Главная > Документ

1

Смотреть полностью

Квіт С.М.

Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет : Монографія. – ВЦ "Ки­ївський університет", 2000. – 260 с.

ISBN 966-594-125-9

Сергій КВІТ (1965) – доцент Інституту журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Автор книжок "Свобода стилю" (1996), "Основи герменевтики" (два видання – 1998 і 1999), "В межах, поза межами і на межі" (1999), "Понад часом" (1999). У новій моно­графії розглядається ідеологічна, естетична, журналістська, політич­на та організаційна діяльність Дмитра Донцова, головного редактора "Літературно-Наукового Вістника" (1922-1932) і "Вістника" (1933-1939). Порушуються проблеми історії української літератури та жур­налістики ХХ століття, актуальні питання сучасних естетичних дис­кусій, філософії й теорії літератури.

Для викладачів вищих навчальних закладів, журналістів, політиків.

Науковий редактор: чл.-кор. НАНУ Дончик В.Г., д-р філол. наук.

Рецензенти: проф. Дашкевич Я.Р., д-р іст. наук; проф. Шкляр В.І., д-р філол. наук; проф. Штогрин Д.М., д-р філософії (Іллінойський університет, США).

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка 30 вересня 1999 року.

ISBN 966-594-125-9

0801000000

ВЦ "Київський університет", 2000

© Квіт С.М., 2000.

В моїм місті – врочисті дзвони,

перемоги грімкі акорди.

В моїм храмі – стрункі кольони,

стрімких арок нап'яті хорди.

А над містом і храмом вітер,

Мчить він юний, звитяжний, ярий,

ніби тони могутніх цітер

хтось потужний шбурля за хмари.

Ти ж не зможеш, не зможеш бути

в тім високім, лункім соборі:

твому серцю в долинних путах

не піднестись суворо горі!

Угорі, на самотній чаті

хай твій друг сам один зістане:

там – уста лише ймуть мовчати

чи змовляти присяжне "Amen".

Леонід Мосендз (Зодіяк. – Прага, 1941)

ВСТУП

Постать Дмитра Донцова має притягальну силу. Вона неординар­на і контраверсійна. Досі його бурхливій діяльності даються проти­лежні оцінки, від некритичної апологетики до однозначного запере­чення. З початком ХХI століття Донцов інтригує, захоплює, залиша­ється недомовленим, недостатньо осмисленим і зрозумілим. Ця праця має на меті дати оцінку Дмитрові Донцову на тлі його доби, від по­чатку ХХ століття до другої світової війни. Повоєнна еміграційна творчість розглядається лише у стосунку до вістниківства.

В основі структури книжки лежать два головні принципи: біогра­фічно-хронологічний та ідеологічний. Досліджуються відновлення, функціонування протягом 1922-1939 років і закриття ЛНВ і "Віст­ника", естетична та ідеологічна концепції Дмитра Донцова, його діяльність як редактора, ідеолога та есеїста, спроба ще одного від­новлення журналу по війні на еміграції. У підсумку розглядається методологічне значення донцовської спадщини для культурного і політичного життя сучасної України.

При написанні монографії були використані праці самого Дмитра Донцова (книжки та публікації в періодиці), спеціальні розвідки про нього, написані в діаспорі, зокрема Степана Ленкавського, Михайла Сосновського, Володимира Яніва, Григорія Васьковича, Олександра Мотиля, також в Україні: Ярослава Дашкевича, Олега Багана, Миколи Ільницького, Богдана Харахаша, Юрія Вільчинського та ін.; велика допоміжна література. Джерельна база була суттєво доповнена архівними матеріалами Центрального Державного Історичного Архіву у м. Києві, Центрального державного Архіву вищих органів влади, Центрального державного Архіву громадських об'єднань у м. Києві, Відділу рукописів Центральної Наукової Бібліотеки ім. В.Вернадського НАН України. Було задіяно велику кількість фактологічного матеріалу з архіву "Вістника", зібраного у Варшаві і опрацьованого Галиною Сварник.

Книжка не має на меті відтворити якусь об'єктивну картину, оскільки саме поняття об'єктивності є вкрай розмитим і невизначеним. Зроблена спроба подати власну інтерпретацію творчої спадщини й діяльності Дмитра Донцова, постаті видатної і незаслужено упослідженої, надзви­чайно важливої для розуміння історії України ХХ століття.

Методологічна база монографії ґрунтується передусім на фактоло­гічному дослідженні першоджерел. Проте інтерпретація має не констатаційний, а ідеологічний характер. Окреслюється коло проб­лем, що над ними працював Дмитро Донцов, з'ясовується, про що він говорив у своїх працях і, по можливості, – що хотів сказати. Тобто виявляються і застосовуються ті критично-філософські концепції, насамперед романтичної природи, які практично використовував Донцов. Ми виходимо з донцовських пріоритетів, оцінюємо їхнє зна­чення й адекватність для доби, кони вони були поставлені на порядок денний, і – для наших часів. Наше ставлення до Дмитра Донцова прагне всебічного осмислення, а не формулюється звичайною опози­цією "чорне – біле", чим характеризується переважна більшість при­свячених йому розвідок.

Перша спроба системного об'єктивного погляду належить Михай­лові Сосновському. Однак надто стихійно, пристрасно і непересічно виглядає Донцов для того, щоб сьогодні в академічній науці утвер­дилася якась виважена наукова теорія щодо нього. Адже ставлення до Дмитра Донцова навіть таких відомих науковців, як Юрій Шевельов, не можна назвати об'єктивним, незважаючи на його декларативну незаангажованість. Дійсна науковість вимагає не абстрактної "абсо­лютної" об'єктивності, якої насправді не існує, а наукової поряд­ності, такої академічної суб'єктивності, яка характеризується чесніс­тю дослідника із самим собою, врівноваженої з методологічним ін­струментарієм та особистісною інтенційністю.

Постать Дмитра Донцова належить не лише академічній науці, – досі це також проблема поточних політичних та ідеологічних борінь. Науковці стають заручниками політики. Причому найбільш заідеоло­гізованими виглядають представники ліберального спектру, як-от Григорій Грабович, з кола яких не припиняються спроби шельмуван­ня Донцова та його прихильників і навіть табуювання цього імені. Чи не найцікавішою спробою нового погляду на лідера вістниківців у нашому часі є численні публікації Галини Сварник, подекуди поле­мічно загострені, в яких містяться маловідомі або й зовсім невідомі архівні документи та їх наукове тракутвання.

У монографії діяльність Дмитра Донцова розглядається з погляду реального позитиву, звертається увага не тільки на протиріччя і розбіж­ності, але також на взаємодоповнення існуючого тоді ідеологічного тла. Скажімо, можна розглядати Дмитра Донцова та В'ячеслава Липинського як особистих ворогів та ідеологічних противників, а можна навіть, до певної міри, як однодумців, як це зробив Володимир Янів: "Досить основ­но вже розпрацьоване питання окциденталізму України в нашій літературі під ідеологічно-політичним аспектом; вистачить пригадати імена, без винятку, ідеологів останніх десятиріч, з підкресленням, зокрема, при­страсних виступів Липинського і Донцова"1.

З таких самих позицій можна по-іншому поглянути на стосунки Донцова з іншими українськими консервативними середовищами, ідеологічна програма яких не була розрахована на межову ситуацію, в якій опинилася Україна. "Консерватизм з його гаслами поступового еволюційного розвитку, програмою реформ, з переконуваннями гро­мадянства в неодмінності лояльності супроти чужої держави не міг конкурувати з дійовою, войовничою ідеологією крайнього націо­налізму у боротьбі за впливи в українському суспільстві. Ширші кола суспільності явно не сприйняли раціональної концепції Степана То­машівського. Це були змушені визнати провідники галицького кон­серватизму. О.Назарук в листі до В.Панейка від 1 червня 1933 року з гіркотою констатував небажання молодшого покоління пізнати інші, тобто нерадикальні напрямки національно-політичного життя. "Не забуду ніколи, – писав він далі, – з яким болем усміхався покійний Томашівський, коли говорилося про повну публіки салю на викладах Донцова... А Томашівський ніколи не удостоївся запросин від сту­дентського товариства, щоб дав їм відчит. Ти знаєш, що був се чо­ловік амбітний і був би дав їм чудово вироблені лекції". Сучасники просто не виявили потреби у тих лекціях".2

Дмитро Донцов був ворогом статичності. Його приваблювали рух і динаміка. Він пропонував українському суспільству те, чого йому бракувало, виробляючи інший, відмінний, завжди інакший погляд на, здавалося б, звичайну ситуацію. Тому, скажімо, принципова анти­російська настанова пояснюється не певною патологією чи поло­нофільством, а саме необхідністю виховання української самодо­статності, важливістю духовного і політичного відмежування Укра­їни від Росії. Його полемічний і пророчий дар, блискуча стилістика, іронічність, ерудиція і послідовність зрештою відіграли величезну роль у формуванні нормального українського мислення. Але за останні десятиліття в Україні та діаспорі багато що з донцовської спадщини було викривлено, втрачено і забуто.

Дмитра Донцова неможливо зрозуміти поза романтизмом. До такої методології нас наближають слова одного з найяскравіших представ­ників українського націоналістичного резистансу, з покоління, вихова­ного "на Донцові", його однодумцях і послідовниках, нашого сучасника Зеновія Красівського: "Моє розуміння Добра і Зла, Правди і Кривди, Радощів та печалей, політичної наснаги певної категорії людей, народу матеріялізувалися у слові. Постійна боротьба за збереження свого націо­нального, політичного, просто людського "я" вимагала ґранично чіткого розмежування і стала домінантою мойого політичного вираження".3 Ідеалізм Донцова привів його до суттєвого ідеологічного досягнення, актуального дотепер, – ідеального бачення проблеми. Він знав, чого прагнув і якого стану справ хотів досягти. Без цього неможлива широка національна мобілізація. Мається на увазі не тільки підготовка до війни, а взагалі вирішення посутніх проблем, що відносяться до царини захисту національних інтересів. Отже, спробуємо зрозуміти Дмитра Донцова в його головних ідеях і настановах.

Примітки:

1Янів В. Проблеми психологічного окциденту України // Визволь­ний Шлях. – 1965. – Ч.10. – С.1042.

2Швагуляк М. Степан Томашівський і західноукраїнський консер­ватизм // Україна. Культурна спадщина, національна свідомість, дер­жавність. – Львів. – 1997. – Вип. 3-4. – С.334.

3Красівський З. Невольницькі плачі. – Лондон, 1984. – С.119.

1. ЧОРНЯВИЙ СТУДЕНТ ІЗ ТАВРІЇ

Сонячна і безжурна Таврія стала батьківщиною Дмитра Донцова. Народився він 17 серпня 1883 року за старим стилем. Побутові умови в батьківському домі були добрими. Великий вплив на формування особистості Донцова мав його дід, як тоді казали, свідомий українець. Батьки померли в ранньому віці: батько у 1894, на 54 році життя, а мати, яка мала всього 39 років, наступного року. "По смерті батьків ним, його сестрами й братами опікувалася рідня по матері"1.

Пізніше виникла легенда, що Дмитро Донців походив з роду ко­зацького полковника Федора Донця, першого колонізатора Слобо­жанщини, про якого згадує Дмитро Багалій. Цей факт, одначе, до­кументально не підтверджений. Відомо, що Донцови володіли землями в селі Демовщина Богуславського на Київщині (документ 1843 р.), також 66 десятинами від села Липець Харківського округу (документ 1783 р.) і 24 десятинами землі урочища Верхні Проходи, пожалуваних 1683 року сотнику Прокофію Донцю (документ 1783 р.), мали 217 підданих села Грязне – все на Слобожанщині2. Проте чи були всі вони або хтось із них родичами самого Дмитра Донцова досте­менно невідомо. Прізвище досить розповсюджене, у документах зустріча­ються як Донці, так Донцови і Донцови-Захаржевські.

Чорнявий Дмитро Донцов належав до степового типу, поширеного на всьому півдні України, що також давало привід недругам випи­нати його російське походження, російські впливи і російську мен­тальність. Надзвичайно цікавим є його лист до Євгена Маланюка, написаний 19 вересня 1931 року. Дмитро Донцов згадував рідну Тав­рію. "Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Сторо­женко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, цебто від 6 років життя (батько мав їх в бібліотеці). (...)

Родився я в Таврії, де і провів перші 17 літ життя, в країні, яку можна назвати нашою Америкою, етнографічною мішаниною з Укра­їнців, Поляків, Жидів, Болгарів, Німців, Греків, Турків і Росіян. Звід­ки російські впливи? Одинокі російські впливи могли б іти від товаришів-жидів в реальній школі. І я короткий час належав до гурт­ка самоосвіти, але хутко його покинув, бо одна колежанка мала паскудний гачкуватий ніс, а другий колєґа завжди цибулею пахнів. З дитинства (мав велику бібліотеку до розпорядження)3 кохався в літе­ратурі заграничній, яку – в рос(ійських) перекладах ковтав з "Истор(ического) Вєстника", або з перекладів. Вже маючи 14 літ знав Гюґо, Дікенса, Понсон де Терайля, Жаколіо, Ксав'є де Метра, автора "Рокамболя", Ґете, Шілєра, Сервантеса, Мопасана. Родина теж була "таврійська", цебто мішана, дід до кінця життя не навчився по-російськи, мати називалася Франціска (Франя), тітка – Поліна, їх вітчим був німець-колоніст, оповідала мати, що прабабка моя була італійка. Змалку пригадую як в тумані читала мати на голос – під страшний регіт присутніх – "Не в добрий час" Стороженка або Гого­ля. Звідки (...) російські впливи у мене? Мав дядька майора (що бився в 1855 р. на Кавказі), який з традиціями "штоса" і "гусар на саблю опіраясь" – мав майже комплєт видатних французьких письменників, який я в цілости перечитав. Де тут російські впливи? В подвіррю мого батька одну з кам'яниць винаймала у нього одна шкоцька родина (Віннінгів), він був, що копав артезянські колодці. Моєми приятелями дитинства були Гарри, Джім, Лізей, Кейт, Джен, в віці від 3-х до 14 літ. Звідки ж у мене якісь російськй впливи?

Що я не був в 1908 р. тим, що тепер? Певно еволюція в мене була, але дві засадничі речі (від котрих решта – "приложиться") були у мене завше: ворожість до російської суспільности, не тільки до царату, і підкреслення потреби боротьби, а не угоди з нею, ну і відповідний тон... (...). Чому (...) не назове Макіявеля, Муссоліні, Сореля, Ніцше?".4

З Донцовим взагалі важко було дискутувати. Його заперечення російських впливів хоч і можуть бути правдивими, проте не запе­речують глибокого знання й майже інтуїтивного відчуття російської культури, яка разом з ідеологічною риторикою не могла не нав'язу­ватися дитині з початкової школи. Але іронічний склад розуму Дмит­ра Донцова, схильність до самоосвіти швидко дозволило йому пере­конатися в пародійності імперської культури ще змалку. Донцов за­кінчує у Мелітополі реальне училище. 1900 року він залишає рідне місто і переїздить до Царського села біля Петербургу, де продовжує освіту. "Склавши іспити, він записався на юридичний факультет Пе­тербурзького університету, який закінчив у 1907 році".5

Олександр Лотоцький також учився в той час у Петербурзі. Він згадує, що "в петербурзькій студентській громаді дістав ідейне охре­щення Дмитро Ів. Донцов. Студентом вражав надзвичайною працьо­витістю. Найчастіше його можна було зустріти в публичній бібліоте­ці, – там він збирав запаси того знання, що стало опісля основою його виразно національного світогляду".6

Подібні свідчення залишив і Дмитро Дорошенко: "Ще навесні 1903 року я зауважив у читальні університетської бібліотеки незнайомого мені студента, що постійно читає видання Наукового Товариства ім. Шевченка й взагалі читає українські наукові книжки з Галичини, що їх можна було діставати з бібліотеки лише за спеціяльною рекомендацією котрогось з професорів. Це був Донцов".7

У російській північній столиці Дмитро Донцов сформувався як публіцист, набув перший досвід політичної роботи, увійшовши до кола українських соціал-демократів. "Д.Донцов, як провідний член УСДРП, скоро виробив собі ім'я популярного соціялістичного пуб­ліциста, а коли заходами української фракції в Другій Державній Думі в Петербурзі почала виходити газета "Наша дума", він став одним з її редакторів".8 Є також відомості про те, що у 1907-1908 рр. Донцов також належав до Мелітопольської організації партії есерів. Він був соціалістом лише до тієї межі, коли ця доктрина не пере­тиналася з українськими інтересами. Ще в Петербурзі він знайо­миться із "Самостійною Україною" Миколи Міхновського, а коли 1904 року Українська Студентська Громада переходила на соціаліс­тичні позиції, відходячи від ідеї самостійності, Донцов був одним з тих, хто очолили опозицію.

Під час перебування в Києві у 1905 і 1907 роках його двічі заареш­товують і він потрапляє до Лук'янівської в'язниці. Після другого арешту й восьми місяців ув'язнення, через хворобу виникає загроза життю Донцова. Заходами брата, сестри і Валентини Яновської-Радзимовської його випускають на поруки, 1908 року він виїжджає в Галичину. У 1909-1911 роках Дмитро Донцов учиться у Віденському університеті. Тут стається подія, яка пізніше вплинула на все його життя. Дмитро Донцов знайомиться і 1912 року одружується з українською студенткою Марією Бачинською – вірним другом і співробітником, яка любила і підтримувала його навіть після розлу­чення, до самої своєї смерті. Постать дружини відіграла виняткову роль не лише в особистому, але також у професійному і творчому житті Донцова.

Анатолій Бедрій пише про віденський період: "Цілий час свого побуту на терені Австро-Угорської імперії, Д.Донцов інтенсивно використовував для якнайбільшого здобуття знання гуманітарних наук (так як це він робив перед тим у Петербурзі), чим він згодом не раз викликав подив у других. На Віденськім університеті він закінчив 4 семестри і 1911 р. переїхав до Львова, де продовжував студії. Ступінь доктора юридичних наук він одержав 1917 року".9

Дмитро Донцов бере активну участь в українському політичному житті. Його еволюція від марксизму до націоналізму була швидкою і виразною. На першому студентському з’їзді у Львові, 1909 року, він виступає із соціалістичним "антиклерикальним" рефератом "Школа а релігія", в якому мало не засуджує церковне "мракобісся". Виступ на другому студентському з їзді у Львові, 1913 року, називався "Сучасне положення нації і наші завдання". Цей реферат мав величезний резо­нанс не лише в українському середовищі, а також серед усієї російсь­кої соціал-демократії, на що вказують виступи Володимира Леніна.10 Дмитро Донцов стверджує необхідність відокремлення України від Росії. Хоч в тексті проглядається певна лояльність до Австро-Угор­щини, стає очевидним наступний крок, тут ще не зумовлений – державна незалежність України. На території Російської імперії цен­зурою були заборонені обидва видання. Перше – за соціалізм, друге – за сепаратизм і націоналізм.11

Остап Грицай згадував, який вплив мав у ті часи Дмитро Донцов на Євгена Коновальця, засновника Української Військової Органі­зації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН): "Як один з чільних представників ЦЕСУСУ, – який у той час мав уже за собою чотири роки свого існування, – Коновалець брав участь у II Всеукраїнському студентському з'їзді в липні 1913 р. у Львові. На ньому він виголосив реферат "Справа університету". Поза тим з їзд залишився полковникові у тривкій пам'яті, особливо завдяки відо­мому рефератові Дмитра Донцова "Сучасне положення нації і наші завдання". (...) "Знайомство з людьми цього кола – говорив Полковник, – дало мені змогу зро­зуміти гаразд принцип соборности України і кермуватись ним як основною засадою в моїй праці далі. При тому не без значення для нас було й те, що ці діячі в хаосі тодішніх політичних обставин орієнтувалися з усією рішучістю на Австрію і при її допомозі надіялися – на випадок сподіваної тоді війни – повести успішно нашу національну справу. Можу сказати, що обіч науки у проф. Боберського та акту Січинського,12 знайомство з придніпрянською еміґрацією – це третій найважливіший момент моєї молодости".13

Остап Грицай продовжує: "Зокрема, про згаданий уже реферат Донцова Полковник висловлювався ще й тепер з живим признанням, зазначаючи, що на галицькому ґрунті та в тодішніх умовах нашого життя він, завдяки своїй ширшій та сміливішій концепції, був своє­рідною сенсацією".14

Зустріч і знайомство Євгена Коновальця із Дмитром Донцовим, без перебільшення, мало величезне значення для майбутнього Укра­їни. Микола Климишин, одноліток Степана Бандери, який проходив разом з ним по Варшавському процесі, називає діяльність цих двох людей тими чинниками, "що мали найбільший вплив на виховання молоді, яка виростала в двадцятих і, головно, тридцятих роках бурем­ного ХХ століття".15

Того ж 1913 року Дмитро Донцов через конфлікт на національ­ному ґрунті виходить з УСДРП. Своїми публіцистичними й есеїстич­ними виступами він поступово стає відомою постаттю всеросійського політикуму, свого роду метафорою української чужорідності в межах Російської імперії. Так, лідер російських кадетів П.Мілюков, висту­паючи 19 лютого 1914 року на засіданні Державної Думи казав: "У мене в руках недавно опублікована брошурка, з якою я радив би вам уважно познайомитися: це книжка такого Донцова "Модерне москво­фільство"... Я скажу вам: бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями і не десят­ками, а сотнями, тисячами, мільйонами".16

Впливи Дмитра Донцова дійсно зростають з величезною швидкіс­тю. Олена Степанів згадує про величезне значення його публіцистич­них виступів для мілітаризації українського суспільства в Галичині, зокрема для розгортання січового руху.17 Надія Суровцова зізнається, що напередодні й на початку першої світової війни Донцов "певний час він таки був володарем моїх думок, і то якраз за часів петер­бурзьких, коли виростала і міцніла серед молоді самостійницька ідео­логія".18 Українське студентське земляцтво у Петербурзі, до якого на­лежала і Суровцова, підпільно розмножує і поширює його реферати у Петербурзі, Києві, Умані. Його твори розходяться по всій Україні.

Дмитро Донцов стає першим головою Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 року. Фінансований Австрійським урядом, СВУ виконав величезну пропагандивну антиросійську робо­ту на міжнародній арені, займався видавничими справами, вів актив­ну організаційну діяльність серед українців у таборах для військово­полонених. Проте Донцов входить у конфлікт з президією, вимагаю­чи суворої фінансової звітності та звинувачуючи провід в організа­ційній неспроможності. "Ціле нелеґальне українське життя і діяль­ність нелеґальних українських груп (в Україні) іде там зовсім неза­лежно і без жодного контакту з "Союзом".19 Можливо, однією з при­чин виходу Дмитра Донцова з СВУ вже у вересні був пресинг австрійців. Про це згадує Михайло Сосновський: "Він пропонував політичну й пропагандивну акцію під кутом українських національ­них інтересів і відкидав думку про те, щоб перетворити СВУ в австро-німецьку агентуру".20

Дійшло до скандалу. Донцов писав: "Сподіваюся, що всі поважні сепаратистичні організації на Україні як дотепер, так і далі, цурати­муться сеї купки самозванців, і далі робитимуть своє велике діло – виборення самостійної України".21 Колишні співробітники не залиша­лися в боргу, звинувачуючи його в русофільстві разом з іншими со­ціалістами: "А український нарід свято держиться "вєлікай нєдєлімай Рассєї", про що свідчать такі відомі й популярні на Україні люде... як Юркевич, Донцов, Левинський і Ко!".22 Хоч для Донцова соціал-демократія була вже перейденим етапом.

До нього весь час виявляють пильну увагу царські спецслужби. У листі начальника полтавського губернського жандармського управління полковника Зейдліца начальнику херсонського губернського жандарм­ського управління від 28 червня 1915 року читаємо: "Мною одержані агентурні відомості, що закордонні емігранти з Малоросії продовжують організовувати "Союз для визволення України", що має за мету відторг­нення України від Росії до складу Австро-Угорщини. Емігрант Донцов об'їхав усю Малоросію, але невідомо, як він потрапив до Росії й під яким прізвищем". За відомостями охранки, до завдань СВУ входила різного роду підривна діяльність трійками в умовах повної конспірації, у т.ч. знищення складів зі зброєю, мостів і залізниць, що було явним перебільшенням. Так само відомості про відвідання Донцовим України на початку війни є, найвірогідніше, неправдивими.

Проте жандармам було достеменно відомо про його розрив з укра­їнським соціалістичним рухом, про що свідчить лист генерал-майора Ри­ковського начальникові полтавського губернського жандармського управ­ління: "Повідомляю, що за тими агентурними відомостями, які я маю у своєму розпорядженні, Дмитро Донцов після 2-го всеукраїнського з їзду студентів, що відбувся у Львові влітку 1913 р. і прийняв резолюцію русо­фобського характеру, вийшов зі складу Української соціал-демократичної партії та виступив одним з організаторів Української соціал-демо­кратичної національної партії".23

Одержавши ступінь доктора юриспруденції, він 1918 року пере­їздить до Києва і стає директором Української Телеграфічної Агенції (УТА) при уряді гетьмана Павла Скоропадського, вступає в Укра­їнську демократично-хліборобську партію. Тут його зустрічає Надія Суровцова: "Пам'ятаю тільки, як з ним познайомилася, і як мене вра­зила його оригінальна постать. До того часу я ніколи не бачила його фото. Це була дуже висока і дуже худа людина, з негарним смагля­вим обличчям і густим, чорним, відкинутим назад волоссям. Обличчя вражало своєю нервовістю, а чорні, живі, колючі очі доповнювали враження. Руки в нього були дуже довгі, як у скрипаля. Отакий собі Паганіні. Мова в нього була надто швидка, – доводилося напружува­ти увагу, щоб ловити зміст. Він пересипав мову чужоземними цита­тами і відразу заімпонував мені такою ерудицією".24

Після перебрання влади Директорією планується арешт Донцова. За допомогою Симона Петлюри та Євгена Коновальця він виїжджає спочатку до Берна, потім до Відня і звідти повертається до Львова. Тут доля знову пов'язує Донцова з Коновальцем, знайомство яких ся­гало тих часів, "коли вони були ще студентами. Своє знайомство во­ни відновили 1918 року в Києві. У 1922 році, коли Донцов повер­нувся до Львова, Коновалець допоміг йому влаштуватися на працю редактора "Літературно-Наукового Вістника", а далі – "Заграви".25 Часопис "Заграва" (1923-1924) був органом Партії Національної Роботи (Революції), за якою стояла УВО. Хоч є думка, що Донцов займав у цій партії ключові позиції, про що зокрема свідчить Ярослав Дашкевич: "Олена Степанів стає членом фактично (але не формаль­но) керованої Донцовим Української партії народної роботи. О.Сте­панів входила одночасно до групи "загравістів" – назва від редагова­ного Донцовим двотижневика "Заграва".26 Сам він у листі до Михай­ла Сосновського від 15 листопада 1968 року від участі в ПНР від­мовлявся.27 Можливо, справа тут полягала саме у фактичності, а не формальності керівництва партією головним редактором "Заграви".

Так чи інакше, це були останні спроби Дмитра Донцова долучи­тися до поточної політики. За словами Богдана Кравціва, "Дмитро Донцов не був практичним політиком і участи в діяльності зорганізо­ваної політичної партії чи руху після визвольних змагань 1917-20 ро­ків не брав. Не був він і творцем такої чи іншої політичної доктрини і програми. Проте, як ідеолог і публіцист, він мав величезний вплив на політичні концепції і розвиток провідних в цьому сторіччі політич­них угруповань і рухів на українських землях".28

Дійсні талант і призначення Дмитра Донцова також виявилися у редагуванні ним найпопулярнішого ще з дореволюційних часів жур­налу "Літературно-Науковий Вістник" з 1922 по 1932 рік, а після змі­ни назви часопису на "Вістник" – по 1939 рік. Донцов згадує, що "від того часу, особливо коли, завдяки Є.Коновальцеві, дістав я під свої впливи трибуну "Л.Н.Вістника", – став я пропагувати свої ідеї, як "free lancer", тільки в пресі і слові".29 Він згуртовує навколо журналу цілу плеяду видатних письменників, ідеологів та есеїстів, стає осно­воположником яскравої групи "вістниківців". "Дім Донцових у Льво­ві у 20-х і 30-х роках був своєрідним українським салоном, осередком літературного й журналістичного життя, місцем зустрічей провідних у той час політичних, літературних і мистецьких діячів".30

Донцов впливав на духовну та інтелектуальну атмосферу укра­їнського Львова, плекаючи настрій войовничості й реваншу. Виключ­но сильним був його вплив на молодь. Ось як описує своє перше знайомство з Дмитром Донцовим Ярослав Дашкевич: "1938-1939 рр. – перший рік мого навчання у львівській гімназії (...). З товаришами-гімназистами я забрів на доповідь Донцова в Академічному домі (студентському гуртожитку, по теперішньому) на вул. Супіньського, тепер Коцюбинського. На гімназійний мундир треба було накинути інший одяг, бо гімназистам заборонялося ходити "на зборища". Тоді я зрозумів електризуючий вплив Донцова на людей, на студентську молодь. Виступав він на фоні темно-червоної тканини, якою завісили стіну, стоячи, по пам'яті. По пам'яті наводив часом довгі цитати. Закінчив, легко поклонився, пішов. Жодних питань, дискусій. Всі сиділи мовчки".31

Згадує Михайло Островерха: "Було це під весну 1934. На Акаде­мічній, у Львові, припадково, стрінув я д-ра Дмитра Донцова, редак­тора "Вістника". Привіталися. Він поспитав – як довго зупинюся я у Львові, коли вертаюся до Риму й зараз же поставив справу: чи не схо­тів би я перекласти на українське "Іль Прінчіпе" Макіявеллія, а він це видасть. Припускаю, що, на це предложення, очі в мене блиснули радістю: знову Донцов сягає глибше й дальше поза наше ґетто! Оче­видно, я вхітно погодився на це".32 Пізніше "Володар" Макіавеллі дійсно вийшов у книгозбірні "Вістника".33

Надзвичайно добрий організатор, Дмитро Донцов мав прикру вда­чу і часто заходив у сварки й полеміку не лише з ворогами, а також з однодумцями і друзями, в тому числі з Євгеном Коновальцем і навіть з членами "вістниківської квадриґи". За спогадами Івана Кедрина, "Коновалець був дуже невдоволений першими числами "Літератур­но-Наукового Вістника". Вони не мали ясного обличчя і, за висловом Коновальця, пропагували "хлопоманство". Він інспірував мене напи­сати в "Ділі" критичні зауваги. Відколи ж Донцов видав свій "Націо­налізм" і став насправжнім духовим диктатором галицької молоді, Коновалець нарікав, що Донцов у кожній справі мусить бути фанати­ком і еґоцентриком. Він, Коновалець, стверджував, що "коли не бра­ти Донцова таким, яким він є, і з цим миритися, то він стане відразу фанатичним провідником".34

Про ексцентричність Дмитра Донцова згадує і Петро Дужий. ОУН завжди турбувалася долею української інтелігенції. На початку дру­гої світової війни був складений список тих інтелектуалів, хто особ­ливо потребував допомоги. Сам Дужий і Климів-Легенда повинні бу­ли конспіративно передати Донцову певну суму в рейхсмарках на площі Ринок у Львові. Той відразу побачив їх, але спочатку дочекав­ся, коли під'їде трамвай, тоді швидко підійшов і мовчки розкрив сак­вояж. Хлопці вкинули туди гроші, а Донцов вскочив у трамвай і поїхав. "Холєра, хоч би подякував", – сказав Климів-Легенда Дужо­му. Вони засміялися і пішли.35

Пізніше Володимир Янів напише в "Енциклопедії Українознав­ства": "Його ідеологія мала великий вплив на молодь "30-их рр.", а його тези стали у великій мірі основою революційно-підпільної ді­яльности ОУН аж до післявоєнних років. Його ідеологія зустрілася з критикою демократичних і католицьких кіл; зокрема його етика, що випливала з волюнтаристичного і пантеїстичного монізму і виправдо­вувала всі вчинки, які б скріплювали силу нації ("аморальність"), бу­ла оспорювана християнськими публіцистами й соціологами. В за­гальному Донцов, більше, ніж будь-хто з сучасників, став постаттю рівночасно звеличуваною й засуджуваною".36

Есеїстика Дмитра Донцова мала вплив не лише на покоління су­часників. Ідеологічна цільність його натури та бурхлива діяльність згуртованого ним "вістниківського кола" стали найсильнішим виявом духовного життя України міжвоєнних часів. "І, всупереч злосливо висмикуваним цитатам з ранніх статей Донцова, одне можна ствер­дити: дух, яким наповнений увесь дорібок Донцова, залишається не­змінним, без огляду на ті організаційно-ідеологічні (переважно – термінологічні) костюми й маски, які накидала доба. З першого свого друкованого рядка Донцов уже з'явився цілий, його пристрасним на­пором речення, з його знищуючим ударом полемічної рапіри, з його ориґінальним, неіснувавшим перед тим в нашій публіцистиці – сти­лем"37. Це слова одного з найближчих соратників Дмитра Донцова, – Євгена Маланюка.

Михайло Сосновський вказує на головну ідею донцовської сис­теми. "Не було проблеми в українському політичному, громадському й культурному житті, до якої він не займав би становища, але провід­ною ідеєю всієї його творчости завжди був український національний інтерес, справа української державности, чи, як Донцов це постійно підкреслював, – "власновладства нації".38

Розглядаючи його вплив на ідеологічне оформлення ОУН, Анатолій Бедрій говорить про "школу Донцова", додаючи, що в Рево­люційному Проводі (Степана Бандери) всі належали до цієї школи. "Розгорнення на всенародню скалю організованої визвольної бо­ротьби у великій мірі завдячуємо титанічній ідейно-виховній праці, продовж двох десятків років, д-ра Дмитра Донцова. Ніхто інший так багато не причинився до унапрямлення, цілеспрямування, формуван­ня і росту з малих нечисельних гуртків студентської молоді нової національної еліти, як цей динамічний мислитель, теоретик, пропа­гандист, виховник-педагог, публіцист і учений".39

Визначення "школа Донцова" зустрічаємо також в інших діячів ОУН. До яких би груп вони не належали пізніше, всі починали з Донцова. Згадуючи про Конґрес ОУН 1929 року, Степан Ленкавський писав: "Щоб протиставитися ворожій ідеології і політичним концепціям леґальних партій, новий політичний рух під дуже міцним впливом Дмитра Донцова знайшов головні напрямні передусім нової націоналістичної ідеології, а також загальні напрямні нової політичної концепції. Це все – крім підставової ідеї нації, як центральної ідеї, засади соборницького тракту­вання вартости місцевих досягнень та орієнтації на сили власного народу – було, в той час, глибоким суб'єктивним переконанням, але воно вима­гало компетентного ствердження. Потреба скликання конґресу була вимогою назрілого розвитку"40.

Так і Дарія Ребет, що по війні пристала до "опозиції" Степанові Бандері: "Без сумніву, найзнаменніші риси часу позначаються, так скажу, "школою Донцова", який так і ввійшов у свідомість сучас­ників як "духовий батько українського націоналізму"41.

Цікавою і важливою видається інтерпретація терміну "націона­лізм", що на ньому завжди наполягав Дмитро Донцов, зроблена Миколою Климишиним: "Назву "націоналізм" той рух отримав тому, що вів боротьбу з комунізмом, який взяв собі за основу інтернаціо­налізм, що його хотів побороти і заперечити націоналізм. В тому часі про німецький націонал-соціялізм ще мало хто чув, а фашизм ще був дуже мало популярним".42

На початку другої світової війни, Донцов потрапляє до концтабо­ру в Березі Картузькій, але після розгрому Польщі скоро виходить на свободу. Микола Климишин зустрічає його у Берліні, в штаб-квар­тирі ОУН на вулиці Вільмерсдорф,43 – "Д-ра Дмитра Донцова я вже бачив у 1932 році у Кракові, де він мав доповідь у студентській гро­маді, тепер я міг його пізнати особисто. Він тільки що вийшов з поль­ського концентраційного табору в Березі Картузькій, був дуже висна­жений, але вигляд його був здоровий".44

Там же Дмитро Донцов зустрічався з Романом Бжеським, який дає іншу характеристику настрою головного редактора ЛНВ ("Вістника") – без особливого оптимізму: "У 1939 році, по виході з Берези Кар­тузької, він, прибувши до Кракова, мав понад 6-годинну розмову з автором цих рядків, який змалював невеселу картину: захоплення великої частини молоді гітлєризмом, поєднане з психікою раба (...). Донцов побув ще в Кракові кілька днів, приглянувся тому, що діється в Берліні, побачив, що немає навіть невеликої групи, на яку можна було б спертися, яка б не мала ріжних "застережень", і щоб уникнути тиску німців (...) прийняв запрошення Русової приїхати, до тоді ще не окупованої Румунії".45

Один з найвідданіших вістниківців, Роман Бжеський відомий сво­єю надмірною пристрасністю та ексцентричністю. Можливо, так са­мо, як і Дмитро Донцов, він мав вдачу творчої людини, не придатної до системного організаційного життя. Тому його оцінки своєю суб'єк­тивністю можуть тільки відтінювати загальну картину, не претенду­ючи на вичерпність. Дмитро Донцов же пізніше короткий час перебу­ває у Львові, потім їде до Бухареста, де видає журнал "Батава", тоді знову до Львова і – в довічну еміграцію.

Влітку 1942 року Ярослав Дашкевич зустрічався з ним у Криниці, що на Лемківщині, традиційному місці відпочинку української інте­лігенції. "Зустріч з Донцовим була несподіваною. По місточку, над річечкою, що впадала до Криничанки (досі пам'ятаю це місце, здава­лося б, впізнав, якби знову опинився в Криниці) йшов Дмитро Дон­цов у бідненькому поруділому чорному пальті. Хоча літо-ранки в горах були холодні. З добрими теплими очима, легкою іронічною ус­мішкою, блідо-жовтий, як завжди, на обличчі".46

Перебуваючи під час війни в Галичині, Аркадій Любченко знайо­миться з багатьма галицькими письменниками, громадськими діяча­ми, хоче побачити Дмитра Донцова, але це йому не вдається. Люб­ченко записав у своєму щоденнику 19 грудня 1942 року: "Так от, п.Донцова. Вона в Ковелі редагує газету. Жаліється, що справа йде погано. Донцов незабаром має приїхати до неї на відпочинок. Коли довідалась, що я збираюсь на Львів, а звідти, мабуть, до Криниці, то дуже захопилась думкою, що слід було б на той час і Д-ву туди поїхати – він бо дуже хотів би зі мною бачитись і говорити. Але навряд чи німці туди його пустять. Розмова загалом була жвава і цікава. Сиділи вони (з нею п.Марія Ясеницька, що, власне, привела її до лікарні) годин зо дві. На прощання я просив вітати Д.Д-ва".47

Популярність Дмитра Донцова в націоналістичному русі була на­стільки великою, що в ОУН розглядалася думка про те, щоб надати йому повноваження Президента України в уряді Ярослава Стецька (Українське Державне Правління), який проголосив Українську неза­лежність у Львові 30 червня 1941 року. Про це зберігся документ німецької служби безпеки за №12 від 4 липня 1941 року: "Дмитро Донцов передбачається можливим президентом...".48

Він дійсно мав претензії на незаперечне ідеологічне лідерство в українському націоналістичному русі, хоч не брав участі в його практичній повсякденній діяльності. Вже після другої світової війни Дмитро Донцов публікує статтю, в якій висвітлює свій погляд на ідеологічну генезу націоналізму: "В "Самостійній Україні" бачимо нове гасло самостійности (хто лише пізніше тим гаслом не вима­хував?), але й новий світогляд, нову психологію, наскрізь активно-націоналістичну. Доля РУП49 була першим етапом на хреснім шляху українського націоналізму. Ця перша спроба активізації української націоналістичної думки була затоптана урядовим націоналізмом.

Друга спроба – львівська "Заграва" та прибудована до неї Партія Національної Революції (1923-1924), була швидко зліквідована сами­ми ж загравістами, які громадно перейшли під прапор УНДО,50 щоб там політично й ідейно розчинитися. "Вістниківство" по першій вій­ні, у зв'язку з яким, але зовсім від нього окремо, постала націоналіс­тична організація, лишилося осамітненим. В організації ж почалася фраґментація, подібна до фраґментації в РУП в 1903-1904 рр., націо­налістична думка почала занечищуватися пачкуванням до неї драго­манівщини і грушевщини (Онацький, Мартинець); постала організа­ція "творчого націоналізму" (ФНЄ51 – Паліїва-Іванейка), яка з націо­налізмом нічого спільного не мала; з вибухом війни наступив розкол в організації, нарешті по 2-ій війні, на еміґрації, під впливом перемоги СССР і контакту галичан із збольшевиченими елементами Київської України, прийшло до спроби повного перекреслення націо­налістичної ідеї і заміни її націонал-соціялізмом, або розпливчатим безобличним "демократизмом".52 Щоправда, стаття не підписана і, за стилем, її авторство, вірогідно, могло належати якщо не Донцову, то хіба лише Романові Бжеському. В будь-якому разі, схема, окреслена в статті, відповідає загальним закономірностям.

Своє "вістниківство" Дмитро Донцов розглядає як окрему політич­ну течію, хоч насправді воно не було таким, оскільки самі "вістни­ківці" у більшості належали до ОУН, або були в той чи інший спосіб пов'язані з нею. Були й такі, що взагалі не були долучені до політич­ної діяльності. Також звертає на себе увагу зауваження про "демо­кратизацію" ОУН під час війни, коли націоналісти з Галичини зіткну­лися з проблемою розгортання загальнонаціональної збройної бо­ротьби. Організація може підняти на боротьбу цілий народ, але весь народ не може стати членством Організації. Степан Бандера розумів це протиріччя, але Дмитро Донцов не змирився з поточною пропаган­дою ОУН на "рідних землях", не відрізняючи її від ідеологічної платформи українського націоналізму.

Постать Дмитра Донцова дійсно сповнена протиріч, і давно вже назріла потреба дати їй правдиве висвітлення, визначивши належне місце в історії української естетичної та суспільно-політичної думки ХХ століття. Така потреба висловлюється багатьма сучасними до­слідниками, як, наприклад, Оленою Бачинською: "Це ім'я за останні 70 років терпіло вкрай протилежні оцінки: від прямої образи до великої пошани. За спомин його ідей без додатку "буржуазний націо­наліст" судили та переслідували. Однак всі ті, хто нехтував його ім'я, хотів забути ідеї, тим самим визнавали величезний вплив, силу слова і духу".53 І дійсно, за словами Євгена Маланюка, "часом аж страшно стає на саму думку: а що, якби отого "чорнявого студента" з Таврії забракло у нас на початку 20-х років ХХ століття?".54

Примітки:

1Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк; Торонто, 1974. – С.66.

2Центральний Державний Історичний Архів у м. Києві. – Ф.486 (Матеріали Київської палати громадянського суду). – Оп.5. – Спр.175. – Арк.87-93; Ф.1892 (Матеріали Харківського верхнього земського суду). – Оп.1. – Спр.297. – Арк.4 (зв.)-5, 66 (зв.).

3Сварник Г. До ідейної біографії Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1997. – Ч.1. – С.146.

4Там само. – С.147.

5Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк; Торонто, 1974. – С.67.

6Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1932-1939. – Т.2. – С.90.

7Дорошенко Д. З минулого. – Варшава, 1939. – Т.2. – С.106.

8Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк; Торонто, 1974. – С.72.

9Бедрій А. Світоглядово-ідейна біографія Дмитра Донцова до 1913 року // Визвольний Шлях. – 1983. – Ч.11-12. – С.1425.

10Див. далі : окремий підрозділ "Дискусія з Леніним".

11Центральний Державний Історичний Архів у м. Києві. – Ф.295 (Матеріяли Київського тимчасового управління у справах друку). – Оп.1. – Спр. 305. – Арк. 38, 38 (зв.); Спр. 477. – Арк. 24, 24(зв.).

12Йдеться про політичне вбивство 1908 року українським студен­том Мирославом Січинським, ім'ям якого тепер названа вулиця в Тернополі, намісника Галичини графа Андрія Потоцького. Ця подія мала величезний розголос у засобах масової інформації всього світу.

13Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С.31.

14Там само. – С.32.

15Климишин М. В поході до волі. – Детройт, 1998. – Т.2. – С.338.

16Милюков П. Заявленіе... // Государственная дума. Стенографи­ческія отчёты. Часть II. Четвёртый созыв. Зас. 40, 19 февраля 1914 г.

17Степанів О. Напередодні великих подій. Власні переживання і думки 1912-1914. – Львів, 1930. – С.33.

18Суровцова Н. Спогади. – К., 1996. – С.145.

19Донцов Д. До моїх політичних однодумців. – б/м, 1915. – С.3.

20Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк; Торонто, 1974. – С.135.

21Донцов Д. До моїх політичних однодумців. – б/м, 1915. – С.4.

22Скоропис О. Від видавців // Міхновський М. Самостійна Укра­їна. – Венцляр, 1917. – С.27.

23Центральний Державний Історичний Архів у м. Києві. – Ф.274 (Матеріали жандармського управління). – Оп.1. – Спр.709. – Арк.167 (зв.); Ф.336. – Оп.1. – Спр.28. – Арк.14, 120 (зв.).

24Суровцова Н. Спогади. – К., 1996. – С.146.

25Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк; Торонто, 1974. – С.170.

26Дашкевич Я. Дмитро Донцов, Євген Маланюк // Україна. Наука і культура. – К., 1999. – Вип.30. – С.286.

27Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк; Торонто, 1974. – С.171.

28Кравців Б. Передмова // Сосновський М. Дмитро Донцов. Полі­тичний портрет. – Нью-Йорк; Торонто, 1974. – С.11.

29Донцов Д. Рік 1918, Київ. – Торонто, 1954. – С.115.

30Кравців Б. Передмова // Сосновський М. Дмитро Донцов. Полі­тичний портрет. – Нью-Йорк; Торонто, 1974. – С.12.

31Дашкевич Я. Дмитро Донцов, Євген Маланюк // Україна. Наука і культура. – К., 1999. – Вип.30. – С.286.

32Островерха М. Від перекладача // Макіявеллі Н. Володар. – Нью-Йорк, 1976. – С.7.

33Див. : Додаток 1.

34Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С.347.

35З приватної розповіді Петра Дужого.

36Янів В. Дмитро Донцов // Енциклопедія українознавства. – Па­риж; Нью-Йорк. – Т.2. 1957. – С. 576.

37Маланюк Є. Дмитро Донцов // Книга спостережень. – Торонто, 1966. – Т.2. – С.369-370.

38Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк; Торонто, 1974. – С.19.

39Бедрій А. Вплив Дмитра Донцова на формування ОУН // Аванґард, 1983. – Ч.6. – С.341.

40Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С.406.

41Там само. – С.490.

42Климишин М. В поході до волі. – Детройт, 1998. – Т.2. – С.339.

43Климишин М. В поході до волі. – Торонто, 1975. – Т.1– С.237.

44Там само. – С.238.

45Задеснянський Р. Правда про Мосендза і його твори. – Торонто, 1977. – С.26.

46Дашкевич Я. Дмитро Донцов, Євген Маланюк // Україна. Наука і культура. – К., 1999. – Вип.30. – С.287.

47Любченко А. Щоденник. – Львів; Нью-Йорк, 1999. – С.100.

48Косик В. Україна під час другої світової війни (1938-1945). – К.; Нью-Йорк; Париж, 1992. – С.579.

49Революційна Українська Партія, розпочинала свою діяльність із "Самостійної України" (1900) Миколи Міхновського, але потім пе­рейшла на соціалістичні позиції і стала основою УСДРП.

50Українське Народно-демократичне Об'єднання – ліберально-де­мократична галицька партія міжвоєнного часу.

51Фронт Національної Єдності – невелике галицьке політичне угруповання пронацистської орієнтації.

52Донцов Д. 50-ліття РУП // Українець-Час (кінець 40-х або початок 50-х років). – Ч.22 (188).

53Бачинська О. З думок про Дмитра Донцова // Маловивчені сто­рінки історії України. – Херсон, 1996.

54Маланюк Є. Дмитро Донцов // Книга спостережень. – Торонто, 1966. – Т.2. – С.376.

2. "ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВИЙ ВІСТНИК" (1922-1932)

І "ВІСТНИК" (1933-1939) ДМИТРА ДОНЦОВА

2.1. Відновлення видання

Ідея відновлення "Літературно-Наукового Вістника" (ЛНВ), най­популярнішого українського періодичного видання передвоєнного часу, що було припинене під час визвольних змагань, належала стар­шинському середовищу Січових Стрільців та Української Галицької Армії. Після поразки у боротьбі за незалежність все треба було роз­починати спочатку. Хоч зроблено було вже дуже багато: українці піднялися за свободу зі зброєю в руках. Тепер жодні військові нев­дачі не могли зупинити націю в русі до цієї мети.

Дійсно, створення радянської Української держави та безглузда українізація виглядали формальностями без внутрішнього українсь­кого змісту. Це відбувалося за задумом більшовицької влади, яка за кілька десятиліть свого панування навчила ненавидіти Україну укра­їнською мовою. Однак самий факт конституювання України з кордо­нами, державним апаратом і установами, розгортання україномовної освіти й діловодства, зрештою розвитком української культури (навіть суттєво ідеологічно препарованої), запровадження українсь­кої патріотичної (хоч і комуністично профанованої) риторики, собор­ність українських земель, включно з Буковиною, Галичиною, Закар­паттям і Кримом, а пізніше – вступ до Організації Об'єднаних Націй і набуття ядерної зброї, свідчило про те, що навіть у найнесприятли­віших умовах нація поступово просувалася у напрямку здійснення ідеалу Української Самостійної Соборної Держави.

Своєю участю у визвольних змаганнях 1917-1921 років, а пізніше збройною боротьбою ОУН-УПА, опором націоналістичного підпілля та еміграції, українці виставили зовсім інші вихідні точки ставлення до себе з боку всіх недружніх сусідів і, певною мірою, з боку сві­тового співтовариства. Здатність наполягти силою на своїх націо­нальних інтересах завжди було вирішальним чинником у визнанні іншими державами права народу на самовизначення. Але на початку двадцятих років українські військові старшини не могли змиритися з поразкою. Ще не закінчилася одна війна, як українці почали готува­тися до наступної. Для Євгена Коновальця було однозначно зрозумі­лим: нація перебуває на межі загибелі, тому нова доба вимагає повної мобілізації, а, отже, нової загальнонаціональної ідеології.

Петро Мірчук у "Нарисі історії ОУН" пояснює ситуацію так: "Полк. Євген Коновалець, повернувшися навесні 1921 р. до Галичини і перебравши пост Головного Коменданта УВО, звернувся до д-ра Дмит­ра Донцова з пропозицією відновити видавання "Літературно-Наукового Вістника" й редагувати його в дусі ідей українського націоналізму, про­пагатором яких був Дмитро Донцов. Одержавши його згоду, полк. Коновалець доручив реалізацію відновлення "ЛНВістника" проф. Юріє­ві Полянському, членові Головної Команди і першому Крайовому Комендантові УВО після виїзду Коновальця з Галичини. Так завдяки заходам УВО, з днем 1-го травня 1922 р. почав появлятися "Літера­турно-Науковий Вістник". Видавцем його стала відновлена в 1921 р. "Українська Видавнича Спілка", яку очолювали проф. Юрій Полянський і Осип Навроцький, тоді член Крайової Команди УВО".1

Володимир Дорошенко разом з Михайлом Грушевським, Володи­миром Гнатюком та Іваном Франком належав до передвоєнної, а від­тепер, разом з Дмитром Донцовим, до нової редакційної колегії ЛНВ. Він згадує докладніше: "Треба було боротьбу, програну на полях кривавих змагань, вести далі в умовах мирного часу. Не засипляти громадян­ства політикою дня, принатурення до обставин, що склалися і тут, і там, за Збручем, а готувати його до майбутнього змагу за ті самі ідеали, що за них недавно велася збройна боротьба. Тому провідні старшинські кола з Корпусу Січових Стрільців і Української Галицької Армії все носилися з гадкою заснування саме такого керівного часопису. В 1915-1918 рр. органом стрілецької думки був місячник "Шляхи" за редакцією Ф.Федорцева і при ближчій участі д-ра Дм. Донцова. Зда­ється, досить було б відновити цей журнал. Але з Федорцевим до згоди не дійшло, та й був він надто пов'язаний з офіційним органом тодішньої панівної укра­їнської партії в Галичині, так званої трудової, давніше відомої під назвою націонал-демократичної. А старшинські кола з полі­тикою цієї партії не солідаризувалися й були в опозиції до неї. Дістати дозвіл на новий часопис у тому часі було неможливо.

Легше було відновити орган, що виходив за Австрії. Отож цілком зрозуміло, що згадані вище військові кола звернули свою увагу на ЛНВ, – вважає Володимир Дорошенко, – який мав таку заслужену славу. Це сталося либонь завдяки Ю.Полянському, що працював тоді в музеї Наукового Т-ва ім. Шевченка і щоденно стикався з Вол. Гнатюком і мною, а ми обидва належали до дирекції Української Видавничої Спілки. Полянський раз-по-раз у розмовах з нами під­носив потребу відновлення ЛНВ. Ми, розуміється, були з ним цілком щодо цього згідні, але Спілка фондів на видавання журналу не мала. "Давайте гроші! – казали ми Полянському – будемо видавати". Це тривало якийсь час. Аж ось одного дня, було це на весні 1922 р., приходить Полянський і каже, що гроші, мовляв, є. "Звідки вони рап­том узялися?" спитаєте. Тепер це вже не таємниця, тому можна гово­рити голосно. Січові Стрільці мали свій скарб – "стрілецький фонд", що довго був захований у недоступному місці. З великим ризиком привезла його до краю покійна Леся з Бачинських Голубцева (пізніше Підгірська), розстріляна німцями 1943 р. на Волині. Складався цей фонд із різних дорогоцінностей і золота.

Почувши, що засоби на видавання журналу є, ми з Гнатюком ка­жемо Полянському: "Добре! тепер зупинка тільки за редактором. Му­симо підшукати редактора". – "Та ми його вже маємо", – відповідає Полянський. – "Кого?" – "Д-ра Донцова". Це була для нас несподі­ванка, бо в попередніх розмовах про особу редактора не було мови. Устійнити її малося вже після того, як дійдемо до згоди щодо вида­вання часопису. Тому заява Ю.Полянського нас заскочила. Др. Дон­цов був надто маркантною фігурою й можна було побоюватися, що поява його на редакторському стільці вд'ємно відіб'ється на журналі, відіпхнувши від нього багатьох громадян. На нашу думку, був би він дуже на місці як постійний співробітник журналу, а не шеф. Вдачу він мав різку, аподиктичну, неуступливу, а редактор повинен уміти ладити зі своїми співробітниками, очевидно не схибляючи з наміче­ної лінії. Та Полянський заявив, що його товариші підпомагатимуть видання при умові, що Спілка згодиться на їх кандидата, з яким вони вже договорилися й не можуть відступити. Але, мовляв, крім голов­ного редактора буде ще цілий редакційний комітет. Дирекція Спілки пристала на запропоновані умови. Головним редактором ЛНВ став др. Донцов, а технічним редактором, коректором та редактором мови й правопису Вол. Гнатюк. До редакційного комітету входили, крім Донцова, М.Галущинський, В.Гнатюк, Є.Коновалець, Ю.Павликовсь­кий, др. Іван Раковський і я. Імена членів редакційного комітету ви­числено в оповістках, поміщуваних у перших числах журналу, але Коновалець не хотів, щоб оголошувати його прізвище"2.

Таке розлоге цитування є виправданим з огляду на те, що Володимир Дорошенко був безпосереднім учасником описуваних подій і брав діяль­ну участь у редакційній роботі відновленого ЛНВ, перше число якого вийшло у травні 1922 року. Він пише, що "комітет хотів бачити у від­новленому Вістнику всі живі літературні сили, що стояли на українському національному грунті й не схибили ані в бік полонофільства, ані совє­тофільства. І дійсно, ЛНВ об'єднував усіх тодішніх українських пись­менників по цей бік Збруча, крім соціялістів і комуністів.

Треба згадати, що редакційний комітет збирався тільки в самому початку. Всі члени його дуже зайняті іншими справами. й, не маючи часу на редакційні наради, були раді, що є редактор, який дає раду й без них. І редактор провадив журнал по своїй волі й уподобі, одних притягаючи до співробітництва, а інших збуваючись.

Поява ЛНВ під редакцією др. Донцова викликала велике обурення проф. М.Грушевського, який уважав це за знівечення всіх тих демо­кратичних традицій, яким служив ЛНВ попередніх років. З цього приводу Грушевський укупі з колишніми своїми найближчими по­мічниками Олесем і Ю.Тищенком-Сірим оголосив протест у пресі. Мав Грушевський жаль і до мене, що я допустив до передачі ЛНВ в руки Донцова й навіть не повідомив його завчасу про те, що така передача проєктується. Він написав мені, що вичеркує мене з реєстру своїх приятелів, і від того часу вже ніколи не озивався до мене "До­рогий Володимире Вікторовичу", а лиш офіційно "Високоповажаний В.В". Але що проф. Грушевський, і Олесь, і Сірий перед тим зовсім не цікавилися ні "Українською Видавничою Спілкою", ні "Літ. Нау­ковим Вістником", то Дирекції і в голову не прийшло звертатися до них, тим більше, що всі вони займали позиції совєтофільські або смє­новєховські, з якими ми ніяк не могли солідаризуватися".

Дійсно, Михайло Грушевський був обурений і заскочений таким станом справ. Він сам хотів відновити ЛНВ, про що свідчить лист до Олександра Кандиби від 25 грудня 1922 року: "Сотвореніє лівого журнала, радикального чи соціялістичного, на противагу Донцовсь­кому "Літ(ературно)-н(ауковому) вістнику", навіть більше – для по­борювання того реакціонерства і обскурного націоналізму, котрий він проводить, само пособі було б добре (...). Щоб в хвилі, коли настане час його відродити, ми могли б зійтись без усяких недомолвок знову щиро і солідарно".3 Як бачимо, мова йде про лівий ЛНВ. Доля розпо­рядилася інакше. Залишившись найпопулярнішим і найвпливовішим виданням, відновлений часопис став рупором нової української ідеології – націоналізму.

Із цим Михайло Грушевський погодитися не міг. У листі до Ки­рила Студинського 11 лютого 1924 року він пише: "Дуже мені се приємно, що Ви помалу реставруєте мою пам'ять в Наук(овому) товаристві. Я віддав йому найбільшу частину себе – своєї праці, хис­ту, часу і завзяття, і болючо було мені, що різні Томашівські, Гна­тюки, Щурати і Кревецькі старалися потім можливо споганити або замовчати, вишкортувати пам'ять сеї моєї праці. Останнім, дуже болючим актом сього роду було відновленнє вид(ання) Л(ітературно) Н(аукового) Вістника потиху від мене і відданнє Донцову. (Чи ще Л.Н.В. ще виходить?)"4.

Ярослав Дашкевич також відзначає ідеологічне заперечення Гру­шевського, який, проте, вже не впливав на перебіг подій. "Проскаку­ють через листи й особисті та неособисті конфлікти: з Володимиром Дорошенком через відновлення "Літературно-Наукового Вістника" з "нарушеннєм ідейної фізіономії" (це посередньо виступ проти Дмитра Донцова)"5.

Треба віддати належне Донцову, який критикував політичну практику Грушевського, але віддавав йому шану як вченому і навіть 1926 року передрукував у ЛНВ його полемічну статтю "До упра­вильнення українського правопису" з V кн. "України", у якій крити­кувалося русифікаційне спрощення правопису.6 Тому зауваження у Ч.4 ЛНВ за 1925 рік про те, що "редакція готова дати місце всякій, написаній у відповіднім тоні і невеликій розміром, статті, яка б три­малася відмінних поглядів на порушене тут питання"7 можна сприй­мати без іронії, навіть враховуючи відомий автократизм головного редактора ЛНВ. Насправді дискусія була можливою, якщо мова йде про полеміку однодумців.

Адекватно оцінюючи повоєнну ситуацію в Україні, Володимир Дорошенко, можливо, не поділяючи до кінця ідеологічних поглядів нового редактора, стає на його бік. І вже по війні, коли в українських "демократичних" колах розгорнулося цькування Донцова, Володимир Дорошенко також виступає по його боці. "Можна не одне закинути др. Донцову, але безперечно його заслугою було саме непримиренне становище до большевизму і москвофільства. Др. Донцов не пере­ставав вказувати українському громадянству на небезпеку російсь­кого імперіялізму, однаково білого чи червоного, Романова, Мілюко­ва, Керенського чи Леніна й Сталіна. Отруєні національним герма­фродитизмом, загипнотизовані московською величчю – культурною, літературною, й державно-політичною, – програли ми свою справу в роках великих змагань. Тепер замість адораторів "общего котелка" в тій чи іншій його формі мусить прийти людина безкомпромісової, твердої вдачі, національно загартована, що справді ніколи , за ніяких обставин не похилила б вниз прапору. Таке було становище недавніх борців за українську державність і молодого покоління, що підроста­ло й хотіло йти їх слідами. І якраз у результаті цього їх становища й виник відновлений ЛНВ. Про це забувають усі ті, що тепер на всі лади критикують др. Донцова, хоч колись самі були його прихиль­никами, а то й гарячими адораторами".

Отже, можемо ствердити, що саме непримиренна позиція і постава Дмитра Донцова у складних і на загал невизначених умовах міжвоєн­ної української дійсності стала головним чинником не лише для фор­мального відновлення ЛНВ, відтак до розвитку та поширення в українському суспільстві нової ідеології, але також для згуртування тісного кола співробітників та однодумців, яке пізніше розрослося до великого інтелектуального націоналістичного середовища.

2.2. Організація редакційно-видавничої роботи

Хоч за відновленням ЛНВ і стояла УВО, Дмитро Донцов дуже швид­ко змушений був ставати фінансово незалежним видавцем. Це зумовлю­валося також і зміною ситуації в УВО, про що свідчить Петро Мірчук: "Після того, як полк. Коновалець на деякий час відійшов від команду­вання УВО, а УВО під Крайовим Комендантом Андрієм Мельником підпорядкувалося урядові ЗУНР Петрушевича, зв'язок УВО з "ЛНВіст­ником", який різко осуджував совєтофільську орієнтацію Петрушевича, перервався. Того зв'язку вже і не наладнано, і "ЛНВ" під редакцією Дмитра Донцова залишився надалі вже самостійним органом. Проте ЛНВ, хоч і не бувши пов'язаним організаційно з УВО, став пропагато­ром ідей українського націоналізму і відіграв важливу ролю в форму­ванні націоналістичної ідеології"8.

Підтримка УВО, очевидно, була вирішальним фінансовим і ще більше – моральним чинником для відновлення ЛНВ і спроби ство­рення нового політичного часопису під назвою "Заграва". Можливо, Євген Коновалець планував узгоджене видавання відразу двох часо­писів, орієнтованих на різні аудиторії: ЛНВ як загальноідеологічного інтелектуального журналу, а "Заграви" – як легального більш масового політичного видання з націоналістичною орієнтацію. Про свій сум­ний досвід з останнім Донцов писав у листі до Михайла Гікавого від 16 червня 1925 року: "З такою сумою (200 зл.) нема що й думати починати; зрештою, я так знеохочений останньою спробою, що рука не підноситься починати на ново. Та й з ким? – "симпатиків" є може й багато, але тихих, які, як дійде до діла – зрадять умлівіч. Ще гірші другі, "ентузіясти", сі нині з Вами, а завтра такий фортель встругнуть (все з ентузіязму), що хоч в Сірка очей позичай. Ви не знаєте, що в них між собою: гризня, сварки, вимушування і пр. Досить маю пре­красної Галичини, єдино яка праця мені б усміхалася, звідси вести самостійницьку пропаганду (хоч би й у вигляді журнальчика) на Україні, але се вже тяжча справа".

Цей лист наводить Галина Сварник. Вона опрацювала редакцій­ний архів ЛНВ і "Вістника", який зберігається у Варшаві. Туди він потрапив після арешту Дмитра Донцова польською владою 1939 року і був віднайдений щойно у 80-х роках. "Сам архів складається з 14 тек документів"9. З'ясовуючи питання реєстрації ЛНВ, вона зауважує, що "уділова книжечка, видана Д.Донцову 1 квітня 1922 р., свідчить про те, що Донцов від початку був співвласником журналу. Видав­нича Спілка, під чиїм наглядом перебував ЛНВ, неодноразово робила спроби втрутитися у видавання ЛНВ. 23 липня 1925 р. Донцов, зда­ється трохи іронічно, скаржиться М.Гікавому: "З ЛНВ знов маю хрію, не знаю чим скінчить ся. Написав я статтю про наших монархістів і трохи, хоч дуже делікатно їх "раздєлал", і ось, коли стаття вже була зложена, "редакційна колегія" (на жадання обуреного Кревецького) зажадала зняти ту статтю. Я категорично відмовив. Нині в сій справі мають зі мною говорити"10.

Звичайно ж, не в характері Дмитра Донцова було радитися з ки­мось, особливо у справах творчих і редакторських. Він конфліктував майже з усіма, в тому числі з Володимиром Дорошенком. Саме з при­воду його слів Донцов 19 вересня 1931 року писав до Євгена Мала­нюка: "Донцов хворобливо амбітний? Ні, я замало амбітний. Бо з тою публікою повинен поступати ще суворіше, ніж я це роблю. Я відразу відчув, з ким маю до діла, і тому з самого заложення ЛНВ і досі по­ставив справу так, що я ніяких редакційних колеґій зносити не буду, бо це значило, що нині мені сконфіскували статтю про Бєлінського, завтра проти літератури російської, а позавтра проти Сталіна. Гово­рив теж один посол український на мою статтю про Леніна в ЛНВ, що "всеж таки" таким тоном писати про Леніна не можна"11.

Незважаючи ні на що, Володимир Дорошенко постфактум дає ви­ключно позитивні оцінки донцовській стратегії. "Розуміється, що поява ЛНВ за редакцією др. Донцова не могла бути по нутру большевикам і вони робили усі можливі заходи, щоб спекатися його й дістати часопис у руки своїх людей типу А.Крушельницького або Вол. Калиновича. В цій справі львівський совєтський консул Лапчинський, що своєю зручною поведінкою зумів придбати багато прихильників серед української інтелігенції міста, робив через усяких посередників натиск на дирекцію Укр. Видавничої Спілки, щоб усунути др. Донцова й наставити іншого редактора, який повів би совєтофільський курс. Навіть посилав до мене віце-консула Григорієва, який раз дуже конспіративно, ховаючися від людських очей, явився до мене, щоб намовити мене зайняти на засіданні дирекції прихильне до зміни становище. Очевидно я рішуче відмовився від посередництва.

Хвалився мені Стефаник, вернувшися раз з консуляту, куди ходив по пенсію, що він рішуче відмовився зняти своє ім'я з оповісток ЛНВ, як того домагався консул, хоч де-факто нічого вже там не друкував. Але згодом (у 1933 р.) Стефаник, побачивши, до чого дійшло під совєтсь­ким режимом на Наддніпрянщині, сам відмовився від тієї пенсії, дарма що це дуже прикро відбилося на його матеріяльних відносинах".

Дмитро Донцов не випадково став редактором ЛНВ. На той час це був цілком сформований мислитель, редактор і організатор, який вільно послуговувався і писав, окрім української та російської, польською, німецькою, англійською, французькою та італійською мовами12. Про це також згадує Ярослав Дашкевич, який переглядав донцовську бібліоте­ку: "Книжки багатьма мовами – переважно німецькою, французькою, англійською, іспанською. Донцов був дуже активним і бурхливим чита­чем: він підкреслював рядки, ставив знаки оклику або запитання на полях, позначку NB біля місць, що його цікавили".13

У Львові головний редактор ЛНВ юридично так і залишився емі­грантом. Посилаючись на лист Донцова до Михайла Гікавого від 24 серпня 1924 року, Галина Сварник зазначає, що при переїзді 1922 ро­ку до Львова, під час реєстрації чужинців він був змушений вносити рекурс до Львівського воєводства з проханням продовжити дозвіл на проживання. "Трохи менше як за два десятиліття перебування в Гали­чині йому вдалося, розпочавши майже з нуля, переборюючи най­різноманітніші труднощі, досягти поставленої мети й створити роз­галужену видавничу базу, яка працювала незалежно від партійних інтересів і грошей.

Ішов до своєї "імперії" Донцов досить довго. Розпочавши свою публіцистичну й журналістську діяльність ще під час студій у Петер­бурзі, у 1914-1916 рр. він очолював у Берліні інформаційну службу Українського Парламентарного Клубу, у Відні і видавав тижневий пресовий бюлетень. У 1916-1917 р. керував Бюро Народів Росії в Бер­ні й видавав його пресовий бюлетень. 1917 р. повернувся до Львова, де здобув ступінь доктора права й потім переїхав до Києва, де очолив УТА в уряді Скоропадського. Порвавши з режимом після проголо­шення ним федерації з Росією, Донцов залишив Київ і в 1919-1921 рр. керував пресовою та інформаційною секцією Української диплома­тичної місії в Берні. На початку 1920-х років Донцов відмо­вився від усіх своїх соціялістичних та марксистських ідей і став ідеологом українського інтегрального націоналізму"14.

Від 1922 року Дмитро Донцов розгорнув у Львові бурхливу видав­ничу діяльність. Невдача із "Загравою" тільки зміцнила його рішу­чість. Фактично мова йшла про створене Донцовим добре відлагод­жене видавництво, в якому, окрім головного редактора працювало кілька відданих справі і особисто редакторові людей, більша кіль­кість добровільних помічників та – величезна моральна підтримка авторів, симпатиків і читачів. Від самого початку видавання "Вістни­ка" опиралось на передплатників, яких протягом першого року було всього 800 (а весь тираж не перевищував 1000 примірників), – свід­чить Галина Сварник. За кілька років число передплатників зросло до 1500, а тираж до 1800 примірників. У 1934 році Донцов започаткував "Книгозбірню Вістника", серію квартальних монографій, які скоро здобули популярність, про що свідчить те, що ряд окремих випусків треба було перевидавати кількома накладами. Випуски "Кварталь­ника Вістника" досягали тиражу 5000 примірників. Крім того, видав­ництво "Вістника" займалося видаванням книжок, звичайно, друкую­чи їх тиражем 3000 примірників.

Про те, хто читав "Вістник", говорять статистичні дані, що їх опрацював М.Гікавий. На кінець 1938 р. "Вістник" мав передплат­ників: у Галичині – 708, на Волині, Поліссі та Холмщині – 170, на польських землях – 237, за кордоном – 293. Разом було 1.405 перед­платників. За своїми профілями передплатники "Вістника" поділяли­ся: студіююча молодь високих і середніх шкіл – 315, учителі – 195, селяни й робітники – 115, службовці приватних і державних установ – 105, промисловці й купці – 100, лікарі – 90, інженери – 85, адвокати – 80, священики – 65, інші – 30. До читалень та різних бібліотек роз­силалося разом 225 примірників.

"Вістник" поширювався також у кольпортажі. Видавництво мало своїх кольпортерів у Львові, Познані, Стрию, Чернівцях, Перемишлі, Станіславові, Луцьку, Варшаві, Вільні, Ужгороді, Кракові та в деяких менших містах, а за океаном – у Нью-Йорку та Торонто. Частина тиражу йшла до книжкових палат в СРСР, до бібліотек Києва, Хар­кова, Москви, а також до деяких часописів та журналів у формі обмі­ну.15 "Вістник" з'являвся регулярно щомісяця до початку другої світо­вої війни. Останнє число за вересень 1939 року вийшло якраз напере­додні війни і тільки частина тиражу дійшла до рук читачів.

Припинення виходу ЛНВ 1932 року була в головному спричинене загальною фінансовою кризою в УВС. Також далося взнаки вкрай не­доброзичливе ставлення керівництва Видавничої Спілки. Проте для Донцова це не було перешкодою. Кошти родини Бачинських і добре адміністрування вирішили справу. Дмитро Донцов засновує новий, тепер власний, журнал під назвою "Вістник", а практично продовжує видавати той самий ЛНВ. Тому обидва видання в історії української журналістики слід розглядати як одне, широковідоме під назвою "донцовського Вістника".

Ця війна, про свідчить листування Дмитра Донцова з Українською Видавничою Спілкою у справі закриття ЛНВ і звільнення його з по­сади редактора, продовжувалася з перемінним успіхом то однієї, то другої сторони від 18 січня 1925 року аж до 25 травня 1932 року, коли видання таки було припинене через фінансові труднощі. Спроба проводу УВС усунути Донцова від редагування наштовхнулася на протести і жорсткий опір громадськості.

Під час одного з таких наступів на ЛНВ, коли, не бажаючи закри­вати видання, Видавнича Спілка хотіла бодай позбутися невигідного редактора, публіцист і співробітник редакції д-р Остап Грицай у листі від 30 листопада 1928 року з Відня писав у справі планованої зміни в редакційному проводі: "На мій погляд, Л.Н.Вістник під дотепе­рішньою редакцією д-ра Д.Донцова поклав трівкі основи до обнов­лення нашого національного світогляду й засадничого підходу до найважніших питань, зв'язаних з національно-культурним розвитком сучасної України. Після Івана Франка не було й нема в нас публі­циста, творчий вплив якого так помітно оформлював би нову духо­вість в нас – не тільки в чисто літературній області – як саме вплив д-ра Донцова, поширений головним чином його дотеперішньою діяль­ністю як редактора Л.Н.В. Тимто і припинення цієї його діяльності вважав би я з кожного погляду важкою втратою як для самого Л.Н.Вістника, так і для нашого культурного життя взагалі, особливо тепер, коли ідеологія націоналізму – енергійного, добре свідомого націоналізму – мусить стати нашою національною релігією... Я мав на увазі той напрям журналу, що його репрезентує Л.Н.В. під редак­цією д-ра Донцова. І від того, чи д-р Донцов задержить і надалі ре­дакційний провід, узалежнюю мою матеріяльну і моральну підтримку Л.Н.В. і на будуче". Не менш катеґорично обстоювали свого редак­тора й інші "вістниківські" автори"16.

Особистий фінансовий стан справ Дмитра Донцова виглядав до­сить скрутним. "Марія Донцова розповідає, що через брак фондів Донцову доводилося відвідувати каварні, де для користування відві­дувачів була чужомовна преса, і там він її перечитував. Це саме ро­била сама М.Донцова, готуючи хроніку, чи шукаючи потрібного для редакції матеріялу(...). Вона пише, що "Вістник літератури, політики і науки" у Львові був оснований грішми їхньої родини(...). Марія Донцова згадує, що їй доводилося давати в заставу особисті речі, щоб роздобути гроші на оплачення друку та інших видатків кожного чергового числа журналу. Скоро, однак, початкові труднощі вдалося перебороти, і видавництво почало себе оплачувати.

У видавництві "Вістника" постійно працював М.Гікавий. Йому до­помагала Марія Донцова, яка на початку робила коректу. Редакційні справи були у віданні Д.Донцова. Пізніше коректорську роботу вико­нували Роман Паладійчук та Мих. Гоца. При експедиції журналу й інших видань допомагали студенти, одержуючи як винагороду, без­коштовно журнал"17.

Дизайн донцовського ЛНВ продовжував попередню традицію, – виключно шрифтове оформлення, зміст журналу виносився на обкла­динку з лівого боку. Пізніше "Вістник" з'являється із зміненим зов­нішнім виглядом. Спочатку він також має шрифтову палітурку із змістом праворуч. Потім оформлення стає виразнішим. На обкладин­ці Ч.3 журналу за 1933 рік поміщено схематично-монументальне зображення пантери, що за стилем розходилося з романтичним спря­муванням "Вістника". Від Ч.7-8 того ж року Дмитро Донцов ставить свій тотем (вовк-лев-їжак) у центр обкладинки. Від Ч.3 за 1939 рік додалася назва по-польськи: Wistnyk. Донцов жваво спілкувався з авторами та іншими активістами журналу, пильно слідкував за перебігом подій. Журнал завжди був актуальним і злободенним. Кожне число вміщувало поезію, прозу, переклади – філософські, літе­ратурні та політологічні, матеріали з літературної та взагалі мистець­кої критики, політичні й філософські есеї, великі бібліографічні огляди, рубрику актуальних новин "З пресового фільму".

Головний редактор ЛНВ був надзвичайно педантичним і прискіп­ливим у роботі. Галина Сварник наводить справу видання Дмитром Донцовим свого основоположного твору "Націоналізм" (1926). У лис­ті до Михайла Гікавого від 6 червня 1925 р. Донцов пише: "Книжку свою я переписую на машині, вже половина готова. Маю прирече­них 1000 зл., ще роздобуду десь 2000 і тоді приступаю до друку так, щоб десь на початок вересня, як зачинається сезон шкільний і публіка з'їздиться до міст, книга була б вже на ринку". Як бачимо з цієї цита­ти, він думав і про кон'юнктуру книжкового ринку. "Націоналізм" розійшовся блискавично не лише у Львові, а й на Волині, Буковині, Закарпатті, в Чехо-Словаччині, Америці, про що свідчать численні захоплені відгуки донцовських кореспондентів. Цікаво, що в архіві Донцова Донцова збереглось листування з Печатнею ОО. Василіян в Жовкві про видання книжки та рахунки за її друк, які містять всю інформацію про процес друкування книжки. Так, наприклад, з рахунку, виставленого д-ру Дмитру Донцову 5 червня 1926 р., можна дізнатися про "наклад видання (скількість примірників – 2000); ціну на папір, склад та друк одного аркуша (обсяг книжки 17 арк.); за надзвичайні коректи, коверти, папір на окладинку і двобарвний друк, брошурован­ня, що все разом складало 3097 зл. 50 сот.".

Проте, як видно з подальшого листування, пише Галина Сварник, – ці рахунки стали згодом предметом суперечки між автором і друкар­нею, оскільки автор відмовився платити додаткові, не передбачені по­переднім договором оплати. Про це свідчить лист друкарні і видав­ництва ОО. Василіян у Жовкві (як бачимо, у міжчасі відбулася зміна назви) за грудень 1928 р. до п.Антона Окпиша у Львові, де докладно викладена передісторія друку "Націоналізму": "Друк тої книжки тяг­нувся досить довго, але не з нашої вини – причиною були неможливо тяжкі коректи, роблені таки п.Донцовим. В додатку під час зложення вже щось двох аркушів п.Донцов змінив собі формат книжки на мен­ший. (Була умова і подано ціну за формат ЛНВ, а опісля змінив на та­кий, в якому вона зістала виготовлена)". Коли ж було виставлено рахунок за виготовлення книжки, Донцов "став критикувати її, що вона вийшла пізно, війн через те стратив, що папір за дорогий – у Львові значно дешевший, що за надзвичайні коректи він зовсім не винен і т.п."

Вся історія з оплатою рахунків друкарні, яка, на жаль, і тепер зву­чить дуже знайомо й сучасно, свідчить не стільки про конфліктний характер автора (цього також не заперечиш), але і про те, що Донцов сам провадив свої видавничі й фінансові справи та практично зай­мався усіма деталями18.

ЛНВ і пізніше "Вістник" мали величезний комунікативний резо­нанс не лише в Західних українських землях і на еміграції, але також на Наддніпрянщині, що перебувала в складі Радянського Союзу. Спо­чатку журнал виступав своєрідним заочним чинником літературної дискусії, а пізніше він потрапив на Велику Україну в набагато біль­шій кількості примірників. За свідченням Володимира Дорошенка, "розуміється, нічого й говорити про знайомство ширшого громадян­ства в УРСР з Літ. Наук. Вістником, та все ж різними шляхами він туди попадав і його читали бодай одиниці. Зате, коли большевики "визволили" Галичину в 1939 р., на Совєтську Україну пішло багато річників ЛНВ і "Вістника" др. Донцова. Тоді приїздило багато молоді відвідувати Західну Україну, знайомилися тут із місцевою молоддю і через неї діставали заборонений овоч. (...)

У 1933 р. ЛНВ перестав виходити. Журнал вимагав доброї фінансової бази, а Укр. Видавнича Спілка не мала потрібних фондів. Адміністрація ж була в руках людей, що провадили велике, окреме від Спілки видавниц­тво. Це була "ахілева п'ята" журналу. Але ЛНВ не припинив своєї роботи. Під назвою "Вістник" Літератури, Політики й Науки він виходив далі аж до вибуху 2-ої світової війни, за цією самою редакцією, з тими самими співробітниками і за тою самою програмою".

Розгляд редакційно-видавничої діяльності Дмитра Донцова зму­шує нас визнати, що вона була оптимальною як на існуючі тоді умо­ви. Головному редакторові вдалося, по-перше, зробити журнал осно­вою добре організованого видавництва, що дозволяло також видавати багато спорідненої літератури. По-друге, видавництво спиралося на згуртований колектив однодумців, куди входили як творчі, так і тех­нічні співробітники. По-третє, вся література з донцовського видав­ництва, включно з ЛНВ ("Вістником"), виходила під безпосереднім редагуванням самого Дмитра Донцова, носила на собі знак його пристрасного стилю, була відповідно дібрана, ідеологічно загострена та, до певної міри, у цих же ідеологічних межах, інтелектуально полі­фонічна. Тому, по-четверте, вся донцовська друкована продукція чіт­ко орієнтувалася на власну аудиторію і, як наслідок – мала вели­чезний комунікативний резонанс.

2.3. Стосунки з польською владою і ставлення до Польщі.

Закриття журналу

Одним з найсуттєвіших і чи не найбільш несправедливих звинува­чень Дмитра Донцова була ніби-то його пропольська позиція. Хоч Донцов ніколи не виявляв у своїх творах жодних сподівань на Поль­щу, розуміючи набагато більшу загрозу для України не з заходу, а з півночі і сходу, недооцінення якої могло призвести до фатальних наслідків. Галичани ж до 1939 року більше терпіли від поляків. Мос­ковська загроза видавалася їм віддаленішою і менш реальною. Навіть такому заслуженому діячеві націоналістичного руху, яким був Воло­димир Мартинець: "Безперечно, ми визнавали авторитет Донцова, але разом із цим не тільки не були сліпими звеличниками його ідей, але ставилися до них критично, а деякі з них засадничо відкидали. Бо ж цей сам Донцов у недавніх "Підставах нашої політики", кинувши клич "геть від Москви!" і орієнтації на Европу, до цієї Европи вклю­чив і Польщу, кладучи тим самим ідеологічні підвалини під польо­нофільські політичні концепції. А цих ми – по Варшавському дого­ворі – мали досить. І досить мали традиційних орієнтацій на Польщу! З ними треба було раз назавжди покінчити!"19

Насправді, визначаючи стратегічне й геополітичне ставлення українців до Польщі, у "Підставах нашої політики" Дмитро Донцов виходить з міркувань максимально практичних та реалістичних. На його думку, засадниче протиставлення інтересів України та Польщі відійшло у минуле, "так, як ненависть голяндців до Еспанії перестала бути складовим чинником нідерляндської національної ідеї, так по­чуття, що запалювали наших дідів проти Польщі, ввійшли тепер яко дрібна частина в політичний ідеал нації тепер. Польща? Маємо з нею багато неполагоджених нарунків і тут, і там. Але все це конфлікти локального значення (...). Російський імперіялізм для свого успіху конче потребує знищити Київ і Варшаву, як незалежні політичні цен­три. Не допустити до цього можливо лише тоді, коли опертися на ті европейські держави, які в даний момент виступають проти російсь­кого імперіялізму, коли опертися на Европу взагалі"20.

Отже, Дмитро Донцов потверджує важливу істину до розуміння якої ми приходимо щойно після 1991 року: нація повинна жити майбутнім, а не ставати заручником минулого. Стратегію Донцов відокремлював від тактики. У межових часах нація не тільки йде за власною традицією, але також має силу на витворення нових традицій. Посьогодні залишається актуальним це концептуальне геостратегічне переорієнтування України: разом з Європою проти Росії.

Юрій Шерех-Шевельов натякає на польські урядові гроші, які ніби-то спрацювали у складних умовах існування під польською владою.21 Мов­ляв, саме тому донцовська критика була спрямована виключно на Росію, а не на Польщу, також традиційного ворога української державності, що поляки матеріально підтримували ЛНВ ("Вістник")!

Однак Галина Сварник, дослідивши наявні документи, яких остан­нім часом знаходиться все більше, стверджує, що подібні припу­щення не можуть претендувати на істину: "Думаю, що якраз цього питання не треба заплутувати ще більше, бо тут, мабуть, промовляє вкрай негативне ставлення рецензента до Донцова, з яким він боровся усе своє життя, а особливо – після смерті самого Донцова. Стосунки Донцова з польською владою обмежувалися його становищем інозем­ця, змушеного весь час продовжувати свій дозвіл на перебування в Галичині, терпіти від польської цензури.

Багато сучасних йому польських авторів взагалі закидали недоба­чання Польщі у теоретичному вирішенні геополітичних питань й орі­єнтації на психологічну Европу. Як свідчить збережене листування, особливих контактів ні з якими польськими діячами Донцов не мав, може, за винятком варшавського часопису "Bunt mlodych" чи Пен-клубу, дуже далекими від урядових кіл. Зрештою, і серед фінансових документів редакції, досить добре збережених, жодних слідів польсь­ких урядових грошей виявити не вдалося. Окрім того, треба зазна­чити, що Донцов у перші дні після початку другої світової війни опи­нився, разом з іншими співробітниками редакції "Вістника", серед підозрілих українців, заарештованих у Львові польською поліцією й відправлених до концтабору Береза Картузька. У зв'язку з цим про­фесор Богдан Осадчук з Берліна згадував про цікавий факт, наве­дений редактором паризької "Культури" Єжи Ґедройцем: Ґедройць зустрів Донцова у польському посольстві в Берліні під час війни, коли той старався про відновлення свого паспорта польського грома­дянина. Гадаю, це може свідчити принаймні про те, що іншого документа особи у Донцова просто не було"22.

Отже, чи був Донцов для поляків "своїм"? "Своїх" не садять до концтаборів. Тому припущення про будь-які контакти Дмитра Дон­цова із польською владою чи, тим більше, якісь симпатії до неї, є нічим не підтвердженими інсинуаціями. Об'єктивний аналіз ставлен­ня Донцова до Польщі свідчить про інше, а саме про позитивний практицизм українського націоналізму у визначенні пріоритетних завдань та інтересів України.

2.4. Значення ЛНВ ("Вістника")

Донцовський ЛНВ ("Вістник") мав величезний вплив на весь свій час. Кожний час має свій дух і свої вимоги. В добу сумнівів і непев­ності діяльність Дмитра Донцова відбувалася в річищі найпосутні­ших потреб українства. За визнанням Михайла Сосновського, "ЛНВістник не був єдиним українським виданням, присвяченим пи­танням культури, науки, літератури й суспільно-політичного життя, але він був єдиним, що кидав нове світло на українські проблеми, по-новому підходив до окремих питань і по-новому їх інтерпретував. Характер, стиль, ідейна наснага, постійна свіжість і оригінальність ЛНВістника стають дуже виразними, коли журнал порівняти з інши­ми тогочасними періодичними виданнями, які появлялися на західніх українських землях, на еміґрації та на українських землях під біль­шовицьким пануванням. Не треба великих зусиль, щоб побачити, що це були два різні світи, два полюси, на яких люди однієї нації гово­рили різними мовами"23.

Сосновський говорить про "велику павзу" між двома світовими вій­нами, під час якої виросло і сформувалося унікальне покоління україн­ців, які вписали одну з найяскравіших сторінок в історію України. "Українське культурне, літературне й суспільно-політичне життя 20-х і 30-х років тісно зв'язане з "Літературно-Науковим Вістником" та "Віст­ником", журналами, що їх редагував Д.Донцов протягом 1922-1939 ро­ків. ЛНВістник, а далі "Вістник" відіграли велику й важливу ролі в про­цесі формування української духовости на всіх українських землях між двома світовими війнами. Можна сказати, що українська людина тридцятих-сорокових років, головно зі західньоукраїнських земель, досі носить на собі відбиток впливу цих двох журналів з періоду "великої павзи", про яку колись писав Донцов у ЛНВістнику і головним актором якої він передусім був"24.

Донцова годі зрозуміти з погляду "об'єктивної" науки, на яку, без врахування дійсного стану справ, посилаються його критики. Під питання було поставлене саме майбутнє української нації. Аркадій Животко намагався бути "відстороненим": "Приступивши до реаліза­ції цього завдання, редакція розгорнула його в напрямі безоглядної боротьби з традиціями й ідеями, якими жив "Літературно-Науковий Вістник" у минулих роках. Зокрема виступає проти ідеї демократизму в українському житті, висуваючи натомість ідеологію т.зв. українсь­кого націоналізму"25.

Критика демократизму в ЛНВ ("Вістнику"), яка, очевидно, не по­добалася відомому історику української преси, насправді не заперечувала інтелектуалізм. Навпаки, середовище вістниківців плекали есеїстичне, тобто творче і суб'єктивне мислення, неможливе без власного погляду на речі й незалежної точки зору, яку, однак, обов'язково треба було відсто­ювати. О.Ольжич писав до Дмитра Донцова 2 лютого 1934 року: "Гадаю, що "Вістникові" треба більше уваги віддавати критиці. І то не чекати оказій в роді появи збірки поезій чи нового журналу, а постійно рефе­рувати літературні поточні прояви в нашій періодиці. Нічого так до­шкульно не відчуваємо всі ми, як саме браку докладної, пристрасної, неприхильної критики. Вона є завжди і кориґуюча, і стимулююча. Недос­тача критики власне і створює в значній мірі недостачу інтересу до літера­тури, оту "порожнечу", що в неї даремна річ кричати"26.

Галина Сварник також завважує неординарність журналу: "Само­бутність і незалежність – ті риси, які визначали обличчя видання, що мало свій стиль, характер, ідейну спрямованість".27 Тодішнє покоління молоді шукали виходу з історичного роздоріжжя, відповіді на питання, чому були програні визвольні змагання і що слід робити для того, щоб перемогти. До цього покоління належав і Євген Маланюк. "Але від того першого числа ЛНВ – вже дихнуло на нас першим передчуттям мож­ливої відповіді. Це вже було щось якби прорив облоги, якби вихід в широкий світ (...) після довгого спаралізування"28.

Позиція Дмитра Донцова була виразною і загальнозрозумілою. "В усім – в белєтристиці, в літературній критиці, в наукових статтях і споминах, старалася редакція дати вираз одній загальній ідеї, – протесту проти пасивного відношення до окруження"29. Це і приваб­лювало інтелектуальну молодь. Чіткість позиції та однозначність по­літичних бажань були вимогою доби. У січні 1926 року, в рік виходу в світ "Націоналізму", Дмитро Донцов писав: "Минулий щойно рік приніс для нас дві важні надії – повільну ліквідацію яґелонської ідеї тут, приспішену ліквідацію войовничого комунізму – там, і – скріп­лення польсько-російської приязні. (...) Більш як коли-будь, потрібна нам тепер одноцільна політика, а не "автономічна" платформа тут, а "радянська" там. Більш як коли-будь... Але менше, як коли-будь думається в нас про се"30.

Донцовська наполегливість і послідовність не минули марно. Йо­му "вдалося зробити в Галичині те, чого не спроможна була зробити жодна політична організація – повести за собою ціле покоління моло­ді, вселити в нього віру у свою націю, виховати гордість і жертов­ність, впевненість у власних силах, дати орієнтири на перспективу. Можна сказати, що вся творчість, редакторська й видавнича політика Д.Донцова були підпорядковані ідеї нації й позбавлені "малоросійсь­кої шатості", з якою він так нещадно боровся"31.

До вістниківського середовища належали навіть такі автори, які, можливо, і не поділяли націоналістичної ідеології. Проте всі вони були мобілізовані за покликом часу. "Цей журнал був найбільше ре­презентативним органом української літератури не тільки на західно­українських землях, але і на еміґрації"32.

Розуміння місця і значення ЛНВ ("Вістника") для української суспільно-політичної та естетичної думки, для української духовності в наш час формується надзвичайно повільно, долаючи переважно політичну інерцію, успадковану від радянських часів й експортовану до нас вже після неза­лежності ідеологію постмодернізму (тоталітарного лібералізму). За висло­вом Майї Леськової, "Літературно-Науковий Вістник", редагований Д.Дон­цовим, був у 20-30-ті роки нашого віку тим типом часопису, який продов­жував власну самостійну думку й самодіяльність, викристалізовував еле­менти національного життя, охоплював усі інтереси та проблеми з ду­ховної, суспільної та політичної сфер, гуртував навколо себе народні сили, і в першу чергу, інтеліґенцію"33.

Оцінки Галина Сварник цілком відповідають історичній правді: "Оди­надцять річників "Літературно-Наукового Вістника" і шість з половиною річників "Вістника", які вийшли за редакцією Донцова, зуміли прищепити свої ідеї досить широким колам суспільства, особливо на західньо­українських землях, витворили літературну школу "вістниківців", зуміли дати відповідь на вимоги міжвоєнної доби, вказували шлях, яким повинна йти нація, щоб досягти окресленої мети"34.

Примітки:

1Мірчук П. Нарис історії ОУН. – Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк. – 1968. – Т.1. – С.48.

2Тут і далі в тексті спогади Володимира Дорошенка цитуються за: Дорошенко В. Літературно-Науковий Вістник (з нагоди 50-річчя заснування) // ЛНВ. – 1948. – Кн. 1 (на чужині). – С. 50-55.

3Листування Михайла Грушевського. – К.; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. – Т.1. – С.242.

4Грушевський М. Лист до Кирила Студинського від 11 лютого 1924 р. // Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1894-1932). – Львів; Нью-Йорк, 1998. – С. 144.

5Дашкевич Я. Михайло Грушевський як особа і особистість // Там само. – С. ХI.

6Грушевський М. До управильнення українського правопису // Лі­тературно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.3.

7Донцов Д. Пансько-мужицький центавр і неомонархізм // Там само. – 1925. – Ч.4. – С.366.

8Мірчук П. Нарис історії ОУН. – Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1968. – Т.1. – С.49.

9Сварник Г. Архів Дмитра Донцова // Пам'ятки України. – 1994. – Ч.4. – С.125.

10Сварник Г. Редакторська та видавнича діяльність Дмитра Дон-цова львівського періоду (1922-1939) // Україна в минулому. – К.; Львів, 1996. – Вип.9. – С.155.

11Сварник Г. До ідейної біографії Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1997.– Ч.1. – С.147.

12Сварник Г. Архів Дмитра Донцова // Пам'ятки України. – 1994. – Ч.4. – С.124.

13Дашкевич Я. Дмитро Донцов, Євген Маланюк // Україна. Наука і культура. – К., 1999. – Вип.30. – С.287.

14Сварник Г. Редакторська та видавнича діяльність Дмитра Дон­цова львівського періоду (1922-1939) // Україна в минулому. – К.; Львів, 1996. – Вип.9. – С.153-154.

15Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк; Торонто, 1974. – С.182.

16Сварник Г. Редакторська та видавнича діяльність Дмитра Дон­цова львівського періоду (1922-1939) // Україна в минулому. – К.; Львів. – 1996. – Вип.9. – С.156.

17Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк; Торонто, 1974. – С.181.

18Сварник Г. Редакторська та видавнича діяльність Дмитра Дон­цова львівського періоду (1922-1939) // Україна в минулому. – К.; Львів, 1996. – Вип.9. – С.160-161.

19Мартинець В. Українське підпілля від УВО до ОУН. – б/м, 1949. – С.155.

20Донцов Д. Підстави нашої політики. – Нью-Йорк, 1957. – С.99.

21Див. : Шевельов Ю. Скарби, якими володіємо // Сучасність. – 1993. – Ч.6.

22Сварник Г. Редакторська та видавнича діяльність Дмитра Донцо­ва львівського періоду (1922-1939) // Україна в минулому. – К.; Львів, 1996. – Вип.9. – С.157-158.

23Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк; Торонто, 1974. – С.178.

24 Там само. – С.175.

25Животко А. Історія української преси. – Мюнхен, 1989-1990. – С.248.

26Сварник Г. Листи О.Ольжича до Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1994. – Ч.4-5. – С.134.

27Сварник Г. Дмитро Донцов як редактор "Літературно-Наукового Вістника" (1922-1932) і "Вістника" (1933-1939) у Львові // Українська періодика: історія і сучасність. Матеріали другої Всеукраїнської науково-теоретичної конференції. – Львів, 1994. – С.155.

28Маланюк Є. Дмитро Донцов // Книга спостережень. – Торонто, 1966. – Т.2. – С.375.

29Донцов Д. Три роки відновленого Л.Н.Вістника // Літературно-Науковий Вістник. – 1925. – Ч.7-8. – С.337.

30Донцов Д. Від Пілсудського до Скшинського // Літературно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.1. – С.73.

31Сварник Г. Редакторська та видавнича діяльність Дмитра Донцо­ва львівського періоду (1922-1939) // Україна в минулому. – К.; Львів, 1996. – Вип.9. – С.162.

32Семчишин М. Тисяча років української культури. – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1985. – С.501.

33Леськова М. "Літературно-Науковий Вістник" як культурологіч­не джерело духовного відродження української нації (20-40-і роки ХХ ст.). – К., 1996.

34Сварник Г. Дмитро Донцов як редактор "Літературно-Наукового Вістника" (1922-1932) і "Вістника" (1933-1939) у Львові // Українська періодика: історія і сучасність. Матеріали другої Всеукраїнської нау­ково-теоретичної конференції. – Львів, 1994. – С.156.

3. ВІСТНИКІВЦІ

3.1. Що ховалося під назвою "празька школа" української літератури?

Для того, щоб з'ясувати, що являло собою коло вістниківців, звер­немося до найбільш поширеного досі терміну: "празька школа". Ми­кола Ільницький подає визначення: "Під "празькою школою" чи "празькою групою" розуміють частину української поезії, яка розви­валась в умовах української еміґрації 20-30-х рр. цього століття"1. Га­лина Сварник додає, що термін був уведений до наукового обігу українським еміґраційним критиком Володимиром Державиним2 пі­сля другої світової війни, коли самої групи вже не існувало. Сам тер­мін умовний – у тому розумінні, що це не була група, об'єднана орга­нізаційно, яка б мала статут чи, принаймні, чітку ідеологічну або ес­тетичну платформу. "Євген Маланюк, наприклад, взагалі заперечував правомірність цього терміну. До "празької школи" відносять поетів, життя і творчість яких у міжвоєнному двадцятилітті хоч якийсь час були пов’язані з Чехословаччиною, зокрема з Прагою"3.

Однак Юрій Липа, яскравий представник "празької школи", у Пра­зі ніколи не жив, "отже, був споріднений з нею за якоюсь іншою оз­накою"4. До того ж, "пражанами" називають не лише поетів, а також прозаїків, критиків та есеїстів. Ігор Качуровський пов'язує цю "шко­лу" безпосередньо з Дмитром Донцовим: "Можна по-різному стави­тися до публіцистичної діяльності Донцова, але одного не можна заперечити: довкола його журналу зосереджувалися найкращі укра­їнські літературні сили тридцятих років. На відміну від гомогенної групи неоклясиків, де члени стоваришення не відрізнялися особливо один від одного ні рівнем культури, ні талантом, празька група була досить таки гетерогенною, щоб не казати строкатою: тут були люди різних фахів і нахилів"5. Качуровський лише констатує наявність пев­ного угруповання довкола донцовського ЛНВ ("Вістника"), не запере­чуючи самого терміну, що його характеризує.

Проте Галина Сварник намагається дійти смислової адекватності: "Якщо немає художньої і стильової єдності, єдиного джерела твор­чості, а залишається спільність ідеології та тимчасового місця прожи­вання, то цього, мабуть, не досить для творення літературних катеґо­рій. Не кажучи вже про не дуже доречне застосування терміну "шко­ла". Бо де школа – там мусив би бути вчитель, ідеолог, метр і приклад майстерності. Хто ж тоді був засновником і метром міфічної "празь­кої школи"?6 І не всі "пражани" жили у Празі, деякі також – у Вар­шаві. Якби зобразити графічно спільність їхньої літературної те­риторії, то побачимо цікаву річ: коли накласти на кола письменників "празької" та "варшавської" шкіл коло авторів "Вістника", то це третє коло покриє обидва перші майже повністю, та ще й включатиме в себе багатьох інших галицьких, волинських, паризьких, берлінських, римських авторів-кореспондентів7.

Всіх їх об'єднував Дмитро Донцов із своїм журналом та ідеологія українського націоналізму. Тільки до праці в культурній референтурі ПУН (Проводу українських націоналістів) О.Ольжич залучив багато "пражан", а саме: Олексу Стефановича, Миколу Чирського, Леоніда Мо­сендза, Євгена Маланюка, Михайла Михалевича, Уласа Самчука, Ната­лю Ґеркен-Русову, Михайла Мухина, Олену Телігу, Івана Ірлявського, Оксану Лятуринську. "Можна навести ще багато фактів, – пише Галина Сварник, – які свідчать і про частинну тотожність понять "празької" (утвореної, можна гадати, за аналогією з мовознавчою "празькою шко­лою") та "варшавської" поетичних шкіл з "вістниківською" школою на­ціоналістичного напрямку. І про те, що до цього напрямку належали поети, прозаїки, літературні критики й публіцисти, яких об'єднував "ЛНВ" і "Вістник" – журнали Дмитра Донцова, хоч як би не намагалися затерти це ім'я в післявоєнному літературознавстві, саме розуміння належности до цього явища й напрямку спостерігаємо і у формі само­визначення й самодекларування цих літераторів, і в оцінках літературної критики того часу (як вістниківського табору, так і неприхильних до нього чи й одверто ворожих)"8.

Питання назви "празька школа" має принциповий характер. Олег Баган також вважає, що вона усталювалася в історії української літе­ратури з певною ідеологічною метою9. Чому саме "пражани"? – Щоб не називати цих літераторів "донцовцями", "вістниківцями" чи "на­ціоналістами", ким вони в дійсності були. Тому доцільніше корис­туватися означеннями "вістниківська школа" або просто "вістників­ці", оскільки найхарактерніша спільна ознака їхнього середовища – активна авторська участь у ЛНВ ("Вістнику"). Тут формувалися твор­чі особистості більшості з них.

Заради справедливості Галина Сварник зазначає, що "з донцовсь­кого журналу поступово виходили окремі автори через незгідність поглядів та невдоволення авторитарним способом редагування, чому знаходимо багато свідчень. Донцов узагалі не надто дорожив своїми авторами й, за висловом чернівецької редакторки Ольги Гузаревої, сам "фабрикував з них аутсайдерів", як було у випадках з Ю.Косачем, А.Крижанівським, Ю.Липою та іншими". Однак "необхідно підкрес­лити, що "вістниківський період" ні для кого з поетів, прозаїків, кри­тиків не пройшов безслідно (навіть якщо вони розійшлися з редак­тором з особистих міркувань). Відблиск "вістниківства" залишався на їх творчості до кінця життя"10.

Відвертим противником ідеологічної спільності вістниківців та, як ви­глядає, особистим ворогом Дмитра Донцова виступає Юрій Шерех (Ше­вельов)11. На його спроби висміяти головного редактора ЛНВ ("Вістника") та націоналістичний ідеологізм вістниківців Галина Сварник дає слушну відповідь: "А якщо комусь просто хотілося уникнути називати школу "вістниківською", бо тоді вона асоціюватиметься, як, зрештою, і кожна школа, також з ім'ям її ідеолога чи вчителя, у цьому випадку – з іменем Дмитра Донцова, – то це буде, м'яко висловлюючись, деформацією прав-ди"12. Цікаво лише, продовжує вона, – чому ціле покоління потрапило під вплив "сірої" людини, чому всі поети, яких Шерех ставить незмірно вище інтелектуально і духовно, писали до редактора "Вістника" протягом ба­гатьох років як до свого порадника, ідеолога й критика? А саме про це свідчить багатотисячне13 листування, збережене у варшавському архіві Донцова. Якщо б і насправді все було так, як хоче переконати сучасного українського читача літературознавець, то й сам він не продовжував би й досі своєї боротьби з давно померлим Донцовим та вістниківцями14.

Поет Леонід Лиман, що вже давно мешкає у США, дає інше пояс­нення виникнення терміну "празька школа", причому для нього це не версія, а річ звичайно зрозуміла. Він каже, що так називали міжвоєнну петлюрівську еміґрацію до Чехословаччини, яку підтримував Масарик15. Можливо, саме ця інтерпретація є правдивою. Можливо навіть, що, природньо закорінившись в українському літературознавстві, термін "празька школа" мав би право на існування. Так могло би бути, якщо б не мало місця ідеологічне фальшування історії літератури. Тому надалі ми користуватимемося тільки визначенням "вістниківці".

3.2. У колі однодумців

Коло вістниківців не було монолітним в естетичному сенсі. Відзна­чаючи їхню загальну ідеологічну спорідненість, Микола Ільницький пише про значну художню поліфонію: "Творчість поетів-"вістниківців" позначена впливом доктрини "державницької літератури", хоч і не вкла­дається в її рамки: кожний з названих митців має своє коло тем і мотивів, свою образність та інтонацію, які до того ж не залишалися незмінними"16. Але ідеологічна близькість дозволяє вважати їх однодум­цями. Всі вони мали спільне політичне прагнення, яке звалося незалеж­ною батьківщиною, всі вони, так чи інакше, були співучасниками націо­нальної революції, перефразовуючи Маланюка, із стилетом і стилосом в руках. Багато хто з них, як О.Ольжич, Олена Теліга та Юрій Липа, загинули геройською смертю у другій світовій війні, перші двоє в бо­ротьбі проти німецьких, Липа – проти російських окупантів. Життя віст­никівців було органічним продовження їхньої творчості, що цілком вкладається в романтичну концепцію літератури.

Повертаючись до шерехового глузування над національним ро­мантизмом вістниківців, звернемося до аргументації Галини Сварник: "Як бачимо, Фізер, дивлячись на явище ширше, розуміє й те, що навіть якщо у вістниківців є вірші, написані з позиції чіткого усві­домлення свого обов'язку щодо України, що, з не дуже зрозумілих (або й зрозумілих) причин так дратує Шереха, – то таке усвідомлен­ня "ні в якому разі не стає поетизованою програмою бундючного пат­ріотизму. Воно скоріше веде їх на шлях поетичного осмислення істо­ричної трагедії України, використання таких мовних засобів, які най­ефективніше передають їхні патріотичні почуття". Цікаво, що, став­лячи без будь-яких переконливих аргументів під сумнів можливість свідомої самопожертви у випадку Олени Теліги і взагалі існування щирих почуттів любові до невідомої батьківщини, Шерех навіть па­тріотизм знущально перехрещує "на патріотичне захоплення аб­страктною Україною і дуже конкретним Донцовим". Коли йти за логікою автора, напрошується питання, чи, оскільки в основі життя і творчости еміґрантів лежали ілюзії й волюнтаристична уява, їх само­пожертва також була ілюзією? І для кого саме ілюзією?"17.

У нападках Юрія Шереха на вістниківство можна добачити також інші причини, ніж звичайне особистісне протистояння. Справа в то­му, що націоналізм, як політичне втілення естетичного романтизму, завжди вимагає конкретних прикладів і вчинків. Неможливо вести мову про чистий ідеалізм, не посилаючись на героїчні вчинки його носіїв і послідовників. Скажімо, не могло б бути християнства без жертви Ісуса Христа. Юрій Шерех виходить з повного заперечення ідеалізму, притаманного таким мислителям ХХ століття, як Зіґмунд Фройд та Жан-Поль Сартр. З такого погляду відстоювання романтич­ного стилю чину і міркування вважається порожньою фразеологією.

Пізніше при ідеологічному обґрунтуванні Мистецького українського руху (МУРу) Шерех сам звернувся до романтизму у вигляді доктрини "національно-органічного стилю", що в ній проглядають очевидні вто­ринність й безвідповідальне декадентство. Пізніше, здобувши значну популярність як літературний критик, Юрій Шерех-Шевельов відмовив­ся від романтизму і перейшов до повністю раціоналізованого "істориз­му", що розуміється ним як відсторонена об'єктивність і дійсна науко­вість, про що буде мова нижче. Для нас тут важливо одне: заперечува­лося вістниківство як явище. Відповідно самі вістниківці, носії цього явища, не можуть не виступати як однодумці.

Отже, ідеологічним лідером вістниківського середовища був Дмитро Донцов. Роман Рахманний пише: "Головний редактор "Літературно-Наукового Вістника", а згодом видавець і редактор журнала "Вістник" у Львові, д-р Дмитро Донцов відіграв вирішальну ролю в тому українсь­кому суспільному процесі взаємоінформування, взаємопізнавання і вза­ємовимінювання. Довкола його особи і журналу згуртувалася група письменників із різних центрів (Львова, Праги і Варшави), що в основ­ному приймали, як непохитну, його тезу: пасивного українця пере­творити в активістську людину західньоевропейського типу, а динаміч­на література повинна довершити цього великого діла"18. Навколо Дон­цова починають згуртовуватися молоді літератори.

Одним з перших і найвідданіших вістниківців став Євген Маланюк. За словами Богдана Романенчука, "психічне наставлення Маланюка відразу зріднило його з Донцовим, і він став співробітником ЛНВ, а потім і "Вістника", бо те, що було стихією "Вістника", було і його влас­ною стихією"19. Зберігся лист Євгена Чикаленка до В'ячеслава Ли­пинського від 15 травня 1928 року: "Щодо Маланюка, то я такої думки: для укр. справи далеко корисніше, щоб ця талановита людина склалася в атмосфері Берлінського Інституту, ніж в редакції ЛНВістника, куди його закликає Донцов"20. Маланюк швидко висунувся в лідери вістниківців, ставши прикладом для молодших.

У листі до Донцова від 6 квітня 1932 року, який наводить Галина Сварник, Євген Маланюк довірчим тоном метра, свідомого вже свого місця в літературі, вперше характеризує маловідомого ще поета-початківця: "Ольжич, будучи прекрасним археологом (Антонович слово це змінив на ахіолух), є, безперечно, новим на нашім горизонті поетом, хоч, певно, поза рами ліричного (формального) вірша нескоро, або й зовсім – не перейде. Та й це немало". Досить швидко (26 квітня 1932) Маланюк з властивою йому спостережливістю змінює свою думку про О.Ольжича на все краще і краще. "Є багато неотесаности в Ольжичу (дійсно, щось від молодого "лягавого" – не(зара)дність лап і походки), але його ліричні речі (досить неширокі по масштабу і навіть не дуже "вольтажні" по напруженню) – є майже клясичні і цим – нечувані! – у нас (закінчені, вирізьблені, металеві)"21.

"Вже 8 серпня того ж року, – продовжує Галина Сварник, – Євген Маланюк повідомляє Донцову: "Бачився два рази по кілька годин з милим Ольжичем, який росте як людина, працює не по-українському багато і напружено. Антонович дуже сердечно й зворушено говорив про "Вістник" як про "єдине живе, що є у нас". Мосендз – в сухотах (уявіть траґедію: був у Братиславі, де він є, але не мав його адреси – фатум!!!). Чирський – в сухотах ще гірше" (...). Також у телеграф­ному стилі інформує Донцова 24 вересня 1935 р.: "Від Самчука дістав листа. Дуже бадьорий, творчий і впертий цей волиняк. Ольжич готує збірку віршів "Рінь", Стефанович – "Камінь". Отже – такі головні назви. Але ліпше геологія, аніж традиційна ботаніка (айстри, троянди etc.)", явно натякаючи на образну систему О.Олеся"22.

Микола Неврлий пише про О.Ольжича, що "знайомство з Є.Мала­нюком, Л.Мосендзом, Ю.Кленом та іншими кращими поетами укра­їнської діяспори ще більше викликало в нього нехіть до перечулено-сентиментальної лірики, спрямовувало його до поезії духової енерґії, інтелектуальної і вольової, спроможної виховувати цілісну натуру, сильний характер"23.

Донцовський журнал виступає найважливішим об'єднуючим віст­никівців чинником. Галина Сварник наводить дві спільні поштові картки празьких літераторів за 1932 рік, що зберігаються серед листів Євгена Маланюка до Дмитра Донцова. Перша, з 18 березня 1932 року, піднесено говорить про єднання празьких літераторів навколо ЛНВ: "Приготовуючи літературний вечір з нагоди 10-ліття нео-ЛНВ в спільнім почутті об'єднані – засилаємо Вам гарячий привіт з Праги. Сподіваємося, що ЛНВ міцно відбиває удари єдиного малоросійського фронту (...). Ваш Євген Маланюк, Микола Чирський, О.Ольжич, М.Мухин". В цей час вони були однодумцями у творенні нової культури, філософії нової епохи й модер­ної української нації, – відзначає дослідниця.

Друга картка, написана з Праги, "після удачного вечора Л.Н.В." 20 бе­резня 1932 року, підписана Уласом Самчуком, О.Ольжичем, Михайлом Мухиним, Євгеном Маланюком, Віктором Приходьком, Олександром Недільком, О.Тимошенком, Василем Макаренком та Миколою Чирсь­ким. Маланюк взагалі часто пише до Донцова про інших "вістниківців". Ось, наприклад, огляд празької літературної раті: "Втішили мене і навіть підбадьорили передовсім ніколи "неунивающий" Чирський, завжди жи­вий Мухин, що остаточно прийняв форму Бідного Рицаря з тим більш славними AMD на полатаних доспіхах, стрункий і княжий Ольжич, напівмонах, напівдружинник з часів Святослава Завойовника, врешті по волинськи мужичому статечний важкуватий, але працівничий і твердий Самчук". Такого роду прикладів відчуття "вістниківськими" авторами, незалежно від місця їх проживання, єдності літературного середовища, можна багато знайти і в листах О.Ольжича, М.Мухина, Ю.Клена, О.Гри­цая та інших. Ця єдність проявилася і в ідеології, і в тематиці, і в сти­лістиці творчості, у літературній критиці, а також у людських взаєминах24.

Про інший ювілейний вечір вістниківців ідеться в листі Юрія Липи до Дмитра Донцова від 14 січня 1934: "Трохи літературної сатири треба було б додати, не могла б вона заняти багато місця. Я пропо­ную випустити 3 ляльки: Рудницький, Крушельницький і, може, Мудрий25 (...). На першу частину треба було б дати: вступне слово, але не у формі реферату, лишень як лехкий діяльоґ. Щось з Харк(івського) "Ярмарку"26, чи з публіцистики "Вістника" – повага й l'humour, усміх й енерґія. Пізніш інсценізація. Це є пункт загадковий. (...) Твір до інсценізації повинен бути програмовий, тобто давати принаймні тип нового Українця. (...). Річ, що її хотів би представити на розгляд Вістниківців – "Тисяча побратимів" не оброблена як слід і про неї нема що говорити. Вважаю, що найліпшою була б інсце­нізація котрогось з розділів "Вальдшнепів" Хвильового. Добре було б до цього достосувати хоч примітивну музику. (...) Перед "Вальдшне­пами" якийсь простий вступ: ковання заліза на ковадлі чи щось з Ваґнера. (...) Підтитул міг би бути "Перший вечір Вістниківців"27.

Очевидно, мова йде про дружні творчі зустрічі, які можливі тільки між друзями та однодумцями. Хоч цей вечір і не відбувся: 12 лютого 1934 року Юрій Липа писав Донцову: "Думаю, що то й добре, що вечір Вістниківців відкладено. Думаю, що він може відбудеться в далеко ліпших умовинах і в більшій кількости учасників, але – пізніше"28.

Євген Маланюк залишив надзвичайно цінні міркування щодо ро­мантизму та взагалі ідеологізму естетики вістниківства. Він пише про те, що багато з них були мобілізовані "межовою" добою української історії: "Ані Юрій Липа, ані Максим Грива, ані Оксана Лятуринська (пластик, емальєр!), ані з молодих – Олег Ольжич чи Микола Чирсь­кий – "уродженими" (письменниками – С.К.) не були, як і Мосендз. Всі вони пішли в літературу тільки тому, що серед безвихідности – то був, може, єдиний вихід для дальшого ведення перерваної війни вже не військовою зброєю, лише зброєю мистецтва й культури, а зброєю поезії – в першу чергу. Інакше Юрій Липа був би, майже без сумніву, – лікарем, біологом-філософом, для якого література була б марґінесом, дозвіллям, "нотатками". Максим Грива – чернігівський козак з поход­ження – був би видатним військовиком. Ольжич, правдоподібно, – по­літиком. Мосендз, як вже згадувалось, – людиною науки і, одночасно, організатором, "капітаном промисловости". Чирський – першорядним фільмовим актором, або режисером"29. Проте всі вони, безперечно, вписали яскраву сторінку в історію української літератури.

Це була героїчна доба. Героїзму вимагала від вістниківців нація, і вони дійсно стали героями. Тому доречною виглядає урочиста то­нальність Юрія Косача у повоєнній статті: "Саме тепер, в дорогу гря­дучим поколінням, у темряву національного ісходу, слово Юрія Липи – "організатора почуття", чіткість смілих визначень, блискавичним розтином вільної думки, безпосередність її зв'язку з джерелами окци­дентального універсалізму – стає нам за синтезу, що більше – за про­граму. А біографія Юрія Липи – вольового українця, справді сина но­вої доби, допитливого трудовика-дослідника, громадянина з ідеалом римських чеснот, біографія письменника-лицаря правитиме за при­клад"30. Інша річ, що вістниківці були не лише такими "бронзови­ми профілями", вони також були живими людьми, з власними прис­трастями і приватним життям. Однак феномен вістниківства немож­ливо зрозуміти без цього ідеалістично-героїчного моменту.

За листуванням можна виявити згуртованість вістниківців у прин­ципових поглядах на тогочасне ідеологічне протистояння. Юрій Липа пише Донцову 29 травня 1925 року: "Прошу прийняти моє співчуття з приводу глупого виступу в "Ділі" проти ЛНВ"31. Також 1 березня 1929 року: "Довідався я від Косача про "стан облоги" ЛНВ і про ту кампанію, яка стала так виразною. (...) В кождому разі вважаю своїм обов'язком декляруватися (без огляду на те, чи буду, чи не буду співробітником чинним) за ЛНВ. За всяку ціну не датися сованетитам! Стан грошовий мій не є такий, щоб можна було думати про грошову підтримку. Але гадаю, що коли б у відповідну хвилю треба було б дати до преси лист, котрий би осудив поступовання різних лехкодухів, або й тих, що ідуть на службу совітську, – то тут можна б було відповідний протест – лист скласти"32. І 8 січня 1934 року: "Нині дістав комічну "Назустріч". Формат "Pjona", мислі – пйонка. Зреш­тою, нарешті укр(аїнський) "м.р."33.

У такому ж дусі пише про "Назустріч" О.Ольжич: "Останне "Ми" я читав. Думаю, що не треба перецінювати ваги журналу, що за рекордово короткий час встиг показати не 2 Янусових, а 4 Святовитових обличчя. Коли перше запрошується людей до співпраці, а коли вони відмовляться, лається їх – то хто може брати це без гумору? Для таких фактів вистарчає "пресового філь­му". Це ж виразно приватно групова спекуляція"34. Цей обмін ду­мок свідчить про те, що вістниківці фактично були долученими до формування обличчя ЛНВ ("Вістника"), вони творили його спільний ідеологічний фронт.

З великою увагою вони ставляться до належного інтелек­туального рівня вислову націоналістичних ідей. 18 лютого 1937 року читаємо в О.Ольжича: "Націоналістична халтура – тема по­важна, але не думаю, що загрозлива. Гадаю, що треба мати на оці, що її родить. Кожний рух і кожний стиль має супровід "халтури", твореної третьорядними індивідуальностями, яка до речі виконує ролю популяризатора. Це нормальна річ і не є ніякою "жовтою небезпекою". Инша річ, коли сама література "халтуризується". Думаю, що в нас нічого такого нема. Першорядні мистці мають стало індивідуальний, чистий і зовсім не бутафорний голос, отже література живе і дихає свіжим повітрям (...). Знову ж примітивну, але щиру і здорову "халтуру" таких напр. закарпатських поетів-молодиків, які включають свою територію у загальноукр(аїнський) духовий світ, треба вітати, відкриваючи та вказуючи кожному авторові шлях індивідуального та вищого мистецького вислову (...). Тому дуже вітаю Ваші міркування про потребу ставлення лі­тер(атурної) критичної сторінки (в) програму "Вістника". В ній є жорстока потреба і вона мусить бути поставлена на всю ширину. Те ж і відносно инших мистецтв".35 У своїх виступах вістниківці через есеїстику формують тодішній інтелектуальний полемічний контекст.

Усі вони були в полеміці і в боротьбі – за чистоту націоналістичних ідей. О.Ольжич 31 березня 1938, вже після численних сварок і непорозумінь, коли до закриття журналу залишається трохи більше року, переконує Донцова: "Атаки на "Вістник" (за винятком їх донощицького елементу), уважаю, були вкінці і будуть тільки позитивом. Коли потвори інтелєкту і національної моралі так активізуються і єднаються для штурму журналу і Вашої особи, то не можна це сприймати інакше як сати­сфакцію. Так це бере чогось вартий український загал, і немає в цьому питанні двох думок".36 Вістниківці були колом однодумців, яких об’єднувала спільна ідеологічна платформа (український націоналізм) та практично – Дмитро Донцов із своїм ЛНВ ("Вістником").

3.3. "Вістниківська квадриґа". Стосунки з Донцовим

Поетична назва "вістниківська квадриґа" належить Юрієві Клену (справжнє прізвище – Освальд Бурґгардт), який входив до літератур­ного угруповання "неокласиків", розгромленого радянською владою у 30-х роках. Йому разом із сім'єю 1931 року пощастило вирватися з Києва на історичну батьківщину (він був німцем). Після переїзду до Німеччини, за допомогою Дмитра Чижевського, він влаштувався ви­кладачем української та російської літератур на Слов'янському се­мінарі Мюнстерського університету, де працював до 1941 року.

Неокласик Юрій Клен знайшов найкращі слова для характерис­тики лідерів вістниківців. Вони виконують своє вище покликання: "На кожному поеті лежить немов священний обов'язок лицаря ґраля, що його виконати він має перед культурою, яку одідичив і яка довіре­на його дбайливій охороні. Свідомий цього, не сміє він занапащувати скарбу і, на потіху юрбі, блазнем крутитися у вакханалії слово­блудства. (Згадаймо слова Маланюка про літературу "безбожну в найстрашнішому значінню!")37.

Юрій Клен малює поетичну картину: "Про замок св. ґраля, захова­ний в хащах неприступного лісу, леґенда оповідає, що не кожен здо­лає його знайти відразу. Мов мара, він ховається у зеленій гущавині, і ті, що нетерпляче шукають, найчастіше не знаходять стежки до нього. Але трапляється, що цілком несподівано виринають перед очи­ма його соняшні вежі і зубчасті мури (...). Мені хочеться сказати, пише він, – про кількох поетів (Євген Маланюк, Олена Теліга, О.Оль­жич та Леонід Мосендз – С.К.), які, якщо може не заходили в священ­ну сутінь замку, то хоч здалека бачили блиск його вікон, пойнятих полум'ям зорі. Властиво й не про поетів, а про деякі поезії, що виникли у хвилини, коли з високої башти долинала осяйна фанфара замкового сурмача. Мені хочеться дещо сказати про вістникову квад­риґу, не ставлячи собі заразом непосильного завдання – давати харак­теристику поетові тільки на підставі кількох його віршів"38.

Дмитро Донцов додає зноску від редакції: "Ся квадриґа склада­ється, властиво, не з чотирьох, а з п'ятьох – бо без сумніву до неї тре­ба зачислити й автора статті – Ю.Клена". Той же головний редактор зараховував або виключав з "квадриґи" різних літераторів. Наприк­лад, пізніше його волею "вістниківську квадриґу" поповнила Наталя Ґеркен-Русова, яка поширила націоналістичну інтерпретацію на укра­їнський театр: "Як противагу сим мистецтвам – "людяному" (шкід­ливої тенденції), як і "мистецтву для мистецтва" (антитенденцій­ному), які активно чи пасивно нищать вищі цінності ідеї, моралі, психіки й духа, нищать духові ідеологічні стремління, заступаючи їх ефектами психічних, а іноді й фізіологічних зворушень, зміняючи отже прояви духа – душевними переживаннями, – як противагу їм я висуваю в мистецтві взагалі, а в ділянці спектаколярного мистецтва зокрема – мистецтво надлюдське, героїчне мистецтво як одну з форм войовничого мистецтва"39. Дослідники зараховують до "квадриґи" і Юрія Липу. Ярослав Дашкевич також писав, що "найбільшим вістни­ківцем, більшим за самого Донцова, був Роман Бжеський"40 – питан­ня класифікації за цим терміном залишається відкритим.

Глибокий романтичний ірраціоналізм Юрія Клена був не лише співзвучним з ідейно-естетичними засадами вістниківства, колишній "неокласик" виявився послідовним вістниківцем. "Кожному з нас слід би випробувати в пам'яті слова Рільке, найбільшого з ліриків, що радив не хапатися, а протягом довгого життя збирати по­лин і солодкість, вбирати в себе спогади про дитячі радощі і смутки, про розлуку, ранки над морем, мандрівки під зоряним небом, ночі кохання і ночі, перебуть біля смертного одра. Але не досить тільки мати спогади: "Лише тоді, коли вони перетворилися в тіло і кров, рухи і погляди, стали безіменними, невідрізненими від нашого "Я", – лише тоді може статися, що несподівано в якусь рідку хвилину виникне й спливе над ними перше слово поеми". Хто вміє чекати та не боїться йти кам'яною стежкою, тому відчиниться брама зачарова­ного замку, що його таємничі вежі вдалині зависочіли над хмара­ми"41. На думку Клена, цим містичним шляхом йшли у мистецтві лідери вістниківців.

Початок співпраці Освальда Бурґгардта з "Вістником" датується 1933 роком. У своєму листі від 28 липня Дмитро Донцов, перед тим випадково прочитавши лист Юрія Клена до Євгена Маланюка, запро­шує першого до співпраці: "Зі змісту листа бачу, що Ви готові би були писати в нашім журналі. Коли не маєте нічого проти його на­прямку, то й проти Вашого співробітництва я нічого не маю. Дуже радо вітав би його"42. Співробітництво виявилося дуже плідним і конструктивним, а стосунки з іноді нестерпним Донцовим – напро­чуд дружними. У листах з 19 вересня 1933 до 5 березня 1939 року, які у Варшавській Національній бібліотеці вдалося розшукати Галині Сварник, Юрій Клен звертається до нього не інакше, як "Шановний колеґо!" та "Дорогий пане редакторе!"43.

Працювати з листами Дмитра Донцова до Клена мав можливість Роман Рахманний. Дослідник надає Кленові великого значення як ми­слителю та організатору: "Юрій Клен, мабуть не знаючи того, вико­нував ролю такого психологічного якора для Дмитра Донцова, що дорівнював Марксові та Ленінові у створюванні собі фронтів і во­рогів, а всередині 1930-их років уже задихався від воювання на всіх тих фронтах. Можна б робити висновок, або принаймні здогад, що якби Юрій Клен-Бурґгардт працював з Донцовим у редакції "Вістни­ка", тоді він мав би рівного собі інтелектуала таки в редакції, з яким міг би обґрунтовувати поточні питання; співпраця у взаємопошані не дозволяла б йому на нищівне почуття осамітнености "вовка серед цуциків" (вислів Ю.Клена) і не притьмарювала б йому перспективи в аналізуванні української та загальноевропейської ситуацій"44.

Клен завжди намагався підтримати Донцова, наприклад, 1938 року виступивши під своїм прізвищем, за що той йому дякує в листі від 28 березня 1938: "Дуже дякую за прислане... Дуже добре, що Ви роз­шіфрувалися... Це буде львівська сензація. Бо многі – загал напевно – не знають, що Ви є ви"45.

Клен і Донцов не погоджувалися у багатьох питаннях, як-от у погляді на феномен Європи46, на часопис "Назустріч"47, навіть на ін­ших вістниківців, проте ніколи не робили фатального кроку, що міг би призвести до зірвання стосунків. 1 жовтня 1936 року головний редактор писав Бурґгардтові: "Лише на Ю.Л. (на Юрія Липу – С.К.) я інакше дивлюся, ніж Ви і Мал-к. Його статті я містив, але не уважав їх за цікаві... не був я задоволений дуже з статті Липи про Шевченка ("Селянський король")... Взагалі на його відхід не дивлюся траґічно. Колись з "Вістника" з ріжних причин виступили: Стефаник, Черемши­на, Катря Гриневич, О.Кобилянська, Бобинський, Бабій, Сказинський, Ко­сач, Богдан Лепкий і світ не перевернувся догори ногами, ані "Вістник". Якось обійдемося і без Єжеґо Липи. (...) "Вістник" не нищить індиві­дуальності. (...) Я ніколи не намагався зробити з "Вістника" Ноїв ков­чег"48. Як бачимо, йдеться про конфлікт з Юрієм Липою.

Подібні конфлікти мали виключно особистісний, а не ідеологіч­ний характер. Галина Сварник справедливо вважає Липу вихованцем Донцова: "Появу Юрія Липи необхідно розуміти як голос націоналіс­тичного покоління українців "донцовського типу". Те, що він висло­вив, носилося в повітрі, формування нової української людини на ґрунті волюнтаристичного активізму, на ґрунті віри в ресурси власно­го "я" було повсюдним"49. Головний редактор ЛНВ ("Вістника") мав прикрий ревнивий характер, що призводило до численних конфліктів у власному вістниківському середовищі. "Листування вістниківських авторів з Донцовим свідчить, що у багатьох випадках саме їх невдо­волення способом редагування статей, або спроба сперечатися з ре­дактором і принципово критикувати його призводила до розриву, на який Донцов ішов без особливих вагань. Він ревниво ставився до будь-якого співробітництва вістниківців у інших літературних орга­нах, навіть не обов'язково протилежного ідейного напрямку. Це сприймалося ним, у багатьох випадках, як особиста зрада"50.

Зокрема надзвичайно вороже Донцов сприйняв справу виникнення мистецького угруповання "Танк". Навесні 1929 року Юрій Косач писав до нього про те, що "у Варшаві повстав "Танк" – літ.-артистична група молодих мистців-націоналістів. Покищо є там Маланюк, Липа, Коло­миєць і передбачуюсь я, але ще не знаю, бо взагалі до такого роду імпрез тим більше на варшавському терені не маю великого довіря. Заповідається видання періодичного органа, альманаха і т.п." А вже його наступний лист виражає розчарування, що "Танк" буде черговою імпрезою петлюрівського спрямування, "хоч Липа й запевняє мене про незалежність від усяких політичних концепцій. (...) Коли я спитав Ма­ланюка й Липу ("кулеметчики "Танка"), чому не йдеться найприрод­нішим шляхом, тобто не віддається "Танка" до ласкавого вжитку ЛНВ-і, Липа сказав, що це невигідно, бо тоді б матеріяли йшли через призму п.доктора (тобто Дмитра Донцова – С.К.)"51.

До речі, ті вістниківці, які ввійшли до групи "Танк", зробили це не спеціально на зло Донцову. Вони постійно контактували з ним і знач­ною мірою розглядали створення "Танку" як розширення свого сере­довища. Проте Дмитро Донцов не допускав жодних зазіхань на влас­ний ідеологічно-естетичний монополізм. У листі до Наталі Ле­вицької-Холодної від 8 жовтня 1929 року він писав: "Чи я люблю "Танк" (чи "Танок"?) Любити або нелюбити можу лиш того, кого знаю. "Танка" ж не можу знати, бо поки що він сам себе не знає (...). Представте тепер собі – як би я виглядав тепер, коли б – як того хотів Липа і Маланюк – свого часу опублікував в ЛНВ маніфест "Танку" з реклямою – Ю.Косачеві і Ав. Коломийцеві?! Не хотячи себе осмі­шити, я й стримався від уміщення маніфесту (бо деякі речі я можу передбачити). От і все. По друге – я признаюся Вам на ухо – я не люблю "широковєщательних" універсалів – перед працею... Як і взагалі не люблю нарад, торжеств, ювілеїв і пр. Але лишім "Танк" – най розвивається і росте. У мене є інша ідея, яку піддав мені Ма­ланюк. Зробити у Львові вечір літературний ЛНВ-ка"52.

На той час конфлікт Дмитра Донцова з Юрієм Липою вже визрів. Зокрема 10 березня 1929 року останній відповідав головному редак­торові: "Щодо Ваших ласкавих запросин писати виключно вірші і покинути писати новелі, – то, на жаль, мушу заявити, що в літератур­ній своїй діяльності так само мало шукаю в Вас порад, як Ви, скажім, у мене в своїй політичній. Оскільки ж цим Ви хочете сказати, що не будете більше приймати моїх новель, то прошу дуже відіслати того нещасливого "Коменданта Ґарк." на мою адресу (Drewniana 10/m.1) і тим самим закінчимо справу мого фактичного співробітництва в ЛНВ"53. Насправді цей конфлікт був полагоджений, як і пізніші – з приводу книжок Юрія Липи "Бій за українську літературу"54 та "Призначення України"55.

Для ілюстрації типових вияснень стосунків з Донцовим варто навести два листи. У першому (10 лютого 1934) Юрій Липа підтверд­жує свою непричетність до конкуруючого з "Вістником" часопису "Ми": "Ще перед тим, як дістати до рук "Ми", начувся я про "Них" алярмуючих вістей, – коли ж переглянув цю кафлю до теплої печі винниченківщини, чи в(ірніше) поліщуківщини від Заходу, – розсмі­явся. Пан К(рижанівський) є так наскрізь рецензійний, що більше дбає про вислів свого ображення і злости, як про виразність і елє­ґантність статті. П.Дубиць(кий) є просто нікчемний, бо займається виразними доносами. Мале то й брудне дільце.

Однак остається в памяти дещо і на то можна б дати відповідь:

1) "Вістник" не є літ(ературний) орган (якоїсь кліки), ані акаде­мією літератури, ані "маґазином". Але він є чимсь виразним (що важне для Українців) і незалежним – меньш ходить про кваліфікацію. Він є волею до творення типу, епохи, розвою – а там "як звав так звав". Що чужинці там є, що дібрані "вузько" або знов "хаотично"? – Je prends mon bien on je le trouve!

2) Д.Донцов за багато цитує? – Слушно. На одній сторінці має кількох письменників і – себе передовсім. А п.К(рижанівський), чи п.Д(убицький) в цілій статті не мають ні одного письменника, а передовсім їх самих брак.

Д.Донцов за гостро говорить? – Буває й так. Візьми ж бідний, делі­катний "бувш(ий)" комсомольче п.К(рижанівський), сопілку і йди сідати під тихі верби і "пружні перса".

3) Третьої відповіди з багатьох причин тепер ліпше не давати і не окреслювати. Бо то було б окреслення ролі Ми-ків... Мавсів.

Прикро мене вразила – огидна роля п.Євг(ена) Мал(анюка). Ви­явилося, що любить бути засобом для чогось чи для когось, – але не є товаришом, співбойовником. Дуже нудний кирпатомефістофельський роман пана Кр(ижанівського) – чому він не дав підзаголовку: "Пово­рот до фізіольоґізму"? В кождім разі це упадок, порівнюючи його до початків у "ЛНВ". Натуся Лівицька вкінці дістане авреолю фатальної жінки (принаймні в стосунку до слабших): "Вона мене з'їла!" пов­торює ще недавно свіжий талант, малий П(етро) Х(олодний), може й п.Кр(ижанівський) почне говорити "Вона мене понизила, чи ззіла?" Оженення і жінки переважно фатально зміняють наших "belle littre"'истів, Мал(анюк) стратив сором і придбав фрак, мій недавно добрий знайомий (менше з тим, як зветься) від пів року як оженився, думає тільки про гроші і "розрифкі" в спосіб аж небезпечний і т.д. (...).

P.S. Хотів би пізнати п(а)на Клена, сфотоґрафуватися разом, і знимку послати до ред(акції) "Ми"56.

У другому листі від 11 січня 1936 року Дмитро Донцов вже нама­гається вияснити у Юрія Липи реальну причетність до "Ми": "Я не люблю запл(утаних) ситуацій і тому пишу Вам такий лист у відповідь на Ваш з дня 27.12 м.р. (не виявлено – Галина Сварник). (...) Може Ви маєте охоту перейти до МИ? Може Вас туди тягнуть? Тоді просив би їм одверто і мужньо сказати се, і не шукати претекстів для виправ­дання такого кроку. Але коли се лиш плітки і коли Ви нічого спіль­ного не маєте з людьми, які некультурно і по-хамськи відносяться до Ваших товаришів пера і їх органу, коли Ви мені напишете, що Ви тепер, як і колись, осуджуєте роботу МИ – я перший буду з того тішитися. Дуже хотів би мати таке вияснення"57.

Однак за будь-яких обставин вони залишалися однодумцями. Про це свідчить, здавалося б, зовсім несподівано теплий і доброзичливий лист Дмитра Донцова від 1 травня 1939 року з докладним розглядом рукопису "Чорноморської доктрини", наданого йому, поза сумнівом, самим автором. "Важко зрозуміти, що мало трапитися в міжчасі, щоб знову повернулися в нормальне русло стосунки, які, здавалося, розір­валися назавжди. Найімовірніше, – висловлює припущення Галина Сварник, – Донцов з Липою просто десь зустрілися, і як це буває ча­сом при особистій зустрічі – помирилися. Тим більше, що з відсут­ності в архіві Д.Донцова відповідного листа Юрія Липи про наді­слання своєї праці, можна припускати, що автор передав її редакто­рові особисто й просив поробити до неї систематичні уваги. Лист Донцова дозволяє побачити, наскільки уважно й серйозно ставився він, попри всі непорозуміння, до творчості Липи"58.

Особливе місце у функціонуванні вістниківського середовища на­лежало стосункам Дмитра Донцова та Олени Теліги, які, вірогідно, були ширшими від звичайного творчого співробітництва. Цілком вірогідно, що інтимний бік їхніх стосунків не був великим секретом для оточення. Це, однак, не завадило Марії Бачинській-Донцовій з приязню написати у спогадах: "Олена Теліга була чарівна жінка, пов­на індивідуальної жіночої принади"59. У листі до посвяченої в їхні сердечні справи Наталі Левицької-Холодної від 1 лютого 1933 року Донцов ласкаво називає Олену Телігу "милим сотворінням": "Я бун­тував проти Вас миле сотворіння? Ні, інакше. Я хотів, щоб миле сотворіння прийшло на мій відчит, Ви вплинули на неї, щоб вона не йшла... Я хотів побачити миле сотворіння в балевій сукні, і вона так гарно йшла вже до шафи – і на півдорозі вернула заморожена Вашим поглядом... Нарешті, в суботу мало бракувало, щоб вона пішла додо­му замість до бару, бо йшли додому Ви..."60.

Листи Донцова до Олени Теліги, які збереглися, дають уяву про поетичність їхнього таємного кохання: "Чи тішить Вас весна, миле сотворіння? Пишіть! Що Ваша "кара божа" (іспити моральности)?"61 "Зрештою, хай то буде "лірика", аби лиш вона – повторилася. Ні? Чеснотливим бути не можу, бо це передусім – нудно"62. "В суботу (очевидно лиш в думках) буду з Вами – при кождім келиху, якого торкати будете устами"63.

Багато в чому Олена Теліга звірялася своїй подрузі Наталі Лі­вицькій-Холодній: "Натуся, що це таке! Редактор пише, що ти до цього часу не відповіла йому на його лист, а ти-ж почала писати ще перед моїм від'їздом. (..) В кожному разі сідай і відповідай Донцову. Зроби це для мене"64. "Хоч мені дуже сумно, що я його не побачу в літі, я тішу себе надією, що і йому теж. Лише прошу тебе, Натусь, не роби йому жадних натяків на цю тему. Добре?"65. "Але, коли будеш у Пірогових, Бога ради не оповідай нікому про мою приязнь з Донцовим. Люблю Талю, але язик її знаю. Він у неї дуже гострий і дотепний, але тим гірше для тих, хто на цей язик попадеться. Не думай, Натусь, що це я боюся наслідків Талочкиного можливого злословія, ні, я остільки поважаю редактора, та й люблю його, що не хотіла-б його наражати на якісь підтрунювання. Та й жінці Донцова було-б прикро"66.

Вістниківці любили, поважали і терпіли Дмитра Донцова. Його ав­торитет був величезним. У своїх іноді, здавалося б, безпідставних конфліктах із "своїми", він часто виявлявся правий. О.Ольжич 27 грудня 1933 року намагався захистити Юрія Косача від несправед­ливих, як він вважав, нападів Донцова: "Про історію Косачевого лис­та знаю від нього самого. Показував мені відповідь Вашого секре­таря. Розуміючи цілком Ваше становище, я все таки гадаю, що так бити його не треба було. Взагалі щодо Косача, ми тут стали на тому, щоб не відпихати його, а помогти йому захолонути в наших рямцях. (Мова йде про лист Косача, спрямований проти донцовського автори­таризму у формуванні літературного портфеля й автури "Вістника" та про свій відхід з часопису. В архіві Донцова зберігається чернетка його відповіді на цей лист – Галина Сварник)"67.

Проте пізніше, 3 травня 1934 року, О.Ольжич визнав, що "з Ю.Ко­сачем відносини наші розвинулися за Вашим гороскопом. Пробним каменем у нас стала "Назустріч", на цьому камені він і потрощив свої зуби і репутацію. Маємо тепер про нього погляд, що цілком покривається з Вашим. (...). Може Ви будете такі ласкаві і порадите мені при нагоді, з якими авторами сучасними, очевидно західніми, на Вашу думку, я мав би познайомитися. Мова звичайно про красне письменство. До славянських літератур відчуваю неви­мовну відразу, через уславлену I'm slave або примітивізм. Але й у західній літературі, особливо драматичній, доводиться борсатися в такій масі мотлоху доби повоєнної духової імпотенції, що бере лють і жаль. Власне з цього факту випливає "втрата решпекту" перед сучасною Европою (в жодному разі не перед минулою і майбут­ньою!) Але все таки маю вражіння, що вже повіяв "вітер історії" і рве на клочча чумне повітря. Найцінніше в цьому те, що він

віє також з українських просторів і крізь українські душі. Відчуваємо в собі наро(дження), і то самобутнє, такої сили. (Ви це назвете про­будженням західніх первнів національної психіки), що не дивно, що гордість кидається до чола. Не беріть цього за зле – це тільки віра в себе, певність своєї міци і відчуття свого покликання"68.

Ольжичева щирість цілком характеризує емоційну атмосферу, що панувала у середовищі вістниківців. Ці люди творили національну революцію власними руками. Вони взяли на себе відповідальність за долю нації в межовій ситуації, в якій опинилася Україна після пораз­ки визвольних змагань початку ХХ століття. Тому будь-які урочисті означення, на зразок "трагічні оптимісти" чи "лицарі духу", відпові­дають дійсності. Дмитро Донцов був організатором, ідеологом і ліде­ром цього кола літераторів. Літературна та есеїстична творчість вістниківців, що її можна узагальнити як неоромантизм, вписала в історію української літератури одну з найяскравіших сторінок.

Примітки:

1Ільницький М. Юрій Дараган – перший поет "Празької школи" // Вісник МАУ. – К., 1993. – Ч.1. – С.55.

2Державин В. Три роки літературного життя на еміґрації (1945-1947) // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики. – К., 1994. – Кн.3. – С.575-576.

3Сварник Г. Чи існувала "празька школа" української літератури? // Українські проблеми. – 1995. – Ч.2. – С.87.

4Там само. – С.88.

5Качуровський І. Творчість Юрія Клена на тлі розвитку українського парнасизму // Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк, 1992. – Т.1. – С.13-14.

6Сварник Г. Чи існувала "празька школа" української літератури? // Українські проблеми. – 1995. – Ч.2. – С.91.

7Там само. – С.94.

8Там само. – С.92.

9Баган О., Гузар З., Червак Б. Лицарі духу. – Дрогобич, 1996. – С.8.

10Сварник Г. Чи існувала "празька школа" української літератури? // Українські проблеми. – 1995. – Ч.2. – С.93.

11Див., зокрема : Шевельов Ю. Скарби, якими володіємо // Сучас­ність. – 1993. – Ч.6.

12Сварник Г. Чи існувала "празька школа" української літератури? // Українські проблеми. – 1995. – Ч.2. – С.95.

13Там само. – С.96.

14Там само. – С.97.

15Зі слів Леоніда Лимана.

16Ільницький М. Західноукраїнська і емігрантська поезія 20-30-х років. – К., 1992. – С.34.

17Сварник Г. Чи існувала "празька школа" української літератури? // Українські проблеми. – 1995. – Ч.2. – С.90.

18Рахманний Р. Дмитро Донцов і Юрій Клен // Україна атомного віку. – Торонто, 1988. – Т.2. – С.501.

19Романенчук Б. Євген Маланюк – "Кривавих шляхів апостол" // Євген Маланюк (Упорядник Оксана Керч). – Філадельфія, 1983. – С.59.

20Чикаленко Є. Лист до В'ячеслава Липинського від 15 травня 1928 // Листи Євгена Чикаленка до В'ячеслава Липинського (1918-1929). – Науковий збірник УВАН. IV. – Нью-Йорк, 1999. – С.320.

21Сварник Г. Листи О.Ольжича до Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1994. – Ч.4-5.– С.128.

22Там само. – С.129.

23Неврлий М. Муза мужности і боротьби // Ольжич О. Цитаделя духа. – Пряшів, 1991.

24Сварник Г. Чи існувала "празька школа" української літератури? // Українські проблеми. – 1995. – Ч.2. – С.94.

25Йдеться про трьох відомих громадсько-політичних діячів і головних редакторів різних політичних напрямків у Галичині між­воєнної доби: Михайло Рудницький (1889-1975) – ліберальна "Назу­стріч", Антін Крушельницький (1878-1935) – радянофільські "Нові Шляхи" і Василь Мудрий (1893-1966) – демократичне "Діло".

26"Літературний Ярмарок" – харківський літературно-мистецький альманах ВАПЛІТЕ (1928-1930). Виходив за редакцією Миколи Хвильового.

27Сварник Г. Листування Юрія Липи з Дмитром Донцовим // Укра­їнські проблеми. – 1995. – Ч.3-4. – С.140.

28Там само. – С.143.

29Маланюк Є. Книга спостережень. – Торонто, 1962. – Т.1. – С.175.

30Косач Ю. Юрій Липа (до двохріччя смерти) // Юрій Липа (1900-1944) : Збірн. – Женева, 1947. – С.8.

31Сварник Г. Листування Юрія Липи з Дмитром Донцовим // Укра­їнські проблеми. – 1995. – Ч.3-4. – С.135. Маються на увазі виступи Михайла Рудницького в газеті "Діло" – Ч. 15, 16, 17, 19 за 1925 р.

32Там само. – С.138.

33Там само. – С.139. "м.р." – криптонім головного редактора "На­зустрічі" Михайла Рудницького. Мова йде про польський літературно-суспільний тижневик (1933-1830).

34Сварник Г. Листи О.Ольжича до Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1994. – Ч.4-5. – С.139.

35Там само. – С.141.

36Там само. – С.143.

37Клен Ю. Ще раз про сіре, жовте і про Вістниківську квадриґу // Вістник. – 1935. – Ч.6. – С.422.

38Там само.

39Ґеркен-Русова Н. Героїчний театр. – Львів, 1939. – С.VII.

40Дашкевич Я. Роман Бжеський, життя й історико-публіцистична діяльність // Українські проблеми. – 1998. – Ч.1.

41Клен Ю. Ще раз про сіре, жовте і про Вістниківську квадриґу // Вістник. – 1935. – Ч.6. – С.426.

42Див. : Сварник Г. "Наймолодший з "п'ятірного ґрона" – Освальд Бурґгардт (Юрій Клен). Листи до Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1999. – Ч.1-2.

43Рахманний Р. Дмитро Донцов і Юрій Клен // Україна атомного віку. – Торонто, 1988. – Т.2. – С.520.

44Там само. – С.516.

45Там само. – С.523.

46Там само. – С.512.

47Там само. – С.513.

48Там само. – С.514.

49Сварник Г. Листування Юрія Липи з Дмитром Донцовим // Укра­їнські проблеми. – 1995. – Ч.3-4. – С.130.

50Там само.

51Там само. – С.131.

52Джерела до новітньої історії України. – Т.3. Матеріяли до історії літератури і громадської думки. Листування з американських архівів 1857-1933. (Редактори Богдан Струмінський і Марта Скорупська у співпраці з Єдвардом Касинцем і Наталею Лівицькою-Холодною). – Нью-Йорк, 1992. – Т. 3. – С.410-411.

53Сварник Г. Листування Юрія Липи з Дмитром Донцовим // Укра­їнські проблеми. – 1995. – Ч.3-4. – С.137.

54Там само. – С.132.

55Там само. – С.133.

56Там само. – С.142; Петро Холодний одружився з Наталею Лівицькою у серпні 1924 року. В листі також є натяк на її роман Кри­жанівським; rozrywki (пол.) – розваги.

57Там само. – С.152.

58Там само. – С.134. Текст цього листа Донцова див. у розділі "Ідеологія".

59Бачинська-Донцова М. Теліги (Жмут спогадів) // ЛНВ. – 1948. – Кн. 1 (на чужині). – С.82.

60Джерела до новітньої історії України. – Т.3. Матеріяли до історії літератури і громадської думки. Листування з американських архівів 1857-1933. (Редактори Богдан Струмінський і Марта Скорупська у співпраці з Єдвардом Касинцем і Наталею Лівицькою-Холодною). – Нью-Йорк, 1992. – Т. 3. – С.451.

61Лист від 6.05.1933 р. Там само. – С. 527.

62Лист від 17.05.1933 р. Там само. – С. 529.

63Лист від 30.05.1933 р. Там само. – С. 540.

64Лист від 16.06.1933 р. Там само. – С. 704.

65Лист від 24.06.1933 р. Там само. – С. 709.

66Лист від 17.08.1933 р. Там само. – С. 737.

67Сварник Г. Листи О.Ольжича до Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1994. – Ч.4-5. – С.132.

68Там само. – С.134.

4. ЕСТЕТИЧНІ ЗАСАДИ

4.1. Європа і Просвіта

Дискусія навколо "Європи" і "Просвіти" у 20-х роках ХХ століття точилася не так навколо двох певних естетичних доктрин, як навколо принципів, що в різних часах і різних умовах набували різного вияву і оформлення. Для бездержавної України це було також політичним протистоянням. Тамара Гундорова вбачає можливість об'єктивного погляду на зазначену дилему з позицій сьогодення: "Культурний плюралізм, прикметний для сучасного світу, дає змогу побачити українську культуру не лише через опозицію "Європи" і "Просвіти", але в її самодостатності (навіть маргінальності)"1.

Відповідно передбачається, що у 20-х роках незаангажований по­гляд був неможливий через саму пристрасність дискусії. Мовляв, учасник диспуту не може одночасно бути арбітром. Можливо, "куль­турний плюралізм" у Тамари Гундорової – це методологія постмодер­нізму, яка цікавиться всім і хоче зрозуміти все. Вона продовжує: "Характерне для європейської культури протиставлення модернізму та позитивізму в українській літературі трансформується в модер­ністсько-народницьку опозицію. Естетичний модерн початку ХХ ст. знову повертається до питання "високої" та "народної" культури. Причому ідея "вищої" літератури/культури, звільнена від "народ­ницької" інверсії, стає лозунгом українського модернізму, а "народ­на" культура – символом національно-культурного герметизму. У 20-х роках нинішнього століття ця культурна опозиція трансформується в зіставлення "Європи" і "Просвіти". Як колізія "європеїзму" і "народ­ництва", оформлюється пізніше, в повоєнні роки (МУР), а нині, зда­ється, знову повертається до протиставлення "поставангардизму" і "народництва" в постмодерністській ситуації кінця ХХ ст. (дискусії навколо "нової" літератури)"2.

Тамара Гундорова жодним словом не згадує вістниківське запере­чення народництва, що вже після нього прийшов МУР. До того ж, ди­скусія довкола "нової" літератури від другої половини 80-х не обмежу­валася певним естетичним вибором (чи виборами), а мала, як і в добу вістниківства, ідеологічний характер. Тільки з відмінною проекцією на політику. Наприкінці ХХ століття на перший план висувається запе­речення маргінальності як не-українськості тексту й ширше – свідо­мості. Із цього погляду однаково неприйнятними виглядають аванґар­дизм і постмодернізм, оскільки другий розглядається як своєрідний різ­новид першого. У цьому випадку аванґардизм виступає окремим ес­тетичним принципом і не має нічого спільного з явищем аванґарду як способом самовияву культури. Відповідно певним естетичним позити­вом виступає національна органічність мислення, що в свою чергу зумовлює необхідність нового прочитання української класики, зокрема Івана Нечуя-Левицького та Панаса Мирного.

Дмитро Донцов та все середовище вістниківців не брали участь у літературній дискусії, яка точилася на Наддніпрянщині саме тому, що вони не були змушені втискувати своє розуміння Європи у при­мітивні гасла, які зумів висунути Микола Хвильовий в умовах підра­дянської дійсності. Дмитро Донцов засвідчив адекватне розуміння т.зв. літературної дискусії 20-х років: "Як би не розв'язували "загадки Хвильового" та його смерті, розв'язка буде проста. Загадка смерті в сім випадку була й загадкою життя. Хоч би він навіть сам натиснув курок револьвера, зброю йому вложила до рук та сама "велетенська, фатальна" сила – як він її звав – яка нищила його за життя, яка забила Чупринку й Міхновського, звела в ранню могилу Шевченка і П.Гра­бовського, зробила божевільним Гоголя, поминаючи масу інших "не­знаних вояків" пера: – Москва"3.

Певний естетичний зміст завжди вимагає відповідної форми. У то­му випадку, коли зміст не відповідає формі, а форма змістові, втрача­ється органічність міркування і зокрема – національна органічність мислення. Микола Хвильовий не висловив конкретно того, що хотів і повинен був висловити. "Його драма була в тім, що його романтика не відважилася – наперекір засвоєній догмі – знайти для себе мате­ріяльної підстави, а культ плебсу – мав уже готове "романтичне клі­ше" (made in Moscow), яке знову не міг прийняти поет"4. Він не вий­шов за межі радянської фразеології, а тому – не-української парадиг­ми. Подібним чином наприкінці ХХ – на початку ХХI століття укра­їнська естетична і політична думка перебуває у вимірі фальшивої псевдоліберальної, в т.ч. постмодерністської риторики, яка об'єктивно пригнічує нормальний розвиток української гуманітарної свідомості.

Для Дмитра Донцова Європа є чимось набагато складнішим, ніж зви­чайне протиставлення "Просвіті". Насамперед це спосіб мислення та ін­терпретації життя. Йому імпонує погляд Р.Унґерса, книжка якого "Історія літератури як історія проблеми" побачила світ 1924 року. "Разом з Дільтеєм (на якого він покликається) твердить Унґерс, що "літературна творчість є тлумаченням життя". В чинах, в окремих постатях літера­турного твору завше прозирає певний "життєвий настрій", певне розу­міння "змісту і значення життя". (...) "Лише реліґійно-метафізична воля новітніх часів, – пише Унґерс, – проклала шлях такому зрозумінню лі­тературної критики". Ось чому наша критика, яка – назагал – відстала на кількадесять літ від свого часу, бачила лише "публіцистику" в деяких моїх спробах підійти до окремих авторів з точки зору "історії літератури як історії проблем". Щойно за десять літ відкопають, мабуть, у нас теорії Дільтея й Унґерса і переповідять їх як "останнє слово" науки, очевидно, коли вичитають про се в польській пресі. (...)

Яке є відношення людини до згаданих проблем життя? Я б назвав дві найважливіші катеґорії сього відношення: активне і пасивне, або – сказати з Ніцше – діонізівське і аполінійське. Друге є захоплення статичною "красою" або туга за нею, визволення від руху; діо­нізійське наставлення життя – се активне сприйняття руху, шал тво­рення й нищення. Одне шукає пристрастей і конфліктів, друге – тікає від них. Друге – се ностальгія за "щастям" втоми і перепочинку, перше – замість "щастя" шукає розросту й перемоги"5.

Тобто Європа у розумінні Донцова – це відповідний погляд на життя, коли не існує нічого статичного і завмерлого, все сприйма­ється у своєму розвитку й динаміці. Тому правильніше назвати літе­ратурознавчу публіцистику Дмитра Донцова есеїстикою, що нале­жить до романтичної традиції герменевтики Фрідріха Шлейєрмахера (1768-1834) та Вільгельма Дільтея (1833-1911), які вважали інтер­претацію таким же мистецтвом, як і власне мистецька творчість. Комплексне вираження однієї системи поглядів на мистецтво перед­бачає наявність інших цільних систем, можливо, протилежних, але авторських, адресних і таких, за які несе відповідальність автор. Естетичний світ Донцова – це не лише набір певних позитивних тверджень. Він також окреслює всесвіт естетичної поліфонії різних точок зору. "Тоталітаризм" донцовської есеїстики полягає у вимозі романтичного, тобто матеріально незаангажованого погляду на роз­глядувану проблематику.

Разом з тим, це не класичний модернізм, коли літературні про­блеми можуть бути тільки літературними проблемами. Дмитро Дон­цов романтично розвиває модернізм. "Мистецтво для мистецтва? – Ні, мистецтво для мистців!"6. Тобто для тих, хто прагне. У нього мо­дернізм поєднується з національно-релігійним екзистенціалізмом, інтуїтивізмом та романтизмом.

Донцов відкидає формальне доктринерство. Він уважно слідкує за творчістю кращих письменників Наддніпрянщини – Плужника, Тичи­ни, Сосюри, Бажана, Фальківського, Слісаренка, Хвильового, Семен­ка – за настроями і півтонами. Дмитро Донцов відзначає цікаву зако­номірність: навіть перебуваючи на службі у чужої доктрини, укра­їнські літератори нівелюють її стрункість. Так виявляється відома "шатость малоросійська". Не маючи можливості бути щирими в чу­жій ідеологічній системі, українці починають шукати шпарини для вияву власного почування, що є ворожим цій накиненій доктрині. Проте на виході – однаково текст неорганічний і маргінальний.

Він пише про більшовизм, що "ідея ся є в нас імпортована, Укра­їна не хотіла її приймати, уважала за предмет люксусу. І тому накла­ла на неї величезне мито – з життя міліонів юнацтва. Але Москва заплатила мито і "красний товар" залляв наші міста і села"7. Проте Україна органічно не прийняла більшовизму. "Хочете знати, як нова революційна еліта на Україні прийняла російську доктрину кому­нізму? – Читайте українських ліриків"8.

Донцов пише про внутрішні протиріччя у процесі більшовизації України, називаючи його псевдоморфозами. "Се, що тепер панує в Україні під видом комуністичних настроїв, се лиш псевдоморфоза. (...) Але настав час, аби тіло нації прийняло власну форму, відки­нувши невластиві чужі! Бо в національнім життю такі псевдоморфози несуть лиш катастрофи і заникнення національної творчости на всіх ділянках життя. (...) Наша національна ідеологія трошки знає, але мало хоче"9. Національна ідеологія й ширше – національне духовне життя повинно розвиватися в органічних формах. "Дисгармонія? – за­питує Дмитро Донцов, – Її не позбудемося, доки не перестанемо бути невільниками доктрини (замість стати слугами життя)"10.

Погляд Донцова на літературне життя Наддніпрянщини був дале­ким від одномірності. Він структурує його на різні табори і середо­вища. "Одні прийняли нову буденщину, симулюючи свій порожній вже патос гамірливим тарахкотінням комуністичної фрази, – таких була більшість. (В.Поліщук, П.Тичина). Другі, щирійші, (і сильнійші) відсахнулися від дзеркала, піднесеного дійсністю, не приймаючи цих буднів, картаючи їх сатирою, або шукаючи нового підложа для неви­гаслого ще революційного запалу, – се були "романтики". (В.Сосюра, В.Підмогильний, найперше – М.Хвильовий). Треті, нарешті, поволі відвертаються і від нового побуту, і від всякого, не лиш комуніс­тичного патосу, шукаючи ратунку в тихій пристані "чистої поезії", – се "неокласики"11.

Він виявляє особливу спорідненість з позицією неокласиків через те, що вбачав у ній бунт індивідуалізму. "Лиш несправедливо бачуть противники неокласиків в них поворот до "просвітянства" (...). Є між ними і просвітянщиною велика різниця!"12.

У Ч.4-6 "Літературно-Наукового Вістника" за 1918 рік, Дмитро Дон­цов друкує статтю, присвячену пам'яті Лесі Українки, в якій вперше трактує її як генія. "Жадне ім'я, – пише він, – в українській літературі не лишилось так мало зрозумілим, як ім'я Лесі Українки. І жадне інше не дає нам більшого права називатися европейським народом"13.

На цю публікацію відгукується Микола Зеров у своєму "Книгарі": "П'ята річниця смерти Л.Українки (в липні 1918) пройшла якось дуже непомітно: без публічних відчитів, без концертів, без поминальних докладів та статтів. З усієї української преси, здається, один тільки "Літ.-Наук. Вістник" озвався на неї патетичною заміткою Дм. Донцо­ва, повною слушних спостережень і гіперболічних оцінок".14 Зеров бере за основу оцінку Лесі Українки Дмитром Донцовим, посилаєть­ся на нього. Фактично з тих визначальних висловлювань Донцова бере свій початок нашого ставлення до неї саме як до генія.

Сам Донцов прихильність Миколи Зерова мав собі за велику честь: "До мого підходу є апробуючий відзив Миколи Зерова (в його творі про Лесю Українку) і це для мене важить більше, ніж сотки закидів в "односторонности" т.зв. літературознавців, які не знають що Слово, а тим більше поезія – це містерія, яку розгадати є головним обов'язком критика"15.

Це романтичний погляд на літературну критику, який, до речі, був досить поширений у ті часи і який ніколи не втратить своєї акту­альності. Адже дійсно, критика – це мистецтво. Так і в Леоніда Бі­лецького: "Кінцева мета науки – винаходити закони. І за наукове опрацьовання може вважатися лише такий дослід явищ природи й духа, який ставить собі за мету винаходити закони, що лежать в осно­ві цих явищ, – іншими словами: лише ті люди здібні науково ми­слити, що за низкою сирівців, за низкою окремих фактів здібні відчути і дослідити їх душу"16.

Очевидно, лідерів неокласиків і вістниківців поєднувала взаємна прихильність. Зеров цікавився постаттю Донцова з інших можливих джерел. Так, у листі 2 травня 1926 року Михайло Рудницький пише до Зерова: "Редактор Д.Д. – інтеліґентна людина"17. Про це також свідчить лист Павла Тичини до Миколи Зерова від 26 лютого 1924 року18.

Справа полягала не тільки у заочних дружніх стосунках. З ідео­логічного погляду вістниківців поєднували з неокласиками вихідні точки полеміки, вміщені в гаслі Миколи Зерова "Ad Fontes!" Мис­тецький пошук можливий не сам по собі (аванґардизм), а на тлі куль­тури (аванґард). В літературній дискусії Зеров фактично виступив спільником Хвильового. Таким чином, можна говорити про певний ідеологічний тріумвірат, додавши сюди Дмитра Донцова.

Дарма, що Микола Хвильовий змушений був у різний спосіб ви­словлювати лояльність до окупаційної влади, навіть примістивши самого Донцова у "штабі Духоніна". Головний редактор ЛНВ добре розумів ситуацію. "Певно! Певно! Але не сі "перспективи", що отви­раються в Совдепії для різнодумців найстрашнійші. Найстрашній­шою є та моральна смерть, яка жде там кождого, кому переконання або просто почуття самоповаги не позволяє присягати на кожду букву Ленінського корану. Найстрашнійшою є примусова мовчанка тих, які хотіли і могли би не одно сказати, проклинаючи годину сла­бости, що змусила їх угнути коліна перед "Месією зі сходу"19.

Радянський режим вдавався до хитрощів з метою виграти час. Ін­телектуали запрошувалися до дискусії. В різних часописах з'являлися подібні оголошення: "Під цим заголовком редакція розпочинає цикл дискусійних статтів на теми мистецтва. Саме тепер наступає час художнього та ідеологічного оформлення для багатьох мистців, зо­крема – мистців слова. Скрізь точиться завзята боротьба, інколи – надто гостра, але загалом показна для безсумнівного зросту порево­люційної культури. Щоб дати можливість звичайному читачеві ознайомитися з найголовнішими критично-мистецькими течіями, ре­дакція й улаштовує цей куток "Мистецької Трибуни"20.

Руками таких критиків, як Андрій Хвиля, радянська влада намага­лася розбити справу покоління. Хвиля галасував: "Партія била хвиль­овизм, як певну культурно-політичну теорію, що в дальшому її роз­виткові й практичному застосуванні вела до націоналізму. М.Хвильо­вий визнав свої помилки, став до активної роботи на культурному фронті, і партія допомагатиме йому стояти на ленінських позиціях"21. Адже "Відомо ж хто Донцов? – Фашист".22

Літературна дискусія була належним чином інтерпретована в укра­їнському літературознавстві ще у 30-х роках. Так, Ярослав Гординський писав: "Підсумки літературної дискусії 1925-1928 рр. ясні: перемогла компартія (російська й за нею українська) але тільки назверх; 5 років піз­ніше Хвильовий і за ним Скрипник пішли в могилу, але хвильовизм ли­шився для України, як заповіт: теорія боротьби двох культур, своєрідне відродження українського месіянізму (азіятсько-західньоевропейський ренесанс) і нестримне змагання до класичного вдосконалення літератури й культури. (З корективом: розумного й поміркованого масовізму) та зв'я­ана з сим туга за Західньою Европою"23.

Надзвичайно уважним дослідником стосунків Дмитра Донцова і Миколи Хвильового виявив себе Роман Рахманний: "На тлі цієї двад­цятирічної доби виділяються дві інтелектуальні постаті, як два проти­ставні виступи віщуни на двох кінцях української землі: Дмитро Дон­цов і Микола Хвильовий. Їхнє співвідношення і їхні ідеї визначили характер українства обабіч "залізної завіси", що протягом 20-ти років розділяла Україну на дві відмінні частини, хоч зв’язок між ними ще не зовсім перервано"24.

Роман Рахманний також говорить не просто про певну взаємодію обох діячів, а про вплив Дмитра Донцова на Миколу Хвильового. "Вплив Дон­цова на покоління М.Хвильового і його однолітків поза кордонами совє­тизованої України був ширший, глибший і триваліший у своїх наслідках, як вплив пориву й писань Хвильового. Свої українські тези Донцов фор­мував ясно, логічно і передавав їх читачам своїм своєрідним "барабан­ним" стилем та арґументами, які ґрунтувалися в його доброму знанні західньо-европейської культури й суспільствознавства. Хвильовий писав імпресіоністським стилем, не дав ні одної суцільної, політично довер­шеної статті, яка б унапрямлювала його читачів, що жили після Актів 22 січня 1918 і 1919 років. Його характер і темперамент сатирика-полеміста, що любив шпигати будь-кого прямо й навідмаш, не дозволяли йому зо­середити свою увагу на суттєвому і присвятити свої вміння непро­минальному замість займатися особистими суперечками місцевого харак­теру саме в час українсько-російської конфронтації. Вплив Донцова на мислення і поступове формування української думки Хвильового був незаперечний"25.

Дослідник також вказує на маргінальність, неприродність, неорганічність тез Миколи Хвильового для українського контексту, на вимушеність форми їхнього втілення. Зокрема тому він не може бути прапором для майбутніх українських "лівих", якщо вони хочуть бути українцями.

"За поривання М.Хвильового не пішов на смерть свідомо ніхто з його прихильників, яких – як кажуть його еміґраційні величальники – були "тисячі". Він не став прапорним іменем ані для своїх сучасників, ані для покоління після смерти Сталіна 1953 року. Тим часом за ідеї Д.Донцова на всі небезпеки революційно-визвольного життя – на в'язнення, тортури і на смерть свідомо йшли численні українці та українки, для яких ім’я Донцова було прапороносним іменем"26.

Ставлення Дмитра Донцова до Миколи Хвильового Роман Рах­манний пояснює як дипломатичне. Це був приклад не співпраці чи ідеологічного опонування. З боку Донцова – це приклад національної солідарності, важливої у справі поширення ідеології українського націоналізму. "Спостерігши шукання Хвильового з часу його перехо­ду на прозу і згодом на памфлети, Донцов розсудливо допомагав йому знаходити український шлях і остерігав Хвильового перед не­безпеками від будь-якого компромісу з Москвою. Коли ж Хвильовий заламався, Донцов не накинувся на нього з такою лайкою, яку можна було прочитати на Донцова з боку совєтоукраїнських авторів і самого Хвильового. Донцов трактував Хвильового як молодшого блудного українського брата – жертву російської імперіяльної сили, що взяла в свій полон буквально тисячі "Хвильових" (...)

Мабуть, щоб не послабити свого обвинувачення Москві, як убив­ниці Хвильового, Донцов не висунув запитання чому Хвильовий ви­брав самогубство, а не удар по ворогові, який саме штучним голодом знищував мільйони українців? Чому Хвильовий (а втім М.Скрипник і П.Любченко), маючи зброю в руках, якої не мали українські селяни, не зробив протестного удару по ворогові тією зброєю і не залишив протестного листа-маніфесту з поясненням свого удару?..

Можливо, Донцов вважав, що "лежачого", а тут ще й мертвого, українця не годиться бити, коли винуватцем була і є Москва. Це ко­рисно свідчить про Донцова, як націоналіста з людськими почуван­нями. (...) Донцов розкрив таємницю М.Хвильового та інших недо­зрілих українських націонал-комуністів, коли він назвав їх роздво­єними душами, які не в силі впоратися з проблемою: якою мірою вони українці, а якою мірою вони всеросійські піддані"27.

Завдяки своїй дипломатичності, Дмитро Донцов фактично став учас­ником тих ідеологічних процесів, які розгорталися на Наддніпрянщині у 20-х роках. "Бо те, що тепер укрите на тамтім березі, сто разів цікавійше від всяких "українізацій". Маємо діло з духовим здвигом серед українства, глибоким і вагітним необчисленними наслідками. Приглядатися цьому здвигові можна головно в літературі"28.

З іншого боку, впрягаючись у балаганну марксистську риторику, так чи інакше, рано чи пізно, інтелектуал перестає бути українським інтелігентом. Далі мова може йти тільки про відбудову російської ім­перії. Між радянським і російським патріотизмом "я сих тендітних границь не бачу"29 – пише Дмитро Донцов. Через десятиліття це пот­вердили дисиденти. За словами Івана Сокульського, "першою еле­ментарною умовою мого існування як особистості – є право бути українцем (з усіма випливаючими звідси наслідками). Все моє сві­доме й несвідоме життя свідчить, що такого права, права на Україну – я не мав і не маю. (...) На своєму власному досвіді переконався – українцеві, будь він хоч тричі марксистом, немає тут іншого місця, окрім тюрми та "психушки"30. Знову проблема національного та ек­зистенційного вибору, споріднена з донцовською філософією бо­ротьби. "Можна мовчати про речі, що не торкаються тебе. Та коли йдеться про основне: про підвалини нашої духовности, про те, бути чи не бути людині як особистості, тут мовчання рівнозначне зраді самого себе, ганебній втечі з поля бою.

– Далі відступати нікуди!

– Далі – я сам!"31.

Розгляд питання "Європа" чи "Просвіта" в тодішніх умовах збіга­ється з іншим: "Росія" чи "Європа"? "Рівночасно в обох наших куль­турних осередках, – свідчить Донцов, – в Києві та у Львові, здійня­лася дискусія на тему нашої культурної приналежности. "Схід чи За­хід?" – так ставляють питання у Львові ("Політика"). "Европа чи Ро­сія?" – так формулюють питання у Києві, де воно стало злобою дня. Його обговорюють в журналах, на відчитах, в часописах, йому при­свячують спеціяльні кники, як М.Хвильового "Камо грядеши" та ін. Правда, з огляду на цензуру "рабоче-крестьянскаго" уряду, що дуже нагадує часи Миколи I, – питання не ставиться так остро на словах, але по суті – так. Назовні спір іде про "пролетарську літературу", про "просвітянство" та "халтуру", але на ділі – про найбільше тривожну справу на Україні: як ратувати національну культуру, що душиться за кільчастим дротом, яким себе відгородила Росія від Европи"32.

Перший крок на шляху до Європи – відгородження себе від Росії. Дуже багато тут може дати література, в сенсі ідеологічно-естетич­ного виховання. "На чиїй творчості – Европи чи Росії – маємо вихо­вувати молодь? В круг яких ідей маємо вводити нові покоління – в російський чи европейський? (...) Література – се виражений в слові світ емоцій"33. Хоч остаточне звільнення від москвоцентризму не відбулося в Україні посьогодні. Тому оцінки Дмитра Донцова досі не втрачають актуальності: "Чим була супроти сеї Европи Росія? Росія була провінцією, а її література – провінційною літературою. (...) Змагання, ріст, перемога! До того стремить фавстівська людина"34.

Далі – переорієнтація системи вартостей. Література відіграє вели­чезну роль у формуванні духовного обличчя нації. Вона також дзер­кало приорітетів інтелектуального життя. Дмитро Донцов викриває вторинність естетичних зацікавлень української літератури. Він вису­ває власну дилему "або-або". Це "естетика траґічного і естетика дека­дансу. (...) Поминаючи Шевченка, Лесю Українку і Стефаника (ще може Черемшину і пару дрібніших) – ось тая власне естетика дека­дансу й панує в нашім письменстві"35.

На думку Дмитра Донцова, трагедія полягає в тому, що українські інтелектуали здебільшого дивляться на світ не власними, а російсь­кими очима. Звідси – неприйняття Заходу. Вони живуть у викривле­ній системі вартостей, відгородившись від світу російськими кордо­нами. "Страх стилю, який виявляється у наших критиків у відразі до Заходу – се також страх конкуренції"36. Ситуація не змінилася б, як­що б такі діячі почали б наслідувати Захід, чи задовольнилися б влас­ним українським ґетто – не-європейцями їх робить передусім відмова від власної індивідуальності. "Отже ходить не про Захід, чи про Схід, лише про органічність і силу ідеї, яку засвоює нація. А сю орга­нічність і силу може дати нам лише Захід"37.

Цікаво, що максималіст Донцов у справі індивідуальності заперечує екстрему, розглядаючи ситуацію на галицькому ґрунті: "Що вражає в наших "москвофілів" і "европейців", так се те, що одні у Росії, другі – на Заході, брали не найліпше, але все, із правила, найгірше, не суттєве, але другорядне, найкаламутнійше з того джерела, з якого пили. Коли се був "москвофіл", – то брав із російської культури все розкладове, анархістич­не; коли "европеєць", – то залюбки розкошував не в тім, що було сильне, динамічне в західній цивілізації, лише конче те, що вже скаменіло, знепорушніло, звигідніло, зміщанилося"38.

Щоб стати суб'єктом, а не об'єктом історії, провінцію передусім треба перемогти в собі. "Коли ми були "західники", то вже конче з латинізацією обряду. Коли "москвофіли", то силоміць вбивали в антиколективістичний череп нашого мужика – комуну або есерівщи­ну. Ні одні, ні другі не мали волі перемогти в собі провінцію, не мали віри в право творити своє власне, поставити над своїми деталями своє універсальне, навпаки – пристосовували їх до чужого"39.

В чому ж полягає дійсна трагедійність української історії та літе­ратури? – У невмінні добачити силу натури героя, її пристрасність та індивідуалізм. Критикуючи радянський фільм "Тарас Шевченко", Донцов пише: "Драма "Шевченка" се драма розтоптаного по дорозі робака. Його б'є мачуха, б'є дяк, б'є фельдфебель, але не як ворожу силу, не як того, хто носить в собі ворожий їм світ, (...) а просто так: подібні муки зазнавав не тільки Шевченко, а й всякий сирота, всякий солдат. (...) Конфлікт героя з окруженням в драмі повинен бути до­бровільний, спрагнений ним, органічно випливаючий з його настав­лення, не припадковий"40. Герой творить дійсність, долає перешкоди і перемагає, а не стає рабом обставин.

Правда – у пристрасті, у прагненні свободи, у вірі в перемогу. "В сім розбраті між жагучою потребою віри і раціоналізмом, між чин­ним протестом, який мусив топтати все дочасне і пактувати, як Шев­ченко, з "гадом", і безсилою людяністю, яка не позволяла в своїм імени на такий протест, – і є трагедія нашого гуманітаризму взагалі і Франка зокрема. Всі нові правди несли з собою на місце старої віри і гнету – новий фанатизм і нове творче насильство. (...) Вирватися з проклятого льоху, де нас зіпхнуто, на вільний світ вільних націй. За те, що він вказав нам сю мету і проголосив незаперечне право до сього, лишиться Франко серед тих, яких з вдячністю згадуватиме вільна колись нація, – на однім з перших місць"41.

Михайло Наєнко називає Донцова "літературним критиком укра­їнської діаспори"42. Хоч у 1922-1939 роках голова вістниківського кола постійно жив і працював у Львові. Тоді все українське духовне життя так чи інакше розвивається під значним впливом духу акти­візму, що його формували ЛНВ ("Вістник") та його головний редак­тор. У літературному огляді 1937 року Аркадій Животко писав: "Звертаючи увагу на основний характер творчости в українській літе­ратурі поза СССР останніх часів, за винятком небагатьох випадків, можна спостерігти те спільне всім трьом галузям її, що прислу­говується до формування підстав українського визволення. Це бадьо­рість, відданість, певність. Є це відповіддю на ту невідрадну дій­сність, в якій примушена ще сьогодні перебувати українська нація"43.

Дмитро Донцов прийшов до критики і літературознавства не так із самих зацікавлень літературою, як з потреби створити загальну кар­тину українського духовного життя і впливати на нього. Літератур­ний процес вже традиційно був спільною трибуною для українських інтелектуалів, які в умовах бездержавності не могли знайти відповід­ного вираження в інших гуманітарних (і не тільки) галузях.

Оглядаючи українські літературні журнали 1922-1923 років поза межами СРСР, Олесь Бабій без належного пієтету згадав "Веселку", в якій тоді друкувався Євген Маланюк: "Але зміст журнала бідний, аж надто бідний, безбарвний, блідий, нічим не подібний до барвистої веселки"44. Маючи на увазі величезні завдання української інтеліґен­ції поза радянською Наддніпрянщиною, він підкреслює її розпороше­ність і провінційність: "І тільки безпощадна критика зможе очистити атмосферу, в якій дусяться молоді поети, у яких є дійсна іскра Божа. Коли ж порівняти еміґрантські журнали з журналами, що виходили й виходять там за Збручем, то приходиться признати, що Піємонтом духового життя був, є і буде Київ. У тамошніх поетів багато кривлен­ня, незрілости, студентських революційних вибриків, але там чується живий нерв, там чується голос рідної землі. Там цвіте справжнє дерево українського духа, а тут – тільки зів'яле листя, відірване бу­рею і закинене в куток життя"45.

Ображений Маланюк звертається до Донцова через статтю "Pro domo sua" у "Веселці": "І звертаємося тому, що прізвище це нам дуже й дуже багато промовляє; тому що прізвище це (тобто Дмитра Дон­цова – С.К.) є для нас символом майбутньої української інтеліґенції, символом того, що є кращого й ліпшого, чинного й розумнішого се­ред неї нині; тому що ми вірили в спільний з власником цього пріз­вища напрямок і вважали себе (по ідеї) за часточку, за галузь тої діяльности, яку проводить ЛНВ"46.

Виправдовуючись, Дмитро Донцов зазначає, що ніколи "не спеція­лізувався на справах літературної критики"47. Тобто він приходить у літературознавство через ідеологію. Так само суто ідеологічною ви­глядає естетична парадигма протиставлення "Європи і Просвіти". Дмитро Донцов дискутував у цих рамках, але тільки "з приводу", оскільки його власна естетична концепція передбачала глибинну пе­реконаність у правдивості власних ідеалів, інтуїтивне розуміння складних перипетій життя. Цю дилему він розуміє радше як "Європа чи Росія?", що у свою чергу вимагає відповідного позитивного на­світлення поняття Європи.

4.2. Націоналізм і ґотика. Українська есеїстика

Естетична система Дмитра Донцова будується на жорсткому про­тиставленні двох першопричин життя, Добра і Зла. Цим вона спорід­нена з християнством. Стати по боці Добра для того, щоб перемогти Зло – ось головне завдання інтелектуала, який розглядає життя і мис­тецтво як містерії, що в них він бере участь. Відповідно національні цінності відносяться до Добра, все, що проти України – Зло. Дмитро Донцов також не поділяв релігійного фаталізму, коли все повинно за­лежати від волі Господа. Одна справа Божий промисел, а зовсім інша – людське прагнення до його здійснення. Божа воля не може бути прикриттям і виправданням людської нікчемності.

Європу Дмитро Донцов сприймав передусім в її середньовічній традиції. Тому ґотика, як ідеологія Середньовіччя, як сама визначе­ність, лягла в основу естетики вістниківців. Уособленням цієї естети­ки в українській літературі для Дмитра Донцова була Леся Українка. "Письменниця, яку назвав Франко одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для покоління, для якого відвага, завзяття, воля – всі мужеські чесноти повинні були б стати конечними, коли воно хотіло встоятися в тій страшній заверю­сі, що несподівано впала на нього. Як се сталося?"48. Донцов вважає, що для свого покоління вона була людиною Середньовіччя, з якого Україна вийшла і ще не повернулася, маючи на увазі захоплення но­вими фанатичними ідеологіями міжвоєнної доби ХХ століття.

"Вона жила і ділала в добу, у колиски якої стояла сумна постать великого плебея – Руссо. В епоху, що на місце невидимого Бога поста­вила реліґію розуму"49. Саме всевладність розуму захоплювала укра­їнських інтелектуалів драгоманівської генерації, проти чого виступав Дмитро Донцов. Натомість "вона вірила, що народ кориться скорше своїм пристрастям, як своїм інтересам, і хотіла, щоб так було"50.

Леся Українка залишилася незрозумілою для сучасників. Вона жила не дріб'язковим сучасним, а великим – минулим та майбутнім України. "Пробуджена туга людського "Я" за чимось великим, що довго приду­шена таїлась на дні душі, вибухаючи раз на кілька сот років, тоді коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи пізніше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скорше зрозуміли б. Та майже ніхто з її сучасників не відчував тої бурі, якої так пристрасно прагнула вона"51.

Відповідно, інтерпретуючи джерела такого наставлення Лесі Українки, Дмитро Донцов апелює до естетики ідеалістичного Се­редньовіччя, втіленого у ґотиці. "Поетка рвалася із свого спокійного і зрівноваженого середовища в ту повну поезії епоху, котру ми нази­ваємо "темним Середньовіччям", або в часи античного світа"52. Ан­тичний світ тут символізує не певну естетику та ідеологію, але люд­ські чесноти – шляхетність, визначеність і послідовність.

Саме у вигляді чистого ідеалізму і романтизму Донцов сприймає Лесю Українку. "Сю мораль активізму, апологію афекту, неприєднану філосо­фію віруючого, що кождої хвилини, як жовнір перших каліфів або маль­тійський лицар, готов був пролляти кров невірних – внесла вперше до нашого націоналізму поезія Лесі Українки"53. Від такої мистецької естети­ки лише один крок до відповідної політичної ідеології. "Кров проллята в боротьбі – лише має викупляючу силу для нації і ідеї"54.

Дмитро Донцов долучає Лесю Українку до своєї глобальної дилеми протипокладення Добра і Зла. Вона "вірила в таємну лучність двох бігунів: добра і зла, в їхнє взаємне доповнювання, їх містичну взаємну залежність"55. Письменниця не народилася такою, але прий­шла до розуміння цих вічних істин. "Колись і її вабила інша муза, "легка, прозора, блакитна і невиразна як мрія". Колись "братняя лю­бов була її "наставниця єдина", але її – "любов ненависті навчила"56. Цей факт символізує, що шлях до своєрідного національного навер­нення відкритий і ним може пройти кожен, хто прагне долучитися до містерії життя і мистецтва, також життя мистецтва і мистецтва життя, оскільки це, в принципі, те саме. "Вона не конкретизує змісту емоцій, і сим її поезія наближається до музики"57.

Принагідно зазначимо, що ґотика доволі часто асоціювалася з му­зикою – не лише в Донцова. "Застиглою музикою" називав її Шел­лінґ, "мовчазною музикою" – Ґете. Цікаво також, "саме у ХIII ст., од­ночасно з остаточною перемогою ґотики над романським стилем, на зміну унісону до французької музики приходить складне бага­тоголосся"58, що свідчить про естетичну глибину й поліфонію ґотич­ної визначеності.

Тут Донцов долучає Лесю Українку до свого розуміння людського волевиявлення як частини загальної волі, що урухомлює світ і все­світ. "Сенс мав для неї лише абстрактний, незалежний від конкрет­ного змісту, від мети, від вихідної точки – великий порив душі до чину, до руху, до виявлення себе і глорифікація сього первісного елементу життя"59. Ці погляди формувалися у вигляді відповідної інтерпретації Шопенґавера і Ніцше.

Романтизм Лесі Українки у Донцова – це виключно вияв націо­нального почуття. "Її поезії се був крик нової нації, що нарешті відзи­скала в собі абсурдну, спонтанну волю до чину, ентузіязм morituri і фанатичну віру в велике чудо"60. Навіть поетика в Лесі Українки служила ідеології. "Всі сі засоби її техніки: віддавання не актів, з якими лучаться емоції, а самих емоцій, підсвідомих рухів душі; не змислових вражінь, а душевних переживань, нарешті – зображення почувань в руху, не в їх статиці, а в динаміці з усіми згаданими щойно ориґінальними способами, уживаними для осягнення сього ефекту – всі сі засоби сполучені в цілість, дають систему майже геніяльної техніки. Для неї ся техніка була логічно конечною, бо розуміти світ як волю – значить розуміти його як рух, як те, що стає"61.

Згідно з романтичними принципами, життя Лесі Українки тлу­мачиться Дмитром Донцовим як органічне продовження її поетичної діяльності. І навпаки. "Кажуть, що Леся Українка вмерла на сухоти. Думаю, що се неправда, або не ціла правда. Бо се за смішна назва на ту хворобу, що жерла її. Вона вмерла від того внутрішнього вогню, що гонив її до чину, тоді ще нездійснимого, – сю маленьку жінку з душею скованого Прометея"62.

Романтик не дивиться на мистецтво збоку, а живе ним і в ньому. "Тому була її поезія щастям, а не насолодою ним"63. Леся Українка була чи єдиним романтиком (у Донцова це те саме, що єдиним націо­налістом) на тлі пануючого тоді лібералізму і позитивізму. "А може не розуміли її тому, що не було в неї того сентименталізму стомлених душ, що тягне так до себе слабкі натури?"64 Її передбачення справ­дилися. "Часи, що вона виглядала, наступили по її смерти. Кривава заграва розіллялася по лісі, а серед темних кущів блимнули дикими вогнями вовчі очі"65.

Жіночим образам належить особливе місце у творчості Дмитра Донцова. Леся Українка, Олена Теліга, Жанна д'Арк, Марія Башкір­цева, Олена Пчілка співзвучні багатьом його порухам душі й есте­тичним викладкам. Це свідчить про велику гнучкість та емоційну на­повненість естетичної концепції Дмитра Донцова.

Жанна д'Арк, як справжній романтичний герой, самотня у своїй обраності. Вона протиставляється юрбі, що живе інстинктами, а не ідеалами і тому піддається маніпулюванню. "Для історика епопея Ор­леанської Дівчини невичерпне джерело спостережень і аналогій. Для психолога і соціолога є вона цікавим матеріялом для актуальних знову теорій про "героя і юрбу", багатою ілюстрацією старої як світ і вічно нової трагедії новатора серед старої ієрархії. (...) Легенда, витворена в поезії"66.

Вона гине за майбутнє вільної Франції. "Але згинувши, вона пе­ремогла. (...) Історія в суті річи є незмінна. Завше мечуться люде, спонукані тими самими пристрастями, завше боряться за те саме: за право бути вгорі. Завше від змагунів жадає життя тих самих чеснот, завше карає ті самі промахи і хиби. Се вічний закон людського життя і людської боротьби"67.

Жанна д'Арк виступає як персонаж героїчної історії. Це приклад національної пристрасності і пристрасності взагалі, без чого є неможли­вою національна література. У Донцова вона немов відтінює недоліки української літератури. "Помилкою було б твердити, що не було у нас і нема тих провідних вогнів. Та на загал – коли великі типи світової літератури (разом з її проблемами) захотіли б себе розглянути в дзеркалі нашого письменства, то побачили б хіба свою карикатуру. Неначе той кіновий неборак, що нагло опинився перед – видовжуючим або роз­тягуючим кривим дзеркалом: він не пізнає самого себе, а глядачі захо­дяться сміхом. Таке криве дзеркало і є наше письменство"68.

Олена Теліга також – "це тип, історичний тип жінки провідної верстви України"69. Вона виступає у Донцова лише як письменниця та історичний діяч, без жодного побутовізму й натяку на особисте життя. Вона насамперед – герой своєї нації. "Спокуси життя? Це були наївні рожеві мрії молодости"70. Навіть любов з такого погляду має інший вимір. "Що таке любов? Це великий стимул героїчних душ, який дає їм твердість іти крізь всі перепони, крізь терпіння, всі розчарування і зневаги, крізь всі спокуси"71.

По суті, те, що Донцов написав про Олену Телігу було розши­реним тлумаченням присвяти: "Цим твором, присвяченім Поетці вог­ненних меж, хочу дати вираз почуттю глибокої відданости й подиву для Поетки Наддніпрянської України, яка – крім Лесі Українки – не знає собі рівної шляхетністю форми й глибиною змісту. Хочу здвиг­нути "пам'ятник нерукотворний" блискучій і вірній співробітниці "Вістника", якою мене лучили роки боротьби за спільне "вірую". Хочу відслонити містерійну суть її поезії, її дух, такий рідний вели­ким традиціям Київської Землі, з якої вийшла; який кличним дзвоном гудітиме в серцях тих, що їх взивала на шлях героїзму і посвяти"72. Високість стилю вказує на ґотичну природу спостережень.

Тільки через яскраву індивідуальність прийде новий дух в українсь­ку літературу. Це головний принцип мистецтва і головна ознака євро­пейськості мислення. "Людина мусить виробити собі власне чуттєве від­ношення до окруження, мусить чогось хотіти, щось поборювати, щось кохати і щось ненавидіти, щось похваляти і щось осуджувати. І то гаряче і пристрасно, аби було видко, що се щось палить їй мозок і серце. Так, як бачимо се в Шекспіра, Софокла, Ґете, Молієра"73.

Хотіти, прагнути і здобувати. "Коли новими талантами увірветься ота нова релігія в нашу літературу, тоді перестане бути остання кривим дзеркалом. Тоді стане вона чистим, простим, може страшним, але прекрасним дзеркалом – життя"74. Справжній художник стоїть "віч-на-віч з Всесвітом"75.

Романтик, також націоналіст, іде назустріч небезпекам. Він не хо­вається від життя, а прагне змінити його. "Такою ідеєю є не резиґна­ція, а прийняття життя. Для цеї ідеї біль не є вже арґументом проти життя; бо перетворює вона його не в апатію, лише в енергію, в бажання зробити послушнішим своїй волі світ; бо для цієї ідеї життя є тим гарніше, чим тривожніше. З тієї ідеї черпає мистецтво і свій патос, і внутрішній вогонь, і навіть тепло, отой "голод" і "спрагу жагучу", а з серця й слова – робить "молот"... Є то ідея витиснення на зовнішніх речах поета печати нашого Я, вічно прометеївське в нас. Лише луна цієї ідеї надає блиску великим літературам. Коли наша література до них ще не належить, то власне тому, що досі не може побачити в Прометею нічого, крім шарпаної печінки, над якою треба заводити. Ідея, про яку я говорю, це ідея естетики здорових людей, яку я протиставляю естетиці травоїдів"76.

Це вже апелювання до Освальда Шпенґлера, який був великим авторитетом як для Донцова, так і до Хвильового. У трактаті "Присмерк Європи" він визначив естетичну сутність ґотики. Шпенґ­лер вводить поняття "фавстівської людини", за ім'ям головного героя поеми Ґете "Фауст", яке бере на озброєння Дмитро Донцов. "Перед поглядом фавстівської людини весь її світ являється як рух до якоїсь мети (...). Жити означає для неї боротися, долати, досягати"77.

Шануючи цього мислителя, Донцов не сприймав Шпенґлера без­думно, на рівні гасел. Завдяки своєму іронічному й критичному мисленню, він завжди мав власний погляд на речі. "Тим часом Дон­цов застерігався, як це він з'ясував Кленові в листопаді 1933 року: "Щодо Шпенґлера... я не цілого Шпенґлера приймаю. Шпенґлера – автора "хижаків і травоїдів", Шпенґлера – погромцю "фелагства" і т.зв. "пролетарської революції" – приймаю без застережень. Але ін­шого – не зовсім. По-перше, ніяк не можу писатися на його беззасте­режливу критику Англії, яку (Англію) я уважаю за найкращий витвір теперішньої цивілізації"78.

Для Дмитра Донцова "фавстівська людина" і ґотика – це європей­ські символи визначеності на шляху до мети. Людина не свята. Го­ловне для неї не прагнення абстрактної, відстороненої святості. Жити, а, отже, – здобувати і перемагати – ось її призначення. "Ось що сказав автор "Фавста": "Той, хто ділає, завжди без совісти, ніхто не має совісти окрім того, хто лиш споглядає", або "міркує", як сказав Шевченко. Він прокляв се міркування, що ж дивного, що в погоні за великою надією, дійшов він до ґетівської "безсовістности"? Ся "амо­ральність" позволила йому перебороти наш жовто-блакитний жаль і жах перед тою силою, "що прагне завше зла, а все творить добро", ся його "фавстівська" філософія вічної напружености, вічного горіння, упоєння чином, рухом, іноді лихом і злом, переможенням, само­утвердженням і розростом, яка його вивела поза тісні рамки офіціяль­ного українства, помогла перемогти той "безлад волі", на який терпів його і терпить наш вік, дала змогу цілим серцем приліпитися до того другого бігуна людської душі, активного і сильного, без якого мертве життя, сотворити свою естетику, поставити на місце гармонії дра­матизм, а на місце мертвої краси – велике і величне, понурий демо­нізм, такий гарний, як ніколи не була і не є гарна жадна "звуколірна" й "рожевосяйна", "людяна" краса перед віком постарілого українства. Можна побажати, щоб відновлення культу Шевченка остаточно зму­сило до мовчанки тих "золотосерединників", через яких духовних предків самохіть тікав з України її великий вигнанець"79.

Світогляд Тараса Шевченка для Донцова має цілком ексклюзивне й ґотичне значення. "Він був потрійний вигнанець: вигнанець зі світу утіх і любови, бо мов Данте, до кінця днів даремно гонив за своєю Беатрічею; – вигнанець із рідного краю з волі всесильної Росії, і – вигнанець самохітний, бо ще перед засланням, ще з туманного Петер­бурга, писав він: "А в Малоросію не поїду, цур їй, бо там окрім пла­чу, нічого не почуть", бо "там чортма людей"80.

Шевченко виступає у Донцова виразником цих "ґотичних" українсь­ких традицій, коли вчинками керували серце, а не розум. "Але він був сві­домий таємничої ваги зла в світі. (...) Правда в нього – не пасивно-несхоп­на просто-правда, лише активно-заперечуюча "правда-мста", яка все з'яв­ляється одна в двох лицях, мов ті близнята, з яких "один буде, як той Ґонта, катів катувати", а "другий буде катам помагати"81.

Студіюючи Шпенґлера, Олег Баган вказав на невмирущість цих ідей для європейської культури: "Ми будемо розуміти ґотику як ве­ликий стиль, макростиль в культурі, в літературі зокрема. Стиль, що проіснував в европейському мистецтві тисячу років, незважаючи на всю специфічність художніх тенденцій певних періодів. Стиль, що виформував праоснови европейського естетичного світовідчування і був його домінантою, часом залишаючись ніби в тіні, невидимим і неусвідомлюваним: "Романіка, ґотика, ренесанс, барокко, рококо є лише ступенями одного й того стилю" (О.Шпенґлер).

Тепер підсумуємо ознаки стилю ґотики з наближенням до літератури. Як ілюструє в своєму трактаті численними прикладами Освальд Шпенґлер, найвиразніше "ґотичним" письменником є той, для кого: світ є безмежною просторовістю, яку він прагне охопити, аж до космічности; творчість стає невгамовним устремлінням Духу і Волі; домінуючою темою є оспівування, культ лицарства та героїки, вічного пошуку і вічного самоствердження, для якого життя – це трагедія, туга за Ідеалом, за Гармонією, це вічна боротьба за його вдосконалення, сповнена глибинного драматизму, великих при­страстей і падінь; водночас це велике переживання Бога, постійна розмова з Богом, це колосальний моральний самоаналіз і співвіднесення себе до Вищого Імперативу; він – самітник, великий індивідуаліст, він постійно сам складає гімни великим Індивідуумам, Героям і Мученикам, тому евро­пейська література, як жодна інша література світу, буквально переповнена незчисленними образами самітників і борців, аскетів і завойовників, грішників і шукачів істини, але завжди Постатей і Особистостей; для евро­пейського письменника матеріяльний світ є примарним, він інтерпретує його через абстракцію, через трансцендентний порив в безсмертя, він розчиняє його в безсмертному"82.

Своїм антираціоналізмом ґотика ідеологічно споріднена з Бароко (після Відродження) та романтизмом (після класицизму). Дослідни­ки83 відзначають, що за доби Відродження ґотика була відкинена як "варварський" стиль. Вазарі писав: "У цих будовах, яких так багато, що світ зачумлений ними, двері прикрашені колонами тонкими й скрученими подібно гвинтові, котрі ніяк не можуть нести наванта­ження, яким би легким воно не було. Так само на всіх фасадах й інших прикрасах вони ліпили чорт зна які елементи один на другий із стількома пірамідами, шпилями й листками, що вони не тільки всто­яти не можуть, але здається неймовірним, щоб вони взагалі могли що-небудь нести, такий у них вигляд, ніби вони з паперу, а не з каме­ня й мармуру. І у витворах цих влаштовували вони стільки виступів, розривів, консолей і завитків, що позбавляли свої речі будь-якого співвідношення розмірів, і часто, нагромаджуючи одне на друге, вони досягали такої висоти, що верхня частина дверей сягала у них даху. Манера ця була винайдена ґотами, бо після того, як були зруйновані стародавні будови і знищені архітектори, ті хто залишилися серед живих, почали будувати в цій манері, виводячи склепіння на стріль­чатих арках і заповннючи всю Італію чорт зна якими спорудами, а оскільки таких більше не будують, то і манера їхня зовсім вийшла з ужитку. Порятуй, Боже, будь-яку країну від однієї думки про витвори подібного роду, таких безформенних у порівнянні з красою наших будов, що навіть не заслуговують на те, щоб говорити про них більше, ніж сказано"84.

Критика Вазарі спрямована передусім на "ґотичну манеру", на творчі методи художнього втілення в ґотичному мистецтві. Ґотика сприймалася людьми доби Відродження не самостійним завершеним стилем, як її почали розуміти в Новий час, а як "стару манеру" художньої творчості, комплекс застарілих засобів майстерності. Головне звинувачення мистец­тву Середніх віків, яке висувалося за часів Відродження, – ніби-то відмова Середньовіччя від природи, що сприймалося в добу гуманізму як прояв невігластва. Леонардо да Вінчі також різко критикував творчий метод художників того часу, говорячи, що після римлян вони "наслідували один одного і весь час штовхали це мистецтво до занепаду"85. Тому він називає середньо­вічних майстрів онуками природи, а художників Відродження – її синами. Хоч багато творчих прийомів, які відносяться до Середньо­віччя, продовжували своє існування, сама сутність творчого методу се­редньовічного митця, що орієнтувався у своїй роботі на зразки, а не на безпосереднє спостереження природи, вже належала минулому, разом із середньовічною символікою і всім пов'язаним з нею способом мислення.

У жодній іншій галузі творчої діяльності доба ХП-ХШ століть не виявила себе з такою повнотою і яскравістю, як в архітектурі. Стало традицією називати ґотичні собори – найбільші монументальні ви­твори того часу – "енциклопедіями" ґотичної доби і "дзеркалом" ґо­тичного світу. В ґотичному мистецтві концентрувалися всі прояви інтелектуального і духовного життя епохи. В ньому ідеальні уявлен­ня Середньовіччя про Всесвіт, історію та людство нерозривно пов'я­залися з простими і конкретними вимірами щоденної реальності.

В цілісному художньому образі об'єднувалися всі надії, устремління та ідеали доби. В цьому полягає універсалізм ґотичного мистецтва. Воно було розраховане на розуміння найширших верств населення. Його метою було дати людині просту й непорушну систему уявлень про ото­чуючий світ. Але зображувальна декорація ґотичних храмів не була зви­чайною книгою для неосвічених. В них виразилося притаманне західно­європейському середньовічному мисленню сприйняття світу як цілого, прагнення охопити в гармонійній єдності сутність буття, космос та історію в їх проекції на "безмежну далину" горнього світу.

Ґотичний храм є символом "глибокої побожності, прагнення до небесного блаженства, – ця головна риса середньовічної людини, кот­ра виразилася із зовнішнього боку в стрільчатих вежах, що стремлять у небо, а з внутрішнього – у струнких колонах, що піднімаються до неймовірної висоти"86.

На Миколу Гоголя ґотичний храм справив незабутнє враження: "Вступаючи у священний морок цього храму, крізь який фантастично проглядає різнокольорове світло вікон, піднявши очі до гори, де губляться, перетинаючись стрільчасті сволоки один над одним, один над одним і кінця їм немає, – дуже природньо відчути в душі мимо­вільний жах присутності святині, якій не посміє й доторкнутися зу­хвалий розум людський"87.

Йоган Гайзінґа пише про те, що середньовічне "життя було пронизане релігією до такого ступеня, що виникала постійна загроза зникнення відстані між земним і духовним"88. Для людини тієї доби "відчуття пре­красного стало безпосередньо релігійним переживанням"89.

Думка про ordo – устрій, порядок світобудови, встановлений Богом, що розвивалася у творах Отців Церкви, лежала в основі середньовічного світорозуміння як певний закон, – відзначає К.Муратова, – з яким узгоджувалася вся людська діяльність. Роль митця у цій системі мислення полягала в тому, щоб відбити красу і значення Божественного світопорядку, який одержував постійне підтвердження в теологічних інтерпретаціях середньовічних філософів і богословів. Його творчість перейнята духом християнського спіритуалізму, і його спрямованість у трансцендентальний світ не дозволяє художнику користуватися образами реального світу. Митець виступає передусім як інтерпретатор певної ідеї, якій він дає життя, втілюючи її в матеріалі.

Думка Діонісія Ареопагіта про те, що "для кожного члена ієрархії довершеність полягає у піднесенні та імітації Бога, згідно власної пропорції, також у тому, щоб виявити в собі, згідно своєї можливості, Божественну творчість", була усвідомлена і втілена на Заході у твор­чому й діяльному плані, а не в тому суто умоглядному аспекті, в якому вона розробляється у Східній Церкві.

Ґотика стала найвідповіднішою символікою католицизму, який вимагав від своїх вірних не лише фанатичної віри, але також повної внутрішньої переконаності у власній правоті. "Найвища краса людської природи полягає у блиску знань", – так поетично піднесено Фома Аквінський визначає значення знання у житті людини. Сила като­лицизму полягала не тільки у фанатичній вірі, але також у всебічній переконаності у своїй правоті. В загальній тенденції розвитку христи­янства на Заході, віра не заперечувала знання, а сприяла його розвитку й підкріплювалася ним. Світ – складний і багатомірний. "Фома Аквінат ви­знавав, що прекрасне складається з "певного суголосу різнорідних чинників". Відштовхуючись від суперечності неба і землі, вертикалі і горизонталі, смерті і воскресіння, середньовічна людина сприймала ка­федру сукупно – як образ землі, перетвореної на рай"90.

Ґотика поєднує в собі визначеність і суперечливість – головні ха­рактеристики феномену Європи. За словами Дені де Ружемона, Європа – це "батьківщина творчої незгоди"91. Ці означення, у свою чергу, заперечу­ють думку про засадничий тоталітаризм Дмитра Донцова. Адже він хотів бачити Україну не в уніфікованій, а в багатоликій Європі.

У Донцова ґотика також стає основою активістичної національної міфології, що об’єднує націю в межовій ситуації. На його думку, "са­ме національна міфологія має бути національною ідеологією, завдяки якій нація тільки й буде в змозі вибороти своє місце під сонцем. (...) Особлива роль у створенні національної міфоідеології належить ми­стецтву, насамперед літературі, красному письменству"92.

Думка лише тоді знайде свого читача і вплине на нього, коли вона буде належним чином оформлена. У Дмитра Донцова зміст цілком відповідає формі вислову (і навпаки). Завдяки головному редакторові ЛНВ ("Вістника") в українському інтелектуальному житті поширю­ється мода на есеїстику, – марґінальний, чи, радше, синтетичний жанр, який передбачає інтерпретацію, а не опис різноманітного фак­тажу, відбір насамперед посутньої інформації та, найголовніше – зав­жди за умови наявності яскравої авторської особистості. Родоначаль-ником есеїстики вважається Мішель де Монтень93. Хоч і "Сповідь" Святого Августина94 вже була витримана у цьому жанрі. Це надзви­чайно суб'єктивний жанр. Разом з тим, есей, що вийшов з христи­янської герменевтики, виступає вираженням відповідального самови­раження автора, вимагаючи цільної натури й оригінальної думки.

Тадеуш Бреза писав: "Без неї, без виразно окресленої індивідуальнос­ти читача, без його репліки, немає есею. (...) Монтень був саме таким активним читачем. Нагромаджував матеріяли, сотні окремих речень і фактів, а тоді намагався схопити свої реакції. Не розробляв проте якоїсь системи, не опрацьовував, власне, жодної обраної галузі знань. Плоди такого гарцювання мали іншу природу. Їх смак полягав у тому, що знаходились несподівані сполуки, зв'язки, споріднення, спільності, до яких не дійшло б за допомогою якоїсь іншої методи. Але власне до них вели такі інтелектуальні вискоки, вільні мандри, спроби перейти навпрошки. Має це в світі думки свою вартість, бо служить до відкри­вання несподіваних овидів і перспектив. Є в них щось від пое­тичних метафор, бо так само неочікуваною зв'язкою пов'язуються речі чи спра­ви, яким звичка наказує жити на двох бігунах. (...)

Крізь різні оптики, крізь різні скельця, часто крізь хвилясті посе­редні тканини споглядає есеїст на дані, котрі привернули його увагу. Таким прозорим делікатним методом іноді буває буває своєрідний спосіб мислення. Дозволяє він буденні справи і загальновідомі істини побачити як несподівані і нові. Інші есеїсти дивляться скрізь пережи­ту в почуттях думку. Мандрують з нею в наукові терени. Бо і той менеджер теж навчився чогось в есею. Накладає скельця. Через те будь-який фейлетон бачиться йому як есей. Але ж фейлетон на дру­гий день гине, есей, натомість, триває в часі"95.

Есеїстику можна вважати символом визначеності як способу мислення. Ця риса також характеризує все середовище вістниківців. Вона передбачає прямий ідеологічний зудар у дискусіях. Для націо­налістів дискусія з католиками мала особливе значення, оскільки і перші, і другі відштовхувалися від християнства.

Головний редактор журналу "Дзвони" Петро Ісаїв писав: "У нас зарисувались чітко в останніх роках три табори літературної критики: ліберальний, католицький і націоналістичний. Ліберальні рецензенти беруть під увагу тільки зовнішні, формальні літературні засоби твор­чости, поминаючи зовсім внутрішню вартість і красу творів – їх зміст, мораль, національні творчі елементи, а навіть лянсуючи літера­турне безсвітогляддя. Католицька ж і націоналістична критика згідні в тому, що формальні мистецькі засоби це щоправда конечна, але ще не вистарчальна умовина доброго літературного твору. Зміст, світо­гляд, ідеологія, психічне наставлення, глибина й ширина думок та переживань, хвилювання душі, припливи й відпливи волі, а за тим і змагань героїв – остаточно рішають, хоч не про літературність, то проте про добрість, позитивну вартість творів. Різниця між двома останніми тільки в самих ідеологіях. Для католиків позитивний твір це згідний з католицьким світоглядом, а для націоналістів – з націо­налістичним, більше чи менше спертім на ніцшизмі. Проте є багато площин, а через те і творів, щодо яких католики й націоналісти можуть найти спільну мову, дарма, що їх ідеології у багатьох точках сильно розходяться та виходять із зовсім інших заложень"96.

Отже, націоналістичне й католицьке середовище погоджувалися в точці національного романтизму й розходилися в розумінні морально-етичних питань. Якщо мова йде про справедливість, то вона, з христи­янського погляду, повинна бути однаковою для всіх. "Звідкіль не підхо­дити б до того питання, все повернемо до вродженого нам почуття справедливости, на яке зрештою часто покликуються і неонаціона­лістичні провідники, але... тільки у відношенню до себе"97. Донцову закидалося ніцшеанство як аморальність та різновид атеїзму. Проте тут же ствердимо синтетичну багатоаспектність донцовського націоналізму. Ця ідеологія виступала скріплюючим чинником між різними українсь­кими інтелектуальними середовищами. Дмитро Донцов звертав увагу на те, чого в українському духовному і політичному житті бракувало, а це, в свою чергу, стимулювало реакцію відповідного середовища. В тому числі і Української Греко-Католицької Церкви.

Петро Ісаїв відзначає, що "католицький патріотизм спирається всеціло на признанню одного надприроднього Абсолюта і Його Волі, що всім управляє. Модерні ж націоналісти такого Абсолюта часто не признають; рішальним абсолютом в них у людських вчинках є власне "я", власне "хочу", одиничне чи збірне у формі держави, нації, раси. Якщо ж Надприроднього Абсолюта вони не заперечують, то проте не вважають Його своїм моральним законодавцем. Не заперечуючи Його нераз в царині метафізичній, все таки відкидають його в площині етичній. У цій точці якраз доходить до найбільших сутичок і боротьби обох ідеологій"98. Всі люди рівні перед Богом, інакше мова не може йти про християнство.

Дмитро Донцов проповідує український націоналізм як різновид войовничого католицизму, з його ексклюзивністю, визначеністю та ідеалізмом. У книгозбірні "Вістника" під псевдонімом Д.Варнак він видає книжку "Кардинал Мерсіє", до якої Петро Ісаїв поставився з прихильністю:

"Одначе в практиці модерні націоналісти часто еволюціонують, зрікаються своїх теоретичних скрайностей і пересуваються щораз то більше на поле органічного світогляду, визнають католицький світо­гляд природнім і стараються з ним найти спільну мову, як це бачимо на італійськім фашизмі. Потягнення натомість гітлеризму були різні, одні заповідали пересунення в напрямі органічного, а другі, особливо останні, в напрямі матеріялістичного світогляду. В котре русло гітлеризм остаточно увіллється, покаже майбутність.

Подібні хитання і пересування бачимо і в українськім націоналіз­мі, який проповідує Донцов, на що могло б вказувати якраз видання книжки про Мерсіє. Нам справді приємно, що можемо спокійно пору­чити всім читачам книжечку Д.Варнака, видану видавництвом (кни­гозбірнею "Вістника"), з яким ми часто змушені полемізувати в світо­глядних справах. Виданням тієї книжечки виконав Д.Донцов діло, яке давно слід було зробити католикам, коли ті проблеми стали в нас актуальними. Але тією книжкою одночасно Д.Донцов показав непро­ходиму безодню між своїм "Націоналізмом" і партіотизмом Мерсіє, під родство з яким Донцов часто підшивався. – Земля і небо – ось відношення поміж обома ідеологіями.

Одначе книжка про кардинала Мерсіє є одночасно бичем для всіх католиків, що католицизмом прикривають своє безділля, квієтизм, пасивність (...) Ні! – каже до них бельґійський кардинал. – Католи­цизм це активність, це вияв найбільших зусиль і жертв, щоб побороти лихо і поліпшити умовини життя своїх сучасних і грядущих ближніх. Книжка про кардинала Мерсіє показала модерним націоналістам, скільки в них погублених і незгідних з християнством ідей; так, але водночас кинула вона теж грізне memento, що бездільні католики без святого вогню не є справжніми католиками"99.

Тобто українські католики напередодні другої світової війни стояли найближче до естетичних та ідеологічних позицій українських націо­налістів. Це була передусім активістична позиція, спрямована на духов­ну, ідейну та військову мобілізацію нації. "Та чи можуть правдиві като­лики байдуже всьому тому приглядатися й ждати щойно Божої кари?"100 Ця близькість зокрема засвідчила національну органічність та етичну витриманість доктрини українського націоналізму.

Донцов прагнув вивести українське думання з духовного фарвате­ру Росії. Для цього потрібно не тільки усвідомити свою нерозривну і природню єдність з Європою. Мова йде про єдність з традиціона­лістською ідеалістичною Європою, втіленою в ґотиці. "Жодний ро­сіянин не горів такою сатанинською ненавистю до Европи, як Досто­євський. І жодний росіянин не є в тій Европі так шанований (особли­во тепер), – як Достоєвський. Смутний доказ занепаду відпорної сили деяких кругів західньої інтеліґенції"101.

Треба поглянути на Європу власними очима. Адже існує не біль­ше як "дві естетики і дві етики. Західня (Конан Дойлівська, Бальза­ківська, Шпенґлерівська) і Східня (Толстовська, Тихонівська)"102. То­ді як "у нашій воєнній белетристиці, за рідкими виїмками, нема ду­шевного напруження тих авторів, їх непогамовности. Течуть наші ро­мани як спокійна річечка відсвіжених далеких споминів... В кожній емоції, в кожній події можна класти натиск на активну й пасивну сторону переживання. У нас – здебільшого кладеться на ту, другу. А моттом до тих воєнних романів можна було б взяти слова: "Під білою березою козаченька вбито, той чи інший варіянт Вічної Пам'яти"103.

Донцовські естетичні критерії не були виключно ідеологічними. Донцов визнає, що "є сі винятки серед т.зв. "фашистів", серед тих, ко­го називаю неоромантиками... Є винятки і серед комуністів. (Хвильо­вий, Підмогильний, Бажан). Не уважаю за такі лихі й деякі речі Тудора. Але кажу, це винятки"104. Неоромантики тут – це популярні тоді вістниківці, коло яких, однак, не було таким широким.

Так само вістниківська, зокрема донцовська, визначеність цікава для нас не своїми конкретними оцінками, а, так би мовити, з методологіч­ного боку. Несприйняття Дмитром Донцовим таких літераторів, як Іван Нечуй-Левицький, Лев Толстой, суспільних мислителів типу Михайла Драгоманова та інших, ще не дає нам підстав для їхнього бездумного заперечення чи схвалення тих, кого підтримував Донцов. Секрет мето­дології визначеності передусім полягає в акцентації певних моментів, зосередженні уваги на одному з метою повного відкинення іншого. Нація, що бореться, рухається до перемоги просто. Вона робить свій ви­бір і відстоює його. Ми повинні зацікавитися пристрасністю Дмитра Донцова, а не шукати в його викладках готових рецептів для наших ситуацій і нашого часу. У цьому випадку ми засвідчимо власну неспро­можність до самостійного мислення.

Микола Ільницький також вважає, що "ідеологізація літератури у статтях Д.Донцова не виводить їх за рамки літературного процесу, позаяк, по-перше, його ідеологічна, ширше – історіософська концеп­ція багато в чому базувалася на літературному матеріалі, а по-друге – його погляди на літературу, інтерпретація багатьох тогочасних куль­турних явищ мали вплив на літературний процес, викликаючи гостру полеміку не тільки з боку представників комуністичної організації, а й "безсвітоглядно" естетичної (М.Рудницький) та католицької кри­тики (М.Гнатишак)105.

Вирішальне значення для зрозуміння "ґотичної" естетики Дмитра Донцова має врахування тих історичних умов, в яких відбувався український літературний процес міжвоєнної доби. "І все ж мають ра­цію ті дослідники, – пише Микола Ільницький, – які вважають, що "вістниківство" відіграло важливу роль у розвитку української літера­тури та громадсько-політичної думки на західньоукраїнських землях та в еміґраційному середовищі міжвоєнного десятиліття. Крім цього, ідейно-естетична боротьба цього періоду була важливим стимулом бурхливого літературного розвитку на теренах, де продовжувалися у нових умовах ті процеси, які на великій Україні були обірвані ста­лінськими репресіями. Діяльність Д.Донцова в ролі редактора та пуб­ліциста була спрямована на виховання "невгнутого" характеру поко­ління борців за національну державу. Його ідеї мали великий вплив на молодь, яка згодом стала ядром ОУН та УПА. Вони були суго­лосні з добою, коли, перефразовуючи Є.Маланюка, "над світом сяяв хрест меча", і для боротьби з ворожою силою треба було гартувати волю, а не інтелект, діло, а не слово, що, зрештою, декларували пое­ти-"вістниківці". Львівський період Д.Донцова був апогеєм його творчого піднесення як публіциста і літературного критика"106.

Ґотична естетика невіддільна від романтизму та від ідеології й по­літичної практики українського націоналізму. За висловом Олега Багана, "українська культура міжвоєнних десятиліть створила справ­жній "вибуховий" феномен духового виживання нації в устремлінні осягнути вершини"107.

Воля накинути себе окруженню, яка є істотою "фавстівської" культури" і є тією правдою, яку бачив Дмитро Донцов і яку хотів пояснити своїм сучасникам. "А тим часом ніщо, лише ся воля натхну­ти великим власним ідеалом західні форми нашої культури, в актив­ній боротьбі з усіма ворожими впливами зробить нас з провінції на­цією, яка ані боятиметься вже Сходу, що посягає на її душу, ані Заходу, що її хоче використати лише для себе"108.

Таким чином, ґотика виступає однією з головних підстав есте­тичної доктрини Дмитра Донцова. Своїми християнськістю вона кон­кретизує романтичну основу українського націоналізму, рівною мірою віддаляючи його від тоталітарних доктрин міжвоєнної доби та від лібе­рального постмодернізму, який ідеологічно сформувався після другої світової війни. Ґотична природа донцовської концепції також є ознакою європейського походження (консерватизм і традиціоналізм) українського націоналізму, окреслюючи його міжнародне значення. ґотика має універсалістський характер, поєднуючи визначеність і лю­дяність, стаючи одночасно ґрунтом для міжнаціонального діалогу й ідеологією відстоювання власних інтересів. Це естетика ієрархії, інди­відуалізму і пристрасті на тлі вічності, що розуміється як Бог.

4.3. Козацьке Бароко

Тоді як сучасна західноєвропейська людина формувалася за доби ґотики, з її розумінням ієрархії та правовою свідомістю, сучасна українська людина формувалася за індивідуалістичної доби Бароко, що історично співпала з козаччиною, часами найбільшого піднесення українського духу. Іншими словами, Бароко є українською ґотикою. Хоч тут майже відсутня ідея ієрархії. Можна вести мову про специ­фічно український феномен, що має назву українського або козаць­кого Бароко. Дмитро Донцов і вістниківці апелювали до ґотики й до української традиції. Таким чином, у нас є всі підстави ототожнити саме це розуміння традиції з козацьким Бароко, яке також увібрало в себе багато відмінних рис попередньої, князівської доби та залишило потужну спадщину на майбутнє. Хоч у Донцова практично нема мови про Бароко, він посилається на діячів героїчної козаччини, на Григо­рія Сковороду тощо. Особливого значення традиція набуває в книзі "Дух нашої давнини" (Прага, 1944). Тому при дослідженні питання української традиції у творчості Дмитра Донцова, на проблему можна також поглянути "збоку", від рис і особливостей самого Бароко.

На відміну від ґотики, це доба визначеності й синтезу одночасно. Тоді як у Західній Європі Вселенська Церква була розколена протес­тантизмом, в Україні питома Церковна традиція не була поставлена під питання. Протистояння між уніатством і православ'ям з політич­ного, культурного та ментального боку виконало роль взаємозміцнен­ня і взаємодоповнення у надзвичайно критичний час національного заціпеніння. Можливо, варто висловити припущення, що за сприят­ливіших історичних умов до конфлікту могло і не дійти. Однак з від­стані часу вже є зрозумілим, що це протистояння не так ослаблювало українство, як ставило проблеми, давало поштовх, спонукало до дії.

Україна поминула величезні ідеологічні бурі, які прокотилися За­хідною Європою. Бароко формувалося в нас на місцевій українській основі і тому не надається до безпосереднього перенесення кла­сифікаційних ознак із Заходу. На це вказує Дмитро Чижевський: "Коли ренесанс стремів до повноти життя, коли у нього основним ідеалом став ідеал краси, реформація стреміла до життя, яке було б цілком та послідовно збудовано на реліґійній основі, античності протиставлялось первісне християнство, до якого хотіла повернути людство реформація, а це первісне християнство часто приймало су­ворі форми старозавітньої реліґійности. Разом могли йти ренесанс та реформація власне лиш в одному – в критиці середньовіччя, яке ре­презентувала для обох католицька церква"109.

Всі три позиції не були для України несприйнятними. Дійсно, Бароко в Україні формується на хвилі контрреформації, що зміцнює впливи ре­лігії і Церкви. Полемізуючи з протестантами, Стефан Яворський запи­тував: "Аще єсть ясно и удоборазумно Писаніє Священноє, то откуду между вами сицевая в толкованіях разногласія?"110.

Однак, за Чижевським, "ще й досі дуже розповсюджене розуміння барокової культури, як культури католицької протиреформації. Таке розуміння проходить без уваги повз того факту, що й протестантські країни та народи розвинули – іноді досить блискучу – барокову куль­туру. На Україні, як побачимо, православні кола в значно більшій мірі приймали участь у творенні барокової культури, а ніж католицькі. – Вже ближче до правди погляд тих, хто вбачає в бароковій культурі "синтез", сполучення культур середньовіччя ("ґотики") та ренесансу. Бо, дійсно, культура барока, не відмовляючись від досягнень епохи ренесансу, повертається в багатьох пунктах до середньовічних змісту та форми: замість прозорої гармонійности ренесансу, зустрічаємо в бароку таку саму скомпліковану різнома­нітність, як в ґотиці; замість можливої про­стоти ренесансу, зустрічаємо в бароку ускладненість ґотики; замість антропоцентризму, поставлення людини в центр усього в ренесансі, зустрічаємо в бароку111 виразний поворот до теоцентризму, до уділення центрального місця знову Богу, як в середньовіччі; замість світського характеру культури ренесансу, бачимо в часи барока реліґійну закраску цілої культури, – знову, як в середньовіччі; замість звільнення людини від пут соціяльних та реліґійних норм, бачимо в бароку знову значне посилення церкви і держави.

Але, як вже сказано, барок де в чому переймає і спадщину рене­сансу: зокрема він цілком приймає "відродження" античної культури; він, що правда, цю культуру розуміє інакше, аніж ренесанс, та робить спробу сполучити, з'єднати античність з християнством; барок не від­мовляється і від тієї уваги, яку ренесанс звернув на природу; лише ця природа є для нього важлива головне, яко шлях до Бога; барок не відкидає навіть і культу "сильної людини", лише таку "вищу" людину він хоче виховати тай, дійсно, виховує для служби Богові. Але те, що є своєрідне для культури, та з окрема для мистецтва барока, надає бароку його власний індивідуальний характер: це рухливість, "дина­мізм" барока, в пластичному мистецтві це – любов до складної кривої лінії, у протилежність до простої лінії та гострого куту чи півкола ґотики та ренесансу; в літературі та житті – це потреба руху, зміни, мандрівки, траґічного напруження та катастрофи, пристрасть до смілих комбінацій, до авантури; в природі барок знаходить не стільки статику та гармонію, як напруження, боротьбу, рух; а головне, барок не лякається самого рішучого "натуралізму", зображення природи в її суворих, різких, часто неестетичних рисах, – поруч зі зображенням"112.

Анатолій Макаров підкреслює, що "ґрунт для успішного засвоєння уроків мистецтва на Україні підготували наші далекі предки, митці Бароко"113. Це надзвичайно химерний, метафоричний стиль, якому притаманна ґротескова умовність, сюрреалістична загадковість, прит­чевість, барокова фантасмагоричність.

Далі знову Дмитро Чижевський: "Напруженого, повного життя, знаходимо в бароку і якесь закохання в темі смерти; барок не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного реліґійного чи естетичного почуття, для нього важливіше зворушення, розбур­хання, сильне вражіння, – з цим стремлінням розворушити, зхвилю­вати, занепокоїти людину зв'язані головні риси стилістичного вміння барока, його стремління до сили, до перебільшень, гіпербол, його ко­хання в парадоксі, та любов до чудернацького, незвичайного, "ґро­теску", його любов до антитези, та, мабуть, і його пристрасть до вели­ких форм, до універсальности, до всеохопливости. Зі своєрідними ри­сами барока зв'язані й ті небезпеки, що загрожують бароковій куль­турі та зокрема бароковому мистецтву: це часом завелика перевага зовнішнього над внутрішнім, чиста декоративність, за якою зникає або відходить на другий план глибший сенс та внутрішній зміст"114.

Елітарність, посвяченість Бароко свідчать про те, що ця поезія не для всіх, "не треба, одначе, забувати, що барокове мистецтво, та баро­кова поезія зокрема, призначені не для людей іншого часу, а саме для "людей барока"115. Як тут не згадати вислів Дмитра Донцова про те, що мистецтво існує для самих митців, для вузького кола людей, утаємничених не в самих подіях, а в їхній містиці, тобто в істинному сенсі життя, прихованого від очей широкого загалу.

"Епоха Барока з одного боку – епоха великого розквіту природо­знавства та математики (бо основа пізнання природи для людини барока – це міра, число та вага), а з другого боку – епоха розквіту бо­гословії, епоха спроб богословських синтезів, епоха великої релі­ґійної війни ("тридцятилітньої"), епоха великих містиків. Людина Барока або втікає до усамітнення зі своїм Богом, або навпаки кида­ється в вир політичної боротьби (а політика барока – політика широ­ких всесвітніх планів та стремлінь), перепливає океани в шуканні но­вих країн та нових колоній, займається планами поліпшення стану ці­лого людства, чи то шляхом політичної, чи то церковної, наукової, мовної (проєкти штучних мов), чи якоїсь іншої реформи. В ідеалі обидва для людини барока можливі шляхи ведуть до одної та тієї са­мої цілі: через "світ" (природу, науку, політику і т.д.) людина при­ходить завше до того самого – до Бога. Хто задовго залишився у світі, той лише заблукав у ньому"116.

Синтетичність нашого Бароко характеризував оригінальний тип мислення, який виявив схильність не до навернення, а до бесіди і міркування. "Сковородинівський "богослов" виявляє себе екзеґетом, – філософом, котрий осягає певні метафізичні істини, перш за все, шляхом інтерпретації тексту "символічного світу". здобуваючи муд­рість самопізнання, він мусить "привітатися" "с древними язычески­ми философами", "побесідувати" "с отцами вселенскими", щоби, зрештою, увійти "в священний храм бібліи"117.

До відповідної аналогії з настроями Дмитра Донцова заохочує ор­ганічне відчуття ним всепов'язаності світу в єдиному естетичному прориві. Поруч з бароковою врівноваженістю, його творчість харак­теризує глибока інтенційність, прагнення до навернення в свою віру. Це зближує його з іншим – ґотичним – ірраціоналізмом, що його можна назвати войовничим. Однак Бароко, так само, як і ґотика, створює ідеал ченця-рицаря, який відстоює Добро у боротьбі зі Злом.

Саме цей аспект активізму дав підстави Василеві Стусу висловитися про "філософію зла" у Дмитра Донцова: "Після безславної поразки національної революції віра в життєздатність сковородинінських ідей дуже підупала: чимало тих, які ще вчора шукали майбутнього України на шляхах добра і справедливості, повернули в протилежний бік: ство­рилися психологічні підстави для виникнення філософії зла типу Дон­цова та іже з ним. Ці останні взяли з історії той урок, який вона пропонувала (інше питання, що запропонований нею урок був далеко не найкращим із тих, які вона пропонує взагалі)".118

Героїчна доба Бароко народила козака, спорідненого за своєю сутністю із західноєвропейським рицарем Середньовіччя. За словами Анатолія Макарова, "козак-чернець, як активний борець за правду на землі, нібито подолав одвічну суперечність у концепції християнсь­кого гуманізму, яка передбачала існування лише пасивного добра й аполітичної святості як єдино правильного засобу протистояння активно злому світові. Рицар-чернець уподібнюється тому Христу, який виганяє батогом торговців із храму, і тим утверджує новий ідеал діяльного добра".119

Діяльне добро неможливе без домінуючого у суспільстві кодексу індивідуалізму. Леонід Ушкалов відзначає, що "кожен "великий стиль", зосібна Бароко, в межах тієї чи іншої національної традиції володіє влас­ною ієрархією цінностей. Українські барокові письменники з-посеред усіх дочасних благ щонайбільше шанували свободу"120. Так само і Донцов справедливо зауважив характерну українську національну рису – врод­жену повагу до людської особистості, загальне екзистенціяльне спряму­вання народнього мислення. Ця ідея стала наріжним каменем донцовської системи121. Не "філософію зла", а саме "діяльне добро", яке не мириться із злом, брав на озброєння Дмитро Донцов. Зло треба не спостерігати, а перемагати і знищувати, – вважав він.

Людина вже не розчиняється перед Богом. Індивідуальне і Божес­твенне стають продовженням одне одного. Бог залишається у центрі світу, але це ніяк не ущемлює особисту свободу, як це намагалися (і досі намагаються) представити гуманісти122. "Таким чином, – пише Леонід Ушкалов, – у літературі українського Бароко свобода постає одним із засадничих екзистенціялів. Вона тлумачиться, передовсім, у сенсі aurea libertas та liberum arbitrium. При цьому посутнє віддзерка­лення поміж "горизонтальною" та "вертикальною" перспективами людської екзистен­ції має власним наслідком особливий збіг інтенцій aurea libertas з інтенціями liberum arbitrium"123. Отой бароковий індивідуалізм, що є міцним підґрунтям для творчості й романтизму, при вкрай несприят­ливих історичних обставинах під час визвольних змагань вилився в ота­манщину та анархізм, чому був свідком Дмитро Донцов.

Нарешті українське Бароко є синтетичним через свій усклад­нений ірраціоналізм. Тут має місце не тільки "втеча від розуму"124. Панувала мудрість, а не розум, що заперечує і силується підкорити

собі дух. Відбулося захоплення протилежностями: і Вищим, і мате­ріальним. "Людина Бароко – наш духовний прототип. Вона вчиться мислити двома мовами: чіткими логічними означеннями науки й багатозначними образами, алегоріями й символами мистецтва. Одна її мова – це мова тих, хто прагне проникнути у глибокі і часом сумні та страшні для самої людини таємниці природи. Друга її мова – мова молитви, віри у вищий сенс світобудови й людської доброти. У ній відбилася та мудрість, яка з'єднує віки і не дає людині загинути через свій розум, який давно вже посварив її зі світом, природою, Богом, самою собою"125.

Синтетична роль нашого Бароко була також пов'язана з межовим геокультурним розташуванням України. Юрій Терещенко зазначає: "За час свого історичного існування український народ виявив себе як органічна складова європейської спільноти народів, які, попри всю складність політичних та економічних взаємин, поділяли єдину куль­турну та суспільну спадщину. (...) У надзвичайно складних взаємовід­носинах двох типів европейської цивілізації – західної (католицько-протестантської) і східної (греко-православної) – Україна прагнула до поєднання обох традицій у живий соціально-політичний і культурний синтез. Православний Київ жодним кроком не засвідчив про свій розрив з Римом після розколу християнства у 1054 р. і продовжував зберігати канонічні зв'язки з обома його центрами"126.

Підсумовуючи барокові коріння донцовських ідей, слід звернути увагу на три основних чинники. По-перше, важливе значення мають теоцентризм, ідеалізм та ірраціоналізм українського Бароко, – всі вони по-новому виявляються у донцовській концепції у вигляді гар­монії націоналістичного неоромантизму. По-друге, химерність і синтетизм Бароко лягли в основу герменевтики Донцова та його есеїстичного типу мислення. По-третє, всебічний, в тому числі геопо­літичний, універсалізм Бароко створив традицію, на якій вістників­цями були відроджені різноманітні глобальні історіософські, культу­рологічні, геокультурні та геополітичні шукання. Українська суспіль­на думка перестала бути загумінковою.

4.4. Інтелектуалізм вістниківства

Заперечення Дмитром Донцовим примату Розуму над Духом зов­сім не означало відмежування від активного інтелектуального життя. Донцов дискутував і розставляв акценти. Його концепція була струн­кою, "ґотичною", такою, що у своєму ідеалізмі та ірраціоналізмі спи­ралася на українську барокову традицію. Разом з тим, головний редактор ЛНВ ("Вістника") також перебував у центрі інтелектуаль­них шукань своєї доби.

Однією з філософічних підстав доктрини Дмитра Донцова був ін­туїтивізм Анрі Берґсона (1859-1941), що його найбільшим апологе­том у Галичині виступав головний редактор "Назустрічі" ліберал Михайло Рудницький.127 Якщо для Рудницького берґсонівський інту­їтивізм означає свободу творчості від усього, зокрема втечу від полі­тики, це продовження молодомузівської модерністичної тези "мис­тецтво для мистецтва", у Донцова він є обґрунтуванням активіс­тичного, "заангажованого" індивідуалізму.

Бертран Рассел тлумачить філософію Анрі Берґсона як чистий іде­алізм: "Увесь всесвіт є зіткнення і конфлікт двох протилежних течій: життя, котре прагне вгору, і матерії, яка падає донизу. Життя – це єдина могутня сила, єдине життєве поривання, що виникло один раз, на початку світу; воно зустрічає спротив матерії". Тому інтуїція – це "інстинкт, що став некорисливим, таким, що усвідомлює сам себе, здатним розмірковувати про свій предмет і розширювати його без­межно. Інтелект розділяє в просторі й фіксує в часі, він не створений для того, щоб мислити еволюцію, але уявляє собі становлення як серію станів"128.

Філософія інтуїтивізму також несе в собі ідею синтезу духу і матерії, що заховується і в Бароко. "Суттєва особливість інтуїції по­лягає в тому, що вона не розділяє світ на окремі речі, як це робить інтелект. Інтуїція охоплює багатоманіття, але це багатоманіття вза­ємопроникуючих процесів, а не просторово розділених тіл"129. Анрі Берґсон казав: "Радістю в дійсності буде життєва простота, котру рознесе по світі містична інтуїція"130.

Варто навести думку Григорія Грабовича про інтелектуальну об­меженість вістниківського кола: "Якщо під європеїзмом треба розу­міти (як це тоді й розумілося) орієнтацію на західний інтелектуаль­ний і мистецький авангард, то йому напевно не потурали ані різні відтінки войовничого націоналізму, ані і нші різні політкомісари, для яких, як, наприклад, для донцовського "Літературно-Наукового Віст­ника", мельниківського ідеолога Ждановича в його статтях в Орлику, чи для лідера УРДП, цитованого вище Багряного, такі речі, як Джойс, Кафка і Сартр, як сюрреалізм і екзистенціалізм, були в основному не зрозумілі, небезпечні й нечисті (зокрема для Донцова та йому подіб­них вісниківців ця ворожість корінилася в їхній нещодавно добре задокументованій погорді до західних демократій; тепер, у таборах, коли доводилося жити за кошт тих таки демократій, треба було ви­словлюватися обачніше)"131.

По-перше, дивно, що цей літературознавець під європеїзмом розу­міє лише аванґард. По-друге, в самому середовищі вістниківців існу­вала атмосфера ідеологічного взаємодоповнювання, інтелектуального пошуку й дискусій. Скажімо, якщо Євген Маланюк цілком не сприй­мав "Кафок і Джойсів"132, трактуючи їх як "мікробів", носіїв по­рожньої і шкідливої для українського контексту псевдоінтелектуаль­ної моди, то Дарія Віконська (Ліна Малицька), яка, до речі, вихову­валася у Великобританії, навпаки, 1935 року у Львові друкує моно­графію "Джеймс Джойс. Тайна його мистецького обличчя". Вона представляє автора "Уліса", що, свого часу закінчив єзуїтський коле­гіум, як великого митця. І Маланюк не сприймає цей факт як ідео­логічне заперечення себе. Він залишає про Дарію Віконську над­звичайно теплі спогади з високими професійними оцінками133.

Вона зауважує імпресіоністичну особливість стилю Джойса, яку пізніше назвали "потоком свідомості": "Не змеханізована мова, не більш або менш насильно складені речення, в яких помітно свідому обрібку, а свобідна струя спостережень і думок. Така природна та свобідна ця струя схоплених вражінь, що не знати, де саме той таєм­ний поріг, на якому зустрічається духове переживання з матеріяль­ним засобом вислову – поріг, де відбувається перехід від світа думок та почувань у світ матеріяльних форм"134.

Дуже цінне спостереження Дарії Віконської – певна химерність, "інакшість" Джойсового стилевої індивідуальності, відмінність від узвичаєного послідовного мовлення. Ця риса призвела до певної ре­волюції у світовій прозі. Джойс не заперечив "нормальне" мовлення, а був цікавий саме своєю "інакшістю": "Сам володіючи напрочуд добре класичними формами, показав, що можна ріжно, можна "інак­ше" писати. Це "інакше" не полягає саме в тому, як він, сам Джойс, пише. Воно полягає на живому прикладі, що можна взагалі "інакше" писати, кожний по-своєму, якщо він непересічний мистець"135.

Поруч із тим, що Дарія Віконська була естетом, вона також була вістніківцем. Один з розділів книжки про Джойса вона назвала "Вір­ність власній расі і власній країні"136. На її думку, "В "Уліссесі" Джойс виступає як революціонер"137. Вона зробила одне важливе роз­межування – естетики від ідеології. За Віконською, стилеве сум'яття Джеймса Джойса не може бути обґрунтуванням ідеології песимізму й безвір'я, його проза виступає діагнозом, а не пропагандою духовної недуги сучасності. "Уліссес" – це одна довга скарга на нікчемність світу. У цій скарзі передана трагедія людини, яка пристрасно бажає вірити, а вірити не може, бо сумніви підкопали в ній віру. Трагедія людини, яка відчуває жагучу потребу любити, а любити не може, бо стратила віру в любов. Трагедія людини, в якій наслідком утрати віри і любови інтелект насилує серце, давить його стихійну потребу любити і через те сам собі перетинає нитку життя"138.

Дарія Віконська справедливо стверджує, що "Наш ширший загал поки що не доріс до естетичної оцінки пластичних, не то – літера­турних творів. Про те вимовно свідчить факт, що його у першій мірі цікавить, "що" або "кого" даний малюнок або різьба "представляє", замість звертати увагу на мистецькі вальори твору"139. Тобто естетика – це одне, а ідеологія – дещо інше.

Проте споріднена з романтизмом націоналістична ідеологія стала однією з підвалин естетики вістниківців. Пишучи про яскравість віст­никівського середовища, Іван Лисяк-Рудницький та багато інших лі­тературознавців стверджували, що ці літератори чогось не розуміли чи не могли зрозуміти. "У націоналістичному середовищі оформила­ся ціла літературна школа ("вісниківці", "вісниківська квадриґа"), до якої належав ряд визначних літераторів: Є.Маланюк, Л.Мосендз, О.Ольжич, О.Теліга, У.Самчук, Б.Кравців, в якійсь мірі також Ю.Ли­па та Ю.Клен. Націоналізм відкидав тезу про автономію естетичних критеріїв, протиставляючи світоглядово заангажовану творчість теорії "мистецтва для мистецтва"140.

Тож чи були вістниківці визначними, а дехто з них – великими митцями, чи таки естетично (ідеологічно) обмеженими літераторами? Думається, що істина навіть не "десь посередині". Якщо б українська естетична думка міжвоєнної доби не відреагувала на вимоги того буремного, трагічного і героїчного часу, вона передусім засвідчила б власну нежиттєспроможність. І раніше, і пізніше, й досі українська література була не лише літературою, вона більше, ніж література, це спосіб мислення і почування нації, це її філософія і життя, опри­сутнення в бутті через Слово.

Саме цей момент підкреслюють у спільній книжці "Лицарі духу" Зенон Гузар, Олег Баган та Богдан Червак: "Ми ж, навпаки, переко­нані, що націоналізм – це не лише політичне явище, практика сус­пільної боротьби, а й явище духу, цілісна світоглядно-філософська система, яка має своє коріння в надрах історичного буття народів, зроджена нагромадженням ідей національного волюнтаризму, тради­ціоналізму, релігійности, містики та ірраціоналізму, що відвіку будили в людях почуття лицарства, гідности і святого патріотизму. Ці ідеї завжди рятували людство від всіх напастей матеріялізму – філософії світового Зла – з його "гуманізмами", "атеїзмами", "раціо­налізмами", "соціялізмами" і "комунізмами"141.

Олег Баган пропонує вичленити з вістниківської естетики певну мистецтвознавчу методологію. "Зрозуміло, ми зовсім не претендуємо на наслідування донцовського методу у всій його повноті, усвідом­люючи велич таланту його автора. Та все ж відважимося поставити тезу про потребу впровадження в нашу літературу методу есеїстич­ного літературознавства". Адже дійсно, "спочатку в закордонному літературознавстві, а відтак і на Україні підступно було введено по­няття "Празької школи" на означення творчости письменників-націо­налістів. Мета тут була така: прикрити цим порожнім в суті визна­ченням цілу епоху націоналістичної духовности в українській літера­турі і разом з тим затерти зв’язок її з ідеологією журналу "Вістник" Д.Донцова, уникаючи поняття "вістниківці"... Звідси пішли численні дослідження і статті про таких собі "голих естетів" з "Празької шко­ли", далеких від політики і націоналістичної ідеї взагалі, а не в ніякому разі про письменників-націоналістів, "вістниківців". Тож по­вертаємо нашій культурі правдиві поняття і вартості"142.

Слід зазначити, що подібний романтичний шлях обрали для себе не лише вістниківці. Творчість таких критиків і літературознавців, як като­лик Микола Гнатишак, не заперечувала і не відтінювала, а продовжу­вала і доповнювала вістниківців. Він вважав, що "людина тим ріжниться від звірини, що є створена на "образ і подобу Божу", що має високо розвинену, безсмертну душу, – отже живе свідомим внутрішнім жит­тям"143. І далі: "Такою ідеєю, що створила культуру, є для людини під­нання вищих, духових вартостей життя, – пізнання Божества"144.

Католицька літературна критика була такою ж "заангажованою", як і націоналістична. Микола Гнатишак зізнається: "Мій ідейно-естетич­ний підхід до літературної творчости, згідно з етосом українського на­ціонального життя вподовж віків, конкретизується в засаді ідейного українського націоналізму, опертого не незломній основі традиційної в українському народі і вповні з його психікою зрослої християнської етики. Ця ідейна засада і є для мене єдиним мірилом ідейно-етичної, а тим самим і естетичної вартости літературних творів"145.

Микола Ільницький називає позицію Миколи Гнатишака "ідейно-етичним естетизмом". Він пише, що "Микола Гнатишак – чи не перший з авторів історії української літератури будував її не за принципами зміни суспільних епох, економічних формацій чи на ціонально-визволь­них змагань, а за принципом зміни літературних стилів".

Надзвичайно поліфонічним був також Євген-Юлій Пеленський, що "не формулював якоїсь чіткої теоретичної доктрини, якій підпо­рядковував би факти літератури. Людина чіткої національної орієн­тації, він водночас не зводив літератури до функції утвердження засобами слова волі і чину на привагу мислі і красі, як це робив Д.Донцов, не заперечуючи водночас ролі світогляду для письмен­ника, як М.Рудницький. Стверджуючи, що література повинна спира­тися на засади християнської етики, він виступав проти зведення їх до рамок вузької конфесійності, як це бачимо у статтях деяких представників католицької критики"146.

Що ж Дмитро Донцов? Роман Міщук подає таку характеристику: "Лі­тературно-критичні праці Донцова привертають увагу широкою ерудиці­єю автора, але позначені ідеологічним доктринерством"147. Хіба тільки доктринерство? Очевидно, слід вести мову про власну естетику, з якою можна погоджуватися або ні, але від цього донцовська методологія не перестане бути естетикою. На думку Миколи Ільницького, "Дмитро Донцов як ідеолог і як літературний критик був людиною альтернатив і контрастів, він не визнавав взаємопереходів, півтіней і зрізування гострих кутів, переконаний, що "життя йде наперед тільки внаслідок зудару бігу­нопротилежних напружень", бо полярність життя є його підставою, бо до гармонії йдеться через дисгармонію. Йому було заплачено тим самим – цілковитим схваленням або запереченням його поглядів і концепцій. А як же тут бути з гармонією? Може, шукати її не в кожному бігунові окремо, а в "зударі" "бігунопротилежних напружень" думки й волі тієї доби, яку вони відбивають?"148

Навіть у ніцшеанстві Дмитра Донцова, яке часто розглядалося як нігілізм та антиінтелектуалізм, можна побачити зовсім інші риси. Зга­даємо, що Фрідріх Ніцше був також провісником постмодернізму та – романтиком. "Таким чином, – пише Тамара Гундорова, – Ніцше сприяв переключенню уваги з аналізу достовірності (правдивості) то­го чи іншого явища на його інтерпретацію, тобто пошук смислу, яко­го надано йому в тому чи іншому випадку"149.

Методологія Дмитра Донцова є волюнтаристичною з погляду абсо­лютизації суб'єктивізму, що дивним чином поєднує його з поглядами лі­берала Михайла Рудницького, для якого Анрі Берґсон був втіленням такої абсолютної свободи. Проте романтизм Донцова не просто химер­ний, його активізм нерозривно пов'язаний з розумінням і відчуттям Бога, про що була мова вище. Його естетика базується рівною мірою на суб'єктивізмі та християнстві, що, поєднуючись, стають символами інте­лектуальної відповідальності за промовлене і зроблене.

Донцов пише: "Революція, яка здетронізувала святих позитивізму, принесла на їх місце інтуїтивізм у філософії (Берґсон) і експресіонізм у мистецтві й літературі (в поезії його звали спершу "символізмом"). Новий світогляд рвав з усім старим. Се був бунт в ім'я всього стихійно­го, підсвідомого людської душі. На місце розуму прийшло відчуття, на місце законів – особисте "хочу", на місце феномена – містика. На почат­ку ж усього поставлено волю, що не знає компромісів, а властиво її праформу – неясний гін. Світ з'явився знов як гра бурхливих, свавільно бушуючих сил, як хаос, де ніщо вже не є, де все щойно стає. Людське "Я", його автономна творчість і його невсипущий активізм стали само­цінністю, незалежно від їх цілей і змісту. Етичний патос і "амораль­ність", fas і netas, насолода творця і злоба руїнника, все змішалося в культі нагої сили і влади, яка ненавидить все миршаве, засуджене на смерть, і яка є одинокою запорукою перемоги в нашу епоху розвіяних ілюзій, безприкладної нужди і війни всіх проти всіх".150

Про донцовську методологію інтуїтивізму пише також Микола Ільницький: "Отже, цілком логічно, що завдання критики в ЛНВ його редактор бачить в умінні авторів помічати й культивувати саме ті риси в літературному процесі, які відповідають його концепції літера­тури, а найперше – в наявності в самого критика вміння не так ана­лізувати й систематизовувати, як теж мислити "інтуїтивно", переко­нувати не так арґументами, як пафосом, і чи не найбільше відповідав вимогам такого критика сам Д.Донцов".151

Той же Микола Ільницький зауважує прихильність Донцова до експре­сіонізму як продовження й форму вираження творчого волюнтаризму. "Якщо в статтях Д.Донцова та О.Бабія декларується культ сили і влади, дух пориву в боротьбі за національні ідеали, то в Г.Костельника перева­жає пафос християнсько-етичний – жити й боротися за заповітами Хрис­та, В.Бобинський бачив завдання літератури у поверненні до національ­них джерел, Д.Донцов – у поетиці експресіонізму".152

"Суттю експресіонізму, – пише Дмитро Донцов, – є не опис зов­нішнього вигляду явищ, не дефініція емоцій, не детайлічне збирання спостережень, яким займався натуралізм, лише те, щоби недоговоре­не словом суґерувати викликанням асоціяції; не дати зрозуміти, що хоче сказати поет, лиш дати відчути".153 Знову почуття, інтуїтивізм. Леся Українка у Донцова – це передтеча експресіонізму.

Більше того, Дмитро Донцов стверджує самоцінність мистецького твору – цілком модерністична риса. "Отже перше: не треба уважати кождої критики за кощунство, лише за право, яке не карається ніяким параграфом карного кодексу. По-друге: треба твердо засвоїти, що вартість твору мистецтва оцінюється виключно і єдино по самому творі,154 і ніколи по тих обставинах, серед яких авторові доводиться працювати. Се може жорстоко, але се так. І коли ми захоплюємося творами Достоєвського, то не тому, що він стояв під шибеницею, і відбув каторгу, а тому що вони, сі твори, є геніяльні".155 Донцовський модернізм пов'язаний з оригінальністю і незалежністю стилю, без чо­го неможлива свобода творчості.

Літературна критика Дмитра Донцова не має виразних критеріїв, вона є інтуїтивістичною і такою, що базується на почутті. Його арґу­менти бувають ефемерними, проте завжди слушними, дотичними до сутності проблеми. "Кілька років тому я чув від одного поляка, який родився і жив на Україні, що на світі є лиш два тверді народи: жиди й українці... В обличчу страшних, нами самими завинених катастроф, я хотів сміятися з тих слів. Прочитавши Стефаника – я зачинаю їх тро­хи розуміти".156 Донцов дивиться на Василя Стефаника як на трагіч­ного генія, зрозуміти твори якого означає пізнати в українському світі незбагненне. "Та земля, з якої він зробив символ власної, націо­нальної правди, досі являє образ Дантівського підземного царства. Але через нього веде дорога на поверхню!"157 Чи не варто нам сьогод­ні звернутися до нашої класики саме з таким настроєм?

І дійсно, немає нічого нікчемнішого за "демократію" в мистецтві, упадання перед кожним "самовираженням", яке часто виявляється звичайною графоманією. Так, Дмитро Донцов знущається з тракту­вання Марка Черемшина як "співця народного горя і тьми", пишучи, що "се може видатися парадоксом, але Марко Черемшина був – не­свідомим іроністом".158 Хто спромігся саме так витлумачити твор­чість Черемшини? Донцов пише, що "прокляття кождого видатного письменника, що сучасники майже ніколи не підносять найхаракте­ристичніше в нім. Схиляються перед його силою, але бачуть її (особ­ливо в нас) не в тім, що його виріжняє, лиш в тім, що подібним робить до інших, вже канонізованих "громадською думкою", себто не дуже вередливим смаком офіційної критики".159

Дмитро Донцов виступає одночасно проти спрощеності народниц­тва та безвідповідальності постмодернізму. Свобода Донцова – проти свободи Сартра, Петрова і Шереха. У відкритому листі до Уласа Сам­чука головний ідеолог вістниківства пише: "Забув ще згадати остан­нього представника "нової Европи" (Юрія Косача – С.К.), якого реко­мендує напасник (в "Арці"), це – Сартр і екзистенціялізм. Чим він так приподобався напасникові з "МУР"-у? Мабуть тим, що відповідає його вдачі. "Екзистенціялізм – вийнятково цікава доктрина". Чим? Тим, що "не ставить собі ніякої мети"... Уважає, що "нічого абсолют­ного на цій землі нема"... Тим, що людина знаходить мету в самій собі, бо людина – це тільки пристрасть. Тим, що героями Сартра є люди, "розщеплені в собі". Тим, що наука сартризму, його "вічне Так і Ні" – просто роззброює напасника з "МУР"-у "своїм цинізмом". І тому його театр – це театр "аванґарду нашої доби". Тепер Ви, мабуть, уже ясно бачите, яку Европу, протиставляє автор нападу в "МУР"-і вістниківській Европі".160

Справа вже була по другій світовій війні, коли Дмитро Донцов уже не мав власного "Вістника". Проте з його ж таки естетично-ідео­логічних позицій відповідь модному сартризму дав статтею Роберта Марксмена "Філософія одної повісті" відновлений ЛНВ: "Література нині, – пише Косач, – це духова постава перш за все, це реакція, це філо­софія, це ідеологія, це вчення, це релігія" (а як "релігія" – то додамо ми – також і етика, бо ж без етики ми ще не бачили релігії). Це все правда, думає Косач, бо її пропагував і той рух, що його проф. Шерех називає "вістниківством". (...) Але тут напрошується застереження: письменник-творець мусить перш за все сам бути особистістю, він мусить сам мати свої тривкі правди, а не тільки екзистенціяльні правди, що їх можна за кожним разом ("кожночасно") зміняти. І тут слабке місце ваших Косачів та їхніх хвальків-критиків".161

Самоканонізований Юрій Шерех-Шевельов, однак, не дуже роз­бірливий у звинуваченнях на адресу вістниківства. Він вважає, що їхнє, зокрема Дмитра Донцова, сприймання Миколи Хвильового було "не історичним".162 Справа в тому, що йому зовсім невідома при­страсть, яка рухала невиправним романтиком Хвильовим та ще біль-шими романтиками вістниківцями. Хоч пристрасть являє одну з теоретичних підстав естетики вістниківства.

Дмитро Донцов та його коло не йшли у своєму інтелектуалізмі за­надто далеко. Лише до тієї межі, де починалося руйнування органіч­ності українського контексту. Бо ж вони передусім були українсь­

кими інтелектуалами. Так, аванґардизм Хвильового руйнував українську традицію. Подібно стояла справа з іншими "революційними течіями".

Цю ситуацію описав у своєму щоденнику Аркадій Любченко: "По­відомлення у пресі про смерть Марінетті. Цікава, яскрава постать. Скільки шуму було свого часу із тим футуризмом! Сам я, ще юнаком, не позбавлений був певного захоплення, хоч тоді й не міг докладно збагнути суті футуризму. Просто імпонувала екстраординарність, учудненість, сміливість і новизна, в якій вбачалось мені чимало рево­люційного. А потім... потім гризся я з нашими хатніми футуристами, вбачаючи вже у тому футуризмі деструктивно-розкладову функцію, коли якраз для моєї нації найпотрібніше було втілення конструктив­них засад. Щоправда, в умовах підсовєтських і наш укр. футуризм на чолі з М.Семенком набрав потворних (дуже якраз потрібних больше­викам) рис, перетворився на групку літературних безоглядних банди­тів, нацьковуваних партією на нас, що становили собою хребет укр. новітньої літератури. Треба ж було їм за всяку ціну цей хребет підто­чувати і врешті зламати".163

Підсумовуючи питання про інтелектуалізм "вістниківців" і, зокре­ма, самого Дмитра Донцова, можемо ствердити, що дійсно мали міс­це активні інтелектуальні шукання, проте ніхто з вістниківців не зале­жав від тієї чи іншої доктрини. Джерелом їхньої "заангажованості" була трагічність самої української історії. Тільки від них, причому не всіх разом, а кожного окремо залежала подальша доля українського Слова та майбутнє України. Їхній шлях був романтичний. Вони ви­глядають "лицарями віри" Серена К'єркеґора. Це істинний христи­янський екзистенціалізм, який не має нічого спільного із сартрівсь­ким профанаціями. Тут же – інтуїтивізм, творчий волюнтаризм, пов'язаний не з хаосом, як у Сартра та пізніших постмодерністів,164 а з визначеністю як з підставовою ідеєю методології.

Знову ж таки, ця визначеність відмінна від тоталітарного мислення на кшалт комуністичного, що їх почасти ставить поруч Микола Іль­ницький: "Водночас С.Тудор, критикуючи суперечності донцовської фі­лософії, поставив пастку самому собі. Оборона "тентенційности" та "партійного" в літературі створила ситуацію, де націоналістична та ко­муністична ідеології знайшли точки дотику".165 Донцовська визначе­ність є індивідуалістичною, пов'язаною з внутрішньою свободою учас­ника полеміки. Така свобода – не нігілістична. Її відповідальність пов'я­зана з відчуттям органічної присутності Божественного.

У Дмитра Донцова та інших вістниківців спостерігаємо широкий спектр інтелектуального пошуку – романтизм, інтуїтивізм, волюнта­ризм, екзистенціалізм, модернізм, ідеологізм. Усі ці різноманітні на­прямки об'єднані спільним знаменником ідеалізму та визначеності, головне в них – процес застосування, настанова пошуку, власне праг­нення істини. Сутність вістниківської методології може бути вислов­лена міркуванням Платона: "Мудрість – безпередумовне знання; знання вічних речей; умоглядне знання причини існуючого. Філосо­фія – постійна спрага знання буття; здатність споглядання істини, яка вона є; наполегливість душі, поєднана з правильним міркуванням".166 Філософія як вільне міркування в процесі пошуку істини. Це і є володіння істиною.

Примітки:

1Гундорова Т. ПроЯвлення Слова. Дискусія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. – Львів, 1997. – С. 7.

2Там само. – С. 39.

3Донцов Д. Микола Хвильовий // Вістник. – Ч.7-8, 1933. – С.591.

4 Там само. – Ч.7-8. – С.592.

5Донцов Д. Естетика декадансу // Літературно-Науковий Вістник. – 1930. – Ч.9-10. – С.812.

6Донцов Д. Наша доба і література. – Львів, 1937. – С.169.

7Донцов Д. Невільники доктрини // Літературно-Науковий Вістник. – 1928. – Ч.9 – С.69.

8Там само. – С.79.

9Донцов Д. Українсько-совітські псевдоморфози // Літературно-Науковий Вістник. – 1925. – Ч.12. – С.336.

10Донцов Д. Невільники доктрини // Літературно-Науковий Віст­ник. – 1928. – Ч.9. – С.86.

11Там само. – 1925. – Ч.12. – С.322.

12Там само. – С.326.

13Донцов Д. Леся Українка // Літературно-Науковий Вістник. – 1918. – Ч.4-6 – С.182.

14Зеров М. Леся Українка // Книгарь. – 1919. – Ч.21. – С.1349.

15Донцов Д. Туга за героїчним. – Лондон, 1953. – С.4.

16Білецький Л. Основи літературно-наукової критики. – Прага, 1925. – С.11-12.

17Лист Михайла Рудницького до Миколи Зерова від 2 травня 1926 р. // Відділ Рукописів Львівської Наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника НАН України. – Ф. ХХХV (Листи Миколи Зерова). – Арк. 593.

18Лист Павла Тичини до Миколи Зерова від 26 лютого 1924 р. // Відділ Рукописів Львівської Наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника НАН України. – Ф. ХХХV (Листи Миколи Зерова). – Арк. 623.

19Донцов Д. До старого спору // Літературно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.4.– С.370.

20Перлін Є. Дискусія про художню літературу в РСФСР // Життя й революція. – 1925. – Ч.4. – С.25.

21Хвиля А. Нотатки про літературу // Критика. – 1928. – Ч.9. – С.18.

22Там само. – С.21.

23Гординський Я. Літературна критика підсовєтської України. – Львів, 1939. – С.70.

24Рахманний Р. Дмитро Донцов і Микола Хвильовий, 1923-1933. – Лондон, 1984. – С.3.

25Там само. – С.20.

26Там само. – С.22.

27Там само. – С.23.

28Донцов Д. Українсько-совітські псевдоморфози // Літературно-Науковий Вістник. – 1925. – Ч.12. – С.321.

29Донцов Д. Da capo // Літературно-Науковий Вістник. – 1929. – Ч.2. – С.181.

30Сокульський І. За право бути українцем // Українська гельсинська група. Документи і матеріяли. – Торонто; Балтимор, 1983. – С.710.

31Там само. – С.713.

32Донцов Д. До старого спору // Літературно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.4. – С.355.

33Донцов Д. Росія чи Европа? (До літературної суперечки) // Літе­ратурно-Науковий Вістник. – 1929. – Ч.1. – С.62.

34Там само. – С.63.

35Донцов Д. Естетика декадансу // Літературно-Науковий Вістник. – 1930. – Ч.9-10. – С.813.

36Донцов Д. Post Scriptum (До "Естетики декадансу") // Літератур­но-Науковий Вістник. – 1930. – Ч.12. – С.1116.

37Донцов Д. До старого спору // Літературно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.4. – С.363.

38Там само. – С.356.

39Там само. – С.362.

40Донцов Д. Спростачений Прометей ("Тарас Шевченко" ВУФКУ) // Літературно-Науковий Вістник. – 1929. – Ч.1. – С.84.

41Донцов Д. Трагедія Франка // Літературно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.6. – С.130.

42Наєнко М. Українське літературознавство. Школи. Напрямки. Тенденції. – К., 1997. – С.154.

43Животко А. Сучасне українське письменство поза СССР. – Пра­га, 1937. – С.20.

44Бабій О. Літературні журнали в 1922-23 р. // Літературно-Науко­вий Вістник. – 1923. – Ч.7. – С.273.

45Там само. – С.276.

46Маланюк Є. Pro domo sua // Веселка (Каліш). – 1923. – Ч.7-8. – С.58-59.

47Донцов Д. Про молодих // Літературно-Науковий Вістник. – 1923. – Ч.11. – С.267.

48Донцов Д. Поетка українського рісорджімента (Леся Українка) // Літературно-Науковий Вістник. – 1922.– Ч.1. – С.28.

49Там само. – С.29.

50Там само. – С.43.

51Там само. – С.30.

52Там само. – С.36.

53Там само. – С.35.

54Там само. – С.32.

55Там само. – С.37.

56Там само. – С.33.

57Там само. – С.140.

58Любимов Л. Искусство Западной Европы. – М., 1982. – С.59.

59Донцов Д. Поетка українського рісорджімента (Леся Українка) // Літературно-Науковий Вістник. – 1922. – Ч.1. – С.44.

60Там само. – С.135

61Там само. – С.147.

62Там само. – С.150.

63Там само. – С.149.

64Там само. – С.148.

65Донцов Д. Пам'яті великої бунтарки (Леся Українка) // Вістник. – 1938. – Ч.2. – С.99.

66Донцов Д. Жанна д'Арк (Історія і легенда) // Літературно-Науко­вий Вістник. – 1929. – Ч.6. – С.545.

67Там само. – С.556.

68Донцов Д. Криве дзеркало української літератури // Літературно-Науковий Вістник. – 1929. – Ч.10. – С.870.

69Донцов Д. Поетка вогняних меж. Олена Теліга. – Торонто, 1953. – С.90.

70Там само. – С.56.

71Там само. – С.54.

72Там само. – С.5.

73Донцов Д. Криве дзеркало української літератури // Літературно-Науковий Вістник. – 1929. – Ч.10. – С.885-886.

74Там само. – С.887.

75Донцов Д. Май 1871 – Май 1931. // Літературно-Науковий Віст­ник. – 1931. – Ч.5. – С.467.

76Донцов Д. Наше літературне ґетто // Літературно-Науковий Віст­ник. – 1932. – Ч.1. – С.83.

77Шпенґлер О. Закат Европы. – М., 1993. – Т.1. – С.526.

78Рахманний Р. Дмитро Донцов і Микола Хвильвий, 1923-1933. – Лондон, 1984. – С.21.

79Донцов Д. Пам'яті великого вигнанця (До 65 роковин смерти Т.Шевченка) // Літературно-Науковий Вістник. – 1926.– Ч.5. – С.73-74.

80Там само. – С.66.

81Там само. – С.68-69.

82Баган О. Ґотика – як стиль і настрій. До джерел художнього сти­лю Леоніда Мосендза // Українські проблеми. – 1998. – Ч.2. – С.124.

83Тут і далі в тексті цит. за: Муратова К. Мастера французкой готики. – М., 1988. – С.53-115.

84Вазарі Д. Жизнеописания наиболее знаменитых живописцев, ваятелей и зодчих. – М., 1956. – Т.1

85Да Вінчі Леонардо. Избранные произведения. – М.; Л., 1935. – С.85.

86Розенберґ Р. История искусства с древнейших времён до наших дней. – С.-П/б, 1905. – С.204.

87Любимов Л. Искусство Западной Европы. – М., 1982. – С.58.

88Гайзінґа Й. Осень Средневековья. – М., 1988. – С.170.

89Там само. – С.300.

90Ліндсей Д. Коротка історія культури. – К., 1995. – Т.2. – С.141.

91Де Ружемон Дені. Відкритий лист до європейців // Всесвіт. – 1994. – Ч.2. – С.131.

92Лосєв І. Естетичні погляди Дмитра Донцова // Філософська і соціологічна думка. – 1992. – Ч.12. – С.126-127.

93Див. : Квіт С. В межах, поза межами і на межі. – К., 1999.

94Див. : Квіт С. Понад часом. – К., 1999.

95Бреза Т. Міркування про есей // Українські проблеми. – 1995. – Ч.2. – С.49-51.

96Ісаїв П. На фронті української книжки // Дзвони. – 1938. – Ч.1 – С.75.

97Ісаїв П. Католицький патріотизм і модерний націоналізм // Дзво­ни. – 1935. – Ч.8-9. – С.416.

98Там само. – С.417.

99Там само. – С.423.

100Мох О. На фронті української книжки. – Львів, 1937. – С.15.

101Донцов Д. Федір Достоєвський // Літературно-Науковий Віст­ник. – 1931. – Ч.6. – С.527.

102Донцов Д. Наше літературне ґетто // Літературно-Науковий Вістник. – 1932. – Ч.1. – С.74.

103Там само. – С.75.

104Там само. – С.72.

105Ільницький М. Критики і критерії. – Львів, 1998. – С.79.

106Там само. – С.84.

107Баган О. Українська культура: звідки і куди // Українські про­блеми. – 1995. – Ч.2. – С.42.

108Донцов Д. До старого спору // Літературно-Науковий Вістник. 1926. – Ч.4. – С.368.

109Чижевський Д. Історія української літератури. – Прага, 1942. – С.6.

110Ушкалов Л. Біблійна герменевтика в літературі українського Баро­ко // Другий міжнародний конгрес україністів. – Львів, 1993. – С.71.

111Чижевський Д. Історія української літератури. – Прага, 1942. – С.43.

112Там само. – С.44.

113Макаров А. Світло українського Бароко. – К., 1994. – С.102.

114Чижевський Д. Історія української літератури. – Прага, 1942. – С.45.

115Там само. – С.46.

116Там само. – С.47.

117Ушкалов Л., Марченко О. Нариси з філософії Григорія Сковоро­ди. – Харків, 1993. – С.28.

118Стус В. Феномен доби (Сходження на Голгофу слави) // Твори : У 4 т., 6 кн. – Львів, 1994. – Т.4. – С.296.

119Макаров А. Світло українського Бароко. – К., 1994. – С.120.

120Ушкалов Л. Aurea Libertas та Liberum Arbitrium в літературі українського Барокко // Mediaevalia Ukrainica: ментальність та історія ідей. – К., 1995. – Т.4. – С.103.

121Квіт С. Трагічний оптимізм Дмитра Донцова // Слово і час. – 1993. – Ч.3. – С.34.

122Мається на увазі традиція гуманізму від слова "людина", найповніше ідеологічно оформлена Вольтером, яка протиставляється християнському гуманізмові від слова "людяність".

123Ушкалов Л. Aurea Libertas та Liberum Arbitrium в літературі українського Барокко // Mediaevalia Ukrainica: ментальність та історія ідей. – К., 1995. – Т.4. – С.114.

124Макаров А. Світло українського Бароко. – К., 1994. – С.53.

125Там само. – С.62.

126Терещенко Ю. Україна і європейський світ. – К., 1996. – С.4.

127Див. : Квіт С. Літературно-критична й журналістська діяльність Михайла Рудницького у 1910-1930-х роках. – К., 1997.

128Рассел Б. История западной философии. – М. 1993. – Т.2. – С.307.

129Там само. – С.308.

130Берґсон А. Два источника морали и религии. – М., 1994. – С.345.

131Грабович Г. У пошуках великої літератури. – К., 1993. – С.34.

132Маланюк Є. Книга спостережень. – Торонто, 1962. – Т.1. – 163.

133Там само. – 387-391.

134Віконська Д. Джеймс Джойс. Тайна його мистецького обличчя. – Львів, 1934. – С. 11-12.

135Там само. – С. 56.

136Там само. – С. 39.

137Там само. – С. 54.

138Там само. – С. 96.

139Там само. – С. 99.

140Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Між історією й політикою. – Мюнхен, 1973. – С. 238.

141Баган О., Гузар З., Червак Б. Лицарі духу. – Дрогобич, 1996. – С.6.

142Там само. – С.8.

143Гнатишак М. Історія української літератури. – Прага, 1941. – С.7.

144Там само. – С.7.

145Там само.

146Ільницький М. Критики і критерії. – Львів, 1998. – С.110.

147Міщук Р. Донцов Дмитро Іванович // Українська літературна енциклопедія. – К., 1990. – С.94.

148Ільницький М. Критики і критерії. – Львів, 1998. – С.105.

149Гундорова Т. Постмодернізм і постструктуралізм: питання текс­туальності // Світо-вид. – 1996. – Ч.1. – С.131.

150Донцов Д. Про молодих // Літературно-Науковий Вістник. – 1923. – Ч.11. – С.268.

151Ільницький М. Критики і критерії. – Львів, 1998. – С.9.

152Там само. – С.5.

153Донцов Д. Про молодих // Літературно-Науковий Вістник. – 1923. – Ч.11. – С.274.

154Там само. – С.279.

155Там само. – С.280.

156Донцов Д. Поет твердої душі (В.Стефаник). // Літературно-Науковий Вістник. – 1927. – Ч.2. – С.149.

157Там само. – С.154.

158Донцов Д. Марко Черемшина // Літературно-Науковий Вістник. – 1927. – Ч.7. – С.307.

159Там само. – С.305.

160Донцов Д. Лист до голови "МУР"-у У.Самчука. (Окрема відбитка). – б/м, 1947. – С.269.

161Марксмен Р. Філософія одної повісті // Літературно-Науковий Вістник. – 1948. – Ч. 1. – С.148.

162Шевельов Ю. Про памфлети Миколи Хвильового // Хвильовий М. Твори : У 5 т. – Балтимор, 1984. – Т.4. – С.9.

163Любченко А. Щоденник. – Львів; Нью-Йорк, 1999. – С.356.

164Див. Сергій Квіт. В межах, поза межами і на межі. – К., 1999.

165Ільницький М. Критики і критерії. – Львів, 1998. – С.13.

166Платон. Собр. соч. : В 4 т. – М., 1994. – Т.4. – С.620.

5. ІДЕОЛОГІЧНЕ ПІДҐРУНТЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ПРИНЦИПИ

5.1. Дискусія попередників

Першим, хто в новітніх часах концептуально висунув ідею укра­їнської державної незалежності, був галицький соціал-демократ Юлі­ан Бачинський (1870-1940). Його книжка "Україна Irredenta" побачи­ла світ у Львові 1895 року. Як це не парадоксально, але висновки про самостійність мають у Бачинського марксистську основу. Книжка писалася під враженням т.зв. трудової еміграції українців з Буковини й Галичини за океан наприкінці ХIХ ст. Мовляв, ця продуктивна сила витрачається марно, поза Україною, але у власній державі українці матимуть можливість реалізовувати свій потенціал.

Однак пишучи про самостійність, Бачинський вже наперед перед­бачає перемогу соціалістичних ідеї у всьому світі. Українському про­летаріатові, – вважає автор "України Irredent-и", – замало державної незалежності, він одночасно повинен дбати про "з'єднання" з про­летаріатом усіх країн. "Буде се страшний час – час страшної муки і терпіння, але і найкращий час життя української буржуазії. Україна – для себе! – От і єї клич. Вільна, велика, незалежна, політично само­стійна Україна – одна, нероздільна від Сяну по Кавказ! – от єї стяг! Та, скоро діб'ється політичної самостійності – спідлиться вона, як взагалі кожна буржуазія, коли діпне своєї ціли. Але тоді і візьметься вона за своє діло – українська соціяльна демократія".1

Юліан Бачинський має на увазі майбутню утопічну "єдність роду людського – інтернаціональну, котра запанує над нинішньою єдністю національною".2 Поняття "український народ" для нього – це всі, хто проживає на території України. Можливо, саме тому ця книжка не стала "знаковою" ні для консервативної Галичини, ні для стихійно націоналістичної Наддніпрянщини.

Проте абсолютно "знаковою" фігурою для всієї України став Микола Міхновський (1873-1922), який виголосив 19 лютого у Полтаві та 26 лю­того 1900 року у Харкові3 свою епохальну промову "Самостійна Україна", яка того ж року побачила світ у Львові. Міхновський виходить з ідеї націо­нальної самодостатності українців: "Українська нація самовистарчальна й має всі духові та матеріальні дані жити самостійним життям".4 Його на­ціоналізм був виразно загальнонаціональним, зверненим до всіх українців та пов’язаним з ідеями соборності й державної незалежності. Він писав: "Україна для українців",5 "одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ".6

Іван Лисяк-Рудницький підкреслює не волюнтаристичну, а юри­дичну основу концепції Міхновського: "Батьком українського націо­налізму" часто називають М.Міхновського. Таке визначення його ро­лі не зовсім вірне. Міхновський був одним з основоположників но­вітнього українського самостійництва, але історично-правна, легіти­містична основа його концепції (програма відновлення "Переяславсь­кої конституції") чужа мисленню пізнішого націоналізму, який був байдужий до конституційно-правних аргументів".7

Із словами Лисяка-Рудницького можна погодитися лише почасти, оскільки націоналізм Міхновського насправді був расовим, "тради­ційним", радикальнішим від донцовського,8 пригадаємо також слова про те, що "народ має право жити тільки тоді, коли він має силу жи­ти".9 Хіба як юрист він вважав Україну тимчасово окупованою, а то­му власне позбавленою незалежності. "Зайд" і "чужинців" він одно­значно трактує як ворогів, з якими не можна мати ніяких справ і яких органічне українське середовище повинно перемогти, знищити, ви­штовхнути з України.

Михайло Сосновський, по суті за Іваном Лисяком-Рудницьким, гово­рить "не про один, а про два націоналізми: націоналізм Міхновського і "чинний націоналізм" Донцова".10 На думку Сосновського, у Донцова це інтеґральний націоналізм, а у Міхновського – специфічний національний радикальний рух. Відтак історія українського націоналізму поділяється на два етапи: "Початковий етап українського націоналізму пов'язаний з постаттю Миколи Міхновського, а другий етап, після першої світової війни, – з постаттю Дмитра Донцова".11

Звертаючи увагу на "правничий" аспект концепції Миколи Міхновсь­кого, Михайло Сосновський навіть кладе його в основу пізнішої ревізіо­ністичної течії "двійкарства", вбачаючи у ньому певний демократизм: "Безперечно, що у Міхновського і Донцова є подібні елементи чи засади, як, наприклад, засада примату нації (...). Треба, однак, відзначити, що не зважаючи на майже абсолютний тріумф ідео­логії "чинного націоналізму", все таки ідеї Міхновського не загинули, а продовжували існувати, щоб вийти на поверхню життя при змінених обставинах".12

При цьому забувається, що ОУН, взявши спочатку на озброєння національний радикалізм Міхновського, пізніше намагається його не декларувати. У Постановах Другого Великого Збору зустрічаємо по­руч офіційно затверджені гасла: "Україна для Українців! Свобода на­родам! Свобода людині! З большевиками – по большевицьки!".13

Очевидно, більше рації має пояснення ситуації в тих самих По­становах: "Перші почини надати українському націоналістичному ру­хові організованих форм сягають 1900 року, коли то Микола Міх­новський почав на Лівобережній Україні закладати перші націона­лістичні гуртки для боротьби за державно-політичне визволення України з-під ярма царської Росії. Націоналістичні гуртки Міхновсь­кого були передвісниками організованої націоналістичної сили".14 Тобто різниця полягала у формах і методах боротьби, які були акту­альними в той чи інший історичний період. В разі перемоги у ви­звольних змаганнях, українцям були б потрібні інституції, відмінні від орденської ОУН. Але події розгорталися у несприятливому річи­щі, тому на авансцену виходить організований націоналістичний рух саме у відомому нам ідеологічному та організаційному вигляді.

Обидва теоретики також по-різному бачили майбутнє України напередодні першої світової війни. Перебуваючи на території Ав­стро-Угорщини, Дмитро Донцов вважав домінуючою проавстрійську орієнтацію на першому етапі війни, в яку українці вступали без влас­них армії і держави. "Як комета, з'являється правильно укра­їнське питання на політичному небі Европи кожного разу, коли для Росії на­ближається критичний мент. Нині воно міцно зв'язане з долею Австро-Угорщини й Німеччини, до перемоги яких ми, російські Українці, й наші брати в Австро-Угорщині, прив'язуємо нашу будуч­ність. Коли ж Росія буде побита, обидві середнє-европейські імперії будуть змушені розв'язати нарешті українське питання."15

В "Універсалі до народу українського усієї Соборної України" Микола Міхновський стверджував протилежне: "Стоючи на ґрунті єдности й мобілізації українських земель, ми встаємо за приєднаннє Галичини, Угорської України і Буковини до України Російської".16 Подібні розходження пояснювалися початком ідеологічного оформ­лення українського націоналістичного руху, який ще не набув кон­кретних організаційних форм.

Саме Дмитру Донцову волею долі судилося створити ідеологічні підстави для створення організації нового типу, якою стала ОУН. Про це пише Василь Іванишин: "І серед цих реалій, які в більшості українських інтеліґентів викликали зневіру, апатію чи розпач, Донцов у ХХ ст. зробив те, що в ХIХ – Шевченко. Він створив якісно нову філософію виживання нації, яка формувала новий, революційний спосіб національного думання при осмисленні минулого, аналізі й оцінці сучасного та плануванні політичного майбутнього. Вона ви­кликала оптимізм, повертала віру, кликала до дії. (...) Його філософія стала основою світогляду мільйонів українців. Його ідеологія націо­нально-визвольної боротьби послужила теоретичною базою для полі­тичної практики ОУН, якій вдалося на цій основі виховати і поста­вити під знамена нещадної боротьби сотні тисяч патріотів, що без вагань жертвували собою в ім’я свободи України. Його вчення і досі не втратило свого значення як основа для витворення національ­но-екзистенціальної методології нашого часу і як можливий варіант на­ціональної дії в умовах не виключеної політичної безвиході".17

Дослідники, а серед них і Петро Іванишин, справедливо наголошу­ють на спадкоємності націоналістичної ідеології по лінії Шевченко – Міхновський – Донцов, поминаючи Юліана Бачинського. "Чи не пер­шим, хто зрозумів потребу доби у людях нового духу, хто відкинув орієнтацію на чужі ідеології, хто віднайшов в українській нації її ідеал (через Т.Шевченка, М.Міхновського та ін.) – був Дмитро Дон­цов. В значній мірі під його впливом виросло, змужніло, офор­милось покоління Олега Ольжича".18

Плутанину викликають докори Донцову, що він не був членом ОУН. Скажімо, Петро Дужий відокремлює ідеологію ОУН від дон­цовської спадщини: "Все, що має тридцятилітню давність, належить історії... Отже, і донцовську ідеологію і загалом усю його політичну діяльність треба розглядати з історичної перспективи".19 Дійсно, Дон­цов не був членом ОУН, але він був ідеологом українського націо­налізму, що мав величезний вплив зокрема на Євгена Коновальця, Степана Бандеру та Ярослава Стецька, який останній вже у поваж­ному віці підкреслював, що був і залишається донцівцем.20 Тому, від­повідно, Дмитро Донцов не міг не мати впливу на орденську кон­цепцію і взагалі на ідеологію ОУН. Як людина творча та ексцентрич­на, він не був людиною організації, зате напевне був – людиною ідеї.

Нова доба вимагала нової форми та нової дії українського ви­звольного руху. Представники старшого покоління, провідники Цен­тральної Ради, не розуміли і не сприйняли нової ідеології. Сергій Єфремов записав у своєму щоденнику 16 серпня 1927 року: "Почав був читати Донцова "Націоналізм" – і кинув. Нестерпучий брехун, хвастун, блягер; людина примітивно несовісна, якій вигадати факт, перекрутити цитату, приоздобити од власної фантазії, приперчити якоюсь незрозумілою злістю – все одно що раз плюнути. Читаючи, став був робити нотатки на берегах – місця не вистарчає, та й не мож­на в Звонковій, читаючи, робити відповідних справок з джерелами, що на них цей "сучасний" Хлестаков посилається. Може ще вернуся до цього сумного виплоду нашої викрученої доби. А може й не вернуся: нудно! І з душі верне".21

Звинувачення Дмитра Донцова в еклектизмі, що виходили з різних середовищ, а зокрема з тих, що були ідейно близькими до націо­налізму, згодом стали банальними. "Донцов – це безперечно найбіль­ший еклектик – збирач ідей, якого знає українська публіцистика",22 – писали католицькі "Дзвони". Для католиків велике непокоєння ви­кликав етичний бік справи. "Ідею "ножа і крови" ширить Донцов не тільки в "Націоналізмі", але і в "Літ.Н.В." і в теперішнім "Вістнику".23 А тому "світогляд, сформульований Донцовим, нічим не різниться від більшовицького. Ті самі засоби боротьби, той самий філософіч­ний підклад. Тільки фірма інша".24

Тут же поруч – критика з боку гетьманців. Для В'ячеслава Ли­пинського Донцов – "недержавний, анархічний та індивідуалістичний український байстрюк стадних кочівників московських, що з соція­ліста став націоналістом".25 "Др. Донцов се москаль з походження",26 – додає Осип Назарук і продовжує: "Націоналізм український – се труп. А нація українська щойно утвориться в державі своїй, як уро­диться дитина з матері своєї, а ніколи навпаки".27

Шлях Дмитра Донцова був прямий, а мислення ексклюзивне, як того і вимагала доба. Сюди ж можемо додати величезне самолюбство і певну прикрість характеру. Він не сприймає жодних двочитань, сумнівів та інших тлумачень націоналістичної доктрини. Адже не­примиренність і є головною ознакою нової доби і нової доктрини, інакше націоналісти будуть тільки плутатися під ногами у комуністів та лібералів: "Або-або".28

Він пише "Попутчикам" (відповідь)": "З тих мішанок можна бага­то чого робити, але націоналістичної доктрини з них ніколи не зроби­те. На таку синтезу ще не час. Нова доктрина потребує людей, для яких стала би їх другою природою, не "синтетиків".29

Отже, націоналістичну доктрину Дмитра Донцова слід розглядати як органічний розвиток ідеології українського націоналізму, який був розпо­чатий його попередниками. Зміст і форма донцовських писань визнача­лися конкретною духовною і суспільно-політичною ситуацією на укра­їнських землях у 20-30-х роках ХХ століття. Тому Донцова не можна протиставляти Міхновському чи навіть Бачинському. Ми повинні розгля­дати адекватність того, що сталося і відбулося, а не можливості створення того, що могло бути, але історично не здійснилося.

5.2. Ситуація в Європі

Між двома світовими війнами, у 20-30-х роках ХХ століття, в Європі виникла і зміцнилася своєрідна мода на тоталітаризм. Ніхто нікому не довіряв. На тлі загального виснаження війною, принижена Німеччина, передусім у прагненні реваншу, знайшла собі потужного спільника – СРСР, який у цей час готувався до глобальної війни. Ра­зом з тим, формування націонал-соціалістської системи було націона­лістичною реакцією на інтернаціоналістичний комунізм. Саме в цьому ракурсі до Адольфа Гітлера (1889-1945) ставилися США та держави Європи, ганебно-поблажливо реагуючи на його "витівки", включно з розподілом Чехословаччини.

Але ще незадовго перед тим, після закінчення першої світової війни, були великі надії на раціональне і справедливе перевлаштування світо­вого порядку, коли всі держави матимуть спільну трибуну для з'ясуван­ня своїх проблем – Лігу Націй. За словами Ісайї Берліна, "не треба наго­лошувати на очевидний факт, що значна більшість суверенних держав-членів Генеральної Асамблеї Об'єднаних Націй дуже часто діє під впливом сильних націоналістичних пристрастей, навіть частіше, ніж колись це мало місце в Лізі Націй. Маю підозру, що попри інтелігенцію та інтуїцію пророків дев'ятнадцятого століття, більшість з них була б цим немало подивована, бо тогочасні спостерігачі суспільного й полі­тичного життя, як націоналісти, так і ненаціоналісти, здебільшого були схильні передбачати занепад цього відчуття".30

В Італії був дуже популярний фашистський рух під проводом Беніто Муссоліні (1883-1945). Ця популярність була великою мірою заслуженою з огляду на швидке відродження переможеної у війні країни та розправою з комуністами й відведенню "лівої" загрози. Не­оформленість такого міжнародного арбітра, як Ліга Націй, слабкість західних демократій, загальна економічна криза, загроза з боку мілі­таризованого Радянського Союзу та Німеччини, що відроджувалася швидкими темпами, сприяли поширенню атмосфери розгубленості й невпевненості навіть у ближньому майбутньому.

Всі розуміли, що так довго тривати не може і друга світова війна неминуча. Кожний готувався до захисту власних національних інте­ресів, не розуміючи, що може існувати така глобальна загроза, яка зумовлює наявність багатьох спільних інтересів, що їх також треба відстоювати. Традиційний європейський націоналізм став єдиною антитезою радянському інтернаціоналізмові. Цей факт також примен­шив чуйність до гітлерової агресивності. Німеччина розглядалася як єдина сила, що зможе протистояти СРСР, а економічно розвинена Чехословаччина – як противага Райхові в Європі.

Пишучи про націоналізм, Ісайя Берлін уже в наш час робить ви­сновок: "Проте нема, гадаю, перебільшення в думці, що кожен полі­тичний рух (принаймні поза західним світом), що не пристав до спіл­ки з національними почуттями, був приречений на невдачу. Повто­рюю заново: я не історик і не політолог, а тому не кажу, що мені вдалося пояснити явище націоналізму. Я лише хотів звернути увагу на кілька проблем і показати конечність пильніше придивитися до тої особливої вітки романтичного бунту, що так вирішно вплинула на кшалт нашого світу".31

До другої світової війни готувалися не тільки держави. До неї готувалися також нації, що не мали власних держав, як українці, але вони вже були готові відстоювати свої національні інтереси. Мова йшла не лише про ідеологічну, а також – про військову мобілізацію, оскільки неспроможність народу до самозахисту означала би націо­нальну загибель – політичну і фізичну. В таких умовах до другої сві­тової війни підійшли українці, які програли свої визвольні змагання. У 30-х роках все більшої сили і розмаху набуває український націо­налістичний рух.

Д.Армстронґ, підкреслює, що він має свої іманентні особливості й не втискується в загальноприйняті класифікації. Він пише, що рух, загальновідомий в американській науці як "інтеґральний націона­лізм", постав у Західній Європі наприкінці дев'ятнадцятого століття, набагато раніше, ніж комунізм набув хоч якогось реального політич­ного значення. Одним із перших виразників цієї ідеології був Шарль Морра, який із групою крайніх французьких націоналістів і прихиль­ників політичної реакції заснував на межі століть "Аксйон франсез" ("Французьку дію"). Інтеґральний націоналізм не здобув великої під­тримки ні у Франції, ні в інших країнах Західної Європи, але його видозміни стали панівною силою в "незадоволених" країнах Цен­тральної та Південної Європи у 20-і роки. Він був елементом, який підготував ідеологічну платформу для фашизму Муссоліні і для виникнення нацистської партії у Німеччині. Його вплив також сильно відчувався в крайніх націоналістичних партіях Польщі, Угорщини, Румунії й Югославії. З тієї причини, що інтеґральний націоналізм за визначенням швидше є рухом окремих націй, ніж універсальною ідеологією, і його прихильники відкидають систематичні раціональні програми, важко точно означити його природу.

"Проте впадають у вічі такі риси: 1) віра у націю як найвищу цінність, якій повинні підпорядковуватись усі інші, – у ґрунті тоталі­тарне положення; 2) дотримування містичної ідеї солідарності всіх індивідуумів, які складають націю, яка, як правило, полягає на припу­щенні, що біологічні риси і необоротні наслідки історичного розвитку згуртували їх в одне органічне ціле; 3) підпорядкування раціональної аналітичної думки "інтуїтивно правильним" емоціям; 4) вираження "національної волі" через сильного лідера і групу націоналістичних ентузіастів, зорганізованих в одну партію; 5) прославляння дії, війни і насильства як вищого прояву біологічної життєздатності нації".32

Поширення українського націоналізму пояснювалося не лише наявністю програми національного визволення, але також, як у Захід­ній Європі, – реакцією на комунізм. Д.Армстронґ також відзначає, що на початку 20-х років комуністичні впливи загрожували прихилити більшу частину українського студентства; це справджувалося не ли­ше у легально визнаних університетах, але також у підпільному університеті, який створили у Львові українські вчені.

Вчений зауважує, що одним з основних чинників переходу сту­дентів від комунізму до національного руху, була діяльність Дмитра Донцова. "Донцов, східний українець за походженням, був активним поширювачем ідей націоналізму ще перед першою світовою війною. На початку 20-х років його вчення стало нагадувати інтеґральний націоналізм, хоча, очевидно, більшість його ідей швидше походила від німецьких націоналістів Фіхте та Гердера, ніж від Морра або та­ких італійців, як Парето і д'Аннунціо".

За Армстронґом, серед того, що відрізняє український націоналізм від основної моделі інтеґрального націоналізму, можна підкреслити такі ідеї: 1) ставка на силу в ідеології чітко виражалася у запереченні можливості підтримувати відкриту опозицію до панівної групи та у пропаганді теро­ризму; 2) через те, що держави, яку можна було б вважати опорою "націо­нальної ідеї" не існувало, обов'язковим було дотримання абсолютної "чис­тоти" національної мови та культури; 3) відсутність традицій держави, яка б через свої інституції і легальні структури підтримувала національні устремління, а також опозиції до існуючих держав, про­вадили до культу "нелегальності" як такої; 4) у тісному зв'язку із дво­ма попередніми пунктами: істотний ірраціоналізм ідеології виражав­ся надзвичайно романтично, але це незіпсованим українцям здавало­ся більш щирим, ніж цинічне відкидання здорового глузду німцями й італійцями; 5) невдача намагань старшого покоління, його тенденція до компромісу з польськими "окупантами" збільшували природну схиль­ність інтеґрального націоналізму покладатися на молодь і відкидати по­міркованість старших. Протягом 20-х років Українська військова орга­нізація та Союз української націоналістичної молоді поступово завоювали майже всі політично активні верстви Західної України, крім тих, що були прихильниками поміркованих ліберальних партій.33

"Націоналізм є рішучо в моді",34 – писав Дмитро Донцов у "Літе­ратурно-Науковому Вістнику" 1928 року і був повністю правий. Він як ніхто інший відчув і переніс у свої публікації той дух авторитаризму та національної мобілізації, який панував у тогочасній Європі й без якого не могли обійтися напередодні тотальної війни українці. "Муссоліні, Ле­нін"35 виступають у Донцова типами політичних лідерів, які очолили мобілізацію. Це свого роду методологічні приклади для українства, що повинно було зустріти наступну війну у всеозброєнні.

На 1924 рік, за Донцовим, припадає "утвердження фашизму і "пра­вого" курсу на Угорщині і в Баварії, еспанський переворот і повний занепад парламентаризму в Німеччині, з другої сторони – зріст укра­їнської "смєновєховщини", повна абдикація з самостійницьких ідей, поворот від незалежництва до провансальства, який прибирає тут – форми "автономізму", там – погодження з "радянською систе­мою" і з радянською "самостійністю", яке в своїх екстремах веде до чисто кулішівської апотеози цивілізаційної місії Росії і до кпин із державно-творчих інстинктів української нації. Сі явища остаточно скриста­лізувалися власне в минулім 1923 році. В сім відношенню се був фатальний для нас рік. Де інде се був рік аґонії лібералізму, в нас він був роком аґонії самостійної політичної думки".36 А через десять років, у 1933, Дмитро Донцов вже з позицій відчуття власної сили напише: "В Парижі щойно закінчився конґрес мертвих душ – недо­битків 2-го соціялістичного інтернаціоналу".37 Тоді, багато в чому завдяки Донцову, в українському політикумі відбувся перелом у бік націоналізму.

Дмитро Донцов наполягає на ідеологічному зверненні до євро­пейського консерватизму і традиціоналізму, до ідеалістичних тради­цій європейського Середньовіччя. "Мій край перед усім" – се девіза здорових націй світа, їх святий національний еґоїзм і – одна з перших девіз вашої організації".38 Тогочасний принцип здобування цілком, в розумінні Донцова, ідеологічно накладається на новітній авторита­ризм. "Ідеал Окціденту – се культ успіху, перемоги в співзмаганню. Се його маркантна черта, що так ріжнить його від Орієнту".39

З такого погляду десь поруч перебувають навіть ідеологічні про­тивники, оскільки всі вони жили і боролися в межах тих самих пра­вил гри. Як колись тамплієри із своїми ворогами, так пізніше "подіб­ною мовою розмовляв із папськими висланцями Мартін Лютер. (...) Так само заховувався й Гнат Лойола, який наражав себе нераз навіть на гнів намісника Св.Петра".40 У цьому ж розрізі Дмитро Донцов пропонує розглядати максиму Макіавеллі: "числити тільки на свою силу".41 Він пише, що "мало є людей, яких би так завзято лаяли і ненавиділи, як Макіявеля. І то протягом чотирьохсот років, що минули з дня його смерти: доказ небуденної цивільної відваги й гос­троти думки! (...) Ніколи наука Макіявеля не була така актуальна, як тепер. І ні для кого так, як для нас".42 Це європейська наука визначености. "На Заході тоді шукали їх, на правдивім Заході знай­дуть їх і тепер. Ad Fontes!"43

Вважаючи Росію головним ворогом України, він не акцентує ува­гу на інших, дрібніших окупантах. Одним з виключень був польський шовініст Роман Дмовський, який, писав про "упадок Европи" і "не­зіпсутість" російського Сходу. Полеміці з Дмовським Донцов при­діляє значну увагу.

Дмитро Донцов заперечує псевдодемократичну фразеологію, яка не має внутрішнього змісту, окрім обману. Він говорить про трупи ілюзій, про те, що весь світ озброюється – і одночасно говорить про мир. "Волею насичений світ, обдертий з глупих масок різних ідео­логій острим, відсвіжуючим повітрям гірських шпилів. Хто хоче дихати ним, мусить мати міцні легені, або – згинути".44 Тільки така політика може називатися дійсно реалістичною. "Там, де місце мора­лі Рішельє, Бісмарка, Маккіявеллі і Фіхте заступає мораліна філістрів, народ перемінюється в гієн і шакалів, сварливих і завзятих – в дрібнім і нерішучих – у великім".45

Однак Дмитро Донцов прихильно ставиться до головного джерела ліберальної фразеології – Сполучених Штатів Америки. Йому імпо­нують працьовитість, енергійність, оптимізм, прагматизм американ­ців. "Людина тут не раб природи, лише її пан".46 Згідно зі своєю манерою мислення "або-або", він формулює ще одну дилему: "Є на землі два великі народи – Росія і Англоамериканці. Один має за головний засіб акції свободу, другий – рабство. Між сими культура­ми нам треба вибирати".47 Це ще один штрих до розуміння Дмитра Донцова, який не давав Україні та українцям готових рецептів, лише спонукав до пошуків органічних форм і методів національних думан­ня, дії та почування.

Тут же – розуміння України як форпосту й заборола європейської цивілізації перед Азією. "Сей дух окцидентальної цивілізації мусимо віднайти в собі, наново мусимо воскресити забуті традиції нашої ста­родавньої культури, коли не хочемо розплистися в Московській псевдокультурі, що є передовсім культурою застою".48

Щодо ірраціональних підстав сучасного українського націоналіз­му, то дійсно ми можемо відзначити цей аспект у Донцова під несум­нівним впливом сучасних йому європейських теоретиків, на яких він посилається у своїх працях. "Устами може найбільшого свого апос­тола, М.Бареса, новітній націоналізм здетронізував l'intelligence, а натомість поставив афект, як найбільшу вибухову силу в історії людськости. Новітній націоналізм зачав шукати свого Бога не в викомбінованім розумом ідеалі, лише у власнім бажанню, у власній вірі; не в арґументах, лише в contra spem spero!"49 Хотіння такого ро­ду перебуває десь на межі войовничого релігійного ідеалізму та новітнього поганства, яке цілком закономірно і справедливо запере­чували ідеологи українського католицизму. Десь між подібними екстремами і формувався дух тогочасної Європи.

"Літературно-Науковий Вістник" не лише виражає погляд самого Донцова, але всебічно формує новий український світогляд і створює відповідну атмосферу войовничости до всього ворожого українству. Попри все, Україна – невід'ємна частина Європи у сенсі традиції, культури й сучасного політичного життя. "Дуже помилиться той, – пише Дмитро Андрієвський у ЛНВ, – хто поспішившись, закине мені висновок про гниття Европи в корені і про неминучий прихід "вар­вара". Зазначений стан Франції свідчить найбільше про новий процес пересування центра ваги европеїзму, як то бувало вже нераз, в якийсь певний бік, але не про занепад і розклад самого організму. З серед давніх народів Европи деякі переживають небувалий приплив сил (Італія), інші виявляють нечувану живучість (Німеччина). Але є ціла велика низка (від Балтики до Чорного моря й Адріятики) народів, яка щойно виходить на поле історії, або до того лише готується. І той "варвар", що поквапиться за спадщиною старої Европи, дістане остру відсіч і дуже дошкульно "по пальцях".50

Європейська закоріненість є надзвичайно важливою для форму­вання нової націоналістичної ідеології. Дмитро Донцов зазначає, що ця закоріненість передусім відкидає однозначний чи спрощений погляд на життя, – "ідеологи національної України – неприєднано ворожої Ро­сії і большевизмові – повинні теж багато придбати від "абстрактної Европи" і – стати сучасниками доби, в якій їм судилося жити".51

Так і сам Донцов не належить до якогось одного інтелектуального напрямку. Михайло Чугуєнко зазначає, що "політичний світогляд Д.Донцова пройшов у процесі свого розвитку ряд етапів, кожен з яких характеризувався притаманною йому формою ідеології та типом світогляду. Однак на майже всіх цих етапах виразно простежується тенденція до синтезу в одне органічне ціле революційних та консер­вативних ідеологій. Найголовніші ідейні впливи, які позначились на формуванні донцовського політичного світогляду, такі: марксизм, ніц­шеанство, християнська філософія".52 Сюди ми не можемо не додати європейський і зокрема український традиціоналізм, бо без нього невизначеним залишиться питання донцовського консерватизму.

Основа українського націоналізму – традиція, від якої не можна ні відмовитися, ні відмахнутися, вона зумовлює не тільки сучасне, а й майбутнє народу. "На традиції не сміє забувати жаден нарід, що хоче жити. Особливо той, що відроджується до нового життя. Бо правдиво сказав Ніцше, що лише там можливе воскресіння, де є могили: що вдихнути живу душу можна лише в уже готовий, хоч хвилево зав­мерлий організм, що завтра має лиш той, хто мав вчора; що встати може лише нація, що має традицію".53

Знову позитивні приклади Донцова – із сучасної йому міжвоєнної Європи. "З давніх часів датується "шатость" українська. Але найви­щий час знищити її в собі. (...) А в дальшій перспективі наступить те, чого боявся Барес для Франції, загроженій інтернаціоналістичними і пацифістично-угодовськими кличами: "Колись, писав він, жили ми спільними думками та інстинктами", але тепер чужі хочуть "накину­ти нам їхній спосіб відчування. Тріумф їх світогляду допровадить до руїни нашого краю. Ім'я Франції може й лишиться, але специфічний характер нашої землі буде знищений, а нарід, що житиме на нашій території, прямуватиме до призначення, цілком протилежного до призначення і потреб давніх французів".54

Степан Галамай пояснює акцентацію українського націоналізму згідно з європейською романтичною традицією. Він пише, що з дефі­ніції Ернеста Ренана подібно, як у Дмитра Донцова, в понятті нації високо піднесено такі складові елементи, як національна свідомість і воля. Ренан твердить: "Мати славну минувшину, спільну волю в су­часності, мати за собою спільні великі діла й мати на думці виконати нові дальші – це є головні передумови існування нації... В минулому спадщина великої слави й волі, така сама програма для здійснення на будуче... Існування нації – це щоденний плебісцит". Галамай також згадує "вислів Ренана під час його викладу в Сорбонні п.н. "Що є нація?": "Людина не є рабом ані раси, ані мови, ані релігії, ані струму рік, ані напрямку гірських хребтів. Велике скупчення людей – здорового розуму та великого серця утворює національну свідомість, що називається нацією".55

Тому має рацію Михайло Чугуєнко, роблячи висновок: "Таким чи­ном, аналіз концепції про тоталітарну спрямованість суспільно-полі­тичних поглядів Д.Донцова виявила її хибність та внутрішню супе­речливість, а в кінцевому підсумку – загальну неадекватність правди­вій спрямованості створеної Донцовим ідеології. На думку автора, набагато пліднішим було б інтерпретувати донцовські погляди в контексті духово і генетично близьких їм ідей европейського та укра­їнського консерватизму".56

З тих багатьох європейських теоретиків і політичних діячів, які мали вплив на формування політичної філософії Дмитра Донцова, можемо зо­крема назвати французького письменника і політика, теоретика радикаль­ного націоналізму Мауріція Оґюста Барреса (1862-1923), автора праць "Вигнання" (1897) та "Звернення до солдата" (1900); французького мисли­теля Жоржа Сореля (1847-1922), який еволюціонував від захоплення Марксом, Прудоном до Берґсона і Ніцше. Зокрема відомі його твори "Роз­думи про насильство", "Ілюзії прогресу" (1906).

Слід також звернути увагу на твори маркіза, італійського соціоло­га та економіста Вільфредо Парето (1848-1923) "Перетворення демо­кратії", "Трактат із загальної соціології". За Ж.Сорелєм та Г.Москою Парето вказував на значення насильства в розвитку суспільства, ве­лику роль пануючої меншості в управлінні політичною системою.

Несумнівно, у фокусі уваги Дмитра Донцова перебував італійсь­кий соціолог і політолог Гаетано Моска (1858-1941), автор низки творів, зокрема "Теорія урядів і парламентська система", "Сучасні конституції", "Основи політичної науки", "Історія політичних док­трин". Моска виступив з ідеєю нового політичного класу, точного визначення котрого так і не дав. По суті, це правлячий клас, який бере на себе управління суспільством, а тому має певні привілеї. Пізніше Моска і Парето назвали цей "політичний клас" елітою.

Не можна оминути ще цілий ряд інших імен. Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814) – німецький філософ-романтик та громадський діяч. Під час окупації Берліна французами виступає в залі Берлінської Акаде­мії "Промови до німецької нації". Артур Шопенґавер (1788-1860) – німецький філософ-волюнтарист. Фрідріх Вільгельм Ніцше (1944-1900) – німецький мислитель, автор концепції надлюдини. Освальд Шпенґлер (1880-1932) – автор надзвичайно популярного у ті часи трактату "Присмерк Європи". Роберт Міхельс (1876-1936) опрацював "твердий закон олігархії". Його праця "До соціології партійної справи в новітній демократії" побачила світ німецькою мовою у 1911 році. Хосе Ортеґа-і-Ґассет (1883-1955) – іспанський філософ, есеїст, який розглядає суспільство як динамічну єдність двох чинників: меншості і маси. Написав відому книжку "Бунт мас" (1930). Всі вони в тій чи іншій формі відстоювали ідеї романтизму, активізму та елітаризму.

Олександр Мотиль звертає увагу на те, що Дмитро Донцов не був звичайним компілятором чи просто популяризатором цих ідей. "Те, що він здобув з творів Барреса, Морра, Парето, Шопенґавера, Ніцше, Сореля, Зіммеля, Лебона, Геґеля, Зомбарта та багатьох інших, було підтвердженням ідей, до яких він у більшості випадків прийшов са­мостійно. Самий стиль, яким написаний "Націоналізм", свідчить на користь цього висновку. Після констатації ідеї Донцов нескінченно підкріплюватиме її цитатами з вищеназваних авторів".57

Дійсно, авторитаризм і, тим більше, тоталітаризм не був у Донцо­ва самоцінною вартістю. Головним джерелом тих ідей, що їх прого­лошував і пропагував головний редактор ЛНВ ("Вістника") виступає потреба відстоювання українських національних інтересів і далі – створення УССД. Цим пояснюється його зацікавлення тогочасними західноєвропейськими активістичними й елітаристськими концепція­ми, які були не лише модними, а також – сучасними, актуальними та адекватними тогочасній політичній дійсності. Його доктрину слід розглядати не як закінчене вчення, а як інтелектуальне шукання, своєрідне щеплення на українському ґрунті традиції європейського неспокою і здобування.

5.3. Конфлікт з Липинським. Націоналізм і монархізм

На формування політичного мислення Дмитра Донцова великий вплив мав ідеолог українського монархізму В'ячеслав Липинський (1882-1931). Донцову навіть закидали плагіат з творів останнього. І дійсно, можемо зустріти в Липинського дефініції, що їх полюбляв вживати Донцов, як-от "активна меншість зі стихійним нахилом до влади",58 "ідеалістичний порив".59 Хоч справа інтелектуальних впли­вів є значно глибшою і складнішою. Цілком очевидно, що в цьому випадку маємо справу з розвитком і творчим переосмисленням, а не з калькуванням Дмитром Донцовим ідей Липинського. Починаючи від того, що сам Липинський не був тут піонером.

"Необхідно сказати, що Липинський, – відзначає Ярослав Дашке­вич, – хоча й одним з перших в українській політичній думці займав­ся теорією еліт, не був єдиним і мав своїх попередників. Теорія еліт сформувалася в кінці ХIХ – на початку ХХ століття у Західній Євро­пі. (...) Праці основоположників теорії еліт друкувалися не лише іта­лійською та німецькою, але також французькою мовою. До речі, вони не втратили досі своєї актуальності. І Липинський, і Донцов були ерудитами, вони добре орієнтувалися в тогочасних політологічних ідеях та течіях. Незалежно від цього, обидва вони йшли власними оригінальними шляхами, напрям яких підказував їм недосконалий стан національної еліти, що проявився під час української революції 1917-1921 рр. Те, що Донцов і Липинський різко розійшлися в погля­дах та зірвали особисті стосунки, які ніколи не були надто близь­кими, ще не дає підстав для для звинувачень у плагіаті. Тим більше, що об'єктивне вивчення праць обох ідеологів підтверджує індивіду­альність способу мислення кожного".60

Олександр Мотиль також зауважує, що "теорії Липинського "ши­ряли в повітрі" і значною мірою впливали на інтелектуальний і со­ціальний клімат, в якому Донцов розвивав свої ідеї (концепції волі, еліти, елітаризму)".61

Відомий діяч націоналістичного руху, а перед тим УВО, Воло­димир Мартинець, опонуючи Донцову, ставить Липинського вище як теоретика: "Все в Липинського було: світогляд, програма й організа­ція. Між тим "Націоналізм" Донцова не був навіть закінченою світ­оглядовою системою; програмової проблематики він зовсім не тор­кав, а проблема здійснення націоналістичних ідей (хто? як? коли?), по невдачі його почину з "Партією Національної Роботи", не тільки не цікавила його, а неначе взагалі не існувала для нього".62

Принагідно звернемо увагу на гірке зауваження Мартинця про їхні особисті стосунки: "Мене особисто разило те, що ерудит тої міри, що Донцов, не цурався тенденційности й необ'єктивности. (...) Чорне або біле, зло або добро, чорт або янгол. Коли супротивник – тоді не мав він ні одної позитивної риси; коли приятель – тоді не мав він ні одної хиби. (...) А вже зовсім не подобалися мені його випади проти В.Липинського, бо зворотами як "Пане В'ячеславе" витикав польське походження Липинського, який у відплату називав Донцова "Міть­кою Щелкопьоровим", витикаючи йому московське походження. Це справді було сумне явище".63

Справді, в "Листах до братів-хліборобів" (Відень, 1926), які окре­мою книжкою виходять майже одночасно з "Націоналізмом" (Львів-Жовква, 1926), Липинський називає Донцова образливим назвиськом "Мітька Щелкопёров",64 вважаючи його плагіатором. Дмитро Донцов не залишається в боргу, відповідаючи в ЛНВ: "От прим. Вацлав Ли­пинський каже, що я москаль".65 Однак ні Мартинець, ні сам Ли­пинський не мали рації, закидаючи Донцову неоригінальність ми­слення. Якщо В'ячеслав Липинський накреслював шлях українців від держави до нації, пишучи, що "і тільки в Українській Державі – тіль­ки в процесі співжиття мешканців України на одмежованій державно території – може витворитись з них Українська Нація",66 то Дмитро Донцов єдино можливим вважав інший шлях – від нації до держави, стверджуючи, що без нації не може бути держави.

Липинський бачив, що в життя практично втілюється доктрина його суперника, однак не погоджувався з нею, боючись спалаху ксе­нофобії та навіть громадянської війни. Ідеолог українського геть­манства і консерватизму так висловлювався про Донцова: "Се він пу­скає головного коня націоналізму, котрий згодом убиватиме наш нарід у нутрі мечем роздору і голодом і смертю і людей поробить звірами, – як лише прийметься його пропаганда".67

Поруч з тим, що Дмитро Донцов мав значний респект до В'ячеслава Липинського як до теоретика і громадського діяча, про що, зокрема, свід­чать його спогади "Рік 1918, Київ" (Торонто, 1954). Для автора "Націона­лізму" була зовсім неприйнятна доктрина українського неомонархізму, поруч з іншими правими ідеологіями, "починаючи від Куліша", що їх він зараховує до "типового провансальства".68 Український монархізм у між­воєнному часі виглядає надто штучною і архаїчною для політичного втілення конструкцією. Дуже відірвана гетьманська ідея від широких верств народу, занадто "панська" для українців.

Тому монархізм для Донцова – це певна зашореність, небажання бачити реального світу і жити в нім. Так чи інакше, це обмеження на­ціональної революційної творчості, яке має бути усунене з українсь­кого політичного життя. "Підносячи ідею монархізму, хлібороби не­доцінюють значення революційної стихії. (...) Тепер справа нації – се спліт цілого ряду настроїв, пристрастей, вірувань і змагань. Вони, сі пристрасті, є реальністю, з якою політик повинен числитися".69 Для того, щоб перемогти, українці повинні йти за своїми національними інстинктами, почуваннями і пристрастями. Революційний порив буде переможним, якщо він буде природнім. Саме брак природності за­кидає Донцов українському монархізмові.

5.4. Ставлення до Росії

Неприйняття всього російського стало однією з наскрізних ідей, що пронизували творчість Дмитра Донцова. Засаднича – тактична, стратегічна, історична, культурна й геополітична ворожість Росії до України була і є настільки очевидною, що нерозуміння цього факту слід розглядати як величезне викривлення української суспільної свідомості під час тривалого життя в силовому полі імперії. Три "братські" зближення: за часів Переяславської ради, після 1917 і 1939 років супроводжувалися масовими репресіями українців, нищенням української культури та різних національних інституцій.

Михайло Грушевський писав про перше "зближення": "Але все те, що діялося досі, від часів руїни, ще було нічим в порівнянні з Петро­вими репресіями. Палення, нищення, масові вбивства – непотрібні, безцільні, в стилі середньоазійських "бичів людства"; суворі, вишу­кані форми карання смертю; тортури, биття на смерть за найлегшим підозрінням, без всякого приводу навіть – все се сипнуло в такій мірі, що зовсім приглушило суспільність".70

Ленінсько-сталінські репресії в "країні рад", найбільше на терито­рії України, також стали чимось нечуваним в історії людства. Ситуа­ція зовсім не змінилася на Західній Україні після "золотого вересня" 1939,71 символом чого може бути Дем'янів лаз, який "розкрив живим страшну таємницю про закатованих".72 Це також символ російської дикості й неспроможності цивілізуватися, визнавши загальнолюдські (християнські) цінності нормою власного життя. Подібне нерозумін­ня ситуації зустрічається не тільки в Україні, але й серед українських лібералів діаспори. Тарас Кузьо пише про "расистські вислови щодо всіх росіян" у Бандери і Донцова.73 Насправді донцовські оцінки ро­сійської традиції були найвлучнішими: "Терор і блеф – ось ті кити, на яких тримався царат; ось ті кити, на яких тримається большевизм".74

Можна поставити питання по-іншому: "Чи правда, що всі (майже всі?) росіяни в Росії вражені імперським шовінізмом?" Варто провести відповідне соціологічне дослідження, щоб переконатися, що це справді так. Саме тому Роман Кісь вже після розпаду СРСР поставив під сумнів євразійськість Росії. Він питає, чим вона є насправді, це: "Євра­зія чи Азопа?"75 Відповідь очевидна, Росія являє собою типову азійську деспотію з модернізованим і прикрашеним наскрізь ідеоло­гізованою імперським мракобіссям культурою фасадом. "Однак для Європи сьогодні чи не найбільшою загрозою є її власна сліпота, її власна глухота, її байдужість, її мовчазне потурання московському мілітариз­мові; і опортунізм і полохливість",76 – продовжує Роман Кісь.

Часові рамки розвитку власної націоналістичної доктрини Дмитро Донцов визначив таким чином: "Які б ідеї Донцов не голосив – чи ідеї самостійности і сепаратизму (1913), чи націоналізму (1926), чи традиціоналізму (1944), завше його старалися відлучити від пануючої політичної "церкви" і всіма силами зробити непопулярним".77

Як відомо, 1913 року Дмитро Донцов виступив з промовою "Сучасне положення нації і наші завдання" на другому всеукраїнському студен­тському з'їзді у Львові. Того ж року вона виходить окремою брошурою, а вже 9 серпня у тому таки 1913 царський цензор забороняє її розповсюд­ження на території Російської імперії: "Вбачаючи у брошурі заклик до зрадницьких дій, я вважаю, що твір (...) підлягає забороні".78

Дмитро Донцов говорить тут лише про сепаратизм, але також ціл­ком зрозуміло, що це – перший крок до самостійності. "Чинний уділ в австро-російськім конфлікті по стороні Австрії в цілях реалізації про­грами сепаратизму – ось має бути гасло нинішнього дня".79 Послі­довне антиросійське наставлення Донцова свідчить про виробленість і концептуальність його поглядів навіть за соціал-демократичних ча­сів. Вже наступного року він зізнається, що йому "довелося поки­нути "Дзвін" не через зраду принципів марксизму",80 а через конфлікт з редакцією на національному ґрунті.

Донцов вважає, що мало усвідомити відрубність України від Росії, мало побачити в Росії ворога, треба також вбити пошанування укра­їнської інтелігенції перед усім російським. "Під модерним москво­фільством я розумію поширену в певних колах нашої інтеліґенції без­граничну пошану перед російською культурою, і дивну якусь духовну залежність від поглядів, пануючих в поступових російських колах".81

Щось зовсім інше залишив по собі Тарас Шевченко. Проте його не зрозуміли ні сучасники, ні нащадки. "Маєстатові чужого світу, що був над ним і над його солодкою Малоросією, вперше протиставив Шевченко щось рівновартне, – з проклять і пристрастей, з якими схо­дили до гробу одне покоління нації по другім. (...) Як метеор переле­тів він над нашою блакитною Еладою, не лишаючи наступника. Бо генії не мають наслідників; бо був фанатиком – в часи безвір'я, пате­тиком – в добу буйного інтелектуалізму; людиною старого теста­менту – серед безбожників з імпотенції".82

В революціях соціалістичних і комуністичних Дмитро Донцов ба­чить тільки расове протистояння, він говорить про "Дві революції",83 українську та російську. Ідея соціального визволення цілком накла­лася на російську імперську ідею: "Знайти цей шлях допомагає їм їх месіянська ідея, ідея вибраности, історичного післанництва російсь­кого пролетаріяту. Він, цей пролетаріят, цей богоносний нарід, має на свій образ і подобіє перерізбити всі інші народи".84 Однак навіть по­разка у визвольних змаганнях не вбила в середовищі української інтелігенції віру у "світле" комуністичне майбутнє. Пов'язуючи з ці­єю злочинною легковірністю галицьке москвофільство, Донцов ще 1926 року пише, що "нова "соціялістична" спілка повинна зустрітися з як найострішою опозицією цілого українського табору".85

З таких же расових позицій він трактує літературну дискусію на Наддніпрянщині: "Офіціяльна боротьба іде між "максизмом" і "кур­кульством", між "Европою" і "просвітою", в вузьких рамках літера­турної дискусії; але її зміст – далеко глибший, а наслідки сеї літера­турної дискусії – хто знає, чи не стануть колись у такій суперечності з відірваними теоріями диспутантів, як із теоріями Руссо – ґільотина".86

Донцов розуміє величезну інерцію зудару українських і російсь­ких сил, який набрав форми українізації, без якої окупаційна влада виглядала б цілком чужорідною і ворожою Україні. "Там на сході назрівають великі події, але Україна з них ніколи не скористає, поки не випалить у собі того льокайського духа, якого вона не позбулася й досі!"87 І нарешті 1933 року він ствердив, що "діялектичний розвій" російської революції скінчений. Вона виродилася в свою протилеж­ність".88 Тобто від соціалістичної фрази перейшла до відкритого ро­сійського шовінізму, що стало можливим тільки після впокорення України голодомором.

Про це пише і Роман Шпорлюк. "Ідеї Маркса й Ліста зберегли свою силу та привабливість, вони стали ще впливовішими після 1917 р. Проте відповідні доктрини втратили свою початкову інтелектуальну та полі­тичну монолітність і внутрішню узгодженість. Марксизм, а точніше марксизм-ленінізм перетворився на різновид націоналізму".89

Жвавий іронічний розум, нездатність до зациклювання спричиня­лися до того, що Дмитро Донцов вчився сам і закликав інших – учи­тися у власних ворогів. Його цікавить революційне піднесення духу. "Не уважаю молодь за якусь особливу верству народу. Коли ж став­лю питання – "совітська молодь", то тим ставлю питання – "майбутня Росія", та, з якою матиме діло наша теперішня молодь. Ходить мені про моральне обличчя совітської молоді, про її психічний тип, про дух, що її оживляє. Коли запитаємо себе, що робить з своєї молоді большевизм, то треба відповісти, що передусім він виховує її в ат­мосфері незвичного душевного напяття".90

Революційне напруження має свої внутрішні закони, так би мовити, механіку й технологію. Відповідно на своїх початках біль­шовицька практика виглядала спорідненою з усіма фанатичними пе­реворотами, відомими із світової історії. "Які вимоги ставить таке життя до молоді? Передусім вимогу суворої дисципліни і сімейного послуху. По-друге, потребу в людях діла, що паляться до чину, які живуть небезпечним, активним, не споглядавчим життям. (...) Хто ж впадав у єресь ("уклон"), для того була "стєнка", як колись кострище. Людські відношення й світ ставали незвичайно ясними крізь червоні окуляри нової догми".91

Мова йде не про зміст, а про оформлення і спосіб існування "нової догми". "Тут і лежить відповідь на питання – в чім лежить сила боль­шевизму, яку вщеплюють вони в нове покоління: в загостреній волі накинути себе і свою доктрину цілому окруженню".92 Щодо змісту, то Дмитро Донцов називає російський комунізм ідеологічним сурога­том, своєрідною квазі-релігією: "Ленін назвав релігію – дурманом для народу. Я б назвав соціялізм дурманом, лише не для народу, а скорше для інтеліґенції, збаламученої голосною фразою; вирваної духово з рідного ґрунту".93

Росія – одвічний, стратегічний і містичний ворог України. Саме так ставить питання Дмитро Донцов. Там, де є Україна, нема місця для Росії і навпаки. Це протистояння – символ несумісности різних способів людського існування. Донцов розглядає російську імперську традицію як доктрину ксенофобії, зародок тоталітаризму, невідомий людству до ХХ століття, відколи відповідний технологічний рівень дозволив повністю контролювати все приватне життя людини. В час чи не найбільшої могутности й зухвалости СРСР, а саме 1931 року, Дмитро Донцов від імені бездержавної України заявляє: "Виявом раб­ської ментальности є завваги, що потуга Росії росте, отже треба з тим числитися. По-перше – не росте, а паде. А коли б і росла... Чи ір­ляндці не підносилися проти Великої Британії в хвилині її най­більшого тріумфу, в 1918 р.? Але для того мусимо викохати в собі душу, яка б могла успішно протиставитися душі Івана IV, яка пере-живає в Росії свою безнастанну реінкарнацію".94

Донцов став найбільшим і найпослідовнішим ворогом Російської імперії, який глибоко розумів її духовне життя, психологію та пропа­гандивні нюанси. За різнорідною ідеологічною машкарою він розпіз­навав ті самі шовіністичні вуха. Так само для СРСР-івського варіанту Російської імперії він знайшов найправдивіші оцінки, за що радянсь­ка пропагандивна сиситема зробила Дмитра Донцова чи не найбіль­шим своїм "монстром". Росія в його оцінках завжди набувала свого справжнього вигляду. Паплюжачи Донцова, вона відверталася від свого дзеркального відображення. Не тільки для того, щоб його не побачили інші, але також лякаючись сама себе.

5.5. Критика драгоманівської спадщини.

Ставлення до "лівих" політичних течій

Дух національної провінційності, "провансальства" в Україні Дми­тро Донцов пов'язує з ім'ям Михайла Драгоманова, діяльність якого трактує у розрізі "політично-національного толстовства",95 – певної політичної інфантильності. На думку Донцова, ця людина спричи­нилася до абсорбування українським політикумом найшкідливіших для себе традицій – соціалізму, атеїзму, релятивізму, некритичного сприйняття Заходу, упадання перед ідеологією, що її продукувала ім­перська російська культура.

"Драгоманова виставляють у нас апостолом нової України. Він ним не був. Ukraina militans не має в собі нічого з його ідей, а головне з духа сих ідей. Драгоманів виставив примат соціялізму і космопо­літизму, вона – примат нації. Він – еволюцію і гуманітаризм, вона – боротьбу і національний еґоїзм. Він – російський Схід, вона – ла­тинсько-германський Захід".96 Михайло Драгоманов у Донцова ви­ступає символом засадничої вторинності, не-самодостатності укра­їнської політичної свідомості у своїх прагненнях і діях.

Саме з драгоманівською спадщиною пов'язує Дмитро Донцов ту традицію українського визвольного руху, яка призвела до поразки у визвольних змаганнях 1917-1922 років. "Тією самою психологією були заражені навіть революційні кола Наддніпрянщини. Рука в руку з ними йшли і революційно настроєні галицькі кола".97 Віру в Бога, дослухан­ня до власних національних почуттів вони замінили на віру в силу ро­зуму. Драгоманов не зрозумів Шевченка як поета революції й бороть­би. Донцов вважав, що раціоналізм Михайла Драгоманова, а після нього – українських соціалістів, радикалів, поступовців, з кого в біль­шості й складалася Центральна Рада, став на заваді з'ясуванню ними сутності такого поняття, як національні інтереси держави та необхід­ність їх відстоювання всіма доступними засобами. Мова дійсно йшла про певну традицію українського політичного мислення, яка стояла на заваді розгортанню широкого революційно-визвольного (націонаістич­ного) руху і з якою пристрасно боровся Дмитро Донцов.

Цікаво, що не хто інший, як старі галицькі соціалісти дорікали Донцову його ніби-то російським походженням. Володимир Левинсь­кий, поруч із звинуваченнями у фашизмі, додає найдошкульніше: "З походження Донцов, здається, москаль. Припущення це спираю на тім, що в часі великої війни довелось пізнати мені його брата, а він уважав себе москалем. Говорив по-московськи, по-українськи зовсім не вмів. До українства відносився гостро неґативно".98 Тобто аргу­менти українських соціалістів є власне расистськими. Мовляв, Дон­цов не-українець, а тому неправий.

Матеріали жандармського управління також потверджують, що Дмитро Донцов розмовляв без "малоросійського" акценту, та й зов­нішність не дозволяє побачити в ньому расового українця.99 Однак головне для нього – сутність справи й чистота ідеї. Правий не той, у кого "чистіше" походження, а хто ближчий до істини. "Мова не най­важніша річ. Для мене генерали української армії російського, або ні­мецького походження, що навіть не навчилися по-українськи, – є більші патріоти, коли боролися за українську справу, аніж Юрко Ко­цюбинський чи Дмитро Мануїльський, які хоч українці з поход­ження, разом з бандами Муравйова руйнували Київ. (...) І тому так шкідлива є для нас та українізація з Москви, що ціла суть україніза­торської політики полягає на тім, щоб на місце спасенної недовірли­вости, покласти дитиняче довір'я до чужої ідеї".100

Насправді українські соціалісти ніколи не робили ніякої українсь­кої політики. Вони завжди, свідомо чи несвідомо, рухалися у фарва­тері російських імперських устремлінь. Всі приналежні до "покоління Хвильового", хто раніше, а хто пізніше, були фізично знищені. При­ходив час, і Микола Скрипник оголошувався націонал-фашистом,101 Микола Хвильовий – "лідером націонал-опортунізму", неокласики ставали "яскраво вираженими представниками української націона­лістичної буржуазії".102 Ворогами радянської влади вони ставали то­му, що хотіли залишитися українськими інтелігентами, перешкоджа­ючи поширенню нової імперської ідеології, вже комуністичного ґатунку: "Націоналістичним елементам потрібно приховати ту дійо­вість, яку справляли російські революційна література і мистецтво в класовій боротьбі робітників і селян України".103

Радянська влада прийшла в Україну разом з новою більшовиць­кою окупацією. У протоколі засідання з'їзду українських комуністів-емігрантів, що рятувалися від свого народу в Росії, в місті Орлі, від 1 липня 1918 року, видно, що більшовики не мають в Україні питомого ґрунту і сподіваються на російську інтервенцію. "Євстратов говорив, що нам необхідно згуртуватися для роботи на допомогу українському рухові, щоб він не загинув за відсутністю тих працівників, які під час революції вели за собою пролетаріят, але тепер залишили його в хвилину небезпеки на поталу ворогів революції". З'їзд обрав бюро по зв'язках з Україною, куди увійшли: "Голова – т.Левін, товариш голо­ви – Малашенко, секретар т.Хайкіна, скарбничий і товариш секретаря – т.Мирон Брянський; Митроха, Голубєв, Алілуєв".104

Український соціалістичний рух завжди розглядався у Москві як проросійська п'ята колона, яка досить часто використовувалася для спекуляції національними ідеями. Пропаганда пояснювала перебіг подій таким чином, що радянська влада не поборює, а відроджує українську державність. Ще 20 квітня 1919 року Е.Квірінґ писав у "Завданнях нашої партії в окупованих Польщею українських райо­нах", тобто на території Західної України: "По-моєму, треба негайно створити спеціяльний комітет для ведення партійної роботи в оку­пованих українських областях, причому, щоб Польща не могла мати до нас претензій, він повинен виступати як самостійна організація".105 Комунізм дійсно став тим ідеологічним плацдармом, за допомогою

якого російські більшовики проникли в Україну, захопили й десятки років тримали владу у своїх руках.

Донцов завжди мав надзвичайно реалістичне розуміння політики російського імперіалізму. Ще перебуваючи в українських соціаліс­тичних організаціях, він зрозумів, що не можна одночасно бути марк­систом і українським політиком. Принаймні це ще нікому не вдалося. На політичній арені національні інтереси завжди домінують над соціаль­ними. Тим більше, в українських умовах. Навіть ті українські діячі, що мали велику особисту мужність, популярність і владу, як Михайло Гру­шевський, програли у політичному двобої більшовикам, озброєним ви­разною ідеологією. "Дотеперішня непримиренність українського і неукра­їнського націоналізмів для Драгоманова, як і для Грушевського, є, отже, станом "патологічним", викликаним "нетямущими" іґнорантами".106

Інтернаціоналізм був для Дмитра Донцова чимось на зразок сучас­ного постмодернізму – розмови заради розмови. У дискусії на подібну тематику не шукається істина, тут присутня єдина мета – обман спів­розмовника. Це фразеологія без внутрішнього змісту, самі слова без значень. "Найбільшим ворогом всякої дискусії є гіпноза слова, гіпноза етикеток, які ми наліплюємо на поняття, і які кожний розуміє по-своєму. (...) Про одну з сих теорій, яких етикетка так разячо суперечить змістові, – я хочу тут говорити. Се є доктрина інтернаціоналізму".107

Отже єдино можливою альтернативою таким популярним тоді й згубним для України соціалістичним ідеям, на думку Дмитра Донцо­ва, може стати тільки націоналізм: "Голосом крові та інстинктом землі. Інтернаціональна ідея на Україні гниє й розкладається. Лишім же ж мертвих ховати своїх мерців!"108

5.6. Нація і націоналізм

Оскільки Дмитро Донцов увійшов в історію як ідеолог українсь­кого націоналізму, його погляди на націю мають центральне значення для вивчення його творчості. Історик ОУН Петро Мірчук записав: "Першим і найвизначнішим ідеологом українського націоналізму по першій світовій війні став д-р Дмитро Донцов".109 Справа з'ясування донцовського розуміння понять нації і націоналізму є не такою про­стою, хоч можливими є й широкі узагальнення, на кшалт визначення "влади нації", яке сам Донцов запропонував Михайлові Сосновсь­кому: "Коли перед роками довелося мені говорити з д-ром Д.Донцо­вим на тему ідеології українського націоналізму, він сказав, що суть справжнього українського націоналізму можна коротко визначити як "владу нації". Всі інші окреслення націоналізму мають "несуттєвий характер", бо вони вказують на "несубстанціяльні" властивості цього суспільного феномену".110

На принцип незалежності й самоцінності національного існування як головну засаду націоналізму вказують також інші дослідники, як-от Богдан Харахаш: "Неодмінною умовою, яку Донцов висуває до існування державної нації або нації, що прагне стати такою, є її самодостатність на політичному та – що найголовніше – на духовно­му рівнях. Це повинно виявлятися у максимальній незалежності дій нації від зовнішніх чинників, незмінності, сакральності кінцевої мети, відмові від сліпих запозичень і натомість активному творенні влас­них питомих форм суспільного життя. Все це можливе лише за наяв­ности певної доктрини, власного ідеалу суспільного розвитку. Зміст цієї доктрини і становить національну ідею даної нації".111

Коріння донцовської концепції націоналізму слід шукати в межо­вій ситуації українства, коли у ХХ столітті перед ним руба постало питання: "або-або", "життя або смерть". Дмитро Донцов фактично пе­рево­дить питання в активістичний стан: "Перемога або смерть!" Проте перед тим необхідно було зробити виразне розмежування в українській суспільній свідомості свого від чужого. Тобто усвідомити "або-або" в сенсі "свій-чужий", як власну окремішність і тому – від­порність. В усякому разі мова йде не тільки про суспільство в цілому, але також про певний екзистенційний вибір кожного українця. Дон­цов навіть формулює власний постулат: "Українці для України",112 який слід вважати продовженням і розвитком теоретичних здобутків Миколи Міхновського.

На думку Володимира Кириленка, для українців цей вибір залиша­ється головним принципом спільної національної дії: "Вищевикла­дене виводить нас на традиційну для української філософії націо­нального радикалізму проблему дії та методів. Існує два варіянти її розв'язання. Перший передбачає дію індивіда поза контекстом укра­їнства та "українопричетності". Другий закликає керуватися визнан­ням постійної дискомфортності власного буття та самосанкціонувати свої вчинки, поціновуючи їх тільки та терезах радикальної окреміш­ності: "або-або", "свій-чужий".113

Досліджуючи уявлення Дмитра Донцова про націю, Богдан Хара­хаш дійшов висновку, що вони "не були однорідними, вони еволю­ціонували від розуміння нації як позанаціональної спільноти, об'єд­наної спільною традицією та територією, до розуміння її як спільноти етнічної, сполученої жаданням здійснити (або здійснювати) ідеал власновладства на своїй території, а від нього до уявлення про націю як спільноту суто духовну, об'єднану спільною пам'яттю, спільною волею та спільною візією майбутнього з наступним поверненням (хоч і неповним) до визнання етнічних ознак нації".114

Пишучи про розуміння Дмитром Донцовим поняття нації, Василь Лісовий не враховує методологічної спрямованості його міркування. На думку дослідника, "внесок Донцова полягає у виразній ідеї поєднати во­люнтаризм з філософією цінностей. Нація для нього – самодостатня цін­ність; звідси вимога захисту цієї цінності і погляд на державу як ін­струмент такого захисту. (...) Вада Донцова полягає в тому, що він часто еклектично поєднує висловлювання про націю як наслідок культурного конституювання з поняттям нації як почуттям роду (тобто біологічним поняттям нації). Ця тенденція мислення – та ж данина матеріялізму та біологізму: вона наслідок непослідовності Донцова".115

Його виступи розраховувалися не на академічні дискусії, а на практичне втілення. Тому їм бракує логічної завершеності й послі­довності. Власне Донцов послідовний, але не в науковому плані, а си­туативно, якщо можна вжити таке визначення. Він у певній ситуації послуговується такою аргументацією, яка дозволяє зробити наступ­ний крок до мети, не заважаючи на те, що це не завжди послідовно в науковому розумінні. Таке пояснення не відкидає момент особистих сумнівів і шукань, проте адекватно пояснює "непослідовність".

Проблематичним залишається питання співвідношення об'єктивіз­му та ідеологізму в працях, присвячених спадщині Дмитра Донцова. Спроба першого об'єктивного підходу, безсумнівно, належить Ми­хайлові Сосновському. Мова йде про його монографію "Дмитро Дон­цов. Політичний портрет" (Нью-Йорк; Торонто, 1974). Однак специ­фіка самої проблематики вимагає від дослідника не лише об'єктив­ності й глибокого знання предмету. Необхідними є велика доза наукової інтенційності та суб'єктивне перейняття розглядуваною про­блематикою, інакше виникає небезпека потрапити в полон до засто­совуваної методології або пануючих в науці чи суспільстві поглядів на цю проблематику. Важливішим виглядає не так погляд збоку на об'єкт дослідження, як відповідально суб’єктивне насвітлення іма­нентних особливостей об'єкта.

У випадку Михайла Сосновського маємо до діла з невдалою спробою відстороненого об'єктивізму. Він розглядає націоналізм як певну інтелек­туальну побудову Дмитра Донцова, якою той, під впливом якихось зов­нішніх політичних чи навіть побутових чинників, наприклад, умов еміґра­ції, маніпулював протягом життя. Він пише: "Чинний націоналізм" Донцо­ва є на українському ґрунті відповідником інтеґрального націоналізму, до якого на шляху свого розвитку схилялася якийсь час ОУН і до якого схи­ляються ще сьогодні деякі українські націоналісти. Підставою "чинного націоналізму" Донцова стала філософія волюнтаризму, а на окремі його засади вплинули елітаристські доктрини, які поширив на українських землях Липинський, а які знайшли свій практичний вияв у авторитарних і тоталітарних рухах фашизму з одного боку і більшовизму – з другого. Не від речі буде відзначити, що вже під кінець 30-х рр., а зокрема в 40-х роках Донцов сам відійшов від засад "чинного націоналізму", як вони були з'ясо­вані в його "Націоналізмі" з 1926 року, перейшовши на позиції відповідно зінтерпретованого націоналізму з додатком також відповідно зінтерпре­тованого християнства".116 Хоч донцовська система була радше інстру­ментом пошуку, а не статичною періодично змінюваною конструкцією.

Не більше рації знаходимо в словах Мирослава Прокопа, який, визна­ючи сам факт того, що "Дмитро Донцов належав до гурта найвидатніших українців ХХ-го сторіччя",117 стверджував, що "в умовах боротьби проти німецьких і зокрема пізніше большовицьких окупантів, потрібний був ревізіонізм у відношенні до деяких тез націоналізму Донцова"118. Чинний націоналізм не був політичною програмою, ані суто філософською систе­мою, а тому не міг надаватися до якихось ревізій.

Подібно Олександр Мотиль нібито адекватно схематизує дон­цовську систему: "Ці три елементи дозріваючого світогляду Донцова – Росія як найголовніший ворог України; селянство як хребет нації і держави; необхідність сильного відчуття мети і волі (селянство не стільки як соціальне база, як джерело традиції)".119 Однак тут неспра­ведливо випадає ситуативний чинник. Селянство виступає у Донцова не лише джерелом традиції, це єдина верства, поруч нечисельної ін­телігенції (т.зв. "свідомих українців"), яка могла стати реальною полі­тичною і військовою силою в боротьбі за українську державність. Тобто вибирати по суті не було з чого. Та й саме селянство Донцову ще треба було розділити на "козаків" і "свинопасів".

При пильнішому погляді на речі ми дійдемо висновку, що справа є далекою від подібних спрощень. Дмитро Донцов не був науковцем і на­віть сам це визнавав120, кажучи, що не пише наукових статей. Він у розкутому есеїстичному жанрі адекватно висловлював свої романтичні почування, не стискуючи себе ні формою, ані формальною правотою, але прагнучи бути почутим і зрозумітим "його" аудиторією – майбутнім національним проводом. Тому, за словами Богдана Харахаша, "Донцов не давав націоналізмові позитивного визначення. Націоналізм для нього – не доктрина, а спосіб світовідчування. (...). Націоналізм був для Донцо­ва світоглядом, в якому нація як цілість є абсолютною першоосновою всіх форм суспільного та особистого буття".121

Нація у нього виступає носієм окремої волі, що цілком вкладається у традицію європейського національного романтизму. "Донцов вперше в історії української політичної думки розробив, окреслив і запровадив до політичного вжитку поняття нації як надособистісної субстанції та її національної волі, незвідної до суми воль членів нації".122

Приступаючи до розробки доктрини націоналізму, Дмитро Донцов був близький до розуміння його як політичної програми. У "Заграві" він пише: "Скільки б нас не було, мало чи багато, мусимо – як і тоді! – високо тримати прапор органічної єдности національної і соці­яльної програми, пам'ятаючи, що нема ні першої без другої, ні другої без першої".123 Майже одночасно, в перших числах ЛНВ він трактує націю як єдиний організм: "Нація є те, що протиставляє себе гео­графічно, історично і політично своїм сусідам. (...) Може повстати подібна до жидівської "національна меншість", що відрізняється від пануючого народу лише вірою, мовою і звичаями, але – не нарід, свідомий своїх одрубних державно-політичних змагань".124

Нація має власні потреби й інтереси, тому всі соціальні проблеми можуть бути розв'язаними тільки в межах цього організму. На його думку, українські соціалісти тому і потерпіли поразку у визвольних змаганнях, що допомогли більшовикам розколоти націю, не висунувши спільної для всіх загальнонаціональної програми і тому не встигали за революційними по­діями. "Соціялістам не вдалося проводити масами через те, що боротьба на Україні приняла не вимріяний ними фантастичний "класовий" характер, а такий, який і повинна була для кожного не сліпого прийняти, – характер расової, національної боротьби".125

Власне поява 1922 року "Літературно-Наукового Вістника" під ре­дагуванням Дмитра Донцова означала початок широкого громадсь­кого обговорення і, поруч з тим, концептуального оформлення нової націоналістичної доктрини. Донцов заявляв у статті "Наші цілі" мету відновленого журналу: "Вирвати нашу національну ідею з хаосу, в якім вона грозить загинути, очистити її від сміття й болота, дати їй яскравий виразний зміст, зробити з неї стяг, коло якого гуртувалася б ціла нація – ось завдання, до розв'язання котрого, разом з іншими, хоче причинитися і відновлений Л.Н.Вістник".126

Ця широка ідеологічна програма могла бути здійсненою після осмислення причин поразки української революції та докорінної ре­візії суспільно-політичних пріоритетів. "Хочемо бути не об'єктом, але суб'єктом історії. По досвідах останніх літ думаємо, що маємо на те досить сили. Уважаємо, що найважнійшим є зберегти чистою власну ідеологію, ясну змістом і активну волею, та ще – незнаючу сумнівів віру. Коли сю ідеологію стратимо, найбільш героїчні зусилля нації п'ятнуватимуться тавром бандитизму. Коли її збережемо – здобудемо все. Будуємо нашу програму не на нині, ані на завтра, лише на ряд віків. Числимося не з хвилевим укладом сил, лише з тенденцією їх розвою. Віримо, що ся тенденція є за нами, а не проти нас".127

Після виходу "Націоналізму" (Львів, 1926), поруч з посиленням дис­кусій, на тлі відвертих невдач демократичного партійництва, українсь­кий націоналізм остаточно конституюється у свідомості суспільства, передусім активної молоді, як світогляд нової доби. Починається тріумф Дмитра Донцова як редактора та ідеолога. "В сій книзі хочу усталити поняття українського націоналізму, як я його розумію. А розумію його не як ту чи іншу програму, не як відповідь на завдання нинішнього дня (і тому най не розгортає сеї книги той, хто шукатиме в ній арґументів за тою чи іншою "орієнтацією", партійною "програмою" чи формою правління), – лише як світогляд. Як певний світогляд протиставляю своє поняття націоналізму дотеперішньому нашому націоналізмові ХIХ віку, націо­налізмові упадка або провансальству".128 Українство опинилося в ново­му часовому та ідеологічному вимірі. "Диспропорція між новою епохою і старими навичками життя й думання мусить устати. ХIХ вік, вік демократії – скінчився".129

Нова доба вимагає принципово іншої інтерпретації дійсності. На перший план виходить плекання волі до перемоги, а не вироблення досконалої політичної програми. "Власне недорозвинення "емотив­ного" первня було якраз причиною наших останніх катастроф".130 Не не виправдовування, а агресія, не оборона, а напад. "Там, де заламу­ється в нації її аґресивний намір, заламується рівночасно і запал до оборони своїх прав".131

Відповідно зовсім інше значення набувають поняття етичності та не-етичності. Етичним стає все, що сприяє виживанню, а відтак – пе­ремозі нації у справі здобуття власної державної незалежности. На протилежних шальках терезів – смерть національна, супроводжувана масовим терором і геноцидом українського населення з боку держав-окупантів. Мова йде про межову ситуацію в історії України. Поведін­ка соціалістичного керівництва Центральної Ради, зокрема його "наївність" і "благодушність", недооцінення важливости організації українського війська, невизначеність у справі трактування друзів і ворогів, нерозуміння самого поняття національних інтересів, визна­чається Донцовим як не етична.

Ми не можемо відмовити йому в рації з огляду хоча б на пізніший голодомор. Втрати, які несе народ не на полі бою, не за власну свобо­ду і державу, є марними. Таким чином, анемічність тодішнього націо­нального проводу перетворюється на злочин. Нація стає беззахисною, вона перебуває на межі повного винищення. Після фатальних 1932-1933 років надходить 1937. У січні Донцов пише в ЛНВ: "Під знаком невблаганної – аж до витереблення противника – війни "релігій" і усунення на бік всіх "байдужних" зачинається новий 1937-ий рік. Горе сліпцям, що не побачать цього знаку".132

Дмитро Донцов проголошує "аморальність" однією із складових частин чинного націоналізму. Він пояснює, що "се не є, звичайно, аморальність в змислі повного увільнення від всякого етичного кри­терія, всякого морального ідеалізму. Навпаки, максимум етичної на­пружености цих ідей та їх сторонників є незвичайно високий, підпорядкування особистого загальному, часто жорстоким мораль­ним приписам, тут суворе, тверде, як ніде. Отже коли говорю про аморальність цих ідей, то розумію їх суперечність з буденною морал­лю провінціяльного "кальоскаґатоса", який етичність чи неетичність великої ідеї або руху, оцінює з погляду політично бездоганного міщанина; який неетичним уважає всяке залаження до його кишені або нараження на небезпеку його дорогоцінного життя, який до за­гальнонаціональних, взагалі громадських, справ підходить з міркою своїх приватних турбот та інтересів".133

Зовсім не науково, щоб не сказати – жалюгідно виглядає цинічний буквалізм Тараса Кузя, який знаючи весь контекст, згадує тільки його поверхову частину: "У свій націоналістичний період у передвоєнній Галичині Донцов проповідував ідеологію аморальності".134

Трактат "Націоналізм" складається з трьох частин: "Українське прован­сальство", "Чинний націоналізм", "Українська ідея". У першій автор аналі­зує причини поразки української революції. На його думку, це примітивний інтелектуалізм, "науковий" квієтизм, хуторянський "універсалізм", матеріа­лізм (лібералізм, демократизм, пацифізм, партикуляризм, анархізм), під­рядність національного імператива, антитрадиціоналізм, потурання психо­логії плебсу та дегенерація провансальства.

На противагу першій "неґативній", друга частина пропонує "пози­тив", розкриваючи складові чинного націоналізму, що тепер виходить на кін історії. Він включає в себе волю влади, роль від'ємного моменту, романтизм, догматизм, ілюзіонізм, фанатизм і "аморальність", "роман­тизм" як чинник поступу (певне раціо), творче насильство ініціативної меншості. І, нарешті, розкривається зміст української ідеї – яскравість, виключність, всеобіймаючість. Зовсім іншого звучання також набува­ють поняття "містики" і "реального життя". Чи реальною виглядала на той час перемога українців над усіма своїми ворогами? Тож чи не стає ірраціоналізм в таких умовах дійсно найреальнішою політикою? Саме до цієї думки починають звикати українці. Книжка починається і закін­чується словами німецького філософа-романтика Фіхте: "Лиш плекання нової волі врятує нас!"

Головне у цій праці – не стрункість концепції, а принципові наго­лоси і стиль викладу. Українці не мали нічого, а здобути повинні були неможливе – перемогу над найсильнішими у світі мілітарними потугами. Тут на перший план виходить філософія екзистенціалізму. Причому поруч можна розглядати як екзистенцію цілої нації, так і – кожного учасника боротьби. Донцовський варіант екзистенціалізму ми асоціюємо не з іменами Жана-Поля Сартра та Альбера Камю, а з представниками зовсім іншої традиції, представленої Сереном К'єр­кеґором і Мартіном Гайдеґґером. Дмитро Донцов виявляє себе ро­мантиком, який прагне виховати "лицарів абсурду".

Дмитрові Донцову ніколи не бракувало критиків. Проте найчас­тіше це голоси особистих, часто заздрісних недругів. Таких, як Юрій Шевельов з його примітивними "шпильками": "Даремно шукали б ми в листах Донцова якихось широких проблем – літературних, філо­софських, світоглядових".135 Донцов і не претендував на лаври філо­софа. Він часто посилається на імена Фрідріха Ніцше та Артура Шопенґавера. Таке поєднання може виглядати не зовсім виправда­ним. Проте Донцова цікавлять наголоси. Він не академічний мисли­тель, а – публіцист, агітатор, есеїст. Про це пише і Володимир Кири­ленко: "Без сумніву, шопенґаверівська "воля" та ніцшеанська воля до життя як "жадання влади" стали абсолютними метафізичними під­валинами донцовського філософування".136

Його літературознавча есеїстика виступає якнайкращою ілюстра­цією до ідеологічної доктрини. У цій царині ідеї Ніцше та Шопен­ґавера поєднуються зовсім органічно: "Література, якої предметом є життя природи і людини, може ставитися до них подвійно. Вона може захоплюватися красою безхмарного неба, гірських шпилів, покритих снігом, дивною гармонією всесвіту, будовою людського тіла. Але вона може й подивляти ті сили, ту енергію, які створюють сю гармонію, ті незбагнуті, стихійні сили, той неясний гін, тую під­свідому волю до життя, які кажуть траві рости, соняшнику пнутися до сонця, землі крутитися довкола себе, а людську душу сповняють поривами і пристрастями, що кажуть їй з одважним усміхом іти на певну смерть, відкривати Америку або мільйони собі подібних гнати на загибель для основання світової імперії".137

Це стаття "Криза української літератури", в якій Донцов стверд­жує, що великих пристрастей не знайдемо в нашому письменстві. "Бо брак сих емоцій є імманентний літературі, яка служила так однобоко зрозумілому ідеалові краси; яка не знала другого бігуна світу – руху й енергії".138 Безпристрасність літератури Донцов безпосередньо пов'язує із занепадом політичної активності нації. Пристрасть висту­пає ознакою й критерієм пасіонарного, а тому нормального націо­нального буття.

Дмитра Донцова звинувачують в аморальності, антиінтелекту­алізмі, пропаганді тваринних інстинктів, бездумному ірраціоналізмі та навіть дарвінізмі, коли, як відомо, виживає сильніший. Степан Ленкавський залишив надзвичайно цікаве дослідження під назвою "Філософічні підстави "Націоналізму" Донцова", яку можна вважати реценцією, оскільки вона була опублікована через два роки після появи "Націоналізму". Він точно вказує на психологічний стан того­часного українського суспільства, яке було готове до сприйняття но­вих націоналістичних ідей і навіть палко чекало на них: "Кожна нова ідеологія має лише тоді силу заволодіти психікою даного покоління, коли випливає органічно з його найглибших психічних потреб і схоп­лює його нескристалізовані бажання".139

Націоналізм стає світоглядом нового покоління українців. Степан Ленкавський структурує ідеологічно-політичне оформлення націона­лістичного руху, відводячи Донцову місце ідеологічного патріарха, з якого цей рух почався. "Коли мова йде про ідеологію Донцова, то її слід зарахувати до першої стадії кожної ідеології під час, коли вона схоплює й оформлює течії, що нуртують у душах покоління, яке шукає нових шляхів. [Друга сторінка ідеології – політична програма, третя – реалізація ідей – С.К.]. Донцов намагається ті психічні про­цеси, що вибухають стихійно, як неґація існуючої дійсности, скріпи­ти й дати їм теоретичне обґрунтування та на їх основі перетворити душу нового українця"140

Мета одна – перемога. Все для цього і заради цього. Чи, радше, головне для Донцова – сам шлях до перемоги, революція і боротьба. Він зізнавався, що "ніколи не робив з форми державного устрою фетиша. Се є річ зглядна і мусить бути підпорядкована катеґоричному імперативу незалежности нації: не та форма ладу добра, яка є добра "прінціпіяльно", лиш та, яка сю незалежність ліпше забезпечує".141

Ірраціоналізм стає підставою нової ідеології. "Врешті, основою ідеології лишається ідеалізм та ідеалістична форма енерґетизму – волюнтаризм".142 Що ж це – новий волюнтаризм? "Волюнтаристич­ний світогляд поширює поняття нації в просторі й у часі. У просторі тому, що не обмежує волі до влади ніякими етнографічними межами й хоробливими етичними сумнівами. У часі поширює поняття нації тим, що одиноку вартість приписує вічній ідеї, а не хвилевим матеріяльним користям мас".143

Ленкавський відмежовує донцовський націоналізм від дарвінізму, ад­же він спирається на ідеалізм, як ми переконаємося, християнського ґатунку. "Візія світлої майбутности батьківщини, а не рахункова кальку­ляція, – чи стане сил, чи оплатиться, – має вести нас до чину. Ілюзіонізм є дуже важним моторичним чинником. Донцов відносно заслабо його підкреслює. Він одинокий веде до героїзму, до фанатичних діл великих ентузіястів, яких так високо цінить Донцов. Доповненням ілюзіонізму є романтизм і традиціоналізм з глибокою вірою в незнищимість ідеї, яка родить нову моторичну силу, – бажання відплати.

Ідеології чинного націоналізму не можна виводити всеціло з матеріялістичного дарвінізму, з яким вона має деякі спільні тези, як боротьба за існування і перемога сильнішого. Від дарвінізму націо­налізм ріжниться своїм ідеалізмом.

Ідеологія націоналізму в праці Донцова, як світогляд, приймає чинник нематеріяльний – волю – за основу буття, як етика, вважає за добро те, що зміцнює силу нації, як історичний світогляд, признає ідеям уплив на життя, а як наслідок ділання на психіку її визнавців, примушує здійснити візію вимріяної майбутности".144

Донцовську спадщину можна назвати ідеологічним вченням, яке мало свою систему, політичний вплив та історичне значення. Олег Баган підсумовує найважливіші ідеї, які Донцов вніс у націоналіс­тичну ідеологію:

"1) кардинальне заперечення провансальства-народництва, пози­тивізму-пацифізму ХIХ ст., на що до нього не зважувався ніхто;

2) орієнтація на ідейно-психологічні засади Західньої Европи, "дух Окциденту";

3) орієнтація на власні сили, дух безкомпромісности, войовни­чости;

4) пробудження великої національної гідности, звертання до геро­їчної давнини, постійне опертя на традицію;

5) ідея еліти провідників, "аристократів";

6) внесення геополітичних розрахунків у боротьбу за самостій­ність, ставлення України в центр міжнародніх змагань з російським імперіялізмом;

7) ідея організації – ордену;

8) вироблення ідеалістично-світогдядних засад націоналізму: культ Вищого ідеалу, енерґії, всього духовного у протиставленні матеріяль­ному, реліґійности замість раціоналізму;

9) ідея Великої України, з примиренням класів і станів, вічної Нації, джерела якої випливають з праісторії;

10) революційна тактика боротьби, містика великого національного повстання, "нової Гайдамаччини" (звідси – тактика ОУН "перманентної революції", плани всенаціонального повстання у 1930-ті роки)".145

У полеміці з українською демократією, яка переважно мала соціалістичне обличчя, Дмитро Донцов в одній із своїх епохальних книжок "Підстави нашої політики" (Відень, 1922) апелює передусім до національної єдності, спільного національного почуття, без чого неможливою буде перемога. "Традицією не племени, не провінції, не суспільної верстви, не класу, не політичного підсусідка, що концедує свої права первородства за сочевицю чужій державній ідеї, але тра­дицією політичної нації, якою мусимо стати, коли не хочемо наново пірнути в історичну лету".146

Донцов нарікає на виразну атрофію політичного інстинкту, яка "шириться в нас якраз в той час, коли нарід кричить за ясною по­літичною формулою! Коли на Україні йде страшна боротьба не верстви з верствою, не інтернаціонального соціялізму з інтернаціо­нальним капіталізмом, але раси з расою, боротьби двох націоналізмів, що один одного виключають".147

В такий відповідальний час речі слід називати своїми іменами, полишивши до кращих часів різного роду теоретизування і розуму­вання. Час вимагає філософії сутностей слів, а не порожньої дема­гогії. "Фраза мусить умерти! Мусить лишитися тільки дійсність. Часом воно страшне, мов Ґорґона, обличчя сеї дійсности, як того сфінкса, але той згине, хто спустить перед її поглядом очі. Тільки без аскези і без чужих костурів. Не соромитися свого здоровля!"148

Пристрасть є або її нема, вона не терпить ніяких обмежень. Дон­цов говорить про "голий інстинкт панування",149 про два патріотизми, символами яких є добробут і панування. Він вибирає панування і до любові до свого додає ненависть до чужого. Ненависть як зворотна сторона любові. Без справжньої любові не може бути справжньої ненависти і навпаки. "Експансія! Ось ми і знайшли те слово, яким найкраще означити ту волю до життя, волю вийти поза дроти, – яка така хирлява в нас... Експансія, бажання розросту, – ось той таємний життєвий еліксир, з яким стають великими народи, а без якого спускаються до значення народів-провінцій".150

На думку Дмитра Донцова, разом з другою світовою війною, що наближалася, для України гряде час реваншу. "Погляньмо довкола себе! Майже жадна з націй, що вели війну, не лишилася на тім самім місці, де була в 1917 р."151 Світ ніколи належно не шануватиме права українців, допоки українці належним чином не будуть шанувати самих себе. Міжвоєнний час 20-30-х років – це час вибору, за якими неодмінно прийдуть великі звершення. "А великі проблеми вимага­ють великих рішень".152

Ті, хто не бачать цього, неспроможні врахувати уроки програних визвольних змагань. Тому лідери української демократії не можуть далі претендувати на роль національного проводу. Ця еліта змарнува­ла відведений історією час. Вона не має належної відповідальности перед нацією. "Atrophia cerebri – (зменшення мозку) – так називається в медицині одна досить неприємна хвороба. Наступає вона у стари­ків, божевільних і морфіністів, а симптоми її – ослаблення пам'яти, неймовірна балакучість і часом манія великости. Випадки сеї прикрої недуги стають чимраз частійші і в нас, де вона зачинає прибирати тривожний характер масового явища".153

Для того, щоб вийти на битий шлях історії, нація повинна навчи­тися мислити іншими, глобальними катеґоріями. "Бо не ходить про те тільки, щоб ми – фізично повалені – знова встали на ноги. Коли б лиш в сім була справа, легка була б наша праця. Але ходить о більше: о те, як вирватися з тої духової гангрени, в якій виростали ми, і від якої впливу не вільні й ви".154

Тому набутком суспільства має стати націоналізм. Не в якості засад­ничої ксенофобії, а як своєрідний інструмент мобілізації нації, в якої не залишилося нічого, окрім гідності, – ні держави, ні армії, ні навіть жод­ної фортеці, яку можна було б захищати. Боротьба переходить в ірраціональний вимір ідеології, віри і почування. "Що ж є сей націона­лізм? Се є власна політична ідея (...); се – привернення рівноваги між нашою захитаною національною думкою та інстинктом мас".155 Треба нарешті "прищепити отой моральний гарт нашій нації".156

Українці не завжди були злиденними і бездержавними. Славне минуле є дороговказом у не менш славне майбутнє. "Викликати з мо­року минулого тіні забутих і оббріханих предків, тих, які любили життя і не за те лише, що мало воно багато гарного, але які благо­словляли його навіть в його трагічнім і в злім, не боячись ні одного, ні другого. (...) Так звані традиції ХIХ віку, традиції лібералізму, демократизму, віри в гармонію, віри в роззброюючу силу гуман­ности, в "сльози нільських ящурів", віри в усякі химери, лиш не в себе, – ці традиції назрів час поховати".157

Дух нашої давнини українці повинні засвоїти не лише розумово, а також – на рівні інстинктів. "Що дає силу і витривалість інтеліґенції інших народів? Інстинкт, що не вірить нічому, опріч власних очей, голос крови, що не дає себе збаламутити фразі. Та й ми не є вже такі бідні. Перегорніть старі книги старих традицій, а віднайдете в них тверду душу забутих предків, що в воді не тонули і в вогні сміялися, – що не знали духової розчавлености, ні маразму, ні кризи".158

Донцов тримає фронт проти всіх, полемізуючи одночасно з різ­ного роду соціалістичними, демократичними, гетьманськими, като­лицькими і радянськими виданннями, виступаючи як проти різних інших крайнощів, так і проти шляху "золотої середини". Його ми­слення наскрізь нетерпиме та ексклюзивне. "Чи державницькі кличі не є на устах тих українців, яким шануючий себе українець не пови­нен подавати руки?"159

Донцов користується оригінальним для того часу жанр полеміч­ного діялогу, в якому Дон Базиліо виступає прообразом консервато­ра, а сам автор надиває себе Єретиком:

"Дон Базиліо: Взагалі не розумію, на що Ви полемізуєте з против­никами?

Єретик: Щоб переконати читачів ЛНВ-ка, щоб не йшли вони за гробами поваленими і розрізняли науку Церкви – від вашої".160

Не менш дошкульно він б'є по галицьких соціалістах і демократах за їхні радянофільські симпатії: "Соціял (або націонал-) ідіот не бачив діл комуністичного Пилипа, бо їх огортали милозвучні слова".161 У другому діалозі Єретик дискутує з Грицем Ґрекулом, українським соціялістом і демократом.162 А у "вільному перекладі невиданого грецького рукопису" Кретинос виступає прообразом демократа, яко­му відповідає Сократ: "Нажаль, земля це не Олімп. Інакше боги урядили світ, в якім живемо, аніж тобі здається. Коли б твій шлях в царство свободи, який не йде ні через панування, ні через рабство, – не проходив би через люди, ти мав би рацію".163

Донцов вважав себе певним монополістом націоналістичної доктрини і ревниво ставився до інших теоретиків, які не визнавали його без­заперечного лідерства й авторитету, або ж не виявляли належної ґреч­ности у ставленні до автора "Націоналізму", дарма що могли бути ціка­вими мислителями і щирими націоналістами. Як уже згадувалось, таким націоналізм не допомагав і вони також наражалися на його полеміку. "З тих мішанок можна багато чого робити, але націоналістичної доктрини з них ніколи не зробите. На таку синтезу ще не час. Нова доктрина потребує людей, для яких стала би їх другою природою, не "синте­тиків".164 Нетерпимість та ексклюзивність, ще раз нетерпимість та ексклюзивність і ще раз – нетерпимість та ексклюзивність.

Отже, що, на думку Дмитра Донцова, могло називатися національ­ною консолідацією? Єдиним фронтом можуть виступити лише ті політичні лідери, які мають спільне бачення поточної ситуації та спільну візію майбутнього України. "Хто думає, що з тих соціялістів, радикалів, масонів і федералістів всякої масти, що з тих різнорідних елементів, яких треба залізною мітлою вимітати з України – дасться механічно змінити нову еліту нації – того дійсність навчить, що він помилявся. Консолідація нам потрібна, але консолідація здорових елементів, які хочуть, щоб Україна була "дуже українська"(...). До цієї консолідації і тільки мусимо змагати".165

Надзвичайно важливим у Донцова є протиставлення метафор Санчо Панси і Дон Кіхота. Його більше цікавить перший. У рефераті "Санчо Панса в нашій дійсності", читанім "у Львові, Стрию, Варшаві, Парижі і Шалєті", він зауважує: "Тема Дон Кіхота завжди була мод­на, тема Санча Панси – менше. А вона варта уваги, особливо на­шої".166 Панса уособлює в Донцова злочинну українську демолібе­ральну благодушність. Ніхто українцям нічого не подарує, якщо вони не візьмуть цього самі. Особливо коли мова йде про власну державу. "Сильний є Панса, бо ім'я йому легіон. Але мусимо сказати, що не взяв­ши на рамена страшної ваги життя, не проклявши вигоди, не визнавши, що основний закон життя є таки дон-кихотський, – прекрасна країна Санча стане знову здобиччю новітніх маврів, країною, де житимуть люди "чутливі, співучі, гарні й запальні", лиш без історії".167

Дмитро Донцов вважає соціалізм, тобто комуністичну доктрину, найбільшим злом для України. Доки вона пануватиме в українському політикумі, доти матиме місце підміна понять, мети та ідеалів. "Со­ціялізм і радикалізм опинився в таборі трьох інтернаціоналів, в таборі протиукраїнськім і антинаціональнім. Боротьба з цим табором і з "рідним" соціялізмом – є одне з найважніших завдань дня. Україна не повстане, поки не буде знищена в ній гангрена соціялізму".168 Вже скоро настане той час, "коли нашою працею керуватимуть не чужі формули і омани, а власний національний імператив".169

Українська історія знає багато прикладів не-української реалізації українського творчого потенціалу, в чужих парадигмах та імперативах, з давніших, ще перед більшовизмом часів, як у випадку Марії Башкір­цевої. Це має служити пересторогою українській інтеліґенції: "З поход­ження, першого виховання і (...) з інстинктовних симпатій, всіма фібрами душі належна до одної нації, – вона силою обставин, як і наслідком трагічної долі народу, з якого вийшла, – мусила уймати свою творчість, свій "порив" в чужі їй форми, серед чужого оточення, яке вбивало її творчий порив, і саму охоту до життя".170 Однак, поруч з тим, Дмитро Донцов вважає Башкірцеву перможцем повсякденної дійсности. "В часи нашої тріумфуючої хамократії, моральної розхлябаности і безграничного матеріялізму, думка з приємністю зупиняється на Марії Башкірцевій, для якої життя, стиль, вічне шукання і раса були всім, яка, вірна інстинкту раси, перед смертю робила розпучливі зусилля вернути до своєї стихії".171 Знову інстинкти виступають справжньою реальністю, на противагу реальності очевидній.

Донцов захоплюється більшовицькою харизматичністю і також ставить її в приклад українцям. Дух нашої давнини – "це та фанатична віра, уперта в біді стихія, яку ніщо не зломить психічно, (...) стихія, у якої воля до життя виростає не з розумових джерел, а з найінтимніших глибин підсвідомого. З неї ж віє дух, рівновартний тому, що зростає в більшовицькій молоді".172 Це дозволило критикам висунути звинувачен­ня тоталітарній спрямованості його ідеології. Однак за існуючих тоді умов, як вже зазначалося, слід говорити не про тоталітаризм, а про національну, споріднену з військовою, мобілізацію. Адже ніхто не закидає тоталітаризм військовому командирові.

Донцов готовий вчинися навіть у смертельних ворогів України, таких, як Петро I: "Варто се нам собі пригадати в день 200-літньої річниці смерти того, який, як символ великодержавницького фанатиз­му і надлюдської енерґії, може служити нам прикладом; який, коли не своїми словами, то своїми ділами, дав науку, що велику націю кується лише з поміччю "великого пота і великої крови".173

Мало дати нації ідеологію. Так само важливо зробити її приваб­ливою, доступною і близькою для широких мас. Тому Дмитро Дон­цов прагне максимально наблизити свою доктрину до чистого почу­вання. Цим пояснюється жанрова "розхристаність" і, здругого боку, – стилістична зцементованість його творів. "Ідеї не правлять, ані не пе­ревертають світом, світ правиться і первертається почуваннями, яким ідеї лише служать провідниками. Силу ідеям надає завше сила їх емоційного підкладу, якому ідеї служать лише шатами".174

Основою структури донцовської естетики та ідеології виступає розуміння дуалізму життя, яке з часом, чимраз сильніше, окреслю­ється у вигляді християнського двоподілу на Добро і Зло. "А тому, хто хоче, щоби не двоїлася в безсиллі його душа, мусить прийняти єдиний в своїх бігунах дуалізм життя: право і силу, справедливість і кару, добро і зло, рай і пекло!"175

Публіцистична діяльність Дмитра Донцова відіграла виняткову роль в історії України ХХ століття. Правий Юрій Вільчинський, однин із сучасних дослідників донцовської спадщини: "Національна ідеологія Донцова та її світоглядні основи мають своє глибоке корін­ня в праджерелі нашої культури, у християнській філософії і націо­нальних традиціях. А його праця "Націоналізм" посідає важливе місце у розвитку української політичної думки".176

Отже, Дмитро Донцов практично не дає дефінітивних визначень нації і націоналізму. Це пояснюється кількома причинами. По-перше, має місце вдале поєднання змісту і форми понять. Ірраціональна сутність націоналізму висловлюється у вільній есеїстичній формі, якій є чужими будь-яка статичність та академізм. Націоналізм може стати основою такої політичної програми (чи програм), які будуть потрібні нації на певному відтинку часу. По-друге, екзистенціональне загострення націоналістичної доктрини Дмитра Донцова вимагає не тільки зрозуміння поняття, але також засвоєння його в якості способу думання і почування. По-третє, іронічність Донцова, співзвучна з його полемічним даром, не дозволяє конституювати такі важливі поняття як щось застигле і непорушне, бо рано чи пізно це може викликати справедливу іронію опонента. Нація і націоналізм завжди виступають у нього в системі певної конкретної арґументації.

По-четверте, ці динамічні поняття все ж таки мають певні іманентні риси, як-от расовість та інстинктивність, а тому – органіч­ність. Расовість обов'язково включає в себе етнічність, але не виклю­чає кожний персональний вибір культурно-психологічної приналеж­ности до українства. Тим самим Дмитро Донцов розширює розуміння політичної нації за межі населення певної території. По-п'яте у такому вигляді доктрина націоналізму могла з'явитися лише за умов історичної межової ситуації. Тому вона має вигляд романтичного активізму, спорідненого з відповідними європейськими традиціями. Співвідношення кінцевих критеріїв моральності та необхідності визначається врівноваженням життєвих потреб нації та засад християнства.

Проте ідеологічна спадщина Дмитра Донцова – це не тільки істо­рія. Вона залишається актуальною посьогодні. Більше того, в перс­пективі її вага у сучасному українському політикумі збільшувати­меться. За словами Віктора Рога, "майстер слова, блискучий публі­цист, Дмитро Донцов дав нам твори, значення яких переоцінити не­можливо. Його слово гостре, стиль пристрасний, мова лаконічна, означення влучні і чіткі, арґументи переконливі й незаперечні. І цим він страшний для ворогів України. Його вони панічно бояться і ненавидять і зараз".177

З огляду на історію України ХХ століття і на нашу сучасність, сло­вами Дмитра Донцова ствердимо: "Великий бенкет ще триває. Віддиху­ємо гарячим повітрям нового Середньовіччя, в якім щось значать лише люди "кріпкодушні", або "злі", як наші предки з Козельця, прозваного "злим городом" за те, що не дав себе взяти "словеси лєстними нечес­тивих". Люди гарячої віри і камінного серця".178

Ярослав Дашкевич нагадує про творчий характер, конструктив­ність і органічність українського націоналізму. Важливо не як ти сказав про Україну, а що ти зробив для України. "Український націо­налізм вже відчув на собі шкідливість доктринерства, догматизму, бессервісерства. Націоналізм не може бути предметом безпринцип­них торгів, під час яких пропонують "єдиний правильний найідейні­ший націоналізм". Націоналізм – як ідея, як ідеологія, як ідеал – не є власністю однієї партії, однієї організації. Він є власністю цілого народу, жодна частина якого не має монополії на націоналізм. Націоналізм почався з виникненням української нації – і тепер про­довжує свій історичний шлях".179

Дмитро Донцов далекий від різних позитивних визначень нації. Його завжди цікавить тільки практичний бік справи. До його твор­чості можна з успіхом застосовувати різні методологічні підходи, скажімо, того ж Мацціні, "який у викладі з міжнародного права в Туринському університеті п.н. "Про націю, як підвалину міжнарод­ного права" в 1851 р. назвав наступні об'єктивні ознаки нації: 1) тери­торія; 2) раса; 3) мова; 4) звичаї; 5) історія; 6)релігія; 7) національна свідомість".180 Все підходить і, разом з тим, чогось бракує. А саме донцовської індивідуальності, яку неможливо уявити поза практи­кою, життям і боротьбою. Головна ознака націоналізму Дмитра Дон­цова – це ситуативна конкретика і практицизм, це дух боріння, який ніколи не згасає поки жива нація і який завжди знаходить адекватні своєму часові форми вияву.

5.7. Орденська концепція національного проводу

Заперечуючи демократичний спосіб національної дії між двома світо­вими війнами, Дмитро Донцов розробляє орденську концепцію націо­нального проводу, яка зрештою лягла в основу створення українського політичного ордену ОУН. Поєднання теорії з практикою завжди було значною проблемою. Вже велася мова про те, що стосунки Донцова з провідниками націоналістичного руху не були ідеальними.

Володимир Мартинець був людиною організації і тому підходив до всіх справ тільки з погляду відповідальності перед нею за кожне конкретне завдання. Для нього виглядало нонсенсом, що така попу­лярна в націоналістичному русі людина, як Дмитро Донцов, не є чле­ном ОУН. Наприкінці 1927 року Мартинець одержує завдання від Проводу припинити "дальше неприродне існування двох "націона­лізмів" – "донцівського" і організованого – та звести їх до спільного знаменника". Відбулася зустріч – 15 грудня йо­го зустрів "високий мужчина, коло 40-го р. життя, брюнет із буйним волоссям і чорними виразними очима, що не тільки зраджували східний расовий тип, але й мужеськість та вольовість".181

Мартинець згадує про передбачення ПУНу, "що Донцов буде боронитися проти накинення йому "організаційних шорів". Тому вирішено піти на якнайдальші поступки. Був план витягнути Донцова за кордон і віддати йому ідеологічну референтуру майбутньої нац. організації та організації органу ПУН з залишенням йому повної автономії. (...) Донцов прийняв мене холодно-чемно. Він зразу зайняв позицію вичікування і мовчанки. Що більше, в його мовчанці відчував я ворожість, і це почування в міру тривання моїх відвідин посилювалося. Я інформував Донцова про наш почин. Він слухав і мовчав. Але ця мовчанка неначе говорила: "Я не маю інтересу до того, що ти говориш, і навіть не цікавий, а слухаю тебе з чемности. Можеш говорити, тільки все таки не надто довго".182

Очевидно, що для представника націоналістичного проводу така поведінка виглядала мало не символом безвідповідальности. Він критикує Донцова, але не може його відкинути цілковито з огляду на величезну і заслужену популярність. "Донцов – публіцист найвищої кляси, надзвичайний стиліст і небезпечний полеміст. З того приводу, що його книжки та статті просто кишіли від цитат численних авторів із різних галузей знання, злобні одиниці не раз із іронією підносили голос, мовляв, коли то Донцов мав час перечитати ті маси цитованих ним творів. Але саме тому, що Донцов, надзвичайно очитана людина, передавав своє знання іншим, з його творів можна було скористати й набрати широкого погляду на порушені ним проблеми".183

І цілком зрозуміло, що Мартинець не сприйняв прикрий характер Донцова, несумісний з етичними вимогами націоналізму. Адже на пер­шому місці для націоналіста стоїть авторитет організації. Мартинець продовжує: "У своїй співпраці в "Державній Нації" він відмовився, про "Національну Думку" вже не говорячи, а ще більше обурився, що др. Дмитро Демчук посмів був у своїй статті в "Державній Нації" дати іні­ціяли Д.Д., що їх уживав також Д.Донцов. Отже, Донцов ставився з застереженнями до наших починів. Тому, коли б хто хотів назвати Дон­цова "батьком українського націоналізму", а нас його дітьми, то він був батьком, що не визнавав своїх дітей, а ми були дітьми, що вже в день свого народження стали на власні ноги й в одному йшли разом із ним, в іншому проти нього, а в третьому його доповнювали чи там займалися проблемами, що він їх не порушував".184

З приводу цієї зустрічі з Володимиром Мартинцем Дмитро Донцов написав у листі до дружини: "Від "Нац. Думки" і Мартинця і Ко знов дістав страшне запрошення (тим часом беруть на лесть) писати до них і пр. і пр. Кажуть, що якийсь грубий журнал ви­давати – муть і пр. Я знов подякував, а про журнал відповів, що всім є місце в Літ. Наук. Вістнику, най пишуть, а хто має добре серце, може помогти поставити сей журнал".185 Він знав своє місце в націоналістичному русі й був свідомий значення ЛНВ ("Вістника").

Дмитро Донцов так і не став членом ОУН, але саме він найбільше спричинився до ідеологічного обґрунтування українського політич­ного ордену. На думку далекого від націоналістичних симпатій Івана Лисяка-Рудницького, "публіцистом, що найбільше спричинився до кристалізації націоналістичної ідеології, був Д.Донцов із своєю працею "Націоналізм" (1926) й іншими публікаціями, а також реда­гованим ним журналом "Літературно-Науковий Вістник", згодом "Вістник". (...) Гідне уваги, що ідеолог інтеґрального націоналізму Д.Донцов залишився поза організованим рухом".186

На відміну від практичних політиків та організаторів, як Євген Коновалець, і бойовиків, як Володимир Мартинець, Донцов був не лише справжнім теоретиком, але мав також вдачу людини творчої, екстраваґантної. "Трудність полягала в тому, що, як писав Степан Бандера, не можна було поєднати засад "теоретичного націоналізму" з вимогами поточної політики націоналістичного руху, для вимог якої в Донцова не було зрозуміння".187 Він не був політиком, не вмів шукати компромісів, пам’ятаючи про кінцеву мету, але мав візію ідеального стану – того, як повинно бути, хоч практично ті чи інші справи могли не надаватися до здійснення.

Треба зазначити, що це переважно знаходило зрозуміння в ОУН. Олег Баган пише: "Як творча індивідуальність, Д.Донцов не захотів впихати себе в рамки партійної організації. Тому він залишився (піс­ля 1925 р.) незалежним ідеологом, як і його "ЛНВ" (з 1933 р. – "Віст­ник"). Проте, і надалі зберігав тісні стосунки особисто з Є.Коно­вальцем, УВО, потім ОУН. Його авторитет як найбільшого мисли­теля-націоналіста завжди шанувався в Організації, використовувався нею для підтримки належного ідейного рівня. І навпаки, відхід від ідейних принципів націоналізму, сформульованих Донцовим, вважав­ся відступом, помилковістю, опортунізмом".188

Не будучи членом ОУН формально, Донцов був ним фактично, що підтверджувалося і в привітанні 1941 року: "Від II Великого Збору були вислані такі привіти: Дмитрові Донцовому (...)",189 і в некролозі 1973-го: "Найвизначніший мислитель-ідеолог українського націона­лізму, безкомпромісовий борець за Самостійну Соборну Українську Державу, натхненник борців ОУН, (...) блискучий український пуб­ліцист, в'язень російських і польських тюрем і концтаборів, небуденна постать в історії України. Ідеї Великого Покійника залишаться на всі часи невід'ємною частиною ідеологічно-політичних позицій ОУН (...). Похорон відбувся в середу, 4 квітня 1973 року о год. 9-ій рано, на українському цвинтарі у Бавнд-Бруку біля Нью-Йорку, де тимчасово спічнуть тлінні останки Великого Українця, заки будуть перевезені до вільного Києва у Пантеон української нації".190

Зоряний для Дмитра Донцова час припадає на найстрашніші на­ціональні поразки і відчай та, разом з тим, його творчість спричи­няється до найбільшого в новітніх часах піднесення українського духу. Термін "інтеліґенція" тоді, як практично і тепер, майже пов­ністю накладається на поняття національного проводу. Донцов з'ясо­вує духовний стан і завдання цього проводу. "Ідейний розгардіяш серед нашої інтеліґенції – тема сеї статті. Розкол в гетьманськім таборі, в католицькім, криза в ундівськім, в україно-комуністичнім, почасти в ідейно-націоналістичнім. Криза та не є чисто ідейного характеру. Вона є глибша".

У часи великих потрясінь провідники сильні власною хариз­матичністю, впевненістю у своїй владі. Донцов говорить про інстинкт влади, який повинні мати національні лідери: "Ні геніяльністю своєї програми, ні взагалі розумовим багажем, лише зовсім чим іншим. Тримаються вони надзвичайно живучим, зачіпним, таємничим інс­тинктом самозбереження, властивим кожній сильній креатурі; який є єдиною порушуючою силою людських вчинків, глузуючи з програмів і теорій, міняючи їх; невірний догмі, але вірний собі. Сей інстинкт головно забезпечує певній інтеліґентській групі перемогу над іншими в боротьбі за душу народу".191

Після визвольних змагань українці мали лише досвід поразок і роз­чарувань. Дмитро Донцов відносить це на карб слабкого національного проводу. "Спеціяльних здібностей – мудрости, відваги, шляхетности, – демократія від свого проводу не вимагала. В провідній верстві могли знайти місце люди, які були чисто "формальними авторитетами". Цебто були це припадкові люди, хоч і без особливих заслуг, які б давали їм право стояти над народом, але "вже з тої простої причини, що вони зай­мають якесь відповідне становище" – їх треба було шанувати та йти їм назустріч".192 Воістину "череда – в ролі "еліти", може викликати лише глум і наругу історичної Немезіди".193

На часі була зовсім інша доктрина, з якою демократичний провід не звернувся до нації через власну політичну неспроможність, одно­часно звинувачуюючи весь народ у браку національної свідомості. "Криза нашого націоналізму не в тім, що "нація не дозріла", не в вадах "програми", лише в браку людей. Наша трагедія була в тім, що на чолі зревольтованої маси опинилися діячі з чисто мировим складом психіки (...). ...дійсно тяжко знайти хоч кілька маркантних індивідуальностей, чи трохи ориґінальних постатей, яких можна би було в сім відношенні поставити напр. на одну дошку з такими, немов з мармуру вирізьбленими фіґурами, як Дзержинський і Ленін, не кажучи вже про інших".194

Орденська концепція національного проводу, пропагована і адаптована Дмитром Донцовим до української ситуації, має наскрізь романтичний характер. Це нова верства, або каста, людей особливої відповідальності за долю нації. Про це зокрема писав Б.Хорват: "Прагнення Д.Донцова викликати у членства Ордену почуття "ви­щости", "особливого призначення" є слушними з огляду на конечну потребу витворити людей іншого світовідчуття, які б увесь час у своєму життєвому чині прагнули осягнути ще не осягнуте, подолати ще ніколи не подолане, врешті здійснити щось ніколи не здійсню­ване, незвичайне. Лише такі здатні творити історію, особливо в тих смертельних лещатах суцільного нищення, в яких опинилася Україна з ласки своїх сусідів. Тому й добір в орден має бути суворим".195

Проблема національного проводу в Донцова перетворюється на проблему доби: "Суть нашої проблеми лежить у питанні формотворчої, будівничої правлячої касти".196 Адже "Бестія без голови", – так охрестив козацьку націю колись київський воєвода Кисіль, влучаючи в саме ядро української проблеми".197 На думку Григорія Васьковича, "ціла твор­чість Донцова за її призначенням має в загальному два завдання. 1. Дати нові тривалі ідейні основи українській нації. 2. Перевиховати укра­їнський народ, а зокрема виростити його провідну верству".198 Ця тема стає наскрізною в багатьох його творах: "Від того, як у нас се питання (маса і провід) буде вирішене, залежить наше все".199

На противагу багатьом галицьким консерваторам, Дмитро Донцов висуває на перший план потребу чину, дії, виявлення власного почут­тя і характеру. "А дальше – літанія: "Учись, трезвись, молись, а решта анархія" (...). Не знаю більш облудної науки! Бо є одна річ, одне "щось", без якого жадна освіта не поможе, ніяке освідомлення не врятує, ані запал, ні посвята... Сим "щось", сею найважнішою силою є характер. Нема поняття більш несхопимого від поняття "характер"; з ним, як з душею: хто скаже, що є душа? Але подібно, як кожний з нас виріжнить мертвого від живого, так і того, хто має характер від того, хто заступає його фразою".200

Нові в українському суспільстві люди, назвемо їх революціо­нерами, або ж націоналістами, повинні, на думку Дмитра Донцова, виявляти витривалість, певність себе, почуття чести, вірність ідеї, культ успіху, замилування в пригодах, ніколи не зражатися невдачею, завжди бути готовим виконати свій обов'язок, дбати за справу, не за себе, вміти володіти собою, дивитися на життя, як на гру. Тобто ди­витися на свою справу як на творчість.

Дмитрові Донцову закидали розколювання нації на дві частини: провід і масу. Своїм попередником у такому погляді на народ він вва­жає Тараса Шевченка: "Неслушно закидали йому "мужиколюбство". Він виразно розрізняв дві касти – "лицарів" (козаків) і "свинопасів".201 Донцов бачить Тараса Шевченка інакше від сучасників. "І тому спра­ведливість Шевченка – се ангел помсти, а його правда – "правда-мста". На день суду глядить він крізь пурпурові шкла Апокаліпсиса, – се буде "удар грома", страшний, "мов трибунал самого Сатани", се буде "злий час", час "отмщення язикам", "пекельне свято", "небесна кара".202 Цього вимагає сама історія, інакше ім’я України буде зтерте з її скрижалів. "Не зморені могікани, а інші люди знайдуть в собі спротив. Вони мусять прийти, інакше прийде "страшний гість".203

З боку Донцова це не була звичайна полеміка. Його твори мали величезний комунікативний резонанс у тогочасному українському суспільстві і також – безпосередній вплив на ОУН. Дух донцовських ідей ліг в основу таких визначальних документів, як Декалог, 12 при­кмет характеру українського націоналіста, 44 правил життя українсь­кого націоналіста. Декалог можемо розглядати як чисту поезію: "Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя...".204 Таку ж вартість має твердження: "Українська нація зродилася тоді, коли в її обороні впала перша крапля української червоної крови на українську чорну зем­лю".205 В такій атмосфері формувався організований український націоналістичний рух.

Поділяючи українців на масу і провід, Дмитро Донцов не при­нижував їх, а висував вимогу ієрархізації суспільства, без чого не­можливою була організація боротьби, виживання і, зрештою, – пере­мога. Провідники не йдуть за сліпими інстинктами юрби. Вони живуть з народом одним життям, спільними бажаннями і прагнен­нями, але – ведуть його вперед. "І коли ми звернемося до провід­ників, або до провідних груп інших народів, то побачимо, що всі вони єднали в собі три прикмети: перше – вони самі були насичені тою електричною енергією, що й маса, були рідні їй "температурою"; друге – свою амбіцію добачали не в тім, щоби за масою шкандибати, лише щоби її вести; щоб рішати часом проти волі пасивного загалу; третє – неясні стремління юрби уймали вони в яскраву формулу, освічували її підсвідомі бажання сліпучим блиском своєї ідеї, пози­тивною візією нового порядку".206

Оцінки Дмитра Донцова були, й досі є, дуже актуальними: "Коли нація хоче мати власний провід, то повинна тямити, що ніколи ніякий провід не уступає розхлябаній, неоформленій масі, лише завше – іншому проводові".207 Він перераховує якості, потрібні українським провідникам напередодні другої світової війни: дисципліна, карність, відповідальність, світогляд, а не лише політична програма. Мова йде про зіткнення світоглядів та ідеологій. "Знаком часу є віра, не сумнів, догма, не партійна "програма", характер, не число".208 Час вимагає приходу нових людей, "всяка нова доба в історії, яка звістувала прихід нових ідей, – виводила на сцену і нових людей – їх довбу­шів.209 Тому "лиш люди, які вміють на ясні питання дати ясну від­повідь, прийдуть там до голосу. Крутії – тим разом – лишаться поза бортом грядучої історії".210

У книжці "Дух нашої давнини", розвиваючи орденську теорію національного проводу, Дмитро Донцов робить спробу класифікаці "психічних рас", поділяючи їх на нордійців, медитеранців, динарців і остійців. Він вказує на домінування в українській свідомості упослід­жених елементів, притаманних двом останнім групам і нестачу врод­женої аристократичної формотворчости нордійців та медитеранців. Біологічний, майже дарвінівський "природній відбір", вчинений над українцями за часів радянського панування ще більше поглиблює проблему. Україні було завдано страшного генетичного удару. Міркування Дмитра Донцова суголосні дослідженням у царині модерних наук.

Наведемо слова Ігоря Каганця: "Таким чином, можна говорити про тріаду: Типологія Юнга – Соціоніка – Психоінформатика. Кожна складова цієї тріади концентрує увагу на своїй сфері досліджень: типологія Юнга – на властивостях психологічних типів, соціоніка – на взаємодії між цими типами, психоінформатика – на розвитку та взаємодії соціяльних систем, а також виявленні соціологічних зако­номірностей на різних рівнях світової ієрархії".211

Не кожна людина може займатися такими видами суспільної діяльності, як управління, бізнес, військові справи, наука тощо. Потрібні відповідне виховання і вроджені нахили натури. У ра­дянській системі виживали й діставали можливість виявляти себе переважно пристосуванці, зрадники, посередності, тобто типи, яким не притаманна ініціативність та спроможність брати на себе відповідальність за справу. Відомий т.зв. "Принцип Пітера": в ієрархії кожний індивідуум має тенденцію підніматися до свого рівня некомпетентності.212

Зберігають свою актуальність твердження Дмитра Донцова про те, що жодний державний устрій не може бути панацеєю. "Помилково думати, що успішність демократії залежить не від характеру еліти, що її веде, а від формальної консультації з масою".213 Ніяке фети­шизування демократії та лібералізму не може спростувати дедалі більшою неспроможністю забезпечувати стабільність управління су­часним світом, не кажучи вже про духовність і справедливість.

Політологи говорять про необхідність розвитку нової, мерито­кратичної системи: "Сутність цієї суперечки полягає у прагненні поєднати майже несумісне: з одного боку – максимально повне волевиявлення народу і пов'язане з ним широке народне представ­ництво в органах державної влади, а з другого – вимогу високого професіоналізму і компетентности керівництва суспільними процеса­ми".214 Олег Сичивиця саме Донцова вважає провісником цих ідей. "Подальші практичні пошуки і практичні дії у цьому напрямі можуть спиратися на елітаристсько-меритократичні традиції, що склалися в українському суспільствознавстві (...). Яскравим прикладом у цьому плані може бути хоч би творчість широко відомого ідеолога укра­їнського націоналізму Дмитра Донцова".215

Розробляючи орденську концепцію національного проводу, Дон­цов одночасно апелює до досвіду католицьких орденів, хрестоносців, лідера Реформації Мартіна Лютера, конкістадорів, фашистів і більшо­виків.216 На першому місці тут ідея творчого пориву, енергія здобу­вання, ексклюзивність та ідеалізм. Без цього неможливий орден. Цим він відрізняється від політичної партії. Його діяльність визначається не певною програмою, не законами тієї чи іншої держави або політичної системи, а – вимогами великої всеобіймаючої ідеї, яку дає українцям націоналізм. На другому місці стоїть справа організації ордену. Його членами можуть стати лише особливі люди – одного світогляду, великого ідеалізму та відповідальності, здатні на само­пожертву і будь-який чин в ім'я нації. За тим – справа стратегії і тактики, формування пріоритетів і поточних завдань.

Орденська концепція національного проводу стала не лише теоре­тичним, але також практичним набутком української політики. Укра­їнський націоналістичний рух мав величезні втрати у 30-50-х роках ХХ століття, проте Україна одержала збройний опір, який продовжив національно-визвольну традицію. Донцова звинувачують в тому, що він безвідповідально спонукав молодь до безперспективної боротьби, чим збільшував кількість жертв. На це відповідає Ярослав Дашкевич: "Ще дивніше виглядає звинувачення Донцова в тому, що він, мовляв, звів своєю ідеологією молодь на манівці. Не думаю, що боротьбу, вперту і жертовну, за Українську державу можна вважати манівцями. А що спалах боротьби кінця 30-х – початку 40-х рр. завдячуємо, між іншим, також велетенському впливові ідей Донцова, не підлягає сумніву. Ледве чи варто дорікати українським патріотам саме цим".217

Орденська концепція національного проводу була далекою від абстракції. Вона була практично втілена в Організації Українських Націоналістів. Після початку другої світової війни всі українські партії припинили своє існування разом з польською державою та її законами. Тільки ОУН продовжувала відстоювати українські націо­нальні інтереси в боротьбі проти різних окупантів. Без точок відліку, виставлених у ХХ столітті Організацією Українських Націоналістів, українська державотворча традиція була б перерваною. Натомість ми навчилися прагнути безмежного і розглядати себе поруч з вічністю.

5.8. Націоналізм і церква

Відомо, що Дмитро Донцов був апологетом воюючої Церкви. Для Євгена Сверстюка, літератора-дисидента, людини поміркованої, але принципової, близької до Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) християнізм Донцова – це передусім критерій істи­ни, без якого стає неможливою морально-етична рівновага мети і засобів революційної боротьби. "Вражений характерною для ХХ віку хворобою насильства, Дмитро Донцов не знехтував християнської традиції, а утверджував її і, попри крайні тенденції, не стояв над прірвою ніґілізму, а плекав ясність духу".218

Однак починав Донцов саме з нігілізму. В соціал-демократичний період своєї творчості, 1910 року, Донцов видав у Львові книжку "Школа а релігія", в якій підкреслює шкідливість релігії для суспіль­ного прогресу. Звертаючись до української студіюючої молоді, він каже: "Я не можу мати претензії, аби Ви всі стали на становиську соціял-демократії, але Ви є зборами поступової академічної молодіжі. Отже, Вам повинно залежати на інтересах поступу... І коли Вам справді дорогі інтереси поступу і науки, то Ви мусите за всяку ціну поборювати і добиватися усунення зі шкіл тої дисципліни, яка в своїй теорії і в практиці своїх жреців завше була і є нещадним противни­ком поступу і смертельним ворогом науки".219

Царський цензор змушений був адекватно відреагувати і не допустити цей галицький нігілістичний продукт на територію Російської імперії. 15 вересня 1910 року він видає висновок: "Вбачаючи у вищезазначеному паплюженні віри і церков християнських, насмішку над християнським вченням, побудження до повалення існуючого суспільного ладу і праг­нення збудити ворожі почуття між різними класами населення, я вважаю, що брошура (...) підлягає забороні".220 Багато в чому нам важко не погодитися із цим документом.

Щоб зрозуміти загальне захоплення соціалізмом у ті часи, наведе­мо слова Симона Петлюри з листа до Дмитра Донцова з приводу ре­зонансу, викликаного рефератом "Сучасне політичне положення нації і наші завдання" (1913): "Хоч Ви і атеїст, але природі все ж віру ймете, в кожному разі більшу і міцнішу, ніж в ті "єресі", з якими виступили на конґресі".221

Роль християнства зростає у працях Донцова разом з розвитком і поглибленням націоналістичної доктрини. Василь Іванишин відзна­чає: "Максималізмом позначений і його підхід до християнства: сприймати Христа таким, як він був, а не таким, яким його показува­ли невільникам слуги володарів цих невільників; плекати послух Богові, але не сатані".222 Знову максималізм, знову ексклюзивність мислення. Критикам Донцова, які закидають йому атеїзм і соціалізм початку політичної кар’єри, слід визнати, що здатність людини до саморозвитку свідчить про інтелектуальну гнучкість і відсутність доктринерства, що є радше позитивною, а не негативною рисою. Таким чином, процес міркування у Донцова виступає не словесним баластом, а дійсно інструментом осягнення інтелектуальної мети.

Пізніше атеїзм стає одним з найбільших звинувачень у полеміці Дмитра Донцова із своїми опонентами. Це величезна провина і навіть відступництво попередників від українських традицій. "Націоналізм 19 віку, що вийшов із принципів 1789 року, був виразно анти­церковний, або, як звикли в нас говорити, "антиклерикальний". (...) Явно ворожо ставився до Церкви і наш націоналізм минулого віку: Драгоманів – там, Франко й Павлик – тут". Необхідним є "повільне наближення світогляду новітнього націоналізму до теологічного світогляду Церкви".223

Християнізм Донцова має католицьку природу, що, однак, не запе­речує українського православ'я. Проблема в тому, що традиція нашої православної Церкви зазнала відчутного удару за роки московської окупації. Натомість католицизм виступає з виразно окреслених позицій, неспівмірних з московським духом колективного фаталізму. Засновник ордену "Опус Дей" Хосе Марія Ескріва де Балаґер показує, що кожна людина виступає творцем свого майбутнього: "Бог не ба­жає мати рабів, лиш дітей. Він шанує нашу особу. Діло спасіння про­довжується, і кожний з нас бере участь у ньому".224

На це звертає увагу Богдан Хорват. Дмитро Донцов, а пізніше, під його вливом, також Юрій Липа та Євген Маланюк "народилися в Східній Україні, були виховані в православній традиції, але це їм не завадило побачити і збагнути велич активізуючого духу католициз­му!"225 Вістниківці виступають за католицизм і унію, підкреслюючи їхній войовничий, здобуваючий характер.

В міжвоєнній Галичині Греко-Католицька Церква займала дуже впливові позиції. Дмитро Донцов виступає переважно опонентом католицьких інтелектуалів тих часів, які виступали переважно на сторінках журналу "Дзвони", редагованого Петром Ісаївим, вважаю­чи офіційну суспільну доктрину Церкви занадто поміркованою. Час вимагає від українців вибору, великих рішень і чину. "І ось в сій анархії понять та ідей Церква могла би відіграти велику ролю, ролю того, хто знов "поставить все на своє місце", знайде новий реґулятор життя, дасть йому новий ентузіязм. Сю місію може сповнити Церква, коли захоче зрозуміти, що має сповняти її серед даного колективу, який обіймається словом patria. Коли ж ні, коли в нас далі марно­тратитимуть час у формальних диспутах, то чи не станеться з нами так, як з тими софістами греками, що дискутували про славу гори Табор, коли Магомет вивалював браму столиці, щоби на св. Софії за­стромити знак півмісяця".226

Католицькі автори не відмовлялися від націоналізму, більше того, часто вони були справжніми націоналістами, але – відмежовувалися від "варваризмів" Донцова, не сприймаючи його відверто висловлю­ваної ненависті до ворогів. "Платон поділив людську душу на 3 часті з іншими місцями осідку: розум міститься в голові, почування й етичні засади в грудях, а пристрасті й інстинкти в животі. Коли ми хочемо, щоб керуючим чинником в гром.-політ. житті були груди і голова, то Донцов хоче, щоб ним був живіт. Ось тут сама засаднича і сутня ріжниця між донцівською ідеологією і національно-като­лицькою, ось тут саме і суперечності між обома ідеологіями. Ми від­даємо геґемонію вищій часті душі, Донцов нижчій. Ми є патріотами з любови до Української Землі, донцівські патріоти з ненависти до чужинців. Ми підходимо до справ з боку позитивного, творчого, бу­дуючого, Донцов з неґативного, в нас обовязує в громадсько-політич­них справах мораль і її уважаємо основою суспільного й державного ладу, у Донцова аморальність, по нашій думці для створення Укра­їнської Держави потреба ще й матеріяльної сили і до її витворення та до зорганізовання українських продукуючих кляс ми змагаємо, для Донцова вистарчать афекти. У нас найвищим богом Бог, що сотворив світ і ним управляє, а нація це Його твір, у Донцова найвищим богом нація і їй повинен скоритися Бог-Сотворитель (а через перестати бути Богом). Ми готові все зложити свої голови за Українську Держав­ність з любови до Української Нації й її Землі, а донцівські визнавці з сатанинської ненависти до чужинців, шалу й безумства. А хоч є в "Націоналізмі" Донцова і добрі речі, але то ті, які він взяв від Вячес­лава Липинського".227

Дмитро Донцов не барився з відповіддю: "Консервують традиції, нищачи кращі з них".228 Часто його полеміка набуває пародійно-знущального характеру: "Коли б людей впускали до раю після того, скільки разів хто вимовив слово Бог і віра, райський партер зайняли б самі наші консерватисти".229 Він мав власне розуміння католицизму, співзвучне із середньовічним воюючим християнством – у теорії і практиці. Донцов звертається не до букви, а до духу католицизму. "Певно, католицька наука повна "парадоксів" і quasi суперечностей: прокламованих в один і той же сам час засад: віри й розуму, авто­ритету і свободи, лагідности й насильства. Але мені здається, уваж­ний досліджувач доктрини католицизму прийде до переконання, що розв'язуючи на свій спосіб свої "парадокси", ся "доктрина" таки тримається тих засад, які подав я вище: ставлячи віру понад розумом, принцип авторитету понад принцип числа (соціялізм), "вічне" понад дочасне, моральне понад матеріяльне".230

Є свідчення про те, що митрополит Андрій Шептицький при­хильно і з розумінням ставився до діяльності автора "Націоналізму". Дмитро Донцов писав у листі до дружини від 11 вересня 1927 року: "Оповідав сендзя, що митрополит дуже обурений був на мене за "хижацький" націоналізм, але – признав ніби йому рацію що моя про­паганда, як антидотум лівим течіям, добра, і мусить приймати скрайні форми. Сказав, що мені повинно б облегчити і дати змогу, як Гардену в Німеччині, писати що я хочу і... що він жалує, що не погодився зі мною тоді в Фрібуру, коли я до нього звертався. Що за тридцять літ (коли Господь Бог йому віку дасть) він жалуватиме, що в 1927 році зі мною не погодився... Все можливе".231 Очевидно, тут мова йде про якісь попередні розмови з митрополитом про Бога і Церкву.

І досі не припиняються звинувачення Дмитра Донцова в атеїзмі. Роман Безсмертний вважає, що "Д.Донцов перебував у полоні мате­ріалістичних концепцій ХХ ст., передусім соціал-дарвінізму" і стверджує, що "не існує принципової різниці між політичною філосо­фією Д.Донцова і марксизмом: він лише замінює класовий егоїзм (чи волю класу) національним егоїзмом (чи волею нації)".232 Проте їх слід віднести до радянської традиції ненависництва всього українсь­кого. Авторам, подібним Романові Безсмертному, головне заперечити Донцова. Тут марксисти швидко знаходять спільну мову з ліберала­ми, дарма що перші і другі є принциповими безбожниками.

На думку Донцова, католицизм повинен посісти центральне місце не лише у релігійних боріннях, але також в ідеологічному проти­стоянні, поруч з іншими політичними ідеологіями епохи, що володі­ють помислами мільйонів. Християнство в його католицькому варіан­ті фактично стає у нього невід'ємною складовою частиною українсь­кого націоналізму, який вступав у нову війну поруч із фашизмом, націонал-соціалізмом і більшовизмом.

Ніде в Донцова нема натяку на християнство як на певну надна­ціональну доктрину. Церква може об'єднувати всіх людей тільки за принципами людяності. Донцов проголошує навіть, що "похід проти Церкви є рівночасно і похід проти нації".233 Церква не може понизи­тися лише до вирішення мирських проблем, вона "повинна до гро­мадської думки прислухатися, але йти за своїми авторитетеми".234

Однак, з другого боку, ніхто не може заборонити Церкві бути із своїм народом в радощах і в біді. Тим більше, величезну роль вона відігравала в історії українського народу. Після кулькастолітнього тиску на українське православ'я з боку царського режиму і повного розгрому УАПЦ більшо­виками, провідну роль у захисті української духовності перебирає на себе Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ), що дозволило Василеві Іванишину висловити наступне: "ОУН була дітищем греко-католицької церкви, але дітищем, якому стало затісно в рамках політики ми­

трополита".235 Дітьми священників було багато провідників націона­лістичного ордену, зокрема Степан Бандера та Ярослав Стецько.

В скрутну хвилину наша Церква, окрім того, що була духовною інституцією, стала також прапором боротьби. Свідомість українсь­кого революціонера була патріотичною і, разом з тим – релігійною. Ці два поняття були пов’язані нерозривно. Вони створювали серед націоналістів атмосферу розуміння жорстокої національно-визволь­ної війни як святої справи. Відтак за Україну вони відповідають пе­ред нащадками і перед Богом.

Всі ці процеси ідеологічного формування українського суспіль­ства були передбачені й керовані Дмитром Донцовим. Він веде мову не просто нову світову війну, але про нову релігійну війну. "Фашизм, большевизм, безглузді ідеології мали б допровадити до релігійної війни? І то в двадцятому віці? Та ж ми стали скептиками. Релігія вже не грає ролі у нас. Ми ж думали, що наступить моральне відпружен­ня, що в світі запанує царство розуму".236 Його погляди на зміст гео­політичних протистоянь не застаріли і в наш час.

5.9. Полеміка з Леніним

Для Дмитра Донцова Володимир Ульянов (Ленін) протягом усього життя і навіть після смерті залишався опонентом і конкурентом. Їхня дискусія розпочалася ще перед 1917 роком. Донцов був свідком пере­моги, тріумфу і занепаду більшовизму. Він не дожив до його падіння і розпаду СССР, проте передбачив ці події. Історією було доведено, що в протистоянні з Леніним переміг Донцов. Найголовніше, що в центрі протистояння і перемоги було українсько-російське протистояння в іде­ологічному, культурно-цивілізаційномуі і навіть геополітичному аспек­тах. Український націоналізм проти російського імперіалізму.

Дмитро Донцов вказував на більшовицьку тяглість російської ім­перської традиції, люмпенізованої, але з новим арсеналом демагогії і волею до перемоги. Леніна він розглядає як колоритного персонажа з творчости Достоєвського. "Кождий з великих людей мав своїх предтечів, що звістували їх близький прихід. Мав свою предтечу і Ленін. Ним був Достоєвський. Правда, він ненавидів Леніна, навіть не знаючи його, але – знав, що він прийде, і то дуже скоро. Бо власне про Леніна і ні про кого іншого думав він, коли в "Бєсах" обіцяв оповісти нам "про того підлого раба, про того смердючого і розпусного льокая, який перший вдряпається на драбину з ножицями в руках і розідре божественне лице великого ідеалу в ім'я рівности, заздрости і... травлення".237

Однак Донцов шанує свого опонента, не применшуючи значення і по­ставу більшовицького лідера: "Лиш в однім відрізнявся він від "льокая" Достоєвського: він був політиком у цілім значенню сього слова".238

Пильну увагу з боку Леніна привернув виступ Дмитра Донцова на другому всеукраїнському студентському з'їзді у Львові у липні 1913 ро­ку. Так, у статті "Кадети про українське питання" він пише, що "нема мови про те, щоб усі соціал-демократи згоджувалися з Донцовим".239 Однак "самостійницька" резолюція на студентському з'їзді пройшла майже одноголосно: всі проти двох. Саме це турбує Леніна найбільше. У статті "Критичні замітки з національного питання" він називає Дон­цова "націоналістичним міщанином",240 "горе-марксистом, (в одному ряду з) буржуазними націоналістами".241 Ленін хоче відлучити Донцо­ва від соціал-демократичного середовища за вкрай небезпечний для соціалістичної доктрини націоналізм. У статті "Кадети і "право народів на самовизначення" він зауважує, що Донцов "проповідує український сепаратизм",242 а це вже безпосередня загроза майбутньому Росії.

Заперечивши Донцова, Ленін не виступив публічно проти права націй на самовизначення. Його статті "Націонал-лібералізм і право націй на самовизначення" та "Право націй на самовизначення" добре ілюструють напрям його демагогії. Він підкреслює, що виступає за право націй на самовизначення у політичному сенсі, а не лише в мовно-культурному, як ліберали.243 "Нехай "Речь" прямо спростовує пп. Донцових, але принципіально недопустимо великоруському органові нібито демократії забувати про свободу відокремлення, про право на відокремлення".244 З другого боку, в листі до О.М.Лоли (Степанюка) від 20 липня 1913 Ленін сердечно розкривається пар­тійному товаришеві: "Мене дуже порадувала Ваша стаття, як стаття централіста, який бореться з Донцовими і Ко. Дуже важливо з націо­налістами цього ґатунку (і з українськими соціал-демократами), більш тонкими воювати!".245

Згідно своєї романтичної концепції політичного проводу, Донцов звертає увагу на харизматичне загострення більшовизму, яке йому несумнівно імпонує. Ідеологові українського націоналізму лише йдеться про українську революцію і українську перемогу. "Проклят­тям нашої історії є те, що ми не могли сьому збірникові невгасимого фанатизму, неугнутої енергії і чисто понтифікального почуття влас­ної непомильности – не могли протиставити нічого рівновартного. Але все ж історія занотує колись у своїх анналах, що коли Ленін умер у Москві, то могилою ленінізму була Україна".246

І дійсно, не зважаючи на безпрецедентний терор, внаслідок якого Україна втратила у ХХ столітті понад 50 мільйонів людських життів насильницькою смертю, 1991 року саме незалежна позиція України призвела до розпаду СССР. Більшовицький варіант імперської док­трини вичерпав себе. Втративши Україну, Росія чимраз більше ви­являє неспроможність контролювати ту імперську територію, яка ще залишається в її юрисдикції. Царина ідеології неспівмірна з війсь­ково-економічними потугами. Імперіалізм програє настільки, наскіль­ки виграє націоналізм. Цим пояснюється увага Леніна до постаті Донцова та проповідуваного ним націоналізму – смертельного для плеканої більшовиками імперії.

5.10. Стосунки з єврейством

Стало поганою традицією ототожнювати націоналізм з нацизмом, а український націоналізм – з антисемітизмом. Відповідно антисемі­том мав би бути ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов. Про це зокрема йдеться в останніх "дослідженнях" українського ан­тисемітизму, опублікованих в Єрусалимі. Автори публікації "Інте­ґральний" націоналізм Дмитра Донцова і його послідовники в сучас­ній Україні", Людмила Димерська та Леонід Фінберґ, стверджують, що його книжка "Націоналізм" (1926) має багато спільного з першою частиною "Mein Kampf" Гітлера, опулікованою приблизно в той са­мий час".247 Хоч з певного погляду можна говорити про вплив Дон­цова на Гітлера, а не навпаки, з огляду на неспівмірність публіцис­тичного обдарування, інтелектуальної глибини і стилістичної витри­маності. У той час, коли Дмитро Донцов досяг своєї есеїстичної зрі­лості, Гітлер був лише початківцем, який так ніколи і не піднявся за межі примітивного вульґаризаторства ідей консерватизму, традиціо-налізму та європейської культурної спільності у вигляді доктрини "нової Європи".

Також несправедливою є інша паралель, – твердження авторів зга­даної праці, що УНА-УНСО – це організація "донцовського" ідеоло­гічного спрямування. Павло Хобот переконливо довів, що ця органі­зація, якій, до речі, важко закинути антисемітизм, і яка експлуатує назву "націоналістичної", не може бути такою фактично, за спові­дуваною ідеологією, представленою, головним чином, Дмитром Кор­чинським та Славком Артеменком. Мова може йти лише про праг­матичну демагогію, культурний марґіналізм248 і тоталітаризм: "Ро­мантизм Донцова в ідеології УНА трансформувався у служіння особи УНА (що виступає в образі нації) як вищому Абсолюту".249

Про "суттєвий антисемітизм Донцова"250 пише і Тарас Кузьо. Як правило, подібні звинувачення ґрунтуються на статтях, друкованих у "Літературно-Науковому Вістнику". Дмитро Донцов дійсно вмістив у ЛНВ серію полемічних антиєврейських публікацій, пов'язаних із вбивством Симона Петлюри і процесом Шварцбарда. Справа в тому, що захист і пізніше виправдання Шльоми Шварцбарда будувалися на тому, що він ніби-то мстився за єврейські погроми в Україні і ні в якому разі не був більшовицьким агентом, а тільки символом помсти євреїв українцям. Донцов різко заперечив таке протиукраїнське уза­гальнення, тим більше з історичними аналогіями. "Не рівняймо його (Симона Петлюру – С.К.) ні до Хмельницького, ні до Мазепи, ні до Орлика. Не можна рівняти нашої скаліченої сучасности до зрізничко­ваного й барвистого українства тих часів".251

Українцям дійсно бракувало згуртованої визначеності у просту­ванні до мети – державної незалежності. Але в будь-якому разі єврейські погроми ніколи не були однією з цілей національно-ви­звольної боротьби. "Отже, не польське і не жидівське питання були ті помилки, за які можна винити Петлюру. Його найважнійшою "по­милкою" були "жіночі якості його вдачі", як каже один з його біо­графів і прихильників. Сі його "якості" натхнули великою любов'ю до рідного краю його ідеал, але – не позволили дати йому виразний, яс­кравий вигляд, що вабив би маси і фасцинував їх".252

Процес Шварцбарда перетворився на антиукраїнську пропаган­дистську кампанію світового розмаху. Дмитро Донцов у своїх пуб­лікаціях у ЛНВ попереджує, що така практика є нечесною і небез­печною, оскільки українці не будуть довічно перебувати у становищі бездержавної нації. Якими ж будуть вихідні точки міжнаціонального діалогу в майбутньому? "На всякий випадок – ліпше, коли вони за­здалегідь знатимуть, що – рішати про колонізацію на Україні будуть не Тореси, лише Україна; що про національну автономію і взагалі про становище меншостей у нас рішатимуть не Рафеси, лише сама Україна; та що рішати про те, чи бути їй самостійною чи ні, ріша­тимуть не Шварцбарди ані Троцькі, лише знов таки сама Україна! (...) А головно не думайте, що ми труп".253

Нещодавно у Науковому збірнику УВАН (Нью-Йорк, 1999) вий­шли друком документи, які незаперечно доводять більшовицьку пар­тійну приналежність колишнього червоноармійця Шварцбарда. Мар­ко Антонович і Роман Сербин з'ясовують, що "Національні Архіви в Парижі (фонд 713490) зберігають вісім документів, пов'язаних з поліційним наглядом за ячейкою жидівських комуністів, які в кінці 1921 р. і на початку 1922 р. діяли у французькій столиці".254 Шварц­бард посідав у цьому колі керівне становище. Шпигунське звідом­лення зазначає: "Париж, 10 грудня 1921. Ще в Одесі Шварцбард встановив контакт з большевиками. Член більшевицької організації, редколегії жидівського часопису "Друг робітника" в Лондоні та аґент цієї організації в Парижі, він має завдання керувати і наглядати за більшевицькою пропагандою в середовищі російських і польських жидів взагалі і в профспілках зокрема".255

Претензії Дмитра Донцова мали не біологічний чи расистський, а політичний характер. "Нам не треба, щоб москалі й жиди вчилися по-українськи, це прийде самохіть, лише щоб вони перестали грати ролю меншости, що панує над більшістю, щоб та меншість перестала грати ролю аґентів метрополії".256 Справу Шварцбарда він узагаль­нює саме у напрямі українсько-більшовицького політичного загос­трення, яке накладалося на тривалу традицію українсько-єврейського протистояння із соціальним підтекстом ще з часів польського панування, чи навіть давніше.

Більшовицька революція була сприйнята російським єврейством з піднесенням, оскільки воно перебувало у надзвичайно приниженому з боку держави стані. Якщо 1897 року в Москві мешкало 8.100 євреїв, що складало 0.8 % населення міста, то в 30-х роках – уже 450.000 єв­реїв, тобто 13 %. Ось слова з брошури Самуїла Рота, виданої 1925 ро­ку в Нью-Йорку: "Ми, жиди, дістали волю й можливість помсти. Уряд, що хотів нас задушити, даремно звивається в корчах у поросі минулого. Там, де ми раніше були гноблені й переслідувані, там сьогодні ми найжорстокіші переслідувачі".257 Навіть прихильник українсько-єврейського порозуміння Ізраїль Клейнер так описує того­часні події: "Вибухнула революція, єврейська молодь піднеслася на дусі. Солодка цукерочка свободи, рівности й братерства замайоріла в повітрі, і, здавалося, що досить простягти руку, щоб її вхопити".258

Дмитро Донцов друкує в ЛНВ ХV розділ з книжки "Impression of Soviet Russia" професора французької літератури й історії в Едін­бурзькім університеті, свого часу гостя Льва Толстого в Ясній Поля­ні, бельгійця з походження Ш.Саролеа під назвою "Большевизм і жи­ди". Донцов зазначив, що витяги з них вміщували на своїх сторінках багато відомих журналів, як New York Times, Revue Belge, із слов'ян­ських – Narodni Listy, "Руль" і Rzeczpospolita. У Лондоні дуже швид­ко розійшлися три видання цієї книги. У французькому перекладі вона вийшла з передмовою кардинала Мерсіє.

Саролеа стверджує, що "нам лишається тільки приняти брутальну дійсність і признати, що большевицька революція в значній мірі була організована одиницями жидівської раси. Є ще другий факт, не мен­ше вразливий, з яким треба рахуватися: вчинки, доконані сими осо­бистостями жидівської раси, збудили в серці російського народу жадобу помсти, яка, в близькім майбутнім, грозить страшними репре­саліями міліонам невинних жидів. В моїх вухах ще й досі бринять зловорожі слова пророцтва, що я чув від найславнішого німецького жида, який сам упав жертвою антисемітського фанатизму. Одного вечора, по довгій розмові з Ратенавом, я запитався його, чим – на його думку – скінчиться російська трагедія. Він відповів мені, що бачить лиш одиноке її закінчення: найстрашніший, який лиш знає жидівська історія погром".259

Погляди Саролеа для нас набувають великої ваги з огляду на те, що вони висловлювалися перед другою світовою війною. "Для істо­рика наймудрійшою методою було б передусім відділити величезну масу жидівства від політики і злочинів більшовизму, а потім розшу­кати історичні причини, завдяки яким мала жидівська жменька змог­ла стати головним чинником світової революції. Тим конечніше ужи­ти сеї методи, що в багатьох европейських країнах маємо діло з не­безпечною тенденцією: зробити відповідальними за розцвіт, поши­рення і спустошення большевизму цілий жидівський нарід, а не лиш дійсно винних. Чим раз більше шириться переконання, що больше­визм є в значній мірі жидівська конспірація, диявольська програма знищення християнської цивілізації. Мої міркування мають ціллю показати фальшивість антисемітських арґументів".260

Особливо загрозливою була ситуація в Україні. Орест Субтельний також підтверджує, що "євреїв було непропорційно багато у більшо­вицькому керівництві, серед командирів продзагонів і особливо – у всіма зненавидженій ЧК".261 І взагалі, справу того, що радянська влада була в Україні окупаційною, не-українською, підтверджує той факт, що цілком не-українською за своїм складом була більшовицька партія. У 1923 році членами КП(б)У були тільки 23 % українців, а на кінець 20-х років – 25 %, причому поповнення відбувалося переважно за рахунок нижніх ланок.262 Ситуація змінилася тільки внаслідок повної деморалізації нації, а саме після голодомору 1932-1933 років.

Додамо сюди визнання самого Лева Троцького про те, що "кому­ну, чрезвичайку, продзагони, комісарів-євреїв зненавидів український селянин до глибини душі".263 Тому, на думку Дмитра Донцова, однією з важливих причин конфліктів між українцями і євреями під час визвольних змагань було те, що останні багато в чому уособлю­вали радянську владу.264

Отже, погляд головного редактора ЛНВ на українсько-єврейські стосунки ми не можемо назвати антисемітським. Спеціальне поборю­вання євреїв ніколи не було складовою частиною ідеології українсь­кого націоналізму. Доктрина погромництва, навіть на території Укра­їни, має російське чорносотенське походження і не пов'язана з укра­їнським культурним ґрунтом. Мова йде про позицію Донцова у кон­кретній ситуації. Але кому вигідно бачити в українцях антисемітів? Очевидно, тим, хто робить собі з такого заняття певний політичний капітал або просто боїться втратити роботу. Інша річ, що треба усу­вати підстави для відродження шкідливих стереотипів у міжнаціо­нальних стосунках, зокрема на широких пострадянських теренах.

Слід звернути увагу на "Відкритий лист Березовському, Гусинсь­кому, Смоленському, Ходорковському, та іншим олігархам" популяр­ного письменника Едуарда Тополя, опублікований в газеті "Аргумен­ты и факты" (ч. 38, 1998). Борис Березовський заявив, що вперше за тисячу років з моменту поселення євреїв у Росії вони одержали ре­альну владу в цій країні. Тополь застерігає, що зневажливе ставлення до росіян у Росії і грабунок країни знову може викликати до життя демона російського погромництва. "А інакше який-небудь черговий Клімов напише роман "Єврейська влада" – про винищення євреями російського народу. Ви цього хочете, Бориси Олігарховичі?"265 Укра­їна ж досі тісно пов'язана з Росією економічно і політично.

Ми не повинні забувати власну історію, але також не можемо жи­ти лише минулим. Навпаки, здорова нація живе майбутнім. Тобто нам треба формувати нормальне перспективне мислення. Для цього маємо добрі прецеденти. Той же Ізраїль Клейнер вказує на спільне у поглядах Донцова і Жаботинського, ідеологів українського і єврейсь­кого націоналізмів, перед першою світовою війною.266 А боротьбу ОУН-УПА розглядає як героїчну і національно-визвольну: "Вперта і героїчна боротьба, яку протягом кількох років провадили західно­українські націоналістичні партизани проти радянського режиму, завдала цьому режимові відчутних ран".267 Інший сучасний єврейсь­кий вчений і публіцист, Мартен Феллер, у своїх книжках висуває на перший план ідею людяності як мірило і головний принцип міжнаціональних стосунків.268 А видатний діяч ОУН історик Петро Мірчук, вказуючи на об'єктивне соціальне підґрунтя українсько-єв­рейських конфліктів, каже, що треба дивитися в майбутнє, "ширити довір'я і пошану" між українцями і євреями.269

Твердження про те, що Дмитро Донцов був антисемітом, є безпід­ставним. Воно базується на довільному висмикуванні цитат і вульгар­ному трактуванні історичних фактів. Така політика на меті дискре­дитацію не лише українського націоналізму, але також всіх українців. Ідеологія українського націоналізму, зокрема у працях Дмитра Дон­цова, має конструктивний характер і не будує своїх постулатів на руйнівній, заперечуючій основі. Прагнення добра для українців зов­сім не вимагає зла для когось іншого.

5.11. Нацизм, фашизм та український націоналізм

Найбільш продуктивний період творчости Дмитра Донцова, коли він редагував ЛНВ і "Вістник", припадає на часи певної "моди" на ав­торитаризм і тоталітаризм. Адольф Гітлер прийшов пізніше. Італійсь­кий фашизм під проводом Беніто Муссоліні виник і розвинувся знач­ною мірою як націоналістична реакція на комунізм. Успіхи держав­ного будівництва в Італії були очевидними. Вся Європа озброюва­лася, всі вважали війну неминучою і активно готувалися до неї. Ідеологічна недолугість та політична яловість українських демокра­тичних партій принесли розчарування в демократичних і ліберальних ідеалах. Ідея мобілізації української нації, яка програла свої визвольні змагання, була приниженою і розділеною кордонами різних держав, а отже прагнула національно-визвольного реваншу, буквально витала в повітрі. Донцов надав цим настроям чітке політичне та ідеологічне оформлення. Тому з’ясування ставлення українського націоналізму до італійського фашизму, а пізніше – до німецького нацизму є над­звичайно важливим.

"Погляньте на Італію перед 1922 роком, Італію Джолітті. Його ґе­шефтярська звинність, його опортунізм, його звиродніле "самовлад­ство", вирощений ним комунізм, зухвалий і бундючний, – це ж була повнокровна дійсність! Натомість "чорні сорочки" – були "реакційна утопія"... Але легкий подув фашизму, – і джоліттівська "дійсність" розвіялася мов мара, а чорний привид фашизму – став твердою – і такою молодою – дійсністю... Що є дійсність, що є мрія?"270

Передусім Донцова захоплює організаційний і харизматичний бік справи, власне механізм мобілізації. Українська нація перебуває не просто на військовому становищі, а – на межі виживання. "Ні гіт­лерівці, ні фашисти – коли вибиралися в свою дорогу, не брали з собою банкротів, брали нових людей. Не потребує тих банкротів і націоналізм. Сій ідеї потрібні люди з новою душею. Бо "поки не вимре все кодло, що коїло ледарство" – не вступить нарід до обіцяної землі...271 Кожний час висуває свої закони і правила гри.

Суттєвий момент: у 20-30-х роках Донцов розглядає тоталітарні режими як продовження традицій європейського традиціоналізму і консерватизму. Він цитує Макіавеллі: "Коли треба роздумувати над рятунком рідного краю, горожанина не повинні стримувати ні увага на справедливість чи несправедливість, на гуманність або жорсто­кість, ганьбу чи славу. Істотний момент, який повинен над усіма бути горою, се забезпечити свою незалежність і свою свободу". (...) Оди­ноке можливе відношення між українським "фашизмом" і комуніз­мом, є відношення боротьби". Як бачимо, він не хотів узаконювати в українському контексті саму назву "фашизм". Донцов додає у приміт­ці: "Не присвоюємо думкам тут розвиненим назви "фашизму", охоче б її уникнули. Мусимо одначе послугуватися сею назвою з браку іншої, яка так добре відгороджувала би думки розвивані тут від комунізму з одної сторони, а з другої – від старого драгоманівсько-українофільського лібералізму".272

Дмитро Донцов ставився до фашизму і нацизму з цікавістю, але ніколи – із захопленням. "Історія повстання III райху – невичерпний скарб для соціолога і політика. Все одно, чи він має до "райху" сим­патію чи відразу".273 Він продовжує розвивати орденську (романтичну) концепцію національного проводу: "Коли схочемо порівняти з якимось знаним типом оті нові "партії", – назвім їх услівно фашистівськими (бо і в большевизмі можна доглянути риси російського фашизму), то побачимо, як багато спільного вони мають з тими організаціями, які звемо Чинами, Законами, Орденами".274 Тому апелювання Донцова до тоталітарних систем тогочасної Європи треба розглядати як пошук прикладів функціональної організації, а не ідеології чи: "Так само для тих Чинів фашизму чи комунізму, так і для Маркса і для Магомета ворожий світ – просто не існує".275

Єдиний пункт, який, на думку Дмитра Донцова, може споріднювати український націоналізм і німецький націонал-соціалізм – це антикому­нізм: "Для нас найважніше в гітлеризмі – це заповідь рішучої боротьби з марксизмом. Важливо, що нарешті знайшовся в Европі режим, який вирішив поступати з большевиками – по-боль­шевицьки".276

Подібних висловлювань Донцова, здається, було досить для роз­в'язання його шельмування політичними опонентами та пізніше – ба­гатьма "науковцями". Соціал-демократ Володимир Левинський писав про Донцова: "Він осів від довшого часу у Львові і звідси пропагує свій рід фашизму. Перед українським суспільством "вишиковує" такі постаті сучасного европейського фашизму, як Муссоліні, Гітлер, полковник Ля Рок. І з гордістю кладе собі це в заслугу. Ах, як нині серед української студентської молоді поширений культ Муссоліні, Гітлера та інших фашистівських силачів!.. Скільки ж усяких Муссолінят і Гітлерінят наплодилось у нас під впливом лектури Донцова!277

До цих слів дещо пізніше приєднався Григорій Грабович, пишучи про повоєнну ситуацію: "Хоч спадщина Донцова, "вісникізм" і далі були помітні, вони були змушені займати оборонні позиції, частково теж і тому, що не так давно вони так ентузіастично підтримували фашизм і націонал-соціалізм".278 Юрій Шевельов, маючи собі Донцова за особистого ворога, завжди намагався знайти дошкульні­ших виразів. Безпідставно натякаючи на польське чи взагалі невідомо яке фінансування ЛНВ і "Вістника", він називає редактора цих видань "Журналістично-карикатурним імітатором імперій Муссоліні, Гітлера та їхніх наслідувачів у Центральній Європі".279

По війні Микола Шлемкевич звинуватив Дмитра Донцова у зазіханні на свободу людського духу. Дарма, що у 30-х роках він сам виступав найрадикальнішим гітлерівцем, публікуючись під псевдоні­мом М.Іванейко, час від часу зауважуючи: "Найперше докладно при­гляньмося думкам Гітлєра з 8 розділу другого тому його твору Mein Kampf".280 Не Донцов, а М.Іванейко пояснював тоді українському громадянству: "Де старі машини не здатні до ходу, розкладаються, там творяться нові спільноти віри, нове лицарство національної сти­хійної волі, нове органічне втілення її й заступає собою зіпсуті механізми. Це початок фашизму й націонал-соціялізму".281 При ба­жанні тут можна добачити й расизм: "Одне для нас певне: Deus sive natio – це нині одинока жива інтуїція української душі. Вона означає у нас не лише воскресіння славного минулого, як у фашизмі, не лише боротьбу за очищення крови. Це боротьба за всю душу, за українську душу, за її культурний вияв".282

Цікаво, що про це ніколи не згадують ліберальні критики Донцо­ва, навіть посилаючись на Шлемкевича, який уже на еміґрації, ради­кально змінивши (чи щиро?) свої погляди, писав: "Та найрадикаль­нішою антитезою вільному духові є світогляд, оформлений у Західній Україні та в европейській еміґрації, якого центром стали публіцис­тичні праці Дмитра Донцова. Знову в осередку маємо протиставлення сильної людини вільному духові. Сильна людина це не людина розу­му, отвертого і доступного для різних арґументів. Сильна людина це людина ірраціональної волі, догми, волюнтаристична людина. Воля це перша сила душі, а розум тільки її прислужник – повторяє наш ірраціоналізм за Шопенґавером... Двічі два є чотири – каже розум. Двічі два є п'ять – каже варвар, ударяючи мечем по столі, де розкла­дені розумові плани й рахунки. І поки той меч на столі, двічі два є п'ять... захоплено повторює наш ірраціоналізм".283

Поминувши примітивну радянську критику, згадаємо сучасного російського шовініста Міхаїла Смоліна: "Багато в чому ідеї Донцова були продуктом перероблених в "українському"стилі філософії ні­мецького націонал-соціалізму та ідей "консервативної" революції".284 Хоч самий цей критик сам більше скидається на расиста: "Україн­ство" (...) необхідно видалити з російського тіла як шкідливий вірус, позбавившися того ідеологічного туману, який заважає багатьом ро­сіянам бачити величезну шкідливість "українського" руху. Необхідно допомогти людям, втягнутим у цей рух. Адже вони у своїй масі лише жертви великої політики великих держав і масоно-єврейських кіл, які стоять за ними".285 Зайвим буде додати, що це не просто шовіністич­ний, а типово російський погляд на Україну.

Більше рації мав К.Пушкар, критикуючи Донцова з соціалістичних позицій: "Ми є пересвідчені, що фашистівський націоналізм у нас помре і то може в короткому часі; помре, бо немає для нього в нас досить сильної тої соціяльної бази, на якій він виростає в других країнах".286 Дмитра Донцова ніколи особливо не цікавили питання конкретного державного устрою майбутньої незалежної України та відповідно "державна" і "міська" соціальна база визвольної боротьби. Переважно він говорить про селянство бездержавної України. Голов­не для нього – ідеологія. Однак саме ці речі були важливими для організованого націоналістичного руху і Донцов мав живе зацікав­лення в конкретному авторитарному досвіді.

Марко Антонович пише, що при УНІ (Український Науковий Ін­ститут в Америці – створений Культурною референтурою ОУН при ПУН, очолював Олег Кандиба-Ольжич) було створено Комісію досліджування доктрини і практики фашизму, в якій Євгенові Онаць­кому припала важлива роль, а також заплановано видання Історич­ного збірника. Олег Кандиба звертався до Онацького в листі від 25 травня 1939 року: "Отсим звертаюся до Вас з запрошенням до складу Постійної Комісії для студій фашизму і його засяг в духове, суспіль­не та матеріальне життя Італії. Передбачається видання Збірників Комісії, з яких перший має з'явитися найближчої зими. До цього збірника проситься Вас приготувати статтю про Суспільно-політич­ний устрій фашизму".287 Збірник, присвячений справам фашизму, мав вийти друком взимку 1939-1940 рр., а історичний – взимку 1940-1941 рр. Однак цим видавничим планам не довелося здійснитися. Весною 1941 ро­ку О.Ольжич виїхав у Генеральну Губернію і цими справами належно не займався.288

Але ще на початку 30-х років українці виразно розмежували дже­рела і мету націоналізму – і фашизму. Зробив це ніхто інший, як Єв­ген Онацький. Він надрукував у журналі "Розбудова нації" полемічну статтю "Дещо про фашизм в "Розбудові нації" (ч.1-2, 1933): "Іта­лійський фашизм завжди мав свою державу, яку треба було лише підперти, підремонтувати... Перед молодим українським націоналіз­мом стоїть цілком інше завдання... різниця величезної, принципової ваги. Фашизм є націоналізм нації державної... український націона­лізм є, навпаки, націоналізмом нації недержавної. (...) Чи Головінсь­кий, що вів акцію в Галичині в р. 1930 був ближчий до Муссоліні, чи був це той самий Головінський, який ще до постання італійського фашизму здобував із українськими військами Київ? Чи він у році 1930 продовжував традиції р. 1918, українського націоналізму, чи в році 1918 він боровся за Україну, а в 1930 р. "пересаджував іта­лійську квітку" на український ґрунт? Чи могили Басарабової, Мельничука, Крупи, Луцейка, Любовича, Пісецького, Голояда, При­шляка, що згинули у визвольній боротьбі є продовження могил укра­їнських стрільців... чи може є вони "штучно насадженими італійсь­кими квітками"?289 Навіть полишивши фактологічний бік справи, мо­жемо ствердити, що полемічна арґументація Євгена Онацького була і залишається неспростовною.

Що стосується Дмитра Донцова, то його погляди на фашизм і нацизм є більше, ніж недвозначними. "А коли завтра, напр. на місці большевизму запанує в Московщині якась відміна фашизму, а Німеччина підтримає нових російських "єдінонєдєлімців", в тій самій хвилині – гітлерівська Німеччина стане ворогом для українського на­ціоналізму".290 Головне для українців – орієнтація на власні сили, без огляду на позицію чужинців напередодні другої світової війни. "В грядучих подіях ті, що сидять над Дніпром, що будуватимуть наново свою велику країну, мусять мати вірлиний зір і міцні пазурі, щоб не стала їх країна новою Еспанією чи Францією, жертвою міжнародньої банди пройдисвітів".291

Справа перемоги залежить виключно від самих українців. Донцов вважав засадничо марними сподівання на ласку будь-яких можливих союзників. Оскільки серед таких не міг опинитися Сталін, то цілком логічно, що в якості потенційного спільника в якийсь момент роз­глядався Гітлер. "Ані поступового паралічу московської імперії не зможе стримати Сталін, ані стримати розріст його смертельного во­рога, українського самостійництва – Гітлер, хоч би навіть проголосив своє повне здезінтересовання щодо України".292

Сильний національний провід, який забезпечить визначену виз­вольну політику – ось запорука успіху при вирішенні нагальних зав­дань. Саме з цього погляду, вважає Донцов, тогочасні лідери тота­літарних держав можуть бути прикладом для українців. "Як вона рішиться (проблема Чорного моря) залежатиме від того, чи там на чо­лі нації стануть калькулятори й гістерики, чи їх об’єднаний фронт, чи люди типу Франка. В сім, не в "орієнтаціях" чи "об’єднаннях" – ціла проблема України".293

Задля ілюстрації геополітичних поглядів Дмитра Донцова напе­редодні війни, варто навести великий уступ з його листа до Юрія Липи від 13 травня 1939 року з приводу книжки "Чорноморська доктрина", яка вийшла у Варшаві наступного, 1940 року. Донцовські міркування є ціл­ком реалістичними, без жодного натяку на марні сподівання, колабора­ціонізм чи навіть хвилеве захоплення гітлерівським режимом.

"Є в міжнародніх відносинах єдина держава, політика якої об'єк­тивно для нас корисна, – хоч суб'єктивно та держава, в разі успіху її імперіялістичних плянів, хотіла б собі нас цілковито підпорядкувати, – і ми не можемо тої держави зі своїх рахунків виключити і ворожих до неї плянів снувати так довго, як довго ми є нічим під оглядом політичним, як довго ми є тільки предметом, а не підметом в міжна­родньому політичному житті. Історією з Закарпаттям не треба зражу­ватись і скороспілих висновків робити. Німеччина руйнує існуючу політичну систему в Европі. Коли це йде нам на руку, треба з цього користати, але так, щоб не попадати під німецький чобіт!

(...) Взагалі треба проявити максімум обережности у трактуванні проблєми, щоб "Чорноморська доктрина" дійсно притягувала чорно­морські народи, а не відштовхувала, щоб не давала притоки кому-небудь обвинувачувати українців в імперіялістичних зазіханнях.294 Це не значить, що маємо толєрувати претенсії горстки кримських татарів одірвати від України Крим, і не так татарів, як росіян, німців, а може італійців й англійців, бо кожна з цих великодержав хотіла б там усадовитись. Проти цих зазіхань на Крим рішуче мусите висту­пити. Дуже делікатна справа Передкавказзя, яке треба трактувати як цілість, і просторінь від Донбасу до долішньої Волги (Астрахань-Саратів). Тут в обережній формі треба пійти на руку плянам Союзу козачих областей і передкавказьких горців, як і проєктувалося в 17-18 рр., що мав би бути в тісному зв'язку з Україною. З Білоруссю справа також не легка. На півночі нам вистарчить гряниці за залізницею лінією по лівому боці Припяті, це значить лінія, яку виставляла укра­їнська делєґація в переговорах з Москвою у Києві 1918 р. Умоти­вувати як слід справу Середньої Азії (Туркестан, Казахстан і пр.) і про Зелений Клин не забути (кольонія). Я не згідний з Вами, що сибірська кольонізаця є для нас пропаща справа.

Найголовніше – треба всім народам, з яких може колись зложи­тись Чорноморська федерація – в відповідний спосіб представити економічну і політичну конечність їхньої злуки з Україною, а Укра­їну і український народ показати вартним того, щоб з ним злучити свою долю. Не треба цього боятися. (...).

І дайте спокій з метафізикою. Хто це сказав, що акція – річ Божа, а приготовання до акції – річ людська! Скорше навпаки. Зовнішні сили приготовляють акцію, а люди переводять її практично. Бог створив чоловіка, а чоловік сам собі раду дає. (...) Не гнівайтесь за ці уваги, бо вони пливуть від люблячого Вас серця. Міцно Вас цілую, Ваш Д.Донцов".295

По виході з Берези Картузької Дмитро Донцов не полишає своєї редакторської діяльности і започатковує 1941 року в Бухаресті новий видавничий проект – журнал "Батава". Часопис друкується, вірогідно, на гроші Юрія Русова. Всього вийшло 7 чисел, які вміщували по 13, 17, 32 сторінки. Журнал виходив без доброго оформлення, на деше­вому папері, без рубрик, без літер "ї" і "є", яких, очевидно, не мала друкарня. Більшість матеріалів публікувалися під криптонімами. Повністю підписувалися лише Д.Донцов, Ю.Русов, Н.Ґеркен-Русова.

І в змісті відчуваються певна вторинність, переспіви вістниківсь­ких тем, відірваність від авторського і читацького ґрунту, невизначе­ність нової, з погляду місця і часу, авдиторії, намагання формувати свої погляди в умовах чужої парадигми. Сама зовнішня бідність видання свідчила про те, що журнал друкувався не за німецькі гроші. Часопис пропагує ідею "нової Европи", хрестовий похід на Москву, пробудження націоналізму. Однак його не можна назвати звичайним прогітлерівським виданням. Це був підцензурний часопис, який, ви­ходячи легально, змушений був робити певні ідеологічні реверанси. Концептуально ж у ньому домінують традиціоналістські публікації. Треба також враховувати той факт, що Дмитро Донцов випускав "Батаву" на початку війни і дуже швидко зрозумів повну неможли­вість розвитку нормального українського інтелектуального життя за умов "нового порядку".

Як і раніше, Донцов вірить в силу ідеї, чіткість, недвозначність, яскравість ідеології, вважає, що "большевизм могла тоді і може тепер зломати лише така сама фанатична, така сама неприєднана, така сама аґресивна і така сама всеобіймаюча ідея. Підкреслюю: ідея, а не гола сила, бо інакше в Кремлі давно сидів би вже Денікін або Колчак. Причім це завдання "повалити большевизм" стоятиме перед нами навіть тоді, коли не лишиться на Україні ніодного комісара, ні чер­воноармійця". Цілком зрозуміло, що він не має на увазі гітлеризм.

"В пропаганді, в політиці мусить бути доведена до екзальтації" лю­бов українського народу (власне, українського селянина) до приватної власності, до рідної культури, до Церковної традиції. "Привязання народу до правопорядку треба схопити в маркантні орієнтуючі доро­говкази нового державного, опертого на гієрархії, ладу. Комбативний дух войовничого народу – мусить бути інкадрований в ще живі старо­давні форми нового "війська запорозького". Мусить повстати нова про­відна каста (ідея, вже розвинена в "Батаві"). А разом з тим позитивним мусить бути – цею кастою – проголошене неґативне – війна на зни­щення всього нікчемного, низького, розкладаючого суспільство, і підлого, що ніс большевизм і що коріниться в рештках спорідненого з большевизмом нашого демо-соціялістичного партійництва".

Ніде тут ми не бачимо залежність від силового поля державної чи ідеологічної системи нацизму. Донцов завжди підкреслює, що "її (Україну) має впорядкувати каста людей, яка знає, як це зробити; яка має на оці інтерес України, а не власний; яка має відвагу – бути суворою до себе і до своїх, яка не понижуватиметься перед чужими і яка робитиме своє діло на основі національного державницького тра­диціоналізму. Шлях важкий, але єдино веде до цілі".296

Дмитро Донцов навіть висловлює власне бачення "нової Європи", яка може постати тільки за умови розподілу імперій і створення національних держав, що, очевидно, не входило в плани Гітлера. Донцов підкреслює важливість суверенності та войовничості ідеї українського націоналізму. "Взятися за цей страшний тягар мають люди, яких духовний формат і раса відповідали би велетенському форматові подій, що розгортаються в нашій країні. Нарід, який в 12 годині не видвигне на своє чоло таких людей, як казав Мазепа – "нікчемністю своєю уподібниться справді до безчуственних тварин, що ними гордують усі народи".297 В умовах тотальної війни тільки національний провід орденського характеру може взяти на себе від­повідальність за майбутнє нації. "Коротко – така провідна група – мусить бути кастою".298 А що розгорталася саме тотальна війна, вже ні в кого не викликало сумнівів. "Що дійсність створять для нас лише ті, хто сміло вхоплять за горло наше сучасне і заб’ють його в ім'я майбутнього. Що се здолають зробити борці за завтрішній день!"299

За спостереженням Олександра Мотиля, "Донцов захоплювався не стільки тим, що зробили фашисти, янкі чи більшовики, стільки тим способом, у який вони це робили. Фашистську Італію, Сполучені Штати і Радянську Росію в очах Донцова поєднувала, очевидно, не особлива соціальна система чи організація держави, але той факт, що ними керували безжальні, сильні і вольові люди".300 Донцову йшлося про організацію самодостатнього українського руху, а не про підтримку або наслідування якогось іншого. Яскрава, ефективна, вольова форма – тут можливі певні взірці і навіть запозичення. Проте тільки за наявності українського іманентного змісту, із своїми завданнями і традиціями.

Георгій Касьянов, автор ґрунтовної монографії "Теорії нації та на­ціоналізму", розглядаючи розвиток та поширення модерного націона­лізму у світі, проводить думку, що скрізь це явище має власну специ­фіку й тому використання визначень типу "фашизм", "нацизм" та "ін­теґральний націоналізм" в українському контексті є науково неко­ректним і тому не відповідає дійсності. Можемо додати, що вони прив'язані відповідно до Італії, Німеччини та Франції. Стосовно України ми можемо вести мову тільки про український націоналізм, розглядаючи його як феноменальне явище.

"Становлення українського націоналізму можна зрозуміти, по-перше, в контексті його взаємовпливів та взаємодії з іншими ідеологічними систе­мами, по-друге, через його взаємодію з націоналізмами інших націй. Це підтверджує висловлену нами раніше думку про те, що український націоналізм – не "ідеологічне збочення", не штучний винахід радикалів-параноїків чи ультрапатріотів, а вияв певної загальносвітової тенденції. Український націоналізм "уписується" в загальний контекст світової історії, хоча, зрозуміло, має свої специфічні риси, особливості та "анома­лії", пов'язані зі специфікою його історичної генези. Виникнення і розви­ток українського націоналізму в усіх згаданих іпостасях – вияв загально­світових тенденцій і, хоча це може видатися парадоксальним, – вияв загальнолюдського в національному".301

Коли ми розглядаємо стосунки фашизму, нацизму та українського націоналізму, мимоволі постає питання: чому досі домінуючим зали­шається стереотип, що мати стосунки з Гітлером – це дуже погано, а зі Сталіним – могло бути навіть нормально? Адже навіть за кількістю невинних жертв німецьким нацистам не вдалося випередити радянсь­ких комуністів. Мабуть, тому, що переміг Сталін, а не Гітлер. А як нам оцінювати, скажімо, позицію США, які визнали СРСР 1933 року, після голодомору, під час якого загинуло не менше 7 мільйонів українців?

В усякому разі, не можна говорити про якусь ідеологічну чи полі­тичну пов'язаність українського націоналістичного руху, зокрема його ідеолога Дмитра Донцова, з фашизмом і нацизмом. Український рух мав свої органічні риси, завдання і логіку розвитку. Можемо визнати деяку подібність організаційних форм, яка випливала з екстремальних умов, у яких опинилася українська нація між двома світовими війнами. Органі­зований український націоналістичний рух боровся в умовах польської, німецької, російської, угорської, чехословацької та румунської окупації і використовував щонайменші можливості, щоб хоч на крок наблизитися до державної незалежності.

Примітки:

1Бачинський Ю. Україна Irredenta. – Берлін, 1924. – С.97.

2Там само. – С.153.

3Микола Міхновський. – Кіль, б/а, б/д. – С.1.

4Там само. – С.3.

5Міхновський М. Десять заповідей УНП // Мірчук П. Микола Міхновський – апостол української державности. – Філадельфія, 1960. – С.46.

6Міхновський М. Самостійна Україна. – Тернопіль, 1991. – С.18.

7Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Між історією й політикою. – Мюнхен, 1973. – С. 234.

8Див. : Додаток 2.

9Міхновський М. Відносини до війни. Промова Підпоручика Мико­ли Міхновського, виголошена на першому Українському військовому з'їзді у Київі. – 6 травня 1917. – К., 1917. – С.7.

10Сосновський М. Микола Міхновський і Дмитро Донцов – речни­ки двох концепцій українського націоналізму // Між оптимізмом і песимізмом. – Нью-Йорк; Торонто, 1979. – С. 577.

11Там само. – С. 569.

12Там само. – С. 578.

13Постанови Другого Великого Збору Організації Українських На­ціоналістів. – Стрий, 1941. – С.36.

14Там само. – С.3.

15Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. – Вінниця, 1917. – С.97-98.

16Відділ рукописів ЦНБ ім. В.Вернадського НАН України. – Ф.1. – Од. зб.11534. – Арк.2-5.

17Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич, 1992. – С.130-131.

18Іванишин П. Олег Ольжич – герольд нескореного покоління. – Дрогобич, 1996. – С.50.

19Дужий П. Степан Бандера – символ нації. Частина перша. – Львів, 1996. – С.120.

20Зі слів дружини Ярослава Стецька – п.Слави Стецько.

21Єфремов С. Щоденники. 1923-1929. – К., 1997. – С.426.

22П.Б. "Вістник" й ідеологія Д.Донцова // Дзвони. – 1933. – Ч. 3, 5, 6. – С.242.

23Там само. – С.320.

24Там само. – С.246.

25Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень, 1926. – С.ХVIII.

26Назарук О. Український націоналізм // Поступ. – 1927. – Ч.5-6. – С.175.

27Там само. – С.224.

28Донцов Д. "Попутчикам" (відповідь) // Вістник. – 1935. – Ч.12. – С.915.

29Там само. – С.921.

30Берлін І. Націоналізм // Зустрічі (Варшава). – 1991. – Ч.2. – С. 63.

31Там само. – С. 76.

32Армсторнґ Д. Український націоналізм // Зустрічі (Варшава). – 1991. – Ч.2. – С. 119-120.

33Там само. – С. 120-121.

34Донцов Д. Проблема поколінь // Літературно-Науковий Вістник. – 1928. – Ч.7-8. – С.318.

35Донцов Д. Аґонія одної доктрини (Під новий рік) // Літературно-Науковий Вістник. – 1924. – Ч.1. – С.58.

36Там само. – С.66.

37Донцов Д. Конґрес мертвих душ і революція зправа // Вістник. – 1933. – Ч.10. – С.763.

38Донцов Д. Юнацтво і пласт. – Львів, 1928. – С.15.

39Там само. – С.11.

40Донцов Д. Партія чи Орден // Вістник. – 1933. – Ч.2. – С.118.

41Донцов Д. Микола Макіявель // Літературно-Науковий Вістник. – 1927. – Ч.10. – С.180.

42Там само. – С.162.

43Донцов Д. Чи Захід?.. // Вістник. – 1934. – Ч.5. – С.387.

44Донцов Д. По трупах ілюзій // Вістник. – 1934. – Ч.1. – С.69.

45Донцов Д. Бунт філістрів (про "етику") // Вістник. – 1934. – Ч.6. – С.467.

46Донцов Д. Дух американізму // Літературно-Науковий Вістник. – 1929. – Ч.4. – С.367.

47Там само. – С.371.

48Донцов Д. Культура примітивізму. – Черкаси; К., 1919. – С.38.

49Донцов Д. Церква і націоналізм // Літературно-Науковий Вістник. – 1924. – Ч.5. – С.76.

50Андрієвський Д. Дві Франції // Літературно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.5. – С.60.

51Донцов Д. Крок вперед (До "літературного" спору) // Літе­ратурно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.10. – С.183.

52Чугуєнко М. Формування та розвиток ідеології Дмитра Донцова. – Харків, 1998. – С.14.

53Донцов Д. До старих богів! // Літературно-Науковий Вістник. – 1922. – Ч.3. – С.259.

54Донцов Д. "Шатость малоросійская" // Літературно-Науковий Вістник. – 1927. – Ч.3. – С.275.

55Галамай С. Боротьба за визволення України (1929-1989). – То­ронто; Нью-Йорк, 1991. – С.150.

56Чугуєнко М. До питання про спрямованість суспільно-політичних поглядів Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1994. – Ч.1. – С.78.

57Мотиль О. Дмитро Донцов // Політологічні читання. – 1994. – Ч.1. – С. 290.

58Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень, 1926. – С.426.

59Там само. – С.464.

60Дашкевич Я. Дмитро Донцов, Євген Маланюк // Україна. Наука і культура. – К., 1999. – Вип.30. – С.288.

61Мотиль О. Дмитро Донцов // Політологічні читання. – 1994. – С.291.

62Мартинець В. Українське підпілля від УВО до ОУН. – б/м, 1949. – Ч.1. – С.158.

63Там само. – С.227.

64Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень, 1926. – С.ХХ.

65Донцов Д. 1927. // Літературно-Науковий Вістник. – 1927. – Ч.1. – С.77.

66Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень, 1926. – С.ХVI.

67Назарук О. Український націоналізм // Поступ. – 1927. – Ч.5-6. – С.173.

68Донцов Д. Націоналізм. – Лондон, 1966. – С.13.

69Донцов Д. Пансько-мужицький центавр і неомонархізм // Літе­ратурно-Науковий Вістник. – 1925. – Ч.4. – С.363.

70Грушевський М. З політичного життя Старої України. – К., 1917. – С.104.

71Сергійчук В. Правда про "золотий вересень" 1939-го. – К., 1999.

72Сич О. Дем'янів Лаз. – Івано-Франківськ, 1998.

73Кузьо Т. ОУН в Україні, Д.Донцов і закордонні частини ОУН. – Сучасність. – 1992. – Ч.12. – С.38.

74Донцов Д. Процес // Літературно-Науковий Вістник. – 1930. – Ч.5. – C.447.

75Кісь Р. Фінал "Третього Риму". Російська месіянська ідея на зламі тисячоліть. – Львів, 1998. – С.37.

76Там само. – С.700.

77Донцов Д. Московська отрута. – Торонто, 1955. – С.95.

78Центральний Державний Історичний Архів у м. Києві. – Ф.295. – Оп.1. – Од. зб.477. – Арк.24, 24 (зв.).

79Донцов Д. Сучасне політичне положення нації і наші завдання. – Львів, 1913. – С.24-25.

80Донцов Д. З приводу одної єресі. – К., 1914. – С.5.

81Донцов Д. Модерне москвофільство. – К., 1913. – С.4.

82Донцов Д. Шевченкові роковини (варіянт) // Літературно-Науко­вий Вістник. – 1927. – Ч.5. – С.47.

83Донцов Д. Дві революції // Літературно-Науковий Вістник. – 1927. – Ч.4.

84Донцов Д. Совітська молодь і ми // Вістник. – 1933. – Ч.1. – С.19.

85Донцов Д. Консолідація москвофільства // Літературно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.11. – С.280.

86Донцов Д. Крок вперед (До "літературного" спору) // Літера­турно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.10. – С.167.

87Донцов Д. Кінець Великого Інквізитора і партія // Літературно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.9. – С.83.

88Донцов Д. Кінець російської революції // Вістник. – 1933. – Ч.5. – С.383.

89Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. – К., 1998. – С.418.

90Донцов Д. Совітська молодь і ми // Вістник. – 1933. – Ч.1. – С.17.

91Там само. – С.18.

92Там само. – С.25.

93Донцов Д. Дурман соціялізму. – Львів, 1936. – С.3.

94Донцов Д. Від Карла Маркса до Адама Сміта (Вигляди совітського самодержав'я) // Літературно-Науковий Вістник. – 1931. – Ч.10.– С.922.

95Донцов Д. Націоналізм. – Лондон, 1966. – С.26.

96Донцов Д. Драгоманів і ми // Літературно-Науковий Вістник. – 1923. – Ч.3. – С.266.

97Донцов Д. Націоналізм. – Лондон, 1966. – С.28.

98Левинський В. Ідеолог українського фашизму: замітки до ідео­логії Дмитра Донцова. – Львів, 1936. – С.13.

99Денисенко О. Шукання козацтва // Українські проблеми. – 1994. – Ч.3. – С.109-110.

100Донцов Д. Що таке "українізація" України? // Літературно-Нау­ковий Вістник. – 1929. – Ч.12. – С.1110.

101Центральний державний Архів громадських об'єднань у м. Києві. – Ф.1 (Матеріали ЦК КП(б)У). – Спр.5303. – Арк.5, 27.

102Там само. – Оп.20. – Спр.5304. – Арк. 12, 20.

103Там само. – Оп.20. – Спр.6220. – Арк.26, 33.

104Там само. – Оп.20. – Спр.3. – Арк. 3-3(зв.).

105Там само. – Оп.20. – Спр.13. – Арк.1.

106Донцов Д. Націоналізм. – Лондон, 1966. – С.28.

107Донцов Д. Що таке інтернаціоналізм? – Львів, 1927. – С.3.

108Там само. – С.30.

109Мірчук П. Нарис історії ОУН. – Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1968. – Т.1. – С.47.

110Сосновський М. Дмитро Донцов і ідея "власновладства нації" // Між оптимізмом і песимізмом. – Нью-Йорк; Торонто, 1979. – С. 601.

111Харахаш Б. Ідея нації у творчості Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1998. – Ч.1. – С.136.

112Донцов Д. На два фронти // Заграва. – 1923. – Ч.9. – С.138.

113Кириленко В. Доктрина Донцова сьогодні // Українські про­блеми. – 1995. – Ч.1. – С. 19.

114Харахаш Б. Ідея нації у творчості Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1998. – Ч.1. – С.134.

115Лісовий В. Драгоманов і Донцов. // Філософська і соціологічна думка. – 1991. – Ч. 9. – С.96.

116Сосновський М. З приводу статті про д-ра Дмитра Донцова // Сучасність. – 1973. – Ч.7-8. – С.246.

117Прокоп М. Дмитро Донцов (1883-1973) // Сучасність. – 1973.– Ч.5. – С.63.

118Там само. – С.60.

119Мотиль О. Дмитро Донцов // Політологічні читання. – 1994. – Ч.1. – С. 271.

120Зі слів п.Григорія Васьковича.

121Харахаш Б. Ідея нації у творчості Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1998. – Ч.1. – С.140.

122Там само. – С.138.

123Донцов Д. По п'ятьох роках // Заграва (Львів). – Рік 1. – Ч. 15. – 1 листопада 1923. – С. 237.

124Донцов Д. До старих богів! // Літературно-Науковий Вістник. – 1922. – Ч.3. – С.263.

125Донцов Д. Підстави нашої політики. – Нью-Йорк, 1957. – С.189.

126Донцов Д. Наші цілі // Літературно-Науковий Вістник. – 1922. – Ч.1. – С.1.

127Там само. – С.5.

128Донцов Д. Націоналізм. – Львів; Жовква, 1926. – С.4.

129Донцов Д. Болячка демократизму // Вістник. – 1933. – Ч.12. – С.936.

130Донцов Д. Націоналізм. – Львів; Жовква, 1926. – С.224.

131Там само. – С.190.

132Донцов Д. 1937 // Вістник. – 1937. – Ч.1. – С.66.

133Донцов Д. Націоналізм. – Львів; Жовква, 1926. – С.194.

134Кузьо Т. ОУН в Україні, Д.Донцов і закордонні частини ОУН // Сучасність. – Ч.12, 1992. – С.33.

135Шевельов Ю. Скарби, якими володіємо // Сучасність. – 1993. – Ч.6. – С.157.

136Кириленко В. Доктрина Донцова сьогодні // Українські про­блеми. – 1995. – Ч.1. – С. 16.

137Донцов Д. Криза української літератури // Літературно-Науко­вий Вістник. – 1923. – Ч.4. – С.351.

138Там само. – С.353.

139Ленкавський С. Філософічні підстави "Націоналізму" Донцова // Розбудова Нації. – 1928. – Ч.7-8. – С.272.

140Там само. – С.273.

141Донцов Д. Пансько-мужицький центавр і неомонархізм // Літе­ратурно-Науковий Вістник. – 1925. – Ч.4. – С.360.

142Ленкавський С. Філософічні підстави "Націоналізму" Донцова // Розбудова Нації. – 1928. – Ч.7-8. – С.274.

143Там само. – С.275.

144Там само. – С.276.

145Баган О. Нове дослідження з одним парадоксом // Українські проблеми. – 1998. – Ч.1. – С.151.

146Донцов Д. Підстави нашої політики. – Нью-Йорк, 1957. – С.210.

147Там само. – С.197.

148Донцов Д. В путах фрази // Літературно-Науковий Вістник. – 1928. – Ч.6. – С.176.

149Донцов Д. Патріотизм. – Львів, 1936. – С.26.

150Донцов Д. Сансара // Літературно-Науковий Вістник. – 1928. – Ч.2. – С.150.

151Там само. – С.149.

152Донцов Д. "Патріотизм" і націоналізм // Літературно-Науковий Вістник. – 1927. – Ч.9. – С.82.

153Донцов Д. Atrophia cerebri (до психології рідного філістерства) // Літературно-Науковий Вістник. – 1923. – Ч.7. – С.245.

154Донцов Д. Юнацтво і пласт. – Львів, 1928. – С.3.

155Донцов Д. "Патріотизм" і націоналізм // Літературно-Науковий Вістник. – 1927. – Ч.9. – С.81.

156Донцов Д. Єдине, що на потребу (новорічні рефлексії) // Літературно-Науковий Вістник. – 1930. – Ч.1. – C.84.

157Донцов Д. Де шукати наших історичних традицій. – Львів, 1941. – С.106.

158Донцов Д. Нині і Вчора // Літературно-Науковий Вістник. – 1931. – Ч.3. – С.255.

159Донцов Д. Маса і провід // Літературно-Науковий Вістник. – 1930. – Ч.3-4. – C.279.

160Донцов Д. Про актуальні речі // Літературно-Науковий Вістник. – 1932. – Ч.3. – С.286.

161Донцов Д. Про соціял-ідіотів // Літературно-Науковий Вістник. – 1932. – Ч.5. – С.457.

162Донцов Д. Про актуальні речі (2-й діялог) // Літературно-Науковий Вістник. – 1932. – Ч.7.

163Донцов Д. Про демагогістів або вождів народу (з невиданого грець­кого рукопису вільний переклад) // Вістник. – 1934. – Ч.11. – С.843.

164Донцов Д. "Попутчикам" (відповідь) // Вістник. – 1935. – Ч.12. – С.912.

165Донцов Д. До консолідації // Вістник. – 1934. – Ч.4. – С.307.

166Донцов Д. Санчо Панса в нашій дійсності // Вістник. – 1934. – Ч.7. – С.575.

167Там само. – С.601.

168Донцов Д. Точка над "І" // Вістник. – 1934. – Ч.10. – С.767.

169Донцов Д. Жовтень і май // Літературно-Науковий Вістник. – 1927. – Ч.6, 7. – С.336.

170Донцов Д. Звихнена слава (Пам'яті Марії Башкірцевої) // Літературно-Науковий Вістник. – 1925. – Ч.1. – С.57.

171Там само.– С.65.

172Донцов Д. Совітська молодь і ми // Вістник. – 1933. – Ч.1. – С.32.

173Донцов Д. "Той перший" (Пам'яті Петра Великого) // Літера­турно-Науковий Вістник. – 1925. – Ч.3. – С.262.

174Донцов Д. Маса і провід // Літературно-Науковий Вістник. – 1930. – Ч.3-4. – C.338.

175Донцов Д. Шевченкові роковини (варіянт) // Літературно-Науко­вий Вістник. – 1927. – Ч.5. – С.48.

176Вільчинський Ю. Політична філософія Дмитра Донцова // Укра­їнські проблеми. – 1994. – Ч.2. – С.16.

177Рог В. Замість передмови // Донцов Д. Заповіт Шевченка. – Суми, 1996.

178Донцов Д. Великий банкет // Вістник. – 1936. – Ч.10,.– С.752.

179Дашкевич Я. Нація та націоналізм: теоретичні проблеми й істо­ріографічні висновки // Україна в минулому. – К.; Львів, 1996. – Вип.9. – С.185.

180Галамай С. Боротьба за визволення України (1929-1989). – Торонто; Нью-Йорк, 1991. – С.150.

181Мартинець В. Українське підпілля від УВО до ОУН. – б/м, 1949. – С.225.

182Там само. – С.228.

183Там само. – С.226.

184Там само. – С.157.

185Центральний державний Архів вищих органів влади. – Ф.3849.– Оп.1. – Спр.16. – Арк.152 (зв.).

186Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Між історією й політикою. – Мюнхен, 1973. – С. 234-235.

187Сосновський М. Дмитро Донцов (1883-1973) // Між оптимізмом і песимізмом. – Нью-Йорк; Торонто, 1979. – С. 612.

188Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. – Дрогобич, 1994. – С.47.

189Постанови Другого Великого Збору Організації Українських Націоналістів. – Стрий, 1941. – С.34.

190Провід Організації Українських Націоналістів. Дмитро Донцов (некролог) // Визвольний Шлях. – 1973. – Ч.5. – С.340.

191Донцов Д. Нині і Вчора // Літературно-Науковий Вістник. – 1931. – Ч.3. – С.239-240.

192Донцов Д. Дух нашої давнини. – Прага, 1944. – С. 41.

193Донцов Д. Череда чи еліта // Вістник. – 1939. – Ч.2. – С.147.

194Донцов Д. Bellua sine capite // Літературно-Науковий Вістник. – 1923. – Ч.1. – С.70.

195Хорват Б. Орденська концепція національного проводу // Укра­їнські проблеми. – 1994. – Ч.3. – С. 4.

196Донцов Д. Дух нашої давнини. – Прага, 1944. – С.16.

197Донцов Д. Bellua sine capite // Літературно-Науковий Вістник. – 1923. – Ч.1. – С.58.

198Васькович Г. Національна ідеологія Донцова // Вишкільний курс. – Ч.2. Матеріяли до історії розвитку суспільно-політичної дум­ки в Україні ХIХ-ХХ стол. – Брюссель; Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк; Торонто, 1976-1977. – С.139.

199Донцов Д. Маса і провід // Літературно-Науковий Вістник. – 1930. – Ч.3-4. – C.263.

200Донцов Д. Єдине, що на потребу (новорічні рефлексії) // Літера­турно-Науковий Вістник. – 1930. – Ч.1. – C.74.

201Донцов Д. "Козак із міліона свинопасів" // Вістник. – 1935. – Ч.5. – С.369.

202Донцов Д. "Козак із міліона свинопасів" // Вістник. – 1935. – Ч.5. – С.378.

203Донцов Д. Могікани демократії // Вістник. – 1935. – Ч.10. – С.753.

204Виховні закони і правила. – Провід Організації Українських Націоналістів: б/м, б/д. – С.2.

205Там само. – С.32.

206Донцов Д. Маса і провід // Літературно-Науковий Вістник. – 1930. – Ч.3-4. – C.265.

207Там само. – C.350.

208Донцов Д. Партія чи Орден // Вістник. – 1933. – Ч.2. – С.133.

209Донцов Д. Аґонія большевизму і Еклезіяст // Вістник. – 1933. – Ч.9. – С.677.

210Донцов Д. Конґрес мертвих душ і революція зправа // Вістник. – 1933. – Ч.10. – С.771.

211Каганець І. Психологічні аспекти в менеджменті: типологія Юнга, соціоніка, психоінформатика. – К.; Тернопіль, 1997. – С.13.

212Там само. – С.188.

213Донцов Д. Маса і провід // Літературно-Науковий Вістник. – 1930. – Ч.3-4. – C.348.

214Сичивиця О. Криза демократії і проблема нового розподілу влад // Українські проблеми. – 1998. – Ч.2. – С.101.

215Там само.– С.104.

216Донцов Д. Партія чи Орден // Вістник. – 1933. – Ч.2.– С.118.

217Дашкевич Я. Дмитро Донцов, Євген Маланюк // Україна. Наука і культура. – К., 1999. – Вип.30. – С.289.

218Сверстюк Є. Народження української інтеліґенції // Сучасність. 1992. – Ч.2. – С.76.

219Донцов Д. Школа а релігія. – Львів, 1910. – С.35-36.

220Центральний Державний Історичний Архів у м. Києві. – Ф.295. – Оп.1. – Од. зб.305. – Арк. 38, 38(зв).

221Петлюра С. Листи до Дмитра Донцова // Літературно-Науковий Вістник. – 1931. – Ч.12. – С.1071.

222Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич, 1992. – С.132.

223Донцов Д. Церква і націоналізм // Літературно-Науковий Вістник. – 1924. – Ч.5. – С.75.

224Ескріва Х.М. де Балаґер. Велике незнане // Світло. – 1998. – Ч.6. – С.227.

225Хорват Б. Дух католицизму // Українські проблеми. – 1995. – Ч.1. – С.34.

226Донцов Д. Патріа чи Еклезіа // Літературно-Науковий Вістник. – 1928. – Ч.10. – С.182.

227П.Б. "Вістник" й ідеологія Д.Донцова // Дзвони. – 1933. – Ч.3, 5, 6. – С.148-149.

228Донцов Д. Колтунський консерватизм (відповідь живим трупам) // Вістник. – 1933. – Ч.3. – С.227.

229Там само. – С.225.

230Донцов Д. Церква і націоналізм // Літературно-Науковий Віст­ник. – 1924. – Ч.5 – С.80.

231Центральний державний Архів вищих органів влади. – Ф.3849. – Оп.1. – Спр.16. – Арк.154 (зв.).

232Безсмертний Р. Соціально-політичний устрій українського сус­пільства (концепція Д.Донцова). – К., 1997. – С.173

233Донцов Д. Церква і націоналізм // Літературно-Науковий Віст­ник. – 1924. – Ч.5. – С.81.

234Донцов Д. Патріа чи Еклезіа // Літературно-Науковий Вістник. – 1928. – Ч.10. – С.181.

235Іванишин В. Українська Церква і процес національного відрод­ження. – Дрогобич, 1990. – С.67.

236Донцов Д. 1937 // Вістник. – 1937. – Ч.1. – С.55.

237Донцов Д. В.Ленін // Літературно-Науковий Вістник. – 1924. – Ч.3. – С.322.

238Там само. – С.327.

239Ленін В. Кадети про українське питання // Повне зібрання творів. – К, 1972. – Т.23. – С.323-324.

240Ленін В. Критичні замітки з національного питання // Повне зібрання творів. – К., 1972. – Т.24. – С.122.

241Ленін В. Критичні замітки з національного питання // Повне зібрання творів. – К., 1972. – Т.24. – С.126.

242Ленін В. Кадети і "право народів на самовизначення" // Повне зібрання творів. – К., 1972. – Т.24. – С.199.

243Ленін В. Націонал-лібералізм і право націй на самовизначення // Повне зібрання творів. – К., 1972. – Т.24. – С.236.

244Ленін В. Право націй на самовизначення // Повне зібрання творів. – К., 1972.– Т.24. – С.266.

245Ленін В. Лист № 168 О.М.Лолі (Степанюку) від 20 липня 1913 // Повне зібрання творів. – К., 1974.– Т.48. – С.

246Донцов Д. В.Ленін // Літературно-Науковий Вістник. – 1924. – Ч.3. – С.333.

247Liudmila Dymerskaya and Leonid Finberg. Tne "Willful" Natio­nalism of Dmytro Dontsov and his Followers in Today's Ukraine // Anti­semitism of the Ukrainian Radical Nationalists: Ideology and Policy. – Jerusalem, 1999. – P.12.

248Хобот П. Проблема ідентифікаційного визначення ідеологічних засад і політичної практики Української Національної Асамблеї (УНА) // Українські проблеми. – 1998. – Ч.1. – С.70.

249Там само. – С.66.

250Кузьо Т. ОУН в Україні, Д.Донцов і закордонні частини ОУН. – Сучасність. – 1992. – Ч.12. – С.34.

251Донцов Д. Симон Петлюра // Літературно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.7-8. – С.321-322.

252Донцов Д. Симон Петлюра // Літературно-Науковий Вістник. – 1926. – Ч.7-8. – С.328.

253Донцов Д. Memento (До паризького процесу) // Літературно-Науковий Вістник. – 1927. – Ч.11. – С.265.

254Антонович М., Сербин Р. Документи про участь Шварцбарда в комуністичній ячейці в Парижі : Наук. збірн. УВАН. IV. – Нью-Йорк, 1999. – С.335.

255Там само. – С.344.

256Донцов Д. Що таке "українізація" України? // Літературно-Науковий Вістник. – 1929. – Ч.12. – С.1111.

257Кенен Б. Жиди в світовій історії. – б/м, б/д. – С.70.

258Клейнер І. Анекдотична трагедія. – Мюнхен, 1974. – С.61.

259Саролеа Ш. Большевизм і жиди // Літературно-Науковий Віст­ник. – 1926. – Ч.7-8. – С.329-330.

260Там само. – С.331.

261Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1994. – С.460.

262Там само. – С.490.

263Цит. за : Матюшко Б. Заслужене покарання? // Гроно (Суми). – 1999. – Ч.85.

264Донцов Д. Нині і Вчора // Літературно-Науковий Вістник. – 1931. – Ч.3. – С.249.

265Тополь Е. Возлюбите Россию, Борис Абрамович! // Аргументы и факты. – 1998. – Ч. 38.

266Клейнер І. Владімір (Зєєв) Жаботинський і українське питання. – К.; Торонто; Едмонтон, 1995. – С.102-104.

267Клейнер І. Національні проблеми останньої імперії. – Париж, 1978. – С.166.

268Феллер М. Пошуки, спогади, роздуми єврея, який пам'ятає своїх дідів, про українсько-єврейські взаємини, особливо про нелюдське і людяне в них. – Дрогобич, 1998. – С.7.

269Мірчук П. Зустрічі й розмови в Ізраїлю. – Нью-Йорк; Торонто; Лондон, 1982. – С.113-116.

270Донцов Д. За завтрішній день // Літературно-Науковий Вістник. – 1928. – Ч.1. – С.83.

271Донцов Д. Авіронове насіння // Вістник. – 1937. – Ч.11. – С.830.

272Донцов Д. Аґонія одної доктрини (Під новий рік) // Літературно-Науковий Вістник. – 1924. – Ч.1,.– С.67.

273Донцов Д. Загадка III-ої імперії // Вістник. – 1939. – Ч.5. – С.342.

274Донцов Д. Партія чи Орден // Вістник. – 1933. – Ч.2. – С.116.

275Там само.– С.117.

276Донцов Д. Сумерк марксизму // Вістник. – 1933. – Ч.4. – С.304.

277Левинський В. Ідеолог українського фашизму: замітки до ідео­логії Дмитра Донцова. – Львів, 1936. – С.28.

278Грабович Г. У пошуках великої літератури. – К., 1993. – С.38-39.

279Шевельов Ю. Скарби, якими володіємо // Сучасність. – 1993. – Ч.6. – С.152.

280Іванейко М. Трагічна доба українського націоналізму // Перемо­га (Львів). – 1936. – Ч.3. – С. 70.

281Іванейко М. Проблема української інтелігенції (Інтелігенція й політика) // Перемога (Львів). – 1936. – Ч.2. – С. 18.

282Іванейко М. Deus sive natio (Націоналізм як інтуїція будуччини) // Перемога (Львів). – 1936. – Ч.1. – С. 13.

283Шлемкевич М. Загублена українська людина. – К., 1992. – С.28-29.

284Смолин М. Украинский сепаратизм в России. Идеология нацио­нального раскола. – М., 1998. – С.20.

285Там само. – С.22.

286Пушкар К. Націоналізм – критика фраз. – Львів, 1933. – С.137.

287Антонович М. Листи О.Кандиби до Є.Онацького // Український історик. – 1985. – Ч.1-4. – Рік ХХII. – С.144.

288Там само. – С.141.

289Онацький Є. Дещо про фашизм в "Розбудові нації" // Розбудова нації. – 1933. – Ч.1-2. – С.53.

290Донцов Д. 1937 // Вістник. – 1937. – Ч.1. – С.62.

291Донцов Д. "Аншлюс" і мафія // Вістник. – 1938. – Ч.3. – С.227.

292Донцов Д. На марґінесі нового пакту // Вістник. – 1939. – Ч.9. – С.675.

293Донцов Д. Березень 1939 // Вістник. – 1939. – Ч.4. – С.305.

294Сварник Г. Листування Юрія Липи з Дмитром Донцовим // Українські проблеми. – 1995. – Ч.3-4. – С.153.

295Сварник Г. Листування Юрія Липи з Дмитром Донцовим // Українські проблеми. – 1995. – Ч.3-4. – С.154.

296Донцов Д. Чим звалити большевизм // Батава. – 1941. – Ч.7. – С.1-2.

297Донцов Д. Дванайцята година // Батава. – 1941. – Ч.6.– С.3-4.

298Донцов Д. Каста – не партія // Батава. – 1941. – Ч.5. – С.7.

299Донцов Д. За завтрішній день // Літературно-Науковий Вістник. – 1928. – Ч.1. – С.87.

300Мотиль О. Дмитро Донцов // Політологічні читання. – 1994. – Ч.1. – С.289.

301Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К., 1999. – С.326.

6. ЛНВ 40-х РОКІВ: БЕЗ ДОНЦОВА

Після закінчення другої світової війни, безпрецедентної за своїм розмахом, жорстокістю і кількістю жертв. Українські втрати були більшими від втрат будь-кого, хто потрапив у це горнило – більшими від росіян, білорусів, німців, євреїв, від американців, французів, ан­глійців, іспанців, італійців. Однак політичний зиск для нас був міні­мальним. Україна не виступала у війні окремим державним суб'єк­том. Без перебільшення, честь України у другій світовій війні вряту­вала Українська Повстанська Армія, яка єдина відстоювала виключно українські національні інтереси.

Разом з тим, роль українців у перемозі над націонал-соціалізмом був величезним. Поразки радянської армії перших місяців війни і наступний перелом на її користь великою мірою пояснюється зміною ставлення до німецьких окупантів українського населення. Коли воно побачило нечувану жорстокість гітлерівців, що ґрунтувалася на расизмі, коли переконалося в антилюдській сутності пропонованого "нового порядку", нацисти вже не мали жодних надій на перемогу. Помилкою Гітлера було те, що він не бажав розвалу імперії зла – СРСР. Просто він хотів створити ще більшу імперію набагато більшого зла. Злочинні спекуляції Адольфа Гітлера на національних почуттях та європейському традиціоналізмі виявилися невдалими. Проте йому дійсно вдалося дискредитувати ці по­няття у масовій повоєнній свідомості.

Для українців, уже не вперше, кінець однієї війни не означав нічого ін­шого, як підготовку до наступної. Власне, сподіваючись на глобальне зіткнення США та СРСР, в лавах УПА вони і не припиняли своєї націо­нально-визвольної війни фактично до середини 50-х років. У цей час в усьому світі поширюється лібералізм як антитеза тоталітарним ідеологіям. Поруч з тим, стають надзвичайно популярними ліві ідеї, які через псевдоекзистенціалістські концепції Жана-Поля Сартра узаконюють існу­вання подвійних стандартів в ідеологічному постмодернізмі, який посту­пово розвивається в нову тоталітарну свідомість.1

У цих складних умовах знову було необхідно плекати й розвивати ідеологію українського націоналізму як головний чинник нової за­гальнонаціональної мобілізації. Як колись УВО, тепер ОУН знову до­кладає до цього рук. Петро Дужий пише, що "в 1948 р. стояло питан­ня про появу журналу під редакцією Дмитра Донцова "без прямого пов’язання з ОУН". Щодо того Степан Бандера в листі до видатного націоналіста Д.Чайковського висловив застереження: "...щоб не було в журналі атакування крайової роботи (ОУН), щоб не було персо­нальних атак на людей у Краю (націоналістів-підпільників), щоб жур­нал мав "уважний і річевий тон".2 Поважний тон був неможливий че­рез непримиренну позицію Донцова щодо т.зв. "демократизації" ідео­логії ОУН в краю під час другої світової війни, до чого, як до тактич­них пропагандивних змін, з розумінням ставився Степан Бандера.

Микола Климишин у свої спогадах підтверджує факт переговорів з головним редактором ЛНВ ("Вістника"): "Степан Ленкавський заходився видавати "Літературно-Науковий вісник" і вів переговори з Д.Донцовим. Появилися два числа. Адміністратором був М.Мироненко".3

Переговори з Донцовим, очевидно, виявилися безрезультатними, але новий журнал під назвою "Літературно-Науковий Вісник" дійсно з'явився 1948 року в Реґенсбурзі. У вступній статті, підписаній "Ре­дакція", зазначалося: "ЛНВ це той орган української думки, що вини­кав і відроджувався завжди тоді, коли українська думка попадала в глухий кут і нагадувала сліпця, що після довгого перебування на чужині повертається до власної хати і ніяк не може знайти дверей. І ЛНВ був тим поводирем, що хоч не завжди підводив сліпця до самих дверей, то принаймні показував йому дорогу до них".4

Нова редакція декларувала тяглість усієї традиції ЛНВ, а не лише націоналістичного періоду. "З огляду на одмінність обставин, і ЛНВ др. Донцова не був схожий на своїх попередників, але він був такий же чесний і такий же непримиримий до ворогів українського народу, як і ЛНВ Франка чи Грушевського".5 Головним редактором віднов­леного часопису мав бути Юрій Клен6, але з причини його смерті журнал очолив В.Шульга. Роман Бжеський свідчить про те, що на редактора також планувався Євген Маланюк, який спочатку дав згоду, а потім відмовився.7

Тут зокрема друкуються Євген Маланюк, Юрій Клен, Володимир Дорошенко, Михайло Мухин, Марія Бачинська-Донцова, Богдан Сте­бельський, Богдан Кравців. Була залишена "донцовська" структура журналу, у т.ч. рубрика "З пресового фільму". На палітурці зазнача­лося, що "в інших краях ЛНВ можна замовляти в заступників", пода­валися адреси в Англії, Аргентині, Бельгії, Венесуелі, Голландії, Канаді, Китаї, США, Тунісі, Франції, Швейцарії та Швеції. Тобто ініціаторами відновлення журналу була проведена велика підготовча робота.

У вже згадуваній статті "Літературно-Науковий Вістник. З нагоди 50-річчя заснування" Володимир Дорошенко обґрунтовує ідеологічну позицію нової редакції щодо історії часопису. Він пише: "Історію ЛНВ можна поділити на чотири періоди. 1-й – львівський, від року 1898 до 1906 включно, 2-й – київський, з двома добами: 1. від р. 1907 до 1914, 2. 1917 до 1919 р. і 3-й львівський, від травня 1922 до 1933".8 Відповідно "Вістник" (1933-1939) відноситься Володимиром Доро­шенком до справи самого Дмитра Донцова, що формально є справед­ливим, оскільки цей журнал був зареєстрований як приватне видання, однак з наукових позицій така точка зору не витримує критики. Розірвати історію ЛНВ "третього періоду" та "Вістника" неможливо. Хоч в останньому абзаці статті Володимир Дорошенко, як прискіпли­вий фактолог, зазначив: "Але ЛНВ не припинив своєї роботи. Під назвою "Вістник" Літератури, Політики й Науки він виходив далі аж до вибуху 2-ої світової війни, за цією самою редакцією, з тими сами­ми співробітниками і за тою самою програмою".9

Спроба відновлення журналу на еміграції була викликана не лише потребою такого часопису. Це була ностальгія за великими і бурхли­вими часами його піднесення. Але без Дмитра Донцова, не в тому часі й не в тому місці ця спроба не могла бути вдалою.

З інших позицій критикує новий журнал Григорій Грабович: "Лі­тературно-Науковий Вісник" (ЛНВ, Реґенсбурґ, 1948-1949) проголосив (у першому числі, с. 1-5), що відновлення традиції найтривалішого й найсерйознішого українського літературного журналу "Літературно-Науковий Вістник" (1898-1919; 1922-1933) і донцовського "Вістника" (1933-1939). ЛНВ продовжував спадщину тільки цього останнього, з тим, що редакційна колегія дещо відхилилася від явно профашистської настанови донцовського прототипу й мусила задовольнитися тільки авторитарними рецептами для українського суспільства та літератури".10 Його ставлення є не науковим, а цілком ідеологічним. По-перше, Грабович розділяє донцовський ЛНВ ("Вістник") на два періоди лише за принципом назви та реєстрації. По-друге, його ставлення до історії української літератури розглядуваної доби визначений наперед, ще до початку дослідження. Це той самий соцреалізм, який тільки має іншу назву – лібералізм або ж постмодернізм.

Радикальніші вістниківці не погодилися з виходом відновленого ЛНВ без Дмитра Донцова. Вони трактували цю справу як провокацію. За свід­ченням Романа Бжеського, "по кількох місяцях вийшло ще одно число (тобто друге на чужині – С.К.) ЛНВ, яскраво антина­ціоналістичне, і у відповідь на нього група бувших "Вістниківців" випустила друкованого на циклостилі неперіодичного органа "Вістниківець" (126 стор. вел. формату). В цьому виданні був розкритий антинаціоналістичний характер ЛНВ і він цим числом скінчив своє існування".11

Показовою була позиція Леоніда Мосендза, який належав до най­послідовніших вістниківців і друкувався у "Вістнику" до самого за­криття 1939 року. По війні він мав претензії до головного редактора: "Донцов є труп і це я йому написав і більше з ним ніяких відносин"; також "Донцов зробив стільки, як ніхто інший і перед нашими "соцами" його треба боронити, але нам все-таки треба знати, що за його діяльність в 1939-1943 р. йому належиться шовковий мотузок".12 Важко сказати, що саме має на увазі Леонід Мосендз. Можливо, він користується різними чутками про співпрацю Донцова з гітлерів­ським режимом у "Батаві", не бачивши самого журналу.

Проте він є однозначним у тлумаченні величезного значення Дми­тра Донцова та його ЛНВ ("Вістника") для історії України, що вже неможливо ні забути, ні перекреслити. В листі до родини інженера Арсена Шумовського 8 квітня 1948 року він писав: "От хотять мої статті до ЛНВ. Але пощо? Писати, як маслосоюзний директор, я не вмію. А вони "гострих" статей не вміщатимуть. Щоб усе було тихо, сумирно, чесно... "Друг дружку – а деньги в кружку". От є моя стаття про Хвильового. Гостра. Я не чиновник "особистих порученій", що "с одной сторони не согласітса, а с другой не признатса" – тому краще не писати. А не помістять вони тої статті, бо то треба потім відгри­затися, боротися, вміти сказати "ні!" – і не вступитися. Бо треба мати характери, хребти, а не бути "моральной вязигой".

Тому Донцов був чимось, що мав сміливість не бути об’єктивним (тобто літеплим Mist'om). Тому його ще й тепер бояться, шанують, навіть "коли спить – без палиці повз не ходять". (...) Тому із ЛНВ не буде нічого – хіба еміграційна "Ніва".13

Мосендз для співпраці в ЛНВ не бачить "підстав, не знаючи ані редакції, ані співробітників". Відмовляється він і від співпраці у пла­нованому Миколою Лебедем ще одному альтернативному журналі, заявляючи в листі до нього від 1 серпня 1947 року, що його "ідеалом є видавати свій місячник, як от був Донцівський Вістник".14

Богдан Кравців вважає, що, "як і герой свого роману, Мосендз роз­чарувався у вчителях-ідеологах і провідниках і в деяких виявах су­часного йому організованого націоналізму. Спричинений цим розча­руванням у Мосендза злам можна б ілюструвати десятками цитат із листів до друзів з різних відламів націоналістичного руху і до своїх приятелів не-націоналістів. Можна б цитувати його вислови і думки, інколи гострі-гострі, аж дошкульні, про "вождів", що проповідували одне, а робили друге; що не сміють провідники мати "приватних речей" у своєму житті, що про таких "казав колись Христос: робіть усе, чому вони навчають, і нічого, що вони роблять"; про тих, що "забагато дзвонять про націоналізм, а замало прикладають до нього рук", про те, "щоб маси вести, а не плентатися у них на хвості треба мати відвагу бути непопулярним", про "кризу характерів" і т.ін."15

Зайвим буде додати, що по війні була втрачена Україна. Револю­ційна дія була можливою лише в межах ЗЧ ОУН, пізніше – ОУН(р)16 під проводом Степана Бандери. Журнал міг боротися тільки за еміґрацію, а не за всю націю. Повторення комунікативного тріумфу було неможливим. До того ж, донцовська ідеологічна спадщина і популярність виразно партизувалася. Це стосується передусім самого Богдана Кравціва та Миколи Лебідя, приналежних до т.зв. "двійка­рів", згодом – ОУН(з).17

Україна знову заховувалася в мріях про неї. Читаємо в листі Леоніда Мосендза до Ганни й Арсена Шумовських від 15 березня 1948 року: "Перед роками снився мені сон: був я на небі, на широкій хмарі й під темним зоряним небом і ангел показував мені будинки. А в одному була вітрина велика за склом і там стояли на чорних підставцях блискучі діяманти. Бачу їх! "Це народи світу" – сказав ангел. – "А де ж Україна?" – запитав я. – "Ось!" – іпоказав на 7-й з ряду діямант. Не був він вели­кий, як ті перед ним, але стрункий і блискучий, наче ґотична вежа... І досі пам'ятаю, досі відчуваю я той трепет".18

Тим часом на еміграції розгорталося цькування Дмитра Донцова як "фашистського" діяча. Леонід Мосендз писав до Василя Іваниса 23 квітня 1948 року: "З Канади одержав відомості, що стараннями КУК-у і т.зв. "отця" Кушніра, з Канади вислали Донцова. Що за низькість! Я знаю, як підло до нього там поставилися галицькі попи, які його цькували. Але щоб аж таке! На спілку з комуністами! Одначе поче­каю це подробиць. Може це лише щось не так. Бо аж у таку велику підлість мені не віриться! І кого? Підлі, низькі хроби, що не варті Донцовського плювка!"19

Закінчувалася вістниківська доба і надходила нова – МУРу, ідей­ним натхненником якого був ворог і заздрісник Дмитра Донцова Юрій Шерех-Шевельов. Він писав: "Його ім'я (тобто Дмитра Донцова – С.К.) було відоме з Харкова двадцятих років як ім'я, ставлене поруч з Хвильовим. Але першою його книжкою, що втрапила Шерехові в руки, був "Дух нашої давнини". Це був удар, справжній шок. Сторін­ки книжки заливала порожня, безстилева і зрештою бестіяльна дог­матика. Це було втілення пересічности або звиродніння".20

Спекулюючи на українському романтизмі, Шерех висуває ідею ін­шого, не-вістниківського романтизму, висуваючи теорію національ­но-органічного стилю. Однак справа тут була в інакшій – ліберальній ідеологічній акцентації. Порівнюючи Віктора Домонтовича і Тодося Осьмачку, він каже, що вони подають один одному руки "попри все це їх основне і вирішальне: зголошення української людини на свою концепцію людського і людяного в нашій технічній добі; заперечення технічної доби не в ім'я трагічного гуманізму, а в ім'я права на почуття, права на гармонійний розвиток вільного індивіда".21 В межах українського контексту Шерех хотів залишатися за межами української трагедії.

Він пише про етику людяності, "що блискавицею протяла україн­ську ніч післясталінських років, уперше постала не в Києві, Дніпро­петровську й Львові, а на еміґрації. Читач знайде її в творах Василя Барки, Михайла Ореста, навіть до певної міри Євгена Маланюка, писаних безпосередньо по війні і на початку п'ятдесятих років".22

Звичайна і природна необхідність вислову вільного слова й вільної думки не вимагали такого громіздкого ідеологічного обґрунтування. Пізніше Шерех, ставши Шевельовим, відмовився як від ідеї націо­нально-органічного стилю, так і від будь-якого романтизму, але зали­шилося те, чого він дійсно прагнув – очорнене ім'я Дмитра Донцова і тавро "неактуальності" на українському романтизмі (націоналізмі). Однак Юрію Шевельову так і не вдалося стати – речником покоління, як свого часу ним був Дмитро Донцов і, до певної міри, – Микола Хвильовий. Його традиція якогось нового національного раціо­налізму невиразна й безперспективна, вона позанаціональна і тому також – не-українська.

Юрій Шерех-Шевельов, окреслюючи ідеологію МУРу, боровся не "за" те, що проголошувалося: національно-органічний стиль, велику літературу, свободу творчості тощо. Він боровся "проти" – "тоталіта­ризму", романтизму, як базової національної традиції, і дуже кон­

кретно – проти спадщини вістниківства. Романтизм ідеології МУРу був свого роду яловим пост-романтизмом вістниківської доби. Під­креслюю, мова йде лише про ідеологію, а не про феномен МУРу. Улас Самчук виступав був формальним головою, а реальний вплив на самого Шереха-Шевельова мав, за іронією долі, аґент НКВД Віктор Петров. Великою мірою під ударами консервативної "групи Державина–Ореста"23, МУР ідеологічно не відбувся.

Але зійшло плодами посіяне – т.зв. "історизм" мислення Юрія Ше­вельова уможливив і виправдав ніґілістичний підхід до національної культури, коли гра відбувається не довкола сутностей, а між зов­нішніми оболонками слів, навіть не формами вираження, а вульгарнос­тями очевидного. Шевельов наразі може пишатися дітьми і внуками власної "школи". Здивування бриніло в його голосі, коли він розповідав про обструкцію, яку йому влаштувала молодіжна авдиторія у Харкові, десь на початку дев’яностих років, за критичний вислів про Дмитра Донцова, якому мертвому він мститься вже довгий час. Юрій Шевельов, здається, так і не збагнув причину цього конфлікту.24

Поливаючи брудом Дмитра Донцова, Шевельов виступає в один голос із сучасними російськими шовіністами, які висловлюються по­дібно: "Фундатор українського фашизму Дмитро Донцов".25 Цікаво, що, критикуючи Донцова, Шевельов послуговується стилістикою донцовської доби. Можливо, тому "доба Шевельова" так і не прий­шла. Він пише: "Донцовщина сьогодні означає зречення народного ґрунту для українського визвольного руху і розкол фронту націо­нальної боротьби".26

Треба відзначити, що Шевельов визнає заперечення Донцовим народництва, української провінційністі, ствердження ворожості України та Росії, потребу політичної організації. Однак, на його думку, "Донцов не може зрозуміти, що не те саме хаос різноспрямованих сил, – таким він застав українство напочатку своєї діяльности, – і єдність різнохарактер­них, але на одне скерованих сил – до якого етапу українство переходить тепер. (...) Етап вістниківства в нашому громадському житті минув. Живемо на етапі МУРу. І боротьба епігонів вістниківства з концепцією МУРу означає, беручи об'єктивно, послаблення українського націо­нального фронту і тим самим підтрим ворогів українства і передусім головного ворога – російсько-большевицького".27

Дискутуючи з МУРом, Донцов звертається до його голови, колиш­нього вістниківця Уласа Самчука, який був на цій посаді весільним

генералом. "В Ч. 1 "МУР"-у з'явилася стаття "Вільна українська літера­тура". Не особа автора статті (Ю.Косача) цікавить мене. Свого часу "Вістник" не скористав з пропонованого ним співробітництва, і він чи в "Назустрічі", чи в большевицьких "Нових Шляхах" все був у ворожому таборі. Мене зацікавив інший факт: що цей напад уміщений без жадної редакційної примітки в журналі Т-ва, якого головою є бувший спів­робітник "Вістника", Ви, пане Самчук. Не маючи на разі власної трибу­ни, мушу вибрати форму листа, щоб поставити Вам кілька питань, на які, коли потрафите, дайте собі на самоті з своєю совістю відповідь"28. Самчук не міг відповісти на поставлені питання, бо не він був ідеологом та організатором МУРу. Цікаво, що Донцов просив не публічної відповіді, а тільки самому собі, на самоті із совістю.

Улас Самчук же не зовсім тямить, про що йдеться. Він жив творчим життям і не заглиблювався в ідеологічні перипетії. У книжці "Планета Ді-Пі" 25 серпня 1947 року він напише: "І всі його (Донцова) тези є дуже всім знані, його арґументи також знані і дискутувати з ним це значить, ще раз і ще раз клепати давно оклепане і тим самим тратити лишень дорогий для мене час. І тим більше, що в багатьох питаннях я з ним погоджуюсь, це аксіоми, з якими годі сперечатися".29

Він, виявляється, і не думав про напад на Донцова: "Отже, докажи, що ти не верблюд. Що ти не містив ніякого нападу і погоджуєшся з засадами "льояльности, толерантности та пошани"? І якому ти слу­жиш Богові. (...) Я весь час переживаю депресію, надзвичайно пога­ний настрій, а також закріпляється хвороба шлунку".30

Самчук зазначає, що за атомової доби за гусака вийшла банальна сварка. У часи МУРу вістниківська доба не втратила для нього своєї чарівності й актуальності. "Пізніше я не міг бувати у Львові тілом, але завжди бував там духом. Бо ж це у Львові, на відомій вулиці Чарнецького 26, реґулярно кожного місяця появлявся наш грізний "Вістник" з своїм апокаліптичним знаком пантери і тут автократично царствував, ніби дуче у палаці Венеція, наш дуче Д.Д., тобто Д.Дон­цов".31 Він згадує про неї, як про старі добрі, якщо не кращі, часи. "Вістник" був для мене ареною, де я виступав поруч таких змагунів нашої волюнтаристичної еліти, як Маланюк, Липа, Мосендз, Ольжич, Теліга, Кравців, Клен, які творили також знану "квадриґу", що була фокусом цього грона. Склад її постійно мінявся з огляду на певні за­кони, властиві таким ідеологічним формаціям".32

Такі люди, як Улас Самчук, були мобілізовані у вістниківський табір добою. Вони не були ані переконаними волюнтаристами, ані націоналістами. Однак по війні Самчук зовсім не протестував проти активного ідеологічного використання його імені для ідеологічного погрому вістниківства.

Ідеї вістниківства палко захищає Роман Бжеський. Він критикує Євгена Маланюка за співпрацю з МУРом, називаючи його "колишнім вістниківцем". Хвильовізм і МУР у Бжеського – це "московсько-хах­лацький покруч", "Маланюк напише все, що йому замовлять, прикри­ваючися... "аполітичністю поета". "І ось Маланюк сам зрікається взя­того на себе редагування повоєнного ЛНВ, що його хотів відновити Ю.Клен та прихильники редагованого Донцовим "Вістника". Зріка­ється він того редагування на користь... В.Шульги, передаючи тим ЛНВ взагалі в "антивістниківські" руки".33

Можливо, перу Романа Бжеського належать і наступні слова, під­писані псевдонімом "П.Українцець": "Протягом усіх років війни і до середини цього року співробітники "Вістника", а в першу чергу його редактор, майже не забирали голосу в важливіших справах, а як "віст­никівці" – не виступали цілком. І ось тут сталося щось подібне до описаного у відомій байці про віслюка і мертвого лева. Всі справжні осли і ті, хто лише з певних причин, в чужому інтересі, вдавав з себе такого, вирішили, що "лев умер". Це було одною з причин, чому раптом воздух зарябів від ослячих копит, які дружньо гатили по незграбно вимальованій ними ж на мурах, подобі лева".34

Він слушно зауважує, що "ставити Донцова "поза націоналізмом" – майже те саме, що ставити Леніна "поза большевизмом"! (...) Сміє­мо запевнити, коли про когось з дрібних "ворогів" Донцова і згадає історія української думки, то лише тільки як несуттєвий дрібний до­даток у великому розділі, присвяченому Донцову".35

Після тривалого повоєнного цькування, перший прилюдний вис­туп Дмитра Донцова відбувається 1950 року в приміщенні Українсь­кого Дому в Нью-Йорку.36 Він прожив довге життя, мав багато шану­вальників і послідовників на еміграції, і все ж ніколи більше не досяг того рівня впливу й популярності, що був в Україні. Донцов сприй­мався якщо не беззаперечний ідеологічний авторитет, то принаймні як патріарх українського визвольного руху, свідок і учасник подій, особисто знайомий практично з усіма його найвизначнішими діячами від початку ХХ століття. Доба Донцова відходила, щоб знову відро­дитися на рідних землях наприкінці 80-х років.

Примітки:

1Див. про це ширше у кн.: Квіт С. В межах, поза межами і на ме­жі. – К., 1999.

2Дужий П. Степан Бандера – символ нації. – Львів, 1996. – Ч. 1. – С.116.

3Климишин М. В поході до волі. – Детройт, 1998. – Т.2. – С.257.

4Літературно-Науковий Вісник. – Кн. 1 (на чужині), 1848. – С.1.

5Там само.

6У числі 1 ЛНВ (на чужині), С.16, подана примітка: "Пок. Ю.Клен, один з ініціаторів відновлення ЛНВ, мав бути його нач. редактором. З полишених матеріалів подаємо зразок його прози".

7Задеснянський Р. Правда про Мосендза і його твори. – Торонто, 1977. – С.10.

8Дорошенко В. Літературно-Науковий Вістник (з нагоди 50-річчя заснування) // ЛНВ. – Кн. 1 (на чужині), 1948. – С.47.

9Там само. – С.55.

10Грабович Г. У пошуках великої літератури. – К., 1993. – С.9-10.

11Задеснянський Р. Правда про Мосендза і його твори. – Торонто, 1977. – С.11.

12Там само. – С.27.

13Мосендз Л. Лист до родини інженера Арсена Шумовського від 8.04.1948 р. // Слово і час. – 1997. – Ч. 10. – С. 30.

14Кравців Б. Леонід Мосендз і його "Останній пророк" // Мосендз Л. Останній пророк. – Торонто, 1960. – С.ХХIV.

15Там само. – С.ХХХ.

16Організація Українських Націоналістів революційна – виникла із Закордонних частин ОУН, підпорядковувалася Степанові Бандері, т.зв. "бандерівці".

17Організація Українських Націоналістів закордонна, т.зв. "демо­кратична опозиція" або "двійкарі".

18Кравців Б. Леонід Мосендз і його "Останній пророк" // Мосендз Л. Останній пророк. – Торонто, 1960. – С.ХХХII.

19Задеснянський Р. Правда про Мосендза і його твори. – Торонто, 1977. – С.46-47.

20Шерех Ю. Не для дітей. – Нью-Йорк, 1964. – С.13.

21Там само. – С.375.

22Шерех Ю. Друга черга. – Нью-Йорк, 1978. – С.6.

23Шерех Ю. Не для дітей. – Нью-Йорк, 1964. – С.21.

24З усної розповіді Юрія Шевельова.

25Как солидный кандидат обманул электорат // Комсомольская правда. – 1999. – 25 сент.

26Шерех Ю. Література. Мистецтво. Ідеологія. Пороги і запоріж­жя. – Харків, 1998. – Т.3. – С.85.

27Там само. – С.88.

28Донцов Д. Лист до голови "МУР"-у У.Самчука. (Окрема від­битка). – б/м, 1947. – С.266.

29Самчук У. Планета Ді-Пі. – Вінніпеґ, 1979. – С.244.

30Там само. – С.246.

31Самчук У. На білому коні. Спомини і враження. – Нью-Йорк; Мюнхен, 1965. – С.94.

32Там само. – С.95.

33Задеснянський Р. Що нам дав Хвильовий? – б/м, 1955. – С.107.

34Українець П. Донцов у світлі сьогоднішнього дня. – б/м, 1948. – С.1.

35Там само. – С.2.

36Усне свідчення Євгена Гановського.

7. ДОНЦОВСЬКА МЕТОДОЛОГІЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

7.1. Націоналістична традиція

Для українців ХХ століття розпочалося і відбувалося під знаком промови Миколи Міхновського "Самостійна Україна". Він проголо­сив насамперед дві сакраментальні фрази: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі". Також: "Україна для українців". З того часу наше суспільно-політич­не думання практично не виходило поза рамки цієї парадигми націо­нальної і державної самодостатності. А коли відходило, українці ні­чого не здобували, а навпаки – втрачали. Однак поза нашою увагою опинився дуже суттєвий момент, пов'язаний з практичним втіленням українського міфологічного почування. Український світ повинен здійснитися у цьому світі, у цьому часі і на цій землі. Тільки тоді він позбавиться тягара трагічності й стане одним з найцікавіших спосо­бів світо- і Богопізнання. А українці, несумнівно, зможуть зосереди­тися на вічності й стати народом філософів.

Міркуючи про майбутнє Української держави, треба повністю від­межуватися від міфологічно-поетизованої традиції. Політика не може бути синонімом інфантильності. Україна є дійсністю, яка складається не лише з історично-культурної спадщини та мистецького буття, але також з вповні реальних потреб, прав і бажань її громадян та в цілому національних інтересів держави, що мають бути задоволені і запев­нені. Національна міфотворчість розвивається не просто як продов­ження історичної міфології. Вона є наслідком політичного діяння. Саме так перед тим виникали міфи попередніх епох. Тоді загальний принцип виглядатиме таким чином: міф – чин – новий міф. Досвід українського націоналізму і зокрема творча спадщина Дмитра Дон­цова дозволяють нам застосувати ідеологічний, іншими словами, – міфотворчий, підхід до теперішнього державотворення.

Донцовська методологія може бути застосована не лише в якості певної історичної критики. Хоч головною причиною поразки укра­їнських визвольних змагань на початку ХХ століття можна вважати саме ідеологічну безпорадність демократичного проводу, якому не було з чим звернутися до всього народу. Тобто українські демокра­тичні, а переважно – соціалістичні середовища не запропонували сус­пільству перспективного бачення державотворчої проблематики. Від­повідно широкі верстви населення не сприйняли ідею УНР всерйоз, як власну державу, що бере на себе відповідальність за майбутнє народу. Так само недозрілими виявилися державотворчі потуги геть­мана Павла Скоропадського. До речі, набагато більшою історичною провиною виглядає небажання українських соціалістів співпрацю­вати з урядом Скоропадського на національній основі, ніж спілка гетьмана з німцями.

Дмитро Донцов справедливо закидає українським демократичним провідникам ідеологічну залежність від ворожих національним інтере­сам сил, а відтак – неспроможність протиставити яскраве, виразне і загальнозрозуміле національне гасло як соціалістичному інтернаціона­лізмові, так і націоналізмові найближчих сусідів, включно з Росією, Польщею, Угорщиною, Румунією і Чехословаччиною. А кожний полі­тичний аутсайдер, типу Володимира Винниченка, закидає масам полі­тичну невиробленість, мовляв, "нас не зрозуміли". Проте для того, щоб політик був зрозумілий народові, він щонайменше сам повинен знати, що хоче осягнути у своїй діяльності. По-друге, він повинен знати, чого прагне народ. По-третє, – має звернутися до народу зрозумілою мовою. І, по-четверте, бути саме тією людиною, яка може і повинна вести за собою людей. Репрезентанти УНР не виконали жодної з цих умов. Вони тільки констатували факт революційного піднесення, але не змогли використати жодної з історичних можливостей.

Якось Борис Антоненко-Давидович, який з дитинства виховувався в російськомовному середовищі і послуговувався російською в побуті, пояснював, чому він ніколи не пише російською мовою. Його бабуся, прикро вражена національним невіглаством онука, при першій нагоді пояснила йому, хто такі українці, яку славну вони мають історію і права на майбутнє, також чим завинили перед ними "брати" росіяни. Бабуся видатного українського письменника не закінчувала університетів, тим більше, не мала політологічної освіти. Тому вона не була поінформована про "прогресивні" соціалістичні ідеї. Модними вони були не серед народу, а серед політикуючого загалу, який не сприйняв Миколу Міх­новського навіть після перемоги більшовиків. Очевидно, до нього нале­жав і перший Президент України Михайло Грушевський.

Українській революції не бракувало істориків, письменників і літературних критиків, але обмаль було професійних політиків, типу нашого земляка Льва Троцького, які окрім освіти мали відповідні політичні інстинкти і зокрема розуміли роль політичної ідеології. Коли руйнується старий світ, перше, що необхідно зробити, – обґрун­тувати необхідність народження нового. Адже саме руйнування від­бувається в ім'я майбутнього. Як воно виглядатиме? – Без однознач­ної відповіді на це питання не можна було навіть думати про перемо­гу. Внаслідок політичної анемічності й безвідповідальності українсь­кого демократичного проводу, нація не змогла згуртовано виступити на захист своїх інтересів.

Українці намагалися заповнити ідеологічний вакуум стихійно, об'єднуючись довкола яскравих особистостей, як Василь Чучупака, Нестор Махно, отаман Зелений і багатьох інших. Проте українські повстанці були організаційно й ідеологічно роз'єднані. Вони не мали спільної візії майбутнього. Відсутність спільного національного хо­тіння призвела до поразки української революції, а пізніше – до без­прецедентних в історії людства трагедій, перша з яких – голодомор 1932-1933 років. Бабуся Бориса Антоненка-Давидовича послуговува­лася власним, а не позиченим розумом. Вона не могла передбачити всю глибину ідеологічного збочення освічених згідно "духу часу" українських соціалістів. А на часі тоді був грандіозний експеримент над українцями.

Одне стало зрозумілим беззаперечно: національна ідеологія – не порожній звук і не "вчорашній день" історії. Вона апелює відразу до всієї нації і сприяє її мобілізації. Власне це і є національні інтереси, втілені у романтичній формі. Ідеологія є одночасно метою і виправ­данням національного буття, що також багато в чому надає сенс людському існуванню. Заперечення ідеології також є ідеологією. Якщо людина заперечує Бога, це означає не більше, ніж те, що вона молиться іншому богові.

Другий урок поразки у визвольних змаганнях – проблема пред­ставлення власної національної справи. Адже світ розмовляє лише з тим, кого знає і розуміє. Так було завжди, так є сьогодні. Смерть громадянина Великобританії, США, та Ізраїлю неспівмірна за своїм значенням із сотнями хорватів і боснійців, тисячами філіппінців і десятками тисяч африканських негрів. Світ не може уявити себе без незалежних Франції та Німеччини, але кого цікавлять проблеми дер­жавної незалежності курдів чи якутів? Одна справа – реально щось зробити і зовсім інша, але не менш важлива, – належним чином пред­ставити зроблене. Тому особливого значення набуває поширення на­лежної інформації про себе та власний ідеологічний експорт.

Одним із своїх головних завдань Дмитра Донцова була розробка теорії національної еліти. Він приходить до орденської концепції національного проводу. Виправити помилки попередників можна було лише ціною надлюдських зусиль. За Донцовим, національна еліта – це люди, здатні до вирішення передусім трьох справ: формулювання інтересів нації, їх від­стоювання та організації цілої нації під гаслами цих інтересів. Кажуть, історія вчить того, що вона нічого не вчить. Тільки не Дмитра Донцова. Він міркує таким чином: якщо українці не здобули власну державу, на сторожі їхніх інтересів має стати новий національний провід, що керуватиметься у своїх діях не політичними програмами, а спільним світ­оглядом. Це має бути організація однодумців, де всі мають спільну мету і розбіжності в поглядах зводяться практично до одного питання: як краще спільну мету осягнути?

Донцов ніколи не був абстрактним мрійником. Його ідеї знахо­дили сприятливий ґрунт в українському суспільстві. Головний редак­тор ЛНВ і "Вістника" найбільше спричинився до створення в Гали­чині специфічної атмосфери реваншу, в якій виростала націоналіс­тична молодь, що стала ядром ОУН, а пізніше – УПА. Організацій­ний геній Євгена Коновальця реалізувався спільно з ідеологічним генієм Дмитра Донцова. Україна була розділена між кількома сусідні­ми державами і покинута демократичним світом напризволяще. Проте такий стан справ і подібні правила гри не могли бути прийнят­ними для українців. Дмитро Донцов виходить з того, що не може іс­нувати такої поважної причини, яка б заперечила право українців мати власну національну державу.

Першими це відчули на собі поляки. Бойовики УВО, а пізніше ОУН, дестабілізували політичну ситуацію в цілій Польщі. До демо­кратичних політичних акцій, як-от мітинги, маніфестації, святкуван­ня визначних дат національної історії, виступів у пресі, українські націоналісти додали засоби політичного терору, а саме політичні вбивства, силовий тиск на антиукраїнських діячів та експропріації. Відголос націоналістичних "ексів" і атентатів розійшовся по всьому світі. ОУН виставила ворогам власні правила гри: війна на смерть усіма можливими засобами, аж до створення УССД.

Один український ветеран з містечка в Західній Україні ще 1992 року висловив сумнів щодо обґрунтованості підстав незалежницької ейфорії, адже "зло зникає тільки разом з носіями зла". Не буду розвивати дивовижну філософію бойовика, який, знищивши чергового ворога і несучи після цьо­го труну на похоронах, повинен думати: "Хто буде наступним?" Це кон­кретна психологія солдата, що знає свою мету, не бачить перешкод до її здійснення і не вірить перевертням. Хоч кожна людина має один шанс у житті зробити власний вибір і стати із Савла Павлом.

Чи можемо назвати такий спосіб мислення тоталітарним? Дума­ється, він не підпадає під подібні категорії, оскільки формувався в межовій добі, коли європейській нації відмовлено в праві на існу­вання і весь "цивілізований світ" ніби з цим погодився. Тож які саме закони мали б шанувати українці? – Кожен окупант приходив із свої­ми. Велике значення має усвідомлення того, що мова йде про євро­пейську націю, коли в боротьбі необхідно осягнути певний правовий статус, а не винищити національних ворогів як не-людей. Часи змі­няться, і з кожним сусідом можна буде жити по-людськи (по-євро­пейськи). Тільки треба змусити інших поважати себе і своє право. Християнська доктрина є невід'ємною частиною українського націо­налізму, а це передбачає єдину духовну основу для майбутнього по­розуміння між усіма людьми.

Тобто метою боротьби є не помста, а створення іншої ситуації. Без органічного відчуття справедливості революційна практика ОУН не мала б жодного успіху. Українці йшли на порушення законів держав окупантів лише з переконання, що діють в ім'я українських законів – існуючих чи майбутніх. Українці ніколи не використовували систему заручників, від їхніх рук не гинули мирні люди. Український терор був завжди адресним і вповні легітимним. Проблема полягала у став­ленні до подій. Якщо поляки, мадяри, німці та росіяни, кожен у свій час, трактували сприятливу для себе ситуацію на окупованих укра­їнських землях як мирну, то націоналісти ніколи не припиняли бойо­вих дій – вони перебували у стані війни за власну державу, за май­бутнє свого народу.

Вони, зрештою, відстоювали українські національні інтереси в умо­вах бездержавності. Саме під проводом ОУН українці вступили у другу світову війну. Ярослав Стецько запитував: "Чому ж наші соціалісти не пішли в підпілля проти нацизму в Україні?! Чому наші "демократи" не зробили того самого?! Де ділися їх партії нагло і несподівано, де їх підпілля було під большевизмом і де під нацизмом?!"1

Таким чином, бойова, терористична та ідеологічна практика ОУН мала певні особливості. По-перше, націоналісти ніколи не ставили потреби власної корпорації над потребами нації. Ідеалізм ідеології поєднувався і врівноважувався органічним зв’язком з народним буттям і часто жорстокими вимогами часу та, з другого боку, – з хри­стиянською традицією. Тобто революціонізм ОУН був конструктив­ним щодо майбутнього України і не мав нічого спільного з терориз­мом як способом мислення та існування.

По-друге, терор був вимушеною формою боротьби. За відсутності власних державних інституцій ОУН самочинно перебирає на себе роль національного проводу.

По-третє, терор був особливою формою відповідальності проводу перед нацією за її майбутнє. Не тільки словом, але також чином. Було засвідчено, що нація не загинула, що вона має силу боронитися, на­ступати і перемагати. Десь поруч заховувалася ще одна визначальна істина: для держави-окупанта український чинник завжди буде дестабілізуючим.

По-четверте, терористичною й широкою бойовою практикою був осягнутий величезний комунікативний резонанс в українському сус­пільстві й світі, від 20-х років проти Польщі, у 30-х проти Угорщини, у 40-х проти Німеччини та інших окупантів, до другої половини 50-х проти СРСР. Метою бандерівського руху по другій світовій війні бу­ло не тільки створення УССД. Бандерівці хотіли підняти на бороть­бу проти імперії зла всі поневолені народи СРСР. Хоч тоді українці зазнали невдачі, розподіл Росії (як про це писав Юрій Липа) зали­шається справою часу.

По-п'яте, в такому гідному і модерному вигляді відновлювалася давня українська традиція боротьби за незалежність.

По-шосте, якщо діяльність ОУН відбувалася у багатьох країнах світу, на різних континентах, то власне бойова практика поширюва­лася тільки на українській етнічній території.

Український націоналістичний резистанс заявив на весь світ, що нація бореться і прагне жити незалежним державним життям. Він засвідчив свою конструктивність, спричинившись у ХХ столітті до двох проголошень української держави: 1938 року на Закарпатті (Карпатська Україна) та 1941 року у Львові (Українське Державне Правління) з коаліційними урядами. Його героїчний досвід необхід­ний і сучасній Україні – як приклад послідовного захисту українських національних інтересів.

7.2. Теорія нормальності

Спадщину Дмитра Донцова можна назвати теорією визначеності. Він виходить з того, що людина робить певний вибір і таким чином проживає своє життя. Вона така, а не інакша. Її особистість є запору­кою неповторної індивідуальності: у судженнях, вчинках, творчості. Відбувається зіткнення різних точок зору з шаленими пристрастями довкола цього. Різні доктрини, різні погляди. Так було завжди і, очевидно, ніколи не знайдеться одного погляду на всіх. Людина зна­ходить своє покликання і деколи – призначення, тоді вона стає сим­волом стилю. Вона живе в певній культурі, в середовищі певної мови, в соціальному оточенні, що також впливає на її поведінку. В будь-якому разі – вона чогось прагне, щось домагається й відстоює. Такий стан справ можемо назвати нормальним.

На противагу цьому існує ненормальність, коли з погляду самови­раження під питання ставиться людяність самої людини, тобто чи взагалі існує людина? Ось приклад, що став банальним: представники т.зв. нетрадиційного сексу, а саме гомосексуалісти і лесбіянки, на­стільки агресивно заявили про свої демократичні права, що виникає сумнів, що ж дійсно нормальніше? – Кому як хочеться. Тоді далі на шляху самовираження і розкріпачення людини на черзі – легалізація зоо-, некро- тощо -філії. Мабуть, дійсно, секс – справа інтимна і "нор­мально" буде так, як кому до вподоби. Однак повинна існувати межа між власним самовираженням і пропагандою його як способу життя для інших. Зокрема для дітей тих людей, які вповні демократично мають право не бажати ставати об'єктами такого роду пропаганди.

Мистецтво – зовсім інша, відмінна від життя, реальність. Розгля­-немо "Голий сніданок" Вільяма Берроуза, одного із фундаторів руху бітників. Автор – колишній наркоман з цілим "букетом" самовира­ження, що потім абсорбували його послідовники. І незрозуміло, що ми зустрічаємо власне у Берроуза: діагноз хвороби чи її пропаганду. Він пише: "Після Хвороби я отямився у віці сорока п’яти років, при здоровому розумі, також зберігши певне здоров’я (...). Очевидно, я залишив докладні записки про хворобу й гарячковий стан. Добре не пам’ятаю, як я писав те, що тепер опубліковано під назвою "Голий сніданок", назву запропонував Джек Керуак. До недавнього свого одужання я не розумів, що вона означає саме те, про що говорять ці слова: ГОЛИЙ сніданок – застигла мить, коли кожний бачить, що перебуває на вістрі кожної виделки".2

Це надзвичайно цікавий літератор, починаючи від метафори "голого сніданку". Він також ніби заперечує зло. "Обличчя зла – це завжди об­личчя тотальної потреби. Наркоман – це людина, яка відчуває тотальну потребу в наркотиках".3 Але людина влаштована таким чином, що все в неї йде до останньої межі. Захищаючи "Голий сніданок" на суді, Норман Мейлер порівнює Берроуза з Ієронімусом Босхом. "При читанні "Голого сніданку" виникає відчуття умервщлення духу, і з сильнішим відчуттям я не стикався в жодному сучасному романі. Перед очима постає картина, на якій зображено, як поводило би себе людство, якщо б людина пов­ністю була б відлучена від віри".4

Від такого собі мистецького експерименту гомосексуалізм, полі­тична лівизна, наркотики, лесбіянство, дзен-буддизм, расизм (саме в такій послідовності) постають способом існування на тлі загального протесту, а тому під портретами Маркса, Леніна і Троцького. За висловом Леся Подеревлянського, Беккет іде спати. Поруч із цим на­віть збочена радянська свідомість виглядає традиціоналістською. То­му ми не можемо недобачити наступний крок. Він зроблений у бік свободи не мати ніякої точки зору, бути ніким, не мати жодного вибору. Це не означає, що Ленін знову канонізується. Кінцевою ме­тою такого мислення є деструкція і девальвація людських цінностей – щоб не було ніяких ідеалів. Це втеча від життя і заперечення життя, заперечення людської пристрасті.

На прикладах подібного духовного жебракування зросла ідеологічна доктрина постмодернізму. Мовляв, людина самовиражається по-різному і кожне самовираження ми повинні сприймати всерйоз, розглядаючи його як тексти, а не як графоманію, оскільки це суперечитиме демократичним принципам. Отже, продовження цієї логіки – невиправдане переплетення мистецьких та ідеологічних принципів. Імітація стилю відбувається з певною корисливою метою. Невизначеність постмодернізму характеризує духовне і політичне життя сучасного світу, що не може не суперечити як критеріям науковості, так і Біблійним точкам відліку. Ми живемо у світі глобальних ідеологічних протистоянь. Націоналізм перебуває на проти­лежному від ідеологічного постмодернізму (який у принципі не має нічого спільного з іронією та закликом Жака Дерріди ніколи не ставити точки вкінці розмови, бо вона продовжується вічно, – що є не новітніми винаходами, а характеристиками європейського способу мис­лення) боці. Націоналізм – це романтизм, сама пристрасть у "чистому" вигляді.

На початку ХХI століття ідеологія постмодернізму така ж модна і "сучасна", як соціалізм на початку ХХ. Цікава аналогія. Ярослав Дашкевич також проводить паралель між постмодернізмом-I (тоталі­таризмом) і постмодернізмом-II (сучасною ідеологією лібералізму).5 Для українців тут висновок один: або вони будуть самими собою, або в України немає майбутнього.

7.3. Нове мислення

Найголовніше завдання сьогодення – державне самоусвідомлення України. Уряд повинен адекватно відповісти на питання: хто ми є у цьому світі? Чого ми хочемо? На що здатні? Звідси – стратегія і тактика. Україна не зможе дати собі раду з внутрішніми проблемами без усвідомлення власних національних інтересів, а передусім – свого геополітичного призначення. Необхідно створити загальну картину, в якій би знайшли своє місце всі політичні фраґменти, а не навпаки. Узалежнення окремих ланок робить непотрібним існування як проводу, так і всієї системи. Навіть монументальна мозаїчна твор­чість передбачає рух до естетичного втілення не від броунівського розташування яскравих кольорових частинок, а від творчого задуму, хоч би й інтуїтивного, – до завершення. Тобто діяльність керівництва нашої держави характеризує навіть не брак, а відсутність перспек­тивного мислення.

Проголошення 1991 року державної незалежності України збіг­лося з величезними геополітичними перемінами і перерозподілом сфер впливу. Кінець століття й одночасно – тисячоліття також набли­жає нас до справжньої ідеологічної революції. Зникнення з міжнарод­ної арени СРСР створює принципово інший розклад сил. Сполучені Штати Америки залишилися єдиною в світі супердержавою. Через міжнародні структури типу НАТО вони нарощують свої впливи в Європі. Другий геополітичний центр тяжіння розташований на Дале­кому Сході. Він включає в себе Японію, Китай, Корею та інші держа­ви регіону. Особливо збільшиться роль Китаю. Сьогодні навіть важко передбачити його майбутні можливості й претензії. Третій геополі­тичний центр – мусульманський світ. Він активно виходить на світо­ву арену вже з початком наступного тисячоліття, спираючись на ве­личезні фінанси й енергоресурси та потужну політичну ідеологію, базовану на живій релігії.

Росія являє собою агресивну міні-імперію, яка претендує на статус супердержави, не маючи до цього належних підстав. Бжезінський на­віть називає 4 главу своєї книжки "Велика шахівниця"6 "чорною дірою" – у сенсі геополітичної невизначеності Росії. Захід продовжує боятися її застарілих ядерних потенціалів, але назагал зневажає її за­баганки, зберігаючи при цьому чемний вираз обличчя. Індокитай, Африка, Австралія та Латинська Америка поки що не виявляють ознак самостійної геополітичної сили.

Великою самодостатньою силою повинна стати об'єднана Європа. Зви­чайно, французи ніколи не стануть німцями, а італійці іспанцями. Мова йде про об'єднання економічних, політичних, фінансових та, найголов­ніше, – ідеологічних і культурних зусиль. Колись у Середньовіччі Європа була єдиною, об'єднаною довкола католицької Церкви. В наш час ідея об'єднання повинна бути знову обговорена й ідеологічно оформлена. Тут своє вагоме місце може посісти Україна, серед інших країн Середньої Європи. Мова йде про певну консервативну ідеологічну місію. Саме звід­си слід чекати потужного інтелектуального імпульсу.

Україна ніколи не стане геополітичним суб'єктом без власного іде­ологічного експорту. А міжнародний інформаційний простір є на­стільки контрольованою і комерціоналізованою цариною, що потра­пити туди надзвичайно важко. Тим більше, що сьогодні наша дер­жава неспроможна контролювати власний. Світові інформаційні й масово-комунікаційні тенденції беруть початок у Вашингтоні та Нью-Йорку з вкрай несприятливих для України середовищ. Однак ін­телектуальні моди досі народжуються в Європі. Тому нашим першо­черговим завданням є висунутися в ряд інтелектуальних законодав­ців. Поруч із цим – українці повинні відчути смак у масовій інформа­ційній діяльності. Цьому неможливо навчитися – так треба жити.

В ряд першочергових політичних і геополітичних чинників вису­нулася екологічна проблема. Людина вже не повернеться у первісну природу, але – має віднайти в собі мудрість співіснування з нею. Світ знемагає від екологічних катастроф, локальних війн, біженців, хво­роб, голоду. Ігор Каганець веде мову про всезагальна дезінтеграцію, "це об'єктивний цивілізаційний процес, якому неможливо протидіяти, тож його завжди треба враховувати для випрацювання реалістичної стратегії національного розвитку".7

Цивілізація може вижити тільки спільними зусиллями всіх людей, що уможливиться через поширення ідеї людяності (не гуманізму!). Ця ідеологія формуватиметься не через нав'язування всім одного спо­собу мислення на зразок сучасної тоталітаризації ліберальної док­трини. Власне спільну мову люди можуть знайти не через якусь нову ідеологію, а через нове мислення, в основу якого будуть покладені релігійні цінності. Для того, щоб вижити і вийти на якісно інший рівень, цивілізація повинна змінити, чи віднайти, мету свого існу­вання. Не безнастанне задоволення потреб, а віра в Бога дасть надію на загальне порозуміння. Саме з цією ідеєю об'єднана Європа знову може вийти на головну арену історії. Не азіатська агресивність і плодючість, не північноамериканський імперіалізм (хоча б в обличчі постмодерніста Френсіса Фукуями), а озброєність вищою ідеєю лю­дяності дають підстави для майбутнього. Відповідно осердям но­вітнього консервативного європейського мислення стане європейсь­кий націоналізм, коли всі виступають разом і, одночасно, – всі від­мінні. Відтак треба вести мову про поширення та пропаганду ідей європейського консерватизму і традиціоналізму. Ми мусимо вирва­тися поза межі парадигми лібералізму та модернізації.

Спосіб облаштування світу шляхом модернізації, який уможливив виникнення такого феномену, як США (що на рівні державної ідео­логії загрожені повним запереченням своєї консервативної природи), вичерпав себе сучасною ідеологією постмодернізму, коли стало не­можливим дати відповідь на жодне конкретне питання. Це другий після досвіду Вольтера приклад повної підміни змісту поняття. Так само, як лібералізм став синонімом постмодернізму й остаточно пере­творився на ворога свободи, теорія модернізації в наш час стала прикриттям для світової корупції.

Науковці відзначають, що "найважливішим елементом спадщини Вебера, який мав суттєвий вплив на становлення теорій модернізації, є теорія раціональності. У первісній моделі модернізація пов'язується із збільшенням раціональності, втіленій у західному ринку, бюрокра­тичному управлінні та правовому суспільстві. Традиційним суспіль­ним інститутом приписувався низький ступінь раціональності і навіть ірраціональність, яка повинна була викорінюватися в ході поступу".8

Макс Вебер у праці "Протестантська етика і дух капіталізму" спра­ведливо вбачав виникнення духу капіталізму з християнської аскези, яка на Заході (на відміну від східного чернецтва) ще в античні часи вже мала раціональний характер. "Вона стала систематично розроб­леним методом раціональної життєвої поведінки, метою якої було подолати status naturae, звільнити людину від влади ірраціональних інстинктів, залежності від впливу природи і світу речей і підпорядку­вати її життя планомірній волі, а її дії – постійному контролю і перевірці в їх етичній значимості; таким чином чернець об'єктивно перетворю­вався на трудівника на ниві Господній, суб’єктивно ж він переконувався цим самим у своїй обраності".9 У протестантів виникає ідея професійного покликання, у праці та інтенсивній підприємницькій діяльності вони вбачають свій обов'язок перед Богом. Тут не має нічого спільного із схильністю до корупції, або ж "духом крамарів".10

До речі, сам Дмитро Донцов захоплювався активістичним духом американських бізнесменів, вбачаючи в ньому добрий приклад для українців. "А тепер, коли ми схочемо обійняти одним словом різно­рідні енергії американського життя, що тремтять і в божевільнім тем­пі буденности, і на срібнім екрані, і в літературі, і в філософії янкі, і в колосальних проектах бізнесменів, і в його націоналізмі, і навіть ім­періялізмі – то кращого слова не доберемо, як так часто профановане слово ідеалізм!".11 Цей дух здобування, несумнівно, повинен стати важливою складовою нашого сучасного духовного життя.

Теорія модернізації, однак, втратила свої релігійні підстави і прак­тично обґрунтовується вульгарним атеїстичним лібералізмом Вольтера, з якого, як відомо, ідеологічно походять тоталітарні режими ХХ століття з гаслами типу "людина – цар природи". Раціональність ідеалістичного здобування була підмінена іншою раціональністю – наживи. Логіка модернізації є такою: якщо всі народи світу приймуть правила гри західної технократичної цивілізації, всі вони колись стануть багатими і щасливими. Під цей ідеологічний прес сьогодні потрапила й Укра­їна. Парадокс у тому, що не стануть.

Михайло Павловський вказує на те, що у світі сформувався пев­ний розподіл праці. "Всі держави світу поділяються на країни еліта­ризму і країни периферії світового господарства (...). Теорема Перет­та звучить так: через обмежені ресурси земної кулі, якщо якась країна збагачується, вона може це робити тільки за рахунок збідніння інших".12 Фахівці стверджують, що "за останні десятиліття грошова сфера перетворилася на автономну, значною мірою незалежну від реальної економіки".13 А "для того, щоб цей фінансовий пузир три­мався, міжнародна фінансова олігархія та її банкіри зайнялися бру­тальним пограбуванням національних економік у всьому світі".14

Захист національних інтересів є головною проблемою сучасної Укра­їни. Що таке національні інтереси? Як їх захищати? Хто і як повинен за це відповідати? Що таке сучасна українська еліта? – на ці питання поки що нема відповіді. Однак треба пам'ятати, що "контреліта чинить зло свідомо. Те, що ми спостерігаємо навколо себе, не може бути наслідком лише стихійних процесів. Якщо добре приглянутись, то за некомпетент­ністю псевдоеліти "стирчать вуха" контреліти – не принципово, вітчиз­няна вона чи іноземна, східна чи західна".15

Багато зараз говориться про кризу сучасного світу. Зокрема Рене Генон писав: "Коли стверджують, що сучасний світ знаходиться в стані кризи, під цим зазвичай мають на увазі, що він досяг критичної стадії свого розвитку і що неминуча його тотальна трансформація. Така транс­формація, у свою чергу, передбачає радикальну зміну всього ходу його розвитку, яка з необхідністю рано чи пізно має відбутися, хоч невідомо, чи це відбудеться з волі людей, чи незалежно від неї, несподівано чи поступово, в результаті катастрофи чи без неї".16 В усякому разі ми живемо напередодні того, що світ стане радикально інакшим. Отож, Україна повинна перебувати в центрі посутніх подій, до всього готовою і про все поінформованою державою.

Етика протестантизму є тепер не так історією, як культурологіч­ною підвалиною капіталізму. Для тих держав, які не потрапили до "цивілізованого світу" після другої світової війни, перед технологіч­ною революцією, тепер зробити це майже неможливо. Повинен вико­нуватися ряд умов. Внутрішні мобілізаційні ресурси мають бути са­модостатніми до рівня окремої геополітичної потуги (Китай); держа­ва опиняється в певній економічно-господарській ніші, коли вона не становить конкурентної загрози для геополітичних лідерів (Південна Корея); коли інтеґрація держави в "цивілізований світ" є ідеологічно вигідною для нього (країни Прибалтики). Саме цей "ідеологічний шлях" найбільш прийнятний для України сьогодні.

І саме ідеологічний бік є найслабшим у нашій державі, таким, що розвивається лише від виборів до виборів (президентських, парла­ментських) у пародійному іміджмейкерському варіанті. Чомусь вва­жається, що професійні політики чи найвищі посадові особи повинні не практично втілювати й відстоювати українські національні інтере­си, а лише виглядати таким чином, – як кажуть, мати певний імідж. Ніби достатньо, щоб виборці сприймали його таким чином. Реалії державного життя об'єднують концепції Дмитра Донцова та В'ячес­лава Липинського саме з погляду національних інтересів. Національ­ні інтереси держави збігаються з інтересами власне українців. Кате­горія антиукраїнського стає одночасно антидержавною. Разом з тим, це також інтереси всіх громадян України, включаючи інші етнічні групи, якщо вони хочуть жити в стабільній державі, спроможній за­безпечувати всі необхідні права і свободи своїх громадян.

У новому часі Українська держава повинна набувати нової якості, знаходячи нові форми оптимального сучасного суспільства, а не пе­ребираючи наявні у світі способи людського співжиття бездумно, тому потрапляючи на гачок чужої риторики й демагогії. Олег Сичи­виця пише про пошуки нових форм організації суспільства, які мають умовну назву меритократії (на противагу власне демократії), до чого свого часу максимально долучилися Донцов і Липинський. "Сутність цієї суперечки полягає у прагненні поєднати майже несумісне: з од­ного боку – максимально повне волевиявлення народу і пов'язане з ним широке народне представництво в органах державної влади, а з другого – вимогу високого професіоналізму і компетентности керів­ництва суспільними процесами"17. Новим у нас повинен бути не зу­житий кимось мотлох, а все найкраще – не лише для себе, але через нас – також для всіх.

Найголовніше: ми повинні не дати поставити себе в чергу за доб­робутом. Саме це хоче зробити з нами "цивілізований світ". Невідо­мо, що б сталося з будь-якою іншою нацією, якщо б обставини її історії бодай віддалено нагадували те, що пережили українці у ХХ столітті. Для нас тут лише один урок: політична, передусім геополі­тична самодостатність. В усіх своїх діях маємо керуватися тільки власними національними інтересами. Ще є надія оформлення цієї концепції державними інституціями. Повинно відбутися ідеологічне зрощення ідеології українського націоналізму та державної ідеології. Досі ж відбувається протилежне: українці займаються своїми пробле­мами, держава – своїми.

Український націоналізм повинен залишатися суб'єктом українсь­кого політикуму, але не може надалі задовольнятися самодостатністю власного руху. Нова доба вимагає нових підходів до чину. Про це пише і Василь Іванишин: "Сліпе наслідування лозунгів і виявів геро­їчної боротьби 30-50 років нічого доброго не ласть: плагіат тут не до­поможе – не можна двічі увійти в ту саму річку. З таким же успіхом можна запозичити методику часів Коліївщини. Правда, з косами і рогачами зараз трохи складно".18

Українці дуже багато віддали своїй незалежності, щоб тепер держава працювала не на них. Україна перебуває в стані перманен­тного пограбування мафіозними кланами, ближчими й дальшими сусідами, транснаціональними корпораціями. Тільки національна мо­білізація може врятувати ситуацію. Держава повинна звернутися до всього народу одночасно, а не апелювати до певних соціальних груп чи груп тиску. Інакше наша державність перебуватиме в загроженому стані. Маємо негативні приклади підміни національної ідеології кла­новою (Афганістан), демагогічно соціальною (Білорусь) чи релігій­ною (Чечня), коли страждає внутрішня національно-громадянська єдність в державі.

"Народ має право жити, коли він має силу жити", – казав на почат­ку століття Микола Міхновський. Через сто років його слова зросли на вазі й набули особливо актуального змісту. Сучасна держава досі не довела українцям, що вона є саме тим утворенням, яке вони хотіли бачити, що на неї протягом століть були звернені всі їхні помисли. Відповідно впливаючи на власну державу, ми не можемо довірити тільки їй одній захист українських національних інтересів. Необхідна потужна громадська дія, яка в разі потреби не допустила б до кому­ністичного та імперського реваншу.

Теорія модернізації зумовила таке мислення, що все можна купити або знищити, забуваючи, що на силу завжди знайдеться інша сила. Дійсно, можна перемогти державу, армію, політичну організацію. Але неможливо перемогти людину і націю. Ті чи інші противники політичного курсу наддержави, згідно з тими самими правил гри, мо­жуть купити в неї ж найсучасніші технології й використати їх проти самої наддержави. Андрій Яцько зауважує, що "тероризм вико­ристовується як в революційних (перетворювальних), так і в консер­вативних цілях. (...) Світ стоїть на порозі нової доби, доби занепаду абсолютної могутности держави".19

Теорія підкупу і сили перетворюється на бумеранг. Тероризм як метод стає практикою обох сторін. "Один з найвищих офіцерів ВПС США заявив: "Цивільне населення не можна вважати безвинним. Воно живе у цій країні і несе в кінцевому підсумку відповідальність за те, що там відбувається". Очевидно, цей офіцер не знав, що на по­чатку 70-х один з ідеологів сучасного тероризму Еміль Анрі заявив, маючи на увазі всіх тих, хто терпимо ставиться до "політичного режиму капіталізму": "БЕЗВИННИХ НЕМАЄ".20

Пам'ятаючи про це, для Української держави важливо вести влас­ну політику на міжнародній арені. Оскільки США не являють собою однозначного суспільного вираження, не треба робити з них ворога. Той же консерватизм, та ж етика чесної праці лежать в основі могут­ності й добробуту США. Заперечуючи новітню імперську політику, ми можемо апелювати до американської громадської думки, вести діалог з тими політичними силами, які перебувають в опозиції і мо­жуть нас підтримати.

Разом з тим, цей шлях абсолютно неможливий щодо Росії з огляду на колективний імперський психоз росіян, подібний до того, як Карл Густав Юнг писав про відродження Вотана у передвоєнній Німеччині. Державна ідеологія Росії, як і раніше, спирається на імперіалізм і ксенофобію. І пер­ше, і друге для європоцентристської України є неприйнятним. Таким чи­ном, сьогодні ми не можемо трактувати Росію інакше, як стратегічного противника. Якщо Україна поки що не може заявити про це на повний голос, цього треба прагнути у перспективі, дедалі більше віддаляючись від Росії військово-політично, культурно, економічно.

Наша російська політика виходить з аксіоми: без України збере­ження російської імперії неможливе. Як не дивно, але нечисельні дійсно демократичні сили в Москві сприяють якнайшвидшому розва­лу цієї держави. Росія завжди була і надалі залишається імперією зла. Інакше вона не може існувати. Тому наша держава повинна сприяти чотирьом тенденціям: міжнародній ізоляції Росії як непередбачуваної держави-агресора; дезинтеграційним процесам всередині Російської федерації, зокрема через посилення українського чинника; конфрон­тації цього спадкоємця східних деспотій з Китаєм, що здатний "про­ковтнути" всю зауральську територію; зіткненню Росії з войовничим мусульманством, яке мобілізується в національно-визвольній бороть­бі кавказьких та середньоазійських народів. Тоді ми матимемо час для вирішення внутрішніх проблем. Для України ж мусульманський світ потребує особливої уваги. Нам треба реалізовувати "Чорно­морську доктрину" Юрія Липи, йти на діалог і на співпрацю зі Схо­дом, вивчати його, заявляти про себе.

Все світове співтовариство, а насамперед Європа, не обійдеться без подальшої активізації націоналізму. Європеєць ніколи не прими­риться з будь-яким, а особливо культурним, різновидом уніфікації. Е.Шаргафф пише: "Ще до другої світової війни складалося враження, що неможливо спинити прогресуючу американізацію Европи. "Пога­ні гроші завжди витіснять добрі", – повчав ще у шістнадцятому сто­літті англійський фінансист сер Томас Грезгам. Це економічне правило стосується і людей. За неґативного трактування "закон Грез­гама" – найпростіший, хоч і найсумніший опис проґресу.

Як вже сказано, Европа була для мене континентом вітчизн, бать­ківщин, рідних мов. Ставлю наголос на останньому. (...) Отже, я на­даю великої ваги поняттю рідної мови. Кожне з її слів вібрує одно­часно між багатьма рівнями, чого ніколи не буває з мовою, вивченою пізніше; по таємних "підзем