Главная > Документ


Польський уряд сподівався, що у випадку виникнення німецько-польського збройного конфлікту, Радянський Союз займе бодай нейтральну позицію. Підставою таких сподівань служили численні антифашистські заяви радянського керівництва. Навіть ще 27 серпня 1939 р., тобто через чотири дні після підписання радянсько-німецького договору про ненапад, коли доля Польщі була вирішена політичними змовниками Й.Сталіном і А.Гітлером, народний комісар оборони СРСР К.Ворошилов в інтерв’ю газеті “Известия” на весь світ оголосив про надання Польщі, на випадок війни, допомоги сировиною і військовими матеріалами.

Нібито про доброзичливість уряду СРСР щодо Польщі свідчать і наступні “дружні” кроки. Другого вересня, тобто, на наступний день після нападу Німеччини на Польщу, радянський посол у Варшаві М.Шаронов звернувся до польського уряду із запитанням чому Польща не звертається до Москви по допомогу, про що говорив нарком оборони СРСР К.Ворошилов в інтерв’ю газеті “Известия” 27 серпня 1939 р. Міністр закордонних справ Польщі Ю.Бек доручив польському послу у Москві В.Гжібовському звернутися до радянського уряду з даного питання. Нарком закордонних справ В.Молотов від імені уряду відмовив надати допомогу Польщі військовими матеріалами та транзит вантажів територією СРСР. Він мотивував свою відмову складною міжнародною ситуацією, війною, що набрала загрозливого характеру, необхідністю піклуватися власними інтересами. Він також зазначив, що Радянський Союз не хоче бути втягнутим у війну на чиємусь боці.

Відмовляючи у допомозі Польщі, радянський уряд керувався зовсім іншими мотивами. Саме в цей час Радянський Союз готувався до війни проти польської держави згідно пакту Молотова-Ріббентропа та таємних протоколів доданих до пакту.

Про те, що підготовка до цієї війни велась Радянським Союзом завчасно, свідчать наступні дії Москви. 5 вересня 1939 р. з’явилось урядове повідомлення, що наступне звільнення з лав Червоної армії затримується на місяць. 10 вересня у пресі була опублікована інформація про частковий призов запасних у зв’язку з тим, що німецько-польська війна набрала затяжного, загрозливого характеру. СРСР готувався до агресії проти Польщі, тому ця обмовка була лише для широкої громадськості як виправдання. Без зайвого галасу місцеві військові комісаріати мобілізували 2,6 млн. офіцерів та рядових запасу, з яких було сформовано 98 стрілецьких, 14 кавалерійських дивізій,
27 танкових бригад, 24 артилерійські полки [15].

Вирішальним кроком у підготовці війни проти Польщі було створення 11 вересня 1941 р. на базі Білоруського і Київського особливих, військових округів Білоруського і Українського фронтів. До їх складу було передано із знову сформованих військових з’єднань і частин 41 стрілецьку, 13 кавалерійських дивізій, 17 танкових бригад та 9 артполків, всього понад 600 тис. Чоловік [16]. Згідно наказів Генерального штабу війська мали “потайки зосередитись і бути готовими до рішучого наступу з метою блискавичним ударом розгромити протистоящі війська противника”.

Й.Сталін сподівався, що польські армії будуть довго оборонятися, завдаючи відчутних втрат німецьким збройним силам. Але, як з’ясувалось, польські війська не здатні були вистояти проти могутнього натиску німецьких армій. Союзники Польщі Англія і Франція оголосили війну Німеччині, але реальної військової допомоги не надали.

Тим часом, німецький уряд все настійніше вимагав від уряду СРСР щоб Червона армія швидше зайняла обумовлену в таємних протоколах частину польської території. Радянський уряд затягував з відповіддю, бо Й.Сталін шукав пристойних мотивів, щоб виправдати вторгнення Червоної армії у Польщу, не бажаючи бути агресором в очах світової громадськості.

Проте успіхи німецьких збройних сил проти польської армії викликали занепокоєння у Й.Сталіна та його оточення. Особливу тривогу викликало те, що німецькі війська перейшли демаркаційну лінію і просунулися далі на схід у радянську сферу впливу. Опинилися під загрозою захоплення німцями Бреста і Львова. Це змусило Сталіна звернутися за роз’ясненням до німецького посла В.Шуленбурга, який запевнив, що німецький уряд виконає взяті зобов’язання згідно пакту. Разом з тим, він просив Й. Сталіна розпочати бойові дії проти Польщі.

Гітлер був зацікавлений у вступі СРСР у війну, щоб швидше завершити польську кампанію й перекинути свої збройні сили на захід, проти Англії і Франції. Що ж до Й.Сталіна, то для нього прийняття такого рішення не було простим. Йому був потрібен незаперечний, переконливий аргумент, який би міг виправдати анексію східних районів Польщі. Крім того, це таїло в собі загрозу створення єдиного антирадянського блоку західних держав, в першу чергу гострої конфронтації з союзниками Польщі – Англією і Францією. Й.Сталіну було вигідно дочекатися падіння Варшави. Тоді вторгнення радянських військ можна було б виправдати захистом українського і білоруського населення, яким загрожує Німеччина. З іншого боку, не можна було й зволікати, оскільки німецькі дипломати попереджали Й. Сталіна, що на східних територіях Польщі можливе створення незалежної української держави. Ці аргументи стурбували Й. Сталіна, який ніколи не примирився б з будь-яким українським незалежним державним утворенням.

Німецький уряд з обуренням відкинув обґрунтування радянського виступу проти Польщі загрозою українському і білоруському народам з боку Німеччини. Подібне формулювання, на думку нацистських дипломатів, суперечило пакту про ненапад та таємним протоколом доданих до нього. Радянський уряд виявив намір усю ганьбу за територіальний поділ Польщі покласти тільки на Німеччину [17].

Для уряду СРСР також становило проблему пояснити власному народу причини, що спонукали Червону армію виступити проти Польщі. З цією метою засоби масової інформації зайнялися його ідеологічною обробкою. 14 вересня “Правда” писала про причини поразки Польщі у війні з Німеччиною. Наголошувалось, що в цій капіталістичній країні нещадно експлуатувалися трудящі, пригнічувалися національні меншини.

Щоб підготувати армію до “визвольного походу” та переконати солдатів і офіцерів у важливості такого кроку, 16 вересня в частинах і з’єднаннях Червоної армії зачитували відповідний наказ. Проводилися масові мітинги і збори, на яких політпрацівники обґрунтовували виступ необхідністю захисту українців і білорусів та їх майно [18]. Подібна аргументація усувала враження, що СРСР виступає в ролі агресора. В той же час, цілком закономірно складалося враження про миролюбивий, захисний характер місії Червоної армії.

В той же день німецький посол у Москві В.Шуленбург передав наркому закордонних справ В.Молотову текст спільної заяви, складеної у Берліні Й.Ріббентропом, яка на думку останнього була прийнятна для Й. Сталіна, оскільки виправдовувала напад СРСР на Польщу в очах світової громадськості. Зокрема в заяві говорилось, що з огляду на повний розпад колишньої форми правління в Польщі, уряди Німеччини і СРСР вважають за необхідне покласти край нестерпному політичному і економічному становищу, що утворилося на польській території. Вони вважають своїм спільним обов’язком відновити мир і спокій у цих природних сферах їхніх інтересів та встановити там новий порядок шляхом окреслення кордонів і створення життєздатних економічних структур [19].

Отримавши цю заяву В.Молотов негайно звернувся до Й. Сталіна за консультацією з приводу її змісту, оскільки він сам не вирішував такі відповідальні питання. Ознайомившись із заявою Й. Сталін дещо відредагував її, поставивши на перше місце спільність інтересів СРСР і Німеччини у погоджених діях проти польської держави. Щодо завдань радянських і німецьких військ у Польщі, уряди обох держав заявляють, що дії цих військ не мають будь–якої мети, яка б ішла врозріз інтересам Німеччини чи СРСР і суперечить змісту пакту про ненапад укладеного між обома державами. Навпаки, завданням цих військ є відновлення у Польщі порядку і спокою, порушених розпадом польської держави та допомогти населенню Польщі переупорядкувати умови свого державного існування [20].

Заява, що згодом була опублікована як спільне радянсько–німецьке комюніке повна цинічної, брутальної зневаги до долі польського народу та в цілому й польської демократичної держави. Вона яскраво свідчила, що для агресорів, які вирішили поділити її територію на сфери впливу, немає нічого святого. Особливо це стосується СРСР, уряд якого на увесь світ торочив про миролюбність “першої країни соціалізму”. Вдавшись до агресії проти свого західного сусіда, Й. Сталін виявив ознаки політичної короткозорості, встановивши кордон СРСР безпосередньо з Німеччиною. Це в недалекому майбутньому дорого коштувало радянському народові, керівники якого фактично спровокували Другу світову і Велику Вітчизняну війни.

Між тим німецький посол у Москві В.Шуленбург на вимогу Берліна постійно домагався у наркома М.Молотова пришвидшити виступ Червоної армії, прохав назвати навіть дату виступу. Врешті під тиском німецької сторони радянський уряд дав офіційну згоду розпочати війну проти Польщі. 17 вересня 1939 р. о другій годині ночі Й.Сталін в присутності К.Ворошилова і В.Молотова склав заяву В.Шуленбургу, що на світанку Червона армія перейде кордон з Польщею. А годиною пізніше в наркомат закордонних справ був запрошений польський посол В.Гжібовський, якому було зачитано текст ноти складеної за участю радянської та німецької сторін. У написанні і редагуванні ноти приймав участь особисто Й.Сталін, з німецького боку посол В.Шуленбург [21].

В ноті, що її зачитав заступник наркома В.Потьомкін, йшлося про те, що польсько-німецька війна виявила внутрішню неспроможність польської держави. Упродовж короткого часу внаслідок воєнних операцій Польща втратила свої промислові і культурні центри. Варшава, як столиця держави більше не існує, польський уряд розпався і не виявляє ознак життя. Це, на думку авторів ноти, означає, що польська держава та її уряд припинили існування. Зовсім абсурдним, на наш погляд, було твердження, що Польща перетворилась на зручну територію для всіляких випадковостей і несподіванок, що можуть утворити загрозу для СРСР. Радянський уряд не може також бути байдужим до того, що єдинокровні українці й білоруси, які проживають на території Польщі, покинуті напризволяще, залишилися беззахисними. Тому радянський уряд був змушений запропонувати командуванню Червоної армії віддати наказ перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії.

У ноті далі йшлося про те, що “водночас радянський уряд має намір вжити заходів до того, щоб визволити польський народ із нещасливої війни, куди його було втягнуто нерозумними керівниками, і дати йому можливість зажити мирним життям” [22].

Польський посол відмовився прийняти ноту і рішуче опротестував оцінку стану польської держави і воєнну ситуацію як виправдання вторгнення на територію Польщі. Він зокрема заявив, що жоден з аргументів, наведених радянською стороною для виправдання перетворення польсько–радянських домовленостей у пусті папірці, не витримують критики. В.Гжібовський наголосив, що він має достовірну інформацію, що голова держави і уряд знаходяться на польській території. Суверенність держави існує, доки солдати регулярної армії б’ються з ворогом. Те, що в ноті говориться про становище національних меншин є безглуздям. Всі меншини своїми діями доказують повну солідарність з Польщею в боротьбі з німцями. Ви, – заявив посол В.Потьомкіну, – багаторазово в наших бесідах говорили про слов’янську солідарність. В даний момент не тільки українці і білоруси б’ються поряд з нами проти німців, але і чеські і словацькі легіони. Куди ж поділась ваша слов’янська солідарність. Він навів приклад з російської історії: Наполеон увійшов у Москву, але доки існували армії Кутузова, вважалось, що Росія також існує [23].

Відмовившись прийняти ноту особисто, польський посол В.Гжібовський наказав кур’єру повернути конверта з нотою, якого йому доставили з наркомату закордонних справ СРСР. Коли кур’єра не пустили до наркомату, В.Гжібовський дав розпорядження переслати листа поштою. Цим своїм поступком, на наш погляд, він захистив гідність свою та своєї розтоптаної і приниженої агресорами держави.

Не прийнявши офіційним і неофіційним шляхом радянську ноту, В.Гжібовський негайно повідомив свій уряд про зміст цього ганебного і принизливого документу. Президент Польщі І.Мосьцицький звернувся до громадян з відозвою, в якій наголошувалось, що порушуючи підписані раніше міждержавні домовленості, а також віковічні моральні засади, на їхню країну напав її східний сусід. У відозві повідомлялося, що з огляду на небезпеку президенту і уряду з боку агресорів, прийнято рішення про перенесення їх місця перебування на територію одного із союзників. Де б не перебували президент і уряд, наголошувалось в цьому документі, вони стоятимуть на сторожі інтересів країни й надалі вестимуть війну. Відозва президента І.Мосьцицького була оприлюднена по польському радіо на всю країну [24].

Війська Українського фронту під командуванням командарма 1-го рангу С.Тимошенка на світанку 17 вересня 1939 р., перейшовши радянсько–польський кордон вступили на територію Східної Галичини і Волині. Українське населення вітало частини Червоної армії, вважаючи її визволителем з польської окупації та загрози з боку німецького агресора. Стримано, без особливого ентузіазму зустрічала їх українська політична еліта, заможніші верстви населення, інтелігенція. Польське населення, оповіщене своїм урядом про агресивні наміри СРСР, було налаштоване вороже.

Для польського керівництва втручання Радянського Союзу, що мав з Польщею дружні відносини, закріплені відповідними угодами, виявилось абсолютно раптовим. Поставлене перед доконаним фактом, виходячи із заяви радянського уряду і його ноти польський уряд вважав, що Червона армія вводиться з метою обмежити зону німецької окупації. Тому командуючий польською армією Е. Ридз-Смігли віддав наказ “з Радами бойових дій не вести, тільки у випадку спроб з їх боку роззброєння наших частин. Завдання для Варшави і Модліна, які повинні захищатися від німців, без змін. Частини, до розташування яких підійшли Ради, повинні вести з ними переговори з метою виходу гарнізонів у Румунію або Угорщину” [25].

Головною метою наступу радянських військ було якнайшвидше захоплення основних промислових центрів – Львова, Тернополя, Луцька, Ковеля, Станіслава, Борислава, Дрогобича та ін. Польські збройні сили, які знаходились перед фронтом Червоної армії, являли собою розрізнені частини, втрати яких досягли у боях з німцями 70 відсотків. У прикордонній зоні скупчились групи щойно мобілізованих, але ще не обмундированих і беззбройних новобранців. Цілком зрозуміло, що радянські танкові колони, які наступали першими, безперешкодно просувались по польській території. Польське командування намагалося організувати на східному фронті опір радянському агресору. Однак про реальну протидію навряд чи можна було сподіватись. Деякі командири частин і з’єднань намагалися вступити в переговори з радянським командуванням, але послані парламентарі, як правило, арештовувались. Серед частини польських військових було бажання у боротьбі з радянськими військами “стояти насмерть”. Командуючий польськими збройними силами маршал Е.Ридз–Смігли вважав, що польські армії зазнають даремних втрат, необхідно берегти сили для подальшої боротьби за польську державу [26].

Подолавши впродовж перших годин і днів незначний опір польських військ, радянські танкові колони швидко просувалися вперед до демаркаційної лінії, що розмежовувала німецьку і радянську територію. За польськими даними, зафіксовано кілька десятків випадків збройного опору польських частин радянським
військам [27].

Найбільші угруповання польських військ зосереджувались у Володимир–Волинську і Львові. Вони вже протягом тижня вели жорстокі бої з німецькими військами, які порушили демаркаційну лінію і вторглися на територію, що згідно з таємним протоколом до пакту про ненапад відійшли до СРСР. Внаслідок переговорів між радянським і німецьким командуванням німецькі частини залишили свої позиції і відійшли на захід. Радянське командування вступило в переговори з польським генералом В.Лянгнером, який командував Львівським гарнізоном. Подібні переговори були проведені також і з генералом М.Сморавінським командуючим Володимир-Волинським гарнізоном. Були підписані протоколи, згідно яких ці міста передавались радянському командуванню, при умові роззброєння і вільного виводу військових, поліції, жандармерії, службовців. Їм надавалась можливість перейти на територію третіх держав [28].

Однак радянське командування, як це було завжди, порушило домовленості. Роззброєні польські частини були оточені і заарештовані. Колона поліцейських була розстріляна за межами міста Львова [29].

Генерал В.Лянгнер негайно зустрівся з командуючим Українським фронтом С.Тимошенком, вимагаючи дотримуватися протоколів. Розмова проходила в присутності члена Військової ради і секретаря ЦК КП(б) М.Хрущова. Обидва вони стверджували, що виконують волю Москви, нічим зарадити не можуть [30].

В кінці вересня 1939 р. радянські війська під командуванням С.Тимошенка зайняли територію, що згідно таємного протоколу до пакта Ріббентропа–Молотова відійшла до сфери впливу СРСР. На лінії роз’єднання радянської і німецької територій їх застала звістка про підписання 28 вересня 1939 р. договору між Німеччиною і Радянським Союзом про дружбу і кордони. Новий кордон був визначений додатковим протоколом, підписаним у відповідності до умов договору.

Невід’ємними складовими частинами договору були кілька протоколів про взаємні обов’язки щодо переселення осіб німецького походження – з однієї сторони, українців та білорусів – з другої, про заборону “польської агітації” на загарбаних територіях, а також спільна заява і листи Молотова і Ріббентропа про розвиток радянсько-німецької торгівлі.

Варто зауважити, що за новим договором СРСР виторгував собі Литву в обмін на територію Люблінського і Варшавського воєводств. Тут проживало щонайменше 500 тис. етнічних українців [31].

Віддавши Німеччині споконвічні українські землі Надсяння, Перемишлянщину, Холмщину, майже 15 тис. кв. м., Й.Сталін поставив під сумнів твердження, що СРСР вступав у війну проти Польщі з метою захисту українців і білорусів.

Незаперечним є той факт, що навіть найвищі партійні інстанції і уряд УРСР, не кажучи про простих українців, жодної уяви не мали про переговори, що велися між Німеччиною і СРСР за українську територію. Й.Сталін вирішував, як ми зазначали, геополітичні питання пов’язані з прирощенням території СРСР. Новий кордон згідно договору між обома союзниками проходив по лінії річок Піса – Нарва – Буг – Вісла – Сан [32].

Безумовно, що спекулюючи “українським питанням” у домовленостях з нацистською Німеччиною “вождь народів” виношував ідею експорту соціалізму по-сталінськи. Цьому завданню відповідало перенесення кордону СРСР далі на захід, безпосередньо з Німеччиною. Крім того, Сталін планував назавжди ліквідувати український національно–визвольний рух, породжений окупаційною, колонізаторською політикою польських властей.

Побоювання Й.Сталіна щодо опору значної частини населення Західної України справдились вже в ході жорстокої радянізації в 1939–1941 рр. З початком війни СРСР проти Польщі, установки компартійних ідеологів військам Українського фронту орієнтували на класово–винищувальну війну, розпалювання класової і національної ненависті.

Широка агітаційно–пропагандистська кампанія, пряме підбурювання політпрацівників, пропагандистів до “порахування за минуле”, знищення “класових ворогів” робили свою чорну справу: селяни грабували маєтки, вбивали заможних сусідів, українці палили будинки поляків і навпаки. Міжнаціональний антагонізм набув таких розмірів, що один з ініціаторів пропагандистської кампанії начальник Політуправління Червоної армії Л.Мехліс 22 вересня 1939 р. повідомляв Й.Сталіна про спалах міжнаціонального протистояння. Освячене ідеологією боротьби з “ворогами народу”, воно було використане оперативними групами НКВС, яких на Українському фронті нараховувалось 105 тис. чоловік, для повальних арештів, масових розстрілів, депортації у радянський тил [33].

Внаслідок розгрому Польщі, тільки на Українському фронті було взято в полон 304 334 польських солдатів і офіцерів. Із закінченням бойових дій оперативні групи НКВС затримували не тільки військовослужбовців, поліцейських, жандармів, але й усіх, хто носив будь–яку уніформу: студентів, поштових працівників, співробітників органів правосуддя. Переслідувались і арештовувались члени політичних партій, громадських організацій, товариств, кооперативів, викладачі вузів, діячі культури, священики. В’язниці були переповнені, для розміщення затриманих пристосовувались склади, підвали, інші приміщення.

Внаслідок ґрунтовного “вичищення” щойно зайнятих українських і білоруських територій було арештовано 1,5 млн. поляків і євреїв, які належали до “буржуазного” прошарку. Всі вони були депортовані до Сибіру, Середньої Азії, Казахстану. Туди ж вивезли “класових ворогів” з числа українців і білорусів [34].

Неочікувано для радянського командування затриманих і полонених виявилося аж занадто багато. Їх потрібно було нагодувати, прилаштувати, надати медичну допомогу пораненим і хворим. У командування виникла ідея полонених білорусів і українців, які воювали в польській армії, відпускати по домівках. Нарком оборони К.Ворошилов підписав відповідний наказ. Частина полонених, частково також і польських, була звільнена з–під варти. Однак незабаром начальник Політуправління РСЧА Л.Мехліс повідомив про це Сталіну, який заборонив відпускати полонених будь-якої національності [35].

Всіх полонених розмістили в так звані пересильні табори у Володимир–Волинську, Луцьку, Ковелі, Ровно, Шепетівці та ін. містах. Згодом майже всіх їх депортували в радянський тил у гулагівські концтабори. Ганебною плямою на совісті беріївських катів за дозволом особисто Сталіна, було розстріляно майже 22 тис. польських офіцерів, поліцейських, службовців, осадників. З Польщі їх було попередньо депортовано у концтабори, розташовані на території СРСР. Нині на ввесь світ відомі місця страти, за словами наркома НКВС Л.Берії “заклятих ворогів радянської влади”: Катинь, Козельськ (Смоленщина), Старобільськ (Луганська область), в Осташківську (Калінінська область). Тисячі польських бранців було розстріляно у в’язницях Києва, Харкова, Херсона, Мінська та ін. [36].

Варто наголосити, що подібним чином поступали також і німецькі нацисти, які знищували польську цивільну і військову еліту. Обидва диктатори чинили свої злодіяння цілком свідомо, розуміючи, що вона становить потенційну загрозу як організатор руху опору проти окупаційних режимів на польській території. Тому зовсім не випадково в одному із таємних протоколів, доданих до згадуваного нами договору, про дружбу і кордони обидва агресори домовились не допускати там жодного випадку агітації, чи спроб організації національно-визвольної боротьби на польській території. Союзники зобов’язались інформувати один одного про застосування з цією метою “доцільних заходів” [37].

Внаслідок війни СРСР проти Польщі були цілком реалізовані домовленості між радянським і німецьким урядами про сфери впливу. До Радянського Союзу приєднали території Західної Білорусії і Західної України загальною площею 196 тис. кв. км., де проживало українців – 7 млн. білорусів – понад 3 млн., євреїв – 1 млн., поляків – близько 1 млн. [38].

З метою узаконення радянської влади на західноукраїнських землях 1 жовтня 1939 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову про проведення 26 жовтня 1939 р. Народних Зборів. 3 жовтня 1939 р. начальник Політичного управління Червоної армії Л.Мехліс направив у війська директиву, якою регулювались завдання армійських політорганів під час виборчої кампанії. У свою чергу Військова рада Українського фронту 6 жовтня 1939 р. видала Положення про вибори до Народних Зборів Західної України. Крім того, Військова рада видала спеціальну постанову про створення Комітету з організації та проведення виборів до Українських Народних Зборів. Одночасно Політуправління Українського фронту видало “Пам’ятку агітатору для роботи серед населення з підготовки до виборів депутатів Народних Зборів Західної України” [39].

Цілком зрозуміло, що всі ці заходи вживались з метою повного і всебічного контролю, як це було заведено в СРСР, за виборами. То ж особливих випадковостей під час виборів, що мали місце з 22 по 26 жовтня 1939 р. не сталося. За офіційними даними, у виборах до Народних Зборів Західної України взяло участь 92,8% виборців краю. На решту відсотків, за свідченням дослідників, відноситься “класово ворожі елементи” та “контрреволюціонери”, які не бажали брати участі у виборах. Опозиційні політичні сили вдавалися до спроб зірвати вибори, проводили антирадянську агітацію, розповсюджували відповідні гасла, листівки тощо [40].

Однак всі антирадянські прояви жорстоко каралися в контексті загальної радянизації суспільно-політичного, побутового життя. Роль радянізаторів виконували надіслані зі сходу партійні, радянські, профспілкові, комсомольські працівники, які займали відповідні посади в усіх ланках відповідних структур. Зовсім невелика частина цих посад займали висуванці з місцевого населення.

Попри позитивні зрушення в суспільно-політичному, економічному житті ініційованому прибувшими партійними, радянськими, військовими функціонерами в цілому на західноукраїнських землях впроваджувався казармений соціалізм по-сталінськи. Чималу роль в його насаджені відігравали силові структури, які виявляли “нелояльних” до радянської влади громадян та ізолювали їх, про що ми нагадували вище.

29 жовтня 1939 р. Народні збори прийняли резолюцію про приєднання Західної України до Української РСР. 1 – 2 листопада 1939 р. п’ята сесія Верховної Ради СРСР прийняли рішення про прийняття Західної України і Західної Білорусії до складу СРСР і приєднання їх до Української РСР і Білоруської РСР.

Отже, викладені вище матеріали, факти, події неспростовно доводять, що не було ніякого “визвольного походу” Червоної армії, а була справжня агресія Радянського Союзу проти сусідньої дружньої польської держави. Підтвердженням цього положення є офіційні документи армійських штабів Червоної армії, в яких бойові дії з обох сторін без маскування іменувались “польсько-радянською війною”, в ході якої “противник зазнавав втрат убитими”, полоненими, пораненими” [41].

Про агресивний характер “визвольного походу” Червоної армії проти польської держави неоднарозово нагадували його безпосередні ініціатори з вищого керівництва СРСР. Голова Ради Народних Комісарів Радянського Союзу і одночасно нарком іноземних справ В.Молотов із захопленням розповідав учасникам сесії Верховної Ради СРСР 31 жовтня 1939 р. про бойові успіхи Червоної армії, про захоплення нею бойових трофеїв, які складали “значну частину озброєння і бойової техніки польської армії” [42]. Він відверто заявив, що Польща розвалилася завдяки удару німецької, а потім і Червоної армій. Одночасно В.Молотов звинуватив у агресії Англію і Францію проти Німеччини, яка, на думку радянського наркома, “прагне до найшвидшого закінчення війни і до миру, а Англія і Франція, які ще вчора ратували проти агресії, стоять за продовження війни і проти укладення миру”. Наповнені цинізмом і зневаги до тих народів, які вже знаходились під гітлерівською окупацією, висловлювання В. Молотова про те, що “не тільки безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війна за “знищення гітлеризму”, що прикривається фальшивим прапором боротьби за “демократію”... Наші відносини з Німеччиною... поліпшилися докорінно. Тут справа розвивалася по лінії зміцнення дружніх відносин, розвитку практичного співробітництва і політичної підтримки Німеччини з її прагненням до миру” [43].



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Міністерство освіти і науки україни національний педагогічний університет імені

    Закон
    МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИУКРАЇНИНАЦІОНАЛЬНИЙПЕДАГОГІЧНИЙУНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ М.П.ДРАГОМАНОВА Наукова бібліотека УКРАЇНСЬКА ПЕДАГОГІЧНА БІБЛІОГРАФІЯ Покажчик літератури ...
  2. Міністерство освіти і науки україни національний педагогічний університет імені

    Закон
    МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИУКРАЇНИНАЦІОНАЛЬНИЙПЕДАГОГІЧНИЙУНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ М.П.ДРАГОМАНОВА БІБЛІОТЕКА УКРАЇНСЬКА ПЕДАГОГІЧНА БІБЛІОГРАФІЯ 1997 рік Покажчик лі ...
  3. Міністерство освіти і науки україни національний педагогічний університет імені наукова бібліотека професор василь михайлович

    Документ
    Міністерствоосвіти і наукиУкраїниНаціональнийпедагогічнийуніверситет імені М.П. Драгоманова Наукова бібліотека ... ії Національногопедагогічного університету імені М.П. Драгоманова, академіка Української екологічної академії наук, Заслуженого ...
  4. МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ україни Одеський державний економічний університет Ф і л о с о ф і я НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ За редакцією та Автограф Одеса 2008

    Документ
    МІНІСТЕРСТВООСВІТИ ТА НАУКИукраїни Одеський державний економічнийуніверситет Ф і л о с о ф і я ... іншої епохи, країни, національності. Ще і в цьому сенс ... Українського вільного університету, професором філософії і логіки педагогічної академії Укра ...
  5. Міністерство освіти і науки україни національний аерокосмічний університет ім «харківський авіаційний інститут»

    Конспект
    МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИУКРАЇНИНаціональний аерокосмічнийуніверситет ім. ... - статистик і демограф, В. Науменко педагог. Молоді громадівці разом ... педагогічнийун-т. – Х. : РА, 2001. – 336 с. Кук В. Генерал Роман Шухевич - головний командир Укра ...

Другие похожие документы..