Главная > Закон


Академія адвокатури України

Серія “НАСТІЛЬНА КНИГА АДВОКАТА”

Т.В. Варфоломеєва, С.В. Гончаренко

Науково-практичний коментар

до Закону України

Про адвокатуру”

Законодавство про адвокатуру

Та адвокатську діяльність

КИЇВ – 2003

ББК 67.9(4УКР)76 В18

Варфоломеєва Т. В., Гончаренко С. В. В18 Науково-практичний коментар до Закону України «Про адвокатуру». Законодавство про адвокатуру та адвокат­ську діяльність : 36. нормат. актів; Коментар / Академія адво­катури України. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 432 с. - (Серія «Настільна книга адвоката»).

I8ВN 966-667-094-1

У книзі наводяться коментований текст Закону України ІІро адвокатуру» та нормативно-правові акти, що регламен­тують діяльність адвокатури в Україні. Розрахована на адвока­тів, працівників судових і правоохоронних органів, правоза-хисних організацій, студентів юридичних навчальних закла­дів.

ББК67.9(4УКР)7б

Юрінком Інтер - редакція Бюлетеня законодавства і юридичної практики України

Шеф-редактор В.С. Ковальський,

кандидат юридичних наук

Тексти вітчизняних нормативних актів (станом на 1 квітня 2003 року) отримано в Управлінні комп 'ютеризованих систем та мереж Секретаріату Верховної Ради України

ч

© Варфоломеєва Т. В., Гончаренко С.В. Текст коментарю, упорядкування, 2003

© Варфоломеєва Т. В., Гончаренко С. В. І5ВМ 966-667-097-6 Авторська розробка серії, 2003 I5ВN 966-667-094-1 © Юрінком Інтер, 2003

Розділ 1

Науково-практичний коментар

до Закону України

Про адвокатуру

Постанова

Верховної Ради України

Про порядок введення в дію Закону України

Про адвокатуру

(Відомості Верховної Ради (ВВР) 1993, № 9, ст. 63)

Верховна Рада України постановляє:

1. Ввести в дію Закон України “Про адвокатуру” з 1 лютого 1993 року.

2. Встановити, що свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю видаються без складання кваліфікаційних іспитів осо­бам, які на день прийняття цієї Постанови є членами колегій адво­катів або мають ліцензію на здійснення юридичної практики чи пра­цюють за ліцензіями, виданими підприємцям – юридичним особам.

3. Доручити Кабінету Міністрів України до 15 січня 1993 року:

розробити та подати на затвердження Президенту України про­екти Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвока­тури та Положення про вищу кваліфікаційну комісію адвокатури;

внести пропозиції про приведення чинного законодавства у від­повідність з цим Законом;

привести рішення Уряду у відповідність з цим Законом.

4. Визнати такими, що втратили чинність з 1 лютого 1993 року, Положення про адвокатуру Української РСР і Закон Української РСР “Про затвердження Положення про адвокатуру Української РСР” від 31 жовтня 1980 року.

Голова Верховної Ради України І. ПЛЮЩ

м. Київ, 19 грудня 1992 року

№ 2888-ХІІ

ПРО АДВОКАТУРУ

Закон України
від 19 грудня 1992 року № 2887-ХІI

Стаття 1. Адвокатура України та її завдання

Адвокатура України є добровільним професійним громад­ським обєднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інте­реси громадян України, іноземних громадян, осіб без грома­дянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допо­могу.

1. Закон України “Про адвокатуру”, який було прийнято 19 груд­ня 1992 р., врегулював основні аспекти діяльності цього правозахисного інституту. Зокрема, в Законі по-новому вирішено питання на­буття права займатися адвокатською діяльністю, встановлено орга­нізаційні форми її здійснення, значно розширено професійні права адвоката і його обов’язки, передбачено гарантії адвокатської діяль­ності, введено присягу адвоката України, визначено поняття адво­катської таємниці, вирішено питання про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності і визначено систему органів, упов­новажених видавати і анулювати свідоцтво про право на заняття ад­вокатською діяльністю, врегульовано відносини адвокатури з Мініс­терством юстиції України, іншими державними органами тощо.

2. Згідно з постановою Верховної Ради України “Про порядок введення в дію Закону України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 р. № 2888-ХП цей Закон набрав чинності з 1 лютого 1993 р., і з цього ж часу втратило чинність Положення про адвокатуру Укра­їнської РСР від 31 жовтня 1980 р. Однак лише 27 квітня 1993 р. у зв’язку з цим Законом і на його розвиток Кабінет Міністрів Укра­їни своєю постановою № 302 затвердив Положення про порядок реєстрації адвокатських об’єднань, що мало надати можливість ут­ворювати їх. Але за Законом адвокатські об’єднання могли утво­рювати лише адвокати, тобто особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. Право видавати такі свідо­цтва надавалося виключно кваліфікаційно-дисциплінарним комі­сіям адвокатури, порядок організації і діяльності котрих мали ви­значатися відповідним Положенням, якого на той час не існувало.

Тобто не могли бути сформовані й кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури. Після неодноразових звернень Спілки адвока­тів України, Всеукраїнського страйкового комітету адвокатів до Президента України і Верховної Ради лише 5 травня 1993 р. Ука­зом Президента було затверджено Положення про кваліфіка­ційно-дисциплінарну комісію адвокатури (КДКА) та Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури при Кабінеті Міні­стрів України (ВККА). З цього часу розпочалося утворення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури, видача свідоцтв про право на заняття адвокатською діяльністю, формування адво­катських об’єднань.

3. За час функціонування адвокатури України, побудованої у 1992-1993 роках на нових законодавчих засадах, з урахуванням міжнародних стандартів адвокатської професії та організації ад­вокатур багатьох демократичних країн світу, в Україні напра­цьовано значний досвід, і гостро постала необхідність подальшо­го реформування цього інституту, доопрацювання окремих норм Закону “Про адвокатуру”. Це з очевидністю випливало з тексту прийнятого Закону, в якому не були враховані важливі для прак­тичної адвокатської діяльності пропозиції. Наприклад, введення Єдиного реєстру адвокатів України (ЄРАУ), утворення єдиної ко­місії для прийняття кваліфікаційних іспитів, об’єднання адвокату­ри в єдину професійну організацію, введення обов’язкового ста­жування та підвищення кваліфікації адвокатів, створення системи страхування професійних ризиків та впровадження спеціалізова­ного пенсійного фонду, розширення гарантій адвокатської діяль­ності тощо. Спілка адвокатів України підготувала і декілька разів подавала до Верховної Ради проекти змін і доповнень до Закону, однак вони не були розглянуті, хоча Закон, безумовно, потребує приведення його у відповідність із положеннями Конституції України, міжнародних документів про адвокатуру та чинного за­конодавства.

4. Визначення в Законі адвокатури як громадського об’єднання викликає серйозні зауваження, оскільки в даному разі мова йде про з’єднання всіх адвокатів у єдину спільноту, пов’язану загаль­ними цілями, професійними правами та обов’язками для виконан­ня певних, доручених їм повноважень. Слід зазначити, що понят­тя “громадське об’єднання” в чинному законодавстві України взагалі не існує. У нормативних актах згадуються “громадські ор­ганізації”, “об’єднання громадян”, “об’єднання підприємств” то­що, втім жоден з цих термінів не може бути застосований до адво­катури. Проект Закону “Про адвокатуру”, поданий до Верховної Ради у 1992 році, визначав адвокатуру як “незалежний правовий інститут”.

Адвокатура — поняття узагальнююче, яке не ототожнюється з поняттям адвокатури як об’єднання – юридичної особи. В Консти­туції України не визначено її правовий статус, але з окреслених у ній завдань адвокатури можна зробити висновок, що остання є од­ним з інститутів правової системи держави, який виконує завдан­ня, без здійснення котрих функціонування цієї системи неможли­ве. При цьому адвокатура не належить до жодної з гілок влади, передбачених ст. 6 Конституції України, і в певному сенсі має відігравати роль “дружнього посередника” між державою та/або іншими суб’єктами права в громадянському суспільстві.

Основні положення про роль адвокатів, прийняті VIII Конгре­сом 00Н по запобіганню злочинам у серпні 1990 року, звертають увагу на необхідність забезпечення прав людини і основних сво­бод та ефективну можливість користуватися юридичною допомо­гою, здійснюваною незалежною юридичною професією, при цьо­му встановлюється, що професійні асоціації адвокатів забезпе­чують юридичну допомогу для всіх, хто має в ній потребу, і ко­оперуються з урядом та іншими інститутами для досягнення цілей правосуддя й суспільного інтересу.

Визнавши адвокатуру об’єднанням, законодавець характери­зує його як професійне і водночас громадське. Слід зазначити, що здебільшого і раніше колегії адвокатів розглядались як громадські організації з огляду на притаманні таким організаціям ознаки: добровільність об’єднання громадян, єдність здійснюваних ними цілей, спільні інтереси, самоврядування, недержавний характер організації, незалежність від державних органів тощо. Разом з тим є досить серйозні відмінності адвокатури від громадської організації, а саме: об’єднання громадян лише однієї професії, спеці­альний дозвіл на здійснення діяльності, виконання в рамках ор­ганізації професійної роботи за оплату, відповідальність за нена­лежне здійснення обов’язків тощо.

Закон України “Про об’єднання громадян” містить поняття об’єднання як добровільного громадського формування, створе­ного на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадяна­ми своїх прав і свобод. Зрозуміло, що основні ознаки його не спів­падають з ознаками адвокатури, оскільки остання створюється за принципом єдиної професії, а не за єдністю інтересів; для вико­нання покладених на адвокатуру конституційних завдань, захисту прав громадян, а не для реалізації і захисту власних прав. Згада­ний Закон поділяє об’єднання громадян на політичні партії і гро­мадські організації. Зрозуміло, що ні адвокатуру в цілому, ні адво­катські об’єднання не можна віднести до політичних партій.

Безпідставним є віднесення як адвокатури в цілому, так і адвокатських об’єднань до громадських організацій з огляду на сформульований у ст. З Закону “Про об’єднання громадян” зміст цього терміну. Притаманні громадській організації ознаки — об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих та інших спільних інтересів – не є харак­терними як для адвокатури в цілому, так і для адвокатського об’єднання, перш за все тому, що адвокати захищають не свої ін­тереси, а права фізичних та юридичних осіб. Відмінним є і поря­док формування об’єднань громадян, їх реєстрація від порядку, встановленого для адвокатських об’єднань.

Таким чином, аналіз цілей, особливостей формування, організа­ції діяльності не дають підстав розглядати адвокатуру як об’єднан­ня громадян, послуговуючись термінами чинного законодавства, і зокрема як громадську організацію. Не є такими й адвокатські об’єднання, що входять до складу адвокатури. (Див. також ко­ментар до ст. 19.)

5. Завдання адвокатури визначає Конституція України, згідно із ст. 59 якої вони полягають у тому, що адвокатура діє для забез­печення права на захист від обвинувачення і для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних орга­нах. Це формулювання дещо відрізняється від того, що було за­кріплено у 1992 році в Законі України “Про адвокатуру” з по­силанням на Конституцію, і котре, до речі, не відповідало чинній на той час Конституції Української РСР, у якій було зазначено, що для подання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. Але незважаючи на такі розбіжності, слід зазначити, що наведені у коментованій статті Закону про адвока­туру її завдання відповідають основним напрямам, у яких ведеть­ся адвокатська діяльність — виконання повноважень захисника, здійснення представництва, подання правової допомоги різних видів кожному, хто її потребує, тобто як громадянам України, так і іноземним громадянам, особам без громадянства, юридичним особам.

Стаття про адвокатуру вміщена у розділі II Конституції “Пра­ва, свободи та обов’язки людини і громадянина”, чим підкрес­люється особливий характер цього правового інституту, діяль­ність якого спрямована на допомогу державі у виконанні нею певних функцій, визначених Основним Законом. Згідно зі ст. З Конституції України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, для виконання якого створюються певні інститути. Покладення саме на адвокатуру ви­значених вище завдань взаємопов’язане з проголошеним вперше на конституційному рівні правом кожного на правову допомогу, в тому числі й безоплатну (у передбачених законом випадках), а та­кож правом кожного на вільний вибір захисника своїх прав.

Віднесення до компетенції саме адвокатури діяльності з забез­печення права на захист від обвинувачення і надання правової до­помоги у визначених Конституцією випадках (при вирішенні справ у судах та інших державних органах) є важливою, забезпе­ченою державою гарантією належного рівня професійного захис­ту, консультування та іншої правової допомоги, оскільки тільки адвокати наділені спеціальними професійними правами, гаран­тіями адвокатської діяльності, лише щодо них встановлені певні професійні обов'язки, правила адвокатської етики та відповідаль­ність за неналежне здійснення адвокатом його обов’язків, перед­бачена адвокатська таємниця, при цьому притягнення адвоката до відповідальності поставлено у певні процедурні рамки.

Оскільки Конституцією прямо обумовлено виконання адвока­турою в судах та інших державних органах двох покладених на неї функцій — забезпечення захисту від обвинувачення та надання правової допомоги, можна дійти висновку, що тільки адвокати можуть в цих органах виконувати вказані види діяльності, і дер­жавні органи мають взаємодіяти саме з ними при вирішенні наве­дених вище функцій адвокатури. У відповідності з Конституцією має вирішуватися питання щодо участі захисника, яким може ви­ступати лише особа, яка має свідоцтво про право на заняття адво­катською діяльністю. Допуск близьких родичів, опікунів і піклу­вальників як захисників (ст. 44 КПК) протирічить ст. 59 Консти­туції України. Вказані в ній види діяльності є виключною компе­тенцією адвокатури і не можуть здійснюватися іншими суб’єкта­ми (близькими родичами, юристами-підприємцями, фахівцями у галузі права тощо) крім осіб, які мають свідоцтво про право на за­няття адвокатською діяльністю.

Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 “суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого норматив­но-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт пря­мої дії. Судові рішення мають грунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй”.

Із ст. 59 Конституції випливає, що всі інші, не названі у ч. 2 цієї статті види правової допомоги (наприклад, представництво інте­ресів фізичних та юридичних осіб), не становлять виключної ком­петенції адвокатури, але й вона може здійснювати всі не забороне­ні законом види правової допомоги.

6. Закон визначає адвокатуру як добровільне професійне гро­мадське об’єднання. Таким чином, адвокатура об’єднує всіх осіб, які набули право займатися адвокатською діяльністю, отже саме в рамках цього правового інституту, в межах його організаційної структури вони здійснюють свою професійну адвокатську діяль­ність. Ознака добровільності полягає в тому, що визначення роду занять особою, яка має вищу юридичну освіту, є, безумовно, доб­ровільним, бо її не можна примусити до заняття адвокатською діяльністю і вона вільно виявляє своє бажання складати ква­ліфікаційні іспити, приймати присягу, брати на себе певні обо­в’язки. Зрозуміло, ніхто не може спонукати особу до здійснення адвокатської діяльності всупереч її бажанню, в адвокатуру не роз­поділяють після закінчення вузу, в адвокатуру не призначають і не обирають, адвокатом юрист стає через своє вільне волевиявлення. Отже, добровільність входження до адвокатури не ви­кликає сумнівів. Причому добровільність об’єднання адвокатів в адвокатуру безпосередньо пов’язується з обов’язковістю прина­лежності до неї тих, хто набув статусу адвоката. Обов’язково ад­вокат приймає присягу, якою, беручи на себе обов’язки адвоката, клянеться суворо дотримуватися певних правил при виконанні професійних обов'язків (див. коментар до ст. 15). Добровільність полягає і в можливості вільно вийти з числа осіб, які складають адвокатуру, а законодавством не передбачено будь-яких обме­жень щодо цього, хоча, на жаль, і не встановлено механізму відмо­ви особи від статусу адвоката. Так, ст. 17 Закону “Про адвокату­ру” не передбачає такої підстави припинення адвокатської ді­яльності.

Добровільність входження до адвокатури цілком природньо пов’язується з тим, що чинним законодавством України передба­чено й інші шляхи для отримання права на подання різних видів правової допомоги. Наприклад, на відміну від законодавства, що існувало до прийняття Закону “Про адвокатуру”, яке встановлю­вало обов’язковість членства у колегії адвокатів для набуття пра­ва надавати правову допомогу, зараз особа, яка має вищу юри­дичну освіту, може займатися юридичною практикою на підприємницьких засадах і здійснювати її не набуваючи статусу адвока­та. Принагідне слід зазначити, що монополія колегій адвокатів на подання правової допомоги була скасована значно раніше – з по­явою у 90-х роках правових кооперативів, і не пов’язана з Законом “Про адвокатуру”, як іноді стверджують.

7. Коментована стаття передбачає, що адвокати представляють лише законні інтереси громадян України та інших осіб. Втім, у ст. 6 Закону “Про адвокатуру” йдеться про представництво і за­хист будь-яких інтересів громадян без застосування терміну “за­конний”. Стаття 7 Закону зобов'язує адвоката захищати знов-таки законні інтереси. Докладніше про це див. коментар до ст. 6 (п. 2).

Стаття 2. Адвокат

Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.

Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, держав­ному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

1. Закон “Про адвокатуру” встановлює певне коло осіб, які мо­жуть набути статус адвоката, і пов’язує це з декількома чинника­ми, прямо зазначеними у коментованій статті: громадянство Укра­їни, вища юридична освіта, стаж роботи за фахом, підтвердження належного рівня знань і при наявності всіх цих ознак — отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю та прий­няття Присяги адвоката України.

2. Стосовно громадянства України питання вирішується одно­значно: згідно з чинним законодавством ніхто інший, крім грома­дян України, не може займатися адвокатською діяльністю в нашій державі. Втрата громадянства України тягне за собою анулюван­ня свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю у від­повідності зі ст. 17 Закону “Про адвокатуру”.

Протягом усього періоду дії Закону активно обговорюється пи­тання про надання можливості адвокатам інших країн здійснюва­ти адвокатську діяльність в Україні, що, в принципі, могло би бу­ти вирішено шляхом укладання відповідних міждержавних угод. Але чи є сенс у цьому? Згідно з чинним законодавством про під­приємництво громадяни інших країн можуть займатися в Україні юридичною практикою як підприємницькою діяльністю. І якщо раніше для цього необхідно було отримати ліцензію Міністерства юстиції України, у якій перераховувались усі ті самі види практи­ки, які віднесено до адвокатської діяльності, за винятком захисту в кримінальних справах, то зараз і це обмеження скасовано - від­повідно до змін, внесених до Закону України “Про підприємни­цтво” Законом від 1 червня 2000 р. № 1775-ІІІ (набрали чинності з 22 жовтня 2000 р.), ліцензування юридичної практики не передба­чається, а спеціального закону, який регулював би здійснення юридичної практики, поки що не існує. Отже, питання щодо до­пуску юристів, у тому числі адвокатів, інших країн фактично сто­сується лише здійснення захисту в кримінальному судочинстві (див. коментар до ст. 1). Законопроект про внесення змін до ч. 1 ст. 2 Закону “Про адвокатуру”, яким пропонується виключити вимогу щодо громадянства України, поданий Кабінетом Міністрів, негативно оцінений Спілкою адвокатів України. Народні депу­тати відхилили законопроект щодо змін до ст. 2 Закону “Про адво­катуру”.

Міністерство юстиції України звернулося до Спілки адвокатів із запитом щодо її ставлення до пропозиції про виключення зі ст. 2 Закону “Про адвокатуру” обмежень стосовно громадянства у зв’язку із завершенням вступу до світової організації торгівлі. Спілка, вивчивши думку адвокатів і проаналізувавши відповідне законодавство багатьох країн, які обмежують доступ іноземних адвокатів до практики у своїх країнах, а також ознайомившись з вимогами Світової організації торгівлі (СОТ) з цього питання і виходячи з наслідків приєднання України до Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ), дійшла висновку, що “за умов відсутно­сті в Україні законодавства про адвокатуру, яке б повністю відпо­відало міжнародним стандартам, зокрема, без створення єдиної професійної організації адвокатів і належних гарантій адвокат­ської діяльності, небезпечно вилучати з чинного законодавства обмеження щодо громадянства осіб, які займаються адвокатською діяльністю”.

Вища кваліфікаційна комісія адвокатури 24 травня 2002 р. ви­словила іншу думку: норму про громадянство України можна бу­ло б виключити із Закону за умови, що “особа, яка не є громадяни­ном України і бажає набути статусу адвоката, крім інших вимог, передбачених ст. 2 Закону України “Про адвокатуру”, склала б у спеціалізованому вузі іспит з державної мови, не менше 3-х років працювала б в Україні на посаді помічника адвоката, мала б в Україні постійне місце проживання та була зареєстрована як плат­ник податків”.

З. Адвокатом може стати лише особа, яка має вищу юридичну освіту. Згідно з Законом “Про вищу освіту” (ст. 7) в Україні вста­новлено такі освітні рівні: неповна вища освіта, базова і повна ви­ща освіта, а також освітньо-кваліфікаційні рівні (ст. 8, 24 Закону “Про вищу освіту”): молодший спеціаліст (підготовку забезпечу­ють вищі навчальні заклади першого рівня акредитації), бакалавр (підготовку забезпечують вищі навчальні заклади другого рівня акредитації), спеціаліст, магістр (підготовку забезпечують вищі навчальні заклади третього і четвертого рівнів акредитації). До вищих навчальних закладів (ст. 25) віднесено технікуми, училища (перший рівень акредитації), коледжі (другий рівень акредитації), університети, академії, інститути (третій, четвертий рівні в за­лежності від наслідків акредитації).

Згідно зі ст. 8 Закону “Про вищу освіту” до неповної вищої ос­віти віднесено підготовку молодшого спеціаліста, до базової — ба­калавра, а до повної вищої освіти – спеціаліста і магістра. Вста­новлено, що спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка здобула повну вищу освіту та набула спеціаль­них умінь і знань, достатніх для виконання завдань та обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності (ч. З ст. 8), а магістр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка здобула повну вищу освіту, набула спеціальних умінь та знань, достатніх для виконання професійних завдань та обо­в’язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професій­ної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному ви­ді економічної діяльності (ч. 4 ст. 8).

Якщо проаналізувати освітньо-кваліфікаційні характеристики (ОКХ) випускника вищого навчального закладу та освітньо-про­фесійну програму підготовки (ОПП), які затверджуються уповно­важеним органом відповідно з Законом (ст. 13), можна зробити висновок, що для здійснення адвокатської діяльності недостатньо базової вищої освіти, тобто освітньо-кваліфікаційного рівня - ба­калавр. За характеристикою освітньо-професійної програми підготовки спеціаліста, яка складається із спеціальних дисциплін та різних видів практичної підготовки, саме цей рівень є достатнім для заняття адвокатською діяльністю, що підтверджується скла­данням кваліфікаційного іспиту відповідно до затвердженої Ви­щою кваліфікаційною комісією адвокатури Програми складання кваліфікаційних іспитів особами, які виявили намір отримати свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.

Згідно з Переліком напрямів та спеціальностей, за якими здій­снюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за від­повідними освітньо-кваліфікаційними рівнями, затвердженим по­становою Кабміну від 24 травня 1997 р. № 507, за напрямом підготовки “право” (0601) є дві спеціальності — правознавство та правоохоронна діяльність. Будь-яких інших спеціальностей з права чинним законодавством не передбачено. Усі інші спеціаль­ності не належать до напряму “право”, а тому особи, які мають диплом із зазначеною в них спеціальністю за іншим ніж “право” шифром і іншою ніж “правознавство” і “правоохоронна діяль­ність” спеціальністю, не вважаються юристами і не можуть до­пускатися до роботи, яка потребує вищої юридичної освіти, що прямо зазначено в Законі щодо адвокатів. Наприклад, спеціаль­ність “міжнародне право” належить до напряму підготовки “між­народні відносини” (код 0304), а не до напряму підготовки “пра­во” (код 0601).



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Укази президента україни зміст

    Документ
    ... та науково-практичної конференції з питань євроатлантичної інтеграції України. МОН, МЗС, Міноборони, НАН України Щороку ... професійного самоврядного інституту адвокатуриУкраїни, посилення гарантій діяльності адвокатури (Висновок Парламентської Асамбле ...
  2. С учасні тенденції розвитку держави та права україни

    Документ
    ... іат. Адвокатура. Суд.Науково-практ.пос ... України: Коментар / За ред. Саніахметової Н.О. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2004. Науково-практичнийкоментар Господарського кодексу України ... коллегии адвокатов государства ... України // Вісник Академії правових наук України ...
  3. Міністерство внутрішніх справ україни дніпропетровський державний уніерситет внутрішніх справ з а т в е р д ж у ю

    Документ
    ... адвоката ... Науково-практичний посібник. – Луганськ: ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2011. – 152 с. Науково-практичнийкоментар Кримінального кодексу України ... України "Про адвокатуру" № 2887-12 від 19.12.1992 р. Закон України ... с. Настільнакнига сл ... акад. України ... сер ...
  4. Науково-теоретична конференція викладачів аспірантів співробітників та студентів

    Документ
    ... України. Академ ... адвокатів, які відповідно до ст. 6 Закону України «Про адвокатуру» ... України «Про інформацію» від 02.10.1992 в разі порушення законодавства України про інформацію наста ... України) 2. Науково-практичнийкоментар Кримінального кодексу України ...
  5. Людина і закон публічно-правовий вимір

    Документ
    ... іт настільки ... . – Вып. 6 Серия «Лесная политика» – ... адвокатов ... льна ... Кримінального кодексу України // Вісник Академії адвокатуриУкраїни. – 2011. ... України : підручник у 2 книгах ... України. – 1995. – № 17. Науково-практичнийкоментар до законодавства України ...

Другие похожие документы..