Главная > Документ


Григорій Потьомкін посилено намагався підтримувати близькі стосунки та співробітництво з наймогутнішими магнатами Речі Посполитої, серед яких саме Щенсного Потоцького справедливо вважав особою, надзвичайно вразливою та піддатливою на петербурзькі лестощі та спокуси. Через те російський двір обдаровував воєводу всілякими ласками та свідченнями зичливого зацікавлення Катерини II його особою. Магнат був глибоко переконаний, що до цих реверансів у його бік петербурзький двір та кабінет спонукають виключно його громадянська чесність та розумові дані. Насправді дивовижним є те, що він, відчуваючи до свого короля лише неприязнь і зневагу, був зачарований величчю Катерини II, і це додавало йому абсолютної впевненості в тому, що тільки протекція петербурзького двору може забезпечити Речі Посполитій політичне існування за належного і бажаного устрою. Чернігівський посол Міхал Чацький, який на початку Чотирирічного сейму часто провадив політичні дискусії із Потоцьким, так писав про нього:

«В особистих стосунках із паном Щенсним я помітив у нього особливу прихильність до російського двору. Я не раз переконував його, що за теперішнього стану речей ця несвоєчасна тенденція може завдати шкоди його репутації. А він мені на те: «А хіба Чарторийські свого часу не демонстрували явну прихильність до Росії? Але їх ніхто не осудив за таке рабське схиляння перед цією державою…» Ця наша розмова про політичні події в Європі, пов’язані з Польщею, тривала далі, і якось непомітно мова зайшла про імператрицю та її перебування в Києві. І тут він почав розводитися про високі достойності душі й характеру цієї всевладної дами, про її найкращі наміри стосовно Польщі…» [855, с. 46]

«Одного дня, – розповідав він далі, – імператриця ще під час свого перебування в Києві звернулася до мене з такими словами: «Якби я бажала загибелі твоєї країни, то використала б для цього Браніцького, Жевуського, вони б охоче мені в цьому допомогли; досить було б лише одного мого жесту, щоб вони перейшли на мій бік. Але я бажаю тільки щастя твоїй вітчизні, піднесення її політичного буття і хочу тебе і лише тебе одного використати для здійснення такого благородного задуму». – Я замовк, – пише Чацький, – бо за такого душевного стану жодні аргументи не здатні були б відвернути його від добре обдуманого наміру» [855, с. 47–48].

Цей факт, на нашу думку, якнайкраще пояснює всю поведінку Потоцького в період підготовки до збройного виступу Росії проти Конституції 3 травня.

Паралельно з таємними змовами і планами Потоцький від вересня 1787 р. аж до червня 1788 р. в листах до короля і Штакельберга повертався до думки про створення брацлавської, подільської та київської воєводських міліцій, писав про необхідність збільшити військо. У Брацлавському воєводстві Ґрохольські пригасили «міліційну» ініціативу, чим дуже засмутили Потоцького, який уважав, що цим змарновано ентузіазм щодо військового союзу з Росією. З російськими військами Потоцький як командувач українсько-подільської дивізії був у найкращих стосунках. Він добре стеріг кордон із Туреччиною, за яким росіяни могли безпечно створювати на польській території магазини. У нагороду в січні 1788 р. отримав від Катерини II шпагу й еполети, прикрашені діамантами. Штакельберг запевняв Станіслава Августа в тому, що Щенсний «має письмовий наказ від цариці, аби був королеві послушний, що його маєтки є під силою російських військ, що то є нагода, аби… відтяти голову опозиційному табору» [1022, с. 188]. Король, піддавшись наполяганням Штакельберга, неохоче дозволив Потоцькому купити (за 20 тис. дукатів) у його швагра А.Ф. Брюля пост генерала коронної артилерії (від 28 липня), під командуванням якого були корпус артилерії та інженерії, батальйон фузилерів, варшавський арсенал, Кам’янецька фортеця і, за висловом Потоцького, всі фортеці в Короні.

Як командувач українсько-подільської дивізії та генерал коронної артилерії, Станіслав Щенсний ставав першою особою в польській армії, важливішою, ніж позбавлені від 1776 р. командування гетьмани. З огляду на те, що нові функції не можна було поєднувати із засіданнями сенату, Потоцький 16 червня 1788 р. відмовився від Руського воєводства. Як Штакельберг, так і король, який побоювався позасеймових починів Станіслава Щенсного, заохочували його брати участь у сеймі. Потоцький вагався, відмовлявся, просив поради в Потьомкіна, але врешті дав себе обрати в Брацлавському воєводстві. Посольські мандати отримали також його довірені Б. Гулевич (із Волинського воєводства) й А. Мощенський (із Познанського).

Станіслав Щенсний увійшов до сейму з репутацією великого патріота, який мав протягом кількох останніх років. Однак швидко став перед вибором: бути популярним чи триматися Росії. Після того, як обрав останнє, в суспільній думці відбувся раптовий поворот проти нього. Він став об’єктом пасквілів, у яких звучали навіть звинувачення в зраді. Браніцький і його люди, прагнучи перехопити командування над військом, почали поширювати паніку у зв’язку з нібито виниклою загрозою селянського бунту в Україні. Хворий і ображений на сейм Потоцький готувався залишити Варшаву. Імовірно, зважаючи на втрату популярності, він не висував своєї кандидатури на великого майстра ложі «Wielki Wschód Narodowy» на 1789 p. [330, с. 565].

9 грудня 1788 р. король призначив його послом до Петербурга. Коли на сесії 8 січня 1789 р. К.Н. Сапєга вніс пропозицію про усунення російських військ із Речі Посполитої, а наступного дня – про виступ до України у зв’язку із загрозою бунту, туди одразу ж виїхав Потоцький.

Щенсний швидко втрачав свою дотеперішню репутацію і хоча серед гетьманських прихильників і далі вважався живим втіленням усіляких чеснот, у прогресивних колах, а надто плебейських і радикально-патріотичних, його оцінювали різко негативно і жорстоко засуджували. Однак популярність Потоцького падала поволі, про що свідчить політична загадка, яка ходила Варшавою в 1789 р. й містила на подив його позитивну характеристику: «Упертий при власній чесноті в кожній роботі. В нього міцна оборона, – має міцного патрона. Злоба тут чорнить його, заздрість лає, сейм справедливим вважає»[793].

Справедливим Потоцького, звичайно, вважав не весь сейм. Становище генерала коронної артилерії з кожним днем ставало щоразу складнішим, а неврівноважений характер і схильність до впадання в меланхолійно-депресивний стан дедалі частіше заважали йому продовжувати боротьбу проти патріотичних, спрямованих на здобуття незалежності тенденцій у варшавському сеймі.

Наступні кілька місяців він висилав до Варшави рапорти із запевненнями в безпідставності чуток про селянські бунти. Ці повідомлення в столиці зустрічали з недовірою. Потоцького підозрювали в прикритті московських інтриг. Він отримав наказ Військової комісії від 23 січня 1789 р. не впускати російських загонів та ліквідувати поштовий зв’язок фельдмаршала П. Рум’янцева. Звиклий до тісних стосунків із російськими генералами, Станіслав Щенсний у листах до них критикував накази Військової комісії та запевняв у своїй лояльності до імператриці. Зовсім не зважаючи на варшавську думку, він надіслав Військовій комісії копію написаного в цьому дусі листа до генерала Мюллера [433, арк. 24–25]. У квітні передав шефство регіменту ім. Потоцьких С.К. Потоцькому. Тоді ж подав королю прохання про відставку з поста командувача українсько-подільською дивізією, однак Станіслав Август умовив Потоцького забрати прохання. Заступником Станіслава Щенсного як генерала артилерії став С.К. Потоцький, який набув у Т. Потоцького (відступивши тому шефство регіменту ім. Потоцьких) звання полковника артилерії (підвищене до ступеня генерал-майора).

Хворий і знервований Потоцький ще півроку ніс службу в Україні. В листопаді виїхав із краю, протягом кількох тижнів хворів у Пресбурзі (Братислава).

У грудні 1789 р. прибув до Відня, де стало жив. Протягом дворічного перебування в цій своєрідній політичній еміграції генерала артилерії розривали, очевидно, суперечливі почуття. Інколи він заявляв, що назавжди покине невдячну батьківщину, до останньої влуки (влука – стара польська міра площі, приблизно 16,5 га – Т.Ч.) спродасть землю і виїде до Америки, іншого разу пильно дослухався до відгомонів із Варшави і проклинав роботу сейму. Відомості про його виступи доходили до Польщі й щораз більше збурювали проти Щенсного патріотичну громадську думку. Станіслава Августа дуже засмучувала така компрометація генерала артилерії; попри брак взаємності, він завжди був вельми прихильно налаштований до Потоцького, що, зрештою, випливало із загальних концепцій королівської політики в 1789–1792 рр., яка полягала в постійному лавіруванні між патріотичним табором і реакційною гетьманською опозицією. У квітні 1790 р. він писав до ксьондза Покубіатта: «Про розмови генерала артилерії я вже чув. А оскільки я щиро його люблю, то мені прикро слухати ці плітки про нього, які народжуються тут зі сказаного ним там; а найбільше цих пліток можна почути тут серед його однофамільників. Я знаю, що насправді він архідоброчесний патріот і не раз дуже переконливо це підтвердив. Але я не дивуюся, що пригнічений особистими і безпідставними переслідуваннями рік тому, розчарований у кроках нинішнього сейму, які по своїй суті далеко не найкращі..., а найбільше роздратований через свою хворобу, він не завжди зважує власні слова» [795]. Ці королівські загравання з ображеним магнатом, однак, дали дуже мало, оскільки Потоцький нітрохи не змінив свого негативного ставлення до Станіслава Августа і далі демонстрував ворожість не лише щодо реформаторської роботи сейму, а й щодо політики короля.

Ще навесні 1790 р. Щенсний писав С.К.Потоцькому щодо продажу (за зниженою ціною) своїх звань генерала артилерії та генерал-лейтенанта, пояснюючи це рішенням присвятити себе вихованню дітей і домашнім справам. Уже в червні 1790 р. взявся за публіцистику. У творах, написаних у вигляді листів із Відня до Б. Гулевича, які друкувалися і розповсюджувалися адресатом, виступав проти перемир’я з Пруссією і проекту передання їй Ґданська і Торуні. Гостро критикував внесений до сейму «Проект про форму правління Речі Посполитої», який в основному тяжів до монархізму і перевороту шляхетської Речі Посполитої [1022, с. 189].

С. Жевуський прибув до Відня, щоб разом із Потоцьким протиборствувати сейму. Якщо на початку сейму їхні дороги повністю розійшлися (Станіслав Щенсний був проти гетьманської влади, в обороні якої Жевуський шукав підтримки і в Берліні), то тепер вони спільно опублікували заяву «Протестація проти успадкування трону в Польщі»,датовану 15 серпня 1790 р., що з’явилася у вересні в актових книгах Брацлавського земського суду [434, арк. 27–29]. Потоцький правував своїми людьми в сеймі – Гулевичем і Мощенським. Невдовзі останній виїхав до Відня з листами до Потоцького від Браніцького (який закликав до повернення в Польщу та спільної дії) та С. Малаховського (який виправдовував діяльність сейму). З листом від короля до Відня вирушив і С.К. Потоцький, щоб віддалити Потоцького від Жевуського, якому у Варшаві приписувався згубний вплив на Станіслава Щенсного. Тим часом Потоцький уже написав відозву «Відозва громадянина і посла до народу...»;датована 20 жовтня 1790 р., внесена 28 жовтня до актових книг Варшавського гродського суду [434, арк. 30–33]. У цій відозві, скерованій на листопадові посольські сеймики, виступав проти визнання наступника короля за його життя. Також опублікував анонімно антимонархічну віршовану байку «Боягузи». На листопадовому сеймику у Вінниці прибічники Потоцького зіткнулися з Ґрохольськими. З людей Потоцького послами на Чотирирічний сейм було обрано: від Брацлавського воєводства І. Мощенського і Я.Н. Свейковського, а з Волинського – Я. Загурського. Станіслав Щенсний же залишався глухий на заклики повернутися до Польщі як його прибічників, так і короля та сеймового маршалка. Натомість 23 листопада надіслав патетичні листи до Станіслава Августа і Малаховського [434, арк. 39–51].

Щенсний був фактично першим польським політиком, який закликав уже не до обмеження, а до ліквідації королівської влади, яку вважав шкідливою для Речі Посполитої. Його перший відомий виступ на цю тему був ще перед Чотирирічним сеймом: у листі до С. Жевуського (від 11 серпня 1788 р.) писав, що після смерті Станіслава Августа по черзі «на короткий час» повинні головувати представники всіх воєводств і тоді «влада і свобода не воювали б між собою безупинно» [434, арк. 56]. Пізніше запевняв, що завжди вважав королів «ворогами свободи» (до С. Потоцького – 26 жовтня 1789 р.) [434, арк. 62], що «як тільки починав думати про Вітчизну і свободу», бачив «шкідливість королів у Речі Посполитій» (до Жевуського – 26 лютого 1790 р.) [434, арк. 66]. Дивувався, чому ті, «хто називає себе патріотами», оглядаються на Англію, а не візьмуть приклад із венеціанців, голландців, а особливо американців. Свій республіканізм поєднував із мотивацією, що сильне монархічне правління в Польщі не відповідає й інтересам сусідів, а свобода Польщі потрібна для системи постійного спокою в Європі (до Гулевича – 25 серпня) [434, арк. 70–71]. Він насміхався зі звинувачень у тому, що він виступає в інтересах Росії, маючи обіцяну Волощину або польську корону. Пояснював свою тогочасну діяльність (найширше в опублікованому листі до М. Залеського від 4 грудня 1790 р.), резюмуючи: «Хто знає моє серце і мої вчинки, не буде вірити тому, щоб я бігав по сусідніх дворах, шукаючи того, хто мене захоче посадити до керма справ моєї Вітчизни» [1022, с. 190].

Виклавши свої республіканські погляди в серії відкритих листів та маніфестів, Потоцький виїхав до Штутгарта. Наприкінці 1790 – на початку 1791 рр. чотири місяці перебував у революційній Франції: у Страсбурзі, де оселив родину й організував навчання дітей, та в Парижі.

24 грудня 1790 р. він заявив про свій вступ до клубу якобінців, другого дня був урочисто представлений на його засіданні та занесений до списку членів [814, с. 167]. Навесні 1791 р. він, однак, повернувся до Відня, покинувши на якийсь час у Страсбурзі пані Жозефіну із цілою купою дітей.

Листувався із Жевуським, який залишився у Відні. У листах, зокрема, розвинув концепцію федеральної республіки Речі Посполитої з «трьох вільних і удільних провінцій – Польщі східної (тобто українських воєводств), західної та Литви», кожна з яких мала б свої уряд, військо і суд, а над ними стояла б «Рада Речі Посполитої та два консули» [434, арк. 80–82].

Проект був призначений для віденського двору, від якого Жевуський домагався втручання в польські справи. Тим часом у листах Потоцький запевняв Потьомкіна, що без вагання поспішить на його виклик, якщо імператриця потурбується «про щастя заблукалого народу». Відмовившись від запланованих подорожей, на початку травня 1791 р. прибув до Відня. Щойно з’явившись у столиці Австрії, він одержав звістку про Конституцію 3 травня.

У 1791 р. Надзвичайним сеймом Речі Посполитої, що почав свою роботу в 1788 р. й увійшов до історії польської держави під назвою чотирилітнього конфедеративного сейму, була прийнята Конституція 3 травня, яка офіційно називалася «Урядовим законом» (Ustawa Rzędowa z dnia 3 maja). Ухвалення нової Конституції стало перемогою так званої «патріотичної партії», що об’єднувала у своєму складі прихильників реформ державного управління [24; 290; 332; 372; 375; 385, с. 136-143; 501; 547; 769, с. 60-62;818; 823, с. 80-81; 885; 953; 955; 957].

Нова польська Конституція ставила за мету реформувати Польщу в міцну державу зі стабільною політичною системою, що мала встояти проти майбутніх зазіхань агресивних Австрії, Прусії та Росії. Наведення порядку в Речі Посполитій шляхом придушення магнатсько-шляхетської анархії не влаштовувало магнатські роди, які до цього часу повністю контролювали політичне життя на польських землях [388, с. 42; 786, с. 9].

Дізнавшись про ухвалення Конституції 3 травня, Потоцький 14 травня написав листа до Потьомкіна, де виклав свій проект «революції» шляхом організації конфедерацій у Волинському, Подільському, Київському і Брацлавському воєводствах, а також у Литві. Її мав завершити «конгрес конфедератських провінцій, які матимуть назву Незалежних і Об’єднаних Провінцій Речі Посполитої Польської»; президент конгресу мав обиратися на 2 роки [330, с. 567].

Катерина II, яка ще в жовтні 1790 р. писала до Потьомкіна про можливість реконфедерації в Польщі, отримавши проект Потоцького, вже знала, хто стане на її чолі. У рескрипті до Потьомкіна від 29 липня 1791 р. імператриця опрацювала план дій, який передбачав можливість нового поділу Польщі спільно з Пруссією (що мало зберігатися в таємниці від усіх поляків). Найкращим часом для початку реалізації плану вона вважала повернення російських військ після укладення миру з Туреччиною. Потоцькому доручалося створення табору, який викличе на допомогу російське військо. Однак переговори з турками затягувалися і зустріч у Яссах мала відбутися аж у жовтні. Потоцький і Жевуський не відкривали своїх планів прибічникам, які відвідували їх у Відні, а лише поширювали антиконституційну агітацію (центром публікування став Львів). Улітку Потоцький забрав дружину з дітьми до Відня і найняв на півтора року палац. Того часу малярем його сім’ї став І.Б. Лампі.

З Відня генерал артилерії писав до князя Потьомкіна благальні листи, переслав йому опрацьований Жевуським проект реконфедерації; водночас у листі на ім’я Станіслава Августа він засуджував короля за порушення пактів конвентів та доводив, що нова конституція для держави є найбільшим лихом, яке тільки можна собі уявити. «Що цей фатальний день 3 травня, – переконував він короля, – несе кінець національній свободі й існуванню Речі Посполитої, яку він знищив остаточно і запровадив монархію, зрозуміло для кожного справжнього поляка; але чи можна ошукати її сподіваним спокоєм і що тільки заради неї принесено в жертву свободу і саму Річ Посполиту – ще треба подумати. Я вважаю, що, крім знищення прав вільного народу, піднесення влади і трону до такого ступеня, що Польщу вже не республікою, а монархією називати треба, спадкоємство трону запроваджується в такий спосіб, щоб, крім підриву Речі Посполитої, пожежа розбрату спалахнула вже по всіх усюдах...» [1004, с. 63].

І все ж розпалення цієї «пожежі розбрату» було однією з вимог, якими Катерина II обумовлювала свою згоду на ініційовану Потьомкіним інтервенцію в Польщу. Всупереч патетично декларованим побоюванням Потоцького, поляки сподівалися, що за допомогою князя Таврійського вони зможуть підняти своїх прихильників, принаймні в Україні. Переконані, що година дії для них уже настала, потаємно, приховуючи від віденської громадської думки мету своєї подорожі, під приводом майнових справ, на початку жовтня 1791 р. вони виїхали до Ясс, куди Потоцький дістався в ніч із 15 на 16 жовтня, а за день до нього з’явився Жевуський. Коли наступного дня Потьомкін помер, уражених прибульців узяв під опіку довірений Потьомкіна генерал В. Попов. Обидва написали листи до Катерини II (зокрема Потоцький, якому загрожувала «антиросійська кліка», благав про протекцію «для десятка дітей та їхнього спадку» [1022, с. 191]) і 20 жовтня виїхали до Язловця, а потім, щоб замести сліди, на Галицьке Поділля і Буковину. Після прибуття до Ясс канцлера О. Безбородька, уповноваженого для переговорів із Туреччиною, ситуація дещо прояснилася. Перша зустріч із Безбородьком відбулася таємно під Яссами під приводом полювання. 19 листопада Потоцький і Жевуський уже відкрито приїхали до Ясс, де їх чекав Браніцький. Безбородько вимагав від них плану дій та інформації про осіб, на яких можна розраховувати. У відповідь отримував лише загальні запевняння, що «однієї іскри вистачить, аби вся країна вибухнула полум’ям», що армію короля легко змусити до капітуляції, якщо вона не перейде на бік республіканців. Було визнано, що для виявлення справжніх настроїв польського суспільства потрібна підтримка 100-тисячної російської армії. У поданих Потоцьким і Жевуським у грудні й січні меморіалах знову фігурували розбіжні концепції майбутнього устрою польської держави (федеральна Потоцького і гетьманська Жевуського). Обидві сходилися лише щодо того, що необхідно скасувати всі постанови Чотирирічного сейму і що Річ Посполита укладе вічний мир із Росією, яка гарантуватиме цілісність її території.

Росіяни сприймали Жевуського дещо легковажно, натомість Потоцькому віддавали особливі почесті. «Найкраща квартира в місті, карета для виїздів, ад’ютант у чині підполковника, – отаке прийняття чекало на генерала артилерії» [959, с. 19].

У свідомості генерала артилерії політичні проблеми раптом відійшли на другий план, а всю його увагу заполонила жінка (Софія Вітт), яка опинилася тієї осені в Яссах, вільна від дотеперішніх зобов’язань перед своїм покровителем Потьомкіним у зв’язку з його смертю. Пані Жозефіна Потоцька разом із дітьми перебувала в далекому Відні, тож Щенсний із легким серцем споглядав вроду пані Вітт та тішився увагою, яку вона почала до нього виявляти.

Потоцький прибув на тривалий період до Ясс у перші дні листопада 1791 р.; в середині грудня про його роман із Вітт було вже відомо всім, а Станіслав Костка Потоцький, який з’явився в Яссах у середині січня, бачив цю пару в недвозначних ситуаціях [397, с. 205].

Коли звістка про перебування Потоцького і Жевуського в Яссах дійшла до Варшави, сейм 25 жовтня 1791 р. після бурхливих дводенних дебатів ухвалив постанову, силою якої Військова комісія 29 жовтня наказала Потоцькому протягом трьох місяців повернутися на службу і скласти присягу Конституції 3 травня. Потоцький мовчав. Військова комісія видала ще два подібні накази (5 грудня 1791 р. і 2 січня 1792 р.) Одночасно з третім Станіслав Август написав до Потоцького дружнього листа із закликом повернутися, що його доставив Потоцьким Станіслав Костка, прибувши до Ясс 13 січня. Останній мав завдання звільнити Щенсного від впливу Жевуського (у Варшаві продовжували вважати, що той обплутав Потоцького), однак нічого не домігся.

Станіслав Костка Потоцький, люблінський посол, брат Ігнація, великого маршалка литовського князівства, прибув до Ясс із важливою політичною місією. Станіслав Август доручив йому нелегке завдання – переконати кузена, щоб той змінив свою дотеперішню позицію, повернувся на батьківщину, визнав Конституцію 3 травня та відмовився від будь-яких антиконституційних намірів. Насправді це завдання було майже нездійсненне, проте люблінський посол хотів якомога сумлінніше його виконати, твердо переконаний, що в інтересах і Речі Посполитої, і всього роду Потоцьких слід повернути Щенсного з небезпечної подорожі.

Станіслав Костка Потоцький вважав генерала артилерії дуже близьким до себе і вартим того, щоб усіляко йому допомагати [397, с. 206–207].

Обох цих Потоцьких здавна поєднували дивні стосунки, які важко було пояснити. Станіслав Костка був лише на три роки молодший за свого кузена, але безмежно перевершував його інтелектуальним рівнем. Не зовсім зрозуміло, що могло поєднувати цього люблінського посла – до того ж аматора мистецтва й літератури, талановитого публіциста й літератора, в майбутньому голову управління Варшавського князівства й міністра освіти в Королівстві Польському, людину, яка віддала багато сил боротьбі за моральний і суспільний прогрес, – із нерозумним і обмеженим володарем Тульчина. А проте Станіслав Костка вже багато років мав Щенсного ледь не за доброчинця для себе; після від’їзду останнього за кордон Костка узяв на себе обов’язок опікуватися його справами, листовно інформував його про події у Варшаві, покірливо запевняв у своїй дружбі. Кілька поданих нижче уривків із листів (більш раннього періоду) Станіслава Костки Потоцького до Станіслава Щенсного дозволять краще вникнути в характер їхніх взаємин.

31 жовтня 1789 р.: «Я тепер, ніби ласки, прошу в тебе того, що ще недавно здавалося мені недоречним, а саме: щоб ти, любий кузене, забувши про все, дбав тільки про своє здоров’я; щоб ти якомога прискорив свій від’їзд і доти перебував в Італії, доки здоров’я твоє зовсім не поліпшиться. Його Мосць Король, який доручив мені в різних справах писати тобі, любий кузене, бачу, сам про них не забуває. [...] Щойно я довідався, що ти, любий кузене, 27-го мав виїхати з Тульчина, і це мене дуже втішило; я старатимуся десь перепинити тобі дорогу, щоб мати змогу тебе обняти й особисто прийняти твої доручення...» [397,с. 208].

12 грудня 1789 р.: «... Я пам’ятаю, що ти мені, любий кузене, доручив стосовно спадкоємства [престолу]; але про це досі ніде ані згадки. Сейм до цього права не має, це право належить усьому народові, мабуть, увесь народ зректися його одностайно зміг би; а на сеймі, на моє переконання, яке збігається з переконанням загалу, така пропозиція не може бути навіть поставлена...» [397, с. 208–209].

13 січня 1790 р.: «Довго і з тривогою чекав я звістки про твій приїзд, любий кузене, до Відня, і хоча твої повідомлення про стан здоров’я почасти заспокоїли мою тривогу, яку я сміливо можу назвати й загальною, я радий, що знаю – ти вже на місці, де тобі ні лікарів, ні розваг не бракує. [...] Ми тепер живемо в спокої, сейм перервав роботу, січень без зими, оце такі найцікавіші наші новини. Ми ще ніколи не переживали подібної пори року, яка хіба що в календарі може називатися зимою, бо насправді за вікном все одно, що досить лагідна осінь. Шкодую, що минула зима не була такою, тоді ти, любий кузене, хворів би набагато менше [...] Ех рolitісіsнічого нового тут немає, крім листа гетьмана Жевуського проти спадкоємства, який, хоч його й написано дуже живо, міг би, як на мене, бути підкріплений кращими аргументами...» [397, с. 209].

Кількома днями пізніше, після прибуття до Ясс, Станіслав Костка доповідав королю: «Лист ВКМосці явно його схвилював, я бачив, як він то блід, то червонів і на очах у нього тремтіли сльози, коли він його читав. На хвильку замислившись, сказав таке: «Дорогий кузене, ти приїхав запізно, небагато речей у світі могли б зворушити мене дужче, ніж цей лист короля, але зрештою, – сказав він, – ось моя відповідь». – І дав мені прочитати лист, який вислав до Департаменту. Я виклав йому всі свої аргументи, не забуваючи про той, про який мені казала ВКМосць і який я вважав найбільш переконливим, аби схилити його до зміни позиції. Єдине, що він мені відповів, то це те, що вже неможливо тут щось змінити і що тільки дурні підозрюють його так недоречно в бажанні сіяти неспокій у Польщі. Я змалював йому, якої великої ваги додають цим підозрам його перебування в Яссах, розмови та інтриги його друзів. Він уперто відкидав це, кажучи, що в Яссах він сам-один, і весь час підкреслював, що якби в нього були такі плани, то він виступив би особисто, а не наражав на небезпеку своїх друзів. А потім докинув, що він іще не настільки втратив здоровий глузд, аби не розуміти, що вже нічого не може вдіяти в Польщі, але ніщо не в змозі змінити його погляд на справу, мучеником за яку був би щасливий стати» [959, с. 197–198].



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Міністерство освіти і науки україни національний педагогічний університет імені

    Закон
    ... технологічний ... Дмитрівна. Формування культури укра ... України на 2001 рік. - Київ : Абрис, 2001. - 520 с. ; 20 см. Дрогобицький державний педагогічнийуніверситет ... університету : Дис... канд. пед. наук: 13.00.09 / І. М. Куліш ; Черкаський держ. ун ... Потоцького ...
  2. Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу Передмова

    Документ
    ... РК,-технологій ( ... тету ... чуби ... наУкраїні. Домашній учитель Богдана Дмитро ... чний факультет Київського університету. Доба революції й хвиля національно-державного відродження Укра ... Потоцького, а згодом утік в черкаськ ... на Костенко (Нар. 1930 p.) Ліна Василівна ...
  3. Ламонова О Романовська Т Русяєва М Рябова В Седак О Харченко О Черняков І Шинкарук М 100 найвідоміших шедеврів України

    Документ
    ... технологічний стрибок — заміна миш'яковистих бронз на ... лологічний факультет Київського державногоуніверситету ... на самого Потоцького. На ... на звання народного художника України. "ХЛІБ" Т . Я Б Л О Н С Ь К О і "Хліб" Т. Яблонської (1949 р.) Тетяна Нилівна ...
  4. Життя віддане словесності

    Документ
    ... фреймов//Вісник Черкаськогоун-ту. ... чний досвід вивчення звукового символізму в Чернівецькому університет ... державнийуніверситет імені Лесі Укра ... на базі сучасних комп'ютерних технолог ... епітетом "пишнокоса" ... Вибір нареченої”, Я. Потоцький “Рукопис, знайдений у ...
  5. Костьольна вулиця Київ 2010

    Документ
    ... університету ... Тетяна ... Дмитра Харитоновича Галкіна ... Черкасько­го ... технолог ... на річний строк ... , чуб. Помовчавши ... України. Зібрання Потоцького ... Потоцького Єлизавета Денисівна та її сестра Любов Денисівна ... на Хрещатик. Після викупу та приватизації квартир державного ...

Другие похожие документы..