Главная > Документ

1

Смотреть полностью

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ україни

Одеський державний економічний університет

Ф і л о с о ф і я

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ

За редакцією М.Ф.Шмиголя та О.В.Сулима

Автограф

Одеса 2008

ББК 87я73

Ф 561

УДК 1(075.8)

Навчально-методичний комплекс підготовлений у відповідності до сучасних вимог Міністерства освіти і науки України, побудований згідно нової навчальної програми з курсу філософії. Посібник складається з двох модулів. Перший модуль - «Історичні типи філософії», в якому послідовно розглядаються основні етапи розвитку філософської думки; другой модуль “Основні проблеми філософії”, який включає основні теоретичні проблеми філософії – онтології, пізнання, логіки, природи свідомості, людського буття, його етичних вимірів, суспільного прогресу. До кожної теми курсу з метою організації та активізації самостійної роботи студентів запропоновані комплекс проблемно-пошукових завдань, тематика рефератів та доповідей, тести, а також уривки з творів видатних філософів.

Зміст посібника відповідає сучасним вимогам щодо інтеграції України в європейський освітянський простір і зорієнтований на формування у читачів гуманістичного світогляду та творчого підходу до вирішення досліджуваних проблем. Посібник рекомендується для студентів вищих навчальних закладів, а також аспірантів, котрі здають іспит з філософії.

А в т о р и: М.Ф.Шмиголь, О.В. Сулим, Л.О.Сандюк, С.П.Симоненко, М.Ф. Цибра, Н.В.Щубелка

вступ

Філософія є інтелектуальною формою відповіді на глибинні занепокоєння та запити людини. Вона завжди потрібна людині, а особливо тоді, коли життя вимагає вибору, визначення моральної та соціальної позиції. Філософія збирає і концентрує історичний досвід вирішення найнагальніших питань людського світоорієнтування, світоусвідомлення та самоствердження і є інтелектуальним ядром людської духовності. В сучасному світі проблеми світоглядної орієнтації людини, усвідомлення нею свого місця і ролі в суспільстві, мети і змісту її соціальної активності, відповідальності за свої вчинки і вибір форм і напрямків своєї діяльності набувають вирішального значення. Мета вивчення філософії – в осмисленні й обґрунтуванні світоглядних ідеалів і стратегії їхнього досягнення.

Філософи в усі епохи переймалися проясненням проблем буття людини, щораз ставлячи питання про те, як їй варто жити і на що орієнтуватися. Філософія - це нескінченний пошук відповідей на ці вічні проблеми людського буття, які набувають в кожну історичну епоху свого специфічного забарвлення і вирішення. Вони ставились на протязі усієї історії розвитку, і кожна точка зору вносила в їх розуміння нові смислові відтінки. Тому одна із задач вивчення філософії полягає в тому, щоб простежити еволюцію цих змін, показати, наскільки адекватно філософська думка тієї чи іншої епохи відповідала на виклики часу, як видатні мислителі формували системи цінностей, ідеалів, що мають важливе значення для збереження і розвитку суспільства. Альтернативні концепції минулого і сьогодення доповнюють одна одну, збагачують духовно-моральний і інтелектуальний потенціал людства. Тому вивчення філософії неминуче пов’язане зі зверненням до її історії, до концепцій минулого. У зв’язку з цим перший розділ посібника присвячений саме викладу історичних типів філософствування із залученням оригінальних текстів мислителів різних епох. Другий розділ присвячений систематизованому аналізу основних теоретичних проблем філософії.

Вивчення філософії передбачає не просто засвоєння певного обсягу філософських знань, але і уміння творчо застосовувати їх в складних життєвих ситуаціях, в повсякденній, професійній і суспільній діяльності. Тому органічним елементом посібника виступає комплекс проблемно-пошукових завдань, виконання яких сприятиме формуванню у студентів навичок самостійного критичного мислення.

Тема 1.Філософія, її призначення, зміст і функції в суспільстві

Зміст теми: 1.Своєрідність філософії та її основне питання. 2. Філософія як світогляд. 3.Філософія: наука чи мистецтво? 4.Функції філософії та її сенс.

Своєрідність філософії та її основне питання

На питання: “Що таке філософія?” - існує, на перший погляд, проста та зрозуміла відповідь: філософія – це любов до мудрості. Саме слово “філософія” утворене від двох грецьких слів: “любов” та “мудрість”. Ще в V ст. до н.е., коли вперше використовували цей термін спочатку Піфагор (біля 580 –500 рр. до н.е.), а пізніше Платон (427-347 рр. до н.е.), сенс філософії вбачали в пошуках мудрості, істини. Платон вважав, що завдання філософії – у пізнанні споконвічних та абсолютних істин. Взагалі пошук істини, прагнення до мудрості та до знань у стародавній Греції визначались як вищі духовні цінності. А філософи, зокрема, софісти, своїм завданням вважали саме навчання мудрості.

Доцільно поставити запитання, а що таке мудрість і чи розкриває сутність філософії відповідь на це запитання? Якщо звернутися до філософських джерел, то ми знайдемо багато визначень ознак мудрості, серед яких і повнота знань, і моральна досконалість, і внутрішня цільність духу, і в цьому контексті слово “філософія” означає прагнення до духовної цілісності людського існування – в античності саме такий зміст вкладали в це слово. І в Новий час Р.Декарт (1596-1650), наприклад, під мудрістю розумів не тільки розважливість у справах, але і досконале знання усього того, що може пізнати людина. Він вважав, що кожен народ тим більше освічений, чим краще в ньому філософствують, тому і немає для держави більшого блага, ніж мати дійсних філософів. Але етимологія слова, та й загальне буденне використання цього терміну в античності надавало йому значення, яке не відповідало академічному уявленню про філософію в більш пізні часи. Йдеться про те, що філософія в той час була нероздільною з людським існуванням, що філософський елемент був присутній у людській діяльності; тобто філософія в реальному античному житті була осмисленням повсякденності, внесенням розуміння всього сущого як єдиного. Філософія як любов до мудрості, перш за все, означало гуманістичну та практичну її спрямованість.

Філософія виникає із внутрішньої потреби людської діяльності та культури дати відповідь передусім на смисложиттєві, світоглядні питання. Філософія пройшла складний та суперечливий шлях, перш ніж відокремилась в самостійну сферу діяльності із своїми особливими функціями. Така діяльність була спрямована на утворення найбільш загальних знань та абстрактних ідей. Людство взагалі проходить досить довгий шлях розвитку цивілізації та культури, перш ніж виникає настійна потреба у виокремленні всезагального як такого, потреба в спеціальній роботі з ним. Хоча ідеї узагальненого типу були накопичені ще до появи філософії, остання виникає якраз тоді, коли з’являється необхідність у роздумах про самі ці всезагальні ідеї. Таким чином з’являються філософські ідеї як особливі явища духовної культури, які концентрують в собі не якісь завершені істини, а, перш за все, проблеми-питання, знахідки та сумніви, спрямовані на осягнення граничних підстав буття. За своїм походженням такі ідеї конкретно-історичні, а за сенсом трансісторичні, трансепохальні. Народжені думкою конкретних особистостей (скажімо, стародавнім греком, французом ХVIII ст., німцем ХIХ ст.), філософські ідеї та концепції обов’язково зберігають індивідуальну, епохальну, національну специфіку. Разом з тим, вони мають дивовижну властивість бути зрозумілими, необхідними людині іншої епохи, країни, національності. Ще і в цьому сенсі вони загальнозначущі і належать людству як цілому.

Зрозуміло, що зміст філософії далеко не вичерпується дослідженням мудрості, та й остання врешті не може бути остаточно визначеною за своїм змістом. Мудрість, як і знання, невичерпна.

Своєрідність філософського способу осягнення (усвідомлення) світу полягає в побудові системи абстрактних понять та універсальних категорій, за допомогою яких створюється логічно аргументована система теоретичних знань про світ як ціле та місце людини в цьому світі. Філософія спрямована на пошук відповідей на головні питання буття. Цих питань, зрозуміло, немало, але головні з них свого часу дуже стисло сформулював геніальний Іммануїл Кант (1724-1804): Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватися? і Що таке людина? В історії філософії відповіді на ці питання були різними, але всі вони можуть бути умовно зведені до проблеми відношення людини та світу, а в більш абстрактному вигляді - до проблеми суб’єктивного та об’єктивного, яка була сформульована видатним німецьким філософом Г.Гегелем (1770-1831). Ця теза про відношення мислення до буття набула принципового характеру в антропологічному матеріалізмі Л.Фейєрбаха (1804-1872), а пізніше була сформульована Ф.Енгельсом (1820-1895) як основне питання філософії. Згідно з тлумаченням цього питання, в залежності від вирішення його онтологічної частини, тобто, що вважати в якості основи світу, філософію розділяють на два напрямки: матеріалізм та ідеалізм. Матеріалізм – філософське вчення, яке в основу світу поклало матеріальну субстанцію. Ідеалізм – вчення, згідно якому основу світу складає духовна субстанція, або ідея. Зрозуміло, що такий поділ філософії ні в якому разі не вичерпує всю множину та плюралізм філософських ідей. Тим більше, що далеко не усі філософи поділяють цю думку. Визначене Енгельсом основне питання філософії про відношення духу до буття слід вважати проблемним і не приймати це визначення за остаточну істину.

Доцільним у цьому зв’язку було б звернути увагу на специфіку філософських проблем. Не випадково, багато філософських питань відносять до числа “вічних”. Це не означає, що ці проблеми схожі на проблеми вічного двигуна або квадратури кола, над якими безуспішно ламали голови багато людей на протязі тисячоліть У класичному плані філософія завжди прагнула осягнути такі питання, як, наприклад: Що таке буття? Що таке людина та в чому полягає сенс її існування? Що таке істина? Як співвідносяться свобода і необхідність? Ці питання були поставлені майже три тисячі років тому, але сказати, що вони вже вирішені остаточно, було б великим перебільшенням. Вічними такі питання називаються саме тому, що вони настільки важливі для філософії та життя і одночасно настільки глибокі та неоднозначні, що кожне нове покоління філософів відтворює їх заново і не задовольняється тими рішеннями, які вони знаходять у своїх попередників. Таких питань у філософії немало, і вони й до сьогодні залишаються відкритими, актуальними, проблемними. Однак, це не означає, що філософія не розвивається. Перш за все, розвиток філософії визначається через поглиблення її проблем. Мова йде про те, що філософські питання конкретизуються історичною добою, культурою, і тому вони носять динамічний та історичний характер. Вирішення ж проблем у філософії не може бути остаточним, тобто таким, котре знімало б проблему взагалі. Сказане має безпосереднє відношення й до формулювання основного питання філософії .

Філософія як світогляд

Філософію часто визначають як вищий тип світогляду. І це цілком зрозуміло, тому що для того, щоб відповісти на питання, що таке філософія, слід з’ясувати питання про виникнення або витоки філософії. Відповідь на це питання доцільно починати з визначення поняття світогляду.

Передусім, світогляд - це сукупність поглядів, принципів, оцінок, які визначають ціліснеуявлення людини про світ, її місце в ньому, розуміння та оцінку людиною сенсу свого життята діяльності; це сукупність узагальнених наукових, філософських, соціально-політичних,правових, моральних, релігійних, естетичних орієнтацій, переконань, ідеалів. Світогляд виступає як результат духовного опанування світу; він виникає стихійно, спонтанно, об’єктивно в процесі практичної діяльності людини з моменту її формування. Внаслідок тривалого усвідомлення зв’язку між людиною та світом зароджується світоглядна потреба, а з нею - первісний світогляд. Рівень узагальнення первісної свідомості був невисоким, переважала емоційно-психологічна сфера світогляду, тобто світовідчуття, світосприйняття, світоспоглядання.

І для людства взагалі, і для окремої людини характерне прагнення визначити, що таке світ, яким він є і яким він повинен бути. Спочатку таке уявлення про світ було виражене більше на рівні чуттєвого сприйняття, ніж за допомогою раціонального мислення. Відбувалась фіксація взаємозв’язку процесів та явищ, їх тотожність та різниця між ними. І тільки тоді, коли з’являється понятійний рівень осягнення світу, формується світогляд, здатний розкрити закономірності й сутність явищ та процесів. Світогляд набуває характеру раціонального, теоретичного світорозуміння. Саме його і репрезентує філософія.

Світогляд представляє собою певну духовну цілісність, його складовими є різні вияви людського духу, поєднані єдиним смислом. Це різного типу знання, переконання, ціннісні орієнтації, переживання, норми, а також похідні від них уподобання, імперативи поведінки тощо. Світогляд, однак, не варто зводити до всіх поглядів та уявлень про світ – це лише їх максимальне узагальнення.

Системоутворюючим смислом світогляду є переконання, за допомогою яких знання різного типу не просто фіксуються людиною, але приймаються як свої власні, набуваючи при цьому відповідного емоційного забарвлення, оволодівають нею, стають імперативами її діяльності. Переконання – це ті знання, котрі людина вважає за необхідне обов’язково втілювати у життя.

Світогляд абсолютної більшості людей в усі епохи базувався на здоровому глузді та на повсякденному досвіді, це була своєрідна форма існування “життєвої філософії”. Такий світогляд був обмеженим, нерідко виявлявся беззахисним перед помилками, характеризувався низьким рівнем систематизації, далеко не кожний носій такого світогляду був здатний до напружених духовних пошуків, свідомих зусиль по утвердженню життєвих смислів.

В історичному вимірі філософія – більш пізній тип світогляду, який виникає після міфу та релігії; тобто міфологічний та релігійний світогляд слід розглядати як передумови виникнення філософії. Хоча в цілому в сучасній філософській думці генеральним шляхом, який веде до філософії, визнається шлях від міфу до логосу. Тому і проблему виникнення філософії у багатьох випадках пов’язують з аналізом сутності міфу.

Міф – це історично перший тип світогляду, єдина універсальна форма свідомості, в якій відображалось світовідчуття, світорозуміння, світосприйняття людини; це таке утворення, в якому фантазія приймалась за реальність. Визначальною рисою міфу є ототожнення образу та його предмету, суб’єктивного та об’єктивного, внутрішнього та зовнішнього, йому притаманне уявлення, що “усе в усьому”. Взагалі в культурології поняття “міф” тлумачиться як те, що протиставлене раціональному поясненню світу. А для наукового мислення міфічним виявляється все те, що не можна перевірити з допомогою досвіду.

Міфологія (в перекладі с грецької – вчення про міфи, сказання) - це такий спосіб осягнення світу, який не розрізняє природне та людське, чуттєве та надчуттєве, допускає при цьому багато сутностей предметів, наявність в них таємничих сил. Для первісної людини щось знати - означало мати магічну владу, тому й свідомість стародавніх народів формувала міфи про фантастичні істоти, про справи богів та героїв. Багато міфів присвячено космогонічним (космогонія вивчає причини походження світу) питанням про те, як могло з’явитися все те, що є у світі; чому світ улаштовано так, а не інакше, хто створив цей світ, як довго він буде існувати тощо. Існували також міфи есхатологічні, які описували кінець світу з наступним його відродженням. Цікава деталь: сучасна експериментальна дитяча психологія показує, що значна частина питань, які ставить дитина п’яти-шести років, носить космогонічний характер.

Міфологія була першою спробою систематизованого абстрактного пояснення та відповіді на питання: чому, в силу яких причин, під впливом чого або з чого виникло все, що існує. Для подальшого виникнення філософії суттєвим було те, що вже раніше, за часів міфу, постало питання про походження світу, небесних тіл і таке інше. Більш того, міфологія створила декілька пояснювальних конструкцій, які пізніше лягли в основу перших грецьких філософських ідей. Так, для філософії Фалеса ( VΙ ст. до н.е.) міфологія дала майже готову структуру, на яку він спирається, перетлумачує, будуючи свою філософську, багато в чому наївну модель світу. Філософія в певному смислі перейняла самі питання у міфології, релігії і сформулювала їх у більш “чистій” формі раціонального вчення про першооснову. Разом із питаннями про походження світу багато уваги приділялось людині, її народженню, стадіям життя, смерті. Але в дивовижних сплетіннях міфологічних образів мала місце і пробивала собі дорогу абстрагуюча робота думки – аналіз, узагальнення, особливе символічне уявлення про світ як ціле.

Таким чином, міфологія за всіма своїми ознаками є передумовою філософії, оскільки міф не якийсь примхливий вимисел, а певна первісна мова описання світу. При цьому міфологія має здатність об’єднувати усі знання про світ у єдине ціле, що дозволяло легко та доступно орієнтуватися людині в сучасному їй світі. Міф володіє логікою пояснення складних питань, які мають філософський характер.

Формування та розвиток філософії відбувались і під впливом релігії, в якій є дуже багато спільного з міфологією. І, в першу чергу, це орієнтація на ірраціональний спосіб пояснення світу. Релігія – це така форма світогляду, в якій осягнення світу здійснюється через його роздвоєння на природний (”земний”, який сприймається органами відчуттів) та надприродний (”небесний”, надчуттєвий). Релігія прагне до розрізнення ідеального та реального, Бога та світу. В міфі такого роздвоєння немає. Визначальною ознакою релігії є віра в надчуттєве, ідеальне, яке ототожнюється з духовним. Ідея Бога як духовної сили, ідея панування духовного над тілесним є вирішальними в релігійній свідомості.

Становлення філософії у багатьох випадках відбувалось під впливом релігійних ідей. Так, античні філософи будували релігійно-філософські системи, які відрізнялись від сучасних їм політеїстичних, так званих народних релігій. Це вже були раціоналістичні системи, які прагнули обґрунтувати поняття про Бога, створивши особливе вчення – теологію. Бог філософів античності це – абстрактне поняття. Такими виступають, наприклад, “Нус” (розум) у Анаксагора (біля 500-428 рр. до н.е.), “Логос” у Геракліта (530-470 рр. до н.е.), Форма у Аристотеля (384-322 рр. до н.е.). Він суттєво відрізняється від антропоморфних богів релігійно-міфологічних уявлень: Зевса, Аполлона, Афродіти тощо.

Як відомо, філософія виникає майже одночасно в VI–V ст. до н.е. в трьох цивілізованих центрах тогочасного світу – Індії, Китаї, Греції. Її появі передували докорінні зміни у формах господарювання людини - перехід від привласнюючого господарства до виробничого, що в підсумку дало небувалий досі приріст додаткового продукту. Підвищення економічної самостійності окремих індивідів, усвідомлення ними своїх власних інтересів, своєї нетотожності з колективом спонукало їх до пошуку якісно нового типу світогляду, формування нової життєвої позиції, котра допомогла б людині вирватись з родоплемінних уз. Таким новим типом світогляду й стає філософія, котра базувалась на засадах, абсолютно протилежних як міфу, так і релігії, а саме – на зміну ірраціональній міфологічній картині світу філософія пропонує раціональну, котру створює вже сама людина, покладаючись на власний досвід духовно-практичного освоєння світу. Якщо міфологія всіляко урівнювала індивіда з колективом, то філософія допомагала йому подолати свою залежність від роду, відкривала шлях до його самовдосконалення. Через філософію людина повірила в себе, а не в міфічних богів.

Зазначимо, що, незважаючи на досить різноманітні та багато в чому суперечливі думки з проблеми виникнення філософії та її співвідношення зі світоглядом, найбільш переконливою, на нашу думку, є точка зору, яка зводиться до ствердження, що філософія є системою основоположних аргументованих ідей щодо загальних питань буття в складі світогляду. Саме філософія, спираючись на знання та розум, висунула на перший план інтелектуальні аспекти світогляду. Специфічною ж ознакою формування інтелектуальних аспектів світогляду був перехід від образного мислення до понятійно-логічних абстракцій. Тому і процес виникнення філософії слід розглядати як тривалий процес вирішення суперечності між старим, міфологічним світоглядом і новим мисленням, яке зароджувалось в рамках спеціального знання елементарних наук, пов’язаних із практикою та реальним життєвим процесом людей.

Філософія: наука чи мистецтво?

В межах аналізу специфіки та своєрідності філософії постає складна і досить заплутана проблема про співвідношення філософії та науки. Виникає питання, чи може бути філософія визначена як наука? В сучасній екзістенціально-ірраціональній філософії (Ф. Ніцше (1844-1900), А.Бергсон (1859-1941), М. Хайдеггер (1889-1976), М. Бердяєв (1874-1948)) не раз проголошувалась теза, що філософія – це не наука, і що філософія починається саме там, де наука закінчується. Наука має справу з конечним, ставить конкретні завдання створення якихось теоретичних концепцій для вирішення практичних проблем. Наука знеособлена, об’єктивована, користується строгими методами аналізу та доказу, які виключають характерний для філософії широкий розкид думок, уявлень, точок зору. Філософія цього позбавлена якраз тому, що має справу не з конечним, а з безконечним. Філософія, на відміну від науки, тлумачиться представниками цієї традиції як особлива сфера діяльності людини, що прагне осягнути граничні підстави буття - Життя, Смерть, Свободу, Щастя, Жах та багато інших, так званих вічних питань. Філософія і виникла для того, щоб пояснити те, що не в силах пояснити наука, і до неї не можна підходити з такими ж мірками, як до науки.

Але якщо підійти до філософії не тільки з боку конкретних її концепцій, а розглянути з позиції історії, то можна констатувати, що взаємовідносини філософії та науки мають тривалу традицію. У стародавні часи узагальнені знання містили в собі як наукові, так і філософські ідеї, їх неможливо було розділити.

Вже у Аристотеля з’являється термін “перша філософія” в якості основної науки, тобто філософії у сучасному сенсі цього слова. В Середньовіччі філософія та наука знаходились під тягарем теології, яка для обґрунтування схоластичних ідей стимулювала розвиток формальної логіки. В Новий час, особливо завдяки працям Р.Декарта та Г.Гегеля, було введено уявлення про універсальну науку, якою і вважали філософію; інші науки вважали частинами філософії. Нерідко філософію розглядали як науку про всі науки, або науковчення (І.Фіхте). В Новітній час авторитет наук швидко зростає, вони досить успішно відвойовують у філософії одну сферу людських інтересів за іншою (філософія позитивізму -найяскравіший цьому приклад).

Як би там не було, в усі історичні епохи філософія та наука йшли пліч-о-пліч, доповнюючи одна одну. Багато принципів науки, такі як доказовість, систематичність, перевірюваність висловлювань були вироблені у філософії. Більш того, філософія містить у собі могутній апарат обґрунтування своїх позицій та пояснення своїх проблем: вона не тільки користується цим апаратом, але і постійно працює над його удосконаленням відповідно до характеру та масштабу життєвих проблем, що виникають перед людьми. Висновки, які отримані в рамках філософії, служать не тільки засобом здобування наукового знання, але і входять у зміст науки. Багато відомих вчених в галузі конкретних наук розробили, разом із тим, і оригінальні філософські системи. Це Аристотель, Дж. Бруно, М.Копернік, Р.Декарт, К.Маркс, З.Фрейд, Б.Рассел та ін.

Отже, між філософією та наукою має місце гармонійний взаємозв’язок, йде постійний процес обміну ідеями; в цьому сенсі особливу значимість набули такі пограничні між філософією та наукою сфери знання як філософські питання фізики, математики, біології, соціології тощо. Філософія та наука потрібні одна одній, їх союз розірвати неможливо. Тому й відповідь “так” чи “ні” на питання, чи являється філософія наукою, значно спрощує складну картину взаємовідносин між ними. Відповідь “так” залишає в сутінках екзистенціально-ірраціональні підходи до цієї проблеми; а відповідь “ні” можна розцінювати як забуття історичного зв’язку між філософією та наукою. Компромісною, з огляду на вищесказане, можна вважати тезу пронаукову орієнтацію філософії, яка більшою або меншою мірою присутня в тих чи інших філософських напрямках. Зазначимо, що ніколи раніше філософія не була настільки науково зорієнтованою, як зараз. Безумовно, наукова орієнтація філософії - це її позитив. Гірше, коли таку орієнтацію або абсолютизують і вважають, що це її єдина перевага, або взагалі заперечують.

Але чому ціла низка філософів дотримується не наукової, а чуттєво-ірраціональної орієнтації? Німецький філософ А.Шопенгауер (1788-1860) підкреслював, що філософія - це мистецтво, а не наука. Пізніше інший німецький філософ Ф. Шеллінг (1775-1854) стверджував, що ідеали філософії може втілити лише той, хто володіє художнім хистом. Філософія не задовольняється понятійним осягненням світу, вона ще прагне до піднесеноговідчуття. В цьому сенсі мистецтво більше споріднене з нею, ніж наука. Сучасний філософ – екзистенціаліст М. Хайдеггер проголошує тезу, що філософія - і не наука, і не світоглядна проповідь, а те, що здійснюється в якомусь фундаментальному настрої.

Знову ж таки постає питання, чи дійсно філософія є мистецтвом? В історії світової філософської думки досить чітко простежуються дві тенденції: філософія зближується або з наукою, або з мистецтвом. Про першу тенденцію ми вели мову раніше. Друга тенденція репрезентована чуттєво-ірраціональною орієнтацією філософії. Чуттєво-ірраціональна філософія робить акцент на індивідуальному, а не загальному та універсальному, на плюралізмі, а не на монізмі. В центр уваги ставиться загострене відношення до найбільш нагальних проблем життя та долі людини. Для цієї філософії не притаманна безпристрасна наукова раціональність, забуття ірраціонального, байдужість до людини, будь-яка спроба віддати перевагу поняттю замість відчуття; в основі такої філософії лежить не раціональний світогляд, а світовідчуття. Філософія - це акт життя, драматична боротьба у творчому процесі життя. Філософія не може не бути особистісною і навіть тоді, коли вона прагне бути об’єктивною. Справжня філософія, за Бердяєвим, є не та, що досліджує об’єкти, а та, що переймається сенсом життя та особистою долею. Філософія й починається з роздумів над своєю долею.

Прихильники чуттєво-ірраціональної філософії часом, ототожнюючи філософію з мистецтвом, переживанням, спираються при цьому на певну аргументацію. Хоча в дійсності художня творчість, створення художніх образів (поетичних, музичних) не є характерним для філософії, це зовсім не означає, що філософія не використовує символи, метафори, образи. Вони досить розповсюджені і в філософських текстах, але зміст філософії складається не з художніх образів чи переживань, а з філософем, тобто філософських ідей. Тут було б доцільно зазначити, що філософський понятійно-категоріальний апарат відрізняється від “мов” суто наукового знання чи мистецтва. Філософія не має своєї загальноприйнятої фахової мови (ця особливість віддаляє філософію від науки) – кожний філософ, створюючи свою власну філософську систему, відповідним чином створює і свою власну мову, вкладаючи в загальновідомі терміни (поняття) своє розуміння і сенс (а це зближає філософію з мистецтвом). Маючи в собі достатньо можливостей, щоб відповідати загальним вимогам науковості, філософія, разом з тим, виявляє себе як щось таке, що є “понад” наукою, тобто має в собі додаткові можливості для вияву та зміни суб’єктивних смислів.

Таким чином, попри всі свої відмінності, філософія є суттєво спорідненою і з наукою, і з релігією, і з мистецтвом. З наукою її зближує безперечне прагнення до істини і прагнення володіти нею. Спорідненість релігії та філософії в тому, що ця остання так само постійно спирається на певні вихідні принципи й відзначається стійкістю до зовнішньої критики. З мистецтвом філософію поєднує інтимно-особистісний характер творчості, зверненість до внутрішнього світу людини. Порівняння філософії з мистецтвом виявляє її гуманістичну спрямованість, її гранично зацікавлене ставлення до людини. Філософія існує не інакше як в ім’я людини.

Функції філософії та її сенс

Філософія виконує різноманітні функції: світоглядно-регулятивну,методологічну, гносеологічну, просвітницьку, евристичну, інтеграційну, критичну. Така кількість функцій обумовлена участю філософії у вирішенні багатьох проблем, пов’язаних із потребами людини осмислити світ. Серед названих функцій ми розглянемо найбільш суттєві.

Світоглядно-регулятивнафункція. Ми вже відмітили, що часто філософію визначають як погляд людини на світ в цілому і на місце людини в ньому, тобто як світогляд, і тому вона впливає на свідомість людей. Зрозуміло, це не означає, що усі люди знаходяться під тиском філософії і що нікуди їм від неї не дітися; тобто такий вплив не слід розуміти буквально. Далеко не всі люди володіють філософськими теоріями, які б формували певним чином їх світогляд. Але кожна людина прагне осмислити світ і при цьому виявити та раціонально сформулювати взаємозв’язок та взаємозалежність елементів цього світу.

Формування світогляду людини як систематизованої частини її свідомості відбувається під впливом конкретних, різноманітних, хаотичних, життєвих обставин. Людина не задовольняється знанням окремих фрагментів реальності. Вона прагне все зв’язати в єдине ціле, знайти принципи та ідеали, завдяки яким можливо було б сформулювати свої переконання. Навіщо це потрібно людині? Основна причина полягає в тому, що людина прагне до гармонії свого душевного світу, до подолання хаосу душевного стану, що викликає дискомфорт. Духовна гармонія може бути досягнута інтуїтивно, несвідомо. Але її можливо і треба шукати на шляху раціонального опанування світом. Необхідність ця обумовлена тим, що будь-яка практична діяльність за своїм сенсом раціональна. Вона передбачає вміння співвіднестиміж собою мету, предмет та засоби. Коли останні між собою правильно співвіднесені, діяльність стає добре організованою і це допомагає людині визначити своє місце в мозаїчній картині світобудови.

Сказане не слід розуміти так, що філософія пропонує людині вже готовий світогляд. Реальна картина така, що і тут потрібен вибір, оскільки в самій філософії існує цілий спектрсвітогляднихпозицій. З самого зародження філософії існував світоглядний плюралізм - розмаїття напрямків та шкіл, які вели між собою суперечку з принципових питань існування природи, людини та її свідомості. Всі ці позиції – матеріалістична чи ідеалістична, раціоналістична чи ірраціоналістична та інші - представлені в філософії в досить цілісних, продуманих та відточених формах, пропонуючи своє бачення світу.

Тобто філософський світогляд передбачає побудову певної картини світу. Картинасвіту - це спосіб бачення світу як цілого, включаючи і людину в ньому. Необхідність встановлення картини світу пов’язана з прагненням мати синтетичне, цілісне уявлення про світ. Таке цілісне уявлення пропонує не лише філософія, але й наука та релігія. Взаємовідношення між філософською, науковою та релігійною картинами світу завжди були і залишаються досить напруженими, хоча вони і співіснують одна з одною.

Однак, філософська картина світу – це завжди незавершенакартиназ продовженням. На відміну від конкретних наук (фізики, біології, соціології), які дають остаточну картину відповідно до свого предметного самовизначення, філософські уявлення неодмінно потребують подальшої конкретизації на основі даних науки, мистецтва та практики.

З світоглядною функцією тісно пов’язана інша функція філософії – методологічна. Методологія ( від грецького слова “метод” – шлях до пізнання, логос – вчення) - вчення про методи пізнання. Це сукупність пізнавальних засобів, прийомів, які використовуються в науці. Разом з тим, це сфера знання, яка вивчає засоби, передумови та принципи організації пізнавальної та практичної діяльності. Кожна наука має свій метод. В останній час сформувалась особлива галузь знання – загальна методологія, в межах якої досліджуються внутрішні механізми, логіка, організація знання, проводиться аналіз мови науки, особливості росту наукового знання, структури наукового відкриття. Відповідно до специфіки філософії мова йде про такі методи, принципи, дії, які мають фундаментальне, а не локальне значення, тобто філософський метод – це система найбільш загальних прийомів теоретичного та практичного освоєння світу, а також спосіб побудови та обґрунтування системи самого філософського знання.

Філософський метод задає загальні принципи дослідження, які ґрунтуються на теоретичному мисленні, вираженому у філософських категоріях. Розробка універсальних категорій, які лежать в основі людського пізнання, складають так звану експлікативнуфункціюфілософії. Як стверджував німецький філософ Г.Гадамер, без розробки понять та категорій неможлива була б і сама філософія. Поняття складають її суть, і тому історія розвитку понять – це і є філософія. Взагалі, історичний метод, який стверджує, що чим би ви не займались, завжди є резон враховувати історію досліджуваної проблеми, є найбільш переконливим методом у філософії.

Методологічна функція філософії визначає загальний процес пізнання. А це, передусім, означає, що загальна спрямованість пізнання світу багато в чому залежить від того, що прийняти за основу, або субстанцію світу: ідеальне чи матеріальне начало. Якщо загальний процес пізнання розглядається як відображення дійсності у свідомості, то це є матеріалістичнийметод. Якщо ж цей процес розглядається як самопізнання свідомості, абсолютної ідеї, яка присутня в речах, або як аналіз наших особистих відчуттів, то це ідеалістичнийметод. Дуже важливо відрізняти матеріалізм та ідеалізм і як форми світогляду, і як філософські напрямки, і як філософські методи.

Одна з головних функцій філософії – функція інтеграціїкультури. Філософія виступає в ролі живої душі культури. Вона звертається до усіх форм культури, прагнучи узагальнити її досягнення в єдине ціле. Існує закономірність: чим багатіша філософська концепція, тим ширше коло культурних явищ стають предметом її осмислення. У філософії культура отримує можливість обернути погляд на саму себе, тобто філософія виконує роль самосвідомостікультури

Філософія виконує і просвітницькуфункцію. Філософська думка обґрунтовує моральнийідеал (добра, відповідальності, сенсу життя), здатний служити провідною зіркою в житті людини та суспільства. Як стверджував в цьому зв’язку німецький мислитель М.Шелер (1874-1928), філософія - це “знання заради спасіння” на противагу “знанню заради панування”, тобто науковому та технічному знанню. І в цьому аспекті філософія вчить, як жити людині, щоб залишатися людиною, як зберегти свою людську гідність перед постійними бурями і катаклізмами, перед обличчям неминучої смерті. І на відміну від мистецтва філософія звертається, перш за все, не до відчуттів, а до розуму. А на відміну від релігії вона вважає, що інше, істинне життя можливе тут і зараз, в цьому світі. Це не потойбічний ідеал, який можливий тільки після божественного перетворення світу.

Підводячи підсумок, можна найбільш переконливо і яскраво визначити сенс філософії можна, звернувшись до висловлювань великих філософів минулого та сучасності.

Античний філософ Платон в своїх діалогах “Федон” та “Федр” вкладає в уста Сократа (469-399 р. до н.е.) роздуми про те, що під впливом філософії душа людини очищається і людина стає дійсно досконалою. Французький мислитель М.Монтень вбачав кінцеву мету філософії у доброчинності. Англійський філософ Т.Гоббс (1588-1679) вважав, що призначення філософії полягає в примноженні життєвих благ. Російський філософ В.Соловйов (1853-1900) вбачав призначення філософії у прагненні до духовної цілісності людського існування, а заняття філософією визнавав великою справою, добрим ділом, для усього світу корисним.

Вивчення філософії сприяє формуванню загальної культури та самобутності особистості, розширенню її світогляду, формує вміння до критичного мислення.

Філософію характеризує розмаїття ідей та концепцій, із яких кожен, хто вивчає філософію, може вільно вибирати будь-яку, не обмежуючи себе якимось схемами та рекомендаціями. Слід звертатися до філософських вчень минулого, до якого, в свою чергу, необхідно ставитись без зарозумілості та зневажливості. Ідеї та концепції минулого не тільки отримують розвиток у сучасному мисленні, але багато з них ще мають бути оціненими по достоїнству.

В системі філософського знання історично склалися наступні розділи:

- дослідженнянайбільш загальних питань буття; філософія, прагнучи охопити світ у його єдності, ставить питання граничних засад буття; вчення про буття отримало назву онтологія (в перекладі з грецької це означає вчення про суще);

- дослідження найбільш загальних питань пізнання; філософське вчення про пізнання отримало назву гносеологія (в перекладі з грецької – вчення про знання);

- аналіз пізнавальних можливостей людини передбачає вивчення форм і законів правильного мислення, які досліджуються таким розділом філософського знання як логіка;

- дослідження принципів і засобів побудови теоретичної (пізнавальної) і практичної діяльності – методологія;

- вивчення розмаїття конкретно-історичних форм філософствування у їх розвитку і наступності – історія філософії;

- вивчення найбільш загальних питань існування та розвитку суспільства; цей розділ називається філософією історії та суспільства;

- аналіз загальних питань буття людини; цей, один з найважливіших розділів, отримав назву філософськоїантропології;

- в сферу філософських інтересів входять аксіологічні проблеми, які досліджуються, перш за все, у філософських теоріях етики, що вивчає мораль як специфічну форму суспільної свідомості та естетики, що вивчає закономірності художнього освоєння світу людиною.

Плансемінарського заняття

1.Поняття світогляду, його структура. Основні світоглядні питання. Суспільно-історичний характер світогляду.

2.Історичні типи світогляду: міф, релігія, філософія, їх особливості, схожість і відмінність.

3.Специфіка філософії як форми світогляду. Культурно-історичні передумови зародження філософії. Структура та основні проблеми філософії.

4.Місце філософії в системі культури. Функції філософського знання.

Тести

1.Зміст світогляду визначають:

- знання про світ, вироблені природознавством;

- знання, принципи, переконання, що виконують функцію життєвого орієнтування;

- політичні, економічні, соціальні програми;

- ті уявлення про дійсність, які є виключно індивідуальним надбанням людини.

2.Зміст світогляду групується довкола відношення:

- природне – соціальне; - людина – світ.

- природні речі – штучні речі;

3.Філософія - це:

- наука про мудрість; - володіння мудрістю;

- прагнення до мудрості; - мудрість.

4.Хто із стародавніх філософів уперше використовує поняття “філософія”?

- Конфуцій; - Сократ;

- Фалес; - Платон;

- Піфагор; - Демокрит.

5.Міфологічний світогляд передбачає:

- протистояння людини природі;

- єдність людини з природою;

- поділ усього сущого на матеріальне і духовне;

- міфологія не має автора, її творцем є народ;

- раціонально пояснює свої твердження;

- міфологічна свідомість є синкретичною;

- міфологія є авторською формою мислення та інтелектуальної творчості.

6.Філософський світогляд є:

- свідомо вибудованим;

- формується і функціонує стихійно;

- логічно-послідовним;

- характеризується рефлексією;

- наявністю догматів та священних текстів;

- раціонально пояснює свої твердження;

- постає свідомою та усвідомленою інтелектуальною діяльністю;

- є авторською формою мислення та інтелектуальної творчості;

- знаменує виділення людини із природи.

7.Де вперше зароджується філософія як вищий тип світогляду?

- Давній Єгипет; - Давня Греція;

- Давній Китай; - Давня Індія.

8.Які з перерахованих питань є філософськими?

- У чому сенс існування людини?

- Які шляхи вирішення екологічної кризи?

- Чи можливі небілкові форми життя?

- Що є істина?

- Як вирішити продовольчу проблему людства?

- У чому сутність гравітації?

- Що таке свобода?

9.Які з наведених нижче суджень відносяться до філософських?

- Всяке явище причинно обумовлене.

- Вічний двигун неможливий.

- Мета виправдує засоби?

- Кількість енергії в замкнутій системі зберігається.

- Всі елементарні частки повинні мати структуру.

- Життя є спосіб існування білкових тіл.

- Чи пізнаваний світ?

- Свідомість є властивість високоорганізованої матерії.

- Усі матеріальні об'єкти мають енергію.

10.Які з наведених суджень можуть належати тільки матеріалісту?

- Закони природи створюються мисленням людини.

- Світ існує поза свідомістю людей.

- Свідомість є властивість, продукт матерії.

- Основою світу є світовий розум.

- Буття визначає свідомість.

- Матерія існує незалежно від якої б то не було свідомості.

11.Які з наведених суджень можуть належати тільки ідеалісту:

- Закони природи створюються мисленням людини.

- Світ існує поза свідомістю людей.

- Свідомість є властивість, продукт матерії.

- Основою світу є світовий розум.

- Буття визначає свідомість.

- Матерія існує незалежно від якої б то не було свідомості.

12.Питання про що Ф.Енгельс назвав “основним питанням філософії”?

- про буття сущого;

- про сенс життя;

- про основні закони суспільства, природи і мислення;

- про відношення мислення до буття.

13.В яких з наведених запитань розкривається, за Ф.Енгельсом, сутність другої сторони основного питання філософії?

- Чи здатне людство пізнати абсолютно все у світі?

- Чи може людство досягнути повного і вичерпного знання про все матеріальне у світі?

- Чи всі об’єкти дійсності стануть предметами нашого пізнання?

- Чи здатна людська свідомість пізнати сутність речей, закони об’єктивного світу?

14.Кому з давньогрецьких філософів належать слова: “…займатися філософією слід і молодому й старому: першому для того, щоб він і до старості залишався молодим, залишаючи добру пам'ять про минуле, другому—щоб він був і молодим, і старим, не відчуваючи страху за майбутнє”?

- Платону; - Епіктету;

- Аристотелю; - Епікуру;

- Сенеці.

15.Кому з філософів Нового часу належать слова: “…Філософія…одна тільки відрізняє нас від дикунів і варварів і що кожний народ характеризується більшою громадськістю і освіченістю, чим краще в ньому філософствують; тому немає для держави більшого блага, ніж мати справжніх філософів”:

- Декарту; - Спінозі;

- Руссо; - Канту.

16.Кому з філософів Нового часу належать слова: “Філософія є наука про граничні цілі людського розуму. Це високе поняття надає філософії гідності, тобто абсолютної цінності”:

- Декарту; - Руссо;

- Спінозі; - Канту.

17.Кому з філософів Нового часу належить цей вислів і як Ви його розумієте:“ Філософія є вищий цвіт, вона є поняття усього образу духу, свідомість і духовна сутність усього стану народу, дух часу як мислячий себе дух… вона цілком тотожна зі своєю епохою»:

- Декарту; - Гегелю;

- Спінозі; - Руссо;

- Канту.

18.Хто із філософів вважав, що справжня філософія є не та, що досліджує об’єкти, а та , що боліє сенсом життя та особистою долею?

- А.Шопенгауер; - І.Кант;

- М.Бердяєв; - І.Фіхте;

- А.Камю.

19.Хто із німецьких філософів вважав, що філософія – це “знання заради спасіння” на противагу “знанню заради панування”?

- І.Кант; - І.Фіхте;

- Г.Гегель; - М.Шелер;

- К.Ясперс.

20.Кому з філософів ХХ століття належить метафорична характеристика філософії як “Нічийної Землі”?

- Фромму; - Бердяєву;

- Сартру; - Расселу;

- Ортезі-і-Гасету.

Першоджерела до вивчення теми

Аристотель. Метафизика

… Знание обо всем необходимо имеет тот, кто в наибольшей мере обладает знанием общего, ибо в некотором смысле он знает все подпадающее под общее. Но, пожалуй, труднее всего для человека познать именно это, наиболее общее, ибо оно дальше всего от чувственных восприятий. А наиболее строги те науки, которые больше всего занимаются первыми началами: ведь те, которые исходят из меньшего числа [предпосылок], более строги, нежели те, которые приобретаются на основе прибавления (например, арифметика более строга, чем геометрия). Но и научить более способна та наука, которая исследует причины, ибо научают те, кто указывает причины для каждой вещи. А знание и понимание ради самого знания и понимания более всего присущи науке о том, что наиболее достойно познания, ибо тот, кто предпочитает знание ради знания, больше всего предпочтет науку наиболее совершенную, а такова наука о наиболее достойном познания. А наиболее достойны познания первоначала и причины, ибо через них и на их основе познается все остальное, а не они через то, что им подчинено. И наука, в наибольшей мере главенствующая и главнее вспомогательной, та, которая познает цель, ради которой надлежит действовать в каждом отдельном случае; эта цель есть в каждом отдельном случае то или иное благо, а во всей природе вообще — наилучшее.

Итак, из всего сказанного следует, что имя [мудрости] необходимо отнести к одной и той же науке: это должна быть наука, исследующая первые начала и причины: ведь и благо, и «то, ради чего» есть один из видов причин. А что это не искусство творения, объяснили уже первые философы. Ибо и теперь, и прежде удивление побуждает людей философствовать, причем вначале они удивлялись тому, что непосредственно вызывало недоумение, а затем, мало-помалу продвигаясь таким образом далее, они задавались вопросом о более значительном, например, о смене положения Луны, Солнца и звезд, а также о происхождении Вселенной. Но недоумевающий и удивляющийся считает себя незнающим (поэтому и тот, кто любит мифы, есть в некотором смысле философ, ибо миф создается на основе удивительного). Если, таким образом, начали философствовать, чтобы избавиться от незнания, то, очевидно, к знанию стали стремиться ради понимания, а не ради какой-нибудь пользы. Сам ход вещей подтверждает это; а именно: когда оказалось в наличии почти все необходимое, равно как и то, что облегчает жизнь и доставляет удовольствие, тогда стали искать такого рода разумение. Ясно поэтому, что мы не ищем его ни для какой другой надобности. И так же как свободным называем того человека, который живет ради самого себя, а не для другого, точно так же и эта наука единственно свободная, ибо она одна существует ради самой себя.

Сенека Луцій Анней. Моральні листи до Луцілія

…Чи назвеш ти мені такого, хто цінував би час, хто знав би, чого коштує день, хто розумів би, що вмирає з кожним часом? У тому-то й лихо наше, що смерть ми вбачаємо попереду; а більша частина її у нас за плечима,— адже скільки років життя минуло, все належить смерті, ...не гай часу. Утримаєш у руках сьогоднішній день — менше будеш залежати від завтрашнього. Інакше, доки будеш відкладати, все життя спливе. Все у нас, Луцілію, чуже, один лише час наш. Тільки час, що вислизає і втікає, дала нам у володіння природа, але й його, хто хоче, той і відбирає. Смертні ж безглузді: отримавши будь-що мізерне, дешеве і таке, що, напевно, легко відшкодовується, вони дозволяють пред'явити собі рахунок; а ті, кому приділили час, не вважають себе боржниками, хоча лише час не поверне навіть найбільш вдячний.

...Треба бути філософом! Чи пов'язує нас непорушним законом фатум, чи божество встановило все у світі за своїм свавіллям, чи випадок без усякого порядку шпурляє і мече, як кості, людські справи,— нас повинна охороняти філософія. Вона дасть нам силу добровільно підкоритися божеству, стійко чинити опір фортуні, вона навчить слідувати велінням божества і зносити мін­ливі випадковості.

…Є одне благо, і в ньому джерело і запорука блаженного життя: покладатися на себе. ... Зроби сам себе щасливим! …

Що ж є благо? Знання. Що є зло? Незнання.

...Не зробить тебе блаженним ні сила, ні краса: і те, й інше поступається перед старістю. Треба шукати дещо таке, що не підпадає день за днем усе більше під владу, що не знає перепон. Чи можливо назвати це інакше, як богом, що знайшов притулок у тілі людини? Така душа може виявитися і у римського вершника, і у вільновідпущеника, і в раба.

…Уникнути неминучого неможливо — його можна тільки перемогти. .. Цей шлях відкриває перед тобою філософія. Звернись до неї, якщо хочеш не зазнати лиха, бути безтурботним, щасливим і, головне, вільним. Іншим шляхом цього не досягнеш. Глупство — річ принизлива, мерзотна, огидна, рабська, підвладна багатьом жорстоким пристрастям. Але від цих обтяжливих повелителів, котрі карають то по черзі, то всі разом, звільнить тебе мудрість, вона ж — єдина свобода. До неї веде одна пряма дорога: з неї не зіб'єшся, крокуй впевнено! Якщо хочеш взяти владу над усім, віддай розумові владу над собою. Багато над чим будеш ти панувати, якщо розум буде панувати над тобою.

...Виклавши основоположення філософії, можна і схильних до добра швидше підняти до вершини, і тому, хто слабкіший, допомогти і звільнити від нечестивих думок. ...А основоположення — це те, що зміцнює наш дух, зберігає наш спокій і безтурботність, охоплює все життя і всю природу.

...Одне і те ж може бути і ганебним, і чесним: важливо, чому і як воно діється. Але ж усе буде робитися чесно, якщо ми віддані самій лише чесності і вважаємо, що в справах людських тільки те і благо, що з неї витікає. Решта — благо лише на цю мить. Таке переконання повинно міцно укоренитись назавжди; його я і називаю основою. ...Отож, поставимо собі за мету — найвище благо, щоб прямувати до неї щосили і мати її на увазі в кожній справі, в кожнім слові... Хто живе без цілі на майбутнє, той завжди блукає. А якщо неодмінно треба поставити собі мету, то стають необхідними і основоположення. Я вважаю, ти погодишся, що немає видовища ганебнішого, ніж непевна, нерішуча, боязка людина, що лякливо тремтить. Але ми виявимося такими у кожній справі, коли не звільнимося від усього, що сковує і стримує нам душу і не дає вкласти в неї всього себе.

…Але ось інше питання — як поводитися з людьми? Що нам робити? Які давати повчання? Щоб щадили людську кров? Яка ж це малість — не шкодити тим, кому належить приносити користь. Чи повчати нам, що тому, хто тоне, слід простягнути руку, а тому, хто заблукав,— вказати шлях, з голодним же — поділитися хлібом? Коли я закінчу перелік усього, що слід робити і чого уникати? Адже я можу звести все до одного короткого правила, в чому людський обов'язок: «Усе, що ти бачиш, у чому полягає і божественне, і людське,— єдино: ми тільки члени величезного тіла. Природа, що створила нас з одного і того самого і одному призначила, породила нас братами. Вона вклала в нас взаємну любов, зробила нас товариськими, вона встановила, що правильне і справедливе, і за її визначенням нещасніший той, хто чинить зло, ніж той, що терпить, за її велінням ми мусимо простягнути руку допомоги. ...Запам’ятаймо: ми народились, щоб жити разом. І спілка наша подібна до склепіння, котре тому й утримується, що каміння не дає одне одному впасти».

...Людина — предмет для іншої людини священний...

Звернімося тепер до чеснот. ...Доброчесність є знання і себе самого, й інших речей. Треба вивчити в ній усе, щоб осягти її. Вчинок не буде правильним без правильного наміру, яким вчинок і породжується. І знову-таки намір не буде правильним без правильного строю душі, котрим і породжується намір. А стрій душі не буде найкращим, якщо вона не збагне законів життя, не визначить, як необхідно судити про кожну річ, і не дійде висновку, що вона є насправді. ...Якщо хочеш завжди бажати одного й того ж, треба бажати істинного. Але ж істини не досягти, не знаючи основоположень: вони вміщають у собі все життя...

Нарешті, якщо ми повчаємо когось ставитися до друга як до самого себе, вірити, що ворог може стати другом, прагнути в першого вселити любов, а в другому вгамувати ненависть, ми додаємо: «Це справедливо і чесно». Але в справедливості й чесності й полягає сенс наших основоположень; виходить, вони необхідні, коли ні тієї, ні іншої без них немає.

...У душах, навіть тих, що далеко сягнули у злорадстві, залишається почуття добра, і вони не тільки не відають ганьби, але й нехтують нею: адже всі приховують свої гріхи... Тільки чиста совість воліє вийти та встати на видноті; лихій вдачі і в пітьмі страшно ...Тому що перша й найбільша кара за гріх — у самому гріху, і не одне лиходійство, нехай навіть фортуна осипле його своїми дарами, хай охороняє його та опікає,— не залишається непокараним, оскільки кара за лиходійство — в ньому самому, ..лихі справи карає совість...

…Усе, що нам на благо, наш бог і отець розмістив у нас під руками і дав з доброї волі, не чекаючи наших пошуків, а все шкідливе заховав якнайглибше. ...Нам ні на кого скаржитись, окрім себе: все згубне для нас ми самі витягнули на світ, всупереч волі природи, що їх приховала. Ми прирекли душу до насолоди, а потурання цьому є початком будь-якого лиха. Передусім ти сам для себе повинен вирішити, що необхідне, а що зайве. Необхідне ти легко знайдеш усюди; зайве треба завжди шукати, віддаючи всю душу.

...Вимірюй все природними бажаннями, котрі можна задовольнити чи легко, чи за безцінь. І не смій домішувати до бажань пороки...Великий творець світу, що продиктував нашому життю закони, зробив так, щоб ми були здорові, а не розпещені. Для здоров'я все є, все під рукою; для пестощів все добувається важко і з муками. Тож використаймо це благодіяння природи, вважаючи його найвеличнішим...

...Благо є тільки у того, у кого розум... У чому воно? В тому, щоб виправити й очистити душу, котра змагалася б з богами і піднялась над людські межі, вбачаючи все тільки в собі самій. Ти—розумна істота! Що ж є твоє благо? Досконалий розум! Спрямуй його на найвищу мету, аби він доріс до неї, як тільки зможе. Вважай себе блаженним тоді, коли сам станеш джерелом усіх своїх радощів, коли серед усього, що люди викрадають, стережуть, чого жадають, ти не знайдеш не тільки того, чому віддати перевагу, але й чого б зажадати. Я дам тобі коротке правило, воно допоможе тобі оцінити себе і відчути, чи досягнув ти досконалості. Ти тоді будеш володіти своїм благом, коли зрозумієш, що найнещасніші щасливці.

Декарт Р. Начала философии.

…Прежде всего я хотел бы выяснить, что такое философия, сделав почин с наиболее обычного, с того, например, что слово «философия» обозначает занятие мудростью и что под мудростью понимается не только благоразумие в делах, но также и совершенное знание всего того, что может познать человек; это же знание, которое направляет самую жизнь, служит сохранению здоровья, а также открытиям во всех науках. А чтобы философия стала такой, она необходимо должна быть выведена из первых причин так, чтобы тот, кто старается овладеть ею (что и значит, собственно, философствовать), начинал с исследования этих первых причин, именуемых началами. Для этих начал существует два требования. Во-первых, они должны быть столь ясны и самоочевидны, чтобы при внимательном рассмотрении человеческий ум не мог усомниться в их истинности; во-вторых, познание всего остального должно зависеть от них так, что хотя начала и могли бы быть познаны помимо познания прочих вещей, однако, обратно, эти последние не могли бы быть познаны без знания начал. При этом необходимо понять, что здесь познание вещей из начал, от которых они зависят, выводится таким образом, что во всем ряду выводов нет ничего, что не было бы совершенно ясным….

Затем я предложил бы обсудить полезность этой философии и вместе с тем доказал бы важность убеждения, что философия (поскольку она распространяется на все доступное для человеческого познания) одна только отличает нас от дикарей и варваров и что каждый народ тем более гражданствен и образован, чем лучше в нем философствуют; поэтому нет для государства большего блага, как иметь истинных философов. Сверх того, любому человеку важно не только пользоваться близостью тех, кто предан душою этой науке, но поистине много лучше самим посвящать себя ей же, подобно тому как несомненно предпочтительнее при ходьбе пользоваться собственными глазами и благодаря им получать наслаждение от красок и цвета, нежели закрывать глаза и следовать на поводу у другого; однако и это все же лучше, чем, закрыв глаза, отказываться от всякого постороннего руководительства. Действительно, те, кто проводит жизнь без изучения философии, совершенно сомкнули глаза и не заботятся открыть их; между тем удовольствие, которое мы получаем при созерцании вещей, видимых нашему глазу, отнюдь не сравнимо с тем удовольствием, какое доставляет нам познание того, что мы находим с помощью философии. К тому же для наших нравов и для жизненного уклада эта наука более необходима, чем пользование глазами для направления наших шагов. Неразумные животные, которые должны заботиться только о своем теле, непрерывно и заняты лишь поисками пищи для него; для человека же, главною частью которого является ум, на первом месте должна стоять забота о снискании его истинной пищи — мудрости.

…Высшее благо… есть не что иное, как познание истины по ее первопричинам, то есть мудрость; занятие последнею и есть философия…

… Правота присуща не чувству, а одному лишь разуму, когда он отчетливо воспринимает вещи...

…Начала, какие я предлагаю в этой книге, суть те самые истинные начала, с помощью которых можно достичь высшей ступени мудрости (а в ней и состоит высшее благо человеческой жизни). Два основания достаточны для подтверждения этого: первое, что начала эти весьма ясны, и второе, что из них можно вывести все остальное; кроме этих двух условий никакие иные для начал и не требуются. А что они (начала) вполне ясны, легко показать, во-первых, из того способа, каким эти начала отыскиваются: именно, должно отбросить все то, в чем мне мог бы представиться случай хоть сколько-нибудь усомниться: ибо достоверно, что все, чего нельзя подобным образом отбросить, после того как оно достаточно обсуждалось, и есть самое яснейшее и очевиднейшее изо всего, что доступно человеческому познанию. Итак, должно понять, что для того, кто стал бы сомневаться во всем, невозможно, однако, усомниться, что он сам существует в то время, как сомневается; кто так рассуждает и не может сомневаться в самом себе, хотя сомневается во всем остальном, не представляет собою того, что мы называем нашим телом, а есть то, что мы именуем нашею душою или сознанием. Существование этого сознания я принял за первое начало…

...Вся философия подобна как бы дереву, корни которого — метафизика, ствол — физика, а ветви, исходящие от этого ствола,— все прочие науки, сводящиеся к трем главным: медицине, механике и этике. Под последнею я разумею высочайшую и совершеннейшую науку о нравах; она предполагает полное знание других наук и есть последняя ступень к высшей мудрости. Подобно тому как плоды собирают не с корней и не со ствола дерева, а только с концов его ветвей, так и особая полезность философии зависит от тех ее частей, которые могут быть изучены только под конец.

…Я знаю, что может пройти много веков, прежде чем из этих начал будут выведены все истины, какие оттуда можно извлечь, так как истины, какие должны быть найдены, в значительной мере зависят от отдельных опытов… Пожелаю нашим потомкам увидеть счастливое его завершение.

КАНТ И. Логика.

Философия … есть наука о последних целях человеческого разума. Это высокое понятие сообщает философии достоинство, т. е. абсолютную ценность. И действительно, она есть то, что одно только и имеет внутреннюю ценность и впервые придает ценность всем другим знаниям. … философия есть идея совершенной мудрости, указывающей нам последние цели человеческого разума. …Ее можно назвать также наукой о высшей максиме применения нашего разума, поскольку под максимой разумеется внутренний принцип выбора между различными целями.

Ибо и в последнем значении философия есть наука об отношении всякого знания и всякого применения разума к конечной цели человече­ского разума, которой, как высшей, подчинены все другие цели и в которой они должны образовать единство.

Сферу философии в этом всемирно-гражданском значении можно подвести под следующие вопросы:

1. Что я могу знать?

2. Что я должен делать?

3. На что я смею надеяться?

4. Что такое человек?

На первый вопрос отвечает метафизика, на второй — мораль, на третий — религия и на четвертый — антропология. Но в сущности все это можно было бы свести к антропологии, ибо три первых вопроса относятся к последнему.

Итак, философ должен определить:

1) источники человеческого знания,

2) объем возможного и полезного применения всякого знания и, наконец,

3) границы разума.

…Философу требуются главным образом две вещи: 1) культура таланта и умения, чтобы применять их ко всевозможным целям; 2) навык в применении того или другого средства к каким-либо целям. То и другое должно соединяться, ибо без знаний никогда нельзя стать философом, но также и одни знания никогда не создают философов, если целесообразная связь всех знаний и навыков не образует единства и не возникает сознание соответствия этого единства высшим целям человеческого разума.

Вообще нельзя называть философом того, кто не может философствовать. Философствовать же можно научиться лишь благодаря упражнениям и самостоятельному применению разума.

… Кто хочет научиться философствовать, тот все системы философии должен рассматривать лишь как историю применения разума и как объект для упражнения своего философского таланта.

Следовательно, истинный философ как самостоятельный мыслитель должен применять свой разум свободно и оригинально, а не рабски подражательно. Но он не должен также применять свой разум лишь на то, чтобы сообщить знаниям видимость истины и мудрости. Последнее есть занятие одних софистов и совершенно несовместимо с достоинством философа как знатока и учителя мудрости.

…Философия есть единственная наука, которая … как бы замыкает научный круг, и благодаря ей науки впервые только и получают порядок и связь….

Гегель Г.Лекции по истории философии

…Философия выступает в истории лишь там и постольку, где и поскольку образуется свободный государственный строй… философия поэтому начинается лишь в греческом мире.

...Всякое философствование требует наличия известной ступени духов­ной культуры народа. «Лишь после того, как озаботились об удовлетворении жизненных нужд, начали философствовать»,— говорит Аристотель… Ибо так как философия есть свободная, бескорыстная деятель­ность, то раньше должен исчезнуть напор вожделений, должно наступить укрепление, возвышение, утверждение духа внутри себя, должны быть изжиты страсти, и сознание должно далеко продвинуться, чтобы думать об общих предметах. Философию можно поэтому назвать чем-то вроде рос­коши постольку, поскольку именно «роскошь» обозначает те удовольствия и занятия, которые не входят в область внешней необходимости как таковой. Философия в этом отношении кажется, во всяком случае, чем-то, без чего можно обойтись, но весь вопрос в том, что мы называем необхо­димым. Со стороны духа мы можем философию признать как раз более всего необходимой...

…Философия выступает … в эпоху, когда дух народа уже освободился как от состояния безразличного прозябания первобытной естественной жизни, так и от точки зрения страстной заинтересованности… Именно в такие эпохи дух ищет прибежища в области мысли…

Это явление подтверждается всей историей философии. Так, например, ионийская философия появилась одновременно с падением ионийских государств в Малой Азии. Сократ и Платон уже не находили удовольствия в афинской государственной жизни, которая переживает в их время процесс разложения. Платон стремился создать лучшее государство у Дионисия; таким образом, в Афинах вместе с падением афинского народа наступает время пробуждения философии. В Риме философия распространилась лишь после гибели подлинно римской жизни, республики, под деспотиз­мом римских императоров; она распространилась в эпоху бедствия мира и гибели политической жизни, когда прежняя религиозная жизнь зашаталась и все разлагалось, было охвачено стремлением к новому. С гибелью Римской империи, которая была такой великой, богатой и великолепной, но внутренне мертвой, связана высочайшая ступень развития древней философии… Философия, таким образом, появляется лишь в определенную эпоху развития всей культуры народа...

Не только наступает время, когда вообще начинают философствовать, но у данного народа появляется определенная философия, и эта определенность, эта точка зрения мысли, есть та же самая определенность, которая пронизывает все другие исторические стороны народного духа; она нахо­дится с ними в теснейшей связи и составляет их основу. Определенный образ философии одновременен, следовательно, с определенным образом народов, среди которых она выступает, с их государственным устройством и формой правления, с их нравственностью, с их общественной жизнью, с их сноровками, привычками и удобствами жизни, с их попытками и работами в области искусства и науки, с их религиями, с их военными судьбами и внешними отношениями, с гибелью государств, в которых проявил свою силу этот определенный принцип, и с возникновением и выступлением новых государств, в которых высший принцип находит свое рождение и развитие. Дух каждый раз разрабатывал и распространял достигнутый им принцип определенной ступени своего самосознания во всем его многогранном богатстве. Этот богатый дух народа есть организа­ция, собор, в котором имеются своды, залы, ряды колонн, разнообразные части,— и все это произошло, как целое, по одному плану. Философия есть одна из форм этих многообразных сторон. Какова же эта форма? Она есть высший цвет, она есть понятие всего образа духа, сознание и духовная сущность всего состояния народа, дух времени как мыслящий себя дух…. она совершенно тождественна со своей эпохой. …

Наука... родственна философии благодаря…своему формальному свойству самостоятельности познания; религия же по своему содержанию представляет собою, правда, противоположность этому первому способу и сфере мышления, но именно этим своим содержанием она родственна философии. Ее предметом является не земное, мирское, а бесконечное. С искусством и, главным образом, с религией философия имеет то общее, что ее содержанием служат совершенно всеобщие пред­меты. Искусство и религия суть те формы, в которых высшая идея существует для нефилософского, для чувствующего, созерцающего, пред­ставляющего сознания…

Философия имеется лишь там, где мысль, как таковая, делается абсолютной основой и корнем всего остального…

Из двух родственных философии сфер…одна — частные науки, не может, с нашей точки зрения, быть причисленной к философии, так как она обладает тем недостатком, что, как самостоятельное введение и самостоятельное мышление, погруженное в конечный материал, как стремление к познанию конечного, она имеет общим с философией не содержание, а лишь формальный субъективный момент; вторая сфера — религия, страдает тем недостатком, что имеет общим с философией лишь содержание, объективный момент, самостоятельное же мышление не является ее существенным моментом, и предмет представляется в ней в образной форме; иначе говоря, он историчен. Философия требует единства и взаимопроникания этих двух сторон; она соединяет в себе два момента человеческой жизни: праздник жизни, когда человек смиренно отказывается от себя самого, и будни, когда человек стоит на своих ногах, является хозяином и действует согласно своим интересам…

Маркс К. Пере­довица в № 179 ";КÖlnischeZeitung";

";Философия, а в особенности немецкая философия, имеет склонность к уединению, к тому, чтобы замыкаться в свои системы и предаваться бесстрастному созерцанию...

...Но философы не вырастают как грибы из земли, они — предмет своего времени, своего народа, самые тонкие, дра­гоценные и невидимые соки которого концентрируются в философских идеях... Философия не витает вне мира, как и мозг не находится вне человека...

...Всякая истинная философия есть духовная квинтэс­сенция своего времени... философия не только внутренне по своему содержанию, но и внешне, по своему проявлению, вступает в соприкосновение с действительным миром своего времени... Она становится... философией современного мира... она представляет собой живую душу культуры";

Энгельс Ф.

Людвиг Фейербах и конец классической

немецкой философии

Высший вопрос всей философии, вопрос об отношении мышления к бытию, духа к природе… мог быть поставлен со всей резкостью, мог приобрести все свое значение лишь после того, как население Европы пробудилось от долгой зимней спячки христианского средневековья. Вопрос об от­ношении мышления к бытию, о том, что является первич­ным: дух или природа, — этот вопрос, игравший, впрочем, большую роль и в средневековой схоластике, вопреки церк­ви принял более острую форму: создан ли мир Богом или он существует от века?

Философы разделились на два больших лагеря сообразно то­му, как отвечали они на этот вопрос. Те, которые утверждали, что дух существовал прежде природы, и которые, следователь­но, в конечном счете, так или иначе признавали сотворение мира, — ...составили идеалистический лагерь. Те же, которые основным началом считали природу, примкнули к различным школам материализма.

Ничего другого первоначально и не означают выражения: идеализм и материализм, и только в этом смысле они здесь и употребляются.

...Но вопрос об отношении мышления к бытию имеет еще и другую сторону: как относятся наши мысли об окружающем нас мире к самому этому миру? В состоянии ли наше мышле­ние познавать действительный мир, можем ли мы в наших пред­ставлениях и понятиях о действительном мире составлять вер­ное отражение действительности? На философском языке этот вопрос называется вопросом о тождестве мышления и бытия. Громадное большинство философов утвердительно решает этот вопрос. Так, например, у Гегеля утвердительный ответ на этот вопрос подразумевается сам собой: в действительном мире мы познаем именно его мыслительное содержание, именно то, бла­годаря чему мир оказывается постепенным осуществлением аб­солютной идеи, которая от века существовала где-то независи­мо от мира и прежде него. Само собой понятно, что мышление может познать то содержание, которое уже заранее является содержанием мысли...

Но рядом с этим существует ряд других философов, которые оспаривают возможность познания мира или, по крайней мере, исчерпывающего познания. К ним принадлежат среди новейших философов Юм и Кант, и они играли очень значительную роль в развитии философии…

Ницше Ф. По ту сторону добра и зла

....Подлинные философы суть повелители и законодатели, ониговорят: «так должно быть!», они-то и определяют «куда?» и «за­чем?» человека и при этом распоряжаются подготовительной ра­ботой всех философских работников, всех победителей прошло­го, — они простирают философскую руку в будущее, и все, что есть и было, становится для них при этом средством, орудием, молотом. Их «познавание» есть созидание, их созидание есть за­конодательство, их воля к истине есть воля к власти. — Есть ли нынче такие философы? Были ли уже такие философы? Не долж­ны ли быть такие философы?…

Мне все более кажется, что философ, как необходимый че­ловек завтрашнего и послезавтрашнего дня, во все времена нахо­дился и должен был находиться в разладе со своим «сегодня»: его врагом был всегда сегодняшний идеал…. Каждый раз они открыва­ли, сколько лицемерия, лени, несдержанности и распущенности, сколько лжи скрывается под самым уважаемым типом современ­ной нравственности, сколько добродетелей уже отжило свой век; каждый раз они говорили: «мы должны идти туда, где вы нынче меньше всего можете чувствовать себя дома»…

Научиться понимать, что такое философ, трудно оттого, что этому нельзя выучить: это нужно «знать» из опыта — или нужно иметь гордость не знать этого. Однако в наши дни все говорят о вещах, относительно которых не могут иметь никакого опыта, а это главным образом и хуже всего отзывается на философах и состояниях философии… Многие поколения долж­ны предварительно работать для возникновения философа; каж­дая из его добродетелей должна приобретаться, культивировать­ся, переходить из рода в род и воплощаться в нем порознь, — и сюда относится не только смелое, легкое и плавное течение его мыслей, но прежде всего готовность к огромной ответственнос­ти, величие царственного взгляда, чувство своей оторванности от толпы, ее обязанностей и добродетелей, благосклонное охра­нение и защита того, чего не понимают и на что клевещут, — будь это Бог, будь это дьявол, — склонность и привычка к вели­кой справедливости, искусство повелевания, широта воли, спо­койное око, которое редко удивляется, редко устремляет свой взор к небу, редко любит...

Рассел Б.История западной философии.Введение

… «Философия» — слово, которое употреблялось во многих смыслах, более или менее широких или узких. Я предлагаю употреблять это слово в самом широком смысле, который и попытаюсь теперь объяснить.

Философия, как я буду понимать это слово, является чем-то промежуточным между теологией и наукой. Подобно теологии, она состоит в спекуляциях по поводу предметов, относительно которых точное знание оказывалось до сих пор недостижимым; но, подобно науке, она взывает скорее к человеческому разуму, чем к авторитету, будь то авторитет традиции или откровения. Все определенное знание, по моему мнению, принадлежит к на­уке; все догмы, поскольку они выходят за пределы определен­ного знания, принадлежат к теологии. Но между теологией и наукой имеется Ничейная Земля, открытая для атак с обеих сторон; эта Ничейная Земля и есть философия. Почти все воп­росы, которые больше всего интересуют спекулятивные умы, таковы, что наука на них не может ответить, а самоуверенные ответы теологов более не кажутся столь же убедительными, как в предшествующие столетия. Разделен ли мир на дух и мате­рию, а если да, то что такое дух и что такое материя? Подчи­нен ли дух материи, или он обладает независимыми силами? Имеет ли Вселенная какое-либо единство или цель? Развивает­ся ли Вселенная по направлению к некоторой цели? Действительно ли существуют законы природы, или мы просто верим в них благодаря лишь присущей нам склонности к порядку? Является ли человек тем, чем он кажется астроному, — крошеч­ным комочком смеси углерода и воды, бессильно копошащим­ся на маленькой и второстепенной планете? Или же человек является тем, чем он представлялся Гамлету? А может быть, он является и тем и другим одновременно? Существуют ли возвы­шенный и низменный образы жизни, или же все образы жизни являются только тщетой? Если же существует образ жизни, ко­торый является возвышенным, то в чем он состоит и как мы его можем достичь? Нужно ли добру быть вечным, чтобы заслужи­вать высокой оценки, или же к добру нужно стремиться, даже если Вселенная неотвратимо движется к гибели? Существует ли такая вещь, как мудрость, или же то, что представляется тако­вой, — просто максимально рафинированная глупость? На та­кие вопросы нельзя найти ответа в лаборатории. Теологи пре­тендовали на то, чтобы дать на эти вопросы ответы и притом весьма определенные, но самая определенность их ответов за­ставляет современные умы относиться к ним с подозрением. Ис­следовать эти вопросы, если не отвечать на них, — дело фило­софии.

… Наука говорит нам, что мы способны познавать, но то, что мы способны познавать, ограниченно, и если мы забудем, как много лежит за этими границами, то утратим восприимчивость ко многим очень важ­ным вещам. Теология, с другой стороны, вводит догматическую веру в то, что мы обладаем знаниями там, где фактически мы невежественны, и тем самым порождает некоторого рода дерз­кое неуважение к Вселенной. … Учить тому, как жить без уверенности и в то же время не быть парализованным нерешительностью, — это, пожалуй, главное, что может сделать философия в наш век для тех, кто занимает­ся ею.

Бердяев Н.А.Философия свободы.

Смысл творчества

Если наука есть экономическое приспособление к мировой даннос­ти и послушание мировой необходи­мости, то почему же и в каком смыс­ле философия должна зависеть от на­уки и быть наукой? Прежде всего и уж во всяком случае философия есть общая ориентировка в совокупности бытия, а не частная ориентировка в частных состояниях бытия. Филосо­фия ищет истину, а не истины. Фи­лософия любит мудрость. София движет подлинной философией. На вер­шинах философского сознания София входит в человека. Наука в своих основах и принципах, в своих кор­нях и вершинах может зависеть от философии, но никак не наоборот. Допустима философия науки, но не­допустима научная философия. По своей сущности и по своей задаче фи­лософия никогда не была приспособ­лением к необходимости, никогда подлинные, признанные философы не были послушны мировой даннос­ти, ибо философы искали премудрой истины, превышающей данный мир. Философии чужд сервилизм. Завет­ной целью философии всегда было познание свободы и познание из сво­боды. Стихия философии — свобо­да, а не необходимость. Философия всегда стремилась быть освобождени­ем человеческого духа от рабства у необходимости. Философия может исследовать тот логический аппарат, который есть приспособление мышления к мировой необходимости, но она сама не может стоять в рабской зависимости от этого аппарата. Познание мудрое выше познания логического. Философия есть позна­вательный выход из мировой даннос­ти, прозрение, преодолевающее ми­ровую необходимость. Философия есть принципиально иного качества реакция на мир, чем наука, она из другого рождается и к другому на­правляется. Подчинение философии на­уке есть подчинение свободы необхо­димости. Научная философия есть порабощенная философия, отдавшая свою первородную свободу во власть необходимости. … Философия есть творчество, а не приспособление и не послушание. Освобождение философии как творчес­кого акта есть освобождение ее от вся­кой зависимости от науки и от вся­ких связей с наукой, т.е. героическое противление всякому приспособле­нию к необходимости и данности. В философии совершается самоосво­бождение творческого акта человечес­кого духа в его познавательной реак­ции на мир, в познавательном про­тивлении миру данному и необходи­мому, а не в приспособлении к нему. Философия есть искусство, а не на­ука. Философия — особое искусст­во, принципиально отличное от поэ­зии, музыки или живописи, — искус­ство познания. Философия — искус­ство, потому что она предполагает особый дар свыше и призвание, по­тому что на ней запечатлевается личность творца не менее чем на поэзии и живописи... Философия есть искусство познания в свободе через творчество идей, проти­вящихся мировой данности и необхо­димости и проникающих в запредель­ную сущность мира. Нельзя искусст­во ставить в зависимость от науки, творчество — от приспособления, свободу — от необходимости. Когда философия делается наукой, она не достигает своей заветной цели - про­рыва из мировой данности, прозре­ния свободы за необходимостью. В философии есть победа человеческого духа через активное противление, через творческое преодоление; в нау­ке — победа через приспособление, через приведение себя в соответствии с данным, навязанным по необходи­мости. В науке есть горькая нужда человека; в философии — роскошь, избыток духовных сил. Философия не менее жизненна, чем наука, но это жизненность творчества познания, переходящего пределы данного, а не жизненность приспособления позна­ния к данному для самосохранения в нем… Философия — ско­рее расточительность, чем экономия мышления. В философии есть что-то праздничное и для утилитаристов будней столь же праздное, как и в искусстве. Для поддержания жизни в этом мире философия никогда не была необходима, подобно науке — она необходима была для выхода за пределы данного мира. Наука остав­ляет человека в бессмыслице данного мира необходимости, но дает орудие охраны в этом бессмысленном мире. Философия всегда стремится постиг­нуть смысл мира, всегда противится бессмыслице мировой необходимос­ти. Основное предположение всякой подлинной философии — это пред­положение о существовании смысла и постижимости смысла, о возмож­ности прорыва к смыслу через бес­смыслицу. Это признавал и Кант, и нельзя отрицать в кантовской фило­софии творческого порыва, преодо­левающего пассивность старых мета­физиков. Еще сильнее был этот по­рыв у Фихте. Приспособление к бес­смысленной мировой данности мо­жет лишь помешать постигнуть смысл, а сторонники научной философии именно и требуют этого приспособ­ления, т.е. отрицают творческую при­роду философии. Правда, они силят­ся повысить в ранге самую науку, признать ее актом творчества и уви­деть высший смысл, логос в логичес­ких категориях, которыми наука опе­рирует. Но это повышение в ранге науки и распространение ее на выс­шие сферы достигается через привне­сение философии в науку, сознатель­но или бессознательно. Нельзя отри­цать, что в науке есть философские элементы, что в научных гипотезах бывает философский полет и что уче­ные нередко бывают и философами. Но нам важно принципиально отли­чать, что от науки и что от филосо­фии. И нельзя требовать от филосо­фии научности на том основании, что науке придан философской харак­тер. Нельзя отрицать относительное значение логических категорий, на которых покоится научное познание, но придавать им высший и абсолют­ный онтологический смысл есть про­сто одна из ложных философий, пле­ненных мировой данностью, бытием в состоянии необходимости.

Проблемно-пошукові завдання

1. Проаналізуйте співвідношення філософії, науки та мистецтва, визначте, що є спільного та відмінного між ними.

2. За роботою М.Бердяєва “Смисл творчості” проаналізуйте корінні відмінності між філософією та наукою.

3. Які передумови, за Г.Гегелем, є необхідними для виникнення філософії (за роботою: “Лекції з історії філософії”)?

4. Проаналізувати концепцію “осьового часу” К.Ясперса.

5. Поясніть, що означає вічність філософських проблем і як така вічність пов’язана з розвитком філософії.

6. Які питання, на думку Б.Рассела, носять суто філософський характер? Які ще проблеми, на Вашу думку, відносяться до сфери філософії?

7. Проаналізуйте, спираючись на роботу Ф.Енгельса, сутність основного питання філософії та його дві сторони.

8. Проаналізуйте та порівняйте точку зору І.Канта та Ф.Енгельса з приводу сутності основного питання філософії.

9. Представнику якого філософського напрямку античної філософії належить цей вислів і як би Ви визначили окреслену тут функцію філософії: “…Уникнути неминучого неможливо — його можна тільки перемогти. .. Цей шлях відкриває перед тобою філософія. Звернись до неї, якщо хочеш не зазнати лиха, бути безтурботним, щасливим і, головне, вільним”.

10. Дайте аналіз вислову К.Маркса: «Усяка істинна філософія є духовна квінтесенція свого часу ... вона являє собою живу душу культури».

Тематика доповідей та рефератів

1.Міф та міфологічний світогляд.

2.Релігія як світогляд.

3.Походження, проблематика та особливості філософії як світогляду.

4.Філософія і мораль.

5.Філософія і наука.

6.Роль та місце філософії в житті сучасного суспільства.

7.Філософія та її місце в сучасній культурі.

8.Соціально-культурне призначення філософії.

Література

Введение в философию. М.: 2004.

Мир философии. М.: 1991. Ч.1,2.

Кессиди Ф.Х. От мифа к логосу. М.: 1972.

Новая философская энциклопедия. Т.1-4. – М.: 2000-2001.

Філософія. Навчальний посібник. Під ред. Надольного І.Ф. К.: 1997.

Філософія. Підручник. Бичко І.В. та ін. К., 2001.

Філософія. Світ людини. К., 1999.

Чанышев А.Н. Начало философии. М.: 1992.

Модуль І. ІСТОРИЧНІ ТИПИ ФІЛОСОФІЇ

Тема 2. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ КОСМОЦЕНТРИЧНА СПРЯМОВАНІСТЬ.

Зміст теми: 1.Зародження античної філософії. Космогонічні і натурфілософські ідеї досократиків. 2.Класичний період античної філософії. 3.Занепад та згасання античної філософії (елліністичний період).

Зародження античної філософії. Космогонічні та натурфілософські ідеї досократиків

Антична філософія проіснувала понад тисячу років - з VІ ст. до н.е. до VІ ст. н.е. і включає декілька періодів: досократівський - зародження та формування філософія - VІ–V ст. до н.е.; класичний - зрілість та розквіт філософії - з середини V до першої половини ІV ст. до н.е.; пізньоантичний - кінець ІV ст. до н.е. до V-VІ ст. нашої ери, який включає елліністичну філософію (кінець ІV – І ст. до н.е.) та римську (І ст. до н.е. – V-VІ ст. нової ери).

Спочатку давньогрецька філософія була тісно пов’язаною з досить зрілою міфологією, в якій антропоморфні образи богів символізували різні явища природи і розглядалось питання про начало світу - хто породив усе суще (наприклад, Хаос, Ерос тощо). Філософія ж з’ясовує, з чого виникає це суще. Сама постановка питання ";Ізчоговсе?” – по-своєму геніальна, тому що має своєю передумовою переконання, що все, що існує, можна пояснити, зрозуміти, але для цього необхідно знайти єдине для усього джерело. Грек-філософ - одночасно і фізик, і астроном, і мораліст - шукає єдиної відповіді на усі “чому” та “з чого”; і така першооснова відшукується не в якихось міфологічних образах, а в самій природі. В результаті на місце міфологічного уявлення про породження світу стає філософське вчення про природну першооснову. Філософія Стародавньої Греції постає як космоцентрична (космос у перекладі з грецької означає порядок), тобто в центрі її уваги – космос як упорядковане, гармонійне ціле, де урівноважені природа та людина, держава та індивід, знання та поведінка, мінливе та постійне.

Вже перші античні філософи відрізняють те, що є, не змінюється в усіх мінливих проявах, від того, що тільки здається існуючим. Виникає протиставлення знання, що базується на відчуттях, яке зневажливо називали уявним знанням, знанню, заснованому на розумі, судженні - складається раціональне пояснення походження та сутності світу.

Історія античної філософії бере свій початок з Мілетської школи, представниками якої були Фалес (перша половина VІ ст. до н.е.), Анаксимандр (“акме” - зрілість, припадає на 560 р. до н.е.), Анаксімен (акме - 545 р. до н.е.). Вони зробили рішучі кроки до деміфологізації античного світогляду. Засновником школи був Фалес, якого сучасники з повним правом називали першим - мудрецем, філософом, фізиком, астрономом, геометром. Він обгрунтував новий погляд на світ, суть якого в тому, що всю багатоманітність світу можна звести до єдиної загальної першооснови – води; Анаксимандр першоосновою вважав апейрон – щось нескінченне, вічне; Анаксімен – повітря.

Геракліт (акме - 504 р. до н.е.) з Ефесу єдиним матеріальним першоелементом світу вважав вогонь як символ загальної стихії, постійного, всюдисущого і разом з тим динамічного першоначала. Один із фрагментів думок Геракліта характеризує його бачення світу в образі вогню: “Цей космос один і той же для всіх, не створив ніхто із богів, ніхто із людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, який мірою загорається та мірою згасає.” Щоб підкреслити та наглядно виразити загальну мінливість світу, Геракліт використовує образні висловлювання: “Все тече, все змінюється” (панта рей); “Неможливо ввійти водну й ту ж річку двічі”; “Сонце кожного дня нове”. Отже, за Гераклітом, в світі немає нічого сталого, навпаки, світ – це вічний процес становлення та змін. Думка про зміни поєднується у нього з ідеєю єдності та боротьби протилежностей. Тому невипадково Геракліта вважають засновником діалектики.

В той же час мінливість світу не означає його хаотичності та безпорядку. Світом править Логос – закон, який підтримує світовий порядок. Разом з тим “логос” – це і розум, який осягає дійсність. Дійсне знання може дати лише розум.

Проти Геракліта, його вчення про змінність і плинність усього існуючого, єдність та боротьбу протилежностей виступили представники Елейської школи, представниками якої виступилиКсенофан(акме - 540 р. до н.е.), Парменід(акме 504 р. до н.е.), Зенон(акме – середина V ст. до н.е.). Виступаючи проти Геракліта стосовно вічності руху, вони доводили, що „ніщо не виникає, не знищується і не рухається”, „все є одне, причому без змін”. Основне у вченні елеатів – філософська ідеябуття.

Згідно Парменіду є істинне, справжнє, єдине, незмінне буття, воно умосяжне, абстрактне. Світ сприймається також чуттєво, відчуття свідчать про множинність, мінливість, але це лише несправжнє уявлення смертних. Парменід вперше використовує доказ філософської тези. До нього філософи головним чином проголошували думки, в кращому випадку - вони спирались на аналогії та метафори. Він же, прагнучи довести, що руху не існує, наводить такі аргументи: всюди у світі щось ";є";, значить, в світі немає пустоти, а якщо так, то ніщо нікуди не може переміщуватись, або, інакше кажучи, руху не існує. Будь-яка думка є виключно думкою про щось існуюче, значить, ";буття є, а небуття немає";, а якщо є лише буття, то й неможливе взагалі будь-яке виникнення та знищення; із абсолютного заповнювання простору випливає, що світ єдиний, і в ньому немає частин. Небуття не існує тому, що його неможливо ні пізнати, ні словом вимовити. Існує лише те, що є мислимим. Отже, мислення та буття одне і те ж.

Аргументи на користь ідеї єдиного та нерухомого буття, розробив Зенон, висунувши свої відомі апорії: ";Дихотомія";, "; Ахіллес та черепаха";, ";Стріла";, ";Стадіон";. Зенон пояснював, що він доводить зовсім не те, що руху немає, а лише те, що він немислимий.

Елеати були першими в історії філософії, хто прагнув розкрити зміст так понять як ";існування";, ";суще";, ";буття";. Саме у Парменіда буття набуває абстрактного, філософського значення як цілісне суще, яке виражає загальні зв’язки всього сущого. Від цих питань тягнуться нитки до всіх послідуючих роздумів про буття, поступово розростаючись до цілого розділу філософії, який в ній існував завжди, але тільки в Новий час отримав назву “онтологія”.

Проблеми, що були поставлені елеатами з приводу сутності буття та його нерухомості, знайшли своєрідне вирішення у філософії атомізму, засновниками якої були Левкіпп та Демокрит. Частіше атомістичне вчення пов’язують з ім’ям Демокрита (акме - 425 р. до н.е.) із міста Абдер. Перша антиелеатська теза атомістів – це визнання існування небуття, яке розумілось як порожній простір, котрий безмежний та немає форми. Друга - визнання реальної множини - безконечно великого числа малих атомів, із яких складаються речі. Атом розумівся як матеріальна причина речей, причина їх існування, їх сутність.

Атом Демокрит наділяє властивостями, котрі елеати приписували буттю: неподільність, вічність, незмінність, тотожність самому собі. Атоми зовні відрізняються один від одного за своєю формою, порядком та положенням. Вони рухаються в різних напрямках. Земля, вода, повітря, вогонь представляють собою первинні групи атомів, а їх сполучення створюють цілі світи, яких в безконечному просторі існує безліч. І людина сама, і душа її - це теж є сукупністю атомів.

Атомісти ввели в філософію поняття “причина”. За Левкіппом ";жодна річ не відбувається просто так, але в силу причинних зв’язків та за необхідністю";. Все у світі відбувається згідно з необхідністю, тому й будь-яка випадковість неможлива. На основі уявлення про атоми розробляється і теорія пізнання: від речей відокремлюються тонкі оболонки (образи) речей, котрі впливають на органи відчуття. Але чуттєве сприйняття дає лише ";темне"; знання. ";Світле"; знання фіксує сутність речей, яку можна отримати через розум; саме розум встановлює існування невидимих атомів та пустоти.

Демокриту належить розробка концепції евдемоністичної етики, згідно з якою єдиним або вищим людським благом є щастя. Для людини природно прагнути до щастя - безтурботного, спокійного, радісного стану духу. Щастя, за Демокритом, доступне лише доброчинній людині. Умова щастя – виховання таких чеснот як мудрість і почуття міри. Тільки завдяки мудрості, що дозволяє добре мислити, добре говорити і добре вчиняти, людина може звільнитися від усього випадкового, минущого і марного. За Демокритом, необхідно доброчесним є мудрий, а неуцтво – джерело пороків. Людина неосвічена і порочна сама прирікає себе на нещастя, оскільки в неї неправильні уявлення і про задоволення, і про щастя, і про мету життя.

Прагнення до суєтних і уявних благ — багатства, слави, почестей, влади — позбавляють людину справжнього спокою. Вона стає жадібною, боязливою, заздрісною, перебуває в постійній тривозі за себе і за своє майно, втрачає почуття міри. “Не тілесні сили і не гроші роблять людей щасливими, але правота і всебічна мудрість». Моральний ідеал Демокрита - мудрець, який нехтує суєтністю життя, відрізняється помірністю, адже для підтримки здорового стану тіла і духу він потребує небагато: “хто бідує, той не багатий, а хто не бідує, той не бідний”. Демокрит першим з античних мислителів звертається до внутрішнього світу людини, відрізняючи мотив від дії. При визначенні моральної цінності вчинку він вважає за необхідне враховувати єдність бажання і дії: “Не говори і не роби нічого дурного, навіть якщо ти наодинці із собою. Учися набагато більше соромитися самого себе, ніж інших..». Тільки той, хто діє за переконаннями, істинно моральний.

Таким чином, моральна позиція Демокрита характеризується, з одного боку, раціоналізмом - мудрість розглядається як вища чеснота, а розум є критерієм моральної поведінки; з другого боку, утилітаризмом – добром вважається те, що корисно, а злом — те, що шкідливо. Закладені Демокритом основи індивідуалістичної етики були розвинуті софістами, гедоністичні і аполітичні мотиви – Епікуром.

Ідеї Демокрита відіграли видатну роль в подальшому розвитку філософії, етики та природознавства.

Класичний період античної філософії:

софісти, Платон, Аристотель

Наступний етап розвитку грецької філософської традиції пов’язаний зі становленням і зміцненням демократичного суспільства, що призвело і до важливих змін інтелектуального клімату в Греції, особливо в Афінах. Суспільні й політичні умови викликали потребу в опануванні красномовством – мистецтвом переконувати слухачів і співрозмовників. Охочих оволодіти цим мистецтвом і знаннями навчали за плату вчителі мудрості – софісти; вони допомагали своєму клієнту виробити вміння вести дискусію, доводити свою правоту в суді і народних зборах. Софістів справедливо називають представниками грецького Просвітництва: вони не тільки уособлювали собою критичне ставлення до всього того, що було предметом віри, а й популяризували знання в широких колах своїх численних учнів.

Найбільш відомими серед софістів були Протагор (490-420 рр. до. н.е.) та Горгій (бл. 480-бл.380 рр. до н.е.). Рішуче виступивши з критикою підвалин старої цивілізації, котра базувалась на традиції, софісти залишали право на існування лише за тим, до чого людина дійшла своїм розумом і що нею ж було обґрунтовано та доведено. Софістами нерідко іменують безпринципних полемістів, здатних у корисливих цілях відстоювати те, що в даний момент представляється їм вигідним, а потім, підкоряючись мінливій кон’юнктурі, змінювати свої переконання на прямо протилежні. І дійсно, ці властивості були присутні значною мірою в реальній афінській софістиці. Але, не дивлячись на це, софісти відіграли значну роль у становленні техніки філософської дискусії, у розвитку мистецтва логічної аргументації, тобто в розробці діалектики. Великим майстром полеміки був Протагор – професійний викладач риторики. Він вважав, що будь-яка думка є істинною, оскільки про кожну річ можливі два протилежних судження. Раз це так, усі судження відносні, і немає ні істини, ні неправди, все залежить від позиції того, хто стверджує: у кожної людини своя логіка, не може бути загального поняття істини, людське знання релятивне і суб’єктивне. Можна навіть стверджувати, що про усяку річ можна сформулювати стільки рівною мірою обґрунтованих суджень, скільки може існувати підходів до її пояснення. Звідси - знаменитий афоризм Протагора: «Людина - міра всіх речей: існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують».

Релятивізм софістів розповсюджувався не тільки на теорію пізнання, але й на етику і суспільне життя – у вигляді етичного та культурного релятивізму. Якщо всі істини відносні, суб’єктивні, то неможливі й абсолютні, од віку дані, норми моральності - будь-які уявлення про добро і зло лише створені людьми, штучні і завжди можуть бути піддані сумніву і перегляду. Відносність моральних оцінок тягне за собою і відносність державних законів, правових норм. Якщо природні закони скрізь і завжди однакові, то закони і звичаї людей мінливі і різноманітні. Моральні цінності, як і суспільні норми та закони, є суб’єктивними правилами, що встановлюються самою людиною. Те, що приносить людині задоволення – добре, моральне, а те, що несе страждання - зле, аморальне. Кожний індивід може мати власну мораль. Тим самим софісти захищали особисту свободу людини в питаннях моралі. Саме з софістами пов’язане виділення етики як особливої сфери філософії.

Одним із найбільш відомих філософів Стародавньої Греції був Сократ (470-399 до н.е.). Він відмовився від дослідження природи, вважаючи, що світ речей не повинен цікавити справжнього філософа. Предметом філософії може бути лише те, що доступне людині, тобто її душа, духовне начало. Головний інтерес у своїх філософських пошуках Сократ зосередив на питанні, що таке людина та її свідомість. Не випадково улюбленим висловом філософа стали слова, написані на стіні храму Аполлона в Дельфах: “Пізнай самого себе”. Сократ поставив перед собою задачу, на відміну від софістів, виявити не тільки суб’єктивний, а й об’єктивний зміст людської свідомості, який завжди повинен превалювати над індивідуальною думкою. Всезагальне, загальнообов’язкове знання людина може набути лише шляхом розширення своїх знань про оточуючий світ, лише завдяки власним пошукам, зусиллям, а не отримувати його у готовому вигляді. Вищим критерієм істини повинен бути критичний розум, котрий відточує свої здатності до пошуку істини через бесіду - діалог. З цією метою Сократ в пошуках істини проводив майже весь свій час на палестрах, площах, де вступав у бесіди з будь-ким, хто бажав з ним говорити. Відмовляючись від претензій на володіння істиною у вищій інстанції, Сократ вважав себе не вчителем мудрості, а всього лише людиною, котра здатна пробуджувати у інших прагнення до істини. Його метододержав назву майевтики. Цим словом у грецькій мові називалося мистецтво повитух. Зміст цього образу полягає в тім, що Сократ не висував власних тверджень, але, знаходячи протиріччя в міркуваннях співрозмовника, допомагав тому самому «народити» істину, самому сформулювати правильний висновок.

Сократ виступив проти етичного релятивізму софістів, вважаючи моральні норми об’єктивними; завдання людини - пізнати ці норми і поводити себе у відповідності з ними. Сократ ставить знак рівності між доброчинністюі знанням. Основа всіх чеснот - істинне знання або мудрість.Аморальні вчинки він розглядав як результат незнання істини і ототожнював їх з оманою, помилкою, які ніхто не робить добровільно. За Сократом, люди, які знають, у чому полягають добрі вчинки, не захочуть вчиняти інакше. Люди ж, позбавлені такого знання, не зможуть зробити доброго вчинку, навіть якщо прагнуть до цього. Отже, прекрасні і добрі вчинки роблять тільки мудрі. Головне призначення філософії - пошук критеріїв добра і зла, в результаті чого вона виступає джерелом морального удосконалення, засобом формування доброчинної людини і відповідно – доброчинної держави.Це позиція етичного раціоналізму, який набув розвитку в етичних вченнях Нового часу.

Доля самого Сократа була трагічною. Він був обвинувачений у вільнодумстві і розбещенні молоді новими хибними богами і засуджений до смерті. Смертний вирок Сократ зустрів зі спокійною мужністю, відмовившись від наданої йому можливості втекти з Афін і прийняв смерть на очах у всього міста, випивши чашу з отрутою.

Зовсім особливе, виняткове місце серед учнів Сократа займає Платон (427-347 р. до н. е.). Платон заснував Академію - філософську школу. Він був першим із грецьких філософів, від якого в цілісному виді до нас дійшли справжні тексти. У Платона, як і у його учителя Сократа, провідною темою залишається морально-етична, а найважливішими проблемами філософських пошуків - людина, суспільство та держава. Цілковито поділяючи раціоналістичний підхід свого вчителя до проблем етики, Платон намагався подолати суб’єктивізм софістів і досягнути єдиного для усіх об’єктивного знання. Умовою його досягнення, на думку Платона, повинна стати копітка робота з поняттями, розробка діалектики. Як зразок її, можна розглядати діалог «Гіппій», в якому в ході обговорення питання „що таке прекрасне”, робиться висновок, що прекрасне - це ідея, яка існує сама по собі, незалежно від людської свідомості, і тим більше - від окремої речі, у котрій вона знаходить своє втілення. З ідеєю прекрасного подібні інші ідеї – насамперед, центральною для Платона є ідея блага. Ідеї являють собою зразки речей. Кожен предмет має свою ідею, своєрідний еталон, відповідно до якого він «виготовлений». Наприклад, стіл існує тому, що є ідея столу, дерево - тому, що є ідея дерева, людина - тому, що є ідея людини. Але між річчю і її зразком існує і принципове розходження. Якщо перше існує лише протягом певного терміну, то друге - вічне і не підвладне руйнуванню.

Однак, з погляду Платона, ще більш істотним є інше: такими ж ідеями-еталонами є найважливіші етичні принципи - благо, добро, справедливість. У навколишньому світі можуть зневажатися їх конкретні і недосконалі втілення, але не вони самі. Ідеї непідвладні ніякій людській сваволі. Але, якщо вони присутні у свідомості людей, то має існувати якийсь інший світ, світ справжніх цінностей і непорушного порядку, впевненість в існуванні якого була для Платона життєвою необхідністю. Свою концепцію Платон ілюструє за допомогою знаменитого образу печери, котрий ми знаходимо в його праці «Держава». У печері сидять бранці, прикуті ланцюгом. Через невеликий отвір у печеру проникає світло, і люди бачать на стінах тіні. І тому, що нічого, крім цих тіней, вони бачити не в змозі, їм здається, начебто це і є справжні речі. Насправді ж - це тільки відображення того, що робиться за межами печери. Такою печерою, темницею, Платон вважав і існування людської душі, ув’язненої в тілі.

Таким чином, ідеї, за Платоном – це граничне узагальнення речей. Матеріальний світ – „тінь” світу ідей, вторинний. Ідеї утворюють ієрархію. Вище од усіх стоять ідеї краси і добра.

На основі цього Платон розробив так звану „теорію спогадів”, що є основою його гносеологічної концепції. Платон глибоко вірив у переселення душ. Ідеї людей, тобто їхні душі, перебуваючи на землі, зберігають у собі спогади про істинний потойбічний світ ідей, звідки вони прийшли. Ці спогади і є, за Платоном, нашими знаннями про світ. Спогади тим сильніші й інтенсивніші, чим більшою мірою душі вдається позбавитися тілесності. “Ідеї”, таким чином, пізнаються за допомогою розуму, незалежно від чуттєво даного зовнішнього світу, який не може дати справжнього знання, істини, а лише думку про неї.

Етико-політичне вчення Платона передбачає певне розуміння ним сутності людини. В людині він розрізняє безсмертну душу та смертне, тлінне тіло. Душа незалежна від тіла і складається з трьох частин: розумної, створеної безпосередньо самим творцем (деміургом), за допомогою якої людина споглядає вічний світ ідей і котра прагне до блага; афективної, залежної від пристрастей; хтивої, або “жадібної”. В залежності від співвідношення цих “частин” душі в людях вони поділяються Платоном на правителів та філософів, воїнів, селян та ремісників. Основоположник Академії порівнює розумну душу з вершником, а дві інші – з двома конями, один з яких є благородним, а інший – низький, грубий та обмежений.

З вченням про людину та душу Платона тісно пов’язане його вчення про державу, адже створення досконалого суспільства було головною метою його філософії в цілому. У своїй ідеальній державі роль правителів він відводить тим людям, у котрих переважає розумна “сторона” душі. Саме їм, а це, в першу чергу мудреці та філософи, властиве прагнення до правди, справедливості, помірності у всьому, що стосується чуттєвих задоволень. При домінуванні афективної “частини” душі людина відрізняється благородними пристрастями – мужністю, хоробрістю, якостями, необхідними для воїнів, “стражів”, котрі повинні піклуватись про захист держави. І нарешті, люди, котрі віддають перевагу тілесно-фізичному світу - стан селян та ремісників - повинні забезпечувати матеріальні умови життя ідеальної держави.

Умовою та вінцем ідеального суспільства для Платона є досконала й справедлива держава. Тому людина повинна жити заради держави, а не держава заради людини. Він виділяє сім типів держави: ідеальну і шість реально існуючих. У свою чергу, реально існуючі він поділяє на правильні – монархія й аристократія і неправильні – тімократія (грець. тімос - ціна, обумовленість прав майновим станом), олігархія - влада небагатьох (військових чи багатіїв), демократія і тиранія.

Етичні погляди Платона носили також соціальний характер. Сократівський принцип етичного раціоналізму набуває у нього подальшого розвитку. Платон надає моральним вимогам абсолютного і об’єктивного характеру, розглядає їх як загальнообов’язкові і єдині для усіх людей. В якості основи моралі і порядку полісного життя він вважає ідею блага. Засвоєння того, що являє собою благо, є завданням інтелектуальним. Здатність розуміти природу правильного життя і розвити в собі розумові здібності, за Платоном, формується в ході вивчення таких наук як математика і філософія.

Платонівська традиція, в якій була закладена основа ідеалістичної лінії в філософії, набула свого подальшого розвитку у Аристотеля та неоплатоників.

Серед учнів Платона найбільш відомим та гідним слави свого вчителя став Аристотель (384-322 р. до н. е). Він створив енциклопедичне філософське вчення, котре охоплювало логіку, діалектику, теорію пізнання, фізику, психологію, політику, економіку, етику тощо.

Будучи учнем Платона, він поставив під сумнів його теорію ідей - спробу пояснити існування „світу речей” завдяки існуванню „світу ідей”. Він відкидає платонівське вчення про ідеї як про надчуттєві, раціонально осяжні сутності, котрі існують окремо від речей. Йому належить знаменитий вираз: “Платон мені друг, але істина дорожча”. На противагу Платону, Аристотель визнавав об’єктивне існування матеріального світу. Матерія, за Аристотелем, вічна, ніким не створена і не знищувана. Природа, на думку філософа, - це сукупність речей, що перебувають у вічному русі і змінах. Але, визнаючи матерію як „перший субстрат” речі, Аристотель стверджував, що вона сама по собі інертна, невиразна і активна лише тоді, коли є форма. Матерія знаходиться у стані пасивного очікування доти, доки не з’явиться форма і не оформить її, надасть матерії визначеності та ознак конкретних речей. Отже, причиною існування речі є активна форма. Рух матерії може надати тільки форма. Аристотель говорить про ієрархію форм. Формою усіх форм він вважав Бога. В цілому, за Аристотелем, існують чотири види причин існування окремої речі: матерія як будівельний матеріал, форма – план будівництва, рушійна та цільова причини. Уявимо собі будь-який предмет, наприклад, глечик. Його існування неможливе без глини, матеріалу (матерії), з якого він може бути виліплений. Але сама по собі глина, зрозуміло, не є глечиком. Щоб стати ним, вона повинна бути з’єднана з формою (морфе), структурою, що надає речі якісну визначеність. Але і цього мало. Крім форми, необхідний гончар, тобто активне діяльне начало - діюча причина. І, нарешті, повинна бути четверта причина - мета, заради досягнення якої створюється річ.

Аристотель вносить певні корективи у платонівське вчення про душу, виділяючи рослинну, тваринну та розумну душі. Якщо перші дві об’єднують людину з усіма іншими живими істотами, то розумна душа, на думку Аристотеля, є надбанням лише людини. Тільки вона наділена вищою здатністю – мисленням, котре є знаряддям пізнання вічного буття і є безсмертною.

Розуміння Аристотелем природи людини обумовлює і його точку зору на роль та призначення держави, суспільства у цілому. Визначаючи людину як “суспільну тварину”, він вважав, що тільки у суспільстві людина може сформуватись та виховуватись як моральна істота. В роботі «Політика» Аристотель дає класифікацію типів держави. Правильними формами держави, тобто такими, що реалізують загальне благо, він вважає монархію, аристократію та політію (республіку); причому з правильних, на його погляд, найкращими є перші дві. Неправильними – тобто такими, що спотворюють мету держави і служать лише корисливим інтересам є тиранія, олігархія і демократія; причому він вважав, що найприйнятнішою з них є демократія – за умови, що здійснюється влада закону, а не юрби.

Аристотелем було остаточно завершено оформлення етики як наукової дисципліни в працях - “Нікомахова етика”, “Евдемова етика”, “Велика етика”. Він розглядав етику (якій він перший дав нинішню назву) як самостійну дисципліну в системі філософського знання. Якщо теоретична філософія орієнтується на знання як таке, тобто на споглядання вічного, незмінного, то практична філософія вчить правильним вчинкам. Практична філософія вивчає вольову діяльність, тобто таку, що передбачає свободу вибору. Усе, що здійснюється мимоволі, тобто за примусом або в силу незнання, випадає з поля зору практичної філософії. Таким чином, за Аристотелем, етика - це особлива практична наука про доброчинність, мета якої – навчити людину, як стати доброчинною і щасливою. Вона складається з трьох частин: вчення про вище благо, вчення про природу чеснот і вчення про конкретні чесноти.

Вищим благом, за Аристотелем, є щастя, в якому він виділяв дві складові: внутрішню (душевну) досконалість – те, що залежить від самої людини, та зовнішню (матеріальне благополуччя) – те, що не залежить від людини. Вони співвідносяться таким чином, що душевні якості людини – її доброчинність - суттєвою мірою зумовлюють її щастя. Доброчинність являє собою суспільно значиму (похвальну) і набуту якість душі. Вона не є природженою, а виховується на основі природних передумов.

Аристотель поділяє усі доброчинності на діаноетичні та етичні. Діаноетичні – це інтелектуальні, теоретичні чесноти: мудрість, розумність і розсудливість. Вони здобуваються шляхом навчання. Етичні доброчинності теж базуються на розумі, але не тільки на ньому. Доброчинність, вважає Аристотель, не можна ототожнювати зі знанням, як вважав Сократ. Мати знання про добро і користатися ним – не одне й те ж. Потрібна ще природна схильність до доброго, бажання слідувати благу, зусилля волі і практика, щоб перетворити благодійність в звичку. Тільки тоді доброчинність може стати міцним і незмінним станом душі, тобто етичні доброчинності здобуваються шляхом виховання. Для характеристики доброчинностей суттєвим є вчення Аристотеля про золоту середину. Доброчинність являє собою середину між надлишком і нестачею певної якості. Наприклад, мужність - це середина між боягузтвом і божевільною відвагою. Особливу увагу Аристотель приділяє такій доброчинності як справедливість.

Таким чином, у вченні Аристотеля узагальнено досвід усієї попередньої античної думки. В його творах ціла культура, цивілізація підводить свій підсумок.

Занепад та згасання античної філософії

(пізньоантичний період)

В епоху еллінізму криза античної цивілізації виявилась достатньо явно. В нестабільному соціальному просторі держава вже не сприймається як надійна опора для моральної позиції індивіда, тому виникає необхідність обґрунтування інших настанов для “правильного життя”, які полягають в тому, що людина рятується шляхом втечі від реалій світу, знаходячи джерело моральних цінностей в самій собі. На перший план у філософських пошуках виходять етичні проблеми. Етика звертається до внутрішнього світу людини. Якщо в класичний період етика виконувала функцію формування зразкового громадянина полісу, виступала як тобто етика соціального служіння, то в елліністичний період вона перетворюється в “етикуіндивідуального захисту.

Головними філософськими школами пізньоантичного періоду, які внесли значний вклад в розробку етичних проблем, виступали епікуреїзм та стоїцизм. Цим школам передувала філософія кініків, основоположниками якої були учень Сократа Антисфен (біля 445—360 до н.е.) і Діоген (біля 412—323 до н.е.). Хоча вони і були сучасниками філософів афінської школи, але за проблематикою і самим духом філософствування вже не належали до класичної епохи. Сприйнявши деякі положення філософії софістів та Сократа, вони надали їм свого, нового розуміння. Їх вчення можна розглядати як рекомендовану поведінку для тих, чиє життя стало нестерпним – або тому, що руйнується світ довкола, або в силу особистих невдач. Замислюючись про можливості особистого порятунку, кініки запропонували свою відповідь на це питання. Вони вважали, що усі плоди цивілізації: держава, приватна власність, шлюб, релігія, розкіш і усі штучні насолоди - не мають сенсу. Усі ці речі настільки нетривкі, що, пов’язавши з ними збереження свого щастя, можна виявити себе обманутим. Отже, незважаючи на те, що являють собою зовнішні речі – приватні чи суспільні - їх слід уникати. Один з представників цієї школи Кратет, за порадою Діогена, усі свої землі віддав під пасовища, а усі свої гроші викинув у море і став вести кінічний спосіб життя. Він повчав своїх учнів “обходитися малим … це зближує нас з богами, противне ж віддаляє, і вам, що займають середнє місце між богами і нерозумними тваринами, стане можливим стати подібними вищому роду, а не нижчому”. Якщо людина шукає спасіння в цьому світі, вона повинна шукати його в собі. В цьому й полягає доброчинність. Перші кініки, такі як Діоген, вели настільки помірне і навіть жебрацьке життя, що були уподібнені тваринам (в дійсності слово “кінік” походить від грецького слова kinos, що у перекладі означає пес). Оскільки світ, на їх думку, у своїй основі переповнений зла, то для того, щоб жити в ньому належним чином, люди повинні відсторонитися від участі в ньому. Спасіння слід шукати в нехтуванні благами цивілізації і у поверненні до простого аскетичного життя.

Таким чином, кініки переосмислили призначення філософії, яка, на їхню думку, повинна займатися не відстороненим умоспогляданням вічних істин, а показувати людині шлях до доброчесного життя.

Дух філософії кінізму виразився в повній, нічим не обмеженій свободі: свободі від тілесних потреб, зведених до мінімуму, свободі від людських пороків - марнославства, гордині, жадібності, свободі від умовностей загальноприйнятих норм поведінки. Кініки проповідували спрощення життя; свої погляди викладали у вигляді коротких повчальних висловів на кшталт: “слід домагатися задоволень, що йдуть за працею, а не перед працею”. Відкидаючи цінності сучасного їм суспільства, вони зберігали при цьому почуття власної гідності. За легендою, Діоген на питання Олександра Македонського, що він (Олександр) може для нього корисного зробити, отримав відповідь: “Відійди і не закривай мені сонце”. Вражений цією відповіддю, Олександр промовив: “Якби я не був Олександром, я хотів би бути Діогеном”. Діоген взагалі прославився своєю епатажною, аскетичною поведінкою, дотепним розумом, тому особистість цього філософа оточена легендами (наприклад, як він з ліхтарем в руках вдень шукав людину тощо). Діоген підтверджував на власному прикладі максиму кініків – “проповідувати дією”.

Хоча етика кініків носила індивідуалістичний і суб’єктивний характер, але вона ґрунтувалася на силі духу, на неабиякій здатності до незалежного існування. Кініки поставили ряд важливих проблем: про свободу дійсну і уявну, внутрішню і зовнішню, про моральну автономію і відповідальність перед суспільством, про моральній ідеал бідняка. Проте, слід відзначити, що слово “кінічний” (або в латинській транскрипції - “цинічний”) з часом набуло значення зневажливого ставлення до духовних і моральних цінностей, загальноприйнятих норм поведінки, безсоромності.

Одним з видатних пізньоантичних мислителів, який розглядав філософію як практичне вчення, що забезпечує людині щасливе безтурботне життя, вільне від страждань,був Епікур (342—271 до н.е.). Він говорив: “Пусті слова того філософа, що не лікують ніякі страждання людини. Як від медицини немає ніякої користі, якщо вона не виганяє хвороби тіла, так і від філософії, якщо вона не виганяє хвороби душі”. В Афінах у своєму саду Епікур заснував філософську школу, що ввійшла в історію як “Сад Епікура”, на воротах якої було написано: “Мандрівник, тут тобі буде добре, тут вище благо – насолода”. Епікур написав багато творів, такі як “Лист до Менекея”, “Про природу”, “Про долю”, “Про любов”, “Про кінцеву мету”, “Головні думки” та ін.

Головне у вченні Епікура – етика поведінки як спосіб досягнення щастя. Він розробивпрограму помірного гедонізму (від грець. hedone – задоволення). На відміну від Аристотеля, який вважав, що душевні якості людини суттєво, але не повністю зумовлюють її щастя, Епікур вважав, що відчуття щастя цілком знаходиться під владою людини. Звідси його обґрунтування свободи як незалежності від зовнішнього, ухилення від світу, яке спиралось на його натурфілософські погляди. Продовжуючи атомістичну традицію Демокрита, він вносить в неї суттєву корекцію. Епікур вважає, що рух атомів, хоча і підпорядкований необхідності, обумовлений також і їхньою внутрішньою властивістю – вагою та деякими іншими особливостями, тому виявляється можливим спонтанне відхилення атомів від траєкторії їхнього руху. Таке уявлення про здатність атому до саморуху являє собою онтологічне обґрунтування свободи індивіда від суспільної необхідності, незалежності від зовнішнього світу. Це знайшло свій вираз в розробленому Епікуром моральному ідеалі атараксії – стані безтурботного спокою, незворушності духу як умові щастя. Індивід залежить від світу у двох планах: безпосередньо – через потреби і бажання, незадоволення яких проявляється у негативних відчуттях, стражданнях; опосередковано – в силу наявності хибних уявлень і страхів. Отже, для досягнення щастя, котре пов’язується Епікуром з тілесним здоров’ям і відсутністю страждань та душевних тривог, необхідно розумно підходити до задоволення потреб і позбутись страхів і невірних поглядів. В зв’язку з цим він розробив класифікацію людських бажань. Оскільки не кожне бажання і його задоволення визнається Епікуром необхідним для щастя, він розділив усі людські бажання на три групи: природні і необхідні; природні, але не необхідні; неприродні і не необхідні. Для досягнення атараксії необхідно дотримуватись принципу: “Прагнути до насолоди і уникати страждань, керуючись розумом”. Звідси випливає необхідність розумного та помірного підходу до насолод, бо багато які з них приводять до страждань: “Необхідні бажання виконувати, а шкідливі – подавляти”. Якщо хтось віддається насолодам без міри, то після задоволення настає страждання. Отже, Епікур пропонує жити з задоволенням, але скромно, щоб не страждати від небажаних наслідків цих задоволень.

З іншого боку, Епікур прагне позбавити людей від страху перед богами і смертю. Практична допомога людині в подоланні страху перед смертю – найважливіше завдання філософії. Душа людини, за Епікуром, помирає разом з тілом, тому що вона, як і тіло, складається з атомів. Смерті не слід боятися, тому що, поки ми є – її нема, а коли вона приходить, то нас нема; тобто смерті немає ні для живих, ні для мертвих. Також не слід боятися і богів, які живуть у просторі між світами і насолоджуються блаженством, тому вони не втручаються в хід явищ природи і людські справи, оскільки це порушило б їхнє безтурботне існування. Таким чином, коли людина усвідомить, що ні боги, ні невблаганна необхідність слідувати долі, ні смерть не впливають на її життя, тільки тоді вона буде вільною і зможе повністю віддатись вищій меті – блаженству.

В цілому етика Епікура індивідуалістична, йому приписують правило – “живи непомітно”, не беручи участі у гучному суспільному житті. В той же час хоча він великого значення надавав такому міжособистісному благу як дружба, яка є вільним спілкуванням індивідів, що обрали один одного для бесід і проводження часу з доброї волі. “З усього того, що мудрість дає для щастя усього життя, найважливіше – це дружба”. Ці слова Епікура визначали його життєву позицію. Не випадково його учні і послідовники зберегли благоговійну пам’ять про нього.

Пізніше, в римській імперії, послідовником Епікура став ЛукреційКар (біля. 99—55 рр. до н.е.).

Впливовою філософською течією пізньоантичної епохи був також стоїцизм, засновником якого став грецький мислитель Зенон з Кітія (336—265 до н.е.). Назва школи “Стоя”, тобто портик, пішло від назви місця, де він викладав своє вчення – так званого “Строкатого Портику” в Афінах. Відомими представниками грецького стоїцизму були також ПанеційРодоський (біля 185-110 до н. е.) та Посідоній (біля 135-51/50 до н.е.). Стоїцизм знайшов своє блискуче продовження і в римську епоху. Найбільш видатними представниками римського стоїцизму були Сенека (біля. 4 р. до н. е. – 65 р.), Епіктет (біля 50-138) і Марк Аврелій (121-180).

Згідно вченню стоїків, все у світі підкоряється владі строгої необхідності - логосу. Людське життя теж залежить від необхідного ходу речей, який виражається в фатумі, людській долі. Тому основними принципами достойного життя є, по-перше, згода з природою (жити щасливо – значить жити у відповідності з природою) і, по-друге, підпорядкованість людини долі. Дія долі неминуча і невблаганна, отже, людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо, однак людина здатна змінити своє ставлення до неї. Стоїки вважали, що мудрець повинен жити згідно з природою речей, бути вільним від хвилювань, байдужим до пристрастей, холоднокровно та стійко зустрічати свою долю. Кожна людина здатна уникнути краху надій, сердечного болю і відчаю у спробах змінити хід подій, якщо перед тим вона усвідомить, що здійснення цих подій напередвизначено. Людина стає вільною, коли усвідомлює це. Невільною людиною ж є та, яка починає боротися, щоб змінити хід речей. Ідеал устремлінь стоїків - апатія (від грець. а – заперечувальна частка, «pathos» – пристрасть). Якщо людина помірна, мужня, справедлива, розсудлива і завжди діє за велінням обов’язку, якщо вона з радістю і легкістю приймає все, що надається невблаганною долею, тоді вона істинно мудра. Саме вільне і свідоме підкорення долі є достоїнством, одним із проявів якого є самовільний відхід з життя. Від стоїків йде розуміння філософії як науки вмирати.

Подібно кінікам, стоїки були глибоко пригнічені падінням грецьких міст-держав і імперії Олександра Македонського. Вони відчували марність сподівань на соціальне відродження, тому їх філософія, як і уся філософія епохи еллінізму, роз’яснює, як індивідуум може досягти особистого порятунку у світі, який руйнується. Стоїцизм відрізняється від кінізму тим, що кініки дотримувались думки, що, якщо немає можливості уникнути краху світу, в якому вони живуть, слід від нього відмовитись. Стоїки ж вважали, що подібне заперечення не є необхідним, якщо людина не стає рабом речей, залишається байдужою до них. Мудрець прагне до того, щоб володіти вічними благами, які не залежать від мінливої долі, шукає їх в душі людини, в умінні жити згідно з природою речей. Обов’язковою умовою такого життя є здоровийрозум, мужній дух, помірність в користуванні матеріальними благами. Чим більш байдужим був стоїчний мудрець до оточуючого його світу, в тому числі і соціального, тим сильніше він проникав в таємні глибини власного “Я”, виявляючи у своїй особистості цілий всесвіт, раніше йому зовсім невідомий і недоступний.

Головною заслугою стоїцизму було перенесення відповідальності за досягнення щастя з суспільства безпосередньо на індивіда. В здатності нехтувати примхами долі і задовольнятись доброчинністю, тобто переживати радість від усвідомлення власної духовної сили і величі духу, вони вбачали вище благо. Так, Сенека зазначав, що розумного доля веде, а нерозумного – волочить за собою. Таку ж думку виражає Епіктет: “Розумна людина завжди живе так, як вона хоче, і ніхто не в змозі їй завадити, тому що вона бажає тільки можливого, того, що в її владі, тому така людина вільна”, а Марк Аврелій у роздумах “До самого себе” проголошує, що “єдине, що знаходиться у владі людини – це її думки ... Зазирни у себе! Там ... джерело добра, яке здатне бити, не висихаючи...”.

Зародившись на ґрунті Давньої Греції, філософсько-етичне вчення стоїцизму не випадково знайшло свою другу батьківщину в Римі. Значний успіх стоїцизму в римському суспільстві пояснюється тим, що його ідеї відповідали римському національному характеру. Уся римська історія сповнена зразками стійкості, мужності, неухильного слідування обов’язку, прояву сили волі. Заповітом римського народу і моральним стрижнем його історичного буття було – перенести невблаганні удари долі, зберігаючи самовладання і гідність римлянина у самих безнадійних ситуаціях. Тому філософія “героїчного песимізму”, як характеризують стоїцизм, виявилась співзвучною їх світовідчуттю та способу життя.

Стоїчне вчення, зокрема підкреслення необхідності “підкорити себе” світовому розуму (логосу – богу), проповідь смиренності багато в чому вплинули на формування раннього християнства.

Плансемінарського заняття:

1. Основні етапи розвитку античної філософії та їх загальна характеристика.

2. Досократівський період розвитку античної філософії:

а) погляди різних шкіл давньогрецької філософії на першооснову світу, на сутність буття (Мілетська школа, Геракліт, Піфагор, Демокрит);

б) діалектичні та метафізичні погляди на світ (Геракліт, Парменід);

в) евдемоністична етика Демокрита.

3. Класичний період розвитку античної філософії:

а) філософські погляди софістів;

б) Сократ: його життя та основні ідеї;

в) Платон: вчення про ідеї та пізнання, про людину та державу;

г) Аристотель – систематизатор давньогрецької філософії.

4. Пізньоантичний період розвитку філософії:

а) чинники, що обумовили етичну спрямованість елліністичної філософії;

б) гедоністична етика Епікура;

в) філософсько-етичні погляди стоїків.

Тести

1.Який соціальний чинник найбільш сприяв виробленню у давніх греків передумов раціонального філософського мислення:

- полісна демократія; - особливості релігійно-міфологічних поглядів;

- рабовласницький уклад.

2.Що означало у давніх греків слово “космос”?

- безповітряний простір; - безконечність;

- нерухомі зірки; - порядок.

3.Хто з названих філософів є представниками мілетської школи?

- Геракліт; - Анаксимен;

- Піфагор; - Парменід;

- Фалес; - Анаксимандр.

4.Яким уявлялось Фалесу начало світу?

- атоми – основа всіх речей; - боги – творці усього існуючого;

- вода – начало усього існуючого; - чотири елементи – начало усіх речей.

5.Що є началом світу, згідно з вченням Анаксимандра?

- повітря; - вогонь;

- матерія; - апейрон.

6.Що, на думку Анаксимена, є началом усього?

- ефір; - вогонь;

- повітря; - безкінечність.

7.З чим, на думку Піфагора, узгоджуються всі речі?

- з душею; - з космосом;

- з простором; - з числом.

8.Піфагор вважав, що після смерті душа …

- переселяється в інше тіло; - припиняє існування;

- розчиняється в світовому дусі; - існує окремо від тіла.

9.Кому належать наступні слова: “Цей космос, один і той же для всіх, не створив ніхто з богів, ніхто з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що рівномірно спалахує, рівномірно згасає”?

- Емпедоклу; - Фалесу;

- Анаксимену; - Геракліту;

- Парменіду.

10.Як у Геракліта називається те, що керує усіма речами, є критерієм істини, існує вічно?

- апейрон; - космос;

- логос; - квінтесенція.

11.Хто першим в історії філософії поставив питання про буття?

- Геракліт; - Парменід;

- Сократ; - Фалес.

12.Як слід розуміти думку Парменіда: “Мислення та буття - одне і те ж”?

- існує світ, який чуттєво сприймається;

- буття є, а небуття немає;

- існує лише те, що можна мислити;

- існує лише умоглядний світ.

13.Хто з філософів стверджував, що неможливий поділ речей до безкінечності?

- Анаксагор; - Демокрит;

- Зенон Елейський; - Парменід.

14.Яке знання Демокрит називав “справжнім” на відміну від “темного”?

- інтуїтивне; - містичне;

- раціональне; - чуттєве.

15.Хто з філософів відноситься до досократичного періоду?

- Аристотель; - Геракліт;

- Анаксагор; - Емпедокл;

- Епікур; - Демокрит;

- Зенон з Елеї.

16.Який вислів належить Протагору:

- “В одну і ту ж річку не можна увійти двічі”;

- “Я знаю, що я нічого не знаю”;

- “Людина є міра усіх речей”.

17.Чого шукав Діоген, ходячи містом вдень із запаленим ліхтарем?

- мудрості; - справедливості;

- щастя; - людину.

18.Сократ основну увагу у своїх міркування приділяв:

- космосу та закону його розвитку;

- політичному устрою держави;

- людині та внутрішнім чинникам її дій;

- атомістичній теорії;

- співвідношенню світу ідей та світу речей.

19.Наполягання на тому, що справжнє знання є основою правильних моральних вчинків було характерним для:

- Геракліта; - Сократа;

- Демокрита; - Марка Аврелія;

- Сенеки.

20.Кому з античних філософів належить вислів: “Заговори, щоб я побачив тебе!”

- Діогену; - Геракліту;

- Платону; - Сократу.

21.Хто з античних мислителів поділяв філософію на практичну і теоретичну?

- Піфагор; - Геракліт;

- Платон; - Аристотель.

22.Хто із названих філософів відноситься до школи софістів?

- Горгій; - Сократ;

- Епікур; - Парменід;

- Протагор; - Діоген.

23.Кому належить вислів: “Я знаю, що нічого не знаю”?

- Аристотелю; - Ксенофану;

- Епікуру; - Платону;

- Сократу; - Протагору.

24.Що означає сократівське поняття “майєвтика”?

- мистецтво суперечки; - пізнання;

- міркування; - сповивальне мистецтво.

25.Хто з давньогрецьких філософів використовує образ бранців у печері для ілюстрації сутності процесу пізнання?

- Демокрит; - Зенон з Елеї;

- Платон; - Аристотель;

- Піррон.

26.Якому типу філософствування віддавав перевагу Платон?

- наївному стихійному матеріалізму; - об’єктивному ідеалізму;

- скептицизму; - суб’єктивному ідеалізму.

27.Яка ідея, згідно з Платоном, є найважливішою?

- ідея блага; - ідея істини;

- ідея краси; - ідея справедливості.

28.Хто з названих філософів стояв біля витоків “лінії матеріалізму”?

- Сократ; - Демокрит;

- Сенека; - Аристотель;

- Платон; - Епікур.

29.Хто з названих філософів стояв біля витоків “лінії ідеалізму”?

- Сократ; - Демокрит;

- Сенека; - Аристотель;

- Платон; - Епікур.

30.Які якості, згідно з Платоном, притаманні ідеям:

- вічність; - первинність;

- тимчасовість; - недосконалість;

- тілесність; - надчуттєвість, умосяжність;

- мінливість; - вторинність.

31.Що являє собою, за Платоном, пізнання?

- конституювання світу в свідомості суб’єкта;

- відображення об’єктивної реальності;

- пригадування того, що відомо ще до народження.

32.Який чином пояснював Платон те, що душі притаманне знання ідей?

- душа споглядає ідеї в період безтілесного існування;

- ідеї виникають шляхом узагальнення чуттєвого досвіду;

- ідеї осягаються завдяки містичній інтуїції;

- ідеї осягаються завдяки раціональній інтуїції.

33.Хто із названих античних філософів є автором концепції ідеальної держави?

- Демокрит; - Платон;

- Геракліт; - Аристотель;

- Сократ.

34.Як називалась перша філософія у Аристотеля?

- діалектика; - аналітика;

- логіка; - метафізика.

35.Кого із античних філософів К.Маркс назвав О.Македонським грецької філософії?

- Сократ; - Платон;

- Аристотель; - Епікур.

36.В чому полягає, за Аристотелем, благо людини?

- в апатії, відсутності страждань і незворушності духу;

- в діяльності душі відповідно до доброчинності;

- в любові до вищих неземних цінностей;

- в задоволенні.

37.За визначенням Аристотеля людина є:

- міра всіх речей; - мікрокосмос;

- суспільна істота; - боже творіння.

38.Які форми держави, за Аристотелем, реалізують загальне благо?

- тиранія; - аристократія;

- демократія; - монархія;

- олігархія.

39.Які з зазначених філософів відносяться до класичного періоду?

- Епікур; - Парменід;

- Сократ; - Геракліт;

- Платон; - Плотін;

- Аристотель; - Епіктет.

40.Які з зазначених філософів відносяться до пізньоантичного періоду?

- Піфагор; - Плотін;

- Сенека; - Фалес;

- Марк Аврелій; - Діоген;

- Аристотель; - Піррон;

- Епіктет; - Епікур.

41.Філософські школи пізньої античності:

- опікувалися докладним удосконаленням античної натурфілософії;

- розробляли вчення про найкращу державу;

- намагалися надати кожному окремому індивіду засоби життєвого самоствердження;

- прагнули підпорядкувати філософію теології.

42.Яка, з точки зору Епікура, основна мета розсудливої людини?

- апатія, безпристрасність; - безтурботність духу;

- очишення душі; - задоволення.

43.Кому з філософів належить думка про те, що боги безсмертні і блаженні, в силу чого зовсім бездіяльні і тому ніяк не впливають на людське життя?

- Емпедоклу; - Епіктету;

- Епікуру; - Аристотелю.

44.Для чого, з точки зору Епікура, потрібні наукові знання?

- для незворушності духу; - для підкорення природи;

- для дотримання істини;

- для справедливого облаштування суспільства.

45.Кому з філософів належить вчення про три види бажань?

- Епіктету; - Епікуру;

- Піррону; - Сократу;

- Аристотелю.

46.Що таке доля в розумінні стоїків?

- бездушний, закономірний хід механізму природи;

- дія розуму природи як одушевленої істоти;

- здійснення замислу трансцендентного божества;

- випадковий збіг обставин.

47.Кому з філософів належить вислів: “Того, хто бажає, доля приваблює, того, хто не бажає – штовхає”?

- Епікуру; - Сенеці;

- Сократу; - Марку Аврелію;

- Протагору.

пЕРШОДЖЕРЕЛА ДО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

Платон. Государство

…Ты можешь уподобить нашу человеческую природу в отношении просвещенности и непросвещенности вот какому состоянию … Люди как бы находятся в подземном жилище наподобие пещеры, где во всю ее длину тянется широкий просвет. С малых лет у них там на ногах и на шее оковы, так что людям не двинуться с места, и видят они только то, что у них прямо перед глазами, ибо повернуть голову они не могут из-за этих оков. Люди обращены спиной к свету, исходящему от огня, который горит далеко в вышине, а между огнем и узниками проходит верхняя дорога, огражденная…невысокой стеной вроде той ширмы, за которой фокусники помещают своих помощников, когда поверх ширмы показывают кукол…

— Так представь же себе и то, что за этой стеной другие люди несут различную утварь, держа ее так, что она видна поверх стены; проносят они и статуи, и всяческие изображения живых существ, сделанные из камня и дерева. При этом, как водится, одни из несущих разговаривают, другие молчат.

— Странный ты рисуешь образ и странных узников!

— Подобных нам. Прежде всего разве ты думаешь, что, находясь в таком положении, люди что-нибудь видят, свое ли или чужое, кроме теней, отбрасываемых огнем на расположенную перед ними стену пещеры?

— Как же им видеть что-то иное, раз всю свою жизнь они вынуждены держать голову неподвижно?

— А предметы, которые проносят там, за стеной? Не то же ли самое происходит и с ними? … Если бы узники были в состоянии друг с другом беседовать, разве, думаешь ты, не считали бы они, что дают названия именно тому, что видят? … Далее. Если бы в их темнице отдавалось эхом все, что бы ни произнес любой из проходящих мимо, думаешь ты, они приписали бы эти звуки чему-нибудь иному, а не проходящей тени? … Такие узники целиком и полностью принимали бы за истину тени проносимых мимо предметов.

— Это совершенно неизбежно.

— Понаблюдай же их освобождение от оков неразумия и исцеление от него, иначе говоря, как бы это все у них происходило, если бы с ними естественным путем случилось нечто подобное.

Когда с кого-нибудь из них снимут оковы, заставят его вдруг встать, повернуть шею, пройтись, взглянуть вверх — в сторону света, ему будет мучительно выполнять все это, он не в силах будет смотреть при ярком сиянии на те вещи, тень от которых он видел раньше. И как ты думаешь, что он скажет, когда ему начнут творить, что раньше он видел пустяки, а теперь, приблизившись к бытию и обратившись к более подлинному, он мог бы обрести правильный взгляд?

— Обдумай еще и вот что: если бы такой человек опять спустился туда и сел бы на то же самое место, разве не были бы его глаза охвачены мраком при таком внезапном уходе от света Солнца?

— Конечно.

— А если бы ему снова пришлось состязаться с этими вечными узниками, разбирая значение тех теней? Пока его зрение не притупится и глаза не привыкнут — а на это потребовалось бы немалое время,— разве не казался бы он смешон? О нем стали бы говорить, что из своего восхождения он вернулся с испорченным зрением, а значит, не стоит даже и пытаться идти ввысь. А кто принялся бы освобождать узников, чтобы повести их ввысь, того разве они не убили бы, попадись он им в руки?

— Непременно убили бы.

— Так вот, дорогой мой Главкон, это уподобление следует применить ко всему, что было сказано ранее: область, охватываемая зрением, подобна тюремному жилищу, а свет от огня уподобляется в ней мощи Солнца. Восхождение и созерцание вещей, находящихся в вышине,— это подъем души в область умопостигаемого. Если ты все это допустишь, то постигнешь мою заветную мысль — коль скоро ты стремишься ее узнать,— а уж богу ведомо, верна ли она. Итак, вот что мне видится: в том, что познаваемо, идея блага — это предел, и она с трудом различима, но стоит только ее там различить, как отсюда напрашивается вывод, что именно она — причина всего правильного и прекрасного. В области видимого она порождает свет и его владыку, а в области умопостигаемого она сама — владычица, от которой зависят истина и разумение, и на нее должен взирать тот, кто хочет сознательно действовать как в частной, так и в общественной жизни.

— Я согласен с тобой, насколько мне это доступно.

— Тогда будь со мной заодно еще вот в чем: не удивляйся, что пришедшие ко всему этому не хотят заниматься человеческими делами; их души всегда стремятся ввысь. Да это и естественно, поскольку соответствует нарисованной выше картине.

— Да, естественно.

Эпикур. «Эпикур приветствует Менекея»

Пусть никто в молодости не откладывает занятия философией, а в старости не устает заниматься философией; ведь никто не бывает ни недозрелым, ни перезрелым для здоровья души. Кто говорит, что еще не наступило или прошло время для занятия философией, тот по­хож на того, кто говорит, что для счастья или еще нет, или уже нет вре­мени. Поэтому и юноше и старцу следует заниматься философией: первому — для того, чтобы, стареясь, быть молоду благами вследствие благодарного воспоминания о прошедшем, а второму — для того, что­бы быть одновременно и молодым и старым вследствие отсутствия страха перед будущим. Поэтому следует размышлять о том, что созда­ет счастье, если действительно, когда оно есть, у нас все есть, а когда его нет, мы все делаем, чтобы его иметь.

Что я тебе постоянно советовал, это делай и об этом размышляй, имея в виду, что это основные принципы прекрасной жизни. Во-пер­вых, верь, что бог — существо бессмертное и блаженное, согласно на­чертанному общему представлению о боге, и не приписывай ему ни­чего чуждого его бессмертию или несогласного с его блаженством; но представляй себе о боге все, что может сохранять его блаженство, со­единенное с бессмертием. Да, боги существуют: познание их — факт очевидный. Но они не таковы, какими их представляет себе толпа, потому что толпа не сохраняет о них постоянно своего представления. Нечестив не тот, кто устраняет богов толпы, но тот, кто применяет к богам представления толпы: ибо высказывания толпы о богах явля­ются не естественными понятиями, но лживыми домыслами, соглас­но которым дурным людям боги посылают величайший вред, а хоро­шим — пользу. Именно люди, все время близко соприкасаясь со своими собственными добродетелями, к подобным себе относятся хорошо, а на все, что не таково, смотрят, как на чуждое.

Приучай себя к мысли, что смерть не имеет к нам никакого отноше­ния. Ведь все хорошее и дурное заключается в ощущении, а смерть есть лишение ощущения. Поэтому правильное знание того, что смерть не имеет к нам никакого отношения, делает смертность жизни услади­тельной, — не потому, чтобы оно прибавляло к ней безграничное коли­чество времени, но потому, что отнимает жажду бессмертия. И дейст­вительно, нет ничего страшного в жизни тому, кто всем сердцем постиг [вполне убежден], что вне жизни нет ничего страшного. Таким обра­зом, глуп тот, кто говорит, что он боится смерти не потому, что она причинит страдание, когда придет, но потому, что она причиняет стра­дание тем, что придет: ведь если что не тревожит присутствия, то на­прасно печалиться, когда оно только еще ожидается. Таким образом, самое страшное из зол, смерть, не имеет к нам никакого отношения, так как когда мы существуем, смерть еще не присутствует; а когда смерть присутствует, тогда мы не существуем. Таким образом, смерть не имеет отношения ни к живущим, ни к умершим, так как для одних она не существует, а другие уже не существуют.

Люди толпы то избегают смерти, как величайшего из зол, то жаж­дут ее, как отдохновения от зол жизни. А мудрец не уклоняется от жизни, но и не боится не-жизни, потому что жизнь ему не мешает, а не-жизнь не представляется каким-нибудь злом. Как пищу он вы­бирает вовсе не более обильную, но самую приятную, так и временем он наслаждается не самым долгим, но самым приятным.

Так как удовольствие есть первое и прирожденное нам благо, то поэтому мы выбираем не всякое удовольствие, но иногда мы обходим многие удовольствия, когда за ними следует для нас большая непри­ятность; также мы считаем многие страдания лучше удовольствия, после того как мы вытерпим страдания в течение долгого времени. Таким образом, всякое удовольствие, по естественному родству с на­ми, есть благо, но не всякое удовольствие следует выбирать, равно как и страдание всякое есть зло, но не всякого страдания следует избегать. Но должно обо всем этом судить по соразмерении и по рассмотрении полезного и неполезного: ведь в некоторых случаях мы смотрим на благо, как на зло, и обратно: на зло — как на благо.

Да и довольство своим [умеренность] мы считаем великим благом не затем, чтобы всегда пользоваться немногим, но затем, чтобы, если у нас не будет многого, довольствоваться немногим в полном убежде­нии, что с наибольшим удовольствием наслаждаются роскошью те, которые наименее в ней нуждаются, и что все естественное легко до­бывается, а пустое [излишнее] трудно добывается. Простые кушанья доставляют такое же удовольствие, как и дорогая пища, когда страда­ние от недостатка устранено. Хлеб и вода доставляют величайшее удо­вольствие, когда человек подносит их к устам, чувствуя потребность. Таким образом, привычка к простой, недорогой пище способствует улучшению здоровья, делает человека деятельным по отношению к на­сущным потребностям жизни, приводит нас в лучшее расположение духа, когда мы после долгого промежутка получаем доступ к предметам роскоши, и делает нас неустрашимыми пред случайностью.

Итак, когда мы говорим, что удовольствие есть конечная цель, то мы разумеем не удовольствия распутников, и не удовольствия, за­ключающиеся в чувственном наслаждении, как думают некоторые, не знающие, или не соглашающиеся, или неправильно понимаю­щие, но мы разумеем свободу от телесных страданий и от душевных тревог. Нет, не попойки и кутежи непрерывные, не наслаждения рыбою и всеми прочими яствами, которые доставляет роскошный стол, рождают приятную жизнь, но трезвое рассуждение, исследующее причины всякого вы­бора и избегания и изгоняющее [лживые] мнения, которые произво­дят в душе величайшее смятение.

Начало всего этого и величайшее благо есть благоразумие. Поэто­му благоразумие дороже даже философии. От благоразумия произош­ли все остальные добродетели; оно учит, что нельзя жить приятно, не живя разумно, нравственно и справедливо, и наоборот, нельзя жить разумно, нравственно и справедливо, не живя приятно.

Так вот обдумывай это и тому подобное сам с собою днем и ночью и с подобным тебе человеком, и ты никогда, ни наяву, ни во сне, не придешь в смятение, а будешь жить, как бог среди людей. Да, совер­шенно не похож на смертное существо человек, живущий среди бес­смертных благ!

Сенека А.Л. О счастливой жизни

...Я принимаю общее правило всех стоиков: «Живи со­образно с природой вещей». Не уклоняться от нее, руко­водствоваться ее законом, брать с нее пример, — в этом и заключается мудрость. Следовательно, жизнь — счастлива, если она согласуется со своей природой. Такая жизнь воз­можна лишь в том случае, если, во-первых, человек посто­янно обладает здравым умом; затем, если дух его мужествен и энергичен, благороден, вынослив и подготовлен ко вся­ким обстоятельствам; если он, не впадая в тревожную мни­тельность, заботится об удовлетворении физических по­требностей; если он вообще интересуется материальными сторонами жизни, не соблазняясь ни одной из них; нако­нец, если он умеет пользоваться дарами судьбы, не дела­ясь их рабом. Мне незачем присовокуплять, так как ты и сам понимаешь, что результатом такого расположения духа бывает постоянное спокойствие и свобода ввиду устране­ния всяких поводов к раздражению и к страху. Вместо удо­вольствий, вместо ничтожных, мимолетных и не только мерзких, но и вредных наслаждений наступает сильная, неомрачимая и постоянная радость, мир и гармония духа, величие, соединенное с кротостью…

Человек, не имеющий понятия об истине, никоим об­разом не может быть и назван счастливым. Следователь­но, жизнь — счастлива, если она неизменно основывает­ся на правильном, разумном суждении. Тогда дух человека отличается ясностью; он свободен от всяких дурных вли­яний, избавившись не только от терзаний, но и от мелких уколов: он готов всегда удерживать занятое им положение и отстаивать его, несмотря на ожесточенные удары судь­бы…

Если философы и не поступают всегда так, как говорят, то все-таки они приносят большую пользу тем, что они рассуждают, что они намечают нравственные идеалы. А ес­ли бы они и действовали согласно своим речам, то никто не был бы счастливее их. Но и так нельзя относиться с пренебрежением к благородным словам и к людям, вооду­шевленным благородными помыслами. Занятие полезны­ми научными вопросами похвально, даже если бы оно не сопровождалось существенным результатом. Что удиви­тельного в том, что, задумавши подняться на такую высо­ту, они не достигают вершины? Если ты истинный муж, то ты должен уважать людей, решающихся на великие дела, даже в случае их падения. Благородно поступает тот, кто, считаясь не с собственными силами, а с силами человече­ской природы, ставит себе высокие цели, старается их до­стигнуть и мечтает о столь великих идеалах, что вопло­щение их в жизнь оказывается трудным даже для людей, обладающих недюжинными дарованиями. Вот какие цели он может поставить себе: «При виде смерти и при извес­тии о ней я буду сохранять одинаково спокойное выраже­ние лица; я буду переносить тяжелые испытания, каковы бы они ни были, подкрепляя телесные силы духовными; я буду презирать богатство независимо от того, будет ли оно у меня или нет; я не стану печальнее, если оно будет принадлежать другому, и более гордым, если оно будет окружать меня своим блеском; я буду равнодушен к судь­бе, будет ли она жаловать меня или карать; на все земли я буду смотреть как на свои, а на свои — как на всеобщее достояние, буду жить в убеждении, что я родился для дру­гих, и буду за это благодарен природе, так как она не могла позаботиться лучше о моих интересах: меня одного она подарила всем, а всех — мне одному.

Эпиктет. В чем наше благо

... Люди и животные устроены разно, потому что у них и назначение разное... Человек, как и животные, должен заботиться и о нуждах своего тела, но главнее всего он должен делать и все то, что назначено одному только человеку и что отличает его от животного ... Человек должен поступать так, как указывает ему совесть и разум его.

Мне, как человеку, дано знать, кто я такой, для чего я родился и на что нужен мне разум мой. Оказывается, что я получил самые лучшие духовные способности: разумение, мужество, смирение. А с ними – какое мне дело до того, что может со мной случиться? Кто сможет рассердить или смутить меня?

... Когда я вижу человека, который мучает себя какими-нибудь опасениями и беспокойствами, я спрашиваю себя: - Что нужно этому несчастному человеку? Наверно, он хочет чего-нибудь такого, что не находится в его власти и чем он не может сам распорядиться; потому что когда то, чего я хочу, находится в моей власти, то я не могу беспокоиться об этом, а прямо делаю то, чего желаю ...

Когда человек желает того, что ему не дано, и отвращается от того, чего он избежать не может, то у него желания не в порядке: он болен расстройством желаний точно так же, как люди бывают больны расстройством желудка или печени.

Таким расстройством желаний болен всякий человек, который тревожится о будущем или мучит себя разными беспокойствами и страхами о том, что от него не зависит...

Люди затрудняются, беспокоятся и волнуются только тогда, когда они заняты внешними делами, от них не зависящими. В этих случаях они тревожно спрашивают себя: что я стану делать? Что-то будет? Что из этого выйдет? Как бы не случилось того или другого? Так бывает с теми, кто постоянно заботится о том, что им не принадлежит.

Наоборот, человек, занятый тем, что от него самого зависит, и полагающий свою жизнь в работе самосовершенствования, не станет так тревожить себя ...

- Какая же наша способность указывает нам, что следует делать и чего не следует?

– Способность эта называется разумом. Один только разум указывает, что следует делать и чего не следует... А между тем вместо того, чтобы разумом освещать и направлять свою жизнь, мы наваливаем на себя множество посторонних забот. Один заботится о здоровье своего тела и дрожит при одной только мысли заболеть; другой мучает себя заботами о своем богатстве; третий волнуется об участи своих детей, о делах своего брата, об усердии своего раба. Мы добровольно взваливаем на себя все эти ненужные нам заботы...

- Что же мне делать в таком случае?

- Подчиниться тому, что не от тебя зависит и улучшать в себе то, что зависит только от тебя. Разумно только об этом заботиться, а все остальное принимай так, как оно происходит. Ведь все остальное происходит не так, как ты хочешь, а как то Богу угодно....

Единственное наше благо и зло - в нас самих, в нашей собственной душе. Для каждого из нас благо в том, чтобы жить разумно, а зло в том, чтобы не жить разумно... Если мы будем это твердо помнить, то ни с кем никогда не станем ссориться и враждовать, потому что глупо ссориться из-за того, что не касается нашего блага, и – с людьми заблуждающимися и, стало быть, несчастными.

Сократ понимал это. Злоба жены и неблагодарность сына не заставляли его плакаться на судьбу: жена выливала ему на голову помои и топтала ногами его пирог, а он говорил: “Это меня не касается. То, что мое – мою душу, - никто на свете не может отнять у меня. В этом бессильна и толпа людей против одного человека, и самый сильный против самого слабого. Этот дар дан Богом каждому человеку”...

Если ты в самом деле хочешь жить по совести и разуму, если ты взаправду веришь, что в этом твое благо и что другие заблуждаются, то ты не будешь беспокоиться о том, что говорят про тебя другие люди...

Проблемно-пошукові завдання

1.Розкрийте основні риси філософствування давніх греків (за роботою Кессиди Ф.Х. “К проблеме греческого чуда”).

2.Проаналізуйте соціокультурні умови, що сприяли формуванню унікальних особливостей давньогрецького мислення (за роботою Вернана Ж.-П. „ Духовный мир полиса”).

3.Співставте погляди різних шкіл ранньогрецької філософії на першооснову світу.

4.Проаналізувати, чому філософію Сократа характеризують як “етичний раціоналізм”.

5.Проаналізуйте вчення Платона про пізнання і його зв’язок з його вченням про ідеї та про людину.

6.Окреслити особливості діалектичного мислення давніх греків, спираючись на роботу Ф.Енгельса “Старое предисловие к Анти-Дюрингу”.

7.Поясність, чому К. Маркс назвав Аристотеля «...першим енциклопедичним розумом серед греків».

8.Розкрийте причини того, що в елліністичний період на перший план в філософії виходять проблеми етики.

9.Охарактеризуйте, в чому схожість і відмінність шляхів досягнення щастя з позицій епікуреїзму та стоїцизму.

10.Проінтерпретуйте висловлювання Ф.Енгельса:“В многообразных формах греческой философии уже имеются в зародыше, в процессе возникновения, почти все позднейшие типы мировоззрений” (робота Ф.Энгельса. Старое предисловие к Анти-Дюрингу. О диалектике).

11.Охарактеризуйте основні положення евдемоністичної етики Демокрита.

12. На питання, звідки він, Діоген відповідав: “Я – громадянин світу”. Як Ви вважаєте, чи актуальна його позиція в наш час?

Тематика доповідей та рефератів

1.Цивілізація і культура Древньої Греції – основа виникнення філософії.

2.Філософські школи досократиків.

3.Геракліт Ефеський: біля витоків діалектики.

4.Атомічстичнв ідеї в античній філософії: від Левкіппа до Лукреція.

5.Евдемонізм Демокрита.

6.Життя і філософські погляди Сократа.

7.Філософія Платона як система об’єктивного ідеалізму.

8.Платонівське вчення про суспільство і державу.

9.Вчення Аристотеля про людину і суспільство.

10.Аристотель – енциклопедичний розум древності.

11.Аристотель про практичну філософію.

12.Етичне вчення Епікура.

13.Стоїки та їх етична концепція.

14.Антична діалектика.

15.Вчення римських стоїків.

Література

Асмус В.Ф. Античная философия. М.: 1999.

Введение в философию. М.: 2004.

Вернан Духовный мир полиса [Культурологія]

Кессиди К проблеме греческого чуда [Культурология]

Мир философии. М.: 1991. Ч.1,2.

Новая философская энциклопедия. Т.1-4. – М.: 2000-2001.

Римские стоики: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий. М.: 1995.

Татаркевич В.Л. Історія філософії. Т.1.Львів. 1997,1999.

Філософія. Навчальний посібник. Під ред. Надольного І.Ф. К.: 1997.

Філософія. Підручник. Бичко І.В. та ін. К., 2001.

Тема 3. ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧчя та доби відродження

Зміст теми: 1.Основні риси середньовічної філософії. 2. Онтологія та гносеологія. Реалізм та номіналізм у середньовічній філософії. 3. Середньовічна схоластика. Т.Аквінський як систематизатор схоластики. 4. Етичні погляди епохи Середньовіччя. 5. Головні риси філософії епохи Відродження. 6. Етичні погляди доби Відродження.

Основні риси середньовічної філософії

Середні віки – це період з V по ХV ст., коли на території Європи панували феодальні відносини та феодальна культура, а пануючим світоглядом було християнство. Джерелом істини і краси в епоху Середньовіччя стає єдинаверховнасутність – Бог, котрий у повній мірі здатен відкрити їх людині лише через віру, а не через розум. Дана обставина і визначає найсуттєвішу рису середньовічної філософії - її теоцентризм. Магістральними ідеями, котрі розроблялись видатними мислителями цього часу, були, насамперед, ідеї теологічні, які торкались того, як розуміти Бога, Трійцю, творіння тощо. Посилання на Біблію вважались самим надійним філософським, науковим аргументом. Церковні догмати приймаються як самоочевидні та неспростовні постулати, і єдине, для чого був потрібний інтелект, освіченість, так це для того, щоб краще логічно витлумачити Біблію – головне джерело Божественної правди, і пояснити, як у відповідності до неї вірно відповідати на “вічні” філософські питання про буття, пізнання, природу людини. До спостереження та досвіду тодішня наука практично не зверталась, оскільки тлумачення їх результатів породжувало різнобій думок, можливість перегляду основних постулатів віри. Хоча філософія розумілася як “служниця богослов’я”, однак, Середньовіччя було часом подальшого розвитку філософії, тільки в інших культурних умовах, і тому немає підстав вважати, що це був час лише застою та невігластва. Відносний спад інтелектуального життя можна віднести лише до раннього середньовіччя (VІ–ІХ ст.), хоча і в той час йшла активна робота по переосмисленню понять буття, природи, Бога, людини тощо; а починаючи з Х століття йде активний розвиток філософії, а вже з ХІІ по ХV ст. можна говорити і про її розквіт.

Онтологія та гносеологія. Реалізм та номіналізм

у середньовічній філософії.

В основі християнського монотеїзму лежали дві досить далекі для античного світогляду ідеї – творіння та одкровення, котрі взаємно передбачають одна одну, витікають одна з одної. Ці дві ідеї стають відповідно наріжними каменями середньовічної філософської онтології та гносеології. Сутність ідеї творіння: Бог створив світ з нічого, актом своєї волі, завдяки своїй всемогутності і підтримує його існування. Така точка зору отримала назву креаціонізму (від лат. сreatio – творення), тим самим середньовічна онтологія переносить центр ваги з природи на надприродне начало. Якщо античні боги існували в природі, то християнський Бог є надприродним трансцендентним началом. Середньовічний креаціонізм, таким чином, намагається раз і назавжди покінчити з дуалізмом матеріального та ідеального, активного та пасивного, ідей (форм), з одного боку, матерії, з другого. На його місце приходить моністичний принцип: є лише одне абсолютне начало – Бог, все інше – його творіння. Він є вічним, незмінним, ні від чого не залежить, є тотожнім собі і джерелом всього сущого. Оскільки світ створено актом божественної волі, то з цього випливає ідея про наявність у Бога свобідної волі. Але створення світу не могло здійснитися без божественного замислу, значить, Бог володіє і розумом. Проблема співвідношення волі та розуму стає наріжною темою середньовічної філософії.

Якщо антична гносеологія розглядала людський розум як головний засіб пізнання світу, істини, то ортодоксальна середньовічна стає на точку зору фідеїзму – визнання пріоритету віри над розумом. Християнський Бог, хоча й недосяжний для нашого розуму, однак відкриває себе людині через віру, через одкровення, яке явлено в текстах Святого Писання, тлумачення котрого і стає головним шляхом пізнання, точніше богопізнання.

Ці ідеї вже чітко проглядаються з періоду так званої апологетики, або ранньоїпатристики. Патристика (патрис – отець) - перший та самий авторитетний етап розвитку християнської філософії, який охоплює ІІ-VІ ст. Це вчення “отців церкви”, перших християнських мислителів, які взяли на себе місію захисту та обґрунтування християнства у боротьбі проти античної філософії. Найбільш відомі апологети Тертулліан (160-220), Климент Олександрійський (помер в 215 р.), Оріген (185 –253), а пізніше представник зрілої патристики Августин Блаженний (354-430) проводять чіткий вододіл між раціональною та ірраціональною філософією. Так, на думку Тертулліана, нова християнська “божественна мудрість” настільки є глибшою від старої (грецької), що здається зовсім незрозумілою і навіть абсурдною щодо неї; те, що розум розглядає як абсурдне, повинно стати предметом віри. Підкоритись принципу: “Без віри немає знання, немає істини” закликає і Августин Блаженний. Він розвинув концепцію всесвітньоїісторії, котра розуміється як результат божественного задуму, прояв волі Бога, здійснення наперед визначеного божественного плану “спасіння” людини. Така точка зору отримала назву провіденціалізму(від лат. providentia – провидіння). Розвинуте Августином провіденціалістичне (есхатологічне) розуміння історії лягло в основу всієї християнської середньовічної історіографії. Людина не в змозі передбачити хід подій тому, що наміри Бога є незрозумілими їй, вони носять сакраментальний (священний) характер. Звідси логіка історичного та природного процесів є незрозумілою для людей, вони повні чудес, незбагненних подій.

У своїй головній праці “Про град Божий” Августин проводить ідею, згідно з якою історія людського існування є боротьбою “двох градів”, двох держав: божих обранців, котрі складають невидиму і видиму державу – церкву, що призначена здійснювати царство Боже на Землі, і світську владу, державу, котра дуже схожа за принципами своєї побудови на “розбійницькі організації” і є царством диявола, гріха, зла, де переслідуються праведники, а людей штовхають до змагання за матеріальні блага. Перший град оснований на “любові до Бога і зневазі до себе”, другий - навпаки – на “любові до себе і зневазі до Бога”. Церква і держава розвиваються, на думку Августина, паралельно - від Адама та Потопу до Страшного Суду, що обіцяє мешканцям граду Божого вічне блаженство, а граду диявольського – вічні муки у пеклі.

Виділяючи три стани душі: пам’ять, увагу, очікування - Августин розрізняє три стани часу – минуле, теперішнє, майбутнє, і таким чином, він започатковує по суті ідею історичного часу. За Августином, історія подібна стрілі, що летить, а не собаці, що кусає свій хвіст, як вважали античні філософи. Тобто, історія має своє завершення, а значить - сенс, а це означає, що ці ідеї підготували пізніше теорію так званого суспільного прогресу.

Уже в Х столітті в середньовічній філософії починається суперечка з приводу того, як потрібно розуміти “категорії” Аристотеля, тобто дискусії про сутність загальних понять - універсалій. Основними варіантами вирішення суперечки про природу загальних понять, тобто, чи існують вони реально, об’єктивно, чи лише в нашій уяві виступили реалізм та номіналізм. Назва напрямків пов’язана з етимологією цих слів: реалісти – від лат. realis – речовий, дійсний; номіналісти – від лат. nomen, nominis – ім’я, найменування. Реалісти, продовжуючи лінію Платона, вважали, що універсалії існують дійсно, реально. Вони розділились на поміркованих та крайніх. Крайні вважали, що загальне існує до речей і незалежно від них, наприклад, в розумі Бога. Таку точку зору відстоював Ансельм Кентерберійський (ХІ ст.); помірковані ж доводили, що загальне існує реально і в самих речах (Т. Аквінський).

Номіналісти ж заперечували онтологічний статус універсалій, стверджуючи, що це лише імена. Номіналісти також, у свою чергу, поділились на два крила: крайні номіналісти вважали, що носієм загального є слово як ім’я речі. Таку точку зору відстоював Росцелін (1050-1120 рр.). Помірковані ж номіналісти, їх ще називають концептуалістами, бачили наявність загального не тільки в слові, але й в понятті. Таку точку зору відстоював П’єр Абеляр (1079-1142 рр). Розквіт номіналізму приходиться на ХІІІ і особливо ХІV століття. Його головними представниками є Вільям Оккам (1285-1339), Йоган Буридан (кінець ХІІІ-ХІV ст.) та інші. Філософські роздуми переважної частини номіналістів так чи інакше були спрямовані на те, щоб переконати себе та своїх опонентів – реалістів у меншовартості нашого розуму як засобу пізнання істини.

Розвиток та систематизацію реалізму насамперед пов’язують з Альбертом Великим (1193-1280) і особливо його учнем Томою Аквінським (ХІІІ ст.), котрі змогли синтезувати у своїх вченнях раціональну філософію античності (Аристотель) та ідеї християнської теології. За Томою, універсалії існують в трьох іпостасях: “до речей” в Божественному розумі – як їх “ідеї”, вічні та незмінні прообрази; “в речах” – як їх сутності, або субстанційні форми; “після речей” в людському розумі – як загальні поняття, котрі, однак, статусу реального буття не мають. Логіка роздумів Аквіната зводиться до наступного: якщо Бог замислив спочатку цей світ у ідеях, а потім втілив їх у дійсність, то все, що існує у світі, є спланованим Богом з певною метою. Звідси, якщо Бог усвідомлено дав людині розум, то ним обов’язково потрібно скористатись і не відмовлятись від його послуг лише тому, що він нездатний пізнати істину у її безпосередній, трансцендентній сутності. Пізнаючи доступну людському розуму природу, як творіння Бога, розум здатен опосередковано пізнати і її Творця. Ввівши принцип гармонії віри та розуму, за яким віра не може суперечити розуму, Тома вважав, що умовою для прийняття істин розуму є їх доказовість, емпірична обґрунтованість, а для прийняття істин віри – необхідний авторитет Бога. Таким чином, раціональний шлях пізнання у томізмі починає відігравати роль другорядного, допоміжного, поряд з ірраціональним, вірою, шляху пізнання істини, а філософії відводиться роль “служниці богослов’я”.

Середньовічна схоластика.

Т. Аквінський як систематизатор схоластики

Середньовічна філософія увійшла в історію під іменем схоластики, головна відмінна риса котрої полягає в тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології. Джерела схоластики можна шукати в пізно-античній філософії з її установками на вичитування відповідей з авторитетних текстів Платона, Аристотеля, енциклопедичного підсумовування різноманітної проблематики. Остаточного свого оформлення схоластика набуває з появою теології як шкільної (від лат. shola) раціональної дисципліни. В умовах, коли релігія представляла собою універсальну форму розвитку усіх форм суспільної свідомості, в тому числі і філософії, схоластика в якості неперевершених авторитетів використовує Святе писання та частину спадщини античної філософії (Платон, Аристотель, неоплатоніки, стоїки), супроводжувані коментарями отців церкви. Вважалось, що в цих текстах “вічна істина” міститься з самого початку і все суще пояснюється як наслідок причин, котрі містяться у даних текстах, які можна передбачити за допомогою вірно побудованих формально-логічних умовиводів. Схоластичне мислення постійно йде шляхом дедукції (від загального до окремого, конкретного) і майже не знає індукції (від конкретного до загального). Особливістю останньої є її здатність до прирощення якісно нового знання, котре може йти врозріз з головними догматами віри. Звідси схоластичне філософствування повинне було розвиватись у чітко визначених межах тлумачення (коментування) тексту та конкретизації відомих та безперечних істин. Схоластика з її опорою на дедукцію безумовно не сприяла розвитку природничих наук, однак, до її позитивних рис можна віднести, через її схильність до формально-логічної проблематики, те, що завдяки їй була збережена наступність інтелектуальних надбань античної філософії.

Тома Аквінський виступив великим систематизатором схоластики. Як вже зазначалось, він стояв на позиціях помірного реалізму і мав намір, з одного боку, затвердити автономію філософського розуму, а з іншого - співвіднести розум з вірою. В основі онтології Томи лежить аристотелівська антитеза “потенційного” (можливого) і актуального (реального). “Чиста потенційність” – матерія, “найслабкіший вид буття”, котрий характеризується лише здатністю до сприйняття чогось ззовні. “Актуальне” – це реалізованість, здійсненність, завершеність і тим самим уже досконалість. Актуальною, на думку Томи, у своїй протилежності матерії є форма – принцип порядку та досконалості. По аналогії з “формою форм” Аристотеля, Тома у якості абсолютної актуальності, котра не припускає будь-якої потенційності, постулює Бога – джерело усякого оформлення. Якщо форми речей є однаковими, то самі речі у результаті поєднання форми та матерії різняться між собою саме завдяки матерії. Власне й люди різняться між собою, на думку Томи, по тій же причині - однакові та вічні душі вселяються у різні тілесні оболонки, котрі й визначають її індивідуальні риси.

Починаючи з Томи Аквінського, радикально змінюються філософські орієнтації. Відтепер вважається, що Творець створив світ заради слави людини, щоб розмовляти зі своїм творінням, тому що Слово має потребу у відповідному слові, що й передбачає існування людини.

Етичні погляди епохи Середньовіччя

Оскільки етичні погляди епохи Середньовіччя визначаються християнською вірою, то, основою тлумачення моралі виступає не розум, а релігійна віра. Бог – єдине і безумовне джерело моралі. Ідея Бога як морального абсолюту задає жорсткі межі тлумаченню всієї моральної проблематики, в яку вводяться нові категорії: гріх, провина, страждання, спокута, покаяння, відплата, спасіння. Згідно християнству, людина - слабка і немічна у силу своєї внутрішньої зіпсованості і гріховності істота, лише віра в Бога, надія на нього і самовіддана любов до нього дають їй сили і відкривають шляхи до порятунку. Християнство звертається до тих, хто потребує зовнішньої точки опори, тобто до більшості, пропонуючи втіху – спокуту страждань і вічне блаженство у потойбічному світі.

Християнське мислення почалося саме з формування етичних підстав. Уявлення про те, що світ конечний означало, що треба вчитися очікуванню цього кінця і свідомо засвоювати правила цього чекання. Шлях спасіння досягається особливою поведінкою, обумовленою божественними заповідями, причому важливими є не тільки результати діяння, але й мотивація вчинків, що передбачає аналіз внутрішнього життя людини.

Ядром християнського етичного вчення є любов до Бога. Але любов до Бога стає реальною в любові до ближнього, в чому і виражається зміст доброчинного життя. З ідеї любові до Бога народжується нова, невідома античності доброчинність – милосердя, яка передбачає прощення образ, жаль і співчуття до тих, хто страждає, активну допомогу їм.

Важливим моментом християнського вчення є положення про те, що всемогутній Бог надав людині свободу волі. Звичайно, Творець міг створити людину нездатною до порушення його заповідей, але тоді благочестя людини було б нічого не вартим, оскільки не було б результатом вільного свідомого вибору. Душа людини - арена боротьби гріховної чуттєвості, земних спокус, з одного боку, і усвідомлення свого високого духовного призначення – з іншого. Порушивши божественні веління, людина породила гріх і схильність до зла. Отже, гріх і зло полягають в неправильному вживанні людиною свободи волі, в людській гордині, в прагненні людини до реалізації власних цілей, а не божественного порядку. Гріховність - універсальна характеристика людини, що виникає із зарозумілості і гордині, вона ослаблює душу людини і робить її схильною до зла. Моральні зусилля людини повинні бути спрямовані на подолання гріховності.

Таким чином, християнство сформувало особливий тип моральності. Вона підкреслила рівність і однаковість усіх людей перед Богом, затвердила цінність кожної людини незалежно від її раси, національності, походження і соціального стану, підняла мораль над всіма іншими формами духовності, надавши їй абсолютного характеру і освятивши авторитетом Бога. Важливою характеристикою християнської етики виступає її авторитаризм: церква розглядає свій моральний кодекс як вираження Божої волі, як об’єктивне і безпомилкове керівництво для правильної поведінки, що не підлягає сумніву.

Головні риси філософії епохи Відродження

Як відомо з курсу культурології, зародження капіталістичних відносин в країнах Західної і Центральної Європи в XIV-XVI століттях приводить до формування нової системи ціннісно-світоглядних орієнтацій, до появи історично нового типу особистості. Сутнісними рисами Ренесансу стали антифеодальна спрямованість, світський антиклерикальний характер, гуманізм та антропоцентризм. У сфері суспільної свідомості, поки що під покривом догматизму й авторитаризму схоластики, були прокладені шляхи для досвідного пізнання природи, розмежування юрисдикції церкви і держави, формування доктрини станової держави, прийняття елементів римського права, яких так гостро потребувало товарне виробництво. Іншими словами, антична культурна спадщина вперше за багато століть забуття в умовах епохи Ренесансу починала набувати величезного практичного змісту — вона в однаковій мірі була необхідною для формулювання нової натурфілософії, нової етики й естетики, елементів нового права і нової політики. Цей процес секуляризації багатьох важливих областей знання і мислення привів до появи культури Ренесансу, у центрі якої знаходиться гуманізм як прояв особливого інтересу до людських, земних цінностей. Істотна переорієнтація філософської проблематики в епоху Ренесансу на людину обумовлює її гуманізм і антропоцентризм (від грецьк. антропос – людина і лат. сentrum – центр), згідно з якими людина постає як центр та вища мета світобудови. Гуманізм відкидає аскетичну ідеалізацію страждань і ницості людини і відстоює її право на радість і насолоду реальним земним життям. На проти­вагу релігійним уявленням про людське тіло як про «темницю душі», «вмістилище гріха», воно стає джерелом радості і задоволення. Флорентійський гуманіст Джаноццо Манетті у своєму трактаті «Про гідність і вищість людини» стверджує, що люди­на сама є творцем, подібним Богу, і навіть перевершує його. Він приходить до крамольної для ортодоксальної релігії думки, що створення Богом світу було лише «початковим і ще не закінченим» і тільки пізніше «все було винайдено, виготовлено і доведено до досконалості нами». Манетті оголошує саме людину (а не Бога) справ­жнім владикою світу. «Із всього сказаного, - робить він висновок, - витікає прямо і безумовно, що людина є самою багатою і самою мо­гутньою, оскільки вона може користуватись власною волею, панувати над усім і владарювати”.

Таким чином, якщо антична людина уявляла себе лише фрагментом природи - «космосу», нерозривно пов’язаним з ним мікрокосмом, який повинен підкорятись законам великого природного світу, то людина Відродження сама ставить себе у центрі його, ставала справжнім воло­дарем, а відтак і «мірою всіх речей». Такий реальний антропоцентризм невідворотно відбирав у Бога його могутність, залишаючи йому лише почесну роль «творця світу», і ставив на його місце людину, наділяю­чи її роллю «другого Бога», могутнього володаря світу.

Така позиція антропоцентризму знайшла своє відображення і в натурфілософських поглядах цієї епохи. По мірі того, як людина усвідомлює себе в якості творця влас­ного життя і долі, вона починає відчувати себе як необмежений господар природи. Світ знову, як і в античну епоху, набуває єдності і цілісності. Християнський Бог не тільки втрачає свій надприродний, трансцендентний характер, а й більше того – немовби зливається з природою, яка, в свою чергу, обожнюється і набуває рис, які в античності не були їй властиві, тобто природа починає тлумачиться пантеїстично (від гр. pan – усе і theos – бог). Саме в пантеїзмі нерідко приховувались натуралістичні тенденції, що розчиняли Бога у природі з тим, щоб зробити його лише псевдонімом матеріального природного світу, а природа порівнювалась з живою істотою. Тим самим пантеїсти утверджували ідею спорідненості абсолютного буття (Бога) і буття речей природи, заперечуючи теологічне вчення про існування Бога як сутності, що відокремлена від природи. Знімаючи межу між Творцем і його творінням та передаючи матерії те начало життя та руху, котре ще з часів Платона та Аристотеля вважалося властивим лише ідеї (формі), пантеїсти утверджували “Бога в речах”. Ці ідеї розробляються в натурфілософії Відродження, в першу чергу, такими її видатними представниками як Микола Кузанський (1401-1464) та Джордано Бруно (1548-1600). М.Кузанський обґрунтовує пантеїстичний принцип таким висловлюванням: „Буття Бога у світі є не що інше, як буття світу у Бозі”. Крім того, на противагу середньовічній картині світу як конечного, обмеженого сферою нерухомих зірок, з Землею, розташованою в центрі, Кузанський відроджує на якісно новому рівні античне уявлення про світ як величезну космічну машину, що не має ніякого центру.

На роздумах Кузанця згодом базувалось математичне обґрунтування геліоцентричної системи польським математиком та астрономом Миколою Коперніком (1473-1548), яке дозволило припустити існування безкінечної множини небесних тіл, таких як Земля. У своїй праці “Про колообертання небесних тіл” Копернік твердив, що Земля не є центром Всесвіту і не Сонце обертається навколо Землі, а навпаки, – Земля обертається навколо Сонця і саме воно є центром Всесвіту. Земля ж є центром лише своєї орбіти, а також центром притяжіння тіл, що падають на її поверхню.

Джордано Бруно, котрий спирався на пантеїстичні ідеї М. Кузанського та на геліоцентричну астрономію М. Коперніка, приходить до висновку про безкінечний космос та нескінченні світи у ньому. З безкінечності Всесвіту Бруно виводить і відповідну нескінченність процесу пізнання, а з цього – принцип „героїчного ентузіазму” як безмежну любов до безмежного. Він продемонстрував тим, що пішов на вогнище заради істини, героїчний ентузіазм в дії.

В епоху Відродження починається формування нової науки, яка звільнилась від пут середньовічної схоластики, науки, що спиралась на досвід та експеримент, на практику матеріального виробництва. Тому можна вважати, що основу наукового прогресу на початку XVII століття складали досягнення доби Ренесансу.

Етичні погляди епохи Відродження

В епоху Відродження знову відбувається зміна моральних орієнтирів: основними засадами моралі починають виступати принципи антропоцентризму та гуманізму, відроджуються ідеї гедонізму і евдемонізму. Гуманісти відкинули жорсткі рамки середньовічної догматики, зверненість виключено до текстів Священного писання і закликали звернутися до самого життя, до людини, що діє і сповнена сил. Звичайно, фігура Бога все ще присутня в творчості діячів Відродження, але вона вже - на другому плані. На авансцену етичної думки виходить тілесний, активний вільний і творчий індивід. В трактаті Лоренцо Валли (1407-1457) “Про насолоду” стверджується, що саме насолода є головним законом людського життя: в радощах та насолоді, а не в аскезі людина знаходить сама себе. Лоренцо Валла дотримується яскраво вираженого принципу індивідуалізму, що було тоді знаменням часу. Піко дела Мірандола (1463-1494) в своїй “Промові про гідність людини” стверджує, що доля людини є наслідком її природної вільної активності. Людина є особливий “мікрокосмос”, і вона має виключне право на те, щоб творити своє буття за власною волею і вибором. Отже, центральна ідея вчення Мірандоли: особливе положення людини у світобудові в силу того, що вона причетна до усьому земного і небесного, від нижчого до найвищого. У поєднанні зі свободою волі це дає людині космічну незакріпленість, творчу здатність до самовизначення, що уподібнює її Богу.

Оригінальність, яскрава індивідуальність стають в цей час особливо важливими в системі моральних цінностей. Людина Відродження виступає в якості творця свого життя та долі, сама визначає своє місце в світі і свої відносини з ним. Людський рід увесь час рухає себе в напрямку від тваринного до божественного. Ці тенденції знайшли свій вираз також в творчості Данте, Петрарки, Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Сервантеса, Шекспіра, Еразма Роттердамського.

Особливе місце серед етичних вчень епохи Відродження належить вченню Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Він вперше розділяє мораль та політику. З його точки зору влада, політика являють собою явища позаморального плану, спрямовані на зміцнення національної держави, а сила і цілісність держави - це вище благо. В своїй праці “Государ” Макіавеллі заперечує провідну роль релігії та церкви в формуванні морально досконалої особистості, стверджуючи, що це є прерогативою сильної централізованої держави. Він навіть припускав використання будь-яких засобів заради утвердження необмеженої влади: мета виправдовує засоби. Тому він вважає, що для успішного вирішення політичних проблем прийнятні усі засоби: обман, хитрість, підступництво і насильство. Мішель Монтень (1533-1592) у своїй основній праці “Досвіди” проголошує пріоритет особистого індивідуального життя, самоцінність людської особистості, що керується в своєму житті розумом.

Важливим явищем культури пізнього Відродження стала Реформація– антикатолицький і антифеодальний рух, основними лідерами якого виступили Мартін Лютер (1483-1546) та Жан Кальвін (1509-1564). Ідеологи Реформації виступили проти церкви як посередника між Богом і людиною, з ідеєю «виправдання лише вірою», ідеєю священства усіх віруючих. Лютер виходив з ідеї напередвизначеності, згідно з якою певні люди од самого початку приречені Богом на пекло, вічну смерть, і будь-які їх зусилля змінити власну долю марні. Інші ж люди, навпаки, обрані для вічного життя. Однак справа в тому, що ніхто точно не знає, є він обраним чи ні. Підтвердження обраності можна побачити лише в успіхах своєї земної діяльності. Ідея обраності сполучається в протестантизмі з ідеєю покликання – закладеного Богом в людину призначення до певної діяльності: саме успішна реалізація покликання і служить підтвердженням обраності. Ідея покликання означає визнання самоцінності земного буття людини, те, що божественну благодать слід здобути власними зусиллями.

Ще однією важливою рисою протестантської ідеології став принцип особистої моральної відповідальності, обґрунтований посиланням на присутність Бога в душі людини. Це положення протестантизму фактично означало возвеличення людини, сприяло формуванню незалежної особистості, що здатна відкинути традиційні устої суспільства, старі авторитети.

Таким чином, ідеї Реформації співзвучні ідеям Ренесансу в плані звільнення людини від пут феодалізму, сприянні розвитку буржуазних відносин, які вимагали активної, суверенної особистості, хоча Реформація і була протестом проти ренесансного обожнення людини. Обмеживши авторитет і претензії церкви в питаннях віри і моралі, протестантизм захистив свободу совісті і достоїнства особистості незалежно від місця в соціальній ієрархії, освятив моральну цінність світської праці і заповзятливості.

Епоха Відродження, коли почався процес звільнення людини від середньовічного світогляду, пов’язана у нашій свідомості з ідеалами гуманізму і просвітництва. Заслуга мислителів Ренесансу – в подоланні середньовічної схоластики та у створенні засад філософії Нового часу.

Плансемінарського заняття

1.Особливості, основні проблеми та персоналії середньовічної християнської філософії.

2.Філософські погляди Августина Блаженного.

3.Філософія історії Августина.

4.Проблема співвідношення віри та розуму в добу Середньовіччя.

5.Формування “внутрішньої людини” в епоху Середньовіччя.

6.Сутність середньовічного номіналізму та реалізму.

7.Філософські погляди Т.Аквінського.

8.Етичні погляди європейського Середньовіччя.

9.Антропоцентричний характер філософської думки Відродження.

10.Сутність і провідні ідеї ренесансного гуманізму.

11.Образ людини в гуманістичній філософії Відродження.

12.Проаналізуйте думку мислителя Піко делла Мірандоли, що людина - творець самої себе, що її доля - наслідок її вільної активності.

13.Натурфілософія епохи Відродження: М.Кузанський, М.Копернік.

14.Проаналізуйте, чим відрізняється уява про людину в епоху Відродження від традиційних уявлень Середньовіччя.

15.Етичні погляди епохи Відродження.

16.Порівняльна характеристика середньовічного та ренесансного світогляду.

Тести

1.Вчення яких філософів Стародавньої Греції виступило підґрунтям середньовічної філософії?

- Платона; - Сократа;

- Сенеки; - Аристотеля;

- Піррона; - Протагора.

2.Які характерні риси властиві середньовічній філософії?

- теоцентризм; - космоцентризм;

- фідеїзм; - роздвоєння світу на земний та небесний;

- антропоцентризм.

3.Які з зазначених рис характеризують середньовічний світогляд?

- політеїзм;

- боги є частиною природи або уособленням природних сил;

- головне життєве завдання людини – здійснення подвигу;

- головне життєве завдання людини – спасіння душі;

- космос, природа – загальні умови існування богів і людей;

- Бог творить світ із нічого;

- вихідна якість Бога – любов до людини;

- вихідні якості богів: сила, могутність.

4.Які з названих філософів є представниками патристики:

- Абеляр; - Августін Блаженний;

- Григорій Нісський; - Еріугена;

- Боецій.

5.Хто є автором вислову: „вірогідно, тому що безглуздо” (або „вірую, тому що абсурдно”):

- Августин; - Боецій;

- Ориген; - Тертулліан.

6.Яким є, згідно з біблійними уявленнями, є положення людини у світі?

- людина - звичайна істота, як і інші;

- людина - найгірша істота у світі, порочна, гріховна;

- людина - незначна, нічого не значуща величина у світі;

- людина - вінець творіння і владика землі.

7.Згідно з Аврелієм Августином, наш світ...

- існує вічно сам по собі; - створений Богом з матерії;

- створений Богом з нічого; - існує лише в уяві.

8.Що, на думку Аврелія Августина, є вищим авторитетом у питанні про істину?

- дані чуттєвого досвіду; - критичний розум філософа;

- Священне писання; - церква.

9.Хто є автором трактату «Про град Божий»?

- Аврелій Августин; - Ансельм Кентерберійський;

- Василій Великий; - Григорій Нисський.

10.Що являє собою, згідно з Аврелієм Августином, «Град Божий»?

- ідеальне, неіснуюче місто блаженних;

- люди, що живуть любов’ю до Бога;

- потойбічний рай;

- теократична держава.

11.Яким уявляється Аврелію Августину відношення небесного Граду до земного?

- він відокремлюється, ізолюється від земного граду;

- він заперечує і руйнує земний град;

- він підкоряється законам земного граду;

- він зберігає земний град і веде його до небесної мети.

12.Яким терміном слід охарактеризувати погляди Аврелія Августина на історію?

- есхатологія; - песимізм;

- провіденціалізм; - холізм.

13.Хто автор книги «Розрада філософією»?

- Аврелій Августин; - Боецій;

- Тертулліан; - Ориген.

14.Яке положення, з точки зору схоластики, займає філософія по відношенню до інших наук?

- філософія - головна серед наук; - філософія - методологія наук;

- філософія - служниця богослов’я; - філософія - сукупність усіх наук.

15.Яке джерело знань вважалось в схоластичній філософії головним критерієм істини?

- апріорні знання; - містична інтуїція;

- Священне писання; - чуттєвий досвід.

16.Розмежування середньовічної схоластики на два напрямки - реалізм і номіналізм - відбулося через питання про...

- методи доказу буття Бога; - природу загальних понять (універсалій);

- свободу волі людини; - термін другого пришестя Христа.

17.Прихильники крайнього реалізму стверджували, що універсалії існують...

- до речей; - до речей і в речах;

- у речах і після речей; - після речей.

18.Хто є засновником томізму?

- Томас Мор; - Томас Мюнцер;

- Тома Аквінський; - П’єр Абеляр.

19.Який з перерахованих догматів Тома Аквінський вважав доступним для раціонального розуміння?

- Про первородний гріх людини; - Про існування Бога;

- Про творіння світу Богом з нічого; - Про триєдність Бога.

20.Погляди якого з античних мислителів поклав в основу свого вчення Тома Аквінський:

- Платона; - Аристотеля;

- Сократа; - Піфагора;

- Епікура.

21.Хто першим з філософів середньовіччя сформулював 5 доказів існування Бога?

- Августин; - А. Великий;

- П. Абеляр; - Ф. Аквінський;

- Р. Бекон.

22.Що відроджує доба Відродження?

- гармонійну людину доби античності; - політеїзм давніх греків;

- антропоцентризм; - споглядальність.

23.Яка провідна тема філософських пошуків епохи Відродження?

- гуманізм; - натурфілософія;

- теоцентризм; - орієнтація філософських роздумів на людину.

24.Хто з перерахованих особистостей є представниками філософії Відродження?

- Рафаель; - Мішель Монтень;

- Піко делла Мірандола; - Фома Аквінський;

- Микола Кузанський; - Томас Гоббс;

- Вольтер.

25.Хто з перерахованих філософів є представниками натурфілософського напрямку в філософії Відродження?

- Піко делла Мірандола; - Микола Кузанський;

- Еразм Роттердамський; - Джордано Бруно;

- Ніколо Макіавеллі.

26.Під впливом чого була сформована натурфілософія Дж. Бруно:

- геоцентричної системи; - канонічно-церковного вчення;

- теоцентричної системи.

27.Ніколо Макіавеллі вважав, що государ при управлінні підданими повинен

- Виходити з принципу християнської моралі;

- По можливості триматися добра, але могти ступити на шлях зла;

- Зневажати всі моральні норми;

- Строго дотримуватись встановлених законів.

Першоджерела до вивчення теми

Августин А. О Граде Божьем

Для того чтобы род человеческий не только соединить взаимно сходством природы, но и связать в согласное единство мира в известном смысле узами кровного родства, Богу угодно было произвесть людей от одного человека... Отсюда вышло, что, хотя такое множество и таких многочисленных народов, живущих по лицу земному каждый по особым уставам и обычаям, и различается между собою многочисленным разнообразием языков, оружия, утвари, одежд, тем не менее существовало всегда не более как два рода человеческого общения, которые мы, следуя Писаниям своим, справедливо можем называть двумя градами. Один из них составляется из людей, желающих жить в мире своего рода по плоти; другой — из желающих жить также по духу. Когда каждый из них достигает своего же­лания, каждый в мире своего рода и живет.

…Мы уже достаточно сделали для решения великих и весьма трудных вопросов о начале мира, души и самого человеческого рода. Последний мы разделили на два разряда: один тех людей, которые живут по человеку, другой тех, которые живут по Богу. Эти разряды мы символически назвали двумя градами, т.е. двумя обществами людей, из которых одному предназначено вечно царствовать с Богом, а другому подвергнуться вечному наказанию... Итак, от этих двух родоначальников человеческого рода прежде был рожден Каин, принадлежащий к человеческому граду, а потом Авель, принадлежащий к Граду Божью. Как относительно одного, отдельно взятого человека мы по опыту убеждаемся в истине сказанного апостолом, что не прежде духовное, но душевное; потом же духовное (I Кор. XV, 46); и потому каждый, поколику рождается от осужденного отростка, сначала по необходимости бывает по Адаму злым и плотским, а потом, когда возродившись, возрастет во Христа, становится добрым и духовным: так и в целом человеческом роде, лишь только существование этих двух градов стало выражаться сменой поколений рождающихся и умирающих, первым родился гражданин этого века, а потом уже чужой для этого века, принадлежащий к Граду Божью, благодатью предназначенный, благодатью избранный, по благодати странник земли, по благодати гражданин неба. …

…Град Святых есть Град высший, хотя он и здесь рождает своих граждан, в лице которых странствует, пока не наступит время его царства, когда соберет он всех воскресших с их телами, и когда последним дано будет обетованное царство, в котором они будут с своим Главою, Царем веков, царствовать без конца времени (Кн. 15, Гл. I).

…Граждан земного града рождает испорченная грехом природа, а граждан Града небесного рождает благодать, освобождающая природу от греха; почему те называются сосудами Гнева Божьего, а эти — сосудами милосердия (Римл. IX, 22. 23)...

Итак, этот небесный град, пока находится в земном странствовании, призывает граждан из всех народов и на­бирает странствующее общество во всех языках, не прида­вая значения тому, что есть различного в правах, законах и учреждениях, которыми мир земной устанавливается или поддерживается; ничего из последнего не отменяя и не разрушая, а, напротив, сохраняя и соблюдая все, что хотя у разных народов и различно, но направляется к одной и той же цели земного мира, если только не препятствует религии, которая учит почитанию единого высочайшего и истинного Бога.

Августин А. Об истинной религии

Весь человеческий род, жизнь которого от Адама до конца настоящего века есть как бы жизнь одного челове­ка, управляется по законам божественного промысла так, что является разделенным на два рода. К одному из них принадлежит толпа людей нечестивых, носящих образ земного человека от начала до конца века. К другому — ряд людей, преданных единому Богу, но от Адама до Иоанна Крестителя, проводивших жизнь земного человека в неко­торой рабской праведности: его история называется Вет­хим заветом, так сказать, обещавшим земное царство, и вся она есть не что иное, как образ нового народа и Нового завета, обещающего царство небесное. Между тем времен­ная жизнь последнего народа начинается со времени при­шествия Господа в уничижении и [продолжается] до самого дня суда, когда он явится во славе своей. После этого дня, с уничтожением ветхого человека, произойдет та переме­на, которая обещает ангельскую жизнь; ибо все мы восста­нем, но не все изменимся (1 Кор 15, 51). Народ благочес­тивый восстанет для того, чтобы остатки своего ветхого человека переменить на нового; народ же нечестивый, жив­ший от начала до конца ветхим человеком, восстанет для того, чтобы подвергнуться вторичной смерти.

Августин А. Исповедь

Вначале сотворил бог небо и землю (Быт 1,1). Как же ты сотворил их? И какие средства, какие приготовления, ка­кой механизм употребил ты для этого громадного дела? Конечно, ты действовал не как человек-художник, кото­рый образует какую-нибудь вещь из вещи же (тело из тела) по своему разумению, имея возможность дать ей такую форму, какую указывают ему соображения его ума. Отку­да же душа этого художника могла получить такую способ­ность, как не от тебя, сотворившего ее? Притом он дает форму материи уже существующей, чтобы произвесть из ней другую вещь по своему усмотрению; для сего он упот­ребляет то землю, то камень, то дерево, то золото и дру­гие тому подобные предметы. Откуда же и эти предметы получили бы свое бытие, если бы ты не сотворил их? Этот художник-человек всем обязан тебе: ты устроил его тело так, что оно посредством разных членов совершает разные действия, а чтобы эти члены были способны к деятель­ности, ты вдунул в телесный состав его душу живую (Быт 11, 7), которая движет и управляет ими; ты доставил ему и материал для художественных работ; ты даровал ему и способность ума, чтобы постигать тайны искусства и наперед обнимать мыслию то, что предполагает он про из­весть; ты же наделил его и телесными чувствами, которые служат ему проводником между телесною и духовною его природою, так что мир телесный и мир духовный находятся у него при посредстве этих чувств в общении... Но как ты творишь все это? Как сотворил ты, всемогущий боже, небо и землю? Конечно, не на небе и не на земле творил ты небо и землю; ни в воздушных странах, ни во глубинах морских, потому что и воздух, и вода принадлежат к небу и земле; не могло это совершиться нигде и в целом мире, чтобы мир творился в мире, потому что мира не было до сотворения его и он никак не мог быть поприщем своего творения. Не было ли у тебя под руками какой-нибудь материи, из ко­торой мог ты сотворить небо и землю? Но откуда взялась бы эта материя, не созданная тобою, а между тем, послу­жившая материалом для твоего творчества? Допущением такой материи неизбежно ограничивалось бы твое всемо­гущество... До творения твоего ничего не было, кроме тебя, и... все существующее зависит от твоего бытия (Исповедь XI, 5).

Августин А. О количестве души

К изучению наук ведет нас двоякий путь — авторитет и разум. По отношению ко времени первенствует автори­тет, а по отношению к существу дела — разум. Ибо пер­вое предпочитается, когда нужно располагать, а другое наиболее ценится при достижении. Итак, хотя авторитет людей добрых представляется полезнее для невежествен­ной толпы, а разум приличнее для ученых, однако так как всякий человек делается образованным из необразованно­го, а всякий необразованный не может знать того, каким он должен явиться пред людьми учащими, и посредством какой жизни может сделаться способным к учению, то для всех желающих учиться великому и сокровенному дверью к этому служит лишь авторитет...

Иное дело, когда мы верим авторитету, и иное — ког­да разуму. Вера в авторитет весьма сокращает дело и не требует никакого труда. Если она тебе нравится, ты можешь прочитать много такого, что об этих предметах написали, как бы из снисхождения, великие и божественные мужи, находя это необходимым для пользы простейших, и в чем они требовали веры к себе со стороны тех, для чьих душ, более тупоумных или более занятых житейскими делами, другого средства к спасению быть не могло. Такие люди, которых всегда громаднейшее большинство, если желают постигать истину разумом, весьма легко одурачиваются подобием разумных выводов и впадают в такой смутный и вредный образ мыслей, что отрезвиться и освободиться от него не могут никогда или могут только самым бедствен­ным для них путем. Таким полезнее всего верить превос­ходнейшему авторитету и соответственно ему вести жизнь. Если ты считаешь это безопаснее, я не только не возражаю против этого, а даже весьма одобряю. Но если ты не мо­жешь обуздать в себе того страстного желания, под влия­нием которого решился дойти до истины путем разума, ты должен терпеливо выносить многие и длинные околичные пути, чтобы вел тебя тот разум, который один только дол­жен быть называем разумом, т. е. разум истинный, и не только истинный, но и точный и чуждый всякого подобия ложности (если только возможно для человека каким-либо образом достигнуть этого), так, чтобы тебя не могли от­влечь от него никакие рассуждения, ложные или истино-подобные.

Душа же человеческая посредством разума и знания, о которых у нас речь и которые несравненно превосходнее чувств, возвышается, насколько может, над телом и охот­нее наслаждается тем удовольствием, которое внутри ее; а чем более вдается в чувства, тем более делает человека похожим на скота.

Аквинский Ф. Сумма теологии

Для спасения человеческого было необходимо, чтобы сверх философских дисциплин, которые основываются на человеческом разуме, существовала некоторая наука, основанная на божественном откровении; это было необходимо прежде всего потому, что человек соотнесен с богом как с некоторой своей целью. …Цель эта не поддается постижению разумом…Между тем должно, чтобы цель была заранее известна людям, дабы они соотносили с ней свои усилия и действия. Отсюда следует, что человеку необходимо для своего спасения знать нечто такое, что ускользает от его разума, через божественное откровение.

Притом даже и то знание о боге, которое может быть добыто человеческим разумом, по необходимости должно было быть преподано человеку через божественное откровение, ибо истина о боге, отысканная человеческим разумом, была бы доступна немногим, притом не сразу, притом с примесью многочисленных заблуждений, между тем как от обладания этой истиной целиком зависит спасение человека, каковое обретается в боге. Итак, для того чтобы люди достигли спасения и с большим успехом, и с большей уверенностью, необходимо было, чтобы относящиеся к богу истины богом же и были преподаны в откровении.

Итак, было необходимо, чтобы философские дисциплины, которые получают свое знание от разума, были дополнены наукой, священной и основанной на откровении.

Хотя человек не обязан испытывать разумом то, что превышает возможности человеческого познания, однако же то, что преподано богом в откровении, следует принять на веру.

Различие в способах, при помощи которых может быть познан предмет, создает многообразие наук. Одно и то же заключение, как то, что земля кругла, может быть сделано и астрологом, и физиком, но астролог придет к нему через посредство математического умозрения, отвлекаясь от материи, физик же через посредство рассуждений, имеющих в виду материю. По этой причине нет никаких препятствий, чтобы те же самые предметы, которые подлежат исследованию философскими дисциплинами в меру того, что можно познать при свете естественного разума, исследовала наряду с этим и другая наука в меру того, что можно познать при свете божественного откровения. Отсюда следует, что теология, которая принадлежит к священному учению, отлична по своей природе от той теологии, которая полагает себя составной частью философии.

Священное учение есть наука. ..

Эта наука (теология) может взять нечто от философских дисциплин, но не потому, что испытывает в этом необходимость, алишь ради большей доходчивости преподаваемых ею положений. Ведь основоположения свои она заимствует не от других наук, но непосредственно от бога через откровение. Притом же она не следует другим наукам, как высшим по отношению к ней, но прибегает к ним, как к подчиненным ей служанкам… И само то обстоятельство, что она все таки прибегает к ним, проистекает не от ее недостаточности или неполноты, но лишь от не достаточности нашей способности понимания последнюю легче вести от тех предметов, которые открыты естественному разуму, источнику прочих наук, к тем предметам, которые превыше разума и о которых трактует наша наука...

Бытие божие может быть доказано пятью путями.

Первый и наиболее очевидный путь исходит из понятия движения. В самом деле, не подлежит сомнению и подтверждается показаниями чувств, что в этом мире нечто движется. Но все, что движется, имеет причиной своего движения нечто иное... Следовательно, коль скоро движущий предмет и сам движется, его движет еще один предмет, и так далее. Но невозможно, чтобы так продолжалось до бесконечности, ибо в таком случае не было бы перводвигателя, а следовательно, и никакого иного двигателя…Следовательно, необходимо дойти до некоторого перводвигателя, который сам не движим ничем иным, а под ним все разумеют бога.

Второй путь исходит из понятия производящей причины. В самом деле, мы обнаруживаем в чувственных вещах последовательность производящих причин, однако не обнаруживается и невозможен такой случай, чтобы вещь была своей собственной производящей причиной… Нельзя помыслить и того, чтобы ряд производящих причин уходил в бесконечность... если ряд производящих причин уходил бы в бесконечность, отсутствовала бы первичная производящая причина; а в таком случае отсутствовали бы и конечное следствие… что очевидным образом ложно. Следовательно, необходимо положить некоторую первичную производящую причину, каковую все именуют богом.

Третий путь исходит из понятий возможности и необходимости и сводится к следующему. Мы обнаруживаем среди вещей такие, для которых возможно и быть, и не быть... Если же все может не быть, когда-нибудь в мире ничего не будет. Но если это истинно, уже сейчас ничего нет... Итак, не все сущее случайно, но в мире должно быть нечто необходимое... Между тем невозможно, чтобы ряд необходимых сущностей, обусловливающих необходимость друг друга, уходил в бесконечность (таким же образом, как это происходит с производящими причинами, что доказано выше). Поэтому необходимо положить некую необходимую сущность, необходимую самое по себе, не имеющую внешней причины своей необходимости, но самое составляющую причину необходимости всех иных, по общему мнению, это есть бог.

Четвертый путь исходит из различных степеней, которые обнаруживаются в вещах. Мы находим среди вещей более или менее совершенные, или истинные, или благородные... Но о большей или меньшей степени говорят в том случае, когда имеется различная приближенность к некоторому пределу... Но то, что в предельной степени обладает некоторым качеством, есть причина всех проявлений этого качества; так, огонь, как предел теплоты, есть причина всего теплого... Отсюда следует, что есть некоторая сущность, являющаяся для всех сущностей причиной блага и всяческого совершенства; и ее мы именуем богом.

Пятый путь исходит из распорядка природы. Мы убеждаемся, что предметы, лишенные разума, каковы природные тела, подчиняются целесообразности. Это явствует из того, что их действия или всегда, или в большинстве случаев направлены к наилучшему исходу. Отсюда следует, что они достигают цели не случайно, но будучи руководимы сознательной волей. Поскольку же сами они лишены разумения, они могут подчиняться целесообразности лишь постольку, поскольку их направляет некто одаренный разумом и пониманием, как стрелок направляет стрелу. Следовательно, есть разумное существо, полагающее цель для всего, что происходит в природе; и его мы именуем богом.

Аквинский Ф. Сумма против язычников

Есть какие-то истины о Боге, которые превосходят всякую способность человеческого рассудка, как, например, о том, что Бог троичен и един. Однако есть какие-то истины, которые может достичь и естественный рассудок, как, например, о том, что Бог есть, что Бог един и т. п.; эти истины о Боге наглядно доказали и философы, ведомые светом естественного рассудка...

Для познания того, что рассудок способен узнать о Боге, нужно многое знать заранее, так как рассмотрение почти всей философии предрасполагает к познанию Бога; вследствие чего из частей философии метафизика, которая толкует о божественном, подлежит изучению в последнюю очередь. Итак, к исследованию упомянутой божественной истины можно прийти только с большим трудом и старанием, и немногие хотят взять на себя этот труд из любви к знанию, естественное влечение к которому Бог, однако, вложил в человеческие умы... Поэтому божественное милосердие проявило спасительную предусмотрительность, предписав принимать на веру и то, что способен исследовать рассудок, дабы таким образом все легко смогли быть причастными к познанию Бога без сомнения и ошибки.

Бруно Дж. Диалоги. Диалог второй

…Существуют бесконечные земли, бесконечные солнца и бесконечный эфир, или, говоря словами Демокрита и Эпикура, существуют бесконечные полное и пустое одно внедренное в другое... Если, следовательно, эта земля вечна и непрерывно существует, то она такова не потому, что состоит из тех же самых частей и тех же самых индивидуумов (атомов), а лишь потому, что в ней происходит постоянная смена частей, из которых одни отделяются, а другие заменяют их место таким образом, сохраняя ту же самую душу и ум, тело постоянно меняется и возобновляет свои части. Это видно также и на животных, которые сохраняют себя только таким образом, что принимают пищу и выделяют экскременты… Мы непрерывно меняемся, и это влечет за собою то, что к нам постоянно притекают новые атомы и что из нас истекают принятые уже раньше...

…Утверждение, что Вселенная находит свои пределы там, где прекращается действие наших чувств, противоречит всякому разуму, ибо чувственное восприятие является причиной того, что мы заключаем о присутствии тел; но его отсутствие, которое может быть следствием слабости наших чувств, а не отсутствия чувственного объекта, недостаточно для того, чтобы дать повод хотя бы для малейшего подозрения в том, что тела не существуют. Ибо если бы истина зависела от подобной чувственности, то все тела должны были быть такими и столь же близкими к нам и друг к другу, какими они нам кажутся. Но наша способность суждения показывает нам, что некоторые звезды нам кажутся меньшими на небе, и мы их относим к звездам четвертой и пятой величины, хотя они гораздо крупнее тех звезд, которые мы относим ко второй или первой величине. Чувство не способно оценить взаимоотношение между громадными расстояниями...

.Мир является одушевленным телом, в нем имеются бесконечная двигательная сила и бесконечные предметы, на которые направлена эта сила, которые существуют дискретно, как мы это объяснили; ибо целое непрерывное неподвижно; в нем нет ни кругового движения, для которого необходим центр, ни прямолинейного движения, которое направлялось бы от одной точки к другой, так как в нем нет ни середины, ни конца…

Макиавелли Н. Государь

...Может завязаться спор о том, что лучше: чтобы госу­даря любили или чтобы его боялись. Есть мнение, что луч­ше всего, когда боятся и любят одновременно; но любовь с трудом сосуществует со страхом, и раз уж нужно выби­рать, то вернее выбрать страх. Ведь людей в целом можно охарактеризовать как неблагодарных и переменчивых, рас­положенных к неискренности и лжи; их пугает опасность и привлекает нажива; пока благотворишь им, они за тебя всей душой, клянутся ничего не жалеть ради тебя: ни кро­ви, ни жизни, ни детей, ни добра, но едва они тебе пона­добятся, сразу же от тебя отрекутся. И трудно будет тому государю, который, поверив их обещаниям, ничего не предпримет на случай опасности. Ведь дружбу, которая до­стается за деньги, а не завоевывается величием и велико­душием души, можно купить, но нельзя сохранить, чтобы прибегнуть к ее помощи в тяжелое время. К тому же люди меньше боятся причинить обиду тому, кто проявляет к ним любовь, чем тому, кто вселяет в них страх, ведь любовь поддерживается признательностью, о которой люди, будучи плохими, могут позабыть ради своей выгоды, а страх под­держивается угрозой возмездия, о которой забыть невоз­можно.

Тем не менее государь должен вселять страх так, что­бы, если он и не приобретет любви, он смог хотя бы из­бежать ненависти, ведь вполне возможно вселять страх без ненависти. Во избежание ненависти государь должен воз­держаться от покушения на собственность граждан и под­данных и на их жен. Даже если государь считает необ­ходимым казнить кого-либо, он может сделать это, если имеется подходящее обоснование и бесспорная причина, но ему следует избегать посягательства на чужое имуще­ство, ведь люди скорее простят смерть отца, чем утрату своего добра. Тем более что поводов для изъятия имуще­ства всегда предостаточно, и если начать жить за счет хищ­ничества, всегда можно найти причину для присвоения чужого, тогда как причин для лишения кого-нибудь жиз­ни намного меньше и повод для этого найти тяжелее...

...Мудрый правитель не может и не должен оставаться верным своему обещанию, если это наносит вред его инте­ресам и если исчез повод, который побудил его дать обеща­ние. Этот совет был бы порочным, если бы люди честно выполняли обещанное, но люди, будучи плохими, обещан­ного не выполняют, так что и тебе нужно обращаться с ними так же. А достаточный повод нарушить обещание всегда можно отыскать. Этому существует множество при­меров: сколько соглашений о мире, сколько договоров не вступило в силу или пропало напрасно вследствие того, что государи нарушали свое обещание, и всегда выигрывал тот, кто имел естество лисы. Однако это естество нужно еще уметь замаскировать, нужно быть порядочным лжецом и лицемером; а люди настолько доверчивы и столь сильно заняты своими насущностными потребностями, что обма­нывающий всегда отыщет того, кто позволит себя надуть...

...Государю необязательно иметь все... достоинства, но необходимо делать вид, что обладаешь ими. Осмелюсь до­бавить, что иметь эти достоинства и неукоснительно им следовать вредно; тогда как делать вид, что обладаешь ими, — полезно. Другими словами, перед людьми надо яв­ляться милосердным, верным обещаниям, милостивым, не­лицемерным, благочестивым - и быть таким на самом деле, но в то же время сохранять внутреннюю готовность обнаружить и противоположные качества, если это будет нужно. Следует понять, что государь, особенно новый, не может делать только то, за что людей считают хорошими, ведь ради сохранения государства ему часто приходится нарушать свои обещания, идти вопреки милосердию, доб­роте и благочестию Так что в душе он всегда должен быть готов к тому, чтобы изменить направление, если изменятся обстоятельства или ветер удачи начнет дуть в другую стро­ну, то есть, как мы сказали, по возможности не отходить от добра, но при необходимости не избегать и зла.

Проблемно-пошукові завдання

1.Співставте ціннісно-світоглядні орієнтації людини епохи Античності та Середньовіччя.

2.Охарактеризувати сутність суперечки номіналістів та реалістів.

3.Дати пояснення, як і чому змінився статус філософії в епоху Середньовіччя у порівнянні з Античністю.

4.Проаналізуйте, які основні світоглядні ідеї формуються в епоху Середньовіччя.

5.Прокоментувати основні погляди Августина Блаженного, використовуючи його роботу „Про град Божий”.

6.Дайте характеристику раціональних доказів буття Бога, що їх навів Тома Аквінський.

7.Які з біблейських принципів Ви вважаєте більш прийнятними для себе:

- “Люби ближнього твого і ненавидь ворога твого” (Старий Заповіт) чи “Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто вас проклинає, благотворіть тих, хто вас ненавидить” (Новий Заповіт);

- “Око за око, зуб за зуб” (Старий Заповіт) чи “Не протився злому. Але хто вдарить тебе в праву щоку твою, поверни до нього і другу” (Новий Заповіт).

8.Назвіть основні категорії християнської етики і проаналізуйте, чим була обумовлена їх поява в епоху Середньовіччя.

9.Проаналізуйте, чим відрізняється уява про людину в епоху Відродження від традиційних уявлень Середньовіччя.

10.Проаналізувати, які античні погляди на людину відроджує ренесансний гуманізм.

11.Прокоментуйте погляди Піко делла Мірандоли про місце і призначення людини, використовуючи роботу “Речь о достоинстве человека”.

12.Проаналізуйте, які нові моральні орієнтири висунуті італійськими гуманістами у порівнянні з середньовічною філософією.

13.Поясність смисл висловлювання М.Монтеня: “Кожному живеться добре чи погано в залежності від того, що він сам з цього приводу думає. 14.Задоволеним є не той, кого інші вважають задоволеним, а той, хто сам про себе так думає”. Чи згодні Ви з ідеєю, що міститься в цьому висловлюванні? Обґрунтуйте свою думку.

15.Проаналізувати, як співвідноситься мораль і політика у вченні Макіавеллі.

16.Проаналізуйте, використовуючи роботу М.Вебера “Протестантська етика і дух капіталізму”, як етика протестантизму сприяла становленню капіталістичних відносин.

Тематика доповідей та рефератів

1.Релігійно-філософська система Августина Блаженного.

2.Проблема співвідношення віри та розуму в середньовічній філософії.

3.Тома Аквінський як систематизатор середньовічної схоластики.

4.Вчення про людину в середньовічній філософії.

5.Етичні вчення епохи Середньовіччя.

6.Особливості італійського гуманізму XIV- XV ст.

7.Натурфілософські погляди епохи Відродження.

8.Філософські погляди М.Монтеня.

9.Утопічні вчення Т.Мора і Т.Кампанелли.

Література

Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. М., 1980.

Історія філософії: Підручник. За ред. І.В.Бичка. К., 2001.

Кондзьолка В.В. Історія середньовічної філософії. Львів. 2001.

Новая философская энциклопедия. Т.1-4. М., 2000-2001.

Соколов В.В. Средневековая философия. М., 1979.

Татаркевич В. Історія філософії. У 3-х т. Т.1,2. Львів. 1999.

Філософія. Навчальний посібник. За ред. І.Ф.Надольного. К., 1997.

Тема 4. ФІЛОСОФІЯ нового часу (ХVІІ - ХVІІІ ст.)

Зміст теми: 1. Передумови та основні риси філософії Нового часу. 2. Емпіризм у філософії Нового часу: Ф. Бекон. 3. Раціоналізм: Р.Декарт. Б.Спіноза. 4. Філософія Просвітництва.

Передумови та основні риси філософії Нового часу

В епоху Нового часу відбувається подальший розвиток капіталі­стичних відносин в країнах Західної Європи. Пов’язані з новою епохою істотні зрушення в способі життя, системі цінностей, духовному світовідчутті знайшли своє відображення в новій проблематиці і стилі філософствування. Важливою подією, що визначила характер і спрямованість філософської думки, стала наукова революція. Йдеться, насамперед, про експериментально-математичне природознавство, котре в ХVІІ столітті саме переживало бурхливий період свого становлення, що було пов’язано з іменами М. Коперніка, І. Кеплера, Г. Галілея, І. Ньютона. Оскільки наука стає центральним елементом світогляду епохи, то на філософію покладається, насамперед, роль систематизатора науки. Сформувався відповідний тип філософствування, орієнтований, перш за все, на дослідження наукового знання і способів його отримання. На перший план вийшла гносеологія - філософське вчення про шляхи, способи і форми пізнання людиною оточуючого світу. Бурхливий розвиток точного природознавства і прогрес суспільства породили в філософії культ розуму.

На тлі нових завдань, котрі були поставлені перед філософією часом, зростає критика схоластичної середньовічної освіченості. У зв’язку з полемікою щодо природи і джерел достовірного знання в XVII ст. сформувались дві крупні філософські течії: емпіризм, що спирався на досвід, та раціоналізм, котрий вбачав у якості найбільш достовірного знання чистий розум.

Емпіризм у філософії Нового часу: Ф. Бекон

Емпіризм, як один з найголовніших напрямків філософії Нового часу, з’являється і знаходить своїх численних прихильників саме в Англії, котра у ХVІ-ХVІІ століттях стає безумовним світовим лідером науково-технічного прогресу. Родоначальником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626). У своїх найбільш відомих працях - “Новий Органон”, ";Спростування філософією” та “Новій Атлантиді”, котра вийшла по смерті філософа, Ф.Бекон виступає як провісник досвідного природознавства і наукового методу. Йому вдалося дати образ нової науки, відштовхуючись від твердо прийнятих і послідовно продуманих уявлень про значення знання в суспільстві і людському житті. Головне призначення філософа та природодослідника він вбачає у критиці традиційного пізнання і створенні нового методу пізнання природи речей.

Методи і прийоми науки повинні відповідати справжнім її цілям - забезпечувати благополуччя і достоїнство людини, приносити користь людському роду. Наука не є самоціллю, а засобом досягнення практичної могутності людини, здатності підкорити природу своїм цілям та потребам. Бекону належить відомий вислів: “Знання – сила”, в котрому стисло відображена практична направленість нової науки.

Вчення Бекона вирішує двоєдину задачу - критично переосмислити вади схоластичної філософії і вказати на вірні методи оволодіння істиною. На думку Бекона, успішному пізнанню природи перешкоджають панування так званих “ідолів”, або “примар”, джерелом котрих є особливості самого суб’єкта, що пізнає. Він зводить їх до чотирьох основних видів: ідоли роду, печери, ринку (площі) і театру. Найбільш небезпечними з них є “ідоли роду” - це забобони нашого розуму, що виникають внаслідок прагнення людини пояснювати природні процеси по аналогії з самою собою. “Ідолиринку” - це помилки, що виникають з необхідності користатися словами з уже готовими значеннями, котрі сприймаються нами некритично. “Ідолипечери” - це забобони, що пов’язані з індивідуальними особливостями людей, з їх психологічним складом, нахилами, пристрастями, вихованням тощо. “Ідолитеатру” - омани, що виникають внаслідок безумовного підпорядкування авторитету.

Неупереджений, звільнений від усякого роду забобонів, відкритий досвіду розум - таке вихідне положення філософії Бекона. Обмеженість античної і середньовічної науки полягала в тому, вважає він, що вона головним чином користувалась методом дедукції, за допомогою котрого пізнання рухається від загальних аксіоматичних положень до окремих висновків. Такий метод, на думку Бекона, мало що дає для пізнання істини. У її виявленні пізнання повинно опиратись на досвід, від вивчення окремих, одиничних явищ йти до загальних положень. Саме такий шлях пізнання і є індукцією. Заснувавши свою філософію на понятті досвіду, витлумачивши чуттєвість як єдине джерело усіх наших знань, Бекон тим самим заклав основи емпіризму - однієї з провідних філософських традицій новоєвропейської філософії. Тільки за умови опори на досвід людина здатна у повній мірі проявити силу свого розуму, призначення котрого він зводить до організації спостереження й експерименту. Розум як такий не містить у собі істин буття і, будучи позбавлений зв’язку з досвідом, нездатний до їхнього відкриття.

Таким чином, значення філософії Ф.Бекона полягає у критиці споглядального підходу до світу, характерного для попередньої філософії, та формуванні методу нової дослідної науки. Його філософія стала виразом духу експериментального природознавства.

Раціоналізм: Р. Декарт, Б.Спіноза

Основи альтернативної емпіризму раціоналістичної традиції були закладені французьким філософом та математиком Рене Декартом (1596-1650). На відміну від Бекона, Декарт вирішує загальну для усієї філософії Нового часу проблему вірогідності знання через пошук його ознак у сфері самого пізнання, його внутрішніх характеристик. Якщо для Бекона головною причиною людських помилок є розум, позбавлений стійкої опори на досвід, то для Декарта навпаки – саме досвід, котрий породжує імовірне, неповне знання, є головною перешкодою до повного та всеохоплюючого знання. Декарт прагне розгадати таємницю найвищої надійності математичних доказів. Їхню ясність і строгість він справедливо пов’язує з радикально глибокою аналітичною роботою розуму. У результаті складні проблеми вдається розкласти на гранично прості і дійти до рівня, на якому істинність чи хибність тверджень може бути побачена безпосередньо, як у випадку математичних аксіом. Основою для перетворення філософії Декарт вважав математику і віддавав їй перевагу у своїх дослідженнях.

Найголовніша проблема, котрою переймався Декарт, була проблема пошуку очевидних істин, що лежать у основі всього нашого знання. Декарт пропонує з цією метою удатися до методологічного сумніву. Тільки з його допомогою можна відшукати істину, засумніватися в якій вже неможливо. Він вважав, що саме судження: ”Я мислю, отже, існую” – є найдостовірнішою з усіх аксіомою. Саме його Декарт вважає відправним пунктом, відштовхуючись від котрого і базуючись на якому можна конструювати усе інше знання.

Для Декарта, як і для Бекона, на першому місці була необхідність реформи наукового мислення на основі володіння правильним методом. Декарт був знайомий з індукцією Бекона і ставився до неї схвально, але був переконаний, що для наукового пояснення фактів потрібна „всезагальна математика” як правильний спосіб їх осмислення. Тому Декарт розробляє правила дедуктивного методу – переходу від загального до часткового. У своїй роботі „Розмірковування про метод” Декарт сформулював чотири основних правила, котрим необхідно слідувати, щоб вести свій розум до пізнання істини: 1) приймати за істину те, що самоочевидне, сприймається ясно і чітко і не дає приводу до сумніву; 2) правило аналізу – кожну складну річ розділяти на прості складові, доходячи до самоочевидного; 3) правило синтезу – йти від елементарного до більш складного; 4) вимога повноти перерахування та систематизації.

За Декартом, в нашому мисленні закладено багато ідей, які (наприклад, математичні) мають високу очевидність. Яким же чином вони з’явились у нашому розумі? Декарт схиляється до думки, що ці ідеї були вкладені в нас Творцем. Отже, Декарт є прихильником платонівської концепції “природжених ідей”, чим він і пояснює ефект ясності і виразності, дієвості інтелектуальної інтуїції – своєрідного внутрішнього зору, властивого нашому розуму.

Декарт вважає, що всі речі складаються з двох самостійних і незалежних одна від одної (але не від Бога, котрий їх створив) субстанцій - душі і тіла. Тілесна природа підкоряється виключно механічним законам, котрі можуть бути пояснені за допомогою математичної науки – механіки. Природа - суто матеріальне утворення, її зміст вичерпується винятково такими абстракціями, як протяжність та рух. Тварини і людські тіла підпорядковані дії тих же механічних принципів і представляють собою “саморушні автомати”, котрі приводяться в дію Божественним поштовхом. Власне на таких механістичних позиціях стояли усі філософи ХVІІ-ХVІІІ століть, коли формується та механістична картина світу, котра складала основу природознавства та філософії аж до початку ХІХ століття. Але таке бачення природи та людини в ній через призму законів та понять механіки обумовлює те, що у якості головної причини руху, початкового поштовху Декарт змушений був апелювати до Бога та припустити деїстичну ідею першого творчого акту.

Таким чином, філософія Декарта отримала назву дуалістичної, оскільки в ній постулюється існування двох субстанцій – матеріальної, котрій притаманна протяжність, і духовної, котрій притаманне мислення. Ці дві незалежні одна від одної субстанції, будучи продуктом діяльності Творця, поєднуються в людині, котра може пізнати і Бога, і створений ним світ.

Вплив Декарта на наступний розвиток філософії величезний. Вчення Декарта і різні напрямки філософії, що розвивали його ідеї, отримали назву картезіанства (від латинізованої форми його імені Картезій).

Продовжуючи раціоналістичну традицію Декарта, голландський філософ Бенедикт Спіноза (1631-1677) робить акцент не на методі пошуку істини, як Декарт, а на системі знань про світ. Спіноза вводить поняття єдиної і нескінченної субстанції і називає її Богом та Природою одночасно, розуміючи, однак, її в якості найзагальнішого визначення об’єктивної матеріальної причини існування речей природи. На думку Спінози, природі притаманна “абсолютно безконечна здатність свого існування” і вона не потребує для свого виникнення жодних ідеальних причин. Вона є causa sui, тобто причиною самої себе. Тому у Спінози природа, яка створена, співпадає з природою, що творить. Увесь Всесвіт виступає як цілісна система, підпорядкована причинній (каузальній) необхідності. На відміну від Декарта, Спіноза стає на точку зору філософського монізму, що визнає єдину першооснову світу. Субстанції притаманні два атрибути (лат. attributo – надаю, наділяю) – невід’ємні властивості: протяжність (простір) і мислення. Конкретними станами субстанції є модуси (лат. modus – міра, образ) - властивість предмету, що притаманна йому лише в деяких станах. В людині її тіло – модус протяжності, а душа – модус мислення. Проте Спіноза відносить мислення до всієї природи і тим самим вдається до своєрідного пантеїстичного гілозоїзму – оживленості матерії.

Важливою частиною філософії Спінози є етика, котра представляє собою нову систему поглядів на світ і місце людини в ньому. Головною його роботою є трактат “Етика”, викладений в оригінальній формі математичного виводу. Предметом і завданням етики, за Спінозою, є свобода людини, яку він розуміє як визволення з-під влади афектів. Виступаючи з позицій жорсткого детермінізму, він підкреслює: ";Усе, що відбувається, відповідає вічному порядку і незмінним законам природи. Ніхто не вільний діяти за своєю примхою чи випадково - уся діяльність визначена минулим досвідом, фізичним і психічним складом, а також станом законів природи в даний момент”. Свободу Спіноза розглядає як пізнану необхідність: чим глибше пізнання необхідності, що міститься в законах, тим більше поле свободи людини. Таким чином, Спіноза вперше в історії філософії вирішує питання про співвідношення необхідності та людської свободи. Людина як мисляча істота повинна пізнавати природу і діяти у відповідності до її законів: свобода для людини полягає не у тому, що вона довільно визначає свою поведінку, примушуючи природу коритись своїй волі, а в тому, що вона приводить свої вчинки та думки у відповідність об’єктивним, необхідним зв’язкам речей. Людина досягає панування над природою лише тоді, коли буде здатною свідомо обмежити свої пристрасті. Спіноза доводить, що людина знаходить щастя, збагнувши обмеженість людських можливостей, розуміючи, що усі події носять необхідний характер, і тому не слід розтрачувати марно сили на боротьбу з тим, що відбувається, безглуздо давати волю почуттям. Розглядаючи кожну подію як складову частину величезної світової системи (у термінології Спінози - ";під знаком вічності";), людина перестає як боятися, так і бентежитись з приводу подій життя, вона повинна виробити таке ставлення до світу, яке звільнить її від емоційної залежності від нього. “Не сміятися, не проклинати, а розуміти” – ось максима етики Спінози.

До проблеми людини в XVII столітті звернувся також французький філософ та математик Блез Паскаль (1623-1662), але із зовсім інших методологічних підстав. Після плідної творчої роботи в області природничих і точних наук (він – один із засновників теорії ймовірностей) Паскаль розчарувався в принципах раціоналізма і гостро поставив питання про межі науки, відзначаючи, що „доводи серця” виступають більш переконливими від „доводів розуму”. Тим самим він став попередником ірраціоналістичної тенденції в філософії, яка пізніше знайде свій яскравий вираз в екзистенціалізмі. Паскаль у своїх творах, зокрема в „Мыслях”, стверджує ідею трагічності і крихкості буття людини, котра постійно охоплена тривогою і відчаєм перед лицем мовчання безмежних просторів Космосу. Тому стан людини, вважав він, - це несталість, туга і занепокоєння. Одночасно Паскаль стверджує тезу про гідність людини, котра полягає у здатності мислити: «Людина – мисляча тростина».

Слід зазначити, що в центрі уваги філософів XVII століття були також проблеми дослідження соціальних процесів і такого важливого соціального інституту як держава. Найбільш плідно вони були розроблені відомим англійським філософом Томасом Гоббсом (1588-1769) у його творі „Левіафан”. Гоббс спробував пояснити походження і функції держави, виходячи з необхідності переходу від так званого ";природного стану"; до цивілізованого суспільства. Під природним він розуміє досуспільний стан, коли поміж людей ішла невпинна війна всіх проти усіх. Виходом з цього становища стала ";суспільна угода"; про добровільну передачу громадянами частини своїх прав спеціально створюваному ";великому Левіафану"; — державі (Левіафан — чудовисько). Хоча Гоббс був прихильником абсолютистської державної влади, але його концепція суспільства глибоко демократична, тому що виходить з рівності всіх людей як вихідного принципу договірних стосунків. Своєю концепцією Гоббс заклав основи новоєвропейського вчення про суспільство. Його ідеї мали великий вплив на видатних представників французького Просвітництва - Руссо і Вольтера, вплинули на французький матеріалізм XVIII століття, на теоретичне оформлення ідеології буржуазного лібералізму.

Просвітництво

ХVІІІ століття у європейській історії називають епохою Просвітництва. Його ідеї в Англії знайшли своє відображення у творчості Дж. Локка, Дж. Толанда, у Німеччині – Г.В. Лейбніца, Г. Гердера, Г. Лессінга. Англія, яка однією з перших стала на шлях капіталістичного розвитку, вважається батьківщиною Просвітництва, але історично склалось так, що найбільшого поширення рух Просвітництва набуває саме у Франції, де він був представлений такими філософами як Дені Дідро (1713-1784), Поль Гольбах (1723-1789), Франсуа Марі Вольтер (1694-1778), Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1755), Клод-Адріан Гельвецій (1715-1771), Жан Жак Руссо (1712-1778).

Французьке Просвітництво виникає як результат усвідомлення необхідності змін у суспільстві його прогресивно мислячою частиною, стає надз­вичайно важливим явищем не тільки в культурному житті Франції, а й всієї Європи. Його теоретичною основою стає французький філософський раціоналізм та англійський емпіризм. Раціоналізм, трансформуючись в ідею Просвітництва, головну ру­шійну силу історії вбачає в розумі, який повинен стати мірилом всього, а суспільство і держава мають бути влаштовані згідно його принципам. Просвітницьке тлумачення законів розвитку суспільства набуває атеїстичного забарвлення. Ці ідеї в концентрованій формі знахо­дять своє відображення в праці Жан Жака Руссо «Про суспільний дого­вір, або принципи політичного права» (1762), де робиться спро­ба знайти причини небожественного походження суспільних законів і держави - як результату усвідомлення людьми необ­хідності створення суспільних інститутів з метою регуляції відно­син у суспільстві. Відкинувши теологічне поняття Бога, Руссо стає на позиції деїзму, визнаючи Бога лише як “першого рушія” природи.

Ідеї Руссо про природне походження суспільства знайшли свій розвиток в соціологічних поглядах Монтеск’є. На його думку, рівень розвитку країн, їх культур та економіки залежить не від Бога, а від географічних умов. Що ж стосується форм організації суспільного життя, то вони залежать від розуму правителів. Відтак ідеальною формою правління Монтеск’є вважав конституційну монархію, котра повинна гарантувати свободу громадянам.

Розвиваючи ідеї про природні права людини на життя, свободу та власність, з яких випливала вимога правової рівності усіх індивідів, французькі матеріалісти К.Гельвецій та П.Гольбах розробляють етичне вчення, яке отримало назву концепції «розумного егоїзму». Оскільки раціоналізм стає в епоху Нового часу домінантою культури, етичні системи цього періоду теж не могли бути нічим іншим як зразками раціоналістичного аналізу. Представники теорії розумного егоїзму виходять з того, що людина - природний індивід, який, відповідно до законів природи, прагне до задоволень і уникає неприємних відчуттів і страждань; усіма її рухами, бажаннями і помислами керує інтерес. Тому людський егоїзм, природна сила себелюбства - єдиний справжній мотив людських вчинків. Реформу моралі слід почати зі створення таких законів, які б поєднували суспільний і приватний інтереси. Етика повинна показати людині, що бути доброчесною в кінцевому підсумку дуже вигідно і відповідає її інтересу. Звичайно, людина - егоїст, але їй слід бути розумним егоїстом: тобто слідувати не будь-якому, а, перш за все, правильно усвідомленому інтересу, задоволення якого приносить більше користі, ніж шкоди. Для цього слід уникати надмірностей і поважати чужі інтереси. Ідея “розумного егоїзму” стає морально-етичним маніфестом капіталізму.

Просвітництво стає засобом ідеологічної боротьби буржуазії проти абсолютистського суспільства, його ін­ститутів і феодально-клерикальної ідеології. Поставивши перед собою проблему соціальної перебудови суспільства, просвітники висувають гасло: «Свобода, рівність та братерство», яке стає ідейним прапором Французької революції ХVІІІ ст.

Хоча представники епохи Просвітництва виступали єдиним фронтом як представники “третього стану”, в ідейному плані вони досить істотно різнились між собою. Серед них були деїсти і войовничі матеріалісти-атеїсти, помірковані конституціоналісти і революційні республіканці, виразники інтересів торговельно-промислової буржуазії і нижчих верств. Представником демократичного напрямку крила Просвітництва був Ж.-Ж. Руссо - філософ та письменник. У своїй роботі „Міркування про науки і мистецтва” Руссо показав суперечливий характер розвитку цивілізації, протиставляючи своїй епосі станових привілеїв та лицемірства простоту і доброчинність первісних людей.

Спираючись на вчення представників англійського емпіризму та матеріалістичні ідеї Декарта, французькі матеріалісти проголошують матерію єдиною субстанцією світу. Особливістю французького матеріалізму є орієнтація на природничі науки ХVІІІ століття, насамперед на механіку. Механістична картина світу, що тісно пов’язана з ідеєю причинних зв’язків – детермінізмом, була покладена французькими матеріалістами і в основу їх уявлень про світ, людину та пізнання. Зокрема, механістично розуміючи причинні зв’язки як суто зовнішні, вони абсолютизували необхідність, котра проявляється в розумних діях людини і заперечували випадковість. Звідси критерієм та запорукою суспільного прогресу філософи вважають торжество розуму над випадковістю.

Схильність філософів епохи Просвітництва пояснювати всі явища через призму законів механіки часто приводила їх до спрощеного розуміння та вульгаризації біологічних і соціальних явищ. Так, П. Гольбах наполягав на принциповій можливості пояснення фізичних та духовних вад людини за допомогою законів механіки, а Ж. Ламетрі у творі з назвою “Людина-машина” намагається довести, що вчення про механіку тіла здатне розкрити сутність почуттєвої та розумової діяльності людини.

Незважаючи на певну обмеженість поглядів французького Просвітництва на людину та суспільство, обумовлену значною мірою рівнем розвитку науки того часу, слід зазначити величезний внесок їх представників в розвиток філософської думки: віра в суспільний прогрес як прогрес розуму, що через пізнання природи та створення відповідного законодавства веде до утвердження царства справедливості на Землі, пізнавальний оптимізм, критика релігії та церкви, переважно матеріалістична тенденція у вирішенні питання про відношення духу до природи. Французькі просвітники були виразниками передових ідей свого часу, а їх знаменита „Энциклопедия, или Толковый словарь наук, искусств и ремесел” стала великим пам’ятником цієї видатної епохи.

План семінарського заняття

1.Соціокультурні передумови та основні риси філософії Нового часу.

2.Філософія Нового часу: пафос розуму і науки.

3.Гносеологічна проблематика в філософії Нового часу.

4.Проблема методу наукового дослідження в філософії ХVІІ ст.

5.Філософське вчення Ф.Бекона та його обґрунтування емпіризму.

6.Вчення Ф.Бекона про примари розуму.

7.Раціоналізм Р.Декарта та його принцип сумніву.

8.Порівняння основних методологічних ідей Ф.Бекона та Р.Декарта.

9.Т.Гоббс про сутність людини, суспільства та держави.

Етика Б.Спінози.

10.Просвітництво, його ідеї та видатні представники.

11.Проблеми людини та суспільства в філософії Просвітництва.

Тести:

1.Хто був родоначальником філософії Нового часу?

- Д.Юм; - Дж. Локк;

- Ф.Бекон; - Р.Декарт;

- Б.Спіноза; - Ф.Вольтер.

2.Які проблеми стають на перший план у філософії Нового часу?

- антропології; - гносеології;

- онтології.

3.Що, з точки зору емпіризму, повинно бути основою наукового знання?

- апріорні принципи розуму; - інтуїція;

- логіка та математика; - чуттєвий досвід.

4.Серед названих філософів вкажіть тих, які представляли емпіризм:

- Локк; - Декарт;

- Спіноза; - Бекон;

- Лейбніц; - Гоббс.

5.Серед названих філософів вкажіть тих, які представляли раціоналізм:

- Локк; - Декарт;

- Спіноза; - Бекон;

- Лейбніц; - Гоббс.

6.Які примари («ідоли»), на думку Ф.Бекона, перешкоджають успішному пізнанню природи?

- примари роду; - примари сім'ї;

- примари печери; - примари площі;

- примари ринку.

7.До якого типу ідолів відносяться омани, що виникають внаслідок безумовного підпорядкування авторитету?

- ідолу ринку; - ідолу театру;

- ідолу площі; - ідолу роду.

8.На кого, згідно з образним порівнянням Ф.Бекона, повинен бути схожий справжній вчений?

- мураху; - метелика;

- бджолу; - павука.

9.Кому належить вислів «Мислю, отже, існую»?

- Ф. Бекону; - Т.Гоббсу;

- Ф.Вольтеру; - Р.Декарту.

10.Які з наведених тверджень характеризують погляди Р.Декарта?

- вважав розум вищою цінністю і основою пізнання;

- стояв на позиціях сенсуалізму;

- вважав, що філософія відрізняє нас від дикунів і варварів;

- був пантеїстом;

- був дуалістом.

11.Кому належить гасло: “Знання – сила”?

- Д.Юм; - Т.Гоббс;

- Ф.Вольтер; - Дж. Локк;

- Ф. Бекон; - Р.Декарт.

12.Хто з філософів Нового часу започаткував дедуктивний метод?

- Ф. Бекон; - Дж. Локк;

- Б. Спіноза; - Р. Декарт.

13.Хто з філософів Нового часу започаткував індуктивний метод?

- Ф. Бекон; - Дж. Локк;

- Б. Спіноза; - Р. Декарт.

14.Що, за Р.Декартом, необхідно для досягнення дійсного знання, яке дозволяє розпоряджатися силами природи?

- життєвий досвід; - вивчення мудрості древніх;

- науковий метод; - проникливість, прозорливість.

15.Які характеристики, на думку Спінози, притаманні природі?

- безконечна здатність свого існування;

- для свого виникнення потребує ідеальні причини;

- вона є causa sui (причиною самої себе);

- є першоосновою світу;

- має властивість життя.

16.Яке визначення дає Б.Спіноза поняттю “субстанція”? Субстанція – це …

- матерія; - об’єктивна реальність;

- причина самої себе; - те, з чого складаються усі речі.

17.За Спінозою, свобода це:

- це довільне визначення людиною своєї поведінки;

- повна свобода волі, котра панує над природою;

- пізнана необхідність;

- свідома реалізація своєї мети відповідно до дії природних законів.

18.Ідея прогресу є лейтмотивом якої епохи?

- Античності; - Середньовіччя;

- Відродження; - Просвітництва.

19.Як називається поширений в епоху Просвітництва погляд, що Бог, створивши світ, більше не втручається в природний хід його подій?

- Атеїзм; - Деїзм;

- Пантеїзм; - Теїзм.

20.Що мав на увазі І.Кант під словом “неповноліття”, даючи визначення епосі Просвітництва?

- невихованість;

- неосвіченість;

- нездатність користуватися своїм розсудком без стороннього керівництва;

- соціальну, моральну незрілість.

21.Який суспільний інститут Томас Гоббс порівняв з біблійним чудовиськом Левіафаном?

- армію; - державу;

- промисловість; - церкву.

22.Назвіть найбільш відомих філософів епохи Просвітництва.

- Піко делла - Мірандолла; - Леонардо да Вінчі;

- Дж.Локк; - Ф.Вольтер;

- Ж.Ж. Руссо; - М.Монтень;

- Лессінг; - Гердер.

23.Хто з наведених мислителів є представником французького Просвітництва ХVІІІ ст.?

- Дж.Локк; - Ф.Вольтер;

- І. Гердер; - Д.Дідро;

- Ж.Ж.Руссо; - П. Гольбах;

- Ж.Ламетрі.

24.Назвіть риси, які характеризують філософію Просвітництва:

- теоцентризм; - ірраціоналізм;

- раціоналізм; - антропоцентризм;

- пантеїзм; - атеїзм;

- деїзм.

25.Кому з філософів Нового часу належить вислів: “При отсутствии гражданского состояния всегда имеется война всех против всех”?

- Дідро; - Гоббс;

- Кант; - Спіноза;

- Руссо.

Першоджерела до вивчення теми

Бэкон Ф. Новый органон

Есть четыре вида идолов, которые осаждают умы людей. Для того чтобы изучать их, дадим им имена. Назовем первый вид идолами рода, второй — идолами пещеры, третий — идолами площади и четвертый — идолами театра...

Идолы рода находят основание в самой природе человека...ибо ложно утверждать, что чувства человека есть мера вещей. Наоборот, все восприятия как чувства, так и ума покоятся на аналогии человека, а не на аналогии мира. Ум человека уподобляется неровному зеркалу, которое, примешивая к природе вещей свою природу, отражает вещи в искривленном и обезображенном виде...

Идолы пещеры, суть заблуждения отдельного человека. Ведь у каждого помимо ошибок, свойственных роду человеческому, есть своя особая пещера, которая ослабляет и искажает свет природы. Происходит это или от особых прирожденных свойств каждого, или от воспитания и бесед с другими, или от чтения книг и от авторитетов, перед какими кто преклоняется, или вследствие разницы во впечатлениях, зависящей от того, получают ли их души предвзятые и предрасположенные или же души хладнокровные и спокойные, или по другим причинам.. Вот почему Гераклит правильно сказал, что люди ищут знаний в малых мирах, а не в большом, или общем, мире...

Существуют еще идолы, которые происходят как бы в силу взаимной связанности и сообщества людей. Эти идолы мы называем, имея в виду порождающее их общение и сотоварищество людей, идолами площади. Люди объединяются речью. Слова же устанавливаются сообразно разумению толпы. Поэтому плохое и нелепое установление слов удивительным образом осаждает разум. Определения и разъяснения, которыми привыкли вооружаться и охранять себя ученые люди, никоим образом не помогают делу. Слова прямо насилуют разум, смешивают все и ведут людей к пустым и бесчисленным спорам и толкованиям...

Существуют, наконец, идолы, которые вселились в души людей из разных догматов философии, а также из превратных законов доказательств. Их мы называем идолами театра, ибо мы считаем, что, сколько есть принятых или изобретенных философских систем, столько поставлено и сыграно комедий, представляющих вымышленные и искусственные миры... При этом мы разумеем здесь не только общие философские учения, но и многочисленные начала и аксиомы наук, которые получили силу вследствие предания, веры и беззаботности...

Человеческий разум не сухой свет, его окропляют воля и страсти, а это порождает в науке желательное каждому. Человек скорее верит в истинность того, что предпочитает... Бесконечным числом способов, иногда незаметных, страсти пятнают и портят разум...

Но в наибольшей степени запутанность и заблуждения человеческого ума происходят от косности, несоответствия и обмана чувств, ибо то, что возбуждает чувства, предпочитается тому, что сразу чувств не возбуждает, хотя бы это последнее и было лучше. Поэтому созерцание прекращается, когда прекращается взгляд, так что наблюдение невидимых вещей оказывается недостаточным или отсутствует вовсе. Поэтому все движение духов, заключенных в осязаемых телах, остается скрытым и недоступным людям. Подобным же образом остаются скрытыми более тонкие превращения в частях твердых тел — то, что принято обычно называть изменением, тогда как это на самом деле перемещение мельчайших частиц... Всего вернее истолкование природы достигается посредством наблюдений в соответствующих, целесообразно поставленных опытах. Здесь чувство судит только об опыте, опыт же — о природе и о самой вещи...

Одни умы склонны к почитанию древности, другие увлечены любовью к новизне. Но немногие могут соблюсти такую меру, чтобы и не отбрасывать то, что справедливо установлено древними, и не пренебречь тем, что верно предложено новыми. Это наносит большой ущерб философии и наукам, ибо это скорее следствие увлечения древним и новым, а не суждения о них. Истину же надо искать не в удачливости какого-либо времени, которая непостоянна, а в свете опыта природы, который вечен.

Поэтому нужно отказаться от этих устремлений и смотреть за тем, как бы они не подчинили себе ум...

Но тягостнее всех идолы площади, которые проникают в разум вместе со словами и именами. Люди верят, что их разум повелевает словами. Но бывает и так, что слова обращают свою силу против разума. Это сделало науки и философию софистическими и бездейственными. Большая же часть слов имеет своим источником обычное мнение и разделяет вещи в границах, наиболее очевидных для разума толпы. Когда же более острый разум и более прилежное наблюдение хотят пересмотреть эти границы, чтобы они более соответствовали природе, слова становятся помехой. Отсюда и получается, что громкие и торжественные диспуты ученых часто превращаются в споры относительно слов и имен, а благоразумнее было бы (согласно обычаю и мудрости математиков) с них и начать для того, чтобы посредством определений привести их в порядок...

Идолы, которые навязываются разуму словами, бывают двух родов. Одни — имена несуществующих вещей (ведь подобно тому как бывают вещи, у которых нет имени, потому что их не замечают, так бывают и имена, за которыми нет вещей, ибо они выражают вымысел); другие—имена существующих вещей, но неясные, плохо определенные и необдуманно и необъективно отвлеченные от вещей. Имена первого рода: «судьба», «перводвигатель», «круги планет», «элемент огня» и другие выдумки такого же рода, которые проистекают из пустых и ложных теории. Этот род идолов отбрасывается легче, ибо для их искоренения достаточно постоянного опровержения и устаревания теорий.

Но другой род сложен и глубоко укоренился. Это тот, который происходит из плохих и неумелых абстракций. Для примера возьмем какое-либо слово — хотя бы «влажность» — и посмотрим, согласуются ли между собой различные случаи, обозначаемые этим словом. Окажется, что слово «влажность» есть не что иное, как смутное обозначение различных действий, которые не допускают никакого объединения или сведения...

Идолы театра или теории многочисленны, и их может быть еще больше, и когда-нибудь их, возможно, и будет больше...

Существует... род философов, которые под влиянием веры и почитания примешивают к философии богословие и предания. Суетность некоторых из них дошла до того, что они выводят науки от духов и гениев... Корень заблуждений ложной философии троякий: софистика, эмпирика и суеверие...

... (Идолы) должны быть отвергнуты и отброшены твердым и торжественным решением, и разум должен быть совершенно освобожден и очищен от них.

Декарт Р. Рассуждение о методе для хорошего направления разума и отыскания истины в науках

... Вместо большого количества правил, образующих логику, я счел достаточным твердое и непоколебимое соблюдение четырех следующих.

Первое — никогда не принимать за истинное ничего, что я не познал бы таковым с очевидностью, иначе говоря, тщательно избегать опрометчивости и предвзятости и включать в свои суждения только то, что представляется моему уму столь ясно и столь отчетливо, что не дает мне никакого повода подвергать их сомнению.

Второе — делить каждое из исследуемых мною затруднений на столько частей, сколько это возможно и нужно для лучшего их преодоления.

Третье — придерживаться определенного порядка мышления, начиная с предметов наиболее простых и наиболее легко познаваемых и восходя постепенно к познанию наиболее сложного, предполагая порядок даже и там, где объекты мышления вовсе не даны в их естественной связи.

И последнее — составлять всегда перечни столь полные и обзоры столь общие, чтобы была уверенность в отсутствии упущений.

Гоббс Т. Левиафан, или материя, форма и власть государства церковного и гражданского

Люди равны от природы. Природа создала людей равными в отношении физических и умственных способностей, ибо, хотя мы наблюдаем иногда, что один человек физически сильнее или умнее другого...

Из-за равенства проистекает взаимное недоверие. Из этого равенства способностей возникает равенство надежд на достижение наших целей. Вот почему, если два человека желают одной и той же вещи, которой, однако, они не могут обладать вдвоем, они становятся врагами. На пути к достижению их цели (которая состоит главным образом в сохранении жизни, а иногда в одном лишь наслаждении) они стараются погубить или покорить друг друга...

Из-за взаимного недоверия — война. Из этого взаимного недоверия людей нет более разумного пути для человека к обеспечению своей жизни, как принятие предупредительных мер, т. е. силой или хитростью держать в узде всех, кого он может, до тех пор пока не убедится, что нет другой силы, достаточно внушительной, чтобы быть для него опасной...

Таким образом, мы находим в природе человека три основные причины войны: во-первых, соперничество; во-вторых, недоверие; в-третьих, жажду славы.

Первая причина заставляет людей нападать друг на друга в целях наживы, вторая — в целях собственной безопасности, а третья — из соображений чести. Люди, движимые первой причиной, употребляют насилие, чтобы сделаться хозяевами других людей, их жен, детей и скота; люди, движимые второй причиной, употребляют насилие в целях самозащиты; третья же категория людей прибегает к насилию из-за пустяков вроде слова, улыбки, из-за несогласия во мнении и других проявлений неуважения, непосредственно ли по их адресу или по адресу их родни, друзей, их народа, сословия или имени.

При отсутствии гражданского состояния всегда имеется война всех против всех. Отсюда очевидно, что, пока люди живут без общей власти, держащей всех их в страхе, они находятся в том состоянии, которое называется войной, и именно в состоянии войны всех против всех. Ибо война есть не только сражение, или военное действие, а промежуток времени, в течение которого явно сказывается воля к борьбе путем сражения. …

Неудобство подобной войны. Вот почему все, что характерно для времени войны, когда каждый является врагом каждого, характерно также для того времени, когда люди живут без всякой другой гарантии безопасности, кроме той, которую им дают их собственная физическая сила и изобретательность. В таком состоянии нет места для трудолюбия, так как никому не гарантированы плоды его труда, и потому нет земледелия, судоходства, морской торговли, удобных зданий, нет средств движения и передвижения вещей, требующих большой силы, нет знания земной поверхности, исчисления времени, ремесла, литературы, нет общества, а, что хуже всего, есть вечный страх и постоянная опасность насильственной смерти, и жизнь человека одинока, бедна, беспросветна, тупа и кратковременна…

Страсти, склоняющие людей к миру. Страсти, делающие людей склонными к миру, суть страх смерти, желание вещей, необходимых для хорошей жизни, и надежда приобрести их своим трудолюбием. А разум подсказывает подходящие условия мира, на основе которых люди могут прийти к соглашению...

Цель государства — главным образом обеспечение безопасности. Конечной причиной, целью или намерением людей (которые от природы любят свободу и господство над другими) при наложении на себя уз (которыми они связаны, как мы видим, живя в государстве) является забота о самосохранении и при этом о более благоприятной жизни. Иными словами, при установлении государства люди руководятся стремлением избавиться от бедственного состояния войны, являющегося … необходимым следствием естественных страстей людей там, где нет видимой власти, держащей их в страхе и под угрозой наказания, принуждающей их к выполнению соглашений и соблюдению естественных законов…

Каковая не гарантируется естественным законом. В самом деле, естественные законы (как справедливость, беспристрастие, скромность, милосердие и (в общем) поведение по отношению к другим так, как мы желали бы, чтобы поступали по отношению к нам) сами по себе, без страха какой-нибудь силы, заставляющей их соблюдать, противоречат естественным страстям, влекущим нас к пристрастию, гордости, мести и т. п. А соглашения без меча лишь слова, которые не в силах гарантировать человеку безопасность. …

Происхождение государства. Такая общая власть, которая была бы способна защищать людей от вторжения чужеземцев и от несправедливостей, причиняемые друг другу, и, таким образом, доставить им ту безопасность, при которой они могли бы кормиться от трудов рук своих и от плодов земли и жить в довольстве, может быть воздвигнута только одним путем, а именно путем сосредоточения всей власти и силы в одном человеке или в собрании людей, которое большинством голосов могло бы свести все воли граждан в единую волю. Иначе говоря, для установления общей власти необходимо, чтобы люди назначили одного человека или собрание людей, которые явились бы их представителями; чтобы каждый человек считал себя доверителем в отношении всего, что носитель общего лица будет делать сам или заставит делать других в целях сохранения общего мира и безопасности, и признал себя ответственным за это; чтобы каждый подчинил свою волю и суждение воле и суждению носителя общего лица... Это реальное единство, воплощенное в одном лице посредством соглашения, заключенного каждым человеком с каждым другим таким образом, как если бы каждый человек сказал каждому другому, я уполномочиваю этого человека или это собрание лиц и передаю ему мое право управлять собой при том условии, что ты таким же образом передашь ему свое право и санкционируешь все его действия. Если это совершилось, то множество людей, объединенное таким образом в одном лице, называется государством, по-латыни — civitas. Таково рождение того великого Левиафана или, вернее (выражаясь более почтительно), того смертного бога, которому мы под владычеством бессмертного бога обязаны своим миром и своей защитой...

Определение государства. В этом человеке или собрании лиц состоит сущность государства, которая нуждается в следующем определении: государство есть единое лицо, ответственным за действия которого сделало себя путем взаимного договора между собой огромное множество людей, с тем чтобы это лицо могло использовать силу и средства всех их так, как сочтет необходимым для их мира и общей защиты.

...Для достижения верховной власти имеются два пути. Один путь — это физическая сила, например, когда кто-нибудь заставляет своих детей подчиниться своей власти под угрозой погубить их в случае отказа или путем войны подчиняет своей воле врагов, даруя им на этом условии жизнь. Второй путь — это добровольное соглашение людей подчиниться человеку или собранию людей в надежде, что этот человек или это собрание сумеет защитить их против всех других. Такое государство может быть названо политическим государством, или государством, основанным на установлении....

Кондорсе Ж. А.

Эскиз исторической картины прогресса человеческого разума

… Если рассматривать … развитие с точки зрения результатов относительно массы индивидов, сосу­ществующих одновременно на данном пространстве, и если проследить его из поколения в поколение, то тогда оно нам представится как картина прогресса человеческого разума.

Этот прогресс подчинен тем же общим законам, кото­рые наблюдаются в развитии наших индивидуальных спо­собностей, ибо он является результатом этого развития, наблюдаемого одновременно у большого числа индивидов, соединенных в общество. Но результат, обнаруживаемый в каждый момент, зависит от результатов, достигнутых в предшествовавшие моменты, и влияет на те, которые долж­ны быть достигнуты в будущем.

Эта картина, таким образом, является исторической, ибо, подверженная беспрерывным изменениям, она созда­ется путем последовательного наблюдения человеческих обществ в различные эпохи, которые они проходят.

Она должна представить порядок изменений, выявить влияние, которое оказывает каждый момент на после­дующий, и показать, таким образом, в видоизменениях че­ловеческого рода, в беспрерывном его обновлении в бес­конечности веков путь, по которому он следовал, шаги, которые он сделал, стремясь к истине или счастью. Эти наблюдения над тем, чем человек был, над тем, чем он стал в настоящее время, помогут нам затем найти средства обес­печить и ускорить новые успехи, на которые его природа позволяет ему еще надеяться.

…Наши надежды на улучшение состояния человеческо­го рода в будущем могут быть сведены к трем важным положениям: уничтожение неравенства между нациями, прогресс равенства между различными классами того же народа, наконец, действительное совершенствование чело­века...

Когда взаимные потребности сблизят всех людей, на­ции наиболее могущественные возведут в ранг своих по­литических принципов равенство между обществами, по­добно равенству между отдельными людьми, и уважение к независимости слабых государств как гуманное отношение к невежеству и нищете; когда правила, имеющие целью подавить силу человеческих способностей, будут замене­ны такими, которые будут благоприятствовать их проявле­нию и энергии, возможно ли будет тогда бояться, что на земном шаре останутся пространства, недоступные просве­щению, где надменность деспотизма могла бы противопо­ставить истине долго непреодолимые преграды!

Настанет, таким образом, момент, когда солнце будет освещать землю, населенную только свободными людьми, не признающими другого господина, кроме своего разума; когда тираны и рабы, священники и их глупые или лице­мерные орудия будут существовать только в истории и на театральных сценах; когда ими будут заниматься только для того, чтобы сожалеть об их жертвах и обманутых ими, что­бы ужас их эксцессов напоминал о необходимости быть на страже, чтобы уметь распознавать и подавлять силой своего разума первые зародыши суеверия и тирании, если бы когда-нибудь они осмелились вновь показаться

Кант И. Ответ на вопрос: что такое Просвещение?

Просвещение — это выход человека из состояния своего не­совершеннолетия, в котором он находится по собственной вине. Несовершеннолетие есть неспособность пользоваться своим рассуд­ком без руководства со стороны кого-то другого. Несовершенно­летие по собственной вине — это такое, причина которого заклю­чается не в недостатке рассудка, а в недостатке решимости и му­жества пользоваться им без руководства со стороны кого-то дру­гого.… Имей мужество пользоваться собственным умом! — таков, следовательно, девиз Просвещения.

Леность и трусость — вот причины того, что столь большая часть людей, которых природа уже давно освободила от чужого руководства, все же охотно остаются на всю жизнь несовершенно­летними; по этим же причинам так легко другие присваивают себе право быть их опекунами. Ведь так удобно быть несовершеннолет­ним! Если у меня есть книга, мыслящая за меня, если у меня есть духовный пастырь, совесть которого может заменить мою, и врач, предписывающий мне такой-то образ жизни, и т. п., то мне нечего и утруждать себя. Мне нет надобности мыслить, если я в состоянии платить; этим скучным делом займутся вместо меня другие...

Итак, каждому отдельному человеку трудно выбраться из со­стояния несовершеннолетия, ставшего для него почти естественным. Оно ему даже приятно, и первое время он действительно не спо­собен пользоваться собственным умом, так как ему никогда не по­зволяли делать такую попытку. Положения и формулы — эти меха­нические орудия разумного употребления или, вернее, злоупотребления своими природными дарованиями — представляют собой кан­далы постоянного несовершеннолетия…Вот почему лишь немногим удалось благодаря совершенствованию своего духа выбраться из состояния несовершеннолетия и сделать твер­дые шаги.

Проблемно-пошукові завдання

1.Проаналізуйте соціокультурні та духовні процеси в Європі Нового часу, що обумовили особливості розвитку філософії.

2.Охарактеризуйте чинники, що визначили провідну роль гносеологічної проблематики в філософії Нового часу.

3. Співставте основні ідеї емпіризму і раціоналізму.

4.Охарактеризуйте розуміння місця науки в житті суспільства, виражене гаслом Ф.Бекона: „Знання – сила”.

5.Дайте характеристику примар, що заважають, згідно Ф.Бекону, оволодінню істиною (за роботою “Новий Органон”). Як Ви вважаєте, чи зберігає актуальність це вчення Ф.Бекона в сучасну епоху?

6.Дайте характеристику методологічної позиції Р.Декарта, вираженої у вислові: „Я мислю, отже, існую”.

7.Співставте погляди Платона та Р.Декарта на пізнавальний процес.

8.Порівняйте основні методологічні ідеї Ф.Бекона і Р.Декарта та їх роль в розробці ідейних засад новоєвропейської науки.

9.Проаналізувати, як раціоналістична позиція Б.Спінози відобразилась в його етичному вченні.

10.Прокоментуйте вислів Б.Спінози: “Не сміятися, не проклинати, а розуміти” - і сформулюйте своє ставлення до його думки.

11.Охарактеризуйте погляди Б.Паскаля, спираючись на його вислів: „Людина – мисляча тростина”.

12.Розкрийте сутність концепції суспільного договору, спираючись на роботу Т.Гоббса “Левіафан”.

13.Розкрийте зміст етичної концепції „розумного егоїзму” та висловіть своє ставлення до неї. Як Ви вважаєте, чи може принцип “розумного егоїзму” слугувати надійним моральним орієнтиром в житті?

14.Сформулюйте своє ставлення до поглядів Ж.-Ж.Руссо про суперечливий характер розвитку цивілізації.

15.Охарактеризуйте спрямованість провідних ідей європейських просвітників.

Тематика доповідей та рефератів

1.Філософія Нового часу: пафос розуму і науки.

2. Філософське вчення Ф.Бекона та його обгрунтування емпіризму.

3.Вчення Р.Декарта про природжені ідеї та дедуктивний метод.

4.Раціоналізм Р.Декарта та його принцип сумніву.

5.Вчення про природні права і суспільну угоду у Т.Гоббса і Дж.Локка.

6. Т.Гоббс про сутність людини, суспільства та держави.

7.Етичні погляди Б.Спінози.

8.Вчення про людину Б.Паскаля.

9.Раціоналізм як умонастрій та методологія епохи Просвітництва.

10.Французькі просвітники про людину і суспільство.

11.Соціально-філософські ідеї Ж.-Ж.Руссо.

12.Ф. Вольтер: життя та погляди.

13.Французькі енциклопедисти.

14.Матеріалізм XVII-XVIII століть: основні представники та ідеї.

Література

Вступ до філософії. За ред. Г.І.Волинки. К., 1999.

Гайденко П.П. История новоевропейской философии. М.: 2000.

Гусев В. Західноєвропейська філософія XV-XVIII cт. К.: 1995.

Історія філософії: Підручник. За ред. І.В.Бичка. К., 2001.

Новая философская энциклопедия. Т.1-4. М., 2000-2001.

Татаркевич В. Історія філософії. У 3-х т. Т.2. Львів. 1999.

Філософія. Навчальний посібник. За ред. І.Ф.Надольного. К., 1997.

тема 5. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Зміст теми: 1. Суб’єктивний ідеалізм І. Канта. 2. Абсолютний ідеалізм Г.Гегеля. 3. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.

Німецька класична філософія по праву вважається вершиною філософського розвитку новоєвропейської філософії. Вона охоплює порівняно короткий період – з другої половини XVIII по першу половину XIX ст. І хоча вона не являла собою цілісного напрямку, проте її характеризує певна тематична єдність, загальні ідейно-теоретичні корені, наступність у постановці і вирішенні проблем. Центральною темою німецької класичної філософії є людина. Видатні її представники – І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л.Фейєрбах – зробили істотний внесок у постановку і розробку проблеми активності суб’єкта, що пізнає, діяльності, розробку діалектичного методу пізнання.

Суб’єктивний ідеалізм І. Канта

Творче життя Іммануїла Канта (1724-1804) чітко розпадається на два періоди – докритичний (до 1770 р.) і критичний. У перший період інтереси Канта носять яскраво виражений природничонауковий і натурфілософський характер. Кант висуває свою космогонічну гіпотезу походження Сонячної системи з первісної туманності, що одержала пізніше назву теорія Канта-Лапласа. Він розглядав Сонячну систему не як одвічно існуючу, а як таку, що виникла у часі. Другий, критичний період його діяльності, ті завдання, котрі він ставить у цей час, та способи їх вирішення, виводять його у ряд найвідоміших філософів свого часу. Його основні твори, в яких він здійснив докорінний переворот у формуванні та вирішенні філософських проблем – „Критика чистого розуму”, „Критика практичного розуму”, „Критика здатності судження”. Основу всіх трьох „Критик” становить вчення Канта про „речі в собі” і „явища”. Згідно з ним існує незалежний від нашої свідомості світ речей, їх Кант називає „речі в собі”. Пізнання починається з того, що „речі в собі” діють на органи чуття і викликають відчуття. Визнаючи існування „речей в собі” незалежно від свідомості, Кант тим самим стає на позиції матеріалізму, але він вважає, що людина пізнає тільки явища, а те, як речі існують самі по собі, людина пізнати не може. В цьому проявляється його агностицизм. Зрештою „речі в собі” виявляються у Канта трансцендентними, потойбічними.

Одним з істотних недоліків філософії ХVІІ-ХVІІІ століть була недостатня увага до людини як суб’єкта пізнавального процесу. У Канта ж саме специфіка суб’єкта розглядається в якості головного фактору, котрий визначає спосіб пізнання та конструює предмет знання. В цьому виявляється сутність перевороту Канта у філософії, котрий він назвав коперніканським: вперше суб’єктивне началорозглядається не тільки як невід’ємний атрибут пізнавального процесу, а й як головний, визначальний його чинник. Кант пропонує зробити предметом філософського дослідження не об’єкт сам по собі – природу, світ, людину, – а дослідження самих законів та умов та меж пізнавальної діяльності людини.

Звернувши першочергову увагу на людину з точки зору визначення умов, за яких можливе дійсне пізнання, Кант у людині, як у суб’єкті пізнання, розрізняє два рівні - емпіричний і трансцендентальний. До емпіричного він відносить індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального – всезагальні визначення, котрі жодним чином не є пов’язаними з досвідом і виконують функцію формальних передумов пізнання, організуючих науковий досвід. В рамках емпіричного рівня суб’єкту Кант виділяє дві здатності до пізнання – чуттєвість та розсудок. Чуттєвість - початковий етап пізнання, на якому розрізнені безпосередні відчуття упорядковуються у певну цілісність за допомогою апріорних (від лат. а priori – з попереднього), тобто додосвіднихформ пізнання – простору та часу. Те ж знання, котре ми отримуємо на підставі досвіду, в свою чергу, одержує у Канта назву апостеріорних (від лат. а posteriori – з наступного), тобто післядосвідних елементів нашої свідомості. Зміст кантівського апріоризму полягає в тому, що людина володіє певними формами пізнання, котрі вже склались до неї.

Для того, щоб дані нашого сприйняття набули загального та необхідного характеру, стали всезагальним знанням, необхідна участь розсудку, котрий Кант розуміє як мислення, що оперує поняттями і виконує функцію подальшого упорядкування та систематизації різноманітного чуттєвого матеріалу за допомогою дванадцяти властивих йому апріорних логічних категорій (субстанції, причинності, необхідності, взаємозв’язку тощо). Однак це зовсім не означає, що здобуте розсудком необхідне та всезагальне знання є знанням достовірним, оскільки, він, так само як і чуттєвість, має справу лише з світом явищ, “речами для нас”, а не з “речами в собі”. Стаючи на позиції агностицизму, Кант, стверджує, що між цими двома світами лежить прірва, котру суб’єкту пізнання подолати не під силу.

Аналізуючи можливості нашого розуму, Кант звертає увагу на те, що у складі людського пізнання ми виявляємо чітко виражену схильність до об'єднання розумових операцій під формою апріорних ідей - душі, світу, Бога. Саме ці три ідеї лежать в основі нашого природного прагнення до об'єднання всього нашого пізнання, підпорядкування його єдиним цілям; вони вінчають знання, виявляються граничними ідеями нашого пізнання. На відміну від категорій розсудку, ідеї розуму мають відношення не до змісту досвіду, а до чогось, що лежить за межами всякого можливого досвіду. Ідеї розуму мають тому винятково регулятивне значення.

Заперечуючи зв’язок між досвідом та апріорними категоріями розуму, Кант вважав, що протиріччя властиві не самим речам, а тільки розуму, коли він виходить за межі чистого споглядання і апелює до досвіду, намагаючись пізнати через нього “річ у собі”. Ці протиріччя розуму він називав антиноміями. Антиномічність розуму означає, що твердження, які суперечать одне одному, можуть однаковою мірою бути як доказовим, так і недоказовим. Всезагальні твердження про світ у цілому, про Бога, про свободу Кант сформулював у вигляді тез і антитез в роботі „Критика чистого розуму”. Якщо теоретично ці ідеї довести неможливо, то вони повинні стати предметом віри.

На основі вчення про антиномії розуму Кант будує своє вчення про мораль, яке можна вважати кульмінацією європейської раціоналістичної етики. Мораль і етика представляли для нього виключну цінність, і не випадково етичним роздумам він присвятив багато творів: “Основи метафізики моралі”, “Критика практичного розуму”, “Релігія в межах тільки розуму”.

Кант критикує натуралістичні концепції моралі, що виводять її з природних прагнень людини до задоволення і щастя. Людина може стати моральною лише в тому випадку, коли буде подавляти в собі природне начало, діяти всупереч йому, змушуючи себе слідувати лише голосу обов’язку. Отже мораль в людині виходить за рамки її природної сутності. Людина діє морально тільки тоді, коли перемагає свої схильності і прагнення і робить те, що належить робити. Кант заперечує і проти теорії розумного егоїзму. Вчинки, спрямовані на загальну користь як умову власного благополуччя, навіть якщо при цьому вони враховують інтереси інших людей, дуже далекі від дійсної моралі, оскільки цілком базуються на кінцевій власній вигоді і розрахунку. Тільки вчинки, здійснені “без усякого наміру отримати вигоду”, в основі яких лежить чисте уявлення про обов’язок, є дійсно моральними. Обов’язок – центральна категорія кантівської етики. Кант зазначає, що є багато речей, котрі можуть викликати подив і захоплення, але справжнє захоплення викликає лише людина, котра не зрадила обов’язку, котра не робить того, чого не можна робити і обирає для себе те, чого не можна не робити.

Отже, Кант проголосив незалежність, автономію моралі, її безкорисливий характер. Мораль – глибоко внутрішній регулятор поведінки. Вона не має якихось зовнішніх підстав - ні в природі, ні в суспільній користі, ні в Богові. Мораль – це сфера свободи людини, воля котрої тут є автономною і визначається нею самою. Моральний обов’язок, ідеал людського співіснування визначається практичним розумом, і він не піддається науковому обґрунтуванню і поясненню теоретичним розумом. Цей вищий моральний ідеал виражається у вимогах категоричного імперативу, тобто повеління, обов’язкового для людини за будь-яких умов (на відміну від гіпотетичних імперативів, виконання яких пов’язане з певними умовами).

Кантівський категоричний імператив проголошує: вчиняй тільки так, щоб при цьому ти міг бажати, щоб твій спосіб дії міг стати загальним. Тобто кожний вчинок слід оцінювати у світлі того, що вийшло б, якби він став загальним правилом поведінки. Інше відоме формулювання цього імперативу таке: вчиняй так, щоб при цьому ставитись до людства – у твоїй особі або в особі когось іншого – як до мети і ніколи тільки як до засобу. Відноситись до інших людей лише як до засобу задоволення своїх бажань означає вважати іншу людину просто річчю, використовувати її, демонструвати своє презирство до її статусу як розумної людської істоти.

В категоричному імперативі виражена вища мета людини, якій належить слідувати не дивлячись ні на що. В цьому проявляється, за Кантом, належність людини не тільки до світу природи, а й до світу свободи. В природному світі усі вчинки людини підкоряються строгій необхідності: що б вона не робила - це наслідок дії певних причин, і тому не можна винити або хвалити людину за ці дії. Отже тут людина не є вільною, а значить, тут неможлива і мораль. Але ж ми засуджуємо людей, даємо їх поведінці моральну оцінку. І це є свідченням свободи людини, її здатності вільно обирати свої вчинки, значить, людина належить також до світу духовного. В цьому духовному вимірі людина несе відповідальність за свої вчинки. В акті морального вибору людина обирає не тільки вчинок, але і саму себе: або в якості вільного і гідного суб’єкта, або як природну річ серед таких же природних речей.

Вчення Канта належить до деонтологічних (грець. deontos – належне і logos – вчення, тобто “вчення про належне”) теорій етики. Ці теорії при оцінці вчинків приймають до уваги, перш за все, мотиви, наміри і задуми діючих осіб, а також вибір засобів їх реалізації. Коротко кантівська відповідь на питання - в чому полягає протилежність моральної і аморальної дії - можна сформулювати так: моральним є вчинок, який здійснено тому, що людина слідує обов’язку. Тому Кант критикував утилітаризм за змішування результатів людської діяльності з її мотивами, наполягаючи, що сутність моралі слід шукати саме в мотивах діяльності. Він розрізняє розсудливий вчинок і моральний вчинок. Так, той, хто повертає борги, бо побоюється покарання, вчиняє розсудливо, але його не можна вважати моральною людиною. Його діяльність стала б моральною, якби він розумів, що він зобов’язаний за будь-яких умов повертати борги.

Будучи релігійною людиною, християнином, Кант поставив перед релігійною свідомістю непосильні для неї вимоги. Він виступив з палким захистом такого Бога, віра в якого не обмежувала б свободу людини і не забирала в неї її моральної гідності. Він поставив релігію і теологію перед питаннями, які бентежили релігійну совість самого Канта: чи не є віра в Бога спокусою на шляху до повної моральної самостійності людини. Віра, за Кантом, не може бути орієнтиром, за яким індивід міг би наперед вивірити свої вчинки. В практичній дії людина зобов’язана цілком покластись на присутнє в ній самій усвідомлення “морального закону”. Людина не має можливості втекти від безумовно морального рішення. Віра як умова індивідуального вибору спотворює чистоту морального мотиву - на цьому Кант наполягає категорично. Якщо віра й має право на існування, то лише в якості втішувального умонастрою людини, яка вже прийняла рішення на свій страх і ризик. Потреба в справжній вірі виникає, згідно Канту, не в момент вибору, а після того, як він зроблений, коли ставиться питання: чи має шанси на успіх та максима поведінки, якій слідували безумовним чином, тобто не думаючи про цей успіх. Постулати релігії (віра в існування Бога і особисте безсмертя) потрібні кантівському суб’єкту не для того, щоб стати моральним (в цьому вони можуть тільки зашкодити), а для того, щоб усвідомлювати себе морально ефективним. В “Критиці практичного розуму” ця думка знайде вираз в лаконічній формулі: релігія засновується на моралі, а не мораль - на релігії.

Абсолютний ідеалізм Г. Гегеля

Суть філософської системи Гегеля полягає у тому, що він розглядає мислення як діяльність самого мислення, котре має субстанціональний характер і існувало ще до того, як виникли світ і людина. Будучи розчарованим у можливостях людського розуму у якості засобу пізнання Абсолюту, Гегель на його місце ставить потенційно всесильний та всезнаючий розум Абсолютної ідеї, котра хоче себе пізнати. Таким чином, свідомість, мислення перестає бути специфічною особливістю людського розуму; це діяльність, сутність Абсолютної ідеї, котра мислить саму себе. Природа ж в усій її багатоманітності, суспільство, людина та її діяльність є нічим іншим як результатом еманації абсолютної ідеї, котра з їх допомогою хоче пізнати сама себе вичерпно та абсолютно.

Відповідно до вихідної засади гегелівського абсолютного ідеалізму, уся його система поділяється на три великі розділи, що, на думку її автора, відбиває три ступеня розвитку абсолютної ідеї: логіку, філософію природи та філософію духу; їм відповідають три головні праці Гегеля : “Наука логіки”, ”Філософія природи” та “Філософія духу”.

Процес самопізнання Абсолютної ідеї, котра робитися об'єктом для самої себе, триває майже дві з половиною тисячі років: стільки часу потрібно було Розуму, щоб пізнати самого себе. У цій гегелівській характеристиці власної філософії чітко проступають як сутність методу її побудови, так і загальні контури системи в цілому. Розумний розвиток світу - основна тема гегелівської філософії. Розуміння будь-якого об'єкта пізнання дається винятково в аспекті його походження і розвитку. Це відноситься і до самої думки. Процес мислення є необхідний рух думки, підпорядкований законам власної логіки.

В “Науці логіки” – найціннішій частині своєї філософії - Гегель обґрунтував грандіозний проект особливої, діалектичної логіки, втіливши в ній квінтесенцію його філософії - діалектичний метод. Сутність діалектичного методу Гегеля полягає в наступному. Будь-який розвиток здійснюється за чітко визначеною схемою: ствердження, або покладання – теза; заперечення цього ствердження - антитеза і, нарешті, заперечення заперечення, тобто зняття протилежностей - синтез. Синтез є якісно новим станом, у якому немовби знаходять примирення між собою теза та антитеза; в ньому два попередні продовжують своє існування у вищій гармонійній та синтетичній єдності, зберігши свої позитивні сторони і позбавившись – внаслідок діалектичного зняття – негативних. Таким чином, за Гегелем, кожне поняття, а відтак і кожне явище у природі, суспільстві, духовному житті людини проходить такий тріадичний цикл розвитку. Досягнення синтезу в рамках певної діалектичної тріади є передумовою відтворення її на більш високому рівні; і так доти, доки не буде отримано вищий синтез. На рівні природи, зокрема, Гегель ілюстрував принцип діалектичного зняття на прикладі біологічного циклу рослини - зерна вівса. У діалектичному розвитку, на його думку, має місце повторення минулого, повернення до “ніби то старого”, проте на принципово іншій основі. Тому діалектичний розвиток має одночасно циклічний і поступальний характер, котрий надає йому форму спіралі, кожний новий виток якої являє собою нову якість, вищу ступінь розвитку.

Виходячи з основоположної ідеї про те, що весь світовий розвиток в своїй основі обумовлений розвитком абсолютної ідеї, Гегель у своїй “Науці логіки” розкриває сутність першої фази цього розвитку. Початок її - “чисте мислення”, або “чисте буття”, котрі тотожні одне одному. Цей чисто логічний процес розгортання абсолютної ідеї систематично представлений картиною всіх логічних понять та категорій в їх генетичному зв’язку, у їхньому русі, починаючи від найпростіших і найбідніших за змістом – буття, небуття, становлення (наявного буття); кількості, якості, міри тощо – і закінчуючи найбільш конкретними і багатими за змістом. Логічні категорії є породженими Абсолютною ідеєю, існують та розвиваються поза часом і простором. Причому, Гегель розглядає їх діалектично, в русі, розвитку, у їхньому взаємозв’язку та взаємному переході. Це рух, за задумом автора, позбавлений всякої суб'єктивної сваволі і є торжеством безособової логіки діалектичного процесу. Джерелом такого саморуху Гегель вважав єдність та боротьбу протилежностей.

Друга частина системи Гегеля – філософія природи. На цій стадії свого розвитку Абсолютна ідея, пройшовши ступінь “чистого буття” (“чистого мислення”), з метою подальшої конкретизації логічних категорій змушена перейти в своє інобуття, свою повну протилежність - природу. Весь сутнісний зміст абсолютної ідеї немовби розгортається в просторі під оболонкою тілесного і матеріального.

Перехід від логічного до природного стане передумовою для майбутнього синтезу, що реалізується в абсолютному дусі. Він розкривається Гегелем в останньому розділі його системи - ”Філософія духу”. Результатом такого синтезу є людська свідомість – “Дух”, котрий прокидається в людині і, відтворюючи стадії свого самопізнання, проявляє себе у її самосвідомості, починаючи з найпростіших її форм і закінчуючи наукою, мораллю, релігією тощо. Таким чином, вся людська цивілізація, її духовна та матеріальна культура постають як похідні форми вияву творчої сили Духу. Втілюючись у тріадичних циклах форм культури, що послідовно змінюють одна одну, наприклад: іудаїзм – античність - християнство, і нарешті в особі самого Гегеля та його філософії абсолютний Дух пізнає себе вичерпно та цілковито. Таким чином, гегелівська філософія стає немовби завершенням усього попереднього розвитку, а тому, по закінченню третього етапу самопізнання “абсолютної ідеї”, потреба в подальшому розвитку людського суспільства у всіх його формах відпадає. Свідомо протиставляючи свій діалектичний метод вибудованій ним системі, метафізичній та консервативній за суттю, Гегель подальший прогрес оголошує лише проявом “дурної” безконечності, котра нічого вже якісно нового дати не може, а є лише необмеженим додаванням одного і того ж. “Все існуюче – розумне, все розумне – існує” – таким є головний висновок гегелівської “Філософії духу”.

Гегель розумів історію як прояв діяльності світового “Абсолютного духу”. Держава ж є виразом істинної сутності “Абсолютного духу”, а абсолютною її формою є прусська конституційна монархія. Французькій революції, сучасником і свідком котрої він був, Гегель протиставляв лютеранську реформацію в Німеччині, котра, на його думку, ще у ХVІ столітті досягла тієї ж мети, що і французька революція, проте в більш “розумній” формі.

Теми історії і розвитку були введені гегелівською філософією в духовну культуру Європи початку XIX століття з винятковою силою. Разом з тим сама вона виявилася останнім грандіозним втіленням класичного типу філософії, що базувалась на ряді основоположних принципів: безмежній вірі в розум – як людський, так і світовий, переконаність в тому, що світ в цілому побудований впорядковано, розумно, і доступний раціональному пізнанню.

Антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха

Людвіг Фейєрбах (1804-1872) був першим філософом, котрий піддав критиці систему об’єктивного ідеалізму Г.Гегеля і здійснив поворот до матеріалізму в німецькій класичній філософії. Основні положення філософії Фейєрбаха викладені в його працях: “До критики філософії Гегеля”, “Сутність християнства” і “Основні положення філософії майбутнього”. Погляди Л.Фейєрбаха пройшли складну еволюцію. Він починав з вивчення теології, потім, ставши учнем Гегеля, викладав гегелівську філософію в університеті і нарешті прийшов до матеріалістичних поглядів на природу людини. Сам Фейєрбах про це писав так: “Моєю найпершою думкою був Бог, другою — розум, третьою й останньою — людина”.

Критикуючи Гегеля, Фейєрбах довів, що його Абсолютна ідея — це не що інше, як людський розум, відірваний від людини і перетворений у щось надприродне. Він вважає, що мислення не може існувати поза людиною і незалежно від неї, воно нерозривно пов’язане з діяльністю людського мозку, з матеріальними процесами. Мислення не первинне, як доводив Гегель, а вторинне, похідне від матерії. Згідно Фейєрбаху, вчення Гегеля про породження природи Абсолютною ідеєю, представляє собою лише раціональний вираз теологічного вчення про створення природи Богом. Характеризуючи природу, Фейєрбах, перш за все, вказує на її матеріальний характер. Природа тілесна, матеріальна, чуттєво дана; матерія вічна, не має початку і кінця, ніким не створена; причина природи знаходиться в ній самій; формами існування матерії є простір і час; необхідність, причинність і закономірність – цілком природні сили.

На основі матеріалізму Фейєрбах розробляє теорію пізнання, виступаючи проти агностицизму І.Канта. який невірно витлумачив межі розуму. Історія пізнання свідчить, що межі пізнання постійно розширюються, що людський розум здатний у своєму розвитку відкривати найглибші таємниці природи. Природа, відзначає Фейєрбах, зовсім не ховається від людини, те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки. Згідно Фейєрбаху, вихідний пункт пізнання – відчуття, джерелом яких є матеріальний світ. На базі відчуттів виникає мислення; розум не вносить порядок у світ досвіду, а лише встановлює причинно-наслідкові відношення між явищами. Фейєрбах прагне зняти протиріччя між емпіризмом і раціоналізмом, показати єдність чуттєвого і раціонального моментів в пізнанні, вказує на те, що істина є процес, визнає безмежність пізнання природи.

Зосередивши свою критику на ідеалізмі гегелівської філософської системи, Фейєрбах, в той же час, недооцінив важливість розробленоїГегелем діалектики, не виділив у ній основного – вчення про розвиток, тобто про саморух і поступальний розвиток світу, суспільства і людини.

Фейєрбах вважає, що філософія і релігія – протилежні за своєю суттю: в основі релігії - віра в догмати, в основі філософії – знання. Одне із своїх основних завдань він вбачає в критиці релігії. Філософ пропонує аргументоване розуміння причин виникнення релігії. Релігія виникає шляхом приписування людиною своїх кращих рис Богові і замість того, щоб любити іншу людину, вона починає любити Бога. Не Бог створив людину, а людина – Бога. Релігія є неістинною формою самосвідомості людини. Нова філософія, яку пропонує створити Фейєрбах, повинна бути філософією людини, це антропологічна філософія, у ній Бог і теологія повністю розчиняються у вченні про людину.

За Фейєрбахом людина – природна істота, вона є частиною природи, вищим ступенем її саморозвитку; якраз через людину природа відчуває, сприймає, пізнає себе. Тим самим він відкидає ідеалістичне трактування людини, коли вона розглядається, перш за все, як духовна істота. Якщо для Гегеля окремий індивід є історично-духовним утворенням, то Фейєрбах підкреслює біологічну природу людини, і тому людина виступає у нього як позаісторична і позасуспільна істота. Мова йде не про конкретну історичну людину, а про людину як щось незмінне, абсолютне. В сферу досліджень філософа не потрапляє ні дійсний світ людини, ні її реальні стосунки з іншими людьми, ні її духовна та виробнича діяльність.

Антропологія Фейєрбаха ліквідує поняття Бога і ставить на його місце людину. Якщо релігія — це любов до Бога, то нова філософія пропагує любов до людини. Любов, як унікальне почуття зв’язку між людьми, утворює сутність антропології і перетворює її в нову релігію - антропологічну.

З Л.Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. Його ідеї стали продуктивною основою для подальшого розвитку філософської думки, здійснили великий вплив на становлення філософії марксизму.

План семінарського заняття

1.Німецька класична філософія: основні ідеї та персоналії.

2.Проблема суб’єкту пізнавального процесу у Канта.

3.Вчення І. Канта про пізнання: явище та “річ у собі”.

4.Автономна мораль і категоричний імператив за Кантом.

5.Абсолютний ідеалізм Г.Гегеля.

6.Етапи розвитку абсолютної ідеї за Гегелем.

7.Відновлення матеріалістичної позиції в німецькій класичній філософії Л.Фейєрбахом, вчення про пізнання.

8.Критика релігії Л.Фейєрбахом.

9.Вчення Л.Фейєрбаха про людину.

Тести

1.Хто є родоначальником німецької класичної філософії?

- Г.Гегель; - І.Кант;

- І.Фіхте; - Ф.Шеллінг.

2.В діяльності Канта виділяють такі етапи:

- доантропологічний та антропологічний;

- етичний та післяетичний;

- докритичний та критичний;

- природничий та антропологічний.

3.Кому належить вислів: “Зоряне небо наді мною і моральний закон в мені”:

- І. Фіхте; - Ф. Шеллінгу;

- І. Канту; - Г. Гегелю.

4.Хто відновив в німецькій класичній філософії матеріалістичну традицію?

- Ф. Ніцше; - І. Кант;

- Л. Фейєрбах; - К. Маркс.

5.Як у Канта називаються «знання, що безумовно незалежні від усякого досвіду»?

- апостеріорні; - апріорні;

- аналітичні; - синтетичні.

6.Які, згідно з Кантом, ознаки апріорного знання?

- природженість; - інтуїтивна очевидність;

- логічна несуперечливість; - необхідність і всезагальність.

7.У чому полягає сутність гносеологічної концепції І.Канта?

- висуває космогонічну гіпотезу про виникнення та розвиток Всесвіту;

- відокремлює апріорні та апостеріорні форми пізнання;

- розглядає суб’єкт пізнання у якості головного фактора пізнавального процесу;

- формулює категоричний імператив як моральний закон.

8.Які здатності до пізнання, на думку І.Канта, притаманні людині?

- чуттєвість; - абстрагування;

- розсудок; - узагальнення;

- розум; - воля.

9.Які з наведених тверджень виражають агностицизм І.Канта?

- між явищами, тобто “речами для нас”, та “речами у собі” існує єдність;

- “речі у собі” – це не тільки дані досвіду, а й форми пізнання, які організовують наш досвід;

- “речі у собі” – об’єктивні, але непізнавані;

- між цими двома світами - “речами для нас” та “речами у собі” - лежить прірва, котру суб’єкту пізнання подолати не під силу.

10.Згідно зі ствердженням І.Канта предмет та річ-в-собі співвідносяться таким чином:

- вони є тотожними;

- між ними немає нічого спільного;

- предмет постає синтезом відчуттів, викликаних речами-в-собі, та форм розсудку;

- предмет непізнаваний, а річ-в-собі сприймається відчуттями;

- у сфері речей-в-собі діє принцип причинності, а в предметній сфері панує свобода.

11.У котрій з чотирьох антиномій, сформульованих Кантом, мова йде про людину?

- Теза: Світ має початок (межу) у часі і просторі. Антитеза: Світ нескінченний у часі і просторі.

- Теза: Усе в світі складається з простого. Антитеза: Немає нічого простого, все є складним.

- Теза: У світі існує свобода. Антитеза: Немає ніякої свободи, все здійснюється лише за законами природи.

- Теза: У ряді причин світу є певна необхідна сутність. Антитеза: У цьому ряді немає нічого необхідного, все в ньому випадкове.

12.В “Критиці чистого розуму” Кант писав, що йому прийшлось обмежити знання, щоб звільнити місце …Для чого?

- для абсурду; - для віри;

- для любові; - для надії.

13.Що, згідно з Кантом, є основною умовою морального закону?

- божественна заповідь; - природний порядок речей;

- суспільство; - свобода.

14.Що, згідно Канту, дає людині можливість усвідомити свою свободну волю?

- божественне одкровення; - інтроспекція;

- моральний закон; - правильне виховання.

15.До чого (до кого), згідно з Кантом, ніколи не можна ставитися лише як до засобу, але завжди слід ставитися як до мети?

- до бога; - до живої істоти;

- до прогресу людства; - до людини.

16.Яким словом Кант характеризував вчинок, котрий здійснюється згідно з обов’язком, проте без відчуття обов’язку, а виходячи з якихось інших спонукань?

- аморальний; - легальний;

- моральний; - доцільний.

17.Кому з філософів належить твердження, що “сферу діяльності філософії можна підвести під такі питання: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватись? Що таке людина?”

- Бекону; - Декарту;

- Фейєрбаху; - Канту;

- Марксу.

18.Які закони сформулював Г. Гегель?

- закони природи; - закони пізнання;

- закони діалектики; - закони моралі

19.Принцип розвитку (як і теорія розвитку) був найбільш продуктивно розроблений:

- Кантом; - Фіхте;

- Шеллінгом; - Гегелем;

- Фейєрбахом.

20.Яким основний методом користувався Г.Гегель при побудові своєї філософської системи?

- аксіоматичним; - гіпотетико-дедуктивним;

- діалектичним; - індуктивним.

21.Із запропонованих варіантів виберіть ті формулювання, що передають зміст вихідних принципів діалектичної логіки Гегеля:

-тотожність мислення і буття; - тотожність протилежностей;

- єдність «я» та «не-я»; - синтез матеріалу чуття та категорій розсудку.

22.Яке поняття є вихідним в філософській системі Г.Гегеля?

- буття; - ідея;

- субстанція; - сутність.

23.В якому напрямку розгортається у Г.Гегеля філософська система?

- від абсолютного до відносного; - від абстрактного до конкретного;

- від складного до простого; - від явища до сутності.

24.Визначте, кому належить вислів про предмет філософії: “Філософія – це епоха, схоплена думкою”?

- Г.Гегелю; - Ф.Енгельсу;

- К.Марксу; - О.Конту;

- І.Канту.

25.Який принцип Л.Фейєрбах поклав в основу своєї філософії?

- антропологічний; - теологічний;

- атеїстичний; - феноменологічний.

26.В чому вбачав Л.Фейєрбах основний недолік філософії Гегеля?

- в її зайвій деталізації;

- в тому, що вона являла собою логізовану теологію;

- в її зв’язках із політикою;

- в її складності.

27.Який принцип постає вихідним для філософії Л.Фейєрбаха:

- принцип монізму; - принцип активності;

- принцип тотожності протилежностей; - антропологічний принцип.

28.З точки зору Л.Фейєрбаха, сутність Бога є відчужена сутність …

- держави; - світу;

- суспільних відносин; - людини.

29.Що пропонує “нова філософія” Л.Фейєрбаха замість “любові до Бога”?

- любов до прогресу; - любов до розуму;

- любов до усього живого; - любов до людини.

30.Який з наведених висловів належить Л.Фейєрбаху?

- людина людині вовк; - людина – машина;

- людина людині бог;

- людина це канат, натягнений між твариною і надлюдиною.

31.Критикуючи гегелівський ідеалізм, Л. Фейєрбах в той же час недооцінив його:

- онтологію; - антропологію;

- діалектику; - раціоналізм;

- філософію духу.

Першоджерела до вивчення теми

Кант И. Критика чистого разума

Наш век есть подлинный век критики, которой должно подчиняться все. Религия на основе своей святости и законодательство на основе своего вели­чия хотят поставить себя вне этой критики. Однако в таком случае они справедливо вызывают подозре­ние и теряют право на искреннее уважение, оказы­ваемое разумом только тому, что может устоять пе­ред его свободным и открытым испытанием…

критика самого чис­того разума. Я разумею под этим … критику способности разума вообще в от­ношении всех знаний, к которым он может стре­миться независимо от всякого опыта…

До сих пор считали, что всякие наши знания должны сообразоваться с предметами. … не раз­решим ли мы задачи метафизики более успешно, если будем исходить из предположения, что пред­меты должны сообразоваться с нашим познанием, а это лучше согласуется с требованием возможности априорного знания о них, которое должно устано­вить нечто о предметах раньше, чем они нам даны. … Если бы созерцания должны были согласоваться со свой­ствами предметов, то мне непонятно, каким обра­зом можно было бы знать, что либо a priori об этих свойствах; наоборот, если предметы (как объекты чувств) согласуются с нашей способностью к созер­цанию, то я вполне представляю себе возможность априорного знания….

…Мы будем называть априорными знания, бе­зусловно независимые от всякого опыта, а не незави­симые от того или иного опыта. Им противополож­ны эмпирические знания, или знания, возможные только a posteriori, т. е. посредством опыта. В свою очередь из априорных знаний чистыми называются те знания, к которым совершенно не примешивает­ся ничто эмпирическое. Так, например, положение всякое изменение имеет свою причину есть положение априорное, но не чистое, так как понятие измене­ния может быть получено только из опыта.

…необ­ходимость и строгая всеобщность суть верные признаки априорного знания и неразржимо связаны друг с дру­гом...

Не трудно доказать, что человеческое знание дей­ствительно содержит такие необходимые и в стро­жайшем смысле всеобщие, стало быть, чистые ап­риорные суждения. Если угодно найти пример из области наук, то стоит лишь указать на все положе­ния математики; если угодно найти пример из при­менения самого обыденного рассудка, то этим мо­жет служить утверждение, что всякое изменение дол­жно иметь причину.

Кант И. Основы метафизики нравственности

... Воля мыслится как способность определять самое себя к со­вершению поступков сообразно с представлениями о тех или иных законах. И такая способность может быть только в разумных существах. То, что служит воле объективным основанием ее само­определения, есть цель, а цель, если она дается только разумом, должна иметь одинаковую значимость для всех разумных су­ществ...

Теперь я утверждаю: человек и вообще всякое разумное су­щество существует как цель сама по себе, а не только как средство для любого применения со стороны той или другой воли; во всех своих поступках, направленных как на самого себя, так и на другие разумные существа, он всегда должен рассматриваться также как цель…

Таким образом, если должен существовать высший практиче­ский принцип и по отношению к человеческой воле — категорический императив, то этот принцип должен быть таким, который исходя из представления о том, что для каждого необходимо есть цель, так как оно есть цель сама по себе, составляет объективный прин­цип воли, стало быть, может служить всеобщим практическим за­коном. Основание этого принципа таково: разумное естество су­ществует как цель сама по себе. … Практическим императивом, будет следующий: поступай так, чтобы ты всегда относился к человечеству и в своем лице, и в лице всякого дру­гого так же как к цели и никогда не относился бы к нему только как к средству. Посмотрим, может ли это быть выполнено…

Во-первых, тот, кто занят мыслью о самоубийстве, спросит себя, исходя из понятия необходимого долга по отношению к са­мому себе, совместим ли его поступок с идеей человечества как цели самой по себе. Если он, для того чтобы избежать тягостного состояния, разрушает самого себя, то он использует лицо только как средство для сохранения сносного состояния до конца жизни. Но человек не есть какая-нибудь вещь, стало быть, не есть то, что можно употреблять только как средство; он всегда и при всех своих поступках должен рассматриваться как цель сама по себе. Следовательно, я не могу распоряжаться человеком в моем лице, калечить его, губить или убивать…

Во-вторых, что касается необходимого долга или долга из обя­зательства ... по отношению к другим, то тот, кто намеревается обмануть других ложным обещанием, тотчас поймет, что он хочет использовать другого человека только как средство, как если бы последний не содержал в себе также и цель. Ведь тот, кем я хочу пользоваться для своих целей посредством такого обещания, никак не может согласиться с моим образом действий по отноше­нию к нему и, следовательно, сам содержать в себе цель этого поступка. Это противоречие принципу других людей ярче бросается в глаза, если привести примеры покушений на свободу и собствен­ность других…

В-третьих, что касается случайного (вменяемого в заслугу) долга по отношению к самому себе, то недостаточно, чтобы поступок не противоречил в нашем лице человечеству как цели самой по себе; он должен также быть с этим согласован. В человечестве есть ведь задатки большего совершенства, принадлежащие к числу целей природы в отношении человечества...; пренебрежение ими конечно, совместимо с сохранением человечества как цели самой по себе, но не совместимо с содействием этой цели.

В-четвертых, что касается вменяемого в заслугу долга по отно­шению к другим, то цель природы, имеющаяся у всех людей, – их собственное счастье. Хотя, конечно, человечество могло бы су­ществовать, если бы никто ничем не способствовал счастью других, но при этом умышленно ничего бы от него не отнимал, однако если бы каждый человек не стремился содействовать осуществле­нию целей других, насколько это зависит от него, то это было бы негативным, а не положительным соответствием с [идеей] чело­вечества как цели самой по себе. Ведь если это представление должно оказать на меня все свое действие, то цели субъекта, ко­торый сам по себе есть цель, должны быть, насколько возможно, также и моими целями….

Кант И. Критика практического разума

Долг! Ты возвышенное, великое слово, в тебе нет ничего прият­ного, что льстило бы людям, ты требуешь подчинения… и не угрожаешь тем, что внушало бы естественное отвращение в душе и пугало бы; ты только устанавливаешь закон, который сам собой проникает в душу и даже против воли может снискать уважение к себе (хотя и не всегда исполнение); перед тобой замолкают все склонности, хотя бы они тебе втайне и про­тиводействовали,— где же твой достойный тебя источник и где корни твоего благородного происхождения, гордо отвергающего всякое родство со склонностями, и откуда возникают необходимые условия того достоинства, которое только люди могут дать тебе?

Это может быть только то, что возвышает человека над самим собой (как частью чувственно воспринимаемого мира), что связы­вает его с порядком вещей, единственно который рассудок может мыслить и которому вместе с тем подчинен весь чувственно вос­принимаемый мир, а с ним — эмпирически определяемое существо­вание человека во времени и совокупность всех целей (что может соответствовать только такому безусловному практическому зако­ну, как моральный). Это не что иное, как личность, т. е. свобо­да и независимость от механизма всей природы, рассматриваемая вместе с тем как способность существа, которое подчинено особым, а именно данным собственным разумом, чистым практическим законам; следовательно, лицо как принадлежащее чувственно вос­принимаемому миру подчинено собственной личности, поскольку оно принадлежит и к умопостигаемому миру; поэтому не следует удив­ляться, если человек как принадлежащий к обоим мирам должен смотреть на собственное существо по отношению к своему второму и высшему назначению только с почтением, а на законы его — с величайшим уважением…

Энгельс Ф. Анти-Дюринг. Введение

…Свое завершение …новейшая немецкая философия нашла в системе Гегеля, великая заслуга которого состоит в том, что он впервые представил весь природный, исторический и духовный мир в виде процесса, т. е. в беспрерывном движении, изменении, преобразовании и развитии, и сделал попытку раскрыть внутрен­нюю связь этого движения и развития. С этой точки зрения история человечества уже перестала казаться диким хаосом бессмысленных насилий, в равной мере достойных — перед судом созревшего ныне философского разума — лишь осуждения и скорейшего забвения; она, напротив, предстала как процесс развития самого человечест­ва, и задача мышления свелась теперь к тому, чтобы проследить последовательные ступени этого процесса среди всех его блужда­ний и доказать внутреннюю его закономерность среди всех кажущихся случайностей.

Для нас здесь безразлично, что Гегель не разрешил этой задачи. Его историческая заслуга состояла в том, что он поставил ее. Задача же эта такова, что она никогда не может быть разрешена отдельным человеком. Хотя Гегель, наряду с Сен-Симоном, был самым уни­версальным умом своего времени, но он все-таки был ограничен, во-первых, неизбежными пределами своих собственных знаний, а во-вторых, знаниями и воззрениями своей эпохи, точно так же ограни­ченными в отношении объема и глубины. Но к этому присоедини­лось еще третье обстоятельство. Гегель был идеалист, т. е. для него мысли его головы были не отражениями, более или менее абстрак­тными, действительных вещей и процессов, а, наоборот, вещи и развитие их были для Гегеля лишь воплотившимися отражения­ми какой-то «идеи», существовавшей где-то еще до возникновения мира…. Гегелевская система …страдала неизлечимым внутренним противоречием: с одной стороны, ее существенной предпосылкой было воззрение на человеческую историю как на процесс развития, который по самой своей природе не может найти умственного за­вершения в открытии так называемой абсолютной истины; но с другой стороны, его система претендует быть именно заверше­нием этой абсолютной истины. Всеобъемлющая, раз навсегда за­конченная система познания природы и истории противоречит основным законам диалектического мышления, но это, однако, отнюдь не исключает, а, напротив, предполагает, что системати­ческое познание всего внешнего мира может делать гигантские успехи с каждым поколением….

Фейербах Л. Сущность христианства

Периоды человечества отличаются один от дру­гого лишь переменами в религии. Только тогда ис­торическое движение затрагивает самое основное, когда оно захватывает человеческое сердце…

Христианство больше не удовлетворяет ни тео­ретика, ни человека практики; оно больше не удов­летворяет духа…

Сознательное отрицание христи­анства открывает новую эпоху, вызывает необходи­мость новой, чистосердечной философии, филосо­фии не христианской, а резко антихристианской.

Верно, что почти у большинства народов имеет­ся... вера в бес­смертие; важно, однако, так же, как и при рассмот­рении веры в бога, распознать, что эта вера в дей­ствительности собой выражает. Все люди верят в бес­смертие. Это означает: верующие в бессмертие не считают, что со смертью человека наступает конец его существования; притом не считают этого по той простой причине, что прекращение восприятия на­шими чувствами действительного существования человека еще не означает, что он прекратил существо­вание духовно, то есть в памяти, в сердцах продол­жающих жить людей. Умерший для живого не пре­вратился в ничто, не абсолютно уничтожен; он как бы изменил лишь форму своего существования; он лишь превратился из телесного существа в духовное, то есть из подлинного существа в существо представ­ляемое… Поэтому вера в бессмертие, будучи не­обходимым, нефальсифицированным и безыскусст­венным выражением природы человека, выражает не что иное, как истину и факт, признаваемые также внутренне неверующими, заключающиеся в том, что человек, утрачивая свое телесное существование, не теряет своего существования в духе, в воспоми­наниях, в сердцах живых людей.

…Потусторонний мир есть не что иное, как чув­ственный действительный мир, но мир в фантазии.

Ни в чем неразумность и пагубность христиан­ства не выступает столь ясно, как в том, что оно превратило бессмертие, которое, кстати, всегда ос­тавалось даже для наиболее мечтательных мудре­цов древности чем-то сомнительным, неопреде­ленным, в нечто определенное, даже наиболее оп­ределенное, превращая, таким образом, мысль о будущей лучшей жизни в насущнейшую мысль че­ловечества.

Религия есть сон человеческого духа; но и во сне мы находимся не на небе, а на земле — в царстве действительности; только мы видим действительные предметы не в реальном свете необходимости, а в чарующем произвольном блеске воображения и при­хоти.

….Сознание бога есть самосоз­нание человека, познание бога — самопознание чело­века. О человеке можно судить по богу и о боге — по человеку. Они тождественны. Божество человека заключается в его духе и сердце, а дух, душа и серд­це человека обнаруживаются в его боге. Бог есть от­кровение внутренней сути человека, выражение его «я»; религия есть торжественное раскрытие тайных сокровищ человека, признание его сокровенных по­мыслов, открытое исповедание его тайн любви…

Человек — и в этом заключается тайна религии — объективирует свою сущность и делает себя пред­метом этой объективированной сущности, превра­тившейся в субъект, в личность, он относится к себе как к объекту, но как к объекту другого объекта, другого существа.

В религии человек раздваивается в самом себе: он противопоставляет себе бога как нечто противополож­ное ему. … Бог — бесконечное, человек — конечное су­щество; бог совершенен, человек несовершенен; бог вечен, человек смертей; бог всемогущ, человек бес­силен; бог свят, человек греховен. Бог и человек со­ставляют крайности.

…Разлад между богом и человеком, на кото­ром основана религия, есть разлад человека с его соб­ственной сущностью.

…Бог как противоположность человеку, как не­человеческая, то есть не индивидуально-человечес­кая, сущность является объективированной сущностью рассудка. Чистая, совершенная, безущербная боже­ственная сущность есть самосознание рассудка, созна­ние рассудком своего собственного совершенства. Рас­судок не знает страданий сердца; ему чужды жела­ния, страсти, потребности и, следовательно, недо­статки и слабости, свойственные сердцу... Рассу­док — достояние рода. Сердце является носителем частных, индивидуальных побуждений, рассудок — побуждений всеобщих…Только посредством рас­судка и в рассудке человек получает силу абстрагиро­вать от самого себя, то есть от своей субъективной, личной сущности, возвышаться до всеобщих поня­тий и отношений, отличать объект от производимого им впечатления, рассматривать его по существу, по­мимо его отношения к человеку…

Бог есть разум, выражающий и утверждающий себя в качестве высшей сущности.

Бог как существо нравственно-совершенное есть не что иное, как … олицетво­ренный закон нравственности, обращенная в абсолют­ную сущность собственная моральная сущность чело­века.…

… Сущность бога есть человеческая сущность, так как бог есть любовь, а существенное содержание этой любви есть человек. Любовь бога к человеку, составляющая основу и сре­доточие религии, есть любовь человека к самому себе, объективированная и созерцаемая как высшая сущ­ность человека.

…Вера есть не что иное, как совершенная уве­ренность в реальности, то есть в безусловной силе и истинности субъективного в противоположность гра­ницам, то есть законам природы и разума. Поэтому специальный объект веры есть чудо, вера есть вера в чудо, вера и чудо абсолютно нераздельны. Все, что является чудом или чудотворной силой в смысле объективном, есть вера в смысле субъективном.

Вера в потустороннюю жизнь есть только вера в истинную земную жизнь: существенное содержание земной жизни есть существенное содержание поту­сторонней: поэтому вера в будущую жизнь не есть вера в другую, неведомую жизнь, а есть вера в ис­тинность, бесконечность и, следовательно, непре­рывность той жизни, которая уже и здесь, на Зем­ле, считается настоящей жизнью.

Как бог есть только сущность человека, очищен­ная от того, что человек чувствует или мыслит как ограничение, как зло, так и потусторонний мир есть не что иное, как настоящий мир, освобожденный от того, что представляется ограничением, злом.

…Бог есть чис­тая, абсолютная, свободная от природных границ личность; он есть уже то, чем человеческие инди­виды только должны быть и некогда будут, поэтому вера в бога есть вера человека в бесконечность и ис­тинность своего собственного существа — божествен­ная сущность есть человеческая, и притом субъек­тивно-человеческая, сущность во всей своей абсо­лютной свободе и безграничности.

…Мы свели вне-мировую, сверхъестественную и сверхчеловеческую сущность бога к составным частям существа челове­ческого как к его основным элементам. В конце мы снова вернулись к началу. Человек есть начало, че­ловек есть середина, человек есть конец религии.

…Личность бога есть не что иное, как отделенная, объективированная личность человека.

…Бесконечная или божественная сущность есть ду­ховная сущность человека, которая, однако, обособ­ляется от человека и представляется как самостоя­тельное существо…. Бог — как абстрактное, то есть отвлеченное, нечув­ственное существо — есть объект … разума; следовательно, он есть только сущность разума, только разум, объек­тивирующий себя как божественное существо.

Основу религии составляет чувство зависимости человека…

Проблемно-пошукові завдання

1.Дати характеристику коперніканського перевороту в філософії, здійсненого І.Кантом.

2.Проаналізувати основні поняття кантівської теорії пізнання.

3.Розкрити сутність агностицизму Канта.

4.Прокоментуйте твердження І.Канта, що є дві основоположні цінності - “зоряне небо наді мною і моральний закон у мені”.

5.Розкрийте смисл кантівської етики обов’язку і її гуманістичний характер.

6.Прокоментуйте основні формулювання категоричного імперативу І.Канта.

7.Дати характеристику основним етапам самопізнання Абсолютної ідеї в філософії Гегеля.

8.Розкрити сутність протиріччя між системою та методом у філософії Гегеля (за роботою: Энгельс Ф. Анти-Дюринг. Введение).

9.Співставити філософські погляди Г.Гегеля і Л.Фейєрбаха.

10.Охарактеризувати внесок Г.Гегеля в розвиток європейської філософської думки.

11.Дати характеристику матеріалістичних поглядів Л.Фейєрбаха.

12.Проаналізувати, як критика Л.Фейєрбахом релігії пов’язана з його антропологічним матеріалізмом.

Тематика доповідей та рефератів

1.І.Кант: особистість і творчість.

2.Концепція суб’єкта в філософській системі І.Канта.

3.Світ моралі і категоричний імператив за Кантом.

4.Система і метод філософії Гегеля.

5.Філософія історії Гегеля.

6.Антропологічний матеріалізм Л.Фейербаха.

Література

Вступ до філософії. За ред. Г.І.Волинки. К., 1999.

Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. М., 2001.

Історія філософії: Підручник. За ред. І.В.Бичка. К., 2001.

Кузнецов В.Н. Немецкая классическая философия второй половины XVIII–начала XIX века. М., 1989.

Мотрошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей. М., 1991.

Новая философская энциклопедия. Т.1-4. М., 2000-2001.

Татаркевич В.Л. Історія філософії. У 3-х т., Львів. 1997,1999. Т. 2,3.

Філософія. Навчальний посібник. За ред. І.Ф.Надольного. К., 1997.

Тема 6. Філософія марксизму

Зміст теми: 1. Передумови виникнення філософії марксизму та його основні ідеї. 2.Марксистська концепція людини. 3. Матеріалістичне розуміння суспільства.

Передумови виникнення філософії марксизму

та його основні ідеї

Філософія, створена німецькими мислителями Карлом Марксом (1818—1883) та Фрідріхом Енгельсом (1820-1895), увібрала в себе багато досягнень європейської філософської думки, стала однією з багатьох спроб теоретичного відображення глибинних змін в усіх сферах західноєвропейського суспільства. Формування і розвиток філософії марксизму відбувались з кінця 30-х до кінця 40-х років XІX сторіччя. Соціально-економічними передумовами виникнення марксизму стало утвердження капіталізму в Європі як пануючого способу виробництва, набуття процесом виробництва усе більш вираженого суспільного характеру, соціальна поляризація суспільства. Теоретичними передумовами були англійська політична економія з її трудовою теорією вартості, французький утопічний соціалізм, німецька класична філософія, в рамках якої був розроблений діалектичний метод аналізу явищ. Природничо-науковим підґрунтям виникнення марксистської філософії став бурхливий ріст науки і техніки, обумовлений потребами виробництва. Особливо велике значення мали три великих відкриття в природознавстві, що підтвердили діалектичний характер природних процесів (закон збереження і перетворення різних видів енергії; відкриття клітинної будови усього живого; еволюційна теорія Дарвіна).

Основні ідеї марксизму викладені в таких роботах:

гуманістична концепція людини, її сутності і способу існування, подолання її відчуження – «Економічно-філософські рукописи 1844 р.» ;

– обґрунтування всесвітньо-історичного покликання пролетаріату – в «Маніфесті Комуністичної партії», «Громадянська війна у Франції», «18 Брюмера Луї Бонапарта»;

матеріалістична концепція суспільства і відповідний їй категоріальний апарат – «Німецька ідеологія», «До критики політичної економії», «Капітал»;

проблеми діалектики – «Анти-Дюрінг», «Діалектика природи».

Марксистська концепція людини

Вихідним моментом марксистської філософії є вчення про людину. Природне, соціальне і духовне в людині, згідно марксизму, утворюють єдність. Людей відрізняє від тварин спосіб існування. Людина – істота творча, вона перетворює природу, в той час як тварини тільки пристосовуються до природних умов, і саме на цій основі людина виділяє себе з природи. Вихідною, базисною формою існування і характеристикою людини виступає праця – процес, «в якому людина своєю власною діяльністю опосередковує, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою».

Але відтворювати своє життя шляхом перетворення природи люди можуть тільки спільно, вступаючи у певні відносини один з одним. В “Тезах про Фейєрбаха” К.Маркс формулює положення про соціальну сутність людини: «...Сутність людини не є абстракт, властивий окремому індивіду. У своїй дійсності вона є ансамблем усіх суспільних стосунків». Суспільні відносини трактуються марксизмом матеріалістично й історично. Те, в які саме відносини вступають люди заради відтворення власного життя, визначається не свідомістю, не бажанням, а рівнем розвитку матеріальних сил і засобів виробництва. Оскільки в різні епохи матеріальне відтворення людського життя здійснюється різними способами, то відповідно і змінюється характеристика людини. Виробничі відносини є визначальними в системі суспільних відносин. Люди – суспільно-історичні істоти. Усі їхні специфічні характеристики формуються в ході розвитку предметно-практичної діяльності. Узи, що поєднують людей в суспільстві, носять, головним чином, не природний характер, а є, перш за все, соціально-виробничими зв’язками людей.

Матеріальне виробництво як творчість, у якій втілені фізичні і духовні здібності людини, позначається в марксистській філософії поняттям «предметно-практична діяльність». Поняття практики – одне з найважливіших у марксизмі. Практика – це специфічний, предметно-перетворюючий, соціально-організований і опосередкований духовними структурами спосіб включення людини в оточуючий природний світ.

Значне місце у творчому доробку Маркса належить гуманістичній концепції відчуження людини і перспективі його подолання. В «Економічно-філософських рукописах 1844 року» він виступає на захист гуманізму, заснованому на ідеї вільної, універсальної творчої сутності людини. Реалізації цієї сутності, за Марксом, перешкоджають різні види людського відчуження: людини від природи, людини від своєї власної родової сутності, людини від людини і людини від суспільства. В основі усіх форм відчуження лежить відчуження праці в умовах приватної власності. В умовах відчуження діяльність людини виявляється мукою, її власне творіння – чужою їй силою, її багатство стає її бідністю, її сутнісний зв’язок з іншими людьми обертається неістотним зв’язком, її влада над предметом виявляється владою предмета, а сама вона стає рабою власного творіння. Але в історії має місце і зворотний процес – подолання відчуження, або присвоєння людиною своєї дійсної людської сутності. Маркс створює грандіозну за своїм гуманістичним пафосом концепцію подолання відчуження шляхом ліквідації приватної власності.

Матеріалістичне розуміння суспільства

Розвиваючи ці ідеї, Маркс і Енгельс уперше поширили матеріалізм на пояснення суспільного життя. Найважливішими категоріями, що виражають матеріалістичне розуміння громадського життя, стали категорії «суспільне буття» і «суспільна свідомість». Суспільне буття – це матеріальні відносини людей до природи і один до одного, що виникають у процесі становлення людського суспільства й існують незалежно від суспільної свідомості. Суспільна свідомість – духовна сторона історичного процесу. Марксизм виходить з того, що суспільна свідомість, з одного боку, є відображенням суспільного буття, а, з іншого боку, має відносну самостійність. Вона виявляється в тому, що суспільна свідомість може відставати від суспільного буття, наприклад, у вигляді пережитків у свідомості, але може також випереджати суспільне буття, що виявляється у науковому передбаченні. Відносна самостійність суспільної свідомості виявляється й у її активності. Але, згідно марксизму, визначальна роль у кінцевому підсумку належить суспільному буттю.

Важливою категорією матеріалістичного розуміння історії, розробленою марксизмом, є категорія «суспільно-економічна формація», за допомогою якої розвиток суспільства став розглядатися як природно-історичний процес. Для вироблення цієї категорії Маркс уперше виділив два види суспільних відносин, що розрізняються по їхньому відношенню до суспільної свідомості: відносини матеріальні і відносини ідеологічні. Матеріальні відносини – ті, котрі складаються, не проходячи попередньо через суспільну свідомість. Такими є виробничі відносини. Ідеологічні відносини формуються на основі матеріальних, залежать від суспільної свідомості, складаються, проходячи попередньо через суспільну свідомість. Таким чином, ідеологічні стосунки, згідно марксизму, виявляються вторинними і залежними від відносин первинних, визначальних – виробничих.

У цьому зв'язку в марксизмі були вироблені категорії базису і надбудови. Базис – це економічний лад суспільства, система виробничих відносин. Над базисом піднімається відповідна йому надбудова, що включає суспільну свідомість, ідеологічні відносини та суспільні установи й організації, що закріплюють ідеологічні відносини. Відносини між базисом і надбудовою носять, згідно марксизму, діалектично-суперечливий характер. З одного боку, базис визначає розвиток надбудови, але має місце і зворотний зв'язок – вплив надбудови на базис. Виділення матеріальних відносин у якості базисних дозволило Марксові знайти загальні, повторювані риси в різних суспільствах, що знаходяться на одній стадії розвитку, і віднести їх до деякого єдиного суспільного типу – суспільно-економічної формації. Суспільно-економічна формаціяце конкретно-історичний тип суспільства, взятий у його цілісності, що функціонує і розвивається відповідно до властивих йому об'єктивних законів на основі певного способу виробництва. Кожна формація – цілісна соціальна система з властивими їй базисом і надбудовою. У результаті вся історія людства постала як закономірний процес розвитку і зміни суспільно-економічних формацій. Послідовна зміна формацій, за Марксом, обумовлена протиріччями між новими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, що на певному ступені перетворюються з форми розвитку продуктивних сил – в їх окови.

В марксизмі була досягнута органічна єдність матеріалізму і діалектики. Марксизм трансформував ідеалістичну діалектику Гегеля в матеріалістичному плані, створивши діалектичний матеріалізм. Маркс зазначав у цьому зв’язку: «Для Гегеля процес мислення, який він перетворює... під іменем ідеї в самостійний суб’єкт, є деміург дійсності… В мене ж, навпаки, ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в ній».

До марксистської філософії треба підходити, як і до інших філософських вчень, виважено і неупереджено. Нерозумною є її абсолютизація, як це мало місце за радянських часів, а також і огульна поверхова неконструктивна критика. Вплив марксистських ідей на західну філософсько-соціологічну думку не підлягає сумніву. В XІX ст. вплив Маркса був пов’язаний, перш за все, з його економічними працями, з його роллю в формуванні широкого соціал-демократичного руху. Маркс виступає в цей час головним чином як соціальний мислитель і, незалежно від згоди чи незгоди з його поглядами, посідає місце одного з класиків соціальної науки Заходу. Інтерес до марксизму приходить переважно вже у XX ст. Його ідеї і творчість стали важливим елементом еволюції духовної культури західної цивілізації. Багато філософських течій XX ст. відчули на собі вплив марксистського вчення. Концепція критичної теорії, виникнення якої було стимульовано працями Маркса, стала відправним пунктом в формуванні одного із визначних філософських напрямків ХХ ст. – Франкфуртської школи. Усе це дало підставу говорити про феномен існування західного марксизму, неомарксизму. Це питання буде розглянуто в темі „Основні напрямки та особливості сучасної західної філософії”.

План семінарського заняття

1.Соціально-економічні, теоретичні та природничо-наукові передумови виникнення марксизму.

2.Марксистська концепція людини:

а) праця як спосіб включення людини в буття світу;

б) соціальна сутність людини;

в) відчуження людини: його чинники і шляхи подолання.

3.Розробка матеріалістичного розуміння історії.

4.Історична доля марксизму.

5.Передумови виникнення філософія марксизму та її основні ідеї.

6.Марксистське вчення про людину, про відчуження і перспективи його подолання.

7.Матеріалістична трактовка суспільного життя, основні категорії матеріалістичного розуміння суспільства.

Тести

1.В чому суть перевороту, зробленого К. Марксом в філософії?

- розробка матеріалістичного розуміння історії;

- розробка концепції практики;

- розробка теорії істини.

2.Що, за визначенням Маркса, є сутністю людини?

- свобода; - сукупність усіх суспільних відносин;

- здатність осягати сутність речей; - здатність виробляти знаряддя.

3.Що Маркс назвав головним недоліком усього попереднього матеріалізму?

- абстрактність; - необ’єктивність;

- споглядальність; - утилітарність.

4.Чиї філософські погляди мали найбільший вплив на формування марксистської філософії?

- Ф.Бекона; - Д.Дідро;

- Г.Гегеля; - Л.Фейєрбаха;

- Б.Спінози.

5.Основними ідеями марксистського філософського світогляду були:

- матеріалістична ідея практики;

- нова концепція історії;

- проблема ірраціонального;

- проблема людини як суб’єкта історії;

- проблема свободи людини;

- проблема відчуження.

6.Кому належать ці слова:Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки, їхнє суспільне буття визначає їхню свідомість”?

- Г.Гегелю; - Л.Фейєрбаху;

- К.Марксу; - Ж.-Ж.Руссо.

7.Що, згідно з Марксом, є основою розвитку політичного та ідеологічного життя суспільства?

- класові суперечності; - виробничі сили;

- виробничі відносини; - товарно-грошові відносини.

8.Які категорії були розроблені марксистською філософією?

- прогрес; - розвиток;

- суспільно-економічна формація; - субстанція;

- базис; - суспільна свідомість;

- відчуження; - практика;

- надбудова; - суспільне буття.

9.Який спосіб подолання відчуження людини від її сутності запропонував Маркс в “Економічно-філософських рукописах 1844 р.”?

- виховання людей в дусі колективізму;

- знищення експлуататорів;

- скасування християнської релігії;

- скасування приватної власності на засоби виробництва.

10.Що у марксистській теорії пізнання вважається найважливішим критерієм істини?

- логічна узгодженість знань; - очевидність вихідних принципів;

- практика; - чуттєвий досвід.

11.Хто є основними представниками неомарксизму?

- Ю.Хабермас; - М.Хайдеггер;

- Ж.Сартр; - В.Райх;

- Г.Маркузе; - Е.Фромм.

Першоджерела для вивчення теми

Маркс К. Капитал.

Предисловие ко второму изданию.

Мой диалектический метод по своей основе не только отли­чается от гегелевского, но является его прямой противополож­ностью. Для Гегеля процесс мышления, который он превраща­ет под именем идеи в самостоятельный субъект, есть демиург действительного, которое составляет лишь его внешнее прояв­ление. У меня же, наоборот, идеальное есть не что иное, как материальное, пересаженное в человеческую голову и преобра­зованное в ней.

Мистификация, которую претерпела диалектика в руках Ге­геля, отнюдь не помешала тому, что именно Гегель первый дал всеобъемлющее и сознательное изображение ее всеобщих форм движения. У Гегеля диалектика стоит на голове. Надо ее поста­вить на ноги, чтобы вскрыть над мистической оболочкой раци­ональное зерно.

Маркс К.Экономическо-философские

рукописи 1844 г.

Политическая экономия исходит из факта частной собствен­ности. Объяснения ее она нам не дает. Материальный процесс, проделываемый в действительности частной собственностью, она укладывает в общие, абстрактные формулы, которые и при­обретают для нее затем значение законов. Эти законы она не осмысливает, т.е. не показывает, как они вытекают из самого существа частной собственности. …Труд производит не только товары: он производит самого себя и рабочего как товар…Этот факт выражает лишь следу­ющее: предмет, производимый трудом, его продукт, противо­стоит труду как некое чуждое существо, как сила, независящая от производителя. Продукт труда есть труд, закрепленный в не­котором предмете, овеществленный в нем, это есть опредмечивание труда. …Опредмечивание выступает как утрата предмета до такой сте­пени, что у рабочего отнимают самые необходимые предметы, необходимые не только для жизни, но и для работы…

Все эти следствия уже заключены в том..., что рабочий отно­сится к продукту своего труда как к чужому предмету. Ибо при такой предпосылке ясно: чем больше рабочий выматывает себя на работе, тем могущественнее становится чужой для него пред­метный мир, создаваемый им самим против самого себя, тем беднее становится он сам, его внутренний мир, тем меньшее имущество ему принадлежит. Точно так же обстоит дело и в религии. Чем больше вкладывает человек в Бога, тем меньше остается в нем самом. Рабочий вкладывает в предмет свою жизнь, но отныне эта жизнь принадлежит уже не ему, а предмету… Отчуждение проявляется не только в конечном результате, но и в самом акте производства, в самой производственной деятель­ности….В отчуждении предмета труда только подытоживает­ся отчуждение в деятельности самого труда. В чем же заключа­ется отчуждение труда?

Во-первых, в том, что труд является для рабочего чем-то внеш­ним, не принадлежащим к его сущности; в том, что он в своем труде не утверждает себя, а отрицает, чувствует себя не счаст­ливым, а несчастным, не развивает свободно свою физическую и духовную энергию, а изнуряет свою физическую природу и разрушает свои духовные силы. Поэтому рабочий только вне труда чувствует себя самим собой, а в процессе труда он чувст­вует себя оторванным от самого себя. …В силу этого труд его не добровольный, а вынужденный; это — принудительный труд. Это не удовлетворение потребности в труде, а только средство для удовлетворения всяких других потребностей, но не потреб­ности в труде. Отчужденность труда ясно сказывается в том, что, как только прекращается физическое или иное принужде­ние к труду, от труда бегут, как от чумы…

В результате получается такое положение, что человек (ра­бочий) чувствует себя свободно действующим только при вы­полнении своих животных функций — при еде, питье, в половом акте, в лучшем случае еще расположась у себя в жилище, украшая себя и т.д., — а в своих человеческих функциях он чувствует себя только лишь животным…

Деятельность выступает здесь как страдание, сила — как бес­силие... собственная физическая и духовная энергия рабочего, его личная жизнь (ибо что такое жизнь, если она не есть деятельность?) — как повернутая про­тив него самого, от него не зависящая, ему не принадлежащая деятельность. Это есть самоотчуждение, тогда как выше речь шла об отчуждении вещи… Отчужденный труд человека, от­чуждая от него 1) природу, 2) его самого, его собственную дея­тельную функцию, его жизнедеятельность, тем самым отчужда­ет от человека род: он превращает для человека родовую жизнь в средство для поддержания индивидуальной жизни…

Родовая жизнь как у человека, так и у животного физически состоит в том, что человек (как и животное) живет неорганической природой, и чем универсальнее человек по сравнению с животным, тем универсальнее сфера той неорганической природы, которой он живет. Подобно тому как в теоретическом отношении растения, животные, камни, воздух, свет и т.д. являются частью человеческого сознания, отчасти в качестве объ­ектов естествознания, отчасти в качестве объектов искусства, являются его неорганической природой, духовной пищей, которую он предвари­тельно должен приготовить, чтобы ее можно было вкусить и перева­рить, — так и в практическом отношении они составляют часть челове­ческой жизни и человеческой деятельности. Физически человек живет только этими продуктами природы, будь то в форме пищи, отопления, одежды, жилища и т.д. Практически универсальность человека прояв­ляется именно в той универсальности, которая всю природу превращает в его неорганическое тело, поскольку она служит, во-первых, непосред­ственным жизненным средством для человека, а во-вторых, материей, предметом и орудием его жизнедеятельности. Природа есть неоргани­ческое тело человека, а именно — природа в той мере, в какой сама она не есть человеческое тело. Человек живет природой. Это значит, что природа есть его тело, с которым человек должен оставаться в про­цессе постоянного общения, чтобы не умереть. Что физическая и духов­ная жизнь человека неразрывно связана с природой, означает не что иное, как то, что природа неразрывно связана с самой собой, ибо человек есть часть природы.

Отчужденный труд человека, отчуждая от него 1) природу, 2) его само­го, его собственную деятельную функцию, его жизнедеятельность, тем самым отчуждает от человека род. он превращает для человека родовую жизнь в средство для поддержания индивидуальной жизни. Во-первых, он отчуждает родовую жизнь и индивидуальную жизнь, а во-вторых, де­лает индивидуальную жизнь, взятую в ее абстрактной форме, целью родовой жизни, тоже в ее абстрактной и отчужденной форме.

Дело в том, что, во-первых, сам труд, сама жизнедеятетельность, сама производственная жизнь оказываются для человека лишь средством для удовлетворения одной его потребности, потребности в сохранении физического существования. А производственная жизнь и есть родовая жизнь. Это есть жизнь, порождающая жизнь. В характере жизнедеятельности заключается весь характер данного вида, его родовой характер, а свободная сознательная деятельность как раз и составляет родовой харак­тер человека. Сама жизнь оказывается лишь средством к жизни.

Животное непосредственно тождественно со своей жизнедеятельностью. Оно не отличает себя от своей жизнедеятельности. Оно есть эта жизнедеятельность. Человек же делает самое свою жизнедеятель­ность предметом своей воли и своего сознания. Его жизнедеятель­ность — сознательная. Это не есть такая определенность, с которой он непосредственно сливается воедино. Сознательная жизнедеятельность непосредственно отличает человека от животной жизнедеятельности. Именно лишь в силу этого он есть родовое существо. Или можно сказать еще так: он есть сознательное существо, т.е. его собственная жизнь яв­ляется для него предметом именно лишь потому, что он есть родовое существо. Только в силу этого его деятельность есть свободная деятель­ность. Отчужденный труд переворачивает это отношение таким образом, что человек именно потому, что он есть существо сознательное, превра­щает свою жизнедеятельность, свою сущность только лишь в средство для поддержания своего существования.

Практическое созидание предметного мира, переработка неоргани­ческой природы есть самоутверждение человека как сознательного — родового существа, т.е. такого существа, которое относится к роду как своей собственной сущности или к самому себе как к родовому существу. Животное, правда, тоже производит. Оно строит себе гнездо или жилище, как это делают пчела, бобер, муравей и т.д. Но животное производит лишь то, в чем непосредственно нуждается оно само или его детеныш; оно производит односторонне, тогда как человек производит универсаль­но; оно производит лишь под властью непосредственной физической потребности, между тем как человек производит даже будучи свободен от физической потребности, и в истинном смысле слова только тогда и производит, когда он свободен от нее, животное производит только самого себя, тогда как человек воспроизводит всю природу, продукт животного непосредственным образом связан с его физическим организмом, тогда как человек свободно противостоит своему продукту. Животное строит только сообразно мерке и потребности того вида, к которому оно при­надлежит, тогда как человек умеет производить по меркам любого вида и всюду он умеет прилагать к предмету присущую мерку; в силу этого человек строит также и по законам красоты.

Поэтому именно в переработке предметного мира человек впервые действительно утверждает себя как родовое существо… Предмет труда есть поэтому опредмечивание родовой жизни человека: человек удваивает себя уже не только интеллектуаль­но, как это имеет место в сознании, но и реально, деятельно, и созерцает самого себя в созданном им мире. Поэтому отчуж­денный труд, отнимая у человека предмет его производства, тем самым отнимает у него его родовую жизнь, его действитель­ную родовую предметность, а то преимущество, которое чело­век имеет перед животным, превращает для него в нечто отри­цательное, поскольку у человека отбирают его неорганическое тело, природу...

Непосредственным следствием того, что человек отчуж­ден от продукта своего труда, от своей жизнедеятельности, от своей родовой сущности, является отчуждение человека от человека. Когда человек противостоит самому себе, то ему противостоит другой человек. То, что можно сказать об отно­шении человека к своему труду, к продукту своего труда и к самому себе, то же можно сказать и об отношении человека к другому человеку, а также к труду и к предмету труда дру­гого человека.

…в условиях отчужденного труда каждый че­ловек рассматривает другого, руководствуясь масштабом и от­ношением, в котором находится он сам как рабочий.

…Если про­дукт труда мне чужд, если он противостоит мне в качестве чуж­дой силы, кому же в таком случае он принадлежит?…

Чуждым существом, которому принадлежит труд и про­дукт труда, существом, на службе которого оказывается труд и для наслаждения которого создается продукт труда, таким су­ществом может быть лишь сам человек.

…продукт принадлежит другом человеку, не рабочему. Ес­ли деятельность рабочего для него самого является мукой, то кому-то другому она должна доставлять наслаждение и жизне­радостность…

Только на последней, ...стадии развития частной собствен­ности... обнаруживается... ее тайна: частная собственность ока­зывается, с одной стороны, продуктом отчужденного труда, а с другой стороны, средством его отчуждения, реализацией этого отчуждения…

Из отношения отчужденного труда к частной собственности вытекает..., что эмансипация общества от частной собственно­сти и т.д., от кабалы, выливается в политическую форму эманси­пации рабочих, причем дело здесь не только в их эмансипации, ибо их эмансипация заключает в себе общечеловеческую эман­сипацию; и это потому, что кабала человечества в целом заклю­чается в отношении рабочего к производству и все кабальные отношения суть лишь видоизменения и следствия этого отно­шения.

Проблемно-пошукові завдання

1. Охарактеризуйте соціально-економічні, природничо-наукові і теоретичні передумови виникнення філософії марксизму.

2. Визначити, які філософські ідеї Г.Гегеля та Л.Фейєрбаха вплинули на формування марксистської філософії.

3. Визначте основні категорії, що виражають сутність матеріалістичного розуміння історії (за роботою К.Маркса “К критике политической экономии. Предисловие.)

4. Охарактеризувати корінну відмінність діалектичного методу Г.Гегеля та К.Маркса (за роботами: К. Маркс «Капитал. Предисловие ко второму изданию»; Ф.Энгельс. “Старое предисловие к Анти-Дюрингу”).

5.Проаналізувати, в чому, за К.Марсом, полягає сутність відчуження людини і які шляхи його подолання.

Тематика доповідей та рефератів

1.Передумови виникнення марксизму.

2.Вплив філософських поглядів Г.Гегеля та Л.Фейєрбаха на формування марксистського вчення.

3.Вчення К.Маркса про людину.

4.Марксистська концепція практики.

5.Марксистське вчення про суспільно-економічні формації.

6.Марксизм: історія та сучасність.

Література

Енгельс Ф. Стара передмова до ";Анти-Дюринга";. Про діалектику
//Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т.20.

Енгельс Ф. Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії //Твори. Т.21.

Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року //Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т.42.

Маркс К Тези про Фейєрбаха. //Твори. Т. 3.

Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія. Розділ 1 //Твори. Т.3.

Мотрошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей. М., 1991.

Ойзерман Т.И. Формирование философии марксизма. М.: 1986.

тема 7. Традиції та особливості РОЗВИТКу ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

Зміст теми: 1. Основні етапи розвитку філософської думки в Україні. 2. Розвиток філософії у Києво-Могилянській Академії. 3. Філософське вчення Григорія Сковороди. 4. Філософія П. Юркевича. 5. Філософія української революційної демократії. 6. Філософські погляди Д.Чижевського.

Основні етапи розвитку філософської думки в Україні

Українська філософська думка розвивалась в органічному зв’язку з всесвітнім філософським процесом. Становлення української філософської думки відбулося в рамках культури Київської Русі. Філософська свідомість в Київській Русі склалась в результаті діалогу традиційної міфопоетичної свідомості і візантійського християнства, насиченого елементами давньогрецької філософії. Введення християнства залучило Русь до світової культури. Притаманне християнству шанобливе ставлення до тексту і сприйняття усього світу як книги, що містить істину, стимулювало до міркувань над глибинними, прихованими смислами слів, напружену інтелектуальну діяльність.

Для києво-руського «любомудрія» характерні такі риси:

- домінування екзистенціальних мотивів, гостро-емоційне переживання поточного моменту життя, лірико-поетичне сприйняття природи; несхильність до абстрактного, відірваного від життя теоретизування;

- своєрідний антропоцентризм: головним предметом філософствування виступає з'ясування сенсу існування ";Я"; людини;

- пріоритет ";серця"; над ";головою";, кордоцентризм - органом збагнення істини тут виступає ";серце";;

- тенденція до пошуку істини в тексті, у слові, а не в речах зовнішнього світу.

Філософська думка періоду Київської Русі виражена в таких основних джерелах: ";Повість временних літ"; (кін. Х ст.) ";Слово о полку Ігореві», ";Ізборники Святослава"; 1073 і 1076 рр. ";Повчання Володимира Мономаха";, ";Притчі про людську душу"; Кирила Туровського, ";Моління Данила Заточника";, ";Слово про Закон і Благодать"; київського митрополита Іларіона (XI ст.)

Філософія XIV-XVI ст.

Це період послаблення значення Києва як центра Києворуської держави, татаро-монгольської навали. Татаро-монголи були присутні на українських землях менше 100 років; в результаті постійних руйнувань і насильства, в свідомості стало домінувати уявлення про минущість матеріально-земних благ. Поруч з образом козака - захисника Вітчизни в народних думах виникає також образ ";героя духу"; - святого, котрий виявляє стійкість перед лицем ";тлінності"; світського буття. В українських землях поширюється агіографічна література (житія святих); центральний герой ";житія"; - святий, що бореться з дияволом, який його спокушає; ця боротьба - спосіб досягнення святості.

В агіографічній літературі виражається одна з найяскравіших рис української світоглядної ментальності - екзистенціальна орієнтація на внутрішнє, на духовне життя людини. В Україні поширюються ідеї ісіхазму (грець. - спокій, німота) - безпосереднього ірраціонального єднання людини з богом шляхом внутрішнього самозаглиблення, очищення розуму.

У цей період розвивається також література полемістів, що боролися зі спробами ополячити український народ і привести його в католицьку віру. Найвідоміший з полемістів - Іван Вишенський (XVI- поч.XVII ст.). В центрі уваги його філософії - ";духовна"; людина, оскільки тільки в дусі можливе спілкування людини з Богом, яке може бути досягнуто тільки шляхом щиросердечного осяяння. Вишенський вбачав завдання філософії не в абстрактному теоретизуванні, а в тому, щоб навчити людину праведному життю.

Важливим центром розвитку української філософії цього періоду був Острозький культурно-освітній центр. Пізніше таким центром стає Києво-Могилянський колегіум, який згодом став Києво-Могилянською академією - першим вищим навчальним закладом східних слов’ян. Славу Академії склали такі професори філософії як І.Гізель, С.Яворський, Т.Прокопович, М.Козачинський та ін. Більшість мислителів Академії тяжіли до моральної філософії, екзістенціально-гуманістичних мотивів.

Класичний період розвитку української філософії: XVII-XIX ст.

Засновником, української класичної філософської традиції виступив Г.Сковорода (XVII ст.). Він вважав, що головне в людині - не стільки її ";теоретичні"; пізнавальні можливості, скільки емоційно-вольове єство його духу - серце - з якого виростає і думка, і прагнення і світовідчуття. Будучи засновником української класичної філософської традиції, Сковорода мав також великий вплив на формування філософської думки в Росії.

Українська ";університетська"; філософія XIX ст.

У 1817 р. припиняє своє існування Києво-Могилянська академія, створюються університети і ліцеї: Харківський університет, Київський університет, Рішел’євський ліцей в Одесі (пізніше - Новоросійський університет) та ін. Українська світоглядна культура цього періоду зберігає свою екзістенціально-гуманістичну спрямованість, але розвивається під сильним впливом західноєвропейської філософії.

Екзистенціально-кордоцентричну лінію продовжили у своїй творчості такі українські мислителі XIX ст. як М.Костомаров-історик, письменник, П.Куліш - історик, культурний діяч, Т.Шевченко - поет і художник (члени Кирило-Мефодієвського товариства, що ставило своєю метою утворення федерації вільних слов’янських республік), Памфіл Юркевич, який вважав унікальним та неповторним в людині серце.

Важливою ланкою в розвитку української класичної філософії XIX ст. стала філософія мови О.Потебні, який досліджує мову в контексті таких понять як ";народ";, ";нація";.

Новітня українська філософія XX ст.

Докласичний і класичний періоди розвитку філософії в Україні створили в Києві стійку екзистенціально-кордоцентричну домінанту у світогляді. Під впливом цієї атмосфери розвивалася російськомовна київська екзистенціальна філософія початку XX ст. - М.Бердяєв, Л.Шестов. Бердяєв разом із Шестовим стояли біля джерел європейського екзистенціалізму. Романтично-екзистенціальна спрямованість характерна також для творчості Лесі Українки (1871-1913) та М.Коцюбинського (1864-1913).

У 20-і роки XX ст. в українській філософії мав місце культурно-філософський підйом. Найбільш яскравий представник цього періоду – В.Юринець (1891-1937).

У 60-і роки центром розвитку філософських досліджень в Україні стає Київський університет і Інститут філософії. В центрі досліджень П.Копніна та В.Шинкарука - вивчення пізнавальних можливостей людини, світоглядно-гуманітарна переорієнтація філософії.

Розвиток філософії у Києво-Могилянській Академії

У ХVІ ст. в Україні на основі її взаємодії з культурою Європи завершується становлення професійної філософії як складової частини цілісної української духовної культури. Варто зазначити, що в ХVІ ст. деякі вихідці з України вивчали та викладали філософію за кордоном. Так, Юрій Котермак із Дрогобича викладав у Болонському та Краківському університетах наприкінці ХVІ ст. А Мартин Шмиглецький з Львова у 1585-1599 рр. був професором Віденської академії.

В ХVІІ ст. професійна філософія в Україні набула розвитку в братських школах та Києво-Могилянському колегіумі, а пізніше – Києво-Могилянська академія, яка стала головним осередком науки і культури. Вона була заснована в 1632 р. митрополитом Петром Могилою. Його діяльність сприяла розвитку національної самосвідомості українського народу, була стимулом поступу культури й освіти України. Як і західноєвропейські вищі учбові заклади, Академія мала свою структуру навчання з певним обсягом предметів, що вивчались в них. В академії, наприклад, вивчались латинська, грецька, старослов’янська, польська мови, а також німецька, французька та давньоєврейська. Крім мов, викладались арифметика, геометрія, музика. Після загальноосвітніх класів вивчали поетику, філософію (два роки) і теологію (чотири роки).

Філософський курс в Києво-Могилянській академії складався з трьох частин: логіки (розумова філософія), де розглядались загальні закони і форми людського мислення; фізики, або природної філософії, предмет якої складали – матерія, форма, природа, мистецтво, космологія (вчення про небеса), астрологія, психологія і методологія; метафізики. Зрозуміло, що філософія в Україні в ХVІІ - ХVІІІ ст. була тісно пов’язана з теологією. Тому вона носила до певної міри схоластичний характер. Разом з тим, час від заснування Академії і до кінця ХVІІ ст. характеризується початком розмежування філософії і теології. Поступово поглиблюється увага до проблеми гносеології, до раціоналізму та емпіризму, розробляються співзвучні ідеям Нового часу теорії людини і держави.

Починаючи з 30-х років ХVІІ ст. і до кінця ХVІІІ в українській філософії зростає вплив ідей Просвітництва, які стверджують цінності людини, її розуму для реалізації соціального прогресу, що були репрезентовані плеядою видатних мислителів того часу: С.Яворським, І.Гізелем, Й.Кононович-Горбацьким, Г.Щербацьким. Найяскравішою постаттю серед українських просвітників був ТеофанПрокопович (1677-1736), професор і ректор Києво-Могилянської Академії, відомий мислитель першої половини ХVІІІ ст. Вчені Києво-Могилянської академії роблять кроки до звільнення філософії від схоластики, посилаючись не стільки на церковні авторитети, скільки на античні джерела та гуманістів доби Відродження, дотримуються пантеїстичних поглядів, деїзму. Обґрунтовуються ідеї про нестворюваність, незнищенність, активність матерії, про постійний рух, мінливість речей світу - діалектичне розуміння природи. Спеціально у системі натурфілософії розробляється вчення про простір і час. Простір ототожнюється з місцем, що його займає тіло. В свою чергу, час поділяється на зовнішній, внутрішній, час незмінних сутностей і на божественну вічність. Велике значення для осмислення Всесвіту як процесу розвитку цілісної системи мало поширення геліоцентричного вчення Коперніка, з ідеями якого знайомили слухачів майже всі автори філософських курсів.

У філософських курсах викладачів Академії велика увага приділялась характеристиці пізнавальних здібностей людини: відчуттю, сприйняттю, пам’яті, уявленню, мові, мисленню, методам пізнання. Чуттєве пізнання є розглядається як перший етап процесу пізнання, що завершується в розумі. Особливу увагу Києво-Могилянці звертають на вивчення логіки як знаряддя пізнання.

Значна увага в Києво-Могилянській академії приділялось питанням мови - її походженню, мовній культурі. Так. Т.Прокопович, Г.Кониський трактують слова як знаки об’єктивних речей, підкреслюючи, що їх значення виникає в процесі спілкування людей на підставі домовленості. Дбаючи про високий рівень мовної культури в академії, вони зверталися до рідної мови, зокрема перекладали Біблію. У вченні про істину проводиться досить чітка диференціація між знаннями і вірою; приділяється особлива увага проблемам методу наукового пізнання.

В першій половині ХVІІІ ст. у курсах філософії Академії з’являються спеціальні розділи етики, яка стає самостійною галуззю знань у вітчизняній філософській думці. Центральна проблема в цей період - проблема людини, її духовного світу, ідея громадянського гуманізму, в основу якої покладена теза про загальне благо як критерій всіх моральних оцінок. З цим пов’язаний інтерес до однієї з найбільш складних проблем - проблеми свободи волі, що передбачає відповідальність людини за власну долю і за свої вчинки, яку вона несе не тільки перед Богом у потойбічному світі, а й тут, на Землі - перед собою та суспільством. Було поставлено питання про міру і можливість свободи людини у межах природної необхідності. На відміну від західної філософії того часу, що ототожнювала розум з волею і тим самим свободу розуміла як пізнану необхідність (Б.Спіноза), українські філософи розмежували їх. Воля здатна впливати на розум, а в стані афекту вона може й придушити розум, роблячи вибір без його поради. Опосередкованою ланкою, що єднає акт розуму і акт волі, вважалась розсудливість, яка буває природною (вроджена розумність, інтуїція) і філософською (через розум обирати шлях діяльності). Розсудливість спрямовується на досягнення згоди і гармонії між розумом та волею. Внутрішня гармонія людини залежить не лише від згоди між розумом і волею, але й від прагнення до блага. Тому важливою проблемою було з’ясування змісту “блага”, а звідси і - проблема сенсу життя, визначення мети, до якої повинна прагнути людина. У зв’язку особливої ваги набувають проблема громадянського обов’язку та ідея патріотизму. Цей напрямок моральної філософії дістав назву “громадянського гуманізму” й одержав втілення у різних сферах української духовної культури.

У 1817 р. Києво-Могилянська академія була закрита, а в її стінах було створено звичайну духовну академію. Відкрита вона була знову у 90-х роках ХХ століття.

Філософське вчення Г.Сковороди

Григорій Савович Сковорода (1722-1794) займає особливе місце не тільки в українській філософії, а й у новоєвропейській. Він створює оригінальну для свого часу концепцію, у якій не було місця простому відтворенню, коментуванню думок його попередників та сучасників. Його по праву можна вважати попередником європейського інтуїтивізму та екзистенціалізму.

Раціоналізму та Просвітництву ХVІІІ ст. Сковорода протиставив свою “філософію серця”, цілковито зосередившись на проблемі сенсу та мети людського буття. У ній він намагався поєднати ідеї античних мислителів, патристики та Відродження з конкретним індивідуалізмом Біблії, яка відіграє роль основного джерела істини, головного дороговказу, з яким Сковорода постійно звіряє свої думки. Саме з Біблії філософ черпав одну з головних ідей своєї системи – містичний символізм та ірраціоналізм. Символи Біблії “открывают в нашем грубом практическом разуме второй разум, тонкий, созерцательный, окрыленный, глядящий чистым и светлым оком голубицы. Библия поэтому – вечнозеленеющее плодоносящее дерево. И плоды этого дерева – тайно образующие символы» (Эрн В.Г. Сковорода.- М.,1912.-С.246).

Майже за сто років до появи ірраціоналізму Сковорода, взявши за основу критерію вищої істини свою “філософію серця”, звертав увагу на обмеженість розуму, його схематизм та односторонність у пізнанні світу, неможливість збагнути живий зв’язок людини зі світом, і головне – саму людину. Негативний вплив розуму проявляється у тому, що люди з часом втратили здатність засвоювати приховану сутність символів і тепер осягають Біблію лише формально, буквально, тримаючись за зовнішню сторону її настанов. Звідси й моральна деградація, зневіра у релігії, невпинна гонитва за достатком і зрештою втрата людиною самої себе.

Структурним принципом філософії Сковороди є діалог; діалогічними є основні його філософські праці: “Разговор дружеский о душевном мире», «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира», «Діалог. Имя ему – Потоп зміин”, “Наркісс. Разлагол о том: узнай себя” та інші. Адже “вищу істину” можна пізнати не розумом, а серцем, душею у щирому, відвертому спілкуванні з іншими людьми – носіями багатого життєвого досвіду, тієї життєвої “філософії”, котру Сковорода переносив на сторінки своїх численних притч, байок, віршів, діалогів, листів.

Майже все своє життя Сковорода подорожував по світу, і скрізь, де б він не був, доносив до людей своє одухотворене вчення, розмовляючи з ними простою доступною їм мовою. Мандрівного філософа Сковороду по праву вважають “українським Сократом” за його невтомну подвижницьку просвітницьку діяльність, головною метою якої було залучення люду до філософії, допомога кожному у його духовному народженні. Порівняння Сковороди з Сократом є доречним ще й тому, що Григорій Савич і у своєму повсякденному житті завжди твердо дотримувався своїх переконань, демонстрував їх істинність та дієвість на своєму власному досвіді. Будучи високоосвіченою і різнобічно розвиненою людиною – чудовим знавцем латини, грецької, давньоєврейської та кількох європейських мов, обдарованим поетом та музикантом, – народний філософ спав не більше чотирьох годин на добу, завжди ходив пішки, одягався “пристойно, але просто”, був завжди “веселий, бадьорий, помірний, цнотливий, усім задоволений, шанобливий”, “з усього виводив мораль, обирав та любив друзів по серцю їх, мав набожність без марновірства, вченість без чванливості, обходження без лестощів”.

Центральною ідеєю філософії Сковороди є його вчення про три світи: макрокосм, або Всесвіт; мікрокосм, або людину; символічна реальність, як єднальна ланка між ними - Біблія. У свою чергу, кожний з цих світів складається з двох натур”: видимої- осягається почуттями - тварний світ і невидимої - Бог.

Сковорода вважав, що головною проблемою людського існування є виявлення невидимої “натури”, а саме – виявленні “внутрішньої”, “сердечної”, “єдиної” людини. Щастя не зовні, а усередині нас. Йдучи за Епікуром, філософ закликав шукати щастя не в багатстві і славі, а у душевному спокої. Людське щастя, повчав мандрівний філософ, знаходиться поряд з нами, всередині нас самих. Воно – не у фальшивій славі, грошах чи владі над іншими, а у душевному спокої, чистій совісті, любові до рідної землі (“Не ищи щастя за морем…,не странствуй по планетам, не волочись за дворцами”). Досягти щастя можна, пізнавши свою власну природу, прислухавшись до свого власного серця – воно є єдино істинним життям і знаряддям пізнання. Пізнай самого себе – головна вимога філософії Сковороди. Своє бачення процесу самопізнання Сковорода розкриває через концепцію “сродного труда. У кожну людину Бог вкладає “тайний закон сродности” – призначений тільки для неї, персональний шлях до щастя та душевного спокою, котрий полягає у праці, що найбільшою мірою відповідає її природним нахилам, здібностям.

Філософія Г. Сковороди демонструє самоцінність людського життя, повагу до особистості, її право на автономність та самовизначення у світі.Простота стилю, діалогічна форма вираження ідей, вільнодумство і навіть містичність та таїнство деяких епізодів життєвого шляху Г. Сковороди сприяли широкій популярності як особистості, так і творів видатного українського філософа.

Філософія Памфіла Юркевича

В середині XIX ст. в Києві склалась релігійно-філософська школа, центром якої стає спочатку Київська духовна академія, що виникла після закриття Києво-Могилянської академії, а згодом - Київський університет. Найвизначніші представники цієї школи: В.Карпов, О.Новицький, Й.Михневич, С.Гогоцький,П.Юркевич. Центральною проблемою київської релігійно-філософської школи стала проблема співвідношеннявіри і знання, питання про місце і роль філософії в духовному житті. Прагнучи поєднати ідеї просвітництва і романтизму, київські філософи відзначають, що не слід абсолютизувати роль розуму в духовній діяльності людини і акцентують увагу на великому значенні почуттів, людських переживань.

Найвизначнішою постаттю у колі представників Київської релігійно-філософської школи був ПамфілЮркевич (1826-1874 рр.). Основні його праці: ";Ідея";, ";Серце і його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого";, ";Із науки про людський дух";, ";Курс загальної педагогіки"; та ін.

В загальному плані філософія Юркевича протистоїть панлогізму і панраціоналізму, які утвердилися на початку XIX ст. в європейській філософській думці. Ці течії намагалися все духовне життя людини звести до логічного мислення як основи усіх духовних здібностей людини. Юркевич, що як мислитель сформувався на «філософії серця» Сковороди і увібрав найістотніші риси української духовності, протистоїть такій позиції. Він вважає, такий підхід є однобічним і помилковим. «З раціоналістичної точки зору, — зазначає Юркевич, — назавжди залишиться незрозумілим, звідки, з якого джерела випливають ті діла, які виявляються відповідними до морального закону». Коли б наше духовне життя обмежувалося мисленням, зауважує Юркевич, то світ здавався б нам впорядкованим, але неживим, він був би для нас якоюсь математичною величиною, а не природою і людиною у всьому їх багатстві. Людину в її моральній і духовній свободі неможливо пояснити, виходячи із наукових законів, бо вона є неповторною, унікальною особою. Тому, вважає Юркевич, не в розумі, а у серці «людини міститься джерело для таких явищ, які виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодного загального поняття або закону». Саме серце є зосередженням усіх дій душі, освітлює й забарвлює дійсність, воно визначає обрії життєвого світу людини.

Спираючись на авторитет Святого письма, П.Д.Юркевич обстоює погляд на серце як осередок духовного життя, яке визначає сутність людської особистості. Серце є: охоронцем і носієм усіх тілесних сил людини; виступає осередком душевного і духовного життя людини; органом різноманітних душевних хвилювань, почуттів, пристрастей; центром морального життя людини; вихідним пунктом всього доброго і злого у словах, думках і вчинках людей. Ця позиція співзвучна ідеям Г.Сковороди, хоча відрізняється від них, так, у Сковороди серце не є органом тіла. Якщо в філософії західноєвропейського Просвітництва органом духовної діяльності вважався розум, то у П.Д.Юркевича осередком духовного життя людини виступає серце. Не розум, а серце є джерелом морального діяння.

Також буття реального світу пізнається розумом лише частково, оскільки розум, будучи сферою загального, принципово не може вичерпати індивідуальне. Розум може відповісти на питання, що є розумні істоти, але неспроможний дати відповідь на питання, хто вони є. За Юркевичем, зовсім неможливо за допомогою розуму осягнути Бога. Бог - істота надрозумна, принципово недоступна людському логічному пізнанню; для людини знання про Бога стають частково відомими завдяки одкровенню, а не «повільній» й «опосередкованій» діяльності розуму; ці глибинні знання є «безпосередніми одкровеннями істини, які виникають раптово й які мають місце в нашому серці». Розум, голова керує, диригує нашим життям, але породжує його наше серце. В філософії Юркевича, відзначав Дм.Чижевський, «серце є основа душевного життя. Розум — тільки світло, яке цю дорогу освітлює... Життя ж духовне зароджується перед світлом розуму — в пітьмі, себто в глибинах, які неприступні нашому зору. Лише на цій основі постає потім світло знання і розуміння».

Юркевич виступав проти будь-яких спроб раціоналізму звести духовність людини до мислення. Він вважає, що ";мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя. Світ у всій його повноті існує і відкривається найперше для глибокого серця, а тільки потім для розуму";.

Таким чином, у світогляді Юркевича виявляється характерне для української духовності усвідомлення неповноти й недостатності абстрактного, виключно раціоналістичного погляду на людину і світ людського буття. Він продовжує традицію української філософської культури, започатковану ще Іларіоном, К.Туровським, згідно з якою серце є витоком всього людського життя.

Філософія української революційної демократії

Розвиток соціально-політичної та філософської думки в Україні XIX та початку XX сторіччя пов'язаний, перш за все, з діяльністю Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка. Їх діяльність представляє революційно-демократичний напрямок в історії національно-визвольного руху в Україні. Щоб боротися проти соціального і національного гноблення, здійснюваного самодержавною владою, представники різночинної інтелігенції у грудні 1845 р. створили Кирило-Мефодіївське товариство.

Душею Кирило-Мефодіївського товариства був Тарас Григорович Шевченко (1814-1861). Його світогляд формувався в боротьбі за демократичні ідеали, соціальне і національне визволення України. У своїх творах: «Кобзар», «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим», «Заповіт», «Єретик» та ін. - він виступав як непримиренний ворог кріпосництва та царату. Він постійно звертається до долі України, яка для Шевченка - уособлення його особистого світу. Він першим в українській літературі відверто закликав українців не цуратися самих себе. Нація мислиться ним в образі будинку, ";рідної хати";: ";у своїй хаті своя й правда, і сила, і воля";. Поряд з ідилічними картинами сільського життя, він описує тяжке життя пригнобленого народу. Відчуття злої долі, що нависла над Україною - одна з провідних тем творчості Шевченка. Причина цього - і зовнішні вороги, і фальшиві і злі сини своєї країни, що ";кайданами міняються, правдою торгують";. Щасливе майбутнє народу - у звільненні від кріпосництва і національного гніту, у вільній родині серед інших вільних народів. Досягнення звільнення, вважає Шевченко, передбачає як внутрішнє духовне перетворення (викорінювання рабської психології), так і можливість розправи з поневолювачами народу (";добре вигострить сокиру, та й заходитися вже будити"; волю). Борючись за утвердження української мови, культури, Шевченко, в той же час, був позбавлений національної обмеженості: зі співчуттям він пише про боротьбу слов'янських і інших народів проти неволі (поема ";Сон";, ";Кавказ";). Усю його творчість пронизує гуманізм. Прославляння людини-борця, жінки-матері, співчуття до тих, хто в неволі і приниженні - характерна риса духовної спадщини Шевченка. Складним є ставлення Шевченка до релігії. З одному боку, він звертається до біблійних текстів, використовує їх у боротьбі за волелюбні ідеали, для зображення оптимістичних картин майбутнього, а з іншого боку - викриває церковників, що ставлять релігію на службу гнобителям, покріпаченню, вказує численні приклади відхилення від біблійних принципів у реальному житті.

Світогляд Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач-Квітки, 1871-1913) формувався під впливом ідей революційного демократизму. Засобом досягнення кінцевої мети визвольного руху вона вважає революційні дії. Її надії пов'язувались з робітничим класом, боротьба якого, як зазначала поетеса, є боротьбою за поступ соціальний і культурний, бо визволення пролетаріату мусить бути визволенням цілої суспільності людської. Леся Українка засобами своєї творчості намагалась піднести пафос боротьби, показати її значення для прогресу, для визволення рідного краю. Однією з особливих ознак лірики Лесі було утвердження героїчного в концепції нової людини. Письменниця зверталась до історичних постатей, гіперболічних метафор, алегоричних образів, за допомогою яких закликала до дії, боротьби, засуджувала пасивність. Усе життя Лесі Українки було пройняте любов'ю до рідного краю, до свого народу, глибокою вірою в прийдешню свободу. Вона була взірцем відданості народній справі для всієї інтелігенції початку XX ст.

Франко І.Я. (1846-1916) - видатний український письменник, суспільний діяч, філософ. Його головна філософська праця - ";Із секретів поетичної творчості";, але свої ідеї він викладав також у своїх художніх творах. Франко відстоював матеріалістичну позицію, критично ставився до ідеалістичних систем Гегеля, Шопенгауера, Ніцше, містицизму, називаючи ";дикою фантазією"; догмат про безсмертя душі, стверджував тезу про безмежні можливості пізнання, виступав за поєднання науки і праці, проти відриву теорії від практики.

Франко виступає як прихильник соціалістичне вчення (брошура ";Про соціалізм";), але з обережністю ставився до марксистської моделі майбутнього, пророкуючи згортання демократії, приниження людського достоїнства і засилля тоталітарної держави. Погоджуючись з тезою про домінування продуктивних сил у житті суспільства, Франко, одночасно, критикував ";теорію економічного матеріалізму";, звинувачуючи марксизм в історичному фаталізмі. Критерієм дійсного прогресу повинно бути не збільшення багатства, прогрес науки, мистецтва самі по собі - а звільнення людської особистості, розширення свободи людської діяльності, можливостей щастя індивіда. Але щастя неможливо здійснити поодинці, а тільки в такій людській спільноті як нація, що має для цього стати цілісним культурним організмом. Це досягається шляхом усвідомлення індивідами, що складають націю - ідеалу, що їх поєднує, і вірою в цей ідеал. Важлива роль у цьому належить, за Франком, мужній особистості, покликання якої - прокласти народу шлях у щасливе майбутнє – франківський образ Каменяра - ";вічного революціонера";. У зв’язку з цим він велику роль відводив українській інтелігенції, яка повинна виступити будителем маси, і критикує тих українських інтелігентів, які надмірно зайняті теоретичним абстрактним міркуванням.

Таким чином, у філософських, соціально-політичних і морально-етичних шуканнях Т. Шевченка, Л. Українки та І. Франка віддзеркалилась ідея боротьби за національний розвиток українського народу на принципах свободи і демократії. При цьому економічний, соціальний, духовний і політичний поступ України не мислився ними без вивчення і використання позитивного світового та європейського досвіду, без поєднання національного і загальнолюдського. Основну мету їх наукових пошуків зазначено словами І. Франка: «Ми мусимо навчатися чути собі українцями... Мі повинні ... поперед усього пізнати ту свою Україну..., щоб ми розуміли усі вияви її життя, щоб почували собі справді практично частиною його».

Філософські погляди Д.Чижевського

Дмитро Іванович Чижевський (1894—1977 рр.) — ви­датний український вчений — філософ, історик, філолог, славіст. Чижевський став одним із організаторів Української вільної академії наук в Аугсбурзі, був професором Українського вільного університету, професором філософії і логіки педагогічної академії Української автокефальної церкви. З 1962 - дійсний член Гейдельбергської академії наук. Автор понад 900 наукових праць. Важливі роботи: «Завдання історії української філософії», «Філософський метод Г.Сковороди», «Нариси з історії філософії України» та ін.

Чижевський виходив з поняття безпосереднього буття людини. Людину можуть витіснити з її місця в бутті різні чинники: теоретичні вчення, вигадані для себе соціальні ролі, мода, стереотипи масової культури, ідеологія. Але людина має знайти своє справжнє місце в бутті, вищий смисл свого існування, усвідомити себе. Щоб визначити своє «справжнє місце», людина мусить не допускати етичної самоізоляції від буття, бути відкритою щодо інших індивідуальних та колективних світів, здатною до співпереживання, розуміння, любові, віри, надії. Таке розмаїття зв’язків вимагає орієнтації людини на трансцендентне буття - на єднання людини з Абсолютом, з Богом. В результаті - досягається стійкість буття людини. Тому основним в філософії Чижевського є пошук сенсу життя в цілому, а також сутності світу.

Розвиток філософії Чижевський розглядав як розвиток духовної історії, де філософія є самоусвідомленням народом своєї культурної самобутності. Звідси звернення його до історії філософії загалом і, зокрема - до історії філософії України, що, власне, стало центром наукових інтересів вченого. Чижевський є автором перших узагальнюючих праць з історії філософії України, де він прагне осягти чинники духовної історії України. Д.Чижевський дає опис рис національного характеру українського народу, що відобразились у специфіці ук­раїнської філософії:

- «емоціалізм і сентиментальність, чутливість і ліризм», що виявлялося в «естетизмі українського народ­ного життя і обрядовості»;

- «індивідуалізм та стремління до «свободи»; нахил до духовного усамітнення”;

- «неспокій, рухливість, більш психічні, ніж зов­нішні»;

- гармонія між зовнішнім та внутрішнім, прагнення до згоди, до миру, а не до боротьби;

- релігійне забарвлення.

Ці риси не лише виявлялися впродовж історії ук­раїнського народу, а й певним чином визначали цю історію. Чижевський вважав, що «емоціалізм», індивідуалізм, плюралістична етика, що визнає право кожного індивіду на власний етичний шлях знайшли своє яскраве відображення в філософській творчості видатних українських філософів.

План семінарського заняття

1. Загальна характеристика основних етапів розвитку філософської думки в Україні.

2. Розвиток філософії у Києво-Могилянській Академії.

3. Григорій Сковорода: його життя та філософські погляди.

4. Внесок П. Юркевича в розвиток української філософської думки.

5. Філософські погляди представників української революційної демократії.

6. Філософські погляди Д.Чижевського.

Тести

1.Загальною характеристикою філософії Київської Русі були:

- Спрямованість на вирішення актуальних питань суспільного буття.

- Домінування духовно-практичної форми освоєння світу.

- Основна увага до питань суспільної практики, проблем людини, пізнання, смисложиттєвої проблематики.

2.За своїми найпершими особливостями рання українська філософська думка тяжіла до:

- морального повчання та життєвої настанови;

- вибудовування абстрактно-теоретичних конструкцій;

- містико-афористичної символіки;

- космоцентризму та натурфілософії.

3.Для ідейного спрямування українського гуманізму характерно:

- реабілітація цінності земного життя та інтерес до суспільно-історичної проблематики;

- підвищений інтерес до природознавства та точних наук;

- застосовування даних точних наук до вивчення людини.

4.Першим вищим навчальним закладом на теренах України була:

- Острозька академія; - Києво-Могилянська академія.

5.Філософські курси Києво-Могилянської академії - це:

- оригінальні філософські концепції, розроблені її професорами;

- курси пізньої західно-європейської схоластики, запозичені українськими мислителями;

- типові курси західно-європейських університетів із вкрапленням новітніх даних науки та в інтерпретації, що відповідала традиціям українського менталітету.

6.Кому з українських філософів належить вчення про дві натури та три світи?

- П.Юркевичу; - І.Франку;

- Г.Сковороді; - О.Потебні.

7.Світ символів, за Сковородою, це:

- Біблія; - мова;

- логіка.

8.Назвіть основні ідеї філософської системи Г. Сковороди:

- антропоцентризм; - космологізм;

- натуралізм; - містичний символізм.

9.З ким з античних мислителів порівнювали видатного українського філософа Григорія Сковороду?

- Аристотелем; - Протагором;

- Сократом; - Сенекою.

10.Ким була розроблена концепція “сродної праці”?

- М.Драгомановим; - Д.Чижевським;

- Т.Шевченком; - Г.Сковородою;

- П.Юркевичем.

11.Із наведених нижче життєвих гасел виділіть ті, які, на Вашу думку, співзвучні поглядам Г.Сковороди:

- ";Проживи непомітно!";

- ";Пізнай самого себе!";

- ";Добре прожив той, хто добре ховався";;

- ";Життя ловило мене, але не спіймало ";;

- ";Подяка блаженній природі за те, що потрібне зробила неважким, а важке непотрібним";.

12.Невірно, що Г.Сковорода:

- розвивав ”філософію серця”; - був матеріалістом;

- розвивав теорію “спорідненої праці”; - створив теорію “трьох світів”.

13.Що є основою неповторності людини за П.Юркевичем:

- розум; - воля;

- знання; - серце;

- почуття; - уява.

14.Хто з українських філософів є автором твору:Сердце и его значение в духовной жизни человека, по учению слова Божия”:

- Прокопович; - Юркевич;

- Сковорода.

15.Які риси, на думку Чижевського, притаманні пси­хологічному складу українського народу, що відобразились у специфіці ук­раїнської філософії?

- емоційність і сентиментальність;

- індивідуалізм та прагнення до свободи;

- колективізм;

- прагнення до згоди, до миру, а не до боротьби;

- релігійність;

- схильність до абстрактного, відірваного від життя теоретизування.

16.Кому належить вислів:Світ ловив мене та не впіймав”?

- Юркевичу; - Сковороді;

- Чижевському; - Шевченку.

17.Назвіть автора першого достатньо виваженого та авторитетного дослідження історії філософії в Україні:

- П.Юркевич; - О.Гіляров;

- В.Зеньковський; - В.Вернадський;

- Д.Чижевський.

Першоджерела до вивчення теми

Сковорода Г. Диалог: имя ему — потоп Змиин.

Начальная дверь к христианскому добронравию

...Суть же три мира. Первый есть всеобщий и мир обительный, где все рожденное обитает. Сей составлен из бес­численных мир-миров и есть великий мир. Другие два суть частные и малые миры. Первый — микрокосм, сиречь ми­рик, мирок, или человек. Второй мир символический, си-речь Библия. В обительном коем-либо мире солнце есть око его, и око сие есть солнце. А как солнце есть глава мира, тогда не дивно, что человек назван микрокосм, си-речь маленький мир. А Библия есть символический мир, затем что в ней собраны небесных и преисподних тварей фигуры, дабы они были монументами, ведущими мысль нашу в понятие вечной натуры, утаенной в тленной так, как рисунок в красках своих...

Все три мира состоят из двух едино составляющих естеств, называемых материя и форма. Сии формы у Плато­на называются идеи, сиречь видения, виды, образы. Они суть первородные миры нерукотворные, тайные веревки, пре­ходящую сень, или материю, содержащие. В великом и в малом мире вещественный вид дает знать об утаенных под ним формах, или вечных образах. Такое же и в символич­ном, или библейном, мире, собрание тварей составляет материю. Но божие естество, куда знамением своим ведет тварь, есть форма. Ибо в сем мире есть материя и форма, сиречь плоть и дух, стень и истина, смерть и жизнь. Например, солнечная фигура есть материя, или стень. Но понеже она значит положившего в солнце селение свое, того ради вторая мысль есть форма и дух, будто второе в солнце солнце... Как из двоих цветов два духа, так из дво­их естеств две мысли и два сердца: тленное и нетленное, чистое и нечистое, мертвое и живое!…

Весь мир состоит из двух натур: одна — видимая, дру­гая — невидимая...

Сия невидимая натура, или бог, всю тварь проницает и содержит; везде всегда была, есть и будет. Например, тело человеческое видно, но проницающий и содержащий оное ум не виден.

По сей причине у древних бог назывался ум всемирный... Что касается видимой натуры, то ей также не одно имя, например, вещество, или материя, земля, плоть, тень и проч...

Сия-то блаженнейшая натура, или дух, весь мир, буд­то машинистова хитрость часовую на башне машину, в движении содержит и, по примеру попечительного отца, сам бытие есть всякому созданию. Сам одушевляет, кор­мит, распоряжает, починяет, защищает и по своей же воле, которая всеобщим законом, или уставом, зовется, опять в грубую материю, или грязь, обращает, а мы то называет смертию.

По сей причине разумная древность сравнила его с ма­тематиком или геометром, потому что непрестанно в про­порциях или размерах упражняется, вылепливая по разным фигурам, например: травы, деревья, зверей и все прочее; а еврейские мудрецы уподобили его горшечнику...

Она во всех наших всякого рода делах и речах душа, польза и краса, а без нее все мертво и гнусно. Родимся мы все без нее, однако для нее. Кто к ней природнее и охот­нее, тот благороднее и острее, а чем больше кто с нею имеет участие, тем действительнейшее, но не понятое внут­ри чувствует блаженство или удовольствие. От нее одной зависит особенный в создании рода человеческого промы­сел...

Она различит нас от зверей милосердием и справед­ливостью, а от скотов — воздержанием и разумом; и не что иное есть, как блаженнейшее лицо божье, тайно на сердце написанное, сила и правило всех наших движений и дел…

Благодарение блаженному Богу о том, что нужное сделал нетрудным, а трудное ненужным.

Нет слаще для человека и нет нужнее, как счастье; нет же ничего и легче сего. Благодарение блаженному Богу Царствие Божие внутри нас. Счастие в сердце, сердце в любви, любовь же в законе вечного...

Что было бы, если бы счастие, пренужнейшее и любез­нейшее для всех, зависело от места, от времени, от плоти и крови? Скажу яснее: что было бы, если бы счастие за­ключил бог в Америке, или в Канарских островах, или в азиатском Иерусалиме, или в царских чертогах, или в со­ломоновом веке, или в богатствах, или в пустыне, или в чине, или в науках, или в здравии?.. Тогда бы и счастие наше и мы с ним были бедные. Кто б мог добраться к тем местам? Как можно родиться всем в одном коем-то време­ни? Как же и поместиться в одном чине и стати? Кое же то и счастие, утвержденное на песке плоти, на ограничен­ном месте и времени, на смертном человеке? Не сие ли есть трудное? Ей! Трудное и невозможное. Благодарение же бла­женному Богу, что трудное сделал ненужным.

Ныне же желаешь ли быть счастливым? Не ищи счас­тья за морем, не проси его у человека, не странствуй по планетам, не волочись по дворцам, не ползай по шару зем­ному, не броди по Иерусалимам... Золотом можешь купить деревню, вещь трудную, как обходимую, а счастие как не­обходимая необходимость туне везде и всегда даруется...

Что же есть для тебя нужное? То, что самое легкое. А что же есть легкое? О друг мой, все трудное, и тяжелое, и горькое, и злое, и лживое есть. Однако что есть легкое? То, друг мой, что нужное. Что есть нужное? Нужное есть только одно: «Едино есть на потребу»...

Что же есть оное едино? Бог. Всяка тварь есть рухлядь, смесь, сволочь, сечь, лом, крушь, стечь, вздор, сплочь, и плоть и плетки... А то, что любезное и потребное, есть едино везде и всегда. Но сие едино все горстию своею и прах плоти твоей содержит...

Многие телесные необходимости ожидают тебя, и не там счастие, а для сердца твоего едино есть на потребу, там бог и счастие, не далече оно. Близ есть. В сердце и в душе твоей.

Юркевич П. Сердце и его значение в духовной жизни человека, по учению слова Божия

Кто читает с надлежащим вниманием слово Божие, тот легко может заметить, что во всех священных книгах и у всех богодухновенных писателей сердце человеческое рас­сматривается как средоточие всей телесной и духовной жизни человека, как существеннейший орган и ближайшее седалище всех сил, отправлений, движений, желаний, чув­ствований и мыслей человека со всеми их направлениями и оттенками...

Сердце есть хранитель и носитель всех телесных сил че­ловека...

Сердце есть средоточие душевной и духовной жизни че­ловека. Так, в сердце зачинается и рождается решимость человека на такие или другие поступки, в нем возникают многообразные преднамерения и желания; оно есть седа­лище воли и ее хотений. .

Сердце есть седалище всех познавательных действий души...

Сердце есть средоточие многообразных душевных чув­ствований, волнений и страстей...

Наконец, сердце есть средоточие нравственной жизни человека... Сердце есть исходное место всего доброго и злого в словах, мыслях и поступках человека, есть доброе или злое сокровище человека... Сердце есть скрижаль, на которой записан естественный нравственный закон...

Считаем небесполезным войти в рассмотрение тех ос­нований, по которым наука не соглашается с библейским учением о сердце как седалище и средоточии душевной жизни человека. Может быть, при этом откроется, что биб­лейское воззрение не так безразлично для интересов наше­го знания, чтобы мы могли при изучении души оставлять его без внимания...

В настоящее время физиология знает, что сердце не есть простой мускул, не есть нечувствительный механизм, кото­рый только заведывает движением крови в теле посредст­вом механического на него давления. В сердце соединяются оба замечательнейшие порядка нервов: так называемые нервы симпатические, которые заведывают всеми расти­тельными отправлениями человеческого организма, хи­мическим претворением материалов, питанием и обновле­нием тела, образованием его составных частей, наконец, целесообразным согласием между величиною и формою его отдельных действий, и нервы, служащие необходимыми органами ощущения или представления и воли. ...отсюда делается ясным, почему общее чувство души или чувство, которое мы имеем о нашем собственном духовно-телесном бытии, дает замечать себя в сердце, так что самые непри­метные перемены в этом чувстве сопровождаются переме­нами в биениях сердца... Если нашему телу недостает над­лежащих материалов для питания или если какие-либо части его выведены из нормального своего положения и отношения к другим частям, то эти механические измене­ния в теле ощущаются душою как голод и болезнь...

Сообразно с этим лучшие философы и великие поэты сознавали, что сердце их было истинным местом рождения тех глубоких идей, которые они передали человечеству в своих творениях, а сознание, которого деятельность соеди­нена с отправлениями органов чувств и головного мозга, давало этим идеям только ясность и определенность, свой­ственные мышлению...

Гораздо решительнее выступает значение сердца в об­ласти человеческой деятельности, потому что мы различно судим о человеческих поступках смотря по тому, опре­деляются ли они внешними обстоятельствами и соот­ветствующими соображениями или же возникают из непосредственных и свободных движений сердца. Только последним, по-настоящему, мы можем приписать нрав­ственное достоинство, тогда как первые имеют в большей или меньшей мере характер физических действий ...

Выразим окончательно нашу мысль о значении начал и общих правил разума в области нравственной посред­ством евангельского образа, который по своей точности всегда будет возбуждать удивление в беспристрастном на­блюдателе: для живой — а не только представляемой — нравственности требуется светильник и елей (Мф 25, 1— 10). По мере того как в сердце человека иссякает елей люб­ви, светильник гаснет: нравственные начала и идеи потем-няются и наконец исчезают из сознания... Это отношение между светильником и елеем — между головою и серд­цем — есть самое обыкновенное явление в нравственной истории человечества…

Проблемно-пошукові завдання

1.Проаналізуйте основні етапи історико-філософського процесу в Україні.

2.Охарактеризуйте особливості розвитку філософії в Києво-Могилянській Академії.

3.Розкрийте сутність вчення Г. Сковороди про “дві натури” та “три світи” (роботи: “Диалог: имя ему — потоп Змиин”; “Начальная дверь к христианскому добронравию”);

4.Проаналізуйте, як вчення Сковороди про „сродну працю” пов’язане з пошуками людиною щастя. Чи згодні Ви з поглядами українського філософа?

5.Часто підкреслюють: “Сковорода – це український Сократ”. Зробіть порівняльну характеристику поглядів цих двох мислителів: що у них було спільного, а що – відмінного.

6.Як Ви вважаєте, чому Сковорода заповідав написати після його смерті таку епітафію: „Світ ловив мене, але не спіймав”?

7.Проаналізувати, яке місце відводиться серцю в філософській концепції П.Юркевича.

8.Охарактеризуйте, як філософські погляди знайшли відображення в літературній спадщині Т.Шевченка та Л.Українки.

9.Розкрийте погляди Д.Чижевського на психологічні риси українського народу.

10.Порівняти погляди на оцінку ролі розуму в поведінці людини в західноєвропейській та українській філософській традиції. Якими чинниками, на Вашу думку, обумовлені ці розбіжності?

Тематика доповідей та рефератів

1.Філософські ідеї в духовній культурі Київської Русі.

2.Філософія Києво-Могилянської академії: представники і напрямки.

3.Г.Сковорода – український Сократ.

4.Г.Сковорода: життя та філософські погляди.

5.Вчення про „стродний труд” у філософії Г.Сковороди.

6.П.Юркевич та його „філософія серця”.

7.Філософські ідеї в літературній спадщині Т.Шевченка та Л.Українки.

8.Філософські погляди І.Франка.

9.Історико-філософська концепція Д.Чижевського.

10.Розвиток філософської думки в Україні в контексті європейської філософської традиції.

Література

Багалій Д. Український мандрівний філософ Григорій Сковорода. К., 1992.

Горський В.С. Історія української філософії. К., 1996.

Історія філософії України: Хрестоматія. К., 1993.

Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософія України. К., 1999.

Розвиток філософської думки в Україні. К., 1994.

Сковорода Г. Повне зібрання творів: у 2-х т. К., 1973.

Чижевський Д. Нарис з історії філософії на Україні. К.,1992.

Юркевич П.Д. Философские произведения. М., 1990.

Тема 8. Тенденції розвитку сучасної світової

філософії

Зміст теми:

§1. АНАЛІТИЧНИй НАПРЯМОК У ФІЛОСОФІЇ ХІХ-ХХ СТ. 1. Неопозитивізм. 2. Постпозитивізм. 3. Прагматизм. 4.Герменевтика.

§ 2. АНТРОПОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМОК У ФІЛОСОФІЇ ХІХ-ХХ СТОЛІТТЯ. 1. «Філософія життя». 2. Філософські проблеми психоаналізу: фрейдизм та неофрейдизм. 3. Філософія екзистенціалізму.

АНАЛІТИЧНИй НАПРЯМОК У ФІЛОСОФІЇ ХІХ-ХХ СТ.

Неопозитивізм

Перетворення науки в ХІХ-ХХ столітті на один з провідних чинників суспільного розвитку в області філософії відобразилось у вигляді виникнення філософії позитивізму (від лат. positivus – позитивний). Цей філософський напрямок заперечує значення традиційної філософії. Ідеал позитивізму - позитивне, тобто корисне наукове знання, обґрунтоване експериментально. У світлі цієї настанови відбувається і переорієнтація філософії. Позитивістський напрямок пройшов у своєму розвитку кілька стадій: класичній позитивізм, або так званий «перший позитивізм» XІX ст., «другий позитивізм», або емпіріокритицизм рубежу XІX-XX ст., і третій – неопозитивізм, або логічний позитивізм.

Основні ідеї позитивізму були сформульовані в середині ХІХ століття в працях Огюста Конта, Джона Стюарта Мілля, Герберта Спенсера. Пріоритет в заснуванні позитивізму належить Огюсту Конту (1798 - 1857). У своїй роботі «Курс позитивної філософії» він говорить про три стадії історичногорозвитку людства. На першій стадії – теологічній – усі явища пояснюються надприродними силами, панує релігійна свідомість; на другій – метафізичній – в явищах починають вбачати недоступні сприйняттю сутності і причини, панує філософія – «метафізика»; третя стадія – наукова, або позитивна – коли знання спирається на факти, людство відмовляється від нерозв’язних теологічних і метафізичних питань і стає на шлях наукового пізнання. Істинний дух науки, за Контом, полягає не в пошуках кінцевих причин («чому»), не в поясненні, а в описі явищ і того, «як» вони відбуваються. Через спостереження і збір фактів наука може прийти до відкриття законів, що виражають повторювані зв’язки і відношення між явищами. Знання законів служить поясненню явищ і передбаченню майбутнього. Завдання науки – поступово накопичувати факти і поширювати принципи емпіричного природознавства на усі науки. Хоча філософія як метафізичне знання, згідно Конту, у позитивний період і пережила себе, вона не повинна відмерти, оскільки перед нею виникають нові завдання інтеграції, узагальнення результатів спеціальних наук.

Успадкувавши від просвітителів віру в прогрес і в людський розум, Конт вважав, що в основі соціальної динаміки лежить духовний прогрес. Людина, за Контом, за своєю природою егоїстична, але в суспільстві вона вчитьсяальтруїзму. Конт уявляв досконале майбутнє суспільство, що виникне в результаті духовно-морального поступу, як таке, де будуть панувати порядок як підстава і прогрес як мета, де буде проводитись розумна соціальна політика, виникне всесвітня федерація народів з центром у Парижі. Важливим елементом нового суспільства повинна стати нова релігія, яка буде полягати в обожнюванні людства, вихованні людей в дусі усвідомлення їхньої спільності, в дусі альтруїзму. В пропаганді цієї релігії значна роль Конт відводить вченим і артистам – «позитивним священикам», співпраця яких символізує єдність розуму і почуття.

Наприкінці XIX століття виникає філософія емпіріокритицизму (філософія критичного досвіду), яку називають також «другим позитивізмом». Його творцями стали німецький фізик і філософ Ернст Мах (1838-1916) і філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896). Емпіріокритицизм виник в ситуації бурхливого розвитку фізики в 70-80-х роках XIX століття, коли відкриття в області термодинаміки та інших сферах науки показали обмеженість механістичного природознавства. Мах і Авенаріус прагнули «очистити» досвід від зайвих допущень, що привносяться суб’єктом, не випливаючи із самого досвіду. Але при цьому вони усували з нашого знання все, що свідчить про об’єктивність даного в досвіді. Для обґрунтування своєї позиції очищення досвіду від завантаженості його «об’єктивністю», «причинністю» тощо Мах вводить у філософію «принцип економії мислення», а Авенаріус – «принцип найменшої трати сил». На їх погляд, ці принципи повинні стати керівними для наукового пізнання.

Починаючи з 20-х років ХХ сторіччя, виникає і розвивається третя історична форма позитивізму – неопозитивізм, або логічний позитивізм. Біля його витоків стояли представники так званого «Віденського гуртка» Моріц Шлік (1882-1936) та Рудольф Карнап (1891-1970) в Австрії, англійський неопозитивізм представлений Людвігом Вітгенштейном (1869-1951), що емігрував з Австрії, та Бертраном Расселом (1872-1970), Львівско-Варшавську школу представляють К.Твардовський (1866-1938), Я.Лукасевич, А.Тарський.

Зберігши вихідні принципи позитивізму, неопозитивісти посилили критичну настанову щодо філософії, оголосивши її проблеми і, зокрема основне питання філософії, псевдопроблемами, проблеми, «позбавленими змісту». Філософія, на їх думку, тільки тоді буде вартою чогось, коли вона стане науковою, перестане бути «метафізикою», а набуде позитивного життєво-практичного значення, тобто буде орієнтованою на строгі зразки природничонаукового математичного позитивного знання - обґрунтованого, надійного, яке можна перевірити.

Таким чином, філософію, на думку представників неопозитивізму, треба перевірити на науковість. Для цього було розроблено процедуру «верифікації» (від лат. veritas – істина) – перевірки на істинність. Вона передбачала таку послідовність дій: виділення провідних положень певної теорії; зведення їх до простих, далі неподільних «атомарних суджень»; виділення у реальності таких само «атомарних фактів»; співставлення «атомарних суджень» із «атомарними фактами». Тим самим процедура верифікації вимагала зіставлення провідних положень теорії з даними експерименту чи спостереження, тобто з чуттєвим досвідом суб’єкта. Вчені, обмінюючись результатами своїх спостережень (протоколів), зіставляють підсумки проведеної верифікації. Таким шляхом досягається об’єктивність наукових результатів. Отже, критерієм об’єктивності знання виявляється інтерсуб’єктивність, тобто визнання тих чи інших положень науковим співтовариством - не окремим, а саме колективним суб’єктом. Висловлення, з погляду неопозитивістів, можуть бути істинними, помилковими і такими, що не мають сенсу. Істинні і помилкові входять у зміст науки, оскільки вона розвивається шляхом боротьби думок і концепцій, а такі, що не мають сенсу, повинні бути еліміновані (усунуті) з неї.

Справжнім предметом філософії, на думку неопозитивістів, повинна стати розробка методології наукового пізнання. Завдання методолога-філософа повинно зводитися до логічного аналізу мови науки, до прояснення змісту наукових висловлень, очищення її від позбавлених сенсу філософських понять і суджень, від речень природної мови, не перевірених досвідом. На місце філософії, стверджували неопозитивісти, повинна стати логіка науки.

Однак, при спробі послідовно застосувати процедуру верифікації виникли нездоланні труднощі: виявилося, що не тільки багато філософських, але й багато наукових теоретичних висловлювань не можуть бути зведені до досвіду. Це пов’язано з тим, що теоретичне, наукове знання не зводиться цілком до досвіду. Наукові теорії «підносяться» над емпіричним досвідом, вони вводять поняття і понятійні конструкції творчого плану, що не мають прямого чи непрямого еквіваленту в подіях, фактах досвіду, експериментах.

Слід зазначити, що неопозитивізм сприяв вдосконаленню мови науки; зробив великий внесок в розробку математичної логіки; під його впливом суттєво змінилися уявлення про науку, яка стала розумітися не як картина дійсності, а як сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дійсністю. Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні.

Постпозитивізм

На зміну методології неопозитивізму прийшов новий напрямок в філософії постпозитивізм, або «історична школа» в філософії науки, яка звернулася до виявлення закономірностейдіяльності по виробництву наукового знання. Постпозитивістський представлений працями таких філософів як Карл Поппер (1902-1994), Томас Кун (1922-1995), Імре Лакатос (1922 - 1974), Пол Фейерабенд (1924-1994) та ін.

Початок постпозитивізму пов’язаний з виходом основної методологічної роботи К.Поппера „Логіка наукового відкриття” (1959) і книги Т.Куна „Структура наукових революцій” (1962). В цілому цей етап характеризується великим розмаїттям методологічних концепцій, але можна виділити і деякі загальні риси даного напрямку: послаблення уваги до проблем формальної логіки, що було характерно для позитивізму, прагнення пояснити розвиток науки – як нові теорії утверджуються у свідомості наукового співтовариства, які критерії вибору конкуруючих наукових теорій і т.д.

Представники одного з напрямків постпозитивізму - критичного раціоналізму – прагнули розмежувати сфери раціональності науки та псевдонауки, тобто метафізики та ідеології. Засновником цього напрямку став англійський філософ та соціолог К.Поппер. Важливою характеристикою наукового знання він вважає раціоналізм, котрий передбачає відкритість до критики, яка спирається на факти і наукову методологію. Раціоналізм включає в себе принцип фальсифікації, який став альтернативою принципу верифікації в неопозитивізмі. Ідея фальсифікації пропонувала вважати, що наукове знання не є завершеним, а тому воно може бути піддане спростуванню. Зростання наукового знання якраз і полягає у висуненні нових сміливих гіпотез і їх спростуванні, фальсифікації, в результаті чого й вирішуються наукові проблеми. Ненаукове ж знання спростувати неможливо. Якщо теорія неспростовна, то це не є її достоїнство, а її недолік.

В області соціальної філософії Поппер виступив проти так званого „історицизму”, який вбачав головне завдання соціальних наук в історичному передбаченні. Згідно Попперу, в суспільстві не існує ніяких об’єктивних законів розвитку, тому неможливо його прогнозування. Свою соціально-філософську концепцію в найбільш повному вигляді він виклав у роботі „Відкрите суспільство і його вороги” (1945). Відкрите суспільство – це суспільство демократичного типу, що характеризується плюралізмом в економіці, політиці, культурі, розвиненими соцільними соціальними структурами, громадянським суспільством і правовою державою. Для членів такого характерними є раціонально-критичне мислення та відповідна установка поведінки. До закритих суспільств він відносить суспільства докапіталістичні та соціалістичні, для яких характерними рисами є незмінність соціальних форм функціонування, тоталітаризм, примат колективу над особистістю, ідейний догматизм.

Значний внесок в розробку постпозитивістської теорії належить американському філософу Томасу Куну, одному з лідерів історико-еволюціоністського напрямку в філософії науки. Свою концепцію історичної динаміки розвитку знання він виклав у фундаментальній роботі «Структура наукових революцій». Кун запропонував відмовитися від пануючого в неопозитивізмі образу науки як системи знань, підпорядкованої у своєму розвитку канонам методології і логіки, і замінити його образом науки як діяльності наукових співтовариств. Виходячи з центрального для його концепції поняття «парадигма», Кун запропонував специфічну схему історико-наукового процесу. Парадигма як основна одиниця виміру процесу розвитку науки – у самому загальному вигляді являє собою сукупність переконань, цінностей та технічних засобів, що застосовуються науковим співтовариством і забезпечують існування наукової традиції. Наукове співтовариство складається з людей, що визнають певну парадигму. Остання, як правило, знаходить своє втілення в підручниках чи у класичних працях вчених і на багато років визначає коло проблем і методів їхнього вирішення в тій чи іншій області науки. До парадигм Кун відносить, наприклад, аристотелівську динаміку, птолемеївську астрономію, ньютонівську механіку. Пізніше Кун роз’яснює значення терміну «парадигма» за допомогою поняття дисциплінарної матриці, основними елементами якої є символічні узагальнення (формули), закони і визначення термінів; «метафізичні уявлення», що задають спосіб бачення універсуму; ціннісні установки, що впливають на вибір напрямку дослідження; «загальноприйняті зразки» рішення конкретних задач.

Загальна схема історико-наукового процесу, за Куном, містить у собі два основних етапи: «нормальна наука», де панує певна парадигма; «наукова революція» – розпад парадигми, конкуренція між альтернативними парадигмами і, нарешті, перемога однієї з них, тобто перехід до нового періоду «нормальної науки». Більш детально ж історико-науковий процес за Куном складається з таких фаз:

- допарадигмальний період, що характеризується суперництвомрізних шкіл, відсутністю загальноприйнятих концепцій і методів дослідження, серйозними суперечками щодо правомірності методів, проблем і стандартних рішень;

- період “нормальної науки”, коли зникають розбіжності в результаті перемоги однієї зі шкіл; вчені в цей період зайняті рішенням конкретних задач на основі прийнятої парадигми;

- криза нормальної науки, коли відбувається накопичення «аномальних фактів», що не піддаються поясненню на основі даної парадигми; виникає стан професійної невпевненості в науковому співтоваристві; активізуються пошуки нових способів пояснення фактів;

- наукова революція, для якої характерне витіснення старої парадигми новою; в цей період вчені при обговоренні фундаментальних положень звертаються за допомогою до філософії; процес зміни парадигми відбувається як боротьба між різними науковими співтовариствами.

Представники постпозитивізму зробили значний внесок у філософське осмислення науки, поглибили уявлення про її розвиток і діяльність вчених.

Прагматизм

Основи філософії прагматизму були закладені в 70-х роках XIX сторіччя американським філософом, математиком і логіком Чарльзом Пірсом (1839-1914). Остаточно ж прагматизм як філософська течія склався на початку XX століття. Основні його представники: Вільям Джемс (1842-1910), Джон Дьюї (1859-1952), Сідні Хук (1902-1989), Фердінанд Шіллер (1864-1937). Назва течії пов’язана з грецьким словом «прагма», що в перекладі означає справу, дію, тому представники цієї школи називають своє вчення ще «філософією дії». Прагматизм - суто американська форма розвитку позитивізму, його виникнення зазвичай пов’язують з бурхливим промисловим і науково-технічним розвитком США на рубежі XIX і XX сторіч. В цей час найбільш почесним і корисним заняттям стало «робити гроші»; людина оцінювалася в залежності від того, скільки на її рахунку доларів; цінувалося лише те, що приносить гроші. У середовищі ділових людей типовим поглядом стає утилітаризм (від лат. utilitas - користь, вигода) - принцип оцінки всіх явищ з погляду їхньої корисності, можливості служити засобом для досягнення якоїсь мети. Філософським обґрунтуванням такої життєвої позиції і став прагматизм.

В якості головної мети існування людини прагматизм висуває індивідуальне благополуччяі можливість досягнення багатства і щастя. Сама людина розглядається при цьому переважно як біологічна істота, що керується інстинктом. Поведінка людини у світі, на думку прагматистів, схожа на поведінку тварини. В неї так само, шляхом проб і помилок, поступово виробляються стереотипи поведінки. Зміст життя людини складається з вольових зусиль і емоцій, а думка потрібна для того, щоб усунути перешкоди для дії.

Центральною дійовою особою філософії прагматизму є ділова людина – енергійна, вольова, пройнята духом індивідуалізму і прагнення до вигоди. Така людина у своїй поведінці керується не якимось вченням, а переважно інстинктом, інтуїцією. Американці звикли в усьому спиратися на власні сили, вони виховувались на принципах вміння швидко і ефективно діяти, не розмірковуючи довго над принципами своїх дій. Важлива лише енергія і практична тямущість, тверде переконання у своїй здатності справитися з будь-якою проблемою.

Ідеї прагматизму набули в США широкого поширення саме завдяки тому, що вони виявилися цілком співзвучними умонастрою середньої людини з її несхильністю до складних розмірковувань, практицизмом і культом успіху. Прагматизм оголосив програму «реконструкції філософії», звинувативши всю колишню філософію у відриві від життя, абстрактності, споглядальності. В центр філософствування була поставлена висунута Джемсом моральна заповідь: «робити те, що окупається».

Пізнання розглядається прагматизмом як спроба вирішити певну проблему в конкретній ситуації, тобто усувається питання про відповідність наших уявлень реальності. Істину прагматисти тлумачать як відповідність думки і дії. Науковою істина виступає тоді, коли вона являє собою корисну робочу гіпотезу. Як тільки істина перестає «працювати» на нас, вона перестає бути істиною. Тим самим прагматизм заперечує об’єктивність істини і наукової теорії. Критерієм істини він оголосив «користь», або «зручність», тобто індивідуальний успіх. З цієї точки зору релігія істинна, якщо вона приносить комусь користь, наприклад, заспокоєння віруючій людині. Тим самим прагматизм заперечує принципову різницю між наукою і релігією: кожна по-своєму приносить людям користь. Ідеї й теорії, з точки зору прагматизму, виступають «інструментами» нашої діяльності, служать знаряддями для успішного вирішення напружених ситуацій. Тому Дьюї назвав своє вчення «інструменталізмом».

Висуваючи критерій користі на перший план, прагматизм тим самим санкціонує будь-який аморальний вчинок, аби останній не приніс шкідливих наслідків для того, хто його здійснює. Джемс висуває ідею про неповторність моральної ситуації, тому доктрину прагматизму часто називають ситуативною етикою. З такої релятивістської точки зору випливає уява про плюралізм моральних цінностей. Таким чином, фундаментальними етичними принципами прагматизму виступають положення про те, що: добро не є абстрактним поняттям, а завжди відповідає певній людській потребі; кожна моральна ситуація є неповторною, тому не існує “абсолютних істин”, і всякий раз людина мусить знаходити нове рішення; тобто прагматизм надає моральним поняттям ситуативного характеру.

Герменевтика

Герменевтика (від грець. hermeneuem – тлумачити, витлумачувати, інтерпретувати) як напрямок у філософії досліджує теорію і практику тлумачення, інтерпретації, розуміння тексту. Витоки герменевтики сягають античності. Однією з перших праць, безпосередньо пов’язаних з розглядом герменевтичної проблематики, прийнято вважати твір Аристотеля «Про тлумачення». У період еллінізму герменевтика займається інтерпретаціями і дослідженням класичних текстів - Гомера та ін. З виникненням християнства мистецтво і теорія тлумачення на довгий час стали розглядатися як інструмент правильного розуміння Біблії - екзегетика. Важливим етапом розвитку герменевтики було Відродження. В цей час складається розрізнення між hermeneutika sacra, що тлумачила священні тексти, і hermeneutika profana, яка тлумачила тексти “профанні”, що не відносяться до Священного письма.

В XVIII – на початку XIX століття герменевтичні методи поширюються на дослідження історії, виникають герменевтики, що застосовуються вже до таких областей як філологія і природничі науки. Вільгельм Гумбольдт (1767-1835) в своїй праці «Про порівняльне вивчення мов» став відносити до предмету герменевтики все багатство мови, яку він розглядав як «роботу духу», що творить артикульовані звуки, придатні для вираження думки і її розуміння. Великий внесок у формування герменевтики як універсальної теорії розуміння зробив Фрідріх Шлейермахер (1768–1834) - філософ і протестантський теолог («Монологи»). Предметом герменевтики мислитель вважає, насамперед, тексти, що відокремлені від дослідника великою часовою, історичною, культурною дистанцією. Це створює безліч бар’єрів для їхнього правильного розуміння, усувати які і покликана герменевтика. Самі тексти постають перед дослідником як застигла об’єктивованамова. Тому дослідження текстів передбачає діалог між інтерпретатором і автором тексту. Застигла мова, з погляду Шлейермахера, має об'єктивну і суб'єктивну сторони. Об’єктивна сторона є предмет граматичної інтерпретації, яка повинна виявити «дух мови», а суб’єктивну сторону ми досліджуємо за допомогою психології, виявляючи ";дух автора";, творця даного тексту. Розуміння можливе, за Шлейермахером, за умови спорідненості душ автора і читача. Якщо автор занадто далекий від читача, то текст ніколи не буде зрозумілим до кінця, а при цілковитій подібності автора і читача в тексті не залишиться прихованого змісту і його не треба буде тлумачити. Розуміння здійснюється двома шляхами або їхньою сукупністю: шляхом дивінації – штучного «вживання» в душу автора твору; шляхом порівняння – зіставлення фактів, інших даних. Дивінація повинна чергуватися з порівнянням і навпаки. Коли читач остаточно зрозуміє і логіку мови, і душу автора, текст буде цілком зрозумілий. Таким чином, Шлейермахер розглядає герменевтику як спосіб розуміння характеру і психології автора тексту. Причому він ставив завдання до такої міри «вжитися» у текст, щоб зрозуміти його зміст «краще, ніж сам автор».

Важливий етап в подальшому розвитку герменевтики пов’язаний з ім’ям німецького філософа Вільгельма Дільтея (1833– 1911). У своїх працях «Введення в науки про дух», «Виникнення герменевтики» він розглядає герменевтику як загальнонаукову філософську дисципліну і як методологію гуманітарного пізнання. Герменевтика, за Дільтеєм, є специфічним методом наук, що займаються вивченням культури й історії – “наук про дух”. Вона покликана забезпечити реконструкцію духу культур минулих епох і розуміння суспільних подій, суб'єктивні наміри діючих осіб. Науки про дух завжди зайняті інтерпретацією текстів культури, прагнуть зрозуміти внутрішній світ автора тексту. Тексти культури – прояв чужого індивідуального життя. При цьому процедура розуміння в суспільствознавстві корінним чином відрізняється від процедури пояснення у природознавстві, яка пов’язана з абстрагуванням і встановленням загального закону. В. Дільтей вважав, що для правильної інтерпретації тексту важливо зрозуміти психологію автора, його мотиви, спосіб життя і думки.

У ХХ сторіччі герменевтика поступово оформлюється в одну з основних методологічних процедур філософії – спочатку в рамках екзистенціалізму, потім власне у філософській герменевтиці. Вирішальним кроком в цьому напрямку стала робота М.Хайдеггера “Буття і час”, де розуміння розглядається не стільки як спосіб пізнання, скільки як спосіб буття. «Людина є істота, буття якої полягає в розумінні» – так формулюється основна теза філософської герменевтики.

Одним з найвідоміших представників філософської герменевтики виступає Ганс Гадамер, який в своїй роботі «Істина і метод» виходить з того, що найпершим предметом і джерелом герменевтичної дослідження є мова як структурний елемент культурного цілого, без якої неможливі ні життя, ні свідомість, ні мислення, ні почуття, ні історія, ні суспільство. Вона є способом буття людини, її сутнісною властивістю, умовою пізнавальної діяльності. Принципом і джерелом дійсного розуміння і взаєморозуміння є діалог, розмова. Звідси випливає, що інтерпретація є відкритим процесом, який ніколи не може бути цілком завершеним. Крім того, розуміння тексту виявляється невіддільним від саморозуміння інтерпретатора.

Найважливішими поняттями герменевтики виступають:

- розуміння – реконструкція і осягнення смислового змісту явищ історичної і соціокультурної реальності; розуміння - головна герменевтична задача;

- інтерпретація – операція мислення, що полягає в наданнісмислу будь-яким проявам духовної діяльності людини, об’єктивованим у знаковій чи чуттєво-наочній формі, інтерпретація підпорядкована задачі розуміння;

- «герменевтичний трикутник» – взаємини між автором тексту, самим текстом і читачем;

- «герменевтичне коло», яке виражає циклічний характер процесу розуміння: розуміння цілого складається з розуміння окремих частин, а для розуміння частин необхідне розуміння цілого. З цього погляду розуміння тексту є рух по колу від цілого до частини і від частини до цілого. Завжди існує певне перед-розуміння – первинне розуміння, що передує подальшому заглибленню в зміст тексту. Розробка попереднього начерку змісту тексту і його послідовний перегляд і є процесом розуміння смислу тексту.

Значення герменевтики в сучасну епоху обумовлено потребою забезпечити взаєморозуміння між людьми різних культур та релігій, необхідністю пошуку шляхів до діалогу і єднання людства.

АНТРОПОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМОК У ФІЛОСОФІЇ ХІХ-ХХ СТ.

Філософія життя

«Філософія життя» – напрямок, що склався в останній третині XІX –початку XX ст. головним чином у Німеччині і Франції. Основні представники: Ф.Ніцше (1844-1900), В.Дільтей (1833-1911), А.Бергсон (1859-1941), О.Шпенглер (1880-1936). Джерелами “філософії життя” стали традиції німецького романтизму, який виступив проти раціоналізму Просвітництва та філософія А.Шопергауера. Теоретики цього напрямку звернулися до життя як первинної реальності: у Ніцше вона виступає у формі «волі до влади», у Бергсона – як космічний «життєвий порив», у Дільтея – як потік переживань. В усіх трактуваннях життя являє собою цілісний процес творчого становлення, розвитку, що протистоїть усім механічним, неорганічним утворенням, усьому визначеному, застиглому і «сталому». Науковому раціональному пізнанню “філософія життя” протиставляє позаінтелектуальні, інтуїтивні, образно-символічні способи осягнення ірраціональної у своїй основі життєвої реальності: інтуїцію, переживання, розуміння. Найбільш адекватним засобом збагнення і вираження життя розглядається мистецтво, інтуїтивно-несвідоме вираження життя в міфі.

Артур Шопенгауер (1788-1860) у своїх роботах «Світ як воля і уявлення» та «Про підставу моралі» абсолютною першоосновою світу вважає “волю до життя” – нескінченне безцільне прагнення до активності і зміни, що творить світ і людину. Ця воля роздрібнюється в безлічі втілень, між якими йде невпинна боротьба, що пронизує усі рівні живої і неживої природи, в тому числі і людину. Людина – раба волі, яка змушує її жити, яким би безглуздим і жалюгідним не було людське існування. Але в людині бере начало прагнення до звільнення від підпорядкування безглуздій «волі до життя», до подолання егоїстичних імпульсів. До цього ведуть два шляхи. Перший – через мистецтво: завдяки спогляданню прекрасного відбувається відмова людини від нескінченного потоку бажань, рабського служіння волі; переживаючи зустріч з піднесеним, людина більше не вважає себе єдиним центром Всесвіту, автономним суб'єктом. Другий шлях – через жалість, співчуття, що звільнюють індивіда від тягаря турботи про власне життя і породжує в ньому турботу про чуже благо, перетворення чужого страждання у власне. Жалість - первородна глибина людського «Я», в якій відкривається значимість людини як особистості. Таким чином, призначення і сенс життя людини, за Шопенгауером, в естетичному і моральному звільненні від «волі до життя» шляхом подолання ілюзій про внутрішню автономію індивіда і усвідомлення надіндивідуальної значимості життя.

А.Шопенгауер першим у XIX столітті створив філософське обґрунтування песимізму. Усе життя – суцільні розчарування і страждання, що кореняться в самій «волі до життя», з її безглуздістю і вічною незадоволеністю. Людина під впливом волі увесь час чогось бажає: комфорту, здоров’я, продовження життя, які щодня потрібно завойовувати невпинною працею, постійною боротьбою з нестатками. Але бажання ніколи не задовольняються, а якщо задовольняються, то приносять із собою байдужість і нудьгу. Та й життя ми намагаємося зберегти, постійно маючи в перспективі смерть. Життя є щось таке, що треба «відстраждати», щастя ілюзорне, тому Шопенгауер називав існуючий світ «найгіршим з можливих».

Ідеї Шопенгауера далі розвинув Фрідріх Ніцше в своїх роботах «По той бік добра і зла», “Так говорив Заратустра”, «Антихрист», «Воля до влади», “Воля до влади”. Звертаючись до генези людського суспільства і культури, Ніцше виділяє інтелект і фантазію як головні властивості фізично слабкого «зоологічного виду» - тобто людини, за допомогою яких він вирішує практичні задачі виживання. Але логічне мислення, мова, наука ведуть до принципового перекручення дійсності, до повної підміни життя закономірністю – певним стійким і регулярно повторюваним началом. Інший важливий компонент людської культури, що набагато ближче, ніж наука, стоїть до життя – це мистецтво - «добровільне прагнення до ілюзії», що втілює в собі конструктивне начало культури. На ранніх етапах людської цивілізації мистецтво, в порівнянні з наукою, відігравало провідну роль у житті суспільства. Надалі ж співвідношення змінилося на користь науки. Справжня культура, за Ніцше, існувала в досократівскій Греції, де була рівноправність двох начал: діонісійного з його вільною грою життєвих сил і аполонівського з його розміреністю, оформленістю. Однак, починаючи із Сократа, а потім Платона, усе більше виявляється тенденція до усунення з життя всякої нерозумності, безпосередності; в ще більшій мірі це виразилося в християнстві. В результаті європейська культура пішла у своєму розвитку по шляху придушення діонісійного начала «розумом», «істиною», «Богом», в ній взяло гору прагнення до перетворення світу в суцільну впорядкованість. Повсякденне життя строго регламентується, в ньому залишається усе менше місця для героїзму, все більше тріумфує пересічність. Згідно Ніцше, філософія, християнська релігія й аскетична мораль відривають людину від джерел самого існування – від життя. Однак часи цих вчень, констатує філософ, пройшли – потрібні нові ідеї. На місце прагнення до осягнення сутності і порядку слід поставити життя як вічний рух, становлення, постійний плин, у якого немає мети, єдність, яку не можна оцінювати як істинне чи помилкове, добре чи зле. За Ніцше, усі процеси як фізичного, так і духовного життя – це різні модифікації волі до влади, до могутності – найважливішої властивості життя як такого.

Поняття волі, як основи всього існуючого, Ніцше запозичив у Шопенгауера, але надав йому іншого відтінку. Життя є не що інше як «воля до влади», воно прагне до максимуму відчуття влади. Ніцше вважає, що раціональна діяльність паралізує волю до влади, підмінюючи активність, діяльність - розмірковуваннями. Загальноприйнята мораль також підриває «волю до влади», проповідуючи любов до ближнього. «Воля до влади» – основа права сильного, котрий стоїть вище од усіх моральних, релігійних і інших нормативних установлень. Саме таким правом повинна керуватися справжня людина у всіх сферах своєї життєдіяльності. Згідно Ніцше, протягом всієї історії раби у вигляді духовної помсти намагалися нав’язати свою мораль панам. Найвищого розвитку цей процес набув у християнстві. Іудео-християнська мораль перешкоджає повному самовираженню людини. Необхідно провести переоцінку цінностей.

Своїм етичним вченням Фрідріх Ніцше здійснив радикальний розрив з класичною традицією європейського раціоналізму. Він був найбільш незвичайним з усіх моралістів, що стверджував мораль через її критику і навіть радикальне заперечення. Він вважав себе першим “аморалістом”, “справжнім безбожником”, “антихристом”, динамітом, що покликаний підірвати болото звичних уявлень. Ніцше нещадно критикує цінності традиційного гуманізму, висуваючи гасло “переоцінки усіх цінностей”. Ніцше проводить фундаментальну різницю між двома типами моралі: мораллю панів і мораллю рабів. Під мораллю рабів Ніцше має на увазі мораль, що сформувалась під впливом християнської релігії, яка поневолює душі людей, паралізує їх творчу енергію, перетворює їх на покірних долі і лицемірних. Рабська мораль, претендуючи на всезагальність, є мораллю юрби, а не особистості. Ця мораль тлумачиться Ніцше як “воля до заперечення життя”, що виростає з рабського стану.

За Ніцше, загальноприйнята мораль підриває «волю до влади», яка є основою права сильного, котрий стоїть вище всіх моральних, релігійних і інших нормативних установлень. В основі “моралі панів» повинні бути наступні принципи: єдина безумовна цінність – «життя»; люди нерівні – у них різні життєві сили і «воля до влади»; сильна людина вільна від моральних зобов’язань, не зв’язана ніякими нормами. Усім цим вимогам, за Ніцше, задовольняє суб’єкт моралі панів - надлюдина («білява бестія»). По суті справи в міркуваннях Ніцше надлюдина займає місце Бога. “Бог помер. Ми його вбили”, – сповіщає Ніцше вустами Заратустри. І на його місце повинна прийти надлюдина.

Таким чином, погляди Ніцше цілком перевернули принципи традиційної класичної етики, орієнтованої на ідеали гуманізму і прогрес розуму. “Мораль панів” – це мораль сили і егоїзму, котра теж має певні обов’язки, але тільки стосовно подібних до себе. Позбавлена “моралістичних забобонів”, випущена Ніцше на свободу “білява бестія” викликала справжнє захоплення у середовищі естетизованої європейської інтелігенції кінця XIX – початку XX століття, бо відкривала для неї нові виміри особистої свободи. Але трапилось так, що ідеї нічим не стримуваного активізму, ірраціонального прагнення до утвердження свого життя, цинічна зневага до гуманістичних цінностей дуже швидко перейшли зі сфери рафінованого філософствування в практичну площину обробки мас, були використані ідеологами німецького фашизму. Коли Гітлер звільняв своїх вояків від моральних сумнівів і химери совісті, він лише посилював руйнівну інерцію цих фатальних думок Ніцше.

Філософські проблеми психоаналізу: фрейдизм та неофрейдизм

Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у ХХ столітті фрейдизм. Його засновником був австрійський психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939). Ідеї Фрейда викликали і викликають суперечливе до них ставлення. Проте сьогодні можна з впевненістю сказати, що Фрейду належить не лише відкриття, а й фундаментальне дослідження явища несвідомого в людській психіці. Вивчаючи різного роду неврози, Фрейд прийшов до висновку, що вони зумовлені дією досить потужного шару людської психіки, який, проте, є прихованим; цей шар психіки він і назвав несвідомим. Несвідоме - це сукупність психічних явищ, станів і дій, що лежать поза сферою людського розуму і не піддаються, щонайменше в даний момент, контролю з боку свідомості.

Фрейд зміг проникнути в темні пласти і закутки духовного світу людини, на що практично не звертав уваги філософський раціоналізм Нового часу. Він вважав, що виявлення ним ролі підсвідомого завдало людині найбільш сильного удару по її самозакоханості. Першого такого удару завдав Копернік, показавши, що Земля – не центр Всесвіту; другого – Дарвін, який пояснив, що людина – нащадок вищих приматів. Фрейд же розвінчав ілюзії гіпертрофованого раціоналізму, показавши, що свідоме «Я» не є господарем навіть у власному домі. Свої основні ідеї Фрейд виклав у роботах: “Я і Воно”, “Тотем і табу”, “Тлумачення сновидінь”, “Психопатологія повсякденного життя”.

За Фрейдом, людська свідомість складається з трьох рівнів:

- «Воно» (Ід) – сукупність інстинктів, найзначніші з яких статевий інстинкт та інстинкт агресії, комплексів, витиснутих переживань;

- “Над-Я” (Супер-Его) - несвідома інстанція морального контролю, що містить культурні вимоги, суспільні заборони, і обмеження потягів; це – внутрішній цензор;

- “Я” (Его) - розумна частина нашої особистості – балансує між «над-Я» і «Воно», знаходиться “між молотом і наковальнею”, постає як “нещасне Я”: на нього тиснуть вимоги суспільства (мораль, усякого роду обмеження), а також комплекси й інстинкти, котрі не можна цілком придушити або цілком підкорити «над-Я».

Сильна внутрішня напруга здатна зруйнувати людську особистість. Тому треба знайти способи “розвантаження” психіки. Це здійснюється у формі сублімації – втілення відкинутих культурою бажань в культурно-допустиму, соціально-схвалювану форму. Суспільство створює замінник подавленої енергії – ритуали: релігію, мораль, мистецтво, видовища тощо, що являють собою форму реалізації витиснутих бажань. Проте, коли справа доходить до зривів і людина сама не може з ними впоратись, треба вживати процедуру психотерапії: шляхом розпитувань, бесід, вільних асоціацій знаходити спосіб вивільнити, легалізувати заблоковану силу, хоча б в словах. Вчення Фрейда називають психоаналізом тому, що Фрейд ретельно розробляв методику ідентифікації проявів несвідомого, наприклад, у сновидіннях, невимушених обмовках.

Таким чином, за Фрейдом, енергія несвідомого багато в чому визначає роботу свідомості людини і її зовнішню поведінку. Він вважав, що кожна людина носить у собі комплекси, страхи, марновірства, що іноді виражаються в невинних дивацтвах, а іноді носять явно антисоціальний характер. Одним з найважливіших комплексів, за Фрейдом, є так званий “комплекс Едіпа“. Це одне з основних понять класичного психоаналізу, яке Фрейд використовував для позначення двозначного відношення між дитиною і батьками, до яких дитина відчуває несвідомий потяг, що супроводжується почуттями любові і ненависті. На основі цього комплексу виникає людська культура, пов’язана з відповідними нормами і заборонами на інцест. В цьому комплексі, згідно Фрейду, співпадають початки релігії, моралі, соціальних інститутів та мистецтва.

У пізній період своєї творчості для пояснення фундаментальних потягів людини Фрейд вводить поняття Еросу – інстинкту життя, і Танатосу – інстинкту смерті. Вводячи інстинкт смерті, Фрейд хотів пояснити такі явища як агресія і війна. Якщо Ерос носить конструктивний характер, тяжіє до всякого органічного життя, то Танатос – фундаментальна деструктивна сила, що веде до руйнувань і вбивств, обумовлює тяжіння людей до повернення усього живого в неорганічний стан. Обидва інстинкти – творення і руйнування – пронизують кожну людину.

Визнаючи неможливість повного оволодіння несвідомим чи підпорядкування його людині, Фрейд вважав, що, чим більше ми знаємо про нашу психіку, тим менш ми є маріонетками нашого Воно, тим більше свідомо і розумно можемо керувати своїм життям. Мобілізація душевних сил людини з метою усвідомлення своїх несвідомих потягів дозволяє їй позбавитись від породжуваних ними конфліктів. Психоаналіз і є тим засобом, за допомогою котрого може бути надана допомога тим, хто цього потребує, щоб перевести несвідоме у свідоме. “Там де було Воно, повинно бути Я” – така основна максима класичного психоаналізу.

Психоаналіз Фрейда мав величезний резонанс в усьому світі. Його психоаналітика людини мала багато прихильників і послідовників. На основі подальшого розвитку ідей Фрейда, різного тлумачення характеру несвідомого виникли різні напрямки неофрейдизму.

Одним з найближчих соратників Фрейда і популяризатором його вчення став швейцарський психолог, засновник аналітичної психології Карл Густав Юнг (1875-1961). Незважаючи на загальносвітоглядну солідарність зі своїм учителем, Юнг виступив з критикою його вчення. Він показав, по-перше, що неприпустимо зводити всі прояви несвідомого до витиснутої сексуальності; по-друге, він переосмислив концепцію несвідомого. На його думку, несвідоме містить у собі не тільки особисте несвідоме, яке, за Фрейдом, є результатом життя індивіда, але і колективне несвідоме, що походить із глибокого минулого і є результатом колективного досвіду людського роду. Воно складається з архетипів – «прототипів-символів». Як певні прообрази, архетипи у своєму символічному вигляді постають, як різні фігури, що мають важливе психологічне значення для людини. Кількість архетипів у колективному несвідомому може бути безмежною, але особливу увагу Юнг приділяє таким архетипам: “Персона”, “Тінь”, “Аніма”, “Анімус”, “Самість”.

Персона” – це наше публічне обличчя, тобто те, як ми проявляємо себе у відносинах з іншими людьми; її символ: Маска. “Тінь” являє собою подавлену, темну, погану і тваринну сторону особистості; її символи – Сатана, Гітлер. “Аніма” – внутрішній образ жінки в чоловікові, несвідома жіноча сторона особистості чоловіка; її символи: Жінка, Діва Марія, Мона Ліза. “Анімус” – внутрішній образ чоловіка в жінці, несвідома чоловіча сторона особистості жінки; його символи: Чоловік, Ісус Христос, Дон Жуан. Найбільш важливий архетип в теорії Юнга –“Самість” – це серцевина особистості, навколо якої організовані всі інші елементи. Символ цього архетипу – Мандала з її численними різновидами: абстрактне коло, німб святого тощо.

На перетворенні психоаналізу в соціальну філософію сконцентрував увагу Эріх Фромм (1900-1980), який зробив значний внесок в розробку гуманістичної антропології. У своїх роботах “Шлях з хворого суспільства”, ";Втеча від свободи";, ";Людина для самої себе";, “Мати чи бути?”, досліджуючи відчуження людини в буржуазному суспільстві, Фромм запропонував ідею «гуманістичного психоаналізу»: допомогти людині усвідомити недійсність свого існування в суспільстві тотального відчуження, знайти справжнє ";Я"; замість «уявного Я», відродити життєстверджуючий світогляд, відновити гармонію між особистістю і суспільством.

Згідно Фромму, в природі людини закладені унікальні екзистенціальні потреби:

- у встановленні зв’язків з іншими:щоб подолати відчуття ізоляції, людям необхідно про когось піклуватись, нести за когось відповідальність. Ідеальним шляхом задоволення цієї потреби є продуктивна любов, що допомагає людям працювати разом, зберігаючи при цьому свою індивідуальність. Якщо ж ця потреба не задовольняється, то людина набуває нарцисичного характеру, відстоюючи тільки свої егоїстичні інтереси, не довіряючи іншим;

- в подоланні: усі люди потребують подолання своєї пасивної тваринної природи, щоб стати активними творцями свого життя. Це досягається шляхом творчості – в сфері мистецтва, в створенні матеріальних цінностей або вихованні дітей. Якщо ця потреба не знаходить свого задоволення, то результатом є деструктивна поведінка;

- у вкоріненості: людям необхідне відчуття стабільності та захищеності;

- в ідентичності – це потреба в збереженні своєї несхожості, індивідуальності; індивід з чітким і ясним її усвідомленням сприймає себе як господар своєї долі. Копіювання ж чиєїсь поведінки приводить до конформізму, відчуття підпорядкованості;

- в системі світоглядних поглядів: відсутність цілісної світоглядної орієнтації приводить до нездатності адекватно сприймати дійсність і цілеспрямовано діяти.

Розглядаючи ці потреби в економіко-політичному контексті, Фромм стверджує, що їх вираження і задоволення залежить від типу соціальних умов. В залежності від специфіки суспільних стосунків формуються певні типи характеру, з яких, за Фроммом, чотири є непродуктивними і лише один - продуктивний (здоровий). Непродуктивні типи:

рецептивний - вважає, що джерело всього цінного в житті знаходиться у зовнішньому світі і єдиний спосіб отримати бажане - це шлях одержання його як дарункуззовні. Представники цього типу залежні та пасивні, нездатні щось робити без зовнішньої допомоги. Їх основне завдання в житті – скоріше бути любимими, ніж любити самому. Рецептивних індивідів можна характеризувати як довірливих, пасивних і сентиментальних;

експлуататорський - як і рецептивний, не здатний до творчості і тому прагне отримати все, що йому треба, із зовнішнього світу – але не як дарунок, а силоміць чи обманом. Негативні риси цього типу – агресивність, самонадіяність, егоцентризм; позитивні - почуття власної гідності, імпульсивність і впевненість у собі;

накопичувальний - характеризується недовірою до всього, що може бути отримане ззовні і тяжіє до нагромадження і збереження накопиченого, до скнарості, орієнтується на минуле. Негативні риси цього типу – підозрілість і впертість; позитивні – стриманість і завбачливість;

ринковий – продукт сучасного капіталістичного суспільства. Для людей цього типу характерне ставлення до усього як до товару, цінність якого визначається міновою вартістю. Відносини з іншими людьми носять поверховий характер. Їх основне гасло: “Я такий, яким ви хочете мене бачити”. Негативні риси - нерозбірливість у засобах, безцільність, безтактність; позитивні – відкритість, щедрість, допитливість;

продуктивний – здоровий тип – характеризується активною взаємодією зі світом на основі сили розуму, творчості, щирої любові. Його основні риси: самостійність, незалежність, чесність, спокій, любов, творчість. Здатність до любові – справжня цінність людини. Повага до життя, почуття ідентичності, потреби в єднанні зі світом стають переважаючими, тим самим сприяючи переходу від егоїзму до альтруїзму, від модусу володіння до модусу буття. Сила продуктивної любові дає можливість людям цього типу палко любити усе живе на Землі, їм притаманні такі якості як турбота, відповідальність, повага. Це кінцева мета в розвитку людини.

Таким чином, гуманістичний психоаналіз Фромма спрямований на подолання відчуження людини в буржуазному суспільстві, на саморозгортання внутрішніх потенцій людини, на створення гуманістичного суспільства загальної любові.

Філософія екзистенціалізму

Одним з впливових напрямків сучасної західної філософії є екзистенціалізм. Його назва походить від лат. ex(s)istentia – існування, тому цей напрямок також називають “філософією існування”. Екзистенціалізм, на противагу раціоналістичній філософії, став розглядати людину як переживаючу, страждаючу і трагічну істоту, що має свободу вибору і є відповідальною за свої вчинки.

Екзистенціалізм зародився в 20-і роки XX сторіччя між двома світовими війнами, розроблявся також під час і після другої світової війни. Катастрофічні історичні потрясіння, загибель мільйонів людей особливо гостро дали відчути крихкість людського буття, загострили питання про його сенс. Згідно екзистенціалізму, щоб встояти в такому світі, потрібно, насамперед, розібратися у своєму внутрішньому світі, головна увага приділяється духовній стійкості людини перед лицем ворожого світу.

Основні представники екзистенціалізму: у Німеччині – Мартін Хайдеггер (1889-1976), Карл Ясперс (1883-1969); у Франції – Габрієль Марсель (1889-1973), Жан-Поль Сартр (1905-1980), Альбер Камю (1913-1960), Моріс Мерло-Понті (1908-1961); в Іспанії близький до цієї течії Хосе Ортега-і-Гасет (1883-1955). Духовними попередниками екзистенціалізму вважаються французький філософ XVІІ сторіччя Б. Паскаль, датський філософ XІX ст. С.К’єркегор, російський письменник Ф.М.Достоєвський, представники напрямку “філософії життя” – Ф. Ніцше, А. Бергсон, В. Дільтей. Систематичне впорядкування ідей екзистенціалізму належить М. Хайдеггеру («Буття і час»), К. Ясперсу («Філософія»), Ж.-П. Сартру («Буття і ніщо»). В рамках екзистенціалізму склалися два напрямки: атеїстичний - Хайдеггер, Сартр, Камю; християнський - Ясперс, Марсель.

Видатним попередником екзистенціалізму, який і заклав по суті його основи, став Серен К’єркегор (1813-1855). У своїх роботах «Страх і тремтіння», “Або – або”, “Стадії життєвого шляху” він наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. За К’єркегором, класична філософія, зокрема, філософія Гегеля, розглядає людину занадто абстрактно - як представника роду, забуваючи про живого індивіда з його тривогами і стражданнями. Людина ж – неповторна, унікальна істота. Вона не може бути осягнута наукою, що пізнає явища шляхом узагальнення або через підведення під загальні закони. Її можна пізнати лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху людина може пройти три стадії самопізнання і самоствердження: естетичну, коли людина прагне набувати нових і нових зовнішніх життєвих вражень; етичну, коли людина стабілізує своє життя дотриманням моральних норм; релігійну, коли людина відчуває виправданість своєї індивідуальності прямим відношенням до Бога. Перші дві стадії характеризуються відчуттям відсутності глибинних основ свого буття, покинутості і самотності, в результаті чого людина може впасти у стан відчаю і безпорадності. Але саме вони можуть підказати людині її глибинну істину: людська унікальність виправдовується наявністю Бога, з яким людина безпосередньо пов’язана і який є підставою її самореалізації. Уособленням третьої стадії є пророк Авраам, який, маючи тверду віру, був готовий принести в жертву свого єдиного сина. К’єркегор уперше використав термін “екзистенція” для позначення таких особливостей людського буття як неповторність, унікальність, його суто суб’єктивний характер, прагнення вийти за будь-які межі. Саме слово “екзистенція”, означаючи латиною існування, крім того, вказує і на інший смисл – вихід за межі усталеного. Саме ці якості і характеризують, за К’єркегором, глибинний вимір людського буття.

Першим теоретиком екзистенціалізму був М.Хайдеггер, який у своїй роботі “Буття і час” поставив проблему закинутості людини в чужий їй світ. На думку Хайдеггера, традиційна європейська філософія “забула” таку важливу для людини проблему як питання “про смисл буття”, яке можна вирішити шляхом аналізу людського бутя, адже тільки людині буття “відкрите”. Існування людини у світі може бути охарактеризоване як “власне” і “невласне”. “Невласне” – це життя по “типу інших”. Інші люди виступають для нас у формі предметів. Дивлячись на них, ми і самі починаємо розглядати себе як предмет. Погляд на людину як на предмет означає, що її можна “замінити”. Виникає несправжнє буття в “пересічності”, яке виражається Хайдеггером за допомогою екзистенціалу «Man» (mаn – займенник у німецькій мові, що вказує на те, що хтось невизначений щось робить). В несправжньому бутті людина занурена в суще, воно безособове, тому людина не пам’ятає про свою смерть. “Власне буття” пов’язане з усвідомленням своєї смертності. У смерті людина вже не виступає як функція, як предмет серед предметів. Тут вона унікальна.

Ж.-П. Сартр зосереджується на внутрішньому самовідчутті людини, переживанні нею свого буття. Вихідною властивістю людини він вважає свободу. Не існує сили, яка б змусила людину діяти чи жити тільки певним чином; у кінцевому підсумку, що б не відбувалося, людина сама обирає, що прийняти, що відкинути. Чому люди не реалізують своєї свободи? Тому що страх смерті змушує їх ховатися від неї, живучи “як всі”. А свобода вимагає відповідальності за наслідки обраних дій.

Таким чином, вихідний принцип екзистенціалізму – розглядати людину не іззовні, не як об’єкт спостереження та вивчення, а із середини її духовного світу. Якщо філософи класичного напрямку намагалися пояснити людське буття на основі законів природи, об’єктивного світу, то екзистенціалісти підкреслюють, що людське «Я» не можна звести до тілесних і психічних процесів, до якихось універсальних психічних чи фізіологічних складових. Людина – особливе буття – єдине буття, що здатне запитувати про самого себе і про буття взагалі. Для опису людського буття екзистенціалісти вживають не категорії об’єктивної науки, а суб’єктивні, емоційно-забарвлені поняття - екзистенціали: «турбота», «покинутість», «відчуженість», «страх», «абсурдність», «смерть». Екзистенціали характеризують не світ у відриві від людини, а єдність світу і людини.

Для екзистенціалізму питання про самостійне існування природи малоцікаве. З його позицій для людини світ існує постільки, оскільки людина надає йому значення і смислу. Буття-у-світі розкривається через невіддільне від людини «роблення», а воно, у свою чергу, розкривається через «турботу». Ці положення екзистенціалізму дуже важливі сьогодні, коли саме турбота людини і людства про збереження буття планети, цивілізації, природного середовища повинна протистояти деструктивним тенденціям, що вирвалися з-під контролю.

Екзистенціалізм виходить з того, що людина творить сама себе, в ній існування передує сутності. Дитина, народившись, вже існує, але їй ще належить віднайти свою людську сутність, стати людиною. Це означає, що немає наперед заданої, «готової» людської природи. Людина — свого роду «проект», що живе, розгортається, реалізує чи не реалізує себе. Процес знаходження людської сутності індивідом триває все його життя. Доля людини – завжди бути в дорозі, тобто постійно піклуватися про знаходження своєї сутності, причому саме людської сутності. Людина обирає себе в кожний момент свого існування, вона приречена на свободу. Ми «закинуті» у певну епоху і у певний соціальний стан, але те, який ми зробимо вибір, ким себе зробимо – залежить від нас. Ніяка зовнішня сила (Бог, суспільство, природа), ніхто, окрім даного індивіда, не може за нього здійснити його перетворення в людину. І саме він несе відповідальність, якщо це перетворення так і не відбудеться.

Свобода, вибір невідривні від тривоги і відповідальності. Зроблений людиною вибір має безліч наслідків, за які вона несе відповідальність як перед самою собою, так і перед іншими, і зовсім нелегко постійно нести тягар цієї відповідальності. Екзистенціалісти виступають проти віри в якийсь заздалегідь гарантований прогрес. Така віра в ХХ столітті є не просто наївною, але і винятково небезпечною. Як відзначає X. Ортега-і-Гасет, ідея прогресу «приспала» у європейців і американців те радикальне почуття небезпеки, що і є субстанцією людини. Бо, якщо людство прогресує з неминучістю, то з цього випливає, що ми можемо перестати бути насторожі, втратити пильність, звільнити себе від усякої відповідальності і надати можливість об’єктивному ходу історії робити свою справу.

Особливе місце в пізнанні людиною самої себе, згідно екзистенціалізму, належить маргінальним (пограничним) ситуаціям, коли людина знаходиться перед обличчям смерті, у ситуації втрати, любові, страждання, провини. Саме в ці критичні моменти найбільш повно відкривається її власна справжня сутність, людина розкривається такою, якою вона є дійсно, без «маски» - не тільки для інших, але і для самої себе.

Екзистенціальна філософія визначає життя як «буття до смерті». Смертні усі істоти, чому ж тільки людина задається подібним питанням? Тому що вона знає про власну смерть. Тварини теж смертні, але вони цього не знають і тому безтурботні. Людина — найтрагічніша і нещасна істота, якій дісталася найбільш незавидна доля: і бути смертною, і знати про це. Але у самій основі людського життя закладений парадокс: будучи неминуче смертною і знаючи про це, людина кожною миттю свого життя заперечує смерть. Цю трагічну і парадоксальну людську сутність дуже добре осягли і виразили в міфічних символах ще давні греки. Згадаємо Сізіфа, що був засуджений богами скочувати на гору важкий камінь. Як тільки він досягає з неймовірними зусиллями вершини гори, камінь зривається і з гуркотом падає вниз, а нещасний Сізіф спускається до підніжжя, щоб знову котити його, і так продовжується вічно. Цей сюжет був використаний А.Камю в його роботі «Міф про Сізіфа», де формулюється центральне, на його думку, філософське питання: чи варте життя того, щоб бути прожитим. Камю створив свій варіант філософського осмислення переживання людиною свого буття як “буття в абсурді”. Людині в цьому світі нема на що сподіватися, окрім самої себе. Але вона може знайти силу протистояти абсурду, безнадії. Камю вбачав гуманістичну задачу філософії в тому, щоб допомогти людині, яка знаходиться на межі розпачу, зберегти життя. Допомога філософії повинна полягати не в добросердно-оптимістичних запевненнях, що життя прекрасне. Камю вважає, що людина повинна дивитися на життя «відкритими очима», без ілюзій: світ абсурдний, так само, як абсурдні дії Сізіфа. І все-таки життя, навіть у ситуації абсурду, є найвищою цінністю. Таким чином, Камю від трагічного абсурдизму приходить до трагічного оптимізму.

В нашу епоху гранична ситуація між життям і смертю стала не тільки індивідуальною, але загальнолюдською проблемою. Людство вперше в історії не абстрактно, а цілком реально стало перед загрозою смерті. Найважливіший крок, який повинно зробити сучасне людство – усвідомити те, що сучасна ситуація дійсно граничною, і страх перед глобальною катастрофою повинен послужити справі виживання людства.

Філософія екзистенціалізму яскраво проявляє себе в літературі і мистецтві. Вона не втрачає свого значення, оскільки торкається найприхованіших глибин людської душі, виражає загальнолюдські цінності.

План семінарського заняття

1. Філософія життя: основні представники та ідеї:

а) філософські погляди А.Шопенгауера;

б) Ніцше як радикальний критик європейського раціоналізму;

в) етичні погляди Ф.Ніцше.

2.Філософські проблеми психоаналізу: фрейдизм та неофрейдизм.

а) вчення Фрейда про структуру психічного апарату людини;

б) основні поняття психоаналізу;

в) концепція К.Юнга про колективне несвідоме та його архетипи;

г) концепція гуманістичного психоаналізу Е.Фромма.

3.Екзистенціалізм:

а) загальна характеристика та основні представники;

б) К’єркегор як попередник екзистенціалізму;

в) вихідні принципи та категорії екзистенціалізму;

г) екзистенціалізм про свободу і відповідальність;

д) тлумачення моралі представниками екзистенціалізму.

Тести

1.До загальних особливостей філософії ХХ століття можна віднести:

- її відданість традиціям класичної філософії;

- актуалізація нею попередніх форм та напрямів філософії;

- її негативне ставлення до історично попередньої філософії;

- її відданість традиціям класичної філософії;

- її надзвичайну тематичну та методологічну строкатість.

2.До напрямів сцієнтистської філософії ХХ століття належать:

- неопозитивізм; - аналітична філософії;

- антропологія; - неотомізм;

- неокантіантство.

3.Які висловлювання є характерними для прагматизму?

- функція розуму полягає не в пізнанні об’єкту, а в подоланні сумнівів, котрі можуть стати перешкодою до дії;

- філософія повинна стати загальним методом вирішення життєвих проблем, а не абстрактних проблем про початки буття;

- істинна філософія немає нічого спільного з досвідом, практикою – це прерогатива точних наук;

- критерієм істинності знання є його ефективність та корисність, а не відповідність об’єкту.

4.Які поняття характеризують “філософію життя”?

- воля до влади; - турбота;

- життєвий порив; - творча еволюція;

- відповідальність.

5.Якому філософу ХХ століття належать слова: Людина приречена бути вільною. Приречена тому що не сама себе створила, і все ж вільна, тому що, колись закинута у світ, відповідає за все, що робить”?

- Сартру; - Бергсону;

- Шелеру; - Фромму.

6.Теза: “Наука сама собі філософія” - була проголошена:

- Марксом; - Ніцше;

- Енгельсом; - Контом.

7.Визначте, який із напрямів “наукової філософії” у ХІХ столітті наполягав на тому, що філософія повинна вивчати мову та логіку науки?

- марксизм; - прагматизм;

- природничий матеріалізм; - позитивізм.

8.Хто з представників позитивізму розробив вчення про три стадії духовного розвитку людства?

- Г.Спенсер; - Дж.Мілль;

- Е.Мах; - О.Конт;

- Р.Авенаріус.

Назвіть і охарактеризуйте ці стадії

9.Як називається філософський напрямок, котрий не визнає метафізичного обґрунтування наукових знань і вимагає емпіричного обґрунтування?

- інтелектуалізм; - позитивізм;

- трансценденталізм; - фікціоналізм.

10.Хто є основоположником позитивізму?

- Кант; - Коген;

- Конт; - Мілль.

11.На що повинні спиратися знання, котрі, з точки зору О.Конта, могли б оцінюватись як істинні?

- на здоровий глузд; - на інтуїцію;

- на логіку; - на спостереження.

12.О.Конт вважав, що наука повинна вивчати явища, не претендуючи на пізнання “граничних причин”, і прагнути до “заміні слова “чому” словом …

- навіщо; - як;

- скільки; - що.

13.О.Конт стверджував, що він відкрив закон “трьох стадій” інтелектуальної еволюції людства. В якому з наведених нижче пунктів приписана зайва “стадія”?

- метафізична; - наукова;

- теологічна; - езотерична.

14.Як у Конта називається стан людського розуму, котрий є “хворобливим” і перехідним від релігійного стану до позитивно-наукового?

- метафізичний; - нігілістичний;

- скептичний; - емпіричний.

15.Що, з точки зору О.Конта, є головною метою позитивної науки?

- накопичення та опис фактів;

- пізнання апріорних законів розуму;

- пізнання сутності явищ;

- передбачення явищ на основі пізнаних законів.

16.О.Конт у соціології виділив дві частини, а саме:соціальну статистику і …

- соціальну динаміку; - соціальну прагматику;

- соціальну практику; - соціальну статику.

17.Яке філософське вчення пропонує “принцип економії мислення” та “принцип найменшої трати сил”?

- позитивізм; - неопозитивізм;

- постпозитивізм; - емпіріокритицизм;

- екзистенціалізм.

18.Хто з названих філософів є представниками неопозитивізму?

- Р.Карнап; - Г.Спенсер;

- Б.Рассел; - І.Лакатос;

- А.Тарський; - П.Фейерабенд;

- М.Шлік.

19.Який критерій, на думку учасників Віденського гуртка, засвідчує дійсність тієї чи іншої уяви?

- даність апріорі;

- логічна виводимість із аксіом;

- наявність в чуттєвому сприйнятті;

- узгодженість із загальною системою досвіду.

20.Визначте правильну послідовність кроків процедури верифікації, що була розроблена представниками неопозитивізму:

- співставлення атомарних суджень з атомарними фактами;

- виділення провідних положень певної теорії;

- виділення у реальності атомарних фактів;

- зведення провідних положень певної теорії до простих, далі неподільних “атомарних суджень”.

21.Яким терміном у логічному позитивізмі позначається процес встановлення істинності тверджень шляхом їх емпіричної перевірки?

- апперцепція; - верифікація;

- конотація; - фальсифікація.

22.Який метод розвитку знань К.Поппер вважав найважливішим?

- метод сходження від абстрактного до конкретного;

- метод індукції; - метод логічного аналізу;

- метод спроб і помилок.

23.Як К.Поппер називає суспільство, в якому люди критично ставляться до табу, приймають особистісні рішення та засновують їх на спільному обговоренні та можливостях свого інтелекту?

- закрите суспільство; - відкрите суспільство;

- республіка вчених; - республіка геніїв.

24.В рамках якого напрямку філософії вироблені такі поняття як: “парадигма”, “нормальна наука”, “наукова революція”, “наукове співтовариство”, “дослідницька програма”, “концептуальний добір”?

- позитивізм; - неопозитивізм;

- екзистенціалізм; - постпозитивізм.

25.Хто з названих філософів є представниками постпозитивізму?

- Р.Карнап; - Г.Спенсер;

- К.Поппер; - І.Лакатос;

- А.Тарський; - П.Фейерабенд.

26.Хто є автором книги “Структура наукових революцій”?

- Т.Кун; - І.Лакатос;

- К.Поппер; - П.Фейєрабенд.

27.Який філософський напрямок вважає критерієм істини “користь”, або “зручність”?

- “філософія життя”; - екзистенціалізм;

- прагматизм; - неотомізм.

28.Хто з філософів і запропонував принцип “фальсифікації”?

- Р.Карнап; - Л.Вітгенштейн;

- К.Поппер; - Б.Рассел.

29.Визначне правильну послідовність етапів історико-наукового процесу за Томасом Куном:

- період нормальної науки; - допарадигмальний період;

- наукова революція; - криза нормальної науки.

30.Яким терміном Т.Кун називав загальновизнані на протязі якогось часу концепції, котрі дають науковому співтовариству модель постановки проблем та їх вирішення?

- канон; - норма;

- парадигма; - еталон.

31.Як у Т.Куна називається дослідницька діяльність, що спирається на зразкові минулі наукові досягнення (парадигми)?

- аномальна наука; - асиміляція;

- компіляція; - нормальна наука.

32.Яким терміном позначав Т.Кун групу людей, що дотримуються однієї наукової парадигми?

- когорта; - колегія;

- наукове співтовариство; - секта.

33.Як в концепції Куна називаються явища, котрі не вкладаються в пояснювальні можливості парадигми?

- аномалії; - контрадикції;

- трансценденталії; - феномени.

34.Що таке, за Куном, наукова революція?

- нове рішення вічних проблем;

- відкриття справжньої сутності явищ;

- відкриття, що веде до зміни технологій;

- зміна парадигм, понятійної сітки.

35.Який філософський напрямок досліджує теорію і практику тлумачення, інтерпретації та розуміння тексту?

- феноменологія; - психоаналіз;

- герменевтика; - неопозитивізм.

36.Для представників неопозитивізму філософські проблеми є:

- нерозв’язними; - позбавленими змісту;

- псевдопроблемами; - вічними проблемами;

- надуманими проблемами.

37.Предметом філософії, на думку неопозитивістів, повинна стати:

- розробка методології наукового пізнання;

- логічний аналіз мови науки;

- пошук сутності явищ;

- розробка онтологічних проблем;

- виявлення абсолютного знання про світ та людину.

38.Який образ науки запропонував Т.Кун?

- Це система знань, яка підпорядкована певній методології та логіці дослідження.

- Це сталі теорії, принципи, закони, які абсолютні та незмінні.

- Це діяльність наукових співтовариств, які визнають певну парадигму.

39.Яке філософське вчення поставило в центр свого філософствування моральну заповідь: ”робити те, що окупається”?

- філософія життя; - позитивізм;

- філософія дії; - герменевтика;

- прагматизм; -фрейдизм.

40.Яку життєву позицію філософськи обґрунтовує прагматизм?

- раціоналізм; - егоїзм;

- утилітаризм; - альтруїзм;

- розумний егоїзм; - індивідуалізм.

41.Найважливішими поняттями герменевтики виступають:

- розуміння; - пояснення;

- інтерпретація; - герменевтичний трикутник;

- герменевтичний квадрат; - герменевтичне коло.

42.Герменевтичне коло - це:

- Операція мислення, що полягає в наданні смислу будь-яким проявам духовної діяльності людини.

- Взаємини між автором тексту, самим текстом і читачем.

- Це принцип розуміння тексту, заснований на взаємозв’язку частини і цілого.

43.Які, на думку А. Шопенгауера, існують шляхи звільнення від безглуздої “волі до життя”?

- через інтелект; - через мистецтво;

- через релігію; - через жалість;

- через фантазію.

44.Хто є автором книги “Світ як воля та уявлення”?

- Гегель; - Кант;

- Ніцше; - Шопенгауер.

45.До якого напрямку відноситься філософія А.Шопенгауера?

- волюнтаризм; - інтелектуалізм;

- пантеїзм; - позитивізм.

46.Згідно з А.Шопенгауером, воля до буття як єдина засада світу:

- постає тотожною розуму; - діє в єдності із розумом;

- підпорядкована розуму; - є принципово позарозумною.

47.Етика А.Шопенгауера носить переважно:

- песимістичний характер; - оптимістичний характер;

- спирається на християнські заповіді; - спирається на вимоги розуму.

48.Що являє собою, згідно з А.Шопенгауером, “світ”?

- інобуттям ідеї; - моє уявлення і моя воля;

- сукупність усього сущого; - творіння бога.

49.Що таке, за визначенням Ф.Ніцше, життя?

- воля до влади; - спосіб існування білкових тіл;

- довге сновидіння.

50.Хто така “надлюдина” у Ф.Ніцше?

- той, хто безжалісно ставиться до слабких і хворобливих;

- повелитель над черню;

- представник вищої раси, що наділений надмогутністю;

- той, хто усвідомив волю до влади як граничну підставу цінностей.

51.На підставі чого, на думку А.Бергсона, можливо осягнути абсолютну істину?

- досвіду; - інтелекту;

- переживання; - інтуїції;

- екстазу.

52.За що А.Бергсон критикує людський розум?

- Розум нездатний пізнати “життя” у його органічній цілісності.

- Розум нездатний проникнути у сферу трансцендентного, а тому у всьому потрібно покладатись лише на віру.

- Раціональне пізнання базується на досвіді, а досвід, у свою чергу, є лише комплексом наших власних (суб’єктивних) відчуттів.

- Розум звертає увагу лише на типове, стандартне, ігноруючи органічні складові “життя”.

53.Як у А.Бергсона називається суспільство зі “статичною мораллю” і орієнтацією на авторитарне правління?

- автохтонне; - закрите;

- відкрите; - традиціоналістське.

54.Як у А.Бергсона називається суспільство з “динамічною мораллю”, орієнтацією на прогрес, творчість, свободу?

- буржуазне; - закрите;

- комуністичне; - відкрите.

55.Представники філософської антропології закликали:

- вивчати людину всебічно, засобами різних наук;

- вивчати людину в контексті світового еволюційного процесу;

- розглядати людське буття через його внутрішнє переживання;

- розглядати людину як результат соціально-культурного процесу.

56.У галузі філософського осмислення дійсності заслуга З.Фрейда полягає в тому, що він:

- підпорядкував несвідоме свідомому;

- вперше вжив поняття несвідомого;

- завдяки відкриттю та окресленню змісту та меж несвідомого суттєво ускладнив розуміння чинників людської поведінки;

- ініціював розгортання так званої “сексуальної революції” у ХХ столітті;

- завдяки відкриттю несвідомого зумів пояснити багато явищ культури.

57.Що, за Фрейдом, означає термін витіснення?

- потяг до смерті;

- заміщення одного задоволення іншим;

- переключення сексуальної енергії на соціально значиму мету;

- видалення зі свідомості патогенних переживань.

58.Що таке сублімація за Фрейдом?

- умертвіння плоті;

- перехід речовини з твердого в газоподібний стан, минаючи рідкий стан;

- перехід лібідо на несексуальну мету;

- сексуальне розкріпачення.

59.Що, на думку З.Фрейда, є причиною людської творчості?

- Відсутність у сфері підсвідомого прихованих сексуальних комплексів.

- Природний шлях реалізації людиною свого “лібідо”.

- Нездатність реалізувати своє “лібідо” звичайним шляхом.

- Відсутність тиску на “Воно” з боку “над-Я”.

60.В чому полягають відмінності теорії неофрейдиста Е.Фромма від теорії його учителя?

- Заперечує домінанту підсвідомого у поведінці людини і розглядає її як суто раціональну істоту.

- Заперечує домінанту “лібідо” у поведінці людини.

- Поведінка людини визначається історичними досвідом минулих поколінь.

- Людська поведінка визначається історичним досвідом минулих поколінь, котрий існує в “знятій формі” у підсвідомому.

61.Філософія екзистенціалізму зосереджувалась, перш за все, на окресленні людського буття:

- за допомогою науки та наукової термінології;

- через його відношення до світу природного буття;

- в його соціальних та психологічних якостях;

- через його внутрішнє людське сприйняття та переживання.

62.Тезу: “Існування передує сутності” - було введено:

- неотомістами для підкреслення того, що світ твориться богом;

- Фрейдом для позначення того, що несвідоме постає більш потужним, ніж свідоме;

- Гайдеггером для підкреслення найпершої важливості проблеми буття для філософії;

- Сартром для позначення того, що перед людиною в її існуванні завжди відкрита можливість життєвого вибору.

63.Яке філософське вчення використовує такі поняття як “свобода”, “відповідальність”, “гранична ситуація”, “турбота”, “закинутість”, “буття до смерті”, “абсурд”?

- психоаналіз; - екзистенціалізм;

- неотомізм; - феноменологія.

64.Поняття екзистенції було вперше запроваджене як характеристика особливостей людського буття:

- І.Кантом; - М.Гайдеггером;

- К’єркегором; - Шопенгауером;

- Контом.

65.Поняття екзистенціального відчаю відігравало велику роль у філософії:

- Шопенгауера; - Маркса;

- К’єркегора; - Ніцше.

66.Як, згідно з Сартром, співвідносяться між собою свобода та сутність людини?

- свобода випливає із сутності людини;

- свобода передує сутності людини;

- свобода людини обумовлена пізнанням нею своєї сутності;

- людина вільна до того моменту, поки не розуміє своєї сутності.

67.Що означає у Ж.-П.Сартра поняття відповідальності людини за свої вчинки?

- неможливість не обирати свій вчинок самому;

- неминучість воздаяння кожному за його справами;

- необхідність звіряти свої вчинки з моральними нормами;

- суд власної совісті, від якої не сховаєшся.

68.Що таке гуманізм, за визначенням Сартра?

- погляд на людину як на вінець творіння;

- погляд на людину як на вищу цінність;

- погляд, згідно з яким у людини немає іншого законодавця, окрім неї самої;

- милостиве ставлення до людей.

69.Яке питання А.Камю вважав основним питанням філософії?

- питання про вищу цінність;

- питання про критерії істини;

- питання про сенс життя;

- питання про відношення мислення до буття.

70.Представнику якого напрямку філософії ХХ століття належать слова: “Людина приречена бути вільною. Приречена, тому що не сама себе створила, і все-таки вільна, тому що, будучи закинутою у світ, відповідає за усе, що робить”?

- Гайдеггер; - Марсель;

- Ясперс; - Камю;

- Сартр; - Шелер.

Першоджерела до вивчення теми

ШопенгауЭр А. Афоризмы житейской мудрости

Аристотель… разделяет бла­га человеческой жизни на три класса—блага внешние, блага душевные и блага телесные. Я, с своей стороны, удержу от этой классификации только ее трехчленность…:

1) Что такое человек есть, — т. е. личность в самом широком смысле слова. Сюда относятся, следовательно, здоровье, сила, красота, темперамент, нравственный ха­рактер, ум и его развитие.

2) Что человек имеет, — т. е. всякого рода собствен­ность и владение.

3) Чем человек представляется. Под этим выражением, как известно, понимают, каков человек в представлении других, т е. собственно как они себе его представляют. Таким образом, здесь мы имеем дело с их мнением о нем, которое проявляется в троякой форме—как честь, ранг и слава.

Рассмотрению под первой рубрикой подлежат те раз­личия, которые провела между людьми сама природа… Перед подлинными личными преимуществами, великим умом или великим сердцем, все преимущества ранга, рождения, хотя бы даже королевского, богатства и т. п. —то же самое, что театральные цари перед настоя­щими… И вообще, очевидно, благосостояние человека, да и весь характер его сущест­вования, главным образом зависят от того, что в нем са­мом имеет постоянное или преходящее значение. Ведь в этом заключается непосредственно ею внутреннее доволь­ство и недовольство, которые прежде всего являются ре­зультатом его чувствования, воления и мышления; все же внешнее влияет на его самочувствие лишь косвенным пу­тем. Вот почему одни и те же внешние происшествия и отношения отзываются на каждом человеке совершенно различно, и при одной и той же обстановке каждый все-таки живет в своем особом мире… Мир, в котором живет каж­дый из нас, прежде всего зависит от того, как мы его себе представляем,—он принимает различный вид, смотря по индивидуальным особенностям психики: для одних он ока­зывается бедным, пустым и пошлым, для других—бога­тым, полным интереса и смысла. … Меланхолик видит трагедию там, где сангвиник усматривает лишь интересный конфликт, а флегматик—нечто малозначительное… Поэтому, при вполне одинаковых объективных данных, но различ­ных субъективных, а также в обратном случае, наличная действительность принимает совершенно иной вид… Говоря проще, всякий замкнут в своем сознании, как и в своей коже, и только в нем живет непосредствен­но: вот почему ему нельзя оказать большой помощи извне… Так как все, что для человека существует и случается, непосредственно существует все-таки лишь в его сознании и случается для этого последнего, то наибо­лее существенное значение имеет природа самого созна­ния, и в большинстве случаев она играет большую роль, чем те образы, которые в нем возникают…

… Никто не может выйти из своей индивидуальности… Ин­дивидуальностью заранее определена мера возможного для него счастья. В особенности границы его духовных сил раз навсегда установляют его способность к возвы­шенным наслаждениям. Если они узки, то напрасны будут все усилия извне, бесполезно будет все, что могут сделать для него люди и счастье: он не в состоянии будет пересту­пить меру обычного, полуживотного человеческого счастья и довольства; в удел ему останутся чувственные наслажде­ния, благодушная и безмятежная семейная жизнь, общение с недалекими и вульгарное препровождение времени. Даже образование не может сделать очень многого для расши­рения его кругозора, хотя некоторых результатов оно и достигает. Ибо высшие, разнообразнейшие и наиболее прочные наслаждения это—духовные, как бы мы ни обманывались на этот счет в молодости; а эти удовольствия зависят главным образом от духовных сил…

…Обусловленный полным здоровьем и счаст­ливой организацией спокойный и веселый нрав, ясный, живой, проницательный и верно схватывающий ум, умеренная, кроткая воля, дающая чистую совесть, — вот преиму­щества, которых не может заменить никакой рай, никакое богатство. Ибо то, что такое человек сам по себе, что остается наедине с ним и чего никто не может ему дать или у него отнять, имеет, очевидно, для него более суще­ственное значение, нежели все, чем бы он ни обладал и чем бы он ни был в глазах других. Человек, с богатым внутренним миром, находясь в совершенном одиночестве, получает превосходное развлечение в своих собственных мыслях и фантазиях, тогда как тупицу не оградит от убийственной скуки даже постоянная смена компании, зрелищ, прогулок и увеселений. Добрый, умеренный, ми­ролюбивый человек может быть доволен и в бедности, тогда как алчного, завистливою и злого не удовлетворит никакое богатство….Вот почему Гораций и говорит о себе: «Есть люди, у которых нет драгоценностей, мрамора, слоновой кости, тирренских статуэток, картин, серебра, одежд, окрашенных гетульским пурпуром; есть и такие, кто не стремится ко всему этому».

Также и Сократ, при виде разложенных для продажи предметов роскоши, заметил: «Как много, однако, сущест­вует такого, в чем я не нуждаюсь».

Таким образом, для счастья нашей жизни первое и са­мое существенное условие — то, что такое мы есть, наша личность; и это уже потому, что она действует всегда и при всех обстоятельствах…

…Разумнее стремить­ся к поддержанию своего здоровья и развитию своих спо­собностей, нежели к приобретению богатства; отсюда не надо, однако, делать ложного вывода, будто мы не долж­ны заботиться о приобретении необходимых и приличных средств. Но собственно богатство, т. е. большой избыток, мало способствует нашему счастью, и потому многие бога­тые чувствуют себя несчастными: у них нет духовного развития, нет знаний и, следовательно, нет никаких объек­тивных интересов, которые могли бы привлечь их к умст­венной работе… Тем не менее люди в тысячу раз более хлопо­чут о богатстве, чем об умственном развитии, хотя все-таки вполне несомненно, что то, что такое человек есть, гораздо важнее для нашего счастья, нежели то, что чело­век имеет. И мы видим очень много людей, неустанно работающих, трудолюбивых, как муравьи, с утра до вече­ра занятых приумножением своего уже существующего бо­гатства. Они не знают ничего вне узкого кругозора нуж­ных для этой цели средств; ум у них пуст и поэтому не­восприимчив ко всему остальному. Для них недоступны высшие, духовные наслаждения, которые они напрасно стараются заместить теми мимолетными, чувственными, мало времени, но много денег требующими удовольствия­ми, какие они себе иногда позволяют...

Таким образом, для счастья человеческой жизни са­мым существенным является то, что человек имеет в са­мом себе…

Жан Поль Сартр.

Экзистенциализм — это гуманизм.

... Итак, что такое экзистенциализм?

Это исключительно строгое учение, меньше всего претендующее на скандальную известность и предназначенное пре­жде всего для специалистов и философов. Тем не менее можно легко дать ему определение.

Дело, впрочем, несколько осложняется тем, что существуют две разновидности экзистенциалистов: во-первых, это христианские экзи­стенциалисты, к которым я отношу Ясперса и исповедующего католи­цизм Габриэля Марселя; и, во-вторых, экзистенциалисты-атеисты, к которым относятся Хайдеггер и французские экзистенциалисты, в том числе я сам. Тех и других объединяет лишь убеждение в том, что существование предшествует сущности, или, если хотите, что нужно исходить из субъекта. Как это, собственно, следует понимать?

Возьмем изготовленный человеческими руками предмет, например книгу или нож для резания бумаги. Он был сделан ремесленником, ко­торый руководствовался при его изготовлении определенным поняти­ем, а именно понятием ножа, а также известной техникой, которая предполагается этим понятием и есть, в сущности, рецепт изготовле­ния. Таким образом, нож является предметом, который, с одной сторо­ны, производится определенным способом, а с другой — приносит оп­ределенную пользу. Невозможно представить себе человека, который бы изготовлял этот нож, не зная, зачем он нужен. Следовательно, мы можем сказать, что у ножа его сущность, то есть сумма приемов и ка­честв, которые позволяют его изготовить и определить, предшествует его существованию. И это обусловливает наличие здесь, передо мной, данного ножа или данной книги. В этом случае мы имеет дело с техни­ческим взглядом на мир, согласно которому изготовление предшеству­ет существованию.

Когда мы представляем себе бога-творца, то этот бог по большей части уподобляется своего рода ремесленнику высшего порядка. Ка­кое бы учение мы ни взяли — будь то учение Декарта или Лейбница, — везде предполагается, что воля в большей или меньшей степени сле­дует за разумом или, по крайней мере, ему сопутствует, и что бог, ко­гда творит, отлично себе представляет, что именно он творит. Таким образом, понятие «человек» в божественном разуме аналогично по­нятию «нож» в разуме ремесленника. И бог творит человека, сообразуясь с техникой и замыслом, точно так же, как ремесленник изготов­ляет нож в соответствии с его определением и техникой производства. Так же и индивид реализует какое-то понятие, содержащееся в боже­ственном разуме.

В XVIII веке атеизм философов ликвидировал понятие бога, но не идею о том, что сущность предшествует существованию. Эта че­ловеческая природа, являющаяся «человеческим» понятием, имеет­ся у всех людей. А это означает, что каждый отдельный человек — лишь частный случай общего понятия «человек». У Канта из этой всеобщности вытекает, что и житель лесов — естественный человек, и буржуа подводятся под одно определение, обладают одними и те­ми же основными качествами. Следовательно, и здесь сущность че­ловека предшествует его историческому существованию, которое мы находим в природе.

Атеистический экзистенциализм, представителем которого явля­юсь я, более последователен. Он учит, что если даже бога нет, то есть, по крайней мере, одно бытие, у которого существование предшеству­ет сущности, бытие, которое существует прежде, чем его можно опре­делить каким-нибудь понятием, и этим бытием является человек, или, по Хайдеггеру, человеческая реальность. Что это означает: «Су­ществование предшествует сущности»? Это означает, что человек сначала существует, встречается, появляется в мире, и только потом он определяется.

Для экзистенциалиста человек потому не поддается определе­нию, что первоначально ничего собой не представляет. Человеком он становится лишь впоследствии, причем таким человеком, каким он сделает себя сам. Таким образом, нет никакой природы человека, как нет и бога, который бы ее задумал. Человек просто существует, и он не только такой, каким себя представляет, но такой, каким он хо­чет стать. И поскольку он представляет себя уже после того, как на­чинает существовать, и после этого порыва к существованию, то он есть лишь то, что сам из себя делает. Таков первый принцип экзи­стенциализма. Это и называется субъективностью, за которую нас упрекают. Но что мы хотим этим сказать, кроме того, что у человека достоинства больше, нежели у камня или стола? Ибо мы хотим ска­зать, что человек прежде всего существует, что человек — существо, которое устремлено к будущему и сознает, что оно проецирует себя в будущее. Человек — это прежде всего проект, который переживает­ся субъективно, а не мох, не плесень и не цветная капуста. Ничто не существует до этого проекта, нет ничего на умопостигаемом небе, и человек станет таким, каков его проект бытия. Не таким, каким он пожелает. Под желанием мы обычно понимает сознательное реше­ние, которое у большинства людей появляется уже после того, как они из себя что-то сделали. Я могу иметь желание вступить в партию, написать книгу, жениться, однако все это лишь проявление более первоначального, более спонтанного выбора, чем тот, который обычно называют волей. Но если существование действительно предшест­вует сущности, то человек ответствен за то, что он есть. Таким обра­зом, первым делом экзистенциализм отдает каждому человеку во владение его бытие и возлагает на него полную ответственность за существование.

Но когда мы говорим, что человек ответствен, то это не означает, что он ответствен только за свою индивидуальность. Он отвечает за всех людей. Слово «субъективизм» имеет два смысла, и наши оппо­ненты пользуются этой двусмысленностью. Субъективизм означает, с одной стороны, что индивидуальный субъект сам себя выбирает, а с другой стороны — что человек не может выйти за пределы челове­ческой субъективности. Именно второй смысл и есть глубокий смысл экзистенциализма. Когда мы говорим, что человек сам себя выбира­ет, мы имеет в виду, что каждый из нас выбирает себя, но тем самым мы также хотим сказать, что, выбирая себя, мы выбираем всех людей.

Действи­тельно, нет ни одного нашего действия, которое, создавая из нас человека, каким мы хотели бы быть, не создавало бы в то же время образ человека, каким он, по нашим представлениям, дол­жен быть. Выбрать себя так или иначе означает одновременно утверждать ценность того, что мы выбираем, так как мы ни в коем случае не можем выбирать зло. То, что мы выбираем, — всегда благо. Но ничто не может быть благом для нас, не явля­ясь благом для всех. Если, с другой стороны, существование пред­шествует сущности и если мы хотим существовать, творя одно­временно наш образ, то этот образ значим для всей нашей эпохи в целом. Таким образом, наша ответственность гораздо больше, чем мы могли бы предполагать, так как распространяется на все человечество. Если я, например, рабочий и решаю вступить в христианский профсоюз, а не в коммунистическую партию, если я этим вступлением хочу сказать, что покорность судьбе — наи­более подходящее для человека решение, что царство человека не на земле, — то это не только мое личное дело: я хочу быть покорным ради всех и, следовательно, мой поступок затрагивает все человечество. Возьмем более индивидуальный случай. Я хочу, например, жениться и иметь детей. Даже если эта женитьба за­висит единственно от моего положения, или моей страсти, или моего желания, то тем самым я вовлекаю на путь моногамии не только себя самого, но и все человечество. Я ответствен, таким образом, за себя самого и за всех и создаю определенный образ человека, который выбираю, выбирая себя я выбираю человека вообще.

Это позволяет нам понять, что скрывается за столь громкими сло­вами, как «тревога», «заброшен­ность», «отчаяние». Как вы увидите, в них заложен чрезвычайно простой смысл. Во-первых, что понимается под тревогой? Экзистенциалист охот­но заявит, что человек — это тревога. А это означает, что человек, который на что-то решается и сознает, что он еще и законодатель, выбирающий одновременно с собой и все челове­чество, не может избежать чувства полной и глубокой ответственности. Правда, многие не ведают никакой тревоги, но мы считаем, что эти люди прячут это чувство, бегут от него. Несомненно, многие люди полагают, что их действия касаются лишь их са­мих, а когда им говоришь: а что, если бы все так поступали? — они пожи­мают плечами и отвечают: но ведь все так не поступают. Однако на самом деле всегда следует спрашивать: а что бы произошло, если бы все так по­ступали? От этой беспокоящей мыс­ли можно уйти, лишь проявив неко­торую нечестность. Тот, кто лжет, оправдываясь тем, что все так поступают, — не в ладах с совес­тью, так как факт лжи означает, что лжи придается значение универсаль­ной ценности. Тревога есть, даже если ее скрывают. Это та тревога, которую Кьеркегор называл тревогой Авраа­ма. Вы знаете эту историю. Ангел приказал Аврааму принести в жертву сына. Хорошо, если это на самом деле был ангел, который пришел и сказал: «Ты — Авраам и ты пожертвуешь сво­им сыном». Но каждый вправе спро­сить: «Действительно ли это ангел и действительно ли я Авраам? Где доказательства?»… Если мне явится ангел, то отку­да я узнаю, что это и на самом деле ангел? И если я услышу голоса, то что докажет, что они доносятся с не­бес, а не из ада или подсознания, что это не следствие патологического со­стояния? Что докажет, что они обра­щены именно ко мне? Действитель­но ли я предназначен для того, что­бы навязать человечеству мою кон­цепцию человека и мой выбор? У меня никогда не будет никакого доказательства, мне не будет дано никакого доказательства, мне не бу­дет дано никакого знамения, чтобы в этом убедиться. Если я услышу голос, то только мне решать, является ли он гласом ангела. Если я сочту данный поступок благим, то именно я, а не кто-то другой, решаю, что этот по­ступок благой, а не злой. Мне вовсе не обязательно быть Авраамом, и тем не менее на каждом шагу я вынужден совершать поступки, служащие при­мером для других. Для каждого чело­века все происходит так, как будто взоры всего человечества обращены к нему и будто все сообразуют свои действия с его поступками. И каж­дый человек должен себе сказать: дей­ствительно ли я имею право дейст­вовать так, чтобы человечество брало пример с моих поступков? Если же он не говорит себе этого, значит, скрывает от себя свою тревогу. Речь идет здесь не о том чувстве, кото­рое ведет к квиетизму, к бездействию. Это — тревога, известная всем, кто брал на себя какую-либо ответствен­ность. Когда, например, военачаль­ник берет на себя ответственность, отдавая приказ об атаке и посылая людей на смерть, то, значит, он ре­шается это сделать и, в сущности, принимает решение один. Конечно, имеются приказы свыше, но они слишком общие и требуют конкрет­ного истолкования. Это истолкование исходит от него, и от этого истолко­вания зависит жизнь десяти, четырнадцати или двадцати человек. При­нимая решение, он не может не ис­пытывать какого-то чувства тревоги. Такая тревога знакома всем руководителям. Однако она не мешает им действовать, наоборот, составляет условие действия, так как предпола­гает, что рассматривается множество различных возможностей. И когда они выбирают одну, то понимают, что она имеет ценность именно потому, что она выбрана. Эта тревога, о ко­торой толкует экзистенциализм, объ­ясняется, кроме того, прямой ответ­ственностью за других людей. Это не барьер, отделяющий нас от действия, но часть самого действия.

Говоря о «заброшенности» (из­любленное выражение Хайдеггера), мы хотим сказать только то, что бога нет и что отсюда необходимо сделать все выводы. Экзистенциализм проти­востоит той распространенной свет­ской морали, которая желает изба­виться от бога с минимальными из­держками. Когда около 1880 года не­которые французские профессора пытались выработать светскую мо­раль, они заявляли примерно следую­щее: Бог — бесполезная и дорого­стоящая гипотеза, и мы ее отбрасы­ваем. Однако для того, чтобы суще­ствовала мораль, общество, мир куль­туры, необходимо, чтобы некоторые ценности принимались всерьез и счи­тались существующими а рriori. Не­обходимость быть честным, не лгать, не бить жену, иметь детей и т.д. и т.п. должна признаваться априорно. Следовательно, нужно еще немного поработать, чтобы показать, что цен­ности все же существуют как скри­жали в умопостигаемом мире, даже если бога нет. Иначе говоря, ничто не меняется, если бога нет; и это — умонастроение всего того, что во Франции называют радикализмом. Мы сохраним те же нормы честнос­ти, прогресса, гуманности; только бог превратился в устаревшую гипотезу, которая спокойно, сама собой отомрет. Экзистенциалисты, напротив, обеспокоены отсутствием бога, так как вместе с богом исчезает всякая возможность найти какие-либо цен­ности в умопостигаемом мире. Не может быть больше блага а рriori, так как нет бесконечного и совершенно­го разума, который бы его мыслил. И нигде не записано, что благо су­ществует, что нужно быть честным, что нельзя лгать; и это именно пото­му, что мы находимся на равнине, и на этой равнине живут одни только люди.

Достоевский как-то писал, что «если бога нет, то все дозволено». Это — исходный пункт экзистенциализма. В самом деле, все дозволе­но, если бога не существует, а потому человек заброшен, ему не на что опереться ни в себе, ни вовне. Прежде всего у него нет оправданий. Действительно, если существование предшествует сущности, то ссыл­кой на раз навсегда данную человеческую природу ничего нельзя объ­яснить. Иначе говоря, нет детерминизма, человек свободен, человек— это свобода.

С другой стороны, если бога нет, мы не имеем перед собой ника­ких моральных ценностей или предписаний, которые оправдывали бы наши поступки. Таким образом, ни за собой, ни перед собой — в светлом царстве ценностей — у нас не имеется ни оправданий, ни извинений. Мы одиноки, и нам нет извинений. Это и есть то, что я выражаю словами: человек осужден быть свободным. Осужден, по­тому что не сам себя создал; и все-таки свободен, потому что, однаж­ды брошенный в мир, отвечает за все, что делает. Экзистенциалист не верит во всесилие страсти. Он никогда не станет утверждать, что бла­городная страсть — это всесокрушающий поток, который неумолимо толкает человека на совершение определенных поступков и поэтому может служить извинением. Он полагает, что человек ответственен за свои страсти. Экзистенциалист не считает, что человек может полу­чить на Земле помощь в виде какого-то знака, данного ему как ориен­тир. По его мнению, человек сам расшифровывает знамения, причем так, как ему вздумается. Он считает, следовательно, что человек, не имея никакой поддержки и помощи, осужден всякий раз изобретать человека. В одной своей замечательной статье Понж [франц. поэт] писал: «Чело­век — будущее человека». И это совершенно правильно. Но совер­шенно неправильно понимать это таким образом, что будущее пред­начертано свыше и известно богу, так как в подобном случае это уже не будущее. Понимать это выражение следует в том смысле, что, ка­ким бы ни был человек, впереди его всегда ожидает неизведанное бу­дущее.

Конечно, свобода, как определение человека, не зависит от другого, но, как только начинается действие, я обязан желать вместе с моей сво­бодой свободы других; я могу принимать в качестве цели мою свободу лишь в том случае, если поставлю целью также свободу других.

Уж если я ликвидировал бога-отца, то должен же кто-то изо­бретать ценности. Нужно принимать вещи такими, как они есть. И, кроме того, сказать, что мы изобретаем ценности, — значит ут­верждать лишь то, что жизнь не имеет априорного смысла. Пока вы не живете своей жизнью, она ничего собой не представляет, вы сами должны придать ей смысл, а ценность есть не что иное, как этот вы­бираемый вами смысл. Тем самым вы обнаруживаете, что есть воз­можность создать человеческое сообщество.

Экзистенциализм — это не что иное, как попытка сделать все выводы из последовательного атеизма. Он вовсе не пытается ввергнуть человека в отчаяние. Но если отчаянием называть, как это делают христиане, всякое неверие, тогда именно первородное от­чаяние — его исходный пункт. Экзистенциализм — не такой атеизм, который растрачивает себя на доказательства того, что бог не суще­ствует. Скорее он заявляет следующее: даже если бы бог существо­вал, это ничего бы не изменило. Такова наша точка зрения. Это не значит, что мы верим в существование бога, — просто суть дела не в том, существует ли бог. Человек должен обрести себя и убедиться, что ничто не может его спасти от себя самого, даже достоверное до­казательство существования бога. В этом смысле экзистенциализм — это оптимизм, учение о действии. И только вследствие нечестности, путая свое собственное отчаяние с нашим, христиане могут назы­вать нас отчаявшимися.

Камю А. Эссе об абсурде. Миф о Сизифе

Боги приговорили Сизифа поднимать огромный камень на вершину горы, откуда эта глыба неизменно скатывалась вниз. У них были основания полагать, что нет кары ужас­ней, чем бесполезный и безнадежный труд...

Имеются различные мнения о том, как он стал вечным тружеником ада. Его упрекали прежде всего за легкомыс­ленное отношение к богам. Он разглашал их секреты... Гомер рассказывает также, что Сизиф заковал в кандалы Смерть. Плутон не мог вынести зрелища своего опустев­шего и затихшего царства. Он послал бога войны, который вызволил Смерть из рук ее победителя.

Говорят также, что, умирая, он решил испытать любовь жены и приказал ей бросить его тело на площади без по­гребения. Так Сизиф оказался в аду. Возмутившись столь чуждым человеколюбию послушанием, он получил от Плу­тона разрешение вернуться на землю, дабы наказать жену. Но стоило ему вновь увидеть облик земного мира, ощутить воду, солнце, теплоту камней и моря, как у него пропало желание возвращаться в мир теней. Напоминания, предуп­реждения и гнев богов были напрасны. Многие годы он продолжал жить на берегу залива, где шумело море и улы­балась земля. Потребовалось вмешательство богов, явил­ся Меркурий, схватил Сизифа за шиворот и силком ута­щил в ад, где его уже поджидал камень...

Этот миф трагичен, поскольку его герой наделен созна­нием. О какой каре могла бы идти речь, если бы на каж­дом шагу его поддерживала надежда на успех? Сизиф... знает о бесконечности своего печального удела; о нем он думает во время спуска. Ясность видения, которая долж­на быть его мукой, обращается в его победу... ...сокруша­ющие нас истины отступают, как только мы распознаем их... Они превращают судьбу в дело рук человека, дело, которое должно решаться среди людей...

В неуловимое мгновение, когда человек оборачивается и бросает взгляд на прожитую жизнь, Сизиф, вернувшись к камню, созерцает бессвязную последовательность дей­ствий, ставшую его судьбой. Она сотворена им самим, со­единена в одно целое его памятью и скреплена смертью. Убежденный в человеческом происхождении всего челове­ческого, желающий видеть и знающий, что ночи не будет конца, слепец продолжает путь. И вновь скатывается ка­мень.

Я оставляю Сизифа у подножия его горы! Ноша всегда найдется. Но Сизиф учит высшей верности, которая отвер­гает Богов и двигает камни. Он считает, что все хорошо. Эта вселенная, отныне лишенная властелина, не кажется ему ни бесплодной, ни ничтожной. Каждая крупица кам­ня, каждый отблеск руды на полночной горе составляет для него целый мир. Одной борьбы за вершину достаточно, чтобы заполнить сердце человека. Сизифа следует пред­ставлять себе счастливым.

Проблемно-пошукові завдання

1.Проаналізуйте, в чому полягає відмінність між аналітичним і антропологічним напрямками в сучасній філософії.

2.Обґрунтуйте, в чому проявляється песимістичний характер вчення А.Шопенгауера.

3.Проаналізувати, які ідеї А.Шопенгауера були розвинуті в філософії Ф.Ніцше.

4.Охарактеризувати етичні погляди Ф.Ніцше, його ставлення до традиційної моралі.

5.Проаналізувати вчення Ф.Ніцше про „надлюдину”.

6.Проаналізуйте, які питання соціальної філософії були розглянуті Е.Фроммом.

7.Дайте характеристику запропонованої Е.Фроммом класифікації екзистенціальних потреб людини. Яку з потреб Ви вважаєте для себе найважливішою?

8.Розкрийте сутність вчення Е.Фромма про типи соціального характеру.

9.Аргументуйте, чому С.К’єркегора можна вважати попередником екзистенціалізму.

10.Проаналізувати основні проблеми, що складають предмет дослідження філософії екзистенціалізму.

11.Розкрити зміст основних категорій філософії екзистенціалізму.

12.Поясність, як Ви розумієте тезу екзистенціалізму про людину як „проект”.

13.Розкрити проблему співвідношення свободи і відповідальності (за роботою Ж.-П.Сартра “Экзистенциализм – это гуманизм”).

14.Проаналізувати екзистенціальні мотиви в роботі Х. Ортеги-і-Гасета “Письмо немецкому другу”.

15.Як Ви вважаєте, чи є екзистенціальна філософія гуманістичною?

16.Сформулюйте Ваше ставлення до висловів: „свобода є усвідомлена необхідність” (Б.Спіноза) та „людина, народжена свободною, приречена на свободу” (Ж.-П.Сартр).

Тематика доповідей та рефератів

1.Шопенгауер А. – теоретик вселенського песимізму.

2.Філософія надлюдини Ф.Ніцше.

3.Програма “переоцінки усіх цінностей” та “імморалізм” Ф.Ніцше.

4.Гуманістичний психоаналіз Е.Фромма.

5.Аналіз проблеми свободи в філософії Е.Фромма.

6.Вчення С.К’єркегора про екзистенцію.

7.Проблема свободи в філософії екзистенціалізму.

8.Екзистенціальна свобода: вибір і відповідальність.

9.Провідні ідеї Ж.-П.Сартра в праці „Екзистенціалізм – це гуманізм”.

10.Філософські погляди Ж.-П.Сартра.

11.«Я бунтую – це означає, що я існую” (А.Камю).

12.Абсурд і свобода в філософії А.Камю.

Література

Антропологический поворот в философии ХХ века. М., 1996.

Введение в философию. М., 2004.

Западная философия ХХ века. М., 1994.

Ницше Ф. Сочинения: В 2-х т. М., 1990.

Новая философская энциклопедия. Т.1-4. – М.: 2000-2001.

Проблема человека в западной философии: Переводы. М., 1988.

Сумерки богов. М., 1989.

Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрямки. К., 1996.

Філософія. Навчальний посібник. Під ред. Надольного І.Ф. К., 1997.

Філософія. Підручник. Бичко І.В. та ін. К., 2001.

Модуль ІІ. основні проблеми

ФІЛОСОФІї

Тема 9. Філософський зміст проблеми БУТТЯ. діалектика буття

Зміст теми: 1.Буття як вихідна категорія філософії. 2.Буття як загальний зв’язок та взаємодія.Ідея розвитку. 3.Категорії діалектики. 4.Закони діалектики.

Буття як вихідна категорія філософії

Особливістю філософії як вчення є те, що вона дає найбільш узагальнене знання про те, що існує. То ж і філософське усвідомлення світу грунтується на узагальненому, абстрактному, теоретичному відображенні дійсності. Таке відображення здійснюється за допомогою найбільш загальних понять – категорій. Найбільш загальною категорією філософії є найдавніше поняття „буття”.

Проблема буття є однією з основних тем філософських роздумів і досліджень. З XVIII століття розділ філософського знання, пов’язаний із дослідженням буття, отримав назву „онтологія”.

В філософії вже за часів античності розрізняли поняття “буття” та “суще”. Суще – це сукупність оточуючих речей. Але в розмаїтті речей можна знайти те, що являється загальним для них усіх. Така нейтральна ознака всього сущого полягає в тому, що воно взагалі існує. Це й виражено в понятті “буття”.

В спробах дослідження буття як філософської проблеми виявляється парадоксальність самої категорії: з одного боку, буття зорієнтоване на гранично загальні характеристики існуючого, а з іншого – воно осягається через розмірності існуючого, його структурність та відтворюваність. Не випадково, в цьому зв’язку у філософії виникає проблема співставлення буття як такого та окремих його різновидів, аспектів і форм.

Для вирішення цієї проблеми в сучасній філософській літературі пропонується умовно відокремити “буттясвіту” від “буття в світі”, що виражається через співвідношення безконечного та конечного. “Буття світу” має абсолютні характеристики - воно моністичне та невизначене. “Буття в світі” – конкретне, плюралістичне, предметне.

Філософська проблема буття передбачає розгляд співвідношення сталості буття та мінливості, тобто процесу становлення буття. Умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям. Буття і небуття (ніщо) не існують одне без одного. Всі конкретні форми існування виникають із небуття (колись їх не було) і вони стають наявним буттям, тобто чимось. Їх буття завжди пов’язане з можливістю їх небуття, тобто переходу в іншу форму буття. Небуття мислиться як відносне поняття. В абсолютному сенсі небуття немає (спроба мислити небуття в абсолютному сенсі – марна справа). В нашій свідомості завжди будуть виникати якісь форми, якесь “щось”. Між буттям та небуттям стоїть становлення, яке в самому бутті фіксує певне протиріччя (наприклад, процес становлення особистості).

Отже, буття це філософська категорія, яка означає - все, що реально існує. Основними формами буття є:

- буття речей і процесів, що існують незалежно від людини та її діяльності;

- буття духовного, ідеального, котре розділяють на індувідуалізоване та об’єктивізоване;

- буття людини як існування її у світі речей і у світі духовних цінностей;

- буття соціальне, яке розділяють на буття окремої людини і буття суспільства в цілому.

Буття як загальний зв’язок та взаємодія. Ідея розвитку

Спостерігаючи за реальною дійсністю, ми відзначаємо, що в світі все знаходиться в процесі розвитку, взаємного зв’язку та взаємодії. В світі немає нічого, що було б самодостатнім. Тому невипадково у філософії розроблено принципвзаємозв’язку (когерентності), який і є підставою для висновку про те, що всі форми буття в світі проявляються через загальний зв’язок. Зміст принципу когерентності доповнюється поняттям взаємодії, що дозволяє фіксувати процеси впливу різних явищ світу одне на одного, досліджувати їх взаємну обумовленість. Для взаємодії, як і для взаємозв’язку, характерне ускладнення в залежності від рівня структурної організації світу. Так, на рівні неживої природи провідними формами взаємодії є гравітаційна та електромагнітна, на рівні живої природи – енергетична та інформаційна. Тільки через взаємодію об’єктів можна виявити їх сутність, їх якісну визначеність, їх розвиток. І принцип взаємозв’язку, і принцип взаємодії підтверджують, що жодне явище світу не можна пояснити із нього самого, воно розкриває свою сутність, джерело, механізм та спрямованість свого розвитку виключно через з’ясування зв’язків та основних форм взаємодії даного явища з іншими явищами світу.

В процесі філософського аналізу взаємозв’язку та взаємодії різних явищ, процесів в світі необхідно зосередити свою увагу на категорії “розвиток”. Розвиток - це незворотні, спрямовані та закономірні зміни, які приводять до появи новоїякості. Так, наприклад, політ стріли демонструє рух, а ріст злакового стебла - розвиток. Незворотність розвитку означає, що в процесі змін уже виключається можливість повернення до минулої якості. Через один і той же стан все проходить тільки один раз. В незворотності змін закладена і спрямованість розвитку. Це означає, що в процесі розвитку накопичуються зміни, які визначаються типом взаємодії даного явища з іншими явищами та вирішенням його внутрішніх суперечностей. Розвиток – це і закономірні зміни. Така характеристика свідчить, що основу розвитку складають не випадкові події, а процеси, котрі обумовлені самою суттю явища. Тому кожне явище закономірно проходить свої етапи розвитку, необхідність яких має свою основу в самому явищі, хоча і реалізуються через сукупність випадкових обставин. Зазначені характеристики розвитку орієнтовані на виникнення нової якості. Розвиток по висхідній лінії – це рух в напрямку досконалості, тобто прогрес, тоді як зворотній розвиток означає шлях розпаду - регрес. Важливою умовою здійснення розвитку являється час, на якому ґрунтується принцип історизму, котрий орієнтує дослідження на необхідність вивчати будь-яке явище, враховуючи, як воно виникає, які етапи пройшло в своєму розвитку, якого змісту набуло та яку прийняло форму. Принцип розвитку в часі акцентує увагу на необхідності розглядати явище через призму єдності його минулого, теперішнього та вірогідного майбутнього.

Загальною теорією розвитку усього сущого, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах є діалектика. Найважливішими вимогами, або принципами діалектичного підходу до аналізу дійсності є, по-перше, всебічність аналізу; по-друге, дослідження об’єктів у розвитку, саморусі; по-третє, включення у повне визначення об’єкту усіх моментів, що дає практика; по-четверте – конкретно-історичний підхід, тобто врахування умов місця і часу, зв’язків і відносин, в яких знаходиться предмет у даний час. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси в природі, суспільстві і мисленні такими, якими вони є в дійсності. Оскільки увесь навколишній світ перебуває у русі, зміні і розвитку, діалектика неминуче має виходити з цієї загальності. Вона і відтворює у мисленні всі процеси дійсності в узагальненій формі з урахуванням їхньої суперечливості, змін, плинності, взаємопереходів, становлення нового. Тому діалектика і має категоріальний апарат, закони і принципи, які адекватно відображають у мисленні зміни та взаємопереходи. У наш стрімкий час як ніколи необхідна нестандартність, гнучкість мислення, рухливість понять, що здатні відобразити рухливість самої об’єктивної дійсності. Діалектика як логіка мислення цілком відповідає цим вимогам сучасності.

Філософські категорії як інструмент пізнання світу

Категорії – це філософські поняття, які, на відміну від простого поняття, зорієнтовані не стільки на властивості, скільки на закономірності розвитку буття. Будучи формами та організуючими принципами процесу мислення, категорії відтворюють відношення буття та пізнання в загальному і найбільш концентрованому вигляді. Категорії є результатом практичного відношення людини до світу, інструментом його пізнання та пояснення.

Вперше вчення про категорії запропонував Аристотель у своїй “Метафізиці”, охарактеризувавши їх як найбільш загальні і в той же час найпростіші типи об’єктів дійсності, форми їх відношень та властивостей. Це своєрідний алфавіт світу, на основі якого можна будувати потім більш складні поняття про нього. Але як відшукати такий найпростішій алфавіт? Аристотель запропонував проаналізувати найпростіші форми висловлювань про речі і встановив, що все суще можна віднести до наступних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце (простір), час, стан, володіння, дія. Він стверджував, що речі та явища, які відносяться до різних категорій, характеризуються різним типом буття - первісним та похідним, самостійним та залежним. Самостійна форма буття полягає в тому, що для свого існування об’єкт не потребує існування інших об’єктів. За Аристотелем, буття різноманітне, але самою важливою формою існування, від якої залежать усі інші, є існування сутностей, або субстанцій. Інші категорії позначають атрибути, тобто такі загальні властивості, які неможливі без існування самих сутностей. Аристотелівська концепція надовго визначила майбутній розвиток вчення про категорії.

Наступний принциповий крок в переосмисленні категорій був зроблений лише в ХVIII ст. І.Кантом. Сам по собі набір категорій у Канта принципово не відрізняється від аристотелівського, але зміст їх змінюється суттєво: із характеристик буття самого по собі вони стають формами нашого мислення. Цей суттєвий поворот у тлумаченні категорій мав великий вплив на подальший розвиток філософії. Саме від Канта і його послідовників йде уявлення про філософію як світогляд, що виражається у категоріях. За Кантом, за допомогою категорій людський розсудок здійснює синтез, тобто він об’єднує розрізнені чуттєві сприйняття в систематизовані цілісні комплекси. Упорядкований чуттєвий досвід стає предметом суджень, в яких категорії виступають як апріорні форми розсудку. Кант вибудовує свою систему категорій - кількості, якості, відношення, модальності. На його думку, ці категорії споконвічно присутні в людській свідомості як структурні схеми організації та упорядкування первісного досвіду. На відміну від аристотелівських, категорії Канта - це категорії розсудку, а не категорії буття. Це означає, що свідомість суб’єкта, який пізнає, сприймає інформацію про світ та упорядковує її за допомогою категорій.

Подальший розвиток вчення про категорії був пов’язаний з ім’ям Гегеля, який поставив перед собою завдання створити таке вчення про категорії, яке б дозволило не лише вивести одні категорії з інших, але й уявити все суще як наслідок розвитку категорій. Втіленням такого замислу стала гегелівська система філософії. Нагадаємо, що Гегель трактує весь світовий процес як розвиток Абсолютної ідеї, яка зароджується у формі руху від простих та абстрактних категорій до все більш складних та конкретних. В цій філософській системі природа та суспільство представлені в якості закономірних стадій, форм реалізації Абсолютної ідеї, її розвитку. Його філософія, як вчення про категорії, містить у собі все потенційне багатство світу, все, що в ньому може бути осмислене. Тому для вирішення цієї проблеми Гегель суттєво збільшує число категорій. Гегелівська філософсько-діалектична система завершує собою епоху класичного новоєвропейського філософського раціоналізму.

В ХХ ст. проблема змісту та сенсу категорій залишається дискусійною. Склались різні підходи до визначення природи та складу філософських категорій. Так, з одного боку, чітко позначився екзистенціальний та антропологічний поворот у філософії. Для його представників категорії – це фундаментальні поняття людського буття (екзистенція, абсурд, трансценденція тощо) або – основні культурні форми, які обумовлені розвитком людської історії. З іншого боку, актуалізувався аналітичний напрямок у філософії, котрий відводив науці центральне місце в людській культурі і відповідно основну увагу приділяв аналізу категорій наукового мислення (простір, час, матерія, рух, причинність, випадковість тощо).

Категорії діалектики

Категорії діалектики можна класифікувати на підставі визначеності, обумовленості та цілісності буття.

Категорії визначеності буття

В світі існує безкінечне розмаїття явищ, але усі вони одиничні у своєму бутті. Як казав Геракліт, усе у світі “одноразово та неповторно”. Буття предметів проявляється і в тому, що вони різні всередині себе та між собою. У світі немає нічого абсолютно тотожного ні іншому, ні навіть самому собі. Чиста тотожність може бути лише в думці, в абстракції, якформальне (нереальне). Реальне існування предметів передбачає тотожність конкретну, котра містить і різницю. Ацеозначає, щоречі,предмети, події можуть бути схожими, подібними, але не абсолютно тотожними. Одиничне - це категорія, яка виражає відмежованість об’єктів один від одного у часі та просторі, з притаманними їм властивостями, що складають їх неповторну кількісну та якісну визначеність.

Однак, розмаїття в світі – це лише одна сторона проблеми. Буття у світі представляє собою якраз таке розмаїття одиничних явищ, яким притаманні особливі та загальні характеристики. Вже елементарна практика свідчить, що у світі існують ознаки ряду об’єктів, які дозволяють об’єднувати їх в певні класи. Тому загальне - це те, що властиве явищам одного класу. В кожному одиничному міститься загальне як його сутність.

Одиничне та загальне існують у єдності. Така єдність може бути у різних формах. Саме те, що відрізняє одне явище від іншого в межах одного класу, характеризується категорією особливе. При цьому загальне по відношенню до одиничного виступає як загальне, а по відношенню до більшого ступеню загальності – як особливе. Визначаючи ті чи інші властивості, слід приймати до уваги, що немає загальних та особливих властивостей взагалі, а є завжди конкретні властивості, які проявляються у певних відношеннях. Процес пізнання не є простим дзеркальним відображенням одиничного. Це складний та тривалий процес розділення конкретного на його складові, встановлення кожної властивості окремо.

Одиничне, особливе та загальнеце співвідносні категорії, які виражають взаємний перехід процесів та явищ буття. Загальні риси, які властиві усім без виключення предметам, процесам певного класу, розглядаються як всезагальне.

Для розуміння діалектики розвитку буття слід мати на увазі, що будь-яке нове виступає спочатку у вигляді одиничного виключення із загального правила. Одиничне, будучи спочатку випадковим, поступово стає загальним, набуваючи силу закону.

Знання взаємозв’язку загального та одиничного є необхідною умовою для теоретичної та практичної діяльності. Так, наприклад, на основі співвідношення окремого, особливого та загального в економічній теорії будується вся система економічних категорій. Якщо окреме бере участь в створенні загального, то облік та аналіз одиничних економічних явищ може забезпечити поглиблене пізнання сутності економічних процесів, знайти нові та конкретизувати відомі закономірності їх розвитку. Якщо загальне є відображенням закономірності розвитку окремих економічних явищ, то, зрозуміло, економічна теорія повинна збільшувати багатство своїх ідей, вчень, теорій. Оскільки межі загального, особливого та окремого не являються абсолютними, то це примушує чітко визначати напрямок кожного дослідження в області економічної теорії, ретельно вивчати зв’язки та відношення економічних явищ з іншими явищами соціальної дійсності.

Якщо одиничне, як єдність загального та особливого, являється першим кроком до встановлення визначеності предмету, то категорії “зміст” та “форма” - наступний крок на цьому шляху.

Буття в світі проявляється в тому, що кожний об’єкт в ньому якимось чином оформлений, структурно організований, змістовний. Зміст та форма несуть інформацію про внутрішню та зовнішню характеристику об’єкту. Зміст – це насамперед сукупність елементів, зв’язків, відношень, що утворюють даний предмет, явище, процес. Під формою слід розуміти організацію змісту, спосіб зв’язку частин, елементів, які складають даний предмет, явище, а також спосіб їх існування.

Зміст та форма існують в єдності та в стані взаємної обумовленості. Це означає, що зміст потребує своєї форми, але форма – це не якийсь додаток до змісту, а, перш за все, спосіб його існування та прояву. В історичному розділі ми вже зазначали, що ще в античності Аристотель розглядав взаємозв’язок форми та матерії: в цій єдності матерії та форми перша відповідає за потенційне буття, друга – за можливе буття, а разом вони забезпечують реальне буття. Аристотель визначає пріоритет форми над матерією, стверджує, що формою усіх форм є Бог як основа світу, його першодвигун. Пізніше Ф.Бекон висуває ідею про пріоритет змісту над формою, про їх взаємозв’язок. І.Кант обґрунтовує тезу про те, що форма є засобом упорядкування змісту, забезпечення його синтезу. Гегель йде далі, розглядаючи зв’язок форми та змісту як взаємовідношення протилежностей, їх взаємоперетворення.

Наступний розвиток філософії зробив подальший внесок у вирішення питання про співвідношення цих категорій. Передусім, відокремлюються внутрішня та зовнішня форми. Внутрішня форма змісту розглядається як спосіб зв’язку елементів цілого. Зовнішня форма - байдужа до змісту, але тільки до певної межі. В умовах нормальної єдності зміст зумовлює форму, а зміна змісту веде за собою й зміну форми. Існує відносна незалежність та самостійність форми по відношенню до змісту. Так, наприклад, зміна такої форми як виробничі відносини даного суспільства відбувається не автоматично, вслід за змінами окремих елементів виробничих сил, а внаслідок певного рівня розвитку виробничих сил в цілому. Внаслідок відносної самостійності форми, остання може сприяти розвитку змісту, а може і перешкоджати йому. В цьому випадку виникає протиріччя між новим змістом та старою формою. Умовою розв’язання такого протиріччя виступає необхідність заміни старої форми новою, що відповідає новому змісту. В теоретичному плані важливим є те, що не існує як “чистих” форм, так і “чистого” змісту. Це означає, що абсолютизація форми веде до формалізму, а ігнорування форми - до аморфності змісту.

В економічній теорії ця пара філософських категорій забезпечує вивчення змісту економічних процесів, а також їх різних форм. Так, досліджуючи різні форми тих чи інших економічних явищ, слід пам’ятати, що за ними приховується певний зміст, але такі форми не завжди знаходиться у відповідності з їх змістом. Зміст економічних процесів обумовлює і їх форму, але форма, у свою чергу, при певних обставинах може вирішальним чином впливати на загальний економічний розвиток, “редагувати” його зміст. У розкриті економічних процесів наша думка повинна рухатись від описання спочатку їх зовнішньої форми до опису внутрішньої, а далі треба прослідковувати взаємозв’язок форми та змісту, щоб пройти шлях від аналізу змісту до розкриття форм його прояву.

Наступний крок в установленні визначеності тих чи інших явищ буття у світі пов’язаний з категоріями “елемент” та “структура”. Елемент – це така складова частина системи, яка забезпечує її цілісність. Що до структури, то під нею розуміють певний спосіб зв’язку елементів в єдину систему. Система – це особлива єдність структурно організованих елементів, які взаємодіють один з одним на основі принципу координації та субординації. Системи можуть бути і простими і складними. У складній системі її елементи самі виступають як системи: живий організм, суспільство, Всесвіт є складними системами. Кожне явище входить в ту чи іншу систему, але не всяка сукупність явищ представляє собою систему. Так, окрема людина може розглядатись як система, але ця ж людина є і елементом, наприклад, сім’ї, великої чи малої соціальної групи, які виступають в якості системи. З іншого боку, випадкова сукупність людей (в черзі, в театрі тощо) не є системою, бо ця сукупність не носить структурно організованого характеру, тобто тут відсутні відношення субординації та координації між елементами.

Методологічне значення цих категорій полягає в тому, що вони орієнтують дослідження на необхідність врахування специфіки кожного елементу системи, виявлення його функціональних можливостей, а також потребують пильної уваги до стану корелятивних зв’язків елементів системи в цілому; потребують аналізу усієї глибини відношень субординації та координації, які забезпечують структурну організованість та функціонування системи в цілому.

Ще один крок до встановлення визначеності предметів буття у світі тісно пов’язаний з філософськими категоріями “сутність” та “явище”. Сутність – філософська категорія, яка фіксує внутрішній зміст предмету, сталі, глибинні, необхідні зв’язки елементів предмету як системи. Через сутність виявляється основне, головне, визначальне в предметі - фундаментальні властивості, зв’язки, протиріччя та тенденції його розвитку. Явище – категорія, котра фіксує зовнішні сторони існування дійсності, виражає форму прояву сутності. Сутність та явище завжди нерозривно пов’язані між собою: немає сутності, яка ніяким чином не проявлялась би, не існує і явища, котре не було б пов’язане з сутністю. Сутність передбачає явище, а явище - сутність. Сутність являється, явище суттєве.

Явище відрізняється від сутності. Якби вони співпадали, то усілякі зусилля в пізнанні були б зайвими. Пізнання сутності - якісний стрибок від чуттєвого образу явища до раціонального пізнання його сутності, від емпіричного до теоретичного. Рух пізнання від явища до сутності і від сутності до явища доповнюють один одного і складають два нероздільних моменти єдиного процесу пізнання. Тому і теоретичне значення цих категорій полягає в тому, що ця пара категорій дозволяє встановити визначеність предмету, відсікаючи несуттєві зв’язки та випадкові відношення предмету, і фіксує тільки ті суттєві відношення, які є законом його розвитку. Знання сутності позбавляє нас від необхідності досконало аналізувати всі одиничні явища, в яких вона проявляється. Більш того, знання сутності дозволяє прогнозувати її можливі прояви.

Категорії обумовленості та цілісності

Розгляд категорій, які забезпечують можливість з’ясування механізму обумовленості явищ, процесів, предметів буття у світі, слід починати з категоріальної зв’язки “причинанаслідок”.

Все в світі взаємопов’язане та взаємообумовлене. Явища та процеси, різні події в природі, суспільстві обумовлені іншими подіями, процесами, тобто певними причинами. Явища обумовленості розглядали уже мислителі античності. Згадаємо, що атомісти вперше запропонували принцип причинності (Левкіпп-Демокрит), а Аристотель виділяв чотири види причин: формальну, матеріальну, рушійну та цільову, які обумовлюють існування світу. Вже тоді під причиною вони розуміли явище, дія якого викликає, породжує інше явище – наслідок. Тобто поняття причини традиційно відноситься до числа основних категорій науки та філософії. Воно широко використовується і в нашому буденному мисленні. Ми говоримо про причину, коли прагнемо пояснити, чому щось відбувається або починає існувати, в чому полягає джерело або мотив нашої дії тощо.

Втім, в історії філософії ставлення до цієї категорії було різним. Представники суб’єктивно-ідеалістичного напрямку (Д.Юм, Е.Мах) прийшли до висновку, що поняття причини має чисто суб’єктивний характер і відображає звичку людини мислити сприйняття в певному порядку та послідовності. В ХVІІІ ст. французький вчений Лаплас запропонував класичну форму механістичного детермінізму - такого бачення світу, де немає місця випадковості. Всі речі та події в такому світі складаються з причинних зв’язків. Лаплас вважав, що, якби всезнаючий спостерігач знав положення всіх часток в певний момент часу, а також всі закони, які керують їх рухом, він міг би точно передбачити усі майбутні події у Всесвіті, а також відтворити всю його минулу історію. Тобто він вважав, що причина породжує наслідок, який можна передбачити однозначно (таку причину ще називають динамічною). Ставка на однозначність породила цілу низку детерміністських вчень. Так, теологічний детермінізм виступає як вчення про зумовленість розвитку світу Богом, космологічний - стверджує однозначність розвитку природи, антропологічний - виключає свободу людини, стверджуючи фатальність долі.

Зрозуміло, що ніхто не може дати детального описання світу, який повністю пронизаний причинними зв’язками. Строгий детермінізм пов’язаний з механіцизмом, згідно з яким світ – це величезний механізм, який містить безліч малих механізмів. Вплив такого підходу присутній і нині. Однак, сучасна наука свідчить, що реально в природі не так вже і багато механізмів. Лише деякі природні системи схожі на механізми. Наприклад, наша Сонячна система. Планети, дійсно, рухаються “подібно годиннику”, повторюючи одні і ті ж цикли рухів. Але урагани або виверження вулканів, які також підкоряються фізичним законам, мало нагадують роботу механізмів.

Розглядаючи проблему детермінізму, К.Поппер запропонував цікавий образ таких різних об’єктів як хмара та годинник. Годинник символізує собою фізичні системи, поведінка яких регулярно та точно передбачувана. Але хіба можна настільки точно передбачити появу та зникнення хмар або інших “примх природи”. Строгий лапласівський детермінізм стверджує, що всі “хмари” насправді “годинники”. Сучасна ж наука не підтверджує таку точку зору. Світ природи керується не лише строгими законами механіки, але й закономірностями випадку, становленням порядку із хаосу. Ми можемо сказати, що буття у світі являється взаємопов’язаною сукупністю “хмар” та “годинників”.

Засилля детермінізму породило його протилежність – індетермінізм. Ця методологічна позиція заперечує як об’єктивність, так і цінність причинних пояснень в науці. Нагадаємо, що з точки зору німецького філософа Г.Ріккерта, причинне пояснення доцільне в науках про природу, але виключається в науках про суспільство, де домінує випадковість. Людська воля, як рушійна сила людської діяльності, а значить - і суспільного розвитку, не залежить у своїх проявах ні від якої необхідності і тим більше - від причинності. Індетермінізм, таким чином, стверджує, що існують такі стани та події, для яких причина абонеіснує, або її не можна визначити.

Отже, детермінізм і індетермінізм – це крайнощі. У світі мають місце і динамічні (однозначні), і вірогідні причинно-наслідкові зв’язки та відношення. Категоріям “причина” та “наслідок”, як і всім іншим категоріям філософії, притаманний об’єктивний зміст; ланцюг причинно-наслідкових зв’язків об’єктивно необхідний та універсальний. Він не має ні початку, ні кінця, не переривається ні в просторі, ні в часі. Таке положення фіксується законом (або принципом) причинності. Хто визнає об’єктивність причинності, вимушений визнати і її загальність. Якщо ми припускаємо явища, які позбавлені своєї причини, то ми вимушені допускати для них існування надприродної сили. Закон причинності не знає виключень.

Причинно-наслідкові зв’язки існують у всіх формах буття у світі. Між причиною та наслідком існує досить складний механізм взаємодії. Існує положення про те, що причина передує наслідку. Але його не слід розуміти буквально, тому що причина може в окремих випадках виступати як причина лише одночасно зі своїм наслідком. Взаємодія причини та наслідку може також характеризуватися принципомзворотногозв’язку, який діє в усіх самоорганізуючих системах. Зворотній зв’язок несе в собі можливість того, що причина та наслідок міняються місцями. Причина стає наслідком, а наслідок - причиною. Але при цьому зберігається часова спрямованість процесу розвитку.

Причини можна характеризувати як об’єктивні - існують поза волею людини; суб’єктивні - проявляються в цілеспрямованих діях людини; зовнішні - характеризують взаємодію систем; внутрішні - діють в межах даної системи; повні - являють собою сукупність всіх подій, при наявності яких народжується наслідок; головні - ті, що відіграють вирішальну роль; специфічні - сукупність обставин, взаємодія яких викликає певний наслідок. Можна виділити ще прості та складні, прямі та опосередковані причини тощо.

Якщо враховувати зміст механізму причинності, тобто перенесення речовини, енергії або інформації, то слід виділити матеріальні і ідеальні, енергетичні та інформаційні причини. Чітке фіксування механізму причинності забезпечує можливість розрізняти причину та умови її здійснення. Якщо причина – це те, що несе у собі реальний потенціал у вигляді речовини, енергії або інформації, то її умовою є сукупність обставин, за яких можливий наслідок стає реальністю. Для настання даної події необхідні умови, які самі по собі не можуть викликати наслідок, але грають визначальну роль в його виникненні. Змінюючи умови, можна змінити дію причини та характер наслідку.

Подія може здійснитися і під впливом приводу - зовнішнього поштовху, який сприяє прояву причини. Наприклад, конфліктна ситуація може дозрівати в результаті причин різного характеру, а приводом для зіткнення конфліктуючих сторін можуть бути малозначущі події.

Прояв причини може бути пов’язаним з наявністю випадкових факторів, але з цього не випливає, що при цьому “бал править” випадок, а тому і не треба шукати причину. Слід пам’ятати, що причина реалізує себе прямо чи опосередковано через сукупну дію випадковостей. Розуміння цього лежить в основі сучасного наукового прогнозування в процесі вивчення складних закономірностей у поведінці, наприклад, елементарних часток, біологічних явищ, психічної діяльності та суспільному житті.

Щоб з’ясувати механізм взаємодії та виявити незворотний характер розвитку буття у світі у ланцюзі “причина-наслідок-причина”, слід розглянути цей процес крізь призму категорій “необхідність” та “випадковість”.

У своєму буденному житті люди давно вже помітили, що в існуючому світі ті чи інші події відбуваються з якоюсь невблаганною силою. Тому і не дивно, що ми постійно замислюємося над питаннями необхідного та випадкового. Без сумніву, врахування необхідності та випадковості є важливою умовою успішної теоретичної та практичної діяльності. Як і попередні, вони є співвідносними категоріями, котрі конкретизують уявлення про характер залежності даного явища, виражають різні типи зв’язку та різну ступінь їх обумовленості. Якщо необхідність демонструє закономірний тип зв’язку явищ, які визначаються їх внутрішнім змістом, то випадковість - це такий типзв’язкутих чи інших явищ з оточуючим світом, котрий обумовлений зовнішніми причинами.

Було б помилкою думати, що існує тільки необхідність або тільки випадковість. З одного боку, явища виникають під впливом якоїсь причини, з необхідністю, тобто закономірно, а з іншого - їх поява залежить від багатьох умов, котрі породжують, обумовлюють випадковість. Необхідне прокладає собі дорогу і може реалізуватися через випадкове. Випадковість об’єктивна, вона існує в лоні необхідності і є формою її прояву та її доповненням. Випадковість може прискорити процес здійснення необхідного, а може його і гальмувати. Випадковість в ході розвитку може перетворитися на необхідність. Так, випадковий вплив на організм викликає мутацію, коли нові спадкоємні ознаки, один раз виникнувши, закріплюються, посилюються і приводять до зміни виду. Для одиничних організмів, що складають вид, ця випадковість стає необхідністю.

Зазначимо, що демаркаційна лінія між необхідністю та випадковістю не є абсолютною. Логіка суспільного розвитку виступає як результат діяльності людей, їх життєдіяльності. І цю логіку Г.Гегель назвав “хитрістю історичного розуму”, маючи на увазі його непередбачуваність, випадкові форми його прояву. Якби історія розвитку людей була позбавлена цієї випадковості, то від неї б віяло містичною, фатальною зумовленістю. Останнє не означає, що в історії править випадок та свавілля необмеженої свободи. Правильне розуміння співвідношення необхідності та випадковості допо