Главная > Документ

1

Смотреть полностью

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Бердянський державний педагогічний університет

ЗБІРНИК ТЕЗ

НАУКОВИХ ДОПОВІДЕЙ

СТУДЕНТІВ

БЕРДЯНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

на Днях науки 19 травня 2011 року

Том 2.

Гуманітарні науки

Бердянськ

2011

УДК 37.01(06)

ББК 74я5

З 41

Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 травня 2011 року. – Том 2. Гуманітарні науки. – Бердянськ : БДПУ, 2011. – 308 с.

Друкується за рішенням вченої ради Бердянського державного педагогічного університету. Протокол № 11 від 29.04.2011 р.

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:

Богданов Ігор Тимофійович – д.пед.н., проф., проректор з наукової роботи, відповідальний редактор; Зарва Вікторія Анатоліївна – д.філол.н., проф., ректор Бердянського державного педагогічного університету; Алєксєєнко Ірина Вікторівна – д.політ.н., проф., декан соціально-гуманітарного факультету; Казанцева Лариса Іванівна – к.пед.н., доц., директор Інституту соціально-педагогічної та корекційної освіти; Коваль Людмила Вікторівна – д.пед.н., проф., директор Інституту психолого-педагогічної освіти та мистецтв; Кушнірюк Сергій Георгійович – к.н. з фіз. вих. та спорту, доц., декан факультету фізичного виховання; Малихін Андрій Олександрович – к.пед.н., доц., директор Інституту фізико-математичної та технологічної освіти; Харлан Ольга Дмитрівна – д.філол.н., проф., директор Інституту філології та соціальних комунікацій; Хоменко Віталій Григорович – к.техн.н., доц., директор Інституту освітніх інженерно-педагогічних технологій.

У збірнику тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету друкуються матеріали виступів на Днях науки університету 19 травня 2011 року. У публікаціях розглядаються актуальні проблеми філософських, історичних, філологічних наук, психології та методики їх викладання.


© Бердянський державний педагогічний університет


ЗМІСТ

ФІЛОСОФІЯ. РЕЛІГІЄЗНАВСТВО. ПОЛІТОЛОГІЯ. КУЛЬТУРОЛОГІЯ. ПРАВО. PR-ТЕХНОЛОГІЇ

Агарин Ефим. Общественная деятельность толстовцев на Украине в 1914-1922 гг.

11

Антипенко Катерина. Тізерна реклама та перспективність її застосування

12

Артамонов Олександр. Культ Деметри Елевсинії у Північному Причорномор’ї

13

Артамонов Олександр. Ніцшеанський нігілізм

15

Асєєва Олена. Образ матері в українській культурі

17

Братишко Наталья. Этические аспекты вегетарианства

18

Буреш Дарья. Специфика на българските обреди за дъжд и плодородие

20

Бурлакова Екатерина. Национально-культурные особенности английских и русских рекламных текстов

21

Бухарина Мария. Проблемы политического абсентеизма в современной России

22

Военнов Владислав. Роль и значение видения G12 в структуре религиозной организации “Посольство Иисуса”

23

Воротилина Оксана. Проблемы освещения религиозной тематики в средствах массовой информации

25

Вюн Світлана. Місце жінки в українській політиці

26

Гнибіда Євген. Охорона здоров’я в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку

28

Гнибіда Євген. Роль ЗМІ у виборчих процесах

29

Гогиашвили Пикрия. Сократ – філософ

31

Голубева Веста. Социологический подход к изучению образа жизни городского населения

31

Григор’ян Ірина. Релігійні інституції в контексті державної політики

33

Гурбич Марина. Політичні конфлікти та основні шляхи їх врегулювання

35

Єрьоменко Ольга. Правові засади захисту прав дитини

36

Іванова Анастасія. Особливості охорони праці неповнолітніх та молоді

37

Іорганська Ганна. З. Фрейд – видатний дослідник психічного життя людини

39

Картамишева Крістіна. Національний характер філософії І. Франка

40

Кім Любов. Теорія Фрейда та її застосування в Public Relations

42

Кіянець Людмила. Візуальний мерчандайзинг

43

Коженко Анна. Институт медиации в России

45

Кондрахин Алексей. Молодёжь и её участие в выборах: формы и методы повышения электоральной активности

46

Котикова Елена. Благотворительная деятельность нижегородской католической организации “Каритас” как религиозная практика

48

Куліш Анна. Андеґраунд: культура у підпіллі (на матеріалі творчості В. Діброви)

51

Кущ Галина. Дослідження втілення жіночих архетипів в образи сучасних жінок-політиків

53

Мазина Екатерина. Староверы-инглинги о юджизме древних славян

54

Пономаренко Анна. Сватбената обредност на приазовските българи в контекста на традиционния български сватбен ритуал

57

Рычкова Мария. Современная интерпретация традиционных праздников

58

Сідельнікова Анастасія. Об’єднання Німеччини 1989–1990 рр.: причини та етапи

60

Сідельнікова Анастасія. Соціальна філософія Г. Сковороди: у пошуках людського щастя

61

Сідельнікова Анастасія. Творчість Г. Сковороди в контексті культури другої половини XVIII століття

63

Фарафонтов Антон. Методика оценки политических рисков

64

Цинклер Юлія. Невдала реклама

66

Чиркина Елена. Православный фундаментализм в России: попытка анализа

68

ІСТОРІЯ

Боровиков Сергей. Хворостинины -–исторический бренд Диево-Городища

71

Васєніна Валентина. Демографічні процеси в Таврійській губернії II пол. ХІХ ст. – І пол. ХХ ст.

72

Вюн Світлана. Перший всезагальний перепис населення Російської імперії 1897 р. як джерело з вивчення соціальної структури населення Мелітопольського повіту наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

73

Гурбич Марина. Перший всезагальний перепис населення 1897 р. як джерело у вивченні соціальної структури населення Маріупольського повіту

74

Долгіх Юрій. Історія повсякденності історії Південної України (за матеріалами селянських мемуарів та щоденників)

76

Зезюліна Аліна. Піраміда Хеопса – одна з найвизначніших пам’яток архітектурного мистецтва давнини

77

Іванчук Владислав. Походження та вживання терміну “Україна”

79

Карташова Валентина. Перший всезагальний перепис населення 1897 р. як джерело вивчення соціальної структури населення Бердянського повіту

80

Мартиненко Юлія. Своєрідність соціальної структури населення Бессарабії у другій половині ХІХ ст.

81

Назаров Петр. Строительный комплекс № І (итоги раскопок 2010 г.)

83

Nowak Maciej. Polscy biskupi na Soborze Watykanskim II – udział i działalnosc

84

Прилипка Олексій. Спогади з історії БДПІ / БДПУ

87

Романченко Віталій. Калабораціонізм та рух опору у країнах Європи і Азії під час Другої світової війни 1939–1945 рр.

88

Савчук Ганна. Єврейське населення Північного Приазов’я (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

90

Сопотніцька Ганна. Демографічні процеси в Катеринославській губернії в другій пол. ХІХ – першій пол. ХХ ст.

92

Stukus Katarzyna. Zarys sytuacji kosciola katolickiego I polskiego duchowienstwa na wilenszczyznie w latach 1939 – 1945

93

Hanik Daniel. Osadnictwo celtyckie na slowacji (IV – I w p. n. e.)

96

Цуркан Людмила. Гіпотези походження тризуба

97

МОВА З МЕТОДИКОЮ ВИКЛАДАННЯ

Абраменко Галина. Основи вивчення категорії числа іменників в українській та російській мовознавчий науці

100

Андрющенко Інна. Особливості англійських та українських паремій

101

Амелина Елена. Субстантивная метонимия в поэзии А. Пушкина

103

Арчебасова Ангелина. О сущности и функциональном назначении концепта

104

Бандурко Наталя. Функціонування кольороніму blue в англійських фразеологізмах

105

Белікова Юлія. Особливості функціонування опису як одного з типів композиційно-мовленнєвих форм у прозі М. Коцюбинського

106

Богдан Марина. Особливості функціонування біблеїзмів у газетному тексті

108

Богданець Олена. Колективна навчальна діяльність учнів на уроці іноземної мови

109

Бурса Валерія. Сучасна лексикографічна картина Великобританії

111

Вайшля Інна. Національна специфіка міфонімів (на матеріалі слов’янських мов)

112

Виноградова Тетяна. Значення фразеологізмів із компонентом “head” у зіставному аспекті

113

Волобуєва Аліна. Особливості функціонування зіставної семантики у структурі складнопідрядних конструкцій сучасної української мови

115

Герасименко Олена. Діалогізм риторизації мовленнєвого розвитку як запорука формування риторичної компетентності учнів

116

Головина Ольга. Репрезентация эмоциональных оценочных значений в тексте повести Н. Гоголя “Повесть о том, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем” при помощи грамматических средств языка

118

Грядунова Катерина. Конструкции экспрессивного синтаксиса как форма воздействия современной коммуникации

119

Дзюба Олена. Діалектна лексика на позначення предметів побуту як об’єкт лінгвістичного дослідження

121

Дорогобід Анна. Використання комп’ютерних технологій на уроках української мови

123

Дуйловська Христина. Вплив комунікативних ознак на формування змістового відношення зіставлення між частинами складного речення

124

Захаревич Станіслав. Лексичні конотації як засіб вираження іронії в англійській мові

126

Зуб Юлія. Експресивно-стилістичне забарвлення фразеологізмів у творах Панаса Мирного

127

Иванова Валерия. Звуковая организация текста как средство художественной выразительности в поэзии М. Цветаевой

129

Камінська Ірина. Фразеологія української та російської мов у зіставно-стилістичному аспекті

129

Кир’янова Тетяна. Психолінгвістичний підхід до вивчення морфологічних понять

131

Ковачова Альона. Від риторизації мовленнєвого розвитку дев’тикласників за канонами риторики до риторичної компетентності

132

Козинець Ольга. Приєднувальні конструкції як ознака індивідуально-авторського стилю Д. Фаулза

134

Колєсник Оксана. Фразеологічні одиниці із часовим компонентом: зіставний аспект

135

Корян Ася. Существительные с суффиксами субъективной оценки в произведениях и письмах А. Чехова

136

Котолевець Маргарита. Лексика на позначення емоційно-експресивного стану людини у поезії Миколи Вінграновського

139

Кочетова Тетяна. Втілення розвивального аспекту під час навчання української мови

140

Куркчі Марія. Непрямі мовленнєві акти директива в англійській мові

141

Курочкіна Марина. Варіативна методика формування культури логічного мислення студентів-лінгвістів на заняттях з англійської мови

143

Кущ Вікторія. Реалізація комунікативного навчання на уроках англійської мови в середній школі

144

Логвинович Олена. Медіа-комунікація в контексті сучасних когнітивних досліджень

146

Лукіна Інна. Конотативність молодіжного сленгу в зіставному аспекті (на матеріалі німецької та української мов)

147

Луначевська Катерина. Емоційно-оцінна лексика у творах Ю. Мушкетика

149

Миронець Лілія. Вживання абревіатур в електронному спілкуванні

150

Мирошниченко Альона. Особливості функціонування складнопідрядних багатокомпонентних речень у сучасному мовознавстві

152

Місевич Світлана. Особливості проектного методу у формуванні міжкультурної компетенції особистості при навчанні іноземної мови

153

Мусенко Юлія. Антропоцентризм фразеологізмів на матеріалі російської, української та німецької мов

155

Мусенко Юлія. Позакласна робота з іноземної мови

156

Обломій Юрій. До питання аналізу концепту “гріх” як базової одиниці християнської етики

157

Обломій Юрій. Семантична організація з’ясувальних складнопідрядних речень мовленнєвої діяльності (на матеріалі роману Ю. Андруховича “12 обручів”)

159

Остапчук Руслана. Розвиток соціокультурної компетенції учнів на уроках англійської мови

161

Павлюк Ілона. Стилістичний аспект порівняльних конструкцій у поезіях Ліни Костенко

163

Пелехата Ганна. Іншомовна лексика – джерело лексичних інновацій у художній прозі кінця ХХ – початку ХХІ ст. (на матеріалі прози Ірени Карпи)

164

Переверзєва Дар’я. Особливості функціонування зоосимволів в українській та польській фразеологічній системі

166

Пискун Наталія. Семантична структура морально-етичних категорій у сучасній українській поезії

167

Подолянчук Вікторія. Фразові дієслова у сучасній англійській мові

168

Простітова Марина. Системи вокалізму та консонантизму в різних стилях української мови

170

Романченко Юлія. Лексико-граматичні трансформації при перекладі ділової кореспонденції

171

Сімакова Ілона. Явище перехідності в українській мові

173

Сіра Богдана. Інтернет та міжкультурна взаємодія в процесі вивчення іноземних мов у середній школі

174

Собіна Оксана. Лексичні відмінності британського та американського варіантів англійської мови

175

Сулакова Анжела. Відбиття історичних чергувань приголосних у дієсловах сучасної української мови

177

Товаровська Даря. Використання мультимедійних технологій для оптимізації процесу навчання іноземних мов

179

Фоменко Віта, Заплюсвічка Юлія. ТВДЗ-технологія як засіб розвитку творчого мислення учнів

180

Хатюшина Анастасія. Гендерний аспект англійських та російських паремій (на матеріалі приказок із компонентом “жінка”)

181

Христова Лілія. Семантико-граматична структура безсполучникових складних речень з компонентом обґрунтування

183

Червоная Юлия. Способы выражения отрицания во французском языке

184

Чечеткина Анна. Концепт “English sense of humour” в национальной английской концептосфере

186

Чумак Тамара. Особливості використання англійських фразеологізмів у сфері юриспруденції

187

Чухно Анастасия. Вербализация сенсорных оценочных значений в текстах рассказов А. Чехова

188

Шаршина Юлия. Модальный смысл высказываний с именами числительными

190

Шевченко Олександр. Наукові підходи до різноманітних видів і форм диференційованого навчання

192

Шимановська Оксана. Шляхи утворення коп’ютерного сленгу (на матеріалі англомовних блогів)

193

Шкабрей Даря. Директиви в лінгвістичній літературі

194

Шматько Ольга. Структурно-семантична характеристика антропонімів у творах В. Дрозда

196

Щербина Ольга. Граматичний аспект реалізації іронії в англійській мові

197

Ярочкин Виталий. Прогнозируемые просодические характеристики ложных ответных реплик

198

ЛІТЕРАТУРА ТА ФОЛЬКЛОР З МЕТОДИКОЮ ВИКЛАДАННЯ. ЖУРНАЛІСТИКА

Бабенко Людмила. М. Куліш. Аналіз п’єси “97” у контексті текстуальних досліджень

200

Білоусова Вікторія. “Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемдесят лет назад” П. Куліша як перший історичний роман в українській літературі

201

Бондаренко Юлія. Поетика творчості Раїси Троянкер, Ладі Могилянської та Вероніки Черняхівської

202

Воробйова Анастасія. Джерела сюжету поеми І. Франка “Лис Микита”

203

Гаріджук Яна. Жанр есе в творчості В. Єрофєєва

205

Гринюк Анастасия. Поэтика ранней прозы В. Сорокина

206

Гринь Олена. Естетична функція кольору в романах П. Загребельного

208

Gomareli Nino. Konstantine Gamsakhurdia about expressionism and its signs in the novel “Didostatis Marjvena”

209

Губрієнко Оксана. Поема “Горпинида, чи вхопленая Прозерпина” П. Білецього-Носенка як явище бурлескно-травестійної літератури

210

Демьянов Александр. О мнимом ритмическом сбое в русской народной частушке

211

Єсіпова Ольга. Особливості репрезентації популярної культури в комедії М. Старицького “За двома зайцями”

212

Жигула Олена. Контамінація “антонімічної пари” традиційних моделей у драмі Л. Українки “Камінний господар” (Дон Жуан-Тристан)

214

Журавлева Юлия. Исследование особенностей русского национального характера

215

Костромицька Анастасія. Сучасні тенденції подачі телевізійних новин

217

Костюк Кристина. Психологія дитинства у творах для дітей І. Франка

218

Куліш Анна. Особливості іронії у романі В. Діброви “Бурдик”

220

Лутчак Вікторія. Поняття “новина”, характерні риси інформаційних повідомленнь

221

Люта Ганна. Рецепція куртуазної культури в українській поезії кінця ХІХ – початку ХХ століття (на матеріалі творів І. Франка та Л. Українки)

222

Маврова Дар’я. Сутність, зміст, структура журналу для дозвілля (на прикладі видання “Риболовний світ”)

224

Макарова Надія. Казка Е. Т. А. Гофмана “Лускунчик і мишачий король” у контексті романтичного дискурсу

225

Нестеренко Мария. Поэтическая личность в книге стихов О. Мандельштама “Камень”

227

Нехайчук Юлія. Історіософська проблематика пенталогії Б. Лепкого “Іван Мазепа”

228

Подолянчук Виктория. Темпоральная организация концепта <Киммерия> в лирике М. Волошина

230

Потапова Ганна. Философско-художествени аспекти на смъртта в яворовата поезия

232

Пушкарева Юлия. Организация и проведение фольклорных праздников в школе

233

Пшенична Даря. Лексичні особливості та візуальні коди у журналах “Maxim” і “Cosmopolitan”

236

Рвачёва Виктория. Проявление прецедентности в современной французской прозе

238

Сербінова Юлія. Поетика и жанрова специфика на елин-пелиновите романи за деца

239

Станчевська Тетяна. Казкові елементи в повісті Н. Королевої “Без коріння”

240

Стрижак Ольга. Ремінісценції англійських традицій у книгах про Алісу Л. Керролла

242

Ткаченко Ольга. Традиції езопової байки у творчості Г. Сковороди

243

Трюхан Ольга. Творчість архімандрита Онуфрія: тематика, барокова образність

245

Хорольська Тетяна. Образ бунтаря у повістях М. Костомарова “Кудеяр” та О. Пушкіна “Капітанська дочка”

247

Цай Олена. Структура традиційної моделі “сюжет про Дон Жуана” у драмі Лесі Українки “Камінний господар”

248

Черезова Анастасія. Проблеми журналістської майстерності в контексті сучасності

250

ПСИХОЛОГІЯ

Артамонов Олександр. Проблема суїциду в соціологічній теорії Е. Дюркгейма

252

Бакута Ксенія. Психологічний підхід до проблеми розвитку понятійного мислення підлітків засобами нових інформаційних технологій навчання

253

Богдан Марина. Роль прабатьків у формуванні особистості дитини

254

Богдан Марина. Вплив стереотипів на особливості сприймання людини

255

Бровун Тетяна. Особливості мотиваційної сфери сучасного студента

257

Головко Ірина. Необхідність і способи розвитку емоційного інтелекту у дітей та підлітків

258

Голубенко Анна. Особливості мотиваційної сфери курсантів військових ВНЗ

260

Демиденко Павло. Динаміка навчальної мотивації студентів соціально-гуманітарного факультету

261

Доля Тетяна. Психологічні особливості комунікативної діяльності молодших школярів

263

Єрошенко Ольга. Ставлення української молоді до цивільного шлюбу

264

Завгородня Ірина, Ломова Анастасія. Гендерні відмінності та особливості мотивації досягнення успіху

266

Іорганська Ганна. Взаємозв’язок між локус контролем та успішністю людини

267

Кальченко Богдан. Тиск групи на індивідуальну думку людини

269

Кара Марина. Проблема збереження психічного здоров’я школярів

270

Качан Євгенія. Особливості жіночого алкоголізму

272

Кондраткова Адель, Нєсмєлова Світлана. Вплив рівня мотивації до досягнення успіху на навчальну мотивацію студентів

273

Ларіна Олександра. Виявлення мотивації намагання старшокласників

275

Лиходід Ольга. Вплив інтернет-аддиктивної поведінки на ефективність навчальної діяльності студентів

276

Лопатнюк Крістіна. Вплив іміджу педагога на навчально-виховний процес у школі

278

Лукянчиков Максим. Мотивація професійної підготовки майбутніх учителів музики

280

Лукянова Сніжана. Психолого-педагогічні характеристики феномену лідерства

281

Мироненко Ганна. Соціальний фактор виникнення дитячих страхів

283

Максачук Анастасия. Значение материнского отношения в возникновении у ребенка аффективного поведения

285

Малихіна Ольга. Гендерні особливості встановлення дружніх стосунків у підлітковому віці

286

Мирзоян Эмма. К вопросу о перспективах легализации эвтаназии в России

288

Мокану Оксана. Психологические факторы зависимости младших школьников от мобильных телефонов

289

Нестеренко Марина. Роль соціально-психологічних тренінгів у процесі формування комунікативної компетентності майбутніх учителів початкової школи

291

Олійник Дар’я. Дослідження впливу оn-line ігор на молодь

292

Пейчева Марина. Вплив навчального колективу на особливості мотивації студента

294

Петрова Екатерина. Внимание как одно из условий усвоения знаний и борьба с рассеянностью

296

Пинаева Яна. Саморазвитие как условие становления педагога-психолога

297

Пупкова Юлія. Психологічні причини вживання неповнолітніми алкоголю та наркотиків

299

Радченко Ольга. Діагностика суб’єктивного локус контролю у підлітків з різним рівнем навчальної успішності

300

Рябчук Ірина. Педагогічне спілкування – психологічна основа виховного впливу на дитину

302

Стрижак Ольга. Прояв синдрому емоційного вигорання в професіях системи “Людина – Людина”

303

Швачунова Ольга. Проблема батьківського впливу на виникнення дитячих страхів

305

Яковлєва Олена. Вплив ставлення батьків до дитини на формування її самооцінки

306

ФІЛОСОФІЯ. ПРАВО. КУЛЬТУРОЛОГІЯ.

Ефим Агарин, магистрант 1 года.

Научн. руковод.: д.ист.н. А. В. Медведев

(Нижегородский госуниверситет

имени Н. И. Лобачевского)

ОБЩЕСТВЕННАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ ТОЛСТОВЦЕВ

НА УКРАИНЕ В 1914–1922 гг.

Общественное движение последователей Л. Толстого является малоизученным историческим явлением. Сегодня пробуждающийся к нему интерес связан с гуманистической направленностью самого толстовства; стремлением ученых осмыслить забытое в советское время духовное наследие мыслителя; внимательным отношением современной исторической науки к альтернативным формам российской общественной мысли, обладающим национальным колоритом. Вместе с тем региональные компоненты толстовского движения с их собственной локальной спецификой практически неизменно остаются вне поля внимания исследователей. Однако, по нашему мнению, именно исследование толстовства на региональном уровне способно предоставить не только различные и важные выводы о самом общественном движении последователей Л. Толстого в целом, но и более полно понять особенности местного национального сознания, увидев, каким образом основные толстовские идеи находили здесь свое отражение в деятельности толстовцев. Вполне очевидно, что для решения этой задачи необходимо исследовать не только сами масштабы толстовского движения на Украине, но и местные формы общественной деятельности последователей Л. Толстого.

Украина явилась особенным регионом на карте толстовского движения. Пожалуй, только толстовцы центра России превосходили активностью своих украинских друзей, плодотворная деятельность которых даже отмечалась в периодической печати движения. За исключением ранних коммун 1890–1900-х гг. в Харьковской и Киевской губерниях, впервые украинские толстовцы заявили о себе сразу после начала Первой мировой войны, начав широкую антимилитаристскую агитацию. Многие украинские толстовцы были привлечены за распространение толстовского воззвания “Опомнитесь, люди-братья!” против войны, а также за печать собственной, более радикальной листовки “Наше открытое слово” и сбор подписей под ней. Судя по архивным данным, наибольшего размаха антимилитаристская деятельность приобрела в Полтаве под руководством М. Дудченко. Февральская революция 1917 г. позволила украинским толстовцам развернуть более активную деятельность и в других формах. С целью ведения пропаганды и организации движения в Киеве, Полтаве, Харькове открывались “Общества Истинной Свободы в память Л. Н. Толстого”, около двух десятков только известных их отделений было открыто и в более мелких городах. Эти организации стали ячейками толстовского движения в период всей Гражданской войны 1917–1922 гг. В 1918–1919 гг. в Харькове и Киеве издавались толстовские журналы “Открытое слово” и “Братство” соответственно. С пропагандой тесно смыкалась и культурно-просветительская работа толстовцев: при организованных обществах и вегетарианских столовых читались лекции, велись беседы, открывались библиотеки; в 1920 г. толстовцами была создана так называемая “Академия нравственных наук”. Правозащитная деятельность велась обществом “Лига братства” и Киевским отделением Объединенного Совета религиозных общин и групп. По-видимому, расцвет общественной деятельности толстовцев на Украине, как и в центральной России, был прерван в начале 1920-х гг. по инициативе Советской власти. К 1922 г. были закрыты практически все толстовские общества, прекращена периодическая печать. Некоторое время после этого толстовцы продолжали правозащитную деятельность, однако и в ней не добивались существенных уступок со стороны большевиков. Толстовское движение продолжило свое существование преимущественно в форме разрозненных крестьянских коммун.

Даже на основе столь сжатого экскурса в историю толстовской общественной деятельности на Украине заметны ее чрезвычайная интенсивность и многоплановость. В большинстве регионов России толстовское движение отличалось слабой организованностью, тенденцией к анархизму и часто существовало лишь в форме весьма замкнутых крестьянских коммун, поэтому акцент украинского толстовства на ведение активной общественной деятельности в самых разных ее формах, консолидацию и организацию движения являются основной региональной особенностью толстовства. В задачи работы не входит рассмотрение причин столь важного отличия, однако отметим, что ими могут являться как предполагаемые различия социальной базы толстовства на Украине, так и особенности украинского менталитета.

Катерина Антипенко,

5 курс Інституту освітніх інженерно-педагогічних технологій.

Наук. керівник: ст. викл. Н. В. Криворучко

Тізерна реклама та перспективність її застосування

Тізерна реклама – це відносно новий вигляд реклами в інтернеті. Тізери швидкими темпами набирають популярність як серед вітчизняних вебмастерів, так і рекламодавців. Слово “тізер” походить від англійського “teaser” і переводитися як щось, що дратує або приваблює. Стосовно інтернет-реклами, тізери є сукупністю банерної і текстової реклами. Тізерна реклама виглядає як невеликий, привабливий банер з коротким, дратуючим підписом, який так і закликає до переходу за посиланням. Банери і написи до них роблять провокаційними, що дає дуже великий ступінь відвідування таких оголошень. Ця тема є не досить дослідженою, оскільки вітчизняна науковці приділяють мало уваги Інтернету та всьому, що з ним пов’язане. Дуже багато тем є нерозкритими і теоретично “сирими” через те, що стосуються саме Інтернету. Метою дослідження є розгляд такого нового виду реклами як тізерна реклама. При дослідженні матеріалу використовувалися загальні та спеціальні методи. Так, до загального методу відносимо метод діалектичного матеріалізму, а до спеціальних – методи синтезу та аналізу матеріалу.

Тізерна реклама являє собою вид пасивного заробітку в Інтернеті, при якому на сайт встановлюється блок реклами, що містить не тільки текстову інформацію, але й зображення (що є більш привабливим для користувачів). За кліки користувачів по такій рекламі власник сайту буде отримувати грошовий дохід. Тізерна реклами на сторінках Вашого сайту – це не просто низка посилань із зображеннями, сама реклама побудована таким чином, щоб зацікавити відвідувача своєю унікальністю. Незвичність і привабливість такої реклами полягає в неординарному підході до самого процесу пропозиції будь-чого, вона заманює відвідувача своєю нетрадиційністю дізнатися, що насправді пропонують рекламодавці. Тут застосовується недомовленість; задається питання, відповідь на яке не так вже очевидне; пропонується інформація, яка інтригує кожного відвідувача Вашого сайту. У порівнянні з іншими видами рекламних блоків, даний вид заробітку є відносно новим. Кількість переходів по посиланнях блоку даної реклами на 40-60% більше, ніж для посилань блоків іншої реклами.

Є безліч рекомендацій з того, як збільшити прибуток від тізерної реклами. Наведемо деякі, самі істотні: 1. Гармонійно інтегруйте інформери в дизайн. Деякі вебмайстри настільки добре оволоділи цим прийомом, що тізери, на їх сайтах, практично неможливо відрізнити від звичайного блоку новин або від хітів продажу цього місяця. Такі блоки не дратують відвідувачів і доповнюють сайт різноманітною інформацією. 2. Розміщуйте тізерну рекламу в місцях, де завершується дія відвідувача. Користувач прийшов на сайт за певною інформацією. Не заважайте йому здійснити цю дію, інакше це буде дратувати його і він може відразу піти з сайту або спеціально проігнорує рекламу. Ситий інформацією користувач буде значно охочіше натискати на рекламу, що його зацікавила, ніж роздратований. Після того, як він дочитає статтю або перегляне відео, він буде шукати ще щось цікаве і знайде саме Ваш рекламний тізер. 3. Підбирайте тематичні тізери. Не вішайте на сайт все підряд. Підберіть ті інформери, які близькі за тематикою Вашому сайту або розділу сайту. 4. Будьте простіше. Дизайн Вашого сайту не повинен бути перевантажений різними ефектами, анімацією або контрастними картинками. Створюйте простий і зручний інтерфейс. Якщо Вам здається що чогось не вистачає в дизайні – доповніть його тематичним, якісно-інтегрованих інформером. 5. Головне не переборщити. Всьому, і навіть хорошому, є межа. Не перевантажуйте сайт рекламою, це може викликати ефект зворотний очікуваному. 6. Використовуйте різні Тізерні партнерки. Використовуючи різні партнерки, можна збільшити сумарну ефективність конвертації трафіку, збільшити середню вартість показів.

Тізерною рекламою в Інтернеті прийнято вважати невеликі графічні зображення, суміщені з текстом. Альтернативна назва тізерної реклами – рекламні інформери. Така реклама містить більше інформації ніж графічний банер або взяте окремо текстове оголошення. Природно, така реклама добре привертає увагу відвідувачів і, відповідно, може мати гарні показники монетизації трафіку.

Олександр Артамонов,

2 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.іст. н., доц. В. А. Папанова

КУЛЬТ ДЕМЕТРИ ЕЛЕВСИНІЇ У ПІВНІЧНОМУ ПРИЧОРНОМОР’Ї

У релігійній сфері життя античного світу особливе місце займали богиня Деметра та бог Діоніс. Евріпід називає їх двома вищими основами, що дарують життя (відповідно суху їжу та вино) [2, с. 319]. Не дивно, що присвячені їм містерії, що проводилися в Елевсині, мали особливий авторитет серед населення більшості античних полісів. Сакральний центр культу Деметри Елевсинії знаходився поблизу Афін. Ця обставина дозволила могутнім Афінам використати популярний культ у якості політичного інструмента задля залучення на свій бік еліти багатьох держав, отримання переваг у торгівельних та дипломатичних відносинах. Настільки важлива роль робить необхідним дослідження елевсинських містерій, що дасть нам не лише “трохи більше… про грецьку культуру” [1, с. 26], але й необхідну інформацію щодо місця культу Деметри у політичній, соціально-економічній, та, нарешті, релігійній сферах життя античного світу. Джерелами даних для цієї праці слугують наукові пошуки Карла Кереньї, Дітера Лауенштайна, Роберта Грейвса, Анни Русяєвої, а також довідки, що були залишені нам сучасниками містерій, зокрема Платоном, Проклом, а також Геродотом та ін. Через обмеженість об’єму праці питання не розглядатиметься глибоко, але буде стисло розкрито сутність Елевсинських містерій та виділено основні положення щодо проблеми існування культу Деметри Елевсинії у Північному Причорномор’ї.

Міф про заснування містерій викладено у V гомерівському гімні до Деметри, де розповідається про викрадення Гадесом Персефони (Кори) – доньки Деметри (часто богині ототожнюються та через свою схожість називаються “Двома Богинями”), та про поневіряння скорботної матері, щце в ярості позбавила землю здатності родити плоди на час свого суму (mater dolorosa). Незважаючи на те, що про хід містерій нам відомо досить мало, що зумовлено забороною містам розголошувати подробиці цього сакрального дійства, археологічні знахідки та скупі свідчення сучасників дають підстави стверджувати, що Елевсинські Містерії інсценували траур Деметри за дочкою [3, с. 370]. Відомо з того ж міфу, що після возз’єднання з Персефоною (тимчасового возз’єднання, бо за домовленістю з Аїдом Персефона мала проводити 3 місяці у якості володарки Царства Мертвих, а 9 місяців – на землі [3, с. 371]), Деметра навчила героя Триптолема землеробству та повернула землі родючість. За Фрезером, Деметра уособлює зерно, а Персефона – саму силу родючості [3, с. 371]. Карл Кереньї з гімну Деметрі та малюнка з Ксеноклеської чаші робить висновок, що Аїд є тотожним Діонісу, а сам міф розповідає про протистояння двох “вищих основ” [1, с. 58]. Анна Русяєва навпаки стверджує, що ця чаша свідчить про єдність Діоніса та Деметри, як “двох головних вегетаційних божеств”, приводячи в підтвердження слова Каллімаха: “Бо гнівом палав Діоніс з Деметрою згідно: що ненавидить Деметра, завжди Діоніс ненавидить” [2, с. 334].

Бажаючі посвячення мали пройти два етапи: мієзіс (підготовка до містерій – ритуальне очищення у воді річки Іліс, що проводилося в Аграх у місяць анфестеріон), та епопея (власне містерії, що проводилися в Елевсині у місяць боедроміон, тривали 9 днів та повністю інсценували гімн про викрадення Персефони Підземним Діонісом) [1, с. 67]. За Геродотом, перший теменос Деметри Елевсинії в Малій Азії заснував Філіст, син Пасікла, у рік заснування Мілету в районі мису Мікалє. А. Русяєва припускає, що саме звідси культ елевсинської Деметри поширився у регіоні Північного Причорномор’я. Щодо популярності культу серед тамтешніх міст, то “в жодній з античних держав на Понті Евксинському елевсинізм в землеробській релігії та поховальному культі не простежується настільки ясно, як на Боспорі Кіммерійському”, що спричинено зростанням ролі землеробства та торгівлі у класичну епоху [2, с. 335]. Знайдені зразки теракотової пластики доводять визначне значення Деметри та Кори у житті мешканців полісів.

Незважаючи на велику кількість матеріалу, культ Деметри-Елевсинії у Північному Причорномор’ї є малодослідженим [2, 3с. 33]. Але, навіть маючи вищенаведені дані, можна впевнено стверджувати про наявність міцних торгівельних зв’язків між Афінами та Боспором Кіммерійським, що базувався на залежності Боспору від Елевсину. Відомо, що у 418 році ВС було прийнято один з багатьох афінських декретів про необхідність пожертви кожним полісом, жителі якого шанують Деметру, однієї десятої частини свого річного врожаю на користь Елевсинського храму, що буцімто було наказано Дельфійським Оракулом [2, с. 334]. Знаючи про великий рівень шанування Двох Богинь на берегах Понту Евксинського та, особливо, Боспору Кіммерійського, ми можемо з великою впевненістю припускати, що боспорські володарі регулярно відсилали щедрі пожертви до Елевсину, сприяючи таким чином розвиткові Афінскої держави. Афіни ж, в свою чергу, підтримуючи зв'язок з усім античним світом за допомогою Елевсину як одного з політичних методів, сприяли взаємодії еллінів та існуванню міцної єдиної організації грецьких полісів, з’єднаною однією релігійною ідеєю, замість розрізнених міст.

ЛІТЕРАТУРА

1. Кереньи К. Элевсин : архетипический образ матери и дочери / Карл Кереньи ; пер. с англ. – М. : “Рефл-бук”, 2000. – 288 с. – (Серия “Astrum sapientiae”).

2. Русяева А. С. Религия понтийских эллинов в античную эпоху : Мифы. Святилища. Культы олимпийских богов и героев / А. С. Русяева. – К. : Издательский дом “Силос”, 2005. – 559 с.

3. Фрэзер Д. Д. Золотая ветвь : Исследование магии и религии / Д. Д. Фрэзер ; пер. с англ. – [2-е изд.]. – М. : Политиздат, 1986. – 703 с. – (Б-ка атеист. лит.).

Олександр Артамонов,

2 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.філос.н, доц. В. І. Дуденок

НІЦШЕАНСЬКИЙ НІГІЛІЗМ

Однією з найважливіших проблем сучасного світу є знецінення ідеалів минулого, що призводить до невизначеності у діях через зневіру в ефективності будь-яких дій, підпорядкованих вищій меті. Це основна риса мислення епохи постмодерну. Для того, щоб розібратися у цьому явищі абсолютного заперечення більш докладно, треба почати ab ovo, цебто розглянути ідеї, що передували постмодернізму та створили підґрунтя для формування цього явища. Найвизначніший внесок у цей процес зробив Фрідріх Ніцше, коли проголосив смерть Бога у своїй книжці “Весела наука”. За словами Мартіна Хайдеггера, ““Бог” у словах “Бог мертвий”, якщо продумувати його за його сутністю, заміщує надчуттєвий світ ідеалів, що містять у собі ціль життя, що виситься над самим земним життям, і тим самим визначають її зверху та у відомому сенсі зсередини” [3, с. 146]. Нігілізм, як повна переоцінка старих цінностей та створення нових, є закономірною фазою розвитку європейського суспільства. Традиційна європейська мораль побудована на християнських цінностях, що відповідають вченню Нагорної Проповіді та взагалі вченню Церкви. Християнство проголошує смиренність, непротивлення злу, покірність. Як неодноразово зауважував Ніцше, ті члени суспільства, що не визнають пануюче вчення, що мають сили виступити проти Церкви, або, у більш широкому сенсі, проти Бога як пануючої системи цінностей, знищуються самим суспільством, що являє собою ні що інше як покірних, безвільних рабів “Бога”, чия сила корениться не в особистих якостях, а в кількості людей. У цьому Ніцше бачив основну причину панування негідних та слабких над сильними та величними. Християнська Церква виховує особистостей без волі до самостійної боротьби та згруповує їх у легко керовані “стада”. Фраза “Як тебе вдарили, підстав іншу щоку” є загальновідомою та виражає християнську покірливість будь-чому та будь-кому. Така смиренність, разом з прийнятим звичаєм давати милостиню бідним та іншими проявами співчуття, виховує пауперистські нахили серед членів суспільства, що призводить до амбівалентних почуттів щодо лідерів (обожнення та ненависть), втрати сили до боротьби за власне щастя etc.

Саме звідси йде ідея про Надлюдину. “Це людина “великого здоров’я”, що подолала ілюзії, відмовилася від умовностей, головною з яких є уявлення про співчуття як глибинну сутність моралі, та спрямувала свої сили на фізичне та духовне перетворення” [2, с. 163]. Ніцше протиставляє Бога Надлюдині, роблячи смерть першого причиною появи другого. “Чи це можливо! Цей святий старець у своєму лісі ще не чув того, що Бог мертвий” [1, с. 7], каже Заратустра. І одразу у наступній главі він проголошує людям: “Надлюдина – сенс землі” [1, с. 8]. “Раніше хула на Бога була найбільшою хулою; але Бог помер, і разом з ним померли його хулителі. Тепер хулити землю – найжахливіший злочин, так само, як почитати сутність незбагненного вище, ніж сенс землі” [1, с. 8]. Тут під смертю хулителів Бога мається на увазі якраз знищення суспільства, що складалося з покірних системі homines humilis – низьких, негідних людей. Ніцше закликає до життя у сьогоденні, до зневаги до душі та до піклування про своє тіло. Поза всякими сумнівами, ці заклики несуть не тільки метафізичний зміст (заперечення існування загробного світу etc.), але й суспільно-практичний у сенсі припинення служіння чужим інтересам в обмін на обіцянки та початку власне життя задля себе самого. Словом “земля” Ніцше характеризує матеріальний світ у противагу ідеальному світу Бога. Найважливішим у цьому новому світі, вільному від пут соціальних норм та обов’язків, є діяльна, розумна, вольова людина, що самостійно приймає усі рішення та панує над усім світом – Надлюдина. Якраз Надлюдина, як сутність нового світу, і створить ідеали його.

Учення Ніцше, що відкидає усі старі ідеали, отримало назву “нігілізм” (від латинського “nihil” – “ніщо”). Воно отримало різну оцінку в суспільстві. Федір Достоєвський, наприклад, як вірний син Православної Церкви та вірний підданий Російської Імперії (цебто як homo humilis, слуга “Бога” в усіх його проявах), створив безсмертний образ ніцшеанця – Розкольникова – у своєму романі “Злочин та кара”. Також відомо, що ідеї Ніцше використовувалися німецькими фашистами для створення ідеології Третього Рейху. Це створило Фрідріхові Ніцше дурну славу. Тим не менш, спотворення будь-яких ідей є закономірним явищем у людському суспільстві, невипадково Заратустра – не ніцшеанський – залишив нам легенду про незворотне осквернення усіх творінь Ормузда, у тому числі й священного вогню, Аріманом.

ЛІТЕРАТУРА

1. Так говорил Заратустра / пер. с нем. Ю. М. Антоновского. – СПб. : Издательский Дом “Азбука-классика”, 2007. – 336 с.

2. Философия : учебник / под общ. ред. В. В. Миронова. – М., 2009. – 928 с.

3. Хайдеггер М. Слова Ницше “Бог мертв” / М. Хайдеггер // Вопросы философии. – 1990. – № 7. – С. 143–176.

Олена Асєєва,

6 курс Інститу психолого-педагогічної

освіти та мистецтв.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. А. І. Омельченко

ОБРАЗ МАТЕРІ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ

Жінка споконвіку вважалася берегинею домашнього вогнища та сімейного затишку. Із давніх-давен зверталося і звертається людство в піснях і молитвах, віршах і поемах до своєї берегині – до матері, уславлюючи її благословенне ім'я. Мати дарує людині життя, надихає на добрі справи, віддає все, що має: тепло своєї душі, своє серце і безмежну любов. Її колискові супроводжують нас протягом всього життя, а мудре слово допомагає долати труднощі. Для українців образ Матері триєдиний: любов до рідної неньки, яка переростає у глибоку пошану до Матері Божої, яка завжди була покровителькою українців, та невгасиму палку любов, що втілювалася у вічній боротьбі, до Матері-України, яка потребує захисту. Образ Матері-жінки для української культури пов’язувався з берегинею-заступницею роду (а образ дівчини – з моральною чистотою). Адже головна функція сім’ї – народження дітей, а також їхнє виховання, отже – передавання наступним поколінням культури, традицій, мови, досвіду попередніх поколінь (тобто мати виконує роль визначальної ланки у збереженні етносу).

Для української родини традиційно характерна велика роль жінки і передусім матері. Зі смертю чоловіка саме вона завжди виступала на перший план, ставала главою сім’ї. Образ матері – розсудливої, доброї і водночас суворої господині – яскраво змальований у класичній літературі. Жінка як символ самого Життя була об’єктом поклоніння у українців ще з часів Трипільської культури (символи родючості та символи добробуту – жіночі статуетки, зображення сонця, тощо). У давніх українських віруваннях важливе місце займала Берегиня – мати всього живого, первісне божество-захисник людини, богиня родючості, природи та добра. З часом Берегиня стала охоронницею дому, її скульптурки знаходились у хатах, зображення-амулети носили на шиї. Традиційний малюнок Берегині – символічна постать жінки з застережливо піднятими руками. Культ матері, який у українців пов’язувався з обожнюванням землі, став основою етнічної домінанти українського національного характеру. Юрій Липа, видатний український етнопсихолог вважає, що “... в центрі духовності (...) стоїть жінка-мати, істота, що єднає коло себе родину. Найдавніший символ того агрикультурного населення – це образ Великої Матері, божества прапрадідів сучасних українців”.

У релігійному аспекті культ жінки втілений в Богородиці. З Х ст., тобто з часу прийняття християнства, символічний смисл Берегині (Венери, Рожаниці) було перекладено на образ Богородиці. В ньому людина вшановувала саму природу, життя, подвиг материнства. У свідомості людей Давньої Русі Богородиця сприймалась як всемогутня заступниця людства перед Богом. Вона бачилася посередником між світами, бо саме вона заступалася за грішне людство перед своїм божественним Сином. Богородиця посідає чільне місце в релігійній свідомості українців. Представники сильної статі нашого народу просили підмоги в небесної Матері. Ще в давні часи князі благали її про заступництво, віддавали честь і хвалу Марії за перемогу в битвах. Богородиця стала опікункою лицарів українського духу – козацтва. Саме тому хоча Покрова Пресвятої Богородиці (14 жовтня) не є одним з найбільших християнських свят, але в Україні особливо шанується. “Українська релігійність – жіноча, релігійність колективної біологічної теплоти, яка переживається як теплота містична… Це не стільки релігія Христа, скільки релігія Богородиці, релігія матері-землі” – писав Ю. Чижевський в “Нарисах з історії філософії в Україні”. Для українців характерно поєднання сильного, владного чоловічого і мрійливого, м’якого жіночого початку. Можливо в цьому поєднанні і секрет того, що в Україні жінка традиційно лишалася рівноправною з чоловіком.

ЛІТЕРАТУРА

1. Кісь О. Кого оберігає Берегиня, або Матріархат як чоловічий винахід [Електронний ресурс] / О. Кісь. – Режим доступу : http://www.dt.ua/3000/3050/49836/

2. Ісаєвич Д. Сімейний побут. Становище жінки [Електронний ресурс] / Д. Ісаєвич, О. Федорів. – Режим доступу : .ua/istkult2/ikult207.htm

3 Топачевський А. Покрова : відгомін дива [Електронний ресурс] / А. Топачевський. – Режим доступу : http://www.dt.ua/3000/3690/42971/

4. Невідомий Н. Особливості українського характеру [Електронний ресурс] / Н. Невідомий. – Режим доступу :http://h.ua/story/46458/

Наталья Братишко,

1 курс инженерно-педагогического факультета.

Научн. руковод.: к.пед.н., доц. Т. Г. Чумак

(ГОУ ВПО “Невинномысский государственный гуманитарно-технический институт”)

ЭТИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ ВЕГЕТАРИАНСТВА

Большинство людей стремится жить этично, в ладу со своей совестью и не совершая жестоких поступков. Этика вегетарианства рассматривает вопрос морального права человека на лишение животных жизни для удовлетворения своих потребностей. В первую очередь это проблема совмещения нравственности цивилизованного человека и желания питаться мясной пищей. Однако этическое вегетарианство затрагивает не только вопрос об использовании в пищу мяса убитых животных. Кроме того, человек отнимает жизнь у животных, чтобы использовать их кожу, мех, а также с целью проведения экспериментов. Современное вегетарианское движение считает отношение человека к убийству животных единой проблемой.

С появлением этических воззрений у человека можно судить об уровне его сознания: способности анализировать собственные поступки, делать выводы о своем поведении. Под этикой мы понимаем нравственное поведение человека, который не ставит свои интересы выше интересов других людей, более того, защищает интересы другого как свои собственные. Частью жизни современного общества остается насилие: это войны, уголовная и террористическая деятельность и многое другое. Казалось бы, все эти проблемы не связаны с отношением человека к животным. Но это не так: жестокость к животным – отражение низкого нравственного уровня общества, неразвитой способности к сопереживанию, отсутствие альтруизма у членов общества. Еще в античной Греции философ и ученый Пифагор убеждал, что тому, кто спокойно убивает животное, нетрудно убить и человека [1]. Получается, что отношение к животным не причина жестокости человечества, а показатель его этического уровня. Этичное поведение – результат длительной биологической и социальной эволюции человека. История человечества свидетельствует, что внутри государства этические взаимоотношения во все времена были неоднородны. Лишь совсем недавно человечество провозгласило всех людей равными и предписало обязательность соблюдения этических норм по отношению к любому человеку. Но эти этические принципы в значительной степени еще только декларируются.

Несмотря на то, что моральные принципы получали все большее признание в силу их полезности для общества, т.е. по прагматическим мотивам, эволюция этики имела другие корни – психологические, духовные. Она основана на способности человека к сопереживанию, которая лежит в основе нравственного поведения человека, его доброты, порядочности. Можно утверждать, что именно способность к сопереживанию и выделила человека из мира животных. По мере развития духовности, чувства сострадания человек стал ощущать себя неуютно от того, что его деятельность была постоянно связана с причинением страдания другим существам и даже их умерщвлению. Уже в древние времена мыслители пришли к выводу, что человеку как существу нравственному не следует становиться убийцей. Сострадание к животным имеет эмоциональную основу, а потому никакие официальные (религиозные, правовые) точки зрения на правомерность умерщвления животных на пользу человеку не могли примирить некоторых людей с такого рода жестокостью.

Альтернатива – не убивать животных, и человечество тогда станет выше в духовном отношении, почувствует на себе положительное влияние милосердного отношения к слабейшему. В обществе, где действует право сильного, а оно не может действовать ограниченно, только, например, применительно к животным, сами люди постоянно испытывают на себе жестокость и безнравственность других людей. Большинство вегетарианцев – это люди, которые поняли, что сначала нужно избавиться от склонности к насилию в своей душе и только потом помышлять о создании миролюбивого общества. Вегетарианство – это очень важный шаг на пути к совершенному обществу, и тот, кто задумается над его преимуществами, окажется в одном ряду с такими великими людьми, как Пифагор, Сократ, Платон, Плутарх, Леонардо да Винчи, Монтень, Джон Мильтон, сэр Исаак Ньютон, Вольтер, Бенджамин Франклин, Жан-Жак Руссо, Ралф Уолдо Эмерсон, Лев Толстой, Джордж Бернард Шоу, Рабиндранат Тагор, Махатма Ганди, Альберт Швейцер, Альберт Эйнштейн и Пол Маккартни.

ЛИТЕРАТУРА

1. Лаэртский Диоген. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов / Диоген Лаэртский. – М., 1986.

2. Вегетарианство. Здоровье. Этика. – М. : Дружба народов, 1999.

Дарья Буреш,

3 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Науковий керівник: ст. викладач О. Б. Червенко

Специфика на българските обреди за дъжд и плодородие

Засушаването на времето винаги е създавало тревога у селските стопани. Застрашена е цялата реколта, на която единствено се надяват. Водата е предпоставка за изобилие, благополучие и здраве, за всичко онова, което изпълва с надежда за по-добър живот. Целта на тази работа е да предложи една функционална характеристика на обредите, изпълнявани от населението на България и на някои райони в Украйна (Приморски, Бердянски и Приазовски район от Запорожка област). Методите на изследването са описателният и компаративистичният.

Обредът “Пеперуда” се изпълнява на Гергьовден, тъй като този празник и неговата обредност са свързани с постигането на плодородие, благополучие, предпазване от суша, градушка, огън и осигуряване на влага. Девойките покриват една от другарките си от главата до краката с всякакви треви и бурени. Такава я водят по къщите из селото и пеят нарочна песен. Като минават под прозорците, домакините изливат върху тях “Ойлюлето” вода. Вкъщи след песента и играта на “Ойлюлето” търкалят сито и гледат: ако се похлупи при падането, смята се, че ще бъде оскъдна годината; ако ли пък ситото падне нагоре и се отвори – плодородие ще има. Най-често момичето, което бива обкичвано и обличано, требва да бъде сираче, дори без баща и без майка. Танцувайки из цялото село, от къща на къща, девойчето заедно с придружаващите го пеперугарки отмолва дъжда, за да се роди житото. Във всяка къща пеперудата е посрещана и дарявана с жито и брашно, изнасяни в сито, за да е сита годината. Стопанките посрещат групата на пеперударките с менче с вода и поливат Пеперудата обилно, а тя се тръска и размахва ръце встрани, като наподобява летяща птица. Накрая стопанката посипва Пеперудата с брашно през сито като благославя: “както се сее брашното, тъй да се изсипе дъждът!”. После търкулва ситото и ако то се захлупи, казват, че годината ще е много плодородна. Обичаят се извършва винаги с желание да се предизвика дъжд.

Вярва се, че точно такова дете може да повлияе на боговете и светците, от които зависят дъждовете. Девойките пеят специални обредни песни, с които отправят молба към Господ за дъжд. Показателна е еднотипността на ритуала при българите в Таврия и тези, които живеят в българската държава. Това доказва единноста на българската фолклорно-обредна територия. В тези ритуали се оглежда народопсихологията на един свят, останал верен на древно митологично поведение, с което се стреми да омилостиви природата, лишила го от благословената влага, и по този начин да отдалечи заплахата за живота на традиционната общност.

Литература

1. Българско народно творчество : в 12 т. / Арнаудов М., Вакарелски Хр. – София : Български писатели, 1962. – Т. 5. – 663 с.

2. Динеков П. Български фолклор / Петър Динеков. – София : Български писател, 1972. – 584 с.

Екатерина Бурлакова,

5 курс факультета иностранных языков.

Научн. руковод.: к.филол.н., доц. Т. Г. Кликушина

(Таганрогский государственный педагогический институт)

НАЦИОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЫЕ ОСОБЕННОСТИ АНГЛИЙСКИХ И РУССКИХ РЕКЛАМНЫХ ТЕКСТОВ

В наше время происходят существенные изменения во всех сферах жизни. Многие из них затрагивают сферу бизнеса, а следовательно, растет популярность и рекламного дела. Одним из основных элементов рекламы являются “магические слова”, или рекламный текст, который должен состоять из “привлекающих внимание и хорошо запоминающихся фраз” [2, с. 448]. Однако составителям таких текстов необходимо учитывать, прежде всего, коммуникативную направленность сообщения, передаваемого рекламой. Иными словами, события, обычаи, традиции, быт, и другие национальные особенности, связанные с культурой народа, для которого создается данная реклама.

Данный вопрос рассматривался О. Давыденковой, с точки зрения феномена прецедентности. Автор отмечает, что рекламные тексты в настоящее время содержат обращение не к понятию, а к образу, и объясняет это активным употреблением прецедентных феноменов в рекламных сообщениях. По ее мнению, “прецедентные феномены представляют собой основные составляющие когнитивной базы лингво-культурного сообщества” [1, c. 402]. Одним из примеров, по словам исследователя, может служить следующее использование аппликации: Mercedez-Benz: The 2002 M-Class. Much ado about everything. Заменив “nothing” из заголовка комедии Шекспира на “everything”, создатели рекламы позаботились о создании имиджа новизны и престижности автомобиля, как отмечает О. Давыденкова [1, c. 403]. Примером также может служить создание рекламы с участием широко известных в данной стране личностей: в рекламе Pepsi со слоганом “Dare for more” часто появляется Д. Бекхэм. Настоящее исследование посвящено, прежде всего, анализу различных элементов текста в печатной рекламе, таких как заголовки и основной текст. “Заголовки нацелены на потенциальных потребителей, они останавливают внимание читателя, идентифицируют товар, инициируют продажу и приглашают к прочтению основного текста. Основной текст предоставляет читателю убедительные аргументы: подтверждения обоснованности рекламных заявлений и причин, по которым следует купить товар” [2, c. 455–459].

Изучение основных стилистических характеристик рекламных текстов представляется нам не менее важным, поскольку “слова и изображения совместно представляют творческую концепцию, однако именно умные фразы и “волшебные слова”, придуманные копирайтерами, обеспечивают понятность и запоминаемость идей” [2, c. 450–453]. Далее в работе мы планируем рассмотреть основные элементы телевизионной рекламы (аудио- и видеоинструменты), в которых отражены английские и русские национально-культурные особенности. “Для создания интригующего и настойчивого обращения в телевизионной рекламе используются действие, эмоции и демонстрация” [2, c. 465–472]. Таким образом, мы считаем, что проблема связи восприятия и эффективности воздействия рекламы на потребителя зависит во многом от национально-культурных особенностей, которые отражены в рекламных текстах, и предполагаем, что их изучение будет способствовать дальнейшему развитию современной рекламы.

ЛИТЕРАТУРА

1. Давыденкова О. А. Рекламный текст и использование феномена прецедентности как фактора воздействия на адресата / О. А. Давыденкова // Междун. конгресс по когнитивной лингвистике : сб. мат-лов 26-28 сентября 2006 г. / отв. ред. Н. Н. Болдырев. – Тамбов : Изд-во ТГУ им. Г. Р. Державина, 2006.

2. Уэллс У. Реклама : принципы и практика / Уэллс У., Мориарти С., Бернетт Дж. ; пер. с англ. под ред. Л. Богомоловой. – [7-е изд.]. – СПб. : Питер, 2008. – 736 с.

Мария Бухарина,

2 курс исторического факультета.

Научн. руковод.: к.юр.н., доц. А. Г. Кравченко

(Таганрогский государственный педагогический институт)

ПРОБЛЕМЫ ПОЛИТИЧЕСКОГО АБСЕНТЕИЗМА

В СОВРЕМЕННОЙ РОССИИ

Одним из современных институтов, призванных обеспечить консенсус между интересами различных слоев общества, является институт прямой демократии. В России актуальность проблемы концепции и законодательного совершенствования института демократических выборов, создания технологий активизации граждан в политической жизни исторически назрела еще с начала 90-х годов. Однако научная разработанность данной темы по-прежнему находится на начальном этапе. Между тем данную проблему можно обозначить понятием “абсентеизм”. Абсентеизм представляет собой неотъемлемую часть политической жизни, построенной на принципах демократии и свободы. Он является феноменом политической жизни не только псевдодемократических обществ, но и государств с развитыми демократическими системами управления. Целью данной работы является разработка способов решения проблем активности населения в политическом процессе.

Для формирования путей решения необходимо обозначить причины феномена политического абсентеизма, среди которых выделим следующие: 1. Предсказуемость результатов выборов, отсутствие острых конкурентных начал в политической системе страны. 2. Недоверие избирателей к кандидатам или к самой процедуре выборов, отсутствие реальных политических альтернатив. 3. Низкий уровень политической культуры. 4. Традиционный нигилизм институтов демократии. 5. Бытовые причины и условия (хозяйственная занятость, болезнь, работа и т.п.). Данные причины принадлежат к тем аспектам политической жизни общества, которые на протяжении последних десятилетий находятся в центре внимания как отечественных, так и зарубежных социо-политологов. Абсентеизм присутствует в любом обществе: в развитом и неразвитом, демократическом и тоталитарном и т.д. Его причины разнообразны, но наибольший интерес представляют его деструктивные формы, а именно: неверие граждан в эффективность политических институтов; отсутствие политической культуры; политический протест или политическая традиция.

Различные авторы по-разному относятся к решению проблем абсентеизма, по своей сущности абсентеизм не опасен как таковой, но в современной России он вышел за рамки явления, став тем самым потенциальной политической силой, которая уже содержит в своём составе большинство, т.е. абсентеизм сконцентрировал в себе огромный электоральный резерв. Более того, сегодня наблюдается феномен увеличение абсеинтически настроенной общности граждан, в форме выражения недоверия существующей политической системе, ее безальтернативности с точки зрения политических сил, политической аппозиции. Потенциальная опасность данной группы стала столь высока, что на уровне федерального законодательства были проведены ряд изменений, маскирующих протестную группу. В том числе отменена графа “против всех”, явно проявляющая протестную группу, а также отменен порог явки избирателей во избежание массового срыва выборов. Однако в реальности, с ростом социального недовольства в стране данная электоральная группа “против всех” только увеличивается. Очевидно, что очередные меры по маскировке формальных форм демократии не решают проблемы нарастания политических противоречий в обществе и не снимают вопроса политического абсентеизма.

Исходя из сказанного, можно предложить следующее: 1. Причины политического абсентеизма в России невозможно решить принятием нормативных актов или директивных предписаний; формирование политической культуры – это долгий исторический процесс. Первыми шагами в этом направлении может быть социальная пропаганда политической активности граждан, а также создание политико-правовых условий, исключающих применение в процессе выборов административного ресурса. 2. Недоверие избирателей к кандидатам или к самой процедуре выборов, отсутствие реальных политических альтернатив является ключевой причиной формирования протестного электората. Отсутствие настоящей возможности большинства граждан лоббировать свои интересы в законотворчестве и общей политике страны противопоставляет общество и государство, создавая условия для разрастания сильнейшего политического конфликта. В связи с этим необходимым видится создание политико-правового механизма, создающего реальные гарантии для граждан, обладающих талантами, знаниями в области государственного строительства независимо от их экономического достатка, неформальных связей и теневого финансирования. 3. Традиционный нигилизм институтов демократии может преодолеваться только экономическими и культурными успехами государства. Поэтому ключевым методом смены нигилистических традиций и настроений на активную политическую позицию является поднятие экономики государства (производства, сельского хозяйства, высокотехнологичных научных исследовательских институтов), поддержание культурно-духовных традиций и системы образования.

Владислав Военнов,

2 курс отделения культурологии.

Научн. руковод.: к.ист.н. Ф. А. Дорофеев

(Нижегородский государственный

университет им. Н. И. Лобачевского)

РОЛЬ И ЗНАЧЕНИЕ ВИДЕНИЯ G12 В СТРУКТУРЕ

РЕЛИГИОЗНОЙ ОРГАНИЗАЦИИ “ПОСОЛЬСТВО ИИСУСА”

В современном Российском обществе сосуществуют различные конфессии. Протестантизм – одна из культурнообразующих религий России. В ее рамках развиваются новые религиозные объединения и деноминации. В связи с возрождением религиозности и принятием законов о “Свободе совести” и “Свободе вероисповедования”, закона “О некоммерческих организациях” идёт активное создание новых религиозных групп. Религиозная община Христиан Веры Евангельской “Посольство Иисуса”, представленная к рассмотрению в настоящей работе, тоже относится к протестантской деноминации. За небольшой период своего существования число верующих церкви увеличилось с 300 до 1100 человек, что определено рядом причин. В настоящее время “Посольство Иисуса” находится в процессе расширения. Прирост церкви стабильный и составляет приблизительно от 3 до 8 человек в месяц в одном Нижнем Новгороде.

Главенствующее положение в этом процессе имело включение в основу организации экономически-религиозной системы Видения 12 (G12). Эта система была выработана в Боготе (Колумбия) как особая форма понимания и трактования Библии, нацеленная на постоянный рост и расширение церкви. Видение G12 выработало совокупность обрядов, определило форму служения и переосмыслило стратегию расширения общины, превратив церковь в сумму групп, состоящих из 12 человек. Ведущая роль в этой стратегии отводиться “Лестнице успеха”. Каждый верующий рассматриваемой группы должен получить знания, позволяющие ему создать свою группу в составе церкви, где он станет лидером. Реализовать поставленную задачу возможно лишь посещая платные “курсы лидерства”. Кроме того G12 во многом оказывает сильнейшее воздействие на образ жизни представителей церкви, что определяет их религиозную практику: собрания по домам или собрания группы, виды молитв, коллективное воскресное служение, уплату десятины и организацию социального служения. Серьезным образом повлияла эта практика и на реализацию таинств: крещение, исповеди и причастия.

Наиболее значимым мероприятием в церкви рассматриваемых христиан является инкаунтер, который сформировался под влиянием структуры G12. Значение этого процесса заключается в серьезном воздействии на верующего, совершающего обряд, его укреплении в церкви. Обряд в комплексе теологических установок группы считается необходимым для спасения души, что поднимает его значение до положения особой важности в жизни этой цекрви христиан Веры Евангельской. Как следствие, оно имеет четкую организацию, требует серьезной подготовки адептов церкви и проводится в строго определенные дни. Важнейшим элементом инкаунтера является “Крещение Святым Духом”, характерное в основном для пятидесятников. Кроме того верующие церкви Посольство Иисуса появляются и в других городах, где также под воздействием G12 происходит создание новых объединений. Другим фактором развития общины Христиан Веры Евангельской “Посольство Иисуса” является социальная деятельность верующих, направленная на социальную работу с людьми, употребляющими наркотические средства или подверженным алкоголизму. Приблизительно 50% верующих общины составляют бывшие реабилитированные, прошедшие курс лечения. Таким образом, Церковь “Посольство Иисуса” является качественно новой организационной структурой, использующей зарубежные методики, направленные на стабильное расширение числа верующих, которое будет и в дальнейшем увеличиваться как в Нижегородской области, так и за ее пределами.

Оксана Воротилина,

3 курс отделения культурологии.

Научн. руковод.: к.ист.н. Ф. А. Дорофеев

(Нижегородский государственный

университет им. Н. И. Лобачевского)

ПРОБЛЕМЫ ОСВЕЩЕНИЯ РЕЛИГИОЗНОЙ ТЕМАТИКИ

В СРЕДСТВАХ МАССОВОЙ ИНФОРМАЦИИ

Неотъемлемым и основным свойством СМИ является распространение информации, а так же в значительной степени формирование и отражение общественного мнения. Согласно данным социологического исследования, проведенного Всероссийским центром изучения общественного мнения (ВЦИОМ) в 2008 году, степень доверия населения России к информации, получаемой ими посредством СМИ, остается существенной. Так, согласно данным опроса, наибольшим доверием населения пользуется информация центрального и регионального телевидения – им доверяют 70% и 63% опрошенных соответственно. Следующими в рейтингах доверия фигурируют центральная (50%) и региональная пресса (50%). Интернету доверяют 23% россиян. Так же ВЦИОМ отмечен тот факт, что россияне доверяют информации, получаемой посредством СМИ больше, нежели информации, полученной от родных и друзей. Таким образом, мы можем заключить, что СМИ играет огромную роль в общественной жизни и формировании настроений внутри общества. И потому чрезвычайно важно, чтобы информация, распространяемая через СМИ, была грамотна и адекватна реальной ситуации.

Особенно важно соблюдать эти требования, когда речь идет о таких аспектах духовной жизни общества, как религия. Большое влияние религии на общественную и политическую жизнь на современном этапе очевидно. При этом сфера религиозных отношений очень сложна и представляет собой сочетание многих элементов (отношения государство – церковь, внутри- и межконфессиональные отношения, и т.д.), которые тесно взаимосвязаны, и во многом влияют друг на друга. Поэтому непрофессионализм, и отсутствие необходимых знаний при освещении религиозных вопросов зачастую приводит к неожиданным, или неприятным результатам: от комичных “ляпов” в текстах, до провокаций, ведущих к напряжению межрелигиозных отношений. В ходе нашей трехлетней работы над интернет-проектом “Религиозная свобода в Нижегородском регионе” мы неоднократно сталкивались с подобными примерами, и на основании их анализа можем выделить некоторые распространенные ошибки, допускаемые в СМИ при освещении религиозной тематики.

Во-первых, зачастую в СМИ под определение “секта” попадают религиозные организации, которые, с точки зрения объективных факторов, таковыми не являются. Прежде всего, секта – это автономная, строго централизованная организация, не имеющая профессиональных священнослужителей, не имеющая иерархического принципа управления, и детально разработанных и фиксированных вероучения и культа, имеет сознательное вступление и закрытое членство. Таким образом, это определение, зачастую использующееся в отношении таких христианских конфессий, как Адвентисты Седьмого Дня, Евангельские Христиане-Баптисты, и мн. др. в корне неверно, и более того, оскорбляет верующих и ущемляет их права. Во-вторых, не редкость статьи, где информация излагается не полностью. Либо, в погоне за сенсационным сюжетом, искажаются некоторые факты, в результате чего формируется неверная картина событий, или превратное отношение к той или иной конфессии.

Так, 1 сентября 2010 года на сайте была размещена статья под названием “Минюст добивается прекращения деятельности саентологов в Нижегородской области”, однако, по словам нижегородских саентологов, речь шла о прекращении деятельности Хабард-колледжа по управлению, которая является светской (не религиозной) организацией, которая специализируется на административной технологии. Таким образом, мы видим существенное различие между тем, в каком виде преподносится общественности некое событие и тем, чем оно является по своей сути. Разумеется, к тому же, что подобные провокации со стороны СМИ не способствуют созданию положительного имиджа религиозной организации в глазах общественности.

На наш взгляд, требования, выдвигаемые к освещению религиозной информации, должны прямо и неукоснительно определяться в соответствии с принятым в сентябре 1997 г. Федеральным законом “О свободе совести и религиозных объединениях”. Особую значимость для прессы должен иметь 6 пункт 3 статьи данного закона, согласно которому любого рода воспрепятствование осуществлению принципа свободы совести, “в том числе сопряженное <…> с умышленным оскорблением чувств граждан в связи с их отношением к религии, с пропагандой религиозного превосходства” запрещается.

Світлана В’юн,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.політ.н., ст.викл. Н. С. Гармаш

Місце жінки в українській політиці

Останнім часом питання про місце жінки в політиці є дуже актуальним для більшості розвинених країн світу, принцип широкого залучення жінок до політичного життя країни став незмінним атрибутом демократичних перетворень в країнах Європи, Південної та Північної Америки. Саме тому постає необхідність пошуку відповіді на питання: яке місце жінки в українській політиці? Мета даної роботи полягає у дослідженні ролі та місця жінки в українському політичному житті. Цій проблемі присвячені праці І. Грабовської [1], Д. Видріної, Я. Свердлюк, С. Оксамитової [2] в своїх дослідженнях вони намагалися окреслити специфіку та місце української жінки в українській політиці.

Світова практика свідчить, що зі збільшенням кількості жінок в політиці спостерігаються якісні зміни в сфері внутрішньої та зовнішньої політики держави. Через це багато країн ввели квоту (не менше 40%) на присутність жінок в законодавчих та виконавчих органах, здебільшого це гуманітарні й соціальні галузі, оскільки жінок вважають більш поміркованими та ґрунтовними за чоловіків в питаннях материнства й захисту інтересів пільгових категорій населення, в питаннях освіти, науки та культури [1, с. 54–55]. Гендерне питання в контексті української політики досить суперечливе. На сьогодні не існує єдиної думки щодо цієї проблеми. Однак, незважаючи на це, особливості розвитку світової політики свідчать, що жінки в політиці є необхідною вимогою часу.

Доказом визнання проблеми нерівності жінок в українській політиці став Закон України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”, у якому зазначено, що завданням державної політики є “забезпечення проведення єдиної державної політики спрямованої на досягнення рівних прав та рівних можливостей жінок і чоловіків у всіх сферах життя суспільства” [3]. На міжнародному рівні існує ряд документів, що підтверджують міжнародне визнання цієї проблеми та визначають шляхиїї вирішення. Зокрема, Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок і цілі розвитку тисячоліття ООН (ЦРТ). Декларація про ЦРТ, у свою чергу, закликає уряди забезпечити гендерне співвідношення на рівні від 30 до 70% для будь-якої статі у виборних органах і вищих органах виконавчої влади до 2015 року [4]. Україна, ратифікувавши всі ці документи, визнала існування проблеми гендерної рівності та зобов’язалась вирішувати їх в українському суспільстві. Проте, сучасні реалії вказують на номінальність цих заяв та пасивність вирішення цих питань, що, в свою чергу, свідчить про незацікавленість українського політикуму в подібних трансформаціях [2, с. 188]. На сьогодні кількість жінок у Верховній Раді складає лише 8,7%. На державній службі в нашій країні працюють 75% жінок, але тільки 4 % з них – на керівних посадах. Чоловіки займають у держслужбі 25%, але 95% з них – це керівники. Жінок неохоче приймають до лав влади [4].

Проблема гендерної рівності в політичному середовищі не актуалізується. Абсолютна більшість політичних діячів не бачать необхідності гендерних перетворень в політичній площині. Принцип гендерної рівності загалом не сприймається і не практикується. Жінки, які потрапляють до партійних списків, знаходяться, як правило, на “непрохідних” місцях. Жодна з партій досі не запропонувала концепцію та стратегію гендерного розвитку і план дій загальнонаціонального масштабу.[1, c. 56] Деякі дослідники причину ситуації яка склалася, вбачають у стереотипах, що закарбовані в суспільній свідомості, прийнято, що основною сферою компетенції жінки здавна визначається сім'я, побут. Це свідчить про те, що суспільство не здатне сприймати жінку в політиці як повноправного учасника [2, с. 201]. Отже, всі тенденції місця жінки в українській політиці свідчать про низький рівень реалізації принципів гендерної рівності в сфері політики. Однак, дані питання є дуже важливими для українського суспільства і ніяк не повинні ігноруватися, тим паче, що Україна знаходиться на шляху інтеграції до Європейського співробітництва, яке активно підтримує залучення жіноцтва до політичних процесів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Грабовська І. Проблеми та перспективи жінки в сучасній український політиці / І. Грабовська // Слово і час. – 2010. – № 11. – С. 54–59.

2. Жінки в політиці : міжнародний досвід для України / за заг. ред. Я. Свердлюк та С. Оксамитової. – К. : Атіка, 2006. – 272 с.

3. Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Закон України від 08.09.2005 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 52. – Ст. 561.

4. Як забезпечити гендерну рівність у політиці [Електронний ресурс] // Інформаційний бюлетень Міжнародного центру перспективних досліджень. – 2010. – № 364. – Режим доступу : /content/download.

Євген Гнибіда,

5 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.іст.н., доцент Т. П. Макаренко

ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Життя і здоров’я людини – це найвищі соціальні цінності держави і суспільства, які мають вагомий вплив на їх розвиток. Здоров’я населення є одним з найважливіших показників рівня соціально-економічного та екологічного благополуччя суспільства, його демографічного, духовно-культурного, політичного, наукового, морального, біологічного та етичного потенціалу. Тому актуальність даної теми зумовлена сучасними умовами розвитку суспільства і держави, в якому охорона здоров’я має винятково велике соціальне значення. Дослідження правового регулювання охорони здоров’я привертали увагу багатьох сучасних науковців. В Україні проблема правового забезпечення права людини на охорону здоров’я, зокрема надання медичної допомоги, недостатньо вивчена, хоча зацікавленість нею науковців і практиків як правників, так і медиків, невпинно зростає. Окремі аспекти права людини на охорону здоров’я вивчалися вченими у галузі охорони здоров’я і медицини – В. Журавель, С. Козуліна, В. Москаленко, В. Якубов’як, І. Сенюта. Мета дослідження полягає в системному аналізі стану дотримання права людини на охорону здоров’я в Україні. У процесі дослідження були використані методи узагальнення, систематизації, класифікації та ін.

Стаття 3 Конституції України проголошує здоров’я людини як одну з найвищих соціальних цінностей держави, а стаття 49 Конституції присвячена охороні здоров'я і медичній допомозі, у якій закріплено право кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування [3]. Тому, Основний Закон є головним джерелом, що регулюює суспільні відносини у сфері охорони здоров'я і створюює правову основу статусу особи у сфері охорони здоров'я. Право на охорону здоров’я детально прописане в Основах законодавства України про охорону здоров’я (Закон України від 19.11.1992 р.). Цей закон є своєрідною підвалиною для всього законодавства про охорону здоров’я. У ст. 6 Основ фактично визначено окремі правомочності досліджуваного права, тобто його зміст [2, с. 10]. Серед законів особливе місце займає Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року, що вперше на такому рівні закріплює низку важливих прав людини у сфері охорони здоров'я, зокрема, право на охорону здоров’я (ст. 283), медичну допомогу (ст. 284), медичну інформацію (ст. 285), медичну таємницю (ст. 286). Право на охорону здоров'я закріплюється та регулюється також окремими нормами адмінстративного, цивільного, трудового та кримінального права.

Однак не зважаючи на досить широку нормативно-правову базу з охорони здоров’я, в Україні існує безліч проблем пов’язаних з даною галуззю. Реальний стан охорони здоров’я в Україні незадовільний. Аналіз усіх показників у цій галузі приводить фахівців до висновку, що в Україні на сьогодні немає ефективної системи охорони здоров’я та якісного надання медичної допомоги. Українська медицина перебуває у стані перманентної кризи, що триває вже понад десять років. За роки незалежності зроблені спроби домогтися змін на краще в системі охорони здоров’я України, проте ці заходи були здебільшого спрямовані на зміну міністрів охорони здоров’я, структурні зміни у самому міністерстві, але оминалось найважливіше – здоров’я окремої людини і якість медичної допомоги. Недоліком правової системи у галузі медичної допомоги є те, що немає відповідного систематизованого законодавчого акта. Прийняття Медичного кодексу сприяло б регламентації відносин між медиками і пацієнтами, професійних відносин медиків між собою, з адміністрацією закладу охорони здоров’я і державними органами, а також морально-етичних відносин у сфері охорони здоров’я. Окрім запровадження єдиного систематизованого законодавчого акта, необхідно ввести загальнообов’язкове державне медичне страхування. Впровадження в Україні страхової медицини дозволить усім працювати в однакових умовах через гарантовані медичні послуги, стимулюватиме здорову конкуренцію у сфері охорони здоров’я. А головне те, що, врешті-решт, сформується новий характер відносин між лікарем і хворим: у центрі опиниться пацієнт і його здоров’я. Однак, і в питанні страхування на сьогоднішній день існує багато проблемних питань: економічна незацікавленість суб’єктів охорони здоров’я у розвитку медичного страхування, нерозвиненість інфраструктури страхового ринку, відсутність попиту на послуги страхових компаній і, найголовніше, механізм існування медичного страхування без відповідних фінансово-економічних передумов [1].

Таким чином, діяльність галузі охорони здоров'я в Україні, на нашу думку, має зосереджується на: здійсненні заходів щодо оптимізації закладів охорони здоров′я з пріоритетним розвитком первинної медико-санітарної допомоги на принципах сімейної медицини, подальшому впровадженні стаціонарозамінних форм медичної допомоги; поліпшенні кадрової ситуації в закладах охорони здоров'я, в першу чергу, в сільській місцевості; виконанні національних, державних і галузевих програм з охорони здоров'я; удосконаленні спеціалізованих видів медичної допомоги, впровадженні сучасних досягнень медичної науки і практики. Проаналізувавши нормативно-правову базу охорони здоров’я в Україні констатуємо доволі високий рівень нормативного регламентування змісту даної галузі права. Реалізація широкого спектру правомочностей, а також введення загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування може забезпечити ефективність та реальність функціонування права на охорону здоров’я в Україні. Тому справа за належною організацією та фінансуванням вітчизняної системи охорони здоров’я.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бачинський В. В. Проблеми реформування системи охорони здоров’я в Україні [Електронний ресурс] / В. В. Бачинський, О. О. Трофименко. – Режим доступу : /9_DN_2010/Medecine/59974.doc.htm

2. Гладун З. Законодавство України про охорону здоров’я: поняття, зміст, проблеми і перспективи / З. Гладун // Законодавство України про охорону здоров’я : збірник нормативних актів. – К. : Юрінком Інтер, 2000. – С. 8–16.

3. Конституція України. – К., 2010. – 80 с.

Євген Гнибіда,

5 курс соціально-гуманітарного факультету

Наук. керівник: к.філос.н., доц. І. І. Ліпич

РОЛЬ ЗМІ У ВИБОРЧИХ ПРОЦЕСАХ

Вибори – один із провідних інститутів легітимації демократичної політичної системи і тому є значною подією у житті держави. Значущість їх для населення як для джерела народного суверенітету підтверджується як масовістю виборчої кампанії, так і надзвичайною увагою до неї з боку засобів масової комунікації. Тому основна боротьба передвиборчих перегонів фактично переноситься на віртуальний простір, через що значно актуалізується роль засобів масової інформації як одного з інструментів впливу на громадську свідомість і формування громадської думки. Вагомий вплив на визначення теоретико-методологічних підходів дослідження даної проблематики справили праці західних та вітчизняних учених, присвячених як загальним питанням політики, так і проблемам впливу мас-медіа на громадську свідомість у період організації та проведення виборчих кампаній. Серед них: Дж. Брайнт, К. Крос, Р. Міллс, Е. Ноель-Нойман, Т. Уайт, Р. Харріс, П. Шампань, Г. Шиллер, Ю. Калиновськоий, О. Куць, С. Назаренко, С. Наумкіна, Т. Панченко, М. Сазонов, О. Фісун та ін.

Журналістам важко, але слід зрозуміти, що вибори – це особливий період у житті демократичного суспільства. Учасники виборчого процесу мають право обиратися і бути обраними, а виборці мають своє право максимально дізнатися про кандидатів, аби зробити усвідомлений вибір. Подання інформації про учасників виборчої кампанії та їх програми має ґрунтуватися на принципах редакційної незалежності ЗМІ, достовірності, виваженості та неупередженості, а також з урахуванням істотної різниці, яка існує між друкованими й не друкованими ЗМІ. У цьому контексті слід зауважити, що громадське телерадіомовлення несе особливу відповідальність за правдиве й повне відображення виборів, у т. ч. це може стосуватись надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам [1, с. 12]. Треба визнати існування певних специфічних особливостей висвітлення всіх типів політичних виборчих кампаній – президентських, виборів до законодавчих органів, регіональних, місцевих органів влади і політичних референдумів – щодо поширення результатів опитування громадської думки, платна політична реклама, право на відповідь, дні роздумів і надання передвиборного часу.

Отже, кожна держава може регулювати ті чи інші питання з урахуванням її історичних традицій, але нормативні рамки висвітлення виборів мають відповідати основному принципу свободи вираження поглядів, гарантованому статтею 10 Європейської конвенції з прав людини в інтерпретації Європейського суду з прав людини [2, с. 145]. Законодавство повинно виробити низку принципів щодо заходів стосовно засобів масової інформації під час висвітлення ними виборчих кампаній, зокрема: 1. Нормативні межі висвітлення виборів ЗМІ не повинні суперечити ні редакційній незалежності газет або журналів, ні їхньому праву висловлювати будь-які політичні симпатії. 2. Висвітлення виборчих кампаній друкованими виданнями, що належать органам державної влади, має ґрунтуватися на засадах правдивості, зваженості і об'єктивності, без дискримінації або підтримки конкретної політичної партії чи кандидата. Українське законодавство крім декларативних положень в забезпечення цього містить конкретну норму про заборону впродовж 20 хвилин до і після теле-, радіотрансляції передвиборної агітаційної теле-, радіопрограми партії (блоку) на тому ж каналі мовлення в будь-якій формі коментувати чи оцінювати зміст передвиборної агітаційної програми [3, с. 34]. 3. Державні й приватні мовники під час виборчих кампаній повинні бути особливо правдивими, зваженими й неупередженими в програмах новин і поточних подій, зокрема в дискусійних програмах, таких як інтерв'ю або дебати.

ЛІТЕРАТУРА

1. Петрова Н. Медіа у виборах. Українські реалії / Наталія Петрова. – К., 2007. – 137 с.

2. Європейський суд з прав людини : базові матеріали. – Український центр правничих студій, 2007. – 351 с.

3. Закон України “Про засоби масової інформації”. – К., 2005.

Пикрия Гогиашвили,

бакалавр первого года обучения факультета социальных наук, бизнеса и правоведения.

Научн. руковод.: проф. Клара Элчибегашвили

(Горийский учебный университет)

СОКРАТ – ФИЛОСОФ

Цель исследования – осмысление любви и добра как вечной ценности. В ходе исследования нами был использован метод анализа трудов Платона и Ксенофонта. Вечные ценности добра и любви, волновавшие античную философию, оказались также жизненно важными для грузинского философа ХХ века М. Мамардашвили. В итоге исследования нами установлено, что философия Сократа – споры, дискуссии, поиск ответов на вечные вопросы, волнующие человечество, требующие ответов. Это вопросы о жизни и смерти, плоти и духе, любви и справедливости, назначении человека, о пути, которым он должен идти по жизни. Поиски ответов на эти вопросы и определили актуальность исследования. Сократ являлся весьма сложным, можно сказать, до сих пор непостижимым явлением античного мира. Именно поэтому судит о нем можно на основании опосредованных сведений. Философские воззрения Сократа, излагаемые им в беседах устно, донесли до нас его ученики Платон и Ксенофонт. В нашем труде мы акцентируем внимание на образе оригинального мышления Сократа. Образ мышления Сократа оказался не чужд родившемуся в городе Гори философу ХХ века Мерабу Мамардашвили, которого окрестили “Сократом ХХ века”.

Веста Голубева,

5 курс социолого-психологического факультета.

Научн. руковод.: ст. препон. И. Н. Кодина

(Ивановский государственный университет)

СОЦИОЛОГИЧЕСКИЙ ПОДХОД К ИЗУЧЕНИЮ ОБРАЗА ЖИЗНИ ГОРОДСКОГО НАСЕЛЕНИЯ

В настоящее время в социологии происходит возвращение научного интереса к понятию “образ жизни”, которое активно применялось в советской науке. В связи с новыми особенностями российской действительности оно приобретает особый практический и теоретический смысл. С одной стороны, актуальными остаются проблемы научной дефиниции термина, который по-прежнему выступает объектом изучения различных социогуманитарных наук, что характеризует его как междисциплинарное понятие. Вместе с тем, термин имеет и внутренние противоречия. Среди них: трудности соотношения в прикладной и теоретической социологии, различие трактовок в западной и отечественной традиции, сложности интерпретации понятия в контексте смежных с ним терминов, многообразие авторских интерпретаций и др. С другой стороны, исследования образа жизни какой-либо социальной общности представляют сегодня большой практический интерес для социологии. Они позволяют описать целостную картину жизни индивидов в определенных конкретно-исторических и пространственно-временных условиях и отражают влияние происходящих процессов на повседневную жизнедеятельность людей. Исследования показывают, что к настоящему времени образ жизни населения России еще не приобрел черты устойчивой, целостной системы поведения [2, с. 33]. Возникает необходимость не просто комплексно изучать образ жизни, но и учитывать те социальные условия, в которых он формируется. В связи с этим актуальным представляется изучение особенностей жизнедеятельности населения и его образа жизни в условиях города.

В зарубежной и отечественной науке накоплен богатый теоретический и эмпирический материал по проблемам изучения образа жизни. В философии “образ жизни” трактуется в качестве интегративной характеристики всех ипостасей бытия человека, в психологии – как результат взаимодействия человека с окружающим его миром, в социальной психологии – как соответствующая система устойчивых способов организации людьми совей жизнедеятельности. Специфика социологического подхода к “образу жизни” определяется, прежде всего, его социокультурной обусловленностью [1, с. 57]. С одной стороны, “образ жизни” обозначает организованную совокупность процессов и явлений жизнедеятельности людей в обществе, реализацию их повседневных практик. С дугой стороны – “образ жизни” находит свое отражение в культуре: в традициях, обычаях, ценностных ориентациях и нормах. С целью изучения особенностей образа жизни городского населения планируется опросить жителей российских городов разного типа и размера. Основной метод исследования – анкетный опрос населения. Тип выборки – стратифицированная непропорциональная.

Изучение образа жизни городского населения предполагает анализ следующих сфер жизнедеятельности горожан: 1) профессионально-трудовой сферы, которая включает в себя особенности занятости населения (первичная и вторичная занятость, уровень и характер занятости), способность к труду различных профессиональных групп, степень удовлетворенности профессией и занимаемой должностью, возможности карьерного роста, удовлетворенность заработной платой, удовлетворенность образовательными возможностями и пр.; 2) семейно-бытовой сферы, которая отражает особенности бытовых условий жизни, состав домохозяйства, бюджет времени, наличие детей и их количество, основные проблемы, осложняющие жизнь семьи и др.; 3) общественно-политической сферы, которая включает степень участия в общественной жизни города (благоустройство города, участие в акциях протеста, инициативность), степень участия в политической жизни (участие в выборах, интерес к политике) и др.; 4) культурно-досуговой сферы, которая проявляется через способы и формы проведения досуга, места и агенты. При этом особая роль отводится чтению местной прессы и просмотру местного ТВ.

Исследование предполагает также анализ объективных условий жизни в городе: доступность или необходимость для населения тех / иных видов жизнедеятельности и социальных услуг (например, обучение в ВУЗе, возможность устроиться на работу по специальности, содержание личного подсобного хозяйства и т.п.). Для этого необходимо проанализировать статистические показатели. Субъективные условия связаны с изменением значимости для индивида того или иного вида деятельности, с отказом принимать участие в каком-либо из доступных ему видов деятельности и пр. Итак, образ жизни для социолога – это динамический социокультурный “портрет” членов общества, представленный через процессы их жизнедеятельности в определенных условиях, целостность, обладающая культурным смыслом и обусловленная способностью человека к результативной деятельности.

ЛИТЕРАТУРА

1. Возмитель А. А. Образ жизни: теоретико-методологические основы анализа / А. А. Возмитель, Г. И. Осадчая // Социологические исследования. – 2009. – № 8. – С. 58–65.

2. Рывкина Р. В. Образ жизни населения России : социальные последствия реформ 90-х годов / Р. В. Рывкина // Социологические исследования. – 2001. – № 4. – С. 32–39.

Ірина Григор’ян,

4 курс Інституту освітніх інженерно-педагогічних технологій.

Наук. керівник: к.філос.н., доц. І. І. Ліпич

РЕЛІГІЙНІ ІНСТИТУЦІЇ В КОНТЕКСТІ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ

Особливості еволюції українського суспільства, відразу після унезалежнення країни, як і в подальшому, значною мірою актуалізували проблему інтеграції регіональних, етнічних, релігійних та інших пострадянських ідентичностей країни в єдину ідентифікаційну матрицю української політичної нації, зумовили пріорітетність цієї проблеми з-поміж інших проблем внутрішньої політики української держави. Великою мірою зусиллями українських дослідників відбувалося прирощення історичного знання про реалії цієї політики щодо церков і віруючих в Україні. Видається необхідним назвати імена дослідників, чиї праці спричинили розв'язання різних проблем в обраному для цього дослідження предметному полі. Це В. Алексеєв, Ю. Вільховий, І. Одінцов, Д. Пауелл, В. Пащенко, С. Плохій, С. Рамет, Г. Рар, Л. Регельсон, І. Решетар, М. Рибачук, Й. Ротенберг, Г. Сімон, Р. Солчаник, М. Спинка, Т. Ставроу, Н. Стоколос, М. Струве, Н. Теодорович, Ф. Турченко, В. Флетчер, І. Химка, Є. игиринський.

Дослідження політичного впливу держави, яка переслідує власні і, як правило, багаторівневі цілі щодо релігійних інституцій, котрі, у свою чергу, надихаються своїми внутрішніми настановами й ціннісними системами, становить самостійну міждисциплінарну проблему, що знаходиться на перетині низки соціальних і гуманітарних наук. Релігія старша і за право, і за державу. “...Вдивляючись у минувшину, ми бачимо там народи, які не знали вогню або колеса, але не знаходимо там народів, які б не знали релігії” [3, с. 276], – писав з цього приводу англійський філософ Дж. Мур. Водночас, говорити про державну політику щодо релігії й релігійних інституцій в суспільствах, де “все є релігія і все є право”, було б, очевидно, передчасним. Згідно з Г. Зіммелем, ранні форми розвитку культури взагалі позначені відсутністю більш або менш міцних і тривких органічних спільнот, які б водночас не були б культовими організаціями [2, с. 171]. Ми вважаємо, що найбільш адекватною класифікацією політики щодо релігії, релігійних організацій, віруючих для новочасних суспільств може бути така, яка враховує: комплекс історико-культурних, політичних та, з іншого боку, релігійних і церковних факторів [1, с. 171].

Це дозволяє нам говорити про типи політики щодо релігії, релігійних організацій та віруючих. Перший – це теократична політика, де обов'язкова державна ідеологія є обов'язковою релігійною ідеологією, а певна релігійна доктрина є центральною складовою політичного життя (найбільш яскравим прикладом тут є політика, що її здійснювало керівництво Ірану після ісламської революції 1979 р.) [2, с. 178]. Другий тип, “пом'якшена” редакція теократичної політики – це політика релігійного ототожнення, тобто політика, яка здійснюється державами, що ототожнюють себе лише з однією релігією [2, с. 179]. Водночас, ми вважаємо за необхідне відрізняти таку політичну модель від третього типу політики, який передбачає існування державної церкви. Четвертий тип політики передбачає виокремлення з усієї плюралістичності релігійної сцени групи релігійних організацій, які отримують політичне та юридичне визнання і, відповідно, захист з боку держави. П'ятий тип політичної практики може бути визначений як коопераційний – політика держави спрямована на співпрацю з релігійними організаціями. К. Дюрем відносить до країн, чиї уряди здійснюють подібну політику в релігійній сфері, сучасні Іспанію, Італію та Польщу. Шостий тип ми умовно визначаємо як сепараціоністський, але при цьому вважаємо за необхідне наголосити: типи політики, за яких держава відокремлює від себе церкву.

Цікаву класифікацію політичних моделей для цих країн подає український дослідник В. Єленський. Він пропонує розрізняти тут секуляристський абсолютизм, жорстке й антагоністичне відокрем­лення церкви від держави ліберальна (умовно) модель, коли режими погоджуються зі значущістю ролі церкви у справі піднесення соціальної моралі й дають їй у цьому відтинку відносну свободу дій; польську модель, яка описує постійну й надзвичайно активну взаємодію Католицької церкви, котра спирається на колосальну підтримку поляків, і, з іншого боку, держави в режимі ситуативної та вимушеної співпраці і – набагато частіше – в режимі конкуренції [3, с. 8]. Таким чином, кожна з пропонованих моделей мала свою динаміку історичного розвитку й поставала внаслідок складної взаємодії таких принципових змінних, як рівень політичної культури суспільства та його здатність відвойовувати для себе відносно вільні від втручання тоталітарної держави сфери; характер релігійної культури, яка формувалася впродовж сторіч; внутрішня еволюція тоталітарної держави з її (держави) прагненням до стабільності й зміцнення, шляхом розширення власної соціальної бази, у тому числі серед віруючих громадян; зовнішньополітичний чинник та інші.

ЛІТЕРАТУРА

1. Войналович В. Партійно державна політика щодо релігій та релігійних інституцій в Україні 1940–1960-х років / В. Войналович. – К., 2005. – 221 c.

2. Зиммель Г. Социально-психологический этюд / Г. Зиммель // Религиоведение. Хрестоматия. – Минск, 2000. – С. 171.

3. Єланський В. Є. Релігія після комунізму / В. Є. Єланський. – К., 2002.

Марина Гурбич,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Науковий керівник: к.політ.н., доц. Н. С. Гармаш

ПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ ТА ОСНОВНІ ШЛЯХИ ЇХ ВРЕГУЛЮВАННЯ

Людство знайоме з конфліктами з моменту свого виникнення. Суперечки та війни спалахували протягом всього розвитку суспільства між племенами, містами, країнами, блоками країн. Війни ведуться з різних причин: територій та ресурсів, їх породжували релігійні, культурні, ідеологічні, етнічні та інші протиріччя. Результатами збройних конфліктів є чисельні жертви, вони призводять до розрухи та голоду. Технологія мирного врегулювання конфліктів набуває особливого значення у сучасних умовах, оскільки стає головним фактором збереження і подальшого розвитку людської цивілізації. Загроза військових конфліктів на початку ХХІ ст. примушує дослідників та практиків активно шукати і використовувати мирні засоби для їх врегулювання. Серед зарубіжних та вітчизняних політологів, які займалися пошуками таких шляхів є: І. Галтунг, К. Боулдінг, Л. Косер, Д. Хелд, К. Гаджиєв, А. Здравомислов, М. Лєбєдєва та інші. Метою роботи є визначення поняття “політичний конфлікт” та з’ясування основних шляхів його врегулювання.

Політичний конфлікт – форма вияву суперечностей сторін, що пов'язана з відмінностями поведінки учасників суспільних процесів [1, с. 126]. Конфлікти на міжнародному рівні виникають, коли не вдається врегулювати несумісні інтереси декількох держав. Вони можуть виражатися через денонсацію договорів, розрив дипломатичних стосунків, економічну блокаду, провокування внутрішньої дестабілізації шляхом інформаційних диверсій, терористичних актів, військових переворотів, громадянської і світової воєн. Вибір суспільством конкретних способів розв'язання конфліктів залежить від рівня політичної культури, орієнтацій різних політичних сил і характеру політико-ідеологічної боротьби. У конфліктній ситуації існує два варіанти поведінки: або спробувати вирішити конфлікт за допомогою односторонніх дій, або завдяки спільним діям з партнером, тобто шляхом переговорів і посередницьких дій [3, с. 20].

При односторонніх кроках учасники не узгоджують своїх дій, а приймають рішення і ведуть себе незалежно один від одного. Інтереси і цілі однієї із сторін, у разі перемоги іншої, виявляються нереалізованими. Це залишає проблему невирішеною, призводить до незадоволення переможеної сторони, що починає шукати основу для нового розвитку конфлікту і є загрозою тривалому та міцному миру [2, с. 296]. Інший шлях – це суспільний компроміс, тобто порозуміння суб'єктів політики на основі взаємних поступок, яке є характеристикою рівня розвитку суспільства, його політичної цивілізованості. Він може бути досягнутий лише тоді, коли всі політичні сили, які беруть участь у конфлікті, “грають за однаковими правилами” і досягають угод щодо спірних питань через взаємні поступки. В іншому разі – конфлікт не можна розв'язати мирним шляхом, як наслідок – конфронтація та ворожнеча. Мирні способи виходу з конфліктних ситуацій можна знайти навіть у ситуації, коли вже почалося військове протистояння. У такому випадку, учасники, як правило, вдаються до переговорів лише тоді, коли переконуються, що можливості силових дій вичерпуються, а ціна продовження конфлікту стає занадто високою. Під час виникнення протиріч і конфліктних ситуацій сторони з самого початку повинні розуміти те, що спільний пошук шляхів їх вирішення буде для них більш вигідним, ніж будь-які односторонні дії. Цей шлях потребує високого рівня взаємної довіри. Досягнення політичного консенсусу з тих чи інших питань є надзвичайно важливою проблемою для будь-якого суспільства. Необхідно лише знайти такі механізми його досягнення, які б запобігали гострій конфліктній стадії політичного процесу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика : монографія / В. М. Бебик. – К. : МАУП, 2000. – 384 с.

2. Газін В. П. Актуальні проблеми сучасності: історія, світова політика : монографія / В. П. Газін. – К. : Видавничий Дім “Слово”, 2009. – 424 с.

3. Лебедева М. М. Политическое урегулирование конфликтов : учеб. пособие / М. М. Лебедева. – М. : Аспект Пресс, 1999. – 271 с.

Ольга Єрьоменко,

5 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.іст.н., доц. Т. П. Макаренко

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАХИСТУ ПРАВ ДИТИНИ

Важливою складовою частиною прав людини виступають права дитини: вони посідають особливе місце у загальному контексті прав людини. Права дитини – це “права росту”, зумовлені її фізичною, розумовою, духовною незрілістю. Прийняття законів, інших нормативно-правових актів, що визначають і регламентують державну політику щодо дитинства, засвідчує цілеспрямованість у створенні умов для зміцнення та забезпечення прав і свобод юних громадян незалежно від місця їхнього проживання. Водночас, незважаючи на широке правове поле, все ще існує проблема з удосконалення чинного законодавства щодо захисту дітей, що саме і складає актуальність теми дослідження. Ця проблема досліджується Н. Агарковою, О. Вінгловською, В. Землянською, І. Іванюк, З. Колісниченко, Н. Кусайкіною, І. Лисенко, Л. Савченко О. Марцеляк та ін. Але не зважаючи на велику кількість наукових, соціологічних праць тема захисту прав дитини з кожним роком стає більш дискусійною та популярнішою через невідповідність наявного законодавчого забеспечення прав дітей реаліям їх втілення на практиці в нашому суспільстві. Мета дослідження полягає у виявленні та систематизації законодавчих актів, які забеспечують правових захист дітей. При написанні роботи використовувалися такі методи теоретичного дослідження: класифікація, історіографічний синтез і аналіз, описовий, порівняння та узагальнення.

У листопаді 1989 р. Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй затвердила Конвенцію про права дитини. Конвенція охоплює всі аспекти правової сфери – цивільний, економічний, соціальний та культурний, а також враховує потреби дітей – жертв війни, дітей-інвалідів, дітей, до яких ставляться жорстоко їхні батьки або опікуни, підлітків, яких звинувачують у злочинах і позбавляють волі. Завдяки цьому додержання умов Конвенції є запорукою захисту дітей від соціальних негараздів. За цих умов важливого значення набуває “правова охорона дитинства”, зокрема додержання нашою державою міжнародних стандартів у цій галузі. Україна ратифікувала Конвенцію про права дитини 1989 р., брала участь у Всесвітній зустрічі на найвищому рівні в інтересах дітей 1990 р. і підписала прийняту на ній Декларацію. Однак у нас не створено механізму для втілення в життя міжнародно-правових зобов'язань, передбачених Конвенцією 1989 р. У 1995 р. була розроблена Національна програма “Діти України”

Усе наведене, на мій погляд, свідчить про необхідність наукового аналізу міждержавного співробітництва у галузі забезпечення прав дитини і виявлення відповідних міжнародних стандартів, які є обов'язковими для України. Зрозуміло, що такий аналіз має велике значення для розробки національного законодавства і приведення у відповідність з міжнародно-правовими зобов'язаннями нашої країни її політичної, економічної, адміністративної та судової практики. Адже згідно з Законом про дію міжнародних договорів на території України, прийнятим у 1991 р., укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невод’ємну частину її національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм останнього. Для докорінної зміни становища дітей в Україні, насамперед необхідно привести українське законодавство у відповідність з міжнародними стандартами. Таким чином, суспільство має гарантувати своєму підростаючому поколінню, своїй зміні, своєму майбутньому надійний захист від негативного впливу всіх суспільних негараздів і створити умови, за яких дитячі особистості розвивалися б вільно, всебічно і творчо.

ЛІТЕРАТУРА

1. Конвенція про права дитини : прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 27.02.1991 р. // Дошкільне виховання. – 1993. – № 7. – С. 4–7.

2. Агаркова Н. Законодавче забеспечення соціально-правового захисту дітей / Наталя Агаркова // Рідна школа. – 2007. – № 2. – С. 9–12.

3. Вінгловська О. Діти України потребують захисту / О. Вінгловська // Право України. – 1996. – № 4. – С. 31–33.

Анастасія Іванова,

5 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. Г. В. Кашкарьов

ОСОБЛИВОСТІ ОХОРОНИ ПРАЦІ НЕПОВНОЛІТНІХ ТА МОЛОДІ

Важливою умовою життєдіяльності людей є праця, тобто діяльність, спрямована на створення матеріальних цінностей. Праця становить єдність двох функцій: засобу до життя і сферу ствердження особи. Перехід до ринкових відносин в сфері праці та зайнятості в умовах структурної перебудови економіки призвів до виникнення принципово нової ситуації в соціально-трудових відносинах. Особливо важкою дана ситуація виявилася для молоді, яку в силу специфіки соціально-психологічних характеристик виявилася недостатньо підготовленою до сучасних реалій ринку праці. Це потребує від держави розробки та реалізації особливої системи заходів, що забезпечуватимуть не тільки надання тих чи інших гарантій зайнятості для молоді, але і здійснення підтримки в адаптації даної групи населення до сучасної економічної системи суспільства. Так, існуюче трудове законодавство є морально застарілим і потребує реформації: необхідно, насамперед, створити зацікавленість роботодавця у прийнятті до себе на роботу неповнолітнього працівника, а не примушувати його це зробити [4, с. 105].

Охорона праці – це діюча на підставі відповідних законодавчих та інших нормативних актів система соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та лікувально-профілактичних заходів та засобів, що забезпечують збереження здоров’я і працездатність людини в процесі праці [1, с. 80]. Виходячи з того, що молодь – це майбутнє держави, життєво важлива складова успішного економічного розвитку суспільства в майбутньому, охорона праці неповнолітніх потребує значної уваги з боку влади. Актуальність даної теми в тому, що на ринку праці молодь – категорія багаточисельна. Її готовність до виробничої праці є життєво важливою складовою успішного економічного розвитку суспільства в майбутньому. І тому важливо дослідити які ж пільги та гарантії мають неповнолітні та молодь за діючим Кодексом законів про працю України. Мета дослідження: аналіз стану виконання державної політики щодо охороні праці неповнолітніх. Методи дослідження: теоретичний аналіз, порівняльний, формальні та цілісні методи.

Усі неповнолітні мають право на певні пільги щодо робочого часу, заробітної плати та надання відпусток. Зокрема для всіх працівників, які ще не досягли вісімнадцяти років, чинним законодавством встановлено скорочену тривалість робочого часу. Так, якщо для дорослих працівників нормальна тривалість робочого часу відповідно до ч. 1 ст. 50 КЗпП України становить 40 годин на тиждень, то підлітки у віці до шістнадцяти років не повинні працювати понад 24 годин на тиждень, а працівники віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років – понад 36 годин на тиждень (п. 1 ч. 1 ст. 51 КЗпП України). Тривалість же робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини вказаної максимальної тривалості робочого часу, передбаченої для осіб відповідного віку (оскільки учні, які працюють, можуть мати різний вік, то і половина максимальної тривалості їхнього робочого часу дорівнюватиме або 12 годинам – для осіб у віці до шістнадцяти років, або 18 годинам – для осіб від шістнадцяти до вісімнадцяти років на тиждень). Щодо щорічних відпусток, то відповідно до ч. 1 ст. 195 КЗпП України вони надаються неповнолітнім працівникам у зручний для них час (щоправда, це не означає, що працівник-підліток має право у будь-який час вимагати від роботодавця надання відпустки – просто при складанні графіка відпусток роботодавець і профспілковий орган зобов’язані враховувати побажання неповнолітнього працівника щодо часу надання йому відпустки) [5].

Тривалість же щорічної відпустки згідно з ч. 2 ст. 75 КЗпП України та ч. 8 ст. 6 Закону України “Про відпустки” становить для неповнолітніх працівників тридцять один календарний день (зрозуміло, що відпустка такої тривалості надаватиметься працівникові лише за той період роботи, поки йому не виповниться вісімнадцяти років – після досягнення цього віку щорічна основна відпустка обчислюватиметься вже з розрахунку встановленої законодавством тривалості). Крім того, за перший рік роботи працівникам, молодшим вісімнадцяти років, мають бути надані за їхньою заявою до настання шестимісячного терміну безперервної роботи на цьому підприємстві щорічні відпустки повної тривалості [2]. При погодинній формі оплати праці зарплата неповнолітнім працівникам, для яких установлена скорочена тривалість робочого часу, виплачується в тому самому розмірі, що і дорослим, для яких установлена звичайна тривалість робочого дня. При відрядній оплаті праця тих працівників, що молодше 18 років, оплачується за відрядними розцінками, встановленими для дорослих працівників, з доплатою відповідно до тарифної ставки за час, на який тривалість їхньої щоденної роботи скорочується порівняно з тривалістю щоденної роботи дорослих працівників. Оплата праці учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів, що працюють у вільний від навчання час, здійснюється пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку [3].

Держава та суспільство не повинні пасивно очікувати самостійного налагодження ринку праці молоді: потрібна науково обґрунтована політика регулювання зайнятості молоді та досягнення її ефективного рівня.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бойко М. Д. Трудове право України. Курс лекцій : навч. посіб. / М. Д. Бойко. – К. : Олан, 2002. – 340 с.

2. Закон України “Про відпустки” від 21 грудня 2010 р. // [Електронний ресурс]. − Режим доступу : http://search.ligazakon.ua

3. Закон України “Про оплату праці” від 23 вересня 2010 року // [Електронний ресурс]. − Режим доступу : http://search.ligazakon.ua

4. Карпенко Д. О. Трудове право : програма учбової дисципліни / Д. О. Карпенко. – К. : МАУП, 1998. – 260 с.

5. Кодекс законів про працю України від 20.05.2010 [Електронний ресурс]. − Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua

6. Конституція України : з внесенням змін від 30.09.2010 [Електронний ресурс]. − Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main

Ганна Іорганська,

2 курс Інституту початкової освіти

та практичної психології.

Наук. керівник: к.філос.н., доц. В. І. Дуденок

З. ФРЕЙД – ВИДАТНИЙ ДОСЛІДНИК ПСИХІЧНОГО ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

Серед психологів ХХ століття австрійському докторові Зігмунду Фрейду належить особливе місце. Його головна праця “Тлумачення сновидінь” побачила світ в 1900 р. З тих пір в психології з’являлися, змінюючи один одного, різні наукові авторитети. Але жоден з них не викликав до сьогодні такої цікавості, як Фрейд та його вчення. Пояснюється це тим, що його роботи змінили вигляд психології ХХ століття та освітили корінні питання устрою внутрішнього світу особи, її спонукань і переживань, конфліктів між її бажаннями та почуттями обов'язку, причин душевних надломів, ілюзорних уявлень людини про саму себе та її оточення. Відомо, що головним регулятором людської поведінки служить свідомість. Фрейд відкрив, що за покривалом свідомості прихований глибинний, “киплячий” пласт неусвідомлюваних особою могутніх прагнень, потягів, бажань. Будучи лікарем, він зіткнувся з тим, що ці неусвідомлювані переживання і мотиви можуть серйозно обтяжувати життя та, навіть, ставати причиною нервово-психічних захворювань. Не обмежившись вивченням і лікуванням невропатів, наполегливою роботою по відновленню їх психічного здоров'я, Фрейд створив теорію, що пояснювала переживання та поведінку не лише хворого, але й здорового. Ця теорія отримала в країнах Заходу таку велику популярність, що багато хто там і в наші дні переконаний, що “психологія – це й є Фрейд”. Фрейдівська теорія в багатьох зарубіжних країнах міцно увійшла до підручників з психології, психотерапії, психіатрії. Вона істотно вплинула на інші науки про людину – соціологію, педагогіку, антропологію, етнографію, а також на мистецтво та літературу.

Російською мовою перші переклади книг цього вченого з'явилися ще до революції. Вони продовжували виходити й у перші післяреволюційні роки, користуючись успіхом не лише у фахівців-психологів, а також й у лікарів, учителів, діячів культури. Фрейд визнавав, що є проблеми, до яких не “можна долетіти, але можна дійти шкутильгаючи, і в цих випадках не гріх шкутильгати”. Немало таких проблем він побачив уперше, викликавши до них загострений інтерес ученого світу. Щодня по 8–10 годин упродовж багатьох десятиліть Фрейд займався лікарською практикою. На фактах, здобутих у клінічній практиці, він прослідкував складність і багатоплановість структури особистості, значення в її житті внутрішніх конфліктів і криз, наслідки незадоволених бажань. Вивчення Фрейдом ролі сексуальних переживань і зв'язаних з ними душевних травм дало поштовх розвитку нових областей знання, зокрема сексології.

Про фрейдизм опубліковано сотні книг, складена величезна бібліотека, яка росте й до сьогоднішнього часу. Видано безліч матеріалів, що освітлюють діяльність Фрейда та його школи. У цей же час очевидна сильна опозиція цьому вченню з боку багатьох наукових і філософських шкіл, але якій би гострій критиці та навіть злісним нападкам не піддавалося вчення Фрейда, воно знову й знову стає предметом дискусій, породжує нові напрями, оскільки в ньому відбилася реальність психічного життя.

Наука про людину покликана розповісти їй більше, ніж вона сама про себе знає. Спершу вона розкрила Фрейду механізми його сприйняття навколишнього світу, роботу свідомості. Її наступним кроком було проникнення в глибини неусвідомлюваного душевного життя. Фрейд першим зважився на цей крок, і в цьому історичне значення психоаналізу. Ми бачили, наскільки звивисті були його шляхи, з усіма його прозріннями і прорахунками. Десятиліття, занурюючись в щоденне вивчення психічних недуг, він в роботі по їх зціленню збагатив знання про людську особистість широким спектром різної цінності підходів, проблем і понять. Не приймаючи умоглядні міфологічні концепції Фрейда, сучасна наукова психологія та психотерапія засвоїли його уроки, відбираючи в них усе, що розбурхує творчу думку.

ЛИТЕРАТУРА

1. Фрейд З. Психология бессознательного : сб. произведений / З. Фрейд ; сост., науч. ред., авт. вступ. ст. – М. Г. Ярошевский. – М. : Просвещение, 1990.

Крістіна Картамишева,

3 курс Інституту освітніх інженерно-педагогічних технологій.

Наук. керівник: ст.викл. В. О. Григорєв

НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР ФІЛОСОФІЇ І. ФРАНКА

Праця – єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди [1, с. 15]. За І. Франком, у таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі. Але жити лише для праці неможливо, вважає І. Франко. Крім праці існує внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб.

Найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а “правдивий живий чоловік, бо така людина – носій духу, а той дух є “вічний революціонер” [2, с. 53]. Отже, духовний світ людини – її найдорожче надбання. Філософія І. Франка замішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. “Дух, що тіло рве до бою”, дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність – це дух істинно франківський, каменярський, молодий і переможний. В одному з найкращих філософських віршів (“Веснянки”), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння – людську душу – кидає “свиням під ноги”. Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі “крила духовності”, втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою громадського песимізму й збайдужіння. Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому у сфері духу панує, власно, найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові.

Необхідність держави зумовлена об’єднанням окремих частин для загальної цілі, уряди підтримують суспільну солідарність, заважаючи окремим силам розірвати суспільне ціле [3, с. 22]. Значне місце приділяє Іван Франко концепції держави, намагається аналізувати і саме виникнення і розвиток держави, прослідковує ступені її становлення від створення общин, общинних утворень до утворення самої держави. Розкриваючи зміст “народної держави”, Іван Франко відмічає, що за такою програмою свідомі і організовані робітники парламентським шляхом зможуть вдосконалити і покращити сучасну державу, що існувало на пануванні одних і гнобленні інших. Однак пройшов якийсь час, і Іван Франко критичніше почав ставитися до ідеї “народної держави”. Пізніше він писав: “Поперед усього та все можна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля i власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б i жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнiших полiцiйних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою. А хто держав би в руках керму цiєї держави ?.. у всякiм разi цi люди мали б у своїх руках таку величезну владу над життям i долею мiльйонiв, якої нiколи не мали найбiльшi деспоти”.

Філософські погляди Івана Франка щодо національної ідеї були суперечливими і своєрідними. Навіть сьогодні багато ідей Івана Яковича звучать свіжо і потребують поглибленого вивчення і аналізу. Філософія Франка – це також заповідь любові до Батьківщини й до людства., В цілому ж, його філософія – це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст. витоки, якої йдуть від Г. Сковороди і Т. Шевченка.

ЛІТЕРАТУРА

1. Безбородний Є. Великий українець : [до 40-річчя І. Франка] / Є. Безбородний // Освіта. – 1996. – 21 серп. (№ 43–44). – С. 15.

2. “... гріє всю Україну, а світить далеко дальше” : Іван Франко і світова література // Всесвітня література. – 1996. – № 8. – С. 53.

3. Терлецький О. Спомини і матеріали д-ра І. Франка // ЗНТШ. – Львів, 1902. – Т. 50. – Кн. 4. – С. 22.

Любов Кім,

5 курс Інституту освітніх

інженерно-педагогічних технологій.

Наук. керівник: ст. викл. Н. В. Криворучко

Теорія Фрейда та її застосування в public relations

Сучасна реклама намагається спочатку створити умови для свідомого та обдуманого сприйняття покупцем рекламного звернення, а відтак і для автоматичного здійснення покупки, забезпечення не одноразового, а сталого процесу купівлі. Тому реклама – це єдиний елемент маркетингу, який починається з намагання зрозуміти споживача, його запити й потреби. Через те рекламні дослідження ведуться в багатьох галузях: аналіз товару, вивчення ринку, аналіз можливих засобів масової інформації та носіїв комунікації. Однак основою основ є дослідження характеристик споживачів, вивчення можливих мотивів їхньої поведінки. Сучасна реклама має у своєму розпорядженні широку наукову базу. Вона озброєна засобами досліджень, що розроблялись протягом століть видатними соціологами. За кордоном рекламу розглядають як основну складову та інформативну силу маркетингових комунікацій. Підвищений інтерес до психологічних факторів впливу реклами пояснюється, головними, проблемами зі створенням нового продукту, оскільки значно зросли вимоги до якості через високий рівень життя, який дає змогу покупцям звертати більшу увагу на якість, ніж на ціну; ринки товарів як повсякденного попиту, так і промислового призначення близькі до насичення, а можливості екстенсивного економічного розвитку майже вичерпані. Саме тому обрана тема є дуже актуальною.

При написанні роботи, автором були використані деякі положення З. Фрейда, а також його послідовників: Карен Хорні, Еріха Фромма. Взагалі, було опрацьовано багато публікацій, що свідчить про широке використання даної теорії в багатьох аспектах сучасного життя. Метою дослідження є розгляд теорії Фрейда та її застосування в public relations, а саме в маркетингу. При дослідженні матеріалу використовувалися загальні та спеціальні методи. Так, до загального методу відносимо метод діалектичного матеріалізму, а до спеціальних – методи синтезу та аналізу матеріалу. Для пояснення поведінки споживача застосовується психоаналітична теорія мислення Зігмунда Фрейда.

Фрейд проголосив ідею про роль сексуального як головного рушія поведінки людей, їх історії та культури. Тобто теорія психоаналізу 3. Фрейда розглядає мотивацію людської діяльності як функцію так званих первинних позивів або інстинктів сексу і агресії, дія яких проявляється у формі неподоланних захоплень. Філософська доктрина психоаналізу виникла на ґрунті ірраціоналізму, згідно з яким поведінкою людини керують несвідомі ірраціональні сили. Свідомість і інтелект лише маскують ці сили людини перед суспільством, у результаті чого індивід і соціальне середовище знаходяться у стані постійної протидії, яка ніколи не припиняється. З. Фрейд уважав, що люди переважно не усвідомлюють тих реальних психологічних сил, які формують їхню поведінку. Починаючи з юних літ, людина росте, подавляючи в собі безліч бажань. Ці бажання ніколи повністю не зникають і ніколи не стають повністю контрольованими. Вони виявляються в сновидіннях, обмовках, невротичній поведінці, нав'язливих станах і врешті-решт у психозах, коли людське “Его” невзмозі збалансувати міцні імпульси власного “Ід” із подавленим “Супер-Его”.

Цікаво, що послідовники 3. Фрейда зробили такі, наприклад, висновки щодо деяких проблем реклами: споживачі не дуже охоче купують чорнослив, тому що він зморшкуватий і нагадує про старість; куріння цигарок — це доросла альтернатива ссання дітьми пальця; чоловікам подобається одеколон із сильним «чоловічим» запахом і крутим словом-назвою; товари для жінок повинні мати в дизайні й формі натяк на фалічний символ. Рекламодавцям необхідно мати ґрунтовне уявлення про мотиви потенційних покупців, щоб знати не тільки які товари та які умови, але й яка реклама приведе до купівлі, оскільки купівлі передує сприйняття, діяльне осмислення об'єктивних даних, коли людина ніби заново винаходить, вигадує предмет, щоб включити його в набір повсякденних потреб або в набір заповітних бажань, або в набір непотрібних речей. Отже, мотиви виконують роль рушія вчинків і виявляються у вигляді напружень чи збуджень, які психіка людини намагається відкинути або принаймні зменшити, хоч той, хто випробовує на собі цей механізм, навряд чи усвідомлює його сенс і значення. Усе це відбувається на рівні підсвідомості. У реальному житті всі ці процеси тісно переплітаються один з одним. Відтак найголовнішим завданням реклами є створення й закріплення своєрідного умовного рефлексу, коли сама тільки назва товару породжує бажання його придбати.

Людмила Кіянець,

3 курс Інституту освітніх

інженерно-педагогічних технологій.

Наук. керівник: ст. викл. Н. В. Криворучко

візуальний мерчандайзинг

Покупку якого-небудь товару Ви можете планувати, а можете здійснювати імпульсивно. Частка імпульсних покупок складає 2/3 від загальної кількості покупок. І навіть якщо покупка певного товару заздалегідь запланована (а таких відповідно біля третини) 7 з 10-ти покупців ухвалюють рішення про вибір на користь тієї або іншої торгової марки знову ж таки в торговому залі! Таким чином, виходить, що 9 з 10-ти (!) покупців, що прийшли в магазин за покупками, немають остаточного сформованого вирішення відносного того, товар якої торгової марки вони придбають. Саме тому актуальним є дослідження зазначеної теми. Покупець орієнтується на візуальне сприйняття торгівельної марки, а, отже, необхідним є правильне позиціонування образу в його свідомості за допомогою засобів візуального мерчандайзингу.

Досліджувана проблема є доволі актуальною, а, отже, за нею виходить багато публікацій. На жаль, окремих видань за зазначеною темою немає, але багато теоретичного матеріалу можна знайти в підручниках з маркетингу. В своєму дослідженні автор використовував підручники А. Войчака, Ф. Котлера, Д. Черваньова та інших. Метою дослідження є розгляд такого нового виду маркетингової діяльності як мерчандайзинг. При дослідженні матеріалу використовувалися загальні та спеціальні методи. Так, до загального методу відносимо метод діалектичного матеріалізму, а до спеціальних – методи синтезу та аналізу матеріалу. У загальній маркетинговій концепції товару найважливіше місце займають такі інструменти мерчандайзингу: стандарти розміщення в торговельному просторі, використання P.O.S.-матеріалів, розробка нових форм фірмового обладнання (наприклад, пластиковий трей під маленькі соки “Сандорик” ТМ “Sandora”). Маркетингові служби підприємств повинні взяти до уваги, мабуть, головне правило мерчандайзингу: “Ефективно працює те, що працює в своєму місці, в свій час та має оптимальний розмір”. Якщо акцентувати увагу покупця на товари певних марок, то можна істотно збільшити їх об'єм продажів. Цей факт був закладений в основу щодо нового напряму торгового маркетингу, що отримав назву “мерчандайзинг”. Мерчандайзінг – це комплекс заходів, вироблюваних в торговому залі і направлених на просування того або іншого товару, мазкі, вигляду або упаковки. Результатом мерчандайзінга завжди є стимулювання бажання споживачів вибрати і купити просувний товар.

Мерчандайзінг спрямований на просування товару в тому місці, де у продавця є останній шанс: показати покупцеві товар, вплинути на його вибір і підштовхнути його купити більше одиниць товару. Не використовувати цей шанс – означає добровільно відмовитися від підвищення іміджу товару в очах покупців, дозволити покупцеві віддати перевагу конкурентній продукції. Складові мерчандайзингу: викладення і контроль наявності продукції; розміщення рекламних матеріалів (P.o.s. – point of sale – місце продажу, P.o.p. – point of purchase – місце покупки); контроль цінової політики; інформування і навчання продавців.

З усіх засобів збільшення попиту на продукцію мерчандайзинг виділяється своєю відносно дешевою ціною для фірми та дієвістю відносно потреб споживача. В Україні 97% покупок здійснюється через підприємства роздрібної торгівлі. На місці продажу споживчий імпульс формується безпосередньо під впливом таких факторів: доступності товару, його розташування, наявності достатньої інформації, ціни. Мерчандайзингові інструменти дозволяють донести до споживача максимальну кількість інформації, ознайомити його з новими асортиментними позиціями або з властивими їм якостями. При цьому не виникає потреби в додаткових витратах на навчання та мотивацію персоналу торговельної точки.

ЛІТЕРАТУРА

1. Павленко А. Ф. Маркетинг : підручник / А. Ф. Павленко, А. В. Войчак. – К. : КНЕУ, 2003.

2. Райс Э. Маркетинговые войны / Э. Райс, Д. Траут. – СПБ. : Питер, 2000.

3. Старостіна А. О. Маркетинг : навч. посібник / А. О. Старостіна, Д. М. Черваньов, О. В. Зозульов. – К. : Знання-Прес, 2002.

Анна Коженко,

1 курс исторического факультета.

Научн. руковод.: к.юрид.н., доц. А. Ю. Мамычев

(Таганрогский государственный педагогический институт)

ИНСТИТУТ МЕДИАЦИИ В РОССИИ

С 1 января 2011года вступил в силу Федеральный закон от 27.07.2010 № 193-ФЗ “Об альтернативной процедуре урегулирования споров с участием посредника (процедуре медиации)”. Но вот позволит ли он сделать медиацию реальной альтернативой действующей системе разрешения споров? Актуальность заключается в том, что в России с принятием нового закона появилась новая внесудебная процедура урегулирования споров, где решающую роль играет не судья, а посредник, именуемый медиатором. В этой связи целью данной работы является исследование правовой сущности имплементированного института медиации в правовую систему РФ. Методы исследования: методы синтеза и анализа, синхронного сравнения, микро-сравнения.

Закон о медиации преследует сразу несколько целей: создать правовые условия для применения альтернативной процедуры урегулирования споров с участием в качестве посредника независимого лица – медиатора; содействовать развитию партнерских деловых отношений и формированию этики делового оборота; гармонизировать социальные отношения. Как видим, поставленные задачи весьма амбициозны. Однако законодатель не указывает таких “очевидных” целей медиации, как упрощение, удешевление, ускорение и повышение эффективности самого процесса разрешения споров, а также снижение нагрузки на судебную систему и службу судебных приставов-исполнителей. Т.е, речь идет об особой разновидности посредничества, которое в предусмотренных Законом случаях может использоваться как альтернативная процедура разрешения конфликтов. Альтернативность означает, что она является необязательной (в отличие, например, от судебного порядка разрешения многих споров); ограничена по сфере своего применения, так как к медиации можно прибегнуть для урегулирования лишь некоторых споров; имеет целью урегулировать конфликт без участия судов и других юрисдикционных органов; не предполагает, что спор обязательно должен быть урегулирован на основе законодательства (и вообще правовых норм).

Мы полагаем, что закон о медиации явно не доработан с точки зрения тех преимуществ, которые стимулировали бы стороны спора прибегать к данному способу разрешения конфликтов. В частности, обращают на себя внимание весьма внушительные сроки реализации процедуры. Они будут определяться соглашением о проведении медиации и по общему правилу не должны превышать 60 дней. А в некоторых случаях по договоренности сторон и при согласии медиатора они могут быть увеличены максимум до 180 дней (причем сюда не включаются еще до 60 дней срока проведения медиации после передачи спора на рассмотрение суда или третейского суда). Заметим для сравнения, что в судах общей юрисдикции споры о восстановлении на работе и о взыскании алиментов должны быть рассмотрены до истечения 1 месяца со дня принятия искового заявления к производству. Не меньше вопросов вызывают и нормативные требования к медиаторам, которые смогут осуществлять свою деятельность как на профессиональной, так и на непрофессиональной основе. Причем если медиатор участвует в урегулировании спора на непрофессиональной основе, то никаких требований к его квалификации рассматриваемый закон не предъявляет.

В свою очередь, медиативное соглашение, которым при благополучном исходе должен быть урегулирован спор подлежит реализации на основе принципов добровольности и добросовестности сторон. Иными словами, его принудительное исполнение по общему правилу исключается. Однако статус этого соглашения определен почему-то лишь применительно к одной категории споров - возникших из гражданских правоотношений. Медиативное соглашение по такому спору представляет собой гражданско-правовую сделку, к которой в дальнейшем, в том числе при ее неисполнении по вине одной из сторон, могут применяться правила гражданского законодательства (к примеру, о защите гражданских прав и возмещении вреда). А вот правовой статус медиативных соглашений по другим спорам (вытекающим из трудовых и семейных правоотношений) Закон о медиации не установил. А потому юридические последствия их неисполнения оказались неизвестны. Едва ли этот подход законодателя можно признать заслуживающим поддержки. Ведь если медиативное соглашение безнаказанно может не исполняться, то вопрос о смысле самой процедуры медиации остается риторическим.

Алексей Кондрахин,

3 курс исторического факультета.

Научн. руковод.: к.юрид.н., доц. Я. В. Коженко

(Таганрогский государственный педагогический институт)

МОЛОДЁЖЬ И ЕЁ УЧАСТИЕ В ВЫБОРАХ: ФОРМЫ И МЕТОДЫ ПОВЫШЕНИЯ ЭЛЕКТОРАЛЬНОЙ АКТИВНОСТИ

Актуальность темы во многом связана со снижением электоральной активности молодёжи, примером этому служит недавно прошедшие выборы в молодёжный совет при городской думе г. Таганрога, когда студенты ТТИ ЮФУ проигнорировали это событие. Низкий уровень электоральной активности молодёжи характерен не только для Ростовской области, но и для всей России. Так, в среднем по России 20% молодых людей не участвуют в выборах; от 20% до 40% не знают точно, придут или нет на выборы. Если сравнивать эту цифру со средней явкой на федеральные кампании по России, то 15-20% тех, кто решил остаться дома в день голосования не должны вызывать панического ужаса у власти, но с другой стороны эти 20% через 15-20 лет будут полностью выбирать власть нашей страны. Целью нашего исследования является выявление факторов, влияющих на электоральную активность молодёжи.

На основании анализа научной и нормативной литературы считаем целесообразным выделить два типа мотивов участия молодежи в политике, которые непосредственно влияют на политическое поведение. Во-первых, прагматические мотивы (мотив поведения заключается в том, чтобы влиять на устройство общественных институтов, тем самым, стремясь улучшить свое положение). Во-вторых, идеологические мотивы (когда вдруг молодежью овладевает какая-нибудь идея, ради которой они готовы жертвовать жизнью). Можно выделить две, наиболее распространенные формы привлечения молодежи к участию в выборах: письменная форма (выражается с помощью таких методов, как изучение всевозможной литературы, работа в библиотеках, чтение популярной политической литературы и т. п.), то есть, мы имеем дело с письменными либо электронными источниками; устная форма (то, что мы воспринимаем через органы слуха и зрения, когда смотрим телевизор, слушаем радио, участвуем во всевозможных обсуждениях).

Низкий уровень электоральной активности молодёжи показывает низкий уровень их правовой культуры. Сегодня практически все взрослые дееспособные граждане РФ через различные механизмы имеют возможность участвовать в формировании органов власти, осуществлении управления регионом, распределении материальных и духовных ценностей. Вопрос заключается в том, насколько сознательно или бессознательно каждый человек оказывается субъектом политических отношений, насколько обдуманно делает он свой политический выбор. В соответствии с ФЗ “Об обеспечении конституционных прав граждан РФ избирать и быть избранным в органы местного самоуправления”, “О государственной автоматизированной системе РФ “выборы””, граждане обладают избирательным правом, но им они не пользуются. В Российском законодательстве отсутствуют нормы об обязательной явке граждан на выборы, поэтому граждане не участвуют в выборах.

Можно предположить, что во все времена демократия была инструментом осуществления власти активного меньшинства. Действительно, если взять античные демократии, то власть принадлежала только свободным гражданам, да и то не всем, поскольку женщины к власти не допускались. Например, в РФ в настоящее время – это возрастной ценз, состоящий в предоставлении права избирать с 18 лет, быть избранным депутатом представительных органов и выборным должностным лицом с более старшего возраста. В выборах участвуют граждане РФ, избирательных прав не имеют иностранцы и лица без гражданства. Не участвуют в выборах лица, признанные судом недееспособными, а также отбывающие уголовное наказание в местах лишения свободы по приговору суда, вступившему в законную силу. Опять получается, что демократия не для всех. Однако теперь это еще усиливается новым явлением: если раньше лишенные избирательных прав граждане боролись за свои избирательные права, то сейчас в подавляющем большинстве так называемых демократических обществ на выборы приходит в лучшем случае половина всех имеющих право голоса. Значит, решения принимаются не более чем четвертью от всего населения и это с позиции закона демократично.

Елена Котикова,

магистрант культурологии.

Научн. руковод.: к.ист.н. Ф. АДорофеев

(Нижегородский государственный университет им. Н. И. Лобачевского)

БЛАГОТВОРИТЕЛЬНАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ

НИЖЕГОРОДСКОЙ КАТОЛИЧЕСКОЙ ОРГАНИЗАЦИИ “КАРИТАС”

КАК РЕЛИГИОЗНАЯ ПРАКТИКА

Одной из задач современного гуманитарного знания является осмысление изменений, происходящих в обществе и в частности процесса увеличения социальных практик. Множество современных практик, поддерживающих и воспроизводящих социальные процессы современного общества, различаются и особенностями организаций, осуществляющих данные практики. Ярким примером конфессии, ведущей религиозные практики в миру, является католическая. Например благотворительную деятельность католической церкви можно рассматривать как религиозную практику. Понятие религиозная практика (далее – РП), как и большинство терминов гуманитарного знания на настоящий момент четко не определено. Его трактуют с разных точек зрения. Можно встретить следующие дихотомические определения теория – практика, практика, как сфера интерпретации текстуальной нормы, практика как культовый ритуал, практика как сакральное действие. Самым обобщенным и широким определением РП является следующее: РП – это вся совокупность интерпретаций и действий, совершаемых людьми в связи с их верованиями, их религиозным опытом или их взаимодействием с религиозными институтами. РП несет в себе интенцию тех или иных религиозных смыслов, прописанных как в священных текстах, так и в нормативных документах, той или иной религии. Она выступает как отражение правил поведения верующего человека. Степень корреляции понятий норма – деятельность показывает либо относительную свободу РП, либо жесткую зависимость действий от текстуальных норм, что является гарантом прогнозирования развития РП. Главной текстуальной основой благотворительной практики католической конфессии выступает Священное писание, которое задает направленность деятельности верующего человека. Кроме того, в католической традиции нормы религиозного поведения определяются и в энцикликах пап, которые и служат основой социальной доктрины католицизма. Примерами подобных нормативных текстов для благотворительной практики стали энциклика Бенедикта XVI “Deus Caritas est” и труд Иоанна Павла II “Мысли о земном”. Вместе с тем РП – это постоянный “герменевтический процесс”, в ходе которого происходит переосмысление и корректировка норм. В таком эластичном и постоянно меняющемся процессе практика выступает как коммуникация. То есть субъекты практики описываются как коммуниканты, которые могут, опираясь на норму, все же интерпретировать ее, изменять в зависимости от местных социальных условий. Целью такой интерпретации нормы является более точное донесение смыслов практики, адаптация ее к локальному социальному контексту. РП является открытой системой переосмысления нормы.

Проблема расшифровки понятия РП всегда связана с определением функций, которые выполняет та или иная практика в социуме. Любая РП – это повторяющийся с каким-либо временным промежутком процесс. Повторяемость закрепляет религиозную идентичность конфессии в целом и самоидентификацию субъекта, участвующего практики, выполняет функцию идентификации. Еще одной функцией РП является функция уравновешивания, выведения связей между различными элементами картины мира. Функция перемежевывается с функцией целеполагания, так как определяет ориентиры в некоторых сферах жизни действующего субъекта, расставляет поведенческие приоритеты. Практика формирует религиозный опыт человека, закрепляет внутренние переживания. Вышеперечисленные функции действуют как в культовых, так и в некультовых практиках и носят скорее религиозно-мировоззренческий характер. Через эти функции религиозные практики выступают средством передачи социального и религиозного опыта, его символизации в действиях. Благотворительность как внекультовая практика несет в себе, также социально-экономические функции. Вписываясь в социальный контекст, смягчает последствия кризисов, выполняет функции нерелигиозных социальных институтов. Целевая ориентация таких практик помимо религиозного аспекта, включает в себя идею улучшения социального положения. Такие практики действуют в мирском пространстве и могут быть обращены на людей с нерелигиозным мировоззрением.

Католическая церковь, в ходе благотворительной деятельности реализует самостоятельную, но дополняющую государственные усилия, социальную политику. В Нижнем Новгороде благотворительной деятельностью от лица католической церкви занимается благотворительная организация “Каритас”, которая была создана в 2005 году. Каритас – (лат. caritas – милосердие) – название 154 национальных благотворительных организаций, действующих в русле католической диаконии в 198 странах и регионах мира и объединенных в международную конфедерацию “Caritas Internationalis”. Организация социальной жизни нижегородского прихода Успения Пресвятой Девы Марии и святого Семейства развивается вокруг ядра – практик, в данном случае вокруг практик католической благотворительности. Основной источник финансирования благотворительности – пожертвования прихожан во время литургии. Пожертвования – акт отречения от собственности. Он интерпретируется как личностное очищение и знак приверженности группе. Пожертвования также означают безусловный дар “права на выживание”. Внешняя форма конкретной религиозной практики в том, что сестры-монахини из ордена фелицианок, раздают продукты питания и теплые вещи нуждающимся людям, в основном городским маргиналам. Бездомным по необходимости оказывается первая медицинская помощь. Практика идет регулярно, каждый день в определенное время. Участвующих в практике можно разделить на три категории. Первая – непосредственные инициаторы и организаторы практики, коими являются сестры ордена Св. Феликса, приехавшие из Европы. Вторая – группа молодых людей от 17 до 25 лет, студентов из медицинского и лингвистического университетов, которые приехали в Нижний Новгород. Третью группу составляют нуждающиеся в помощи. Численность этой группы колеблется от 20 до 40 человек. Ежедневно в организацию обращаются за помощью от 10 до 20 человек. Состав группы относительно постоянен. Маргиналы узнают о помощи в “Каритас” по дружеским каналам. Участвующие в практике лица являются католиками. Но участвовать в ней могут люди любых вероисповеданий. Так как практика имеет внекультовой характер, она не направлена на исполнение функции конфессиональной идентификации участников практики. Она открыта для добровольцев, религиозная принадлежность не учитывается, что показывает эластичность внешних границ практики. Хотя практика направлена на мирское пространство, христианские идеи все же находят свое выражение в чтении молитв и Святого писания перед приемом помощи. Однако субъект практики имеет возможность соотнести ежедневные коллективные и личные действия с верованиями, догмами и моделью авторитета, принятыми в католической церкви, и собственными выработанными установками поведения. Внешне благотворительность как РП может быть описана как коммуникативный акт при помощи схемы, предложенной Романом Якобсоном. Исходя из того, что благотворительность как коммуникация между людьми, является религиозной автокоммуникацией между верующим и Богом, она не требует референции, отдачи от группы людей, к которым направлено сообщение. В необходимости полного прочтения кодов деятельности, коммуникация данного типа не нуждается. Успешность коммуникации достигается уже тем, что цель ее изначально не рассчитана на какую-либо ответную реакцию. Установление хоть сколь-нибудь видимого равенства в обществе является тем смыслом, которое несет в себе сообщение. То есть код сообщения несет в себе христианские истины. Которые являются одной из внутренних составляющих религиозной практики. Христианская норма поведения как таковая несет в себе принципы кодирования и смысл сообщения, переходящего от адресата к адресанту в конкретной религиозной практике.

Причины, по которым благотворительная деятельность является одним из центральных элементов приходского уклада. Первая – наполнена социальными мотивациями улучшения общества. Вторая – в том, что сам акт благотворительности представляет собой фундаментальный принцип бытия католической социальной группы: в основе лежит символическое выражение любви к Богу. Этической нормой практики является понятие милосердия. Благотворительная практика достигает этической полноты, когда воплощается в действиях, не только направленных на удовлетворение потребностей другого, но и основанных на стремлении к совершенствованию себя. Помимо нормы внутренняя составляющая благотворительной практики наполнена личными мотивами участников в самосовершенствовании и удовлетворении потребности быть нужным обществу. Внутренняя составляющая практики основана на религиозных библейских нормах. Они являются текстуальной нормой для практики, которой руководствуются организаторы практики. Так как организация открыта для всех людей доброй воли, нормативные религиозные образцы христианского поведения, хотя и являются основой для деятельности кураторов практики – сестер ордена Св. Феликса, однако не являются основной мотивацией остальных участников практики. Внутренняя мотивация остальных участников практики включает в себя по большей мере общегуманистические представления отношения к человеческой личности. В религиозном сознании занимающихся благотворительными практиками в нижегородской организации “Каритас” синтезировались представления о социальной справедливости и представления о любви к Богу через оказание помощи человеку. Практика выполняет по отношению к монахиням функцию самоидентификации, выражает их принадлежность к ордену Св. Феликса. Так как благотворительность направлена на мирское пространство, религиозная составляющая ее внешней формы не играет роли для тех, кто получает помощь. Благодаря всеобъемлемости христианской нормы поведения по отношению к нуждающимся, она передается в практике без интерпретаций. Внешняя и внутренняя составляющие практики не противоречат друг другу, что позволяет достигать максимального эффекта в исполнении социально-этической функции. Специфика благотворительности Каритас в Н. Новгороде заключается в том, что несмотря на то, что это религиозная практика, главной ее функцией является социально-этическая, хотя нормативная составляющая отсылает к религиозным смыслам. Благотворительность католического прихода во внешних формах носит скорее мирской характер, но внутренняя составляющая практики, то есть ее нормы являются религиозно обусловленными. Независимо от того, что такой цели у участников практики нет, авторитет церкви повышается, при помощи данной практики вокруг католического прихода формируются социальные сети. Хотя их количественное значение относительно невелико, и влияние не выходит за границы определенного сообщества, но эти сети являются одним из ресурсов добровольного общественного участия в практике. С одной стороны благотворительность как практика определяет индивидуализацию религии, в сознании каждого из респондентов религиозная составляющая занимает особое место в иерархии ценностей и мотивов поведения. С другой стороны благотворительность как РП выполняет функцию сплочения общества посредством религиозных символов, даже если сами участвующие не выделяют эту функцию как основную. Социосозидающая функция в конкретной благотворительной практике главенствует над функцией перемещения сакрального в мирское.

Анна Куліш,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: асист. Р. В. М’ясникова

АНДЕҐРАУНД: КУЛЬТУРА У ПІДПІЛЛІ

(НА МАТЕРІАЛІ ТВОРЧОСТІ В. ДІБРОВИ)

Кінець ХХ століття – доба зламу, коли виникає потреба змін, переорієнтацій, руйнування традицій. Вона характеризується постборотьбою, порожнечею та втомою, загострюється потреба у самокопанні, іронічному спогляданні світу і себе, запереченні будь-яких правил. Молодь років “застою”, незважаючи на всезагальний абсурд, хотіла жити “нормально”, тому вона створила власний світ, який відповідав її уявленням і був захистом від навколишнього ідіотизму. Це – андеґраунд. Найбільш яскраво у час тоталітаризму розвивалася андеґраундна література, “для творення якої потрібні лише ручка і папір”. Актуальність статті зумовлена відсутністю комплексних досліджень, які були б спрямовані на визначення особливостей формування і розвитку творчої індивідуальності письменника у контексті андеґраундної культури. Вивченням андеґраунду займаються такі дослідники як М. Айзенберг, М. Берг, І. Дьомін, Т. Жуматі, К. Рогов, С. Савицький та ін. Мета роботи: проаналізувати творчий розвиток одного із представників андеґраундної літератури – українського письменника В. Діброви і на основі його творчості визначити типологічні риси неофіційної культури. У дослідженні інтегровані біографічний, культурно-історичний та філологічний методи.

Володимир Діброва – письменник, літературознавець та перекладач – належить до покоління так званої андеґраундної альтернативи 70–80-х років. Ця сила перебувала збоку від політичної боротьби, становила альтернативу тогочасній культурі, творилася у місті, і, звичайно, перебувала у андеґраунді, бо там у ті часи перебував увесь народ. Андеґраунд – поняття, введене Дж. Натоллом у США в середині 1960-х років на позначення “підпільної” культури як частини так званої контркультури, яка протиставляла себе обмеженням і умовностям сучасного суспільства. В СРСР це поняття почало поширюватися у кінці 1970-80-х років і стало означенням товариств, які представляли неофіційне, не признане владою мистецтво.

Неофіційна культура виникає як антиутопія і повертається до модернізму та авангарду 1900–20-х років. С. Савицький пише: “Якщо західний андеґраунд – це культура надій, які не справдилися, то андеґраунд в СРСР – це культура розчарувань” [3, с. 28]. Одним із перших намагань охарактеризувати цю епоху є культурологічне есе В. Дьоміна “Художнє життя Росії 1970–1980-х рр.”. За словами автора, у книзі “вперше було створено образ складного, суперечливого культурного феномену, органіка якого у багатьох аспектах є наслідком звичайних мутацій закритої суспільної системи” [1, с. 53]. Поява В. Діброви в українській прозі була реакцією на радянську несвободу та всезагальний абсурд. Найзручнішими місцями, де тоді можна було зібрати альтернативні творчі сили, були художницькі майстерні. В одній з таких майстерень збирався гурт, який і очолював письменник. Люди, які збиралися там, влаштовували альтернативні художні виставки, на які примудрялися запрошувати іноземців, залишаючись при цьому на свободі. Пеpеписували від pуки тексти й pозповсюджували у вузькому колі втаємничених. П’ючи гpанчаками дешеве міцне вино, “андеґраундовики” тішилися тільки їм зpозумілими кpамольними натяками. Писали “в шухляду” pечі, які інколи були ваpтіснішими від усього, що тоді з’являлося друком. Також влаштовували “читки” віршів, прози, п’єс. Найпопулярнішими були твори Корнійчука, Біля-Білоцерківського.

Широко друкуватися Діброва почав лише в кінці 80–х років. Він автор багатьох збірок оповідань, романів, книжок драматургії. Та найбільшого розголосу набув роман “Бурдик” (1997), що є пронизливим прощанням з часами “андеґраунду”, скаргою представника “змарнованого” покоління, яке не змогло реалізувати себе, коли впали цензурні заборони. Саме Діброва виявився тим сміливим письменником, який на сторінках цього роману визнав пропащим своє покоління, зависле у вакуумі між Володимиром Щербицьким та Джоном Ленноном. Письменник, використовуючи абсурдні ситуації, показує соціальний абсурд: <…> як комунізм був при силі, то і його опонент Бурдик, хоч і не процвітав матеріально, зате весь час рухався вгору. І як міг змагався з владою. Варто ж було прогресивному ладові занепасти, як Бурдик помер [2, с. 214]. Отже, проаналізувавши творчий розвиток В. Діброви ми дійшли висновку, що типовими рисами андеґраундної культури є незгода з ідеологією та відмова від загальноприйнятих норм, цінностей традицій як художніх, так і соціальних.

ЛІТЕРАТУРА

1. Демин И. Художественная жизнь России 1970 – 1980-х гг. / И. Демин. – М., 1992.

2. Діброва В. Бурдик / В. Діброва // Опудало : Укр. проз. сатира, гумор, іронія 80–90-х років двадцятого століття / упоряд., передм., літ. ред. В. Даниленка. – К. : Генеза, 1997. – С. 90–246.

3. Савицкий С. Андеграунд : История и мифы ленинградской неофициальной литературы / С. Савицкий. – М. : Новое литературное обозрение, 2002. – С. 26–96.

Галина Кущ,

5 курс Інституту освітніх інженерно-педагогічних технологій.

Наук. керівник: ст. викл. Н. В. Криворучко

ДОСЛІДЖЕННЯ ВТІЛЕННЯ ЖІНОЧИХ АРХЕТИПІВ

В ОБРАЗИ СУЧАСНИХ ЖІНОК-ПОЛІТИКІВ

У наш час досить активно зростає роль жінки. Наприклад, зараз у західних регіонах України чоловік і жінка міняються місцями у виконанні сімейних ролей. Чоловік стає вихователем і доглядає дітей, залишаючись із ними, в той час, коли жінка виїжджає на заробітки до країн Західної Європи. Там вони працюють домогосподарками, прибиральницями і т.п., виконуючи іноді дуже важку роботу заради утримування своєї сім’ї. Не є винятком і інші регіони України, де жінки беруть на себе ведучу роль і знаходять більш високооплачувані роботи ніж чоловіки. Процес фемінізації чоловіків і маскулінізації жінок помітний у всьому світі. Також активізується роль жінки і у політиці. Лідерами жіночого представництва в парламентах є країни Північної Європи – Данія, Швеція та Норвегія, де серед депутатів жінки складають 40–50%. Середня кількість жінок у парламентах світу – 12%. У країнах Західної Європи вона вища за середню і становить 20-30%. Для підтримання жіночого представництва й захисту прав жінок у країнах “третього світу” впроваджені квоти їхньої присутності в органах влади. Зокрема, у парламенті Бангладеш має бути не менше 10% жінок, у законодавчих органах штатів Індії – 20%. Очевидною є відсталість України в цьому питанні, а, отже, тема дослідження є доволі актуальним. Для написання роботи були використані як періодичні так і учбові роботи таких авторів: К. Юнг, Г. Бедненко, Н. Гаєвська, А. Потебня, С. Біркхойзероері, Є. Мелетинский, П. Горностай та багатьох інших. Метою дослідження є дослідження втілення жіночих архетипів в образи сучасних жінок-політиків. Для цього автором були використані спеціальні методи дослідження, а саме методи синтезу та аналізу.

Відповідно концепції швейцарського психолога К.-Г. Юнга, усередині кожної особистості існує, крім свідомості, особисте і колективне несвідоме. Колективне несвідоме – це архів спадкової пам'яті, закріпленої тисячоліттями психічної еволюції образів і символів, апеляція до яких викликає в різних людей одні і ті ж несвідомі асоціації. Універсальні образи, що нагадують комп'ютерні програми, які ховаються в найглибших пластах розуму, Юнг назвав архетипами. Інстинкти і архетипи разом складають колективне несвідоме [2]. Сприйняття влади – дуже складний процес, що визначає взаємини політичної системи й особистості. Кінцева мета впливу влади на соціум – домогтися тимчасової або постійної електоральної підтримки громадян. У цьому змісті індивід є одночасно метою й засобом відтворення влади. Саме в його свідомості складається її образ, на основі якого людина будує своє поводження, що у підсумку реалізуються в підтримці тієї або іншої політичної групи або режиму в цілому. Одна з основних складового процесу формування образу влади – система цінностей індивіда, вона створюється в ході соціалізації й визначається історією, культурою, національними особливостями спільності, політичною ситуацією й т.п.

Базові архетипи проходять червоною ниткою через усю культурну спадщину людства – в казках, переказах, релігіях. Наприклад, в римській і грецькій міфології архетипи проявляються в божественних персонажах: Правитель – Юпітер, Зевс; Герой – Марс, Арес; Мудрець – Мінерва, Афіна; Коханець – Венера, Афродіта; Хранитель – Церера, Деметра. Вражає той факт, що схожі образи присутні в культурах практично всіх часів і народів. Дослідники налічують у світовій культурі сотні, якщо не тисячі різних архетипів, проте можна виділити основні “цеглинки”, з яких створені всі інші [1]. Більш інтенсивне використання архетипічної тематики могло б позитивно позначитися на сприйнятті іміджу і бренда “Україна” за кордоном. Виборці, просто люди часто ідентифікують себе із зірками, до яких певним чином можемо віднести і політиків. Тому персоніфікація, пов’язана з образами відомих політиків, корисна для будь якого іміджу, бренда. У випадку з Україною це особливо важливо, оскільки позитивні політичні образи могли б урівноважити негативні аспекти іміджу держави і стати ефектним доповненням до традиційного гуманітарного промоушингу. На жаль, жіночих образів в політиці взагалі мало, окрім вже зазначеної Ю. Тимошенко. А, отже, і маніпулювати їм на світовій арені доволі важко. Однак для свідомості людей він є доволі дієвим, оскільки використовує архетип “Герой” та “Захисник”.

ЛІТЕРАТУРА

1. Иващенко А. Теория архетипов и практика брендинга [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /libcomm/brand/ inner_motivation.htm

2. Юнг К. Г. Психологические типы / Карл Густав Юнг ; пер. с нем. С. И. Лорис ; под общ. ред. В. Зеленого. – СПб. : Прогресс. универс., 1995. – 715 с.

Екатерина Мазина,

3 курс отделения культурологии.

Научн. руковод.: к.ист.н. Ф. А. Дорофеев

(Нижегородский государственный

университет им. Н. И. Лобачевского)

СТАРОВЕРЫ-ИНГЛИНГИ О ЮДЖИЗМЕ ДРЕВНИХ СЛАВЯН

Как известно, родноверие в наше время называет себя разными именами: “православие”, “вайшнавизм”, “инглиизм” и т. д. Известна уже и вывеска инглиизма. Течение получает неоднозначные толкования – от полного приятия до полного же отторжения. Приводимые ниже примеры показывают методы воздействия инглингов на аудиторию, дают представление об уровне их пропаганды. Работа основывается на аутентичном материале – анализе видео-лекций “Асгардского духовного училища”. В журнале “Ведическая культура” (№ 2, 2004 г.) дается следующее определение инглиизма: “Инглиизм – современное звучание древнеарийского образа, состоящего из руны “инглия” (“изначальный огонь всевышнего”) и трехрунного понятия “изм” (“истина земного мира”)”. Поэтому приверженцы “Древнерусской инглиистической церкви православных староверов-инглингов” (староверы-инглинги) считают себя хранителями “Ведического наследия Предков”. По мнению староверов-инглингов у древних славян в отличие от мировоззрения (способа наблюдения за миром) существовало свое, особое мировосприятие (юджизм). Славяне не занимались только лишь наблюдением за миром, они воспринимали все его многообразие, и делали это образно. То есть, “информация проходила через сердце, душу, разум, ум в жизненном опыте – и это становилось образом жизни”. Для примера образного восприятия приведем славянское описание строения Земли: в безграничном океане плывет черепаха, на спине которой стоят три слона, держащие на головах плоскую землю. Староверы-инглинги считают, что современные люди не понимают смысла, заложенного предками в данный образ, по двум причинам: не обладают образным мышлением или не знают сути этого образа. А он заключен в следующем: плоская Земля – есть суть плоское суждение человека (двухмерный разум), который мыслит дуально (категориями “да” и “нет”). Человек получает знания и мудрость от одного из слонов. Три слона – три точки опоры – основы мировоззрения: материализм, идеализм и трансцендентализм (мистицизм). То есть, у человека – физическое восприятие (телесное), душевное (чувства) и духовное. “Слоны” получают информацию от “черепахи”, которая – “юджизм” (мировосприятие), в его основе – “всепроникающая энергия”. “Черепаха” получает мудрость из “океана безграничного знания и истины”.

Для того чтобы информация доходила до народа, наши предки отдавали знания в виде сказок, где информация была перестроена для образного восприятия. В конце каждой сказки была поговорка: “Сказка – ложь, да в ней намек, кто познает – тем урок” (поздний вариант – “…добрым молодцам урок”). За тысячелетия в славянских сказках появились искажения. Например, известная всем “Сказка о репке”. В изначальном славянском варианте данная сказка указывает на “взаимоотношение поколений, а также на взаимодействие временных структур, форм жизни и форм существования”. В современном варианте не хватает двух элементов, существовавших изначально: отца и матери, без которых – семь элементов (у христиан семиричная система восприятия, в отличие от девятиричной славянской системы). В изначальном варианте было девять элементов, в каждом из которых был свой скрытый образ: репка – символизирует достояние и мудрость рода, его корни. Она как бы объединяет земное, подземное и надземное. Дед – символизирует древнюю мудрость. Бабка – традиции рода. Отец – защиту и опору. Мать – любовь и заботу. Внучка – потомство. Жучка – достаток в роду (собаку заводили для охраны достатка). Кошка – благостную обстановку в роду (кошки – гармонизаторы энергии человека). Мышка – благостное состояние семьи (считалось, что мыши живут там, где есть излишки продуктов). У славян (по А. Хиневичу) смысл этой сказки заключался в следующем: необходимо иметь связь с Родом и Родовой Памятью, жить в гармонии с родными и иметь счастье в семье.

Рассмотрим еще один пример. Сильно искажен с течением времени образ одной из героинь славянских сказок, которую мы сейчас называем Бабой Ягой. У славян этот образ был: Баба Йога (Йогиня – Матушка) – покровительница детей – сирот и детей вообще. Инглинги утверждают, что она странствовала по Земле “на огненной Небесной колеснице”, собирая беспризорных детей-сирот по “градам и весям”. Её узнавали по сапожкам, украшенным золотом, и называли Бабушкой Йогой – Златой ногой. Детей она доставляла в свой предгорный скит у подножья Ирийских гор (Алтай), где проводила их через огненный обряд посвящения Древним Богам. Для этого служило капище Рода, высеченное внутри горы. Рядом с ним в скале имелось специальное углубление, которое называлось “Пещь Ра” (пещера – солнечная печь). Из него выдвигался каменный помост, называемый “лапата” (ударение на последнем слоге), в одно из углублений которого Йогиня укладывала спящих детей, а в другое накладывала сухой хворост, после чего лапата задвигалась опять в пещь Ра. Йогиня поджигала хворост. Когда лапата задвигалась в пещь, то специальный механизм опускал каменную плиту на выступ лапаты и отделял детей от огня. Этот обряд означал, что дети-сироты были посвящены древним богам и в мирской жизни их никто более не увидит. Этот образ красивой молодой богини подменили образом старой злой и горбатой старухи, которая крадет детей, жарит их в печи, а потом съедает. Живет она в избушке на курьих (куриных) ножках, окруженной частоколом из черепов. На самом деле славяне считали, что череп умершего животного сохраняет мудрость и силу данного зверя. Надевая черепа на тын, они создавали как бы обережный круг для защиты от недругов. Так делала и Йогиня. А избушка у нее была именно на “курьих” ножках, а не на куриных. “Курьи” – значит “дымовые ножки” (для примера: курящийся вулкан, раскуренная сигарета). Таким образом, избушка – это домик на дымовых (огненных) основах, то есть летательный аппарат (“небесная колесница”). Причем он имел еще и степень вращения, приводимую в действие голосом: “Избушка, встань ко мне передом, а к лесу задом.

Предки славян понимали, что не каждый человек способен понять древнюю мудрость в изначальном толковании – её нужно воспринимать сердцем, душой. Об этом хорошо сказано в сказке про курочку Рябу. Ряба снесла яичко “золотое”, которое “дед бил – не разбил, баба била – не разбила, а мышка бежала, хвостиком махнула, яичко упало и разбилось. Когда дед с бабкой стали горевать, то курочка сказала, что снесет им яичко простое, а не золотое”. Здесь “золотое яичко” несет в себе образ “сокровенной родовой мудрости, касающейся души, которую наскоком не возьмешь – сколько ни бей. В то же время, случайно прикоснувшись, эту систему можно уничтожить, разбив на осколки, разрушив целостность”. Поэтому если люди не дошли до того уровня, который бы позволил им понимать сокровенное, то для них сначала необходима простая информация (наряду с таким толкованием сказки существует и другое – “космическая” версия, например, находим у Г. Сидорова в “Хронолого-эзотерическом анализе развития современной цивилизации”). Слово “образ” поражает своей емкостью. Поразмышляв, теперь поймем – что есть “воображение” (составление образа из соответствия информации, существующей внутри человека, и информации, существующей вовне). И до каждого, наконец, дойдет истинный смысл слова “безобразный”. По мнению инглингов, для того, чтобы для современного человека “Земля не была плоской”, и “появился полноценный, объемный мир”, ему необходимо постараться изменить свое “плоское” восприятие на “образное”.

Анна Пономаренко,

4 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: ст. викл. О. Б. Червенко

сватбената обредност на приазовските българи в контекста на традиционния български сватбен ритуал

Изследванията на съвременните български обредни символи са популярни в наше време. Българските традиции свързани с българската сватбата са най-популярните сред младежта и са интересни, актуални за много изследвания. Народните обичаи и празници в бита на българския народ са неотменна част от неговата култура. Те предават историческия опит на поколенията. Носят своята богата символика, която кара човека от дете да заживее с техните достойнства, да бъде носител и продължител на народните традиции, да прибавя нови образци за обогатяването на народното изкуство. Целта на нашето изследване е да отрази съвременното състояние на българските обичаи и обредни символи в българскта културата на територията на приазовска Украйна. Методи на изследването са: описателен и сравнително-исторически.

Сватбата в българската традиция е един от празниците, обвързани с много специфични обреди по годежа, подготовката за сватбата, самата венчавка и времето след нея. В цяла България подготовката и празнуването на сватбата протича по сходен начин, но се повлиява и от обредността на дадения регион. Сватбата винаги е в празничен, обикновено в неделен ден. Двете семейства се приготвят за него, калесват се на гости. В събота преди сватбата и в самия ден на сватбата се приготвя основния сватбен реквизит: сватбените хлябове, сватбеното знаме, кумовото дръвче, сватбените венци. Важен момент е сплитането на косите на невестата, което се извършва от моми винаги в бащиния й дом и символизира преминаването й от моминство към положение на омъжена жена. Този обред води началото си от древните славяни. За тях свободната коса е била символ на свободен човек. Разплитането, миенето и заплитането на косата стават в деня преди венчавката.

На сплитането на момата отговаря бръсненето на младоженеца, извършвано преди да се вземе невестата от дома й. То символизира края на ергенството. Под брадата на младоженеца държат бяла кърпа (подарена на момъка от годеницата му), за да съберат всички косми и да се опазят от магия. По време на бръсненето музиката свири, тъпаните бият до скъсване, което е знак, че сватбарите са вече готови за тръгване. Интересни изводи могат да се направят, ако се сравнят сватбените обреди, съхранени в с. Гюновка (Приморски район) с характеристики те на традиционната сватба в България и нейните съвременни трансформации. Съвременната сватба се побира в рамките на няколко часа, като се спазват някои от най-устойчивите елементи на сватбената традиция. В духа на тази традиция, през първата седмица новата семейна двойка трябва да направи посещения на кумовете, и на родителите на булката. Така съвременната сватба е вече само пъстра смесица от традиционни обредни действия и иновации, стари и нови вярвания и много спомени, живи в съзнанието на по-възрастните поколения.

Литература

1. Българско народно творчество : в 12 т. / М. Арнаудов, Хр. Вакарелски. – София : Български писатели, 1962. – Т. 5. – 663 с.

2. Динеков П. Български фолклор / Петър Динеков. – София : Български писател, 1972. – 584 с.

Мария Рычкова,

3 курс отделения культурологии.

Научн. руковод.: к.филол.н. И. И. Лукичева

(Нижегородский государственный университет им. Н. И. Лобачевского)

СОВРЕМЕННАЯ ИНТЕРПРЕТАЦИЯ ТРАДИЦИОННЫХ ПРАЗДНИКОВ

В настоящее время в России идут довольно сложные и разноплановые процессы, связанные с традиционной культурой. Это и попытки возродить некие забытые реалии прошлого, и, с другой стороны, частый утилитарный характер данной тенденции (например, целью является выпуск определенных сувениров). Помимо этого процесса “возрождения” с коммерческой целью можно проследить, в силу процесса глобализации, такое явление, как этноинтеграция, которая приводит к утрате некоторых типичных черт определенной народности, обусловленных исторически, приобретенных в ходе их освоения окружающего мира. Кроме обозначенных тенденций можно выделить постепенное угасание традиционных праздников в силу незаинтересованности самого этноса, а также вследствие перегруженности современного общества, где информация является одним из основных объектов потребления. Тем не менее, все же сохранились ревнители народной традиции, которые стараются вернуть к жизни забытое прошлое. Указанный тезис можно наглядно отразить на возрождении удмуртского праздника “Выль жук” в Кировской области, дер. Светозарево. Однако праздник реконструирован с современной поправкой: основной идеей становится пробуждение интереса местных удмуртов к традициям предков и поддержание культурных связей с Удмуртией. Для отражения общей картины обозначим некоторые положения из истории и культуры этноса.

Как считают этнографы, самоназвание “удмурты” восходит к термину “утморт” (“человек”), но есть предположения, согласно которым этноним отражает название р. Вятка (“ват-мурт” – человек с Вятки). К 9-15 векам относится чепецкая археологическая культура, которая считается культурой удмуртов. Расселение народа шло по лесной полосе, поэтому большую роль играла охота. И, тем не менее, основным занятием удмуртов считается земледелие, с которым связаны многие традиционные верования, праздники. Численность народности составляет примерно 637 тыс. человек на 2002 год. Население проживает довольно компактно, основная часть располагается на территории междуречья Вятки и Камы (Удмуртская республика), затем на территории республик Татарстан, Марий-Эл, Пермской, Кировской, Свердловской областей. Интересным фактом является снижение численности народности в Удмуртии (использованы данные переписи населения), что получило название “удмуртский феномен”. Вызвано это постепенной ассимиляцией с русскими и внутренними миграциями.

Миграции способствуют и расселению народности, сопряженному с распространением ее культуры. Однако в ходе ассимиляции с местным населением удмуртская культура утрачивает свои типичные черты, смысловые привязки праздников и традиций. Подобные “диаспоры”, пытаясь сохранить непосредственную связь с Удмуртией, все же зачастую утрачивают свой язык и письменность. Многие удмурты Кировской области, к примеру, зная язык, не обладают навыками его письма, т.е. передача языка, традиций идет только изустно. Хотя удмурты являются православными, однако их праздники сохранили черты древних традиционных верований, которые часто связаны с земледельческой культурой. К одним из важных праздников, сопряженных с весенними и летними полевыми работами, можно причислить праздник первого урожая, или “Выль жук”. Дословно название можно перевести как “новая каша”. Первоначально он базировался на приготовлении пищи из урожая данного года: пекли хлеб, варили овсяный кисель. Хозяева дома приносили с полей колоски ржи и ячменя, окунали их в супы, освящая подобным образом, молились богу неба Инмару. Затем этот праздник был соотнесен с православным днем в честь Ильи-пророка (2 августа). Удмуртские общины различных регионов помнят далеко не все свои традиции, а некоторые не знакомы даже со своей письменностью. В связи с этой тенденцией работники национально-культурного центра дер. Светозарево Кировской области решили вернуть в современное общество праздник первого урожая, “Выль жук”, который проводится с 2009 года. Праздник представляет скорее интерактивное мероприятие, которое хотя и стремится вернуться к корням, но все же с современной интерпретацией.

Во-первых, изменились костюмы. Сейчас это некая стилизация, не имеющая сакрального характера. Например, раньше использовалась льняная самотканая материя, ручная вышивка, оберегающая от недобрых сил, а также различные украшения из монет, бус, бисера. Во-вторых, песни, исполняемые разными коллективами на родном языке, были понятны далеко не всем собравшимся, т.к. часть удмуртов, переехав в города, ассимилировалась (в языковом плане) с русскоговорящим населением. Однако подобный праздник все же позволяет почувствовать народный колорит, консолидирующий людей в попытке осознать свои корни. В настоящее время и музеи активно используют практику организации разных народных праздников в качестве метода по работе и привлечению населения, стремясь передать в реконструкции праздников основные черты традиций этносов. Черты народной культуры постепенно приобретают популярность в среде массовой культуры (как новая форма развлечения, сувениры), получая новую функцию – репрезентативно-интерактивную, утрачивая традиционную семантику, в чем можно убедиться на примере праздника “Выль жук” (от которого сохранилась внешняя оболочка без глубокой смысловой наполненности). Но даже это утилитарное отношение способствует поддержанию и сохранению наследия народов России в целом. К тому же государство заинтересовано в поддержании традиций, о чем говорят тезисы Министерства образования и науки РФ о сохранении и развитии нематериального культурного наследия народов РФ на 2009–2015 гг., а также Концепция национальной образовательной политики, где внимание уделяется этнокультурным и языковым проблемам народов РФ.

Анастасія Сідєльнікова,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст.викл. Ю. О. Руда

ОБ’ЄДНАННЯ НІМЕЧЧИНИ 1989–1990 рр.: ПРИЧИНИ ТА ЕТАПИ

Завершення епохи блокового протистояння, криза соціалістичної системи призвели до глобальних геополітичних змін. В першу чергу вони зачепили ту крихку рівновагу, яка сформувалась на грунті протистояння “Схід-Захід”. Біполярна геополітична система світу була стрімко зруйнована. Антитоталітарні революції у Східній Європі зруйнували існуючі там режими з їхньою ціннісною системою, а замість цього утворилась певна ідеологічна пустеля. Для країн посттоталітарного режиму на перший план стало виходити національне питання і питання політичної орієнтації. Глибока економічна криза, криза політична, не змогли бути переможені без докорінних змін в економіці, демократизації суспільства, без його морально-психологічної готовності до реформ. Ситуація ускладнювалась тим, що в постсоціалістичних країнах не існувало національної буржуазії, ринкового механізму регулювання економіки і плюралізму політичних партій. Однією з найяскравіших ознак ренесансного національного питання є приклад об’єднання німецької нації. Саме це питання стало для Європи больовою точкою. Мета роботи – на основі комплексного аналізу джерел визначити наслідки об’єднання Німеччини для Європи та відносин з Україною. У роботі використано праці вчених: В. Белецький, А. Галкін, С. Власов, Н. Єлісеєва, К. Марков, А. Завьялова, І. Кремер, І. Кулініч, М. Бабанцев, В. Кульбакін, В. Мирончук.

Об’єднання Німеччини 3 жовтня 1990 р. стало епохальною подією глобального масштабу. Інтенсивними стали інтеграційні процеси в Європі, ключову роль у яких продовжує відігравати Німеччина. Німецьке питання “у вузькому розумінні” – це проблема єдності німецької нації, а “в широкому” – проблема взаємовідносин у післявоєнній Європі. Майже кожний перебіг європейських відносин відображався на німецькому питанні [2, с. 123]. Більше того, німецька територія стала головним плацдармом їх прямого протистояння.

Досвід інших націй є корисним для України при розвитку власної державності соціально-демократичного напряму. Під таким кутом представлений досвід однієї із провідних держав Західної Європи. Об’єднання Німеччини у 1990 році означало, з одного боку, відновлення нацією свого суверенітету, а з іншого – спробу східної частини країни подолати наслідки соціалістичного авторитаризму. Трансформаційний процес, який відбувався в німецькому суспільстві, становить суттєвий науковий та практичний інтерес. Передусім, як приклад ефективних соціально-економічних та політичних змін на Сході Німеччини, та ролі у цих подіях “старих” західнонімецьких федеральних земель [2, с. 420]. Упродовж 1990-2005 рр. Федеративна Республіка Німеччина успішно вирішувала складні проблеми соціально-економічного, політичного та ментального зближення західних і східних федеральних земель. Причому цей процес ускладнювався зовнішніми умовами глобальної нестабільності та потребами виконання Німеччиною ролі головного провідника європейської інтеграції. Вітчизняній історичній науці важливо осмислити зазначені процеси. Адже адекватне розуміння німецького історичного досвіду, його впливу на розвиток та функціонування суспільно-політичних механізмів Федеративної Республіки Німеччини дає можливість Україні послідовно реалізовувати мету формування стратегічних двосторонніх відносин. Позиція Німеччини суттєво впливає на відносини України з Європейським Союзом. Констатація цього факту означає, що розуміння способів реалізації німецьких національних інтересів дає можливість Україні краще визначити та ефективно втілювати свої національні інтереси, що особливо важливо у взаємопов’язаному та взаємозалежному світі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Горленко Н. В. Об’єднання Німеччини : характеристика основних етапів / Н. В. Горленко // Наукові праці : наук.-метод. журнал. Історичні науки. – Миколаїв : Видавництво МДГУ імені Петра Могили, 2001. – Т. 32 – Вип. № 19.

2. Коваль М. В. Маловідомі й непрочитані сторінки історії / М. В. Коваль. – К., 1995. – 425 с.

Анастасія Сідєльнікова,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.філос.н., доц. В. І. Дуденок

СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ Г. СКОВОРОДИ: У ПОШУКАХ ЛЮДСЬКОГО ЩАСТЯ

Розвиток духовної культури українського народу нерозривно пов'язаний з іменем народного мислителя, педагога, поета і письменника Г. Сковороди. Його діяльність припадає на другу половину XVIII ст. Письменник у своїх творах розвивав цілий комплекс ідей, актуальних не лише для свого часу. Багатогранна філософська й лірична творчість Г. Сковороди – це остання ланка в перехідному періоді від давньої української літератури до нової. Г. Сковорода був всебічно обдарованою людиною-філософом, музикантом, знавцем античності й середньовіччя, володів кількома мовами, постійно вчився, поглиблював свої знання, передаючи їх учням, близьким, знайомим, випадковим слухачам. Мандруючи Україною і світом, письменник цікавився життям, звичаями, мистецтвом, віруваннями інших народів.

Основними дослідженнями творчості Сковороди є праці вчених: “Поетика прози Сковороди” Т. Александровича, “Філософія серця Г. Сковороди і українська ментальність” Т. Бовсунівської, “Г. Сковорода:ідейна спадщина і сучасність” А. Калюжного, низка праць Леоніда Ушкалова. У роботі використано теоретичні праці: Д. Багалія, Ю. Барабаша, Т. Бовсунівської, Л. Гнатюк, В. Горського, І. Іваня, Н. Горбача, М. Кошуби, А. Калюжного, І. Куташа. Філософія Григорія Сковороди не являє собою традиційно строго логічну, чітко категоріально визначену систему знання [2, с. 647]. Філософа не цікавлять усталені філософські й богословські традиції, поняття та принципи. Своє вчення Сковорода розробляє на основі власного світосприймання, відчуття та буття. Тому працям мислителя притаманне складне переплетіння художніх і міфологічних образів, релігійних символік, філософських, природничонаукових, політичних, етичних, релігійних понять, котрі трансформуються крізь авторське світовідчуття. Мислитель передає свій світогляд, власні шукання, особистий досвід осягнення й збагнення мети людського життя і належить до того рідкісного сократівського типу мислителів, чиї особисті переконання збігались зі способом власного життя.

Людина, сенс її життя й діяльності – центральні питання в творчості Сковороди, її можна розглядати як першу в історії української філософської думки концепцію соціальної філософії, оскільки безпосереднім об'єктом досліджень є саме людина в прояві її волі, духу, покликання, “серця”, прагнень, діяльності, праці. Людина аналізується поза історичним простором і часом та люди не народжуються мудрими чи дурнями, добрими чи злими, щедрими чи скупими і не завжди можуть вибрати “сродну” працю в силу соціальних обставин. Ці якості й можливості визначаються системою суспільних відносин, у яких формується й живе людина як продукт суспільства та його член. У центрі філософії Сковороди – питання про щастя людини і шляхи його досягнення. Вчення філософа сповнені високим милосердям і оптимізмом щодо можливості кожної людини досягти щастя і таким чином стати повноправним членом суспільства. Проблематика щастя є дуже важлива для сьогодення. Індивідуальне щастя стає невідємною складовою частиною щасливого суспільства, є основою мирного і справедливого світу.

У Сковороди розуміння щастя має більш глибоке коріння. Сутність щастя він зв'язує з образом життя самої людини. Найбільш повно ця сутність розкривається через вислів Сократа: “…Інший живе для того, щоб їсти, а я – їм для того, щоб жити. …”, – яким Сковорода відкриває свій трактат під назвою “Ікона Алкивіадська” [1, с. 67]. Сам філософ обрав такий образ життя, який з його слів допомагав йому “не жити краще”, а “бути краще”. Прагнення “бути краще” пов'язується з поняттям “чистої совісті”: “краще годину чесно жити, чим поганить цілий день”. Виявляється, ця сутність розкривається через трудову діяльність людини. У Сковороди не всяка праця веде до чесного життя і чистої совісті. У нього праця – це не обов'язок, не борг, не примушення (як суспільство вважає сьогодні), а, навпаки, вільний потяг людини. Процес праці розглядається як насолода і відчуття щастя є незалежним від її результатів. Такій праці Сковорода дає визначення “споріднена”.

Філософська спадщина Г. Сковороди багатогранна. Вона охоплює самі різноманітні аспекти людського життя: науку, релігію, культуру, мистецтво. Цілком природно, що про все написати неможливо, так і у автора роботи немає таких глибоких знань по кожному з напрямів. Однак, що можна однозначно стверджувати, так це те, що всі грані спираються на загальний центральний стрижень, що розглядає проблему природи людини і її призначення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Білич Т. А. Світогляд Г. Сковороди / Т. А. Білич. – К. : Вид. Ун-ту, 1998. – 112 с.

2. Калюжний А. Е. Філософія серця Г. Сковороди / А. Е. Калюжний // Сковорода Г. Ідейна спадщина і сучасність / відп. ред. І. П. Стогній. – К., 2003. – С. 642–659.

Анастасія Сідєльнікова,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст.викл. С. С. Баханова

ТВОРЧІСТЬ Г. СКОВОРОДИ В КОНТЕКСТІ КУЛЬТУРИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVIII СТОЛІТТЯ

Ліквідація козацького устрою, зруйнування Запорізької Січі і перетворення Лівобережної України на звичайну провінцію Російської імперії мало негативний вплив на духовне українське життя. Перебування Правобережної України у складі Польщі сприяло латинізації релігійної художньої культури, хоча цей процес уповільнився у зв’язку з поділами Польщі і включенням українських земель до складу Російської імперії. Та, незважаючи на те, що землі України були поділені між іноземними державами, які проводили політику асиміляції, наша національна культура розвивалася як єдине ціле. У цей період церква втрачає свою провідну роль у розвитку культури. Суттєво змінилася соціальна структура представників культури. Мета роботи – зясувати особливості розвитку української культури в другій половині ХVІІІ століття та охарактеризувати діяльність видатного діяча цієї доби – Григорія Сковороди. У роботі використано теоретичні праці вчених: Д. Багалія, Ю. Барабаша, Т. Бовсунівської, Л. Гнатюк, В. Горського, І. Іваня, Н. Горбача, М. Кошуби, А. Калюжного, І. Куташа.

Друга половина ХVІІІ століття характерна тим, що українська культура зберегла основні риси, що сформувалися в попередні часи. Водночас у ній зявились нові ознаки, поява яких була зумовлена умовами політичного та культурного розвитку українського суспільства. Політичними факторами, що позитивно впливали на українську культуру були: існування власної держави – Гетьманщини, перетворення старшини на привілейовану соціальну верству, суттєве збільшення української етнічної території за рахунок заселення Південної України і Слобожанщини, обєднання більшості українських земель у складі Російської імперії. Провідними тенденціями культурно-історичного розвитку українського суспільства стало подальше набуття культурою світських ознак, а також утвердження такого мистецького стилю, як бароко, – особливої культурно-історичної доби у Європі наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ століття.

На українську культуру також вплинули ідеї Просвітництва, такі, зокрема, як обстоювання свободи особистості й засудження кріпосництва. Українська культура розвивалася за складних умов: тривав процес русифікації, негативного ставлення російського уряду до української культури; заборона Катерини ІІ викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії; вилучення Синодом з усіх шкіл українські букварі; на Лівобережжі і Слобожанщині всі заклади освіти під тиском влади поступово перейшли на російську мову викладання; продовжувався виїзд представників інтелектуальної еліти з українських земель до Росії. Григорій Сковорода увійшов в історію культури українського народу як видатний оригінальний філософ-гуманіст, письменник-демократ. Його праці є життєдайним джерелом, з якого черпатиме наснагу ще не одне покоління. Його діяльність припадає на другу половину ХVІІІ ст. Письменник у своїх творах розвивав цілий комплекс ідей, актуальних не лише для свого часу. Багатогранна філософська й лірична творчість Г. Сковороди – це остання ланка в перехідному періоді від давньої української літератури до нової. Г. Сковорода був всебічно обдарованою людиною-філософом, музикантом, знавцем античності й середньовіччя, володів кількома мовами, постійно вчився, поглиблював свої знання, передаючи їх учням, близьким, знайомим, випадковим слухачам. Мандруючи Україною і світом, письменник цікавився життям, звичаями, мистецтвом, віруваннями інших народів.

Творчість Г. Сковороди, його ідеї демократизму та гуманізму знайшли відображення у творах І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, Т. Шевченка, набравши нової сили й змісту. Високо цінили Григорія Савича видатні письменники. Іван Франко писав, що Сковорода був “цілком новим явищем в українській літературі з погляду освіти, широти поглядів і глибини думок”. Лев Толстой захоплювався його творами і єдністю життя та проповідуваних ним ідей. Своєю творчістю Сковорода підсумував найвищі досягнення давнього українського письменства. Він був митцем зі своїми власними поглядами на життя. За словами Каменяра, він є найвидатнішим за своєю індивідуальністю поетом у староруській і давній українській літературі на величезному проміжку часу – від автора “Слова о полку Ігоревім” до Котляревського й Шевченка. Як прозаїк Г. Сковорода підвів давню українську прозу до тієї межі, за якою відразу поставала нова українська література. Художня проза Г. Сковороди – це збірник “Басні харковскія”. Його байки допомагали в пошуках істини, були спрямовані на викриття суспільних вад, підносили дух громадянської гідності, засуджували самодурство, кар'єризм, чинопочитання. Просвітницькі ідеї Григорія Сковороди не являють собою традиційно строго логічну, чітко категоріально визначену систему знання. Філософа не цікавлять усталені богословські традиції, поняття та принципи. Своє вчення Сковорода розробляє на основі власного світосприймання, відчуття та буття. Тому працям мислителя притаманне складне переплетіння художніх і міфологічних образів, релігійних символік, філософських, природничонаукових, політичних, етичних, релігійних понять, котрі трансформуються крізь авторське світовідчуття. Це виділяє праці Сковороди з-поміж інших. Мислитель передає свій світогляд, власні шукання, особистий досвід осягнення й збагнення мети людського життя.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бовсунівська Т. Григорій Сковорода : образ мислителя / Т. Бовсунівська. – К., 1999. – 238 с.

2. Бойко Ю. Григорій Сковорода у світлі української історії / Ю. Бойко. – К., 2001. – 320 с.

Антон Фарафонтов,

5 курс факультета социально-политических наук.

Научн. руковод.: А. В. Соколов

(Ярославский государственный

университет им. П. Г. Демидова)

МЕТОДИКА ОЦЕНКИ ПОЛИТИЧЕСКИХ РИСКОВ

Начиная со второй половины XX столетия отмечается беспрецедентное усиление международной экономической активности. Мировые рынки глобализируются, переходя национальные рамки. Вместе с тем, рост экономической взаимосвязанности стран отнюдь не означает стирания политических различий между ними. Особенности политических систем и социально-экономического состояния отдельных государств делают ведение предпринимательской деятельности в них крайне рискованным для зарубежных компаний. Возможность национализации, политического или экономического давления со стороны руководства страны-реципиента весьма опасна, особенно учитывая зачастую колоссальные размеры прямых зарубежных инвестиций в производство. Защита от потери вложений в данном случае напрямую зависит от объективной оценки возможных политических рисков. Актуальность поставленной проблемы давно по достоинству оценена, что вылилось в создание целых специализированных департаментов по мониторингу политических рисков внутри крупных компаний.

За рубежом интерес к поставленной проблеме возник в конце 50-х гг. XX века. Впервые трактовка понятия “политический риск” дается в середине 60-х годов в работе американского исследователя Ф. Рута [1, с. 34]. В дальнейшем, на протяжении более чем тридцати лет, на Западе продолжалось активное исследование проблематики политических рисков. Публикации таких влиятельных исследователей как С. Кобрин, Ч. Кеннеди, С. Робок, Г. Кнудсен, В. Коллин, М. О’Лири и др. внесли огромный вклад в изучение этой темы. В России интерес к теории политических рисков возник лишь в 90-е годы. На фоне отечественных работ выделяются труды И. Подкозлиной [2, с. 27–30].

Целью исследования стала разработка авторской модели оценки политических рисков, основанной на опыте уже существующих систем учета рисков и их недостатков, для чего в работе активно используются системный и компаративный методы, а также метод синтеза. Суть предлагаемого исследования состоит в глубоком изучении теории политических рисков, рассмотрении вероятных источников риска в нынешних условиях, а также сопоставлении наиболее авторитетных и часто используемых моделей его оценки, таких как BERI, PSSI, “экологический подход” Г. Кнудсена и др. Таким образом, учитывая актуальные реалии современной глобальной экономики, а также сравнивая уже созданные ранее методики оценки, была синтезирована авторская модель.

В ходе анализа теоретического материала сделан ряд существенных выводов. На протяжении второй половины XX века происходит постоянное расширение понятия “политический риск”, за счет, как правило, чисто экономических факторов, что позволяет говорить о его “экономизации” и размывании. Однако роль политического компонента в современном мире не только остается прежней, но и повышается. Кроме того, большинство существующих моделей оценки политического риска были созданы еще в 80-90 гг., что весьма снижает их эффективность. Качественно новый масштаб глобализации, усиление ТНК, рост политической нестабильности, распад биполярной системы, глобальный терроризм, конфронтация с исламскими странами – все это осталось преимущественно за рамками основных исследовательских моделей, хотя бы потому, что к моменту их создания таких проблем либо не существовало, либо они были выражены в гораздо более слабой мере. Авторская же методика заключается в дальнейшем расширении предметного поля политического риск-анализа за счет включения в него всех вышеобозначенных факторов как наиболее актуальных.

Новая гипотетическая модель оценки рисков включает в себя два строго разграниченных “крыла”: политические риски, анализ которых базируется на качественном методе, и экономические риски, рассматриваемые по традиционным количественным показателям. При этом политический компонент предлагается оценивать путем экспертных оценок (в баллах) особых величин политического характера. На завершающей же стадии исследования, как показал зарубежный опыт крупных компаний, целесообразно применение метода Grand Tours. К достоинствам модели можно причислить четкость, разграниченность сфер и этапов исследования, немногочисленность и емкость рассматриваемых факторов, и как следствие, высокий коэффициент надежности.

ЛИТЕРАТУРА

1. Джус И. В. Политические риски : оценка, анализ и управление : дис. … канд. полит. н. / И. В. Джус. – М., 2002.

2. Подколзина И. А. Проблемы дефиниции и оценки политического риска в зарубежных исследованиях / И. А. Подколзина // Вестник Московского Университета. Серия 12 “Политические науки”. – 1996. – № 5.

Юлія Цинклер,

2 курс Інституту освітніх

інженерно-педагогічних технологій.

Наук. керівник: ст. викл. Н. В. Криворучко

невдала реклама

На думку фахівців, реклама з помилками відлякує покупців і б’є по іміджу рекламодавця. На жаль, її виробники виходять сухими з води, якщо макет узгоджений із замовником. Реклама, як відомо, – двигун торгівлі. А якщо двигун “погано працює”, то і автомобіль через це погано їде. На жаль, уважно читаючи бігборди, рекламні плакати, вивіски і так далі, нерідко стикаєшся з безліччю помилок. Деякими з них проілюстровані ці тези. Особливо багато нісенітниць виникає через слабке знання як замовниками, так і розробниками реклами української мови, яку вони, відповідно до закону про рекламу, повинні використовувати. Метою дослідження є розгляд невдалої реклами. При дослідженні матеріалу використовувалися загальні та спеціальні методи. Так, до загального методу відносимо метод діалектичного матеріалізму, а до спеціальних – методи синтезу та аналізу матеріалу.

Розглянемо історичний перебіг визначення невдалої реклами. Вперше в 1937 році були сформульовані й опубліковані деякі правила поведінки виробників реклами, що відомі під назвою “Кодексу норм рекламної практики Міжнародної торговельної палати в Парижі”. Наведемо фрагменти з деяких статей “Кодексу” у редакції 1987 року. Цей документ, з погляду українських юристів, багато в чому недосконалий. Так, наприклад, у ньому нічого не говориться про політичну рекламу або про політичні теми в рекламі. Хоча в Україні використання політичних сюжетів – звичне явище. У ряді випадків реклама виступає в якості політичної критики і навпаки, політична критика використовується в якості реклами. У цьому випадку, щоб застрахувати себе від політичних обвинувачень, виробники реклами додають рекламним повідомленням жартівливу форму. Так стало модним використовувати способи, голоси, особливості поведінки відомих політичних діячів минулого часу і сучасних, наприклад, Леніна, Сталіна, Брежнєва, Кучми, Лазаренка і т.д.

Політичні погляди й економічну зацікавленість комерційних ЗМІ зрозуміти можна, але можна зрозуміти і тих, хто має інші політичні установки. Адже вони аналогічні установкам релігійним. Психологічні наслідки краху марксизму-ленінізму в світі можна порівняти, мабуть, тільки з раптовим зникненням на планеті однієї зі світових релігій такого рівня як іслам, буддизм, християнство. З такими речами не можна поводитися непродумано, легко, так, як це робить часом сучасна українська реклама. Реклама повинна бути поза політикою. Некоректні, із логічної точки зору, порівняння є поверхневими проявами одного глибинного явища – маніпуляцій із класом порівняння і параметрами порівняння. Відсутність реальних відмітних характеристик товару, що вигідно виділяють його серед товарів-конкурентів, змушує рекламістів шукати особливі риторичні прийоми. Ці прийоми дозволяють актуалізувати у свідомості адресата такий клас порівняння і такі параметри порівняння, на тлі яких рекламована марка виглядає найбільш виграшно. Так створюється штучний клас порівняння. Конкуруючі марки, що складають природний клас порівняння, при цьому просто ігноруються. Реклама, що створює штучний клас порівняння, актуалізує у свідомості потенційного покупця тільки порівнювані об'єкти і тимчасово як би “стирає” із пам'яті марки, що є справжніми конкурентами рекламованого товару. У цьому сила таких прийомів. Тим часом, створення штучного класу порівняння є не що інше, як маскування під справжнє, коректне порівняння. У такій рекламі ми маємо справу з прийомами мовного маніпулювання, що підлягають етичній і правовій оцінці. Мовне маніпулювання – це використання особливостей мови і принципів її вживання з метою прихованого впливу на адресата в потрібному для того, хто говорить напрямку; прихованого – виходить, такого, що не усвідомлюється адресатом.

Проведений аналіз різних точок зору і позицій дослідників, що аналізували діяльність засобів масової інформації, що функціонує в умовах розвинутої ринкової економіки, дозволяє зробити висновок об значну роль реклами в ЗМІ для реалізації механізму економічного і психологічного впливу на суспільство. Вторгаючись в усі сфери громадського життя, засоби масової інформації, у тому числі і за допомогою реклами, здійснюють колосальний, все більш зростаючий вплив на суспільство, кожного його члена, що породжує ще одне “проблемне поле”, яке вимагає особливої розмови - проблему соціальної відповідальності.

ЛІТЕРАТУРА

1. Средства массовой информации и пропаганды. – М., 1997. – 352 с.

2. Полуэхтова И. А. Телевидение как механизм социального контроля / И. А. Полуэхтова // Вестник Московского университета : Социология и политология. – 1998. – № 1. – С. 49–60.

Елена Чиркина,

магистрант культурологии.

Научн. руковод.: к.ист.н. Ф. А. Дорофеев

(Нижегородский государственный

университет им. Н. И. Лобачевского)

ПРАВОСЛАВНЫЙ ФУНДАМЕНТАЛИЗМ В РОССИИ: ПОПЫТКА АНАЛИЗА

В настоящее время в РПЦ и оклоцерковной среде происходят достаточно сложные и неоднозначные изменения. Одним из таких изменений является появление и развитие различных течений и движений, которые по-разному трактуют православное учение. Одно из таких движений – православный фундаментализм. При изучении данного явления возможно выявить тенденции процессов, протекающих не только в церковной и околоцерковной православной среде, но и в российском обществе и в культуре в целом на сегодняшний день. За последние несколько лет особенно активно стали проявлять себя не только представители православного фундаментализма, но и отдельные представители РПЦ с фундаменталистскими идеями. Фундаментализм религиозный в широком, философском смысле означает установку сознания на буквалистское истолкования текстов священных книг, неизменность догматики, сочетающаяся с приверженностью к консервативному социально-политическому строю. Рассматриваемое течение возникло с конца 1980-х гг. на территории СССР и начало активно развиваться после Перестройки. Большинство современных фундаменталистских организаций начало свою деятельность в Союзе Православных Братств, который был образован в октябре 1990.Союз Православных Братств, Союз Христианского Возрождения, Союза Православных Хоругвеносцев, Воскресенское православное братство, “Чёрная сотня”, Санкт-Петербургское опричное братство Благоверного Царя Иоанна Грозного, Опричное братство во имя святого преподобного Иосифа Волоцкого (Москва) – действующие ныне организации, относящиеся к православному фундаментализму.

Исходя из анализа информации, все их идеи представляют из себя следующее: констатируя социально-духовный кризис в стране, видят выход из сложившейся ситуации в восстановлении самодержавной монархии во главе с православным царём. Данные организации предлагают укреплять национальную идею и самосознание народа с помощью введения той или иной формы тоталитарного режима. Члены вышеуказанных союзов видят истинное Православие только в сочетании с царём. Также эти организации активно прославляют в своих статьях и сочинениях неоднозначных исторических личностей: Николая II, Григория Распутина, Ивана Грозного. Пропагандируя идею мирового еврейского заговора и ритуального убийства царской семьи, вводят мистические идеи антисемитизм и ксенофобию.

РПЦ в своей периодической печати не предоставляет целостную картину ситуации с православным фундаментализмом. При этом необходимо отметить крайнюю озабоченность этой проблемой со стороны РПЦ. При этом существует неоднозначная позиция на деле у РПЦ в отношении этого течения. Во-первых, это двоякое отношение к канонизируемым и историческим личностям. Можно сделать вывод о том, что РПЦ ненамеренно спровоцировало распространение радикальных монархических идей, своим заявлением, что надо покается в грехе цареубийства Николая II и его семьи. Та же ситуация с Иваном Грозным – Церковь прямо заявляет, что этот царь не святой, и что у него были сложные отношения со священниками, и при этом не мешает распространению литературы, прославляющей Ивана Грозного как защитника православия. Во-вторых, это прямое покровительство обществу “Радонеж”, которое прямо можно отнести к фундаменталистскому, потому что оно в точности повторяет некоторые элементы идеологии этого течения. В-третьих, это мягкое отношение к православным фундаменталистским организациям со стороны патриарха Кирилла (Гундяева). Так же можно с уверенностью сказать, что двое иерархов РПЦ – архиепископ Серафима (Соболева) (“Русская идеология”) и митрополит Иоанна Санкт-Петербуржского и Ладожского (Снычёва) (“Самодержавие Духа. Очерки русского самосознания”) стали основателями современного православного фундаментализма т.к. их идеи идентичны с идеями православных фундаметалистов.

Из всего вышесказанного можно сделать вывод о противоречивой позиции РПЦ к православному фундаментализму. Можно сделать на основании проанализированных данных одно предположение – РПЦ по скрываемым ею причинам сознательно не борется с православным фундаментализмом из за внутренних противоречий, хотя она прекрасно осознаёт, что это течение принесёт её раскол. На данный момент РПЦ имеет раздвоенную (потерянную) самоидентификацию в отношении идей связанных с государством, обществом и идеологии. Проанализировав работы исследователей православного фундаментализма, можно сказать, что основа идеологии и философии фундаменталистов – это Священное Писание и Священное Предание. Но использование Писания сводится к буквалистскому толкованию текста, его неканонической интерпретации, “выдёргивании” нужных цитат.

Православный фундаментализм существует как противопоставление модернизму как философской концепции во всех его проявлениях: начиная от модернизма в Церкви и заканчивая массовой современной культурой. Православный фундаментализм, думает, что отстаивает настоящую традицию, но он лишь строит свою “картину мира” на архаических формах, представляющих собой сборник искуственно связанных друг с другом цитат. В учение фундаменталистов входит большая доля мифологического, а не религиозного элемента и как следствие – отсутствие внутренней рефлексии, приверженность магическим обрядам. Благодаря отсутствию рационального размышления – резкое неприятие новации в целом. Его отрицательное отношение основано на желании выйти из духовного кризиса, в котором пребывает сейчас наше общество, укрывшись в застывших архаических формах. Православный фундаментализм лишь создаёт очередную постмодернистскую конструкцию, очередную игру с традицией. Таким образом возникает парадокс: фундаментализм борется с проявлением и самой идеей постмодерна, являясь его неотъемлемой частью. Православный фундаментализм как часть культуры можно рассмотреть через призму концептов. Идеи православных фундаменталистов о возрождении монархии во главе с православным царём затрагивают сразу несколько областей концептосферы. Отсылка к религиозному сознанию сразу несёт в себе концепт “Вера”. Он в свою очередь “тянет” ещё два базовых концепта. Т.к. “Вера” несёт в себе стремление к трансцендентному, объективному, истинному, то она приводит к концепту “Правда – Истина” (или правоискательство), который характерен для русской культуры. А т.к. “истинное” объективно, то его воспринимает не только индивидуальное сознание, соответственно идёт отсылка к ещё одному базовому концепту – “Соборность”. Ещё один не маловажный фактор, который отсылает к перечисленным базовым концептам – это церковнославянская стилистика текстов православных фундаменталистов. Таким образом, тексты написанные в этой стилистике получают другое, более важное значение, чем если бы они были написаны в стилистике современного русского языка.

Идея православного царя тесно сопряжена с концептом “Мир (община)”, “Соборность” и “Харизматическая личность”. За харизматической личностью можно следовать как за нравственным идеалом и противопоставить её закону. В качестве такой личности православные фундаменталисты выдвигают такую неоднозначную фигуру как Иван Грозный. Деятельность православных фундаменталистов так же непосредственно связана с концептами так протесты против ИНН (паспортов, электронных карточек, свидетельсв о рождении) с концептом “Закон” и “Государство”, к которым очень неоднозначное отношение в русской культуре. Антисемитизм, национализм и ксенофобия в деятельности православных фундаменталистов обостряет противопоставление базовой наднациональной связке-категории “Свои” – “Чужие”. Ещё одна объединяющая православных фундаменталистов идея – идея “теневого заговора” отсылает к концептам “Тайная власть” и “Страх”. Концепты имеют свойство текучести изменяемости. Православные фундаменталисты активно используют русскую национальную концептосферу при коммуникации, тем самым привнося в неё новые смыслы.

Большинство текстов о православном царе имеют политический, а не религозный характер. Развивая идею национализма, они привносятся иные смыслы в концепты “Соборность”, “Мир (община)”, там начинает преобладать агрессия и тоталитарность. Используя концепты “Закон” и “Вера” православные фундаменталисты развивают мракобесие среди населения России, призывая не принимать ИНН. Образ “Харизматической личности” занимает жестокий царь, ради которого можно преступить и “Закон”. Обострение категории “Свои” – “Чужие” свидетельствует о желании обособления, закрытия, сохранения собственной идентичности. С помощью обращения к базовым концептам православные фундаменталисты весьма успешно манипулируют сознанием. Подобные явления свидетельствуют о двояком процессе, происходящем в национальной культуре. Концептосфера русской культуры меняется под воздействием неблагоприятных культурных, социальных. Экономических, политических факторах. С другой стороны православные фундаменталисты, которые скорее всего искренне хотят сохранить национальную культуру, так же активно изменяют концептосферу. Эти факторы могут привести к полному разрушению национальной концептосферы и следовательно, национальной культуры.

ІСТОРІЯ

Сергей Боровиков,

5 курс исторического факультета.

Научн. руковод.: д. ист. н., проф. В. М. Марасанова

(Ярославский государственный

университет имени П. Г. Демидова)

ХВОРОСТИНИНЫ – ИСТОРИЧЕСКИЙ БРЕНД ДИЕВО-ГОРОДИЩА

В последнее время появились предпосылки для развития туристической инфраструктуры в селе Диево-Городище Некрасовского района Ярославской области. В настоящее время данный населенный пункт включен в сеть туристических круизов по Волге. Но для полноценного включения Диево-Городища в сферу туризма необходимы более серьезные преобразования и бережное отношение местных жителей к своему историческому наследию. В 2010 году в селе был создан краеведческий музей. Целесообразность его существования заключается в том, что в непосредственной близости от Диево-Городища расположены с одной стороны Аббакумцево и Грешнево, а с другой – село Вятское. Это новый перспективный туристический маршрут.

Среди ярославских заволжских сел Диево-Городище по своей истории, гармоничному сочетанию сохранившихся архитектурных комплексов и природного и исторического ландшафта, уникальности историко-архитектурной среды занимает особое место. Исключительно выразительная речная панорама этого поселения привлекает внимание всех путешествующих по Волге туристов. В целях изучения историко-культурного наследия в рамках деятельности лаборатории по истории и культуре Ярославского края исторического факультета ЯрГУ им. П. Г. Демидова и внедрения в учебный процесс по дисциплине “История народов и регионов России” был создан историко-культурный медиа-проект “Хворостинины – исторический брэнд Диево-Городища”. Хворостинины, владевшие восточной половиной Диево-Городища в 17 веке, были родственниками ярославских князей Деевых и Львовых, в историю России они вошли как герои, защищавшие Москву от крымских татар в 1572 г. и Псков от поляков в 1581 г. Сегодня о них известно только немногочисленным специалистам в области отечественной истории, и это несмотря на то, что они сыграли важнейшую роль в судьбе страны.

Изучение рода Хворостининых позволяет полнее представить русскую средневековую историю и раскрыть историческое прошлое село Диево-Городища. Это означает, что данная информация может быть предложена различным интернет-сайтам, в том числе специализирующимся в области туризма, для чего необходимо сделать необходимую рассылку. Несомненно, данная информация займет важное место в деятельности местного краеведческого музея. Кроме того, в селе следует установить мемориальную доску в честь Хворостининых как героев и патриотов России. Таким образом, будет в большей степени возвращено внимание местного сообщества Диево-Городища к своему историческому прошлому, а в перспективе – улучшена туристская инфраструктура.

ЛИТЕРАТУРА

1. Боровиков С. В. Князь Воротынский и битва при Молодях 1572 г. / С. В. Боровиков // 63-я региональная научно-техническая конференция студентов, магистрантов и аспирантов высших учебных заведений с международным участием, посвященная 1000-летию Ярославля. 21 апреля 2010 г., Ярославль. Ч. 2 : тезисы докладов. – Ярославль : Изд-во ЯГТУ, 2010. – C. 149.

2. Каргалов В. В. Полководцы X–XVI вв. / В. В. Каргалов. – М. : Изд-во ДОСААФ СССР, 1989. – 333 с.

3. Кшукин Д. В. Диево-Городище. Страницы истории / Д. В. Кшукин ; под общ. ред. В. И. Сафронова. – Ярославль, 2008. – 48 с.

Валентина Васєніна,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. О. С. Авдєєва

ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОЦЕСИ В ТАВРІЙСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ

ІІ ПОЛ. ХІХ ст. – І ПОЛ. ХХ ст.

Актуальність дослідження. Історична наука надає перевагу дослідженню вузьких проблем регіональної та галузевої історії. Сьогодні досить поширеним є вивчення соціальної історії, як такої, що розкриває взаємовплив умов життя, побуту, культури населення та історичного розвитку певного регіону чи країни в цілому. У такій ситуації не обійтись і без демографічних підрахунків. Мета дослідження полягає у вивченні основних характеристик та специфіки еволюції демографічних процесів у Таврійській губернії в ІІ пол. ХІХ ст. – І пол. ХХ ст.

У Таврійській губернії за даними першого всезагального перепису населення налічувалося 1 447 790 жителів обох статей, з них 762 804 чоловіків і 684 986 жінок. З цього числа вагома частина – 289 316 чол. або 20% відноситься до міського населення. За сімейним становищем населення Таврійської губернії розподілялися наступним чином: чоловіки: нежонаті – 34%, жонаті – 61,5%, вдівци – 4,3%, розведені – 0,1%; жінки: незамужні – 20,7%, замужні – 68,3%, вдови – 10,8%, розведені – 0,1%. У Таврійській губернії нежонаті чоловіки складають ¼ всіх чоловіків старше 14 років (34%); їх число значно перевищує число незамужніх дівчат (20,7%), на що вчасності впливає скупчення в містах військ. На підвищення чисельності нежонатих впливає також приплив у цей край немісцевих уродженців, у статевому складі яких набагато більше чоловіків. Що стосується жонатих, то їх 61,5% або менше 2/3 замужніх жінок 68,3%, або більше 2/3 всього населення старше 14 років. Відносно небагато в Таврійській губернії вдових чоловік (4,3%) і вдових жінок (10,8%), число розведених (322 чоловіків і 535 жінок) складає серед майже півторамільйонного населення губернії ледве помітну кількість.

За розподілом населення за віковими групами в Таврійській губернії спостерігається падіння відносно чисел в напрямку до старших за віком. Також спостерігається різке падіння від групи дітей молодше 10 років до групи дітей 10-19 років. Це пояснюється великою смертністю дітей серед сільського населення. В міському населенні поступове падіння відносно чисел по віковим групам порушується значним підвищенням кількості чоловіків віком від 20 років, що пояснюється скупченням у великих містах військ. Щодо жінок, то їх кількість значно менше, ніж чоловіків, при цьому як серед міського, так і серед сільського населення. Таким чином, демографічний процес у Таврійській губернії потребує більш ретельного дослідження.

ЛІТЕРАТУРА

1. Лаврів П. І. історія Південно-східної України / П. І. Лаврів. – К. : “Українська Видавнича Спілка“, 1996. – 208 с.

2. Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. Издание Центрального статистического комитета Министерства внутренних дел. ХLI. Таврическая губерния / под. ред. И. А. Тройницкого. – СПб, 1904.

Світлана В’юн,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. О. С. Авдєєва

Перший всезагальний перепис населення Російської імперії 1897 року як джерело з вивчення соціальної структури населення мелітопольського повіту наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Питання соціального розвитку населення все частіше звучать у сучасному суспільному та державному житті, тому соціальна історія стає предметом широкомасштабних досліджень, адже несе величезний потік інформації, що стосується народу, суспільства в цілому та окремих його частин. Саме тому питання соціальної структури населення під час вивчення того чи іншого історичного періоду або історії певного регіону є обов’язковим, адже містить інформацію про чисельність населення, станову приналежність, основні та додаткові заняття, що є надзвичайно важливим для розкриття загальної картини історичної дійсності. Мета даної роботи полягає у дослідженні соціальної структури населення Мелітопольського повіту наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. на основі Першого всезагального перепису населення Російської імперії 1897року.

Основним джерелом під час вивчення соціальної структури населення є статистичні дані. На відміну від інших джерел державного чи громадського походження, що формувалися “стихійно” у процесі діяльності державних і громадських установ та організацій, а також окремих осіб статистичні матеріали створювалися свідомо за попередньо заданою темою. Статистика покликана встановлювати чисельність населення, його зайнятість, майновий стан, національність, вік, релігійну приналежність. Важливим статистичним джерелом для істориків є матеріали державних переписів населення, які суттєво різняться від попередніх методів обліку населення шляхом проведення ревізій, які переслідували насамперед мету обліку податного населення. Перший всезагальний перепис населення Російської імперії 1897 року містив дані, що засвідчували чисельність населення, розмовну мову, станову приналежність, освіту, вік та рід занять [1, c. 314].

Матеріали Першого всеросійського перепису 1897 року [3] проаналізовані істориками недостатньо як при дослідженні соціального розвитку України у другій половині ХІХ ст., так і при вивченні окремих проблем соціальної історії, тому потребують детальнішого розгляду та аналізу. Кінець ХІХ ст. став для Мелітопольського повіту часом значних змін, які були зумовлені масовим переселенням селян до міста, відкриттям в 1874 році залізничної станції Мелітополь, розширенням мережі торгівельних закладів, збільшенням обсягу виробництва сільськогосподарських товарів, саме ці фактори сприяли зміні соціальної структури населення Мелітопольського повіту [2, c.48]. На основі даних перепису, що стосуються соціальної структури населення Мелітопольського повіту приходимо до висновків. На кінець ХІХ ст. населення Мелітополя та Мелітопольського повіту в загальній кількості складало 402 728 осіб обох статей (о.о.с.), з них дворянство спадкове та особисте 537 о.о.с. (3,46%) в Мелітополі та 1 443 о.о.с.(З,46%) у повіті, що в порівнянні з іншими повітами Таврійської губернії не є чисельним. Духовенство – в місті 52 о.о.с. (0,34%) та 1 168 (30%) у повіті. Одним із станів міста Мелітополя, чисельність якого зростала, було купецтво, загальна кількість 421 о.о.с. (2,72%), на території повіту купців нараховувалось 1 334 (0,35%). Звісно найбільш чисельними станами Мелітополя та Мелітопольського повіту, як і на інших територіях України кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст. були міщани та селяни. Кількість міщан в Мелітополі складала 8 447 о.о.с. (54,53%), а на території повіту 25 295 о.о.с. (6,53%). Селянство було найчисельнішим і складало 354 507 о.о.с. (91,54%) на території повіту та 5 491 (35,45%) умісті Мелітополі. На момент перепису на території повіту знаходилося 2 343 о.о.с. підданих іноземних держава, з них у самому Мелітополі 226 (1,46%). Інші, не чисельні, стани в загальній кількості складали 315 о.о.с. (2,04%) в місті та 1 377 (0,36%) у повіті [3, c. 2-3]. Наведені дані свідчать про те, що переважаюча більшість населення проживала в селах і значно менше в місті, що обумовлювало особливості розвитку основних видів занять населення, переважаючими серед яких були сільськогосподарські. Таким чином, соціальна структура населення Мелітопольського повіту наприкінці ХІХ ст. мало чим відрізняла від інших територій та включала в себе дворян, духовенство, міщан та селян, переважаючим був останній стан, що обумовлювалось специфікою розвитку регіону.

ЛІТЕРАТУРА

1. Источниковедение истории России. – М.,1981.

2. Крылов Н. В. Очерки по истории города Мелитополя. 1814-1917 гг. – Запорожье : Тандем-У, 2008.

3. Первая всеобщая перепись населения Российской империи,1897 г. / под ред. Н. А. Тройницкого. Том ХLІ. Таврическая губерния. – СПб. : Изд-во Центрального статистического комитета МВД, 1904.

Марина Гурбич,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст.викл. О. С. Авдєєва

ПЕРШИЙ ВСЕЗАГАЛЬНИЙ ПЕРЕПИС НАСЛЕННЯ 1897 р.

ЯК ДЖЕРЕЛО У ВИВЧЕННІ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ НАСЕЛЕННЯ МАРІУПОЛЬСЬКОГО ПОВІТУ

Актуальність та історична значущість вивчення питання соціальної структури населення пореформеного періоду пов’язана з тим, що вона одночасно є предметом вивчення широкого кола наук: історії, історичної географії, демографії, етнографії, економічної статистики та ін. Вивчення динаміки цих процесів в минулому може бути корисним і при формуванні сучасної соціально-економічної політики допоможе вберегтися від соціальних катаклізмів. Метою нашого дослідження є аналіз соціальної структури населення Маріупольського повіту 1861-1917 рр. за даними Першого всезагального перепису 1897 р. Питанням соціального складу населення вказаного періоду приділяли увагу як вітчизняні, так і зарубіжні дослідники, серед яких В. Чаславський, Ф. Воропонов, А. Кауфман, Я. Бойко, І. Аносов, Н. Тимірова, В. Богуненко, В. Кабузан, В. Пірко та інші.

Безперечно, основним джерелом під час вивчення цього питання є проведений 28 січня 1897 р. Перший всезагальний перепис населення [3, с.1-2], що є найбільш повним і об’єктивним відображенням життя південноукраїнських повітів пореформеного періоду. За його даними для Маріупольського повіту, що входив до складу Катеринославської губернії, було притаманне чітке розшарування населення за станами. Селянство було найбільш чисельним станом: 224 785 осіб обох статей від 254 054 о.о.с. загальної кількості населення повіту. У другій половині ХІХ ст. відбувалися інтенсивні міграційні процеси, які особливо посилилися після селянської реформи 1861 р. і були у більшій мірі пов’язані з потребою вільних робочих рук і наявністю на території даного повіту достатньої кількості незаселених територій. Саме тут навіть безземельні селяни могли знайти собі роботу у межах свого повіту, не вдаючись до міграцій в інші регіони. Наприкінці ХІХ ст. сформувався Південний гірничопромисловий район, у межах якого діяло 13 металургійних заводів, серед яких у Маріупольському та сусідньому з ним Бахмутському повітах – 8 [2, с. 23].

Значно меншою, у порівнянні з чисельністю селян, була кількість міщан на території Маріупольського повіту і складала 23217 о.о.с. Така значна різниця пояснюється, перш за все тим, що до складу повіту входило лише одне велике місто – Маріуполь, що нараховувало 31116 о.о.с. З них лише 16053 о.о.с. були міщанами. Загальна ж кількість міщан повіту становила 23217 о.о.с. Крім того, основним заробітком тогочасного мешканця Півдня України було сільське господарство, тому люди не бачили необхідності залишатись у містах і переселялись до більш віддалених, але економічно вигідніших територій. З цих же причин не значною була і кількість купців – 722 о.о.с. На території Маріупольського повіту на 1897 рік нараховувалось 1509 дворян, їхня кількість помітно зменшувалась. Втративши кріпосних у результаті реформи 1861 року, вони вимушені були перебудовувати власне господарство на основі найманої робочої сили. Як наслідок – дрібних поміщиків стало у декілька разів більше, ніж середніх та великих [1, с. 67]. Перший всезагальний перепис 1897 р. зафіксував також 989 о.о.с., які відносились до прошарку духовенства та 1669 іноземних підданих. Таким чином, Перший всезагальний перепис населення 1897 року відзначив наявність на території Маріупольського повіту таких прошарків суспільства: селяни, міщани, дворяни, купці, духовенство іноземні піддані та інші стани.

ЛІТЕРАТУРА

1. Миронов Б. Н. Историческая социология России : учебн. пособие / Б. Н. Миронов ; под общ. ред. В. В. Козловского. – Спб. : Издательский дом С.-Петерб. ун-та ; Интерсоцис, 2009. – 536 с.

2. Нариси етнічної історії Донеччини (ХVІІІ – поч. ХХ ст.) / В. О. Богуненко, О. С. Дадашов та ін. – Артемівськ, 2008. – 108 с.

3. Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г. Т. ХІІІ. Екатеринославская губерния. – С.-Петерб., 1904. – 234 с.

Юрій Долгіх,

6 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: д.іст.н., проф. І. І. Лиман

ІСТОРІЯ ПОВСЯКДЕННОСТІ ІСТОРІЇ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ

(ЗА МАТЕРІАЛАМИ СЕЛЯНСЬКИХ МЕМУАРІВ ТА ЩОДЕННИКІВ)

Історія повсякдення є важливою віхою у розвитку науки про суспільство. Вивчення минулого повсякденності уможливлює глибше проникнути в історичний процес, по-новому поглянути на нього передусім завдяки тому, що вивчається досвід пересічних людей, звичні, повсякденні практики поведінки, які раніше залишалися непоміченими через свою очевидність і буденність.Одні науковці вивчають селянську минувшину на соціально-економічному й політичному тлі, у взаємозв’язку з іншими важливими суспільними подіями, масовими народними рухами тощо. Інші – поступово вводять минуле селянства в мікроісторичну перспективу, маючи за об’єкт різні проблеми економічної, соціальної, культурної та релігійної його сфери.

Учені мотивують вивчення повсякденності тим, що вона поєднує в одне ціле різні прояви діяльності людини – приватне життя з публічним, утилітарно-прагматичні дії з ідейними та морально-етичними виборами, побутові аспекти життя з трудовою діяльністю, групові й вікові інтереси із загальносуспільними, локальні події вписує у загальнодержавні, буденні настрої трансформує у ментальні характеристики тощо. У центрі інтересів дослідника має перебувати конкретна людина, поведінка, звички, манери і світогляд якої можуть бути типовими для цілої соціальної групи або певного середовища (парафія, село, родина) [2, с. 5]. Вагомий внесок у дослідження життя і побуту селян зробили різні комітети і відділи наукових товариств, урядові комісії, а також етнографи-народознавці другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (серед них – Х. Вовк, Д. Зеленін, П. Іванов, О. Кістяківський, М. Маркевич, М. Милорадович, О. Пипін, М. Сумцов).

У процесі опису всієї багатогранності тих процесів, що відбувалися на селі, історія особливо взаємодіє з антропологією, етнографією, психологією, лінгвістикою, культурологією та іншими науками. Важлива роль відводиться соціальній психології в плані виявлення настроїв, причин поведінки і дій різних груп селянства, сприйняття ним навколишнього світу, його реакції на найважливіші суспільні процеси і явища. Роль соціології виявляється у вивченні таких аспектів, як праця селян, їх побут, сім’я, особистість, образ і якість життя, ціннісні орієнтації, потреби, інтереси, місце в соціальній структурі суспільства тощо. Застосування методики історичної демографії сприяє вивченню буття сільського населення (динаміки чисельності, змін його складу, розселення і густоти, міграцій, народжуваності й смертності, стану здоров’я, хвороб і т. д.).

Повсякдення включає в себе надзвичайно багато різних аспектів, що ускладнює визначення меж предмета його дослідження. Зокрема під час вивчення щоденного життя селян аналізуються: 1) буденні відносини їх із чиновниками, інтелігенцією, дворянами, духовенством, міщанами, національними меншинами, а також й у власному середовищі; 2) розмежування всередині соціальної групи; 3) долі окремих людей і конкретні події, які їх стосуються; 4) повсякденні турботи і тривоги; 5) уявлення й ідеї, освіченість; 6) родинні відносини; 7) щоденна праця, її умови, сприйняття аграрних перетворень та ставлення до землі; 8) дозвілля і відпочинок; 9) релігійно-міфологічна сфера буття; 10) їжа й напої; 11) житло; 12) одяг та взуття; 13) санітарно-гігієнічні особливості; 14) роль традицій і звичаїв у повсякденності; 15) неординарні й звичні вчинки; 16) злочини та покарання [1. с. 86].

Таким чином, історіографія повсякдення селян пореформеної доби має свій розвиток. Окремі елементи їх буденного життя висвітлюються, зокрема, в етнографічних дослідженнях другої половини ХІХ – початку ХХ ст., працях істориків, народознавців, діячів земств. Сучасна українська історична наука розширює свою методологічну базу, звертаючись до найновіших розробок західних вчених, застосовує теоретичні установки й методи мікроісторії, соціальної психології та культурології, етнології й антропології. Але комплексно історія повсякдення селянства перебуває на початковій стадії своєї розробки, тому має неабиякі перспективи для подальшого розвитку в Україні [2, с. 7].

ЛІТЕРАТУРА

1. Бондар В. Історія селянства Російської імперії пореформеного періоду: в пошуках нових дослідницьких парадигм / Вадим Бондар // Український історичний збірник. Вип.13. – К., 2010. – С. 85–96.

2. Коляструк О. Теоретико-методологічні аспекти вивчення повсякденного життя / Ольга Коляструк // Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921–1928 рр.) : колективна монографія / відп. ред. С. В. Кульчицький : в 2 ч. – Ч 1. – К. : Інститут історії України НАН України, 2009. – С. 5–8.

Аліна Зезюліна,

4 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: асист. Р. В. Мяснікова

ПІРАМІДА ХЕОПСА – ОДНА З НАЙВИЗНАЧНІШИХ ПАМ’ЯТОК АРХІТЕКТУРНОГО МИСТЕЦТВА ДАВНИНИ

Актуальність даного дослідження полягає в тому, що історією створення пірамід цікавились дослідники протягом багатьох століть. Можна, навіть, сказати, що скільки людей, стільки й думок. Досі нові дослідники висувають нові теорії щодо їх створення і призначення. Досить цікавою для дослідження є піраміда Хеопса, так як вона найбільша за своїми масштабами, тому й найбільш цікавою є історія її створення. У даному досліджені буде розглянуто питання створення і оформлення піраміди, теорії щодо її розташування та значення піраміди в світовій історії.

Геродот (Історія, II, 124) розповідає, що спорудження Великої піраміди тривало 30 років, з яких 10 років зайняло будівництво дороги для підйому кам'яних блоків, 20 же років велося будівництво самої піраміди. При будівлі гробниці Хеопса протягом кожного тримісячного будівельного циклу безупинно працювало по 100 тисяч чоловік. Зведення піраміди, що вимагало великої концентрації робочої сили, що було при цьому надзвичайно тривалим процесом (20–30 років), не могло обійтися без деяких переробок і відхилень від первісного проекту, що вводилися в процесі будівельних робіт. Варто не забувати про те, що піраміда Хеопса є першою цілком закінченою пірамідою, кут нахилу стін якої є найбільше правильним рішенням для конструкцій такого типу. Вячеслав Козиньський висунув гіпотезу щодо причини відхилення царської похоронної камери від головної осі піраміди, що неодноразово викликало зовсім фантастичні теорії. Автори цих теорій виходили з нібито загадкових цифр, що таяться в пропорціях цього спорудження. Козиньський же вважав, що під час будівництва піраміди відбулася деяка перерва в доставці граніту, і щоб уникнути простою велику галерею простягнули вище, ніж передбачалося раніше, що у свою чергу викликало відхилення похоронної камери від головної осі піраміди. Можливо, що з метою передати тиск величезної ваги кладки при новому розташуванні склепу, над його перекриттям була споруджена розвантажувальна конструкція, що складається з п'яти рядів гранітних блокові порожнечами між ними, задачею якої було забезпечити можливо велику міцність гранітної стелі склепу. Після закінчення будівлі виявилося, однак, що спорудження цієї конструкції було недостатньою мірою для запобігання похоронної камери. Тиск величезної кам'яної маси на неправильно розташований склеп було настільки велике, що його перекриття тріснуло. Важко собі представити, щоб фараона могли поховати в ушкодженій похоронній камері. От чому в ній так і не було виявлено залишків царського саркофага.

Сама піраміда являє собою лише частину, а вірніше головний елемент цілого ряду будівель, що утворять єдиний похоронний ансамбль, розташування яких було тісно зв'язане з царським похоронним ритуалом. Архітектурний ансамбль, що оточував піраміду, будучи тісно зв'язаний з давно вже сформованим царським похоронним ритуалом, відбиває одночасно панували тоді в Єгипті суспільні відносини. У цьому місті мертвих, як і в місті живих, найвище місце займав фараон, прославляння й обожнювання якого було власне кажучи головною ідеєю піраміди. Хоча дослідники давно вже звернули увагу на зміни в первісному плані Великої піраміди, що виникли в процесі її будівництва, у спостереженнях і висновках Козиньського ми вперше знаходимо не тільки оригінальну і при тім чисто практичну спробу тлумачення “таємничих” елементів, властивій усипальниці Хеопса, але і новий погляд на організацію будівництва такого роду місць вічного спокою. Пройшли тисячоліття, а Монументальний царський некрополь у Гізі устояв усупереч піскам пустелі і руйнівної діяльності людини. До дійсного дня він є найбільш грандіозним археологічним комплексом Єгипту, що свідчить не тільки про могутність правителів Древнього царства, але одночасно про сміливу думку тодішніх архітекторів, а також про неповторну майстерність мулярів і робітників.

ЛІТЕРАТУРА

1. Всесвітня та зарубіжна література / за ред. Козира. – К., 2001. – 231 c.

2. Історія Єгипту : у 2-х книгах. – К., 1999. – 223 с.

3. Сім чудес світу. – М., 2000. – 342 с.

Владислав Іванчук,

1 курс Інституту психолого-педагогічної освіти та мистецтв.

Наук. керівник: аспір. Ю. Ю. Королевська

ПОХОДЖЕННЯ ТА ВЖИВАННЯ ТЕРМІНУ “УКРАЇНА”

У наш час зріс інтерес до походження українського народу та його мови. Про це свідчать численні публікації, серед авторів яких не тільки фахівці-вчені, але й аматори-журналісти, письменники, інженери, лікарі, комерсанти тощо. Тому і не дивно, що поряд з науковими висновками, підтвердженими документами й фактами, висловлюється чимало казкових і міфічних уявлень про історію нашого народу та його мови. З іншого боку, деякі автори, дотримуючись застарілих догм і поглядів, відсувають початок самостійної історії українців і формування української мови аж до XVII – XVIII ст., а всі попередні періоди пов'язують з існуванням російської державності. Походження слова “країна”, “вкраїна”, “україна” губиться в темряві античних віків. “Країна”, “вкраїна”, “україна” синоніми, що мають одне слов’янське і українське походження. С. Шелухін виділяє спільний корінь “krajь” – у значенні [своя] “країна”, [власна] “земля”.

Найвірогіднішою й найпереконливішою слід вважати версію, яка пов'язує назву Україна зі словами край, країна, хоч зв'язок цей не прямий, а значно складніший. Як дослідив український учений В. Скляренко [3], процес становлення поняття “Україна” був досить тривалим і мав декілька етапів. Оскільки слов'янські племена споконвіку мали свої території, які здебільшого відділялися природними рубежами – річками, лісами, болотами, солончаками (отже, ніякої мішанини племен не було), давньослов'янське слово край “відрізок, шматок землі” набуло нового значення – “територія, що належить племені”, а згодом також і значення “крайня межа території племені, початок (або кінець) території племені, берег”. На означення простору в праслов'янській мові вживався спеціальний суфікс -іна (dol + ina = dolina “долина”, niz + ina = nizina “низина”). За цим самим зразком ще в праслов'янський період утворилося і слово країна (kraj + ina) у значенні “територія, яка належить племені”. Разом з іменником край у праслов'янській мові був також іменник украй (*ukrajь), що означав “відрізок від шматка; відділений шматок землі; відділена частина території племені; крайня межа відділеної частини території племені” [2]. На час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648–1654 рр.), як відзначає В. Скляренко, Україною називалися не тільки запорозькі, а вже всі наддніпрянські землі. Очевидно, від цього часу під Укрáїною стали розуміти цілу країну. Згодом ця назва поширилася й на інші східноукраїнські землі. Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва Україна поширилася й на західний реґіон і стала спільною для всієї етнічної території українців [3].

У різні часи назва “Україна” обіймала дещо різні за змістом поняття. Спочатку вживається як географічне позначення Київського порубіжжя. Тільки у кінці XIIIст. Галицько-Волинське князівство надає цій назві іншого смислового значення – “країна” або “рідна земля”. Упродовж XV-XIII ст. Одночасно існувало два значення назви “Україна”: польсько-шляхетське та українсько-народне. У першому випадку це територія Південно-Західної Русі, яка розглядалась як географічне позначення кордону між західною цивілізацією і східним “варварським” Російським православ`ям. У другому цей термін уособлював у собі порубіжні степові простори, які захищали собою рідну землю. Цей термін зустрічається навіть у Євангелії. Назва нашої країни УКРАЇНА з'явилася в останній чверті XII ст. Уперше в Іпатському списку “Повісті минулих літ”, де літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 р., сказано: “І плакали по ньому всі переясяавці... За ним же Україна багато потужила”. Через два роки, у 1189 р., було відзначено, що князь Ростислав приїхав “до України Галицької” [1]. Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Таким чином, складна і болісна історія націо- та державотворення українського народу відбилася й на долі власної назви його країни. Маючи в минулі століття різне змістовне наповнення, на наш час поняття “Україна” остаточно набуло значення назви нашої країни, ставши символом незалежності й предметом пошани всіх національно свідомих українців.

ЛІТЕРАТУРА

1. Наконечний Є. Украдене ім'я : Чому русини стали українцями [Електронний ресурс] / Євген Наконечний. – Львів, 2001. – Режим доступу : .ua/nakonechny/index.html

2. Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов [Електронний ресурс] / Григорій Півторак. – Режим доступу : .ua/pivtorak/pivtorak.htm

3. Скляренко В. Звідки походить назва Україна? / В. Скляренко // Україна. – 1991. – № 1. – С. 20–39.

Валентина Карташова,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. О. С. Авдєєва

ПЕРШИЙ ВСЕЗАГАЛЬНИЙ ПЕРЕПИС НАСЕЛЕННЯ 1897 р. ЯК ДЖЕРЕЛО ВИВЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ НАСЕЛЕННЯ БЕРДЯНСЬКОГО ПОВІТУ

Україна є однією з держав з поліетнічним складом населення. На сьогоднішній день гостро постало питання наукового осмислення процесу формування окремих регіонів країни. В умовах національного, державного та культурного відродження України все більшого значення набувають проблеми чисельності, національного та соціального складу населення в окремих регіонах. Вагомого значення для більш ґрунтовного вивчення соціальної історії набувають дані статистичних джерел. Активна колонізація Півдня України не лише поліпшила стан розміщення продуктивних сил на території краю, а й сприяла виникненню нових населених пунктів. Бердянський повіт у 2 пол. ХІХст. – це простір концентрованого прояву етнонаціонального фактору. Мета дослідження полягає у комплексному вивченні соціальних процесів на території Бердянського повіту в 2пол. ХІХст. – поч.ХХст. на базі введення в роботу статистичних даних Всезагального перепису 1897року.

Специфіка геополітичного положення та економічного розвитку краю великою мірою визначила особливості складу його населення. Так, за даними перепису на території Бердянського повіту налічувалось 304718 осіб обох статей ( о.о.с.), з них: дворянство налічувало 1532 о.о.с., духовенство 1101 о.о.с. З розвитком торгівлі зростала й кількість населення, що цим займалася. Так, купецтво становило 896 о.о.с. Щодо міщанства, то на території Північного Приазов'я пануючим станом воно було саме у Бердянському повіті – 32676 о.о.с. Найчисельнішою групою населення було селянство – 263958 о.о.с. Специфічну групу населення становили іноземні піддані – 3526 о.о.с. Інші стани, що не ввійшли в жодну з перелічених категорій налічували 1029 о.о.с. [3].

Таким чином, соціальний склад населення Бердянського повіту характеризувався надзвичайною строкатістю. До нього входили: дворянство, духовенство, купецтво, міщанство, селянство та інші стани. Це було зумовлено геополітичним положенням та розвитком торгівельних відносин.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бастрыга И. Начала истории Бардянска / И. Бастрыга, И. Лыман. – Запорожье, 2002.

2. Миронов Б. Н. Социальная история России периода империи (ХVIII – начало ХХ в.) : в 2 т. / Б. Н. Миронов. – СПб. : Дмитрий Буланин, 2003. – Т. 1. – 2003.

3. Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. Издание Центрального статистического комитета Министерства внутренних дел. ХLI. Таврическая губерния / под ред. И. А. Тройницкого. – СПб, 1904.

Юлія Мартиненко,

5 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.іст.н., доц. Т. К. Захарченко

СВОЄРІДНІСТЬ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ НАСЕЛЕННЯ БЕССАРАБІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст.

Бессарабія відноситься до тих регіонів Російської імперії, які постійно були об’єктом іноземного посягання. Як прикордонна територія вона перебувала під владою різних держав, що наряду з особливостями її національного складу обумовило своєрідність соціальної структури населення Бессарабії у другій половині ХІХ ст. Зазвичай, під соціальною структурою розуміють тривалий уклад соціальних взаємодій між елементами суспільства, що певним чином відображає соціальна стратифікація [4, с. 349]. У Бессарабії соціальні стани мали свої особливості і не співпадали із загальноімперськими. Внаслідок цього актуальним є дослідження на їх прикладі міжнаціональних та міжетнічних відносин слов’янських народів. Метою роботи виступає вивчення специфіки соціальної структури населення Бессарабії у другій половині ХІХ ст. у порівнянні із загальноросійською. Це питання є досить актуальним для Молдови, України, Румунії та інших країн, тому його висвітленням займалися такі вчені як І. Анцупов, Л. Берг [1], В. Жуков, В. Зеленчук та інші.

Основними соціальними станами Бессарабії, обумовленими переважанням молдавського населення є бояринаші, мазили, рупташі, неран, резеші. У ХVІІІ ст. спостерігаємо спробу влади підвести їх до російського табеля про ранги. Так, було вирішено дарувати спадкове дворянство тим жителям Бессарабії, які або предки яких мали наступні боярські чини: великий логофет, великий ворник, вистерник, хатман, постельник, камораш, ага, спатарь, бан, комис, каминарь, пахарник, сардарь, стольник, армаш, медельничар, ключар, сулджар, питарь, житничар, шатрарь та інші [3]. Усі вони мали свою специфіку. Так, чиновники нижчих ступенів називалися в Молдавії боєринашами, тобто боярськими дітьми. Їх у Бессарабії було дуже мало, і вони були визнані особистими дворянами. Нащадки чиновників, що не несли державної служби, відносилося до класу мазилів. Мазил – слово турецьке й означає відсторонений від служби, відставний. Вони платили лише хлібний і грошовий збір і “даждію”, тобто збір в 2 руб. 67 коп. сріблом із родини. Нащадки духівництва, що залишилися мирянами, називалися рупташами. Вони, як і мазили, були прирівняні владою до однодворців.

Одна з категорій селянського населення носила назву царан або земських людей, селян. Царани жили головним чином на поміщицьких і монастирських землях, частиною на власних. Юридично кріпосного права в Бессарабії не було, тому, відповідно до положення, виданому господарем Олександром Гікой у 1775 році, царани за право користування землею відбували на користь поміщиків різні повинності. Російською владою для них передбачалися певні особливості проведення реформ. Особливим і надзвичайно оригінальним класом сільського населення в Бессарабії були резеші. На відміну від царан вони мали вотчини, якими володіли спільно. Резешами могли бути особи різних станів. Так, серед 297 родин резешів, що були в Хотинському повіті в 1883–1884 роках, половина були однодворці, чверть царан, 12% міщани, 6% дворяни, крім того, були резеші з духівництва, відставних солдатів і, навіть, із австрійських підданих [1, с. 94]. Однак, влада намагалася не вживати в офіційних документах цих назв, не бажаючи підкреслювати своєрідність території. Так, згідно даних статистичних таблиць, у 1858 році на 100 чоловік населення в містах Бессарабії приходилося: міських станів 89,82%; військових 5,93%; дворян 2,06%; духівництва 0,94%; сільських станів 0,57%; інших 0,69% [2]. Хоча зовсім не враховувати специфіки соціальної структури регіону влада не могла, видаючи спеціальні укази для їх врегулювання.

Таким чином, населення Бессарабії у другій половині ХІХ ст. мало свою специфічну соціальну стратифікацію, відмінну від загальноросійської. Тут спостерігаємо стани бояринашів, мазилів, рупташів, неран, резешів та інших, які до того ж мали і певні чини зі своїм власним укладом життя. Вони складали цілісну структуру, у якій практично не було місця для іноземного чиновництва (російського, румунського або турецького). Своєрідність соціальної структури була обумовлена багатьма чинниками і не завжди підтримувалася офіційною владою.

ЛІТЕРАТУРА

1. Берг Л. С. Бессарабия : страна, люди, хазяйство / Л. С. Берг. – Кишинев, 1993. – 248 с.

2. Населення Бессарабії за урядовими переписами другої половини XIX ст. – початку XX ст. Історико-демографічний аналіз [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /sociology/c00076182.html

3. Стисла історія дворянства в Бессарабії // Е. А. Румянцев о генеалогии бессарабского дворянского рода Бузни [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /dvor1.htm

4. Танчин І. З. Соціологія : [навч. посібник] / І. З. Танчин. – К. : Знання, 2007. – 341 с.

Петр Назаров,

4 курс социально-гуманитарного факультета.

Научн. руковод.: к.ист.н., доц. В. А. Папанова

СТРОИТЕЛЬНЫЙ КОМПЛЕКС № І (ИТОГИ РАСКОПОК 2010 г.)

Строительные остатки, выявленные в результате раскопок 2010 года на некрополе Ольвии (район Широкой балки), представляют собой несколько строительных комплексов. Строительный комплекс № І состоял из трех помещений – жилого (помещение № 1) и двух подсобных (хозяйственные помещения № 1 и № 2). Помещение № 1 заглублено в материк на 0,7-1 м и является прямоугольным в плане. В 1996 году были раскрыты сырцово-каменные цоколи кладок № 2 и № 3, а в 2010-м – № 3а и № 5, которые позволили обозначить контуры помещения. Помещение ориентировано по линии юго-восток-северо-запад. Площадь помещения около 8,12 кв.м. Уровень пола (?) зафиксирован на глубине 1 м от уровня современной поверхности. Западная стенка длиной 2,8 м, высотой 1. Ее северная часть – кладка №2, а южная – дверной проем (?) в подсобное помещение № 2. Восточная стенка кладка 5а (?), сохранилась только небольшая часть кладки, образующая северо-восточный угол с кладкой №3а, длиной 0,5 м, шириной 0,2-0,3 м, высотой 0,3 м. Северная стенка – кладка №3-3а – длиной 2,9 м, шириной 0,3-0,25 м, высотой 0,5–0,83 м. Южная стенка – кладка №5, которая сохранилась частично в западной части помещения [2]. Юго-западный угол помещения не обнаружен, а кладка, по всей видимости, имеет продолжение в северо-западном направлении.

Кладки цоколей преимущественно двухлицевые, одно-двухслойные выполненные в постелистой и орфостатно-постелистой технике с соблюдением рядности [1, с. 90–119]. Кладки клали на сырцово-глинистом растворе. В качестве строительного материала использовались бутовые камни из ракушечника и известняка.камни всех кладок грубо обколоты, плохо выкадрованы и обработаны. Стены помещения, по всей видимости, были сложены из сырца. Развалы сырцов были прослежены в процессе работ на данном участке. Помещение № 1 имеет два подсобных помещения. С севера к нему пристроено хоз. помещение № 1, а с запада – хоз. помещение № 2.

Хозяйственное помещение № 1 образуют кладки № 1-3. В данный момент не представляется возможным определить его точные очертания. Площадь его сохранившейся части 1,1 кв.м. Северную стенку хоз.помещения № 1 образует кладка № 1, южная стенка – кладка № 3, западная стенка – северная часть кладки № 2 длиной 0,63 м. Восточная стенка – не сохранилась. Хозяйственное помещение № 2 пристроено с запада к помещению № 1. Прямоугольное, сохранился северо-восточный угол, который образуют кладки № 2 и № 4. Северная стенка – кладка № 4 длиной 1,45 м, высотой 0,6-0,75 м, шириной 0,3-0,4 м. Восточную стенку хоз. помещения № 2 образует кладка № 2, точнее ее южная часть длиной 0,8 м. Западная и южная стенки не обнаружены. В северо-восточном углу хоз. помещения № 2 “на глубине 0,6 м от верха кладки №2 раскрыты, залегающие постелисто, с небольшим наклоном к югу две плиты и обработанный блок. Обработанный блок залегает на глубине 0,5 м от верха кладки №2 и уходит под юго-западный фасад. Это хорошо выкадрованный и мелко околотый блок песчаника толщиной 0,16 м. Блок явно вторичного использования” [3, с. 5]. Заполнением комплекса служил темноглинистый и сероглинистый грунт. При разборке был обнаружен вещественный материал, в том числе ножка лесбосской амфоры середины VI в. до н.э. (инв. № 203) и медная ольвийская монета около 380-360 гг. до н.э. (инв.№ 222) [2, с. 5]. Среди находок керамики преобладают фрагменты амфор.

Итак, строительный комплекс № І состоял из трех помещений – жилого и двух подсобных (хозяйственных). О подсобном характере хозяйственных помещений № 1 и № 2 свидетельствует, главным образом, значительно меньшие размеры, нежели размеры помещения № 1. Небольшое расстояние между южным окончанием кладки № 2 и кладкой № 5 позволяет предположить расположение здесь дверного проема между соседними помещениями. Строительный комплекс нуждается в доисследовании, в частности определении его западных границ.

ЛИТЕРАТУРА

1. Крижицький С. Д. Елліністичні житлові будинки Ольвії / С. Д. Крижицький // Археологія. – К., 1969. – В. XXII. – С. 90–119.

2. Ляшко С. Н. Отчет. Охранные раскопки на участке “Некрополь юго-восточный (Широкая балка)” в 2010 г. / С. Н. Ляшко, П. А. Назаров, В. А. Папанова // Научный архив института археологии Национальной Академии наук Украины. – К., 2010. – 180 с.

3. Ляшко С. Н. “В самой крепости жила только меньшая часть ольвийцев…” / С. Н. Ляшко, В. А. Папанова // Боспорский феномен : проблема соотношения письменных и археологических источников. – СПб., 2005. – С. 193.

Maciej Nowak,

Uniwersytet Rzeszowski Instytut Historii.

Kierunek: ks. prof. dr hab.Historia

Promotor: Stanisław Nabywaniec

POLSCY BISKUPI NA SOBORZE WATYKAŃSKIM II – UDZIAŁ I DZIAŁALNOŚĆ

Kiedy 25 I 1959 r. Jan XXIII zapowiedział zwołanie soboru powszechnego, zapanowało powszechne zdziwienie. Był on pierwszym papieżem, który po Soborze Watykańskim I odważył się na taki krok. Ale nie był pierwszym, który o tym myślał. Wkrótce po Soborze Watykańskim II stało się wiadome, że plany zwołania soboru istniały już za Piusa XI i Piusa XII, ale oczywiście nigdy nie przedostały się do opinii publicznej. W nauczaniu Piusa XII dominowały tematy, które w uzupełnionej postaci wróciły na obrady Soboru Watykańskiego II. Już Pius XI, na początku swego pontyfikatu, nosił się z myślą zwołania soboru, który miał stanowić kontynuację nie zakończonego Soboru Watykańskiego I. Nie jest rzeczą jasną, czy zwołanie soboru nie byłoby pierwszą czynnością pontyfikatu Piusa XII. Wybuch II wojny światowej uniemożliwił podjęcie takiej decyzji. Papież ten zaczął zatem po wojnie mówić o soborze [3, s. 649-691]. W latach 1948-1951 Pius XII zlecił przeprowadzenie intensywnych analiz. W 1951 r. papież czuł się już jednak za stary by samemu przeprowadzić takie dzieło. Zdawał sobie doskonale sprawę, że już samo przygotowanie soboru wymagałoby wielu lat. Niemniej jednak należy pokreślić, że Pius XII poprzez swoje nauczanie, szczególnie wyrażone w licznych encyklikach, przygotował fundamenty pod przyszły sobór; sobór, który miał mieć inny charakter od poprzednich.

Zapowiedziany przez Jana XXIII sobór powszechny odbył się w bazylice św. Piotra jako 21 w dziejach Kościoła katolickiego. Vaticanum II zainaugurowane zostało 11 X1962 r. przez papieża Jana XXIII. W latach 1962 – 1965 odbyły się cztery sesje. Pierwszej z nich przewodził papież Jan XXIII, a po jego śmierci – papież Paweł VI. Z całokształtu uchwał soborowych wyłania się program gruntownej odnowy życia religijnego, wyznaczonej zasadami aggiornamento (przystosowanej odnowy) oraz approfondimento (pogłębienia). Sobór Watykański II uważany jest za jeden z najważniejszych w historii Kościoła katolickiego. Zgodnie z wezwaniem inicjatora Jana XXIII skupił się na działaniach konstruktywnych, rezygnując z sądów potępiających; w dyskusji nad wszystkimi poruszanymi zagadnieniami kierował się zasadą wolności wyrażania przekonań. Dokonał . odnowy struktur organizacyjnych Kościoła, wypracował nowe sposoby realizowania jego posłannictwa w świecie, stanowił poważny krok naprzód w dziele ekumenizmu.

Lista polskich ojców soboru objęła w sumie 66 osób. W czasie rozpoczęcia Soboru Watykańskiego II Polska liczyła 65 biskupów i wszyscy oni zostali zaproszeni na sobór, ale władze państwowe tylko nielicznym przyznały paszport. Podczas trwania pierwszej sesji obecnych było 16 ordynariuszy, 9 sufraganów i biskup rezydujący w Rzymie (abp Józef Gawlina), opat (o. Augustyn Ciesielski) oraz generał zakonu (o. Ludwik Nowak), w sumie 28 osób. W drugiej sesji wzięło udział 9 ordynariuszy, 19 sufraganów, biskup rezydujący w Rzymie (abp Józef Gawlina) i opat (o. Augustyn Ciesielski), na trzeciej sesji ordynariuszy było 15, sufraganów 17 i dwóch biskupów rezydujących w Rzymie (abp Józef Gawlina i bp Władysław Rubin). W czwartej sesji uczestniczyło 15 ordynariuszy, 30 sufraganów, biskup rezydujący w Rzymie (bp Władysław Rubin), opat (o. Augustyn Ciesielski) i generał zakonu (o. Jerzy Tomziński,) [2, s. 94-97]. Z ordynariuszy we wszystkich czterech sesjach uczestniczyli: kard. Stefan Wyszyński, abp Antoni Baraniak (Poznań), abp Karol Wojtyła (Kraków), bp Piotr Kałwa (Lublin), bp Michał Klepacz (Łódź), bp Kazimierz Kowalski (Pelplin), bp Edmund Nowicki (Gdańsk), bp Antoni Pawłowski (Włocławek). Spośród sufraganów w całym soborze uczestniczył tylko bp Herbert Bednorz, koadiutor cum iure successionis biskupa katowickiego Stanisława Adamskiego. Większość sufraganów wyjeżdżała na sobór dwukrotnie (21), czterech udało się do Rzymu trzykrotnie, reszta wzięła udział w jednej z sesji, najwięcej bo aż 15 wyjechało na sesję czwartą. Można zatem przyjąć, że udział w soborze wzięło 90% polskich biskupów (ogółem w Polsce było w czasie zakończenia soboru 73 biskupów). Na Soborze Watykańskim II nie byli obecni obaj biskupi z Białegostoku: Adam Rawicki i Władysław Muszyński, nie był również obecny infułat Michał Krzywicki z Drohiczyna ani jego sufragan bp Władysław Jędruszuk, bp Stanisław Adamski z Katowic, wikariusz kapitulny z Lubaczowa, infułat Jan Nowicki, bp Kazimierz Tomczak z Łodzi, bp Wojciech Tomaka z Przemyśla, bp Ignacy Świrski z Siedlec, bp Jan Lorek z Sandomierza oraz jego sufragan bp Piotr Gołębiowski [6, s. 17-19].

Biskupi polscy na czele z prymasem Wyszyńskim przesłali do sekretariatu soboru 38 postulatów, które miały stać się przedmiotem obrad przyszłego soboru. Do komisji przygotowujących sobór zostało powołanych 7 polskich biskupów. Spośród obecnych na soborze polskich biskupów najbardziej aktywny był kard. Wyszyński oraz kard. Wojtyła. W instytucjach soborowych znalazło się 7 polskich biskupów, nie licząc grupy audytorów w osobach Mieczysława Habichta, przedstawiciela Polonii i prof. Stefana Świeżawskiego z Polski oraz grupy utworzonej po trzeciej sesji soboru dla opracowania projektu uchwały o Kościele w świecie współczesnym, do której obok dwóch wymienionych audytorów weszli abp Karol Wojtyła, abp Bolesław Kominek oraz bp Herbert Bednorz. W instytucjach soborowych znaleźli też miejsce inni Polacy: abp Antoni Baraniak w Komisji do spraw Kościołów Wschodnich, bp Franciszek Jop w Komisji do spraw liturgii, bp Michał Klepacz w Komisji do spraw Studiów i Seminariów, abp Bolesław Kominek oraz bp Herbert Bednorz w Komisji do spraw Apostolstwa Świeckich, Prasy i Widowisk, bp Edmund Nowicki w Trybunale Administracyjnym, bp Herbert Bednorz w Soborowym Komitecie Prasowym oraz ks. Szczepan Wesoły w Soborowym Biurze Prasowym. W gronie ekspertów znaleźli się ponadto o. Feliks Bednarski OP, ks. Andrzej Deskur i ks. Bolesław Filipiak.

W trakcie trwania całego soboru polscy biskupi zabrali głos 76 razy, a wypowiedzi zgłoszonych na piśmie do Prezydium Soboru było 56. Niemal wszyscy obecni na soborze biskupi doszli przynajmniej raz do głosu, co nie znaczy, iż do tego ograniczała się ich aktywność, bowiem treść przemówień ustalano kolegialnie. Wystąpienia biskupów dotyczyły niemal wszystkich poruszanych na soborze problemów. Niemniej pewne tematy przyciągały szczególną uwagę polskich ojców soboru, głównie wypowiedzi o Kościele oraz o Kościele w świecie współczesnym. Polacy zgłaszali się w obu przypadkach po 14 razy do głosu. Następny w kolejności był problem posługiwania biskupów (8 razy). Kardynał Wyszyński zgłaszał się do dyskusji 9 razy (3 razy o Kościele i 2 razy o Kościele w świecie współczesnym, o jedności Kościoła, o biskupach, o wolności religijnej). Siedem wystąpień abpa Karola Wojtyły miało za przedmiot: Kościół (2), wolność religijną (2), Kościół w świecie współczesnym (2), apostolstwo świeckich i źródła Objawienia. Osiem razy zabierał głos bp Klepacz, poruszając następujące tematy: Kościół (1), Kościół w świecie współczesnym (3), źródła Objawienia, ekumenizm, posługę biskupów i wolność religijną [1]. Głosy innych biskupów, wyrażające zresztą nie ich prywatne opinie, ale stanowisko polskiego Episkopatu, rozkładały się równomiernie na inne poruszane na soborze zagadnienia, chociaż wiodące były wyszczególnione wyżej problemy. Wyraźnie skoncentrowano się na kluczowych sprawach, jak konstytucja dogmatyczna o Kościele, gdzie Episkopat Polski przedłożył Pawłowi VI memoriał postulujący ogłoszenie Maryi Matką Kościoła. Racje teologiczne i duszpasterskie wyłożył prymas Wyszyński w prelekcji wygłoszonej 16 IX 1964 r. Episkopat polski szedł tu wyraźnie pod prąd tendencji liberalnych głoszących potrzebę ,,oczyszczenia” zarówno teologii jak i praktyki kościelnej z motywów ludowych i sentymentalnych, do których zaliczano także wątki mariologiczne w teologii i pewne przejawy pobożności maryjnej. Równie żywe było zainteresowanie biskupów polskich konstytucją o Kościele w świecie współczesnym. Przedstawiono dwa opracowane w kraju pełne projekty jej tekstu [7, s. 167-169].

Przed każdą sesją soborową i na jej zakończenie biskupi kierowali list pasterski do wiernych. Na zakończenie soboru taki list pasterski skierowano osobno do wiernych i osobno do duchowieństwa. Biskupi pisali, że ,,sobór wkroczył w dzieje ludzkości, obudził tak powszechne zainteresowanie, jak chyba żaden z dotychczasowych soborów w dziejach Kościoła” [4, s.417-420]. Był to największy udział i znaczący wkład Kościoła polskiego w sobory odbywające się na przestrzeni drugiego tysiąclecia chrześcijaństwa. Przybyli oni na sobór z innych warunków politycznych i nie mieli zaplecza ekspertów. Ich wypowiedzi na soborze miały wyraz świadectwa i przyczyniły się do ubogacenia soborowej świadomości Kościoła. Związali też sobór z Kościołem w Polsce przez informacje o jego pracach, modlitwę i ofiary w intencji Vaticanum II. W drugiej połowie listopada występując w imieniu Episkopatu Polski prymas rozpoczął rozsyłanie listów do episkopatów Kościoła katolickiego całego świata. Z prośbą o modlitwę w intencji Tysiąclecia Chrztu Polski. Jeden z listów miał wyjątkowe znaczenie. Było to orędzie biskupów polskich do ich braci niemieckich. Sformułowaniem i przetłumaczeniem tego listu zajął się przede wszystkim abp Kominek. List ten stał się źródłem wielomiesięcznych udręk prymasa i biskupów polskich. Listy podpisali razem z prymasem wszyscy biskupi polscy uczestniczący w ostatniej sesji soborowej. Oprócz rozesłania 56 listów do episkopatów innych krajów biskupi polscy przygotowali też dary milenijne dla każdego ojca soboru. 4 XII 1965 r. ojcowie soboru otrzymali obrazy Matki Bożej Częstochowskiej razem z krótkim listem, w którym prymas tłumaczył znaczenie daru [5, s. 254-271].

Od zakończenia Soboru Watykańskiego II minęło 45 lat. Nie sposób pominąć jego następstw. Te nie są dziś jednoznacznie oceniane, choć trudno kwestionować treść dokumentów soborowych, zawierających przecież prawdy i wskazania całkowicie zakotwiczone w Objawieniu i w tradycji Kościoła. Natomiast inną sprawą jest ich realizacja. Wiele przemawia za tym, że katolicyzm polski, jak każdy ulegający procesom erozyjnym, zawdzięcza swój stan obecny rozumieniu intencji przemian soborowych, jakie z Rzymu przywieźli polscy biskupi z kardynałem Wyszyńskim na czele. W czasie soboru i później szerzyła się opinia, iż biskupi polscy stanowili w Rzymie soborowym swoiste getto, ale znaczyła tyle co każda pogłoska. Fakty mówiły z goła co innego. Kontaktowali się oni i gościli u siebie takich ludzi, jak słynny biskup amerykański Fulton Sheen, kard. König z Wiednia, wielu biskupów amerykańskich, holenderskich, francuskich, zatem koła bynajmniej nie zachowawcze. Gośćmi bywali też teologowie Jean Danielou, Karl Rahner i wielu innych.

BIBLIOGRAFIA

1. Acta Synodalia Sacrosancti Concilii Oecumenici Vaticani II, volumen I-IV, Typis Polyglottis Vaticanis MCMLXX –MCMLXXVII.

2. Bejze B. Kronika Soboru Watykańskiego II / B. Bejze. – Częstochowa, 2000. – S. 94–97.

3. Caprile G. Pius XII und das Zweite Vatikanische Konzil, w: Pius XII zum Gedächtnis / G. Caprile. – Berlin, 1977. – S. 649–691.

4. Listy Pasterskie Episkopatu Polski 1945-1974. – Paris, 1975. – S. 417-420.

5. Raina P. Kardynał Wyszyński. Czasy Prymasowskie1964-1965 / P. Raina. – Warszawa, 2001.– S. 254-271 (t. 5).

6. Rocznik archidiecezji gnieźnieńskiej 1966. – Gniezno, 1966. – s. 17-19.

7. Zieliński Z. Kościół w Polsce 1944-2002 / Z. Zieliński. – Radom, 2003. – S. 167–169.

Олексій Прилипка,

3 курс Інституту фізико-математичної

та технологічної освіти.

Наук. керівник: к.фіз.-мат.н., доц. В. П. Вержиковський

CПОГАДИ З ІСТОРІЇ БДПІ / БДПУ

У 2012 році виповнюється 80 років з дня відкриття Бердянського державного педагогічного університету. За цей час особливий внесок у науково-дослідну та методичну роботу вузу було зроблено викладачами кафедри математики, переважна більшість з яких плідно працювала понад 20 років і навіть 50 років на цій кафедрі. Завдяки цьому у БДПІ / БДПУ сформувались традиції, провідна лінія яких: “БДПІ – одна родина”. Мета: створити нариси про викладачів фізико-математичного факультету, вплив яких на виховання фахівців – у минулому студентів БДПІ, є беззаперечним, підготувати сторінку до сайту БДПУ з умовною назвою “Не забудьте вклонитися”.

На долю колективу інституту припало багато різних історичних випробувань. Першим випробуванням в історії педагогічного колективу був голод 1933 року. Тоді керівництво інституту для збереження колективу “родини” вимушено було створити бригади рибалок, які у значній мірі змогли забезпечити харчування і студентів, і викладачів. Не дивлячись на те, що БДПІ за кількістю студентів замикав третій десяток педагогічних вузів України, він неодноразово доводив, що за якістю підготовки студентів – один із найкращих. Його вихованці завжди були бажаними вчителями не тільки на Україні, але й в Росії, Казахстані, Киргизстані; мали значні успіхи у спорті – принаймні тричі були переможцями республіканських спартакіад серед педагогічних вузів Украйни; мали декілька визначних народних колективів художньої самодіяльності; неодноразово доводили, що на олімпіадах з математики, інформатики та інших предметів спроможні займати призові місця. В історії вузу були і інші значні події такі, як організація всесоюзного зльоту кращих студентів педагогічних вузів. При цьому цільового фінансування зазначеного зльоту не передбачалося.

Наші студенти своєю плідною роботою у колгоспі “Дружба” (тоді головою колгоспу був І. Іванченко– випускник БДПІ довоєнного періоду і секретар партійної організації П. Солонський) дали згоду на організацію прийому студентів – делегатів на селі, родом з якого була П. Осипенко, на той час наш інститут мав ім’я славної землячки. На основі даних з історії університету [1] та бесід з працівниками кафедри математики, було створено сторінку до сайту БДПУ “Не забудьте вклонитися”, на якій міститься інформація та біографічні дані про викладачів кафедри математики минулих років.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бердянські педагогічні курси та педагогічний технікум (1920-1935 роки) : матеріали з історії Бердянського державного педагогічного університету. Том ІІІ / упорядники : І. І. Лиман, В. М. Константинова. – К. : Освіта України, 2008. – 569 с.

Віталій Романченко,

5 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.іст.н., доц. Т. К. Захарченко

КОЛАБОРАЦІОНІЗМ ТА РУХ ОПОРУ У КРАЇНАХ ЄВРОПИ І АЗІЇ

ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939 – 1945 рр.)

Відтворення повної і об'єктивної історії Другої світової війни як і раніше залишається найважливішим завданням української та зарубіжної історичної науки. Лише нещодавно, з відкриттям раніше недоступних для дослідників архівів, звільненням історичної науки від політичного тиску з'явилась можливість обговорювати багато “закритих” раніше історичних проблем. Однією з них, поза сумнівом, є тема колабораціонізму та руху опору під час Другої світової війни. Політизація історичної науки за часів СРСР призвела до гіперболізації ролі руху опору та приниженню ролі колабораціонізму під час Другої світової війни, навіть станом на 2011 р. дані теми є малодослідженими (особливо, стосовно Азії) та міфологізованими. Однак, враховуючи суспільний інтерес до проблем Другої світової війни (наприклад, дискусії стосовно УПА, 14-ої дивізії військ СС “Галичина”, РОА, злочинів партизанських формувань), перед історичною наукою стоїть актуальне завдання об’єктивного висвітлення проблем колабораціонізму та руху опору під час Другої світової війни.

Метою даного дослідження є систематизація, з’ясування основних закономірностей, форм і методів створення й діяльності колабораціоністських формувань та руху опору у країнах Європи та Азії під час Другої світової війни. У відповідності до мети визначено такі завдання: проаналізувати стан та ступінь дослідження обраної теми в історіографії, визначити рівень і повноту її джерельного забезпечення; визначити соціально – політичні передумови співпраці громадян окупованих країн Європи та Азії з окупаційним режимом; прослідкувати та проаналізувати процес формування і організації збройних формувань колабораціоністів, партизанських частин та підпілля протягом Другої світової війни; показати специфічний характер і загальні особливості діяльності колабораціоністських формувань та руху опору в Європі та Азії; визначити причини піднесення, чи спаду рівня участі колабораціоністів та партизан у бойових діях на різних етапах Другої світової війни, інтереси та цілі різних національних груп. Проблеми даного дослідження висвітлено у працях І. Можейко “Западный ветер – ясная погода” [3], “История Китая” А. Меликсетова [1] (стосовно колабораціонізму та руху опору в Азії); особливості колабораціонізму та руху опору у Європі висвітлено у працях С. Дробязко, А. Каращука, А. Боляновського, К. Александрова, Б. Соколова [4], Б. Ковалева [2]. Ці праці, на нашу думку, позбавлені тенденційності, тому синтез матеріалу дозволить ґрунтовно висвітлити та проаналізувати дану проблему.

Колабораціонізм як співпраця громадян окупованої території з адміністрацією та військами країни-окупанта у роки Другої світової війни був визначальним чинником для ефективного проведення окупаційної політики, а також допоміжною силою збройних сил Німеччини та Японії. Дана співпраця ґрунтувалась як на політичному рівні (про німецький уряд Франції – т. зв. “режим Віші”, Незалежна Держава Хорватія, Локотська Республіка у Росії, республіка Сало в Італії, Менцзян, Манчжоу-Го та режим Ван Цзинвея у захопленій японцями частині Китаю [1]), так і на військовому (іноземні легіони Вермахту, поліцейські шуцманшафт – батальйони, дивізії Ваффен – СС, Збройні сили Комітету Звільнення Народів Росії (в історіографії часто використовується термін “власівці”), УНА) [4]. До причин колабораціонізму можна віднести як прагнення окремих осіб пристосуватись до нової влади, так і бажання відновити національну державність (народи Балтії, хорвати, українці), або ж протистояти тоталітаризму (Російська Визвольна Армія) [2].

Рух опору як спротив політиці окупації активно розвивався протягом Другої світової війни за декількома напрямами: як підпілля, так і партизанські частини, як націонал – демократичного, так і соціалістичного спрямування (демократичний, комуністичний, націоналістичний). До визначних прикладів руху опору відносимо діяльність руху “Вільна Франція” Ш. де Голля, Народно-визвольну Армію Югославії Б. Тіто, польську Армію Крайову, радянський партизанський рух (під командуванням Центрального штабу партизанського руху на чолі з П. Пономаренко), УПА, балтійських “лісових братів”, Народно-визвольну армію Греції, партизанські частини Італії, Китаю, Антияпонську Армію Народів Малайї [3]. Таким чином, колабораціонізм та рух опору у роки Другої світової війни являли собою різнобічну реакцію народів на окупацію їх земель військами інших держав, що виявилась у різних формах боротьби поневолених народів за національне звільнення і державність, або ж, у контексті деяких проявів колабораціонізму, з елементарною метою пристосуватись до нової влади.

ЛІТЕРАТУРА

1. История Китая : учебник / под редакцией А. В. Меликсетова. – 4-е изд. – М. : Изд-во МГУ, Изд-во “ОНИКС”, 2007. – 752 с.

2. Ковалёв Б. Нацистская оккупация и коллаборационизм в России, 1941–1944. / Б. Ковалёв. – М. : АСТ, 2004. – 494 с. – (Военно-историческая библиотека).

3. Можейко И. В. Западный ветер – ясная погода / И. В. Можейко. – М. : ООО “Издательство ACT”, 2001. – 541 с. – (Военно-историческая библиотека).

4. Соколов Б. В. Оккупация. Правда и мифы / Б. В. Соколов. – М. : АСТ–ПРЕСС, 2003. – 356 с.

Ганна Савчук,

6 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: д.іст.н., проф. І. І. Лиман

ЄВРЕЙСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ ПІВНІЧНОГО ПРИАЗОВ’Я

(ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ – ПОЧАТОК ХХ ст.)

Україна є однією з держав з поліетнічним складом населення, в якій проживають представники різних етнічних груп, які є невід'ємною складовою народу України, її історії та культури. В умовах національного, державного і культурного відродження України все більшого значення набувають проблеми історії національних меншин, міжетнічних відносин, національної свідомості українського народу. Дослідження етнічної історії є одним із пріоритетних напрямів у світлі реалізації державної програми щодо відродження національних меншин України. Однією з проблем, що потребує переосмислення й об'єктивного висвітлення, є історія єврейського населення Північного Приазов’я. З одного боку, євреї змогли зберегти власну етнічну, мовну, релігійну самобутність, а з іншого – намагалися активно інтегруватися в економічне, культурне життя України. Історія єврейського населення Північного Приазов’я другої половини XIX – початку XX ст. ще не отримала достатнього наукового висвітлення та комплексного аналізу, що викликає необхідність наукової розробки даної проблеми. Вивчення історії єврейського населення відкриває нові можливості з'ясування характеру й особливостей економічних, соціальних і політичних процесів, подій та явищ в Україні в епоху реформ, революційних криз другої половини XIX – початку XX ст. Метою нашого дослідження є комплексна характеристика та з'ясування особливості соціального, економічного, культурного життя єврейського населення Північного Приазов’я у другій половині XIX – на початку XX ст.

Характер розселення євреїв був обумовлений цілеспрямованою політикою уряду Росії щодо євреїв, а саме – формуванням смуги осілості. Мета цієї політики – зосередження єврейського населення в західних регіонах імперії, зокрема в Україні, з одного боку, а з іншого – запобігання проникненню євреїв у великоруські губернії. Дискримінаційна політика царського уряду вплинула на характер життєдіяльності євреїв Північного Приазов’я. Для економіки Північного Приазов’я характерним був порівняно швидкий розвиток промисловості, який супроводжувався докорінними зрушеннями в її структурі, техніці й технології. Але великі підприємці єврейського походження в цей період становили виняток, оскільки євреї витіснялися з великопромислової, банківської та комерційної сфер економіки Російської імперії. Незважаючи на численні обмеження діяльності євреї-підприємці відігравали помітну роль у господарстві досліджуваного регіону. Проте, більшість працездатного єврейського населення була зайнята у сфері торгівлі. У досліджуваний період євреї продовжували займатися дрібною торгівлею, хоча й збільшилася кількість ремісників.

Єврейська торгівля на території Північного Приазов’я в пореформений період розвивалася в цілому динамічно. У магазинах, крамничках, парках та інших торгових закладах продавалися різноманітні товари з усіх куточків Російської імперії. Особливістю торговельної діяльності євреїв, порівняно з торговцями-християнами, є розквіт пересувної торгівлі у досліджуваний період. Завдяки зусиллям саме євреїв швидкими темпами розвивалися торговельні галузі – хлібна, лісова, тютюнова тощо. Значною була частка єврейських підприємців й у селах як скупників продуктів сільського господарства. Духовне життя єврейського населення не зазнавало значного впливу з боку впади. Євреї мали можливість сповідувати різні напрямки іудаїзму. Вплинути на єврейські маси влада намагалася через духовних наставників – казенних рабинів, проте взагалі вони виконували лише чиновницькі функції та були посередниками між єврейськими громадами та місцевою владою. На духовний розвиток єврейського населення вони не мали особливого впливу через дотримання останнім більш ортодоксальних напрямів іудаїзму й наявність вчених при синагогах та молитовних школах.

Нами було з'ясовано, що обмеження єврейського населення у праві повсюдного проживання, пересування по країні, володіння власністю й заняття окремими видами діяльності були обумовлені політикою уряду, яка негативно вплинула на характер життєдіяльності євреїв. Крім того, уряд намагався змінити способи занять єврейського населення шляхом залучення його до землеробства та шляхом навернення у християнство. Упродовж досліджуваного періоду відбувалася концентрація єврейського населення у містах, досить високі темпи народжуваності забезпечували їм помітну вагу. Дискримінаційна політика царизму та погроми спонукали частину єврейського населення регіону до еміграції за кордон. Однак це не призвело до суттєвого зниження кількості єврейського загалу регіону. Еміграція працездатних вікових категорій негативно позначилася на економічному становищі євреїв регіону. Доведено, що особливості економічної діяльності євреїв у другій половині XIX – на початку XX ст. значною мірою визначалися правовими обмеженнями – забороною селитися у сільській місцевості та займатися окремими видами діяльності, вільно пересуватися за межами смуги осілості. Проте, євреї відігравали значну роль в окремих галузях господарства регіону, хоча більшість єврейського загалу регіону продовжувала займатися дрібною торгівлею.

Ганна Сопотніцька,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. О. С. Авдєєва

ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОЦЕСИ В КАТЕРИНОСЛАВСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ

В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ ст.

Сучасна демографічна криза в Україні не є наслідком ані останніх десяти, ані навіть п`ятнадцяти років. Вона є наслідком – краще сказати завершальною стадією – тривалого історичного процесу, який навіть у нашій частині Європи почався півтора століття тому. Сам факт демографічної кризи є свідченням, що ми вступили в цілковито нову історичну добу, специфіку якої поки що мало усвідомлюємо. А брак знань закликає до потреби серйозної рефлексії про те, де ми і що з нами відбувається зараз та колись відбувалось. У такій ситуації не обійтись і без демографічних підрахунків.

В основному демографія вивчає сухі цифри та тенденції зміни населення, які носять допоміжний характер. Відсутність даних про смертність, народжуваність, природний та механічний приріст населення Катеринославської губернії, зокрема, не дає змогу визначити частку жіночого та чоловічого населення у загальноімперській статистиці, а враховуючи, що головний потік переселенців у ХІХ – ХХ ст. йшов з малоросійських губерній, цілком вірогідною є перевага українців у складі населення губернії. Тому дослідження є актуальним, адже воно допоможе впорядкувати дані по динаміці чисельності о.о.с. Катеринославської губернії. Мета дослідження полягає у вивчені основних характеристик та специфіки демографічних процесів у Катеринославській губернії в другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст.

Катеринославська губернія займала площу у 54.438 кв. верст.За переписом 1897 року у губернії проживало 2.1131674 о.о.с., до того ж чоловічого населення було на 69.756 осіб більше за жіноче [1]. За відносною чисельністю населення на першому місці стояли Катеринославський та Бахмутський повіти. Всього лише за 15 років населення губернії збільшилося більш ніж на чверть, досягнувши у 1912 році 2.7 млн. о.о.с. Найбільше зростання населення відбулося у Бахмутському й Олександрівському повітах, найменше – у Слов`яносербському. Середня густота населення у губернії визначалась у 54 чол. на 1 кв. версту, у повітах же коливання складали від 63,2 у найбільш густонаселеному Новомосковському повіті до 43,6 у повіті з найбільш рідким населенням – Олександрівському, в якому кількість жителів на 1 сел. 1570 о.о.с. Розміщувалось населення у 8 містах і 1 заштатному, 15 містечках і 1.788 селищах. Демографічна рівновага підтримувалася не так механічними (міграції та колонізації), як природними регуляторами: висока смертність компенсувалася високою народжуваністю. Жінка народжувала від
6-7 до 10-12 дітей. З них лише близько половини доживали до дорослого віку. Ризикові за такої високої народжуваності піддавалися і самі жінки (багато з них помирало при пологах), можливо саме тому за даними перепису 1897 року гендерна ситуація у Катеринославській губернії була відмінною від інших губерній Європейської Росії, адже спостерігалася чисельна перевага чоловічого населення над жіночим. На 1000 чоловіків припадало від 858 у Бахмутському до 983 у Новомосковському повіті жінок. У середньому ж, відсоток жіночого населення по всій губернії без врахування міського населення складав 48,48%, тоді як чоловічого 51,52%. У місті ж Катеринославі на 1000 чоловіків припадало 857 жінок, в інших містах 938, а загалом серед усього міського населення, в тому числі і в місті Катеринославі, 899 осіб жіночої статі. Якщо ж порівнювати у відсотковому відношенні чисельність о.о.с. за повітами з містами, тоді найбільший відсоток чоловічого населення спостерігався у Бахмутському повіті – 56,63%, а найменший у Новомосковському – 50,34%; жінок навпаки.

Перепис 1897 року показав, що за 50 років кількість українців збільшилася вдвічі – і то не зважаючи на декілька хвиль епідемій та голоду 1850-1890-х років. Аналізуючи дані про населення 1897 року, слід звернути увагу на вікове розшарування суспільства в Катеринославській губернії. Цікавим є те, що діти віком до року складали сьому частину всієї групи о.о.с. від 0 до 9-ти років, що вказувало на високу народжуваність у другій половині ХІХ ст. та аналогічну дитячу смертність в повітах Порівнюючи ж співвідношення статей у перших двох групах віків, помічаємо, що в повітах переважає чоловіче населення, тоді як у містах – жіноче. В групі осіб від 20 до 29 років в містах набагато більше чоловіків, що можна пояснити міграцією робітничого населення саме цього віку (на 5,26% більше за жінок).Враховуючи демографічну ситуацію, що склалася в Катеринославській губернії наприкінці ХІХ ст. за загальноімперським переписом, слід зауважити, що, не дивлячись на високу смертність, все ж таки група осіб від 80-ти і старше складала 0,47% о.о.с. серед населення усієї губернії, крім того 179 осіб перетнули 100-річний віковий рубіж. Як не дивно, з цих осіб 95 жінок.Що ж стосується розлучень, то їх було зареєстровано менше ніж 0,2% у всіх групах. Таким чином, підсумовуючи дослідження, варто ще раз наголосити, що демографічний спад в Катеринославській губернії, велика дитяча смертність та більша питома вага чоловічого населення над жіночим є виразом і наслідком глобального історичного процесу – великого переходу від високих до низьких показників відтворення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Первая Всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г. ХІІІ. Екатеринославская губерния. – СПб., 1904. – 310 с.

mgr Katarzyna Stukus,

Uniwersytet Rzeszowski, Instytut Historii.

dr hab prof. UR. Andrzej Bonusiak

ZARYS SYTUACJI KOŚCIOŁA KATOLICKIEGO I POLSKIEGO DUCHOWIEŃSTWA NA WILEŃSZCZYŹNIE W LATACH 1939-1945

W chwili wybuchu II wojny światowej bardzo silna była pozycja Kościoła katolickiego na Litwie. Katolicy stanowili bowiem na tych terenach ponad 80% ogółu mieszkańców. Warto zaznaczyć, że kiedy na mocy traktatu podpisanego 10 października 1939 roku Wilno i część Wileńszczyzny przekazano Litwinom, na terenie tym znajdowało się 118 parafii, w tym 37 w samym tylko Wilnie [2, s. 10]. W roku 1940 ok. 1 mln osób skupionych było w organizacjach i ruchach katolickich. W tym czasie działało na Litwie 6 męskich zakonów i zgromadzeń, skupiających 434 zakonników i dysponujących 27 klasztorami oraz 8 zakonów i zgromadzeń żeńskich z 629 siostrami i 76 klasztorami [4, s. 21].

Sowieci przejmując władzę na Litwie za główny cel postawili sobie całkowite wyeliminowanie życia religijnego na tym obszarze. Dążyli oni bowiem do stworzenia społeczeństwa ateistycznego, którym znacznie łatwiej było manipulować [1, s. 73]. Parę dni po przejęciu władzy Sowieci ogłosili rozdział Kościoła od państwa, co znacznie ograniczyło życie religijne. Kościół został pozbawiony niemal całego mienia, zarówno nieruchomości ziemskich, jak również wszelkich oszczędności na kontach bankowych. Znacjonalizowano klasztory, większe plebanie, domy parafialne oraz budynki kurii biskupich, nie zapewniając ich właścicielom żadnych lokali zastępczych. Dodatkowo ze szkół usunięto lekcje religii, a z miejsc publicznych religijne symbole [4, s. 24].

Jednocześnie rozpoczęły się represje i szykany wymierzone w stronę katolickiego duchowieństwa. Aktywność sowieckich władz bezpieczeństwa nasilała się szczególnie w okresie dorocznych świąt katolickich, takich jak . Wszystkich Świętych, Boże Narodzenie i Wielkanoc. Lokalne władze administracyjne otrzymywały wtedy nakaz wzmożonej czujności i nadzoru duchowieństwa. Zdarzało się, że nabożeństwa kontrolowane były przez milicjantów ubranych w cywilne stroje, którzy z uwagą wysłuchiwali kazań i pouczeń wygłaszanych przez duchownych do zgromadzonych wiernych. W dniu 29 listopada 1940 roku Komisarz Spraw Wewnętrznych Litwy wydał rozporządzenie, w którym nakazał w szczególny sposób obserwować księży chodzących po kolędzie w okresie Świąt Bożego Narodzenia. Mimo, iż na mocy dekretu z dnia 11 października 1940 wydanego przez Radę Najwyższą Litewskiej SRR zniesiono wszystkie święta religijne, to władze komunistyczne zdawały sobie sprawę z tego jak słaba była ich pozycja w katolickim kraju, więc godziły się na pewne ustępstwa [4, s. 25].

Pierwszy etap prześladowań przez władze sowieckie zakończył się w momencie ataku hitlerowskich Niemiec na ZSRR w czerwcu 1941 roku. Stagnacja nie trwała jednak długo, bowiem nowe władze szybko postanowiły zaprowadzić swoje porządki. Systematycznie malał w tym czasie stan liczebny duchowieństwa, zwłaszcza polskiego pochodzenia. Dnia 3 marca 1942 roku aresztowano niemal wszystkich profesorów i alumnów Wileńskiego Seminarium Duchownego. Część z nich wywieziono na roboty przymusowe do Rzeszy, natomiast pozostałych umieszczono w obozach i więzieniach, w których przebywali do 16 lipca 1944 roku [1, s. 73]. Musieli oni tam ciężko pracować fizycznie, niejednokrotnie poniżani i upokarzani przez nadzorców. Do więzienia trafiali nie tylko członkowie zakonów męskich, więziono bowiem także zakonnice. Pod klasztory podjeżdżały ciężarówki, zabierając wszystkie siostry, a ich mienie przekazano w ręce władzy litewskiej. Według niepełnej dokumentacji więziennej, znajdującej się w Archiwum Litwy w Wilnie, w więzieniu na Łukiszkach przebywało ok. 175 sióstr zakonnych [5, s. 20]. W tym czasie aresztowany został metropolita Archidiecezji Wileńskiej arcybiskup Romuald Jałbrzykowski. Niemcy chcąc odciąć mu kontakt z wiernymi, wywieźli go do Mariampola. Natomiast w lipcu 1944 roku, gdy władza tych terenach wróciła w radzieckie ręce, powrócił z aresztu, obejmując ponownie władzę w archidiecezji.

Przez pierwsze miesiące po wyzwoleniu Wileńszczyzny przez Armię Czerwoną, władze sowieckie nie ingerowały w życie religijne mieszkańców. Funkcjonowały męskie i żeńskie zakony, otwarte były wszystkie kościoły, do których powracali z niemieckich więzień duchowni [1, s. 75]. W październiku 1944 roku wznowiło swoją działalność Wileńskie Seminarium Duchowne, zamknięte przez Niemców w 1942 r. Nie funkcjonowało ono jednak długo, gdyż już 20 lutego 1945 roku władze litewskie kazały je zamknąć, nakazując klerykom przenieść się na dalsze nauki do Kowna, gdzie działało Kowieńskie Seminarium Duchowne. W celu uniknięcia całkowitej likwidacji uczelni abp Jałbrzykowski nakazał przenieść ją do tej części Archidiecezji Wileńskiej, która znajdowała się w granicach państwa polskiego, do Białegostoku. Tam 8 maja 1945 roku wznowiło prace Seminarium wraz z Wydziałem Teologicznym Uniwersytetu Stefana Batorego [1]. Akcję likwidacji seminarium poprzedziła fali represji wymierzona w polskie duchowieństwie w Wilnie. Na przełomie stycznia i lutego 1945 roku zrealizowana została zatwierdzona przez szefa NKGB ZSRR Mierkułowa operacja, która miała na celu zatrzymanie najbardziej aktywnych uczestników polskiego podziemia i jego inspiratorów wywodzących się z duchowieństwa. Poddano wówczas rewizji Kurię Arcybiskupią, podczas której ponownie aresztowany został abp Jałbrzykowski. Oskarżono go . o sprzyjanie antyradzieckiej działalności polskiego podziemia. Zarzucono mu także działania sprzeczne z podpisaną we wrześniu 1944 roku umową między rządami Litwy i Polski w sprawie ewakuacji polskiej ludności. Zdaniem władz metropolita sprzeciwiał się repatriacji księży. W rzeczywistości abp R. Jałbrzykowski zachęcał księży do pozostania w swych parafiach, namawiając do wyjazdu jedynie młodych kapłanów, którym groziło największe niebezpieczeństwo prześladowania ze strony okupanta [3, s. 8]. Osadzonego w więzieniu metropolitę wypuszczono po miesiącu i nakazano mu opuścić ZSRR w ciągu 10 dni. W połowie lipca 1945 roku abp Jałbrzykowski przeniósł się do Białegostoku, skąd zarządzał tą częścią Archidiecezji Wileńskiej, która pozostawała w polskich granicach [1, s. 75].

Działania wymierzone w metropolitę wileńskiego były celowym zabiegiem władzy radzieckiej. Jej zdaniem bowiem obecność kapłana na tych terenach sprzyjała zachowaniu polskości w tej części diecezji. Na jego miejsce wybrano ks. Mieczysława Reinysa, która podobnie jak jego poprzednik pragnął być biskupem wszystkich wiernych, niezależnie od narodowości. W związku z tym odmówił współpracy z NKWD, co w konsekwencji doprowadziło do jego aresztowania i zesłania w głąb ZSRR. Trudne położenie polskiego duchowieństwa na Wileńszczyźnie sprawiło, że wielu kapłanów z obawy przed represjami opuściło Litwę. Kilku jednak pozostało w swych parafiach, gdzie mimo wojny kontynuowali posługę kapłańską. Tak było w przypadku księdza prałata Józefa Obrembskiego, którego wojna „zastała” w Turgielach. Mimo strachu przed wywiezieniem zdecydował się pozostać na Litwie, dając tym swym parafianom przykład ogromnej odwagi.

LITERATURA

1. Bobryk A. Odrodzenie narodowe Polaków w Republice Litewskiej 1987 – 1997 / A. Bobryk. – Toruń, 2006. – S. 73–75.

2. Hlebowicz A. Kościół odrodzony- katolicyzm w państwie sowieckim 1944 – 1992 / A. Hlebowicz. – Gdańsk, 1993. – S.10.

3. Mikłaszewska I. Likwidacja Wileńskiego Seminarium Duchownego / I. Mikłaszewska // “Nasza Gazeta”. – 2000. – nr 15. – S. 8.

4. Mikłaszewska I. Polityka sowiecka wobec Kościoła katolickiego na Litwie 1944-1965 / I. Mikłaszewska. – Warszawa, 2001. – S. 21-25

5. Pasierbska H. Losy polskiego duchowieństwa podczas okupacji hitlerowskiej / H. Pasierbska // “Magazyn Wileński”. – 1991. – nr 21-22. – S. 20.

Daniel Haník,

Uniwersytet Rzeszowski,

Wydział Socjologiczno-Historyczny

OSADNICTWO CELTYCKIE NA SŁOWACJI (IV – I W P. N. E.)

Część dzisiejszej Słowacji rozciąga się na obszarze środkowego dorzecza Dunaju. Terytorium to obejmuje południowo-zachodnią Słowację, Północną Krainę Zadunajską, najbardziej na południe wysuniętą część Moraw, Dolną Austrię i Burgenland. W epoce lateńskiej stykały się tutaj dwa główne okręgi celtyckiego osadnictwa – wschodni i zachodni. Ich kultura materialna jest do pewnego stopnia jednolita, jednak można w niej znaleźć różnice związane z rozwojem regionalnym w ramach mniejszych obszarów. Obraz kulturowy Słowacji okresu lateńskiego był zróżnicowany ze względu na warunki geograficzne i wpływy różnych grup kulturowych. Pierwszym obszarem jest zachodnia Słowacja, drugim część centralna oraz północna z kulturą puchowską. Trzecią częścią jest Słowacja wschodnia.

Obecność Celtów na terytorium Słowacji w epoce wczesnego okresu lateńskiego dowodzą znaleziska kultury materialnej, której charakterystycznymi elementami jest ceramika ręczna albo wyrabiana na kole garncarskim, broń żelazna i różna kobieca oraz męska biżuteria. Z początkowej fazy celtyckiego osadnictwa pochodzi ufortyfikowana osada w Horných Orešanoch. Do pierwszych celtyckich wyrobów wczesno-lateńskiego stylu należą atrakcyjne klamry na przykład z Slovenského Pravna, Sebeslaviec, Blatnice a także z Sklabinského Podzámku. W starszej epoce lateńskiej większość osadnictwa celtyckiego grupowała się na urodzajnych terenach niedaleko rzek, nie tylko na południowo-zachodniej Słowacji, ale nawet i na południu (słowacko-węgerskom pograniczu), południowo-wschodniej części w regionie Zemplinskim oraz Kotliny Koszyckiej. Rezultatem tego są znaleziska grobowe z Cejkova, Valalikov i Koszyc. W tej epoce Celtowie dotarli do Hornego Potisia i Siedmiogrodu. W późnym okresie lateńskim dochodzi do radykalnych zmian nie tylko na obszarze środkowego dorzecza Dunaju, ale i na obszarze całej środkowej Europy. Genezą tych zjawisk były przemiany gospodarcze, polityczne i społeczne plemion celtyckich. Obrządek ciałopalny zastąpił inhumację i birytualizm oraz zanikły duże płaskie cmentarzyska. Zakładano nowe osady na nizinach i strategicznych miejscach z oddzielnymi miejscami przeznaczonymi na cmentarzyska. Na sytuację środkowego dorzecza Dunaju na przełomie er miały wpływ przesunięcia Bojów, Daków, później Germanów oraz ekspansywna polityka rzymska, której efektem było powstanie prowincji Panonia i Noricum. Osadnictwo na tym terenie w późnej dobie lateńskiej koncentrowało się na osadach nizinnych oraz oppidach.

Ekspansja Celtów nie objęła całego terytorium dzisiejszej Słowacji. Pierwsze kontakty Celtów z tymi terenami nie były zbyt intensywne, gdyż nie leżały w strefie ich bezpośrednich interesów. Rzadziej zasiedlali mniej urodzajne północne części kraju. Osadnictwo skupiało się na urodzajnych ziemiach wschodnich oraz najbardziej urodzajnych na południu i południowym zachodzie Słowacji. Zasiedlanie naszego kraju było wynikiem naturalnych procesów historycznych. Pierwsza fala ekspansji celtyckiej objęła północną cześć środkowego dorzecza Dunaju, głównie zachodnią Słowację. Na tych obszarach napotkali skupiska ludności starszych jednostek kulturowych (Vekerzug) a na północy i wschodzie zanikających kultur epoki halsztackiej. Od początku zasiedlania terytorium Słowacji aż do zaniku tego osadnictwa centralną jego częścią była południowo zachodnia część kraju. Obszar Veľkého žitného ostrova był rzadko zasiedlony z powodu podmokłych gruntów i częstego zalewania przez Mały Dunaj. Korzystnym terenem dla nowych osadników był obszar Małych Karpat.

Na początku przenikanie Celtów na terytorium Słowacji było sporadyczne i pierwsza fala ekspansji nie objęła centralnej, wschodniej i północnej części kraju. Ich napływ na północne terytoria nie był intensywny. Przesunięcie Celtów na wspomniane obszary nastąpiło na przełomie er pod wpływem naporu Daków. Skutkiem tych migracji było powstanie na tych terenach kultury puchowskiej, łączącej obydwie tradycje kulturowe. Kolejnymi czynnikami tych przesunięć był najazd Cymbrów oraz migracja czeskich Bojów do środkowego dorzecza Dunaju. W starszym okresie lateńskim koncentracja osadnictwa celtyckiego zaznacza się głównie na urodzajnych obszarach dolin rzecznych i to nie tylko w południowo zachodniej Słowacji, ale też na południu (słowacko-węgierskim pograniczu) i wschodzie kraju, szczególnie w jego południowo wschodniej części (Kotlina Koszycka, Zemplin, Horne Potisie). Pod koniec epoki lateńskiej nastąpiło intensywne zasiedlenie północnej części Niziny Potiskiej. Wschodniosłowacka Nizina miała w tym czasie drugorzędne znaczenie. Wyraźny wpływ Celtów na tereny Słowacji można zaobserwować już od czasów, gdy migrowali na ziemie leżące na południu, zachodzie i południowym wschodzie od ich ojczyzny. Koniec 3 i cały 2 wiek p. n. e. jest szczytowym okresem osadnictwa celtyckiego na Słowacji, również dzięki drugiej fali ekspansji celtyckiej, szczególnie do południowego zachodu terytorium kraju. Wiąże się to z przesunięciem północno-italskich plemion celtyckich oraz Bojów po ich porażce z Rzymianami, prawdopodobnie w pierwszej połowie 2 wieku p. n. e., t. j. w okresie środkowo lateńskim.

BIBLIOGRAFIA

1. Benadik B. Obraz doby laténskej na Slovensku / B. Benadik // Slovenská archeológia. – 1971. – T. 19. – Nr 2.

2. Furmánek V. Dejiny dávnovekého Slovenska / V. Furmánek, A. Ruttkay, S. Šiška. – Tatran-Bratislava, 1991.

3. Pieta K. Keltské osídlenie Slovenska / K. Pieta. – AÚ SAV, Bratislava-Nitra, 2008.

Людмила Цуркан,

1 курс Інституту психолого-педагогічної освіти та мистецтв.

Наук. керівник: аспір. Ю. Ю. Королевська

ГІПОТЕЗИ ПОХОДЖЕННЯ ТРИЗУБА

Більшість символів виникло ще на світанку історії людства. Символ – це ідея, яка відображає найглибинніші знання наших пращурів. Саме стародавність цих знань і є найвищою цінністю для нащадків. Оскільки на землях України тризуб має безперервну багатотисячолітню традицію – це є той таємничий код, який маємо прочитати, щоб відчути себе спадкоємцями великого і мудрого народу, щоб вийти на шлях правильного життя. Нині, коли тризуб знову став уособленням української державності, абсолютно логічним є звертання не тільки науковців, а й широкого загалу до витоків національної символіки, що має на меті з'ясувати її походження і суть. На цей час існує понад сорок версій, які пояснюють походження та тлумачать суть тризуба. Залежно від того, що саме автори цих версій кладуть в основу свого обґрунтування, їх умовно можна поділити на три групи – предметну, графічну та філософську. Вивчали історію тризуба такі науковці: С. Шелухін, О. Рибаков, К. Болсуновський, М. Грушевський, М. Таубе та ін.

Першим з українських князів Володимир почав карбувати срібні й золоті монети. На монетах були зображені образи Христа й князя Володимира та його монограма – знак “тризуб”. Бачення в зображенні тризуба конкретних рис живих і неживих предметів навколишньої дійсності лежать в основі предметних гіпотез. Дехто вбачає в тризубі відтворення форм верхньої частини скіпетра візантійських монархів, скіпетра скіфських царів, зображення корони, тобто предметів, що символізують державну владу. Інші дослідники вважають, що тризуб нагадує обриси птаха, уособлюючи норманського крука, норманського сокола або голуба Святого Духа. Значна частина фахівців припускає, що цей символ – емблема, пов'язана з конкретним предметом людської життєдіяльності – якорем, норманським шоломом, сокирою, прапором, рибальським знаряддям, луком зі стрілою, колоском тощо [1, с. 86]. Є думка, що тризуб Володимира – символ влади над трьома світами – небесним, земним і підземним, або ж символ-ключ до розуміння алфавітів земної писемності. Дехто припускає, що тризуб це знак “Шу” (“Шукання”), тобто нагадування про закони природи з метою підвищення людської активності та відповідальності за свій розвиток [1, с. 86–87].

Абстрактна ідея Трійці, одним із графічних зображень якої і став тризуб, лягла в основу канонізованої християнської доктрини про єдність Бога-Батька, Бога-Сина та Бога-Духа Святого. Знак Трійці (тризуба) посідає одне з перших місць серед символів світобудови. Деякі дослідники вбачають у ньому символічне зображення Вогню, Води і Життя, інші – єдність Мудрості, Знання і Любові або ж Мудрості, Краси і Розуму. Згідно з однією з версій тризуб є символом Життя. Усі дотеперішні пояснення тризуба О. Пастернак зібрав в 6 головних груп, що об'єднують однорідні гіпотези. А саме: 1) знак як символ державної влади; 2) знак як церковно-християнська емблема; 3) знак як світсько-військова емблема; 4) знак як геральдично-нумізматична фігура; 5) знак як монограма [3].

Одні вважають його зображенням церковного світильника або панікадила, другі – рибальського знаряддя, інші – горішньою частиною скіпетра, символічним зображенням польоту сокола і т. ін. Одне ясно, що тризуб у Київській Русі був знаком князівської влади, родовим знаком князів з династії Рюриковичів. Можливо, прообразом тризубця є трисвічник – один із символів християнської віри. Винайдений самостріл дещо нагадує тризубець і крилатого архангела [2, с. 158]. Тризуб зображався на монетах Боспорського царства. Таким чином, тризубчата монограма Христа вже давно означає причетність до таємничості хрещення. Більше 50 дослідників упродовж 1815 по сьогодення намагались відгадати значення тризуба, їх висновки – “це здогади без жодної реальної підстави” [3]. Отже, кожна людина вбачає свою суть у тризубі і, дослідивши, ми зрозуміли, що гіпотез дуже багато і вони всі різні.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бойко О. Д. Історія України : навч. посібник / О. Д. Бойко. – К. : Академвидав, 2006. – 686 c.

2. Веденський А. Допоміжні історичні дисципліни / А. Веденський, В. Стрельський. – К., 2003. – 208 с.

3. Пастернак О. Пояснення тризуба, герба Великого Київського князя Володимира святого / О. Пастернак. – К. : Веселка, 1991 – 47 с.

МОВА З МЕТОДИКОЮ ВИКЛАДАННЯ

Галина Абраменко,

3 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: ст. викл. І. І. Ходикіна

Основи вивчення категорії числа іменників

в українській та російській мовознавчій науці

Граматична категорія – це одне з найабстрактніших понять. Граматична категорія своїх показників не має, вона виявляється через граматичні значення, які визначаються за допомогою своїх засобів вираження – граматичних форм. Граматичні категорії – це найбільш узагальнені поняття, які об’єднують однорідні граматичні значення, виражені різними мовними засобами. Так, однина і множина становлять категорію числа, недоконаний і доконаний вид – категорію виду, дійсний, умовний і наказовий способи – категорію способу і т.д. Актуальність обраної теми дослідження зумовлена неоднозначним підходом до розуміння сутності самого поняття “грамматична категорія”.

Категорія числа – граматична категорія, яка виражає кількісні характеристики предметів думки [2, с. 268]. Цю тезу підтримують практичні розробки як українських, так і російських граматистів – В. Горпинич, С. Богданов, М. Волкова, В. Євтюхін та ін. Мета роботи – дослідження сутності категорії числа іменників у сучасному східнослов׳янському мовознавстві. Основний методи – описовий та зіставний. У мовах світу категорія числа не збігається. Є мови, в яких, крім однини і множини, є двоїна і троїна. Двоїна була в давньоукраїнській мові, троїна є в деяких папуаських мовах. Граматичні категорії за своїм обсягом неоднакові. Категорія числа охоплює багато частин мови (іменник, прикметник, займенник, дієслово), так само щодо роду, а категорії часу, способу властиві тільки дієсловам, що пояснюються самим виявом предметів і явищ. Роль їхня також різна. Є граматичні категорії, морфологічні (числа, роду, відмінка, часу, стану, способу, виду, особи) і синтаксичні.

В усіх іменниках, що позначають конкретні предмети і явища, розрізнення між формами однини та множини можна виразити формулою “один – не один”. Це означає, що граматичні розрізнення між співвідносними формами числа мають такий предметно-смисловий зміст. Лише в іменниках, які мають тільки однину (наприклад, золото) або тільки множину (наприклад, двері), ознака числа ґрунтується не на реальних кількісних розрізненнях, а на формально-граматичній прикметі слова. Порівняємо слово сани множини, що позначає один предмет, і слово білизна однини, що позначає безліч предметів. Визначним моментом у виділенні форми числа є не протиставлення понять “один” і “не один”, а формальна ознака, тобто закінчення слова. Іменник, наприклад, брат – форма однини і в узагальненому значенні вживається як найменування усіх братів: Багато тут вашого брату, вовків, розвелося. (Українська народна творчість). Іменник вила – форма множини, якщо вона позначає навіть тільки один предмет.

Категорія числа в мові більш вмотивована, ніж категорія роду, тому що поняття числа не пов’язане обмеженням істотності, яким пов’язане поняття ознаки статі. На перший погляд, категорія числа є досить “прозорим” граматичним явищем, яке узагальнено відображає реальні відмінності між одним предметом (явищем) та їх безліччю. Однак вже найпростіший аналіз найбільш типових фактів виявляє, що паралелізм реальних відмінностей у числі і відповідних граматичних відносин суттєво порушується. Про це свідчить не співпадання граматичної структури числа в різних мовах. Слід враховувати також тривалий історичний розвиток абстракції числа, неподільно пов’язаної з відірваним мисленням взагалі. У сучасних українськiй та російській мовах категорія числа знаходить своє найбільш чітке вираження в протиставленні форм однини і множини. Це протиставлення утворює модель “один (предмет) – більше, ніж один (предмет)”. Однак в цій моделі відображаються лише найбільш типові відношення, які традиційно розглядаються як вираження граматичної сутності числа. Об’єктивний аналіз категорії числа і визначення її місця в системі граматичної побудови вимагають залучування всіх фактів, які мають пряме або непряме відношення до абстракції числа. Отже, кожен іменник визначається не тільки як форма роду (також відмінку), але й числа. Формальна ознака однини співпадає з ознаками роду.

ЛІТЕРАТУРА

1. Горпинич В. О. Українська морфологія : [навч. посібник] / В. О. Горпинич. – Дніпропетровськ : ДНУ, 2002. – 350 с.

2. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства : [підручн. для студентів] / М. П. Кочерган. – К. : Академія, 2000. – 368 с.

3. Современный русский язык : Морфология : [учебн. для студентов] / С. И. Богданов, М. Д. Волкова, В. Б. Евтюхин и др. – СПБ. : Факультет филологии и Факультет филологии и исскуств СПбГУ, 2007. – 664 с.

Інна Адрющенко,

1курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: асист. К. І. Бурлак

ОСОБЛИВОСТІ АНГЛІЙСЬКИХ ТА УКРАЇНСЬКИХ ПАРЕМІЙ

Актуальність обраної теми дослідження визначається необхідністю висвітлення природи творення компаративних фразеологічних одиниць (ФО) у сучасній англійській та українській мовах. Вирішення цієї проблеми зумовлюється також підвищеним інтересом лінгвістів до аналізу глибинних зв’язків між фразеологією та національним менталітетом. Метою дослідження є виявлення закономірностей внутрішньої будови та функціонування, притаманних фразеологічним одинцям як мікросистемі сучасної англійської та української мови, встановлення лінгвального механізму творення компаративних ФО. Пошуковий і компаративний методи дозволили провести дану розвідку. Питання фразеології цікавили і продовжують цікавити як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Дослідженню етимології фразеологічних одиниць присвятили свої праці Ш. Баллі, К. Баранцев, В. Виноградов, В. Кунін, Н. Амосова, З. Загірова, В. Лебединська, С. Георгієва, Д. Мальцева. Усі ці дослідники дали можливість представити фразеологізм як інтегральну підсистему мови.

Фразеологізми, або ідіоми, як їх називають більшість західних вчених, представляють те, що може бути описано як яскрава, живописна частина словарного запасу мови. Фразеологічний фонд мови – ніби картинна галерея, в якій зібрані яскраві ескізи національного менталітету, традицій. Вислови письменників йдуть пліч-о-пліч з досягненнями народу. На думку Д. Добровольського, Ю. Прадіда та В. Телії, ФО будь-якої мови є найбільш специфічним явищем її лексикону не лише в плані системно-регулярної аномальності, а й у плані вираження фразеологізмами (ФЗ) національної самобутності народу – носія мови. На часі з’ясовані й описані шляхи відображення національних особливостей ФО: 1) нерозчленовано, комплексно, всіма елементами, разом узятими, тобто фразеологічним значенням; 2) розчленовано, тобто словами-компонентами; 3) прототипами, оскільки генетично вільні словосполучення описують певні звичаї, традиції культури, побуту тощо того чи того народу; 4) внутрішньою формою, яка виступає образним посередником між планом вираження й планом змісту, синтезує різні аспекти національно-культурного світобачення.

Фразеологізми – це універсальне мовне явище, властиве усім мовам. Великий тлумачний словник сучасної української мови подає визначення фразеологізму, як усталений зворот, стійке поєднання слів, що виступає в мові як єдиний, неподільний і цілісний за значенням вислів [3, с. 923]. Якщо звернутися до класифікації фразеологізмів, то маємо наступні: Фразеологічні зрощення (ідіоми): варити воду (вередувати), зарубати на носі (запам’ятати), ляси точити (вести пусті розмови); Every Tom (usual person), to stake on thin ice (to risk), bald as an eagle (poor). Фразеологічні єдності: крапля в морі (небагато), товкти воду в ступі (повторювати), згорати від сорому (червоніти); to rain cats and dogs (to rain heavily). Фразеологічні сполучення: нічого в рот не брати (нічого не їсти), брати близько до серця (болісно переживати що-небудь); to make a mountain out of a molehill (to become excited about trifles). Фразеологічні вислови: пленарне засідання, ринкова економіка, коло інтересів; struggle against criminality, to fall ill, to fall in love, to make friends, ways and means, now and then, to ear and grudge, no pains no gains. Фразеологічні вислови комунікативного типу (прислів’я, приказки, крилаті вислови): яке коріння, таке й насіння; і стіни вуха мають; as the tree, so the fruit; all in good time; live and learn; haste makes waste, tastes differ.

Семантика фразеологічних одиниць тісно пов’язана з фоновими знаннями носія мови, із практичним досвідом особистості, культурно-історичними традиціями народу, який користується даною мовою [1, с. 3-4]. Тема фразеології досить цікава та багатогранна, має невичерпні ресурси для вивчення, бо народна мудрість багата.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абаєва М. Фразеологическая семантика как часть языковой картины мира / М. Абаєва // Национально-культурный компонент в тексте и языке. Мат. II Междунар. конф. 7-9 апр. 1999 г. Ч. 2 – Мн. : БГУ, 1999. – С. 3–4.

2. Ярова Л. Особливості міжмовної еквівалентності англійських зоофразеологізмів в аспекті перекладу [Электрон. ресурс] / Л. Ярова // Культура народов Причерноморья. – 2006. – № 72. – Режим доступу : http://www.nbuv. gov.ua /Articles/Kultnar/knp55_3/knp55t3_197-201.pdf/.

Елена Амелина,

5 курс филологического факультета.

Научн. руковод.: к.филол.н., проф. М. И. Смольянинова

(Калужский государственный

университет имени К. Э. Циолковского)

СУБСТАНТИВНАЯ МЕТОНИМИЯ В ПОЭЗИИ А. ПУШКИНА

Модели метонимического переноса достаточно полно описаны лингвистами, однако их наполнение в художественных дискурсах, их частотность для того или иного писателя может характеризоваться интересными особенностями. Субстантивная метонимия в поэзии А. Пушкина представлена различными типами как неактантного, так и актантного характера.

1. Модель переноса: вместилище → вмещаемое: Дворец утих; уснул гарем, Объятый негой безмятежной… (Бахчисарайский фонтан). В рамках данного переноса следует отметить некоторые устойчивые у А. Пушкина разновидности этого типа: 1.1. город → люди: Все, чем для прихоти обильной Торгует Лондон щепетильный (Евгений Онегин, 1, XXIII). 1.2. двор в обобщенном значении как место → совокупность людей: Где, позабыв Елисаветы И двор и пышные обеты, Под сенью липовых аллей Он думал в охлаждены леты О дальней Африке своей… (К Языкову). 2. Перенос: материал, объект → изделие, продукт из него: По чашкам темною струею Уже душистый чай бежал… (Евгений Онегин, 3, XXXVII). 3. Перенос: автор → произведения этого автора: В постеле лежа, Вальтер-Скотта Глазами пробегает он. (Граф Нулин). 4. Перенос: свойство → субъект; действие, обнаруживающее свойство. Например: Зачем я должен для потомства Порок и злобу обнажать И тайны козни вероломства В правдивых песнях обличать? (Руслан и Людмила); Роптала юность удалая, Опасных алча перемен… (Полтава); Люблю я бешеную младость, И тесноту, и блеск, и радость… (Евгений Онегин, 1, XXX). 5. Метонимический перенос на основе временного фактора: век (столетие) век (время существования кого-, чего-нибудь, существование, жизнь кого-нибудь): Я слезы лью, я трачу век напрасно, Мучительным желанием горя. (Князю А. М. Горчакову). 6. Актантные метонимические значения: 6.1. действие → результат действия: Но кто ж, усердьем пламенея, Ревнуя к общему добру, Донос на мощного злодея Предубежденному Петру К ногам положит, не робея? (Полтава). 6.2. действие → субъект действия: Трике встает; пред ним собранье Хранит глубокое молчанье. (Евгений Онегин, 5, XXXIII). 6.3. действие → время действия: Онегин едет на бульвар И там гуляет на просторе, Пока недремлющий брегет Не прозвонит ему обед. (Евгений Онегин, 1, XV).

Широкое распространение в поэзии А. Пушкина получила синекдоха. 1. Расширение значения: Еще напор – и враг бежит… (Полтава). 2. Сужение значения. Здесь характерным для поэзии А. Пушкина является употребление вместо общего понятия такого, которое является символом названного: К земле приникнем ухом оба (Чего не выдумает злоба!), И кто услышит первый звон, Тот и владей мечом до гроба… (Руслан и Людмила);

Таким образом, в поэзии А. Пушкина можно отметить основные модели метонимического переноса, как неактантного, так и актантного характера, с разной степенью их продуктивности.

ЛИТЕРАТУРА

1. Апресян Ю. Д. Лексическая семантика. Синонимические средства языка / Ю. Д. Апресян. – М., 1974.

2. Арутюнова Н. Д. Метонимия / Н. Д. Арутюнова // Русский язык. Энциклопедия / под ред. Ю. Н. Караулова. – М., 1997.

3. Гак В. Г. К типологии лингвистических номинаций / В. Г. Гак // Языковая номинация. Общие вопросы. – М., 1977.

Ангелина Арчебасова,

5 курс факультета русского языка и литературы.

Научн. руковод.: к.филол.н., доц. Е. В. Попова

(Таганрогский государственный педагогический институт)

О СУЩНОСТИ И ФУНКЦИОНАЛЬНОМ НАЗНАЧЕНИИ КОНЦЕПТА

С точки зрения когнитивной лингвистики, познание – это порождения и трансформации концептов (смыслов), поэтому центральным понятием и объектом исследования данной науки является концепт. Термин “концепт” (от лат. conceptio – понимание, система) – определённый способ понимания (трактовки, восприятия) какого-либо предмета, явления или процесса; основная точка зрения на предмет; руководящая идея – введен основоположником концептуализма, философом, теологом и поэтом П. Абеляром. До идеи концепта важнейшей единицей понимания, как рассуждения в диспутах и текстах, было предложение. До середины ХХ века понятие “концепт” не воспринималось как термин в научной литературе. Полноправным термином концепт стал только в 80-х годах в связи с расширением предметной области лингвистики. Именно в тот период, в ходе очередной эпистемической революции российская лингвистическая мысль столкнулась с необходимостью выработки нового термина для адекватного обозначения содержательной стороны языкового знака, который снял бы функциональную ограниченность традиционных значения и смысла и в котором бы органически слились логико-психологические и языковедческие категории.

На современном этапе развития научного знания в области языка данный термин прочно закрепился, и довольно часто используется в лингвистике [1; 2; 3]. Но несмотря на это до сих пор нет единого определения этого термина. Цель нашего исследования – на основе анализа современных исследований уточнить содержание термина “концепт”. Авторы “Краткого словаря когнитивных терминов” рассматривают концепты как идеальные абстрактные единицы, смыслы, которыми оперирует человек в процессах мышления, и которые отражают содержание опыта и знания, содержание результатов всей деятельности человека и процессов познания им окружающего мира в виде определенных единиц, “квантов знания”. При этом отмечается, что содержание концепта включает информацию о том, что индивид знает, предполагает, думает, воображает о том или ином фрагменте мира. Концепты сводят все многообразие наблюдаемых явлений к чему-то единому, под определенные, выработанные обществом категории и классы.

Концепт в плане содержания языкового знака включает в себя, кроме предметной отнесенности, всю коммуникативно значимую информацию, что в конечном итоге отражает лингвистическую ценность внеязыкового объекта, проявляющуюся в соответствии с законом синонимической аттракции в семантической плотности той или иной тематической группы. Одним из компонентов семантики языкового концепта является когнитивная память слова – смысловые характеристики языкового знака с его исконным предназначением и системой духовных ценностей носителей языка. Концепт – элемент картины мира. Любой концепт вбирает в себя обобщенное содержание множества форм выражения в естественном языке, а также в тех сферах человеческой жизни, которые предопределены языком, это результат соединения словарного значения слова с личным и этническим опытом человека. Концепты в сознании человека возникают в результате деятельности, опытного постижения мира, социализации, а точнее, складываются из его непосредственного чувственного опыта – восприятия мира органами чувств, предметной деятельности человека, мыслительных операций с уже существующими в его сознании концептами, из языкового знания (концепт может быть сообщен, разъяснен человеку в языковой форме), путем сознательного познания языковых единиц.

Рассматривая сущность концепта, исследователи особо отмечают его принадлежность этнокультурному миру человека. Семантическое его содержание при этом интерпретируется в контексте форм мысли носителя языка как этнокультурная репрезентация. Таким образом, познание концепта помогает воссоздать этнокультурный образ, особенность менталитета носителя языка.

ЛИТЕРАТУРА

1. Арутюнова Н. Д. Язык и мир человека / Н. Д. Арутюнова. – М., 1999.

2. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание / А. Вежбицкая. – М., 1997.

3. Телия В. Н. Русская фразеология. Семантический, прагматический и лингвокультурологический аспекты / В. Н. Телия. – М., 1996.

Наталя Бандурко,

5 курс Інституту філології

та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. А. М. Сердюк

ФУНКЦІОНУВАННЯ КОЛЬОРОНІМУ BLUE В АНГЛІЙСЬКИХ ФРАЗЕОЛОГІЗМАХ

Однією із характерних рис сучасного мовознавства є антропоморфна спрямованість його досліджень. У центрі цих розвідок знаходиться суб’єкт, що пізнає об’єктивний світ. У процесі цього пізнання важливе значення має бачення та позначення об’єктів довкілля у кольорі. Це позначення відображається у мовних одиницях, серед яких особливою самобутністю вирізняються фразеологізми. Необхідність систематизації функціонування кольоронімів у фразеологічному корпусі англійської мови зумовлює актуальність нашого дослідження. Проблемам вивчення фразем присвячено досить велику кількість теоретичних праць (В. Манакін, О. Кунін та ін.). Однак, на нашу думку, ще недостатньо досліджено особливий тип таких сталих словосполучень, як фразеологізми-метафори. Метою нашого дослідження є вивчення особливостей функціонування кольороніму blue в англійському фразеологічному корпусі. Поставлена перед нами мета передбачає розв’язання наступних завдань: 1) виявлення семантики фразеологізмів із компонентом blue в англійській мові; 2) дослідження фразеологічних словосполучень з точки зору їхнього аксіологічного потенціалу; 3) виявлення асоціативних зв’язків синього кольору із іншими у структурі фраземи.

Об’єктом нашого дослідження є процес метафоричного перенесення кольоронімів у структурі фраземи. Предмет роботи – англійські фразеологізми-метафори із компонентом blue. Методи дослідження: описовий, лексикографічний, статистичний, метод компонентного аналізу. Наукова новизна роботи полягає у спробі вивчення типології метафоричних перенесень кольоропозначень у структурі сталого словосполучення. Теоретичне значення нашого дослідження полягає у тому, що його результати можуть бути внеском у фразеологію, психолінгвістику. Матеріали роботи можуть бути використаними у викладанні курсів лексикології та фразеології англійської мови, загального мовознавства; при написанні курсових та дипломних робіт. Для вирішення поставлених завдань нами були проаналізовані фраземи-метафори із компонентом blue. У ході дослідження встановлено, що даний компонент може позначати: негативні емоції to get the blues; хворобу (білу гарячку) to drink till alls blue; страх blue fear та blue funk. Крім того, фразеологізми із цим компонентом можуть мати й меліоративний потенціал, позначаючи: вірність true blue will never stain, аристократичне походження blue blood, надію bit of blue sky та ін.

Попередні результати дають можливість для наступних висновків: лексема blue у структурі фразеологізмів у більшості випадків втрачає свою колірну сутність; при цьому для досліджуваних фразем є характерною полісемантичність та поліаксіологічність. Щодо сполучень із позитивною оцінкою, то синій колір є близьким до білого, а у фраземах із пейоративним потенціалом синій найчастіше асоціюється із чорним або білим кольорами. Перспективою наших подальших досліджень ми вважаємо вивчення інших кольороназв у структурі англійських фразем.

ЛІТЕРАТУРА

1. Кунин А. В. Англо-русский фразеологический словарь / А. В. Кунин. – 6-е изд., стереотип. – М. : Рус. яз. – Медиа, 2005. – 501 с.

Юлія Бєлікова,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. Н. В. Павлик

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ОПИСУ ЯК ОДНОГО З ТИПІВ КОМПОЗИЦІЙНО-МОВЛЕННЄВИХ ФОРМ У ПРОЗІ М. КОЦЮБИНСЬКОГО

Кожному типу текстів притаманна певна композиційно-мовленнєва форма викладу, яка об’єднує такі структурні елементи, як об’єкт мовлення, комунікативну спрямованість та вербальні засоби вираження. Традиційно функціональні типи мовлення витлумачуються як способи викладу змістово-фактуального матеріалу, що співвідносяться з процесом, дією, предметом, подією, почуттями тощо. Виділяють три основні мовленнєві форми, які характеризуються певною структурою і змістовим наповненням: опис, розповідь і роздум. Аналіз лінгвістичної літератури засвідчив, що на сьогодні цілковитої єдності думок щодо сутності функціональних типів мовлення, їх визначення і класифікації не існує, що зумовлює актуальність наукової роботи. Метою статті є з’ясування природи опису як одного з основних типів викладу в художньому тексті, зокрема прозі Михайла Коцюбинського, та розкриття внутрішньотекстового навантаження мовних одиниць, що його наповнюють. У процесі аналізу застосовувались метод лінгвістичного опису мовних фактів та семантико-стилістичний метод.

Опис визначається як композиційно-мовленнєва форма, що характеризується послідовністю відтворення логічних зв’язків між явищами, поняттями, фіксацією зорових спостережень, об’єктивністю викладу тощо [1, с. 115]. Метою опису є зображення низки ознак осіб, явищ, предметів, подій, місцевості та ін., відібраних автором у залежності від задуму та прагматичної настанови висловлювання. У лінгвістичній літературі виділяють такі види опису, як антропоморфні, пов’язані з характеристикою людини, предметні, просторово-часові (пейзаж, інтер’єр тощо) (Т. Насалевич); подієві, пов’язані з описом подій (Г. Солганик). Деякі вчені (О. Калінюк) виділяють опис персонажа (портрет), опис відкритого простору (пейзаж), опис закритого простору (інтер’єр). Крім цього, традиційним є поділ описів на статичні й динамічні.

У художньому описі переважає суб’єктивне сприйняття автора, його настрій, думки. Мета такого опису – створити образне, яскраве враження про предмет, викликати в читача певне ставлення до нього. У проаналізованих творах М. Коцюбинського переважають портрет і пейзаж, де портрет – це словесний перелік зовнішніх рис людини, вигляду її обличчя, фігури, одягу тощо [2, с. 136], наприклад: “…Прокіп виріс і навіть постарів. Він стояв перед нею і говорив, а вона оглядала його широкі плечі, спокійне лице, на якому несподівано якось виросла борода і осіла чоловіча повага. Їй здавалось, що його сірі, трохи холодні очі дивились не так на неї, а всередину, в себе, і через те слова були міцні та повні, наче добре зерно…[3, с. 38]; пейзаж – образ природи, який допомагає розкрити емоційний стан героя або показати просторову організацію дій [2, с. 136], наприклад: Ідуть дощі… Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов умерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками...” [3, с. 30].

У художній текст описи вводяться за допомогою різноманітних лексичних засобів, переважно дієслів із значенням руху і переміщення в просторі, а також сприйняття і уявлення.Опис, зокрема портрет, який пов'язаний з перерахуванням ознак, є номінативним і завжди оцінним. Тому актуальним є використання іменників та якісних прикметників. Серед іменників переважає конкретна лексика, а з-поміж прикметників особливе смислове навантаження припадає на дескриптивні (описові) та кваліфікативні (оцінні) прикметники. Характерною особливістю досліджуваних описів є використання дієслів, які вказують на стан предмета чи явища в момент спостереження за ним і підкреслюють відсутність часового плану. Оскільки завдання опису полягає в яскравому й образному відтворенні образу, то цілком логічним є використання виражальних засобів мови, серед яких найуживанішими є епітети, порівняння, емоційно забарвлена лексика, метафори тощо. Отже, опис – це композиційно-мовленнєва форма, у якій розкриваються ознаки осіб, предметів, явищ, подій, місцевості тощо та відтворюються логічні зв’язки між ними. За тематикою виділяють описи антропоморфні, пов’язані з характеристикою людини, предметні, просторово-часові (пейзаж, інтер’єр тощо), подієві та ін.

ЛІТЕРАТУРА

1. Єрмоленко С. Я. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик, О. Г. Тодор. – К. : Либідь, 2001. – 224 с.

2. Загнітко А. П. Лінгвістика тексту : Теорія і практикум : [наук.-навч. посіб.] / А. П. Загнітко. – Донецьк : ДонНУ, 2006. – 289 с.

3. Коцюбинський М. М. Твори : в 3 т. / М. М. Коцюбинський. – К. : Дніпро, 1979. – Т. 3: Повісті, оповідання. Статті. Листи. – 375 с.

Марина Богдан,

2 курс Інституту психолого-педагогічної освіти та мистецтв.

Наук. керівник: ст. викл. І. В. Школа

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ БІБЛЕЇЗМІВ У ГАЗЕТНОМУ ТЕКСТІ

Англомовна культура вже протягом багатьох століть перебуває під великим впливом християнського віровчення, що не могло не відбитися в тому числі й у дзеркалі англійської мови. Тому цілком зрозумілий значний інтерес англомовних філологів до біблійних текстів (Cherry R.T., Smith R.W., Soskice J.M.), а також до вивчення їх впливу на лексичний фонд англійської мови, зокрема, до вивчення біблеїзмів та їх функціонування у різних сферах мовної діяльності, зокрема газетних текстах (Л. Бабахова, М. Бельська, Б. Зільберт, А. Кисельов, В. Різун, О. Мелещенко, Х. Хеллер).

Мова останніх відображає інноваційні процеси, що відбуваються в загальнонаціональній мові, однак вона наскрізь фразеологізована, оскільки стандартність, клішованість багатьох газетних виразів є невід’ємною якістю цієї мови. Загальновідомо, що специфіка газетної мови пов’язана з тим, що в газеті є особливі мовні утворення – заголовки, підзаголовки, рубрики. У якості заголовків дуже часто використовуються фразеологізми, бо за їх стислою формою криється дуже глибокий зміст, який дає читачам уявлення про суть проблеми про яку йдеться у статті. Отже, метою нашої роботи є аналіз особливостей функціонування біблійних фразеологізмів у газетних текстах.

У англомовних газетних рядках можна побачити заголовки на зразок: “The battle over the salt of the earth”, “Don’t wash your hands from civil duty”, “Farmers' market is apple of his eye”, “Let There Be Light : Americans fail to find information illuminating, even in a digital age”, “Pearls Before Swine creator stays one step ahead of the law”, “Good Samaritan Saves Child from Burning Car” та ін. Найпоширенішим, за результатами нашого дослідження, біблійними виразом є “prodigal son”, що виник з біблійної притчі про блудного сина [13, с. 27] й у первинному контексті означає: син, що вийшов з покори батьку та вживається у значенні: людина безпутна, морально нестійка. Пізніше цей біблеїзм став частіше вживається у значенні: людина, що розкаялася у своїх помилках.

Дослідження закономірності вживання біблеїзмів у залежності від тематики газетної публікації висвітлило наступні тенденцї: найчастіше біблеїзми використовуються у статтях політичного характеру (більше 26% вибірки); у публікаціях на соціальну тему – близько 20%; приблизно рівним процентом вживання характеризується висвітлення медіа-топіків і публікацій на тему культури й мистецтва (близько 16%); приблизно 12% біблійних крилатих виразів використано у спортивних публікаціях. Статті у рубриках travel і money (economy) найменш репрезентативні (близько 4% і 5% відповідно).

Спроба встановити хронологію коливання активності використання біблеїзмів у газетних публікаціях уможливила припущення про наявність зв’язку між драматичними подіями глобального масштабу й активізацією біблеїзмів у текстах публікацій. Наприклад, у публікаціях 2001 і 2003 років спостерігається більш високий відсоток вживання біблійних крилатих висловів (23,1% і 21,7% відповідно), що, на нашу думку, пов’язано з висвітленням теракту 11 вересня 2001 року й початком Іракської війни 2003 року. Подібну тенденцію ми спостерігаємо у багатьох публікаціях, присвячених висвітленню подій пов’язаних з терактами. Таким чином припускається гіпотеза про кореляцію функціонування біблеїзмів із тематичною специфікою газетних текстів. Зокрема спостереження свідчать, що підвищення емоційної напруженості спричинює активізацію використання пареміологічних одиниць біблійного походження. Підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що біблійні крилаті вирази міцно увійшли до фразеологічного фонду англійської мови, а деякі з них досить активно використовуються авторами газетних публікацій для надання тексту образності та виразності. Проте найкраще біблійні крилаті вислови слугують у якості заголовків, націлених на миттєве привернення уваги читачів до відповідної публікації і найширше використовуються у статтях політичного характеру.

ЛІТЕРАТУРА

1. Библия : Книги Священного Писания Ветхого и Нового завета канонические в русском переводе с параллельными местами : Перепечатано с Синодального издания. – Chicago : SPG, 1990. – 292 с.

2. Гатиатуллина 3. 3. Англо-русский словарь библейских фразеологизмов / 3. 3. Гатиатуллина, В. А. Мендельсон. – Казань : Аделаида, 2002. – 180 с.

3. Лилич Г. А. Библеизмы как отражение воззрений эпохи / Г. А. Лилич // Вестник СПб ун-та. – 1993. – Сер. 2. – № 3. – С. 6–113.

Олена Богданець,

4 курсу Інституту філології

та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. О. Б. Ярова

КОЛЕКТИВНА НАВЧАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ УЧНІВ НА УРОЦІ ІНОЗЕМНОЇ МОВИ

Усвідомлення необхідності володіння хоча б однією іноземною мовою прийшло в наше суспільство. Будь-якому фахівцеві знання іноземної мови життєво необхідно. Тому мотивація до її вивчення різко зросла. Однак труднощів на шляху оволодіння іноземною мовою не зменшилося. Як і раніше, основними з них є відсутність необхідної індивідуалізації, диференціації навчання тощо. Іншими словами, мова йде про необхідність реалізації особистісно-орієнтованого підходу в навчанні іноземних мов. Групові форми пізнавальної діяльності учнів вивчали М. Артюшина, М. Бондаренко, Д. Джонсон, Р. Джонсон, В. Дьяченко, О. Коваленко, С. Кушнірук, Х. Лійметс, Ю. Мальований, Л. Марисова, Г. Молодих, К. Сміт, Р. Славин, С. Френе, Ю. Фурман. Технологія співробітництва та взаємодії учасників навчально-виховного процесу розглядається у працях О. Болан, Р. Грановської, В. Дьяченко, Я. Колкер, Н. Поліванової, Є. Полат, А. Колесник, А. Ксенофонтової, В. Корнещук.

Об'єкт дослідження – колективне навчання іноземної мови. Предмет дослідження – технологія організації колективного навчання. Мета дослідження полягає у виявленні і систематизації умов організації колективного навчання та встановлення їх взаємозв’язку із навчальною успішністю учнів. Відповідно до мети поставлені такі завдання дослідження: здійснити теоретичний аналіз проблеми колективної навчально-пізнавальної діяльності учнів на уроці іноземної мови та практиці роботи школи; дослідити особливості організації навчального процесу в школі; розглянути колективну форму навчання як фактор ефективності навчального процесу в загальноосвітній школі. Джерелом дослідження стали методична література за даною темою, періодичні видання та матеріали електронних бібліотек.

Система навчальної діяльності покликана виявляти і розвивати природжені задатки учнів. Але частіше вона виступає лише засобом розвитку дитини, який повинен бути скерований педагогами, чия вчасна професійна допомога відіграє далеко не останню роль у формуванні підростаючої особистості. Така робота педагога дуже складна і завжди потребує творчого підходу. Отже, сам творчий акт у діяльності вчителя та учня під час вивчення мови спирається на обдарування та ініціативу кожної творчої особистості [1]. Для підвищення ефективності навчальної діяльності учнів важливою є колективна діяльність, яка обумовлює успіхи з навчальних предметів. Однак, на сучасному етапі даних про колективні види роботи для об'єднання їх у структурні моделі, які мають вплив на успішність учнів з іноземної мови ще недостатньо, а наявні дослідження мають деякі розходження і тому вимагають уточнення [3]. Суть концепції колективного навчання полягає в створенні умов, коли розвиток школяра перетворюється в головне завдання як для вчителя, так і для учня. Колективні форми навчальної діяльності учнів є ефективним засобом формування колективу, якщо вони використовуються у системі, зокрема під час вивчення англійської мови [2]. Такий підхід до організації діяльності учнів сприяє активному формуванню у них позитивного ставлення до іноземної мови, як до засобу спілкування та інтенсивно збагачує лексику дитини.

Активна взаємодія учнів у групах, парах, ланкова робота підвищує інтенсивність інтелектуальної і практичної діяльності учнів. Відповідальність за роботу та її наслідки в групі поширюється на всіх її членів. З часом стиль активної роботи зацікавлює навіть тих учнів, які до того були пасивні й апатичні. Зокрема, стиль групової роботи примушує змінити свої ставлення і працювати для успіху всього колективу. Вони докладають, зусиль до того, щоб їхня група була найкраща і першою відповідала на запитання або розв'язувала поставлену проблему.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аргинская И. И. Обучаем по системе Л. В. Занкова. Первый год обучения / И. И. Аргинская и др. – М. : Просвещение, 1994. – 244 с.

2. Арефьева Г. И. Групповая форма работы на уроках английского языка / Г. И. Арефьева. – М. : Колизей, 1998. – 432 с.

3. Васильченко П. А. Обучение на коллективной и индивидуальной основе / П. А. Васильченко // Начальная школа. – 1993. – № 4. – С. 57–59.

Валерія Бурса,

2 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: ст. викл. О. О. Каліберда

СУЧАСНА ЛЕКСИКОГРАФІЧНА КАРТИНА ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

На сьогоднішній день Великобританія вважається лідируючою країною з випуску лексикографічної продукції. Величезна кількість жанрів та типів англомовної літератури потребує систематизації, до того ж не класифікації загалом, а класифікації згідно з типом користувача. Зазначене визначило актуальність теми дослідження. Нині виділені усі етапи в розвитку лексикографії англійської мови. Проводиться активна робота з систематизації та класифікації лексикографічної продукції. Визначенням зазначеного питання займалися Л. Ступін, О. Карпова, І. Разліванова та інші дослідники. Метою даної роботи є дослідження сучасної лексикографічної картини Великобританії. Основними методами дослідження були: аналіз, зіставлення та порівняння англійської лексикографії різних періодів.

Лексикографічна картина будь-якої країни-поняття комплексне. На думку Л. Ступіна, різноманітність словників пояснюється передусім складністю і багатоаспектністю мови [3, c. 86]. Великобританія-єдина країна, яка випускає величезну безліч лексикографічної продукції різних жанрів [3, c. 54]. Лексикографічні традиції Великобританії ведуть свою історію з 7 століття [1, c. 23]. В історії розвитку лексикографії англійської мови можно умовно виділити декілька періодів. Перший період розвитку англійської мови – глоссаризація. Глоссаризація характеризується ще наївним підходом до опису лексичного складу мови. Словники першого періоду : Promptuarium Parvulorum, Ortus Vocabulorum, Alvearie. Другий період (період “словників важких слів”) відрізняється прагненням укладачів словників включати у свої праці важкі лексичні одиниці.Словники другого періоду: A Table Alphabetical, An English Expositor, English Dictionarie. Третій період “донауковий або приписуючий” як найбільш вдосконалений період в історії англійської лексикографії. Основно тенденцією даного періоду поставало прагнення укладачів словників встановити певну норму в написанні, при цьому лексикографи намагалися дати більш повну інфомацію про слово.

Першим словником, складеним на науковій основі був Тезаурус Роже. The Oxford English Dictionary вважається перлина англійської мови. На сучасному етапі спостерігається тенденція відображення мовних зв'язків з елементами культури, а також ще одна важлива тенденція стирання меж між жанрами словників. Національна лексикографія Великобританії нині підрозділяється на довідники в друкарській та електроній формі. Традиційно за об'ємом словники у Великобританії створюються: великі, скорочені і короткі словники [2, c. 27]. Після організованої роботи опитуванню користувачів лексикографічні твори об'єднали в собі риси тлумачних і енциклопедичних словників. Нині величезну популярність мають електроні словники для загальних і спеціальних цілей, які випускаються у Великобританії разом з друкарською продукцією. Учбова лексикографія є одним з напрямів загальної лексикографії з другої половини ХХ століття.

Англомовна лексикографія пройшла довгий шлях розвитку та становлення, на якому склалися напрями, представлені різноманітними типами лексикографічних довідників. Численні потреби суспільства в отриманні різної інформації ускладнюють і розширюють репертуар словників. Таким чином, мовні банки даних мають велику цінність, оскільки можуть сприяти максимальному наближенню до образу мислення британців.

ЛІТЕРАТУРА

1. Карпова О. М. Современная лексикографическая картина Великобритании и США / О. М. Карпова // Словарь в современном мире : мат-лы третьей междунар. школы-семинара / отв. ред. О. М. Карпова. – Иваново, 2006.

2. Карпова О. М. Учебные словари Collins / О. М. Карпова. – М. : АСТ; Астрель; Транзит-книга, 2005. – 64 с.

3. Ступин Л. П. Лексикография английского языка / Л. П. Ступин. – М. : Высшая школа, 1985. – 164 с.

Інна Вайшля,

3 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. Г. М. Школа

НАЦІОНАЛЬНА СПЕЦИФІКА МІФОНІМІВ

(НА МАТЕРІАЛІ СЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ)

Міфологеми відображають загальнолюдські погляди на світ живої та неживої природи, позначаючи універсальні явища, зафіксовані будь-якою мовою. Міфоніми, передаючи специфіку географічного, соціально-етнічного, культурного середовища, відображають особливості світобачення певного етносу. Етнолінгвістичне осмислення міфологічної свідомості пращурів демонструють розвідки сучасних дослідників Л. Виноградової, Т. Голіченко, О. Колесник, А. Лобок, А. Маслової, О. Поріцької, Н. Тяпкіної та ін. Предметом їх уваги стали походження, етимологія, мотиви номінації, творення, функціонування демонологічних назв. Тому актуальним є дослідження функціонування міфологем у слов’янських мовах. Мета дослідження – встановити національну специфіку міфонімів у мовах східних та західних слов’ян. Завдання роботи полягає в аналізі особливостей сприйняття міфонімів носіями слов’янської свідомості. У роботі використано метод лінгвістичного опису, який передбачає спостереження, узагальнення й класифікацію матеріалу.

Слов’янська демонологія досить розвинена: в уяві слов’ян навколишній світ був одухотвореним та персоніфікованим. Демонічну природу духів (Анголи і демони) “нижчої” міфології схарактеризував український етнограф В. Гнатюк. Ґрунтуючись на галицьких народних легендах, він указував, що чорт “забажав мати товариство, Бог порадив йому вмочити палець у воду і стріпнути позад себе, в наслідок чого дістане товариша. Чорт умочив одначе всю руку і як почав нею тріпати, то наробилося стільки чортів, що з них постало 12 хорів. За спонукою чорта вони збунтувалися проти Бога, а Бог за кару скинув їх із неба. Вони летіли до землі повних 40 діб, коли ж Бог сказав “амінь”, де котрий з них був, там і остався: у воді – водяник, у лісі – лісовик, у болоті – болотяник, у полі – полевик, і т д. Таким чином, усі духи, що на землі, взяли свій початок від чорта” [1, с. 217]. Лексема чорт широко представлена у фразеологічних словниках слов’янських мов. Зокрема, у фразеологічному словнику польської мови зафіксовано 18 паремій із цим номеном: “adwokat diabłа; sprzedac´|zaprzedac´ duszę diabłu” [3, с. 86; 98]; в українській мові: “дябла послухати; виріхтувати ся як чорт на руса ля” [2, с. 117].

У слов’янській народній демонології існує велика кількість жіночих міфологічних персонажів: східнослов’янські мавки/нявки, русалки; південнослов’янські віли, самодіви; західноєвропейські ундини. Лексема мавка (нявка) походить від нав – домовина. Вважалося, що мавки – “духи жіночої статі, які померли нехрещеними і перетворилися в русалок. Заманивши когось до себе своєю красою, розмовляють з ним, кокетують, а потім заскобочують на смерть” [1, с. 226]. Серед людей з надприродними властивостями вирізняються відьми. У слов’ян, як і в багатьох інших народів, було поширене вірування у чаклунство. Особливо значною в магії вважалася роль жіночого начала. У слов’янській міфології розглядають дві категорії відьом: природжені й навчені. У фразеологічному словнику української мови лексему “відьма” супроводжує фразеологізм “Як відьми вкрали” [2, с. 128]. У слов’янських мовах: польській – wiedźma, чеській – vĕdma, білоруській – ведзьма, болгарській – вещица, пов’язані з дієсловом vĕdati – “відати, знати”. З’ясовуючи етимологію цих лексем, мовознавці вказують на можливе їх запозичення західнослов’янськими мовами із східнослов’янських.

Таким чином, народна уява розмежовувала міфологічних персонажів функціями, місцем перебування та зовнішнім виглядом. Міфологія слов’янських народів відображає уявлення про світ духів, допомагає виявити спільні та відмінні риси менталітету, національного світобачення та світовідчуття. Відтворена в мові ментальність народу – цікавий об’єкт подальших студій.

Література

1. Гнатюк В. Г. Останки перед християнського релігійного світогляду наших предків / В. Г. Гнатюк // Гнатюк В. Г. Вибрані статті про народну творчість. – Нью-Йорк, 1981. – С. 213–240.

2. Фразеологічний словник української мови / уклад. В. М. Білоноженко та ін. – К. : Наук. думка, 1993. – 984 с.

3. Słownik frazeologiczny języka polskiego. – Warszawa-Bielsko-Biała, 2008. – 495 s.

Тетяна Виноградова,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. А. М. Сердюк

ЗНАЧЕННЯ ФРАЗЕОЛОГІЗМІВ ІЗ КОМПОНЕНТОМ “HEAD” У ЗІСТАВНОМУ АСПЕКТІ

Актуальність роботи полягає у багатосторонньому розкритті основних властивостей компонентного складу фразеологічних одиниць, до складу яких входять лексеми “head”. Ступінь досліджуваності проблеми полягає в тому, що дана праця є внеском в дослідження мовних одиниць різного рівня, у визначенні типологічних особливостей англійської та української мов на лексичному рівні. Мета дослідження: проаналізувати, наскільки природа фразеологізмів співвідноситься із їх компонентним складом, зокрема із соматизмом “голова” та його еквівалентами в англійській мові. Основні методи дослідження: математичний метод, метод типологічного зіставлення, статистичний, описовий аналіз.

Соматичні фразеологізми представляют в сучасній англійській мові велику групу. “Соматичні” фразеологічні одиниці – це такі фразеологічні одиниці (ФЕ), де один із компонентів вражений словом – назвою частини людського тіла. “Сома” з грецької мови перекладається як “тіло”. Вивчення соматичної фразеології англійської мови є необхідним для продуктивного спілкування с представниками англомовних країн, для кращого розуміння автентичних джерел. Соматичні фразеологізми – це один із способів кодування в міжкультурній комунікації. Поява фразеологізмів тісно пов’язана з культурою.

Базове поняття когнітивної лінгвістики “концепт” є неоднозначним. С. Аскольдов вважав, що це є мисленнєве утворення, функція якого полягає у заміщенні великої кількості предметів певного роду [1, с. 266]. Як вказує Ю. Степанов, таким чином, відбувається актуалізація культурних концептів [5, с. 9-10]. Культурологічний підхід до вивчення концепту спостерігаємо також у А. Вежбицької, яка стверджує, що формування концепту відбувається за “культурно обумовленим сценарієм” [2, с. 393]. Такими сценаріями, на думку вченої, є короткі речення, через посередництво яких робиться спроба “спіймати негласні норми культури певного співтовариства” та “представити ці норми у термінах спільних для усіх людей понять” [2, с. 393]. В. Маслова поділяє концепти на дев’ять груп: 1) світ; 2) стихії та природа; 3) уявлення про людину; 4) моральні концепти; 5) соціальні поняття та відносини; 6) емоційні концепти; 7) світ артефактів; 8) концептосфера мистецтва [3, с. 70].

Людина як соціальний індивідум членує світ із т.з. суспільних стосунків, тому перспективною та маловивченою, на наш погляд, є проблема дослідження концептів групи “соціальні поняття та відносини”. Аналізувати це питання вважаємо цікавим на прикладі соматизмів. Тіло людини із філософської точки зору є складовою навколишнього світу. Тому із позиції антропофілії воно є основою для пізнавальної діяльності суб’єктом об’єктивної дійсності. За твердженням В. Постовалової, понад 90% інформації про навколишній світ людина отримує “через зорове відчуття та живе споглядання” [4, с. 53]. Це є одним із основних факторів того, що первинні знаки (у т.ч. й соматична лексика) є продуктивною основою для подальших комунікативно-прагматичних трансформацій. Ці процеси знаходять своє втілення у вторинному семіозисі, переосмисленні значення та стійких словосполученнях. У результаті проведеного дослідження ми робимо наступні висновки: універсальність у процесі функціонування лексеми “head” та її українських еквівалентів виявляється у паритеті в утворенні досліджуваних концептів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аскольдов С. А. Концепт и слово / С. А. Аскольдов // Русская словесность : Антология. – М. : Academia, 1997. – C. 266–280.

2. Вербицкая А. Концептуальные основы психологии культуры / А. Вербицкая // Язык. Культура. Познание. – М. : Русские словари, 1996. – С. 376–404.

3. Маслова В. А. Когнитивная лингвистика / В. А. Маслова. – М. : ТетраСистемс, 2005. – 256 с.

4. Постовалова В. И. Картина мира в жизнедеятельности человека / В. И. Постовалова // Роль человеческого фактора в языке. Язык и картина мира. – М. : Наука, 1988. – С. 8–69.

5. Степанов Ю. С. Некоторые соображения о проступающих контурах новой парадигмы / Ю. С. Степанов // Лингвистика : взаимодействие концепций и парадигм. – Харьков : ХИМЭСХ, 1991. – Вып. 1. – Ч. 1. – С. 9–10.

Аліна Волобуєва,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. М. М. Греб

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ЗІСТАВНОЇ СЕМАНТИКИ У СТРУКТУРІ СКЛАДНОПІДРЯДНИХ КОНСТРУКЦІЙ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Аналіз складних зіставних конструкцій, специфіку яких визначає сполучник а, показав, що зіставні відношення між частинами складного речення формуються передусім у межах складносурядного типу синтаксичних одиниць. Дослідження також засвідчило, що складносурядні речення не можуть бути віднесені до розряду зіставних лише на підставі формальних показників. Значну роль у визначенні дійсного характеру смислових відношень між частинами відіграє формально-семантичний, власне семантичний та комунікативний рівні організації складних синтаксичних одиниць. Мета дослідження – врахувати ці аспекти вивчення синтаксичних одиниць для вивчення зіставних відношень, які знайшли експлікацію в складнопідрядних реченнях на зразок: Та краще вже самому задватись, ніж дівчину побачити в петлі (Л. Костенко); Якщо в інших релігіях тотемізм вимирає за стадією їх розвитку, то у стародавньому Єгипті він переростає в культ тварин, аж до шанування усіх тварин, вбивство котрих каралося смертю (Релігії світу). На своєрідність змістових відношень між частинами таких складнопідрядних конструкцій вказували російські й українські синтаксисти В. Бєлошапкова, Н. Шведова, Н. Гуйванюк, І. Вихованець та інші.

Питання про класифікацію складних речень на підставі характеру відношень між частинами має добру традицію у вітчизняному мовознавстві. Відповідно до неї семантична поліфукнціоанльність деяких сполучників та інших сполучних засобів призводить до того, що при формальному принципі класифікації до одного різновиду потрапляють речення з різними типами смислових відношень між частинами. Отже, формальна класифікація виявляється недостатньою для правильного визначення належності того чи іншого складного речення до певної групи. Це справедливо й для складнопідрядних речень, у структурі яких знаходять вираження зіставні змістові відношення. Як зазначає С. Шувалова, “речення із зіставним значенням необов’язково мають бути оформлені за допомогою сполучних засобів, які спеціалізуються на оформленні зіставних відношень. Для експлікації зіставних відношень достатньою виявляється наявність придатних до зіставлення (і зіставлюваних на основі асоціативних зв’язків) членів із ознаками, які їм приписуються” [3, с. 137]. Саме тому необхідно ще й ураховувати характеристики частин, в першу чергу, змістові. Наприклад, речення Якщо нема їсти, то й святий забунтує... (В. Винниченко) та Якщо він (Давид – М.Г.) перед тим почував був вагатися від тортур та постійних умовлянь Литвинова, то тепер те все одвіялося, як пушина від сильного подуву вітру (І. Багряний), оформлені однаково з точки зору сполучникового засобу (якщо... то), суттєво відрізняються одне від одного з точки зору змістових відношень, які виражають. Отже, у першому випадку відношення між частинами умовні, у другому – зіставні.

Таким чином, для того, щоб класифікація була не просто каталогізацією, а могла служити засобом розуміння речення, вона повинна враховувати семантичні характеристики речення. Із цієї позиції виходять автори посібника “Синтаксис української мови. Проблемні питання”. Зауважуючи, що для української синтаксичної науки не є характерним виділення складнопідрядних речень зіставного різновиду в окремий тип [2, c. 582], автори схиляються до думки, що зіставні відношення властиві цілому ряду складнопідрядних конструкцій. І хоча ці відношення з формального боку співвідносні з тим чи іншим типом складнопідрядних речень, але за значенням відповідають складносурядним реченням зіставного різновиду [2, с. 583]. На підставі цього дослідники виокремлюють у складі складнопідрядних речень різновиди конструкцій із зіставним відношенням між частинами. Щоправда, відстоюючи цю позицію, вони все ж часом припускаються й певної неузгодженості щодо дотримання цього принципу. Так, розглядаючи складнопідрядні речення умови, вони зараховують до цих конструкцій і речення на зразок Якщо медикам ми ввіряємо наше здоров’я, то вихователям ввіряємо моральність і розум дітей наших (К. Ушинський), стверджуючи, що в даному разі наявні умовні відношення з відтінком повторюваності та узагальнення [2, с. 544]. Залучення семантичного критерію до аналізу цього речення показує, що вони формують очевидно зіставний компонент змісту між частинами. Цей факт доводить необхідність більш детального з’ясування особливостей формальної та семантичної природи складнопідрядних конструкцій із зіставним компонентом змісту.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вихованець I. Р. Граматика української мови. Синтаксис. / І. Р. Вихованець. – К. : Либідь, 1993. – 368 с.

2. Слинько І. І. Синтаксис сучасної української мови. Проблемні питання / І. І. Слинько, Н. В. Гуйванюк, М. Ф. Кобилянська. – К. : Вища школа, 1994. – 670 с.

3. Шувалова С. А. Типы сопоставительных отношений между частями сложных предложений / С. А. Шувалова // Идеографические аспекты русской грамматики / под ред. В. А. Белошапковой и И. Г. Милославского. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1988. – С. 134–145.

Олена Герасименко,

4 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. В. А. Нищета

ДІАЛОГІЗМ РИТОРИЗАЦІЇ МОВЛЕННЄВОГО РОЗВИТКУ ЯК ЗАПОРУКА ФОРМУВАННЯ РИТОРИЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ УЧНІВ

Нині спостерігається підвищення значущості дієвої, ефективної комунікації, тому в суспільстві існує запит на теоретичні знання і практичні навички спілкування, правила поведінки, мистецтво діалогу, адже це є запорукою й фактично гарантує успіх у всіх видах життєдіяльності людини. Важливим етапом у модернізації шкільної освіти є введення курсу практичної риторики. Це зумовлюється тим, що питання спілкування в нашому суспільстві стає дедалі важливішим. Зазначене визначило актуальність теми дослідження.

Риторику як науку й мистецтво слова вивчали Л. Мацько, Г. Сагач, Є. Клюєв, Ю. Рождественський, В. Аннушкін, О. Волков, Н. Іпполітова та ін.У їхніх працях висвітлено основні риторичні категорії й поняття, лінгвістичні основи риторики. Лінгводидакти М. Пентилюк, Н. Голуб, О. Горошкіна, О. Семеног, С. Омельчук та ін. розробили методичні аспекти вивчення риторики на всіх рівнях мовної освіти. Педагоги-практики С. Коваленко, В. Федоренко, О. Когут, Е. Палихата плідно працюють на ниві риторичної освіти учнівської молоді, розробляють авторські програми з риторики, програми спецкурсів і факультативів з риторики. Мета роботи – дослідження діалогічних механізмів риторизації мовленнєвого розвитку учнів і процесу формування в них риторичної компетентності. Основними методами дослідження були: аналіз наукової педагогічної, психологічної й методичної літератури, порівняння, зіставлення та синтез аналітичної інформації; зовнішнє спостереження; аналіз учнівських творчих робіт з метою визначення рівня рефлексії школярів, їх мисленнєво-мовленнєвих здібностей, аргументації тощо.

Термін “риторизація” був уперше введений С. Мінєєвою і означає, за висловом Н. Голуб, “активізацію пізнавальної діяльності процесу навчання засобами діалогу” [2, с. 42]. Конструктивний діалог дуже важливий і в освіті, і в суспільному житті, діалогічній вправності необхідно вчити. І процес вивчення риторики в загальноосвітній школі потрібно вибудовувати за принципом гармонізую чого діалогу [2, с. 229]. У загальноосвітній школі особливої ваги набуває навчальний діалог – цілеспрямований та обумовлений обмін ідеями, думками у групі заради пошуку істини; це і спосіб опрацювання змісту уроку (метод навчання), і особлива форма навчання, з допомогою якої забезпечується рух його учасників (учнів і вчителя) до спільного для всіх пізнавального результату. Головне призначення діалогу в процесі навчання – стимулювання пізнавального інтересу, залучення аудиторії до активного обговорення суперечливих наукових і життєвих проблем, спонукання до осмислення різних підходів в аргументації своєї й чужої позиції, формування засобами навчального матеріалу переконань учнівської молоді, відповідального морального вибору [1].

Яку б роль не виконував навчальний діалог (методу навчання, форми навчання, форми організації навчання, педагогічного спілкування), він повинен бути особливим типом людських відносин, які виявляють діалогічність свідомості й світовідчуття. Саме такий навчальний діалог, на думку С. Мінєєвої, може вважатися риторичним і вибудовуватися як взаємодія рівних суб’єктів, які обговорюють одну тему, спільними прийнятними засобами, узгоджуючи їх смисл, у відповідності зі спільними правилами (процедурами, традиціями його ведення (протікання) [3]. У педагогіці навчальний діалог розглядається також як діалогічне педагогічне спілкування – тип професійного спілкування, що відповідає критеріям діалогу, забезпечуючи суб’єкт-суб’єктний принцип взаємодії педагога та учнів. Отже, розглядаючи риторизацію шкільного курсу української мови як активізацію пізнавальної діяльності процесу навчання засобами діалогу, варто: здійснювати цілеспрямовану діяльність з оволодіння як учнями, так і педагогами теорією діалогу; дидактичну взаємодію всіх учасників навчального процесу вибудовувати як навчальний діалог; риторичний діалог на уроці української мови використовувати як метод навчання, форму навчання, форму організації навчання; вибудовувати педагогічне спілкування як риторичне за критеріями діалогу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вознесенский И. Учебный диалог и его организация на уроке [Электронный ресурс] / И. Вознесенский. – Режим доступа : /a-id-12119.html. – Заголовок с экрана.

2. Голуб Н. Б. Риторика у вищій школі : монографія / Н. Б. Голуб. – Черкаси : Брама-Україна, 2008. – 400 с.

3. Минеева С. А. Риторика диалога и развивающее обучение [Электронный ресурс] / С. А. Минеева. – Режим доступа : /load/3-1-0-22. – Заголовок с экрана.

Ольга Головина,

5 курс Института филологии и социальных коммуникаций.

Научн. руковод.: к.филол.н., доц. М. Ю. Кайкы

РЕПРЕЗЕНТАЦИЯ ЭМОЦИОНАЛЬНЫХ ОЦЕНОЧНЫХ ЗНАЧЕНИЙ В ТЕКСТЕ ПОВЕСТИ Н. ГОГОЛЯ “ПОВЕСТЬ О ТОМ, КАК ПОССОРИЛСЯ ИВАН ИВАНОВИЧ С ИВАНОМ НИКИФОРОВИЧЕМ” ПРИ ПОМОЩИ ГРАММАТИЧЕСКИХ СРЕДСТВ ЯЗЫКА

В современном языкознании существует множество классификаций оценки. Мы взяли за основу классификацию частнооценочных слов А. Папиной, которая вслед за Н. Арутюновой, выделяет эмоциональные, эстетические, этические, сенсорные (зрительные и слуховые), количественные, рациональные, логические оценки. В данном исследовании проанализирован отдельный вид оценки – эмоциональная. Актуальность исследования определена необходимостью изучения категории эмоциональной оценки на конкретном языковом материале, а именно, в повести Н. Гоголя. Цели нашего исследования: изучить проблему выделения текстовой категории оценки в современной лингвистике, проанализировать языковое оформление эмоциональной оценки в тексте повести Н. Гоголя “Повесть о том, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем”. Метод исследования – описательный и прием симптоматической статистики.

Термин эмоциональная оценка образован от латинского emovere – “возбуждать, волновать чувства, эмоциональный, эмоция” [1, с. 220]. Эмоциональная оценка обозначает положительные и отрицательные чувства говорящего, которые были вызваны действиями объекта. А. Папина считает, что положительные и отрицательные оценки со значением эмоции могут быть выражены абсолютной и сравнительной формами, модальными словами, вводными словами, логическим ударением и порядком слов [3, с. 270]. Т. Космеда относит эмоциональную оценку к разряду “эмоционально-чувственная оценка”, определяет ее как оценку, которая отображает душевное состояние (оценку духовности нации, духовности человека, оценку чувств и эмоций, оценку идеального и материального в восприятии мира) [2, с. 101].

Эмоциональные оценочные значение в тексте повести Н. Гоголя могут быть вербализованы при помощи средств различных уровней иерархии языка: лексических, словообразовательных, морфологических, синтаксических. В данном исследовании были проанализированы грамматические средства языка. На морфологическом уровне языка оценка выражена при помощи вопросительных местоимений: «Господи Боже мой, какой я хозяин! Чего у меня нет? Птицы, строения, амбары, всякая прихоть, водка перегонная настоянная; в саду груши, сливы, в огороде мак, капуста, горох». В данном случае имеет место позитивная эмоциональная оценка, такой вывод можно сделать, проанализировав контекст. Наиболее высокочастотными являются синтаксические языковые средства. Восклицательные предложения часто выступают средством оформления данной оценки: «Вот глупая баба! – подумал Иван Иванович, – она еще вытащит и самого Ивана Никифоровича проветривать!». Дополнительным средством выражения оценочности в восклицательных предложениях служат междометия: «– Эй, баба, баба! – закричал Иван Иванович, кивая пальцем». В исследуемом тексте обнаружено использование автором приема парцелляции. Парцелляция – стилистический прием, состоящий в таком расчленении единой синтаксической структуры предложения, при котором она воплощается в нескольких интонационно-смысловых речевых единицах. Рассмотрим пример: «Славная бекеша у Ивана Ивановича! Отличнейшая! А какие смушки! Фу ты, пропасть, какие смушки! Сизые с морозом!».

Проведенный анализ позволяет сделать следующие выводы: 1. Морфологические средства вербализации эмоциональных оценочных значений являются низкочастотными в исследованном тексте повести Н. Гоголя. 2. Синтаксические средства оформления эмоциональной оценки являются высокочастотными в указанном тексте и представлены восклицательными предложениями и парцелляцией. 3. Проблема изучения оценочных значений на конкретном языковом материале требует дальнейшего решения в современной лингвистической науке.

ЛИТЕРАТУРА

1. Ильинская Л. С. Латинское наследие в русском языке. Словарь-справочник / Л. С. Ильинская. – М. : ГЛОССА-ПРЕСС, 2003. – 400 с.

2. Космеда Т. А. Аксіологічні аспекти прагмалінгвістики : формування і розвиток категорії оцінки / Т. А. Космеда. – Л. : ЛНУ ім. Франка, 2000. – 350 c.

3. Папина А. Ф. Текст : его единицы и глобальные категории : учебн. для студ.-журналистов и филологов / А. Ф. Папина. – М. : Едиториал УРСС, 2002. – 368 с.

Катерина Грядунова,

6 курс Института филологии и социальных коммуникаций.

Научн. руковод.: к.филол.н., доц. О. А. Сеничева

КОНСТРУКЦИИ ЭКСПРЕССИВНОГО СИНТАКСИСА КАК ФОРМА ВОЗДЕЙСТВИЯ СОВРЕМЕННОЙ КОММУНИКАЦИИ

Традиционный идеал синтаксического описания в XIX в. и в первой половине XX в. не предполагал обращения к экспрессивной стороне предложения. Синтаксис не выходил за пределы собственно грамматических категорий. Начиная с 60-х гг. ХХ в. появился термин “экспрессивный синтаксис”. Понятие это, не уточнённое и строго не определенное, применяется при описании отдельных синтаксических явлений письменной речи. Основания выделения самой сферы экспрессивного синтаксиса во многих работах различаются. Но понятие экспрессивного синтаксиса относится только к определённой сфере бытования некоторых синтаксических структур. Поэтому нуждается в уточнении и сфера употребления, и понятие экспрессивного синтаксиса, т.е. параметры, связанные между собой. Работ, специально освещающих эту проблему, в русистике нет. Многие её вопросы остаются открытыми, неисследованными, так что любые поиски в этом направлении являются актуальными в науке и достаточно перспективными. Предметом исследования являются конструкции экспрессивного синтаксиса русского языка. Цель статьи – изучить конструкции экспрессивного синтаксиса русского языка, исследовать те языковые процессы, которые протекают в синтаксисе современной эпохи и оказывают классифицирующее воздействие на форму синтаксической материи, перестраивают языковые единицы, приспосабливая к потребностям современной коммуникации. В работе использовались следующие методы исследования: метод лингвистического описания и метод компаративного анализа. Кроме этих методов, в работе использовался приём ссылок на авторитеты.

Проблемы экспрессии рассматривались Ш. Балли, Ж. Вандриесом, Е. Куриловичем, Г. Золотовой, Р. Якобсоном, Е. Галкиной-Федорук, В. Шаховским, В. Виноградовым, Н. Шведовой и др. Центральными в их работах являются существенные вопросы о том, как соотносятся интеллектуальная (номинативная, информационная, рациональная, логическая) и аффективная сферы; каковы составляющие аффективной сферы (экспрессивность, эмоциональность, образность и т.п.). Первую проблему поставил Ш. Балли, который считал аффективный фактор обязательным компонентом любого высказывания. Различение в языке интеллектуального и аффективного имело для Балли решающее значение. Понимание аффективного как непременного сопроводителя логической стороны отмечает и Ж. Вандриес. Обращались к этой проблеме и члены Пражского лингвистического кружка. Так, В. Матезиус утверждал, что “высказывание, с одной стороны, охватывает те явления действительности, которые настолько привлекли внимание, что мы хотим о них что-то сказать, с другой – выражает наше отношение к этой деятельности”.

По-разному трактуют учёные вопрос о том, является ли аффективная сфера принадлежностью языка или речи (Ш. Балли, Е. Курилович, Г. Золотова, Р. Якобсон). Единого мнения по данному вопросу нет. Поскольку аффективное часто приравнивают к эмоциональному, образуется ряд сложно соотнесённых между собой понятий: аффективное, экспрессивное, эмоциональное, оценочное, образное, стилистически окрашенное и т.п. Внести ясность в этот вопрос уже на лексическом уровне трудно. Почти неразрешимой становится проблема определения термина “экспрессивный” на синтаксическом уровне, если учесть, что к экспрессивным относят и модальные значения (ведь и экспрессию, и модальность определяют как выражение отношения говорящего к высказываемой информации). Необходимо, прежде всего, разграничить экспрессивное и эмоциональное, так как эти аспекты чаще всего воспринимаются нерасчленённо. Как отмечала Е. Галкина-Федорук, “выражение эмоции в языке всегда экспрессивно, но экспрессия в языке не всегда эмоциональна”, т.е. экспрессия возможна без эмоции. Понятие экспрессии шире понятия эмоционального. Эта точка зрения получила распространение.

Пониманием экспрессии в синтаксисе различаются сейчас два направления. Первое связывает экспрессивное с понятием субъективной модальности. Наиболее ярко экспрессивно-модальные значения описаны Н. Шведовой. Второе направление в разработке синтаксической экспрессии связано с именем В. Виноградова, трактующего экспрессивное в синтаксисе как специальный приём письменной речи, сопровождаемый конструктивными изменениями. В работах языковедов второй половины XX и начала XXI века были поставлены общие вопросы экспрессивного синтаксиса и даны описания отдельных его проявлений. Квалификация синтаксической конструкции с точки зрения экспрессии как специального приёма, повышающего выразительность (изобразительность) речи принципиально зависит, во-первых, от формы речи (устная или письменная) и, во-вторых, от функциональной направленности речи (функциональные стили современного русского языка).

В основе экспрессивных конструкций лежат синтаксические построения, которые вызваны устной формой речи (спонтанностью, неподготовленностью) и употребляемые преимущественно в устной речи синтаксические конструкции, построение которых не вызвано формой речи, но которые всё равно осознаются как разговорные, где бы они не употреблялись (Ср.: 1) Дождь. Дождя не обещали; Статья эта, о которой вы говорите, она была в Вопросах языкознания; 2) Вот праздник так праздник; Ехать так ехать). Конструкции первого типа, по аналогии с терминами фонологии, называют слабыми элементами речи, т.е. позиционно зависимыми, обусловленными формой речи, конструкции второго типа – сильными элементами речи, оттенок разговорности которых чувствуется всегда, употреблены ли они в устной речи или в письменном тексте, “разговорность” которых позиционно независима.

Таким образом, к экспрессивным конструкциям чаще всего относят такие явления, как парцелляция, сегментация, лексический повтор с синтаксическим распространением (позиционно-лексический повтор), вопросо-ответные конструкции в монологической речи, номинативные предложения (преимущественно цепочки номинативных предложений), вставные конструкции, именительный представления, особые случаи экспрессивного словорасположения. Иногда список экспрессивных конструкций расширяется.

Олена Дзюба,

5 курсу Інституту філології та соціальних комунікацій.

Науковий керівник: к.пед.н., доц. О. І. Попова

ДІАЛЕКТНА ЛЕКСИКА НА ПОЗНАЧЕННЯ ПРЕДМЕТІВ ПОБУТУ

ЯК ОБЄКТ ЛІНГВІСТИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Останнім часом у мовознавстві, зокрема в українському, активізувалася робота в галузі діалектної лексикології. Це закономірно, оскільки діалектна лексика допомагає з’ясувати питання, пов’язані з історією мови, виявити закони її функціонування на різних етапах розвитку, адже “при всій очевидності змін у словниковому складі мови лексична система зберігає такі ж архаїчні риси, які часто несуть більшу інформацію, ніж релікти інших структурних рівнів” [3, с. 3]. Ареальний аспект вивчення лексики діалектів є традиційним у діалектологічних дослідженнях багатьох мовознавчих шкіл. Це зумовлено не тільки тим, що просторова характеристика діалектного слова – одна з невід’ємних, об’єктивних ознак його буття, але й тим, що ареологічний аналіз лексики діалекту має велике значення для розв’язання питань регіональної лексикології й діалектології, а також інших розділів мовознавства [1, с. 17]. Метою нашого дослідження було з’ясувати особливості діалектної лексики на позначення предметів побуту жителів Бердянського району. Завдання, які необхідно розв’язати для досягнення мети: шляхом різних методів виявити й описати діалектні слова, які позначають різні предмети побуту в мовленні жителів Бердянського району; зазначити їх фонетичні особливості. Вивчення фактичного матеріалу, здійснюване в діахронічному та синхронічному аспектах, зумовило застосовування як основних методів лінгвістичного опису й порівняльно-зіставного, так і допоміжних – компонентного, семасіологічного та стилістичного аналізу.

Як зазначає П. Гриценко, “лексика порівняно з іншими структурними рівнями говорів у східнослов’янській діалектології має найтривалішу історію вивчення” [2, с. 6]. На думку вченого, історія розвитку вітчизняних досліджень діалектної лексики характеризується не лише значним розширенням джерельної бази, прийомів і методів вивчення словникового складу народних говорів, а й змінами поглядів на роль лексики в розв’язанні центральних питань діалектології, зокрема у з’ясуванні діалектного членування, встановленні ґенези говорів. У процесі дослідження суцільна вибірка лексем на позначення предметів побуту супроводжувалася контекстологічним аналізом, за допомогою якого значення відповідних слів встановлювалося в умовах реального мовленнєвого вжитку. Призбирування фактичного матеріалу в польових умовах здійснювалося такими методами: вільна бесіда-діалог з інформаторами, відповіді інформаторів на поставлені запитання, запис суцільного тематичного тексту бесіди або розповіді технічними засобами з наступним виявленням діалектизмів. Головним джерелом дослідження було сучасне усне розмовне мовлення жителів Бердянського району. Проведено як відсторонене, так і включене спостереження за їх мовленням, а також інтерв'ювання за спеціальною програмою (як допоміжне). Основними в роботі були тексти розмовно-побутового мовлення, що не порушувало стилістичної рівноцінності зібраного матеріалу.

Нами виявлено низку діалектизмів і з’ясовано їх фонетичні особливості, зокрема: заступлення приставного [і] звуком [и] та [о] в слові ор|жа; функціонування [х] замість [ф] у варіанті х|рук(х)та;  вживання /р// перед /а/ на початку та в середині складу (гр/ад, |р/ама); форми іменників Р.в. одн. ІІІ відміни на (соли) та іменників ІV відміни коти|н/ат, курч'и|н/ат; фарингальний [г] на місці [к] (га|лош);  афереза в запозичених словах (стру|мент); гіперизми то|ч'анка, опа|рати і випадки фонетично невмотивованого переходу [о], [е] в [і] в закритих і відкритих складах (|дохт/ір, с/і|ло); епентеза [н] м|н/асо. Отже, у процесі дослідження нам довелося взяти за основу монографічний опис. Це дало можливість одержати більш повну різнобічну емпіричну інформацію про об'єкт дослідження, його структуру, внутрішні зв'язки.

ЛІТЕРАТУРА

1. Блинова О. И. Лексическая мотивированность и некоторые проблемы изучения русских народных говоров / О. И. Блинова. – Саратов, 1985. – 256 с.

2. Гриценко П. Ю. Арельне варіювання лексики / П. Ю. Гриценко. – К. : Наук. думка, 1990. – 272 с.

3. Гриценко П. Ю. Моделювання системи діалектної лексики / П. Ю. Гриценко. – К. : Наук. думка, 1984. – 228 с.

4. Лєснова В. В. Номінація рис людини в українських східнослобожанських говірках : монографія / В. В. Лєснова. – Луганськ : Альма-матер, 2004. – 193 с.

Анна Дорогобід,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: ст. викл. Н. В. Саприкіна

ВИКОРИСТАННЯ КОМП’ЮТЕРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Перехід України до високотехнологічного інформаційного суспільства вимагає докорінних змін в системі освіти, оскільки необхідним є створення та впровадження в різні сфери діяльності школи сучасних методів отримання, створення, передачі, використання інформації, тобто інформатизація шкільної освіти має розв’язати завдання підготовки нового покоління особистостей з належним рівнем інформаційної культури. Національна доктрина розвитку освіти [1] засвідчує той факт, що метою державної політики щодо розвитку освіти є “...підготовка кваліфікованих кадрів, здатних до творчої праці, професійного розвитку, освоєння та впровадження наукоємних та інформаційних технологій”. Концептуальні, методичні передумови й окремі аспекти запровадження комп’ютерних технологій у навчальний процес були предметом досліджень А. Гордєєвої, Л. Гризуна, Т. Дубок, Ю. Максименка, Л. Семенів, М. Семенової, Н. Соловйової, О. Сороки, А. Уліщенка, Г. Шелехової та інших. Метою нашої публікації є розкриття поняття “комп’ютерні технології”, особливостей їх використання на уроках української мови в загальноосвітній школі. У роботі ми використовуємо метод вивчення й аналізу педагогічної, навчально-методичної літератури з проблеми дослідження.

Комп’ютерні технології навчання – це сукупність методів, прийомів, форм і засобів навчання, що базуються на використанні сучасних комп`ютерних засобів і спрямованих на ефективне досягнення поставлених цілей навчання в певній галузі. Поєднуючи в собі елементи традиційних та інноваційних методик (розвивального, особистісно зорієнтованого, проектного навчання), комп’ютерні технології сприяють оптимізації, диференціації й активізації навчального процесу, справляють емоційний вплив на учнів, а також стимулюють розвиток критичного мислення, креативних здібностей, зокрема творчої самореалізації, оскільки комп’ютер використовується не тільки “як об’єкт вивчення, засіб навчання, а й засіб науково-педагогічних досліджень” [3, с. 4]. Серед сучасних комп’ютерних засобів, що можна використовувати на уроках мови, варто виокремити такі, як електронний підручник, статистичні та динамічні таблиці, медіа-твори, тестові завдання, медіа проекти, творчі презентації, віртуальні екскурсії тощо. Це сприятиме уникненню одноманітності на уроці (яскравість і цікавість подання навчального матеріалу), створенню комфортних умов для самореалізації особистості; наочному представленню мовних об’єктів і процесів; можливості виявлення рівня навчальних досягнень учнів, зниженню зайвої критичності під час оцінювання; мовленнєвому розвитку; формуванню мотивованого ставлення до вивчення мови; самоконтролю під час виконання вправ і тестів, завдань тощо. При цьому завдання й вправи можуть бути різного характеру, наприклад: підготовка усних або письмових відповідей на поставлені вчителем запитання, написання вибіркового переказу за ілюстрацією, вправи на перевірку знань учнів (розстановка розділових знаків, пропущених літер, відшукування певних орфограм у тексті тощо). Використання комп’ютерних технологій на уроках української мови можливе на різних його етапах: закріплення нової теми, проведення самостійної роботи, актуалізації опорних знань (орфографічна розминка) та має певний алгоритм (за Н. Семенів): 1) концептуальний (визначення дидактичної мети); 2) технологічний (підбір електронних засобів навчання); 3) операційний (виокремлення елементів уроку); 4) педагогічна реалізація (проведення уроку та аналіз його результативності) [2, с. 4].

Отже, за умови значної підготовки як учителя, так і учнів, врахування психофізіологічних аспектів під час навчання, урок української мови з використанням комп’ютерних технологій сприятиме підвищенню мовної та мовленнєвої компетенції школярів, контролю та самоконтролю їх навчальної діяльності, реалізації освітніх цілей в оптимальному режимі, реалізації міжпредметних зв’язків. Перспективи подальших пошуків полягають у розробці ефективних методів і засобів комп’ютерного навчання української мови.

ЛІТЕРАТУРА

1. Національна доктрина розвитку освіти / Сайт Міністерства освіти і науки України. – Режим доступу : http://www.mon.gov.ua/laws/Ukaz_Pr_347.doc

2. Семнів Н. Л. Комп’ютерні технології на уроках української мови та літератури / Н. Л. Семенів // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2010. – № 2. – С. 2–4.

3. Шелехова Г. Використання комп’ютерних технологій на уроках української мови / Галина Шелехова // Українська мова і література в школі. – 2006. – № 8. – С. 4–8.

Христина Дуйловська,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. М. М. Греб

ВПЛИВ КОМУНІКАТИВНИХ ОЗНАК НА ФОРМУВАННЯ ЗМІСТОВОГО ВІДНОШЕННЯ ЗІСТАВЛЕННЯ МІЖ ЧАСТИНАМИ СКЛАДНОГО РЕЧЕННЯ

Сьогоднішні уявлення про природу синтаксичних одиниць передбачають їх аналіз на трьох рівнях, два з яких – формально-синтаксичний та семантичний – співвідносяться із дослідженням одиниць у сфері мови, а комунікативний – із з’ясуванням особливостей функціонування конструкцій у мовленні. Ця позиція знайшла висвітлення у багатьох працях і з синтаксису складного речення. Зокрема, проблемам комунікативного синтаксису присвячені праці І. Вихованця, Н. Гуйванюк, А. Загнітка, С. Ломакович та ін. Науковці показують, що кожен рівень синтаксичних одиниць відносно самостійний, проте адекватний опис формальної, синтаксичної та комунікативної організації речень можливий лише за умови урахування тих взаємних впливів, які відбуваються між ними. Та якщо між формальним і семантичним рівнем існує досить тісний зв’язок, який дозволяє виділяти ще й так званий формально-семантичний рівень структури синтаксичних одиниць, то їх зв’язок із комунікативним рівнем досить опосередкований. Хоча, за спостереженнями науковців, семантико-синтаксичною структурою визначаться потенції актуального членування чи комунікативного використання речення. Мета дослідження – з’ясування специфіки формальної та семантичної будови зіставних конструкцій з урахуванням їх комунікативної організації. У значній мірі саме комунікативна організація конструкцій із зіставним семантичним компонентом дає важливу інформацію про деякі структурні та змістові особливості речень досліджуваного типу. Важливим також є урахування даних комунікативної організації зіставних висловлень для більш глибокого з’ясування природи зіставних відношень як мовної семантичної категорії.

Аналіз синтаксичних одиниць на комунікативному рівні передбачає спостереження над ними в функціональному, динамічному аспекті. Синтаксична конструкція у такому аспекті називається висловленням. На відміну від формально-синтаксичного та семантичного рівнів, де складне речення становить кількачленну структуру, на комунікативному рівні воно розглядається як цілісність, зумовлена комунікативним наміром. Внаслідок чого набувають значущості такі величини як відома й нова інформація, інтонаційний малюнок, порядок слів. Поділ змісту висловлювання на відому й нову інформацію у мовознавчій науці має назву актуального членування висловлення. Інформація відповідно описується в термінах теми й реми, тобто відомого й нового. У синтаксичній науці підкреслюється, що тема-рематичне членування простого й складного речення побудовані в загальному за одним принципом [1, с. 287]. Проте важливою відмінністю складного речення є можливість і почасти й необхідність почергового аналізу тема-рематичного членування. Окрім того, для складного речення посутнім є взаємозв’язок і взаємопристосування частин та порядку слів у ньому. Так, скажімо, для зіставних конструкцій необхідним і достатнім є визначення теми й реми не на рівні складної конструкції, а в першу чергу на рівні тема-рематичного членування в структурі простих речень та визначення особливостей співвідношення змісту й порядку тем і рем цих компонентів.

Потреба в урахуванні характеру розташування тем і рем в обох частинах складносурядних зіставних речень зумовлена тим, що саме на основі цього можуть бути встановлені особливості зіставних конструкцій на комунікативному рівні, з’ясовані причини змістових зсувів, охарактеризовані особливості зіставних висловлень за стилістичною приналежністю, експресивним забарвленням та іллокутивною силою. Спостереження над специфікою зіставних конструкцій на комунікативному рівні також засвідчує досить частоті випадки парцеляції, тобто розриву синтаксичної конструкції з метою актуального виділення нового компоненту змісту, експлікованого в другій частині зіставної складної одиниці, як у реченні Тут гниле повітря, тут гнила вода гнила!.. А над нами сонце, небо, простір, воля (О. Олесь). Це спостереження передбачає з’ясування особливостей парцельованих зіставних конструкцій як із боку їх синтаксичної, семантичної будови, так і комунікативної настанови.

Таким чином, у даному дослідженні приймається положення про те, що складні синтаксичні одиниці мають трирівневу організацію: формально-синтаксичну, семантичну та комунікативну. Кожен із рівнів відносно самостійний, має свій понятійний апарат та методи аналізу, які проте усі працюють на з’ясування усієї сукупності рис і особливостей того чи іншого виду синтаксичних одиниць. У свою ж чергу комунікативна настанова формування висловлення може коригувати, видозмінювати й впливати на характер змістових відношень, експлікованих реченнєвою структурою.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вихованець I. Р. Граматика української мови. Синтаксис / І. Р. Вихованець. – К. : Либідь, 1993. – 368 с.

2. Загнітко А. П. Український синтаксис. (Науково-теоретичний і навчально-практичний комплекс). Ч. 2 : навч. посіб. / А. П. Загнітко. – К. : ІЗМН, 1996. – 240 с.

3. Шульжук К. Ф. Синтаксис української мови : підручник / К. Ф. Шульжук. – К. : Видавничий центр “Академія”, 2004. – 408 с.

Станіслав Захаревич,

2 курс соціально-гуманітарного| факультету.

Наук. керівник: ст. викл. А. А. Мороз

ЛЕКСИЧНІ КОНОТАЦІЇ ЯК ЗАСІБ ВИРАЖЕННЯ ІРОНІЇ В АНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ

На сучасному етапі розвитку лінгвістики великий інтерес викликає дослідження конотації як додаткового значення слова, інтенції автора, що відбиває і передає особливості стилю твору. Пильна увага приділяється і питанням, пов'язаним з конотативним значенням в стилістиці декодування. Останніми роками з'явилися ряд робіт, пов'язаних з експресивним і емотивним значеннями. Проте, дослідження лексичного аспекту як засобу вираження іронії здається недостатньо вивченим. По-перше, автори рідко розглядають іронію окремо від гумору і сатири. По-друге, не часто виділяється лексичний аспект серед інших аспектів мови в роботах зі сміхової культури. Для інтерпретації конотації| в англійській мові нами обрані романи Джона Голсуорсі циклу “Сага про Форсайтів”. Головним іронічним героєм роману виступає Майкл Монт. Його мовлення містить велику кількість лексичних конотацій.

Звертаючись до багатьох своїх співбесідників, Майкл Монт вживає зменшувально-пестливі імена, які належать до лексики з меліоративним значенням: “Don’t know, darling; fell on my hat – must belong to heaven” [1, c.103]. У мовленні Майкла Монта зустрічаються слова, що належать до пейоративної лексики: This was the speculation for which he continually called himself а cad [1, с. 127] Тлумачний словник дає наступне визначення виділеному слову: Cad (dated derog) man who behaves dishonorably [2, с. 124]. Тропи часто інкрустовані в мовлення героя. Якнайповніше вони виконують іронічну функцію, коли Майкл спілкується зі своїм тестем. Почнемо з розгляду метафори: “What do you call this?” he said. Well, we call it “the grave”; it’s nice and quiet” [1, с. 188]. Мова Майкла Монта містить велику кількість епітетів: He stole а look at her while she sat waiting. Really, her sallow, large-eyed face, with its dead-black, bobbed, frizzy-ended ... [1, с. 120]. Лексеми, що входять до складу каламбурів. Цікавим матеріалом для дослідження можуть виступати каламбури, пов'язані з антропонімами: I wish she could get а rest – pity there isn’t а d-desert handy [1, с. 135]. Даний каламбур будується на звуковій подібності дієслова “дезертирувати” і антропоніма “Дезерт”.

Слова, що відносяться до діалектизмів або просторіч, нерідко зустрічаються в мовленні Майкла Монта. Джон Голсуорсі інколи вводить просторіччя в мовлення Майкла Монта для відтворення неформальної бесіди: I say, the hair’s all right, and so are the toes – they curl as you look at ‘em [1, с. 214]. Лексема “’em” – скорочений варіант від “them”. Дана лексема є просторіччям. При описі дивацтв і блазенства Майкла Монта автором іноді використана запозичена лексика: ... and the conversation had all the sparkle and all the “Savoir faire” incidental to talk about art and letters by those who – as Michael put it – “fortunately had not to faire [1, с. 71]. Мовленнєві конотації представлені словами в нетиповому контексті: The world was sometimes almost unbearably jolly [1, с. 133] Лексема jolly (забавний) має яскраво виражене позитивне значення. Проте слово зустрічається в контексті, пов'язаному з невеселими роздумами Майкла Монта. Як бачимо, слово “забавний” посідає невластиве йому місце і тому набуває додаткового негативного значення. That’s important, of course”, said Michael; but is he а good liar as well? I mean, there’s more likely to be something in the travelling line; selling special editions, and that kind of thing” [1, с. 177].

Слово liar (брехун) використане в нетиповому контексті. Для Майкла Монта, потомственого аристократа, як і для всіх людей його кола, чесність – головна чеснота, те, на чому стоїть все англійське суспільство. І, вживаючи слово liar, Майкл надає слову додаткового значення “людина, що добре уміє розповісти про позитивні сторони товару, що продається”. Таким чином, слід сказати, що лексичні конотації в романах Джона Голсуорсі “Сага про Форсайтів” яскраво представлені наступними засобами: лексика з меліоративним значенням; лексика з пейоративним значенням; тропи; лексеми, що входять до складу каламбурів; діалектизми і просторіччя; запозичена лексика.

ЛІТЕРАТУРА

1. Galsworthy J. The White Monkey. The Modern Comedy / J. Galsworthy. – L. : Penguin Books, 1997. – 327 p.

2. Oxford Adavanced Learner’s Encyclopedic Dictionary. – Oxford, 1992. – 1081 p.

Юлія Зуб,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. О. І. Попова

ЕКСПРЕСИВНО-СТИЛІСТИЧНЕ ЗАБАРВЛЕННЯ ФРАЗЕОЛОГІЗМІВ

У ТВОРАХ П. МИРНОГО

Українська фразеологія ґрунтується на міцному фундаменті етнографічних, фольклористичних, етнолінгвістичних, загально філологічних, лексико- і фразеологічних праць. Так, семантику фразеологізмів вивчали Б. Ларін, Л. Булаховський, Л. Авксентьєв, М. Алефіренко, Ю. Прадід, Л. Юрчук. Стилістичний аспект цікавив Д. Баранника, Г. Їжакевич, Р. Зорівчак, І. Гнатюк, В. Калашника, В. Коптілова та ін. Метою дослідження став детальний лінгвістичний аналіз художніх текстів Панаса Мирного щодо стилістичної ролі в них фразеологізмів. Завдання полягали у визначенні понять “емоційність”, “експресивність” та “оцінність” фразеологічних одиниць, їх ролі у виразності художнього мовлення. Для розв’язання завдань використовувалися такі методи: аналіз наукової літератури, лінгвістичний аналіз тексту.

Під стилістично забарвленими фразеологізмами розуміють, по-перше, їх стильову належність, закріплення за певними сферами мовленнєвого спілкування. По-друге, стилістично забарвленими називаються і фразеологічні одиниці, які перебувають за межами літературної норми, наприклад, просторічні, жаргонні. Стилістичне забарвлення фразеологічних одиниць найтісніше пов’язане з їх експресивністю, емоційністю та оцінністю. Через те, що емоційність та оцінність фразеологічних одиниць, як правило, суміщаються з їх експресивністю (багато лінгвістів експресивність вважають навіть категоріальною ознакою фразеологізмів), виправданий, на нашу думку, і сам термін.

Експресивне забарвлення пов’язане з виражальними особливостями фразеологічної одиниці. Експресивність детермінована насамперед “інтенсифікованою напругою” семантики фразеологічної одиниці, показником якої в дефініції виступають семи типу дуже, надзвичайно, зовсім, повністю: Як муха в окропі, бувало, вертишся цілий день” [с. 30]; “…скрикнула і, як стріла з лука, як пуля з дула, пустилася бігти додому” [с.44]; (дуже швидко); “Дядина подивилась на нього гостро-гостро, от наче ножами – очима пройняла” [с.52] (дуже пильно). Немотивованість фразеологічних одиниць, незрозумілість окремих компонентів – теж джерело експресивності, наприклад: “Попенко так кивнув на Жука, заливши сала за шкуру” [с.111]. Часто це римовані компоненти фразеологічних одиниць, наприклад: “Гамза постарів, поблід, багатство було та загуло” [с. 265] або ж прикладкового характеру: “Василь різав правду-матінку” [с. 275]; з антонімічними компонентами: “Селяни зважили всі за і проти, а за серце щипало, що в панському току здоровенні скирти всякі хліба, стоги сіна, ожереди соломи” [с. 198]. Емоційність пов’язана з функцією передавання настрою, почуттів, емоцій, переживань (радість, ненависть, гордість, захоплення, тривога, відраза, переживання, хвилювання, співчуття тощо). У творах Панаса Мирного ми відшукали такі фразеологічні одиниці: “А вже ж вони й допекли мені, прокляті!.. Сказано – до живих печінок дозолили!” [с. 256]; “Плаче дитина, заливається кривавими слізьми, а за нею й світ увесь плаче” [с. 161]; “Заздрість люта щипає Кривду за серце, поїдом їсть, спокою не дає” [с. 167]; “І знову його журба напала” [с. 271]; “Все б хотілося побачити своїми очима – від того й упала туга на мою душу” [с. 35]. Оцінність передбачає насамперед схвальну/несхвальну характеристику предмета. Значну частину фразеологізмів у художніх текстах Панаса Мирного становлять такі, що мають стилістично знижене звучання, наприклад: “Стоять зорі, виморені та витомлені, тільки сонними очима лупають…” [с. 159]; “ – Невіри над нашими дітьми знущаються, а ви очі лупите?” [с. 260]; “Уже півдню треба бути, а воно задає такого хропака, що аж небо гуде” [с. 159].

Отже, образні вирази, якими і є фразеологічні одиниці, приховують у собі об’ємну згорнуту інформацію, яка є специфічним способом відображення й оцінювання осіб, предметів, явищ і ознак, ситуацій, різних стосунків.

ЛІТЕРАТУРА

1. Алефіренко М. Ф. Теоретичні питання фразеології / М. Ф. Алефіренко. – Х. : Вища шк., 1987. – 135 с.

2. Мирний Панас. Твори : в 2 т. – Т. 1 / П. Мирний. – К. : Наук. думка, 1989. – 750 с.

3. Словник фразеологізмів української мови / укл. : В. М. Білоноженко та ін. – К. : Наук. думка, 2003. – 1104 с.

4. Ужченко В. Д. Фразеологія сучасної української мови : навч. посіб. / В. Д. Ужченко, Д. В. Ужченко. – К. : Знання, 2007. – 494 с.

Валерия Иванова,

6 курс Института филологии и социальных коммуникаций.

Научн. руковод.: к.филол.н., доц. В. ИЖиляков

ЗВУКОВАЯ ОРГАНИЗАЦИЯ ТЕКСТА КАК СРЕДСТВО ХУДОЖЕСТВЕННОЙ ВЫРАЗИТЕЛЬНОСТИ В ПОЭЗИИ М. ЦВЕТАЕВОЙ

Тексты Марины Цветаевой ещё по-настоящему не прочитаны, и продолжение лингвистического исследования её произведений долго ещё будет актуальным и необходимым в попытках понять этого уникального поэта. Цель работы – изучить звуковую организацию текста как средство художественной выразительности в поэзии М. Цветаевой. В качестве основных методов исследования используются описательный и структурно-семантический. Ориентация на звучание слова – один из важнейших принципов построения текста в поэзии Марины Цветаевой. Поэтика Марины Цветаевой во многом может быть охарактеризована как поэтика звукосмысловых связей, обнаруживающих взаимодействие фонетики со всеми другими языковыми уровнями, а также с образным, концептуальным и с идеологическим аспектами произведений. Именно поэтому способы выражения звукосмысловых связей в поэзии Марины Цветаевой очень разнообразны и в структурном, и в функциональном отношениях.

ЛИТЕРАТУРА

1. Бабенко Н. Г. Исторические условия функционирования глагольных форм и пути их авторской модификации в поэтическом языке / Н. Г. Бабенко // Вопросы исторической семантики русского языка. – Калининград : Калининградское кн. изд-во, 1989. – С. 131–136.

2. Бальмонт К. Поэзия как волшебство / К. Бальмонт. – М. : Прибой, 1915. – 93 с.

3. Бернштейн Л. М. Фонологические средства экспрессии в современном стихе / Л. М. Бернштейн // Сборник докладов и сообщений лингвистического общества. – Вып. 2. – Калинин : Калининское кн. изд-во, 1969. – С. 3–12.

Ірина Камінська,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: к.філол.н., доц. Н. В. Павлик

ФРАЗЕОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ТА РОСІЙСЬКОЇ МОВ У ЗІСТАВНО-СТИЛІСТИЧНОМУ АСПЕКТІ

На сучасному етапі розвитку лінгвістики спостерігається інтерес до зіставного вивчення фразеології споріднених, а особливо неспоріднених мов. Метою таких досліджень є вияв та опис спільних та диференціальних ознак, співвідношення універсалій та національно-специфічних елементів фразеології кожної мови, їх питому вагу і функції у суспільній мовній практиці. Останнім часом з’явилися наукові студії, присвячені загальним питанням зіставного мовознавства (М. Кочерган, В. Гак та ін.), зіставному аналізу конкретних мов (В. Гак, М. Алексєєнко, Л. Бублейник та ін.), зіставному вивченню фразеологічних систем двох мов (А. Райхштейн, О. Арсентьєва, В. Мокієнко, В. Манакін та ін.). Серед вагомих досліджень стилістичних систем української та російської мов помітна праця “Сопоставительная стилистика русского и украинского языков” (К., 1980).

Актуальним, на наш погляд, є дослідження структурно-граматичної, жанрової та емоційно-образної природи фразеології споріднених мов. Мета статті – за принципом еквівалентності / безеквівалентності виявити типи міжмовних співвідношень фразеологічних одиниць, з’ясувати загальні й диференціальні ознаки фразеологічних систем української та російської мов тощо. У процесі аналізу застосовувались метод лінгвістичного опису мовних фактів та семантико-стилістичний метод. Фразеологізм витлумачується як надслівна, семантично цілісна, відносно стійка, відтворювана й переважно експресивна одиниця, яка виконує характеризуючо-номінативну функцію [3, с. 26]. У зіставно-стилістичному плані дослідженню підлягають передусім особливості фразеологічних зворотів двох мов з погляду експресивно-образної організації; функціонально-стилістичні прошарки фразеології; прийоми створення різноманітних стилістичних ефектів тощо [2, с. 73].

У результаті зіставного аналізу фразеологічних систем української та російської мов виявлено такі групи сталих сполук за типами міжмовних семантичних співвідношень: 1) повні міжмовні фразеологічні еквіваленти, які характеризуються тотожністю лексичного, структурного, значеннєвого аспектів, сферою використання та емоційно-експресивним забарвленням: ні риба ні м'ясо / ни рыба ни мясо [1, с. 111]; сколихнути душу (серце) / всколыхнуть душу (сердце) [1, с. 159]; 2) умовно повні фразеологічні еквіваленти, у яких спостерігаються відмінності у граматичній структурі, зокрема відмінкових формах та синтаксичній будові фразеологізмів: і за соломинку вхопиться, хто топиться / утопающий и за соломинку хватается [1, с. 68]; реп’яхом приставати / приставать как репей [1, с. 144]; додаванні чи скореченні компонентів: хоч з мосту та в воду / хоть в воду [1, с. 195]; як на весілля / как на Маланьину свадьбу [1, с. 210]. Фразеологічні сполуки можуть відрізнятися також стилістичним або емоційно-експресивним забарвленням, наприклад: хоч із коліна вилупи / хоть из-под земли достань [1, с. 195]; світити очима / таращить (пялить, пучить) глаза [1, с. 152]; 3) неповні (часткові) фразеологічні еквіваленти, у яких проявляються відмінності насамперед в асоціативних зв’язках та експресивно-оцінному характері. Серед таких одиниць вирізняються сполуки однієї семантики, але з різним образним компонентом чи сферою використання: дешевше від дірки з бублика / дешевле грибов [1, с. 41]; небо за макове зернятко здалося / небо с овчинку показалось [1, с. 100]; сідати маком / садиться в лужу [1, с. 156]; 4) безеквівалентні фразеологічні одиниці, що найчастіше виступають як співвідношення сталої сполуки в одній мові і слова або вільного словосполучення в іншій: укр. вбиватися (вбиратися) в колодочки (в пір’я) / рос. оперяться (опериться) [1, с. 20].

Отже, у процесі зіставного аналізу фразеологічних систем української та російської мов виявлено чотири групи сталих сполук за типами міжмовних семантичних співвідношень: 1) повні фразеологічні еквіваленти; 2) умовно повні фразеологічні еквіваленти; 3) неповні фразеологічні еквіваленти; 4) безеквівалентні фразеологічні одиниці. Національна специфіка фразеології двох мов проявляється у використанні безеквівалентних лексем з національно-культурним компонентом, національних власних назв; компаративних фразеологізмів тощо.

ЛІТЕРАТУРА

1. Олійник І. С. Українсько-російський і російсько-український фразеологічний тлумачний словник / І. С. Олійник, М. М. Сидоренко. – К. : Рад. школа, 1991. – 400 с.

2. Сопоставительная стилистика русского и украинского языков / Г. П. Ижакевич, В. И. Кононенко, Н. Н. Пилинский, В. А. Сиротина. – К. : Вища шк., 1980. – 208 с.

3. Ужченко В. Д. Фразеологія сучасної української мови : [навч. посіб.] / В. Д. Ужченко, Д. В. Ужченко. – К. : Знання, 2007. – 494 с

Тетяна Кир’янова,

3 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: ст. викл. І. І. Ходикіна

Психолінгвістичний підхід

до вивчення морфологічних понять

Мова – знаряддя мислення людини і засіб її самовираження. Вона реалізується через мовлення, без нього будь-яка мова буде мертвою. Процесс пiзнання мови та мовлення – основний предмет вивчення психолінгвістики, відносно нової науки, що виникла у 50-х роках ХХ ст. на стику мовознавства і психології. Оскільки на сучасному етапі психолінгвістика активно набирає обертів для дослідження функціонування мови, то питання про сприйняття й розуміння морфологічних понять є актуальним. Орієнтуючись на розробки у галузі морфології В. Горпинича, С. Богданова, М. Волкової, В. Євтюхіна, піддаємо аналізу традиційний або класичний підхід до вивчення морфологічних понять за допомогою досягнень сучасної психологічної думки.

Мета роботи – дослідження психолігвістичних засобів вивчення морфологічних понять. Основними методами дослідження обрано: вивчення та аналіз наукових лінгвістичних джерел стосовно проблеми психолінгвістичного підходу до вивчення мовленнєвих явищ, зіставлення та синтез аналітичної інформації, асоціативна психолінгвістична методика: розуміння мовних явищ як системи, наявної в свідомості людини, що уможливлює звернення до мовця як експерта, здатного оцінювати мовні факти. Основна умова, за якої можна досягти успіху у вивченні мовознавчих дисциплін, – активна і цілеспрямована мислительна діяльність фахівця, студента, учня, активна робота думки.

Психологічними передумовами засвоєння знань вважають: позитивне ставлення до самого навчання (коли є інтереси до предмета, підтримується стала увага, не порушується темп навчальної роботи); процеси безпосереднього чуттєвого ознайомлення з матеріалом (у мові – це словесна і схематична наочність, контекст); процес мислення (активізація конкретного і абстрактного мислення, осмислювання матеріалу); запам’ятовування і збереження здобутої інформації, здатність до її відтворення. Коли при вивченні мовного матеріалу (наприклад, на уроках чи практичних заняттях з мови) виникає творче завдання, то в процесі його виконання людина (і той, хто навчає, і той, хто навчається) сама повинна знаходити спосіб, яким творчо виконувати це завдання.

При вивченні морфологічних понять треба пам’ятати: 1) про часову послідовність розвитку навичок і вмінь; ускладнюючи завдання, спиратись на попередній досвід, здобуті знання, здійснювати міжпредметні зв’язки; 2) проявляти ініціативність у виконанні програми засвоєння морфологічних понять, оскільки навчання мовлення не може бути цілком керованим через творчий характер самого процесу мовлення і особливості деяких мовленнєвих одиниць; 3) вправи варто чітко поділяти на мовні і мовленнєві, дбаючи про їх різноманітність і таку кількість, яка була б достатньою для набуття навичок, ускладнювати їх; 4) стати учасником спостережень над мовою; 5) дбати про систему знань – тільки це забезпечить володіння знаннями і “владу” над ними.

Отже, найефективнішими психолого-лінгвістичними засобами формування морфологічних понять є: проблемна ситуація; раціональний рівень трудності завдань; орієнтація на практичну значущість кінцевого заохочення; різноманітність дидактичного матеріалу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Горпинич В. О. Українська морфологія : [навч. посібник] / В. О. Горпинич. – Дніпропетровськ : ДНУ, 2002. – 350 с.

2. Современный русский язык : Морфология : [учебн. для студентов] / С. И. Богданов, М. Д. Волкова, В. Б. Евтюхин и др. – СПБ. : Факультет филологии и Факультет филологии и исскуств СПбГУ, 2007. – 664 с.

Альона Ковачова,

4 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. В. А. Нищета

ВІД РиторизаціЇ МОВЛЕННЄВОГО РОЗВИТКУ ДЕВ’ЯТИКЛАСНИКІВ ЗА КАНОНАМИ РИТОРИКИ ДО риторичної компетентності

Пріоритетним напрямком модернізації шкільної мовної освіти є введення в навчальний процес курсу практичної риторики, оскільки до цієї науки останнім часом виник суспільний інтерес, що пояснюється всезростаючою потребою суспільства в умінні вправно володіти словом (М. Пентилюк). Риторична освіта є одним із найбільш важливих і перспективних сучасних лінгводидактичних напрямів (Н. Голуб). Відсутність на сьогодні в Україні розробки оптимальних шляхів риторизації шкільного курсу української мови, а також проблема формування риторичної компетентності учнів зумовлює актуальність обраної теми дослідження. Риторику як науку й мистецтво слова вивчали Л. Мацько, Г. Сагач, М. Бахтін, В. Виноградов, Ю. Караулов та ін. У їхніх працях висвітлено основні риторичні категорії й поняття, лінгвістичні основи риторики. Педагоги-практики С. Коваленко, В. Федоренко, Л. Денисюк, Н. Саранді, О. Когут, Е. Палихата плідно працюють на ниві риторичної освіти учнівської молоді, розробляють авторські програми з риторики, програми спецкурсів і факультативів з риторики. Мета роботи – дослідження механізмів риторизації мовленнєвого розвитку учнів і процесу формування в них риторичної компетентності. Основними методами дослідження були: аналіз наукової педагогічної, психологічної й методичної літератури, порівняння, зіставлення та синтез аналітичної інформації; зовнішнє спостереження з метою відстеження особистісного й мовленнєвого зростання дев’ятикласників, процесу формування в них риторичної компетентності тощо.

Риторизацію шкільного курсу української мови визнано актуальним питанням, вона пов’язується з упровадженням елементів риторики у вивчення всіх мовних розділів, з формуванням мовної особистості, комунікативної й риторичної компетентностей, культури мовлення учнів. Риторизація, за висловом Н. Голуб, розглядається як процес “переосмислення предмета і способів його викладання, переосмислення організації освітнього процесу як повноцінного ділового спілкування за канонами риторики” [1, с. 42]. Риторизація мовленнєвого розвитку учнів потребує ознайомлення з основними категоріями риторики: етос створює умови для мовлення, пафос – джерело створення задуму мовлення, логос – словесне втілення пафосу на умовах етосу [3, с. 76].

Риторизація стосується не лише мовлення учасників педагогічної взаємодії. За канонами риторики має бути дібрано мовний матеріал для уроків української мови (тексти, дидактичний супровід), Риторизація стосується також і педагогічного спілкування. Щодо останнього варто зазначити, що вчителеві варто перейматися не лише мовленнєвою вправністю, а й раціональністю, етичністю й впливовістю кожного свого слова, навіть на рівні організаційних і звичайних дисциплінарних моментів. Запроваджуючи процеси риторизації в шкільній україномовній освіті, логічно одночасно переосмислювати організацію освітнього процесу за канонами риторики й активізувати пізнавальну діяльність процесу навчання засобами діалогу. Результатом вивчення риторики в загальноосвітній школі й риторизації шкільного курсу української мови має бути риторична компетентність. Формуванню риторичної компетентності доцільно надавати загальноосвітньої, особистісної спрямованості, і розпочинати цей процес логічно в школі під час набуття учнями мовної, літературної – гуманітарної освіти. У процесі набуття риторичної освіти мовлення учнів варто розглядати як проект, залучаючи самих школярів до вдосконалення власних комунікативних умінь і навичок: стимулювати мотивацію, самостійність, творчу активність; виробляти здатність формулювати власні критерії й за ними оцінювати самих себе [2, с. 283–284].

Отже, риторизацію шкільного курсу української мови визнано актуальним питанням, вона пов’язується з упровадженням елементів риторики у вивчення всіх мовних розділів, з формуванням мовної особистості, комунікативної й риторичної компетентностей, культури мовлення учнів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Голуб Н. Б. Риторика у вищій школі : монографія / Н. Б. Голуб. – Черкаси : Брама-Україна, 2008. – 400 с.

2. Нищета В. Проектний підхід у загальноосвітній риторичній освіті / Володимир Нищета // Вісник Львівського університету : серія філологічна : вип. 50. – Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2010. – С. 281–287.

3. Рождественский Ю. В. Теория риторики : [уч. пос. для вузов] / Ю. В. Рождественский. – [под. ред. Аннушкина В. И.]. – М : Флинта: Наука, 2005. – 512 с.

Ольга Козинець,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. В. В. Богдан

ПРИЄДНУВАЛЬНІ КОНСТРУКЦІЇ ЯК ОЗНАКА ІНДИВІДУАЛЬНО-АВТОРСЬКОГО СТИЛЮ Д. ФАУЛЗА

Сучасний стан розвитку синтаксичної науки характеризується все пильнішою увагою до складних синтаксичних одиниць. Ще в середині ХХ сторіччя лінгвісти відзначали активізацію синтаксичних процесів у мові, породжених проникненням розмовного мовлення в писемне (Н. Шведова) і, відповідно, часте використання авторами в своїх творах складних синтаксичних одиниць (І. Білодід), що й спричинило їхнє активне дослідження (А. Приходько). У процесі вивчення приєднувальних відношень учені висловлювали різні погляди на їхню природу й функціонування, а з ряду питань дискусія триває й дотепер. Актуальність дослідження визначається загальною спрямованістю сучасних синтаксичних студій на вивчення проблем функціонування різнорівневих одиниць тексту. Відсутність чітких критеріїв розрізнення складних синтаксичних одиниць зумовила необхідність уточнення ролі та функції приєднувального зв’язку, а також комплексного аналізу приєднувальних конструкцій із складнопідрядними реченнями у тексті, в якому найбільш повно реалізується комунікативна функція мови. Метою роботи є вивчення способів і засобів реалізації приєднувального зв’язку в приєднувальних конструкціях із сполучниковим зв‘язком і підрядного зв’язку в складнопідрядних реченнях у діалогічних і монологічних текстових відрізках у творах Джона Фаулза й відмежування приєднувальних конструкцій із сполучниковим зв‘язком від схожих з нею одиниць реченнєвого й текстового рівнів.

Складні речення й приєднувальні конструкції мають схожість у плані форми, семантики й функціонування, внаслідок чого деякі вчені, не визнаючи приєднувальний зв’язок як окремий синтаксичний, ототожнюють його з сурядним і підрядним (Б. Кулик), розглядають його як різновид останніх (Н. Дніпровська, М. Каранська, С. Катченкова, П. Кобзев, Е. Коток) або як їхню трансформацію (К. Циганова), вважають його особливим смисловим відношенням (А. Виноградов) або відносять до внутрішніх засобів зв'язку (К. Габка). Проте переважна більшість лінгвістів розглядає приєднування як окремий вид синтаксичного зв'язку (В. Богдан, Е. Васильева, В. Вомперський, Л. Горбунова, В. Самохіна, Г. Коцюбовська, А. Пріяткіна, Л. Хатіашвілі) [1, c. 23–24]. Приєднувальна конструкція − це бінарна структура, яка утворюється при додаванні до основного висловлення за допомогою приєднувального зв'язку додаткових повідомлень, пояснень, що виникають у свідомості не одночасно з основною думкою, а лише після того, як вона висловлена і має формальні (лексико-граматичні) засоби вираження зв‘язку.

Спостереження над текстовим матеріалом сучасної англійської мови дозволяє виявити лінійне (послідовне) та паралельне приєднування ПЧ. Лінійне приєднування має місце, коли базове висловлення тісно спаяна змістом з ПЧ, яка складається з однієї частини. На рівні речення тут можна провести аналогію з СПР елементарної будови (з одною підрядною). Паралельне приєднування, яке більш характерне для багаточленних ПЧ, ми співвідносимо з неелементарними СПР (з двома й більше підрядними). Дане приєднування іноді протиставляється послідовному як поширення синтаксично однорідним компонентом поширенню синтаксично залежним компонентом. Зауважимо, що ми не повністю поділяємо такий підхід, оскільки ПЧ у будь-якому разі є синтаксично залежною від БВ.

Беручи до уваги розмір аддитивного компоненту, синтаксисти виділяють такі його різновиди: а) прості – словоформи:"Honestly, I was a bloody mess. As a student. (Fowles, p. 65); словосполучення: South you have a fine view, except it was blocked by the front hedge and some trees. Also a good garage. (Fowles, p. 23); структурно подібні до еліптичної ПО: Shes flying to Paris on Friday. If my daughter’s over the worst. (Fowles, p. 45); повної ПО: Kate, you are not the kind of person one can inflict cliches on. Which leaves us poor mortals rather tongue-tied. (Fowles, p. 87); б) складні – з кількома ПО у формі СР або секвенції – цілої низки речень: They live in cynical open worlds. Where no one really believes anyone else's reputation especially if they are successful. Which is all rather healthy, in a way (Fowles, p. 23). Як вербальні, так і різні невербальні засоби в межах приєднувальних конструкцій і складнопідрядних речень відіграють важливу роль у відтворенні авторської модальності, підсилюючи, уточнюючи, відтінюючи їх лексично слабко виражені функції у тексті й створюючи тим самим необхідні умови й конситуацію для правильного (з точки зору адресанта) сприйняття повідомлення адресатом. [2, c. 369].

ЛІТЕРАТУРА

1. Богдан В. В. Пропозиціональні відношення в рамках приєднувальних конструкцій і складнопідрядних речень / В. В. Богдан // Матеріали Всеукр. наук. конф. “Другі Каразінські читання : Два століття Харківської лінгвістичної школи”. – Харків : Харківськ. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. – 2003. – С. 23–24.

2. Щерба Л. В. Языковая система и речевая деятельность / Л. В. Щерба. – Л. : Наука, 1974. – 428 с.

3. Fowles J. The Ebony Tower / J. Fowles. – N.Y. : A Signet Book, 1975. – P. 1–106.

Оксана Колєсник,

3 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. А. МСердюк

ФРАЗЕОЛОГІЧНІ ОДИНИЦІ ІЗ ЧАСОВИМ КОМПОНЕНТОМ: ЗІСТАВНИЙ АСПЕКТ

Час є одним із найважливіших концептів культури. Це фундаментальна категорія філософії, природознавства, соціології, фізики та інших гуманітарних і точних наук. А. Гуревич називає цю категорію “системою координат”, за допомогою якої люди, які належать до тієї чи іншої культури, сприймають світ та створюють його. Актуальність дослідження зумовлена антропоцентризмом сучасної лінгвістики. Людина, знаходячись у центрі навколишнього світу, поділяє його на просторові та часові координати і втілює цей розподіл у мові. Метою нашої статті є встановлення смислового обсягу концепту часу у зіставному аспекті. Методи дослідження: лексикографічний, зіставний, описовий. Предметом нашого дослідження є фразеологізми, у яких функціонують слова-репрезентанти часу.

Концепт час найцікавіший, але найскладніший та найважливіший, оскільки через його призму сприймається все, доступне нашому тлумаченню. Сучасні уявлення про час складні та багатообразні. Час – міра руху та виміру. Розрізняють час об’єктивний, суб’єктивний, історичний, художній, біблійний, декретний. Категорія часу досить повно представлена у латинській, англійській та російській мовах великою групою фразеологізмів, прислів’їв та приказок. Про короткочасні події росіяни кажуть: без году неделя; про довготривалі події: в час по чайной ложке. В англійській мові: till saturnday / tomorrow / the next time / we meet again. В латинській мові tempora mutantur et nos mutantur in illis.

Універсальними способами сприйняття часу у багатьох культурах служить зміна світлої та темної частини доби, а також періодичність повтору природних явищ. В англ. мові: summer or winterall seasons are the best; в рос. мові: зимой и летом – одним цвітом; в лат. мові: a solis ortu usque ad occasum. Лексема час асоціюється з лінійною моделлю часу, він є неминучим, неповторним: в рос. мові: хрущевское время, екатерининское время; в англ. мові: time of my life; в лат. мові: debito tempore. Т. Ніколаєва пов’язує час із подією, пропонуючи казати не про циклічність часу, а про циклічність у часі – події: завтрак, ужин , пост, Пасха / breakfast, supper, Easter / antiquo more. Час у теперішній картині світу розуміється як: рідина, причому досить часто густа: рос. течет время, тянется; англ. time flies fast.; цінна річ ( його можна витрачати): тратить время зря; англ. to waste time; лат. tempori parce; як людина (він не чекає, може поквапити): рос. поторопись; англ. take your time! лат. tempora mutantur et nos mutantur in illis.

У результаті проведеного дослідження ми зробили наступні висновки: час є універсальною категорією для латинської, англійської, російської мов. Характерною тенденцією для пареміологічних корпусів досліджуваних мов є абсолютизація теперішнього часу. Перспективою наших подальших досліджень є вивчення концепту “час” у художніх текстах.

ЛІТЕРАТУРА

1. Латынь на все случаи жизни / [сост. С. В. Барсов]. – М. : Астрель : Транзиткнига, 2006. – 431 с.

2. Литвинов В. Д. 500 крилатих висловів. Тексти. Латино-український словник / В. Д. Литвинов, Л. П. Скорина. – К. : Індоєвропа, 1993. – 320 с.

3. Попова З. Д. Когнитивная лингвистика / З. Д. Попова, И. А. Стернин. – М. : АСТ : Восток – Запад, 2007. – 314 с. – (Лингвистика и межкультурная коммуникация. Золотая серия).

Ася Корян, 5 курс

Научн. руковод.: В. А. Мелькумянц

(Таганрогский государственный педагогический институт)

СУЩЕСТВИТЕЛЬНЫЕ С СУФФИКСАМИ СУБЪЕКТИВНОЙ ОЦЕНКИ В ПРОИЗВЕДЕНИЯХ И ПИСЬМАХ А. ЧЕХОВА

Языковое выражение “мира эмоций” в художественном тексте является до сих пор областью недостаточно изученной. Несмотря на большое количество работ о языке литературных произведений А. Чехова, эта проблема остается исследованной не до конца. Некоторые аспекты языка и стиля А. Чехова вообще никогда не исследовались. Восполнение обозначенного пробела – необходимый этап в изучении не только творчества этого писателя, но и множества других классиков. Именно этим объясняется актуальность темы нашей работы. Цель работы состоит в том, чтобы установить значения, выражаемые суффиксами субъективной оценки; выявить процессы лексикализации и опрощения среди существительных с данными суффиксами; определить типы мотивирующих основ и степень продуктивности существительных с суффиксами субъективной оценки; рассмотреть морфологическое оформление слов с суффиксами субъективной оценки; выявить стилистическую роль существительных с суффиксами субъективной оценки в произведениях и письмах А. Чехова. Применялись следующие методы исследования: 1) на первом этапе анализировались отрывки художественного текста, включающие имя существительное с суффиксом субъективной оценки и у выделенных имен существительных определялся собственно суффикс субъективной оценки; 2) на втором этапе рассмотрим эмоциональную окраску, т.е. тот эмоциональный тон, который необходим автору для передачи смысла текста читателю посредством рассмотренных имен существительных.

Объектом данного исследования стали суффиксы субъективной оценки с учетом их традиционного подразделения на уменьшительные и увеличительные единицы. Выбор указанных языковых элементов в качестве объекта исследования был обусловлен тем фактом, что в современном русском языке уменьшительные и увеличительные оценочные образования достаточно распространены. Основополагающим тезисом при исследовании данных образований является положение о необходимости комплексного подхода к изучению производных слов, с учетом их семантического и функционального аспектов, т. к. только такой двусторонний подход позволяет представить наиболее адекватное описание функционально-стилистических особенностей и эмоционально-экспрессивной окраски категории суффиксов субъективной оценки в русском языке. Различаются суффиксы словообразовательные и формообразующие. Словообразовательные суффиксы служат для образования однокоренных слов: писать – писа-тель; оптика оптический; опыт – опыт-н-ый. Формообразующие суффиксы служат для образования грамматических форм данного слова. Формообразующие суффиксы выделяются в прилагательных, наречиях на -о, -е, глаголах и глагольных формах – причастии и деепричастии.

В русистике долгое время длится спор о значениях, функциях субъективно-оценочных аффиксов, однако удовлетворительного решения того, словообразующие они или формообразующие, нет до сегодняшнего дня. Одни учёные считают их формообразующими, другие – словообразующими, третьи относят аффиксы с уменьшительным значением к словообразующим, а с эмоциональным – к формообразующим. Причину полифункциональности названных аффиксов академик В. Виноградов видел в том, что “формы субъективной оценки имён существительных занимают промежуточное, переходное положение между формами слова и разными словами [1, с. 783]”.

Производные с суффиксами субъективной оценки тесно связаны с окружающим контекстом, с жанром речевого высказывания, с общей коммуникативной целью высказывания и всего текста. Значение и прагматические функции таких производных проясняются контекстом. Производное слово входит в словосочетания, построенные по закону семантического согласования: маленькая злая старуха / старушонка (не *старушка), желтая (в оценочном значении) газетенка. В случаях семантического несогласования / рассогласования проявляется негативная оценка, пренебрежительное отношение говорящего к предмету речи. Уже сам семантический сдвиг служит средством выражения иронии, сарказма или легкой шутки, что проявляется на уровне словосочетания – добрый воришка. Объективные значения, прежде всего размерно-оценочные, “в наименьшей степени зависят от смысла высказывания в целом и конситуации рождения высказывания”, в то время как эмоционально-оценочный компонент деминутивов может рассматриваться как контекстно связанный тип значения, зависимый от эмоционального заряда лексем ближайшего контекста; использование оценочных дериватов в эмотивном и экспрессивном значениях тесно связано с прагматическими задачами и смыслом высказывания и текста в целом. Таким образом, важной особенностью таких производных является обусловленность их субъективно-оценочного значения контекстом – одна и та же лексема в зависимости от контекста может выражать как положительное отношение говорящего к предмету или адресату речи, так и отрицательное: У тебя такой хорошенький носик и такие выразительные глазки; Всегда сомневалась в себе.

Изучая данную тему, необходимо обратиться к таким явлениям, как опрощение и лексикализация: Опрощение – одно из изменений морфемной структуры слова, проявляющихся в ходе развития языка: основа, ранее членимая на морфемы (выделяющая в своём составе префикс или суффикс), со временем перестаёт выделять аффикс и становится основой нечленимой, равной корню. Лексикализация – превращение элемента языка (морфемы, словоформы) или сочетания элементов (словосочетания) в отдельное знаменательное слово или в другую эквивалентную ему словарную единицу (напр. во фразеологизм). В последние десятилетия во всех социокультурных сферах современной жизни наблюдается значительное усиление внимания к эмоциональной сфере человека, языковая реализация которой еще не полностью исследована как в теории коммуникации, так и в теории текста. Несмотря на то, что лингвистика позже других наук обратилась к изучению сферы эмоционального, сегодня уже получены значительные результаты: например, в рамках новой гуманистической парадигмы появилось особое эмотологическое направление, в котором активно разрабатывается проблема “эмоции в языке”.

ЛИТЕРАТУРА

1. Виноградов В. В. Русский язык. Грамматическое учение о слове / В. В. Виноградов. – М., 1947. – 783 с.

2. Головин В. Г. Функции аффиксов. Очерки по русской морфемике и словообразованию / В. Г. Головин. – Воронеж : ВГУ, 1990.

3. Катлинская Л. П. Функциональное словообразование (активные процессы словопроизводства в русском языке) / Л. П. Катлинская. – М. : АДД, 1987.

Маргарита Котолевець,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. Н. В. Павлик

ЛЕКСИКА НА ПОЗНАЧЕННЯ ЕМОЦІЙНО-ЕКСПРЕСИВНОГО СТАНУ ЛЮДИНИ У ПОЕЗІЇ М. ВІНГРАНОВСЬКОГО

Серед експресивних мовних засобів чи не найбільшу увагу привертають лексичні, адже слово є провідною одиницею мови і тексту, виразником авторського бачення, основою для адекватного розуміння змісту тексту. Тому актуальність наукової роботи зумовлена потребою дослідити комунікативну природу і параметри експресивності художнього тексту. Мета статті – виявити та охарактеризувати лексичні засоби вираження емоційного стану та особливості їх функціонування у поетичних творах Миколи Вінграновського. Дослідження емоційно-експресивної лексики пов’язується з працями А. Коваль, Л. Мацько, В. Телії, Н. Нестерової та ін. У процесі аналізу застосовувались метод лінгвістичного опису мовних фактів та семантико-стилістичний метод.

Мовленнєвий намір мовця, спрямований на співрозмовника й вербально оформлений у висловленні, вирізняється предметно-смисловим змістом та експресивно-оцінним забарвленням, хоча в різних формах мовленнєвого спілкування емоційний ефект має неоднакове значення і силу. Загальна експресивність тексту уявляється як інтегрований результат реалізації таких його властивостей, як емотивність, оцінка, образність, інтенсивність, стилістична маркованість, структурно-композиційні особливості тощо [3, c. 183]. Учені-лінгвісти розрізняють поняття “емоційність” та “емотивність”, визначаючи емоційність як психологічну характеристику комунікантів, а в емотивності вбачають лінгвістичну ознаку тексту, тобто сукупність мовних засобів, здатних викликати у реципієнта емоції [3, с. 185]. Деякі вчені (Л. Мацько, О. Сидоренко та ін.) наголошують на відсутності у психології загальноприйнятої системи класифікації емоційних станів, і зазначають, що “експериментальні дослідження мовлення осіб, що перебували у різних емоційних станах, дали можливість дослідникам виділити 142 назви емоційних станів, які об’єднуються у 11 гіпотетичних зон: радість, переляк, ніжність, здивування, байдужість, гнів, печаль, зневага, повага, сором, образа. (Це є джерелом експресивних відтінків емотивних стилістичних значень)” [2, с. 197].

Найбільш поширеним засобом вираження емоційного стану в проаналізованій поезії М. Вінграновського є експресиви, або емоційно забарвлена лексика, яка слугує для опису почуттів, а також передачі емоційних відтінків в оцінці явищ, подій, людей тощо. Експресиви поділяються на дві групи: 1) слова, які містять позитивну емотивну оцінку; 2) слова, що виявляють негативну емотивну оцінку, наприклад:

“…Нещастя – щастя. Радість – горе.

Зажура – сміх. А сміх – біда [1, c. 78];

Я плачу сліпими сльозами,

І мова моя пересохла… [1, с. 52].

Твори поета позначені широким використанням абстрактної лексики на позначення психічних станів людини, що відповідає настрою самого письменника: Чого ти ждеш, чого бажаєш – / Уваги, ревнощів, жалю? [1, с. 125]. На нашу думку, варто розглянути ще один засіб створення емоційного ефекту – словотворення. У проаналізованих текстах значення пестливості, здрібнілості, згрубілості надається лексемам за допомогою суфіксів -ечк-, -очк-, -еньк-, -езн-, -ух- тощо, наприклад: Всміхнись мені, коханочко моя! [1, с. 38]; Коло тебенько я – дивись… [1, с. 117]. Арсенал словесних засобів та світ образно-асоціативних уявлень поета відзначаються різноманітністю, мінливістю, багатобарвністю і здатні з усією повнотою відтворити найскладніші та найтонші переживання людської душі.

Отже, однією з визначальних рис поетичного мовлення Миколи Вінграновського є використання експресивів, або емоційно забарвленої лексики, за допомогою якої описуються почуття, а також емоційні відтінки в оцінці явищ, подій, людей. Крім цього, вживання абстрактної лексики, словотвірних афіксів тощо сприяють вираженню емоційного світу письменника, дозволяють розкрити глибину відчуттів, думок, настрою.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вінграновський М. С. Київ : Поезії / М. С. Вінграновський. – К. : Дніпро, 1982. – 156 с.

2. Мацько Л. І. Стилістика української мови : [підруч.] / Л. І. Мацько, О. М. Сидоренко, О. М. Мацько. – К. : Вища школа, 2003. – 462 с.

3. Человеческий фактор в языке : Языковые механизмы экспрессивности / под ред. В. Н. Телии. – М. : Наука, 1991. – 214 с.

Тетяна Кочетова,

2 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. С. І. Корнієнко

ВТІЛЕННЯ РОЗВИВАЛЬНОГО АСПЕКТУ ПІД ЧАС НАВЧАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Розвиток суспільства на сьогодні потребує від системи освіти динамізму та варіативності. Одним із правових документів, що вказує на шлях підготовки професійно мобільного учня в сучасних соціально-економічних умовах, є Концепція мовної освіти 12-ти річної школи. У концепції вказано мету навчання української мови: “створення умов для формування національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка володіє виражальними засобами рідної мови, усіма її видами, типами, стилями й найважливішими жанрами” [3, с. 60]. Актуальність даної теми обумовлена тим, що сучасний учитель повинен орієнтуватися на використання педагогічних технологій, за допомогою яких не просто поповнювалися б знання й уміння з навчального предмета, а й розвивалися такі якості учня, як пізнавальна активність, самостійність, уміння творчо виконувати завдання.

Мета даної роботи полягає в тому, що на уроці, учитель повинен розуміти важливість кожного уроку, який дає можливість поступу в реалізації основної мети – формування мовної особистості. Тому кожен учитель, продумуючи мету уроку, яка має триєдиний характер, повинен особливо звертати увагу на розвивальний аспект мети уроку. Розвивальний аспект мети уроку включає в себе: 1) розвиток мовлення (збагачення та ускладнення лексичного запасу, посилення комунікативних якостей, оволодіння художніми образами); 2) розвиток сенсорних навичок (орієнтування в просторі та часі, вміння розпізнавати якості кольору, форми, звуків, властивостей голосу); 3) розвиток рухливих явищ (моторика м’язів, вміння керувати власними рухливими діями); 4) розвиток мислення (вміння здійснювати розумові дії, операції різних рівнів складності): репродукція (відтворення) знань на пізнання; на відтворення окремих фактів; на відтворення норм, правил, законів, формул; на відтворення тексту; виконання простих продуктивних розумових операцій на аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, систематизацію, класифікацію, абстрагування; виконання простих продуктивних розумових операцій на трансформацію (переклад, вираз знаків за допомогою слів і навпаки), на інтерпретацію (пояснення значення будь-чого), на індукцію, на дедукцію, на оцінювання.

Формування і вдосконалення вміння конкретизувати здійснюється від наведення пересічного рівня прикладів до вивчення понять, правил, до реконструкції конкретної інформації на основі складного плану, схем, моделей у вигляді оповідання, твору. Уміння моделювати досягається через ускладнення відповідних способів дії – від схематичного відображення з допомогою вчителя, наприклад, будови слова, до побудови моделі, що відтворює структуру мовної системи. Паралельно з опануванням учнями загальнопізнавальних умінь мають розвиватися організаційно-контрольні вміння, що забезпечують контроль особистості за власним пізнавальним процесом від визначення мотиву й мети до одержання результату, також творчі та естетико-етичні.

Отже, проаналізувавши різні підходи щодо застосування диференційованого навчання в методичній науці, ми дійшли висновку,що найбільш ефективними на сьогодні вважають диференціацію за рівнем розумового розвитку та за інтересами. Крім того, щодо реалізації технології диференційованого навчання на практиці було з’ясовано основні переваги диференційованого навчання (можливість більш ефективно працювати з важкими учнями, підвищення рівня самосвідомості, рівня мотивації, посилення інтересу до вивчення предмету, активізація пізнавальної діяльності) і недоліки диференційованого навчання.

ЛІТЕРАТУРА

1. Передрій Г. Р. Самостійна робота учнів 5-8 класів на уроках української мови : посіб. для вчителя / Г. Р. Передрій. – К. : Рад. школа, 1968. – 155 с.

2. Сікорський П. І. Теоретико-методологічні основи диференційованого навчання / П. І. Сікорський. – Львів : Каменяр, 1998. – 232 с.

3. Українська мова. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. 5–12 класи. – К. : ВТФ “Перун” Ірпінь. – 2005. – 178 с.

Марія Куркчі,

1 курс Інституту психолого-педагогічної освіти та мистецтв.

Наук. керівник: викл. А. Г. Чікібаєв

НЕПРЯМІ МОВЛЕННЄВІ АКТИ ДИРЕКТИВА В АНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ

Актуальність цієї теми диктується низкою факторів, одним із яких є своєрідне переміщення в новітнім мовознавстві акцента на дослідження мовлення в широкому його розумінні: у сферу уваги втягуються умови функціонування мовних засобів, структура й одиниці мовного спілкування, суб'єктивні фактори. Проблемам теорії мовленнєвих актів присвячено чимало робіт, виконаних у руслі самої лінгвістики та таких суміжних дисциплін, як філолофсько-логічна теорія мовленнєвих актів (Д. Остін, Д. Серль, П. Стросон, Г. Кларк, Т. Карлсон, П. Грайс, Г. Почепцов, О. Бєляєва, В. Богданов, І. Шевченко та багато інших). Мета нашої роботи – досліджувати типи мовленнєвих актів в англійській мові, основною іллокутивною силою яких є спонукання. Методологічною основою дослідження є діяльнісний підхід до вивчення мовленнєвих явищ. Методика дослідження включає актомовленнєвий аналіз, аспектне моделювання мовленнєвого акту, інтенціональний аналіз, контекстно-ситуативний аналіз, структурно-семантичний і прагмалінгвістичний опис.

У статті охарактеризовані мовні засоби вираження (висловлення) ілокутивної сили в непрямих МА директива. Матеріал даної роботи становить інтерес для студентів, які займаються функціональною граматикою англійської мови, і може бути використаний на практичних заняттях з ПУПМу, теоретичної граматики англійської мови та теорії мовної комунікації. Мовленнєві акти, в яких однозначно висловлюється їхня іллокутивна сила (інтенціональне значення), називаються прямими. Непрямі висловлення визначаються насамперед на тлі їхніх відмінностей від прямих. Якщо прямий акт має одне значення (це значення називається також буквальним, власним, базисним), то в непрямих висловленнях присутнє більше за одну іллокутивну силу, тобто на тлі експлікованої (явно вираженої мовними засобами) іллокутивної сили з'являється та інша, тобто в МА виявляється більше змісту, ніж передає його поверхнева структура, і той, хто слухає, повинен про це здогадатися. Пряма іллокуція безпосередньо випливає з буквального значення висловлювання, непряма іллокуція (іноді її називають прагматичною функцією висловлення, мовленнєвим або комунікативним змістом, непрямим значенням) визначається комунікативною спрямованістю. Безліч МА, які не можуть отримати прямого висловлення (а також у силу “іллокутивного самогубства”), здійснюються непрямо. Згідно до Дж. Серля, непрямі МА являють собою мовленнєві дії, коли “один іллокутивный акт здійснюється опосередковано, шляхом здійснення іншого” [2, с. 123].

Отже, передбачається можливість реалізації декількох іллокуцій у МА, причому особливо слід зазначити дотримання ієрархії в їхньому здійсненні. Часто первинна іллокутивна сила реалізується одночасно з буквальною (вторинною). Дж. Серль визначає дану мовленнєву дію як власне непрямий МА (наприклад, типове сполучення іллокутивних сил питання й спонукання: Have you got an extra book? = Gіve me the book (якщо мовець упевнений, що зайва книга є); твердження й спонукання: Іt іs cold іn the room = Close the wіndow.

ЛІТЕРАТУРА

1. Беляева Е. И. Модальность и прагматический аспект директивных речевых актов в современном английском языке : автореф. дис. на соискание научной степени докт. филол. н. : 10.02.04 “Германские языки” / Е. И. Беляева. – М., 1988 – 40 с.

2. Searle J. R. A taxonomy of illocutionary acts / J. R. Searle // Minnesota Studies in the Philosophy of Science. – Minnesota : University of Minneapolis, 1975. – P. 170–175.

Марина Курочкіна,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. О. А. Халабузар

ВАРІАТИВНА МЕТОДИКА ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ ЛОГІЧНОГО МИСЛЕННЯ СТУДЕНТІВ-ЛІНГВІСТІВ НА ЗАНЯТТЯХ З АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ

Радикальні зміни, які відбуваються у сучасному вітчизняному освітньому середовищі і віддзеркалюють тенденції розвитку європейської освіти, особливо акцентують необхідність переорієнтації освітнього процесу у ВНЗ на забезпечення умов формування громадянина розвинутого демократичного суспільства, якому притаманна динаміка соціального прогресу. В таких умовах на перше місце виходить здатність і готовність людини аналізувати отриману інформацію, самостійно встановлювати істину та аргументовано захищати свою позицію. Психолого-педагогічна література свідчить про недостатню на цей час розробку проблеми формування культури логічного мислення студента-лінгвіста. Тому метою дослідження є розкриття шляхів формування означеного новоутворення на заняттях іноземної мови. Аналіз літератури з психології, педагогіки, логіки виявив, що послідовне виконання логічних операцій та дій має результатом високий рівень культури логічного мислення майбутніх лінгвістів, що передбачає удосконалення уміння виділяти головне, уміння порівнювати, уміння встановлювати причинно-наслідкові знання; уміння узагальнювати. Всі означені вміння можна формувати під час проведення занять з англійської мови та літератури.

Так, на основі методики В. Євдокимова пропонуємо адаптовану стратегію “Сенкан”, яка допомагає закріпити уміння робити висновки, визначати головне [2, c. 32]. Для того, щоб створити сенкан, студентам необхідно дотримуватись таких правил: 1. Перша строка складається з одного слова – поняття, що характеризуватимуть. 2. Друга строка складається з опису, що представлене двома прикметниками. 3. Третя – визначає характерні дії та складається з трьох дієслів. 4. Четверта складається з фрази, що складається з 4 слів та висловлює ставлення до теми. 5. П’ята строка складається з одного слова- синоніма до теми, у якому сформульована сутність поняття або висновок.

З метою виявлення у студентів уміння вичленовувати істотні ознаки, було розроблено завдання, орієнтоване на дослідження особливостей логічного мислення. За характером ознак, що виділяються, можна судити щодо превалювання стилю мислення: абстрактного або конкретного. Формування уміння порівнювати слід починати з пояснення сутності уміння; при порівнянні понять необхідна більш висока ступінь абстракції; знайомства з предметами вже недостатньо, потрібні узагальнені знання видів, родів, класів. Формування прийому встановлення причинно-наслідкових зв’язків має відбуватися у єдності з формуванням уміння виводити нові положення. Для закріплення уміння встановлення причинно-наслідкових зв’язків було розроблено завдання “Пошук максимального обсягу інформації”. Студентам пропонується фраза з 7-10 слів та завдання відшукати якомога більше інформації, висуваючи гіпотези. Інформацію слід при цьому поділяти на: однозначну – 100%; вірогідну, коли неможна нічого стверджувати; сумнівну. Також можна застосовувати завдання “Відновлення цілісного сюжету (речення) на основі кількох слів”, яке має за мету розвиток спроможності створювати ціле, спираючись на мінімум інформації.

Безперечно, процес формування культури логічного мислення студентів-лінгвістів в умовах реалізації варіативної методики передбачає ціннісне ставлення до оволодіння логікою мислення а також теоретико-практичну готовність студентів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гетманова А. Д. Учебник по логике / А. Д. Гетманова. – М. : ЧеРо, 2000 – 304 с.

2. Евдокимов В. И. Практикум по развитию критического мышления / В. И. Евдокимов, Т. А. Олейник, С. А. Горьковат, В. М. Микитюк. – Харьков : Торнадо, 2002. – 144 с.

Вікторія Кущ,

3 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: ст. викл. Г. А. Удовиченко

РЕАЛІЗАЦІЯ КОМУНІКАТИВНОГО НАВЧАННЯ НА УРОКАХ АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ В СЕРЕДНІЙ ШКОЛІ

У сучасній методиці викладання іноземних мов найбільш актуальним є питання формування комунікативної компетенції. Розробкою проблеми комунікативності в процесі навчання іноземних мов займалися багато вчених і відомих методистів: Г. Уідоусан, І. Литлвуд (Англія), Г. Гифо (Німеччина), Ю. Пассов (Росія), С. Ніколаєва, О. Бігич (Україна). Інтерес до цієї проблеми не є випадковим, переваги методу безперечні, він набуває все більшого значення в шкільному вивчанні іноземних мов. Практичне застосування комунікативного методу дає можливість розвинути здібності учнів та активізувати їх творчі задатки [1]. Важливе значення також мають методичні прийоми у навчанні англійської мови. Вони пов’язані з конкретними діями вчителя та учнів. Це елементарні методичні дії, що спрямовані на виконання конкретного завдання на певному етапі уроку. Методи і прийоми є взаємопов’язаними поняттями. Образно кажучи, метод – це місткість, а прийом – це речовина, що наповнює цю місткість. Важливо уміти правильно застосовувати різні взаємозумовлені прийоми для підвищення ефективності навчання [2].

Надзвичайно важливе використання різних методичних прийомів під час семантизації нових лексичних одиниць. Як відомо, вивчення лексики ніколи не перевіряють механічно. Для опрацювання нових слів і словосполучень використовують такі форми роботи: 1) перед уроком учитель записує на дошці у вигляді плану ключові слова для складання нової розповіді. Учні повинні за 2-3 хвилини підготувати невелику розповідь, використавши якнайбільше записаних на дошці слів. Після розповіді одного учня інші задають йому запитання або, навпаки, той, хто відповідає, ставить запитання до класу така робота активізує учнів, змушує бути максимально уважними; 2) запропонувати учням підготувати короткі діалоги на певну тему з використанням нових слів і словосполучень, записаних на дошці (опора на мовленнєві зразки); 3) дати завдання розфарбувати на малюнку предмет і напишіть його назву, доберіть із запропонованого переліку слово (речення), що відповідає змісту малюнка (опора на ілюстративний матеріал). Ці вправи допомагають розпізнавати одиниці нового лексичного матеріалу, засвоювати їх значення, набути навичок оперування цими одиницями, підготуватися до самостійного використання їх у ситуаціях, які моделюють спілкування.

Ефективним методом комунікативного навчання є метод навчання групового спілкування. Сьогодні на уроках іноземної мови переважають індивідуальні або парні форми роботи, представлені монологічним чи діалогічним мовленням учнів. Спілкування здійснюється переважно в режимах “учитель-учень”, “учитель-клас”, “учень-учень”. Однак у природних комунікативних ситуаціях людина користується частіше полілогічним, ніж діалогічним мовленням: ми спілкуємося із членами родини, однокласниками, друзями тощо. Тому групова форма роботи має низку переваг: вона сприяє підвищенню мотивації до навчання; навчає об’єктивно оцінювати себе та інших; вчить працювати в колективі [3]. Одним із прийомів групової форми організації навчальної праці є робота над проектом. Це один із найулюбленіших видів роботи учнів. Це робота, що самостійно планується та реалізується школярами. Вона сприяє розвитку особистості учнів, вчить самостійно планувати дії, а також удосконалює культуру міжособистісного спілкування. Отже, цей прийом організації групової роботи приносить позитивні результати: робота над проектом викликає великий інтерес учнів, урізноманітнює урок, розвиває здатність до спілкування, а також сприяє досягненню цілей навчання, висунутих сучасною програмою.

У навчанні англійської мови широко використовуються комунікативні ігрові прийоми. Гра допомагає уникнути одноманітності, монотонності, стомлюваності учнів. Гра позитивно сприймається не лише молодшими школярами, а має хороші результати і в навчанні старшокласників. Наприклад, такий ігровий прийом: “Що ти знаєш про…”. Один із учнів називає ім’я відомого вченого, письменника, артиста, інші мають доповнити чим знаменита ця людина, навести факти з її біографії. Гра “What can you do with a book (water, flower, ball etc.)”. Клас поділяється на дві команди. Вони намагаються дати якомога більше відповідей на запитання. То ж, ігри можна використовувати не лише для відпочинку та розваг: з їх допомогою можна удосконалити хід уроку, та урізноманітнити його [2]. Використання відеофільму як прийом комунікативного навчання англійській мові сприяє розвитку уваги і пам’яті учнів. Під час перегляду в класі утворюється атмосфера спільної пізнавальної діяльності. За цих умов навіть неуважний учень стає уважним, мимовільна увага переходить у довільну і створюються і умови для формування комунікативної (мовної і соціокультурної) компетенції учнів.

Безумовною перевагою відеофільмів є їх: 1) автентичність, 2) інформативна насиченість, 3) емоційний вплив на учнів. У структурі відео уроку можна виокремити такі етапи: 1) підготовчий етап – включає лінгвокраїнознавчий коментар. Наприклад, перед переглядом фільму “Книга джунглів” учням повідомляється короткі відомості про Р.Кіплінга та його творчість; 2) сприйняття відеофільму – розвиток умінь сприйняття інформації та обміну думками; 3) перевірка розуміння основного змісту за допомогою питань; 4) активізація мовленнєвого матеріалу за допомогою спеціальних завдань, рольових ігор, драматизації епізодів з фільму. Наприклад, визначити, кому належить репліки; 5) переказ змісту фільму в усній чи письмовій формі.

Отже, використання відеофільмів, їх перегляд є позитивним прийомом навчання, який робить процес оволодіння іноземною мовою привабливим для школярів на всіх етапах навчання та сприяє розвитку комунікативної компетентності. Прийоми навчання комунікації у процесі вивчення англійської мови мають важливе значення, вони доповнюють методи, є їх органічною частиною. Методичні прийоми семантизації нових лексичних одиниць, прийом проектів, різноманітні ігрові прийоми, тестування і перегляди відеофільмів урізноманітнюють навчальний процес, роблять його цікавим та неординарним, надають йому характеристику комунікативного навчання, в ході якого дитина отримує потужний імпульс для розкриття своїх особистісних якостей, творчого потенціалу та таланту.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бобильова О. Комунікативний метод як метод активізації творчих можливостей особистості / О. Бобильова // Англійська мова та література. – 2005. – № 26 (108). – С. 2–4.

2. Ермоленко Л. Комунікативний підхід до навчання англійської мови в середній школі / Л. Ермоленко // Іноземні мови. – 2002. – № 3. – С. 10–11.

3. Пассов Е. И. Основы коммуникативной методики обучения иноязычному общению / Е. И. Пассов. – М. : Русский язык, 1989. – 276 с.

Олена Логвинович,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. О. А. Халабузар

МЕДІА-КОМУНІКАЦІЯ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ КОГНІТИВНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Радикальні зміни, які відбуваються у сучасному вітчизняному середовищі і віддзеркалюють тенденції розвитку світової спільноти, особливо акцентують необхідність переорієнтації медіапростору на забезпечення умов формування громадянина розвинутого демократичного суспільства, якому притаманна динаміка соціального прогресу, прискорене зростання інформаційного потоку і, відповідно, барвисте різноманіття теорій, напрямків, ідей, поглядів. В таких умовах на перше місце виходить здатність і готовність людини аналізувати отриману інформацію, перевіряти і переосмислювати її, самостійно встановлювати істину, приймати рішення і аргументовано захищати свою позицію. Процес мовленнєвої комунікації може відбуватися лишень за умови наявності того, хто слухає та того, хто говорить під час їхнього безпосереднього контакту. Той, хто говорить та той, хто слухає є конкретними персонами. Той що говорить, має адекватно оформити власні інтенції, так, щоб вони були адекватно сприйняти тим, хто слухає.

Дослідження у галузі прагмалінгвістики спрямовані в основному на вивчення стосунків між суб’єктами мовлення та цілеспрямованістю їхнього мовленнєвого утворення. Прагматична цілеспрямування передбачає не тільки лишень обирання необхідних фактів, але й їхнє надання у певному ракурсі, тобто вона змушує відправника інформації відповідним чином організувати її, обумовлює характер мовленнєвих засобів [2]. Медіа комунікація, хоча й відрізняється умовами та завданнями від звичайної усної комунікації з безпосереднім конкретним адресатом, все ж має всі необхідні компоненти комунікативного акту: суб’єкт мовлення;мовленнєвий твір, що висловлює мовленнєву інтенцію адресанта;потенційний адресат. Як і в усній комунікації, газетна медіа комунікація може й не відбутись, тобто авторська інтенція не буде сприйнята адресатом, бо масові комунікативні процеси – це комунікація з модельним слухачем, адже роль того, хто говорить у цьому випадку – є суворо зафіксованою, та, як правило, не передається нікому. Якщо модель обирається успішно, то комунікативний ланцюжок закривається.

Мова газетної комунікації складається з таких компонентів, як: мова газетних жанрів;мова реклами; мова газетних назв матеріалів;мова газетних повідомлень; мова газетних об’яв.Мовленнєва і графічна організація газети визначається специфікою газет6ної комунікації. Та є результатом організації факторів – адресант, адресат, канал, контакт, повідомлення, код. Ефективність масової комунікації залежить від адекватного уявлення комунікатора про те, на кого та як він впливає. Але ефективність виконання пресою власних функцій залежить від такого фактору, як характер спілкування. Під успішним спілкуванням розуміють таке, що має за мету досягти адекватного розуміння з боку слухача або читача. Досягти ефекту, що був запланований суб’єктом мовлення. Таким чином, під час означеного спілкування має місце не тільки трансфер інформації, але й вплив на думки, почуття та волю адресата. Безперечно, процес формування особистості у сучасному медіапросторі передбачає ціннісне ставлення до означених компонентів газетної комунікації, до оволодіння логікою мислення а також теоретико-практичну готовність.

Сенсом аналізу газетної комунікації ми вважаємо є прагнення до самовдосконалення, до рефлексії, що пов’язана з прагненням до аналізу, узагальнення, осмислення діяльності, під час реалізації внутрішньо-мотиваційного та результативно-рефлексивного самоаналізу реципієнта. Постають питання: на якій стадії та в яких формах повинні подаватися навички аналізу газетної комунікації, як на основі отриманих знань сформувати вміння та навички медіа-мислення, які у подальшому розвитку перетворяться на стереотипи? Яка форма подачі знань під час педагогічного процесу є більш доцільною для формування медіакультури: лекційна або різновид бесіди з елементами письмових блоків матеріалу? Саме вирішення цих питань і є метою нашого подальшого дослідження.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ділі Д. Основи семіотики / Джон Ділі. – Львів : Арсенал, 2000. –

2. Жижек Славой. Ласкаво просимо до пустелі реального / Жижок Славой // Критика. – 2001. – № 10. – С. 56.

3. Dennis E. Everette. Media Debates. Issues in Mass Communication / Dennis E. Everette, Merrill C. John. – New York & London : Longman, 1991. – 228 p.

Інна Лукіна,

4 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. Н. В. Володіна

КОНОТАТИВНІСТЬ МОЛОДІЖНОГО СЛЕНГУ В ЗІСТАВНОМУ АСПЕКТІ (НА МАТЕРІАЛІ НІМЕЦЬКОЇ ТА УКРАЇНСЬКОЇ МОВ)

Стрімка демократизація всіх щаблів мовного простору сприяє розповсюдженню нестандартної лексики (арготизмів, жаргонізмів та сленгізмів) у ЗМІ, сучасній художній літературі тощо. Особливий потужний вплив у цьому процесі мають лексичні одиниці, які належать до сленгу. Проблему сленгу досліджували М. Бахтін, В. Вілюман, Т. Кондратюк, Д. Лихачов, В. Єлістратов, У. Потятиник та інші. Об’єктом дослідження є сленгові вирази німецької та української мов. Предмет даної розвідки становить молодіжний сленг, його особливості та засоби вираження сленгових одиниць у німецькій та українській мовах. Мета дослідження − зіставлення та розгляд особливостей формування, функціонування німецького та українського молодіжних сленгів. Джерелом нашого дослідження стали 967 лексичних одиниць тлумачних та фразеологічних словників німецької та української мов, що були відібрані методом суцільної вибірки із джерел фактичного матеріалу [1; 2; 3].

Наявність конотації є необхідною складовою частиною фразеологічного значення. За лінгвістичним енциклопедичним словником конотація – емоційна, оціночна або стилістична окраска мовної одиниці узуального чи оказіонального характеру. Причини розвитку та вживання молодіжної лексики у Німеччині носять комплексний характер: 1) у всіх підліткових груп існує свій незалежний жаргон, але ці слова підлітки використовують лише певний час, тобто до переходу в наступну вікову групу; 2) поява мобільних телефонів, електронної пошти, інтернет-чатів сприяє тому, що у мові підлітків все частіше зустрічаються прості конструкції, за допомогою яких можна максимально швидко передати свою думку; 3) прагнення комунікантів до виразності, частіше неможливе при використанні літературної лексики; 4) мова, як зброя проти мовних норм дорослого світу, і в першу чергу, проти самих дорослих, де грубість і цинізм частіше за все адресовані не товаришам, а “предкам”, “старим”, “шнуркам” [1]; 5) прискорений темп розвитку інформаційних технологій, пов’язаний з проблемою англізації німецького мовлення. Це призвело навіть до появи жартівливих термінів “Deuglish” (deutsch und english), “Germeng” (german und english) [1, с. 147].

Молодіжний фразеологічний фонд класифікується наступним чином: 1) за соціальним статусом та положенням у суспільстві: violetter Traum і мрія (про наркотики); einen leeren Teller haben і порожній, у значенні “залишитися без грошей, збанкрутіти”, dufte/spitze Haut і кожа – красива дівчина, geschaffte Tante і тітка – неприваблива дівчина, fett sein і наваритися, bloder/finsterer/flotter/junger/lascher/ trauriger Hirsch і олень – 1) нерозумний, дурний, 2) друг, приятель; fahrbares Stundenhotel і літаюча канапа – автомобіль великих розмірів [3, s. 384]; 2) фразеологічні одиниці що описують відпочинок і вільний час людини: dufter/flotter Schuppen і сарай – місце для вечірок; Prozente schlucken і виміряти/штудіювати градус, наловити градуса; 3) фразеологізми, що стосуються професійної сфери та навчання: mit Bomben und Granaten durchfallen і провалитися, kesse/topfe/dufte/flotte/standige Biene і бджілка, sich mit erhobenem Zeigefinger über etwas mokieren і гнути/розробляти пальці; 4) семи і оцінки внутрішнього стану людини: voll konkrett і конкретно – вираження схвалення, vom Kücherschrank gefallen і з дуба впасти – бути не в собі, з глузду з’їхати; gucken wie ein Auto і очі по п’ять копійок – вираження вищого ступеня здивування; Welle machen і гнути хвилю – вираження негативного ставлення до кого-небудь, вияв хвилювання, збудження [2, s. 205].

Таким чином у молодіжній лексиці відсутні соціальні рамки. Носії цього прошарку лексики – люди у віці від 14 до 30 років. Основними сферами вживання лексики є соціальний статус, вільний час, професійна сфера (навчання у ВНЗ).

ЛІТЕРАТУРА

1. Кондратюк Т. М. Словник сучасного українського сленгу / Т. М. Кондратюк. − Харків : Фоліо, 2006. − 352 с.

2. Agricola Erhard. Wörter und Wendungen. Wörter zum deutschen Sprachgebrauch. – Leipzig : VEB Bibliographisches Institut, 1972. – S. 205-206

3. Küpper Heinz. Wörterduch der deutchen Umgaugssprache. – Stuttgart: Ernst Kbett Verlag für Wissen und Bildung GmbH, 1987. − 959 s.

Катерина Луначевська,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. О. І. Попова

ЕМОЦІЙНО-ОЦІННА ЛЕКСИКА У ТВОРАХ Ю. МУШКЕТИКА

Емоційність як лінгвістичну категорію на різних її рівнях розробляли такі вчені, як Ш. Баллі, Л. Виговський, В. Виноградов, В. фон Гумбольдт, О. Леонтьєв, О. Загорська, З. Фомін, І. Огієнко, О. Потебня, І. Білодід, В. Ващенко, М. Жовтобрюх, В. Чабаненко та ін. Ще на початку 20-х pp. минулого століття відомий філолог Л. Щерба висловив думку про необхідність вивчати емоційні засоби мови, щоб забезпечити сприймання й розуміння мистецтва слова. Воно, як і сама мова, завжди існувало для людини і завдяки їй, а також свідчило про загальну культуру її мовлення. Важливу роль у лінгвостилістичній системі будь-якої мови виконує передусім емоційна лексика, морфологічні та синтаксичні особливості, стилістичні прийоми, фігури та тропи. Тому наша робота і присвячується дослідженню цих засобів емоційності сучасної української мови. Об’єктом дослідження були емоційно-оцінні засоби, виділені в художніх текстах Юрія Мушкетика. Предметом дослідження стало використання емоційно-оцінної лексики у художніх текстах, їх структурне та функціональне висвітлення. Мета роботи – з'ясувати основні види емоційно-оцінної лексики, у процесі реалізації якої розв'язано такі завдання: а) представити лексичний аспект емоційності, зокрема емоційні слова на позначення оцінки; б) дослідити синтаксичний потенціал емоційності.

Емоції – це хвилювання, процес ситуативного переживання, що має для людського організму сигнальне і регулююче значення [4, с. 10]. Емоції – це детерміновані світоглядом, переконаннями й мораллю психічні стани людини, які виражають її оцінне ставлення до життєвих ситуацій, до своєї й чужої діяльності, які відбивають відношення між мотивами і можливістю адекватної їм поведінки суб'єкта. Емоційність – властивість людини, що характеризує зміст, якість і динаміку її емоцій та почуттів [3, с. 126]. У мові є досить засобів для вираження й викликання емоцій, для створення емоційності. Пропущені через мислення й психіку людини, ці засоби відразу ж актуалізуються, стають підсилено виразними. Лексичний шар виступає не тільки засобом пізнання та репрезентації національної картини, а й служить для вираження широкої палітри, емоцій, почуттів, оцінок, усього того, що пов'язане зі сферою емоційно-психічної діяльності людської свідомості. У словнику лінгвістичних термінів Л. Безобразової та М. Степаненка “емоційна лексика” трактується так: “слова, що мають емоційне забарвлення, виражене мовними засобами” [1, с. 10].

До емоційно-оцінної лексики, яка функціонує в художніх текстах Юрія Мушкетика, ми віднесли слова, які за будь-яких стильових умов не втрачають емотивної експресивності, правда, якість оцінного значення інгредієнта, негативного чи позитивного, може залежать від контексту, а також від ситуації мовлення, наприклад: “Я сам захищав демократію мечем, вже недужу й хирляву”; “Дивився поверх голів, посміхався дитинно-наївно”; “Богопротивні Сократові слова вже звили гнізда у вухах сина”; “І не може сказати, що слова філософа порожні, що це плюсклі, струхнявілі всередині горіхи”; “І зміївся сумнів,що хапає не всю ящірку, а тільки її хвоста, котрий лишається в руках” тощо. Якщо існує потреба емоційного вираження думки, автор не задовольняється лише об'єктивно-номінативною функцією слова, а прагне поєднати її з функцією суб'єктивно-оцінною і тому слабо виражений конотативний зміст експресивного слова намагається підсилити. Це досягається за допомогою емфази, афективної суфіксації або використання семантично близьких, але виразно спроможних замінників, що призводить до виникнення емоційно-оцінних синонімів, що створюють синонімічні ряди. Наприклад: говорити – базікати, теревенити, глаголити, зморозити, варнякати тощо.

Таким чином, у сучасній українській мові є досить засобів для вираження й викликання емоцій, які поєднуються з оцінкою мовця. Пропущені через мислення і психіку людини, вони відразу ж актуалізуються, стають підсилено виразними.

ЛІТЕРАТУРА

1. Безобразова Л. Л. Словник лінгвістичних термінів / Л. Л. Безобразова, М. І. Степаненко. – Полтава, 1999. – 342 с.

2. Розенталь Д. Э. Словарь-справочник лингвистических терминов / Д. Э. Розенталь, М. А. Теленкова. – М. : Просвещение, 1976. – 543 с.

3. Українська мова : енциклопедія / редкол. : М. Русанівський, О. Тараненко, М. Заблюк. – К. : Українська енциклопедія, 2002. – 752 с.

4. Чабаненко В. А. Основи мовної експресії / В. А. Чабаненко. – К. : Вища школа, 1984. – 165 с.

Лілія Миронець,

1 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: ст. викл. О. В. Дуброва

ВЖИВАННЯ АБРЕВІАТУР В ЕЛЕКТРОННОМУ СПІЛКУВАННІ

Злиття комп’ютерних та комунікаційних технологій поступово, але невпинно руйнує часові та просторові зв’язки, сповіщаючи про початок нової ери глобальних інформаційних мереж. Ще на початку свого розвитку комп’ютерні мережі сприяли прискоренню обміну досвідом, думками, знаннями, порадами, пропозиціями – розширенню меж комунікації взагалі. Та, напевно, найвідомішою й найвпливовішою стала комп’ютерна мережа під назвою Інтернет. За декілька останніх десятиліть глобальна мережа Інтернет стала основою світового інформаційного простору. Це дало можливість забезпечити інформаційні та комунікаційні можливості, які раніше були недосяжними. Ця “супермережа” не залишає нікого байдужим, а всебічно проникає майже у всі сфери нашого життя, примушуючи нас пристосовуватись о численних нововведень та інновацій. Тож вивчення особливостей змін у лексиці,які відбуваються під впливом Інтернету, є досить актуальним, зважаючи на кількість людей, що користуються послугами мережі. Серед відомих науковців, які займаються цією проблемою слід назвати Ю. Зацного, І. Корнійка, Ю. Кочаряна, М. Мостового та багатьох інших. Проте запропонована тема ще не знайшла вичерпного висвітлення на сьогодні. Отже, мета дослідження – класифікувати способи утворення абревіатур, які утворилися та вживаються в мережі Інтернет. Методами дослідження стали аналіз наукової та публіцистичної літератури, інтернет-словників, методи порівняння та опису.

Учені, які вивчають явище абревіації у цілому, запропонували декілька систем класифікації абревіатур. Так, Ю. Кочарян виділяє складові абревіатури, ініціальні абревіатури, серед яких він вирізняє акроніми та алфаветизми, та абревіатури, які включають числа. О. Чирвоний виділяє акроніми, абревіатури та еліптичні скорочення словосполучень. Наш аналіз способів утворення абревіатур,які вживаються в електронному спілкуванні, базується на класифікації Л. Кондратюкової [1, с. 76]. Вона виділяє такі моделі утворення абревіатур: 1) літерні абревіатури; 2) складові абревіатури; 3) літерно-складові абревіатури; 4) скорочені утворення; 5) акроніми-омоніми. Разом з цим ми вважаємо за потрібне виділити ще один досить продуктивний спосіб утворення абревіатур, які вживаються в чатах та електронному спілкуванні – літерно-цифрові абревіатури. Нами також виявлені абревіатури, які дещо нагадують знакові символи. В електронному спілкуванні також поширені абревіатури, коли від слова залишаються тільки приголосні, які дозоляють здогадатися його значення.

Проаналізувавши 440 абревіатур, що наведені в електронних словниках в розділах абревіатур чатів та абревіатур листування, ми склали найбільш точну та широку, на нашу думку, класифікацію: 1. Перша модель являє собою скорочення багатокомплексних словосполучень в одне вимовне слово шляхом складання ініціальних літер. Це найбільш продуктивний спосіб утворення абревіатур. Їх вимова відповідає алфавітному читанню літер (наприклад: EOM – End Of Message, ASAP – As Soon As Possible, FTL – Faster Than Light). 2. Друга модель – абревіатури, утворені шляхом складання початкових складів називного словосполучення і являє собою у вимові єдине слово (наприклад: Lemeno – Let me know, Mab – may be). 3. У третій моделі – скорочені абревіатури, що складаються з першого або кінцевого складів, іноді слова і літер (наприклад: DSName – Date Set Name, COMPAC – COMputer Program for Automatic Control). 4. Четверта модель – скорочені утворення. Така модель утворюється в результаті злиття двох основ, утворюючи нове слово (наприклад: PGLIN – PaGe and LINe, STRIP – STRIng Program). 5. П’ята модель – акроніми, утворені з ініціальних літер слів термінологічного словосполучення, схожі по звучанню та написанню з відомими в загальнолітературній мові словами. Вони є омонімами, тому в таких випадках для розуміння головну роль відіграє контекст (наприклад: HAND – Have a nice day, JOY – Just open yourself, GIRL – Goddess in real life). 6. Шоста модель – акроніми, утворені зі скорочення слова та цифри, при цьому утворюється нове слово (2MORO – tomorrow, 4U – For you, 10Q – Thank you). 7. У сьомій моделі абревіатури утворені частково на базі звукового скорочення, часто з додатком символу, вираженого буквою (XX – Kisses, XOXO – Hugs and Kisses, ZZZ – sleeping). 8. Восьма модель – скорочення окремих слів, коли від них від них залишаються тільки приголосні, які дозволяють здогадатися про його значення (Ppl – people, RMR – remember, pls – please).

Таким чином, узявши декілька класифікацій і проаналізувавши особливості саме утворених і функціонуючих в Інтернеті абревіатур, ми запропонували нову класифікацію, що містить у собі 8 пунктів з прикладами.

ЛІТЕРАТУРА

1. Кондратюкова Л. К. Сокращения в терминологии вычислительной техники / Л. К. Кондратюкова // Словообразование и его место в курсе обучения иностранному языку : ежегодный межвуз. научно-метод. сб. – Владивосток, 1983.

2. Кочарян Ю. Г. Аббревиация как лингвистический феномен / Ю. Г. Кочарян // Вестник МГУ. Серия 19 : Лингвистика и межкультурная коммуникация. – № 3. – М., 2007. – С. 28–35.

3. Зацний Ю. А. Розвиток словникового складу англійської мови в умовах інформаційної революції / Ю. А. Зацний // Вісник Харківського національного університету. – № 500. – 2000. – С. 126–140.

Альона Мірошниченко,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. М. М. Греб

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ СКЛАДНОПІДРЯДНИХ БАГАТОКОМПОНЕНТНИХ РЕЧЕНЬ У СУЧАСНОМУ МОВОЗНАВСТВІ

Мова – активна система, яка виражається в окремих умовах суспільства. Мовній системі притаманна ієрархічність, структурна і функціональна диференційованість. Вживання мовних одиниць характерне для всіх мовних рівнях. Особливе місце займають у цій системі складні речення, зі складу яких виділяють багатокомпонентні, які довгий час не сприймалися як важлива одиниця синтаксису з особливими ознаками. Найбільш значний період вивчення складнопідрядних багатокомпонентних речень – друга половина ХХ – І половина ХХІ століття. Відомі монографічні дослідження І. Василенка, А. Загнітка, К. Шульжука, Н. Гуйванюк, М. Заоборної та інших лінгвістів. При аналізі простежуються відмінності складнопідрядних багатокомпонентних від типових складних речень, що свідчить про актуальність обраної теми дослідження.

Лінгвісти стверджують, що складні речення виникли значно пізніше, ніж прості, причому первісний тип складних конструкцій становили безсполучникові. Сполучникові (складносурядні і складнопідрядні) структури з'явилися згодом. Історично найпізнішим структурним типом речень є складнопідрядні речення. На базі складних речень мінімальної будови (елементарних, двокомпонентних) утворилися складні ускладнені (неелементарні, багатокомпонентні) конструкції, що свідчить про високий ступінь розвитку мислення і мови. Основу складного речення становлять вихідні, базові структури, що завжди складаються з двох предикативних одиниць. Їх ще називають елементарними складними реченнями. Конструкції, до складу яких входять три і більше частин, називають неелементарними, ускладненими, багатокомпонентними. Вони теж бувають сполучниковими і безсполучниковими.

Дотримуючись погляду на складнопідрядне багатокомпонентне речення К. Шульжука, у роботі зазначені конструкції розглядаються як речення, що складаються з одного головної і не менше двох підрядних частин [2, с. 254]. Вони становлять центральний тип у системі складних багатокомпонентних речень сучасної української мови. За характером синтаксичного зв'язку підрядних компонентів з головними виділяють три основні моделі цих конструкцій: речення з неоднорідною супідрядністю, речення з послідовною підрядністю і речення з однорідною супідрядністю. Периферійну ланку становлять контаміновані речення, в яких по-різному комбінується однорідна і неоднорідна супідрядність та послідовна [3, с. 144].

Враховуючи критерії формування ускладнених складнопідрядних речень та беручи до уваги те, що граматична специфіка будь-якого складного речення виникає внаслідок складної взаємодії структурних одиниць (предикативних частин), лінгвісти виділяють такі основні їх типи: з послідовним підрядним зв'язком, напр.: Маленьке – несмішне, адже мале і зерно, що силу велетням і геніям несе (В. Симоненко); з супідрядним зв'язком, напр.: Хто сіє хліб, хто ставить дім, хто створює поему,   той буде предком дорогим нащадкові своєму (М. Рильський); з супідрядно-послідовним зв'язком, напр.: Зірву зо стін малюнки і квітки, Дешеву розметаю позолоту, Щоб вийшов день, високий і стрункий, Як каменяр виходить на роботу, Щоб жест руки, розмірено скупий, Валив каміння і ламав стовпи (М. Рильський).

Таким чином, учені сходяться на думці, що ускладнене складне речення окремий тип синтаксичних одиниць, що займає проміжне місце між складним реченням і надфразною єдністю (тобто поєднанням кількох самостійних речень, об’єднаних тематично та змістом). Отже, ускладнені (неелементарні, багатокомпонентні) складнопідрядні речення виникли на високому ступені розвитку мови і мислення. Роль їх у розвинутих мовах надзвичайно важлива, проте процес еволюції не зводиться до ускладнення структури та збільшення кількості формантів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Загнітко А. П. Теорія сучасного синтаксису : монографія / А. П. Загнітко. – вид. 2-ге, виправл. і доп. – Донецьк : ДонНУ, 2007. – 294 с.

2. Шульжук К. Ф. Синтаксис української мови : підручник / К. Ф. Шульжук. – К. : Академія, 2004.

3. Гуйванюк Н. В. Формально-семантичні співвідношення в системі синтаксичних одиниць / Н. В. Гуйванюк. – Чернівці, 1999. – 450 с.

Світлана Місевич,

2 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. Н. Г. Данукало

ОСОБЛИВОСТІ ПРОЕКТНОГО МЕТОДУ У ФОРМУВАННІ МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ ОСОБИСТОСТІ ПРИ НАВЧАННІ ІНОЗЕМНОЇ МОВИ

У концепції модернізації української освіти перед нею ставиться завдання формування ключових компетенцій, які постають цілісною системою універсальних знань, умінь, навичок, досвіду самостійної діяльності й особистої відповідальності учнів. Формування освітніх компетенцій у системі освіти, серед яких, на наш погляд, важливе місце повинна посідати міжкультурна компетенція (МК), є актуальним питанням сучасної української педагогічної науки. Цій проблемі присвячені праці таких учених, як В. Болотов, В. Краєвський, Г. Селевко, А. Хуторський та інші [3, с. 138]. Мета нашого дослідження – проаналізувати деякі особливості реалізації проектного методу при навчанні й вихованні міжкультурної компетенції особистості.

Досвід міжкультурної діяльності й спілкування між студентами, що презентують різні культури, в ході якого виховуються особистісні якості, здобуваються знання й розвиваються вміння, є основою формування МК. Отже, для успішного формування МК необхідно організувати спілкування й спільну діяльність українських та іноземних студентів із взаємного вивчення культур одне одного. Така діяльність може бути реалізована в ході виконання міжнародного проекту й реалізації проектного методу навчання. Найдоступніший спосіб дистанційного спілкування між учнями здійснюється за допомогою засобів комунікації. Тому оптимальною формою формування МК ми вважаємо телекомунікаційний міжнародний проект.

Під навчальним телекомунікаційним проектом мають на увазі спільну навчально-пізнавальну, дослідницьку, творчу або ігрову діяльність учнів-партнерів, що організована на основі телекомунікації та має загальну проблему, мету, методи, способи діяльності, які спрямовані на досягнення спільного результату [2, с. 56]. На нашу думку, проект є оптимальною формою організації міжкультурної компетенції особистості при навчання іноземній мові з використанням засобів комунікації. Основними характеристиками проекту є діалогічність, проблемність, міжпредметність і контекстність [1, с. 56]. Вік учасників проекту повинен бути приблизно однаковим. Роль викладача у процесі організації спілкування учнів через телекомунікаційні засоби має особливий характер, тому що таке спілкування накладає на учнів більшу відповідальність і самостійність. Робота викладача в рамках роботи над проектом полягає в ретельній технічній і змістовній підготовці до занять, а також у постійному консультування учнів.

Дуже важливу роль при вихованні МК в ході проектної роботи відіграють завдання, в яких відображається досліджувана культура, а саме формулювання завдання стимулює учнів порівнювати культури, приводить до висновку про унікальність і різноманітність. Усі завдання проекту повинні бути чітко сформульовані, як і мета виконання цих завдань. Причому учні повинні ознайомитися із завданнями безпосередньо перед початком роботи над проектом. Вивчений досвід із реалізації подібних проектів дозволяє нам зробити висновок про те, що міжнародний телекомунікаційний проект, в ході якого здійснюється цілеспрямоване формування МК, є ефективною формою взаємодії учнів, що презентують різні культури.

ЛІТЕРАТУРА

1. Загрекова Л. В. Теория и технология обучения : учеб. пос. для студентов пед. вузов / Л. В. Загрекова, В. В. Николина. – М. : Высш. шк., 1989. – 248 с.

2. Полат Е. С. Новые педагогические и информационные технологии в системе образования : учеб. пособие для студентов пед. вузов и системы повышения квалиф. пед. кадров / Е. С. Полат. – М. : Академия, 1999. – 224 с.

3. Селевко Г. В. Компетентности и их квалификация / Г. В. Селевко // Народное образование. – 2004. – № 4. – С. 138–143.

Юлія Мусенко,

4 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. Н. В. Володіна

АНТРОПОЦЕНТРИЗМ ФРАЗЕОЛОГІЗМІВ НА МАТЕРІАЛІ РОСІЙСЬКОЇ, УКРАЇНСЬКОЇ ТА НІМЕЦЬКОЇ МОВ

Актуальність даної роботи зумовлена необхідністю вивчення фразеології з позиції антропологічної парадигми лінгвістики. Останнім часом проблема “людського фактору” є об’єктом аналізу багатьох лінгвістичних досліджень, що знайшли своє відображення у працях Н. Арутюнової, А. Вежбицької, Ю. Апресяна, В. Алпатова та ін. Об’єктом нашої розвідки є російські, українські та німецькі фразеологічні одиниці (ФО), що входять у семантичне коло “людина”. Предмет даного дослідження – відображення людини та її діяльності в ідіоматичній картині світу російської, української та німецької мов. Мета пропонованої розвідки полягає в інтерпретації й диференціації російських, українських та німецьких фразеологічних одиниць, що характеризують зовнішність, соціальний статус, відношення у колективі, форми поведінки, інтелектуальні здібності людини, її характер і властивості. Виходячи з мети даної розвідки можна виокремити наступні задачі: на основі ідеографічних, лінгвістичних та психологічних досліджень дати опис антропоцентричних фразеологізмів російської, української та німецької мов з точки зору їх семантики та структури; дати інтерпретацію російських, українських та німецьких фразеологізмів, що характеризують зовнішність, розумові здібності, соціальний статус, взаємовідношення в колективі та форми поведінки людини. Матеріалом дослідження слугували 169 паремійних одиниць російської, української та німецької мови, що були відібрані методом суцільної вибірки із джерел фактичного матеріалу [1; 2; 3].

Антропоцентризм (від гр. людина та лат. центр) – філософське вчення, згідно якому людина це центр Всесвіту та мета всіх подій, що відбуваються у світі. Слово “антропоцентризм” зустрічається сьогодні в різних значеннях – від антропоцентричного принципу в лінгвістиці до антропоцентризму в екології. Антропоцентричні ФО російської, української та німецької мов виявляють певні загальні та специфічні особливості. Усі ФО зазначеної семантики в досліджуваних мовах можна умовно поділити на чотири великі групи: 1) фразеологічні одиниці, що описують зовнішність людини: рос. кожа да кости, коломенская верста; укр. бліда як смерть, сива борода; нім. eine wandelnde Leiche, eine wandelnde Gerippe, sie ist schlank wie ein Tanne [2, s. 432]; 2) фразеологізми із семою “оцінка внутрішнього світу людини”: рос. голова – ум, светлая голова, набираться ума, иметь голову на плечах, с царем в голове; укр. майстер на всі руки, мотати на вус; нім. einen klaren Kopfen haben, j-d hat sie nicht alle auf dem Christbaum, an Verstand zu nehmen [3, s.273]; 3) фразеологізми, що характеризують соціальний статус і взаємовідношення людини в колективі: рос. старый волк, важная птица, восходящая, ни рыба, ни мясо; укр. біла ворона, велике цабе, сісти в калюжу; нім. ein alter Hase, ein aufgehender Stern, ein großes Tier, weder Fisch nach Fleisch [1, s. 655]; 4) фразеологізми із семою “форми поведінки людини”: рос. пожирать глазами, чесать языком, держать язык за зубами, во все уши, краем уха; укр. баляси точити, їсти очима, молоти язиком, байдики бити, крутити носом; нім. j-n etw. mit den Augen verschlingen, sich den Schnabel wetzen, die Zunge im Zaum halten, den Schnabel halten, ganz Ohr sein, mit halben Ohr hören [2, s. 221].

Зіставний аналіз фразеології різносистемних мов являє собою надзвичайно важливий аспект антропоцентричної парадигми, оскільки саме фразеологія є найціннішим джерелом відомостей про культуру, стереотипи народної свідомості, що відображають уявлення того чи іншого народу про мораль, звичаї, своєрідність навколишнього світу, становлячись надбанням мовної свідомості.

ЛІТЕРАТУРА

1. Agricola E. Wörter und Wendungen. Wörter zum deutschen Sprachgebrauch / E. Agricola. – Leipzig : VEB Bibliographisches Institut, 1972. – 818 s.

2. Küpper U. Wörterbuch der deutschen Umgangssprache / U. Küpper. – Stuttgart: Ernst Klett Verlag für Wissen und Bildung GmbH, 1987. – 1042 s.

3. Paffen K. A. Deutsch-russisches Satzlexikon : in 3B / K. A. Paffen. – Leipzig : VEB Verlag Enzyklopädie, 1970. – Band 2. – 464 s.

Юлія Мусенко,

4 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. О. Б. Ярова

ПОЗАКЛАСНА РОБОТА З ІНОЗЕМНОЇ МОВИ

У вдосконалюванні викладання іноземної мови, у наданні учням знань з іноземної мови, у розвиткові мовних умінь та навичок (практичного мовлення) поряд з уроками велике значення має позакласна робота. Добре організована та систематична позакласна робота дає можливість, з одного боку, закріплювати знання та навички, отримані учнями на уроках, а з іншого – глибше розкривати багатство мови, знайомити учнів з тими фактами мови, які не вивчаються на уроках, але знання яких є необхідним у мовній практиці. Ця робота створює сприятливі умови для мовленнєвої практики: учень тренується в іноземній мові в межах своїх сил та здібностей за активної допомоги учителя та товаришів. Тому тема даної розвідки є актуальною. Урок може не вмістити все те, що цікавить учнів, і всього того, що є необхідним для практичного оволодіння іноземною мовою. На позакласних заняттях учні виходять за тісні межі підручників, набувають багато життєво необхідних навичок – вчаться самостійно підбирати та аналізувати матеріал, користуватися довідковою літературою, словниками, спілкуватися на іноземній мові [3, с. 23].

Мета даної роботи – довести, що добре організована позакласна робота з іноземної мови відкриває великий простір для заохочення учнів до вивчення іноземної мови, виховує в них цікавість, уважність до явищ та фактів мови, допомагає підвищувати мовленнєву культуру школярів. Предметом нашого дослідження є позакласна робота з іноземної мови, об’єктом – організація позакласної роботи з іноземної мови в основній школі. Для успішного виконання дослідження необхідно виконати наступні завдання: визначити мету, задачі та значення позакласної роботи; проаналізувати форми та види позакласної роботи з ІМ; розглянути методичні прийоми проведення позакласних заходів та форми їх організації в основній школі. Теоретичне значення даної роботи полягає в тому, що її висновки та основні положення можна використовувати при організації позакласного навчання у процесі викладання іноземної мови як спосіб його вдосконалення в плані методичного забезпечення викладання іноземної мови в основній школі.

Сучасна школа має великий досвід проведення освітньо-виховної роботи з іноземної мови, яка становить частину єдиного навчально-виховного процесу. Позакласну роботу з ІМ можна визначити як систему неоднорідних за змістом, призначенням та методикою проведення освітньо-виховних заходів, що виходять за межі обов'язкових навчальних програм. Позакласна робота з ІМ вирішує такі завдання: удосконалення знань, навичок і вмінь, набутих на уроках ІМ; розширення світогляду учнів; розвиток творчих здібностей, самостійності, естетичних смаків; виховання любові та поваги до рідного краю та країни, мова якої вивчається [2, с. 18]. Успішне вивчення іноземної мови на уроках та ефективне проведення групових позакласних заходів залежить від врахування психологічних особливостей навчання іноземної мови на середньому етапі навчання та вікових характеристик учнів-підлітків, які зумовлюють використання прийомів, форм та засобів навчання. Відомо, що кожний вік є якісно особливим етапом психічного розвитку та характеризується багатьма змінами, які у своїй сукупності складають своєрідність структури особливості дитини на тому чи іншому етапі її розвитку. У зв'язку з цим є необхідним урахування вікових особливостей кожного періоду розвитку дитини в процесі навчання іноземної мови [1, с. 119].

У системі навчання іноземної мови великою є роль позакласних заходів з іноземної мови. Вони покликані сприяти подальшому вдосконалюванню практичного володіння учнями іноземною мовою, моральному розвитку особистості, становлячи частину єдиного навчально-виховного процесу, доповнюючи й розвиваючи навчальну роботу на уроці. В умовах позакласної роботи вчитель має можливість більш системно й цілеспрямовано розвивати й поглиблювати деякі з основних понять, повідомлюваних учнем на уроці іноземної мови, удосконалювати основні мовні вміння. Знайомити учнів з найважливішими добутками закордонної літератури, побутом і культурою народи, мова якого вивчається.

ЛІТЕРАТУРА

1. Маркова А. К. Психология обучения подростка / А. К. Маркова. – М. : Просвещение, 1975. – 324 с.

2. Савина С. Н. Внеклассная работа по иностранным языкам в средней школе / С. Н. Савина. – М. : Просвещение, 1991. – 160 с.

3. Якушина Л. З. Связь урока и внеурочной работы по иностранному языку / Л. З. Якушина. – М. : Просвещение, 1990. – 102 с.

Юрій Обломій,

6 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. О. А. Сєнічева

ДО ПИТАННЯ АНАЛІЗУ КОНЦЕПТУ “ГРІХ” ЯК БАЗОВОЇ ОДИНИЦІ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЕТИКИ

Мовлення є головним засобом вираження та закріплення знань людини про навколишній світ. Напрямом мовознавчої науки, що займається дослідженням співвідношення мови та свідомості й узагальненням набутого людиною досвіду в процесі життєдіяльності, є когнітивна лінгвістика. Вона являється складовою частиною когнітології, яка вивчає моделі свідомості, пов'язані з процесами пізнання (вироблення, зберігання, використання і передавання знань, оброблення отриманої інформації, прийняття рішень тощо). Пізнавальну діяльність, або когніцію, можна характеризувати як здатність орієнтуватись у світі, що безпосередньо пов’язана з необхідністю розрізнення об’єктів дійсності. Для забезпечення подібних дій у свідомості людини виникають концепти, які є центральними поняттями когнітивної лінгвістики. У загальному плані концепти розглядають як одиниці ментальних і психічних ресурсів нашої свідомості й тієї інформаційної структури, що відображає знання та досвід людини [1]. На думку М. Полюжина, концепт є сукупним, категоризуючим знанням про дійсність, про її елементи й перспективи.

Увага до концепту гріховних думок і вчинків досить часто акцентується у творах авторів різних літературних жанрів. Концепт “ГРІХ” є доволі широким і своєрідним. Тому до його аналізу можна підійти з різних точок зору. Концепт “ГРІХ” має універсальні риси, оскільки вміщує в себе загальнолюдські цінності. Він відноситься до так званих сакральних концептів і не має загального визначення та власного чіткого протиставленого корелята. Цей факт, на нашу думку, зумовлює актуальність досліджуваної теми. На сьогодні досліджена значна кількість соціально-політичних, ідеологічних, філософських, культурних, ментальних, міфологічних концептів. Вивченням зазначеного питання займалися Н. Безпала, А. Фазилова, В. Кононенко, Т. Радзієвська, А. Яворська та інші дослідники. Метою даної роботи є аналіз концепту “ГРІХ” як однієї з базових одиниць релігійної та світської етики в сучасній мовній картині світу. Методи дослідження: теоретичний аналіз спеціалізованої літератури з проблеми.

Визначення етимології слова та змісту поняття є однією з перших дій у процесі дослідження певного концепту. Це дає змогу встановити первісне значення слова, визначити зберігся чи втратився його зміст, під впливом яких історичних чинників могли відбуватися зміни. Як відомо, слово гріх не має єдиної загальноприйнятої етимології. А його лексема не має аналогів серед мов індоєвропейської родини. В етимологічних словниках стверджується, що слово гріх утворене, подібно словам сміх, успіх, за допомогою суфікса –ХЪ від дієслова ГРѣТИ й спочатку позначало “те, що обпікає, мучить, викликає сумніви” [2, с.114]. Таке визначення перш за все властиве поняттям неправильного, того, що виходить за межі загальноприйнятого, порушенню релігійних, моральних, культурних, етичних та інших норм.

Ієрархія значень слова гріх зафіксована в Тлумачному словнику живої великоросійської мови В. Даля [3, с. 402]: 1) “вчинок, протиставлений закону Божому; провина перед Господом”; 2) “провина, помилка, погрішність”; 3) “лихо, нещастя”; 4) “розпуста” (мається на увазі “аморальна поведінка”); 5) “грішно, гріховно” (коли використовується в ролі присудка). У “Порівняльному словнику міфологічної символіки в індоєвропейських мовах” М. Маковський співвідносить лексему та поняття гріх за лінгвістичними та нелінгвістичними (образними) засадами з лексемами та поняттями, відображеними в інших індоєвропейських мовах. Це дало можливість визначити концептуально-понятійні основи близькості, загальні риси світобачення та відтворити фрагменти картини світу людини. Акцентуючи свою увагу на відтворенні смислу концепту “ГРІХ” в українських художніх текстах, В. Кононенко стверджує, що гріх як лінгвокогнітивна категорія не знаходить у них однозначного витлумачення. Але передумовою його розуміння є християнські морально-етичні принципи. До подібних висновків також дійшла А. Яворська. На думку дослідниці, концепт “ГРІХ” є репрезентантом, у якому знайшли своє відображення духовні, естетичні та моральні принципи народу, а також його релігійні та світські знання. Для розуміння концепту гріха важливі й атрибутивні характеристики. Частина з них визначає провини гріхів. Такими являються першородний, содомський, великий і малий гріх, смертний гріх, гріх вільний і невільний. Інші ознаки уточнюють мовний образ поняття гріх. Безумовно, важливою ознакою концепту “ГРІХ” є його усвідомленість. Гріх є наслідком акту волі індивіда, що зумовлює провину та покарання. У поняттєву складову концепту “ГРІХ” в усі часи людство вкладало зміст обмежень і заклик до утримання від порушення певних сталих порядків. Еволюція зазначеної складової полягає у зміні ціннісного складника зазначеного концепту, що виявляється в іншому ставленні сучасної людини до гріха в цілому, порівняно з її попередниками. Цей фактор є домінуючим у перспективі подальшого дослідження даної теми.

ЛІТЕРАТУРА

1. Концепт. Концептуализация // Краткий словарь когнитивных терминов / [Е. С. Кубрякова]. – М. : Филологическ. ф-т МГУ, 1996.

2. Краткий этимологический словарь русского языка / [под ред. С. Г. Бархударова.]. – М. : Просвещение, 1971. – 542 с.

3. Толковый словарь живого великорусского языка : в 4-х т. / [В. И. Даль] Набрано и напечатано со второго издания 1880-1882 гг. – М. : Государственное издательство иностранных и национальных словарей, 1955. – Т. 1. А-З. – 699 с.

Юрій Обломій,

6 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. Е. В. Олійник

СЕМАНТИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ З’ЯСУВАЛЬНИХ СКЛАДНОПІДРЯДНИХ РЕЧЕНЬ МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (НА МАТЕРІАЛІ РОМАНУ Ю. АНДРУХОВИЧА “ДВАНАДЦЯТЬ ОБРУЧІВ”)

Дослідженням семантичної структури з’ясувальних складнопідрядних речень займалося чимало мовознавців. Теоретичні аспекти семантики названих конструкцій знайшли відбиття у працях В. Бєлошапкової, Н. Валгіної, І. Вихованця, М. Каранської, С. Крючкова, Л. Максимова, Е. Олійник, І. Слинька. Однак багато питань залишаються не вирішеними. Мета нашої розвідки полягає в аналізові особливостей семантичної структури з’ясувальних конструкцій з опорним дієсловом мовленнєвої діяльності в романі Юрія Андруховича “Дванадцять обручів”. Основним методом дослідження обрано метод лінгвістичного опису.

До з’ясувальних складнопідрядних речень, де опорним компонентом є дієслово зі значенням мовлення, нами віднесено речення з лексемами, які позначають продуктивні форми мовлення – говоріння та письмо. Мовленнєве значення в з’ясувальних складнопідрядних конструкціях формується за допомогою опорного компонента головної частини – дієслова, що має різні відтінки мовленнєвого процесу: казати, сказати, говорити, розповідати, відповідати, писати, виголошувати, присягатися, клястися, зізнаватися, зауважувати, шепотіти, пояснювати, висловлюватися, запитувати, допитуватися, обіцяти, признаватися, попереджати, вмовляти, дискутувати, заложитися, доповідати, сповіщати, домовлятися, запевняти, констатувати тощо. У художньому доробку Юрія Андруховича «Дванадцять обручів» спостерігаються такі речення: Йому справді захотілося йти назад і дійти до того пансіонату, і там випити цю пляшку на двох з її чоловіком, і розказати йому, як він її кохав, а потім заснути нарешті у своїй кімнаті, але так міцно, аби прокинутися через десятки років [1, с. 89]; Він зауважив, що воліє не торкатись її руками [1, с. 28]; Саме тоді він уперше зауважив, що розпачливо жалкує про те своє (“Знаєш, у мені все завмирає, як подумаю, що того вечора я міг не дійти”) збожевоління [1, с. 28]; Ніхто з найближчих приятелів так і не дочекався від нього виразної відповіді на запитання, чого він туди їздить [1, с. 2]; Того вечора він заложився з Гаврилюком і Тудором, що покажеться привселюдно без штанів [1, с. 45]; Дехто з приятелів навіть стверджував, що вийшло на краще і з новою владою можна і слід так само успішно порозумітися, вони принаймні прагматики, що не так уже й погано, до того ж виразне омолодження керівних лав – саме те, чого це суспільство давно потребувало [1, с. 3]; Я розмовляв з деякими молодими істориками і вони запевнили мене, що добиватимуться надання прадідового імені одній із катедр тутешньої лісової академії [1, с. 2]; Тільки не кажи, що все не так і я знову проїхала [1, с. 99]; Як я мав це розуміти, не скажеш [1, с. 83]; Тоді Артур Пепа сказав їй, що він її дуже кохає, але дівчина лише заперечно крутила головою й забороняла йому торкатися навіть грудей, дозволяючи разом із тим тримати за руку [1, с. 33]; Я хочу сказати, що цей шлаґбаум було поламано зовсім недавно, твердо заявив артур [1, с. 77]; А ви… це саме… казали, що дивитесь продукцію Голлівуду [1, с. 53]; Обіцяєте, що до кінця вакацій зможете перелічити всі дванадцять обручів [1, с. 41]; Бо в ньому говорилося, що як тільки води річки принесуть велику дунайську рибу, звідси треба йти [1, с. 74]; О шостій дванадцять Артур Пепа констатував, що в нього лишається дві сигарети і в кожному разі треба вирушати на 13 й кілометр [1, с. 70].

Аналіз особливостей семантичної структури з’ясувальних складнопідрядних речень з опорним дієсловом мовленнєвої діяльності в романі Ю. Андруховича “Дванадцять обручів” дозволив дійти висновків, що центральним елементом структури досліджуваних конструкцій виступає опорне дієслово мовлення з правобічною об’єктною валентністю та іменники-девербативи, а наявність підрядної частини чітко окреслена семантикою опорного слова.

ЛІТЕРАТУРА

1. Андрухович Ю. Дванадцять обручів : [Електронний ресурс] / Юрій Андрухович. – К. : Критика, 2004. – 334 с. – Режим доступу до роману : /library.

2. Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис : підручник / І. Р. Вихованець. – К. : Либідь, 1993. – 368 с.

3. Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови : Синтаксис : монографія / Анатолій Загнітко. – Донецьк : ДонНУ, 2001. – 662 с.

4. Олійник Е. В. Семантика та прагматика з’ясувальних складнопідрядних речень : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. н. : спец. 10.02.01 “Українська мова” / Е. В. Олійник. – Х., 2007. – 19 с.

Руслана Остапчук,

3 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: ст. викл. Г. А. Удовиченко

РОЗВИТОК СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ УЧНІВ НА УРОКАХ АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ

Соціокультурна компетенція включає в себе два аспекти: 1) здатність сформувати в учнів культурну ідентичність, яка вимагає знань мови, норм поведінки іншої комунікативної спілки; 2) здатність досягати успіхів при контакті з носіями іншого культурного соціуму. Головними ознаками міжкультурної компетенції є: відкритість до пізнання іншої культури, до сприйняття психологічних, соціальних, міжкультурних відмінностей; психологічний настрій на кооперацію з представниками іншої культури; здатність переборювати соціальні, етнічні, культурні стереотипи; володіння набором комунікативних засобів, правильний вибір залежно від ситуації спілкування; дотримання етикетних норм у процесі комунікації [3]. Завдяки ознакам міжкультурної компетенції індивід матиме змогу успішно спілкуватися з партнерами інших культур, народів як на повсякденному, так і на професійному рівнях.

Соціокультурна компетенція має змогу допомогти учням визначити, у якій ситуації використовувати мовні штампи: “How are you, sir?” (Як справи, сер?), а в якій “What is up, dude?” (Як поживаєш, друже?). Сюди можемо також віднести звертання, титули, які використовуються в англомовних країнах, коли звертаються до співрозмовника: “Ladies and gentleman” (Пані і панове!) – формальне звертання; “My lord!” – до судді, єпископа; “Officer!” – до поліцейського; Father – до священника; Professor – до викладача університету; Waiter / Waitress / Porter / Nurse – до обслуговуючого персоналу [2].

Функція міжкультурної комунікації зводиться до правильного вибору фрази чи кліше, залежно від місця, цілі спілкування. Функція іншомовного спілкування покликана донести знання до учнів, які відповідають нормам тієї чи іншої країни. Так, в Англії не дозволено запитувати про те, скільки людина заробляє, заплатила за ту чи іншу річ, запитання особистого характеру (вік, сімейний стан, стан здоров’я). Зміст міжкультурної компетенції можна розділити на три групи знань: 1) мовно-лінгвокультурологічні, 2) когнітивно-культурологічні, 3) когнітивно-комунікативні.

Мовно-культурологічні знання – це знання з опорою на зв’язок між мовою та культурою, оволодінням різноманітними фоновими знаннями. Для прикладу візьмемо слова з різних галузей American English (AmE) and British English (BrE): to prepare / to ready; shop / store; garden / yard; football / soccer; holidays / vocations; single ticket / one way ticket; candy / sweets; baby carriage / pram; sidework / pavement; pants / undershirts. В американському варіанті англійська мова характеризується перевагою у використанні Past Simple Tense замість британського Present Perfect Tense. До мовно-лінгвокультурологічних знань належить також мова звуків: ouch – щодо переляку чи болі; yach – при відразі до чого-небудь; woah – здивування, цікавість.

Когнітивно-культурологічні знання завдання та вправи на виконання різноманітних мисленнєвих операцій (аналіз, синтез, порівняння, узагальнення) на визначення лексичних одиниць, граматичних явищ, реплік, запитань, які відображають національно-культурну специфіку, відображають реалії країни мови, яка вивчається. Когнітивно-комунікативні знання – це інформаційно-інтерпретаційні знання, які спрямовані на ідентифікацію та коментування різноманітних мовних і немовних засобів на основі пізнавальних стратегій. Наприклад, у яких ситуаціях англієць використовує такі фрази: “That hat looks good on you”, “The dinner was delicious”, “Your child is cute” [3]. Оволодіння іншомовною комунікацією можливе лише в процесі спілкування. Для його моделювання на уроках учитель має застосовувати візуальні, аудіовізуальні, мультимедійні засоби, які дають змогу відтворити різноманітні ситуації, зіставити та порівняти. Проілюструємо приклад мовної ситуації “Привітання в об’єднаному Королівстві Великобританії та Північної Ірландії”. У Великобританії good morning, good afternoon, good evening слід вживати на конференціях, засіданнях, ділових зустрічах здебільшого до незнайомої людини; morning / afternoon / evening – при зустрічі з сусідами, колегами; hello – при зустрічі з другом [2].

Після опрацювання мовної ситуації вчитель може запропонувати учням завдання такого характеру для закріплення знань:

I. Choose the best answer:

1. When you meet someone whom you know only slightly (in the morning) you say:

a) How do you do? b) Good morning. c) Hello.

2. When you meet an acquaintance at about 12.30 p.m. you say:

a) Good morning. b) Good afternoon. c) Good day.

3. When you come into a room where there is a group of your fellow-students, you say:

a) Hello! b) Hello, everybody! c) Morning.

II. Greet the following people

1) a clothe friend called Andrew;

2) an eldery neighbour at 3 p.m.;

3) a colleague whom you know only slightly, at 10 a.m.;

4) your parents, on arriving home in evening;

5) your sister Helen;

6) a shop assistant;

7) your doctor, to whom you have come far an examination [2].

Таким чином, у результаті цієї роботи в індивіда формуються здібності щодо міжкультурної комунікації. Він буде здатний: адекватно сприймати різноманітні культурні цінності; розглядати різні культурні явища і представників інших культур із позиції емпатії; вміти переглядати та змінювати свої оцінки щодо іншої культури; розширювати навички міжкультурного спілкування; приймати нові знання щодо іншої культури для більш глибокого пізнання своєї; систематизувати факти культурного життя; оволодівати соціокультурними знаннями певної країни.

ЛІТЕРАТУРА

1. Иванов А. О. Английские разговорные формулы : учеб. пос. для пед. инст-тов и спец. “Иностр. яз.” / А. О. Иванов, Дж. Поуви. – М. : Просвещение, 1989. – 128 с.

2. Садовин А. Компетентность или компетенция межкультурной коммуникаций / А. Садохин // Вестник МГУ. Сер. 19. Лингвистика и межкультурная коммуникация. – 2007. – № 3. – С. 39–56.

3. Соловйова Э. Понятие социокультурной грамотности в курсе обучения иностранным языкам / Э. Соловйова // Иностранные языки в школе. – 2007. – № 2. – С. 17–23.

Ілона Павлюк,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. О. І. Попова

СТИЛІСТИЧНИЙ АСПЕКТ ПОРІВНЯЛЬНИХ КОНСТРУКЦІЙ

У ПОЕЗІЯХ ЛІНИ КОСТЕНКО

Порівняння належать до класичних тропів, так чи так систематизуючись та розглядаючись ще з античних часів, а тому дослідники стилістики вважають їх уже цілком знаними і шукають інших секретів художнього мовлення. Якщо добре розібратися, то з’ясовується, що порівняння – не просто троп, а врешті-решт основа людського мислення з його асоціативністю і напрямком від знаного до незнаного. У термінах компаративної структури це шлях від об’єкта до суб’єкта, порівняння пізнавального, гносеологічного, яким ішло і йде людство, пізнаючи світ, повторює й порівняння художнє. Однак останнє слугує не так пізнанню суб’єкта, як глибшому й емоційнішому розкриттю його сутності. Порівняльні конструкції досить детально досліджували С. Рошко, В. Добош, але художнє мовлення Ліни Костенко під таким кутом зору ще не вивчалося. Об’єктом дослідження є художнє мовлення Ліни Костенко, зокрема до вжитих нею порівнянь. Предмет дослідження становлять порівняльні конструкції Ліни Костенко. Метою роботи є аналіз порівняльних конструкції в поезіях Ліни Костенко, що дає можливість всебічно і глибоко усвідомити, наскільки мовні засоби дозволяють автору виразно змалювати образи персонажів, розкрити їх характери.

Порівняльна конструкція складається з трьох компонентів: суб’єкт порівняння, об’єкт порівняння й основа порівняння, які сукупно становлять єдине структурно-семантичне ціле. Таке розуміння "порівняння" охоплює не тільки реальні, але й ірреальні порівняння у складі простих і складних речень: "Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказаним" [1, с. 49]; "І як за сонцем повертає сонях, так довго вслід чомусь дивились ми" [1, с. 25]; "Поезія – це свято, як любов" [1, с. 38]. Суб’єктами порівнянь у поезіях Ліни Костенко найчастіше виступають люди, частини тіла, абстрактні поняття, явища природи, наприклад: "Від магістралі за два метри, уся закутана в що є, сидить бабуся, як Деметра, у відрах моркву продає" [1, с. 59]; "Дівчата ходять, мов княгині" [1, с. 59]. Іноді для підсилення поетеса в межах одного речення застосовує порівняльні конструкції різного ряду, наприклад: "Це все було як марення, як сон, любов підкралась тихо, як Даліла, а розум спав, довірливий Самсон"[1, с. 53].

Серед об’єктів порівнянь зустрічаються назви: тварин ("І тільки сонце, сонце, сон… над нерозгаданістю літер на скелі дикій, як бізон" [1, с. 29]; "На плечі стрибне слава, як пантера, – він не помітив, бо косив траву" [1, с. 47]); птахів ("Старий співак співав, як пелікан, проціджуючи музику крізь воло" [1, с. 50]); "На голови, де наче солов’ї, своє гніздо щодня звивають будні, упав романс…"[1, с. 50]; "Мої думки, як дикі голуби, в полях шукали синього притулку"[1, с. 54]); рослин та їх частин ("І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини, коли ще в свої тачки жінки не запряглись, ті буковки вірменські виводять, як стеблини, і слізьми поливають, і букви проросли" [1, с. 26]); людей ("Тож Галя Вишняківна підійшла, була про все розпитана дискретно і лагідно, як молода особа, з уникненням подробиць" [1, с. 72]); побутових речей ("Струшується сад, як парасолька" [1, с. 58]; "І віднайшла гірку печаль свою світань, І п’ю, немов невиброджену брагу" [1, с. 54]; "А мені ж, може, просто хочеться щастя, тугого й солодкого, як шоколад" [1, с.38]; "Така тепер на світі коновальня, що треба мати нерви, як дроти" [с. 38]; "Відходять вірші, наче поїзди" [1, с. 41]).

Отже, у творчості Ліни Костенко нами виділено значну кількість порівняльних конструкцій. Вони уточнюють і конкретизують різні явища чи предмети, допомагають письменниці створити яскраві картини та образи. У поезіях зустрічаються традиційні порівняння, але більша частина – це оригінальні конструкції, де об’єкт і суб’єкт висвітлюють світосприйняття Ліни Костенко.

ЛІТЕРАТУРА

1. Костенко Ліна. Біографія. Вибрані твори / Ліна Костенко. – Кіровоград : Степова Еллада, 1999. – 320 с.

2. Рошко С.М. Деякі проблемні питання з приводу порівняння як лінгвістичної одиниці / С. М. Рошко // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства : зб. наук. праць. – Ужгород, 1999. – С. 149–152.

3. Рошко С. М. Функціонально-структурні типи (види) порівнянь як семантичні різновиди підрядних речень / С. М. Рошко // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства : зб. наук. пр. – Ужгород, 2000. – Вип. 2. – С. 186–191.

Ганна Пелехата,

6 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. ВОЮносова

ІНШОМОВНА ЛЕКСИКА – ДЖЕРЕЛО ЛЕКСИЧНИХ ІННОВАЦІЙ

У ХУДОЖНІЙ ПРОЗІ КІНЦЯ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ ст.

(НА МАТЕРІАЛІ ПРОЗИ ІРЕНИ КАРПИ)

Наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття спостерігаємо активізацію процесів неологізації словникового складу української мови, які мають і універсальні особливості, й національну специфіку, що виявляється в художньому мовленні постмодерністів. Об’єктом словотворчості мовної особистості в сучасній прозі стає іншомовна лексика, яка вирізняється певними стилістичними ознаками та має додаткові фонові відтінки. Здебільшого її використовують як матеріал для створення індивідуально-авторських інновацій. Протягом останніх років проблемі оновлення лексичного складу національної мови приділено значну увагу. Зокрема процеси неологізації в різних мовленнєвих жанрах розглядали такі мовознавці, як О. Сербенська, О. Тараненко, Л. Ставицька, О. Стишов, Т. Коць, Д. Мазурик, І. Самойлова та ін. Однак праць, присвячених з’ясуванню функціонального потенціалу неологізмів у сучасному художньому постмодерністському тексті, поки бракує. Мета нашої роботи – виявити іншомовні інновації в художній прозі кінця ХХ – початку ХХІ століття та класифікувати їх. Методи дослідження – описовий, метод лінгвістичного спостереження.

Останнім часом у сучасній постмодерністській прозі активно відбувається процес “зіткнення національної лексики з “європеоїдною”, демонстративно запозиченою, і провокація зухвалих лексико-образних асоціацій” [1, с. 45]. Письменники дуже часто використовують іншомовні вкраплення. Однак до них варто зараховувати не лише повні, тобто вставлені в текст без змін, а й часткові – такі, що певним чином асимільовані мовою, а також контаміновані вкраплення, як-от: “Не почуваєшся винним у вмиканні “Cartoon Network”, коли маєш дивитися CNN…” [3, с. 28]; “багаті люди іноді без стриму користуються цією слабинкою next-покоління…” [3, с. 125] тощо.

Набуваючи знакового характеру, букви чи елементи складних слів надають додаткового експресивного значення висловлюванню. Варто відзначити, що в сучасній художній прозі такі внутрішні вкраплення використовуються доволі часто. Вони є одним з дієвих засобів акцентуації уваги читача й підсилення експресивного плану тексту. Яскраво виражене емоційно-експресивне забарвлення мають варваризми. Їх використання найчастіше зумовлене намаганням автора показати явища, нехарактерні для української дійсності, продемонструвати поневолення національної культури іншими культурами, серед яких домінантною є західна; вони концентруються навколо понять, що відображають не стільки соціальні цінності, скільки антицінності. До варваризмів традиційно зараховують лексичні одиниці, що набули графічного, звукового й граматичного оформлення в національній мові, наприклад : “М-да, кічувата місцинка” [3, с. 27].

Словотвірні трансформації лексем іншомовного походження здійснюються шляхом: 1) префіксації: “...а коли вже доходить, то мусить проапгрейдити свої мрії і переставити точку далі” [3, с. 97]; 2) складання, яке передбачає й поєднання іншомовних лексем з питомо українськими або давнозапозиченими лексемами (фешн-патріотка, фрі-джаз, дотик-фашіо, мідл-клас та ін.), і словотвірну трансформацію кількох іншомовних лексем в одну семантично неподільну одиницю (нон-фікшн, геппі-енд, фастфуд тощо). На жаль, автори сучасної постмодерністської прози здебільшого не складають пояснювачів й не вдаються до коментарів будь-якого типу, застосовуючи інший спосіб: читача безпосередньо вводять до зображуваного світу, а іншомовні лексеми навмисне не пояснюють. Вони інтерпретуються на основі контексту, напр.: “А пішли грати в “Dlack Jack” [3, с. 78]; “Марла витіснила з голови свій destination point [3, с. 235].

Отже, “мовні ігри, а також різноголосся мов, дискурсів стають прикметною ознакою українського постмодернізму” [2, с. 71]. Як художній засіб створюють справжню картину навколишньої дійсності, і реалізують авторські замисли щодо сприйняття постмодерністського тексту читачами. Відкритим залишається питання про те, наскільки виправданим є використання в постмодерністському тексті іншомовних лексем.

ЛІТЕРАТУРА

1. Голобородько Я. Нова поетика Юрія Андруховича / Я. Голобородько // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2006. – № 19–21. – С. 45–47.

2. Гундорова Т. І. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн / Т. І. Гундорова. – К. : Критика, 2005. – 264 с.

3. Карпа І. Фройд би плакав / Ірена Карпа. – Харків : Фоліо, 2008. – 238 с.

Даря Переверзєва,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. Г. М. Школа

Особливості функціонування зоосимволів в УКРАЇНСЬКій ТА ПОЛЬСЬКій фразеологічній системі

Актуальність дослідження української та польської фразеологічної символіки зумовлена необхідністю з’ясувати механізми творення фразеологізмів з компонентами-символами. Мета дослідження – схарактеризувати особливості функціонування зоосимволів в українській та польській фразеологічній системі. Методи дослідження: у роботі використано метод лінгвістичного опису, який передбачає спостереження, узагальнення й класифікацію матеріалу. Специфіка фразеологічної символіки полягає передусім в її синтетичності, вона є за своєю суттю узагальненням усієї символіки культури. Над проблемою символу як компонента фразеологічної одиниці працювали Л. Авксентьєв, В. Ужченко, В. Кононенко, О. Куцик, О. Назаренко та ін. Зокрема, Л. Авксентьєв та В. Ужченко зазначають, що “...відмінність символічного значення від інших видів значень полягає в тому, що воно з’являється в результаті існування в певному суспільстві в певний час деяких ритуалів, деяких символічних дій з тими чи іншими предметами” [1, с. 58].

Символ, наявний у складі фразеологізму, модифікує його значення. Зоосимволіка української та польської мов представлена символічним значенням слів кінь, пес (собака). Міфічні уявлення про коня пов’язують цю істоту з божественними силами. У давніх слов’ян кінь – це символ смерті й символ воскресіння сонячного божества. Прототип коня, за фразеологічним матеріалом української мови, містить таі атрибути: здоровий (інколи і веселий): здоров як кінь; моцний як кінь [2, с. 66]; норовистий: брикає як кінь на оброці [2, с. 66]; сильний (і веселий): бутний як кінь на оброці [2, с. 66]; дурний : дурний як турецький кінь [2, с. 66]; тяжко працює: працює як кінь [2, с. 67].

На символічному значенні слова пес (собака) передусім відбилося міфологічне сприйняття тварини, власне це зумовлює оцінність символу: живучий: як на собаці зі сл. загоїться [2, с. 840]; мерзне, тремтить: як собака змерз [2, с. 839]; як собака (пес) у пилипівку зі словом тремтіти [2, с. 839]; чуткий: собачий нюх у кого [2, с. 561]; злий: гарчить мов собака на прив’язі; розбісивсь як собака; сердитий як собака; злий як собака; пошитися в собачу шкуру [2, с. 685]; вірний: як вірний (вірна) собака [2, с. 430]; досвідчений: битий (бита) собака [2, с. 838]; голодний: голодний, як пес [3, с. 845]; радіє: як собака зі словом радіти [2, с. 869].

Зоосимволіка польської мови також представлена символічним значенням слів кінь, пес (собака): Baba z wozukoniom lżej [3, с. 431]; Jak się chce psa uderzyć, to się kij znajdzie [3, с. 433]; Jak spaść, to z dobrego konia [3, с. 433]; Nie zmienia się koni w pół drogi [3, с. 436]; Pańskie oko konia tuczy [3, с. 436]; Pies ogrodnikasam nie zje i drugiemu nie da [3, c. 437]; Zły koń i z góry nie pociągnie [3, с. 438]; Coś jest pod (zdechłym) psem [3, с. 477]; Postawić na dobrego konia [3, с. 485].

Отже, дослідження саме фразеологічного матеріалу уможливлює з’ясування принципів використання концептів та відповідно символів, щоб виявити культурно значущу інформацію й культурно значущі концепти певної мови, що, в свою чергу, повинно допомогти докладно описати мовні картини світу та їх специфіку. У результаті аналізу символів, залучених до фразеологізації базових концептів, встановлено, що одним із важливих чинників використання в культурному коді імені об’єкта, є його належність до тієї чи іншої частини міфічного простору, який і визначає символічний потенціал об’єкта.

ЛІТЕРАТУРА

1. Авксентьєв Л. Г. Індивідуально-авторські видозміни у сфері фразеології / Л. Г. Авксентьєв, В. Д. Ужченко // Українське мовознавство. – 1979. – № 18. – С. 55–60.

2. Фразеологічний словник української мови : у 2 кн. / укл. : В. М. Білоноженко та ін. – К. : Наук. думка, 1993. – Кн. 1–2. – 984 с.

3. Słownik frazeologiczny języka polskiego. – Warszawa-Bielsko-Biała, 2008. – 495 s.

Наталія Пискун,

4 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. О. А. Крижко

СЕМАНТИЧНА СТРУКТУРА МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИХ КАТЕГОРІЙ

У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ

Актуальність нашого дослідження зумовлюється аналізом семантичної структури морально-етичних категорій, що здійснюється на матеріалі сучасної української поезії. Основна увага зосереджується на семантичних відношеннях у межах лексичної групи, зокрема розглядаються мовні засоби вираження, семантичні відношення (полісемія, омонімія, синонімія, антонімія, метафоризація), спричинені особливостями цієї лексики. Так, значним внеском у системне вивчення лексики є праці Н. Арутюнової, А. Уфімцевої, О. Ахманової, Ю. Степанова, Д. Шмельова та інших. Дослідження семантичної структури слова знайшло відображення у працях таких мовознавців, як Л. Лисиченко, Л. Пустовіт, В. Дятчук, М. Жовтобрюх, Л. Скрипник, В. Русанівський, С. Проскуріна. Метою наукової розвідки є опис системних відношень у семантичній структурі морально-етичних категорій сучасної української поезії. У роботі використовується описовий метод з елементами контекстуального аналізу.

Найглибше дослідити особливості семантичної структури морально-етичних категорій допомагає сучасна українська поезія. Залежно від того, про що пише письменник і яку форму оповіді обирає, змінюється й арсенал мовно-виражальних засобів. У семантичній структурі морально-етичних категорій сучасної української поезії спостерігається явище полісемії. Найбільш вживаним у творах сучасних українських поетів є іменник добро, який здебільшого використовується у значенні чогось позитивного, доброго, корисного: “…Буде час такий, / Коли закон добра все переважить” [2, с. 37]. Але: “Добра не хоче наділить людині, / Як тільки за її тортури й муки, / І дух її виховує, мов кат, / Лиш болями і страдництвом” [2, с. 37]. У поданому контексті слово добро вживається у значенні матеріальних благ та душевного спокою.

У лінгвістичній літературі досить широко розглядається питання про суть лексичної синонімії, про її характер. У сучасній українській поезії синонімічні морально-етичні категорії, що відрізняються мірою виявлення ознаки, властивості чи характером дії, дуже часто вживаються разом для уточнення, підсилення, нагнітання ознак: “Я дуже прискіпливий, злий і холодний – / Я вперше до тебе звернувся на “ти”…” [1, с. 50]. Особливо помітне протистояння, коли кілька синонімів розташовані у порядку градації і останній з них спеціальними засобами наголошується: “Святять хліб… Це глумство, святотацтво! / І без того хліб святий у нас” [3, с. 77]. У творах сучасних українських поетів значна частина синонімів є контекстуальними. Додатковим семантичним компонентом значень полісемантичного абстрактного слова зі значенням морально-етичної оцінки можуть бути також антонімічні зв’язки. Зокрема, Д. Павличко добру протиставляє такі синоніми зла: “Добра не хоче наділить людині, / Як тільки за її тортури й муки, / І дух її виховує, мов кат, / Лиш болями і страдництвом” [2, с. 37].

У сучасній українській поезії спостерігається також явище граматичної омонімії. Часто це такі омоніми, які несуть у собі морально-етичну оцінку предметам, явищам та вчинкам: “Так, я трунар уже п'ятнадцять літ, / Бо кожне слово – то лиха обмова…” [3, с. 70]; “Пошли нам прикрощі, невдачі, лиха, / Наповни нам скорботою серця” [2, с. 36]. Метафори, які вживаються у сучасній українській поезії, формуються на основі семантичних зв’язків між поняттями різного ступеня абстрактності. Яскравим прикладом метафоричного значення є лексична парадигма “страждання” в поетиці В. Стуса. Поетизми журба, туга, жаль, сум виявляються стилістично маркованими у поезіях В. Стуса. Біль виступає атрибутом духовного злету (крилатий біль), просвітлення, осяяння (свічка болю, ясен біль), гносеологічною призмою, яка змінює усталений порядок речей (усевитончуваний біль).

Таким чином, дослідження семантичної структури морально-етичних категорій та їх особливостей вживання у поетичному мовленні дозволило визначити комплексність її семантичного складу, наявність, поряд з іншими, конотативного, ідеологічного, культурологічного компонентів значення. Доведено, що контекст, поетичне мовлення, збагачує семантику мовних засобів вираження цієї лексики. Мовотворчість українських поетів розширює рамки семантичної структури слів, являючи собою новий варіант відображення в художній творчості кордоцентричності української психіки.

ЛІТЕРАТУРА

1. Драч І. Ф. Вірші та поеми / Драч І. Ф. – К. : Дніпро, 1991. – 213 с.

2. Павличко Д. В. Твори : в 3 т. / Д. В. Павличко. – К. : Дніпро, 1989. – Т. 2 : Поезії. – 542 с.

3. Ребро П. П. Вибране : Поезії / Ребро П. П. – К. : Дніпро, 1982. – 222 с.

Вікторія Подолянчук,

3 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: викл. Т. СРозумна

ФРАЗОВІ ДІЄСЛОВА У СУЧАСНІЙ АНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ

Кожна мова має ряд особливостей, які проявляються на фонетичному, лексико-семантичному, граматичному рівнях. Ці особливості вирізняють мову серед інших мов, визначають процеси та закономірності формування та розвитку мовних явищ. Не винятком є і сучасна англійська мова. Однією з її лексико-семантичних та граматичних особливостей є наявність фразових дієслів, які являють собою цілісні неподільні семантичні одиниці. Значення цих одиниць неможливо вивести безпосередньо з перекладу їхніх компонентів, тому для іноземців фразові дієслова несуть в собі значну складність при вивченні англійської мови. Вивченню фразових дієслів присвячено багато праць як вітчизняних (Л. Бінокурова, Ю. Жлуктенко, Н. Кащеєва, О. Палій, А. Смірницький), так і зарубіжних (А. Керлік, Г.  Пальмер, Дж. Поуві, А. Хорнбі) дослідників. Мета статті – проаналізувати характеристики та сучасний стан фразових дієслів в англійській мові, метод, що був використаний під час написання – теоретичний аналіз літератури.

Фразові дієслова (дієслівні словосполучення) – стійкі (ідіоматичні) сполучення дієслова і прислівника чи дієслова і прийменника (або дієслова з прислівником і прийменником одночасно). З точки зору Дж. Поуві фразове дієслово є поєднанням “простого” дієслова (яке складається з одного слова, наприклад, come, take, go) та адвербіального післялога (наприклад, in, out, up), які є цілісною семантичною та синтаксичною одиницею. Наприклад, сome in – заходити, go out – виходити. Визначення фразового дієслова викликає дискусії серед лінгвістів. Для підтвердження свого визначення Дж. Поуві виділяє такі характеристики цієї семантичної одиниці: фразове дієслово можна замінити “простим” дієсловом. Це характеризує фразове дієслово як семантичну єдність: call up – telephone, put off – postpone; ідіоматичність. Під ідіомою ми розуміємо сполучення двох і більше слів, значення якого не співпадає зі значенням складових. Наприклад, bring up – educate, give up – stop doing, using, etc. Але дана характеристика не є основною для фразових дієслів, іноді значення дієслова можна вивести з його компонентів (наприклад, fall down – падати, pull off – знімати); здатність фразових дієслів утворювати пасивні конструкції (e.g. Payments are limited to 10% each year); можливість розташовувати адвербіальний післялог до і після іменника, який використовується з даним дієсловом:сall him up or call up him (not his sister) [2, с. 135].

Розглядаючи семантику сполучень дієслова з післялогом, І. Анічков виділяє 5 наступних розрядів: 1. Сполучення, в яких післялог зберіг своє первісне конкретно-просторове значення. Наприклад,come out – виходити. 2. Сполучення, в яких зв’язок похідного значення післялога з первісним відчувається: pick up = acquire – познайомитися, “підцепити” когось. 3. Сполучення, в яких післялог підкреслює або підсилює значення дієслова: turn over – перевертати. 4. Сполучення, значення яких є семантично неподільними: come about = happen – трапитися. 5. Сполучення, до яких післялог вносить лексично-видовий відтінок: go on – продовжувати [1, с. 148]. Треба зауважити, що ця класифікація є умовною, оскільки з часом усе складніше виявити етимологію подібних сполучень, і їх значення неможливо вивести з компонентів. Фразові дієслова виконують дуже важливу функцію у мовленні: вони усувають надмірні форми у висловлюваннях, роблять мову більш точною і лаконічною.

Питання про фразові дієслова у сучасній англійській мові – одне з найважливіших питань теоретичного вивчення і практичного освоєння даної мови. Фразові дієслова займають значне місце у дієслівній лексиці сучасної англійської мови і надзвичайно широко використовуються завдяки великій різноманітності, ідіоматичності значень та неоднорідності функціонування.

ЛІТЕРАТУРА

1. Антрушина Г. В. Лексикология английского языка : учеб. пос. для студ. / Г. В. Антрушина, О. В. Афанасьева, Н. Н. Морозова. – М.: Дрофа, 1999. – 288с.

2. Арнольд И. В. Лексикология современного английского языка : учебн. для ин-тов и фак. иностр. яз. / И. В. Арнольд. – 3 изд. перераб. и доп. – М. : Высш. шк., 1986. – 295 с.

Марина Простітова,

2 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. ВОЮносова

СИСТЕМИ ВОКАЛІЗМУ ТА КОНСОНАНТИЗМУ В РІЗНИХ СТИЛЯХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Загальновідомо, що українська мова відзначається особливою милозвучністю. Про її красу, приємність звучання є дуже багато усних і писемних свідчень як фахівців, видатних діячів, так і пересічних громадян. У середині ХІХ століття видатний російський мовознавець І. Срезневський зазначав, що українська мова є однією з найбагатших слов’янських мов, що вона поетична, музикальна, мальовнича. Дійсно, фонетична система нашої мови дає змогу передавати зміст висловлювання в гармонійній єдності з мелодійним звучанням. Засоби милозвучності української мови були предметом дослідження багатьох лінгвістів, зокрема І. Огієнка, М. Наконечного, О. Синявського, М. Жовтобрюха, Н. Тоцької, І. Ющука та ін.

Милозвучність української мови забезпечує передусім гучність, яка має різноманітні виявлення: виразна повнозвучна вимова голосних і приголосних у сильних і слабких позиціях, порівняно невелика кількість збігів кількох приголосних, плавна акцентно-ритмічна структура слова, наспівна мелодика тощо. Евфонічність мовлення досягається за допомогою фонетичної будови слів, словосполучень, речень і тексту загалом, чергування звуків та їх сполучень, звукових повторів, розташування звуків, особливо наголошених і ненаголошених голосних [1, с. 128]. На думку Н. Тоцької, саме завдяки різноманітним засобам урівноваження вокалізму з консонантизмом (голосних із приголосними) українська мова звучна [3, с. 151]. Більшість засобів милозвучності української мови стали нормативними і використовуються всіма мовцями незалежно від стилістичного забарвлення тексту, проте співвідношення голосних і приголосних звуків у різних стилях неоднакове. Мета нашої роботи – проаналізувати системи вокалізму та консонантизму в текстах різних стилів. Методи дослідження – описовий, метод лінгвістичного спостереження і статистичного аналізу.

Українська мова досягає милозвучності завдяки її визначальній інтонаційній основі – вокалізмові, тобто повнозвучній вимові голосних у слові й насиченості мови дзвінкими приголосними [2, с. 40]. Для дослідження ми обрали тексти двох стилів з однаковою кількістю звуків: художнього (усна народнопоетична творчість) і наукового. Як показують наші спостереження, в народнопоетичному мовленні кількість голосних становить 47%, а кількість приголосних – відповідно 53%. У науковому стилі наша мова під різними впливами (зокрема, численні запозичення, в яких наявні збіги кількох приголосних) багато в чому втратила свою вокалічність: кількість голосних тут знижується до 45%, а кількість приголосних відповідно зростає до 55%. Вокалічність української мови (власне її гучність) посилюють сонорні та дзвінкі приголосні (особливо враховуючи незначне в цілому оглушення дзвінких у кінці слова та в середині перед наступними глухими). У художньому стилі ці звуки разом із голосними складають 83%, в науковому – 78%. Підвищенню гучності сприяє тяжіння до відкритого складу. В обох аналізованих текстах відкриті склади становлять 84%.

Впливають на вокалічність мовлення (правильніше - регулюють її) розвинені в українській мові паралельні лексичні й граматичні форми, як-от: у - в, і - й, з - із - зі, ся - сь, би - б, же – ж; щоб – щоби, більш - більше, знов – знову та інші. Такі форми дозволяють чергувати голосні та приголосні в мовному потоці, що, в свою чергу, дає можливість уникати зайвого збігу як приголосних, так і голосних, що однаковою мірою небажано, пор.: з обідом - із сиром - зі мною, беріть же - бери ж, був удома - буду вдома.

Отже, в українській мові спостерігаємо відносне врівноваження вокалізму з консонантизмом (або рівномірний розподіл голосних і приголосних звуків у потоці мовлення), що є одним із головних засобів її милозвучності. Народнопоетичне мовлення, на відміну від наукового, більш насичене голосними, оскільки краще зберігає національні основи української мови.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бондар О. І. Сучасна українська мова : Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія : навч. посіб. / О. І. Бондар, Ю. О. Карпенко, М. Л. Микитин-Дружинець. – К. : ВЦ “Академія”, 2006. – 368 с.

2. Супрун Л. Національна специфіка категоризації мовної системи / Людмила Супрун // Дивослово. – 2008. – № 4. – С. 40–43.

3. Тоцька Н. І. Сучасна українська літературна мова : фонетика, орфоепія, графіка, орфографія : навч. посіб. / Н. І. Тоцька. – К. : Вища шк., 1981. – 183 с.

Юлія Романченко,

1 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. В. Д. Зубенко

ЛЕКСИКО-ГРАМАТИЧНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ

ПРИ ПЕРЕКЛАДІ ДІЛОВОЇ КОРЕСПОНДЕНЦІЇ

На сьогоднішній день ця тема є досить актуальною, так як вона мало досліджена та представляє собою науковий інтерес, особливо в наш час, коли розвиваються ділові стосунки з іноземними підприємствами і листування з партнерами є одним з видів комунікації. Тому проблема перекладу ділової кореспонденції теж є актуальною, а разом з нею і лексико-граматичні трансформації при перекладі ділових листів, так як перекладач не завжди може використати дослівний переклад. Предметом дослідження даної роботи є лексико-граматичні трансформації, а об’єктом дослідження – ділова кореспонденція. Мета даної роботи: розглянути використання лексико-граматичних трансформацій при перекладі ділової кореспонденції. Мета визначає наступні задачі: розгляд лінгвістичних особливостей офіційно-ділового стилю та самої ділової кореспонденції, а точніше, стилістичних, лексичних, морфологічних, синтаксичних і графічних особливостей; вивчення лексико-граматичних трансформацій; використання лексико-граматичних трансформацій при перекладі ділової кореспонденції; статистична обробка даних.

Лінгвістичні особливості офіційно-ділового стилю як стилю ділової кореспонденції наступні: нейтральний тон висловлювання, використання достеменного значення слова, використання стійких мовних моделей та текстових формул, стислість та послідовність викладення фактів, наявність реквізитів, які мають певну послідовність, що дозволяє довго зберігати традиційні, стабільні форми, присутність усталених одноманітних мовних зворотів. Графічні особливості офіційно-ділового стилю як стилю ділової кореспонденції наступні: вживання трафаретів, штампів, абревіатур, професіоналізмів, термінів. Лексичними особливостями офіційно-ділового стилю як стилю ділової кореспонденції є: використання професіоналізмів, літературні, запозичені слова та слова, що вийшли з використання, а також слова-кліше. Морфологічні особливості: використання умовного способу, широке використання безособових форм дієслів, невизначених займенників. Синтаксичний рівень характеризується дуже довгими реченнями всіх структурних зразків.

Провівши дослідження і зробивши статистичну обробку даних, ми дійшли висновку, що найбільш ширше при перекладі ділової кореспонденції з французької мови на українську використовуються граматичні трансформації, тому, що граматичні конструкції у французькій та українській мовах відрізняються. З даного виду трансформації найбільш частіше використовується зміна структури речення та порядку слів, за допомогою якої перекладено 80% одиниць ділової кореспонденції. Наведемо приклад до цього виду трансформації: Les reclamations sont parmi les plus dificiles à rédiger. – Найважчим за все є складання рекламації [3, с. 64].

За допомогою лексичних трансформацій була перекладена менша кількість одиниць. Найбільш широко використано такий вид лексичних трансформацій як конкретизація. Розглянемо даний вид трансформацій на прикладі: La lettre est un prolongement de la personnalité, la mesure de la culture et du goût. – Лист є продовженням особистості, мірилом культури та смаку [3, с. 27]. Практична цінність даної роботи полягає в тому, що вона може допомогти людям, які безпосередньо займаються дослідженням лексико-граматичних трансформацій при перекладі ділової кореспонденції. Інформація про ділові листи може стати в нагоді для фірм, перекладачі яких можуть використовувати дану роботу при перекладі ділової кореспонденції. Гарний діловий лист читається подібно класичній розповіді.

ЛІТЕРАТУРА

1. Алимов В. В. Способы перевода : учеб. пособие / В. В. Алимов. – М. : Эдиториал, 2004. – 160 с.

2. Карпусь И. А. Французский деловой язык : учеб. пособие / И. А. Карпусь. – 2-е изд., стереотип. – К. : МАУП, 2004. – 188 с.

3. Кирсанова М. В. Деловая переписка : учеб. пособие / М. В. Кирсанова. – М. : Инфра-М, 2001. – 90 с.

Ілона Сімакова,

1 курс Інституту соціально-педагогічної та корекційної освіти.

Наук. керівник: асист. К. В. Карачевська

ЯВИЩЕ ПЕРЕХІДНОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Питання класифікації частин мови є одним із найважливіших завдань граматичної науки. Частини мови не являють собою замкнутих, відокремлених одна від одної груп слів. У мовній діяльності відбувається не тільки процес морфологічного утворення слів однієї частини мови від слів іншої, але й уживання слів одного лексико-граматичного розряду в значенні іншого.

Проблема переходу слів із однієї частини мови в іншу повністю ще не вирішена, у ній залишається багато дискусійних моментів. Одна з них, досліджувана О. Кушликом – віднесення факту переходу слів до різних способів словотворення: лексико-семантичного (О. Потебня, Л. Лисиченко, В. Лопатін), лексико-синтаксичного (В. Ващенко, С. Липкін), синтаксичного (О. Шахматов, О. Скороглядова), морфолого-синтаксичного (В. Виноградов, О. Пєшковський, І. Ковалик, М. Плющ,) та морфологічного (Н. Голубєва). О. Селіванова перехід однієї частини мови до іншої без участі афіксів уважає конверсією (від лат. conversio - перетворення, зміна)   неморфологічним, морфолого-синтаксичним способом творення слів. Перехідні явища серед частин мови стали спеціальним об’єктом дослідження В. Ващенко, І. Вихованеця, О. Кушлика, Й. Андерша, Г. Гнатюка, В. Сича, А. Висоцького та ін. Метою наукової роботи є дослідження особливостей перехідних явищ у системі частин мови. Для досягнення поставленої мети використовувалися такі теоретичні методи: аналіз, порівняння, узагальнення наявних відомостей з проблеми дослідження на основі вивчення літератури.

Традиційно виділяють шість повнозначних частин мови, і, відповідно, можна назвати шість процесів переходу в системі повнозначних частин мови (субстантивація, ад’єктивація, нумералізація, адвербіалізація, прономіналізація, вербалізація). Але в термінологічній енциклопедії названо ще два типи конверсії, властиві повнозначним частинам мови. Систему “сімох окремих частин мови”, яка включає предикативи, виклав і цілком логічно обґрунтував Ю. Карпенко. Учений називає предикативи самостійною частиною мови, а не зараховує до дієслів (так кваліфікує предикативи, зокрема, І. Вихованець або прислівників. Ця класифікація видається нам найбільш прийнятною.

Лінгвістичною основою переходу слів з однієї частини мови в іншу є: довільний зв’язок між звуковим комплексом слова і його денотатом; здатність того самого звукового комплексу позначати кілька предметів чи явищ реальної дійсності. Граматичною основою перехідних явищу системі частин мови є зміна синтаксичної функції слова, яка спричиняє зміну категоріального і відповідно лексичного значення слова, що формує в ньому нові особливості морфологічних ознак. Виділяють такі типи перехідних явищ: субстантивація, ад’єктивація, прономіналізація, вербалізація, нумералізація, адвербалізація, препозиціоналізація, кон’юнкціоналізація, партикуляція, інтер’єктивація. Перехід буває повним і ситуативним. При повному переході похідне слово перестає вживатись у функції частини мови твірного слова. При ситуативному переході похідне слово в о