Главная > Книга


Перші роки новітньої незалежності нашої держави, бачить­ся, збіглися з цілковитим занепадом української ідеї в її роман­тичній формі. Наріжний камінь будівничі відкидають і далі, принц по нашу Попелюшку приїхати не поспішає, а модерний цивілізаційний черевичок поки що їй не підійшов. Сьогодні будь-які натяки на прийдешню славу України не тільки не ви­кликають солодкого щему надії, а навпаки, можуть спричинити спалах словесної агресії чи глуму.

Про вигаслість романтичної ідеї свідчить той вражаючий факт, що Україна перестала читати Шевченка. Батьки не читають уже дітям “Мені однаково”, а діти не плачуть над “Гонтою в Умані”. Сім’ї відкупилися від Поета його портретами, а народ загалом - його пам’ятниками. Мало того, як свідчить Воло­димир Єшкілєв20, навіть деякі галичани - обереги давньої україн­ської ідеї - з безнадійним відчаєм (забувши про Шевченкове: “Кайдани порвіте!”) починають вірити у справедливість скан­дального опусу О. Бузини “Тарас Шевченко - вурдалака”. Бо, мовляв, хто ж, як не Шевченко, задав українцям парадигму плачу над своєю долею, не наповнивши їх спрагою боротьби за неї. Отож старого душевного щему, здається, не вернути: Украї­на вступила в нову смугу свого буття, яка вимагає інших сти­мулів і творитиме інші святині.

Донедавна українська ідея живилася великими іменами ми­нулого: Тарас Шевченко і Микола Костомаров, Микола Лисенко та Іван Франко, Михайло Грушевський і Вячеслав Липинський, Андрей Шептицький і Василь Липківський, Дмитро Донцов і Степан Бандера, Микола Шлемкевич і Юрій Липа. Великі по­статі епохи новітнього дисидентства - Іван Дзюба і Вячеслав Чорновіл, Борис Антоненко-Давидович та Іван Світличний, Євген Сверстюк і Микола Руденко - репрезентують собою, як правило, ті форми розвитку ідеї, які раптом опинилися “не у фазі” з нинішнім історичним моментом. Щоб вони зазвучали знову, потрібна певна історична дистанція, новий виток діалек­тичної спіралі. Перелік наших сучасників, які тою чи іншою мірою прислужилися до новітнього державного усамостійнення українства, можна значно розширити. Але це лише посилює внутрішню напругу запитання: то чому ж тоді українська ідея переживає сьогодні таку глибоку кризу? Чому здобуття Украї­ною незалежності так нещасливо збіглося в часі з занепадом віри в українство як таке? Спробуймо проаналізувати кілька можливих відповідей на ці запитання.

Синдром здобутої мети

Перша причина, яка лежить на поверхні (хоч від того не менш парадоксальна!), - це, власне, здобуття Україною незалежності. Як і кожен народ, українці - відколи вони себе усвідомили ними - завжди мріяли про захист своєї самобутності. З плином часу незалежність із засобу до збереження самобутності поволі пе­ретворювалась на “річ у собі”, у самодостатню цінність, у най­вищу мету. Цьому сприяла хронічна нереалізовуваність такої мрії. Державна незалежність була як фата мортана, що манила спраглих у пустелі, але ніколи не підпускала їх до себе. Українці мимохіть потрапляли в психологічну пастку: головне - це за­воювати незалежність, а там уже якось буде, там ощасливлений народ уже сам закотить рукави і займеться відбудовою свого національного буття. Тому сценарій майбутнього України роз­гортався за схемою народної казки або класичного європейського роману: дія закінчувалась у той момент, коли герой і героїня, переборовши немислимі перешкоди, врешті щасливо одружу­валися. Про райське життя, що наставало після весілля, красно­мовно свідчила лише кривуляста віньєточка з двома голубками в кінці тексту.

Тому-то несподіване й воістину чудесне здобуття нашою державою незалежності застало українську ідею зненацька. Сталося те, що часом у літературі окреслюється як “синдром Мартіна Ідена” - синдром досягнутої мети. Тепер оту віньєточку треба було б наче розкрити, хоч підсвідомо ми здогадуємось, що романтика на цьому й закінчується. Починаються життєві будні, описувати які, за законами жанру, не слід. Так суспільство виявилося не готовим до життя після втілення мрії, і навіть якщо котрийсь із діячів України заглядав у далеке майбутнє тверезим практичним оком, його ідеї тонули в загальних романтичних ілюзіях, не стаючи програмою практичних дій. Єдине, на що ми спромоглися сьогодні, - так це сформулювати тезу про “розбудову Української Держави”, яка (тобто теза), не будучи забезпеченою солідними практичними справами й концепціями, моментально перетворилась у словесний штамп, що на милю відгонив або стратегічним безсиллям, або пропагандистським лукавством.

Вийти з отого синдрому досягнутої мрії українська ідея все ще не спромоглася. Був період, коли вона навіть намагалася зіграти ще один дубль прикінцевої сцени. Щоб державу було здобуто ніби ще раз, але цього разу вже “нашу”, “справжню”, після чого “все піде добре”. Тут пріоритет знову надавали романтичним уявленням: візія бажаної держави різко контрасту­вала з образом держави реальної, образ українського народу просто-таки загрозливо дисонував із тим духовно розбещеним, напівспитим людським матеріалом, який, здається, зненавидів сьогодні уже сам себе. Усі тверезі прагматичні програми повинні були б запропонувати вихід, що саме треба робити з отим реальним українським народом. І сучасні державотворці-прагма- тики справді його пропонують: таким народом слід маніпу­лювати - без віри в його призначення, без любові до його злидарів і без поваги до його героїв. Це все, на що сьогодні спроможний наш національний прагматизм. Що стосується націоналістичної ідеї, то її прагматизм, як ми говоритимемо про це далі, все одно спирається на закладені в нього романтичні постулати.

Отож, з одного боку, птах українського романтизму надто довго ширяв у хмарах, а тому спуститися на землю, здобути нову опору - це завдання, важливе не тільки для романтизму, а й для України загалом. З іншого боку, наша “заземленість” чомусь відразу на­повнюється зневірою і цинізмом. Надто пристрасно (хоч уже й потайки) ми очікуємо чуда, щоб стати викінченими прагматиками. Закваскою української нації є не політичний первень, як, скажімо, у французів; не пріоритет держави, як у росіян, а духовні дріжджі. Те, що Володимир Єшкілев називає “літературоґенезністю”21, я осо­бисто виводжу з духовного, оскільки “Кобзар”, який задав пара­дигму українськості на більш ніж сто літ, є такою ж мірою явищем літературним, як і духовним (недарма його стільки років називали “українським Євангелієм”!). Подібну думку про Шевченка ви­словив і Іван Лисяк-Рудницький: “Це був великий духовний про­відник свого народу, що його можна порівняти з давніми єврей­ськими пророками”22. І незнищенна наша емоційність теж свідчить про нашу “духовноцентричність”. Українець спроможний на великі прагматичні справи, коли вірить; і він же перетворюється на морального покруча і суспільний шлак, коли втрачає віру і зму­шений діяти за логікою зневіреного прагматизму.

Звідси й випливає один із головних парадоксів української долі: з одного боку, тільки віра спроможна напнути вітрила нашого конструктивного прагматизму; проте, з другого боку, саму віру найлегше відроджує романтична ідея щодо свого призна­чення. Тому, щоб ми стали прагматиками (а не циніками!), в нас повинна знову запульсувати жилка романтичного ідеалізму.

Деградація Української держави

Новонароджена держава Україна (оте творіння Боже, яке з’явилося саме тоді, коли усі людські надії добитися незалежності, здавалося б, розвіялися остаточно) майже блискавично просякла гріхом. “Кожен надію кладе на марноту й говорить неправду, вагітніє бідою й породжує злочин!” (Іс 59, 4) - ось програма, за якою живе визначальна частина українського народу. Людині біблійних асоціацій це навіює порівняння з занепадом того “першого” людства, знищеного Богом за “велике розбещення людини на землі” і за те, що “ввесь нахил думки серця її - тільки зло повсякденно” (Бут 6, 5). Передчуття, що держава, сповнена такою розбещеністю, не встоїться, проявляється чи не в кожній людині, незалежно від того, віруюча вона чи ні. Тут виявляє себе та моральна програма, яка закодована в нашій свідомості, а що ще важливіше - й у підсвідомості.

Називаючи деградацію Української держави як одну з причин занепаду української ідеї, я добре усвідомлюю, що це речі взаємопов’язані, і стан української ідеї значною мірою пояснює причини занепаду держави. І все ж мені пригадується той дуже короткий відтинок часу після референдуму 1991 року, коли навіть російськомовні українці, тобто люди явно далекі від сприйняття української ідеї, з цікавістю приглядалися до перших кроків нової держави і були психологічно готові внести корективи у свою дотеперішню систему національних і мовних пріоритетів. На відміну від культурницького відродження 60-х років, у 90-х роках основні сили українства поглинуло державне будівництво. І саме успіх цього будівництва міг би стати точкою опори, за допомогою якої можна було б перевернути звичний комплекс вторинності й національної самозневіри. Проте вже через якийсь там рік економічна й дипломатична неспроможність новопосталої держави цілковито зруйнувала оті кволі паростки напівпро- будженої національної самосвідомості, а зневага до всього українського відновилася - подекуди навіть з іще більшою силою. Впродовж 1990-х років у свідомості значної частини українців знову утвердились, кажучи словами Миколи Рябчука, “коло­ніальна точка зору на себе як на недонарод із недомовою, недо- культурою, недорелігією..., фальшиве й самопринизливе self­image (уявлення про себе)”23.

Віра українців у свою спроможність самостійно збудувати державу й ефективно управляти нею похитнулася навіть у Гали­чині, а що вже тоді говорити, скажімо, про Сумщину! Сьогодні навіть на галицьких вулицях і базарах іноді проклинають не невдах-адміністраторів, а Україну як таку. Молодь загалом готова еміґрувати в будь-який момент - аби лише була нагода. Так твориться невтішна послідовність: перша еміґрація кінця ХІХ й початку ХХ століть була заробітчанською, друга, повоєнна, - ідеологічною. Але в обох випадках за Україною плакали і тужили. Третя еміґрація є еміґрацією зневіри. За Україною вже не пла­чуть - слава Богу, якщо її не проклинають.

Відчуття повної безвиході, безплідність усіх спроб знайти вихід із кризи породжує в деяких слабкодухих висновок про те, що українська нація неспроможна самостійно вирішити свою долю. З’являються постаті молодих розчарованих українців, котрі вдаються до радикального кроку: зрікаються свого українства і свідомо обирають іншу націю. Яку саме - це вже залежить від обставин, однак у будь-якому разі - більш динамічну, більш “перспективну”. Довіритися туманним передчуттям щодо славного призначення України видається їм вершиною безумства: адже світом керує сила, й успіх на боці тих, хто цю силу має. Людське життя коротке, і треба, мовляв, прожити його для свого добра, а не ставати перегноєм для міфічного “кращого майбутнього”.

Отож із прикрістю зазначимо, що після появи на світ неза­лежної України справами щораз більше почали заправляти сили злоякісні та розбещені, тоді як добро знову почало тулитися по глухих кутах. В цій несприятливій атмосфері доволі часто бук­сують ті державотворчі, політичні та економічні моделі, які дають добрі результати в інших країнах.

На ідеологічному рівні ми стали свідками смертельних баталій поміж словами, які нічого не значать і які перетворюються на порожні гасла, мильні бульбашки: завдяки їм легко розрізнити конкуруючі групи, але ці слова втратили будь-який зрозумілий сенс24.

Часом складається враження, що до чого б не доторкнулася рука нашого державницького анти-Мідаса, все тут же загниває, руйнується, перетворюється на свою протилежність. Чи не це й спонукало В. Яворівського сформулювати свою знамениту фразу: “То що ж ми за народ такий?”

Як же поєднати дві суперечливі тенденції, які ми емпірично фіксуємо в нинішній дійсності? З одного боку, начебто ідуть якісь реформи, щось десь почало рости, розвиватися. З іншого боку, над усім витає відчуття несправжності й неприродності. Що ж, як на мене, людину метафоричного мислення, найбільш підхожим для опису цієї ситуації є образ зазеленілої омели на напівза­сохлому дереві. Слів нема: листочки омели зелені і свіжі. Однак ростуть вони за рахунок усього дерева. І чим більше розростається омела, тим більше занепадає все дерево. Цю візію прекрасно ілюструють слова Сімони Вейль:

Держава поїдає моральну субстанцію країни, годується нею, товщає від неї, доки пожива не починає вичерпуватися, і це призводить державу до голодного знемагання25.

Ясна річ, як і в кожному узагальненні, тут можна знайти якісь невідповідності. І найголовніша з них - особливість людського роду. Спробуйте оздоровити дерево, повідрубувавши всі кулясті нарости омели. Не вдасться. Первинною є хвороба дерева, і доки з нею не справитися, омела й далі зеленітиме. Листочки омели не спроможні переродитися в нормальне листя дерева, на якому ростуть. І я (продовжуючи лінію метафоричності) далеко не певен, що новітні українські “структури гріха” так уже легко можуть самі собою переродитися в нормальні цивілізовані соціально-економічні структури: поки що вони тільки те й роблять, що закріплюються і щораз відвертіше намагаються монополізувати владу. Натомість “листочки” суспільства, тобто люди, відродитися можуть, міняючи хибну програму дій на правильну. В цьому - головна підстава для надії, хай навіть есхатологічної. Якби такої можливості не було, людство було б приречене, а Христова жертва - даремною.

У протифазі з ходом історії

За якимсь незбагненним присудом історії ми, українці, часто опиняємося у протифазі з ходом модерної історії. Цю тезу можна проілюструвати багатьма прикладами, але почати мені хотіло­ся б із посилання на одну цікаву історичну паралель - протифазу з ходом історії, в якій опинилися русини Галичини в тоді ще далеко не “небіжці” Австрії. Друга половина ХІХ століття від­значена потужними визвольними зусиллями поляків та угорців. Саме в ту епоху розбуяв у Центральній Європі ідеал свободи, пріоритетне місце якого на п’єдесталах народної пошани ніхто під сумнів не ставив. На тлі цього нестримного пориву до на­ціональної незалежності українці-галичани виявляли дивовижну вірність Габсбурзькій короні - аж до звинувачень з боку поляків та угорців у тому, що русини - це “народ, який не прагне свободи”. З позицій нинішнього часу мотивація українців видається оче­видною: саме Австрія рятувала українців від руїни, передбаченої офіційним планом niszczeniaRusi (нищення Русі) з боку Польської держави. Українці не могли підтримати визвольні змагання поляків, оскільки боротьба за їхню свободу не була рівночасно боротьбою за свою власну свободу, а радше навпаки. Однак у цій ситуації я хотів би підкреслити не так мотивацію, як сам факт протифазності тодішних настроїв українців: ми були опорою тої імперії, з-під гніту якої інші народи прагнули визволитися; ми домагалися того, чого інші вже зрікалися.

Ота різноспрямованість щодо головного вектору історії, бачиться, збереглась і до сьогодні. Так, ми здобули державу і прагнемо розбудувати її в той час, коли у світі потенційні мож­ливості інституту суверенної держави дедалі більше вважаються вичерпаними, а саме поняття національної держави ставлять під сумнів26. Цікаву паралель до цієї політичної ситуації можна прослідкувати і на релігійній площині. Так, ми здобули можли­вість розвивати свою національну Церкву саме в той час, коли у світі (кожен східноєвропейський провінціал під “світом” ро­зуміє, звичайно ж, сучасну західну цивілізацію) акцентація на національних особливостях своєї Церкви сприймається як го­ловний бар’ єр на шляху екуменізму та універсалізації хрис­тиянства.

Коротше кажучи, ми знову сьогодні добиваємося того, чим інші здебільшого вже наситилися й чим ладні певною мірою поступитися в пошуках чогось перспективнішого. Варто тут зазначити, що я не перебільшую значення цієї тенденції: жодна з країн Європи, що сьогодні поступається часткою свого суве­ренітету на користь наднаціональних структур чи мотивацій, не забуває про національні інтереси. Жоден уряд Європи, яка об’єднується, не можна звинуватити в надмірному альтруїзмі. Та й сама інтеграція зовсім не схожа на об’ єднання романтиків- ідеалістів. Це жорсткий бій (хоч і за певними правилами!) за своє місце в єрархії потуг, це виснажливі перегони в безумному ритмі технологічного прогресу.

Однак безсумнівним є те, що класична формула національної держави сьогодні значною мірою розмита новими тенденціями, які, з точки зору тієї класичної моделі, видаються парадок­сальними. Якщо в “золоту епоху” національної держави її міць і добробут визначалися за мірою здобутого нею національного суверенітету, то сьогодні саме стимули моці й добробуту, тобто національні інтереси держави, спонукають її позбуватися певної частки суверенітету, віддаючи останню у спільний європейський (чи загалом - цивілізаційний) “кошик”. До такої ситуації класична українська (націоналістична) ідея просто не готова. Адже вер­шиною наших національних змагань є саме те, що сьогодні поволі відходить в історію: національний суверенітет, економічна неза­лежність, опора на природні багатства, товарне виробництво, антимонопольне законодавство тощо. До творення відкритого громадянського суспільства - ще одного винаходу цивілізації - багато українців ставляться з недовірою та підозрою.

Загалом, наша національна стратегія живиться ідеями мину­лого й до осмислення проблем глобалізації фактично не присту­пала (відрухове засудження глобалізації я до такого осмислення не зараховую). В результаті нинішній українець бачить перед собою лише дві можливості: або рефлекторно ставати в опозицію до процесів європейської та світової інтеграції, щоб бодай на історичну хвильку натішитися повним національним суве­ренітетом (“нації Сходу ще живуть у часі бажання нації”27), або зректися самого наміру обстоювати українські національні інтереси, розчиняючи свої особисті потреби в інтересах більш динамічних націй. Однак ні перший, ні другий варіант виходу, зрозуміло, динамізму українській справі не додає.

Багатовимірність національних завдань

Ще однією причиною занепаду української ідеї стало те, що українцям сьогодні доводиться шукати вихід із цілої низки криз: (а) національної, що визначається нашими етнічними особли­востями та детермінантами історії, (б) посткомуністичної, проблеми якої є спільними для всіх країн колишнього соціаліс­тичного табору, і (в) цивілізаційної, яку переживає увесь світ. Елітні країни Заходу мають поки що змогу відкладати свій апокаліпсис за рахунок активної реорганізації світового порядку на свою користь. Щонайменше три країни - Польща, Чехія та Угорщина - відстрочили свій апокаліпсис, успішно вичавлюючи із себе соціалізм. У трьох колишніх прибалтійських республіках уже теж майже не впізнати слідів їхнього радянського ув’язнення (про колишні азійські республіки мені щось сказати важко). Зате три східнослов’ янські народи - українці, білоруси й росіяни - несуть у собі повний спектр кризових явищ, так і не бачучи світла в кінці свого апокаліптичного тунелю.

Така багатовимірність національних завдань є безпреце­дентною для класичної української ідеї. Досі вона визначала себе в координатах обмеженого - щоб не сказати: замкнутого! - міжетнічного простору. Так, у ХУІ-ХУІІ ст. це був трикутник “поляки-турки-московити”, у першій половині ХХ ст. - “поляки- євреї-росіяни”. Це були головні дійові особи українського історичного виднокола, на активність яких нація реагувала своїми мітами, пересторогами й стереотипами. Хоч у якій точці цього тримірного простору опинялися українці, вони завжди могли виміряти міру “вини” трьох своїх ближніх, яка й закріплювалась в українській історичній пам’яті. Цьому сприяла також розмі­реність історичного часу, яка робила можливою екстраполяцію сучасних тенденцій на майбутнє.

Щонайменше два процеси планетарного масштабу - глоба­лізація і прискорення історичних процесів - вивели українську націю в якісно іншу ситуацію. Достатньо проілюструвати цю думку трьома першими-ліпшими прикладами. Так, по-перше, сьогодні ледь не визначальний вплив на характер української політики стала здійснювати нація, яка в історичній пам’ яті українського народу фактично не закріплена, а саме: нація американська. По-друге, світ став значно більш взаємозалежним, ніж він був у часи великих творців національної ідеї. Так, для прикладу, фінансовий “землетрус” 1998 року в банках країн Південно-Східної Азії через валютний обвал у Росії докотився й до Богу духа винної України. Тому важко уявити собі сьогодні, так би мовити, “чистий” експеримент із державотворчої спро­можності української нації, оскільки інші нації постійно збурю­ватимуть картину причинно-наслідкових зв’язків. І по-третє, щораз більше утверджується в нашому народі інтуїтивне відчуття, що дотеперішнім гарантом незалежності України була розіпнута на далеких кавказьких горах Чеченія (досі в історичній пам’яті українського народу теж не закріплена), яка відволікала на себе значні сили Росії.

Деякі репрезентанти української ідеї реагують на згадані явища своєю власною, хоч і вельми специфічною “глобалізацією”: дотеперішня “антиукраїнська змова”, причетність до якої вони донедавна приписували українському єврейству, тепер в умах цієї групи нетерплячих трансформується у поняття всесвітньої змови “жидо-масонів”. Це виглядає спробою вписати багатовимірне явище глобалізації та взаємного узалежнення в новий плане­тарний трикутник тих, хто несе відповідальність за нашу долю, а саме: трикутник “американці-росіяни-жидо-масони”. Голов­ними його особливостями й далі є психологічна комфортність моделі “хижаки-жертва”, про яку ми поведемо мову нижче, й незмінна засліпленість щодо власних українських рис, які детермінують нашу історичну долю. Таке інерційне повторення національного “плюсквамперфекту” викликає радше співчуття і жаль, ніж гордість і захоплення.

  • * *

Ситуація загалом нагадує глухий кут. На тому місці, де має проглядатися розлогий шлях у майбутнє, стоїть глуха стіна: попри всі спроби передбачити сьогодні майбутнє України зробити це з достатньою мірою переконливості фактично нікому не вдається.

Навіть дисиденти - відважні стратеги нашого недавнього минулого - сьогодні перетворились у тактиків ближнього бою. Психологи, очевидно, назвали б це типовою реакцією витіснення: ми проганяємо зі своєї свідомості одночасно і дискомфорт від нашої неспроможності побачити “світло в кінці тунелю”, і страх перед самим майбутнім.

Три виходи з одного геополітичного тупика

Тепер, давши волю “правовірним” українським емоціям, спробуймо проаналізувати те саме, тільки в спокійніших тонах. Вихід зі згаданого глухого кута українська нація шукає щонай­менше у трьох напрямах.

Напрям пострадянського прагматизму

Вище ми вже згадували, що впродовж періоду з кінця 80-х років і донині головні сили українського етносу йшли на ство­рення й розбудову української держави. При всій строкатості українських політичних еліт того часу можна виділити достатньо широку течію українських прагматиків, які пов’язали свої політичні й економічні інтереси з державною незалежністю України. Схематично кажучи, до цієї течії можна віднести, по- перше і головним чином, колишню компартійну й господарську номенклатуру, яка визнала розпад радянського імперіального молоха неминучим, а тому заходилася облаштовувати ново­посталу державу, виходячи з прагматичних потреб моменту. Йдучи за логікою В. Липинського, без переорієнтації старої еліти на потреби незалежної держави остання не могла б вижити (додамо від себе: якщо врахувати роль “феномену Леоніда Кравчука” в час референдуму 1991 року, то така держава без цієї еліти в тих умовах не могла б і постати). По-друге, силою обста­вин до цієї течії влився прагматичний рукав дисидентсько-опо­зиційної течії, який був зорієнтований на здобуття реальної полі­тичної влади. І по-третє, до згаданої течії слід уже віднести молодші кадри управлінсько-підприємницької еліти, які розви­нулися за роки незалежності. Отож строкатість прагматичної еліти надзвичайно ускладнює завдання логічних узагальнень.

Головною максимою цієї категорії прагматиків є, з одного боку, завоювати ту нішу, яку до цього займала еліта радянська, а з другого - відшукати у світових політико-економічних процесах місце для реалізації своїх інтересів. У цьому сенсі перед прагма­тиками стоїть завдання розпрощатися з утопічним національним романтизмом і, наскільки це можливо, завоювати собі місце під європейським сонцем - “стати такими, як усі”.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Студентські наукові записки серія „гуманітарні науки”

    Документ
    Баран В. К., д-р іст. наук, проф.; Вокальчук Г. М., д-р філол. наук, доц.; Жилюк С. І., д-р іст.наук, проф.; Жуковський В. М., д-р пед. наук, проф.; Кралюк П.
  2. Методичні матеріали щодо поточного та підсумкового контролю знань студентів з дисципліни “культурологія”

    Документ
    У контексті глобалізаційних процесів, переходу до інформаційного суспільства здійснюються пошуки модернізації освіти, посилюється значення гуманітарної освіти.
  3. Даний текст представлено лише для ознайомлення

    Книга
    Даний текст представлено лише для ознайомлення, не для використання – ні комерційного, ані некомерційного. Якщо текст Вам сподобався – будь-ласка, придбайте книгу у книгарні.
  4. Http school85 edu kh ua/beebleeoteka/ ☼ E-mail libraryschool 85@ gmail com

    Документ
    Що то були за сосни, та дуби, та липи А хіба тільки тут?! А отам в Осовці! А на чеських полях! А на панських! А на Тимошівщині Рве, було, та рве, як буревій, а все, “щоб просо вродило, а після пшениця”.

Другие похожие документы..