Главная > Книга


Що ж, я можу легко пристати на думку, скажімо, про визна­чальну роль дніпрово-дністерського межиріччя в історії зарод­ження індоєвропейської цивілізації або про перебування Києва на одній із небагатьох визначальних вершин земного цивілі- заційного багатогранника. Ці й подібні аргументи можуть стати елементами моєї особистої версії світу, на яку кожна людина має право, проте вони аж ніяк не повинні бути підставою для на­ціональної зверхності, яка, за означенням, мусить когось при­низити, щоб вивищити себе. Наявність такої зверхності - це яскрава ознака глибинної і часто прихованої національної закомп­лексованості, свідчення ще не подоланого національного мало- вірства, яке потребує психологічної компенсації.

Якщо йти за Миколою Рябчуком, то джерела української міфотворчості ще до кінця не вичерпано:

Серйознішою причиною живучості української націоналістичної міфології є неостаточний, половинчастий характер розпаду імперії і, відповідно, неостаточний, непевний, сказати б, характер україн­ської національної емансипації51.

І в цьому сенсі її існування в нашому часі є значною мірою виправданим і позитивним. Проте, на мою думку, є й інші причини для легітимації національної міфотворчості. Я не згоден із думкою деяких дослідників52, що в епоху постмодернізму треба соро­митися й позбуватися національних міфів. Іншими словами, я впевнено повторюю вслід за Шеллінґом, що “неможливо уявити, щоб нація існувала без міфології”, і візьму собі тут за авторитет людину західної постмодерності - Жоржа Ніва:

Чи може жити людська істота без уявного? Й без того спільного уявного, яким є національний міф, чи може окрема нація вільно дихати в хорі інших націй? Не вважаю, що прийшов момент зруйнувати національний міф, це було б небезпечно53.

Отож нам важливо не стільки деміфологізувати національну свідомість, скільки обережно “розмінувати” (В. Скуратівський) її міфологеми, щоб вони не підривали реальне буття нації. Що стосується української месіанської ідеї, яку часто ототожнюють з національним міфом, то нижче я спробую показати ще й визна­чальну її особливість, а саме: як у ній знайшло своє відображення передчуття пульсаційного характеру українського національного буття.

Якщо ж згадати про майже неуникненний “утопізм”, за який месіанській ідеї так часто “дістається на горіхи”, то я особисто докоряти їй за нього не беруся: вона захищена від цього звинувачення самим актом віри. “Міф не вимагає роботи наукової думки, він несумісний з наукою, а тому не може бути спростований науково”54. А тому не можна спростувати, для прикладу, й таке твердження:

З того факту, що Україна належить до четвертої квадри, логічно випливає, що після переходу людства до четвертої фази розвитку вона потрапить у сприятливе середовище для реалізації свого творчого потенціалу55.

Формула месіанської віри проста й майже непереможна: те, що було утопічним для однієї парадигми буття, стане прагма­тичним для її наступниці. Хай у сотні випадків ця формула не спрацьовує, однак сто перший, успішний випадок - виправдовує все. В цій закономірності закладено водночас як вічно обґрунто­вану підставу для нищівної критики такої віри, так і незнищенну силу для вічного феніксового її відродження.

  • * *

Підсумовуючи сказане, я хотів би наголосити, що кожен із перелічених напрямів є важливим для знаходження правильного виходу з глухого кута історії, але жоден із них не сміє запанувати над двома іншими, перетягнувши “ковдру” на себе. Наслідки нинішньої прагматизації населення України, якого не об’єднує ні потужне національне почуття, ні пасіонарний національний міф, можна добре проілюструвати отим невмирущим кравчу- ківським: “Маємо те, що маємо”. Націоналістичний синдром, що не спирається на підтримку прагматичних еліт і не може запалити серця більшості народу, вироджується у безплідні пошуки ворога. Національний міф, якщо він не втягує в своє силове поле “тве­резих” прагматиків (ясна річ, не відриваючи їх від реальної прак­тичної роботи!), стає шкідливою романтичною утопією, що підриває життєздатність нації. У своїй історії Україна, здається, вже перепробувала всі варіанти такої виключності - тепер залишилося випробувати їхнє гармонійне взаємодоповнювальне поєднання.

Три особливості української ідеї моменту. Вона завжди одна й та сама - це матриця, на якій “ви­рощено” кожну конкретну націю, це її завдання від Бога, це її “хрест”, який вона несе крізь історію.

Так, для прикладу, мінятимуться епохи, однак поляки, утвер­дившись на Заході, завжди будуть відчувати свою покликаність преображати Схід. Зміст цієї місії мінятиметься, але сама мат­риця - ні. Мінятимуться епохи, але росіяни завжди маритимуть про велич своєї держави - чи то третього Рима, чи другого Ва- шинґтона, - і завжди “збиратимуть свої землі”, як не під одним приводом, то під іншим. Отак і українська ідея завжди одна й та сама, тільки висловлена досі була або езотеричною мовою українських казок (перемогти Кощея, відшукати Жар-птицю, - але, зауважте, завжди в нетрадиційний, на перший погляд чудернацький, спосіб!), або біблійними притчами (“Україна - це камінь, який відкидають будівничі, але який стане каменем наріжним”), або навіть націоналістичним бунтом, який був, власне, нетерплячою спробою відібрати золотий черевичок для Попелюшки силою.

Національна ідея не міняється: вона лише або входить у резонанс із епохою - і тоді її носії розквітають, або ж дисонує з нею - і тоді нація відступає в історичну тінь. Національна ідея не тотожна ідеї націоналістичній: остання є хоч і цілком легі­тимною, однак усе ж формою першої. Сьогодні ми є свідками не відсутності української ідеї, а вигаслості її попередніх форм, нашої зневіри у їхню преображувальну силу. В певні епохи надто вже неоковирним виглядає отой український камінь, щоб у ньому впізнати камінь наріжний. Такі епохи вимагають інших символів, за якими стоять інші сутності. Й тоді нетерплячі формулюють тезу про приреченість української нації. Проте настає історична мить, і всохлу українську калину - ніби ту неоковирну сливу з “Трьох товаришів” Е. М. Ремарка - раптом рясно вкриває весняний цвіт. Те, на що прозаїчно вішали авто­мобільні шини, в одну мить перетворюється на еталон небесної краси. Так довго тривати не буде, але те, що “зав’яжеться” в ту коротку пору, буде потім тривалий час зазнавати найрізнома­нітніших трансформацій.

Звідси випливає одна (у нашому переліку - перша) засаднича особливість української ідеї, яка - будучи майже нерозгаданою - часто вислизає з уваги дослідників-прагматиків: українська ідея не світить, як сонце, а спалахує, як пульсар, а тоді на довгий час гасне. Бо й сама українська ідея є тим наївним ідеалістичним “каменем”, який щоразу відкидають. Через те й важко розпізнати майбутню “наднову зорю” у тій згаслій темній “планиді”, яка безвольно обертається на чужих орбітах. Цим українська ідея засадничо відрізняється від ідеї російської, яка світить постійним державницьким світлом, що виходить із центрального світила - джерела гравітації для власної планетної системи.

Однак отой період згаслості є надзвичайно важливим етапом української духовної циклічності. Це період духовної підзарядки, накопичення потенціалу нової віри. Зовні все виглядає духовним занепадом, моральною деградацією - і все це справді має місце: для більшої частини народу це період “прокисання” людських душ. І горе тим, кому доводиться пити ту “бражку” щодня, жити в її задушливій атмосфері. Однак у той же час відбувається пере­групування невідомих елементів, підспудна, часом неусвідомлена творчість одиниць, яка згодом породить нову пасіонарність.

Надзвичайно важливе підтвердження цього спостереження можна знайти у статті Івана Лисяка-Рудницького “Формування українського народу й нації”. Він підмічає такі, на перший погляд, дивні речі, як “ставання й завмирання української на­ції”56 або “характеристичне явище в українській народній істо­рії: періодичне корчення та розширювання етнічної території”57. Як професійний історик, він доходить висновку:

.. .Українська нація вже двічі вмирала й двічі народжувалася нано­во. [...] Єдність історії українського народу не дозволяє нашим дослідникам бачити як слід заламання й перериви в історії України як “нації”. [.] Нема прямого помосту між Україною короля Данила та гетьмана Хмельницького, між Україною Мазепи та Петлюри58.

Ці періоди “завмирання” української нації надзвичайно болючі для неї, оскільки сприймаються нею як останній день “української Помпеї”, як остаточний крах, з якого вже не піднятися. Втім, такого висновку доходили не тільки українці: “Як відомо, польська й російська опінія в різні епохи була щиро переконана, що Україна (‘руські землі Речі Посполитої’, ‘Малоросія’) остаточно асимі­льована, політично й культурно, Польщею чи Росією”59. Однак минає певний час, спершу одиниці бачать обнадійливі “досвітні вогні” (Леся Українка), а тоді пробуджується вся нація.

Отож нашому духові, як і українській ідеї, треба час від часу приземлитись, щоб потім з новими силами злетіти угору. Щоб відродитись, українській ідеї треба згаснути, згорнутись у тугу лялечку, напіврозкластись до ледь не аморфної маси, щоб потім стрімко розвинутись у барвисті крила метелика. Цей період непідвладний людській волі чи розуму. Про нього в народі кажуть: “Під Богом ходимо”.

Можна також виділити ще одну - другу - особливість україн­ської ідеї, що містить формулу: в нинішній слабкості українського етносу є своя сила, яка згодом обернеться еволюційними його перевагами. Ось як ця думка звучить у Володимира Яніва: “Наша межовість у майбутньому може статись для нас нашою силою, так як поки що вона є нашою слабістю”60. Власне, Україна й виглядає слабкою через те, що нетипові її потенції сучасною цивілізацією, як правило, “не прочитуються”. В нинішньому динамічному світі на нас дивляться з мало прихованою зневагою як на тих, хто “не вписався” в стрімкі піруети постмодерності61. Відповідно, хоч як відчайдушно ми хочемо бути “такими, як усі” (естонці, поляки тощо), нам це поки що не вдається.

Про таку саму особливість української стратегії говорить і яскравий представник месіанської ідеї Миро Продум:

При трансформації системи “Україна” треба орієнтуватись не стільки на сучасні спроби організації держави (наприклад, на “західні демократії”, які зараз усе більше піддаються руйнівним процесам), скільки на перспективні моделі, ефективні для гря­дущого “Золотого віку”. З цього погляду, слабкість в Україні традицій державотворення може несподівано виявитись сприят­ливим чинником для рішучого переходу до суспільства, заснованого на принципово нових організаційних засадах62.

В цьому сенсі українська ідея невіддільна від думки про зміну цивілізаційних парадигм. Нинішня парадигма “силового динамізму”, в якій ми досі мали і завжди матимемо невеликі шанси, ще не завершилась. Для цього етапу висновок Бже- зінського, що Україна не виправдала сподівань, звичайно ж, цілком слушний, - і нам слід якомога частіше нагадувати про нього усім господарям Маріїнського палацу чи донедавна ще “серпастої й молоткастої” будівлі Верховної Ради. Проте самі сподівання (якщо не брати до уваги зовсім романтичних), на мою думку, були породжені хибною візією про можливість радикальної зміни етнотипу, тобто повномасштабного пере­творення споглядальної української нації в динамічну націю прагматичного західного типу.

Ця теза може викликати в багатьох читачів рішучий спро­тив - як свого роду індульгенція нинішній керівній номенклатурі України. Тому відразу ж зазначу: у моїх намірах немає й най­меншої спроби виправдати безлад, що панує в нинішній Україні. Адже не одна споглядальна нація у світі зуміла все-таки тримати свою хату хоч і бідною, проте чистою. Інша річ, що ми справді виявилися неспроможними здобутися на той динамізм, якого від нас вимагали обставини. Як уже було сказано вище, далеко не все в сучасній Україні можна пояснити пасивуючим впливом з боку “ненашої” влади чи лукавством наших ворогів, оскільки влада відбирає в нас рівно стільки свободи, скільки ми їй дозволяємо. Просто особливості української натури - не кращі й не гірші за особливості інших народів, а лише інші, - не входять у резонанс із вимогами сучасної епохи, бо потенційно відповідають вимогам інших епох. Варто при цьому ще раз наголосити: з цього висновку не випливає, що в нинішній парадигмі ми не можемо взагалі існувати - існують же (й цілком непогано) інші “нерезонансні” народи. Мова йде про те, що в ній ми не можемо набути бажаної пасіонарності.

Передчуття зміни історичної парадигми навідується в душі багатьох наших сучасників - від тих філософів, які пророкують вичерпання юдео-християнського етапу розвитку цивілізації, до тих астрологів, які попереджають про входження нашої цивілі­зації в епоху Водолія. Мені не хотілося б у цьому місці книги наводити якісь аргументи, щоб уже відразу не виглядати надто великим утопістом. Я не хочу підвести читача до думки, що світ знічев’я стане альтруїстичним. Князь цього світу свою владу над умами людей так легко не віддасть, отож катастрофічні версії зміни епох виглядають поки що більш умотивованими, ніж версії оптимістичні. Однак, як ми про це говоритимемо далі, хід прогресу ставить свої нездоланні обмеження, внаслідок яких майбутня трансформація світу виглядає неминучою. Проблема тільки в тому, у що саме земна цивілізація врешті-решт транс­формується: у тисячолітнє Царство Христа чи в космічний пил, розвіяний вітром Г алактики.

Ще одна - третя - засаднича ознака української ідеї полягає у формулі: Україна призначена для синтезування або гармо­нійного поєднання Сходу і Заходу. Це призначення вона виробила в собі завдяки своєму “серединному” географічному розміщенню, а також своїй “пограничній” історичній долі. В цьому місці подамо вже повністю ту цитату з Вячеслава Липинського, яку було частково згадано вище:

Від дня наших народин йде на землі нашій перехрещування впливів Сходу і Заходу: двох відмінних культур, світоглядів, понять і ци­вілізацій. З взаємним себе поборюванням цих впливів під гаслами повного винищення одного або другого зв’язані всі періоди нашої руїни; з їхнім гармонійним сполучуванням зв’язані періоди нашого розквіту, нашого існування як окремої, посідаючої власну індиві­дуальність, нації. Оцим історичним, реальним і дотикальним (осязаємим) досвідом Бог вказує нашій свідомості духовий шлях наш, якого не можна розумово в параграфах сформулювати, але який інстинктивно кожний з нас може відчувати, в нього вірити і по ньому зі всією твердістю йти63.

Здається, сьогодні можна з достатньою мірою певності вва­жати, що ця особливість української ідеї має пасіонарний для української свідомості характер. Певне підтвердження знаходимо у спостереженні Наталі Яковенко:

За характерний приклад може послужити блискавичне, справді тріумфальне розповсюдження заявленої на початку “перестройки” Ярославом Дашкевичем тези про Україну як цивілізаційне по- граниччя “між Сходом і Заходом”64.

Чимало підтверджень такої пасіонарності ми знайдемо та­кож у подальших розділах книги, де розглядатимемо церковну ситуацію в Україні. Ширше про геополітичні наслідки, які випли­вають зі згаданого серединного розміщення України, ми по­говоримо нижче, тоді як зараз я обмежуся лише короткою згад­кою про аргумент, який виводиться з етнопсихології і є для мене чи не найголовнішим.

Етнопсихологічним комплексом українців і фатумом їхньої історії була і є велика лабільність (тобто нестійкість) україн­ського характеру щодо сторонніх впливів. Душа українця віддавна є тим “тиглем”, до якого легко проникають і в якому легко переплавлюються різнорідні ознаки. В цьому плані пока­зовими є ті моменти нашої історії, в яких Україна мала нагоду виявляти свої автентичні реакції. Тоді в ній проявлялися саме ті етнопсихологічні ознаки, які необхідні, щоб відкритись і на Схід, і на Захід і витворити в собі толерантну основу, на якій вони гармонійно зійдуться. Ці ознаки не є конструктом якоїсь націоналістичної доктрини. Навпаки, саме ці риси нестійкості націоналізм у відчаї хотів би з українського характеру виполоти! Проте, як ми вже говорили вище, саме ця “слабкість” і є нашим геополітичним шансом - обіцянкою майбутньої сили, окрес­леної в термінах не силового протистояння, а гармонійної синтези.

На шальках Господніх терезів

Будь-які спроби окреслити геополітичне майбутнє України з достатньою мірою цілості картини були б украй безвідпо­відальними. Точні обриси цієї картини відомі тільки Господ­ньому Провидінню. Людина може лише окреслити ті сфери, в яких накопичується потенція змін, що спроможна в майбутньо­му подати Україні її геополітичний шанс. Водночас саме в цих сферах існує велика інерція мислення, що спонукає аналітиків екстраполювати на майбутнє ті тенденції, які існують віддавна, і не бачити підспудних протиріч. Спробуймо для ілюстрації на­вести два приклади.

Маятникове перемикання цивілізацій Сходу і Заходу

Лев Гумільов якось підмітив, що визначальні етноґенезисні (в якомусь сенсі - геополітичні) процеси на нашій планеті мають виразну географічну прив’язку65. Виділити якийсь головний етап, що визначає характер усіх інших, доволі важко, оскільки існують різні єрархічні рівні таких процесів, результати яких накла­даються одні на одних і творять пістряву картину взаємовпливів. І все ж мені хотілося б (повною мірою усвідомлюючи мето­дологічну розмитість такого підходу) виділити той етап, який мені видається найголовнішим, тобто за допомогою якого можна було б охопити розвиток усієї сучасної цивілізації. Іншими словами, ідучи за Тойнбі, нашим завданням є виділити “повний цикл повто­рюваного ритму Інь-і-Ян”66.

Щодо місця зародження людської цивілізації, звичайно ж, існують різні версії. Підсумовуючи їх, із великою мірою набли­ження можна вважати, що в історичний час цивілізація входить кількома центрами, які, на перший погляд, існують цілком неза­лежно одне від одного. Людина біблійної перспективи звично прив’язує “пуповину” цивілізації до “серединного” місця планети, а саме: до Кавказу (Арарат), згодом Месопотамії, Єгипту, Па­лестини. Дещо знаємо ми також і про “серединну” культуру аріїв на північ від месопотамського вузла, яка згодом, впорскуючись через Гімалаї в Індію, дає початок її особливій культурі. Проте, хай там що було напочатку, протягом тривалого періоду до нашої ери виразно домінує Схід. Це такі культури-велетні, як Китай, Індія, а також улюблене Гумільовим пасмо культур Південної й Середньої Азії та Близького Сходу.

Наприкінці цього періоду отой геґелівський “об’єктивний дух”, що блукав Сходом і покликував до життя цілу низку блискучих культур, знову перемістився в “середину” планети, в якій надав духовну енергію дивовижним і засадничим для май­бутнього історичного циклу культурам Греції й Риму. Визна­чальною для нашого аналізу є Римська імперія, оскільки саме вона67 виразно охопила собою Схід і Захід, намагаючись зцемен­тувати їх в одному супермоцарстві.

Проте є на той час у Римській імперії особлива земля - Ізраїль, - де Сам Господь живе в Сіоні, на святій Своїй горі (пор. Ио 4,17), “має огонь на Сіоні, а в Єрусалимі у Нього горнило” (Іс 31,9). Саме в цю землю було послано Ісуса, роль Якого надзвичайно чітко окреслена: взяти на себе гріхи цього світу, тобто в якомусь сенсі - підвести риску під попереднім етапом; бути “Альфою й Омегою, початком і кінцем” (пор. Об 22,13), тобто бути особливим знаком переходу. З відходом Ісуса настає зміна ер, перемикання цивілізаційних “клем” зі Сходу на Захід, куди тепер з уламків імперії струменить пасіонарна енергія. Падає Єрусалим, Ізраїль; євреї йдуть у розсіяння. Наш геґелівський дух одну за одною запалює великі культури Західної Європи, а тоді, якийсь час потупцювавши на березі Атлантики, нестримно жене європейських пасіонаріїв через океан, до Америки, де й зароджує новітню її культуру.

Створення Сполучених Штатів Америки - це останній пункт “західного” походу згаданого духу. Практично відразу ж після Американської революції останній долає океан у східному напрямі, запалюючи факел революції Французької. Цим започат­ковується “червоне” пасмо геополітичної турбулентності в Європі, що набуває своєї кульмінації у Російській революції. Особливість цієї турбулентності полягає в тому, що вона пролягла не по тому самому шляху, яким ішла до того, тобто пролягла в напрямку не до Ізраїлю, а до іншого, теж “серединного” (поміж Заходом і Сходом) простору Євразії - царської Росії. Як писав колись Лейбніц: “Здається, що це повеління Бога, аби науки обходили колом землі й аби сьогодні вони прибули до Скіфії”68. Тут, за логікою маятникового руху, знову мала б відбутися зміна ер, як це стається з приходом Того, Хто є знаком переходу. Саме з цього часу мало б настати пасивування Заходу й новітнє підне­сення Сходу.

І спочатку здавалося, що справді так воно й відбувається. Старі європейські нації підупадали у своєму декадансі, тоді як на землях Слов’янщини утворюється комуністична імперія, яка, як і її римська попередниця, також прагне огорнути собою увесь світ. Від цього часу втрачає чинність висновок Гердера, що “сло­в’янські народи займають більше місця на землі, ніж в історії”69. Росія дає людству нового месію - Леніна, який справді про­голошує настання нової ери. Згодом, не дочекавшись “світової революції” на Заході, “почервонілий” геґелівський об’єктивний дух звертає свій погляд на Схід, де новітні більшовицькі “арії” одну за одною творять нові комуністичні держави: Монголію, Китай, Корею, В’єтнам. Здавалося б, усе відбулось, як колись у давні часи: майже по тій самій смузі прадавніх цивілізацій пішов імпульс соціалістичного “оновлення” і врешті знову дійшов до Близького Сходу.

Але тут описуваний процес і “заклинило”. Комуністична ідея була породженням не Того, Хто є Альфою та Омегою, а Иого антипода. Тому піднесення Сходу було оманливим, а вся петля позірного розвитку - хибною. Вже через невеликий час Схід, так і не створивши нової цивілізації, знову почав застигати у ко­муністичній деспотії. Натомість Захід не тільки не занепав, а несподівано набув нової пасіонарної сили (особливо США). За­мість переполюсування із Заходу на Схід і розквіту останнього, планетарна геополітична система увійшла в геополітичний dead­lock - патову ситуацію, спричинену хибною геополітичною опти­кою. Головна її хиба полягає в тому, що комуністична імперія - ота “химерна антисистема”, за Ґумільовим70, - нелеґітимно зай­няла місце класичного Сходу. Внаслідок цієї викривленості то тут, то там спалахують геополітичні “короткі замикання”, хоч найнерозв’язніший геополітичний вузол зав’язується у близько­східному регіоні (Ізраїль-Палестина), який має вирішальне зна­чення для долі людства, оскільки він є головним місцем пе­реходу.

Апокаліпсис Третьої світової війни на якийсь час було від­кладено через розвал комуністичної імперії, однак від цього геополітичне майбутнє планети не прояснилося. Нижче ми розглянемо дві версії найближчого майбутнього.

Так, після падіння Берлінської стіни чітко викристалізувалась західна версія майбутнього, в якій західноєвропейська культура, будучи вочевидь привабливою для більшості інших народів світу, утверджується в ролі авангарду людської цивілізації, тоді як усі інші народи вишиковуються в чергу відповідно до міри своєї готовності засвоїти західні цінності71. Ця логіка почерговості є визначальною прикметою великої політики сьогодення, нею пронизані більшість проектів і програм Об’єднаної Європи, що стосуються Європи Східної. Що ж, жорсткі правила Ради Європи чи НАТО можуть послужити для країн постсоціалістичного блоку прекрасним стимулом щодо модернізації їхніх державних, еко­номічних і військових структур. Зокрема, як на мене, чи не найблаготворнішим для цієї частини світу стало правило, що в Об’єднану Європу можуть вступити лише ті держави, які не мають територіальних претензій до своїх сусідів. Це змусило держави-кандидати взятися за “розміновування” тих історичних полів, які інакше ще довго були б вибуховими.

Проте хоч якими широкими є програми залучення слабших народів до згаданого “клубу вибраних”, це однаково схоже на консолідацію передусім західного геополітичного полюсу (і тут мало важить, буде це полюс із центром у США чи в Об’єднаній Європі).

Концепції ці [мультикультуралізму та глобалізму] є не тільки західними, а й західноцентричними, - такими, що влягаються у специфічний - аж ніяк не стовідсотково “глобальний” досвід - Заходу, вписуються у його теоретичні візії на коґнітивні схеми, у його геополітичні стратеґеми та інтереси, у його (наскрізь окци- дентальні) еталони оцінювання та поціновування72.

І в цьому, на мою думку, й полягає основна небезпека такого заходоцентричного способу думання. Входження Греції в Раду Європи дало змогу Заходові на якийсь час забути про засадничі відмінності між римською і грецькою цивілізаціями. Проте чим далі Європа розширюватиметься на Схід, тим більше вирина­тиме проблем, які не можна буде вирішити в межах нинішньої європейської парадигми. Доки мова йтиме про засвоєння еконо­мічних чи військових технологій, все буде гаразд: технології - це продукти діяльності раціо, тобто сфери, яка іманентно потужніша в римській цивілізації. Проте (як ми ще гово­ритимемо далі) безоглядне домінування раціо в сучасну епоху не тільки вичерпує себе, а й щораз більше вимагає активізації духовної, образно-інтуїтивної сфери. Вважається, що репре­зентантом цієї сфери є грецька цивілізація Європи (тут ідеться про архетипічні ознаки, а не про нинішній вигасло-безликий стан згаданого світу). Отож майбутнє Об’єднаної Європи ви­магатиме заміни нинішньої заходоцентричної (читай: римської) парадигми на гармонійно поєднану римсько-грецьку. Ця проб­лема, здається, мало обговорюється у світі навіть на рівні кон­цептуальних моделей.

Проте повернімось до нашої заходоцентричної версії май­бутнього, взявши тепер до уваги тенденції в Сполучених Штатах Америки. Складається враження, що ця країна все-таки не зуміла опертися спокусі збудувати однополюсний світ. З’явилися теорії про незворотний характер домінування США й західної циві­лізації взагалі. Для ілюстрації цього твердження прагматики називають бодай разючий поступ у сфері військової технології. Так, технологічний прорив у військовій сфері радикально по­рушив звичний баланс між оснащеністю зброєю та людським героїзмом. Війни на Фолклендах, у Кувейті та Югославії, з точки зору сучасних прагматиків, продемонстрували, що сьогодні такі поняття, як народний героїзм чи відчуття справедливості масового опору, фактично втратили вирішальне військове значення. Кажуть, одного цього аргументу досить, щоб дійти висновку: технологічний прогрес людства став тим чинником планетарного масштабу, який здатен вносити суттєві корективи в природний хід процесів.

Однак схоже, що оптимістична візія майбутнього протри­мається недовго. Терористичні акти самогубців не підважили вирішального значення військової техніки у звичайній війні, проте зробили щось значно серйозніше: вони радикально змінили характер міжцивілізаційного протистояння, за якого військова техніка почасти стає безсилою. Яскравою ілюстрацією цього є намагання західних військових чинників підмінити війну з теро­ризмом війною з державами, що “підтримують тероризм”. У цьому разі суперник нарешті знову набуває плоті, спроможної перетво­ритися на мішень для потужної військової техніки. Чи стане це знаряддям остаточного подолання тероризму - покаже майбутнє.

На мою думку, спроба подолати міжнародний тероризм військовим шляхом стає великою спокусою, оскільки він поро­джує ілюзію, буцімто світ можна “облаштовувати” відповідно до чиїхось, хай навіть найгуманніших концепцій: “[Вашингтонські бюрократи] сприймають світ як віддалену мішень для вельми реальної військової машини США, якій ніщо серйозно не проти­стоїть”73. Людство, здається, знову прагне наступити на ті самі граблі, тільки поставлені в іншому кутку. Для новітніх деміургів геополітики держави світу стали брусочками пластиліну, з яких можна ліпити які завгодно фігурки. Слів нема: дуже часто в нашому шаленому світі справді треба втрутитися в хід подій, щоб уникнути більшого зла. Не можна не бачити також, що часом справді вдається пригасити конфлікти, які, навіть будучи локаль­ними, стають щораз небезпечнішими для цілого світу.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Студентські наукові записки серія „гуманітарні науки”

    Документ
    Баран В. К., д-р іст. наук, проф.; Вокальчук Г. М., д-р філол. наук, доц.; Жилюк С. І., д-р іст.наук, проф.; Жуковський В. М., д-р пед. наук, проф.; Кралюк П.
  2. Методичні матеріали щодо поточного та підсумкового контролю знань студентів з дисципліни “культурологія”

    Документ
    У контексті глобалізаційних процесів, переходу до інформаційного суспільства здійснюються пошуки модернізації освіти, посилюється значення гуманітарної освіти.
  3. Даний текст представлено лише для ознайомлення

    Книга
    Даний текст представлено лише для ознайомлення, не для використання – ні комерційного, ані некомерційного. Якщо текст Вам сподобався – будь-ласка, придбайте книгу у книгарні.
  4. Http school85 edu kh ua/beebleeoteka/ ☼ E-mail libraryschool 85@ gmail com

    Документ
    Що то були за сосни, та дуби, та липи А хіба тільки тут?! А отам в Осовці! А на чеських полях! А на панських! А на Тимошівщині Рве, було, та рве, як буревій, а все, “щоб просо вродило, а після пшениця”.

Другие похожие документы..