Главная > Документ


ПЕРША ВСЕРОСІЙСЬКА ОЛІМПІАДА В КИЄВІ

Дзеркало тижня № 33 (458) 30 серпня 2003 dt.ua/articles/34815

Першими Олімпійськими іграми давніх греків вважаються Ігри 776 р. до н.е. Проте змагання в Олімпії проводилися задовго до того, як стали загальногрецьким святом. Грецький історик Тімей саме з 776 р. ввів літочислення по олімпіадах. У священний місяць, що починається з першої повні після літнього сонцестояння, відзначалося Олімпійське свято, яке повторюється кожні 1417 днів, що становили «олімпіаду» — грецький олімпійський рік. Протягом цього місяця на території Греції оголошувався «священний мир». Війни припинялися, учорашні вороги мирно змагалися за право називатися найдужчими, найспритнішими, найшвидшими з еллінів. І хоча Олімпійські ігри вважалися святом миру, вони були водночас оглядом військової міці держав. А от гора Олімп, оселя богів, до невеличкого міста Олімпія, місця проведення Ігор, жодного стосунку не має.

Спроби відродити Олімпійські ігри робилися із середини XIX століття, але тільки енергія й організаторський талант П’єра де Кубертена дозволили провести 1896-го року перші Олімпійські ігри нового часу в Греції. Президентом Олімпійського комітету Кубертен був 30 років. Справжнє відродження олімпійського руху — багато в чому його особиста заслуга. Керівний орган олімпійського руху було створено 23 червня 1894 року. До нього входили представники 12 країн: Англії, Аргентини, Бельгії, Угорщини, Греції, Італії, Нової Зеландії, Росії, США, Франції, Чехії та Швеції. Росію в першому Олімпійському комітеті представляв генерал А.Бут­ков­ський.

В Афінській олімпіаді команда Росії участі не брала через брак коштів. Центральним змаганням перших Олімпійських ігор був марафонський біг. Дистанція його проходила по тій же дорозі, якою 490 року до н.е. біг із Марафона до Афін легендарний грецький воїн, який приніс звістку про перемогу еллінів над персами. Золоту медаль за перемогу в марафонському бігу здобув грецький листоноша Спірос Луїс, котрий став після Ігор національним героєм Греції.

У документах МОК серед учасників II Олімпійських ігор 1900 р. в Парижі фігурували три представники Росії (стрілець та два кіннотники), проте офіційно команда Росії була представлена лише на Іграх 1908 р., що проводилися в Лондоні. З п’яти чоловік, які виступили під прапором Росії, троє повернулися з медалями: першим олімпійським чемпіоном став Н.Панін-Коломенкін з фігурного катання на ковзанах, борці Н.Орлов і О.Петров здобули срібні нагороди. У перші роки XX ст. на Олімпійських іграх були представлені такі види спорту, як гольф, крикет, крокет, поло, регбі і навіть стрільба по голубах, яких підкидали догори. У Парижі, приміром, із 52 учасників змагань найвлучніше по живих голубах стріляв бельгієць Л. Де Лунден. У Стокгольмі на Іграх 1912 р. Росію представляли вже 178 чоловік, які виступали майже в усіх номерах програми. Проте підготовлена команда була погано, виявилася передостанньою з 18 учасниць. Бронзову медаль для Росії завоював Х.Блау в стрільбі по голубах.

На літо 1913 року було намічено і затверджено на найвищому рівні проведення в Києві Першої Всеросійської олімпіади.

У такі ж спекотні дні кінця серпня 1911 року, тобто за два роки до описуваних подій, у Києві перебувала вся столична знать з двором і сім’єю Государя-імператора Миколи II. Онук із нагоди 50-річчя скасування кріпосного права відкривав у Києві пам’ятник діду Олександру II Визволителю. Урочисте перебування найвищих персон у Києві тоді було затьмарене убивством прем’єр-міністра Петра Аркадійовича Столипіна. І саме на 1913 рік, на час олімпіади, припали останні етапи спорудження пам’ятника Столипіну в Києві на Думській площі. Усього через кілька днів прибуде урядова комісія на чолі з Коковцевим, котрий змінив Столипіна на прем’єрському посту. Цими ж днями вся країна і навіть Європа втягнулася у запеклі дискусії щодо гучної антисемітської справи Бейліса, звинуваченого у ритуальному вбивстві.

Не встигла ще відгриміти феєрверками наймасштабніша Всеросійська торгово-промислова виставка, яка багато днів була головною подією міського життя, як приспіла серпнева олімпійська пора. До останнього дня велися роботи на Спортивному полі в районі Лук’янівки. Особлива увага приділялася спорудженню ложі для високих гостей. Її встановили на узвишші, декорували за останньою модою і прикрасили кольорами національного прапора. Крім центральної, було споруджено ложі для глядачів вартістю по 10 карбованців. Місця для сидіння оцінювалися залежно від близькості до центральної ложі — від 5 карбованців до 75 копійок за місце. Передбачалася плата і за право стояти на спеціально відведених місцях — півкарбованця з кожного стоячого глядача. В’їзд і вхід на Спортивне поле влаштовані були по двох вулицях — Дикій і Монастирській.

Учасники з’їхалися з усіх кінців імперії, їх було понад шестисот. Для них було надано казарми у садибі пана Ясногурського, напроти стадіону за глибоким яром, через який було споруджено місток.

Зранку 20 серпня на Спо­р­тивному полі було надзвичайно велелюдно. Все місто прийшло на відкриття олімпіади. Опівдні трибуни стали заповнюватися святково вбраною публікою. У призначений час зібралися й високі гості. Парад команд приймали Його Імператорська Високість Ве­ликий Князь Дмитро Павлович, «главнонаблюдаю­щий» за фізичним розвитком населення Російської ім­перії почту Його Величності генерал-майор Воєйков, голова Російського олімпійського комітету В.Срез­невський, почесний попечитель Олімпійського комітету генерал-ад’ютант Ф.Тре­пов, командувач Київським військовим округом генерал Н.Іванов, голова Олімпійського комітету доктор А.Анохін та багато інших сановних громадян, які розмістилися у ошатно прикрашеній центральній ложі Спор­тивного поля. Після урочистого молебню за здоров’я Государя-імператора (Микола II з сім’єю та двором в цей час перебував у Криму, в Лівадії) Його Імператорська Високість Великий Князь Дмитро Павлович оголосив Першу Всеросійську олімпіаду відкритою, і почалися змагання.

Програмою передбачалася участь у кожному виді не більш як 12 спортсменів від кожного товариства за індивідуальним заліком. Найбільшою була сітка легкоатлетичних змагань. Крім бігових дистанцій олімпійського розряду, до програми входили стрибки у висоту з місця і з розбігу, у довжину з місця і з розбігу, перетягування канату, гиря, гімнастика і футбол» — на той час ще незвичний. Змагалися фехтувальники, які представляли винятково військові підрозділи, як і гімнасти. Плавці, стрибуни, веслувальники і яхтсмени визначали дужчих на Матвіївській затоці. Плавці демонстрували вправність у шести видах плавання: на грудях; на грудях звичайне; на грудях гоночне; на боці; треджен (вільний стиль, що нагадує по техніці кроль); кроль американський і австрійський. Серпнева дніпровська вода допомогла показати високі швидкості на всіх дистанціях. Турнір лаун-тенісистів 20–28 серпня проводився на території нинішнього Центру виставок і ярмарків. Військове стрільбище на Сирці і стенд Імператорського товариства правильного полювання були надані стрільцям.

Особливе місце в програмі олімпіади приділялося веломотоциклетному пробігу, старт якого був намічений на 23 серпня о 3-й годині ранку з сьомої версти Чернігівського шосе. У контрольному автомобілі мав перебувати «суддя, член спортивного комітету, медик і шофер». 20 серпня всі мотористи мали представити мотори для визначення сили (допускалися двигуни, які не перевищують потужність у п’ять кінських сил) і накладання пломби. Для перевірки моторів їм треба було з’явитися о 7-й годині ранку на вулицю Велику Васильківську в будинок № 80. Всі учасники, що записалися на cтapт, зі своєю опломбованою технікою зібралися на сьомій версті Чернігівського шосе о пів на третю ранку. Велосипедисти стартували по чотири людини щотри хвилини, мотористи — за жеребом — по одному кожні п’ять хвилин. У Янівці — по шляху слідування в Чернігів — кожен учасник мусив власноручно розписатися в контрольному листі, щоб підтвердити проходження траси повністю. Статут змагання передбачав встановлення у двох місцях по трасі негласного контролю. У протоколах Першої Всеросійської олімпіади зафіксовано, що з п’ятнадцяти велосипедистів, які стартували, до фінішу добралися лише шість, і першим серед них представник Риги А.Аун. До стадіону доїхали і двадцять фінішних кіл промчали семеро з вісімнадцяти мотоциклістів, і першим мотоциклетним чемпіоном став пан Крешев-Толоконов із Москви.

Вся київська преса висвітлювала олімпіаду. Перші шпальти газет приділялися для оголошень, анонсів і репортажів. Репортерам роботи не бракувало — різних подій, зустрічей і новин вистачало усім. Журнал «Красота и сила» був офіційним інформаційним партнером олімпіади і повністю присвячувався їй.

У Київській олімпіаді вперше взяли участь жінки-спортсменки. Їхній виступ у легкоатлетичному манежі Спортивного поля викликав підвищений інтерес: жінок, які змагалися, Росія раніше не бачила. Своїми досягненнями виділялися Н.Попова й А.Раткова. Під бурхливі оплески трибун пані Попова прийшла першою в бігу на 60 м (9,1 сек.), на 100 м (13,1) і в стрибках у висоту (122 см). Раткова з результатом 117 см була другою. У довжину з місця Раткова стрибнула на 199 см, але в додатковій спробі Пановій вдалося показати найкращий результат олімпіади — 203 см.

Втім, реакція на досягнення жінок у спорті була неоднозначною. Московська газета «Новое время» так відгукнулася на їх дебют: «Первая Всероссийская олимпиада благодаря женским прыжкам получает оттенок несколько забавный. С чего это русские женщины распрыгались? Во все века прыгающая женщина была бы сочтена неприличной. Не думаю, чтобы женский спорт прижился в России».

Позмагатися за першість в улюбленому командному виді — перетягуванні каната — приїхали силачі з Московської ліги легкої атлетики і команда богатирів із Петербурга. Проте внаслідок порушень в оформленні документів цих спортсменів не допустили до поєдинку. У результаті — без особливих зусиль за 16,6 сек. перемогу здобули представники київського гуртка «Спорт», які здолали іншу київську команду.

На Спортивному полі перед прикрашеною квітами та національними прапорами трибуною фінішували легкоатлети. Найшвидшим бігуном на стометрівці став Архипов із Москви з результатом 11,4 сек. Срібну медаль здобув киянин Орлов. У бігу на 110 м з бар’єрами переміг із новим всеросійським рекордом (16,8 сек) представник команди Петербурга Г. Гантварг. Він же був найкращим у стрибках у довжину з місця (297 см) і у висоту з місця (145 см). У стрибках у висоту з розбігу першим був Романов (175 см), у довжину — киянин Вешке (624 см). З жердиною на 340 см стрибнув москвич Бааш.

Не лише за медалі змагалися учасники олімпіади. Переможців у різних дисциплінах очікували спеціальні призи. Приз Його Величності Государя-імператора — товариству, котре отримало найбільшу суму очок за підсумками всіх змагань — дістався московській команді. Приз Його Імператорської Високості Великого Князя Дмитра Павловича — найкращій кінній групі в стрибкових вправах. Його ж особистий приз — найкращому коню змагань і найвлучнішому стрільцю. Cвій приз заснував і міністр Імператорського Двору граф Фредерікс як перехідний для найкращих у триборстві — кінні змагання, стрільба і фехтування. Приз почту Його Величності генерала Воєйкова здобула зразкова група гімнастів на чолі з кращим гімнастом олімпіади поручиком Вестеркампфом із Петербурга.

Крім того, на своїх володарів очікували два призи від волинського губернського предводителя дворянства Демидова та приз графа Тишкевича, а десятиборцям і фехту­вальникам призначалися призи міста Києва. Героєм і тріумфатором олімпіади, найкращим російським атлетом 1913 року було визнано Г. Гантварга, що переміг не тільки в окремих видах легкоатлетичних змагань, а й у п’ятиборстві та десятиборстві.

Втім, центральною подією олімпіади, вінцем її програми вважався марафонський біг на 38 верст і 56 сажнів. Саме на переможця марафонського забігу, окрім призу, чекав почесний лавровий вінок. Найдовша бігова дистанція привернула особливу увагу публіки. Про трасу, учасників та деталі проходження змагання докладно писали в усіх газетах.

Старт був намічений на самісінький ранок за вісім верст від Гурівщини по Житомирському шосе біля хутора пана Кайля. Щоб забезпечити вчасну явку марафонців на старт, їх усіх заздалегідь увечері відвезли до хутора, змусивши провести ніч без усяких зручностей, просто на сіннику. Збереглися сумні спогади про те, як почувалися цієї ночі спортсмени, та як вони цокотіли зубами туманного прохолодного ранку. Старт ледь не було зірвано ще й тому, що відповідальний суддя, збираючись на дистанцію, забув стартовий револьвер. Замість пострілу пролунало плескання в долоні кількох суддів водночас.

До участі у марафоні медичною комісією було допущено п’ятнад­цять чоловік. Вздовж траси були поставлені пункти з водою для пиття й обливання, столики із закусками, щоб марафонці могли підкріплюватися в міру проходження довгого шляху. Особливо активні глядачі намагалися переслідувати бігунів на велосипедах чи просто бігом, але всю дистанцію змогли подолати одиниці. Довго лідирував киянин Алексєєнко. Проте, уже на території міста його ноги зсудомило, він упав і не зміг продовжити біг. Через три години і три хвилини після старту першим на стадіоні з’явився петербуржець Максимов. Він і був увінчаний лавровим вінком.

Своїм рівнем, розмахом і складом учасників олімпіада в Києві не лише виправдала сподівання, а навіть багато в чому перевершила їх. Раділи переможці, раділи учасники, глядачі — свято спорту, краси та здоров’я відбулося. Хто тоді міг припустити, що намічена на 1917 рік наступна Всеросійська олімпіада не відбудеться?!...

А 27 серпня в небі над Сирецьким повітроплавальним клубом Петро Нестеров вперше у світі здійснив фігуру вищого пілотажу, що увійшла в історію під назвою «мертва петля» або петля Нестерова. Варто згадати, що за місяць до того він вразив громадськість організацією групового польоту трьох військових літаків за далеким, як на той час, маршрутом Київ-Ніжин-Київ, який було навіть відзнято на кіноплівку.

Дмитро МАЛАКОВ

";МАТЧ СМЕРТІ";

З офіційного сайту КМДА kmv.gov.ua/WWII.asp?Id=24626

У 1937-41 рр. попід Черепановою горою споруджувався новий Республіканський стадіон. Відкриття цього спортивного комплексу, в будівництві якого методом “суботників” брав участь увесь Київ, призначалося на 22 червня 1941 р. Мав відбутися футбольний матч між командами київського “Динамо” та московського ЦДКА. Але того дня почалася війна, і матч відмінили.

Більшість футболістів пішли до Діючої армії, ті, хто був під Києвом, — потрапили в оточення і полон. У полоні опинилися гравці “Динамо” Олексій Клименко, Микола Коротких, Іван Кузьменко, Микола Трусевич. Як киян, їх відпустили з концтабору по домівках.

За невблаганних умов окупаційного режиму, що запанував у Києві, кожен мусив стати до праці, щоб, передусім, вижити та не бути звинуваченим у саботажі. Директор київського хлібозаводу (що міститься й досі по вул. Дегтерівській, 19) Йозеф Кордик — чех, з військовополонених колишньої австро-угорської армії часів Першої світової війни — опікувався спортом з особистої прихильності (саме чехи започаткували у Києві і Росії футбол, на саморобному спортивному полі, де тепер кіностудія ім. Довженка — В.Л.). Й. Кордик дав роботу на хлібозаводі №1 відомим довоєнним українським спортсменам: тут працювали боксери Трофімов, Туровцев, Червінський, гімнасти Ганін, Еме, Шинкаренко, плавці Михайленко, Салопін. Вболівальник футболу Й. Кордик запросив на роботу і футболіста М. Трусевича, а за ним прийшли й інші. Стали тренуватися на стадіоні “Зеніт”, спорудженому у 1930-і рр. по вул. Керосинній, 24.

На розі Керосинної і Лагерної вулиць, біля стадіону ";Зеніт";.1 жовтня 1941 року жінки намагаються дізнатися про долюсвоїх родичів, які, можливо, знаходяться в концтаборі поблизу казармБендерського полку. Автор фото Іоганн Хехле (Johannes Hahle), фотограф 637-го німецькогозагону пропаганди6-ої Армії

Команду назвали “Старт”. До її складу увійшли динамівці: М. Трусевич, І. Кузьменко, О. Клименко, М. Коротких, Макар Гончаренко, Павло Комаров, Михайло Путистин, Михайло Свиридовський, Федір Тютчев та колишні гравці “Локомотива” Володимир Балакін, Михайло Мельник та Василь Сухарєв.

Стадіон “Динамо” став називатися Німецьким стадіоном, Республіканський — Українським. Саме на ньому 7 червня 1942 р. відбулося офіційне відкриття футбольного сезону. Грали команда “Старт” хлібозаводу №1 та українська команда “Рух”. Перемогли колишні досвідчені динамівці з рахунком 7:2. Такими ж переможними були й усі наступні зустрічі, що відбувалися вже на стадіоні “Зеніт”: 21 червня — з командою угорських вояків (6:2), 5 липня — з румунськими вояками (11:0), 11 липня — з німецькою командою PGS (6:0), 19 липня — з угорською командою МSG Wal (5:1). Через тиждень мадяри викликали “Старт” на матч-реванш і знов програли — 2:3. 6 серпня відбувся матч “Старту” з командою німецьких зенітників “Flakelf”, і знову перемога — 5:1.

9 серпня відбувся матч-реванш з зенітниками. Грали спортивно, коректно. “Старт” переміг з рахунком 5:3. На згадку разом сфотографувалися після гри. На знімку всі посміхаються.

16 серпня “Старт” грав з “Рухом” і переміг з рахунком 8:0. Це була остання гра, після якої команду хлібозаводу №1 запроторили до Сирецького концтабору.

Сталося це, як подає дослідник історії київської футбольної команди “Динамо” Георгій Кузьмін, з намови директора Українського стадіону Георгія Швецова, який нібито нагадав окупантам про енкаведистське минуле гравців “Старта” (команда “Динамо” належала до НКВС). Так чи ні, але в усіх дев'яти зустрічах команда “Старт” здобула перемоги з сумарним рахунком 56:11. Не можна не враховувати, що грали професіонали, провідні майстри. Так, М.Трусевич брав участь в усіх довоєнних чемпіонатах країни у вищій лізі, 1938-го р. визнаний другим воротарем СРСР. Він першим серед голкіперів став виходити за межі штрафного майданчика і втручатися в події як польовий гравець. Півзахисник І.Кузьменко теж входив до числа 55 кращих гравців країни, міг забити гол з 40-метрової відстані. Тренуючись, вкладав три камери одна в одну, щоб м'яч був важчим, і сам надував та шнурував його. Захисник О.Клименко у 1936–41 рр. брав участь у 81 матчі. Нападаючий М.Коротких грав за київське “Динамо” десять сезонів. І кожен з них був спортсменом-особи­стістю!

Активно, хоч і не так успішно, виступала також українська команда “Рух”. 12 липня 1942 р. на Українському стадіоні вона грала з футболістами якоїсь німецької військової частини і здобула перемогу. Але до складу “Руху” не входили колишні провідні гравці, так само, як і до команди “Спорт” та усіх інших футбольних команд періоду окупації, сформованих, переважно, з аматорів.

Минуло півроку, як колишні “стартівці” потрапили до Сирецького концтабору. Напередодні 25-х роковин Червоної армії 23 лютого 1943 р. підпільники спалили механічний завод “Спорт”, куди німці привезли сто саней для оковування. Згоріли всі основні цехи. Наступного дня 24 лютого 1943 р. у Сирецькому концтаборі відбулася масова екзекуція — розстріл заручників. За нещасливим збігом обставин, до їхнього числа потрапили троє динамівців: О.Клименко, І.Кузьменко, М.Трусевич. За інших обставин загинув у катівнях поліції безпеки та СД М.Коротких, заарештований як кадровий співробітник НКВС.

Після звільнення Києва одна з фронтових газет розповіла про футбольні матчі в окупованому Києві, характеризуючи їх як мужній моральний опір радянських спортсменів-патріотів ненависним німецько-фашист­сь­ким загарбникам. Не всі фронтовики сприйняли цю публікацію схвально, адже вони воювали з ворогом силою зброї, а не футбольного м'яча. Потім про матч-реванш, що відбувся 9 серпня 1942 р., написав Лев Кассіль, вперше назвавши його “матчем смерті”. Відтоді цей матч став одним з радянських міфів політико-виховного забарвлення. 1957 р. з'явилася повість Петра Северова та Наума Хелемського “Останній двобій”. Міфотворці замінили команду зенітників на збірну “Люфтваффе” — військово-пові­тряних сил Німеччини (невідомо, чи існувала така команда взагалі). Потім зняли художній фільм, дія якого відбувалася чомусь не на Керосинній, а на верхньому тренувальному полі Республіканського стадіону. Потім усіх живих і загиблих учасників “матчу смерті” нагородили бойовим медалями “За отвагу”. М. Путистин відмовився від нагороди.

1971-го р. на стадіоні “Динамо” встановили пам'ятник — гранітну скелю з горельєфними постатями чотирьох футболістів. 1981-го р. на стадіоні “Зеніт”, перейменованому на “Старт”, встановили скульптурно-архітек­турну композицію, на честь “матчу смерті”. 1999-го р. в кварталі між вулицями Теліги, Грекова, Щусєва та Ольжича, неподалік місця, де серед останків розстріляних в'язнів Сирецького концтабору було знайдено футбольні бутси, встановлено пам'ятний знак — гранітний куб з символічно вибитою гранню, в якій завмер бронзовий футбольний м'яч (скульптор Юрій Багаліка, архітектор Руслан Кухаренко).

Тема мужності й патріотизму гравців футбольної команди “Старт” продовжує хвилювати й досі. Незважаючи на спроби встановити істину, вигаданий радянськими письменниками й журналістами красивий міф знаходить більше прихильників, аніж проста правда реального життя.

27 травня 2006 р. на київському стадіоні ”Старт” українські журналісти зіграли футбольний матч з німецькими колегами. Товариське змагання присвятили так званому ”Матчу смерті”.

Література

  1. Кузьмин Г. Правда о “матче смерти”. // Киевские новости. 1992 № 41.

  2. Вартанян А. Миф о ";матче смерти";. Спорт-экспресс 16.02.2007 /art.shtml?134655, /art.shtml?134668

  3. Краснощок Ю. Миф о ";матче смер­ти"; придумали советские идеологи... ";Факты и комментарии";, 2002 .ua/articles/ krasnoschok.html

  4. Газета по-українськи.gpu.ua/index.php?&id=114213&eid=133

Пам'ятні знаки на стадіонах ";Старт"; і ";Динамо";

Меморіал у дворі неподалік станції метро ";Дорогожичі";

Зиновий МОГАР

ТРЕЗВАЯ ЖИЗНЬ ЗА «ПЬЯНЫЕ ДЕНЬГИ»

Власть денег Сентябрь 2010, (№276) vd.ua/rubrics-7/15066

В 1894 году по инициативе министра финансов Российской империи Сергея Юльевича Витте (бывшего киевлянина!) было утверждено «Положение о казенной продаже питей». Оно предусматривало государственную монополию на продажу крепких напитков. Производить их могли и частные фирмы, а вот реализовывать среди населения — только государственные торговые точки, сразу прозванные в народе «монопольками».

На газ — от души, на тормоз — едва-едва

Российский бюджет благодаря этой мере получил немалое пополнение. Поступления в казну «пьяных денег» увеличились на порядок. Лет сто назад они составляли свыше четверти всего государственного дохода империи! Однако те госдеятели, которые видели дальше собственного носа, не могли не обеспокоиться таким притоком алкогольных барышей. Получалось, что правительство спаивает собственный народ, разрушая тем самым трудовые ресурсы. Налицо была необходимость пропаганды умеренного потребления спиртного, трезвого образа жизни. Вскоре после введения «винной монополии», в 1896 году, была создана новая государственная структура — Попечительство о народной трезвости. Она охватила многочисленные регионы империи своими губернскими, уездными, городскими комитетами.

Власти, однако, не хотели уподобиться Энди Таккеру, персонажу популярного рассказа О. Генри, который сначала добился в одном городишке монополии на продажу алкоголя и начал собирать громадные доходы, а потом, напившись до изумления, прочитал вдохновенную лекцию о вреде пьянства, после чего все его клиенты поклялись не брать в рот спиртного. Посему бюджетные отчисления на деятельность Попечительства были сравнительно скромными. Они не достигали даже одного процента от общей суммы «пьяных денег». Но все равно эти субсидии составляли не один миллион рублей. На такие средства можно было повсеместно открывать уголки борьбы с избыточным пьянством.

Первым примером подобного заведения в Киеве стала скромная «народная чайная», открытая летом 1897 года в четырех комнатах деревянного домика крестьянина Калины на Лукьяновке. В конце того же года при чайной появилась бесплатная библиотека-читальня. Несмотря на скудное финансирование из казны, пропаганда употребления дешевого чая и культурного проведения времени в библиотеке не угасла и действительно оказывала позитивное влияние на массы, реально отвлекая их от алкоголя. К 1914 году Киевский комитет Попечительства о народной трезвости содержал уже целую сеть из восьми «народных чайных». Размещались они главным образом на базарных площадях, где чаще всего «тусовались» любители выпить. Исключение составила Подольская народная чайная: она была устроена на Почтовой площади, вблизи пассажирских пристаней. Любопытно, что помещение этой чайной представляло собой «здание б/у» — то был перенесенный на берег Днепра деревянный павильон, в котором на Сельскохозяйственной и промышленной выставке 1897 года размещалась экспозиция города Киева.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Храми святого Миколая в Києві Київ 2009 На обкладинці

    Документ
    ... 2009 Наобкладинці: Великий Микільський собор, на ... рр.) — зруйнована в 30-х рр. ХХ ст., монумент на честь Магдебурзького права (1802–1808 рр ... міська лісопильня. Напочатку1930-х років власником ... її називали "солдатською". Наприкінці 1920-х років із Черн ...
  2. НІЖИН Персоналії-1 Київ 2011 На обкладинці

    Документ
    ... Наобкладинці: пам’ятник капітану Юрію Лисянському. На ... одним з дослідників наприкінці 1920-х років) мала назву: ... на власні очі спостерігати за їх роботою. Але з початком1930 ... матеріалами, зібраними на Ніжинщині у 1920рр.), "Русская монетная система" ...
  3. Київ 2011 На обкладинці — пам’ятники Миколі Гоголю (1881) та Юрію Лисянському на центральній вулиці міста Гімназія вищих наук імені князя Олександра Безбородька у Ніжині

    Документ
    ... Довідничок Київ 2011 Наобкладинці — пам’ятники Микол ... . Протягом 1917–1920рр. Ніжин переходив ... =musiem Ще у 1930-ті роки колективом ... жин у XIX напочатку XX ст. на поштових листівках. ... рр. за північною околицею розмістилася військовий аеродром. Наприкінц ...
  4. Козелець та його околиці Київ 2011 На обкладинці

    Документ
    ... Київ 2011 Наобкладинці: Козелець. Собор Різдва ... — Микола Розумовський у 1930–40-х став футбольним ... із нареченою Урсулою — наприкінці серпня 2004-го прилетить ... незалежність 1917–1920рр. Свою думку ... датований 1918 роком. Напочатку1920 року після перемоги ...
  5. Володимир мельниченко українська душа москви (михайло максимович михайло щепкін осип бодянський микола гоголь)

    Книга
    ... напочатку 1863 року знову поселився на Великій Нікітській вулиці, де й помер. Наприкінці 60-х рр ... Бодянського // Україна. 1930, книга 40. ... страчених декабристів наобкладинці, Шевченко записав ... Дмитро Ревуцький наприкінці 1920рр. справедливо зауважив ...

Другие похожие документы..