Главная > Документ


Місце жінки в українській політиці

Останнім часом питання про місце жінки в політиці є дуже актуальним для більшості розвинених країн світу, принцип широкого залучення жінок до політичного життя країни став незмінним атрибутом демократичних перетворень в країнах Європи, Південної та Північної Америки. Саме тому постає необхідність пошуку відповіді на питання: яке місце жінки в українській політиці? Мета даної роботи полягає у дослідженні ролі та місця жінки в українському політичному житті. Цій проблемі присвячені праці І. Грабовської [1], Д. Видріної, Я. Свердлюк, С. Оксамитової [2] в своїх дослідженнях вони намагалися окреслити специфіку та місце української жінки в українській політиці.

Світова практика свідчить, що зі збільшенням кількості жінок в політиці спостерігаються якісні зміни в сфері внутрішньої та зовнішньої політики держави. Через це багато країн ввели квоту (не менше 40%) на присутність жінок в законодавчих та виконавчих органах, здебільшого це гуманітарні й соціальні галузі, оскільки жінок вважають більш поміркованими та ґрунтовними за чоловіків в питаннях материнства й захисту інтересів пільгових категорій населення, в питаннях освіти, науки та культури [1, с. 54–55]. Гендерне питання в контексті української політики досить суперечливе. На сьогодні не існує єдиної думки щодо цієї проблеми. Однак, незважаючи на це, особливості розвитку світової політики свідчать, що жінки в політиці є необхідною вимогою часу.

Доказом визнання проблеми нерівності жінок в українській політиці став Закон України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”, у якому зазначено, що завданням державної політики є “забезпечення проведення єдиної державної політики спрямованої на досягнення рівних прав та рівних можливостей жінок і чоловіків у всіх сферах життя суспільства” [3]. На міжнародному рівні існує ряд документів, що підтверджують міжнародне визнання цієї проблеми та визначають шляхиїї вирішення. Зокрема, Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок і цілі розвитку тисячоліття ООН (ЦРТ). Декларація про ЦРТ, у свою чергу, закликає уряди забезпечити гендерне співвідношення на рівні від 30 до 70% для будь-якої статі у виборних органах і вищих органах виконавчої влади до 2015 року [4]. Україна, ратифікувавши всі ці документи, визнала існування проблеми гендерної рівності та зобов’язалась вирішувати їх в українському суспільстві. Проте, сучасні реалії вказують на номінальність цих заяв та пасивність вирішення цих питань, що, в свою чергу, свідчить про незацікавленість українського політикуму в подібних трансформаціях [2, с. 188]. На сьогодні кількість жінок у Верховній Раді складає лише 8,7%. На державній службі в нашій країні працюють 75% жінок, але тільки 4 % з них – на керівних посадах. Чоловіки займають у держслужбі 25%, але 95% з них – це керівники. Жінок неохоче приймають до лав влади [4].

Проблема гендерної рівності в політичному середовищі не актуалізується. Абсолютна більшість політичних діячів не бачать необхідності гендерних перетворень в політичній площині. Принцип гендерної рівності загалом не сприймається і не практикується. Жінки, які потрапляють до партійних списків, знаходяться, як правило, на “непрохідних” місцях. Жодна з партій досі не запропонувала концепцію та стратегію гендерного розвитку і план дій загальнонаціонального масштабу.[1, c. 56] Деякі дослідники причину ситуації яка склалася, вбачають у стереотипах, що закарбовані в суспільній свідомості, прийнято, що основною сферою компетенції жінки здавна визначається сім'я, побут. Це свідчить про те, що суспільство не здатне сприймати жінку в політиці як повноправного учасника [2, с. 201]. Отже, всі тенденції місця жінки в українській політиці свідчать про низький рівень реалізації принципів гендерної рівності в сфері політики. Однак, дані питання є дуже важливими для українського суспільства і ніяк не повинні ігноруватися, тим паче, що Україна знаходиться на шляху інтеграції до Європейського співробітництва, яке активно підтримує залучення жіноцтва до політичних процесів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Грабовська І. Проблеми та перспективи жінки в сучасній український політиці / І. Грабовська // Слово і час. – 2010. – № 11. – С. 54–59.

2. Жінки в політиці : міжнародний досвід для України / за заг. ред. Я. Свердлюк та С. Оксамитової. – К. : Атіка, 2006. – 272 с.

3. Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Закон України від 08.09.2005 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 52. – Ст. 561.

4. Як забезпечити гендерну рівність у політиці [Електронний ресурс] // Інформаційний бюлетень Міжнародного центру перспективних досліджень. – 2010. – № 364. – Режим доступу : /content/download.

Євген Гнибіда,

5 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.іст.н., доцент Т. П. Макаренко

ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Життя і здоров’я людини – це найвищі соціальні цінності держави і суспільства, які мають вагомий вплив на їх розвиток. Здоров’я населення є одним з найважливіших показників рівня соціально-економічного та екологічного благополуччя суспільства, його демографічного, духовно-культурного, політичного, наукового, морального, біологічного та етичного потенціалу. Тому актуальність даної теми зумовлена сучасними умовами розвитку суспільства і держави, в якому охорона здоров’я має винятково велике соціальне значення. Дослідження правового регулювання охорони здоров’я привертали увагу багатьох сучасних науковців. В Україні проблема правового забезпечення права людини на охорону здоров’я, зокрема надання медичної допомоги, недостатньо вивчена, хоча зацікавленість нею науковців і практиків як правників, так і медиків, невпинно зростає. Окремі аспекти права людини на охорону здоров’я вивчалися вченими у галузі охорони здоров’я і медицини – В. Журавель, С. Козуліна, В. Москаленко, В. Якубов’як, І. Сенюта. Мета дослідження полягає в системному аналізі стану дотримання права людини на охорону здоров’я в Україні. У процесі дослідження були використані методи узагальнення, систематизації, класифікації та ін.

Стаття 3 Конституції України проголошує здоров’я людини як одну з найвищих соціальних цінностей держави, а стаття 49 Конституції присвячена охороні здоров'я і медичній допомозі, у якій закріплено право кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування [3]. Тому, Основний Закон є головним джерелом, що регулюює суспільні відносини у сфері охорони здоров'я і створюює правову основу статусу особи у сфері охорони здоров'я. Право на охорону здоров’я детально прописане в Основах законодавства України про охорону здоров’я (Закон України від 19.11.1992 р.). Цей закон є своєрідною підвалиною для всього законодавства про охорону здоров’я. У ст. 6 Основ фактично визначено окремі правомочності досліджуваного права, тобто його зміст [2, с. 10]. Серед законів особливе місце займає Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року, що вперше на такому рівні закріплює низку важливих прав людини у сфері охорони здоров'я, зокрема, право на охорону здоров’я (ст. 283), медичну допомогу (ст. 284), медичну інформацію (ст. 285), медичну таємницю (ст. 286). Право на охорону здоров'я закріплюється та регулюється також окремими нормами адмінстративного, цивільного, трудового та кримінального права.

Однак не зважаючи на досить широку нормативно-правову базу з охорони здоров’я, в Україні існує безліч проблем пов’язаних з даною галуззю. Реальний стан охорони здоров’я в Україні незадовільний. Аналіз усіх показників у цій галузі приводить фахівців до висновку, що в Україні на сьогодні немає ефективної системи охорони здоров’я та якісного надання медичної допомоги. Українська медицина перебуває у стані перманентної кризи, що триває вже понад десять років. За роки незалежності зроблені спроби домогтися змін на краще в системі охорони здоров’я України, проте ці заходи були здебільшого спрямовані на зміну міністрів охорони здоров’я, структурні зміни у самому міністерстві, але оминалось найважливіше – здоров’я окремої людини і якість медичної допомоги. Недоліком правової системи у галузі медичної допомоги є те, що немає відповідного систематизованого законодавчого акта. Прийняття Медичного кодексу сприяло б регламентації відносин між медиками і пацієнтами, професійних відносин медиків між собою, з адміністрацією закладу охорони здоров’я і державними органами, а також морально-етичних відносин у сфері охорони здоров’я. Окрім запровадження єдиного систематизованого законодавчого акта, необхідно ввести загальнообов’язкове державне медичне страхування. Впровадження в Україні страхової медицини дозволить усім працювати в однакових умовах через гарантовані медичні послуги, стимулюватиме здорову конкуренцію у сфері охорони здоров’я. А головне те, що, врешті-решт, сформується новий характер відносин між лікарем і хворим: у центрі опиниться пацієнт і його здоров’я. Однак, і в питанні страхування на сьогоднішній день існує багато проблемних питань: економічна незацікавленість суб’єктів охорони здоров’я у розвитку медичного страхування, нерозвиненість інфраструктури страхового ринку, відсутність попиту на послуги страхових компаній і, найголовніше, механізм існування медичного страхування без відповідних фінансово-економічних передумов [1].

Таким чином, діяльність галузі охорони здоров'я в Україні, на нашу думку, має зосереджується на: здійсненні заходів щодо оптимізації закладів охорони здоров′я з пріоритетним розвитком первинної медико-санітарної допомоги на принципах сімейної медицини, подальшому впровадженні стаціонарозамінних форм медичної допомоги; поліпшенні кадрової ситуації в закладах охорони здоров'я, в першу чергу, в сільській місцевості; виконанні національних, державних і галузевих програм з охорони здоров'я; удосконаленні спеціалізованих видів медичної допомоги, впровадженні сучасних досягнень медичної науки і практики. Проаналізувавши нормативно-правову базу охорони здоров’я в Україні констатуємо доволі високий рівень нормативного регламентування змісту даної галузі права. Реалізація широкого спектру правомочностей, а також введення загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування може забезпечити ефективність та реальність функціонування права на охорону здоров’я в Україні. Тому справа за належною організацією та фінансуванням вітчизняної системи охорони здоров’я.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бачинський В. В. Проблеми реформування системи охорони здоров’я в Україні [Електронний ресурс] / В. В. Бачинський, О. О. Трофименко. – Режим доступу : /9_DN_2010/Medecine/59974.doc.htm

2. Гладун З. Законодавство України про охорону здоров’я: поняття, зміст, проблеми і перспективи / З. Гладун // Законодавство України про охорону здоров’я : збірник нормативних актів. – К. : Юрінком Інтер, 2000. – С. 8–16.

3. Конституція України. – К., 2010. – 80 с.

Євген Гнибіда,

5 курс соціально-гуманітарного факультету

Наук. керівник: к.філос.н., доц. І. І. Ліпич

РОЛЬ ЗМІ У ВИБОРЧИХ ПРОЦЕСАХ

Вибори – один із провідних інститутів легітимації демократичної політичної системи і тому є значною подією у житті держави. Значущість їх для населення як для джерела народного суверенітету підтверджується як масовістю виборчої кампанії, так і надзвичайною увагою до неї з боку засобів масової комунікації. Тому основна боротьба передвиборчих перегонів фактично переноситься на віртуальний простір, через що значно актуалізується роль засобів масової інформації як одного з інструментів впливу на громадську свідомість і формування громадської думки. Вагомий вплив на визначення теоретико-методологічних підходів дослідження даної проблематики справили праці західних та вітчизняних учених, присвячених як загальним питанням політики, так і проблемам впливу мас-медіа на громадську свідомість у період організації та проведення виборчих кампаній. Серед них: Дж. Брайнт, К. Крос, Р. Міллс, Е. Ноель-Нойман, Т. Уайт, Р. Харріс, П. Шампань, Г. Шиллер, Ю. Калиновськоий, О. Куць, С. Назаренко, С. Наумкіна, Т. Панченко, М. Сазонов, О. Фісун та ін.

Журналістам важко, але слід зрозуміти, що вибори – це особливий період у житті демократичного суспільства. Учасники виборчого процесу мають право обиратися і бути обраними, а виборці мають своє право максимально дізнатися про кандидатів, аби зробити усвідомлений вибір. Подання інформації про учасників виборчої кампанії та їх програми має ґрунтуватися на принципах редакційної незалежності ЗМІ, достовірності, виваженості та неупередженості, а також з урахуванням істотної різниці, яка існує між друкованими й не друкованими ЗМІ. У цьому контексті слід зауважити, що громадське телерадіомовлення несе особливу відповідальність за правдиве й повне відображення виборів, у т. ч. це може стосуватись надання ефірного часу політичним партіям і кандидатам [1, с. 12]. Треба визнати існування певних специфічних особливостей висвітлення всіх типів політичних виборчих кампаній – президентських, виборів до законодавчих органів, регіональних, місцевих органів влади і політичних референдумів – щодо поширення результатів опитування громадської думки, платна політична реклама, право на відповідь, дні роздумів і надання передвиборного часу.

Отже, кожна держава може регулювати ті чи інші питання з урахуванням її історичних традицій, але нормативні рамки висвітлення виборів мають відповідати основному принципу свободи вираження поглядів, гарантованому статтею 10 Європейської конвенції з прав людини в інтерпретації Європейського суду з прав людини [2, с. 145]. Законодавство повинно виробити низку принципів щодо заходів стосовно засобів масової інформації під час висвітлення ними виборчих кампаній, зокрема: 1. Нормативні межі висвітлення виборів ЗМІ не повинні суперечити ні редакційній незалежності газет або журналів, ні їхньому праву висловлювати будь-які політичні симпатії. 2. Висвітлення виборчих кампаній друкованими виданнями, що належать органам державної влади, має ґрунтуватися на засадах правдивості, зваженості і об'єктивності, без дискримінації або підтримки конкретної політичної партії чи кандидата. Українське законодавство крім декларативних положень в забезпечення цього містить конкретну норму про заборону впродовж 20 хвилин до і після теле-, радіотрансляції передвиборної агітаційної теле-, радіопрограми партії (блоку) на тому ж каналі мовлення в будь-якій формі коментувати чи оцінювати зміст передвиборної агітаційної програми [3, с. 34]. 3. Державні й приватні мовники під час виборчих кампаній повинні бути особливо правдивими, зваженими й неупередженими в програмах новин і поточних подій, зокрема в дискусійних програмах, таких як інтерв'ю або дебати.

ЛІТЕРАТУРА

1. Петрова Н. Медіа у виборах. Українські реалії / Наталія Петрова. – К., 2007. – 137 с.

2. Європейський суд з прав людини : базові матеріали. – Український центр правничих студій, 2007. – 351 с.

3. Закон України “Про засоби масової інформації”. – К., 2005.

Пикрия Гогиашвили,

бакалавр первого года обучения факультета социальных наук, бизнеса и правоведения.

Научн. руковод.: проф. Клара Элчибегашвили

(Горийский учебный университет)

СОКРАТ – ФИЛОСОФ

Цель исследования – осмысление любви и добра как вечной ценности. В ходе исследования нами был использован метод анализа трудов Платона и Ксенофонта. Вечные ценности добра и любви, волновавшие античную философию, оказались также жизненно важными для грузинского философа ХХ века М. Мамардашвили. В итоге исследования нами установлено, что философия Сократа – споры, дискуссии, поиск ответов на вечные вопросы, волнующие человечество, требующие ответов. Это вопросы о жизни и смерти, плоти и духе, любви и справедливости, назначении человека, о пути, которым он должен идти по жизни. Поиски ответов на эти вопросы и определили актуальность исследования. Сократ являлся весьма сложным, можно сказать, до сих пор непостижимым явлением античного мира. Именно поэтому судит о нем можно на основании опосредованных сведений. Философские воззрения Сократа, излагаемые им в беседах устно, донесли до нас его ученики Платон и Ксенофонт. В нашем труде мы акцентируем внимание на образе оригинального мышления Сократа. Образ мышления Сократа оказался не чужд родившемуся в городе Гори философу ХХ века Мерабу Мамардашвили, которого окрестили “Сократом ХХ века”.

Веста Голубева,

5 курс социолого-психологического факультета.

Научн. руковод.: ст. препон. И. Н. Кодина

(Ивановский государственный университет)

СОЦИОЛОГИЧЕСКИЙ ПОДХОД К ИЗУЧЕНИЮ ОБРАЗА ЖИЗНИ ГОРОДСКОГО НАСЕЛЕНИЯ

В настоящее время в социологии происходит возвращение научного интереса к понятию “образ жизни”, которое активно применялось в советской науке. В связи с новыми особенностями российской действительности оно приобретает особый практический и теоретический смысл. С одной стороны, актуальными остаются проблемы научной дефиниции термина, который по-прежнему выступает объектом изучения различных социогуманитарных наук, что характеризует его как междисциплинарное понятие. Вместе с тем, термин имеет и внутренние противоречия. Среди них: трудности соотношения в прикладной и теоретической социологии, различие трактовок в западной и отечественной традиции, сложности интерпретации понятия в контексте смежных с ним терминов, многообразие авторских интерпретаций и др. С другой стороны, исследования образа жизни какой-либо социальной общности представляют сегодня большой практический интерес для социологии. Они позволяют описать целостную картину жизни индивидов в определенных конкретно-исторических и пространственно-временных условиях и отражают влияние происходящих процессов на повседневную жизнедеятельность людей. Исследования показывают, что к настоящему времени образ жизни населения России еще не приобрел черты устойчивой, целостной системы поведения [2, с. 33]. Возникает необходимость не просто комплексно изучать образ жизни, но и учитывать те социальные условия, в которых он формируется. В связи с этим актуальным представляется изучение особенностей жизнедеятельности населения и его образа жизни в условиях города.

В зарубежной и отечественной науке накоплен богатый теоретический и эмпирический материал по проблемам изучения образа жизни. В философии “образ жизни” трактуется в качестве интегративной характеристики всех ипостасей бытия человека, в психологии – как результат взаимодействия человека с окружающим его миром, в социальной психологии – как соответствующая система устойчивых способов организации людьми совей жизнедеятельности. Специфика социологического подхода к “образу жизни” определяется, прежде всего, его социокультурной обусловленностью [1, с. 57]. С одной стороны, “образ жизни” обозначает организованную совокупность процессов и явлений жизнедеятельности людей в обществе, реализацию их повседневных практик. С дугой стороны – “образ жизни” находит свое отражение в культуре: в традициях, обычаях, ценностных ориентациях и нормах. С целью изучения особенностей образа жизни городского населения планируется опросить жителей российских городов разного типа и размера. Основной метод исследования – анкетный опрос населения. Тип выборки – стратифицированная непропорциональная.

Изучение образа жизни городского населения предполагает анализ следующих сфер жизнедеятельности горожан: 1) профессионально-трудовой сферы, которая включает в себя особенности занятости населения (первичная и вторичная занятость, уровень и характер занятости), способность к труду различных профессиональных групп, степень удовлетворенности профессией и занимаемой должностью, возможности карьерного роста, удовлетворенность заработной платой, удовлетворенность образовательными возможностями и пр.; 2) семейно-бытовой сферы, которая отражает особенности бытовых условий жизни, состав домохозяйства, бюджет времени, наличие детей и их количество, основные проблемы, осложняющие жизнь семьи и др.; 3) общественно-политической сферы, которая включает степень участия в общественной жизни города (благоустройство города, участие в акциях протеста, инициативность), степень участия в политической жизни (участие в выборах, интерес к политике) и др.; 4) культурно-досуговой сферы, которая проявляется через способы и формы проведения досуга, места и агенты. При этом особая роль отводится чтению местной прессы и просмотру местного ТВ.

Исследование предполагает также анализ объективных условий жизни в городе: доступность или необходимость для населения тех / иных видов жизнедеятельности и социальных услуг (например, обучение в ВУЗе, возможность устроиться на работу по специальности, содержание личного подсобного хозяйства и т.п.). Для этого необходимо проанализировать статистические показатели. Субъективные условия связаны с изменением значимости для индивида того или иного вида деятельности, с отказом принимать участие в каком-либо из доступных ему видов деятельности и пр. Итак, образ жизни для социолога – это динамический социокультурный “портрет” членов общества, представленный через процессы их жизнедеятельности в определенных условиях, целостность, обладающая культурным смыслом и обусловленная способностью человека к результативной деятельности.

ЛИТЕРАТУРА

1. Возмитель А. А. Образ жизни: теоретико-методологические основы анализа / А. А. Возмитель, Г. И. Осадчая // Социологические исследования. – 2009. – № 8. – С. 58–65.

2. Рывкина Р. В. Образ жизни населения России : социальные последствия реформ 90-х годов / Р. В. Рывкина // Социологические исследования. – 2001. – № 4. – С. 32–39.

Ірина Григор’ян,

4 курс Інституту освітніх інженерно-педагогічних технологій.

Наук. керівник: к.філос.н., доц. І. І. Ліпич

РЕЛІГІЙНІ ІНСТИТУЦІЇ В КОНТЕКСТІ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ

Особливості еволюції українського суспільства, відразу після унезалежнення країни, як і в подальшому, значною мірою актуалізували проблему інтеграції регіональних, етнічних, релігійних та інших пострадянських ідентичностей країни в єдину ідентифікаційну матрицю української політичної нації, зумовили пріорітетність цієї проблеми з-поміж інших проблем внутрішньої політики української держави. Великою мірою зусиллями українських дослідників відбувалося прирощення історичного знання про реалії цієї політики щодо церков і віруючих в Україні. Видається необхідним назвати імена дослідників, чиї праці спричинили розв'язання різних проблем в обраному для цього дослідження предметному полі. Це В. Алексеєв, Ю. Вільховий, І. Одінцов, Д. Пауелл, В. Пащенко, С. Плохій, С. Рамет, Г. Рар, Л. Регельсон, І. Решетар, М. Рибачук, Й. Ротенберг, Г. Сімон, Р. Солчаник, М. Спинка, Т. Ставроу, Н. Стоколос, М. Струве, Н. Теодорович, Ф. Турченко, В. Флетчер, І. Химка, Є. игиринський.

Дослідження політичного впливу держави, яка переслідує власні і, як правило, багаторівневі цілі щодо релігійних інституцій, котрі, у свою чергу, надихаються своїми внутрішніми настановами й ціннісними системами, становить самостійну міждисциплінарну проблему, що знаходиться на перетині низки соціальних і гуманітарних наук. Релігія старша і за право, і за державу. “...Вдивляючись у минувшину, ми бачимо там народи, які не знали вогню або колеса, але не знаходимо там народів, які б не знали релігії” [3, с. 276], – писав з цього приводу англійський філософ Дж. Мур. Водночас, говорити про державну політику щодо релігії й релігійних інституцій в суспільствах, де “все є релігія і все є право”, було б, очевидно, передчасним. Згідно з Г. Зіммелем, ранні форми розвитку культури взагалі позначені відсутністю більш або менш міцних і тривких органічних спільнот, які б водночас не були б культовими організаціями [2, с. 171]. Ми вважаємо, що найбільш адекватною класифікацією політики щодо релігії, релігійних організацій, віруючих для новочасних суспільств може бути така, яка враховує: комплекс історико-культурних, політичних та, з іншого боку, релігійних і церковних факторів [1, с. 171].

Це дозволяє нам говорити про типи політики щодо релігії, релігійних організацій та віруючих. Перший – це теократична політика, де обов'язкова державна ідеологія є обов'язковою релігійною ідеологією, а певна релігійна доктрина є центральною складовою політичного життя (найбільш яскравим прикладом тут є політика, що її здійснювало керівництво Ірану після ісламської революції 1979 р.) [2, с. 178]. Другий тип, “пом'якшена” редакція теократичної політики – це політика релігійного ототожнення, тобто політика, яка здійснюється державами, що ототожнюють себе лише з однією релігією [2, с. 179]. Водночас, ми вважаємо за необхідне відрізняти таку політичну модель від третього типу політики, який передбачає існування державної церкви. Четвертий тип політики передбачає виокремлення з усієї плюралістичності релігійної сцени групи релігійних організацій, які отримують політичне та юридичне визнання і, відповідно, захист з боку держави. П'ятий тип політичної практики може бути визначений як коопераційний – політика держави спрямована на співпрацю з релігійними організаціями. К. Дюрем відносить до країн, чиї уряди здійснюють подібну політику в релігійній сфері, сучасні Іспанію, Італію та Польщу. Шостий тип ми умовно визначаємо як сепараціоністський, але при цьому вважаємо за необхідне наголосити: типи політики, за яких держава відокремлює від себе церкву.

Цікаву класифікацію політичних моделей для цих країн подає український дослідник В. Єленський. Він пропонує розрізняти тут секуляристський абсолютизм, жорстке й антагоністичне відокрем­лення церкви від держави ліберальна (умовно) модель, коли режими погоджуються зі значущістю ролі церкви у справі піднесення соціальної моралі й дають їй у цьому відтинку відносну свободу дій; польську модель, яка описує постійну й надзвичайно активну взаємодію Католицької церкви, котра спирається на колосальну підтримку поляків, і, з іншого боку, держави в режимі ситуативної та вимушеної співпраці і – набагато частіше – в режимі конкуренції [3, с. 8]. Таким чином, кожна з пропонованих моделей мала свою динаміку історичного розвитку й поставала внаслідок складної взаємодії таких принципових змінних, як рівень політичної культури суспільства та його здатність відвойовувати для себе відносно вільні від втручання тоталітарної держави сфери; характер релігійної культури, яка формувалася впродовж сторіч; внутрішня еволюція тоталітарної держави з її (держави) прагненням до стабільності й зміцнення, шляхом розширення власної соціальної бази, у тому числі серед віруючих громадян; зовнішньополітичний чинник та інші.

ЛІТЕРАТУРА

1. Войналович В. Партійно державна політика щодо релігій та релігійних інституцій в Україні 1940–1960-х років / В. Войналович. – К., 2005. – 221 c.

2. Зиммель Г. Социально-психологический этюд / Г. Зиммель // Религиоведение. Хрестоматия. – Минск, 2000. – С. 171.

3. Єланський В. Є. Релігія після комунізму / В. Є. Єланський. – К., 2002.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Міністерство освіти і науки молоді та спорту україни бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей

    Документ
    Бердянський державний педагогічний університет МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ Бердянський державний педагогічний університет ЗБІРНИК ТЕЗ НАУКОВИХ ДОПОВІДЕЙ СТУДЕНТІВ БЕРДЯНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ на Днях ...
  2. Міністерство освіти і науки україни бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей (2)

    Документ
    Збірник тез наукових доповідей студентів. Том 3. Природничі науки МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Бердянський державний педагогічний університет ЗБІРНИК ТЕЗ НАУКОВИХ ДОПОВІДЕЙ СТУДЕНТІВ БЕРДЯНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ на Днях ...
  3. Міністерство освіти і науки україни бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей (1)

    Документ
    Бердянський державний педагогічний університет МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Бердянський державний педагогічний університет ЗБІРНИК ТЕЗ НАУКОВИХ ДОПОВІДЕЙ СТУДЕНТІВ БЕРДЯНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ на Днях науки 21 травня ...
  4. М іністерство освіти і науки молоді та спорту україни бердянський державний педагогічний університет збірник наукових праць

    Документ
    МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ Бердянський державний педагогічний університет ЗБІРНИК наукових праць Бердянського державного педагогічного університету (Педагогічні науки) № 1 Бердянськ 2011 УДК 37.01(06) ...
  5. М іністерство освіти і науки молоді та спорту україни бердянський державний педагогічний університет збірник наукових праць (2)

    Документ
    МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ Бердянський державний педагогічний університет ЗБІРНИК наукових праць Бердянського державного педагогічного університету (Педагогічні науки) № 1 Бердянськ 2011 УДК 37.01(06) ...

Другие похожие документы..