Главная > Документ


Віталій РУСАНІВСЬКИЙ

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

ЗМІСТ

До читачів

Передмова

Давньокиївська літературна мова

Літературна мова післямонгольської доби (друга половина XIII — XVI ст.)

Розквіт староукраїнської літературної мови (XVII — перша чверть XVIII ст.)

Причини занепаду староукраїнської літературної мови. Народнорозмовне джерело як матеріал художньої творчості

Українська мова як інструмент реанімації національної свідомості

Т. Шевченко — реформатор української літературної мови

Розширення функціональних меж української мови

На зламі віків

Часи української державності і бездержав’я        

Висновки

РУСАНІВСЬКИЙ Віталій Макарович — доктор філологічних наук, професор, академік НАН України, радник дирекції Інституту мовознавства HАНУ, голова Українського комітету славістів і наукової ради «Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності». Тривалий час працював заступником директора і директором Інституту мовознавства, очолював Відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАН України. Автор численних праць з українського, слов’янського і загального мовознавства. Працює над проблемами граматики, лексикології і лексикографії, правопису, історії української мови, стилістики й культури мови.

У пропонованому читачам підручнику викладає цілком оригінальну, сперту на численні лінгвістичні і літературні джерела, історію української літературної мови.

ДО ЧИТАЧІВ

Історія української літературної мови — це таїна за сімома печатками. Вона викладена і в підручнику П.П. Плюща «Історія української літературної мови» (1971 р.), і в двотомному академічному виданні (т. 1, 1958 р.; т. 2, 1961 р.) за ред. акад. І.К. Білодіда, і в книзі Г. Чапленка «Українська літературна мова, її виникнення й розвиток» (т. 1, 1955 р.; т. 2, вин. 1, 1962 р.), перевиданій 1970 р. під назвою «Історія нової української літературної мови» (Нью-Йорк, 1970 р.). Остання праця містить дуже багатий старанно зібраний матеріал; з висновками автора, оминаючи деталі, можна погоджуватися. Але ж тут розглянуто лише період від середини XVIII ст. і до 30-х рр. XX ст. включно. Автор подає розвиток української літературної мови на широкому тлі історичних подій і суспільної мовно-культурної ситуації за кожного конкретного часу. Підручник П.П. Плюща «Історія української літературної мови» надто заідеологізований. У вступі поряд з загальними питаннями розвитку української літературної мови з’ясовується роль російської літературної мови в історії світової культури. Початок виникнення української мови відноситься до XIV ст., не розкриваються причини занепаду староукраїнської літературної мови, не висвітлюються особливості мовотворчості письменників підрадянського періоду. Двотомна «Історія української літературної мови» за ред. І.К. Білодіда хронологічно охоплює майже всі етапи розвитку української літературної мови — від Київської Русі (ця мова згідно з тодішньою термінологією зветься не українською, а давньоруською) і до початку 50-х рр. XX ст. Так званий «дореволюційний» період розвитку висвітлюється в першому томі; другий том повністю присвячений радянському періодові; він досить повний, хоча у ньому свідомо оминаються ті творчі особистості, які були по-садистськи вилучені радянською владою з процесів творення.

Пропонований підручник — не теоретичне дослідження; правда, деякі історико-культурні моменти викладаються з нових позицій. Це, зокрема, трактування старослов’янської мови в Київській Русі як функціонально української, хоч і відмінної від неї структурно. Не схожий на традиційний, започаткований ще в XIX ст., погляд на причини занепаду староукраїнської літературної мови у XVIII ст.: складаючись з тих же різнорідних елементів, що й російська літературна мова (церковнослов’янське джерело, народне, запозичення), староукраїнська літературна мова мала всі можливості задовольняти потреби українського суспільства і в нових умовах його розвитку, коли б не намагання української інтелектуальної еліти зблизити або й злити староукраїнську мову з церковнослов’янською, тобто замінити століттями вироблюване знаряддя літературного спілкування штучною слов’яноруською сумішшю; значно ширший, ніж у дотеперішній літературі, погляд на джерела мови Т.Г. Шевченка і на особливості художньої організації його мови. І, звичайно ж, інакше висвітлюється історія української літературної мови 20—80-х рр. XX ст. Це складний для об’єктивного вивчення період: він багатий творчими напрямками, кожен з яких має лексичні відмінності; щедрий він і на імена, багато з яких виявилися в умовах тоталітарного режиму під забороною; естетична цінність різних жанрів і напрямів має в цей час хвилеподібний характер — піднесення змінюється падінням, падіння — піднесенням і т. д. Як поєднати хронологічне висвітлення цього періоду з жанрово-тематичним? Коли б це був не розділ у підручнику, а окрема монографія, присвячена розглядові мови підрадянського періоду, варто було б, очевидно, розглянути її особливості за періодами (двадцяті роки, тридцяті роки, період війни, шістдесяті-сімдесяті роки, вісімдесяті роки) і в межах кожного періоду за жанрами (поезія, проза, драматургія), а в рамках жанру — за напрямами: громадянський, ліричний, побутовий, історичний, фантастико-футуристичний та ін. Але в підручнику, де історія української літературної мови викладається від витоків до сьогодні, причому в межах щонайменше столітніх періодів мовні особливості розглядаються за жанрами, мабуть, слід би було зберегти цей принцип і при розгляді особливостей мови в 20—80-ті рр. XX ст.

Отже, жанр підручника визначає певні змістові і структурні особливості: не оминаючи складних і дискусійних питань, стосовних історії української літературної мови, вона все ж насамперед має відповідати провідному завданню: подати систематичний опис функціонального використання української і церковнослов’янської мов у їх взаємодії для потреб української культури й освіти.

Підручник супроводжують покажчик імен, списки джерел і рекомендованої літератури. Імена в покажчику наводяться в такому вигляді, як у тексті: це може бути тільки прізвище, прізвище й ініціали, прізвище й ім’я та по батькові. У всіх випадках, коли власне ім’я зустрічається багато разів, наводиться його найповніший варіант.

ПЕРЕДМОВА

Літературна мова в житті кожного народу — це надійна опора в його духовному й матеріальному розвиткові. Залежно від епохи літературна мова виконує то вужчі, то ширші функції. У період натурального господарства літературна мова плекається духовною елітою. Вона є чудом для неосвічених людей, засобом спілкування з Богом, знаряддям, з допомогою якого досягається вище одкровення. Ця мова, як правило, не збігається і не може збігатися з народною — святість межує з закритістю. В Україні-Русі першою, однофункціональною мовою була старослов’янська — перша слов’янська мова, якою заговорив Бог. Це була створена за зразком старогрецької мови солунськими братами Кирилом і Мефодієм мова, сперта на південнослов’янські говірки, на поширені тут слова, а головне — на слов’янські корені, з яких кувалися нові слова, що передавали наявні в Святому письмі складні абстрактні поняття.

Життя людини не обмежується спілкуванням з Богом — люди повинні знаходити взаємопорозуміння між собою. Для цього їм потрібен простіший інструмент, ніж той, що використовується для звернення до Всевишнього. Так на Русі за зразком старослов’янської мови і значною мірою на її основі, але з активним використанням місцевих лексичних і граматичних елементів, виробляється діловий стиль літературної мови, або, як його ще називають, давньоруська літературна мова. Обидва стилі активно між собою взаємодіють, що особливо чітко відбилося в давньоруському літописанні. При цьому треба усвідомлювати, що взаємозв’язок між писемною й усною мовою був у ті часи зовсім не такий, як тепер. І конфесійна література і ділова були тільки писемними. Як справедливо пише В.В. Колесов, «середньовічна літературна мова — тільки мова писемності, зібрання текстів літературного призначення» 1.

Розвиток агіографічної, літописної, художньої, згодом наукової літератури накладав свій відбиток на еволюцію літературної мови у кожного зі східнослов’янських народів — українців, росіян і білорусів, — оскільки всі вони успадкували той самий вихідний матеріал — старослов’янську мову як культову і утворену за її зразком давньоруську як стиль офіційно-ділового спілкування.

В основі східнослов’янської редакції старослов’янської мови були переважно пам’ятки південнослов’янської редакції цієї ж мови. Сюди належали рукописи X—XI ст. болгарської редакції (Зографське євангеліє, Савина книга, Супрасльський рукопис, Ассеманієве євангеліє, Синайський псалтир, Хіландарські листки, Рильський листок, Македонський кирилівський лист, Охрідські глаголичні листки, Листки Ундольського, напис царя Самуїла 993 р., — найдавніша датована пам’ятка, писана кирилівським письмом, — Темницький напис, Зографські листки, Зографський кирилівський підпис 980 р., Іверський глаголичний підпис 982 р.), сербської (Марийське євангеліє, Клоцові листки), словенської (Фразингенські уривки). Треба брати до уваги й західнослов’янську редакцію старослов’янської мови, зокрема Київські глаголичні листки і Празькі глаголичні листки. Усі ці тексти створені пізніше, ніж безпосередня кирило-мефодіївська спадщина, — від IX ст. до наших часів не дійшов жоден текст, писаний старослов’янською мовою 2. Деякі з цих давніх пам’яток, можливо, були створені й на східнослов’янських землях; це, зокрема, македонський кирилівський лист 3; окремі тексти перекладалися не з грецької мови, а з латинської, як, наприклад, Київські глаголичні листки.

 1Колесов В.В. Древнерусский литературный язык. — Л., 1989. — С. 5.

 2Огієнко І. Пам’ятки старослов’янської мови X—XI віків. — Варшава, 1929. — С. 7.

 3 Там же. — С. 49.

Літературні мови східнослов’янських народів пізнього середньовіччя були близькі між собою, оскільки всі вони мали в своїй основі старослов’янське джерело. Згодом виразні його прослідки зберегла тільки російська мова. Поширюючи свою експансію на український і білоруський народи, російська літературна мова поступово витісняє місцеві літературні мови, заступаючи їх місце у всіх сферах духовного життя.

Поширення науки й освіти наприкінці XVIII — на початку XIX ст. пробуджує інтерес у місцевої української і білоруської еліти — значною мірою уже зрусифікованої — до минулого своїх країн, до тих історичних подій, які спричинили втрату ними національної самосвідомості, до народної мови, до історичної пам’яті, яку несе в собі фольклор. Це зумовило розвиток нових літературних мов, спершу української, згодом білоруської. Та й російська літературна мова зазнала певної модернізації: зберігаючи в собі багато старослов’янських елементів, — лексичних і фонетичних, — вона активно вбирала в себе суто народні слова і позбавлялася південнослов’янських граматичних форм.

Спершись на народне джерело, нова українська літературна мова одразу ж дихнула на повні груди. Це було юне, ще повністю не оформлене культурне явище, яке б розвивалося швидко й упевнено, коли б мало для цього відповідні умови. Спершу так і сталося: від «Енеїди» І. Котляревського до «Кобзаря» Т. Шевченка минуло неповних півстоліття, а за цей час літературна мова досягла таких успіхів у вираженні душі українського народу, як і інші споріднені й неспоріднені літературні мови. Одного їй не було дано: у світі науки, публіцистики, юриспруденції — в тих сферах, у яких за нормальних політичних умов панує національна літературна мова, — її місце посіла російська. Що далі, то гірше. У 1862 р., як відомо, проти російської окупації повстали поляки. І хоч українці не готові були підтримати цю свободолюбну акцію, їх звинуватили в злих намірах щодо імперії і на знак покарання взагалі заборонили вживання української мови як літературної. Та все ж могутній геній Т. Шевченка розбудив багато талановитих душ, надихнув їх патріотизмом і бажанням бачити свій народ вільним серед інших вільних народів світу. Це й Марко Вовчок, і Панас Мирний, і Л. Глібов, і С. Руданський, і А. Свидницький, і І. Нечуй-Левицький, і, звичайно ж, вершина злету української літератури — М. Коцюбинський, І. Франко, Леся Українка. Після революції 1905 року у царській Росії були частково скасовані репресивні заходи щодо української мови; ні українські університети, ні гімназії, ні навіть церковно-приходські школи з українською мовою викладання не відкривалися, зате значно зросла кількість видаваної українською мовою літератури, і не тільки художньої, а й науково-популярної, призначеної для освіти широких народних мас, переважно селянства.

У Західній Україні (Галичина, Буковина) на цей час освіта українською мовою стала реальністю. Отже, потрібна була наукова література, зокрема підручники з різних соціальних, природничих і технічних наук. З великими труднощами творилася українська наукова термінологія. Ця робота набула цілеспрямованого характеру після утворення у Львові Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) — прообразу майбутньої української академії. Видавані в НТШ наукові записки і на сьогодні становлять значний науковий інтерес.

Злити воєдино дві літературні традиції — східноукраїнську й західноукраїнську, — витворивши при цьому одну багатофункціональну літературну мову, — це було обопільне бажання східноукраїнських і західноукраїнських діячів культури. Та було це завданням нелегким. Як показала мовна дискусія 90-х рр. XIX — початку XX ст., обидві сторони багато чого у мовотворенні одна одної приймати не хотіли. І все ж шляхом взаємних компромісів переважно в 20-ті рр. XX ст. кістяк єдиної літературної мови в основному зі спільною науковою термінологією склався. Та настали тяжкі 30-ті рр., а за ними ще тяжчі 40-ві. Українська мова не вмерла, але й не жила нормальним життям. Цей період, а за ним і 50-80-ті рр. називають часом насильницької русифікації. Про це докладно йтиметься у відповідних розділах. Тут же попередньо слід згадати про таке: звичайно, русифікація полягала не в тому, що українські слова замінювалися російськими (хоч було й це). Ліс лишився лісом, поле — полем, хата — хатою, граблі — граблями і т. д. Не слід вбачати русифікацію і в тому, що арабське з походження слово майдан заступилося слов’янським площа, або занесене з жаргону німецьких слюсарів слово мутра замінило слово гайка. Русифікація виявляла себе в іншому: українській мові були перекриті як прямі джерела поповнення всі інші мови, крім російської. Українська термінологія таким чином ставала тінню російської.

У наш час українська літературна мова знову піднімається на власні ноги. Для цього їй потрібні надійні опори. Однією з них є правдиво викладена власна історія: пізнай самого себе — й ти будеш непереможний. Отож від короткого екскурсу в минуле перейдемо до просторішого викладу історії літературних мов в Україні.

ДАВНЬОКИЇВСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА
Основа давньокиївської літературної мови. Виклд головних поглядів на її походження

Літературна мова існує відтоді, відколи існують твори, написані нею. При цьому можна, не порушуючи цієї істини, зробити її на одне-два століття старшою, пам’ятаючи про те, що найперші пам’ятки могли й не зберегтися. Навряд чи можна сумніватися в тому, що мова Давньої Русі була тісно пов’язана зі старослов’янською мовою: про це говорять договори руських із греками (X ст.), свідчення про які зберіг наш Київський літопис. У своїй основі вони мають східнослов’янську мову, але щедро пересипані старослов’янізмами. Після прийняття Руссю християнства (988 р.) старослов’янська мова утверджується тут як головна священна літературна мова. На Західну Україну, зокрема в Закарпаття, вона прийшла ще раніше, під час діяльності Костянтина і Мефодія, тобто в другій половині IX ст. 1

 1Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. І. Крехівський «Апостол» 1560 року. — Варшава, 1930. — С. 110.

Поряд із канонічною старослов’янською мовою існувала юридично-ділова мова, що мала в своїй основі один із східнослов’янських (очевидно, старокиївський) діалектів, але не цуралася й старослов’янських слів та форм.

У науковій літературі йшли (та й досі ідуть) суперечки: то яка ж мова була головною в Київській Русі — старослов’янська чи руська? Спір цей ведуть головним чином російські вчені, які — незважаючи на різні вихідні позиції — доводять те саме положення: сучасна російська мова є прямим продовженням літературної мови давньокиївського періоду. Українські з походження вчені, наприклад, М.О. Максимович, цілком справедливо констатували генетичну відмінність старослов’янської і давньоруської мов. Разом з тим перший ректор Київського університету відстоював думку про те, що давньоруська літературна мова в основі своїй старослов’янська, але тривалий час зазнавала східнослов’янського впливу. Один із найвидатніших славістів середини XIX ст. І.І. Срезневський зводив усі жанри давньоруської писемності до єдиної літературної мови, східнослов’янської в своїй основі. О.О. Шахматов у низці праць обстоював думку про те, що російська літературна мова (про українську навіть не йшлося) за своїм походженням не російська, бо виникла вона на базі церковно-книжної мови, в основі своїй староболгарської; на російському (у даному разі краще б говорити на руському) грунті в процесі історичного розвитку ця мова зазнала русифікації, тобто стала літературною мовою росіян під впливом їхньої розмовної мови. Цю думку спробував категорично заперечити С.П. Обнорський: він висунув положення про самобутність давньоруської літературної мови. Витоки її вчений знаходив у стародавньому Новгороді, а наявність старослов’янізмів пояснював пізнішим (від XIV ст.) впливом південної, болгаро-візантійської культури 1. Дослідники пізнішого часу, зокрема Ф.П. Філін, все ж не підтримали високопатріотичного в своїй основі починання С.П. Обнорського. Адже важко заперечити залежність ділової писемності Стародавньої Русі від старослов’янської мови 2.

 1Обнорский С.П. «Русская Правда» как памятник русского литературного языка // Изв. АН СССР. Сер. 7. Отд. общественных наук. 1934. — № 10. — С. 776.

 2Филин Ф.П. Об истоках русского литературного языка // Вопр. языкознания. — 1974. — № 3. — С. 5.

Тут варто додати, що вірогідність східнослов’янського походження, тобто відповідність фіксованих у них слів і форм природній мові значно нижча, ніж текстів старослов’янських. Як зауважував І.С. Свєнціцький, найстарші копії руських пам’яток дійшли до нас в пізніших копіях: в Успенському Збірнику з кінця XII ст. («Руська Правда» 1019 р.) у списку 1282 р.; повчання Володимира Мономаха з 1096—1113 р. (у списку 1375 р.); Паломник («Житіє і ходіння...» ігумена Данила), у списках від XVI до половини XIX ст. Очевидно, що за цими списками не можна так впевнено говорити про звукові ознаки мови — доби, авторів і місця написання цих творів, як це можна робити за пам’ятками, що переписані в цей час із старослов’янських рукописів, тобто за Остромировим євангелієм 1056 р., Збірником Святослава 1073 p., Збірником Святослава 1076 p., Архангельським євангелієм 1092 р. та ін. 1

Як все ж таки визначити співвідношення між оригінальною старослов’янською літературою, старослов’янськими текстами, переписаними на Русі, оригінальною літературою, написаною старослов’янською мовою, старослов’янською з домішками староруської і староруської з домішками старослов’янської? Мабуть, варто відмовитися від конкуруючих у наш час теорій, згідно з якими ситуація із старослов’янською і руською мовами визначається або як диглосія, або як білінгвізм. Диглосія — нерівноправне становище двох мов, одна з яких (давньоруська) доповнює функції іншої (старослов’янської). Білінгвізм — рівноправне становище обох мов, кожна з яких має свою сферу вживання. Обидва положення були б правомірними, коли б носії літературної мови — старослов’янської і давньоруської — були різні. Так ні ж, це ті самі люди: князі, їхнє військове і духовне оточення. Для них старослов’янська й руська мови — різновиди тієї самої літературної мови. Давньокиївська літературна мова однаковою мірою використовувалась усіма східними слов’янами і складалася із трьох функціональних стилів: високого (конфесійна і ораторська література), середнього (мова літописів і художньої літератури) і зниженого («Руська Правда», грамоти). Високий стиль репрезентувала старослов’янська мова, яка, набувши деяких східнослов’янських рис (фонетичних, граматичних і лексичних), наблизилася до місцевого київського діалекту. І. Огієнко цілком справедливо вважав, що «написи вЂра, спаси, мене і т. п. були для слов’ян вже з найдавнішого часу лише графічними формулами, а вимова їх була ріжною» 2.

 1Свєнціцький І.С. Нариси про мову пам’яток староруського письменства XI віку // Учен. зап. Львовского гос. ун-та. 1948. Т. 7. Вопр. славянского языкознания. Кн. 1. — С. 123.

 2Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 75.

Беручи до уваги головне функціональне призначення високого стилю, природно називати цей різновид літературної мови східних слов’ян церковнослов’янською мовою. Середній стиль поєднував у собі церковнослов’янські елементи — основа стилю — і в значній кількості місцеві фонетичні, граматичні і особливо лексичні особливості. Залежно від об’єкта опису мова цього різновиду змінювалась від майже стандартної церковнослов’янської до майже чистої народної. Знижений стиль може бути названий так тільки умовно. З походження, як про це вже згадувалось, він становить собою літературну мову східних слов’ян, що, очевидно, розвивалася ще до прийняття Руссю християнства. У ній домінують місцеві східнослов’янські риси, хоч наявні й церковнослов’янізми, які виступають тут не як природні елементи структури, а як своєрідний інкрустаційний матеріал.

У якій же послідовності викладати історію стилів давньокиївської літературної мови? Очевидно, в хронологічному. Спершу треба схарактеризувати перекладні, неоригінальні твори, писані по-старослов’янському, далі розглянути особливості оригінальної літератури як високого, так і «низького» стилів.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Віталій РУСАНІВСЬКИЙ ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ ЗМІСТ

    Документ
    Віталій РУСАНІВСЬКИЙ ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИЗМІСТ До читачів Передмова Давньокиївська літературнамова Літературнамова післямонгольської доби (друга половина XIII — ...
  2. Прикарпатський національний університет імені василя стефаника марія брус українське

    Документ
    ... с. Русанівський В.М. Історія української літературної мови. – К.: АртЕк, 2001. – 392 с. Склад і структура термінологічної лексики української мови: Монограф ...
  3. Зоряна мацюк ніна станкевич українська мова професійного спілкування

    Документ
    ... мову і мов­лення, основні функції мови, конкретизує зміст понять українська національна і літературнамова, мова ... 2000. Потелло Н.Я. Українська мова і ділове мовлення. - К., 2001. Русанівський В.М. Історія української літературної мови: Підруч­ник. - ...
  4. М іністерство освіти і науки україни бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей

    Документ
    ... і, коли італійці вже зміцнилися в фортецях ... епохи змінювався зміст понять добра і зла, зміщалися ... 399 с. Русанівський В.М. Історія української літературної мови. – К.: АртЕк, 2002. – 424 с. Українська мова. Енциклопедія. – К.: Українська енциклопедія, ...
  5. Міністерство освіти і науки україни полтавський національний педагогічний університет

    Документ
    ... ія норм української літературної мови і діалекти // Мовознавство. – 1979. – № 5. – С.3-12. Клименко Н.Ф. Постфікс // Українська мова. Енциклопедія / В.М. Русанівський ...

Другие похожие документы..