Главная > Документ


Лукьяновские прогулки

Київ 2010

На обкладинці: Наприкінці 1920-х — початку 1930-х рр. архітектура Києва стала набувати нових рис. Радянські ідеологи вхопилися за модний конструктивізм: він був співзвучний революційному оновленню і чужий буржуазним розкошам. Якщо в епоху модерну конструкції будівель «одягали» примхливим декором, то тепер вони «оголювалися». Сміливе поєднання форм справляло сильне враження.

Перша ластівка київського конструктивізму — пожежне депо по вулиці Табірній (зараз вул. Маршала Рибалка). На його будівництво, закінчене у 1928 р., виділили 100 тисяч карбованців.

Вид з телевежі. Фото Миколи Поліщука

© Тексти, упорядкування, редагування, макет Валерій Лисенко 2010

Упорядник збірки щиро вдячний авторам використаних матеріалів, в особливості заступнику директора з наукової роботи Музею історії Києва Дмитру Малакову, авторам офіційного сайту Головного управління комунального і готельного господарств та туризму КМДА turizm.kiev.ua

Г.Ю. ІВАКІН, С.І. КЛИМОВСЬКИЙ

ПРОБЛЕМИ ОХОРОНИ АРХЕОЛОГІЧНИХ ПАМ'ЯТОК КИЄВА

Інститут археології НАН України 5 травня 2002 archaeology.kiev.ua/pub/ivakin_klimovsky.htm

Важко переоцінити значення, яке мають археологічні пам’ятки для історії Києва, а відповідно і всієї Київської Русі. В наш час це стало особливо відчутним, оскільки чисельність писемних джерел залишається порівняно сталою і надходження нової інформації можливе майже виключно завдяки археології. Це потребує і більш уважного та обережного ставлення до археологічних пам’яток, адже їх так легко зруйнувати, але неможливо відновити.

Специфіка охорони археологічних пам’яток Києва полягає в тому, що культурні шари минулих епох знаходяться на території сучасного міста. Це з одного боку робить можливим їх дослідження переважно лише в зонах будівництва, а з іншого — саме під час земляних робіт, пов’язаних з будівництвом, звичайно і відбувається їх руйнування.

І хоча Закон “Про охорону і використання пам’яток історії та культури” попереджає, що “підприємства, організації, установи в разі виявлення в процесі ведення робіт археологічних об’єктів зобов’язані повідомити про це державний орган охорони пам’яток і зупинити подальше ведення робіт” (стаття 35), але таке, на жаль, зараз трапляється зовсім нечасто.

З метою упорядкування ведення таких робіт і уникнення можливості випадкового руйнування будівельними організаціями археологічних пам’яток, виконкомом Київської міської Ради народних депутатів ще у 1973 р. було прийнято рішення № 422 від 19.03.73 р. “Про створення в м. Києві археологічних заповідних зон і архітектурних заповідників, зон регулювання забудови та охоронюваного ландшафту”, яким було визначено зони суцільного залягання культурних шарів.

Надалі, після доопрацювання фахівцями різних галузей наявної на той час інформації, виконкомом Київської міської Ради було прийнято нове рішення № 920 від 16.07.1979 р. “Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам’яток історії та культури в м. Києві”, яким відкореговано межі охоронних зон, а ділянки, де залягають унікальні культурні шари з особливо важливими історико-культурними цінностями отримали статус археологічних заповідників.

Це рішення є чинним і сьогодні. Межі археологічних заповідників і охоронних зон визначаються ним у наступній послідовності :

1.2. Археологічні заповідники:

1.2.1. Територія парку-музею “Стародавній Київ” в межах : Андріївський узвіз, Замкова гора, гора Дитинка, урочище Гончарі та Кожум’яки, вул. В.Житомирська, вул. Смірнова-Ласточкіна.

1.2.2. Михайлівська гора в межах : вул. Трьохсвятительська, Михайлівська площа, підніжжя схилів.

1.2.3. Район Видубицького монастиря і Звіринецьких печер.

1.2.4. Гора Щекавиця в межах: вул. Верхній та Нижній Вал, вул. Мирна, вул. Нижньо-Юрківська, вул. Кирилівська (проектна траса).

1.2.5. Урочище Церковщина — сел. Вільне в межах санаторію МВС.

1.2.6. Китаєво в межах городища і трьох курганних груп.

1.2.7. Пирогівське городище в межах укріплень та посаду.

1.2.8. Хотівське городище в межах укріплень скіфського часу.

2.2. Археологічні охоронні зони:

2.2.1. Поштова площа, Володимирський узвіз, вул. Трьохсвятительська, вул. Костельна, Майдан Незалежності, вул. Пушкінська, вул. Прорізна, вул. Ярославів Вал, Львівська площа, вул. Бульварно-Кудрявська, вул. Обсерваторна, вул. Кудрявська, вул. Смірнова-Ласточкіна, вул. Верхній і Нижній Вал, вул. Кирилівська (проектна траса), вул. Нижньоюрківська, схили гір до Кирилівських висот, Врубелівський узвіз, вул. О.Теліги, вул. Кирилівська, вул. Оленівська, вул. Набережно-Лугова, вул. Набережно-Хрещатицька.

2.2.2. Територія колишнього Микільського монастиря в межах : Дніпровський узвіз, вул. Січневого повстання, Київський яр, Паркова алея.

2.2.3. Кловський монастир в межах : вул. Шовковична, вул. Богомольця, вул. П. Орлика.

Прийняття рішення № 920 помітно сприяло поліпшенню охорони і дослідженню археологічних пам’яток Києва, але визначені ним межі археологічних заповідників та охоронних зон сьогодні вже потребують суттєвого корегування.

Передбачені рішенням заходи були справедливо сконцентровані на збереженні культурного шару, перш за все на території ядра Києва X-XIII ст. — Старокиївській горі, яка разом із горами Замковою і Дитинкою увійшла до складу парку-музею “Стародавній Київ”.

Прилегла до неї Михайлівська гора також була включена до археологічного заповідника і як продемонстрували наступні археологічні дослідження, пов’язані з відбудовою Михайлівського Золотоверхого монастиря, такий статус гори був визначений цілком правильно.

Аналогічна ситуація склалася і з горою Щекавицею, де у 1981 р. було виявлено давньоруську кам’яну церкву XII ст., а в 1992 р. відкрито великий могильник Х — ХІІ ст., який повністю досліджено в 1995 р. Тоді ж, дослідженнями східної частини гори підтверджено існування тут потужного культурного шару давньоруського часу, що свідчить про щільність забудови гори і відповідно про її важливу роль у структурі міського простору стародавнього Києва.

Поділ, який був торгово-ремісничим посадом давнього Києва, з огляду на велику глибину залягання тут культурних шарів давньоруської доби, віднесено до археологічної охоронної зони, яка, на відміну від заповідної, не складає суцільного просторового масиву. До охоронної зони також увійшли окремі розрізнені ділянки на Печерську та схили лук’янівського плато з боку Подолу до Кирилівських висот.

Таке межування загалом відповідало стану відомостей про історичну топографію давньоруського Києва наприкінці 1970-х років, але воно вже помітно дисонує з інформацією, накопиченною завдяки археологічним дослідженням за останні 20 років.

Перш за все слід зупинитися на ситуації, яка склалася на Старокиївській горі. Тривалий час межею міста тут вважалася Львівська площа, на якій знаходилася Львівська (Жидівська) брама, за котрою вже починалося передмістя — Копирів кінець. Наявність для цього району будь-яких укріплень вважалася припустимою, але маловірогідною ще у 70-і роки, хоча слід зазначити, що як і в той час, так і ще у минулому сторіччі, окремими дослідниками висловлювалась думка про існування таких.

Дійсно, розкопками 1980-1990-их років, які здійснювалися виключно у заповідній зоні по вул. Стрітенській, Смірнова-Ласточкіна, Кудрявській, Киянівському провулку та Львівській площі, тут відкрито складну систему укріплень, що об’єднувала декілька ліній валів та ровів. Така розгалужена та потужна система укріплень не могла оточувати передмістя, яким звичайно вважався у літературі Копирів кінець. Отже, забудова передмістя, яке розташовувалося перед лінією укріплень, має знаходитися далі на захід, вже за межами існуючої сьогодні заповідної зони.

Слід також звернути увагу і ще на одну обставину. Старокиївська гора від Львівської площі і до перехрестя вул. Глибочицької і Мельникова з’єднується з Лук’янівським плато вузьким перешийком, майже по середині якого зараз проходить вул. Артема. Відомі сьогодні лінії давньоруських укріплень перетинають цей перешийок принаймні в двох місцях за напрямками вулиць Кудрявської і Смірнова-Ласточкіна. Таким чином, розташована тут частина давнього Києва являє типове мисове городище.

За аналогами інших міст Давньої Русі, перша лінія укріплень таких городищ мала проходити біля з’єднання перешийка з плато, тобто в районі означеного перехрестя вул. Глибочицької і Мельникова. Для Києва наявність такої лінії була важлива ще й тим, що вона захищала й вхід до Глибочицького яру, а відповідно і до Подолу.

Отже, принаймні прилегла до перехрестя частина Лук’янівського плато реально опиняється в зоні передмістя давньоруського Києва.

На жаль, стаціонарні археологічні дослідження тут ніколи не здійснювалися, але маємо ще з XIX ст. численні повідомлення про випадкові знахідки на Лук’янівському плато окремих речей, монет і скарбів римського та давньоруського часу. За деякими даними у східній частині плато (Татарка) існував давньоруський могильник.

Південніше від Татарки тривалий час зберігалися залишки давніх валів, котрі обстежувалися ще наприкінці XIX ст. В.В. Хвойкою На великому мисі Лук’янівського плато — горі Юрковиці у 1965 р. Є.В. Максимовим, під час її зриття, частково досліджено поселення зарубинецької культури, укріплене городище VIII-IX ст. та могильник [Толочко, 1970, с. 47].

Інформація про археологічні пам’ятки давньоруського часу, виявлені на Лук’янівському плато, хоча і уривчаста, але досить численна. На її підставі ще наприкінці XIX ст. відомим києвознавцем М.І. Петровим було зроблено припущення, що до кінця IX ст. головний містоутворюючий центр Києва знаходився саме тут і лише згодом, внаслідок зміни загальної соціально-політичної ситуації, він зміщується на Замкову і Старокиївську гору [Петров 1897, с. 7-9].

І хоча не з усіма висновками і гіпотезами дослідника можна безумовно погодитися сьогодні, але те, що значна частина Лук’янівського плато була освоєна у давньоруський час, не викликає сумнівів.

Наявність на плато матеріалів римського часу також дозволяє очікувати від цього району цікавих знахідок, науковий аналіз яких може дати досить несподівані результати.

Однак не тільки Лук’янівське плато, за винятком частини його схилів вздовж вул. Кирилівської, але й ділянка Старокиївської гори на захід від Кудрявської вулиці, незважаючи на її близькість до містоутворюючого ядра давнього Києва, залишаються за межами охоронної зони.

Сьогодні саме ці райони опинилися у зоні інтенсивного будівництва, і ситуація тут, певною мірою, нагадує той будівельний бум, який охопив Київ у другій половині XIX ст., під час якого було не тільки зроблено чимало відкриттів, але і досить загублено.

Прикладом його наслідків може слугувати ситуація, зафіксована розкопками під час реконструкції вул. Володимирської у 1998 р. Культурний шар тут було майже повністю зрізано до материка у XIX ст., але про його потужність та інтенсивність життя свідчать наступні дані. Тільки на невеличкій площі у 1200 м2 між Софійським майданом і Південною брамою Софійського монастиря відкрито понад 30 археологічних об’єктів Х-ХІІІ ст., які були впущені у материк. На ділянках природних понижень потужність культурного шару, який не постраджав від планувальних робіт XIX ст., коливається від 0.3 до 0.5 м.

Розкопками тут відкрито давньоруський рів глибиною 4 м, який повністю був засипаний у ХVІІ ст. довколишнім давньоруським культурним шаром. Цікаво, що навіть у заглибленій частині будівлі другої половини ХVІІ ст. давньоруські матеріали, що потрапили сюди під час засипу, не поступаються чисельно матеріалам ХVІІ ст.

Отже, потужність давньоруського культурного шару до будівельно-планувальних робіт XIX ст. могла тут реально становити від 1 до 1.5 м.

Про насиченість його матеріалом свідчить той факт, що на окремих ділянках, де культурний шар зберігся, було знайдено, крім численної кераміки, значну кількість оригінальних побутових речей ХІ-ХІІІ ст., серед яких і такі рідкісні, як кам’яна іконка, деталі хороса, візантійська фібула, прикрашена перегородчастими емалями і позолотою.

Проте, більшість матеріалів, а разом з ними і важлива історична інформація вже безповоротньо втрачена внаслідок будівельного буму XIX ст. Нам від минулого залишилося не так вже багато, як іноді здається, і тому сьогодні вже не припустимо, щоб будівельний бум кінця XX ст. остаточно знищив ті рештки, що вціліли від попереднього ажіотажу.

Запобігти тому цілком можливо. Стаття 44 Закону “Про охорону та використання пам’яток історії та культури” передбачає, що особи, винні у невиконанні правил охорони пам’яток та їх руйнуванні “несуть кримінальну, адміністративну або іншу відповідальність”.

У Києві такими порушниками найчастіше виступають будівельні організації, що ведуть роботи, фінансовані іноземними інвесторами, які часто виявляють байдужість до історико-культурної спадщини України.

Незважаючи на всю суворість згаданої вище статті 44, чинне законодавство не містить конкретно розробленого механізму зупинення таких протиправних дій. Значною мірою це пояснюється тим, що за радянської влади, коли було прийнято закон, ведення таких робіт було практично неможливим, а окремі порушення врегульовувалися в адміністративному порядку того часу.

Новий проект Закону “Про охорону та використання пам’яток історії та культури” вже пройшов перше читання у Верховній Раді і знаходиться на доопрацюванні. Залишається сподіватися, що недоліки попереднього будуть враховані, а штраф за знищення пам’яток не буде меншим ніж зусилля, затрачені на їх руйнування.

Звісно, проходження Закону через парламент є справою копіткою, але реальний стан речей потребує невідкладних дій, які цілком можливі.

До таких, насамперед, слід віднести здійснення заходів по уточненню та розширенню меж археологічних охоронних зон у місті у відповідності з сучасним станом наукових знань, що є компетенцією Київської міської Ради. Задача цілком реальна — до вже згаданого рішення № 920 від 16.07.79 р. необхідно внести лише окремі доповнення та уточнення, що не потребує якихось надзвичайних зусиль. Адже значна частина великої фактичної роботи по створенню нових охоронних зон вже була пророблена у “Київпроекті” (Ю.А. Паскевич) із залученням інших науковців — археологів, архітекторів та фахівців з питань охорони пам’яток.

Існуючі сьогодні охоронні зони мають два головних недоліки. Перш за все, вони не охоплюють усієї території давнього Києва, а лише включають його ядро та розрізнені ділянки навколо найбільш відомих архітектурно-археологічних пам’яток Печерська. Але міський простір Києва Х-ХVІІ ст. обіймав усе межиріччя Дніпра, Либіді і Сирця, що достатньо висвітлено для кожного з окремих періодів в історії міста у працях П.П. Толочка, І.І. Мовчана та авторів [Толочко, 1983, 1989; Мовчан, 1993; Івакін, 1997; Климовський, 1997]. Лише у XIX ст. місто змогло вийти за ці межі.

Певною мірою вони були визначені самими природно-топографічними умовами, що підтверджують і археологічні дані. У 1970-1980-і роки вздовж річок Либіді і Сирця було відкрито низку укріплених поселень, що становили так звану сирецько-либідську оборонну лінію, подолання якої, за літописами, було необхідною умовою штурму міста.

Потреба у розширенні охоронної зони в цьому напрямі, на захід від вул. Кудрявської, за рахунок Лук’янівського плато і Сирця, котрі вже частково входять до неї, розглядалася вище. Докладніша археологічна характеристика цього та інших районів за обсягом виходить за межі статті. Наведемо лише кілька фактів стосовно Печерська, де охоронна зона обіймає вузьку смугу від вул. Січневого повстання до дніпровських схилів.

Тут у 1995 р. під час заміни комунікацій по вул. М. Грушевського, виявлено культурний шар давньоруського часу потужністю 0.5-0.7 м. Надзвичайно цікаві знахідки зроблено по вул. Інститутській, Липській, у парковій зоні, на території заводу “Арсенал”. Також достовірно відомо, що Печерське містечко ХІV-ХVІІ ст. охоплювало значно більшу територію, ніж власне Печерська лавра, і виходило за межі вул. Січневого повстання, а відповідно й існуючої охоронної зони.

Відірваним від цієї зони залишається і район Кловського монастиря, хоча на Печерську ми маємо досить велику концентрацію археологічних пам’яток.

Саме тому сьогодні під час інтенсивного будівництва у місті цілком нагальною є необхідність включення до охоронної зони усіх районів, де вірогідність виявлення археологічних пам’яток є досить високою.

В іншому випадку ми ризикуємо втратити не лише важливу наукову інформацію про наше минуле, але і цінні матеріальні пам’ятки, які могли б стати окрасою київських музеїв.

Щодо останнього, то наводимо такий факт. У 1997 р., без нагляду археологів, по вул. Володимирській здійснювалися земляні роботи з метою поглиблення фундаментів будинку посольства Республіки Узбекістан, під час яких будівельниками було знайдено скарб срібних ювелірних виробів давньоруського часу. Його вже збиралися реалізувати на “чорному ринку” антикваріату, але зусиллями археологів цьому вдалося запобігти, і скарб перейшов до фондів Інституту археології НАН України.

Це той рідкісний випадок, коли все скінчилося добре, але скільки робиться таких знахідок під час численних малих розриттів та прокладанні комунікацій навіть у вже існуючій охоронній зоні, залишається нікому невідомим, оскільки більшість цих робіт здійснюється без відповідних погоджень. Навіть, що найгірше, досить часто такі речі залишаються просто непоміченими і вивозяться на звалища (цьому теж є приклади), адже будівельники не мають не лише археологічної кваліфікації, а навіть тієї, що властива скарбошукачам.

Досить низькою залишається і поінформованість самих будівельників про порядок ведення робіт у пам’яткоохоронних зонах. Гадаємо, що керівництву будівельних організацій слід вжити заходів щодо ознайомлення з цими правилами безпосередніх виконавців.

З приводу скарбошукачів, то вони в наш час, у зв’язку із зростанням попиту на антикваріат, також розгорнули досить активну діяльність, від якої насамперед постраждали кургани у Китаєво, незважаючи на те, що вони перебувають у заповідній зоні.

На жаль, міське управління охорони пам’яток сьогодні не має якихось реальних можливостей запобігти цьому. Мабуть вже необхідно поставити питання про створення спеціалізованих підрозділів археологічної поліції при місцевих управліннях охорони пам’яток. Такі підрозділи існують в Єгипті, Ізраїлі та інших країнах із великим археологічним потенціалом (Україна теж належить до них), і цілком себе виправдовують. До того ж, навіть чинне насьогодні законодавство цілком дозволяє притягати грабіжників історичної спадщини до карної відповідальності, але це вже не є проблемою охорони археологічних пам’яток, властивою тільки Києву.

Іншим недоліком існуючої охоронної зони Києва є її зорієнтованість переважно на пам’ятки давньоруського часу. Проте, територія міста була освоєна людиною ще 20 тис. років тому за доби пізнього палеоліту, яскравим свідченням чого є всесвітньо відома Кирилівська стоянка. На територію сучасного міста потрапила і велика кількість таких пам’яток, що не належать безпосередньо до давньоруського Києва, але які також потребують охорони та дослідження.

Слід нагадати, що широковідома трипільська культура, пам’ятки якої існують лише в Україні, Молдові та Румунії, була відкрита В.В.Хвойкою саме у Києві на схилах Лук’янівського плато понад садибою № 81 по вул. Кирилівській, хоча і отримала свою назву від Трипілля Київської області, де її пам’ятки були вже остаточно ідентифіковані.

Сьогодні на території Києва відомо 5 трипільських поселень, а відкритий на лівому березі міста Червонохутірський могильник став вже хрестоматійним прикладом у вивченні поховального обряду трипільців [Круц, 1977]. Зазначимо, що могильники та поховання трипільського часу — вид пам’яток досить рідкісний, і таких нараховується не більше десятка.

Проте, локалізацію та дослідження трипільських пам’яток на території Києва навряд чи можна вважати завершеною. Так, під час досліджень 1996 р. по вул. Стрітенській, 10 (садиба Торгово-промислової палати України) відкрито велике і, що важливо — укріплене поселення трипільської культури, межі якого доходили аж до Киянівського провулка.

Значення цього відкриття полягає в тому, що насьогодні це найдавніше відоме городище (датується воно 3 тис. до нашої ери), яке виявлено безпосередньо на території історичного ядра давнього Києва.

1998 рік приніс нову несподіванку: під самим Успенським собором Києво-Печерської лаври виявлено залишки трипільської землянки. Але поселення трипільської культури не є єдиними пам’ятками, що передували місту, заснованому полянським князем Києм. По обох берегах Дніпра сьогодні відомо чимало пам’яток скіфської доби, чорноліської, зарубинецької, підгірцівської, київської та черняхівської архелогічних культур. І це закономірно. Адже археологами вже давно доведено, що, незважаючи на відмінності у культурах різних епох, людина завжди обирає для заселення найзручніші ділянки ландшафту, внаслідок чого різночасові поселення та матеріали з них концентруються на одній і тій же території. Київ в цьому відношенні також не становить винятку.

Але щоб сучасне місто, яке розбудовується вже за допомогою не лопати, а екскаватора, не знищило остаточно своє минуле — потрібно досить обережно до нього ставитися, інакше воно зникне безслідно, забравши з собою і часточку нас сьогоднішніх.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Храми святого Миколая в Києві Київ 2009 На обкладинці

    Документ
    ... 2009 На обкладинці: Великий Микільський собор, на ... рр.) — зруйнована в 30-х рр. ХХ ст., монумент на честь Магдебурзького права (1802–1808 рр ... міська лісопильня. На початку 1930-х років власником ... її називали "солдатською". Наприкінці 1920-х років із Черн ...
  2. НІЖИН Персоналії-1 Київ 2011 На обкладинці

    Документ
    ... На обкладинці: пам’ятник капітану Юрію Лисянському. На ... одним з дослідників наприкінці 1920-х років) мала назву: ... на власні очі спостерігати за їх роботою. Але з початком 1930 ... матеріалами, зібраними на Ніжинщині у 1920рр.), "Русская монетная система" ...
  3. Київ 2011 На обкладинці — пам’ятники Миколі Гоголю (1881) та Юрію Лисянському на центральній вулиці міста Гімназія вищих наук імені князя Олександра Безбородька у Ніжині

    Документ
    ... Довідничок Київ 2011 На обкладинці — пам’ятники Микол ... . Протягом 1917–1920 рр. Ніжин переходив ... =musiem Ще у 1930-ті роки колективом ... жин у XIX на початку XX ст. на поштових листівках. ... рр. за північною околицею розмістилася військовий аеродром. Наприкінц ...
  4. Козелець та його околиці Київ 2011 На обкладинці

    Документ
    ... Київ 2011 На обкладинці: Козелець. Собор Різдва ... — Микола Розумовський у 1930–40-х став футбольним ... із нареченою Урсулою — наприкінці серпня 2004-го прилетить ... незалежність 1917–1920 рр. Свою думку ... датований 1918 роком. На початку 1920 року після перемоги ...
  5. Володимир мельниченко українська душа москви (михайло максимович михайло щепкін осип бодянський микола гоголь)

    Книга
    ... на початку 1863 року знову поселився на Великій Нікітській вулиці, де й помер. Наприкінці 60-х рр ... Бодянського // Україна. 1930, книга 40. ... страчених декабристів на обкладинці, Шевченко записав ... Дмитро Ревуцький наприкінці 1920рр. справедливо зауважив ...

Другие похожие документы..