Главная > Документ

1

Смотреть полностью

Лукьяновские прогулки

Київ 2010

На обкладинці: Наприкінці 1920-х — початку 1930-х рр. архітектура Києва стала набувати нових рис. Радянські ідеологи вхопилися за модний конструктивізм: він був співзвучний революційному оновленнюі чужий буржуазним розкошам. Якщо в епоху модерну конструкції будівель «одягали» примхливим декором, то тепер вони «оголювалися». Сміливе поєднання форм справляло сильне враження.

Перша ластівка київського конструктивізму — пожежне депо по вулиці Табірній (зараз вул. Маршала Рибалка). На його будівництво, закінчене у 1928 р., виділили 100 тисяч карбованців.

Вид з телевежі. Фото Миколи Поліщука

© Тексти, упорядкування, редагування, макет Валерій Лисенко 2010

Упорядник збірки щиро вдячний авторам використаних матеріалів, в особливості заступнику директора з наукової роботи Музею історії Києва Дмитру Малакову, авторам офіційного сайту Головного управління комунального і готельного господарств та туризму КМДА turizm.kiev.ua

Г.Ю. ІВАКІН, С.І. КЛИМОВСЬКИЙ

ПРОБЛЕМИ ОХОРОНИ АРХЕОЛОГІЧНИХ ПАМ'ЯТОК КИЄВА

Інститут археології НАН України 5 травня 2002 archaeology.kiev.ua/pub/ivakin_klimovsky.htm

Важко переоцінити значення, яке мають археологічні пам’ятки для історії Києва, а відповідно і всієї Київської Русі. В наш час це стало особливо відчутним, оскільки чисельність писемних джерел залишається порівняно сталою і надходження нової інформації можливе майже виключно завдяки археології. Це потребує і більш уважного та обережного ставлення до археологічних пам’яток, адже їх так легко зруйнувати, але неможливо відновити.

Специфіка охорони археологічних пам’яток Києва полягає в тому, що культурні шари минулих епох знаходяться на території сучасного міста. Це з одного боку робить можливим їх дослідження переважно лише в зонах будівництва, а з іншого — саме під час земляних робіт, пов’язаних з будівництвом, звичайно і відбувається їх руйнування.

І хоча Закон “Про охорону і використання пам’яток історії та культури” попереджає, що “підприємства, організації, установи в разі виявлення в процесі ведення робіт археологічних об’єктів зобов’язані повідомити про це державний орган охорони пам’яток і зупинити подальше ведення робіт” (стаття 35), але таке, на жаль, зараз трапляється зовсім нечасто.

З метою упорядкування ведення таких робіт і уникнення можливості випадкового руйнування будівельними організаціями археологічних пам’яток, виконкомом Київської міської Ради народних депутатів ще у 1973 р. було прийнято рішення № 422 від 19.03.73 р. “Про створення в м. Києві археологічних заповідних зон і архітектурних заповідників, зон регулювання забудови та охоронюваного ландшафту”, яким було визначено зони суцільного залягання культурних шарів.

Надалі, після доопрацювання фахівцями різних галузей наявної на той час інформації, виконкомом Київської міської Ради було прийнято нове рішення № 920 від 16.07.1979 р. “Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам’яток історії та культури в м. Києві”, яким відкореговано межі охоронних зон, а ділянки, де залягають унікальні культурні шари з особливо важливими історико-культурними цінностями отримали статус археологічних заповідників.

Це рішення є чинним і сьогодні. Межі археологічних заповідників і охоронних зон визначаються ним у наступній послідовності :

1.2. Археологічні заповідники:

1.2.1. Територія парку-музею “Стародавній Київ” в межах : Андріївський узвіз, Замкова гора, гора Дитинка, урочище Гончарі та Кожум’яки, вул. В.Житомирська, вул. Смірнова-Ласточкіна.

1.2.2. Михайлівська гора в межах : вул. Трьохсвятительська, Михайлівська площа, підніжжя схилів.

1.2.3. Район Видубицького монастиря і Звіринецьких печер.

1.2.4. Гора Щекавиця в межах: вул. Верхній та Нижній Вал, вул. Мирна, вул. Нижньо-Юрківська, вул. Кирилівська (проектна траса).

1.2.5. Урочище Церковщина — сел. Вільне в межах санаторію МВС.

1.2.6. Китаєво в межах городища і трьох курганних груп.

1.2.7. Пирогівське городище в межах укріплень та посаду.

1.2.8. Хотівське городище в межах укріплень скіфського часу.

2.2. Археологічні охоронні зони:

2.2.1. Поштова площа, Володимирський узвіз, вул. Трьохсвятительська, вул. Костельна, Майдан Незалежності, вул. Пушкінська, вул. Прорізна, вул. Ярославів Вал, Львівська площа, вул. Бульварно-Кудрявська, вул. Обсерваторна, вул. Кудрявська, вул. Смірнова-Ласточкіна, вул. Верхній і Нижній Вал, вул. Кирилівська (проектна траса), вул. Нижньоюрківська, схили гір до Кирилівських висот, Врубелівський узвіз, вул. О.Теліги, вул. Кирилівська, вул. Оленівська, вул. Набережно-Лугова, вул. Набережно-Хрещатицька.

2.2.2. Територія колишнього Микільського монастиря в межах : Дніпровський узвіз, вул. Січневого повстання, Київський яр, Паркова алея.

2.2.3. Кловський монастир в межах : вул. Шовковична, вул. Богомольця, вул. П. Орлика.

Прийняття рішення № 920 помітно сприяло поліпшенню охорони і дослідженню археологічних пам’яток Києва, але визначені ним межі археологічних заповідників та охоронних зон сьогодні вже потребують суттєвого корегування.

Передбачені рішенням заходи були справедливо сконцентровані на збереженні культурного шару, перш за все на території ядра Києва X-XIII ст. — Старокиївській горі, яка разом із горами Замковою і Дитинкою увійшла до складу парку-музею “Стародавній Київ”.

Прилегла до неї Михайлівська гора також була включена до археологічного заповідника і як продемонстрували наступні археологічні дослідження, пов’язані з відбудовою Михайлівського Золотоверхого монастиря, такий статус гори був визначений цілком правильно.

Аналогічна ситуація склалася і з горою Щекавицею, де у 1981 р. було виявлено давньоруську кам’яну церкву XII ст., а в 1992 р. відкрито великий могильник Х — ХІІ ст., який повністю досліджено в 1995 р. Тоді ж, дослідженнями східної частини гори підтверджено існування тут потужного культурного шару давньоруського часу, що свідчить про щільність забудови гори і відповідно про її важливу роль у структурі міського простору стародавнього Києва.

Поділ, який був торгово-ремісничим посадом давнього Києва, з огляду на велику глибину залягання тут культурних шарів давньоруської доби, віднесено до археологічної охоронної зони, яка, на відміну від заповідної, не складає суцільного просторового масиву. До охоронної зони також увійшли окремі розрізнені ділянки на Печерську та схили лук’янівського плато з боку Подолу до Кирилівських висот.

Таке межування загалом відповідало стану відомостей про історичну топографію давньоруського Києва наприкінці 1970-х років, але воно вже помітно дисонує з інформацією, накопиченною завдяки археологічним дослідженням за останні 20 років.

Перш за все слід зупинитися на ситуації, яка склалася на Старокиївській горі. Тривалий час межею міста тут вважалася Львівська площа, на якій знаходилася Львівська (Жидівська) брама, за котрою вже починалося передмістя — Копирів кінець. Наявність для цього району будь-яких укріплень вважалася припустимою, але маловірогідною ще у 70-і роки, хоча слід зазначити, що як і в той час, так і ще у минулому сторіччі, окремими дослідниками висловлювалась думка про існування таких.

Дійсно, розкопками 1980-1990-их років, які здійснювалися виключно у заповідній зоні по вул. Стрітенській, Смірнова-Ласточкіна, Кудрявській, Киянівському провулку та Львівській площі, тут відкрито складну систему укріплень, що об’єднувала декілька ліній валів та ровів. Така розгалужена та потужна система укріплень не могла оточувати передмістя, яким звичайно вважався у літературі Копирів кінець. Отже, забудова передмістя, яке розташовувалося перед лінією укріплень, має знаходитися далі на захід, вже за межами існуючої сьогодні заповідної зони.

Слід також звернути увагу і ще на одну обставину. Старокиївська гора від Львівської площі і до перехрестя вул. Глибочицької і Мельникова з’єднується з Лук’янівським плато вузьким перешийком, майже по середині якого зараз проходить вул. Артема. Відомі сьогодні лінії давньоруських укріплень перетинають цей перешийок принаймні в двох місцях за напрямками вулиць Кудрявської і Смірнова-Ласточкіна. Таким чином, розташована тут частина давнього Києва являє типове мисове городище.

За аналогами інших міст Давньої Русі, перша лінія укріплень таких городищ мала проходити біля з’єднання перешийка з плато, тобто в районі означеного перехрестя вул. Глибочицької і Мельникова. Для Києва наявність такої лінії була важлива ще й тим, що вона захищала й вхід до Глибочицького яру, а відповідно і до Подолу.

Отже, принаймні прилегла до перехрестя частина Лук’янівського плато реально опиняється в зоні передмістя давньоруського Києва.

На жаль, стаціонарні археологічні дослідження тут ніколи не здійснювалися, але маємо ще з XIX ст. численні повідомлення про випадкові знахідки на Лук’янівському плато окремих речей, монет і скарбів римського та давньоруського часу. За деякими даними у східній частині плато (Татарка) існував давньоруський могильник.

Південніше від Татарки тривалий час зберігалися залишки давніх валів, котрі обстежувалися ще наприкінці XIX ст. В.В. Хвойкою На великому мисі Лук’янівського плато — горі Юрковиці у 1965 р. Є.В. Максимовим, під час її зриття, частково досліджено поселення зарубинецької культури, укріплене городище VIII-IX ст. та могильник [Толочко, 1970, с. 47].

Інформація про археологічні пам’ятки давньоруського часу, виявлені на Лук’янівському плато, хоча і уривчаста, але досить численна. На її підставі ще наприкінці XIX ст. відомим києвознавцем М.І. Петровим було зроблено припущення, що до кінця IX ст. головний містоутворюючий центр Києва знаходився саме тут і лише згодом, внаслідок зміни загальної соціально-політичної ситуації, він зміщується на Замкову і Старокиївську гору [Петров 1897, с. 7-9].

І хоча не з усіма висновками і гіпотезами дослідника можна безумовно погодитися сьогодні, але те, що значна частина Лук’янівського плато була освоєна у давньоруський час, не викликає сумнівів.

Наявність на плато матеріалів римського часу також дозволяє очікувати від цього району цікавих знахідок, науковий аналіз яких може дати досить несподівані результати.

Однак не тільки Лук’янівське плато, за винятком частини його схилів вздовж вул. Кирилівської, але й ділянка Старокиївської гори на захід від Кудрявської вулиці, незважаючи на її близькість до містоутворюючого ядра давнього Києва, залишаються за межами охоронної зони.

Сьогодні саме ці райони опинилися у зоні інтенсивного будівництва, і ситуація тут, певною мірою, нагадує той будівельний бум, який охопив Київ у другій половині XIX ст., під час якого було не тільки зроблено чимало відкриттів, але і досить загублено.

Прикладом його наслідків може слугувати ситуація, зафіксована розкопками під час реконструкції вул. Володимирської у 1998 р. Культурний шар тут було майже повністю зрізано до материка у XIX ст., але про його потужність та інтенсивність життя свідчать наступні дані. Тільки на невеличкій площі у 1200 м2 між Софійським майданом і Південною брамою Софійського монастиря відкрито понад 30 археологічних об’єктів Х-ХІІІ ст., які були впущені у материк. На ділянках природних понижень потужність культурного шару, який не постраджав від планувальних робіт XIX ст., коливається від 0.3 до 0.5 м.

Розкопками тут відкрито давньоруський рів глибиною 4 м, який повністю був засипаний у ХVІІ ст. довколишнім давньоруським культурним шаром. Цікаво, що навіть у заглибленій частині будівлі другої половини ХVІІ ст. давньоруські матеріали, що потрапили сюди під час засипу, не поступаються чисельно матеріалам ХVІІ ст.

Отже, потужність давньоруського культурного шару до будівельно-планувальних робіт XIX ст. могла тут реально становити від 1 до 1.5 м.

Про насиченість його матеріалом свідчить той факт, що на окремих ділянках, де культурний шар зберігся, було знайдено, крім численної кераміки, значну кількість оригінальних побутових речей ХІ-ХІІІ ст., серед яких і такі рідкісні, як кам’яна іконка, деталі хороса, візантійська фібула, прикрашена перегородчастими емалями і позолотою.

Проте, більшість матеріалів, а разом з ними і важлива історична інформація вже безповоротньо втрачена внаслідок будівельного буму XIX ст. Нам від минулого залишилося не так вже багато, як іноді здається, і тому сьогодні вже не припустимо, щоб будівельний бум кінця XX ст. остаточно знищив ті рештки, що вціліли від попереднього ажіотажу.

Запобігти тому цілком можливо. Стаття 44 Закону “Про охорону та використання пам’яток історії та культури” передбачає, що особи, винні у невиконанні правил охорони пам’яток та їх руйнуванні “несуть кримінальну, адміністративну або іншу відповідальність”.

У Києві такими порушниками найчастіше виступають будівельні організації, що ведуть роботи, фінансовані іноземними інвесторами, які часто виявляють байдужість до історико-культурної спадщини України.

Незважаючи на всю суворість згаданої вище статті 44, чинне законодавство не містить конкретно розробленого механізму зупинення таких протиправних дій. Значною мірою це пояснюється тим, що за радянської влади, коли було прийнято закон, ведення таких робіт було практично неможливим, а окремі порушення врегульовувалися в адміністративному порядку того часу.

Новий проект Закону “Про охорону та використання пам’яток історії та культури” вже пройшов перше читання у Верховній Раді і знаходиться на доопрацюванні. Залишається сподіватися, що недоліки попереднього будуть враховані, а штраф за знищення пам’яток не буде меншим ніж зусилля, затрачені на їх руйнування.

Звісно, проходження Закону через парламент є справою копіткою, але реальний стан речей потребує невідкладних дій, які цілком можливі.

До таких, насамперед, слід віднести здійснення заходів по уточненню та розширенню меж археологічних охоронних зон у місті у відповідності з сучасним станом наукових знань, що є компетенцією Київської міської Ради. Задача цілком реальна — до вже згаданого рішення № 920 від 16.07.79 р. необхідно внести лише окремі доповнення та уточнення, що не потребує якихось надзвичайних зусиль. Адже значна частина великої фактичної роботи по створенню нових охоронних зон вже була пророблена у “Київпроекті” (Ю.А. Паскевич) із залученням інших науковців — археологів, архітекторів та фахівців з питань охорони пам’яток.

Існуючі сьогодні охоронні зони мають два головних недоліки. Перш за все, вони не охоплюють усієї території давнього Києва, а лише включають його ядро та розрізнені ділянки навколо найбільш відомих архітектурно-археологічних пам’яток Печерська. Але міський простір Києва Х-ХVІІ ст. обіймав усе межиріччя Дніпра, Либіді і Сирця, що достатньо висвітлено для кожного з окремих періодів в історії міста у працях П.П. Толочка, І.І. Мовчана та авторів [Толочко, 1983, 1989; Мовчан, 1993; Івакін, 1997; Климовський, 1997]. Лише у XIX ст. місто змогло вийти за ці межі.

Певною мірою вони були визначені самими природно-топографічними умовами, що підтверджують і археологічні дані. У 1970-1980-і роки вздовж річок Либіді і Сирця було відкрито низку укріплених поселень, що становили так звану сирецько-либідську оборонну лінію, подолання якої, за літописами, було необхідною умовою штурму міста.

Потреба у розширенні охоронної зони в цьому напрямі, на захід від вул. Кудрявської, за рахунок Лук’янівського плато і Сирця, котрі вже частково входять до неї, розглядалася вище. Докладніша археологічна характеристика цього та інших районів за обсягом виходить за межі статті. Наведемо лише кілька фактів стосовно Печерська, де охоронна зона обіймає вузьку смугу від вул. Січневого повстання до дніпровських схилів.

Тут у 1995 р. під час заміни комунікацій по вул. М. Грушевського, виявлено культурний шар давньоруського часу потужністю 0.5-0.7 м. Надзвичайно цікаві знахідки зроблено по вул. Інститутській, Липській, у парковій зоні, на території заводу “Арсенал”. Також достовірно відомо, що Печерське містечко ХІV-ХVІІ ст. охоплювало значно більшу територію, ніж власне Печерська лавра, і виходило за межі вул. Січневого повстання, а відповідно й існуючої охоронної зони.

Відірваним від цієї зони залишається і район Кловського монастиря, хоча на Печерську ми маємо досить велику концентрацію археологічних пам’яток.

Саме тому сьогодні під час інтенсивного будівництва у місті цілком нагальною є необхідність включення до охоронної зони усіх районів, де вірогідність виявлення археологічних пам’яток є досить високою.

В іншому випадку ми ризикуємо втратити не лише важливу наукову інформацію про наше минуле, але і цінні матеріальні пам’ятки, які могли б стати окрасою київських музеїв.

Щодо останнього, то наводимо такий факт. У 1997 р., без нагляду археологів, по вул. Володимирській здійснювалися земляні роботи з метою поглиблення фундаментів будинку посольства Республіки Узбекістан, під час яких будівельниками було знайдено скарб срібних ювелірних виробів давньоруського часу. Його вже збиралися реалізувати на “чорному ринку” антикваріату, але зусиллями археологів цьому вдалося запобігти, і скарб перейшов до фондів Інституту археології НАН України.

Це той рідкісний випадок, коли все скінчилося добре, але скільки робиться таких знахідок під час численних малих розриттів та прокладанні комунікацій навіть у вже існуючій охоронній зоні, залишається нікому невідомим, оскільки більшість цих робіт здійснюється без відповідних погоджень. Навіть, що найгірше, досить часто такі речі залишаються просто непоміченими і вивозяться на звалища (цьому теж є приклади), адже будівельники не мають не лише археологічної кваліфікації, а навіть тієї, що властива скарбошукачам.

Досить низькою залишається і поінформованість самих будівельників про порядок ведення робіт у пам’яткоохоронних зонах. Гадаємо, що керівництву будівельних організацій слід вжити заходів щодо ознайомлення з цими правилами безпосередніх виконавців.

З приводу скарбошукачів, то вони в наш час, у зв’язку із зростанням попиту на антикваріат, також розгорнули досить активну діяльність, від якої насамперед постраждали кургани у Китаєво, незважаючи на те, що вони перебувають у заповідній зоні.

На жаль, міське управління охорони пам’яток сьогодні не має якихось реальних можливостей запобігти цьому. Мабуть вже необхідно поставити питання про створення спеціалізованих підрозділів археологічної поліції при місцевих управліннях охорони пам’яток. Такі підрозділи існують в Єгипті, Ізраїлі та інших країнах із великим археологічним потенціалом (Україна теж належить до них), і цілком себе виправдовують. До того ж, навіть чинне насьогодні законодавство цілком дозволяє притягати грабіжників історичної спадщини до карної відповідальності, але це вже не є проблемою охорони археологічних пам’яток, властивою тільки Києву.

Іншим недоліком існуючої охоронної зони Києва є її зорієнтованість переважно на пам’ятки давньоруського часу. Проте, територія міста була освоєна людиною ще 20 тис. років тому за доби пізнього палеоліту, яскравим свідченням чого є всесвітньо відома Кирилівська стоянка. На територію сучасного міста потрапила і велика кількість таких пам’яток, що не належать безпосередньо до давньоруського Києва, але які також потребують охорони та дослідження.

Слід нагадати, що широковідома трипільська культура, пам’ятки якої існують лише в Україні, Молдові та Румунії, була відкрита В.В.Хвойкою саме у Києві на схилах Лук’янівського плато понад садибою № 81 по вул. Кирилівській, хоча і отримала свою назву від Трипілля Київської області, де її пам’ятки були вже остаточно ідентифіковані.

Сьогодні на території Києва відомо 5 трипільських поселень, а відкритий на лівому березі міста Червонохутірський могильник став вже хрестоматійним прикладом у вивченні поховального обряду трипільців [Круц, 1977]. Зазначимо, що могильники та поховання трипільського часу — вид пам’яток досить рідкісний, і таких нараховується не більше десятка.

Проте, локалізацію та дослідження трипільських пам’яток на території Києва навряд чи можна вважати завершеною. Так, під час досліджень 1996 р. по вул. Стрітенській, 10 (садиба Торгово-промислової палати України) відкрито велике і, що важливо — укріплене поселення трипільської культури, межі якого доходили аж до Киянівського провулка.

Значення цього відкриття полягає в тому, що насьогодні це найдавніше відоме городище (датується воно 3 тис. до нашої ери), яке виявлено безпосередньо на території історичного ядра давнього Києва.

1998 рік приніс нову несподіванку: під самим Успенським собором Києво-Печерської лаври виявлено залишки трипільської землянки. Але поселення трипільської культури не є єдиними пам’ятками, що передували місту, заснованому полянським князем Києм. По обох берегах Дніпра сьогодні відомо чимало пам’яток скіфської доби, чорноліської, зарубинецької, підгірцівської, київської та черняхівської архелогічних культур. І це закономірно. Адже археологами вже давно доведено, що, незважаючи на відмінності у культурах різних епох, людина завжди обирає для заселення найзручніші ділянки ландшафту, внаслідок чого різночасові поселення та матеріали з них концентруються на одній і тій же території. Київ в цьому відношенні також не становить винятку.

Але щоб сучасне місто, яке розбудовується вже за допомогою не лопати, а екскаватора, не знищило остаточно своє минуле — потрібно досить обережно до нього ставитися, інакше воно зникне безслідно, забравши з собою і часточку нас сьогоднішніх.

Література:

Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва XIII — середини ХVІ ст.— К., 1997.— 271 с.

Климовський С.І. Соціально-топографічний розвиток Києва ХVІ — 1-ї пол. ХVІІ ст.— Дис. канд. іст. наук.— К. : НА ІА НАН України, 1997.

Круц В.А. Позднетрипольские памятники Среднего Поднепровья. — К. 1977.— 160 с.

Мовчан І.І. Давньокиївська околиця. — К., 1995.— 171 с.

Петров Н.И. Историко-топографические очерки древнего Киева. — К., 1897.— С. 7-9.

Толочко П.П. Древнерусский феодальный город.— К., 1989.— 256 с.

Толочко П.П. Древний Киев.— К., 1983.— 327 с.

Толочко П.П. Істор. топографія стародавнього Києва.— К., 1970.— С. 47.

Василь ГАЛАЙБА

ФОТОСПОМИН. КИЇВ, ЯКОГО НЕМАЄ

Анотований альбом світлин 1977–1988 років.  —

К.: Головкиївархітектура; НДІТІАМ, 2000. — 408 с.; іл.

ISBN 966-7452-27-1 grad.kiev.ua

Майже цитатне використанням краєзнавчих видань.

Галайба Василь Васильович — києвознавець з великим стажем, один з найактивніших учасників клубу ";Літопис"; покійної Леонори Натанівни Рахліної у період його розквіту (70-ті — перша половина 80-х). Найретельніше опрацював стару київську пресу, склав величезну підбірку виписок, на основі якої з 1980-х рр. написав кілька сот статей — про найвідоміші архітектурні пам'ятники, про храми, монастирі, учбові заклади, лікарні, добродійність, деякі особливості суспільного життя тощо. Публікації його друкувалися, зокрема, у ";Вечірньому Києві";, ";Київському віснику";, журналах ";Україна";, ";Пам’ятки України"; та інших. Співавтор відомих культурологічних путівників видання ";Амадей"; по Хрещатику і Володимирській вулиці; написав деякі матеріали для ";Зводу пам'ятників Києва";; випустив брошуру про київські храми в ім'я Св. Миколи і збірку вибраних статей.

Абсолютно унікальна заслуга Василя Васильовича — що у 1970-ті — 80-ті роки він наполегливо і методично ходив вулицями Києва і фотографував стару забудову — не лише великі й гарні будівлі, але й рядові, одно-двоповерхові, ветхі. Незабаром їх масово почали зносити, відтак знімки Галайби іноді — єдина можливість уявити собі, якими вони були. Більше того, Василь Васильович на кожному своєму знімку позначав, по-перше, його дату, а по-друге, відстежену згодом дату зносу зображеного на ньому будинку…

За матеріалами сайту interesniy.kiev.ua

Вулиця Артема(нині Січових стрільців — прим. ред.) міститься у Шевченківському районі, є центральною вулицею місцевостей Кудрявець і Лук’янівка. Склалася як частина Житомирського шляху від Львівської брами в напрямку м. Житомир. В сучасних межах вулиця сформувалася 1869 р. під назвою Львівська. Забудовувалася з середини ХІХ ст., кінцева частина її парного боку ще на межі ХІХ-ХХ ст. являла величезні хутори з незначними будівлями. Втім, за розписом вулиць Києва частина Львівської до сучасної вулиці Гоголівської належала до 2-го розряду, закінчення — до 3-го розряду. Переважна більшість споруд являла двоповерхові цегляні чи мішані будинки; на окремих ділянках зводилися помітні прибуткові будівлі і комплекси. На вулиці містилася Старокиївська Вознесенська церква (не збереглася), одна з брам Покровського жіночого монастиря (нині — проїзд будинку №52-а). З 1914 р. вулицю віднесено до 1-го розряду. В 1920-х рр. носила ім’я Л. Троцького, з 1926 р. має сучасну назву на честь іншого радянського діяча Ф. Артема (Сергєєва). З 1930-х рр. вулицю забудовували багатоповерховими житловими спорудами, переважна частина яких зайняла місце старих невеликих будинків.



Артема, 12. Первісно — змішаний, одноповерховий на цокольному напівповерсі з мезоніном будинок. Зведений в третій чверті ХІХ ст. (є припущення, що його автором був архітектор О. Беретті), належав дворянину І. Добржинському; пізніше обкладений цеглою, мезонін перетворений на повний поверх. 1911 р. син попереднього власника Р. Добржинський споруджував по фронту садиби існуючий шестиповерховий прибутковий будинок № 12 (архітектор О. Кобелєв), при цьому було зведено лише його ліве крило, а праве мали побудувати після знесення старого будинку. Але цей дім розібрали вже в 1981 р. Прибутковий будинок досі не добудували до проектного об’єму.

Будинок № 19 на розі вулиці Обсерваторної споруджений наприкінці ХІХ ст., будинок № 17 — на початку ХХ ст. Обидва знесені 1981 р., за два роки до цього розібрано сусідню дерев’яну споруду по вулиці Обсерваторній, 14.

Артема, 20. Будинок зведено на терені великої садиби чиновника М.Вуяхевича, з якої потім утворилися ділянки №№ 18–22. Спершу (1881 р.) — одноповерховий, дерев’яний, за типом п’ятивіконок середини ХІХ ст.; 1896 р. надбудований і розширений. Знесений 1980 р.

Артема, 28. Двоповерховий будинок з гарним цегляним обличкуванням. Споруджений 1895 р. для домовласниці М.Волошинової. Знесений 1982 р.

Артема, 32. Забудова другої половини ХІХ ст., знесена у 1980–81 рр. з метою спорудження великого нового житлового будинку. Заслуговує на увагу будинок № 32 (архітектор М. Гарденін, 1894–95 рр.) з ренесансним обличкуванням. За первісним задумом проектувався триповерховий дім, але якась суперечка між архітектором і домо­власницею А. Дармо­сту­ко­вою змусила останню обмежитися двома поверхами.

Артема, 34. Двоповерховий цегляний житловий будинок кінця ХІХ ст. Знесений в грудні 1980 р.

Артема, 37. Двоповерховий з напівпідвалом змішаний будинок відставного майора І. Глуханіна. Споруджений 1886 р., потім обкладений цеглою. Знесений близько 1980 р. разом з пізнішою наріжною будівлею майстерні по ремонту взуття.

Артема, 38 та 36. Будинок зведено на терені великої садиби чиновника М. Вуяхевича, з якої потім утворилися ділянки №№ 18–22. Спершу (1881 р.) — одноповерховий, дерев’яний, за типом п’ятивіконок середини ХІХ ст.; 1896 р. надбудований і розширений. Знесений 1980 р.

Артема, 44 (сторожка погосту Вознесенської церкви, фото нижче). Старокиївська Вознесенська церква споруджена 1872 р., службові церковні будинки зводилися 1898 р.; в 1908–09 рр. храм був розширений (архітектор В. Моцок). Церкву знесено у 1930-х рр., сторожку на червоній лінії забудови розібрано 1978 р., брама збереглася.

На задньому плані — будинок по вул. Січових стрільців (Артема) 40/1

(арх. В. Безсмертний, 1913–15)

Рештки дому Івана Нечуй-Левицького по Бехтерівському провулку 10. Місцеві жителі кажуть, що це — перший будинок, зведений у Києві майбутнім славетним архітектором Городецьким

Житомирские ворота Покровского монастыря по ул. Троцкого, 52,

фото 1920-х гг. На этом месте ныне подворотня дома

по Артема, 52, через которую можно пройти к монастырю. Слева

на втором плане снимка уцелевший доныне кирпичный дом

по ул. Артема, 54; там теперь дипломатическая миссия

Артема, 60, фото нижче. Спроба “облагородити” скульптурним витвором суперсучасний будинок інституту “Південдіпронафтопровід” (1978 р.). Статуя зобразила жінку, котра лежала у протиприродній позі, тримаючи на одній долоні нафтову вишку, а на іншій — язик полум’я. Зникла на початку 1980-х рр. після статті “Мадонна з навантаженням” у журналі “Перець”, що висміяла цю та подібні до неї київські статуї.

Артема,66, фото нижче. Двоповерхова пізньокласична будівля другої половини ХІХ ст. Після її знесення близько 1980 р. відкрився для огляду фасад флігеля у стилі модерн.

Артема, 67, фото нижче. Забудова фронту садиби австрійського підданого І. Жихальського велася з 1880 р. Будинок знесений в серпні 1982 р.

Артема, 78, фото нижче. Двоповерхова споруда початку ХХ ст. на розі тогочасних Львівської та новопрокладеної Дикої (Студентської) вулиці. Знесена у 1980 р.

Вулиця Соляна протягає від вулиці Глибочицької до вулиці Отто Шмідта. Відома з другої половини ХІХ ст. під назвою вулиця Вовчий Яр (від назви місцевості, через яку вона простягається). В 1908–15 рр. — провулок Саксонський (в списках вулиць за 1915 р. згадується як вулиця Саксонський Яр; походження назви не з'ясоване). Сучасна назва — з 1915 р. (повторно затверджена 1944 р.). Походить від здавна розташованих тут криниць із солоною водою (зокрема, про криницю Солонець є згадка 1607 р.). Криниці ліквідовані в першій чверті ХХ ст. після прокладення водоводу. В 1970–80-х рр. більша частина старої забудови була знесена, водночас ліквідовано старовинні провулки, що до неї прилучалися: Вишневий, Перехресний, Соляний. Внаслідок промислового будівництва та влаштування гаражного кооперативу утворилася перерва в протяганні вулиці Соляної. До 1999 р. знесена ветха житлова забудова початку ХХ ст.

Косіора, 8, ріг Глібова. Житловий будинок

другої половини ХІХ — початку ХХ ст. Знесений в травні 1985 р.

Косiора, 14 ріг Златоустiвської. Житловий будинок початку ХХ ст. Знесений в квітні 1985 р.

Мельникова, 1 та 3. Двоповерховий будиночок ХІХ ст. розібраний в січні 1984 р. Капітальний же прибутковий будинок №1 з характерним орнаментальним цегляним опорядженням у стилі модерн, зведений на початку ХХ ст., міг би простояти ще не одне десятиріччя.

Але, проектуючи станцію метро ";Лук'янівська"; автори чомусь вивели ескалаторний тунель саме сюди, а не на сусіднє величезне пустище.

Тож будівлю було знесено у березні 1996 р.

Мельникова,81. Цегляна двоповерхова будівля 1900-х рр., споруджена міським коштом як казарми нестройової роти 131-го Тираспольського піхотного полку (основний комплекс казарм містився на протилежному боці вулиці). У радянський час будинок був перетворений на гауптвахту, віконні прорізи частково закладені. Протягом останніх років стояв напівзруйнований, до нього прилучався овочевий павільйон-магазин ";Щедре літо";. Знесений навесні 1999 р. через будівництво на розі вулиць Мельникова і Якіра великої житлово-офісної споруди.

Соляна, 70 та 51. Житлова забудова початку ХХ ст. Знесена до 1999 р.

Михаил КАЛЬНИЦКИЙ

ЛУКЬЯНОВКА И ТАТАРКА — ИСТОРИЧЕСКИЕ ФАКТЫ

30.08.08 .ua/articles/4655.html

Местность под названием Лукьяновка сформировалась на севере исторической части Киева. Многие историки, вслед за автором классического «Описания Киева» 1868 года Николаем Закревским, считают, что название произошло от имени здешнего землевладельца Лукьяна Александровича. В XVII веке он занимал заметное место в городской верхушке, будучи цехмистром сапожного цеха.

 На протяжении многих десятилетий Лукьяновка представляла собой окраину с загородными хуторами. Сюда порой выезжали на дачный отдых (к слову, на территории нынешнего Института педиатрии, акушерства и гинекологии по улице Герцена даже в послевоенные годы находилась вилла высших руководителей, известная как «дача Хрущева»). Вместе с тем, в 1863 г. здесь появилось одно из самых известных киевских зданий.

По проекту губернского архитектора Михаила Иконникова возвели так называемый «Лукьяновский тюремный замок», проще говоря — Лукьяновскую тюрьму. С этого времени слово «Лукьяновка» надолго приобрело в Киеве такой же смысл, как в Москве «Бутырка» или «Таганка». «Тюремный замок» считался образцовым учреждением. При желании узники могли даже послать на волю открытку с видом на свое временное пристанище, выпущенную киевским издательством Рихерта. Вскоре после вселения арестантов была освящена тюремная церковь во имя святого терпеливца Иова, а в 1864-м раввин Евсей Цуккерман добился открытия при тюрьме еврейской молельни.

Если перечислить всех известных людей, чей жизненный путь пересекся с Лукьяновской тюрьмой, наберется не одна сотня громких имен, недаром этот объект признан памятником истории. Революционеры и оппозиционеры всех поколений, члены многих правительств, жертвы царских и советских репрессий. От тюрьмы не были застрахованы и беременные женщины, некоторые из них рожали непосредственно в заключении: к примеру, в стенах «Лукьяновки» появились на свет академик Александр Богомолец и первый редактор «Комсомольской правды» Тарас Костров. Сейчас это заведение, значительно расширенное при большевиках и упрятанное за послевоенными пятиэтажками, носит название «Следственный изолятор № 13».

Впрочем, от имени местности происходят и более спокойные наименования — такие, как Лукьяновская площадь, Лукьяновское трамвайное депо (теперь, правда, упраздненное), Лукьяновский народный дом. Последний представлял собой оригинальное строение в русском стиле, построенное в 1902 году архитектором Михаилом Артыновым как рабочий клуб для отвлечения бедноты от «зеленого змия». Здесь были чайная, библиотека, учебные мастерские, ночлежный приют, просторный зал для лекций и театральных представлений. Много лет бывший Народный дом использовали как клуб трамвайщиков; ныне здесь решено устроить Малый оперный театр (в 2009 г. умерла Народная артистка СССР, оперная певица Евгения Мирошниченко, лидер этого начинания — прим. ред.).

Фасад и чайная Народного дома

Существовала и Лукьяновская гимназия, известная также как 6-я мужская. Здание для нее по нынешней Мельникова, 81 построили в 1912–13 годах (архитекторы Александр Кобелев и Петр Жуков). После здесь была школа, одно время в ней преподавал украинский писатель Степан Васильченко. Теперь это одно из помещений Экономического университета.

На Мельникова, 8 сохранился особняк в стиле модерн, принадлежавший видному юристу Николаю Грабарю; на Мельникова, 12 — довоенный жилой дом, который в период оккупации превратили в «общежитие» СС-овцев; на Мельникова, 16 — бывшая фельдшерская школа при Кирилловской больнице, а ныне — медицинский колледж.

Продукты к столу лукьяновцев вот уже более 125 лет поставляет Лукьяновский рынок. А духовную пищу обеспечивали православные храмы. Так, приходскую Киево-Лукьяновскую Феодоровскую церковь построили в 1871–74 годах в русском стиле. В 1930-е годы храм разрушили, уцелели только бывшие дома церковного причта по Овручской, 7. Но место церкви осталось свободным, ныне здесь действует временный храм.

В свое время Феодоровский приход опекал кирпичную часовню, выстроенную в 1891 году в сквере, на развилке нынешних улиц Мельникова и Герцена. Часовня появилась в память о том, что при крушении царского поезда на станции Борки в октябре 1888 года никто из семьи монарха серьезно не пострадал; это восприняли как чудо и отметили культовыми постройками по всей империи. Теперь же на месте часовни стоит памятник классику украинской литературы Ивану Котляревскому (скульптор Галина Кальченко, 1975).

Новые культовые сооружения за последние годы появились на Лукьяновке по Квитучему переулку позади ТЦ «Променада» (Свято-Иоаннов­ский монастырский и храмовый комплекс) и по Нагорной (церковь Св. Николая «Памяти жертв Чернобыля»). А от прежних времен уцелела старинная Макарьевская церковь по улице Старая Поляна, 46. Скромный деревянный храм с шатровой главой и колокольней был построен на горе Юрковице в 1897 году (архитектор Евгений Ермаков) в честь 400-летия мученической кончины Священномученика Макария, митрополита Киевского, убитого при набеге крымских татар. Святыней храма стала аналойная икона с частицей мощей святителя Макария. Ее написал выдающийся украинский художник Иван Ижакевич, кисти которого принадлежат еще шесть церковных образов.

В районе Юрковицы среди новых многоэтажных зданий до сих пор сохранились кварталы с низенькими неказистыми домишками. Эта местность известна как Татарка. Ее название восходит к середине XIX века, когда в незастроенной части Лукьяновки нашли приют семьи татар с Поволжья, согнанные голодом с родных мест. В ту пору здесь появилась Татарская улица, а потом «отцы города», блеснув знанием истории, дали соседним улицам родственные «бусурманские» наименования — Печенежская и Половецкая. Багговутовская переходит в бывшую Верхнюю Юрковскую улицу, ныне носящую имя Академика Шмидта — на ней много лет назад жила семья знаменитого советского ученого-энциклопедиста и одного из покорителей Арктики Отто Шмидта. В 1911-1913 годах к этой улице было приковано внимание всей страны: на ней происходили события, легшие в основу резонансного «дела Бейлиса» по ложному обвинению еврея Менделя Бейлиса в ритуальном убийстве христианского мальчика. Здесь побывал тогда знаменитый писатель Владимир Короленко. В своем очерке «На Лукьяновке» он изобразил обстановку, в который жил Бейлис и другие участники дела.

Фото конца ХIX в. Вид на Феодоровскую церковь —

перекрёсток нынешних улиц Мельникова и Якира..

Часовня в честь спасения царской семьи. С открытки начала ХХ в.

Ныне на месте часовни памятник Ивану Котляревскому

На фото центральная часть церкви и Воскресенский придел

/39590.html

Из промышленных предприятий Лукьяновки еще с дореволюционных времен известны Днепровский машиностроительный завод фабриканта Млошевского, ставший заводом имени Артема (теперь компания «Артем») и кабельный завод («Укркабель»). После Великой Отечественной войны в Киев вывезли из Германии трофейное оборудование по производству мотоциклов, и на Лукьяновке появился мотоциклетный завод.

В наиболее отдаленной, западной части Лукьяновки находится Лукьяновское гражданское кладбище, основанное в 1878 году. Здесь похоронены многие видные киевляне, в том числе ученые, инженеры, педагоги, литераторы, художники, архитекторы, музыканты, актеры. Сталинские репрессии щедро усеяли кладбищенскую землю безымянными могилами расстрелянных, среди которых было немало ярких личностей.

Когда-то при кладбище была деревянная церковь Св. Екатерины; сейчас примерно на том же месте строят новый кирпичный храм. Тем временем религиозная община использует для богослужений склеп-часовню киевского городского головы Степана Сольского, возведенный в 1901–02 гг. архитектором Эдуардом Брадтманом: это строение в 1993 приспособлено под храм в честь Св. Новомучеников и Исповедников Российских.

Михаил КАЛЬНИЦКИЙ

ГЛАВНАЯ ЛУКЬЯНОВСКАЯ

Газета по-киевски 11.10.2008 /history/2008/10/11/105455.html

Когда-то на улице Мельникова растили сады, маршировали на плацу и объясняли, как улучшить условия труда

Очередную прогулку с читателями «Газеты по-киевски» мы совершим по улице, появившейся на карте города примерно полтора столетия назад. Когда предместье Лукьяновка начали осваивать как часть Киева, через него в направлении летописного урочища Дорогожичи пролегла улица Большая Дорогожицкая.

По мере развития города пустынная улица застраивалась все плотнее. Вид и назначение построек были разнообразны: от особняков богачей и солидных доходных домов до небольших жилых построек, мелких предприятий (одно из которых потом разрослось в завод имени Артема), пехотных казарм. Заканчивалась улица между Еврейским и Братским воинским кладбищами — и упиралась в Бабий Яр. Статус центральной улицы Лукьяновки для Большой Дорогожицкой закрепили учебные заведения: бывшая 6-я мужская гимназия (где теперь Институт экономики) и бывшая фельдшерско-акушерская школа (нынешний медицинский колледж).

Но наряду со всем этим в 1890-х годах в одноэтажном домишке в начале улицы обосновался рабочий-электрик Ювеналий Мельников. Под видом школы-мастерской он организовал марксистский кружок для пролетариата, известный как «Лукьяновский клуб». В 1920-х годах об этом вспомнили и переименовали Большую Дорогожицкую в Мельникова (хотя одно время даже в официальных документах новое название писали как «улица Мельника»). 

Теперь эта улица — уже не окраина, а почти что центр. На ней, как и в других местностях столицы, неуклонно исчезают маленькие ветхие домишки, а на их месте одна за другой растут многоэтажки. Чтобы почувствовать этот процесс, даже не зная о прежней застройке, достаточно взглянуть на «прыгающую» нумерацию нечетной стороны ул. Мельникова. Тем не менее, здесь все еще можно найти почтенные памятники старины с солидной родословной. И с их помощью прочесть любопытную страницу истории Киева.

Особняк с полевыми цветами. Ул. Мельникова, 8

Одна из самых красивых и стильных построек Лукьяновки — особняк, оформленный архитектором Владимиром Бессмертным в духе модерна. Его возвели лет сто назад для юриста Николая Грабаря — руководителя благотворительного общества, которое содержало так называемую Рубежовскую воспитательную колонию для «трудных подростков» в районе нынешнего метро «Нивки». Быть может, полевые цветы, изображенные в лепном декоре под эркером второго этажа, символизировали юных подопечных Грабаря.

Для акушеров и фельдшеров. Ул. Мельникова, 14

Бывшее частное здание, выстроенное в 1907 году для домовладельца Бернарда Миллера, сразу после возведения арендовала фельдшерско-акушерская школа, «питавшая» персоналом губернскую Кирилловскую больницу. При школе действовала амбулатория, где преподаватели принимали лукьяновскую публику, а ученики помогали им. Дом с тех пор не изменил назначения: тут находится медицинский колледж. А с первых дней войны в этом помещении действовал фронтовой эвакопункт. На его базе сформировали целый санитарный эшелон, о чем напоминает доска на фасаде здания.

Утонувший «Фрегат». Ул. Мельникова, 20

В одном из зеленых уголков Киева — сквере на развилке улиц Мельникова и Герцена, где стоит памятник Ивану Котляревскому, — бросается в глаза необычное строение. Двухэтажный домик, сохранившийся, на первый взгляд, еще с царских времен, снабжен эффектной башенкой из современных конструкций и производит довольно-таки романтическое впечатление. Сколько же ему на самом деле лет и для чего он служит? Как оказалось, «ядро» этого дома действительно почтенное: двухэтажный домик был выстроен для владелицы участка Ефросиньи Семенкевич в начале ХХ века. А лет двадцать назад его решили модернизировать. По проекту архитектора Ирины Клименко старый особнячок перестроили под районный Дом детского технического творчества. Надо сказать, что замысел был очень симпатичный. Для юных конструкторов и моделистов здесь нашлись и комнаты для работы, и место для испытаний моделей, и сквер вокруг, где можно просто побегать и отдохнуть. Вокруг перестроенного домика устроили игровую площадку, фонтан с цветомузыкой, разбили «альпийскую горку»... Одно время при детском центре действовал клуб «Фрегат», объединявший увлеченных творчеством школьников.

Но уже через несколько лет наступившая коммерциализация всего и вся внесла свои неумолимые коррективы. И теперь бывшее пристанище изобретательной детворы служит другим целям: здесь разместили центр по работе с женщинами.

Городок пехотинцев-тираспольцев. Ул. Мельникова, 24

Строгие, лаконичные формы расположенных тут зданий напоминают архитектуру крепостей. И действительно, участок принадлежал военным. В построенных на городские средства помещениях квартировали бойцы 131-го пехотного Тираспольского полка, дислоцированного в Киеве. Прямо на улицу выходило помещение штаба полка, а в глубине двора были казармы и плац. Улица Тираспольская пересекает Сырецкий ручей.

В списках офицеров-тираспольцев встречаются известные имена: одно время здесь служили будущий командующий фронтами в Первую мировую войну генерал Николай Рузский и будущий деятель белого движения, автор интересных воспоминаний генерал Александр Лукомский.

Архитектурный «брат» Политехнического: Мельникова, 81

Фасад кирпичного трехэтажного корпуса своей архитектурой в духе европейского средневековья напоминает корпуса КПИ. И это не случайно. Когда автор комплекса Политехнического института, петербуржец Иероним Китнер, занимался в Киеве реализацией своего замысла, ему поручили также составить проект приюта-школы на средства Попечительства для пособия нуждающимся семействам воинов. Это заведение предназначалось сперва для малолетних детей офицеров, чьим родителям было трудно их содержать, затем для сирот павших. Кстати, не так давно в тех же стенах действовали службы социальной помощи военнослужащим.

Угол улиц Мельникова и Пугачева. Справа на фото тот же перекресток осенью 1941 г.: немецкие солдаты у советского зенитного орудия

Свидетель трагического шествия. Ул. Мельникова, 32

Угол улиц Мельникова и Пугачева отмечен граненой башенкой над солидным жилым домом. Его строили перед самой войной для личного состава Днепровской военной флотилии. 

Фото

В трагическом сентябре 1941-го из окон этого здания можно было наблюдать, как шли на смерть в Бабий Яр многие тысячи мирных жителей (об этом на днях рассказывала «Газета по-киевски»). Среди расстрелянных зимой 1941-42 гг. были и матросы-днепровцы...

Штаб идейности. Ул. Мельникова, 36

Уже издалека длиннейшая вереница припаркованных у обочины крутых «тачек» с «козырными» номерами подсказывает, что вы находитесь рядом с помещениями Института международных отношений и Института журналистики. Здесь выращивают кадры, которые, возвышенно говоря, призваны пропагандировать национальную идеологию. 

Что любопытно, прежние владельцы этого комплекса занимались тем же, но только речь шла об идеологии партийной. Ведь соорудили его в 1980-х годах для Высшей партийной школы при ЦК КПУ (проект Игоря Шпары и др., на месте строительства был ликвидирован давний акклиматизационный сад, основанный видным биологом, академиком Николаем Кащенко). И если бы не распад советской империи, то в центральной части фасада мы видели бы не эмблему ИМО, а монументальное панно, посвященное торжеству идей ленинизма. 

Небоскреб-карандаш. Ул. Мельникова, 42

Городской силуэт сегодня уже трудно представить себе без самого высокого сооружения Украины — телевизионной башни высотой 380 метров. Ее монтаж вблизи улицы Мельникова закончили в 1973 году. А с 1980-х на противоположной стороне улицы начали строить еще один характерный акцент киевской застройки — аппаратно-студийный комплекс Республиканского телецентра. В нём работают телеканалы УТ-1, «1+1», ТРК «Эра».

Архитектор Александр Комаровский и другие специалисты «Киевпроекта» придали ему вид нацеленного в небо карандаша высотой 97 метров. 24-этажный небоскреб на Мельникова стал одним из важнейших узлов медийного пространства, отсюда по Украине и за ее пределы разлетелось множество телепередач. Не все, правда, знают, что здание стоит фактически на человеческих костях. Для него отвели место бывшего Лукьяновского еврейского кладбища со многими тысячами захоронений... К слову, строили этот небоскреб намного дольше, чем предполагалось, а отдельные его части до сих пор не завершены. В конце 90-х гг. его переоборудовали современной электроникой на сумму более 13 млн. $.

Спортсмены на кладбище. Ул. Мельникова, 44

От огромного еврейского кладбища до наших дней сохранился только небольшой фрагмент с несколькими полуразбитыми надгробиями. А еще — бывшая кладбищенская контора, перед которой был когда-то главный вход на кладбище, увенчанный каменной аркой. Арку, ограду, контору и другие кладбищенские сооружения проектировал в 1890-х годах видный киевский зодчий Владимир Николаев. 

После того, как некрополь закрыли и уничтожили, прилегающую к главному входу часть еврейского кладбища вместе с соседним караимским кладбищем занял спортивный комплекс. И контора, в которой когда-то регистрировали погребения, стала тренировочной базой.

Чем не угодил Мельников?

В последние годы название улицы Мельникова нередко оказывается в списках тех топонимов, которые предлагают изменить как «идейно чуждые» нынешнему времени. Но, если разобраться, так ли уж необходимо от него отказываться?

Во-первых, давнее название улицы — Большая Дорогожицкая — теперь уже успешно «дублировано»: есть примыкающая к Мельникова улица Дорогожицкая, есть и метро «Дорогожичи». 

Во-вторых, за долгие годы нынешнее название улицы само стало историческим. Достаточно вспомнить немецкое объявление с «улицей Мельника», с которого началась горестная эпопея Бабьего Яра. 

Наконец, в-третьих, напомним, что марксистский кружок Ювеналия Мельникова действовал довольно давно, задолго до прихода к власти большевиков (в 1896-м агитатора арестовали и затем выслали из Киева, в 1900-м он умер). И учили там, ясное дело, не массовым репрессиям и не организации «голодоморов». Мельников разъяснял рабочим, что они не скот, что при сплоченном действии могут сопротивляться произволу хозяев и улучшать условия своего труда. При необходимости их выручала организованная здесь же касса взаимопомощи. Бесправные работяги расправляли плечи, требовали достойной зарплаты, бастовали — и нередко добивались своего. Словом, при любом нормальном демократическом режиме такой деятель, как Мельников, заслуживал бы доброй памяти.

АККЛИМАТИЗАЦИОННЫЙ САД АН УССР

ИМ. АКАД. Н. Ф. КАЩЕНКО

kvitka.biz/page/2

В 1915 г., в разгар Империалистической войны, когда ощущался большой недостаток в лекарствах, Н. Ф. Кащенко заложил на территории Политехнического института акклиматизационный сад лекарственных растений. В 1925 г. он был перенесен в район Лукьяновки, между улицами Герцена, Пугачева и Дорогожицкой.

Однако отдел лекарственных растений в этом саду просуществовал всего несколько лет. Н. Ф. Кащенко больше интересовался акклиматизацией таких южных растений, как персики, абрикос, айва, которые не приживались в условиях Киева. После долгих поисков и трудов Н. Ф. Кащенко вывел зимостойкие сорта персиков и абрикосов. Персики впервые дали обильный урожай лишь в 1932 г., спустя 18 лет после начала их акклиматизации. Работы, начатые Н. Ф. Кащенко, продолжали научные сотрудники ботанического сада АН УССР.

Площадь акклиматизационного сада достигла 10 гектарам. Кроме персиков, абрикоса и айвы там росли также декоративные виды деревьев и кустарников: тюльпановое дерево, лох садовый, абелия, шелковица бумажная, каштан съедобный, хурма кавказская, хурма восточная, рябина (4 вида), катальпа (3), гинкго, орех (4), павловния, парроция, гамамелис, виргинский чай, маакия амурская, глициния, сирийская роза, пеон древовидный, шефердия, чекалкин орех, желтое дерево, периплока, павой, аралия, магнолия и много других.

Елена ПОПОВА

ПРОГУЛКИ ПО ЛУКЬЯНОВКЕ

agritura.livejournal.com/29589.html

Использована информация из книги

";Особняки Киева"; Д. Малакова и О. Друг

Для киевлян название рассказа звучит, скорее всего, странно и настораживающе — в сознании жителей города Лукьяновка прочно ассоциируется с городским следственным изолятором №13, или, по-простому, с Лукьяновской тюрьмой. На самом деле, это один из старых районов города со своей историей и интересными образцами архитектуры середины 19-начала 20 веков. На поход по Лукьяновке меня подвигла новая книга «Особняки Киева», которую подарили друзья. В книге я обнаружила несколько зданий, которые ранее никогда не видела, либо не обращала на них внимания; захотелось разыскать их, осмотреть и сфотографировать. 

Лукьяновка как район образовалась после 1845 года, когда жильцы Подола, пострадавшего после очередного сильнейшего разлива Днепра, получили участки для жительства на более возвышенной местности в районе западного склона горы Юрковицы. Наводнения преследовали Киев с незапамятных времен — первое описано в летописях в 1975 года. Помню и я один такой разлив в середине семидесятых. Подруга моей старшей сестры жила с отцом в частном доме на Никольской Слободке, недалеко от берега; она жаловалась, что до остановок общественного транспорта приходится добираться на лодке. Жители Труханова острова (всего 90 семей) в конце 19 века сознательно строили свои деревянные дома на сваях, зная, что рано или поздно их жилище затопит.

Эти земли еще в 17 веке принадлежали богатому ремесленнику Лукьяну Александровичу, цехмейстеру сапожного цеха; от его имени и пошло название местности. В то время в киевских Липках и на Печерске селились богачи и чиновники, на Подоле продолжала жить беднота и мелкие торговцы, на Трухановом острове — работники доков и порта, а Лукьяновку и ее часть Татарку облюбовала интеллигенция. Татарка получила свое название благодаря нижегородским татарам, бежавшим сюда в 19 веке из своего голодного края. 

Первым казенным учреждением, построенным здесь, стал Лукьяновский тюремный замок — та самая тюрьма, о которой я говорила вначале. Проектировал ее архитектор Михаил Иконников, открыла она свои гостеприимные объятия в 1863 году.

В 1937 году здесь погиб известный священник, профессор духовной академии отец Александр Глагольев. Священник был заключен в тюрьму по обвинению в причастности к «фашистской организации церковников». Он прославился, выступая экспертом и защитником от духовенства на знаменитом судебном процессе по делу еврея Менахема Бейлиса, несправедливо обвиненного в совершении ритуального убийства 12-летнего мальчика. Кроме того, священник был духовником семьи Булгаковых и стал прототипом отца Александра в «Белой гвардии».

Отец Александр был убежденным противником антисемитизма, всячески старался предотвращать погромы в Киеве. Его дело продолжил сын — протоирей Алексей. Во время войны он укрывал евреев от фашистов. 

А еще в Лукьяновской тюрьме родился известный физиолог Александр Богомолец — его мама, революционерка Софья Богомолец, арестованная беременной, родила ребенка в заключении.

СИЗО действует до сих пор, несколько лет назад здесь даже «отдыхала» наша нынешняя премьер-министр, находящаяся тогда в опале. Сейчас тюрьма стыдливо спряталась за хрущевскими «пятиэтажками», а в середине 19 в. эту массивную постройку было видно со всех концов Лукьяновки. Район в 19 в. был застроен одно-двухэтажными особнячками, здесь было много зелени и церквей. Нагорную часть Лукьяновки занимали дачи. Границы Лукьяновки начинались тогда от Подольского спуска и тянулась до Обсерваторного переулка (ныне улица Обсерваторная), где располагалась первая Обсерватория Киевского Университета св. Владимира…

Помимо тюрьмы на Лукьяновке располагались казармы Бессарабского, Тираспольского, Бендерского и Луцкого пехотных полков, были здесь и Артиллерийские казармы, а летом на соседнем Сырце разбивали свои палаточные лагеря войска Киевского гарнизона. Было здесь и несколько учебных заведений: Шестая мужская гимназия, частная женская гимназия Конопацкой, гимназия Жекулиной, церковно-учительская школа, школа нянь, городское двуклассное училище. Одно из учреждений можно считать действующим до сих пор: земская фельдшерско-акушерская школа, «кузница кадров» для расположенной неподалеку Кирилловской больницы, в здании которой ныне располагается Первое городское медицинское училище. И еще на Лукьяновке была масса приютов и попечительских обществ. Такое впечатление, что эти благотворительные учреждения «селились» просто через дом! Сейчас в этом районе располагается множество лечебных учреждений, так было и встарь. При Киево-Покровском женском монастыре существовала больница Императора Николая Второго, больница Цесаревича Михаила — ныне Охмадет, больница при благотворительных учреждениях Дегтярева, клиника для нервнобольных алкоголиков Лихтермана, римо-католическая больница имени Станислава Сырочинского (сейчас Институт Нейрохирургии), психиатрическая клиника Горбунова и Сикорского.

Старые дома на Мельникова 61 и Герцена 12

На территории Областной больницы ранее располагалась Еврейская больница, содержащаяся на средства от добровольных жертвователей, а так же от «коробочных» сборов с кошерного мяса — пошлина ритуальных резчиков птицы на базарах. Сейчас кроме перечисленных учреждений на Лукьяновке располагаются госпитали МВД и СБУ, Институт Урологии, Больница Водников, 8-я детская больница и Детская инфекционная больница — просто больничный концентрат какой-то! 

Я начинаю прогулку с улицы Мельникова, которая называлась некогда Дорогожицкой. Название происходит от исторической местности Дорогожичи, что упоминалась в летописях с 988 года, и лежала между горой Глубочицей и ручьем Скоморох. Находилась где-то здесь средневековая таможня. «Дорогожичами» назвали сороковую станцию Киевского метрополитена. 

Особняк Баккалинского, ул. Мельникова 30

Первым я рассматриваю маленький особнячок по улице Мельникова, 30. Он ничем особенно не примечателен — скромненький и обшарпанный, но вид у него какой-то трогательный и по-стариковски симпатичный: эдакий символ уходящего прошлого, то немногое, что осталось от старой Лукьяновки. Несколько таких домиков сохранилось по улице Овручской и на Татарке, а ранее почти вся Лукьяновка была застроена ими. Многие снесены в 70-90 годах 20-го века (интересный сайт с фотографиями снесенных домов: grad.kiev.ua/o-01.htm). Особнячок под номером 30 на улице Мельникова построен в 1899 году. Подобные домишки складывали из местного светло-жолтого кирпича — весьма изрядного качества, по отзывам специалистов. Изготавливали кирпич в основном на кирпичном заводе Ионы Зайцева, расположеннго на окраине Лукьяновки (к слову, на заводе служил приказчиком Мендель Бейлис). В архивах хранятся документы, свидетельствующие, что участок земли в 486 кв. саж. был приобретен участником русско-турецкой войны на Балканах 1877-1878 года подполковником в отставке Филиппом Степановичем Баккалинским (1835-1908) за 3426 рублей. Домик небольшой, но строил его бывший вояка около пяти лет. Здесь он и дожил свой век, умер и был похоронен на Лукьяновском кладбище. После его смерти дом разделили на две квартиры. Одну заняла сестра-плакальщица Эстер-Геня Мордковна Кочержинская, в другой поселился служащий Акцизного управления Федор Федорович Бакалинский (возможно, родственник прежнего хозяина) и его сын Дмитрий. 

Особняк Керекеша, ул. Мельникова 28

Особняк по ул. Герцена, 6 до реконструкции

Справа от особнячка виднеется двухэтажное здание, принадлежавшее когда-то провизору Викентию Владиславовичу-Эдуардовичу (во как!) Керекешу. Сейчас этот особняк принадлежит посольству Казахстана и находится, кажется, в не очень хорошем состоянии. 

Особняк полковника Бенсона

Читала, что для постройки нового Казахского посольства планируют снести старый дом по улице Мельникова, 51. Здесь неподалеку есть и еще одно посольство, Ливийское — по ул. Овручская, 6. Здание недавно реконструировали — в нем трудно узнать сейчас старинный особняк. 

А я отправляюсь по адресу по улице Баггоутовская, 14 — это неподалеку от Института Нейрохирургии. Особняк полковника Владимира Антоновича Бенсона на мутной фотографии в книге выглядит не очень привлекательно, однако мне все-таки интересно, что там за чудо конструктивизма притаилось между однотипными многоэтажками. 

Мое любопытство вознаграждено сполна — обойдя высотку, обнаруживаю прелестный особнячок с «рожками», изящный и лаконичный, аккуратно декорированный в стиле модерн. На фото в книге, насколько я понимаю, изображен другой фасад здания, а они у него все разные. Дом был построен в 1911 году, к сожалению, автор проект не известен. После Бенсона домом владел другой военный — подполковник Александр Леонардович Казаровский. В 1927 году национализированный особняк передали клубу завода «Укракабель» (ужас!). Естественно, кабельщики оббили большинство украшений и «модерновых» завитушек. Сохранилась скульптурная группа, украшающая фасад, на которой воин с мечом и дама со щитом — видимо, память о прежних хозяевах-военных. С тех пор домик несколько раз перестраивался. На память о кабельщиках сохранилась мемориальная доска — имена рабочих завода, погибших во время войны. Довольно много имен. Сейчас, предполагаю, особняк восстановили по старым чертежам, причем ремонт был произведен совсем недавно. Подозреваю, что часть декора безвозвратно утрачена, но сейчас дом выглядит совсем недурственно, а винтовые рожки просто замечательные! Не знала, что старая Лукьяновка в своих недрах скрывает такой приятный сюрприз. 

Дальше я иду осматривать особняк аптекарского помошника Октавиана Дионисовича Бельского по улице Герцена, 14 (ранее — Осиевская, 14), более известный в народе под названием «дачи Хрущева». 

На территории института Педиатрии, Акушерства и Гинекологии и находится особняк, вернее, особняки. Аптекарь Бельский купил участок в Кмитовом Яру в 1889 году, а в 1893 здесь началось строительство усадебного дома. Проект небольшого, но пышно декорированного дома в стиле неоренессанс создал архитектор Николай Казанский (см. про него /38467.html), создатель здания Киевской Городской думы. Через несколько лет Бельский сам стал собственником аптеки на Подоле, что, скорее всего, приносило ему неплохой доход, и он смог купить соседний участок, на котором построили еще один особняк. Он был почти точной копией предыдущего, только у второго дома было на один оконный проем больше, чем у первого. Во втором доме располагалось две квартиры по пять комнат, которые Бельский сдавал постояльцам. 

В 1930 году вокруг усадьбы и парка вырос глухой забор, за которым отныне скрывалась государственная дача для высокопоставленных лиц. В 1934-37 годах здесь жил Нарком внутренних дел УССР Всеволод Балицкий, который руководил переездом столицы из Харькова в Киев. Новый хозяин не пожалел казенных денег на обустройство своего «пролетарского гнезда». При нем возникло большинство существующих поныне элементов малой парковой архитектуры — вазы, мостики, искусственный каменный хаос. Ручьи на дне яров запрудили и создали живописные пруды. 

Парк превратился в оазис комфорта и покоя посреди большого города. Правда, улица Герцена в то время была малолюдной и тихой, только изредка здесь проезжали казенные автомобили. В 1937 году Балицкого расстреляли, и в усадьбе разместился пионерский лагерь для детей работников НКВД.

Особняк Бельского

В 1943 году здесь поселился Н.С. Хрущев. Никита Сергеевич пережил бомбёжку своего бывшего жилья на Павловской, и теперь большую часть времени проводил здесь. Охрану особняка усилили, редких прохожих, останавливавшихся, чтобы поглазеть на высокий забор и надежные ворота, подгоняли бдительные охранники: дескать, нечего тут шастать; проходите, товарищ! Хрущев ежедневно совершал пробежки по аллеям парка и очень любил свою резиденцию. Здесь он прожил до своего отъезда в Москву в 1949 году, здесь умерла его мама, и родился сын Сергей (до сих пор жив, в Америке). 

После этого дача переходила от одного Председателя Совета Министров Украины к другому. Последним хозяином его стал Петр Ефимович Шелест. Его преемник Владимир Васильевич Щербицкий широким жестом отказался от дачи, отдав ее под детскую больницу. В 70-х гг. глухой забор заменили на легкую решетку, выстроили новое высотное здание ПАГа. В особнячках разместилась администрация института. 

Через решетку легко рассмотреть бледно-голубые домики, один из них стоит прямо у забора. Они до сих пор очень красивенькие, правда, не мешало бы их немного подновить. На том, который справа и поближе сохранилась башенка, второй ее давно утерял.

Мостики Балицкого сохранились, но состояние их сейчас плачевное. Искусственные озерца сейчас наполовину заполнены грязной водой и мусором. Под одним из мостиков на выступе «отдыхает» позеленевший лев — довольно симпатичный, надо сказать. Наверное, летом здесь очень красиво и уютно. А мне надо идти дальше.

Эдуард Брадтман Особняк Брадтмана

Следующим я осматриваю милый двухэтажный домик на улице Герцена, 6. Я давно его заприметила, часто проезжая по Лукьяновке; даже когда историческая архитектура мало интересовала меня, я испытывала симпатию к этому строению, продуманно декорированную ажурными завитками. Этот симпатичный особнячок в стиле модерн был построен для Эдуарда-Фердинанда Петровича Брадтмана (1856 — после 1926), архитектора, немца по происхождению, вероятнее всего, возведен им же самим. 

Этот зодчий создал несколько удивительных построек в столице: цирк Крутикова (1903 г.) — один из первых образцов модерна в Киеве, «дом Плачущей Вдовы», театр Соловцова, промышленные здания, доходные дома, пожарную часть. Он проектировал застройку бывшей усадьбы Меринга в центре города. Первые постройки в Киеве он возвел еще в 1886 году, а с 1898 года он уже пребывал на посту Киевского городского архитектора. Он входил в состав комиссии «Красота города» вместе с архитекторами Городецким и Николаевом и художником Мурашко. Имел Эдуард Петрович и дачу в Пуще-Водице. В этом чудесном загородном поселке он возвел несколько красивых деревянных коттеджей. В архивных домовых книгах сообщается, что Брадтман проживал по улице Осиевской, 6 и занимал 5-этажную квартиру на втором этаже дома вместе с супругой Паулиной Христиановной, ее сестрой Ольгой Христиановной Рутке и племянниками. Для прислуги была выделена отдельная комната.

После революции особняк национализирован. Сейчас в нем располагается Международный благотворительный фонд и коммерческий Центр снижения веса. Честно говоря, я не совсем понимаю, почему городские власти позволяют уродовать кричащими вывесками фасады домов, представляющих художественную ценность! 

Хочу осмотреть еще один приятный особняк. Жаль только, что он такой облезлый. Если бы его привели в порядок, это было бы одно из самых красивых зданий в городе. Речь идет о доме по адресу Мельникова, 8 (ранее — Дорогожицкая, 44). Это еще один образец модерна, типично асимметричный и изящно декорированный. Над входной дверью имеется небольшой фриз с барельефом с ирисами. Ранее он был накрыт свисающим граненым стеклянным козырьком, который при Советской Власти демонтировали или попросту разбили. 

Дом был построен в 1911 году по заказу Николая Степановича Грабаря, главы Киевского окружного суда. Он тоже был причастен к делу Бейлиса, о котором я писала выше...

Грабарь отказался вести сфабрикованное дело и не поддался давлению высоких полицейских чиновников. Проект создал гражданский инженер Владимир Андриянович Бессмертный, создатель еще одного известного дома на Лукьяновке — «Дома с котами» (бывшего доходного дома на улице Гоголевской). 

Грабарь был известен еще и своей благотворительной деятельностью — он был опекуном Бережанской колонии для малолетних преступников, а жена его Елизавета Ивановна состояла в комитете надзора Школы домоводства. Николай Иванович учредил стипендию для поддержания нуждающихся студентов Университета. Предназначалась она для одного из детей неимущих нотариусов или уроженцев Черниговской губернии. После революции здесь был детский дом, а что сейчас — не знаю. Вид у зеленого домика совсем заброшенный.

Дом судьи Грабаря

Знаменитые ирисы Инженер Бессмертный

За перекрёстком с улицей Черновола сверну на улицу Студенческую. Здесь под номером 3 сохранился небольшой двухэтажный особняк в стиле модерн. Его стиль более сдержанный.

Студенческая, 3 (1911)

Дом на Студенческой 7

Построили его в 1911 году, автор — вероятно инженер Мацнев, спроектировавший дом по заказу другого инженера, своего сослуживца по управлению ЮЗЖД Василия Ивановича Русакова…

Прохожу мимо одноэтажной постройки на улице Павловской, 9. Об этом одноэтажном домике тоже написано в книге «Особняки Киева». Построен он в начале 90-х годов 19 века и принадлежал мещанину Василию Яковлевичу Удовенко. Земля в этом районе была довольно дорога, поэтому стоимость усадьбы Удовенко оценивалась в кругленькую сумму — 16 тысяч рублей. Сохранились старые описания дома: шесть комнат и две прихожие, в подвале — кухня, еще одна комната, сени, коридор с лестницей. После смерти Василия Яковлевича в особняке проживала его вдова Надежда Юлиановна с сыном Владимиром — будущим ученым-гигие­ни­стом. Он работал в Больнице Цесаревича Николая для чернорабочих (ныне Охмадет). 

«Дом с павлинами» на Тургеневской, 81

В 1937 году его осудили, отправили на Соловки и вскоре расстреляли. Типичный особняк, типичная для того времени судьба интеллигента-хозяина. Однако, с этим домом связан еще один интересный факт. В 1943 году тут проживал… правильно! Хрущев! Он тогда еще был членом Военного совета Первого Украинского фронта. Дома 7 и 9 обнесли глухим забором, установили ворота с окошком, поставили охрану. В конце 1943 года дом подвергся прицельной бомбардировке. Две бомбы попали в маленький дом напротив, по Павловской, 6 и покорежили ворота в доме № 8. Две другие упали в сквере возле Гоголевской, 34, изрешетив осколками торцевую стену. Обошлось без жертв, но Никита Сергеевич перепугался не на шутку и спешно переехал на Герцена, 14 — в дом, о котором я писала выше. Дойдя до особнячка Хрущева на Павловской, я не смогла подавить вздох разочарования: его сейчас обнесли забором и ремонтируют. Может, в конце работы это и будет выглядеть неплохо, однако крыша мне уже не нравится!

Мне нужен знаменитый «Дом с котами» по Гоголевской, 23. Я много читала о нем, не терпится посмотреть самой. Доходный дом был построен в 1909 году по проекту инженера Бессмертного — того же, что построил «Дом с ирисами» на улице Мельникова, принадлежавший судье Грабарю. Дом на Гоголевской очень интересный — асимметричный, с разными окнами и балкончиками, украшенный забавным декором — морды, химеры, совы. Огромное арочное окно «охраняют» два зеленоглазых кота, да и сам дом выкрашен в ярко-зеленый цвет. Странно, но глаз это не режет. 

Очень живенько и весело, глаз радует. Или просто я соскучилась по лету? На доме висит мемориальная доска, которая сообщает, что здесь жил академик С.П. Тимошенко, механик-теоретик. Вот, оказывается, в чью честь названа улица на Оболони, а совсем не в честь того, кого вы подумали (если серьезно, улица-то названа в честь маршала Тимошенко).

«Дом с котами» — ул. Гоголевская 23

Прямо напротив «Дома с котами» находится детский санаторий (Гоголевская, 28). На территории санаторского парка находится особняк художника-пейзажиста Владимира Донатовича Орловского (1842-1914). Честно говоря, до своей прогулки я ничего не знала об этом живописце. Порывшись в Сети, я нашла репродукции вполне пристойных его картин. Современники отзывались о нем с восторгом и уважением, а сейчас он почти совсем забыт. Он много писал именно украинских пейзажей, а кому он известен на Украине? Или его не знала только я? Тогда беру свои слова обратно. Часть его работ сохраняется в Национальном художественном музее.

А усадьбу художника построил знаменитый киевский архитектор Владимир Николаевич Николаев (interesniy.kiev.ua/old/7137/7219/8217/137). Небольшое строение в сдержанном стиле классицизма расположено на возвышенности и видно с дороги. Говорят, внутри сохранились декоративные потолочные розетки и две печи, выложенные изразцами ручной работы. Участок земли был предоставлен Орловскому по решению городской думы в 1889 году. К 1892 году новый дом был уже построен. Орловский провел в усадьбе остаток своей жизни. Его дочь Александра была замужем за еще одним украинским художником, уже более известным, Николаем Корниловичем Пимоненко. Он тоже проживал в этом доме, о чем ранее свидетельствовала мемориальная доска. Сейчас я ее не заметила. Кстати, родился Пимоненко в семье иконописца на Приорке — тогда это было предместье, а сейчас район города, соседствующий с моим Виноградарем. Пимоненко отделил для себя и жены участок от усадьбы тестя. Здесь он проводил много времени, здесь и умер в 1912 году от хронической болезни дыхательных путей. Оба художника похоронены на Лукьяновском кладбище.

В.Д. Орловский. Затишье

Особняк В.Д. Орловского

Интересный дом на Гоголевской 34

Здание нынешней школы №138 по ул. Артема, 27 построено в 1902 году для женской гимназии Аделаиды Жекулиной. Она была дамой прогрессивной, обучала своих учениц не только рукоделию, барышень обучали по программе, сходной с программой мужских гимназий; преподавали здесь лучшие учителя. В школе Жекулиной училась жена Мандельштама. После революции Жекулина уехала в Чехию, и там создала подобное учебное заведение. Вот именно в этом здании умер генерал армии Николай Федорович Ватутин, командующий Первого Украинского фронта. 

Бывшая гимназия Жекулиной. Здесь умер Ватутин

Ватутин был ранен в 1944 году в стычке с отрядом УПА в селе Милятин Острожского района. В некоторых источниках говорится, что он умер от потери крови, однако я помню, как еще в детстве мой отец, военный медик, рассказывал мне, что у генерала началась газовая гангрена. Да и не вяжется кое-что — ранен он был 29 февраля, а умер 15 апреля. Позже я нашла статьи с подробным описанием болезни и смерти командующего. За его жизнь боролся сам легендарный хирург Бурденко. Существует легенда, что врачи срочно связались со Сталиным, сообщив ему, что необходима ампутация, но Сталин сказал, что Командующего фронтом без ноги никогда не было, нет и не будет, Ватутин узнав об этом долго не давал отнять ногу. Высокую ампутацию бедра генералу все же сделали, но очень поздно — за десять дней до смерти, она не смогла его спасти. Сталин же запретил использовать пенициллин — он был американский, его еще не опробовали, генералиссимус предположил, что американцы могли его отравить. 43-летний генерал умер после долгой агонии, и его мать потеряла за эту войну уже третьего сына.

ВУЛИЦЯМИ ЛУК'ЯНІВКИ

За матеріалами Інтернет-енциклопедії wek.kiev.ua

та сайту Головного управління комунального

і готельного господарств та туризму КМДА

turizm.kiev.ua/ua/tour/kyiv/lukniv/4fb435a1.htm

Місцевість вздовж парного (північного) боку вул. Січових стрільців (колишньої Артема) ще наприкінці ХІХ ст. являла собою просторі приватні хутори з маленькими будиночками. Лише на початку ХХ ст. тут почали зводитися значні будівлі, з'явилися нові вулиці.

Ніяк не увійде в звичку нове найменування: вулиця Січових стрільців — колишньої вул. Львівської, яка у 1925 р. була перейменована на честь одного з лідерів російської революції Льва Троцького, а у 1929 р. на честь Артема (19 березня 1883 — 24 липня 1921) — професійного революціонера, партійного та державного діяча, справжнє ім’я якого було Федір Сергєєв. Народився він у селянській родині в Кур­ській губернії. У 1901 р. закінчив Катеринославське реальне училище і вступив до Московського вищого технічного учили­ща, звідки був виключений за революційну діяльність. Член більшовицької партії з 1902 р., бував за кордоном, зокрема в Парижі. Проводив партійну роботу в Кате­ри­нославі, Харкові, на Уралі, активний учасник революції 1905–07 рр., неодноразово був арештований і засланий. Його лист з ув'язнення: ";Камера большая, светлая. Пища неплохая, прогулка в день чуть ли не 2 часа, еженедельно баня, а что главное — я могу иметь здесь столько книг, сколько хочу, и очень много времени для занятий";.

У 1910 р. втік зі східносибірської каторги через Корею та Китай до Австралії, де до 1917 р. отримав британське громадянство, вів активну профспілкову роботу, організував та редагував російськомовну соціал-демо­кра­тичну газету ";Эхо Австралии";: ";Зрелище неорганизованных масс для меня невыносимо";.

Після лютневої революції 1917 р. повернувся в Росію. Активний учасник встановлення радянської влади. З липня 1917 р. — секретар комітету більшовицької партії, а у 1918 р.— голова Раднаркому й комісар народного господарства Донецько-Криворізької радянської республіки, що об'єднувала Донбас, Харківську й Катеринославську губернії. У 1918–19 рр. — заступник голови і нарком радянської пропаганди Тимчасового робітничо-селянського уряду України. У 1920 р.— голова Донецького губвиконкому, з 1920 на партійній роботі в Москві. В 1921 р. — голова ЦК Всеросійської спілки гірників. На п'яти з'їздах РКП(б) обирався до складу Центрального Комітету. Як журналіст, друкувався в «Просвещении», «Правде», «Донецком пролетарии» тощо, а також у закордонній пресі.

Загинув у залізничній катастрофі разом з кількома делегатами III конгресу Комінтерну, похований у братній могилі біля Крем­лівської стіни. На відзнаку заслуг Артема його ім'ям було названо ряд міст, робітничих селищ, заводів, колгоспів, учбових закладів, вулиць в РРФСР, УРСР і Азербайджанської РСР.

...На подвір'ї садиби № 24 по вулиці Січових стрільців можна побачити цікавий зразок комерційної забудови — приватні будинки, що у 1897 р. орендувалися під казарми 129-го Бесарабського піхотного полку. Під час визвольної боротьби 1917–20 рр. казарми займали підрозділи українських січових стрільців. У роки гітлерівської окупації ця адреса наводила жах на киян: тут містився збірний пункт остарбайтерів — кого відправляли на примусові роботи до Німеччини. А у школу по вулиці Некрасовській, що ліворуч траси, фашисти звозили речі жертв Бабиного яру.

По вул. Січових стрільців № 27 розташовано будинок школи, споруджений у раціоналізованих формах для жіночої гімназії та приватних жіночих курсів А. Жекуліної (арх. В. Осьмак, 1911-12 рр.). У 1944 р. в школі містився госпіталь, у якому помер генерал армії М. Ватутін — визволитель Києва. У будинку № 33-а в стилі модерн (арх. А. Трахтенберг, 1913 р.) мешкав живописець-авангардист В. Пальмов.

Далі можна повернути ліворуч вулицею Некрасівською, повз автобазу Кабінету міністрів України. На її території у 30-ті роки, за проектом відомого тоді архітектора С. Григор’єва, було споруджено ангари з аркоподібними перекриттями. Спустившися на вул. Юрія Коцюбинського, одразу побачимо будинок № 9 — приміщення колишньої лікарні лютеранської громади. Цю будівлю у романтизованих формах північного модерну звів у 1913 р. арх. Е. Брадтман, у проектуванні брав участь німецький арх. Кольман. У 1938-39 рр. з правого боку зроблено прибудову, що не порушила стилю (арх. Т. Волкобой, А. Сорокін).

Лівіше, на розі вулиці Обсерваторної, видно торець гуртожитку, спорудженого у 1934-35 рр. для польського педагогічного інституту за проектом, розробленим за участю Володимира Заболотного, майбутнього президента Академії архітектури УРСР, автора будівлі Верховної Ради.

Колишній будинок райкому компартії та комсомолу по вул. Юрія Коцюбинського, 10 (арх. С. Синіцина) нині займає посольство США. Біля нього стоїть група будинків по вул. Ю. Коцюбинського, 12-20, споруджена у 1931-34 рр. житлобудівним кооперативом ";Жовтнівка";. Це чи не перша у Києві спроба комплексної забудови мікрорайону.

Ріг Бехтерівського провулку фіксує вежа будинку по вул. Січових стрільців 40/1. Його та сусідній будинок № 42 спорудив на початку ХХ ст. арх. В. Безсмертний, застосувавши елементи стилю модерн. У 1990-х рр. над обома спорудами надбудовано ще один поверх із збереженням силуету та стильових особливостей. У будинку № 42 жив художник і архітектор В. Фельдман, відомий яскравими спорудами у Севастополі.

Будинок № 12 по Бехтерівському пров. — колишній готель для прочан Покровського монастиря (арх. Є. Єрмаков, 1912-13 рр., нині установа). Поруч з ним споруджено новий житловий будинок-комплекс № 14 (арх. Ю. Серьогін та ін.) — цікавий приклад того, як можна проектувати сучасні будинки у гармонії з історичним середовищем. У будівлі № 5 (поч. ХХ ст.) міститься посольство Республіки Куба.

З відступом від фронту вулиці Січових стрільців стоїть затишний особняк № 46 — одна з небагатьох споруд такого типу, зведених у радянський час (арх. А. Добровольський, 1948 р.). В оздобленні фасаду використано українські народні орнаменти, а будували його угорські військовополонені. Кілька років тут мешкав драматург Олександр Корнійчук з другою дружиною, польською письменницею, полковником Радянської армії Вандою Василевською. Нині садибу займає Міжнародний фонд ";Відродження"; — одна з найбільших благодійних фундацій в Україні. Його засновано 1990 р. відомим американським фінансистом і філантропом Джорджем Соросом та трьома українськими громадськими організаціями. Місія Фонду — фінансово та організаційно сприяти становленню демократичного, відкритого суспільства в Україні шляхом підтримки значущих для його розвитку громадських ініціатив. У 1990-2000 рр. Фонд надав численним неурядовим організаціям України, а також освітнім, просвітницьким, культурним закладам, мистецьким колективам, видавництвам грантів на суму понад 55 мільйонів доларів США.

Пров. Діонісівський виник у середині XIX ст. До 1938 мав назву імовірно, від Діонісівської домашньої церкви великої княгині Олександри Петрівни — засновниці та першої ігумені Покровського монастиря. Сучасна назва з 1952 р. на честь Володимира Михайловича Бєхтєрєва (20 січня 1857 — 24 грудня 1927, Москва) — видатного російського медика-психіатра, невропатолога, фізіолога, психолога, основоположника ре­флек­сології та патопсихології в Росії, академіка. Раптово й загадково помер, провівши медичний огляд Сталіна.

Вул. Монастирська вже після війни перейменована на честь Миколи Пимоненка (9 березня 1862 — 26 березня 1912) — українського живописця, автора багатьох картин побутової тематики. Народився він у Києві, навчався у малювальній школі Миколи Мурашка та петербурзькій Академії художеств, яку через хворобу та нестатки залишив у 1884 році. Повернувшись до Києва, викладав у школі М. Мурашка. З 1899 року і до кінця життя — член Товариства пересувних художніх виставок.

1883 року Пимоненко одружився з дочкою свого вчителя, художника В. Д. Орловського, жив у окремому будинку на території садиби останнього, по вул. Гоголівська 28. У 1912 р., у розквіті творчих сил, Пимоненко помер, похований на Лу­к'янівському цвинтарі. У Національному художньому музеї України творам цього майстра відведено цілу залу.

Існують відомості за 1838 р. щодо прокладання Студентської вулиці. Мала назву вул. Дика, від прізвища власника садиби в цій місцевості Диковського (Дикого, Дикова). Його ім`ям на поч. 20 ст. звався також Диковський узвіз (тепер узвіз Смородинський), де була розташована інша садиба цього домовласника. У 1938-44 — пров. Староспортивний (від першого в Києві спортивного поля, що було розташоване між вулицями Сту­дентською і Глибочицькою).

Микола Пимоненко. Фото, начерк Врубеля. З сайту zsu.zp.ua

Микола Пимоненко. Побачення. Проводи козаків

Вул. Студентська впирається у браму взуттєвої фабрики. На місці цього підприємства у 1912 р. був найперший київський стадіон — ";Спортивне поле"; (не зберігся). Тут у серпні 1913 р. відбувалася Всеросійська олімпіада. Особняк № 3 по вул. Студенській, оздоблений у стилі модерн (арх. І. Мацнєв, 1911 р.), є зразком житла тогочасного ";середнього класу";.

Вулиця Дончука виникла у XIX ст. як частина пров. Дикого (заходив у тупик). Інша назва — Пилипівська вулиця, по імені власника тутешньої садиби, письменника та громадського діяча Пилипа Ясногурського. У 1938-44 рр. — вул. Староспортивна, від розташованого поряд на поч. 20 ст. Спортивного поля. Сучасна назва на честь героя Рад. Союзу Василя Дончука — з 1971. Тут в будинку № 5 у 20-х роках жив знаменитий художник-авангардист, архітектор і конструктор Володимир Татлін, який тоді викладав у Художньому інституті.


Суперники Додому

Жертва фанатизму Вихід з церкви у Страсний четвер

Колишня вулиця Лагерна у 1967 р. одержала ім'я маршала Павла Рибалка на честь двічі Героя Радянського Союзу, командувача 3-ї гвардійської танкової армії, яка визволяла Київ у 1943 р.

Вулиця Шолуденка виникла у 2-й пол. XIX ст., мала назву вул. Керосинна, від розташованих на ній гасових складів. Никифор Шолуденко (1919 — 1943) — гвардії старшина Рад. армії, Герой Рад. Союзу (1944, посмертно). Народився у селищі Лебедівка, що неподалік Вишгорода. Як командир взводу розвідки 22-ї гвард. танкової бригади 6 листопада 1943 першим на своєму танку прорвався до центру міста і загинув під час бою на площі Калініна (тепер Майдан Незалежності). Був похований поблизу площі Сталіна (сучасна назва Європейська площа), 1957 року перепохований у парку Вічної Слави, і водночас його іменем названо вулицю.

Лук'янівкою нині називають чималу історичну місцевість у Шев­чен­ківському районі. Назва, як вважається, походить від імені заможного киянина, цехмістра шевського цеху Лук'яна Олександровича, котрий володів тут маєтком ще у XVIII ст. Лук'янівська поліцейська дільниця складала один з 8 районів старого Києва. Офіс Лук'янівської поліцейської частини первісно був розташований по вул. Артема № 91, у домі з фігурним цегляним опорядженням (арх. Ніколаєв, 1902) .

Вулиця Кравченка виникла у серед. XIX ст. До 1902 р. мала назву Боршагівська. У 1902-28 рр. — вул. Скобелєвська, за ім`ям героя російсько-турецької війни 1877—78 рр. генерала Михайла Скобелєва (1843-1882). Сучасна назва з 1928 р. на честь учасника Січневого повстання 1918 р. На вул. Кравченка зберігся оригі­на­ль­ний житловий будинок № 21 у стилі модерн з елементами готики (арх. П. Жуков, 1914 р., фото нижче).

Найбільший у Києві кінотеатр ";Київська Русь";, відкритий у 1982 р. (арх. В. Таєнчук, М. Босенко). Його великий зал розраховано на 1600 глядачів, малий — на 300. Фасад з боку вул. Артема прикрасила монументальна композиція на честь засновників Києва — Кия, Щека, Хорива й їх сестри Либеді (ск. М. Обезюк, худ. Г. Корень). Нині, коли відвідання кінотеатрів значно скоротилося, у ";Київській Русі"; відбуваються концерти, вис­тав­ки, ярмарки тощо.

За кінотеатром вулицю Артема перетинає вулиця Глибочицька, що сполучує Лук'янівку з Подолом. Свою назву вона отримала від Глибочицького струмка, що колись протікав на дні глибокого яру. Вздовж вулиці здавна склалася промислова забудова. Свого часу найпомітнішим тут був дріжджовий завод товариства братів Чоколових по вул. Глибочицькій, 15 (1872 р.). Але нині найбільшим підприємством не тільки вулиці, але й усієї Лук'янівки є виробниче об'єднання ";Артем"; на розі вул. Глибочицької та Мельникова. Засноване у 1892 р. як приватна майстерня, воно, зрештою, перетворилася на значний промисловий комплекс, чия продукція має попит як в оборонній галузі, так і у масовому споживанні.

Важливим торговельним і транспортним вузлом є Лук'янівська площа, серце якої — ринок. У 1997 р. тут було відкрито станцію метро. До станційного павільйону примикає перший в Україні ресторан швидкого харчування мережі ";Макдональдс";.

На площу виходить колишній Лук'янівський народний дім — ефектна будівля по вул. Дегтерівській, 5 у вигляді старовинного терему (арх. М. Артинов, 1899-1903 рр.). Його спорудило місцеве Попечительство про народну тверезість, прагнучи відволікти людей від ";зеленого змія";. Тут були влаштовані дешева їдальня з чайною, бібліотека-читальня, загальноосвітні курси, лекційно-театральний зал на 585 місць, а також амбулаторія та нічліжка. У спектаклях брали участь знані українські актори І. Мар'яненко, Л. Гаккебуш, Лесь Курбас та ін. Пізніше тут було влаштовано Клуб трамвайників, Будинок культури електротранспортників.

Будівлі трамвайного депо

Далі розташований Лук'янівський трамвайний парк, заснований у 1890-91 рр. Тут збереглися корпуси поч. ХХ ст. у стилі модерн: контора та будинок першої у місті дизель-електричної станції (інж. К. Остроградський, 1909-10 рр.). У сквері на площі встановлено пам'ятний знак на честь працівників трамвайного депо, котрі загинули під час Великої Вітчизняної війни (ск. Н. Дерегус, арх. О. Стукалов, 1983 р.). Звідси близько 1891 р. на маршрут Хрещатик — Велика Житомирська — Сінний базар — Львівська вулиця — Дорогожицька — церква святого Федора (нині район Кабельного заводу) виїхали перші у всій Російській імперії електричні трамваї. Територія Лук'янівського трамвайного парку відокремлюється шумозахисною стіною від комплексу Центрального госпіталю МВС України.

Ще одна відома тутешня назва сповнена трагізму. Це — Лук'янівська в'язниця, або, як її називали раніше, Лук'янівський тюремний замок. Головну споруду комплексу зведено у 1863 р. (арх. М. Іконников). Крім звичайних кримінальних злочинців, тут перебувало чимало ідейних борців, котрих переслідували царська влада або радянський режим. Можна пригадати, зокрема, що в'язнями Лук'янівського тюремного замку були народники М. Кибальчич, В. Осинський, марксисти А. Луначарський, Г. П'ятаков, М. Урицький, О. Шліхтер, анархістка Ф. Каплан, діячі українського патріотичного руху В. Винниченко, М. Грушевський, С. Єфремов та багато інших. За незалежні погляди до тюрми у роки царату потрапляли філософ М. Бердяєв, історик Є. Тарле. Тут С. Богомолець, ув'язнена у справі ";Південноросійського робітничого союзу";, народила сина — майбутнього президента Академії наук УРСР О. Богомольця. Чималого розголосу свого часу набула зухвала втеча з Лук'янівської в'язниці 11-ти розповсюджувачів газети ";Іскра"; (1902 р.), серед яких були відомі революціонери М. Бауман, М. Литвинов, Й. П'ятницький. У сталінські роки Лук'янівська тюрма була одним з коліщаток машини тоталітарного терору, місцем катувань і розстрілів. Тут за сфабрикованими справами було ув'язнено діячів української культури — М. Вороного, М. Зерова, Г. Косинку, Д. Фальківського та багатьох інших.

(У 1918 р. на Лук'янівській площі було повішено есера Бориса Донського — вбивцю командувача німецьких окупаційних військ, непереможного фельдмаршала фон Ейхгорна.

За зведеннями істориків, ще у роки Великого терору звідси вперше потягся кривавий струмок до Бабиного яру. Тут була чи не найбільша пересилка в Україні. Ще з дореволюційних часів від Лук'янівки пролягала залізнична колія, замінена на трамвайну лише в середині 1960-х років. По ній

ішли на «великі будови комунізму» ешелони з ув’яз­не­ними «канал армійця­ми». На цю залізницю, як на ря­тів­ний вихід з пастки, сподівались наші співвітчизники, гнані фашистами на розстріл 29 вересня 1941-го року до Бабиного яру. — прим. ред.)

Далі по Дегтерівській вул. висяться монументальні споруди казарм 165-го Луцького піхотного полку (арх. М. Бобрусов, 1911 р.), нині приміщення Державних митних служб (у 1919 р. славетний Михайло Бойчук керував розписом їх інтер’єрів)...

Михаил КАЛЬНИЦКИЙ, Борис ХАНДРОС

КИЕВСКАЯ ЕВРЕЙСКАЯ БОЛЬНИЦА

По материалам сборника очерков истории еврейской общины Киева,

который авторы готовят к печати

Еврейский Обозреватель № 4/71, февраль 2004 /observer/eo2003/page_show_ru.php?id=521

Еврейская больница (начало ХХ века)

Благотворительность, взаимопомощь — неотъемлемые стороны еврейской жизни в бывшей Российской империи. В условиях непрекращающегося гнета и преследований только сплочение и взаимопомощь позволяли евреям выжить. Состоятельные иудеи считали делом своей чести принять участие в каком-либо благотворительном начинании. Еврейская филантропия была четко организована. Существовал специальный комитет по делам еврейской благотворительности при городской управе.

В его деятельности участвовали семьи видных предпринимателей: братья Бродские, Гальперины, Зайцевы, Заксы и другие. Действовали Общество пособия бедным евреям Киева, Общество попечения о бедных ремесленниках и рабочих-евреях Киева, Общество призрения престарелых бедных евреев Киева (с богадельней), Общество оказания помощи бедным чахоточным евреям Киева (с загородным санаторием) и т.п.

Одним из главных направлений еврейской благотворительности была медицина. Безусловным флагманом этого направления была городская еврейская больница. Все выдающиеся иудеи-филантропы считали делом чести оставить свой след в ее богатой истории. Комитет по еврейской благотворительности заявлял: «Можно смело сказать, что еврейское население Киева считает еврейскую больницу своей гордостью, своим украшением».

Любопытно, что решающую роль при создании в Киеве еврейской больницы сыграли не евреи, а чета русских аристократов. В Ближних пе­щерах Киево-Печерской лавры ныне покоятся князь Иларион Ва­сильчиков и его супруга Екатерина Васильчикова. Князь на протяжении десяти лет был Киевским, Подольским и Волынским генерал-губер­натором. Именно при нем после долгого перерыва отдельные категории евреев снова получили право постоянного жительства в Киеве. Он же по настоянию княгини Васильчиковой — женщины исключительной доброты — вошел в положение еврейской бедноты, зачастую лишенной всякой медицинской помощи. Благодаря ходатайству князя Комитет министров принял постановление «Об учреждении в Киеве больницы для неимущих евреев», которое 17 ноября 1861 года было утверждено Александром II.

Княгиня та князь Васильчикови

21 ноября 1862 года, состоялось открытие больницы. Этот день стал официальным днем ее рождения. На первых порах больница располагала 20 койками в нанятом помещении в урочище Гончары-Кожемяки на Подоле, позже переходила в другие нанятые помещения — на Введенской, на Львовской (Артема) улице. Этого, конечно, было недостаточно. Некоторое время приходилось мириться с теснотой и скудостью средств. Но еврейская община росла, в город переселялись многие богачи, и среди них — «сахарные короли» Бродские. В 1883 году Израиль Бродский открыл новый этап в истории Киевской еврейской больницы. Пожертвованные им 150 тысяч полновесных царских рублей сделали возможными покупку земельного участка площадью в три десятины и строительство на нем специальных больничных зданий, в общей сложности на 112 коек.

В 1885 году еврейская больница справила новоселье. Новый ее адрес был: ул. Багговутовская, 1. Здесь компактно расположились административное здание и четыре кирпичных корпуса. Дело, начатое отцом, продолжили сыновья — Лазарь и Лев Бродские. Их усилиями возводились все новые здания. В начале нынешнего столетия больница расширялась в сторону улицы Пугачева (бывшей Макарьевской). Теперь уже не только «сахарные короли», но и другие состоятельные евреи один за другим возводили «именные» корпуса различного назначения, обеспечивали их новейшим оборудованием, приглашали опытных врачей. Те тридцать тысяч пациентов, которые ежегодно пользовались (бесплатно!) услугами больницы, могли рассчитывать на самую квалифицированную медицинскую помощь со стороны персонала, руководимого известным в Киеве медиком Петром Нейштубе. В сложных случаях на помощь приходили профессора университета, в том числе такие светила, как Федор Меринг, Карл Тритшель, Феофил Яновский.

Совершим мысленную прогулку по территории, где сейчас старинные корпуса уже не сразу видны среди новых обширных построек Областной больницы. Сразу же за главным входом, слева, стоит протяженный неврологический корпус. Единственный из всех, он сохранил прежнюю специализацию. Его строили в 1905-м именно как помещение для нервных больных. Средства для этого выделили супруги-богачи Соломон и Дора Френкель, — их имя носил корпус до 1917 года. Проектировал его инженер путей сообщения А.Розенберг в стиле модерн. Следы этого стиля можно уловить и теперь в оформлении дверных и оконных проемов, хотя здание расширено, надстроено вторым этажом и облицовано плиткой. Обращает на себя внимание уютный застекленный холл с тыльной стороны корпуса — вероятно, для успокоения нервов.

За неврологическим отделением, чуть левее — крупное здание, тоже выдержанное в стиле модерн. Было оно двухэтажным, впоследствии «подросло» на один этаж и сменило функцию — сейчас здесь кардиологическое отделение, а строился этот корпус для легочных больных. Автор его проекта — видный одесский архитектор А.Минкус (1909). Здесь было реализовано пожертвование клана сахарозаводчиков Гальпериных. Кстати, еще один «гальперинский» корпус — урологический — был построен в 1914 году. Попечитель больницы Марк Гальперин соорудил его в память удачной операции, перенесенной его отцом. Это был первый в Российской империи больничный корпус, специализированный на урологии, но до нынешнего времени он не сохранился.

Бывший корпус для легочных больных (1909 год, архит А.Б. Минкус)

Бывший эпидемиологический корпус (1906, архит. А.Б.Минкус)

Утрачено и здание глазного корпуса, выстроенного в 1901–02 годах (архитектор В.Осьмак). Его возводили на средства предпринимателя Маркуса Закса и его супруги Эрнестины Закс. Этот корпус был тесно связан с именем выдающегося врача и еврейского общественного деятеля Макса-Эммануила Мандельштама. Здесь же находилась и небольшая больничная синагога. Сейчас на месте бывшего глазного корпуса — большое современное здание терапии.

А нынешнее глазное отделение занимает бывший инфекционный корпус, сохранившийся практически в прежнем виде. Здесь многое напоминает о прежней функции — мощная система вентиляции, Н-образная планировка (чтобы заразные больные из различных палат не общались друг с другом). Сооружался корпус в 1905–06 годах по проекту А.Минкуса. Незадолго до этого, в 1904-м, умер Лазарь Бродский, и наследники посвятили здание его памяти. Так и было написано на аттике: «Инфекционный барак в память Лазаря Израилевича Бродского. 1906 год». Сейчас от этой надписи осталась только дата.

Николай Пимоненко. Портрет Лазаря Бродского

Больница Зайцева. Слева — злополучная молельня

Пройдя мимо терапевтического отделения, оказываемся среди небольших старинных зданий. Все они решены в так называемом «кирпичном стиле», распространенном в конце XIX века, когда основным декоративным элементом становился узор кирпичной кладки. Два длинных невысоких корпуса, расположенных параллельно, — бывшие терапевтический и хирургический (из тех, что были построены еще при Израиле Бродском). Проектировал их известный киевский зодчий В. Николаев. Сейчас в одном из них — радиологическое отделение, в другом — гинекология при онкологическом диспансере. Слева от этих зданий находится бывший детский корпус (построенный в 1895-м по проекту того же В. Николаева), где сейчас поликлиника при диспансере. Справа — бывший админкорпус, теперь центральная лаборатория.

Можно еще добавить, что для обеспечения больницы Лазарь Бродский пожертвовал ей усадьбу с доходным домом по нынешней ул. Шота Руставели, 15, рядом с хоральной синагогой. В 1912 году правление больницы построило в той же усадьбе еще одно доходное здание (№ 15-б) со стороны Эспланадной улицы — четырехэтажное на цокольном полуэтаже. Этажи использовались как жилые, в цоколе был предусмотрен зал для благотворительной «Дешевой еврейской столовой».

Когда отмечалось 50-летие Киевской еврейской больницы, поздравления прислала вся административная верхушка во главе с начальником Юго-Западного края генерал-адъютантом Федором Треповым. Особо подчеркивалось, что больницей пользовались отнюдь не только евреи, но и все лукьяновские бедняки, — каждый пятый ее пациент был православным. А в дальнейшем, при советской власти, усадьба на Багговутовской, 1 стала территорией Областной больницы. Многие больничные постройки, выстроенные киевскими евреями, и ныне, спустя много лет, приносят пользу людям.

Михаил КАЛЬНИЦКИЙ, Борис ХАНДРОС

АДРЕСА ЕВРЕЙСКОЙ БЛАГОТВОРИТЕЛЬНОСТИ КИЕВА

Еврейский Обозреватель

Весьма крупным филантропическим учреждением, созданным в интересах иудеев Киевского региона, была также бесплатная хирургическая лечебница и богадельня Зайцева. Ее основателем стал фабрикант-еврей Иона Зайцев. Благотворитель, очевидно, учел специфику размещения Еврейской больницы именно в Лукьяновском полицейском участке. Для того чтобы иногородний еврей мог воспользоваться ее стационаром, он должен был добиваться специального разрешения у генерал-губернатора, поскольку временное проживание для иудеев с целью получения медицинской помощи допускалось лишь в Лыбедском и Плоском участках. Оттого-то в 1896—1897 годах по заказу Зайцева был выстроен корпус хирургической лечебницы на нынешней улице Фрунзе, 61 (архитекторы С.Ры­ка­­чев, К.Шиман). Здесь, в Плоской части, приезжих евреев можно было размещать без дополнительных хлопот. Как и Еврейская больница, лечебница Зайцева (официально названная в честь Бракосочетания их императорских величеств) была реально доступна для бедняков любого исповедания. В 1911–12 годах сын Ионы Зайцева — Маркус справа от старого выстроил новый корпус лечебницы с богадельней и небольшой еврейской молельней в одноэтажной пристройке (архитектор Э.Брадтман). Комплекс благотворительных учреждений Зайцева пользовался большой популярностью среди киевских евреев. Старшим врачом здесь служил известный киевский медик и общественный деятель Григорий Быховский. Между прочим, усадьба больницы размещена под горой, на вершине которой в прошлом находился кирпичный завод Зайцева, где приказчиком служил Мендель Бейлис.

В той же Плоской части были сосредоточены и другие благотворительные еврейские учреждения. Так, на ул. Ярославской, 40, в двухэтажном кирпичном здании действовал Дневной приют для еврейских детей. Средства на его постройку в 1911 году предоставила дочь знаменитого Лазаря Бродского — Маргарита Гольдшмидт-Бродская. Приют предназначался для еврейских бедняков, которые не могли присматривать за детьми во время работы, и был рассчитан на 100 девочек в возрасте от 6 до 13 лет. В его помещении были два больших класса и столовая; на просторном дворе в теплое время призреваемые дети играли под присмотром педагогов. В усадьбе № 55 по той же улице сохранилось двухэтажное строение, где находились кошерная столовая и еврейская баня. Ее основала Гитля Вайнштейн — жена купца Моисея Вайнштейна, который являлся попечителем Киевской еврейской больницы. Сначала баня занимала деревянный дом, но после смерти Г.Вайнштейн в 1880-м по договоренности с ее душеприказчиком участок был сдан в аренду потомственному почетному гражданину Геселю Марковичу Розенбергу. Тот в 1883 году взамен старого деревянного здания построил новый кирпичный двухэтажный корпус по фронту улицы, на первом этаже которого находилась миква, а на втором — дешевая еврейская кухня-столовая. Проект здания составил В.Николаев.

Впоследствии участок перешел к Израилю Бродскому, а тот завещал, чтобы доходы от эксплуатации дома поступали в пользу еврейской больницы. Наконец, по ул. Ярославской, 56, действовала еврейская богадельня, основанная Моисеем Гальпериным. Но ее помещение не сохранилось, как и строение возведенной в ее усадьбе небольшой кирпичной молельни. Не забывали богатые евреи Киева и о нуждах Лыбедской части, вблизи русла реки Лыбедь, где также проживало немало иудеев.

Так, в 1911–12 годах сахарозаводчик Израиль Борисович Бабушкин выстроил здесь хирургическую больницу, а при ней — бесплатную амбулаторию по всем болезням. Как и больница Зайцева, она предназначалась прежде всего для евреев, но была открыта для всех нуждающихся. В штат ее сотрудников входил терапевт Моисей (Михаил) Козинцев — отец выдающегося кинорежиссера Григория Козинцева, тесть писателя Ильи Эренбурга. Красивое здание больницы Бабушкина, романтично оформленное архитектором М.Клугом в духе средневекового замка, сохранилось на ул. Тверской, 7.

Еврейская филантропия проявлялась в разнообразных формах. Одну из статей, которые обычно присутствовали в расходной смете Комитета (Представительства) по делам еврейской благотворительности при Киевской городской управе, составляло пособие беднякам перед праздником Песах. Киевская еврейская община отказывалась мириться с тем, что кто-то из ее членов не имеет возможности накрыть пасхальный стол согласно традиции. Сумма удержания на это из акцизного сбора, как правило, не превышала 500 рублей. Однако фактически Представительство расходовало на пасхальную помощь по 20 тысяч и больше. Откуда же брались эти немалые по тем временам деньги? Исключительно из целевых пожертвований, которые поступали в адрес Представительства. Тогдашние киевские обозреватели отмечали, что «еврейское население привыкло жертвовать на устройство нуждающимся праздника Пасхи и дает охотно и довольно щедро».

Любопытно, что внутри еврейской общины возникали определенные трения между различными районами Киева — возвышенной его частью и Подолом. 90 лет назад было отмечено, что на Подоле каждый третий еврей просит и получает пособие на Песах, и, в конечном счете, львиная доля всего расхода на этот предмет приходилась на подолян. В то же время большая часть пожертвований поступала с нагорной части. Некоторые обитатели Старокиевского участка и Липок возмущались по этому поводу, предлагая обособить в пасхальном бюджете подольских евреев «и предоставить уже ведаться с этим делом им самим, не давая вмешиваться в дело помощи Пасхи в верхнем районе и претендовать на какие-либо прибавки». Но, с другой стороны, так уж сложилось, что наверху жили люди побогаче, внизу — победнее. Поэтому и дальше подолянам доставалось наибольшее пособие. Можно еще добавить, что все пожертвования, переданные киевскими евреями Представительству, учитывались до копеечки и потом фигурировали в отчетах.

Так, отчет за 1909 год приводит список жертвователей на 70 страницах. Этот список включает в себя и тех, кто внес по несколько тысяч (как Лев Бродский), и тех, кто сумел выкроить всего лишь 50 копеек (как молодой художник Абрам Маневич). Список сопровождается назидательным примечанием: «Во избежание неправильных заключений, считаем нужным указать, что цифры и итоги настоящего списка далеко не исчерпывают тех сумм, которые жертвуются киевскими евреями на дела благотворительности, в виде ли членских взносов в разные, не состоящие при Представительстве, общественные учреждения или пожертвований на балы, вечера и т.п.».

С другой стороны, этот, да и другие списки показывают, что многие состоятельные евреи, особенно из вновь прибывших в Киев, очень мало или ничего не жертвовали на общественные нужды.

В старом Киеве обнаруживалось достаточно примеров того, что евреи-филантропы жертвовали средства как для своих единоверцев, так и на благо всего города. Достаточно вспомнить, что львиную долю расходов по созданию Бактериологического института на Протасовом Яру понес Лазарь Бродский. А детская клиника на Бульварно-Кудрявской, 20 (ныне ул. Воровского) была выстроена на деньги Льва Бродского.

С еврейской благотворительностью (как и со всякой другой) покончила советская власть, которая отобрала в государственную собственность средства всех филантропических организаций и фондов.

Израиль Маркович Бродский Иона Зайцев

Ирина КОПРОВСКАЯ

В АВГУСТЕ 1913 ГОДА В КИЕВЕ ПРОШЛА

ПЕРВАЯ ВСЕРОССИЙСКАЯ ОЛИМПИАДА

Факты и комментарии 18 августа 2004 facty.ua

... Вперше спортсмени Російської імперії взяли участь в Олімпійських іграх у 1908 р. Дебют виявився гідним: команда з шести чоловік привезла із Лондона одну золоту і дві срібні медалі. На наступні ігри, що проходили у Стокгольмі в 1912 р., Російський олімпійський комітет відправив уже 169 спортсменів. Але, всупереч очікуванням, збірна показала досить скромні результати: дві срібні та дві бронзові медалі і 16-е місце в хвості загального заліку. Нашим спортсменам бракувало турнірного досвіду. І вирішено було провести Всеросійську олімпіаду.

Де? Звичайно ж, у Києві! У 1913 р. тут проходила Всеросійська промислова виставка, отже місто було в центрі уваги, і це гарантувало інтерес публіки до незвичного заходу. Крім того, Київ мав необхідну спортивну базу: яхт-клуб з гаванню, іподром, стрільбище і єдиний у той час на всю Росію стадіон! А знаходилося спортивне поле на Лук’янівці, в тупику Дикої вулиці (нинішньої Студентської). Зараз на цьому місці — корпуси взуттєвого підприємства ";Славутич";.



Відкриття олімпіади з національним колоритом:

вправи з граблями і косами

Срібний знак учасника Спортивний парад

У захваті від вправ, публіка просила їх повторити

Готуючись до Всеросійської олімпіади, навкруги спортивного поля побудували дерев'яні трибуни на п'ять тисяч глядачів, альтанку для оркестру і приміщення для учасників. На стадіоні планувалися змагання атлетів, борців, гімнастів і футболістів, а турніри по плаванню, стрибкам у воду, веслуванню і парусному спорту — на території яхт-клубу на Тру­хановом острові, де спеціально побудували 28-метрову вежу для стрибків. Кіннотникам належало змагатися на Печерському іподромі (на вулиці Суворова), стрільцям — на військовому стрільбищі в районі Сирця. Фехтувальникам виділили манеж цирку Крутікова на нинішній вулиці Городецького.

Понад програму були намічені змагання з тенісу, для них готували корти на території Всеросійської виставки, де нині Національний спорткомплекс «Олімпійський». Хоча Олімпіаді протегували Російський олімпійський комітет і кузен Миколи II, великий князь Дмитро Павлович, вирішувати практичні проблеми доводилося київському оргкомітету, до складу якого входили переважно лікарі та військові.

Олімпіаду відкривали 20 серпня. Трибуни були переповнені, незважаючи на дорожнечу вхідних квитків: ложа на стадіоні обходилася у 10 рублів, квиток на трибуну — від 75 копійок до п'яти рублів, а стояче місце можна було отримати за полтинник. Для порівняння: на сусідньому базарі за 10 рублів можна було купити двох чималих індиків, а за 50 копійок — два кілограми потрошків. З нагоди відкриття навіть звільнили від занять і безкоштовно пустили на свято гімназистів. По стадіону урочистим парадом пройшли члени Олімпійського комітету, судді і самі учасники кількістю 639 чоловік — Олімпіада стартувала!

Першими змагалися гімнасти. Глядачі тоді не уявляли, чим відрізняються олімпійські змагання від циркових вистав. Прийшовши у захват від витончених вправ на брусах, публіка… зажадала їх повторення. Один із київських журналістів нарікав, що глядачі сприймають Олімпіаду як велику забавку, а не як змагання.

До змагань марафонців судді забули стартовий револьвер

Центральною подією Олімпіади став марафонський забіг. Напередодні бігунів автомобілями доставили до місця старту — на 38-у версту Житомирського шосе, за село Гуровщина, де вони провели ніч... на сіннику, оскільки організатори забули поклопотатися про нічліг. Ніч видалася прохолодною, так що одягнені в легкі спортивні костюми учасники забігу, до того ще й знервовані, до ранку цокотіли зубами, та так і не поснули. А під час старту трапився ще один конфуз: судді забули револьвер, тому стартовий сигнал — постріл — довелося замінити... плесканням у долоні.

Шлях марафонцям до фінішу на спортивному полі, по Житомирському і Кадетському шосе (нині вулиця Чорновола), прокладали верхові солдати, проганяючи з дороги перехожих і транспорт. Уздовж шосе були встановлені медичні і харчувальні пункти, де бігуни освіжалися лимонадом, холодним чаєм та підкріплювалися шоколадом і апельсинами. Супроводжували спортсменів автомобілі, у яких їхали члени Олімпійського комітету і контролери-спостерігачі. Машини спричиняли бігунам додаткові незручності, обдаючи пилом і кіптявою.

На заваді марафонцям стала і сама дорога. Час проведення Олімпіади співпав з реконструкцією Житомирського шосе: щебінь та пісок, потрапляючи у взуття, до крові розтирали спортсменам ноги. З цієї причини з 15 марафонців до фінішу прийшли тільки 11. Переможцем забігу став петербуржець Максимов, що подолав дистанцію за 3 години і 3 хвилини. Під туш оркестру і бурхливі овації глядачів марафонця за древньою традицією увінчали лавровим вінком.

Втім, по числу втрат марафонців випередили учасники мотогонки ";Чернігів—Київ";: з 18 гонщиків благополучно фінішували всього семеро. Дорогою мотористи (так називалися у той час мотоциклісти) раз у раз потрапляли в неприємні історії. Часом навіть дуже серйозні. Гонщик Тевс вже на під'їзді до Києва примудрився наскочити на корову, що переходила дорогу: ";миттю гонщик, машина і корова змішалися в безформну масу. Нутрощі пораненої тварини випали, і в них опинився скривавлений, покалічений спортсмен. На допомогу до пораненого прибув лікар на санітарному автомобілі, який і доставив гонщика в лікарню";, — описував аварію репортер газети ";Південна копійка";.

Інший гонщик, поручик Голуб'ятников, потрапив у аварію перед самим фінішем. Благополучно прибувши на стадіон, спортсмен повинен був, згідно програми, зробити ще 25 кругів перед публікою. Інший моторист на одному з віражів зачепив мотоцикл Голуб'ятникова. Гонщик, вилетівши з сідла, отримав численні травми.

Рекорд в естафетному бігу 4 х 400 м тримався 13 років!

Але запам'яталася Перша Всеросійська олімпіада не нещасними випадками, а рекордами. Наприклад, в бігу на 100 м петербуржець Рянчин показав небувалий час — 11 секунд. Важкоатлет Краузе з Риги встановив всеросійський рекорд в поштовху однією рукою — 230 фунтів (майже 100 кг). А легкоатлет Гантварг з Петербургу поліпшив національне досягнення, стрибнувши з місця у висоту на 1 м 45 см. Відзначилися на Олімпіаді і київські спортсмени. В естафетному бігу 4 по 400 м хлопці з гуртка ";Спорт"; показали рекордний час — 3 хвилини 34 секунди; цей рекорд тримався 13 років!

Сенсацією стали результати змагань серед жінок! Чого варті лише перемоги киянки Попової, що встановила три нові рекорди: в стрибках у довжину з розгону — 4 м 12 см, з місця — 2 м 7 см і в бігу на 100 метрів — 13,1 секунди. Сьогодні ці результати здаються смішними, але тоді ними пишалася вся країна.

Вшановували учасників олімпіади 24 серпня: вищий приз турніру — срібний кубок від Його Імператорської Величності — отримав санкт-пе­тербурзький гурток аматорів спорту за найбільшу суму очків у всіх видах змагань. А київський гурток нагородили відразу кількома почесними призами, встановленими меценатами, — за найбільше число перемог у всіх видах спорту.

Після київської вирішено було проводити Всеросійські олімпіади щорічно. Наступні змагання відбулися в Ризі, а третій Олімпіаді, що намічалася в Петербурзі на 1915 рік, перешкодила Перша світова війна.

В’ячеслав ПРОКОПЕНКО

ПЕРША ВСЕРОСІЙСЬКА ОЛІМПІАДА В КИЄВІ

Дзеркало тижня № 33 (458) 30 серпня 2003 dt.ua/articles/34815

Першими Олімпійськими іграми давніх греків вважаються Ігри 776 р. до н.е. Проте змагання в Олімпії проводилися задовго до того, як стали загальногрецьким святом. Грецький історик Тімей саме з 776 р. ввів літочислення по олімпіадах. У священний місяць, що починається з першої повні після літнього сонцестояння, відзначалося Олімпійське свято, яке повторюється кожні 1417 днів, що становили «олімпіаду» — грецький олімпійський рік. Протягом цього місяця на території Греції оголошувався «священний мир». Війни припинялися, учорашні вороги мирно змагалися за право називатися найдужчими, найспритнішими, найшвидшими з еллінів. І хоча Олімпійські ігри вважалися святом миру, вони були водночас оглядом військової міці держав. А от гора Олімп, оселя богів, до невеличкого міста Олімпія, місця проведення Ігор, жодного стосунку не має.

Спроби відродити Олімпійські ігри робилися із середини XIX століття, але тільки енергія й організаторський талант П’єра де Кубертена дозволили провести 1896-го року перші Олімпійські ігри нового часу в Греції. Президентом Олімпійського комітету Кубертен був 30 років. Справжнє відродження олімпійського руху — багато в чому його особиста заслуга. Керівний орган олімпійського руху було створено 23 червня 1894 року. До нього входили представники 12 країн: Англії, Аргентини, Бельгії, Угорщини, Греції, Італії, Нової Зеландії, Росії, США, Франції, Чехії та Швеції. Росію в першому Олімпійському комітеті представляв генерал А.Бут­ков­ський.

В Афінській олімпіаді команда Росії участі не брала через брак коштів. Центральним змаганням перших Олімпійських ігор був марафонський біг. Дистанція його проходила по тій же дорозі, якою 490 року до н.е. біг із Марафона до Афін легендарний грецький воїн, який приніс звістку про перемогу еллінів над персами. Золоту медаль за перемогу в марафонському бігу здобув грецький листоноша Спірос Луїс, котрий став після Ігор національним героєм Греції.

У документах МОК серед учасників II Олімпійських ігор 1900 р. в Парижі фігурували три представники Росії (стрілець та два кіннотники), проте офіційно команда Росії була представлена лише на Іграх 1908 р., що проводилися в Лондоні. З п’яти чоловік, які виступили під прапором Росії, троє повернулися з медалями: першим олімпійським чемпіоном став Н.Панін-Коломенкін з фігурного катання на ковзанах, борці Н.Орлов і О.Петров здобули срібні нагороди. У перші роки XX ст. на Олімпійських іграх були представлені такі види спорту, як гольф, крикет, крокет, поло, регбі і навіть стрільба по голубах, яких підкидали догори. У Парижі, приміром, із 52 учасників змагань найвлучніше по живих голубах стріляв бельгієць Л. Де Лунден. У Стокгольмі на Іграх 1912 р. Росію представляли вже 178 чоловік, які виступали майже в усіх номерах програми. Проте підготовлена команда була погано, виявилася передостанньою з 18 учасниць. Бронзову медаль для Росії завоював Х.Блау в стрільбі по голубах.

На літо 1913 року було намічено і затверджено на найвищому рівні проведення в Києві Першої Всеросійської олімпіади.

У такі ж спекотні дні кінця серпня 1911 року, тобто за два роки до описуваних подій, у Києві перебувала вся столична знать з двором і сім’єю Государя-імператора Миколи II. Онук із нагоди 50-річчя скасування кріпосного права відкривав у Києві пам’ятник діду Олександру II Визволителю. Урочисте перебування найвищих персон у Києві тоді було затьмарене убивством прем’єр-міністра Петра Аркадійовича Столипіна. І саме на 1913 рік, на час олімпіади, припали останні етапи спорудження пам’ятника Столипіну в Києві на Думській площі. Усього через кілька днів прибуде урядова комісія на чолі з Коковцевим, котрий змінив Столипіна на прем’єрському посту. Цими ж днями вся країна і навіть Європа втягнулася у запеклі дискусії щодо гучної антисемітської справи Бейліса, звинуваченого у ритуальному вбивстві.

Не встигла ще відгриміти феєрверками наймасштабніша Всеросійська торгово-промислова виставка, яка багато днів була головною подією міського життя, як приспіла серпнева олімпійська пора. До останнього дня велися роботи на Спортивному полі в районі Лук’янівки. Особлива увага приділялася спорудженню ложі для високих гостей. Її встановили на узвишші, декорували за останньою модою і прикрасили кольорами національного прапора. Крім центральної, було споруджено ложі для глядачів вартістю по 10 карбованців. Місця для сидіння оцінювалися залежно від близькості до центральної ложі — від 5 карбованців до 75 копійок за місце. Передбачалася плата і за право стояти на спеціально відведених місцях — півкарбованця з кожного стоячого глядача. В’їзд і вхід на Спортивне поле влаштовані були по двох вулицях — Дикій і Монастирській.

Учасники з’їхалися з усіх кінців імперії, їх було понад шестисот. Для них було надано казарми у садибі пана Ясногурського, напроти стадіону за глибоким яром, через який було споруджено місток.

Зранку 20 серпня на Спо­р­тивному полі було надзвичайно велелюдно. Все місто прийшло на відкриття олімпіади. Опівдні трибуни стали заповнюватися святково вбраною публікою. У призначений час зібралися й високі гості. Парад команд приймали Його Імператорська Високість Ве­ликий Князь Дмитро Павлович, «главнонаблюдаю­щий» за фізичним розвитком населення Російської ім­перії почту Його Величності генерал-майор Воєйков, голова Російського олімпійського комітету В.Срез­невський, почесний попечитель Олімпійського комітету генерал-ад’ютант Ф.Тре­пов, командувач Київським військовим округом генерал Н.Іванов, голова Олімпійського комітету доктор А.Анохін та багато інших сановних громадян, які розмістилися у ошатно прикрашеній центральній ложі Спор­тивного поля. Після урочистого молебню за здоров’я Государя-імператора (Микола II з сім’єю та двором в цей час перебував у Криму, в Лівадії) Його Імператорська Високість Великий Князь Дмитро Павлович оголосив Першу Всеросійську олімпіаду відкритою, і почалися змагання.

Програмою передбачалася участь у кожному виді не більш як 12 спортсменів від кожного товариства за індивідуальним заліком. Найбільшою була сітка легкоатлетичних змагань. Крім бігових дистанцій олімпійського розряду, до програми входили стрибки у висоту з місця і з розбігу, у довжину з місця і з розбігу, перетягування канату, гиря, гімнастика і футбол» — на той час ще незвичний. Змагалися фехтувальники, які представляли винятково військові підрозділи, як і гімнасти. Плавці, стрибуни, веслувальники і яхтсмени визначали дужчих на Матвіївській затоці. Плавці демонстрували вправність у шести видах плавання: на грудях; на грудях звичайне; на грудях гоночне; на боці; треджен (вільний стиль, що нагадує по техніці кроль); кроль американський і австрійський. Серпнева дніпровська вода допомогла показати високі швидкості на всіх дистанціях. Турнір лаун-тенісистів 20–28 серпня проводився на території нинішнього Центру виставок і ярмарків. Військове стрільбище на Сирці і стенд Імператорського товариства правильного полювання були надані стрільцям.

Особливе місце в програмі олімпіади приділялося веломотоциклетному пробігу, старт якого був намічений на 23 серпня о 3-й годині ранку з сьомої версти Чернігівського шосе. У контрольному автомобілі мав перебувати «суддя, член спортивного комітету, медик і шофер». 20 серпня всі мотористи мали представити мотори для визначення сили (допускалися двигуни, які не перевищують потужність у п’ять кінських сил) і накладання пломби. Для перевірки моторів їм треба було з’явитися о 7-й годині ранку на вулицю Велику Васильківську в будинок № 80. Всі учасники, що записалися на cтapт, зі своєю опломбованою технікою зібралися на сьомій версті Чернігівського шосе о пів на третю ранку. Велосипедисти стартували по чотири людини щотри хвилини, мотористи — за жеребом — по одному кожні п’ять хвилин. У Янівці — по шляху слідування в Чернігів — кожен учасник мусив власноручно розписатися в контрольному листі, щоб підтвердити проходження траси повністю. Статут змагання передбачав встановлення у двох місцях по трасі негласного контролю. У протоколах Першої Всеросійської олімпіади зафіксовано, що з п’ятнадцяти велосипедистів, які стартували, до фінішу добралися лише шість, і першим серед них представник Риги А.Аун. До стадіону доїхали і двадцять фінішних кіл промчали семеро з вісімнадцяти мотоциклістів, і першим мотоциклетним чемпіоном став пан Крешев-Толоконов із Москви.

Вся київська преса висвітлювала олімпіаду. Перші шпальти газет приділялися для оголошень, анонсів і репортажів. Репортерам роботи не бракувало — різних подій, зустрічей і новин вистачало усім. Журнал «Красота и сила» був офіційним інформаційним партнером олімпіади і повністю присвячувався їй.

У Київській олімпіаді вперше взяли участь жінки-спортсменки. Їхній виступ у легкоатлетичному манежі Спортивного поля викликав підвищений інтерес: жінок, які змагалися, Росія раніше не бачила. Своїми досягненнями виділялися Н.Попова й А.Раткова. Під бурхливі оплески трибун пані Попова прийшла першою в бігу на 60 м (9,1 сек.), на 100 м (13,1) і в стрибках у висоту (122 см). Раткова з результатом 117 см була другою. У довжину з місця Раткова стрибнула на 199 см, але в додатковій спробі Пановій вдалося показати найкращий результат олімпіади — 203 см.

Втім, реакція на досягнення жінок у спорті була неоднозначною. Московська газета «Новое время» так відгукнулася на їх дебют: «Первая Всероссийская олимпиада благодаря женским прыжкам получает оттенок несколько забавный. С чего это русские женщины распрыгались? Во все века прыгающая женщина была бы сочтена неприличной. Не думаю, чтобы женский спорт прижился в России».

Позмагатися за першість в улюбленому командному виді — перетягуванні каната — приїхали силачі з Московської ліги легкої атлетики і команда богатирів із Петербурга. Проте внаслідок порушень в оформленні документів цих спортсменів не допустили до поєдинку. У результаті — без особливих зусиль за 16,6 сек. перемогу здобули представники київського гуртка «Спорт», які здолали іншу київську команду.

На Спортивному полі перед прикрашеною квітами та національними прапорами трибуною фінішували легкоатлети. Найшвидшим бігуном на стометрівці став Архипов із Москви з результатом 11,4 сек. Срібну медаль здобув киянин Орлов. У бігу на 110 м з бар’єрами переміг із новим всеросійським рекордом (16,8 сек) представник команди Петербурга Г. Гантварг. Він же був найкращим у стрибках у довжину з місця (297 см) і у висоту з місця (145 см). У стрибках у висоту з розбігу першим був Романов (175 см), у довжину — киянин Вешке (624 см). З жердиною на 340 см стрибнув москвич Бааш.

Не лише за медалі змагалися учасники олімпіади. Переможців у різних дисциплінах очікували спеціальні призи. Приз Його Величності Государя-імператора — товариству, котре отримало найбільшу суму очок за підсумками всіх змагань — дістався московській команді. Приз Його Імператорської Високості Великого Князя Дмитра Павловича — найкращій кінній групі в стрибкових вправах. Його ж особистий приз — найкращому коню змагань і найвлучнішому стрільцю. Cвій приз заснував і міністр Імператорського Двору граф Фредерікс як перехідний для найкращих у триборстві — кінні змагання, стрільба і фехтування. Приз почту Його Величності генерала Воєйкова здобула зразкова група гімнастів на чолі з кращим гімнастом олімпіади поручиком Вестеркампфом із Петербурга.

Крім того, на своїх володарів очікували два призи від волинського губернського предводителя дворянства Демидова та приз графа Тишкевича, а десятиборцям і фехту­вальникам призначалися призи міста Києва. Героєм і тріумфатором олімпіади, найкращим російським атлетом 1913 року було визнано Г. Гантварга, що переміг не тільки в окремих видах легкоатлетичних змагань, а й у п’ятиборстві та десятиборстві.

Втім, центральною подією олімпіади, вінцем її програми вважався марафонський біг на 38 верст і 56 сажнів. Саме на переможця марафонського забігу, окрім призу, чекав почесний лавровий вінок. Найдовша бігова дистанція привернула особливу увагу публіки. Про трасу, учасників та деталі проходження змагання докладно писали в усіх газетах.

Старт був намічений на самісінький ранок за вісім верст від Гурівщини по Житомирському шосе біля хутора пана Кайля. Щоб забезпечити вчасну явку марафонців на старт, їх усіх заздалегідь увечері відвезли до хутора, змусивши провести ніч без усяких зручностей, просто на сіннику. Збереглися сумні спогади про те, як почувалися цієї ночі спортсмени, та як вони цокотіли зубами туманного прохолодного ранку. Старт ледь не було зірвано ще й тому, що відповідальний суддя, збираючись на дистанцію, забув стартовий револьвер. Замість пострілу пролунало плескання в долоні кількох суддів водночас.

До участі у марафоні медичною комісією було допущено п’ятнад­цять чоловік. Вздовж траси були поставлені пункти з водою для пиття й обливання, столики із закусками, щоб марафонці могли підкріплюватися в міру проходження довгого шляху. Особливо активні глядачі намагалися переслідувати бігунів на велосипедах чи просто бігом, але всю дистанцію змогли подолати одиниці. Довго лідирував киянин Алексєєнко. Проте, уже на території міста його ноги зсудомило, він упав і не зміг продовжити біг. Через три години і три хвилини після старту першим на стадіоні з’явився петербуржець Максимов. Він і був увінчаний лавровим вінком.

Своїм рівнем, розмахом і складом учасників олімпіада в Києві не лише виправдала сподівання, а навіть багато в чому перевершила їх. Раділи переможці, раділи учасники, глядачі — свято спорту, краси та здоров’я відбулося. Хто тоді міг припустити, що намічена на 1917 рік наступна Всеросійська олімпіада не відбудеться?!...

А 27 серпня в небі над Сирецьким повітроплавальним клубом Петро Нестеров вперше у світі здійснив фігуру вищого пілотажу, що увійшла в історію під назвою «мертва петля» або петля Нестерова. Варто згадати, що за місяць до того він вразив громадськість організацією групового польоту трьох військових літаків за далеким, як на той час, маршрутом Київ-Ніжин-Київ, який було навіть відзнято на кіноплівку.

Дмитро МАЛАКОВ

";МАТЧ СМЕРТІ";

З офіційного сайту КМДА kmv.gov.ua/WWII.asp?Id=24626

У 1937-41 рр. попід Черепановою горою споруджувався новий Республіканський стадіон. Відкриття цього спортивного комплексу, в будівництві якого методом “суботників” брав участь увесь Київ, призначалося на 22 червня 1941 р. Мав відбутися футбольний матч між командами київського “Динамо” та московського ЦДКА. Але того дня почалася війна, і матч відмінили.

Більшість футболістів пішли до Діючої армії, ті, хто був під Києвом, — потрапили в оточення і полон. У полоні опинилися гравці “Динамо” Олексій Клименко, Микола Коротких, Іван Кузьменко, Микола Трусевич. Як киян, їх відпустили з концтабору по домівках.

За невблаганних умов окупаційного режиму, що запанував у Києві, кожен мусив стати до праці, щоб, передусім, вижити та не бути звинуваченим у саботажі. Директор київського хлібозаводу (що міститься й досі по вул. Дегтерівській, 19) Йозеф Кордик — чех, з військовополонених колишньої австро-угорської армії часів Першої світової війни — опікувався спортом з особистої прихильності (саме чехи започаткували у Києві і Росії футбол, на саморобному спортивному полі, де тепер кіностудія ім. Довженка — В.Л.). Й. Кордик дав роботу на хлібозаводі №1 відомим довоєнним українським спортсменам: тут працювали боксери Трофімов, Туровцев, Червінський, гімнасти Ганін, Еме, Шинкаренко, плавці Михайленко, Салопін. Вболівальник футболу Й. Кордик запросив на роботу і футболіста М. Трусевича, а за ним прийшли й інші. Стали тренуватися на стадіоні “Зеніт”, спорудженому у 1930-і рр. по вул. Керосинній, 24.

На розі Керосинної і Лагерної вулиць, біля стадіону ";Зеніт";.1 жовтня 1941 року жінки намагаються дізнатися про долюсвоїх родичів, які, можливо, знаходяться в концтаборі поблизу казармБендерського полку. Автор фото Іоганн Хехле (Johannes Hahle), фотограф 637-го німецькогозагону пропаганди6-ої Армії

Команду назвали “Старт”. До її складу увійшли динамівці: М. Трусевич, І. Кузьменко, О. Клименко, М. Коротких, Макар Гончаренко, Павло Комаров, Михайло Путистин, Михайло Свиридовський, Федір Тютчев та колишні гравці “Локомотива” Володимир Балакін, Михайло Мельник та Василь Сухарєв.

Стадіон “Динамо” став називатися Німецьким стадіоном, Республіканський — Українським. Саме на ньому 7 червня 1942 р. відбулося офіційне відкриття футбольного сезону. Грали команда “Старт” хлібозаводу №1 та українська команда “Рух”. Перемогли колишні досвідчені динамівці з рахунком 7:2. Такими ж переможними були й усі наступні зустрічі, що відбувалися вже на стадіоні “Зеніт”: 21 червня — з командою угорських вояків (6:2), 5 липня — з румунськими вояками (11:0), 11 липня — з німецькою командою PGS (6:0), 19 липня — з угорською командою МSG Wal (5:1). Через тиждень мадяри викликали “Старт” на матч-реванш і знов програли — 2:3. 6 серпня відбувся матч “Старту” з командою німецьких зенітників “Flakelf”, і знову перемога — 5:1.

9 серпня відбувся матч-реванш з зенітниками. Грали спортивно, коректно. “Старт” переміг з рахунком 5:3. На згадку разом сфотографувалися після гри. На знімку всі посміхаються.

16 серпня “Старт” грав з “Рухом” і переміг з рахунком 8:0. Це була остання гра, після якої команду хлібозаводу №1 запроторили до Сирецького концтабору.

Сталося це, як подає дослідник історії київської футбольної команди “Динамо” Георгій Кузьмін, з намови директора Українського стадіону Георгія Швецова, який нібито нагадав окупантам про енкаведистське минуле гравців “Старта” (команда “Динамо” належала до НКВС). Так чи ні, але в усіх дев'яти зустрічах команда “Старт” здобула перемоги з сумарним рахунком 56:11. Не можна не враховувати, що грали професіонали, провідні майстри. Так, М.Трусевич брав участь в усіх довоєнних чемпіонатах країни у вищій лізі, 1938-го р. визнаний другим воротарем СРСР. Він першим серед голкіперів став виходити за межі штрафного майданчика і втручатися в події як польовий гравець. Півзахисник І.Кузьменко теж входив до числа 55 кращих гравців країни, міг забити гол з 40-метрової відстані. Тренуючись, вкладав три камери одна в одну, щоб м'яч був важчим, і сам надував та шнурував його. Захисник О.Клименко у 1936–41 рр. брав участь у 81 матчі. Нападаючий М.Коротких грав за київське “Динамо” десять сезонів. І кожен з них був спортсменом-особи­стістю!

Активно, хоч і не так успішно, виступала також українська команда “Рух”. 12 липня 1942 р. на Українському стадіоні вона грала з футболістами якоїсь німецької військової частини і здобула перемогу. Але до складу “Руху” не входили колишні провідні гравці, так само, як і до команди “Спорт” та усіх інших футбольних команд періоду окупації, сформованих, переважно, з аматорів.

Минуло півроку, як колишні “стартівці” потрапили до Сирецького концтабору. Напередодні 25-х роковин Червоної армії 23 лютого 1943 р. підпільники спалили механічний завод “Спорт”, куди німці привезли сто саней для оковування. Згоріли всі основні цехи. Наступного дня 24 лютого 1943 р. у Сирецькому концтаборі відбулася масова екзекуція — розстріл заручників. За нещасливим збігом обставин, до їхнього числа потрапили троє динамівців: О.Клименко, І.Кузьменко, М.Трусевич. За інших обставин загинув у катівнях поліції безпеки та СД М.Коротких, заарештований як кадровий співробітник НКВС.

Після звільнення Києва одна з фронтових газет розповіла про футбольні матчі в окупованому Києві, характеризуючи їх як мужній моральний опір радянських спортсменів-патріотів ненависним німецько-фашист­сь­ким загарбникам. Не всі фронтовики сприйняли цю публікацію схвально, адже вони воювали з ворогом силою зброї, а не футбольного м'яча. Потім про матч-реванш, що відбувся 9 серпня 1942 р., написав Лев Кассіль, вперше назвавши його “матчем смерті”. Відтоді цей матч став одним з радянських міфів політико-виховного забарвлення. 1957 р. з'явилася повість Петра Северова та Наума Хелемського “Останній двобій”. Міфотворці замінили команду зенітників на збірну “Люфтваффе” — військово-пові­тряних сил Німеччини (невідомо, чи існувала така команда взагалі). Потім зняли художній фільм, дія якого відбувалася чомусь не на Керосинній, а на верхньому тренувальному полі Республіканського стадіону. Потім усіх живих і загиблих учасників “матчу смерті” нагородили бойовим медалями “За отвагу”. М. Путистин відмовився від нагороди.

1971-го р. на стадіоні “Динамо” встановили пам'ятник — гранітну скелю з горельєфними постатями чотирьох футболістів. 1981-го р. на стадіоні “Зеніт”, перейменованому на “Старт”, встановили скульптурно-архітек­турну композицію, на честь “матчу смерті”. 1999-го р. в кварталі між вулицями Теліги, Грекова, Щусєва та Ольжича, неподалік місця, де серед останків розстріляних в'язнів Сирецького концтабору було знайдено футбольні бутси, встановлено пам'ятний знак — гранітний куб з символічно вибитою гранню, в якій завмер бронзовий футбольний м'яч (скульптор Юрій Багаліка, архітектор Руслан Кухаренко).

Тема мужності й патріотизму гравців футбольної команди “Старт” продовжує хвилювати й досі. Незважаючи на спроби встановити істину, вигаданий радянськими письменниками й журналістами красивий міф знаходить більше прихильників, аніж проста правда реального життя.

27 травня 2006 р. на київському стадіоні ”Старт” українські журналісти зіграли футбольний матч з німецькими колегами. Товариське змагання присвятили так званому ”Матчу смерті”.

Література

  1. Кузьмин Г. Правда о “матче смерти”. // Киевские новости. 1992 № 41.

  2. Вартанян А. Миф о ";матче смерти";. Спорт-экспресс 16.02.2007 /art.shtml?134655, /art.shtml?134668

  3. Краснощок Ю. Миф о ";матче смер­ти"; придумали советские идеологи... ";Факты и комментарии";, 2002 .ua/articles/ krasnoschok.html

  4. Газета по-українськи.gpu.ua/index.php?&id=114213&eid=133

Пам'ятні знаки на стадіонах ";Старт"; і ";Динамо";

Меморіал у дворі неподалік станції метро ";Дорогожичі";

Зиновий МОГАР

ТРЕЗВАЯ ЖИЗНЬ ЗА «ПЬЯНЫЕ ДЕНЬГИ»

Власть денег Сентябрь 2010, (№276) vd.ua/rubrics-7/15066

В 1894 году по инициативе министра финансов Российской империи Сергея Юльевича Витте (бывшего киевлянина!) было утверждено «Положение о казенной продаже питей». Оно предусматривало государственную монополию на продажу крепких напитков. Производить их могли и частные фирмы, а вот реализовывать среди населения — только государственные торговые точки, сразу прозванные в народе «монопольками».

На газ — от души, на тормоз — едва-едва

Российский бюджет благодаря этой мере получил немалое пополнение. Поступления в казну «пьяных денег» увеличились на порядок. Лет сто назад они составляли свыше четверти всего государственного дохода империи! Однако те госдеятели, которые видели дальше собственного носа, не могли не обеспокоиться таким притоком алкогольных барышей. Получалось, что правительство спаивает собственный народ, разрушая тем самым трудовые ресурсы. Налицо была необходимость пропаганды умеренного потребления спиртного, трезвого образа жизни. Вскоре после введения «винной монополии», в 1896 году, была создана новая государственная структура — Попечительство о народной трезвости. Она охватила многочисленные регионы империи своими губернскими, уездными, городскими комитетами.

Власти, однако, не хотели уподобиться Энди Таккеру, персонажу популярного рассказа О. Генри, который сначала добился в одном городишке монополии на продажу алкоголя и начал собирать громадные доходы, а потом, напившись до изумления, прочитал вдохновенную лекцию о вреде пьянства, после чего все его клиенты поклялись не брать в рот спиртного. Посему бюджетные отчисления на деятельность Попечительства были сравнительно скромными. Они не достигали даже одного процента от общей суммы «пьяных денег». Но все равно эти субсидии составляли не один миллион рублей. На такие средства можно было повсеместно открывать уголки борьбы с избыточным пьянством.

Первым примером подобного заведения в Киеве стала скромная «народная чайная», открытая летом 1897 года в четырех комнатах деревянного домика крестьянина Калины на Лукьяновке. В конце того же года при чайной появилась бесплатная библиотека-читальня. Несмотря на скудное финансирование из казны, пропаганда употребления дешевого чая и культурного проведения времени в библиотеке не угасла и действительно оказывала позитивное влияние на массы, реально отвлекая их от алкоголя. К 1914 году Киевский комитет Попечительства о народной трезвости содержал уже целую сеть из восьми «народных чайных». Размещались они главным образом на базарных площадях, где чаще всего «тусовались» любители выпить. Исключение составила Подольская народная чайная: она была устроена на Почтовой площади, вблизи пассажирских пристаней. Любопытно, что помещение этой чайной представляло собой «здание б/у» — то был перенесенный на берег Днепра деревянный павильон, в котором на Сельскохозяйственной и промышленной выставке 1897 года размещалась экспозиция города Киева.

Терем-теремок на Лукьяновке

Муниципальные власти «матери городов русских» признали пользу от антиалкогольной деятельности Попечительства о народной трезвости. Как следствие, в 1898 году Киевскому комитету Попечительства был выделен участок городской земли в 350 квадратных саженей (около 1600 кв. м) на Лукьяновской площади — совершенно бесплатно на все то время, пока здесь будут действовать чайная и библиотека. В 1901-1902 гг. Попечительство построило на этом месте Лукьяновский Народный дом, в котором, кроме библиотеки и чайной, разместились бесплатная амбулатория, ночлежный приют, зал для спектаклей и лекций. Так решился вопрос создания культурно-просветительского очага для обширной окраинной местности. Здесь же разместили и офис Киевского комитета Попечительства.

Строительство Народного дома по первоначальной смете оценивали в 70 тысяч рублей, но в конечном итоге оно обошлось более чем в 100 тысяч. Однако результат был достоин затрат. Капитальный каменный корпус, выстроенный по проекту гражданского инженера Михаила Артынова, был оформлен в так называемом русском стиле и напоминал своим видом сказочный терем-теремок. Особенно эффектным помещением в заведении стал зрительный зал. Он вмещал 336 мест в партере, 249 — на просторном балконе и отличался хорошей акустикой. Здесь регулярно проводились популярные лекции на разные темы, каждая из которых собирала сотни слушателей. А еще — театральные представления. Причем если лекции обычно были бесплатными, то за билет на спектакль нужно было платить от 15 копеек до полутора рублей. Платными, хоть и достаточно дешевыми, были: пользование ночлежкой — по 3 копейки с персоны; получение библиотечных книг на дом — по 5 копеек в месяц; времяпровождение в чайной и столовой — 4 копейки за порцию чая и обеды от 5 до 25 копеек; услуги заезжего двора при Народном доме — 4 копейки за стоянку одной лошади с водопоем (чем не нынешняя платная автостоянка!).

Все эти копеечки поступали от тысяч посетителей и складывались в немалые суммы. В 1912 г. бюджет Лукьяновского Народного дома составил 65 607 рублей. Из них субсидия от казны — 4 077 рублей. Остальные деньги заведение заработало само. Добавим, что нынешним киевлянам Лукьяновский Народный дом больше известен как Клуб трамвайщиков.

Общественный приварочек

Как видим, правительство старалось минимизировать свои траты на борьбу за трезвость. И в этом ему оказывали добрую услугу организации, созданные неравнодушными гражданами. Так, в том же 1896 году, когда начал действовать Киевский губернский комитет Попечительства о народной трезвости, возникла и общественная организация аналогичной направленности — Юго-Западное общество трезвости. Оно провозгласило своей целью «развитие и распространение истинных понятий о трезвой трудовой жизни как важнейших условий здоровья, нравственного и материального благосостояния человека». Его члены поддерживали уставные задачи своими взносами и пожертвованиями. Правда, при вступлении в ряды общества от них не требовали обета вечного воздержания от спиртного, однако они принимали обязательство «вести правильную трудовую жизнь и избегать неумеренного употребления спиртных напитков».

В декабре 1897 года Юго-Западное общество трезвости открыло собственную чайную — на Львовской площади, вблизи Сенного базара. Она разместилась в теплом деревянном здании. Там стоял десяток столиков, за каждым из которых помещались восемь-десять посетителей. Заведение общества дополнило соответствующие структуры Попечительства о народной трезвости, причем казне это не стоило ни копейки.

Место для заведения было выбрано не случайно. Неподалеку от Львовской площади, на улице Ярославов Вал, жил основатель и бессменный председатель общества — Иван Алексеевич Сикорский. Свою деятельность на ниве трезвости он совмещал с научной и врачебной деятельностью: профессор Сикорский был одним из самых известных в Киеве специалистов по психиатрии и нервным болезням.

Надо признать, что за два десятка лет существования Юго-Западное общество трезвости так и не открыло никаких других учреждений, кроме единственной чайной. Зато по активности публичных выступлений и лекций оно могло дать сто очков вперед государственному Попечительству. Иван Сикорский не раз заявлял в разных аудиториях: «Повсеместно в программу борьбы с алкоголизмом стало входить приучение народа к таким напиткам, которые оказывают возбуждающее и подкрепляющее действие на нервную систему, взамен паралитического или одурманивающего действия, каким отличаются спиртные напитки. Охранять народ от гибельного действия вина составляет, быть может, одну из самых возвышенных задач благотворительности».

У профессора, впрочем, был один «пунктик». Он часто высказывал мысль о том, что в спаивании православного населения больше всего виноваты «инородцы», то бишь евреи, которые, дескать, наживаются за счет наивных пьющих славян. Эта позиция пользовалась успехом в шовинистических, черносотенных кругах. Но здравомыслящие люди чувствовали в ней изрядную натяжку. Еще в 1880-х годах писатель Николай Лесков в своих заметках «Еврей в России» отмечал несообразность подобного мнения со здравым смыслом: «Оказывается, что в великорусских губерниях, где евреи не живут, число судимых за пьянство, равно как и число преступлений, совершенных в пьяном виде, постоянно гораздо более, чем число таких же случаев в черте еврейской оседлости. То же самое представляют и цифры смертных случаев от опойства. Они в великороссийских губерниях чаще, чем за Днепром, Вилиею и Вислой. И так стало это не теперь, а точно так исстари было...».

Вступились за «зеленого змия»

После того как на Лукьяновке появился первый очаг борьбы с алкоголем — чайная в одноэтажном домике, — у добропорядочного населения несколько уменьшилась тяга к спиртному. Это, естественно, отразилось на посещаемости ближайшего питейного заведения. И вот окрестных алкоголиков при виде успешной борьбы за трезвость, что называется, «задавила жаба». Наиболее заядлые посетители лукьяновской «монопольки» то и дело хмельными компаниями вваливались в чайную. Там они с руганью требовали водки, а после того как их выставляли, усаживались перед входом и показательно пьянствовали, попутно зазывая прохожих в чайную «водочки с чаем выпить». Вмешательство городового не помогало: он разгонял одних, но вскоре появлялись другие. Лишь после того как Попечительство официально потребовало у властей прикрыть винную лавочку, ее персоналу пришлось урезонить свою клиентуру.

Здесь было Лукьяновское трамвайное депо

Генрих СИКОРСКИЙ, Леонид ФРОСЕВИЧ

ОПЕРА В ИСПОЛНЕНИИ СПРУТА

7-10-2009

analitica.kiev.ua/scandal/24-opera-v-ispolnenii-spruta-kievskogo.html

Даже неоднократное личное вмешательство президента Украины Виктора Ющенко не смогло умерить аппетиты строительного спрута, положившего глаз на четырехгектарный участок в центре столицы, на Лукьяновке.

Кто в ролях

Намедни блок Виталия Кличко в Киевсовете озвучил скандальную новость: дескать, мэрия пускает на продажу здания в центре столицы, где размещены социально-культурные учреждения. Среди них — знаковый объект: бывший Дом культуры трамвайщиков на Лукьяновке, где по инициативе легендарной певицы Евгении Мирошниченко (1931–2009) и при личной поддержке Виктора Ющенко создавалась Малая опера. Какова же драматургия столь странной истории?

— Честно признаться, подковерные игры вокруг Малой оперы пять месяцев назад свели в могилу незабвенную Евгению Семеновну Мирошниченко, — недавно признался нам директор этого несостоявшегося учреждения культуры Иван ХАРИНА. — А ведь сколько душевного тепла, сердечного трепета и сил отдала эта великая женщина, Герой Украины реализации прекрасной идеи. И вот теперь — такой грустный финал.

Чтобы разобраться в случившемся, мы с трудом и по крупицам собрали солидное досье, из которого просматриваются удивительные зигзаги не только в судьбе Малой оперы и супердорогого земельного участка, на котором стоит это историческое здание, но также территории бывшего Лукьяновского трамвайного ремонтно-эксплуатационного депо. Ей-ей, мы увидели сюжет для настоящего театра абсурда.

Напомним, что Малую оперу планировали создать в бывшем здании того самого Дома культуры трамвайщиков, который старожилы еще помнят как Лукьяновский народный дом, что был построен в начале прошлого века. Ведь там имелся зрительный зал, более чем на 600 мест, с прекрасной акустикой.

Итак, открываем свое досье. Анализ имеющихся документов показывает, что главные роли в недавних эпизодах битвы за Малую оперу сыграли президент Украины Виктор Ющенко, направивший по этому поводу Киевскому городскому голове три специальных письма, сам Леонид Черновецкий, секретарь Киевсовета Олесь Довгий, первый зампред КГГА Анатолий Голубченко и другие высокопоставленные чиновники.

Так, в письме от 3 марта 2007 года, адресованном председателю КГГА Черновецкому, Виктор Ющенко сообщает, что к нему обратилась группа народных артистов — Героев Украины, в частности Евгения Мирошниченко и Дмитрий Гнатюк, Нина Матвиенко и Мирослав Вантух, Анатолий Авдиевский, София Ротару и Лев Венедиктов. Они были обеспокоены ситуацией, сложившейся вокруг основанного в соответствии с решением Киевсовета от 24 июня 2004 года Малого оперного театра.

Журналистская палитра блекнет перед мощью и пафосом президентского письма. «Это действительно великая и яркая задумка, — отметил Виктор Андреевич, — основать в столице школу развития творческой молодежи, воспитания звезд академического искусства. Уверен, что и вы, зная о насушной нужде киевлян в новых муниципальных учреждениях культуры, посчитаете за честь взять под опеку реализацию этого масштабного культурологического проекта».

Вот почему гарант убедительно просит Черновецкого по-госу­дар­ственному подойти к решению вопросов землеотвода, проведения ремонтно-реставрационных работ и финансирования Киевской малой оперы.

Ну и как же отреагировал мэр Киева? Скажем прямо: реакция была оперативной и достойной. Черновецкий заверил, что КГГА приняла окончательное решение о ремонте и реставрации здания «с частичной реконструкцией сценической коробки с ее расширением».

Сообщил также, что для этого выделено 700 тысяч гривен, а выполнение всех работ будет осуществлено в 2007 — 2009 годах. И добавил, что в 2006 году на текущие ремонтные и хозяйственные нужды дирекции оперы уже истрачено 736 тысяч гривен. Кстати, о том, что мэрия подставила плечо Малой опере с восторгом поведали все городские СМИ.

Казалось бы, все решено и дело сдвинулось с места. Да не тут-то было. Прошел год. И президент Виктор Ющенко шлет Леониду Черновецкому второе письмо, а спустя еще пять месяцев — и третье. И в них, используя оперную терминологию, звучит речитатив: горгосадминистрация, дескать, затягивает выполнение указанных заданий и «что до сих пор проблема с места не сдвинута».

Причем, президент особо указал на необходимость «тщательно проверить законность проведения строительных работ ООО «Будхол» на спорной земельной делянке по ул. Дегтяревской, прилегающей к территории, которая запланирована для проектирования пристройки сценической части учреждения культуры «Киевская малая опера».

Вместо выговора — орден

Как видно из письма президента, в деле Малой оперы появилась существенная закавыка. Впрочем, о ней чуть позже. А пока заметим, что Виктор Андреевич или не злопамятен, или умеет ловко применять кнут и пряник. Спустя десять дней после разносного письма о проволочках при создании оперного заведения на Лукьяновке он объявляет Черновецкому отнюдь не выговор, но отмечает его заслуги… орденом Ярослава Мудрого V степени. Бра-а-во! На оперной сцене подобная ария заслуживала бы возгласов: «Бис!».

Однако рукоплескания — потом, а сейчас нас волнует та самая закавыка, на которую указал в своем письме президент. Оказывается, мину замедленного действия под Малую оперу заложил еще предыдущий Киевский голова Александр Омельченко со своей командой.

Подписывая 24 июня 2004 года решение «О создании театрально-зрелищного учреждения культуры «Киевская малая опера», уваажемый Сан Саныч почему-то запамятовал чрезвычайно важные обстоятельства, касающиеся земельных отношений.

Мы раздобыли документ, свидетельствующий о том, что всего за три месяца до этого, а именно 15 апреля 2004-го, Омельченко скрепил своей подписью решение Киевсовета за № 179/1389, которым земельный участок площадью 4,14 га на улице Дегтяревской, 5–7, 7-а и улице Коперника, 12-а, 12 был передан обществу «Будхол» в аренду на десять лет.

Причем, судя по свидетельствам наших очень серьезных источников из офиса на Крещатике, 36, лоббировал это решение тогдашний зампред КГГА, начальник Главного управления коммунальной собственности КГГА Игорь Лысов (впоследствии — народный депутат Украины от Партии регионов, в партсписке — №156).

О-о, Лысов в Киеве — персона довольно известная. Руководимая им компания «Лико-Холдинг» в период с 1996 по 2004 годы построила в Голосеевском районе столицы крупные офисно-жилые комплексы. В СМИ неоднократно сообщалось, что Лысов имеет определенные интересы и на Лукьяновке. Да и сам Игорь Владимирович публично заявлял, что на территории тамошнего трамвайного депо будет построен жилищно-офисный комплекс. И наверное не случайно на месте Лукьяновского депо, а также здания Дома культуры трамвайщиков запланировали возвести огромный элитный квартал, проект которого, кстати, уже рассматривался на градостроительном совете.

Неужели прежний градоначальник всерьез полагал, что Малую оперу можно создать без необходимого в таких случаях землеотвода на улице Дегтяревской, 5? Видимо, полагал, коль во время встречи с иностранными архитекторами амбициозно заявил ";В следующем, 2006 году, мы открываем Малую оперу";.

Увы, время шло, но красную ленточку на Лукьяновке никто не перерезал, зато в исполнении чиновников из крещатикских офисов периодически звучали все те же ариозо и каватины: откроем, мол, оперу в 2007, в 2008, в 2009 годах.

Главный тормоз

В чем же дело? В нашем досье есть письмо из столичного главка земельных ресурсов за подписью Андрея Тарнопольского от 6 октября 2008 года. Из него явствует, что главком были подготовлены все необходимые документы для землеотвода под здание Малой оперы и направлены в Киевсовет на рассмотрение. Однако депутаты вернули это ходатайство, поскольку от «землепользователя указанной земельной делянки (ООО «Будхол») письмо-согласие на прекращение права пользования частью участка на ул. Дегтяревская, 5 не поступало».

Так вот, оказывается, где собака зарыта! Не потому ли президент Виктор Ющенко в упомянутом нами письме от 9 августа 2008 года просил Черновецкого (цитируем): «лично разобраться в ситуации, которая сложилась вокруг театра «Киевская малая опера», и проинформировать меня о результатах в двухнедельный срок».

И что вы думаете? Полновластный хозяин столицы в ответе президенту (копия имеется в редакции) беспомощно оправдывается: мол, отсутствие государственного акта на отвод в постоянное пользование земельного участка для Малой оперы не позволяет внести этот объект в Программу социально-экономического и культурного развития Киева на 2008 год. И указывает на главный тормоз в решении проблемы (цитируем): «ООО «Будхол», которое отказывается согласовать границы земельного участка, необходимого для реконструкции учреждения культуры «Киевская малая опера».

— Боже ты мой, пять лет устраивают «хождение по мукам»! — однажды посетовала в беседе с нашим известным коллегой Олегом Вергелесом инициатор создания Малой оперы Евгения Мирошниченко. —Думают, небось, для себя стараюсь? Уверены, что барыши буду заколачивать в новом оперном зале? А я же о детях думаю — о ваших… И своих! Они же не нужны никому сегодня… Их выталкивают в мир другой, чужой и растирают грязными подошвами их профессиональную состоятельность… И они оставляют нашу родину… Бордели строят, казино открывают, шлюх своих ублажают в лучших местах столицы... А лучшие голоса — здесь не нужны?! Что за время такое? Почему никто никого не слышит? Почему все судят о других только по делам своим же циничным? Неужели и вправду оглохли?

— Ну и порядочки в стольном граде! — удивится иной обыватель. — Неужели власть не в состоянии убедить рядового арендатора киевской земли в необходимости уступить под оперу 16 соток?

Крайне интересно: что же это за силы, которые фактически сорвали реализацию идеи создания в Киеве, говоря словами президента, новой сценической площадки, где бы авторитетные мастера, передавая опыт своим воспитанникам, творили будущее отечественного оперного искусства? Но это уже тема отдельного разговора.

Гибнет памятник зодчества

Дом культуры трамвайщиков ТТУ — старейшее клубное учреждение Киева. Построен в 1902 году на ул. Дегтяревская, 5 по проекту архитектора Михаила Артынова в стиле псевдорусской архитектуры для Лукьяновского народного дома. Здесь ставили спектакли и играли в них корифеи украинского театра Иван Марьяненко, Любовь Гаккебуш, Прохор Коваленко и другие звезды. В 1910 году в этом здании был открыт первый в столице кинематограф. С конца 20-х годов прошлого столетия в доме обосновался клуб трамвайщиков, где вплоть до недавнего времени работали театральная студия, хор, различные кружки. Мастера культуры обучали детей и молодежь игре на музыкальных инструментах, танцам и пению. Действовала хорошая библиотека — на 70 тысяч томов.

По информации начальника столичного главка охраны культурного наследия Руслана Кухаренко, это здание находится на государственном учете как памятник архитектуры местного значения, имея охранный знак №95. Объект включен в Свод памятников истории и культуры Украины.

Сегодня помещения Дома культуры, с фасада которого вопреки закону кто-то снял государственный охранный знак, сдаются в аренду разным торговым организациям. На входных дверях приклеен листок: «Малая киевская опера закрыта на капитальный ремонт».

Сегодня эту землицу практически даром прибрали к рукам.

На месте бывшего трамвайного депо

вырыт котлован под затеваемое строительство.

Черновецкий не принимает

Поверьте, чутьем скептиков и мизантропов мы почувствовали в ситуации, сложившейся вокруг создания Киевской малой оперы, этакую чертовщинку с детективным душком. Вот уже пятый год в бывшем Доме культуры трамвайщиков на Лукьяновке, отданном мэрией под сей муниципальный очаг культуры, не звучат шедевры оперного искусства. Вместо этого там бурлит-кипит бойкая торговля ширпотребом.

А ведь художественный руководитель этого несостоявшегося театра, незабвенная певица, Герой Украины Евгения Семеновна Мирошниченко еще в 2005 году первым делом собиралась здесь поставить «Волшебную флейту» Моцарта, «Саломею» Штрауса, «Дейдамию» Генделя. А главным дирижером она намеревалась пригласить известного музыканта Владимира Сиренко.

Почему такое стало возможным в культурной столице Украины? Вопрос не давал покоя. Мы перелопатили кучу официальных документов, встречались с чиновниками из городской госадминистрации, работниками театра «Киевская малая опера». И пришли к выводу: кто-то, обладая особым слухом и держа руку на пульсе архизапутанного строительного рынка, мастерски расписал партитуру чиновничьего спектакля-хоровода под условным названием: «Долой оперу!»

Увертюру, как видно из документов нашего досье, три года назад блестяще исполнил начальник столичного управления градостроительства, он же главный архитектор Киева Василий Присяжнюк. Его позиция: состояние бывшего Дома культуры трамвайщиков по улице Дегтяревской, 5 изучалось специалистами, которые пришли к выводу — «полноценное функционирование театра «Киевская малая опера» в объеме существующего здания невозможно». И Василий Федорович предложил проектировщикам включить здание нового театра в будущий жилищно-офисный комплекс на территории бывшего трамвайного депо.

Как видим, главная мелодия этой увертюры — стройте, господа, новый театр. Пропеть-то легко… Но зачем тогда Киевсовет отдал сей непригодный памятник-рухлядь под оперу? Или это был просто красивый жест?

— Чтобы выяснить столь непростые вопросы, Евгения Мирошниченко решила лично переговорить с Леонидом Черновецким, — рассказал нам экс-директор Киевской малой оперы Иван ХАРИНА. — Да не тут-то было. Секретарь из приемной городского головы ответила, что Черновецкий никого из посетителей не принимает и посоветовала обратиться к Виталию Журавскому.

Журавский обещает

По словам Ивана Ивановича, он вместе с Евгенией Семеновной отправился к Виталию Станиславовичу. В кабинете Журавский, даже не поднявшись из-за стола, хорошо поставленным голосом заверил, что порядок будет однозначно наведен — с театром все будет окей. «Увы, это оказалось пустым сотрясением воздуха»,— грустно вздохнул экс-директор.

Впрочем, подобная реакция была и на обращение к мэру группы звезд украинской культуры, обеспокоенных волокитой в деле создания новой оперы. Черновецкий даже не удосужился ответить им.

В хороводе вокруг оперы сыграл свою роль и заместитель городского головы — секретарь Киевсовета Олесь Довгий, который в конце декабря 2007-го практически отфутболил прошение руководства Малой оперы о землеотводе 16 соток, столь для необходимости для реконструкции и дальнейщей эксплуатации театрального здания на Дегтяревской, 5. Олесь Станиславович черкнул: «Оставить ходатайство без рассмотрения до установления внешних границ земельной делянки».

Вот-вот, главный-то вопрос — о земле — не был решен. И дирекция театра — коммунального предприятия, созданного по решению Киевсовета, не найдя поддержки в «родных» крещатикских кабинетах, просто вынуждена была летом прошлого года обратиться в Хозяйственный суд Киева. К барьеру позвала фирму «Будхол», которой горсовет передал в десятилетнюю аренду всю территорию Лукьяновского трамвайного депо, включая участок, где стоит упоминавшийся Дом культуры. Не падайте со стула, но в соответчики также призвали и… горсовет.

Театр хотел одного — признать договор аренды деповского участка недействительным и согласовать границы землепользования. По нашему мнению, это было заранее проигрышное дело, ведь и ежику понятно, что горсовет, заваривший всю эту «земельную кашу», не поддержит в суде дирекцию Малой оперы. Так и случилось. После фиаско в первой судебной инстанции (судья Ю. Смирнова), опальные театралы с Дегтяревской, 5 потерпели поражение и в Киевском апелляционном хозяйственном суде (председательствующий — О. Моторный).

И не удивительно. Почему Фемида должна была решать те вопросы, которые полностью находятся в компетенции горсовета? Но мы знаем, что горсовет себе на уме, потому что, выстраиваем версию, — в этом хороводе вокруг Малой оперы есть опытные дирижеры. Поразмышляем.

В те годы, когда принималось решение о создании этого театра за дирижерским пультом в мэрии стоял Александр Омельченко. А вот один из его заместителей — Игорь Лысов — возглавлял Главное управление коммунальной собственности КГГА. Которого, по словам трех чиновников из офиса на Крещатике, 3, коллеги между собой по-свойски называли Лис.

— Когда меня назначили директором Малой оперы, — припомнил существенную деталь Иван Харина, — я заглянул по делам в юротдел горадминистрации. И там случайно увидел странную бумагу, от которой меня прошиб пот. В ней Игорь Лысов писал, что здание Дома культуры трамвайщиков ни в коем случае нельзя отдавать под Малую оперу. И потребовал его вообще снести. Иначе инвестор понесет большие убытки.

Вот и спрашивается: не случайно ли сей чинуша так изощренно, исподволь лоббировал интересы тех, кто взял в аренду более четырех гектаров супердорогой земли в самом центре Киева? И еще спросим: а не приложил ли руку сей соратник мэра к тому, чтобы трамвайное депо с Лукьяновки «переселить» на Подол?

Еще один ценный источник, близкий к мэрии юрист Щ., по секрету шепнул нам: ребята, копайте глубже — плацдарм на Лукьяновке Лис готовил для себя любимого, и своей фирмы.

О том, что это — отнюдь не вымыслы подтверждает и такой факт. Однажды в газете «Зеркало недели» появилось интервью с Евгенией Мирошниченко, которая в частности с горьким юмором призналась:

— А почему мы только трамвайное депо убираем? Там же много других территорий и зданий! И вот я вырезала из газеты и даже ношу с собой в кошельке — у самого сердца — портрет некоего господина Лысова, истинного хозяина этих гектаров. Оказывается, ему можно платить, согласно договору аренды, всего лишь по 3,75 грн. за квадратный метр в год.

Кстати, авторы расследования располагают копией этого самого договора аренды земельной делянки , о котором упоминала Евгения Семеновна. Так вот, городской голова Омельченко подмахнул его спустя пять месяцев после создания Малой оперы. А ведь Сан Саныч мог бы не пойти на поводу у богатенького арендатора и уважить интересы бедных театралов, а точнее «не забивать» в договор участок, на котором стоит Дом культуры трамвайщиков.

Мог бы. Только вот бес его попутал или Лис помешал?

";Будхолу"; — на 10 лет

Вокруг Киевской малой оперы, что на Лукьяновке, продолжается резонансная драма, суть интриги которой — «прихватизация» более четырех гектаров особо ценной земли в центре столицы.

Трудно себе представить, что мы б написали, если бы у нас появилась возможность отправить послание в будущее, скажем, в 2059 год. Поверьте, не хотелось бы сочинять текст о нынешней перманентной битве за власть, политической демагогии, экономическом кризисе и безработице.

А вот комсомольцы Лукьяновского трамвайного депо, заложив в 1967 году на его фасадной стене капсулу с посланием в 2017-й, как свидетельствуют очевидцы, высказали в нем твердую уверенность, что через полвека их ровесники уже будут жить при коммунизме и советовали продолжать ленинское дело. Так ведь не сложилось. Коммунизм у нас не состоялся, да и депо имени Ленина незаметно кануло в Лету, потянув за собой и Дом культуры трамвайщиков, где столичная власть создала коммунальное предприятие ";Киевская малая опера";.

Итак, в столице было подрублено на корню доброе дело известной певицы Евгении Мирошниченко — открыть на Лукьяновке оперную сцену. Причем, не помогло даже личное вмешательство президента Виктора Ющенко, который трижды (!) направлял жесткие приказные письма главе КГГА Леониду Черновецкому.

Увы, они превратились в пустое сотрясение воздусей.

Все уперлось в главное — в лукавые маневры хозяина земли, то бишь Киевсовета. Он, как свидетельствуют документы нашего досье, передал всю землю Лукьяновского трамвайного ремонтно-эксплуатационного депо площадью 4,1422 га, включая участок под Малой оперой, в аренду на десять лет некоей строительной фирме «Будхол».

Причем, по суперльготным тарифам, о чем скажем ниже.

Депо на птичьих правах

Журналистское расследование вывело нас на координаты этой осчастливленной фирмы, которая в 1995 году была зарегистрирована на захолустной улочке Академика Костичева, что на самом краешке Теремков в Голосеевском районе.

Мы выяснили, что схема оземеливания «Будхола» на Лукьяновке по своей простоте и элегантности была удивительной.

Заглянем в договор аренды земельного участка от 9 ноября 2004 года, копия которого имеется в нашем досье. Киевсовет, у руля которого тогда стоял Александр Омельченко, передал эту землю «Будхолу» с благородной, казалось бы, целью — ";для строительства, эксплуатации и обслуживания комплекса объектов общественного и жилищного назначения";. Причем, в этой бумаге ни слова не говорится об имеющихся здесь деповских объектах: ремонтных цехах, огромных ангарах, путевом хозяйстве, силовой подстанции. И, конечно, памятниках архитектуры. Словно бы передавалась землица в чистом поле.

Ну и дела, однако. Представьте себе, крупнейшее депо, обслуживающее население трети Киева, оказалось вдруг без земли, фактически на птичьих правах у «Будхола»!

И лишь спустя год горсоветовская команда Александра Омельченко спохватилась и приняла решение № 52 от 6 октября 2005 года о переносе без разных там тендеров и прочих процедур Лукьяновского депо имени Ленина на Подол, в депо имени Красина. Любопытно, но тогда в крещатикских кулуарах шутили: дескать, вождь пролетариата уживется там со своим верным наркомом транспорта Красиным.

Именно «Будхолу» поручили снести деповские строения и сооружения на Лукьяновке, а Киевпасстранс обязали списать их с баланса. Почему же такое доверие оказала городская власть неизвестной доселе фирме?

Ничто не возникает из ничего. Видите ли, в то время в замах Александра Омельченко по вопросам коммунальной собственности пребывал маститый предприниматель Игорь Лысов. Этот человек, как рассказывали нам надежные источники в горадминистрации, свои стартовые миллионы заработал в Голосеевском районе и, образно говоря, уже тогда заботился о сочном пастбище для «Будхола». Так вот, в крещатикских офисах, пожалуй, только ленивый не судачил о том, как Лысов лоббировал вопрос оземеливания «Будхола». Между прочим, в нашем досье есть еще много пикантных материалов о трудах и днях этого деятеля.

Правда, когда стул хозяина столицы перешел от Омельченко к Черновецкому то в известном здании на Крещатике, 36, видать, пришли к выводу, что лукьяновская история больно уж напоминает поговорку: кому-то — бублик, а кому-то — дырка от него. А посему в марте 2007-го Леонид Черновецкий распорядился создать комиссию и проверить соблюдение законности при ";переселении"; трех депо, в том числе и Лукьяновского трамвайного.

Мы связались с зампредом той самой комиссии Иваном САЛИЕМ.

— Сама идея переноса Лукьяновского депо вызывала у меня возражения, — сказал Иван Николаевич, — ведь там находится крупное энергетическое хозяйство, оттуда очень удобно разгонять трамваи по городу. А что касается нарушений, то их всегда находят у тех, кто что-то радикально перестраивает, идет вперед.

Ну что ж, у нас есть все основания предположить: кто-то из нынешних властителей на Крещатике отхватил приличный кусок лукьяновского бублика. И он, похоже, был настолько аппетитным, что даже гарант Конституции не смог добиться, чтобы на земельной делянке на улице Дегтяревской, где «Будхол»"; почти под стенами Малой оперы выкопал громадный котлован, соблюдалась законность. Кстати, на директора «Будхола» был составлен протокол об админнарушении — его уличили в том, что эти земельные работы проводились без разрешения столичного главка контроля за благоустройством.

За бутылку пива

Упомянув о «Будхоле», вернемся, как говорится, к нашим баранам. Итак, договор аренды делянки, скрепленный подписями двух тезок — Александра Омельченко и директора «Будхола» Александра Кривобока.

Ключевой вопрос: сколько стоит 4,1422 га на Лукьяновке? В то время, когда на рынке эта делянка ";тянула"; на 12 миллионов долларов, ее оценили в 9 млн. 573 тыс. 794 грн. 30 копеек. Причем, годовую арендную плату на период строительства установили — не падайте в обморок — в сумме 3 грн. 47 коп. за квадратный метр. Этих денег аккурат хватит на бутылку слабоватого пивка.

Наше расследование было бы неполным без консультации юриста.

— Этот договор не содержит условий об индексации арендной платы, — сказал магистр права Тимофей СИКОРСКИЙ.— В нем спутаны разные правовые понятия — арендная плата и нормативно-денежная оценка земли. Именно поэтому такой документ может быть признан недействительным, а факт государственной регистрации вправе оспорить прокуратура.

По словам юриста, в договоре есть лишь общая ссылка на право арендатора застраховать земельный участок. Законодательство же требует четко указывать, застрахован ли участок и за чей счет. Кроме этого, предусмотрено право Киевсовета расторгнуть договор в одностороннем порядке, если арендатор, а он обещал к 2007 году возвести на Лукьяновке целый комплекс зданий, нарушит сроки застройки участка.

Прошло уже три года, а там и конь не валялся. Хотя вот бывший главный архитектор Киева Николай ЖАРИКОВ говорил нам, что на этом месте можно было бы построить прекрасный футбольный стадион европейского уровня или — современный концертный зал.

Сегодня же унылое и убогое зрелище представляет этот, поистине золотой участок. Здесь, у стен несостоявшейся и так не зазвучавшей Малой оперы, теперь бродят стаи одичавших собак, вольготно себя чувствуют базарные бомжи и любители наспех выпить-закусить. Десятки колодцев канализационных и других инженерных сетей зияют открытыми провалами — с них ";заботливо"; сняты чугунные крышки.

На фоне этого дикого пейзажа, смахивающего на чернобыльскую зону, сиротливо торчит единственный оставшийся корпус депо — памятник промышленного зодчества начала прошлого столетия. Только вот с разбитыми окнами и треснувшими стенами. А что думают по этому поводу борцы за сохранение культурного наследия?

— То, что затевается на Лукьяновке, — сказал первый зампред Украинского общества охраны памятников истории и культуры Николай ПАРХОМЕНКО, — мы называем схемой, которая типична во многих случаях. — Например, здание можно передать юридическому или физическому лицу, а землю под ним оставить себе или сдать в аренду.

Наше расследование показало, что Николай Трофимович как в воду глядел. Так и получилось — оперу создали, а землю под ней отдали дяде.

Николай Пархоменко уверял, что памятник архитектуры просто так снести нельзя, поэтому хозяева или арендаторы земли постепенно приучают общественность к мнению о том, что это здание доведено до ручки и вот-вот рухнет. И если с фасада Малой оперы исчезла охранная табличка, то именно с этого, как правило, начинается дерибан самого здания.

— Мы готовы в ближайшее время восстановить охранную табличку на бывшем Доме культуры трамвайщиков, в котором создали Малую оперу, и добьемся приведения его в достойный вид, — заверил Николай Пархоменко.

В нашем расследовании тоже есть мораль. В выигрыше оказались деляги и лоббисты-чиновники, а по большому счет проиграли отечественное искусство и все киевляне. Хотя… Наверное, рано опускать занавес и тушить свет.

ЗМІСТ

Г. ІВАКІН, С. КЛИМОВСЬКИЙ.

Проблеми охорони археологічних пам'яток Києва 1

Василь ГАЛАЙБА. Фотоспомин. Київ, якого немає 8

Михаил КАЛЬНИЦКИЙ. Лукьяновка и Татарка 19

Михаил КАЛЬНИЦКИЙ. Главная Лукьяновская 24

Акклиматизационный сад АН УССР им. акад. Н. Ф. Кащенко 30

Елена ПОПОВА. Прогулки по Лукьяновке 31

Вулицями Лук'янівки 51

Михаил КАЛЬНИЦКИЙ, Борис ХАНДРОС.

Киевская еврейская больница 60

Михаил КАЛЬНИЦКИЙ, Борис ХАНДРОС.

Адреса еврейской благотворительности Киева 66

Ирина КОПРОВСКАЯ. В августе 1913 года… 69

В’ячеслав ПРОКОПЕНКО. Перша всеросійська олімпіада 73

Дмитро МАЛАКОВ. «Матч смерті» 77

Зиновий МОГАР. Трезвая жизнь за «пьяные деньги» 83

Генрих СИКОРСКИЙ, Леонид ФРОСЕВИЧ.

Опера в исполнении спрута 87

15 грн.

Колишня контора Лук'янівського єврейського цвинтаря,

арх. Володимир Ніколаєв. Фото — Валерій Лисенко, лютий 2008

96

95

3

94

93

5

92

91

7

90

89

9

88

87

11

86

85

13

84

83

15

82

81

17

80

79

19

78

77

21

76

75

23

74

73

25

72

71

27

70

69

29

68

67

31

66

65

33

64

63

35

62

61

37

60

59

39

58

57

41

56

55

43

54

53

45

52

51

47

48

1

Смотреть полностью


Скачать документ

Похожие документы:

  1. Храми святого Миколая в Києві Київ 2009 На обкладинці

    Документ
    ... 2009 Наобкладинці: Великий Микільський собор, на ... рр.) — зруйнована в 30-х рр. ХХ ст., монумент на честь Магдебурзького права (1802–1808 рр ... міська лісопильня. Напочатку1930-х років власником ... її називали "солдатською". Наприкінці 1920-х років із Черн ...
  2. НІЖИН Персоналії-1 Київ 2011 На обкладинці

    Документ
    ... Наобкладинці: пам’ятник капітану Юрію Лисянському. На ... одним з дослідників наприкінці 1920-х років) мала назву: ... на власні очі спостерігати за їх роботою. Але з початком1930 ... матеріалами, зібраними на Ніжинщині у 1920рр.), "Русская монетная система" ...
  3. Київ 2011 На обкладинці — пам’ятники Миколі Гоголю (1881) та Юрію Лисянському на центральній вулиці міста Гімназія вищих наук імені князя Олександра Безбородька у Ніжині

    Документ
    ... Довідничок Київ 2011 Наобкладинці — пам’ятники Микол ... . Протягом 1917–1920рр. Ніжин переходив ... =musiem Ще у 1930-ті роки колективом ... жин у XIX напочатку XX ст. на поштових листівках. ... рр. за північною околицею розмістилася військовий аеродром. Наприкінц ...
  4. Козелець та його околиці Київ 2011 На обкладинці

    Документ
    ... Київ 2011 Наобкладинці: Козелець. Собор Різдва ... — Микола Розумовський у 1930–40-х став футбольним ... із нареченою Урсулою — наприкінці серпня 2004-го прилетить ... незалежність 1917–1920рр. Свою думку ... датований 1918 роком. Напочатку1920 року після перемоги ...
  5. Володимир мельниченко українська душа москви (михайло максимович михайло щепкін осип бодянський микола гоголь)

    Книга
    ... напочатку 1863 року знову поселився на Великій Нікітській вулиці, де й помер. Наприкінці 60-х рр ... Бодянського // Україна. 1930, книга 40. ... страчених декабристів наобкладинці, Шевченко записав ... Дмитро Ревуцький наприкінці 1920рр. справедливо зауважив ...

Другие похожие документы..