Главная > Документ


В 1937 году его осудили, отправили на Соловки и вскоре расстреляли. Типичный особняк, типичная для того времени судьба интеллигента-хозяина. Однако, с этим домом связан еще один интересный факт. В 1943 году тут проживал… правильно! Хрущев! Он тогда еще был членом Военного совета Первого Украинского фронта. Дома 7 и 9 обнесли глухим забором, установили ворота с окошком, поставили охрану. В конце 1943 года дом подвергся прицельной бомбардировке. Две бомбы попали в маленький дом напротив, по Павловской, 6 и покорежили ворота в доме № 8. Две другие упали в сквере возле Гоголевской, 34, изрешетив осколками торцевую стену. Обошлось без жертв, но Никита Сергеевич перепугался не на шутку и спешно переехал на Герцена, 14 — в дом, о котором я писала выше. Дойдя до особнячка Хрущева на Павловской, я не смогла подавить вздох разочарования: его сейчас обнесли забором и ремонтируют. Может, в конце работы это и будет выглядеть неплохо, однако крыша мне уже не нравится!

Мне нужен знаменитый «Дом с котами» по Гоголевской, 23. Я много читала о нем, не терпится посмотреть самой. Доходный дом был построен в 1909 году по проекту инженера Бессмертного — того же, что построил «Дом с ирисами» на улице Мельникова, принадлежавший судье Грабарю. Дом на Гоголевской очень интересный — асимметричный, с разными окнами и балкончиками, украшенный забавным декором — морды, химеры, совы. Огромное арочное окно «охраняют» два зеленоглазых кота, да и сам дом выкрашен в ярко-зеленый цвет. Странно, но глаз это не режет. 

Очень живенько и весело, глаз радует. Или просто я соскучилась по лету? На доме висит мемориальная доска, которая сообщает, что здесь жил академик С.П. Тимошенко, механик-теоретик. Вот, оказывается, в чью честь названа улица на Оболони, а совсем не в честь того, кого вы подумали (если серьезно, улица-то названа в честь маршала Тимошенко).

«Дом с котами» — ул. Гоголевская 23

Прямо напротив «Дома с котами» находится детский санаторий (Гоголевская, 28). На территории санаторского парка находится особняк художника-пейзажиста Владимира Донатовича Орловского (1842-1914). Честно говоря, до своей прогулки я ничего не знала об этом живописце. Порывшись в Сети, я нашла репродукции вполне пристойных его картин. Современники отзывались о нем с восторгом и уважением, а сейчас он почти совсем забыт. Он много писал именно украинских пейзажей, а кому он известен на Украине? Или его не знала только я? Тогда беру свои слова обратно. Часть его работ сохраняется в Национальном художественном музее.

А усадьбу художника построил знаменитый киевский архитектор Владимир Николаевич Николаев (interesniy.kiev.ua/old/7137/7219/8217/137). Небольшое строение в сдержанном стиле классицизма расположено на возвышенности и видно с дороги. Говорят, внутри сохранились декоративные потолочные розетки и две печи, выложенные изразцами ручной работы. Участок земли был предоставлен Орловскому по решению городской думы в 1889 году. К 1892 году новый дом был уже построен. Орловский провел в усадьбе остаток своей жизни. Его дочь Александра была замужем за еще одним украинским художником, уже более известным, Николаем Корниловичем Пимоненко. Он тоже проживал в этом доме, о чем ранее свидетельствовала мемориальная доска. Сейчас я ее не заметила. Кстати, родился Пимоненко в семье иконописца на Приорке — тогда это было предместье, а сейчас район города, соседствующий с моим Виноградарем. Пимоненко отделил для себя и жены участок от усадьбы тестя. Здесь он проводил много времени, здесь и умер в 1912 году от хронической болезни дыхательных путей. Оба художника похоронены на Лукьяновском кладбище.

В.Д. Орловский. Затишье

Особняк В.Д. Орловского

Интересный дом на Гоголевской 34

Здание нынешней школы №138 по ул. Артема, 27 построено в 1902 году для женской гимназии Аделаиды Жекулиной. Она была дамой прогрессивной, обучала своих учениц не только рукоделию, барышень обучали по программе, сходной с программой мужских гимназий; преподавали здесь лучшие учителя. В школе Жекулиной училась жена Мандельштама. После революции Жекулина уехала в Чехию, и там создала подобное учебное заведение. Вот именно в этом здании умер генерал армии Николай Федорович Ватутин, командующий Первого Украинского фронта. 

Бывшая гимназия Жекулиной. Здесь умер Ватутин

Ватутин был ранен в 1944 году в стычке с отрядом УПА в селе Милятин Острожского района. В некоторых источниках говорится, что он умер от потери крови, однако я помню, как еще в детстве мой отец, военный медик, рассказывал мне, что у генерала началась газовая гангрена. Да и не вяжется кое-что — ранен он был 29 февраля, а умер 15 апреля. Позже я нашла статьи с подробным описанием болезни и смерти командующего. За его жизнь боролся сам легендарный хирург Бурденко. Существует легенда, что врачи срочно связались со Сталиным, сообщив ему, что необходима ампутация, но Сталин сказал, что Командующего фронтом без ноги никогда не было, нет и не будет, Ватутин узнав об этом долго не давал отнять ногу. Высокую ампутацию бедра генералу все же сделали, но очень поздно — за десять дней до смерти, она не смогла его спасти. Сталин же запретил использовать пенициллин — он был американский, его еще не опробовали, генералиссимус предположил, что американцы могли его отравить. 43-летний генерал умер после долгой агонии, и его мать потеряла за эту войну уже третьего сына.

ВУЛИЦЯМИ ЛУК'ЯНІВКИ

За матеріалами Інтернет-енциклопедії wek.kiev.ua

та сайту Головного управління комунального

і готельного господарств та туризму КМДА

turizm.kiev.ua/ua/tour/kyiv/lukniv/4fb435a1.htm

Місцевість вздовж парного (північного) боку вул. Січових стрільців (колишньої Артема) ще наприкінці ХІХ ст. являла собою просторі приватні хутори з маленькими будиночками. Лише на початку ХХ ст. тут почали зводитися значні будівлі, з'явилися нові вулиці.

Ніяк не увійде в звичку нове найменування: вулиця Січових стрільців — колишньої вул. Львівської, яка у 1925 р. була перейменована на честь одного з лідерів російської революції Льва Троцького, а у 1929 р. на честь Артема (19 березня 1883 — 24 липня 1921) — професійного революціонера, партійного та державного діяча, справжнє ім’я якого було Федір Сергєєв. Народився він у селянській родині в Кур­ській губернії. У 1901 р. закінчив Катеринославське реальне училище і вступив до Московського вищого технічного учили­ща, звідки був виключений за революційну діяльність. Член більшовицької партії з 1902 р., бував за кордоном, зокрема в Парижі. Проводив партійну роботу в Кате­ри­нославі, Харкові, на Уралі, активний учасник революції 1905–07 рр., неодноразово був арештований і засланий. Його лист з ув'язнення: ";Камера большая, светлая. Пища неплохая, прогулка в день чуть ли не 2 часа, еженедельно баня, а что главное — я могу иметь здесь столько книг, сколько хочу, и очень много времени для занятий";.

У 1910 р. втік зі східносибірської каторги через Корею та Китай до Австралії, де до 1917 р. отримав британське громадянство, вів активну профспілкову роботу, організував та редагував російськомовну соціал-демо­кра­тичну газету ";Эхо Австралии";: ";Зрелище неорганизованных масс для меня невыносимо";.

Після лютневої революції 1917 р. повернувся в Росію. Активний учасник встановлення радянської влади. З липня 1917 р. — секретар комітету більшовицької партії, а у 1918 р.— голова Раднаркому й комісар народного господарства Донецько-Криворізької радянської республіки, що об'єднувала Донбас, Харківську й Катеринославську губернії. У 1918–19 рр. — заступник голови і нарком радянської пропаганди Тимчасового робітничо-селянського уряду України. У 1920 р.— голова Донецького губвиконкому, з 1920 на партійній роботі в Москві. В 1921 р. — голова ЦК Всеросійської спілки гірників. На п'яти з'їздах РКП(б) обирався до складу Центрального Комітету. Як журналіст, друкувався в «Просвещении», «Правде», «Донецком пролетарии» тощо, а також у закордонній пресі.

Загинув у залізничній катастрофі разом з кількома делегатами III конгресу Комінтерну, похований у братній могилі біля Крем­лівської стіни. На відзнаку заслуг Артема його ім'ям було названо ряд міст, робітничих селищ, заводів, колгоспів, учбових закладів, вулиць в РРФСР, УРСР і Азербайджанської РСР.

...На подвір'ї садиби № 24 по вулиці Січових стрільців можна побачити цікавий зразок комерційної забудови — приватні будинки, що у 1897 р. орендувалися під казарми 129-го Бесарабського піхотного полку. Під час визвольної боротьби 1917–20 рр. казарми займали підрозділи українських січових стрільців. У роки гітлерівської окупації ця адреса наводила жах на киян: тут містився збірний пункт остарбайтерів — кого відправляли на примусові роботи до Німеччини. А у школу по вулиці Некрасовській, що ліворуч траси, фашисти звозили речі жертв Бабиного яру.

По вул. Січових стрільців № 27 розташовано будинок школи, споруджений у раціоналізованих формах для жіночої гімназії та приватних жіночих курсів А. Жекуліної (арх. В. Осьмак, 1911-12 рр.). У 1944 р. в школі містився госпіталь, у якому помер генерал армії М. Ватутін — визволитель Києва. У будинку № 33-а в стилі модерн (арх. А. Трахтенберг, 1913 р.) мешкав живописець-авангардист В. Пальмов.

Далі можна повернути ліворуч вулицею Некрасівською, повз автобазу Кабінету міністрів України. На її території у 30-ті роки, за проектом відомого тоді архітектора С. Григор’єва, було споруджено ангари з аркоподібними перекриттями. Спустившися на вул. Юрія Коцюбинського, одразу побачимо будинок № 9 — приміщення колишньої лікарні лютеранської громади. Цю будівлю у романтизованих формах північного модерну звів у 1913 р. арх. Е. Брадтман, у проектуванні брав участь німецький арх. Кольман. У 1938-39 рр. з правого боку зроблено прибудову, що не порушила стилю (арх. Т. Волкобой, А. Сорокін).

Лівіше, на розі вулиці Обсерваторної, видно торець гуртожитку, спорудженого у 1934-35 рр. для польського педагогічного інституту за проектом, розробленим за участю Володимира Заболотного, майбутнього президента Академії архітектури УРСР, автора будівлі Верховної Ради.

Колишній будинок райкому компартії та комсомолу по вул. Юрія Коцюбинського, 10 (арх. С. Синіцина) нині займає посольство США. Біля нього стоїть група будинків по вул. Ю. Коцюбинського, 12-20, споруджена у 1931-34 рр. житлобудівним кооперативом ";Жовтнівка";. Це чи не перша у Києві спроба комплексної забудови мікрорайону.

Ріг Бехтерівського провулку фіксує вежа будинку по вул. Січових стрільців 40/1. Його та сусідній будинок № 42 спорудив на початку ХХ ст. арх. В. Безсмертний, застосувавши елементи стилю модерн. У 1990-х рр. над обома спорудами надбудовано ще один поверх із збереженням силуету та стильових особливостей. У будинку № 42 жив художник і архітектор В. Фельдман, відомий яскравими спорудами у Севастополі.

Будинок № 12 по Бехтерівському пров. — колишній готель для прочан Покровського монастиря (арх. Є. Єрмаков, 1912-13 рр., нині установа). Поруч з ним споруджено новий житловий будинок-комплекс № 14 (арх. Ю. Серьогін та ін.) — цікавий приклад того, як можна проектувати сучасні будинки у гармонії з історичним середовищем. У будівлі № 5 (поч. ХХ ст.) міститься посольство Республіки Куба.

З відступом від фронту вулиці Січових стрільців стоїть затишний особняк № 46 — одна з небагатьох споруд такого типу, зведених у радянський час (арх. А. Добровольський, 1948 р.). В оздобленні фасаду використано українські народні орнаменти, а будували його угорські військовополонені. Кілька років тут мешкав драматург Олександр Корнійчук з другою дружиною, польською письменницею, полковником Радянської армії Вандою Василевською. Нині садибу займає Міжнародний фонд ";Відродження"; — одна з найбільших благодійних фундацій в Україні. Його засновано 1990 р. відомим американським фінансистом і філантропом Джорджем Соросом та трьома українськими громадськими організаціями. Місія Фонду — фінансово та організаційно сприяти становленню демократичного, відкритого суспільства в Україні шляхом підтримки значущих для його розвитку громадських ініціатив. У 1990-2000 рр. Фонд надав численним неурядовим організаціям України, а також освітнім, просвітницьким, культурним закладам, мистецьким колективам, видавництвам грантів на суму понад 55 мільйонів доларів США.

Пров. Діонісівський виник у середині XIX ст. До 1938 мав назву імовірно, від Діонісівської домашньої церкви великої княгині Олександри Петрівни — засновниці та першої ігумені Покровського монастиря. Сучасна назва з 1952 р. на честь Володимира Михайловича Бєхтєрєва (20 січня 1857 — 24 грудня 1927, Москва) — видатного російського медика-психіатра, невропатолога, фізіолога, психолога, основоположника ре­флек­сології та патопсихології в Росії, академіка. Раптово й загадково помер, провівши медичний огляд Сталіна.

Вул. Монастирська вже після війни перейменована на честь Миколи Пимоненка (9 березня 1862 — 26 березня 1912) — українського живописця, автора багатьох картин побутової тематики. Народився він у Києві, навчався у малювальній школі Миколи Мурашка та петербурзькій Академії художеств, яку через хворобу та нестатки залишив у 1884 році. Повернувшись до Києва, викладав у школі М. Мурашка. З 1899 року і до кінця життя — член Товариства пересувних художніх виставок.

1883 року Пимоненко одружився з дочкою свого вчителя, художника В. Д. Орловського, жив у окремому будинку на території садиби останнього, по вул. Гоголівська 28. У 1912 р., у розквіті творчих сил, Пимоненко помер, похований на Лу­к'янівському цвинтарі. У Національному художньому музеї України творам цього майстра відведено цілу залу.

Існують відомості за 1838 р. щодо прокладання Студентської вулиці. Мала назву вул. Дика, від прізвища власника садиби в цій місцевості Диковського (Дикого, Дикова). Його ім`ям на поч. 20 ст. звався також Диковський узвіз (тепер узвіз Смородинський), де була розташована інша садиба цього домовласника. У 1938-44 — пров. Староспортивний (від першого в Києві спортивного поля, що було розташоване між вулицями Сту­дентською і Глибочицькою).

Микола Пимоненко. Фото, начерк Врубеля. З сайту zsu.zp.ua

Микола Пимоненко. Побачення. Проводи козаків

Вул. Студентська впирається у браму взуттєвої фабрики. На місці цього підприємства у 1912 р. був найперший київський стадіон — ";Спортивне поле"; (не зберігся). Тут у серпні 1913 р. відбувалася Всеросійська олімпіада. Особняк № 3 по вул. Студенській, оздоблений у стилі модерн (арх. І. Мацнєв, 1911 р.), є зразком житла тогочасного ";середнього класу";.

Вулиця Дончука виникла у XIX ст. як частина пров. Дикого (заходив у тупик). Інша назва — Пилипівська вулиця, по імені власника тутешньої садиби, письменника та громадського діяча Пилипа Ясногурського. У 1938-44 рр. — вул. Староспортивна, від розташованого поряд на поч. 20 ст. Спортивного поля. Сучасна назва на честь героя Рад. Союзу Василя Дончука — з 1971. Тут в будинку № 5 у 20-х роках жив знаменитий художник-авангардист, архітектор і конструктор Володимир Татлін, який тоді викладав у Художньому інституті.


Суперники Додому

Жертва фанатизму Вихід з церкви у Страсний четвер

Колишня вулиця Лагерна у 1967 р. одержала ім'я маршала Павла Рибалка на честь двічі Героя Радянського Союзу, командувача 3-ї гвардійської танкової армії, яка визволяла Київ у 1943 р.

Вулиця Шолуденка виникла у 2-й пол. XIX ст., мала назву вул. Керосинна, від розташованих на ній гасових складів. Никифор Шолуденко (1919 — 1943) — гвардії старшина Рад. армії, Герой Рад. Союзу (1944, посмертно). Народився у селищі Лебедівка, що неподалік Вишгорода. Як командир взводу розвідки 22-ї гвард. танкової бригади 6 листопада 1943 першим на своєму танку прорвався до центру міста і загинув під час бою на площі Калініна (тепер Майдан Незалежності). Був похований поблизу площі Сталіна (сучасна назва Європейська площа), 1957 року перепохований у парку Вічної Слави, і водночас його іменем названо вулицю.

Лук'янівкою нині називають чималу історичну місцевість у Шев­чен­ківському районі. Назва, як вважається, походить від імені заможного киянина, цехмістра шевського цеху Лук'яна Олександровича, котрий володів тут маєтком ще у XVIII ст. Лук'янівська поліцейська дільниця складала один з 8 районів старого Києва. Офіс Лук'янівської поліцейської частини первісно був розташований по вул. Артема № 91, у домі з фігурним цегляним опорядженням (арх. Ніколаєв, 1902) .

Вулиця Кравченка виникла у серед. XIX ст. До 1902 р. мала назву Боршагівська. У 1902-28 рр. — вул. Скобелєвська, за ім`ям героя російсько-турецької війни 1877—78 рр. генерала Михайла Скобелєва (1843-1882). Сучасна назва з 1928 р. на честь учасника Січневого повстання 1918 р. На вул. Кравченка зберігся оригі­на­ль­ний житловий будинок № 21 у стилі модерн з елементами готики (арх. П. Жуков, 1914 р., фото нижче).

Найбільший у Києві кінотеатр ";Київська Русь";, відкритий у 1982 р. (арх. В. Таєнчук, М. Босенко). Його великий зал розраховано на 1600 глядачів, малий — на 300. Фасад з боку вул. Артема прикрасила монументальна композиція на честь засновників Києва — Кия, Щека, Хорива й їх сестри Либеді (ск. М. Обезюк, худ. Г. Корень). Нині, коли відвідання кінотеатрів значно скоротилося, у ";Київській Русі"; відбуваються концерти, вис­тав­ки, ярмарки тощо.

За кінотеатром вулицю Артема перетинає вулиця Глибочицька, що сполучує Лук'янівку з Подолом. Свою назву вона отримала від Глибочицького струмка, що колись протікав на дні глибокого яру. Вздовж вулиці здавна склалася промислова забудова. Свого часу найпомітнішим тут був дріжджовий завод товариства братів Чоколових по вул. Глибочицькій, 15 (1872 р.). Але нині найбільшим підприємством не тільки вулиці, але й усієї Лук'янівки є виробниче об'єднання ";Артем"; на розі вул. Глибочицької та Мельникова. Засноване у 1892 р. як приватна майстерня, воно, зрештою, перетворилася на значний промисловий комплекс, чия продукція має попит як в оборонній галузі, так і у масовому споживанні.

Важливим торговельним і транспортним вузлом є Лук'янівська площа, серце якої — ринок. У 1997 р. тут було відкрито станцію метро. До станційного павільйону примикає перший в Україні ресторан швидкого харчування мережі ";Макдональдс";.

На площу виходить колишній Лук'янівський народний дім — ефектна будівля по вул. Дегтерівській, 5 у вигляді старовинного терему (арх. М. Артинов, 1899-1903 рр.). Його спорудило місцеве Попечительство про народну тверезість, прагнучи відволікти людей від ";зеленого змія";. Тут були влаштовані дешева їдальня з чайною, бібліотека-читальня, загальноосвітні курси, лекційно-театральний зал на 585 місць, а також амбулаторія та нічліжка. У спектаклях брали участь знані українські актори І. Мар'яненко, Л. Гаккебуш, Лесь Курбас та ін. Пізніше тут було влаштовано Клуб трамвайників, Будинок культури електротранспортників.

Будівлі трамвайного депо

Далі розташований Лук'янівський трамвайний парк, заснований у 1890-91 рр. Тут збереглися корпуси поч. ХХ ст. у стилі модерн: контора та будинок першої у місті дизель-електричної станції (інж. К. Остроградський, 1909-10 рр.). У сквері на площі встановлено пам'ятний знак на честь працівників трамвайного депо, котрі загинули під час Великої Вітчизняної війни (ск. Н. Дерегус, арх. О. Стукалов, 1983 р.). Звідси близько 1891 р. на маршрут Хрещатик — Велика Житомирська — Сінний базар — Львівська вулиця — Дорогожицька — церква святого Федора (нині район Кабельного заводу) виїхали перші у всій Російській імперії електричні трамваї. Територія Лук'янівського трамвайного парку відокремлюється шумозахисною стіною від комплексу Центрального госпіталю МВС України.

Ще одна відома тутешня назва сповнена трагізму. Це — Лук'янівська в'язниця, або, як її називали раніше, Лук'янівський тюремний замок. Головну споруду комплексу зведено у 1863 р. (арх. М. Іконников). Крім звичайних кримінальних злочинців, тут перебувало чимало ідейних борців, котрих переслідували царська влада або радянський режим. Можна пригадати, зокрема, що в'язнями Лук'янівського тюремного замку були народники М. Кибальчич, В. Осинський, марксисти А. Луначарський, Г. П'ятаков, М. Урицький, О. Шліхтер, анархістка Ф. Каплан, діячі українського патріотичного руху В. Винниченко, М. Грушевський, С. Єфремов та багато інших. За незалежні погляди до тюрми у роки царату потрапляли філософ М. Бердяєв, історик Є. Тарле. Тут С. Богомолець, ув'язнена у справі ";Південноросійського робітничого союзу";, народила сина — майбутнього президента Академії наук УРСР О. Богомольця. Чималого розголосу свого часу набула зухвала втеча з Лук'янівської в'язниці 11-ти розповсюджувачів газети ";Іскра"; (1902 р.), серед яких були відомі революціонери М. Бауман, М. Литвинов, Й. П'ятницький. У сталінські роки Лук'янівська тюрма була одним з коліщаток машини тоталітарного терору, місцем катувань і розстрілів. Тут за сфабрикованими справами було ув'язнено діячів української культури — М. Вороного, М. Зерова, Г. Косинку, Д. Фальківського та багатьох інших.

(У 1918 р. на Лук'янівській площі було повішено есера Бориса Донського — вбивцю командувача німецьких окупаційних військ, непереможного фельдмаршала фон Ейхгорна.

За зведеннями істориків, ще у роки Великого терору звідси вперше потягся кривавий струмок до Бабиного яру. Тут була чи не найбільша пересилка в Україні. Ще з дореволюційних часів від Лук'янівки пролягала залізнична колія, замінена на трамвайну лише в середині 1960-х років. По ній

ішли на «великі будови комунізму» ешелони з ув’яз­не­ними «канал армійця­ми». На цю залізницю, як на ря­тів­ний вихід з пастки, сподівались наші співвітчизники, гнані фашистами на розстріл 29 вересня 1941-го року до Бабиного яру. — прим. ред.)

Далі по Дегтерівській вул. висяться монументальні споруди казарм 165-го Луцького піхотного полку (арх. М. Бобрусов, 1911 р.), нині приміщення Державних митних служб (у 1919 р. славетний Михайло Бойчук керував розписом їх інтер’єрів)...

Михаил КАЛЬНИЦКИЙ, Борис ХАНДРОС



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Храми святого Миколая в Києві Київ 2009 На обкладинці

    Документ
    ... 2009 Наобкладинці: Великий Микільський собор, на ... рр.) — зруйнована в 30-х рр. ХХ ст., монумент на честь Магдебурзького права (1802–1808 рр ... міська лісопильня. Напочатку1930-х років власником ... її називали "солдатською". Наприкінці 1920-х років із Черн ...
  2. НІЖИН Персоналії-1 Київ 2011 На обкладинці

    Документ
    ... Наобкладинці: пам’ятник капітану Юрію Лисянському. На ... одним з дослідників наприкінці 1920-х років) мала назву: ... на власні очі спостерігати за їх роботою. Але з початком1930 ... матеріалами, зібраними на Ніжинщині у 1920рр.), "Русская монетная система" ...
  3. Київ 2011 На обкладинці — пам’ятники Миколі Гоголю (1881) та Юрію Лисянському на центральній вулиці міста Гімназія вищих наук імені князя Олександра Безбородька у Ніжині

    Документ
    ... Довідничок Київ 2011 Наобкладинці — пам’ятники Микол ... . Протягом 1917–1920рр. Ніжин переходив ... =musiem Ще у 1930-ті роки колективом ... жин у XIX напочатку XX ст. на поштових листівках. ... рр. за північною околицею розмістилася військовий аеродром. Наприкінц ...
  4. Козелець та його околиці Київ 2011 На обкладинці

    Документ
    ... Київ 2011 Наобкладинці: Козелець. Собор Різдва ... — Микола Розумовський у 1930–40-х став футбольним ... із нареченою Урсулою — наприкінці серпня 2004-го прилетить ... незалежність 1917–1920рр. Свою думку ... датований 1918 роком. Напочатку1920 року після перемоги ...
  5. Володимир мельниченко українська душа москви (михайло максимович михайло щепкін осип бодянський микола гоголь)

    Книга
    ... напочатку 1863 року знову поселився на Великій Нікітській вулиці, де й помер. Наприкінці 60-х рр ... Бодянського // Україна. 1930, книга 40. ... страчених декабристів наобкладинці, Шевченко записав ... Дмитро Ревуцький наприкінці 1920рр. справедливо зауважив ...

Другие похожие документы..