Главная > Документ


По-друге, нехтування якісними знаннями зумовило катастрофічну невідповідність між рівнем освіченості громадян і розвитком економіки країни. Показник освіченості в Україні становить 98%. Тож закономірно постає питання: чому при такому інтелектуальному потенціалі Україна не може здійснити технологічний та економічний прорив?

По-третє, така ситуація породжує феномен корупції в освіті та девальвацію моральних вартостей як викладання, так і навчання.

Мабуть, чи не найактуальніша проблема сьогодення – відновити культ знання в освіті. Цьому має слугувати університетська традиція – прагнення до знань і пошуку істини. Вона входить у кодекс етики функціонування багатьох університетів. Цій традиції обопільно мають слідувати і викладачі, і студенти. Передовсім викладання передбачає науково-дослідницьку діяльність викладачів і залучення до неї студентів. Річ у тім, що викладацька діяльність не зводиться лише до навчання, а передбачає наукову творчість, обмін освітніми технологіями тощо.

Носіями персонального знання є наукова еліта. Проте її знання знецінені, про що свідчить передусім низька зарплата. Тому все менше викладачів пишаються своєю роботою, а відтак не вболівають за її якість. Викладацьку роботу не цінують і самі студенти, значна частина яких прагне лише отримати диплом, а не знання. Нехіть до навчання не стимулює до самовдосконалення викладачів, тим паче, що вони змушені шукати додаткових джерел виживання. Тому талановиті науковці залишають ВНЗ і займаються бізнесом або поєднують ці два види діяльності. Тож пересічність в освіті стає звичним явищем.

Європейська спільнота вважає освіту пріоритетним чинником суспільного розвитку, а тому керується гаслом: “Вчитися, працюючи!” Для суспільства та особи важливо те, які таланти вона розвинула, де їх можна найефективніше реалізувати. Натомість в освітньому просторі України домінує гасло: “Працювати, навчаючись!” Знання знецінені, хоча формально диплом про освіту конче потрібний.

Ринкові трансформаційні процеси, що відбуваються в Україні, демонструють знецінення тих цінностей, що репрезентують спільні соціальні блага, зокрема й знання. Їхнє місце заступили ринкові цінності. Індивіди в своїй діяльності керуються доцільністю та успіхом, не відчуваючи потреби в дотриманні моральних, екологічних імперативів та релігійних заповідей.

Але це зовсім не означає, що можна нехтувати академічними нормами, справедливими й чесними взаєминами у закладах освіти. Академічні чесноти передбачають, передусім, повагу до особистості, гідність особи, добросовісність у науковій діяльності, етичну поведінку під час виконання своїх обов’язків. Як слушно зазначає Е. Ґіденс, усі ми потребуємо моральних зобов’язань, які вивищуються понад дріб’язковими клопотами і чварами буденного життя. Ми повинні бути готовими до того, аби піднятися на активний захист цих цінностей всюди, де вони занедбані або загрожені [2, с. 40].

Важливу роль у захисті морально-освітніх вартостей відіграють академічні традиції, які структурують діяльність учасників навчального процесу через спільні переконання й почуття. Звичайно, традиції змінюються, як і їхня роль у регулюванні взаємин у процесі освітньо-наукової діяльності. На думку Е. Ґіденса, “зі зміною ролі традицій у наше життя вводиться нова динаміка… Там, де традиція відступила, ми силоміць утягуємося у більш відкрите і рефлексивне життя. За умов автономії і свободи приховану потугу традиції можуть заступити більш відкриті дискусія і діалог. Але ці вияви свободи тягнуть слідом за собою інші проблеми. Суспільство, яке живе по той бік природи і традиції, – як живуть тепер майже усі західні суспільства, – є таким, що вимагає прийняття рішень як у повсякденному житті, так і де-інде. Темна сторона прийняття рішення стосується з’явлення згубних звичок і непереборних імпульсів. Тут відбувається щось справді інтригуюче, але й заразом тривожне. Здебільшого усе це зосереджується у розвинених країнах, але починає також спостерігатися у середовищі заможних груп і в інших місцях. Про що я наразі говорю, стосується поширення ідеї і реальної практики згубних звичок” [2, c. 37–38].

Подібно до традиції згубна звичка, зазначає Е. Ґіденс, зосереджена довкола впливу минулого на сучасне, і, як і в випадку з традицією, повторенню тут належить основна роль. Минуле, про яке йдеться, – це минуле радше індивідуальне, ніж колективне, і до повторення тут підганяє тривога. Кожний контекст детрадиціоналізації відкриває можливість більшої свободи дії, аніж та, що була раніше. Людина вивільняється із обіймів минулого, а отже, і традиції. Їхнє місце заступають згубні нахили, які вступають у гру тоді, коли вибір, що до нього спонукає автономія, постає у перекрученому вигляді – як тривога [2, с. 38].

До згубних звичок у сфері освіти зараховують: списування, користування шпаргалками, шахрайство, плагіат. Нові технології модернізують реалізацію згубних звичок, зокрема, це використання мобільних телефонів при складанні іспитів і заліків, консультуванні один одного під час написання контрольних робіт тощо.

Американська викладачка з права Ванесса фон Струнсе була вражена поширенням згубних звичок серед студентів і толерантному ставленню до них викладачів. Списування, зазначає В. Струнсе, звичайно, трапляється і в американських освітніх закладах, але ним займаються таємно. В Україні воно обурливо відверте (курсив – Л.Р.) [10, с. 273]. Списування в українській системі освіти перетворилося на вид мистецтва, де студенти виявляють надзвичайну винахідливість. Якщо американських студентів обурюють будь-які спроби списування, то для українських студентів воно соціально прийнятне. Так, на міжнародний конкурс два студенти подали роботи, що збігалися дослівно. Факультетське жюрі не лише не дискваліфікувало роботи, а, навпаки, визнало цих студентів переможцями. На думку В. Струнсе, глибока вкоріненість згубних звичок і терпеливе ставлення до них є руйнівним, образливим і шкідливим для системи освіти в цілому.

В американських і європейських університетах шахрайство у будь-якій формі заборонено. Більшість університетів мають “Кодекс честі”, який зобов’язує студента не списувати самому і не дозволяти списувати іншим. Та й наслідки для студента, що шахраював, будуть досить серйозні, аж до виключення з університету. Натомість сама організація навчального процесу в українських ВНЗ спонукає не до дисципліни й обов’язку вчитися, а до згубних звичок. Наприклад, до шахрайства, вважає американський проф. М. Рей, спонукає те, що “студенти вищих навчальних закладів мають законне право двічі перескладати іспит. Навіть важко уявити, який розумник це придумав. Це знімає з викладача відповідальність за академічне оцінювання знань і перетворює його на гру. Як наслідок – викладач витрачає свій дорогоцінний час не на старанних студентів, які принесуть користь суспільству, а на тих, які навряд чи зможуть використати можливості навчання тепер або в майбутньому” [8, c. 266]. М. Рей переконаний, що в процесі входження України в європростір, ця шкідлива практика – перескладання іспитів – буде скасована. Така освітня політика, на його думку, веде не лише до зниження рівня вищої освіти, а й сприяє виродженню національної гідності.

Викладачі з європейських і американських університетів, які працювали за фулбрайтівською програмою в Україні, констатують, що студенти українських ВНЗ не звикли до самостійної роботи і самостійного складання іспитів. На іспиті вони використовують підручники, конспекти, словники тощо. Оскільки впродовж вивчення курсу студенти серйозно не готувались, то не були спроможні набрати необхідну кількість балів. Однак вражає те, що вони й не прагнули скласти іспит, а лише – одержати питання, щоб спільними зусиллями знайти відповіді, а відтак скористатися своїм правом перескласти іспит ще двічі.

Професор М. Рей переконаний: “Щось не так у самій основі цієї системи. Студенти є студенти. Саме система встановлює норми і регламентує їх поведінку. Українські студенти не мають стандарту академічної поведінки, до якого вони могли б звернутися. Не існує також межі неприйнятної академічної поведінки. Здається тривіальним нагадувати, що вища освіта повинна ґрунтуватися на правді. Чи хочемо ми мати лікарів, які займалися шахрайством під час іспиту з анатомії, менеджерів, які не можуть узяти на себе відповідальність; державних діячів, які насправді не вивчали економіку – навіть якщо їх академічні дипломи свідчать про протилежне? Ми залежимо від того, наскільки наші академічні інститути можуть гарантувати відповідність дипломів, одержаних випускниками, рівню їхніх знань” [8, c. 262–263].

Згубні звички є причиною розладу в академічній сфері. Їх потрібно усунути, щоб мати в Україні систему вищої освіти, яка б готувала спеціалістів високої кваліфікації, потрібних для розвитку держави і зростання поваги до України з боку європейської і міжнародної спільноти.

Висновок. Аналіз аксіологічних аспектів євроінтеграції освіти України показав нагальну потребу в утвердженні гуманістичних особистих і соціальних вартостей, які слугуватимуть бар’єром ринковій експансії в освіту. Необхідною умовою формування освітнього європростору є подолання згубних звичок, збереження та відродження національних освітніх традицій. Звичайно, ми не можемо замикатися у власних традиціях, а, відповідно до викликів інформаційної цивілізації, повинні творити нові. Традиції, з одного боку, мають опиратися на цінності універсального порядку, які є спільними для європростору, а з іншого, – відновлювати та зберігати національні освітні вартості.

__________________________

  1. Андрущенко В. Філософія освіти ХXІ століття: пошук пріоритетів // Філософія освіти.  К.: МАЙСТЕР-КЛАС, 2005.  № 1.  С. 517.

  2. Ґіденс Е. Нестримний світ: як глобалізація перетворює наше життя. - К.: Альтерпрес, 2004. - 100 с.

  3. Горський В. Де шукати Європу? (Погляд з позиції українського сьогодення) // Наукові записки. Філософія і право. – К., 1999. – Т.8. – С.11–15.

  4. Журавський В., Згуровський М. Болонський процес: головні принципи входження в Європейський простір вищої освіти. – К.: ІВЦ “Видавництво Політехніка”, 2003. – 195 с.

  5. Квєк М. Національна держава, глобалізація та Університет як модерний заклад // Ідея Університету: Антологія.  Львів: Літопис, 2002.  С.269294.

  6. Патора Р. Ринок освіти в системі кадрового забезпечення стратегічного розвитку країни. – Львів: Видавництво Національного університету “Львівська політехніка”, 2002. – 336 с.

  7. Прозорість і корупція в системі вищої освіти України. – К.: Таксон, 2003. – 308 с.

  8. Рей М. Академічна корупція в Україні // Прозорість і корупція в системі вищої освіти України. – К.: Таксон, 2003. – С. 261–267.

  9. Ружмон Д. Європа у грі. Шанс Європи. Відкритий лист до європейців. - Львів: Б. в., 1998. - 277 с.

  10. Струнсе В. фон. Місія досяжна: підвищення академічної чесності в українській освіті // Прозорість і корупція в системі вищої освіти України. – К.: Таксон, 2003. – С. 272–275.

THE EUROPEAN INTEGRATION OF HIGH EDUCATION

IN UKRAINE: axiological measurement

Liudmyla Ryzhak

L’viv Ivan Franko National University, Universytets’ka Str., 1,

L’viv, 79000, Ukraine, l_ryzhak@franko.lviv.ua

Valuable bases of functioning of higher education in Ukraine in the context of forming of the unique European educational space are analysed. It is stated that Eurointegration of education in Ukraine suggests not only its civilizing modernization in correspondence with the demands of the Bologna convention, but also renationalizing as a guarantee of reservation of its national originality. Transformation of personal and social values of education, academic traditions in the conditions of Eurointegrational tendencies is investigated.

Key words: European educational space, national educational space, academic traditions, personal values, social values.

Стаття надійшла до редколегії 24.11.2007

Прийнята до друку 28.01.2008

У

ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ VISNYK LVIV UNIVERSITY

Філософські науки. 2008. Вип.. 11. С. 38-46 Philos. Sci. N 11. P. 38-46

ДК 130.2

ТРАНСФОРМАЦІЯ ФІЛОСОФІЇ ПІД ВПЛИВОМ СУЧАСНИХ ВИКЛИКІВ

Анатолій Карась

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, Львів, 79000, Україна, anatolijkaras@yahoo.com

Розглянуто процес еволюції розуміння світу у контексті Західного типу філософського мислення. Проводиться думка, що іманентним елементом теоретичної філософії є проявлення суб’єктивності людини, покликаної свідомо поліпшувати умови життя. Показано, що основним викликом перед філософією було і є намагання звільнитися від метафізичного типу пояснення світу, яке визначило панівні тенденції ХХ ст., які, проте, не стали вичерпними. Нові виклики, інспіровані явищами постмодернізму, посилили процес перетворення філософії в інтерпретаційний тип мислення, надаючи йому опосередкованого семіотичного характеру інтелектуального змагання з дійсністю.

Ключові слова: метафізика, філософія, світогляд, опосередкування, свідоме життя, репрезентація, сиґніфікація, дійсність.

Прийнято вважати, що філософія виникла й оформилася понад дві з половиною тисячі років тому як специфічний тип мислення принаймні у трьох різних цивілізаціях: китайській, індійській і давньогрецькій. Саме в контексті останньої було запропоновано звичний для нас термін “філософія” для позначення властиво теоретичної форми мислення, основу якого визначено відношенням “світ-людина-суспільство”.

О

© А. Карась, 2008

днак, якщо робити наголос лише на назване відношення, то знайдемо, що вся давньогрецька література і поезія також випливають з нього і передують формуванню мислення, окресленого терміном “філософія”. Специфіка цього терміна, як відомо, пояснюється його перекладом у значенні “любов до мудрості”. Таким чином, уже з Давньої Греції предмет філософського типу мислення означений принаймні трьома “стандартизованими” тенденціями: а) існуванням літературного процесу з усім його жанровим обширом від усної мітології, письмової ліричної поезії і прози – до трагедії та історичної оповіді; б) описами (усними і письмовими) того фрагменту світу, що в грецькій мові означався словом “фізика”, і в) власне зосередженням уваги на понятті “софія” та пов’язаними з ним прагматичними формами поведінки людини, найважливішим модусом чого стає поняття розуму у його прагненні до блага людини і громади (полісу).

Відомо, що жанрове перетворення драми в трагедію у давньогрецькому культурному середовищі відбувається одночасно з пошуками відповідей на запит, який буде зафіксований у слові “філо-софія” (любов до мудрості). Варіантами відповідей охоплюється спільна гуманітарна епоха в історії Давньої Греції, пронизана відкриттям незбагненної тональності песимізму і трагедійності людського життя. З його софійного сприйняття випливають джерела філософського оптимізму в тому, що розум людини здатен осягнути (пізнати) не лише світ, реальність або те, для чого запроваджено слово “буття”, але й поліпшити його природу. Саме в цьому сенсі образ Сократа, який оперує знанням про своє “незнання”, стає ключовим для розвитку західного типу філософії: Сократ звільняється від страху смерті завдяки теоретичному оптимізмові, опертому на силу знань і віру в пізнання та людину, яка їх здобуває.

З часу Сократа людина західної цивілізації, кажучи словами Ніцше, воліє міркувати, що “все, що має бути свідомим, має бути добрим”; паралельно в Еврипіда цей сократизм відомий в іншій формі: “все, що має бути свідомим, має бути гарним”. Проте, на відміну від Ніцше, варто підкреслити, що саме відкриття самосвідомості стає базовою координатною точкою для відтворення філософського типу інтелектуального мислення. Це означає, що філософія стала виявом самоусвідомлення як розгортання власного, індивідуального проекту життя, яке стає наслідком з’ясування місця людини серед стихій світу. Тому “метафізика”, як властиво “перша філософія”, визначила європейський тип перетворення “людини і світу”.

Якщо слово “софія” (“мудрість”) інтенціонує розуміння стану досконалості, властивого не для земних істот, то слово “філо” виникає у розумі як його орієнтація на бажану досконалість або благо, й індексує у своєму значенні відмінність між дійсним і бажаним, між негарним і гарним, тим, що є, і тим, чого воліє людина в плані покращення свого становища. Філософія – це дороговказ на зміну обставин, що виникає у розумі людини й орієнтує до самоздійснення за зразками і діонісійських забав, і олімпійських змагань. Самоздійснення передбачає вдосконалення не просто фізичних (тілесних) можливостей людини, але передусім її духовних і суспільних якостей як члена античного полісу або громади.

Таким чином, поняття філософії склалося на означення таких буттєвих особливостей людського життя, які пов’язані з потребою свідомого (точніше – самосвідомого) прояснення того шляху, який веде до поліпшення власного місця людини у світі. Філософія у цьому сенсі виникає як справа митця, покликана поглянути на людину у світі крізь оптику мистецтва жити. Це інтелектуальні чи розумові пошуки такого мистецтва та вдосконалення в ньому, які спонукають до прояснення можливостей зміни становища людини – це і є напрямок, що естафетно перетворювався в явище за назвою Західна цивілізація. (Про філософію в її китайському та індійському варіантах тут не говоритиму через брак місця, зауважу лише, що звична для нас тотожність поняття для трьох цивілізації є до певної міри лише гаданою).

Вже з часу Платона виникає інтелектуальна потреба аналізу власного досвіду щодо з’ясування можливостей “орієнтації нашого життя”. Іншими словами, філософський тип мислення іманентно включає в себе відповідь на запитання: “чому я стаю філософом і яким чином це позначається на моєму розумінні себе і світу? ” Чи не найістотнішим моментом мислення, яке означається як філософське, стає прагнення і потреба мисленника (учасника діалогу) розрізняти між правдивістю й оманою у сфері власного мовлення про речі. З діалогів Платона довідуємося, що промовляння істини про буття речей означає для людини ставати на шлях усунення фальші у самій собі. “Пізнати самого себе” – це передусім відкрити у самому собі шлях то правдивості у словах і помислах. Це той шлях, який прокладається у вигляді філософії як самостійної рефлексивної і теоретичної (логічної) дисципліни мислення і, відповідно, самостійного предмета зі своїми онтологічною, гносеологічною та аксіологічною складовими.

У такому сенсі філософія відома також як метафізична дисципліна, що продукує спекулятивну форму мислення у прагненні витлумачити місце людини у світі. Неуникненним елементом такого мислення було і залишається визначення відношення до того, що охоплюється поняттями вічного і самотворящого. Від початку обґрунтування місця людини у світі міркування велися в координатах з’ясування природи універсальності і доконечності життя і смерті, безсмертного і тлінного, абсолютного і відносного. Саме цей мотив рефлексії і теоретизування виявився дедалі більшим порогом, перед яким врешті зупинилися теоретичні міркування, ґрунтовані на емпіричному досвіді, підданому раціональному математичному очищенню від логічних суперечностей. (Говоримо про Новий час). Відтак виникає передчуття великого ментального розколу під гаслом “фізика бійся метафізики”, усвідомлення якого майже три століття буде проводитися у координатах визначення “об’єктивності” і “суб’єктивності”, утворених класичним метафізичним підходом.

Предмет філософського мислення в його західному цивілізаційному вимірі склався довкола прояснювання самосвідомості людини відносно природи (фізики), знання та цінностей. Візьмемо до уваги, що явище самосвідомості як основи розуміння самого себе щодо всього, що я чиню, не належить до чисто теоретичного наслідку мислення. Самосвідомість особи передує вживанню нею займенника “я”. Суб’єктивне знання (відання) про себе генетично є явищем дотеоретичного ґатунку, проте без суб’єктивності теоретична форма думки неможлива. Однак поняття “теоретичної форми самосвідомості” в її генетичній первинності – це радше оксюморон. Хоча, наприклад у Ґ. Геґеля, все виглядає настільки серйозно, що стає зайвим явище еволюції, бо самосвідомість первинно і безпосередньо схоплює саму себе у поняттєвій формі і далі розгортається за принципом боротьби протилежностей у процес розвитку як такого. Таким чином, все, що розумне (свідоме), стає дійсним, а все дійсне – має бути розумним. Логічне коло замикається: мислення і буття перебувають у тотожності так само, як на рівні індивіда самосвідомість тотожна з поняттям, у якому сприймає себе безпосередньо. З іншого боку, теорія еволюції Дарвіна підводить до висновку, що розум як такий є лише засобом збереження виду.

За майже двісті років до Геґеля Р. Декарт ствердив принцип безпосередності філософського знання у формулі: “cogito ergo sum”. Такі явища екзистенційного світу людини, як воління, жадання, уявлення, віра, надія, любов тощо – потрапляють щонайменше під підозру в раціоналістичному типові мислення і тим більше стають зайвими в його емпіричному варіанті.

Усвідомлення цього як неспроможності панлогізму стане джерелом натхнення А. Шопенґавра та його послідовника Ніцше, творчість яких надто сприяла для некласичного типу філософування. Останній, правда, пішов дальше у своїй самосвідомості і проголосив не лише кризу раціоналістичного мислення, але й всієї Західної цивілізації, що, на його думку, пройнята духом нігілізму. Цей нігілістичний стан прийшов не сам по собі. Він став наслідком кризи метафізики і всього юдео-християнського світогляду, в якому активне, діяльне життя поступилося місцем для провини і гріховності: так воля до влади перетворилася на волю до “небуття” свідомості в атеїстичному екзистенціалізмі.

У новій вірі в прогрес, на думку Ніцше, прихована наша втома від життя і наша приреченість на Ніщо. Філософія має повернутися до діонісійських витоків життя і стати передусім естетичною доктриною первозданної краси. “Не людство, а надлюдина є мета” (Ф. Ніцше. “Воля до влади”). Цією “переоцінкою буття вперше осмислюється як цінність. У такий спосіб метафізика стає мисленням у цінностях” [2, c. 65]. Предметність філософії фіксується на аксіологічних підходах до буття, а ще за одне покоління – в центрі опиниться антропологічна проблематика як ключова для усвідомлення реальності.

Упродовж історії філософії увага до її предмета історично зміщувалася у напрямку вияснення проблем онтології, теології, гносеології, епістемології, аксіології й антропології. Поряд з цим відбувається зміна уявлень про філософію як наукову дисципліну: з класичної метафізики вона дедалі більше перетворюється в тип знання, який стверджується у антиметафізичних напрямах ХХ століття. Спочатку Д. Г’юм, а тоді І. Кант та інші прийшли до висновку, що філософія як метафізика, тобто строга (детерміністична) наука про світ, – неможлива, вона може бути лише критикою розуму, в якому схоплюємо себе у світі. Розкол у метафізичній споруді філософії до кінця ХХ століття поширився десятками свіжих тріщин. Під впливом нових викликів, генерованих науково-технічним прогресом та революційними і військовими катаклізмами в Європі, висувається думка не просто про кризу філософії, але й про “кінець філософії” як такої.

Щодо предмета філософії, то начислимо стільки різних підходів до його визначення, скільки виникає нових напрямків. У більшості з них, при цьому, зберігається усвідомлення, що філософія стосується відношення людини до буття, або реальності, яка мислиться в цілому. Головний же поділ старої західної метафізичної споруди відбувся за принципами: 1) метафізичне – неметафізичне мислення та 2) філософія – це наука або ж навпаки.

У підсумку окреслилися головні тенденції: 1) антиметафізичні задуми позитивізму, марксизму і феноменології, що висували завдання перетворення філософії у строгу науку; 2) антиметафізичні задуми в контексті ірраціоналізму і філософії життя, що не претендували на перетворення філософії в науку; 3) нові метафізичні задуми неотомізму, персоналізму, християнського еволюціонізму, релігійної філософії тощо, критичні до двох вищеназваних задумів; 4) секулярні щодо теологічної проблематики, але свідомо метафізичні спрямування в контексті німецької філософської традиції (наприклад, погляди Генриха Дитера); 5) американські проекти прагматизму і семіотики зі своїм позашлюбним континентальним дитям за назвою комунікативної філософії та її практичними чи етичними пасинками.

Водночас увиразнюється проблема “двозначності” філософського мислення, яку Гайдеґер охарактеризував тим, що “вона водночас представляється наукою і світоглядом, не будучи ні тим, ні іншим”.

Кожна з названих тенденцій поділяється на внутрішні напрями і субнапрями. Але загалом приходимо до висновку, що, по-перше, попри всі намагання позбутися метафізики у ХХ столітті, досягти якоїсь єдиної чисто неметафізичної філософії не вдалося. Більше того, скажімо, марксизм, заповзявшись бути радикальною антиметафізичною і водночас науковою доктриною, здійснив діалектичне “сальто-мортале” і виявився чи не тотально метафізичною філософією, що відмовляла у праві на існування будь-якій іншій, немарксистській, онтологічній, епістемологічній чи соціологічній теорії. Більше того, названа всеохопна метафізична доктрина тлумачення людини і світу принесла людству численні політичні, демографічні, культурні і соціальні руйнації і нещастя.

Інтелектуальне непорозуміння посилилося в останній четверті ХХ століття під кількома найпотужнішими викликами: падінням колоніальних політичних режимів у Європі і колапсом комуністичного радянського режиму. До них додаються виклики глобалізації та екологічної загрози. Нові виклики окреслилися в інтелектуально-культурному явищі, відомому за назвою постмодернізму, що зокрема сфокусував увагу на феномені влади, виявляючи її приховані структурні, об’єктивні і дискурсивні іпостасі. Можемо зауважити, що за сотню років від проголошення “волі до влади”, з якою Ніцше сподівався привести “надлюдину”, сучасна європейська філософія постала перед викликом добровільної “відмови від влади” заради збереження життя.




Похожие документы:

  1. Міністерство освіти і науки україни львівський національний університет імені івана франка програми фахових дисциплін

    Документ
    ... і: рефлексія екзистенційного мислення // ВісникЛьвівськогоуніверситету. Філософські науки. Вип. 9 – Львів, 2006. Декомб В. Метафизика эпохи // ... світоглядних парадигмальних змін // ВісникЛьвівського національного університету імені Івана Франка. Сер ...
  2. Міністерство освіти і науки україни львівський національний університет імені івана франка програми фахових дисциплін (1)

    Документ
    ... і: рефлексія екзистенційного мислення // ВісникЛьвівськогоуніверситету. Філософські науки. Вип. 9 – Львів, 2006. Декомб В. Метафизика эпохи // ... світоглядних парадигмальних змін // ВісникЛьвівського національного університету імені Івана Франка. Сер ...
  3. Міністерство освіти і науки україни львівський національний університет імені івана франка програми фахових дисциплін (2)

    Документ
    ... і: рефлексія екзистенційного мислення // ВісникЛьвівськогоуніверситету. Філософські науки. Вип. 9 – Львів, 2006. Декомб В. Метафизика эпохи // ... світоглядних парадигмальних змін // ВісникЛьвівського національного університету імені Івана Франка. Сер ...
  4. Львівський національний університет імені івана франка (2)

    Документ
    ... поняття інституту в політичній науці // ВісникЛьвівськогоуніверситету. Серія : Філософські науки. – 2006. Вип. 9. – С.190 – 199 ... ідної Європи: порівняльний аналіз // ВісникЛьвівськогоуніверситету. Серія : Філософські науки. – 2007. – Вип. 10. – С. ...
  5. ВІСНИК ЛУГАНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО (3)

    Документ
    ... : аксіологічний вимір / Л. Рижак // ВісникЛьвівськогоуніверситету. Філософські науки. – 2008. – Вип. 11. – С. 27–37 ... іонального університету імені Тараса Шевченка. Лобас Володимир Хомич – доктор філософськихнаук, професор Університету економ ...

Другие похожие документы..