Главная > Документ


Проблемно-пошукові завдання

1. Проаналізуйте співвідношення філософії, науки та мистецтва, визначте, що є спільного та відмінного між ними.

2. За роботою М.Бердяєва “Смисл творчості” проаналізуйте корінні відмінності між філософією та наукою.

3. Які передумови, за Г.Гегелем, є необхідними для виникнення філософії (за роботою: “Лекції з історії філософії”)?

4. Проаналізувати концепцію “осьового часу” К.Ясперса.

5. Поясніть, що означає вічність філософських проблем і як така вічність пов’язана з розвитком філософії.

6. Які питання, на думку Б.Рассела, носять суто філософський характер? Які ще проблеми, на Вашу думку, відносяться до сфери філософії?

7. Проаналізуйте, спираючись на роботу Ф.Енгельса, сутність основного питання філософії та його дві сторони.

8. Проаналізуйте та порівняйте точку зору І.Канта та Ф.Енгельса з приводу сутності основного питання філософії.

9. Представнику якого філософського напрямку античної філософії належить цей вислів і як би Ви визначили окреслену тут функцію філософії: “…Уникнути неминучого неможливо — його можна тільки перемогти. .. Цей шлях відкриває перед тобою філософія. Звернись до неї, якщо хочеш не зазнати лиха, бути безтурботним, щасливим і, головне, вільним”.

10. Дайте аналіз вислову К.Маркса: «Усяка істинна філософія є духовна квінтесенція свого часу ... вона являє собою живу душу культури».

Тематика доповідей та рефератів

1.Міф та міфологічний світогляд.

2.Релігія як світогляд.

3.Походження, проблематика та особливості філософії як світогляду.

4.Філософія і мораль.

5.Філософія і наука.

6.Роль та місце філософії в житті сучасного суспільства.

7.Філософія та її місце в сучасній культурі.

8.Соціально-культурне призначення філософії.

Література

Введение в философию. М.: 2004.

Мир философии. М.: 1991. Ч.1,2.

Кессиди Ф.Х. От мифа к логосу. М.: 1972.

Новая философская энциклопедия. Т.1-4. – М.: 2000-2001.

Філософія. Навчальний посібник. Під ред. Надольного І.Ф. К.: 1997.

Філософія. Підручник. Бичко І.В. та ін. К., 2001.

Філософія. Світ людини. К., 1999.

Чанышев А.Н. Начало философии. М.: 1992.

Модуль І. ІСТОРИЧНІ ТИПИ ФІЛОСОФІЇ

Тема 2. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ КОСМОЦЕНТРИЧНА СПРЯМОВАНІСТЬ.

Зміст теми: 1.Зародження античної філософії. Космогонічні і натурфілософські ідеї досократиків. 2.Класичний період античної філософії. 3.Занепад та згасання античної філософії (елліністичний період).

Зародження античної філософії. Космогонічні та натурфілософські ідеї досократиків

Антична філософія проіснувала понад тисячу років - з VІ ст. до н.е. до VІ ст. н.е. і включає декілька періодів: досократівський - зародження та формування філософія - VІ–V ст. до н.е.; класичний - зрілість та розквіт філософії - з середини V до першої половини ІV ст. до н.е.; пізньоантичний - кінець ІV ст. до н.е. до V-VІ ст. нашої ери, який включає елліністичну філософію (кінець ІV – І ст. до н.е.) та римську (І ст. до н.е. – V-VІ ст. нової ери).

Спочатку давньогрецька філософія була тісно пов’язаною з досить зрілою міфологією, в якій антропоморфні образи богів символізували різні явища природи і розглядалось питання про начало світу - хто породив усе суще (наприклад, Хаос, Ерос тощо). Філософія ж з’ясовує, з чого виникає це суще. Сама постановка питання ";Ізчоговсе?” – по-своєму геніальна, тому що має своєю передумовою переконання, що все, що існує, можна пояснити, зрозуміти, але для цього необхідно знайти єдине для усього джерело. Грек-філософ - одночасно і фізик, і астроном, і мораліст - шукає єдиної відповіді на усі “чому” та “з чого”; і така першооснова відшукується не в якихось міфологічних образах, а в самій природі. В результаті на місце міфологічного уявлення про породження світу стає філософське вчення про природну першооснову. Філософія Стародавньої Греції постає як космоцентрична (космос у перекладі з грецької означає порядок), тобто в центрі її уваги – космос як упорядковане, гармонійне ціле, де урівноважені природа та людина, держава та індивід, знання та поведінка, мінливе та постійне.

Вже перші античні філософи відрізняють те, що є, не змінюється в усіх мінливих проявах, від того, що тільки здається існуючим. Виникає протиставлення знання, що базується на відчуттях, яке зневажливо називали уявним знанням, знанню, заснованому на розумі, судженні - складається раціональне пояснення походження та сутності світу.

Історія античної філософії бере свій початок з Мілетської школи, представниками якої були Фалес (перша половина VІ ст. до н.е.), Анаксимандр (“акме” - зрілість, припадає на 560 р. до н.е.), Анаксімен (акме - 545 р. до н.е.). Вони зробили рішучі кроки до деміфологізації античного світогляду. Засновником школи був Фалес, якого сучасники з повним правом називали першим - мудрецем, філософом, фізиком, астрономом, геометром. Він обгрунтував новий погляд на світ, суть якого в тому, що всю багатоманітність світу можна звести до єдиної загальної першооснови – води; Анаксимандр першоосновою вважав апейрон – щось нескінченне, вічне; Анаксімен – повітря.

Геракліт (акме - 504 р. до н.е.) з Ефесу єдиним матеріальним першоелементом світу вважав вогонь як символ загальної стихії, постійного, всюдисущого і разом з тим динамічного першоначала. Один із фрагментів думок Геракліта характеризує його бачення світу в образі вогню: “Цей космос один і той же для всіх, не створив ніхто із богів, ніхто із людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, який мірою загорається та мірою згасає.” Щоб підкреслити та наглядно виразити загальну мінливість світу, Геракліт використовує образні висловлювання: “Все тече, все змінюється” (панта рей); “Неможливо ввійти водну й ту ж річку двічі”; “Сонце кожного дня нове”. Отже, за Гераклітом, в світі немає нічого сталого, навпаки, світ – це вічний процес становлення та змін. Думка про зміни поєднується у нього з ідеєю єдності та боротьби протилежностей. Тому невипадково Геракліта вважають засновником діалектики.

В той же час мінливість світу не означає його хаотичності та безпорядку. Світом править Логос – закон, який підтримує світовий порядок. Разом з тим “логос” – це і розум, який осягає дійсність. Дійсне знання може дати лише розум.

Проти Геракліта, його вчення про змінність і плинність усього існуючого, єдність та боротьбу протилежностей виступили представники Елейської школи, представниками якої виступилиКсенофан(акме - 540 р. до н.е.), Парменід(акме 504 р. до н.е.), Зенон(акме – середина V ст. до н.е.). Виступаючи проти Геракліта стосовно вічності руху, вони доводили, що „ніщо не виникає, не знищується і не рухається”, „все є одне, причому без змін”. Основне у вченні елеатів – філософська ідеябуття.

Згідно Парменіду є істинне, справжнє, єдине, незмінне буття, воно умосяжне, абстрактне. Світ сприймається також чуттєво, відчуття свідчать про множинність, мінливість, але це лише несправжнє уявлення смертних. Парменід вперше використовує доказ філософської тези. До нього філософи головним чином проголошували думки, в кращому випадку - вони спирались на аналогії та метафори. Він же, прагнучи довести, що руху не існує, наводить такі аргументи: всюди у світі щось ";є";, значить, в світі немає пустоти, а якщо так, то ніщо нікуди не може переміщуватись, або, інакше кажучи, руху не існує. Будь-яка думка є виключно думкою про щось існуюче, значить, ";буття є, а небуття немає";, а якщо є лише буття, то й неможливе взагалі будь-яке виникнення та знищення; із абсолютного заповнювання простору випливає, що світ єдиний, і в ньому немає частин. Небуття не існує тому, що його неможливо ні пізнати, ні словом вимовити. Існує лише те, що є мислимим. Отже, мислення та буття одне і те ж.

Аргументи на користь ідеї єдиного та нерухомого буття, розробив Зенон, висунувши свої відомі апорії: ";Дихотомія";, "; Ахіллес та черепаха";, ";Стріла";, ";Стадіон";. Зенон пояснював, що він доводить зовсім не те, що руху немає, а лише те, що він немислимий.

Елеати були першими в історії філософії, хто прагнув розкрити зміст так понять як ";існування";, ";суще";, ";буття";. Саме у Парменіда буття набуває абстрактного, філософського значення як цілісне суще, яке виражає загальні зв’язки всього сущого. Від цих питань тягнуться нитки до всіх послідуючих роздумів про буття, поступово розростаючись до цілого розділу філософії, який в ній існував завжди, але тільки в Новий час отримав назву “онтологія”.

Проблеми, що були поставлені елеатами з приводу сутності буття та його нерухомості, знайшли своєрідне вирішення у філософії атомізму, засновниками якої були Левкіпп та Демокрит. Частіше атомістичне вчення пов’язують з ім’ям Демокрита (акме - 425 р. до н.е.) із міста Абдер. Перша антиелеатська теза атомістів – це визнання існування небуття, яке розумілось як порожній простір, котрий безмежний та немає форми. Друга - визнання реальної множини - безконечно великого числа малих атомів, із яких складаються речі. Атом розумівся як матеріальна причина речей, причина їх існування, їх сутність.

Атом Демокрит наділяє властивостями, котрі елеати приписували буттю: неподільність, вічність, незмінність, тотожність самому собі. Атоми зовні відрізняються один від одного за своєю формою, порядком та положенням. Вони рухаються в різних напрямках. Земля, вода, повітря, вогонь представляють собою первинні групи атомів, а їх сполучення створюють цілі світи, яких в безконечному просторі існує безліч. І людина сама, і душа її - це теж є сукупністю атомів.

Атомісти ввели в філософію поняття “причина”. За Левкіппом ";жодна річ не відбувається просто так, але в силу причинних зв’язків та за необхідністю";. Все у світі відбувається згідно з необхідністю, тому й будь-яка випадковість неможлива. На основі уявлення про атоми розробляється і теорія пізнання: від речей відокремлюються тонкі оболонки (образи) речей, котрі впливають на органи відчуття. Але чуттєве сприйняття дає лише ";темне"; знання. ";Світле"; знання фіксує сутність речей, яку можна отримати через розум; саме розум встановлює існування невидимих атомів та пустоти.

Демокриту належить розробка концепції евдемоністичної етики, згідно з якою єдиним або вищим людським благом є щастя. Для людини природно прагнути до щастя - безтурботного, спокійного, радісного стану духу. Щастя, за Демокритом, доступне лише доброчинній людині. Умова щастя – виховання таких чеснот як мудрість і почуття міри. Тільки завдяки мудрості, що дозволяє добре мислити, добре говорити і добре вчиняти, людина може звільнитися від усього випадкового, минущого і марного. За Демокритом, необхідно доброчесним є мудрий, а неуцтво – джерело пороків. Людина неосвічена і порочна сама прирікає себе на нещастя, оскільки в неї неправильні уявлення і про задоволення, і про щастя, і про мету життя.

Прагнення до суєтних і уявних благ — багатства, слави, почестей, влади — позбавляють людину справжнього спокою. Вона стає жадібною, боязливою, заздрісною, перебуває в постійній тривозі за себе і за своє майно, втрачає почуття міри. “Не тілесні сили і не гроші роблять людей щасливими, але правота і всебічна мудрість». Моральний ідеал Демокрита - мудрець, який нехтує суєтністю життя, відрізняється помірністю, адже для підтримки здорового стану тіла і духу він потребує небагато: “хто бідує, той не багатий, а хто не бідує, той не бідний”. Демокрит першим з античних мислителів звертається до внутрішнього світу людини, відрізняючи мотив від дії. При визначенні моральної цінності вчинку він вважає за необхідне враховувати єдність бажання і дії: “Не говори і не роби нічого дурного, навіть якщо ти наодинці із собою. Учися набагато більше соромитися самого себе, ніж інших..». Тільки той, хто діє за переконаннями, істинно моральний.

Таким чином, моральна позиція Демокрита характеризується, з одного боку, раціоналізмом - мудрість розглядається як вища чеснота, а розум є критерієм моральної поведінки; з другого боку, утилітаризмом – добром вважається те, що корисно, а злом — те, що шкідливо. Закладені Демокритом основи індивідуалістичної етики були розвинуті софістами, гедоністичні і аполітичні мотиви – Епікуром.

Ідеї Демокрита відіграли видатну роль в подальшому розвитку філософії, етики та природознавства.

Класичний період античної філософії:

софісти, Платон, Аристотель

Наступний етап розвитку грецької філософської традиції пов’язаний зі становленням і зміцненням демократичного суспільства, що призвело і до важливих змін інтелектуального клімату в Греції, особливо в Афінах. Суспільні й політичні умови викликали потребу в опануванні красномовством – мистецтвом переконувати слухачів і співрозмовників. Охочих оволодіти цим мистецтвом і знаннями навчали за плату вчителі мудрості – софісти; вони допомагали своєму клієнту виробити вміння вести дискусію, доводити свою правоту в суді і народних зборах. Софістів справедливо називають представниками грецького Просвітництва: вони не тільки уособлювали собою критичне ставлення до всього того, що було предметом віри, а й популяризували знання в широких колах своїх численних учнів.

Найбільш відомими серед софістів були Протагор (490-420 рр. до. н.е.) та Горгій (бл. 480-бл.380 рр. до н.е.). Рішуче виступивши з критикою підвалин старої цивілізації, котра базувалась на традиції, софісти залишали право на існування лише за тим, до чого людина дійшла своїм розумом і що нею ж було обґрунтовано та доведено. Софістами нерідко іменують безпринципних полемістів, здатних у корисливих цілях відстоювати те, що в даний момент представляється їм вигідним, а потім, підкоряючись мінливій кон’юнктурі, змінювати свої переконання на прямо протилежні. І дійсно, ці властивості були присутні значною мірою в реальній афінській софістиці. Але, не дивлячись на це, софісти відіграли значну роль у становленні техніки філософської дискусії, у розвитку мистецтва логічної аргументації, тобто в розробці діалектики. Великим майстром полеміки був Протагор – професійний викладач риторики. Він вважав, що будь-яка думка є істинною, оскільки про кожну річ можливі два протилежних судження. Раз це так, усі судження відносні, і немає ні істини, ні неправди, все залежить від позиції того, хто стверджує: у кожної людини своя логіка, не може бути загального поняття істини, людське знання релятивне і суб’єктивне. Можна навіть стверджувати, що про усяку річ можна сформулювати стільки рівною мірою обґрунтованих суджень, скільки може існувати підходів до її пояснення. Звідси - знаменитий афоризм Протагора: «Людина - міра всіх речей: існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують».

Релятивізм софістів розповсюджувався не тільки на теорію пізнання, але й на етику і суспільне життя – у вигляді етичного та культурного релятивізму. Якщо всі істини відносні, суб’єктивні, то неможливі й абсолютні, од віку дані, норми моральності - будь-які уявлення про добро і зло лише створені людьми, штучні і завжди можуть бути піддані сумніву і перегляду. Відносність моральних оцінок тягне за собою і відносність державних законів, правових норм. Якщо природні закони скрізь і завжди однакові, то закони і звичаї людей мінливі і різноманітні. Моральні цінності, як і суспільні норми та закони, є суб’єктивними правилами, що встановлюються самою людиною. Те, що приносить людині задоволення – добре, моральне, а те, що несе страждання - зле, аморальне. Кожний індивід може мати власну мораль. Тим самим софісти захищали особисту свободу людини в питаннях моралі. Саме з софістами пов’язане виділення етики як особливої сфери філософії.

Одним із найбільш відомих філософів Стародавньої Греції був Сократ (470-399 до н.е.). Він відмовився від дослідження природи, вважаючи, що світ речей не повинен цікавити справжнього філософа. Предметом філософії може бути лише те, що доступне людині, тобто її душа, духовне начало. Головний інтерес у своїх філософських пошуках Сократ зосередив на питанні, що таке людина та її свідомість. Не випадково улюбленим висловом філософа стали слова, написані на стіні храму Аполлона в Дельфах: “Пізнай самого себе”. Сократ поставив перед собою задачу, на відміну від софістів, виявити не тільки суб’єктивний, а й об’єктивний зміст людської свідомості, який завжди повинен превалювати над індивідуальною думкою. Всезагальне, загальнообов’язкове знання людина може набути лише шляхом розширення своїх знань про оточуючий світ, лише завдяки власним пошукам, зусиллям, а не отримувати його у готовому вигляді. Вищим критерієм істини повинен бути критичний розум, котрий відточує свої здатності до пошуку істини через бесіду - діалог. З цією метою Сократ в пошуках істини проводив майже весь свій час на палестрах, площах, де вступав у бесіди з будь-ким, хто бажав з ним говорити. Відмовляючись від претензій на володіння істиною у вищій інстанції, Сократ вважав себе не вчителем мудрості, а всього лише людиною, котра здатна пробуджувати у інших прагнення до істини. Його метододержав назву майевтики. Цим словом у грецькій мові називалося мистецтво повитух. Зміст цього образу полягає в тім, що Сократ не висував власних тверджень, але, знаходячи протиріччя в міркуваннях співрозмовника, допомагав тому самому «народити» істину, самому сформулювати правильний висновок.

Сократ виступив проти етичного релятивізму софістів, вважаючи моральні норми об’єктивними; завдання людини - пізнати ці норми і поводити себе у відповідності з ними. Сократ ставить знак рівності між доброчинністюі знанням. Основа всіх чеснот - істинне знання або мудрість.Аморальні вчинки він розглядав як результат незнання істини і ототожнював їх з оманою, помилкою, які ніхто не робить добровільно. За Сократом, люди, які знають, у чому полягають добрі вчинки, не захочуть вчиняти інакше. Люди ж, позбавлені такого знання, не зможуть зробити доброго вчинку, навіть якщо прагнуть до цього. Отже, прекрасні і добрі вчинки роблять тільки мудрі. Головне призначення філософії - пошук критеріїв добра і зла, в результаті чого вона виступає джерелом морального удосконалення, засобом формування доброчинної людини і відповідно – доброчинної держави.Це позиція етичного раціоналізму, який набув розвитку в етичних вченнях Нового часу.

Доля самого Сократа була трагічною. Він був обвинувачений у вільнодумстві і розбещенні молоді новими хибними богами і засуджений до смерті. Смертний вирок Сократ зустрів зі спокійною мужністю, відмовившись від наданої йому можливості втекти з Афін і прийняв смерть на очах у всього міста, випивши чашу з отрутою.

Зовсім особливе, виняткове місце серед учнів Сократа займає Платон (427-347 р. до н. е.). Платон заснував Академію - філософську школу. Він був першим із грецьких філософів, від якого в цілісному виді до нас дійшли справжні тексти. У Платона, як і у його учителя Сократа, провідною темою залишається морально-етична, а найважливішими проблемами філософських пошуків - людина, суспільство та держава. Цілковито поділяючи раціоналістичний підхід свого вчителя до проблем етики, Платон намагався подолати суб’єктивізм софістів і досягнути єдиного для усіх об’єктивного знання. Умовою його досягнення, на думку Платона, повинна стати копітка робота з поняттями, розробка діалектики. Як зразок її, можна розглядати діалог «Гіппій», в якому в ході обговорення питання „що таке прекрасне”, робиться висновок, що прекрасне - це ідея, яка існує сама по собі, незалежно від людської свідомості, і тим більше - від окремої речі, у котрій вона знаходить своє втілення. З ідеєю прекрасного подібні інші ідеї – насамперед, центральною для Платона є ідея блага. Ідеї являють собою зразки речей. Кожен предмет має свою ідею, своєрідний еталон, відповідно до якого він «виготовлений». Наприклад, стіл існує тому, що є ідея столу, дерево - тому, що є ідея дерева, людина - тому, що є ідея людини. Але між річчю і її зразком існує і принципове розходження. Якщо перше існує лише протягом певного терміну, то друге - вічне і не підвладне руйнуванню.

Однак, з погляду Платона, ще більш істотним є інше: такими ж ідеями-еталонами є найважливіші етичні принципи - благо, добро, справедливість. У навколишньому світі можуть зневажатися їх конкретні і недосконалі втілення, але не вони самі. Ідеї непідвладні ніякій людській сваволі. Але, якщо вони присутні у свідомості людей, то має існувати якийсь інший світ, світ справжніх цінностей і непорушного порядку, впевненість в існуванні якого була для Платона життєвою необхідністю. Свою концепцію Платон ілюструє за допомогою знаменитого образу печери, котрий ми знаходимо в його праці «Держава». У печері сидять бранці, прикуті ланцюгом. Через невеликий отвір у печеру проникає світло, і люди бачать на стінах тіні. І тому, що нічого, крім цих тіней, вони бачити не в змозі, їм здається, начебто це і є справжні речі. Насправді ж - це тільки відображення того, що робиться за межами печери. Такою печерою, темницею, Платон вважав і існування людської душі, ув’язненої в тілі.

Таким чином, ідеї, за Платоном – це граничне узагальнення речей. Матеріальний світ – „тінь” світу ідей, вторинний. Ідеї утворюють ієрархію. Вище од усіх стоять ідеї краси і добра.

На основі цього Платон розробив так звану „теорію спогадів”, що є основою його гносеологічної концепції. Платон глибоко вірив у переселення душ. Ідеї людей, тобто їхні душі, перебуваючи на землі, зберігають у собі спогади про істинний потойбічний світ ідей, звідки вони прийшли. Ці спогади і є, за Платоном, нашими знаннями про світ. Спогади тим сильніші й інтенсивніші, чим більшою мірою душі вдається позбавитися тілесності. “Ідеї”, таким чином, пізнаються за допомогою розуму, незалежно від чуттєво даного зовнішнього світу, який не може дати справжнього знання, істини, а лише думку про неї.

Етико-політичне вчення Платона передбачає певне розуміння ним сутності людини. В людині він розрізняє безсмертну душу та смертне, тлінне тіло. Душа незалежна від тіла і складається з трьох частин: розумної, створеної безпосередньо самим творцем (деміургом), за допомогою якої людина споглядає вічний світ ідей і котра прагне до блага; афективної, залежної від пристрастей; хтивої, або “жадібної”. В залежності від співвідношення цих “частин” душі в людях вони поділяються Платоном на правителів та філософів, воїнів, селян та ремісників. Основоположник Академії порівнює розумну душу з вершником, а дві інші – з двома конями, один з яких є благородним, а інший – низький, грубий та обмежений.

З вченням про людину та душу Платона тісно пов’язане його вчення про державу, адже створення досконалого суспільства було головною метою його філософії в цілому. У своїй ідеальній державі роль правителів він відводить тим людям, у котрих переважає розумна “сторона” душі. Саме їм, а це, в першу чергу мудреці та філософи, властиве прагнення до правди, справедливості, помірності у всьому, що стосується чуттєвих задоволень. При домінуванні афективної “частини” душі людина відрізняється благородними пристрастями – мужністю, хоробрістю, якостями, необхідними для воїнів, “стражів”, котрі повинні піклуватись про захист держави. І нарешті, люди, котрі віддають перевагу тілесно-фізичному світу - стан селян та ремісників - повинні забезпечувати матеріальні умови життя ідеальної держави.

Умовою та вінцем ідеального суспільства для Платона є досконала й справедлива держава. Тому людина повинна жити заради держави, а не держава заради людини. Він виділяє сім типів держави: ідеальну і шість реально існуючих. У свою чергу, реально існуючі він поділяє на правильні – монархія й аристократія і неправильні – тімократія (грець. тімос - ціна, обумовленість прав майновим станом), олігархія - влада небагатьох (військових чи багатіїв), демократія і тиранія.

Етичні погляди Платона носили також соціальний характер. Сократівський принцип етичного раціоналізму набуває у нього подальшого розвитку. Платон надає моральним вимогам абсолютного і об’єктивного характеру, розглядає їх як загальнообов’язкові і єдині для усіх людей. В якості основи моралі і порядку полісного життя він вважає ідею блага. Засвоєння того, що являє собою благо, є завданням інтелектуальним. Здатність розуміти природу правильного життя і розвити в собі розумові здібності, за Платоном, формується в ході вивчення таких наук як математика і філософія.

Платонівська традиція, в якій була закладена основа ідеалістичної лінії в філософії, набула свого подальшого розвитку у Аристотеля та неоплатоників.

Серед учнів Платона найбільш відомим та гідним слави свого вчителя став Аристотель (384-322 р. до н. е). Він створив енциклопедичне філософське вчення, котре охоплювало логіку, діалектику, теорію пізнання, фізику, психологію, політику, економіку, етику тощо.

Будучи учнем Платона, він поставив під сумнів його теорію ідей - спробу пояснити існування „світу речей” завдяки існуванню „світу ідей”. Він відкидає платонівське вчення про ідеї як про надчуттєві, раціонально осяжні сутності, котрі існують окремо від речей. Йому належить знаменитий вираз: “Платон мені друг, але істина дорожча”. На противагу Платону, Аристотель визнавав об’єктивне існування матеріального світу. Матерія, за Аристотелем, вічна, ніким не створена і не знищувана. Природа, на думку філософа, - це сукупність речей, що перебувають у вічному русі і змінах. Але, визнаючи матерію як „перший субстрат” речі, Аристотель стверджував, що вона сама по собі інертна, невиразна і активна лише тоді, коли є форма. Матерія знаходиться у стані пасивного очікування доти, доки не з’явиться форма і не оформить її, надасть матерії визначеності та ознак конкретних речей. Отже, причиною існування речі є активна форма. Рух матерії може надати тільки форма. Аристотель говорить про ієрархію форм. Формою усіх форм він вважав Бога. В цілому, за Аристотелем, існують чотири види причин існування окремої речі: матерія як будівельний матеріал, форма – план будівництва, рушійна та цільова причини. Уявимо собі будь-який предмет, наприклад, глечик. Його існування неможливе без глини, матеріалу (матерії), з якого він може бути виліплений. Але сама по собі глина, зрозуміло, не є глечиком. Щоб стати ним, вона повинна бути з’єднана з формою (морфе), структурою, що надає речі якісну визначеність. Але і цього мало. Крім форми, необхідний гончар, тобто активне діяльне начало - діюча причина. І, нарешті, повинна бути четверта причина - мета, заради досягнення якої створюється річ.

Аристотель вносить певні корективи у платонівське вчення про душу, виділяючи рослинну, тваринну та розумну душі. Якщо перші дві об’єднують людину з усіма іншими живими істотами, то розумна душа, на думку Аристотеля, є надбанням лише людини. Тільки вона наділена вищою здатністю – мисленням, котре є знаряддям пізнання вічного буття і є безсмертною.

Розуміння Аристотелем природи людини обумовлює і його точку зору на роль та призначення держави, суспільства у цілому. Визначаючи людину як “суспільну тварину”, він вважав, що тільки у суспільстві людина може сформуватись та виховуватись як моральна істота. В роботі «Політика» Аристотель дає класифікацію типів держави. Правильними формами держави, тобто такими, що реалізують загальне благо, він вважає монархію, аристократію та політію (республіку); причому з правильних, на його погляд, найкращими є перші дві. Неправильними – тобто такими, що спотворюють мету держави і служать лише корисливим інтересам є тиранія, олігархія і демократія; причому він вважав, що найприйнятнішою з них є демократія – за умови, що здійснюється влада закону, а не юрби.

Аристотелем було остаточно завершено оформлення етики як наукової дисципліни в працях - “Нікомахова етика”, “Евдемова етика”, “Велика етика”. Він розглядав етику (якій він перший дав нинішню назву) як самостійну дисципліну в системі філософського знання. Якщо теоретична філософія орієнтується на знання як таке, тобто на споглядання вічного, незмінного, то практична філософія вчить правильним вчинкам. Практична філософія вивчає вольову діяльність, тобто таку, що передбачає свободу вибору. Усе, що здійснюється мимоволі, тобто за примусом або в силу незнання, випадає з поля зору практичної філософії. Таким чином, за Аристотелем, етика - це особлива практична наука про доброчинність, мета якої – навчити людину, як стати доброчинною і щасливою. Вона складається з трьох частин: вчення про вище благо, вчення про природу чеснот і вчення про конкретні чесноти.

Вищим благом, за Аристотелем, є щастя, в якому він виділяв дві складові: внутрішню (душевну) досконалість – те, що залежить від самої людини, та зовнішню (матеріальне благополуччя) – те, що не залежить від людини. Вони співвідносяться таким чином, що душевні якості людини – її доброчинність - суттєвою мірою зумовлюють її щастя. Доброчинність являє собою суспільно значиму (похвальну) і набуту якість душі. Вона не є природженою, а виховується на основі природних передумов.

Аристотель поділяє усі доброчинності на діаноетичні та етичні. Діаноетичні – це інтелектуальні, теоретичні чесноти: мудрість, розумність і розсудливість. Вони здобуваються шляхом навчання. Етичні доброчинності теж базуються на розумі, але не тільки на ньому. Доброчинність, вважає Аристотель, не можна ототожнювати зі знанням, як вважав Сократ. Мати знання про добро і користатися ним – не одне й те ж. Потрібна ще природна схильність до доброго, бажання слідувати благу, зусилля волі і практика, щоб перетворити благодійність в звичку. Тільки тоді доброчинність може стати міцним і незмінним станом душі, тобто етичні доброчинності здобуваються шляхом виховання. Для характеристики доброчинностей суттєвим є вчення Аристотеля про золоту середину. Доброчинність являє собою середину між надлишком і нестачею певної якості. Наприклад, мужність - це середина між боягузтвом і божевільною відвагою. Особливу увагу Аристотель приділяє такій доброчинності як справедливість.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ УМАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ПАВЛА ТИЧИНИ ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ Частина 1 Умань – 2008

    Документ
    МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИУКРАЇНИ УМАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙУНІВЕРСИТЕТ імені ПАВЛА ТИЧИНИ ЗБІРНИК ... розвитку освітиУкраїни у ХХІ столітті та Болонської декларації вимагають переосмислення ролі самостійної роботистудентів. Тому ...
  2. Міністерство освіти і науки україни національний педагогічний університет імені

    Закон
    МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИУКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙУНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ М.П.ДРАГОМАНОВА БІБЛІОТЕКА УКРАЇНСЬКА ... для розрахунку і обліку навчальної роботи, Переліків основних видів методичної, наукової й організаційної роботи викладачів та ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... державного технологічного університету, в авторських лекційних курсах «Історія України», «Культурологія», «Соціологія» длястудентів та ... правил Міністерства народної освіти, всі навчальні заклади у визначених губерніях стали відноситися за сво ...
  4. Список рукописів навчальних посібників та підручників для внз що поступили на грифування в іітзо у 2010 році

    Документ
    ... .10 Навчальний посібник «Технічний переклад: завдання длясамостійної роботистудентів» Халабузар О.А. Бердянський державний педагогічнийуніверситет Баханов ...
  5. Список рукописів навчальних посібників та підручників для внз що поступили на грифування в іітзо у 2010 році

    Документ
    ... .10 Навчальний посібник «Технічний переклад: завдання длясамостійної роботистудентів» Халабузар О.А. Бердянський державний педагогічнийуніверситет Баханов ...

Другие похожие документы..