Главная > Документ


До речі, у монографії „Одвічний діалог“ Григорій Сивокінь вмістив спробу узагальнення тих питань, які належать до системи позамовного знання, об'єднавши їх у три комплекси: „Перший – це співвідношення естетики з соціологією, де (...) важливо враховувати найрізноманітніші прояви соціальних причин (чи наслідків) у літературі, а літературу, як творення і сприймання створеного, – пов'язувати з соціальними факторами. Другий – хронологічні зміни у сприйманні і тлумаченні (поцінуванні) літератури (тобто безпосередньо в час її творення і в ";посткомунікативних"; обставинах, в наступні роки чи, може навіть епохи). Третій – сумірність творчості (її новаторських якостей) з читацькими можливостями адекватного сприймання цих якостей, як і літератури загалом“ [4, с.20].

У такому разі, посткомунікативна рецепція літературного твору, створеного на території Німеччини у 80-90-ті рр. ХVIII ст. відповідно до вимог та приписів Веймарського класицизму, передбачала б, наприклад, необхідність ознайомлення з наступним добором літературних, соціально-історичних й морально-етичних норм того часу, а саме:

  • відчуття того, що у літературі даного періоду знову відбувається відхід на позиції гуманізму та звернення до проблем естетичного виховання людини;

  • античні образи служать орієнтирами духовної та фізичної досконалості, а відтак протагоністи відзначаються гуманістичними помислами та є спробою втілення “класичного” ідеалу;

  • специфіка літературних творів характеризується зображенням краси довколишньої дійсності, масштабністю художніх образів, простотою композиції, дидактичним спрямуванням та ін.;

  • перевага надається змалюванню конфліктів великого історичного значення (прагнення до національної незалежності) та ігнорується усе дріб'язкове й буденне;

  • соціально-історичне тло позначене територіальною роздробленістю країни на цілий ряд окремих князівств;

  • суспільство позбавлене економічної та політичної стабільності;

  • великого резонансу набувають події Французької революції (1789-1794 рр.);

  • у морально-етичному плані зберігаються традиції патріархату;

  • жінка інтелектуально підпорядкована чоловікові;

  • суспільством засуджується та суворо карається подружня зрада та щонайменші прояви позашлюбних зв'язків тощо.

Подібні до поданого вище зразка обсяги знань про те, де і коли виник даний твір, що відзначало літературну систему та було типовим для цього часу, які моральні принципи та соці-альні норми діяли є винятково обсяговими та розмаїтими. Їх оригінальна відмінність, зумовлена самобутнім характером кожної літературної епохи, знаходить своє безпосереднє відобрження в художньому творі. В такому разі, маючи на меті сприйняття та розуміння змісту хдожнього твору з минулих часів, реципієнт вимушений віднайти той ідеологічний світ й ті комунікативні умови, з яких безпосередньо вийшов даний твір. А тому, наділений енциклопедичною компетентністю читач не обмежується лише використанням інформації про синтаксис та семантику мови, а застосовує також об'ємні системи позамовного знання, залучення яких може відігравати, часом, вирішальну роль для текстового осягнення. Таким чином, енциклопедична компетентність допомагає відтворити історичний контекст об'єкту рецепції, підвищуючи ступінь адекватності текстового сприймання. Крім того, вона також формує загальний кругозір реципієнта та визначає рівень його естетичної досвідченості.

На завершення хочемо додати, що лінгвістична та енциклопедична компетентність реципієнта належать до характерних ознак „поінформованого читача“, який за поданням Стенлі Фіша, представника американської теорії “читацького відгуку”, є компетентним мовцем тієї мови, якою написано текст; повністю володіє семантичними знаннями (включно з лексичними одиницями, можливостями їхнього поєднання, ідіоматичними зворотами, професійними та іншими діалектами тощо); відзначається літературною компетентністю, яка засвідчує, що він „достатньо досвідчений як читач“, для того щоб орієнтуватися в різних сферах художньої літератури та її критики, починаючи від „цілком спеціальних технік“ і завершуючи „жанровою класифікацією“. Такий тип реципієнта є емпіричним „гібридом“ з ідеального та реального читача, який докладає всіх можливих зусиль, щоб досягти необхідного рівня поінформованості [11, с.215].

У загальному підсумку викладеного вище матеріалу можна сказати, що реальний реципієнт – це активний учасник естетичної комунікації, рецептивна діяльність якого зумовлює перспективу фактичного існування художнього твору. Його роль є багатогранною й такою, що відзначена творчим підходом до об'єкта рецепції та здатністю глибинного проникнення у багатозначність текстової структури. Окрім того, від ментальної співпраці читача і його індивідуальної компетентності залежить й те, яким чином буде конкретизовано, а відповідно і сприйнято зміст естетичного послання.

1. Бандровська О. Творчість Девіда Лоджа і академічний контекст. К., 1998. 2.Білецький О. Зібрання праць у 5-ти т. К., 1966. Т.3. 3. Гром'як Р. Літературознавчий словник-довідник. К., 1997. 4. Сивокінь Г. Одвічний діалог. К., 1984. 5. Слово. Знак. Дискурс. Антологія літературно-критичної думки ХХ ст.//За ред. М.Зубрицької. Львів, 1996. 6. Рымарь Н., Скоблев В. Теория автора и проблема художественной деятельности. Воронеж, 1994. 7. Скафтымов А. Телеологический принцип в формировании литературного произведения//См.: Кирай Д., Ковач А. Поэтика. Труды русских и советских поэтических школ. Будапешт, 1982. 8. Brunner H. Literaturwissenschaftliches Lexikon. Berlin, 1997. 9. Booth W. Die Rhetorik der Erzählkunst. Heidelberg, 1974. 10. Eco U. Das offene Kunstwerk. Frankfurt a/M., 1973. 11. Fish S. Literatur im Leser. In: Warning R. Rezeptionsästhetik. München, 1975. 12. Frisch M. Gesammelte Werke in zeitlicher Folge. Jubiläumsausgabe in 7 Bänden. Frankfurt a.M., 1986. 13. Ingarden R. Vom Erkennen des literarischen Kunswerks. Tübingen, 1997. 14. Iser W. Der Akt des Lesens. München, 1976. 15. Jauss H. Literaturgeschichte als Provokation der Literaturwissenschaft. Frankfurt a/M, 1970. 16. Ludwig H.-W. Arbeitsbuch Romananalyse. Tübingen, 1982. 17. Maenz P. Art & Language. Texte zum Phänomen Kunst und Sprache. Köln, 1972. 18. Nünnig À. Literaturwissenschaftliche Theorien. Modelle und Methoden. Eine Einführung. Trier, 1998. 19. Ricoeur P. The Hermeneutical Function of Distanciation. Cambridge, 1981. 20. Roloff V. Identifikation und Rollenspiel//In: Haubrichs W. Erzählforschung 2. Göttingen, 1977. 21. Sartre J.-P. Was ist Literatur? Hamburg, 1958. 22. Staiger E. Die Kunst der Interpretation. Zürich, 1967. 23. Stanzel F. Die Komplementärgeschichte//In: Haubrichs W. Erzählforschung 2. Göttingen, 1977. 24. Titzmann M. Strukturale Textanalyse. Theorie und Praxis der Interpretation. München, 1977. 25. Valery P. Zur Theorie der Dichtkunst. Frankfurt a/M., 1962. 26. Waldmann G. Kommunikationsästhetik 1. München, 1976. 27. Wolff E. Der intendierte Leser//In: Poetica 4, 1971. 28. Zeller R. Zeller H. Erzähltes Erzählen//In: Haubrichs W. Erzählforschung 2.Göttingen, 1977.

Der vorliegende Beitrag behandelt das Problem des „realen Lesers“ und seine Rolle im Verlauf der ästhetischen Textkommunikation. Der reale Rezipient verkörpert eine soziologisch und historisch erfaßbare Person und gilt als konstituierendes Element des Kommunikationsvorgangs: er ermöglicht durch sein Rezipieren die sinnvolle Tätigkeit eines empirischen Autors. Doch bei der Gestaltung eines literarischen Textes berücksichtigt der Schriftsteller keinen konkreten Leser, er wendet sich vielmehr entweder an einen intendierten Rezipienten oder an eine fragwürdige Vielzahl unbekannter Leser. Das geschaffene Kunstwerk entwirft mit sprachlichen Mitteln die zahlreichen Gegenstände und Begebenheiten, daher ist es den meisten Autoren praktisch unmöglich, alles Dargestellte im Text bis ins kleinste Detail zu beschreiben. Das moderne Werk ist also ein unvollständiges Gebilde mit einer Fülle von bestimmten Ergänzungsmöglichkeiten, die erst bei der Lektüre im Bewußtsein des Lesers entstehen. Das typische Kennzeichen des literarischen Textes ist auch seine Vieldeutigkeit. Sie äußert sich in den sogenannten „Unbestimmtheitsstellen“ und provoziert die mentale Mitarbeit des Rezipienten im Sinne einer kreativen Textrezeption. Im Leseprozeß konkretisiert der Leser mit Hilfe seiner Eingskraft verschiedene Sinnpotentiale und fügt seine eigene Konkretisation in Form einer ausgedachten Komplementärgeschichte dem Inhalt des Werkes hinzu. Die vieldeutige Textstruktur bewirkt die sinnstiftende Funktion des Rezipienten und macht ihn zum nötigen Vollender des literarischen Kunstwerkes.

This article analyzes a real reader and his role in the processes of aesthetic communication. The real recipient represents a socially and historically definite person and is regarded as a constitutive element for a successful aesthetic communication whose reading is conducive to a meaningful activity of the empirical author. While creating a work of literature the author disregards the existence of a concrete reader and most often addresses an intended recipient or an undefined number of anonymous readers. Via language means a literary work recreates numerous objects and events, therefore mostly its author cannot characterize everything depicted in a detailed and exhaustive way. Thus, a modern work of literature is an incomplete systemic entity with a certain set of inlaid supplementary possibilities coming forth, first of all, in the reader’s mind. A typical feature of text is also its ambiguity. It finds its reflection in the so-called “indeterminate places (Unbestimmtheitsstellen)” and involves a mental cooperation of the recipient – his creative reading of the text. While reading the recipient makes concrete, with the help of his imagination, the different sense potentials and adds his own specification in the form of an invented story to the contextual meaning of the work. A meaningful structure of the text determines the function of the reader – the creation of text meaning thus making the recipient the essential completer of the work of literature.

Ю.М.Захаров, асп.,

Львівський національний університет

імені Івана Франка

Український вільний університет у Мюнхені

ПУНКТУАЦІЯ ТА СИНТАКСИС ЯК ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ „ПОЕТИКИ ПРИПУЩЕНЬ“ У РОМАНІ УВЕ ЙОНЗОНА

ЗДОГАДИ ПРО ЯКОБА”

Роман Уве Йонзона „Здогади про Якоба“ (Mutmassungen über Jakob, 1959) належить до етапних творів німецької повоєнної літератури, знаменуючи подальший перехід від тематики „літератури руїн“ до критичного опрацювання проблем сучасності. Звернувшись до проблеми поділу Німеччини, У.Йонзон художньо висвітлив тему, яку оминули інші письменники. Власне завдяки цій темі, У.Йонзону 1960 року було присуджено Премію ім. Теодора Фонтане (Західний Берлін).

Поряд з оригінальним змістом роману увагу критиків і читачів привернула його форма, у якій відчувається вплив техніки „нового роману“: відмова від часово-просторової послідовності у розгортанні сюжету, традиційної ролі всезнаючого автора, отже, – від єдиної оповідної перспективи. Брак впорядковувальної функції оповідача надає дійсності твору випадкового, непроглядного, незрозумілого характеру. Дія набуває форми пошуку, який у творчій концепції У.Йонзона трансформується у філософсько-естетичний метод пошуку істини.

Особливо суперечливими були думки дослідників щодо мови твору. Реакція критиків сягала від подиву аж до різкого несприйняття та засудження експериментально-формалістичних шукань двадцятип’ятирічного автора. Відхилення від традиційної граматики та стилістики спонукали деяких критиків оцінювати мову йонзонівських романів як „найгидкішу німецьку [мову] нашого часу“, автор неграмотний і робить звичайні помилки [5; 16]. Його твори – це „гра з формою на високому рівні“, однак, „стала відраза до ком ще не є істотним досягненням“. Всупереч таким висловлюванням поміркованіші та об’єктивніші дослідники висловлювали думку, що те, „що у мові повсякдення є помилками, у цілісному тексті літературного твору може мати свою функцію“ [16, c.46]. М.Дурзак, окрім того, вважає, що „йонзонівська стилістична манірність … є все інше, окрім вияву заплутаної свавільності авторського „я“. Це радше рефлекс політичних обставин, пов’язаних із становищем Німеччини після 1945 року“ [5, c.395]. Так само свою оповідну манеру тлумачив і сам автор, який мав на меті „описати нову ситуацію новими стилістичними засобами“ [9, c.180].

На відміну від письменників ХІХ ст., які сприймали конфронтацію з дійсністю позитивно, вважаючи, що реальність можна осягнути, і що більшість аспектів цієї реальності можна зрозуміти, визначити, об’єктивно описати, модерністи, а з ними і У.Йонзон, поставили під сумнів здатність мови адекватно відображати дійсність. Е.Кестнер у промові, виголошеній з нагоди вручення молодому письменникові Премії ім. Т.Фонтане, зазначив, що „пробиратись через чагарник дії у йонзонівських книгах, у яких, здається, ніхто гірше не орієнтується, ніж сам автор, не приносить жодного задоволення … Дезорієнтація, брак знання про події домінують. Цей стиль заплутаний сам у собі, але якраз такою є й ситуація (поділ Німеччини – Ю.З.). Мова є становищем, становище набуло мовної форми“ [5, c.399]. У творах У.Йонзона дійсність уникає автора, мова його романів послідовно виражає труднощі точного опису

каменем спотикання у творах У. Йонзона стали відхилення від загальноприйнятних конвенцій у побудові синтаксичних конструкцій, надто ж у вживанні знаків пунктуації на виділення тих чи інших синтаксичних одиниць. Відомо, що варіативність у вживанні розділових знаків є стилістичним засобом. Багато письменників підходять до цього, у відповідності з власним баченням. Е.Вюндеріх, однак, висловлює думку, що навряд чи хто з інших авторів настільки відхилився від норми, як У..Йонзон [18, c.50]. Це зауваження стосується передусім випадків вживання (чи то пак, невживання) коми. Незвична авторська пунктуація у творах У.Йонзона може у пересічного, звиклого до норми, читача і критика легко викликати брак розуміння, а то й роздратування:

Ich dachte nicht dass etwas Wichtiges gekommen sei (117). Aber nahm es wieder auseinander und legte es glatt auf den Tisch: obwohl er wusste er werde am Morgen dahin zurückkommen (130).

Не дивно, що занадто виразну оригінальність свого стилю автор мусив пояснювати видавцям, коли ті приймали до друку його роман „Здогади про Якоба“: „При першій зустрічі мене запитали з відтінком невеликого особистого скандалу про пунктуацію, тому що там, де шкільна граматика приписує розділові знаки, я діяв дещо ощадливо … Я переглянув рукопис, і справді, всюди, де б належало бути комам, стояли позначки олівцем“ [7, c.196].

Однак, прочитавши першу сотню сторінок, редактори зрозуміли, що йшлося не про недбальство автора, а радше про принцип. Автора, ґерманіста за фахом, важко запідозрити у неграмотності. Навпаки, філологічна освіта зумовила особливе ставлення автора до мови, її структури. Саме знання, а не незнання, розвинута лінґвістична свідомість сформували своєрідність йонзонівського стилю. Свою роль, поза сумнівом, відіграв і молодий вік автора, юнацьке бажання вразити, здивувати, спровокувати.

У.Йонзон вважав, що німецька граматика та правила пунктуації орієнтовані суто на форму, а тому не відповідають функціям та зв’язкам усередині речення. В основі речень Еr sieht den Regen та Er sieht, dass esregnet лежить одна й та ж схема підмет-присудок-додаток з тією лише відмінністю, що у другому з них додаток за своєю формою є підрядним реченням. Форма, однак, на думку письменника, не є достатнім арґументом на користь коми, яка „без потреби розриває плин читацького мислення“ [7, c.158]. Головним критерієм, яким належить керуватися, вживаючи розділові знаки, зокрема, коми, є ступінь семантичної та інтонаційної взаємозв’язаності синтаксичних одиниць. В зв’язку з цим У.Енґель зазначає, що у реченнях на зразок Ich weiß, was du denkst окремих частин в усному мовленні переважно не розділяють паузою; до того ж, відчутно, що обидві частини за своїм змістом становлять одне ціле [6, c.819-820]. Р.Баудуш наголошує, що здебільшого відокремлення головного речення від підрядного, яке йде за головним, не вирізняється жодними інтонаційними засобами. Завдяки власним валентним зв’язкам додаткові речення з dass, ob та непрямі питальні речення утворюють смислово необхідний додаток, а тому без переривання інтонаційної дуги приєднуються до головного речення і перебувають в особливо щільному зв’язку з присудком. Кома указує на початок нового предикативного зв’язку, без уваги на щільність зв’язку між частинами складнопідрядного речення, що, спричиняється до суперечності між інтонаційним та графічним маркуванням синтаксичних одиниць та відношень [2]. Постулюючи т. зв. просодичне вживання ком для врахування природних інтонацій та пауз, В.Краус та В.Дресслер теж уважають, що перед тими підрядними реченнями, які тісно пов’язані з головним та виконують функцію його необхідного члена, коми можна не вживати як-от, Das ist alles was ich weiß. Ich gebe was ich habe [9, c.314].

У творах У.Йонзона кома втрачає звичну для себе функцію вираження граматичної структури речення і вживається тільки на позначення темпу читання. Зведення до мінімуму кількості синтаксичних ком всередині речень створює враження суцільного потоку думки (особливо це помітно у внутрішніх монологах), а мова стає ритмічнішою.

Сучасне вживання розділових знаків німецької мови, передусім коми, підпорядковується синтаксичним критеріям, де важливу роль відіграє абсолютизація структури підмет–присудок. Такий розвиток віддалив німецьку пунктуацію від ритмічно-інтонаційного членування усної мови [1, c.548-549]. Тому помилково узагальнювати, що в німецькій мові кома позначає паузи. Подібне явище характерне й для таких мов, як українська, російська, данська. Інші європейські мови (англійська, французька, італійська, норвезька, частково голландська та іспанська) послуговуються головно інтонаційно мотивованою пунктуацією [2, c.215].

Ритмічно-інтонаційний та синтаксично-структурний принципи орієнтовані на інтереси різних учасників комунікативного процесу. Пунктуація, яка ґрунтується здебільшого на першому принципі, має на меті полегшити а в т о р о в і тексту його написання за формулою: кома ділить текст на смислові кроки; там, де в усному мовленні виникають паузи, належить ставити кому. Те ж, що за змістом пов’язане між собою, не можна ділити комою.

Представниками ритмічно-інтонаційного підходу можна вважати О.Бегаґеля, П.Ґребе, В.Крауса, В.Дресслера. „Письмовим текстам бракує інтонації усної мови,“ – констатує В.Дресслер [3, c.80]. Функцію інтонації, - розділяти речення та їхні частини і розрізняти типи речень, - розділові знаки виконують вкрай недосконало. Зокрема, В.Краус та В.Дресслер говорять про „граматично-спекулятивну суть пунктуації в німецькій мові“ [9, c.312] і виступають за прийняття простіших правил пунктуації, які б пов’язували усну та письмову форми мови й наблизили систему пунктуації німецької мови до інших європейських мов.

За першим принципом мовцеві у написанні тексту не обов’язково знати граматичну структуру; вживаючи коми, йому досить керуватися чуттям. Звісно, відмова від норм не може заходити надто далеко, брак правил чи недотримання їх може зумовити непорозуміння, отже, зашкодити перебігові процесу комунікації.

На відміну від першого підходу синтаксично обґрунтована пунктуація дає змогу ч и т а ч е в і швидко охоплювати великі за обсягом ситаксичні структури та розкодовувати закладену в них інформацію. Головна вимога – легке візуальне сприйняття письмового тексту для забезпечення швидкої та однозначної передачі інформації. Арґументи теоретиків синтаксичного методу як-от, М.Цоллінґера, ґрунтуються на тезі про те, що писемна мова віддалилася від усної [9]. На думку А.Штрьобле, „сучасна мовна комунікація відбувається за допомогою двох рівноправних форм, які, – з погляду синхронії, – не можна ділити на первинну і вторинну. Розділові знаки є особливістю писемної мови, їхню суть і застосування не можна пояснити через явища усної мови“ [9, c.287-288].

Отже, „пунктуація становить особливу графічну часткову систему знаків оптичного сприймання, призначену для того, аби зробити письмовий (чи друкований) текст зрозумілим та візуально сприйнятливим“ [2, c.212]. Однак вадою синтаксично мотивованої пунктуації стало те, що намагання якомога більше сприяти читачеві призвело до утворення складного апарату правил. У.Енґель, наголошуючи на небезпеці нехтування правилами пунктуації, водночас підкреслює бажаність спрощення та лібералізації чинних норм [6, c.820].

Врешті й видавництво Duden визнало, що „правила пунктуації німецької мови, зокрема правила вживання коми, мали славу крайньої ускладненості“ [4, c.34]. На думку його мовознавців, причиною заплутаності є неоднозначність щодо чіткого формулювання правил пунктуації та відповідно їхнього подання. Результатом реформи німецького правопису в царині розділових знаків стали обережні зміни при вживанні коми: 1) перед сполучником und; 2) при інфінітивних та партиципіальних групах; 3) з лапками у прямій мові.

Пропонуючи читачеві „вільну подорож“ [12, c.191], У.Йонзон запрошує його до інтелектуальної співпраці. На підкріплення своєї теорії У.Йонзон посилається на принципи пунктуації в англійській мові, які ґрунтуються на залученні читача до активної реконструкції смислових зв’язків, що їх автор заклав у тексті (напр. He said he had no time, пор. з нім. Er sagte, er habe keine Zeit).

Розділові знаки забезпечують структурну прозорість тексту, а їхня відсутність чи вживання, відмінне від звичних норм, викликають у читача відчуття неясності, невпевненості, недостатньої поінформованості. Читач, раз у раз спотикаючись на ненормованій пунктуації, часто втрачає орієнтацію та має труднощі у розумінні окремих речень. Нетрадиційна пунктуація є вагомим чинником у створенні загального ефекту непевності, сумнівності, відносності у трактуванні змісту: читач має відчути заплутаність, неоднозначність змальованої у творі дійсності та неможливість знайти абсолютну істину, про яку можна лише здогадуватися, висловлювати припущення щодо її існування [11, c.92].

Вкрай важко структурувати всі випадки авторської, ненормованої пунктуації у романах У.Йонзона. Все ж докладний розгляд тексту дає змогу встановити подані нижче випадки відхилення йонзонівської пунктуації від прийнятних норм:

1. Усі інфінітиви та інфінітивні групи не відокремлені комами:

kam Wolfgang Bartsch mit seinem Schlüssel um ihn abzulösen (41)

Es war nicht sein Beruf „philosophisch über das Subjekt“ zu reden… (136)

Ohne den Kopf zu wenden sagte er: … (156)

aber Sie verliessen es ohne es überwunden widerlegt zu haben…(262)

…es ist sehr angenehm mit dem Bus in die Stadt zu fahren anstatt zwanzig Minuten zu gehen (279)

Не виділяючи цих структур комами, автор, очевидно, застосовує відповідне правило з англійської мови про те, що необхідні складники речення, якими є, зокрема, інфінітиви, не можна відокремлювати [17, c.13].

2. Кома відсутня при всіх підрядних підметових та додаткових реченнях, як сполучникових, так і безсполучникових (авторські арґументи щодо цього було викладено вище):

Frag doch mal auf diesem ganzen verdammten Bahnhof ob einer jetzt noch im November Ausreiseerlaubnis nach Westdeutschland gekriegt hat … Denk dir mal bei wem er war (8)

Sie mögen gedacht haben ich bin ein Staatssekretär in den Ferien (12)

Die ich kenne tun ihr Bestes“ … (53)

Wer nicht für uns ist ist gegen uns und ungerecht in Sinne des Fortschritts (186)

Ist es denkbar dass man Jakob nachsagen kann er hat den Bahnbetrieb aufgehalten und geschädigt (292)

К.Міґнер, вказуючи на, здавалося б, непослідовність У.Йонзона при вживанні (чи невживанні) коми [14, c.82-83] перед реченнями з daß, наводить такий приклад: Aber nach einiger Zeit war er so unverständlich entfernt, daß sie nicht einmal mehr über ihn reden mochten (речення взято з роману „Третя книга про Ахіма“, та ця „нерегулярність“ стосується і першого роману). Однак варто зауважити, що критик не розрізняє типів підрядних речень. У цьому випадку daßвиступає не самостійно, а є частиною складеного сполучника so…daß, отже, тут маємо підрядне наслідкове речення, на яке принцип У.Йонзона про дотримання зв’язку підмет-присудок-додаток поширюється. Наведемо інші приклади наслідкових речень:

Ich war so aufgeregt, dass ich die Zigarette nahm… (229-230)

Cresspahl kam am frühen Nachmittag an, so dass Jonas noch den Schnellzug nach Norden erreichen konnte…(301)

3. Усі підрядні гіпотетичні порівняльні речення з als та als ob не відокремлюються комою. У деяких випадках перед цими реченнями стоїть двокрапка, яка, хоч і позначає паузу, проте, на думку У.Йонзона, така пауза відмінна від тієї, що її позначає кома: двокрапка радше об’єднує, аніж роз’єднує [12, c.190] (активне вживання двокрапки характерне і для інших структур). Ця особливість пунктуації є, можливо, черговим наслідком „лінґвістичної свідомості“ автора: письменник вживав розділові знаки відповідно до характеру граматично-смислового зв’язку між головним і підрядним реченням. Гіпотетичні порівняльні речення, залежні від присудка, вираженого дієсловами сприйняття та враження („Eindrucksverben“) aussehen, klingen, schmecken, scheinen, vorkommen, den Anschein haben, den Eindruck machen та так званими дієсловами способу дії („Verhaltensverben“) (so) tun, sich verhalten, sich benehmen, sich stellen, jmdm. ist (so), тісно поєднані з головним реченням і виступають обов’язковими актантами при цих дієсловах [10, c.687]. Отже, згідно з принципом У.Йонзона, кома у таких випадках недоречна (цій закономірності підлягає і решта гіпотетичних порівняльних речень):

Aber diese Besserwisser tun gerade so als ob ihnen ein Haus gehört … (118)

kommt es mir vor als spreche ich eine fremde Sprache (144)

so bot sie nicht den Anschein als müsse sie jede Ausweiskontrolle fürchten und als werde sie ihre Mahlzeit bezahlen mit Geld (146)

Es sieht aus als stöhnte er dabei… (150)

Sie hatte die Hände in den Taschen und lehnte an seiner Schulter beim Gehen: als würd er sie tragen…(159)

Mir war als sei ich am Ende doch nach Hause gekommen (208)

Er setzte sich im Mantel bei mir hin als wollte er so bleiben und nicht weggehen: als wär er nicht bei uns zu Hause… (228)

schien es als könne er nur den Anblick des Besuchers in sich aufnehmen…(243)

4. Після слів прямої мови, де звично ставлять кому, У.Йонзон або не вживає жодних знаків, або ставить двокрапку. У такий спосіб автор прагнув зберегти внутрішній зв’язок між дієсловами мовлення і мислення та прямою мовою (див. пункт 3):

Schlecht erzogen“ sagte sie (38)

Die Nachricht sei mit den Lokpersonalen von der Küste heruntergekommen: sagte Jöche (62)

Du fängst gut an Jakob: dachte ich (206)

5. Своєрідною є пунктуація при однорідних членах речення. Пристрасть до побудови багатоланкових конструкцій є особливістю стилю У.Йонзона. Скупчення іменників, (діє)прикметників, (діє)прислівників та дієслів в абсолютній більшості мають вигляд асиндетонів та полісиндетонів, що надає таким ланцюжкам виразної стилістичної маркованості:

die glatten zufriedenen vergesslichen Gesichter… (282)

Jakob hatte schnell leise unsichtbar wiedersehend gelächelt … (151)

des dicht geschlossenen ratternden zitternden Abteils (302)

sein Blick war wie sein Wesen eine schmale harte unbeugsame Brücke von Freundschaft und Erinnerung und Zuverlässigkeit (258-259)

Натомість до моносиндетичного, стилістично нейтрального зв’язку автор вдається лише зрідка:

Jakob warf seine Hand auffordernd hoch, fing die Zigarette aus dem Wurf, wirbelte sie in den Mundwinkel und zündete sie achtlos an (245)

Стилістична функція асиндетона та полісиндетона полягає у наданні вислову більшої переконливості, образності, динаміки. За допомогою цих фігур автор охоплює предмет чи явище повніше, змальовує їх інтенсивніше, надаючи текстові певного афекту та емоційності. Асиндетичний зв’язок енергійніший, з особливо підкресленою ритмікою, створює враження стрімкості. З іншого боку, полісиндетон, наголошуючи на множинності перелічених предметів, явищ або ознак, передає радше статичність чи розміреність руху. Цю відмінність у функціях чітко видно при зіставленні близьких за змістом текстових пасажів:

ein Güterzug von hundertzwanzig Achsen mit Kies Schnittholz Braunkohle Rundfunkapparaten Schiffsmotoren Panzern (ein Dg, vielleicht 1204) zog sich hinein auf das zweite Glas… (22)

und irgend wo an der grossen Wiese in der Dämmerung stand ein Güterzug beladen mit Panzern und Jeeps und leichten Kanonen… (246)

Полісиндетичні ланцюжки, між ланками яких весь час повторюється сполучник und, стилістично забарвлені, однак вони не порушують вимог орфографії. Навпаки, відмова від коми задля відокремлення асиндетичних ланцюжків є у творах У.Йонзона черговим відхиленням від норми, яке можна тлумачити як послідовне прагнення автора якнайбільше ритмізувати мову своїх творів, внаслідок чого мова перетворюється у невпинний потік з особливою динамікою та ритмом, для якого знаки пунктуації є лише перешкодою, вони без потреби гальмують стрімку думку. Г.Попп справедливо звертає увагу на той факт, що йонзонівські тексти напрочуд придатні для декламування; їх легше розуміти на слух, аніж сприймати візуально [15, c.136].

Вдалою ілюстрацією є уривок, у якому У.Йонзон безжодного розділового знака, лише за допомогою сурядного зв’язку, будує значну за обсягом, синтаксично та ритмічно цілісну структуру:

hochmütig und unverantwortlich und überdrüssig sass er am Fenster des Speisewagens und liess die Landschaft dahinschwimmen und folgte mit den Augen den Drähten von Stellwerk zu Schrankenwinde zu Spannwerk zu Hauptsignal zu Zwischensignal zu Vorsignal und fuhr dahin unter den Fernsprechleitungen der Zugmeldung und Streckensicherung und wusste einen Dispatcher irgend wo wachen über Wohl und Wehe und Pünktlichkeit und brachte sich die Technik ins Gedächtnis und die Ursachen und die Voraussetzungen und achtete sie für notwendig allesamt (70).

На відміну від моносиндетона, у якому сполучник und перед останнім однорідним членом сигналізує про закінчення цієї структури, ані асиндетон, ані полісиндетон не утворюють семантично та інтонаційно завершеної одиниці. Залишаючись відкритими для будь-якого продовження, ці фігури імпліцитно виражають ідею комплексності та багатовимірності поняття, характеристики якого не вичерпують його суті. Отже, ці стилістичні фігури, крім створення ритмічного звучання, сприяють реалізації авторських поетологічних переконань щодо труднощів чи навіть неможливості об’єктивного пізнання сутності предмета, а значить, істини. Г.Штеґер вважає, що розклад на компоненти показує всю нечіткість та суб’єктивність загальних понять [16, c.49]. Справді, кожен предмет чи явище є складною сукупністю як об’єктивних властивостей, так і суб’єктивних спостережень. Яскравим прикладом є характеристика науковця Йонаса Блаха, одного з персонажів роману „Здогади про Якоба“: der begabte zuverlässige hilfsbereite Assistent des Chefs (у тексті не вказано, хто дає цей позитивний відгук, але можна припустити, що його дають вищі за посадою, старші колеги); verschwiegen abgefeimt eigensinnig (ймовірно, думки співробітників, рівних Йонасові); hochmütig im stillen (оцінка секретарки) [16, c.106]. Асиндетичний зв’язок демонструє, що атрибутивні ланцюжки не є логічно замкнутими і містять лише частину думок, які через свою неоднорідність та різноплановість певною мірою є лише суб’єктивними припущеннями, здогадами: кожен зауважує у Йонаса щось інше, важливе для себе, а отже, оцінює суб’єктивно і не може претендувати на достеменність та вичерпність. Читачеві залишається або повірити цим суб’єктивними твердженням, або ж, на основі дії роману, самостійно створити власний образ героя.

У тексті трапляються асиндетони, наділені додатковою стилістичною функцією. Номінальна асиндетична група eine bekannte benannte bewusste bewältigte Alltäglichkeit [16, с.112]цікава, по-перше, своєю формою (алітерація посилює ритмічне звучання номінальної фрази), по-друге, ланцюжок складається із синонімів, розташованих у порядку інтенсифікації їхнього семантичного значення (градація), що надає висліву експресивності.

На думку В.Фляйшера та Ґ.Міхеля, полісиндетон властивий для розмовно-побутового стилю мови. Повторюючи один і той самий сполучник, мовець виграє якусь мить, аби спонтанно згадати чи уявити собі новий предмет та долучити його до ланцюжка, доповнюючи зміст висловлювання [8, c.127]. Справді, часто на початку мовець не має чіткого плану і ніби поступово доповнює зміст своєї думки. Крім того, складається враження, що кожна ланка тягне за собою нову думку чи асоціацію. У своєму монолозі Рольфс уявляє таку ситуацію …er zieht den Mantel wieder an und geht unten in den Geschäften Sandpapier und flüssiges Holz und Leim und Schraubenzieher zu kaufen… [13, с.277].

У деяких випадках приєднання нової ланки спричиняється до несподіваного розвитку теми чи запроваджує новий мотив: …jetzt kann ich ihm meinen Ausweis und meine Dienstpistole und mein Seelenheil auf einmal zum Pfand anbieten [13, с.205]. Іменник Seelenheil належить до релігійної сфери; вжитий у монолозі аґента служби безпеки Рольфса він надає усьому реченню саркастично-іронічного відтінку. У вербальній фразі …und wusste einen Dispatcher irgend wo wachen über Wohl und Wehe und Pünktlichkeit [13, с.70]до сталого ідіоматичного вислову Wohl und Wehe додано третій, „позаплановий“ компонент, що створює ефект несподіваності.

В описах полісиндетон створює враження мимобіжності погляду спостерігача: він ніби “ковзає” з одного предмета на інший, з однієї деталі на іншу:

der war zunächst in einem festtäglichen dunkelblauen Anzug mit Haifischkragen und schwarzem Schlips und allem möglichen[13, с.258].

war ich jedes mal überrascht dass er keine Uniformjacke trug mit den silbernen Achselklappen und Rangsternen und Kragenspiegeln… [13, c.276]

Сполучення кількох присудків за допомогою und змальовує дію як неперервний суцільний процес, окремі елементи якого немовби плавно переходять один в одного:

Sie liess sich zurückfallen und sah mich an und Cresspahl und lächelte und kehrte zurück mit ihrem Blick zu Jakob und betrachtete ihn ernsthaft [13, c.213]

dann nahm er eine und griff in die Tasche und holte einen Groschen raus und legte ihn in die Schachtel neben der Schreibmaschine…[13, c.228].

Слушним є запитання, яке поставив Г.Штеґер: чи не завищив автор вимоги до читача, його спроможності самостійно, не керуючись традиційною пунктуацією, встановлювати структурно-смислові зв’язки у тексті [16, c.64]. Відкинувши конвенційні та усталені правила пунктуації, У.Йонзон позбавив читача звичної опори у просуванні через сюжет твору. Це стало допоміжним чинником у створенні загального ефекту непевності. Зважаючи на ті самі теоретичні міркування про необхідність зберегти семантичний та інтонаційний зв’язок між синтаксичними одиницями речення, У.Йонзон, як і деякі мовознавці, водночас прагнув активізувати читача. Заплутуючи мовну структуру твору, письменник намагався загострити увагу читача, який, часто через перечитування “важких” місць, повинен самостійно розплутувати клубок як сюжетної дії, так і плетиво смислових та синтаксично-ієрархічних зв’язків між членами окремо взятого речення, не позначених розділовими знаками. У.Йонзон хотів, щоб “адресат розповіді сформував власне ставлення, сам розмірковував, дійшов власних висновків. Тому що час читання книги – це його життя” [7, c.204].

Kонстатуючи своєрідність пунктуації у першому романі У.Йонзона, можна водночас говорити про комплексність її функцій. Розділовим знакам належить:

1) „виманити читача з його читацьких звичок“ [12, c.188], спонукавши активно стежити за перебігом думки;

2) відобразити лінґвістичні переконання автора; збільшити смислове навантаження на розділові знаки; адекватно передати мовну динаміку та інтонацію відповідно до авторського задуму;

3) позбавити мову будь-якої точності, ясності, передбачуваності, однозначності; розділові знаки – є частиною „поетики припущень“.

1. Baudusch Renate. Interpunktion und Intonation ist ein “Pausenkomma” im Deutschen möglich?//Feldbusch, Elisabeth (Hg.): Neue Fragen der Linguistik: Akten des 25. Linguistischen Kolloquiums, Paderborn 1990.Tübingen; Niemeyer. 1991. Bd.1. 2. Baudusch Renate. Zu den sprachwissenschaftlichen Grundlagen der Zeichensetzung. In: Nerius Dieter/Scharnhorst Jürgen (Hg.): Theoretische Probleme der deutschen Orthographie. Berlin, 1980. 3. Dressler Wolfgang. Einführung in die Textlinguistik. Tübingen, 1972. 4. Duden. Informationen zur neuen deutschen Rechtschreibung. 3. Aufl. Mannheim. Bibliogr. Inst., 1999. 5.Durzak Manfred. Der deutsche Roman der Gegenwart: Entwicklungsvoraussetzungen und Tendenzen; H.Böll, G.Grass, U.Johnson, Ch.Wolf, H.Kant. 3., erw. u. veränd. Aufl. Stuttgart [u. a.]: W.Kohlhammer, 1979. 6. Engel Ulrich. Deutsche Grammatik. Heidelberg, 1988. 7.Fahlke Eberhard (Hg.). “Ich überlege mir die Geschichte”. Uwe Johnson im Gespräch. Frankfurt, 1988. 8.Fleischer Wolfgang/Michel Georg. Stilistik der deutschen Gegenwartssprache. Leipzig, 1975.9. Garbe Burckhard (Hg.) Texte zur Geschichte der deutschen Interpunktion und ihrer Reform 1462-1983. Hildesheim, 1984. 10. Helbig Gerhard/Buscha Joachim. Deutsche Grammatik. Ein Handbuch für den Ausländerunterricht. 18. Aufl. Leipzig [u. a.]: Langenscheidt, Enzyklopädie, 1998. 11. Hodel Hans. Das dritte Buch über Achim. Gedanken zum dritten Buch Uwe Jonsons. Diss. Zürich, 1972. 12. Johnson Uwe. Begleitumstände. Frankfurter Vorlesungen. Frankfurt, 1992. 13. Johnson Uwe. Mutmassungen über Jakob. Frankfurt, 1992. 14. Migner Karl. Uwe Johnson. Das dritte Buch über Achim. München, 1966. 15. Popp Hansjürgen. Lektürehilfen: Uwe Johnson, “Mutmassungen über Jakob”. Stuttgart, 1988. 16. Steger Hugo. Rebellion und Tradition in der Sprache von Uwe Johnsons “Mutmassungen über Jakob”. In: Ders.: Zwischen Sprache und Literatur. Drei Reden. Götingen, 1967. 17. Wolf Friedrich. Englische Interpunktion und Orthographie. 6. Aufl. München, 1984. 18. Wünderich Erich. Uwe Johnson. Berlin, 1973.

Interpunktion und Syntax als Ausdrucksmittel der “Poetik der Mutmassungen” in Uwe Johnsons Roman “Mutmassungen über Jakob

Erwägungen des Schriftstellers U.Johnson über semantische und syntaktisch-grammatische Struktur des Satzes und Aufgabe der Interpunktion schlugen sich am deutlichsten in seinem Roman “Mutmassungen über Jakob” nieder, dessen stilistische Eigenart sich unter anderem in der unkonventionellen Verwendung der Satzzeichen, vor allem des Beistrichs, äuβert. Anhand vieler Beispiele werden im Artikel Abweichungen von der geltenden Zeichensetzungsregelung systematisiert und Gründe für derartige Handhabung der Intepunktionsregeln in U.Johnsons Roman erläutert. Die im Beitrag angeführten theoretischen Ausführungen moderner Linguisten sollen die Darstellung untermauern und abrunden; zudem zeigen diese Erkenntnisse, dass U.Johnsons eigenwilliger Umgang mit den Kommaregeln angesichts mehrer Unstimmigkeiten in den gegenwärtigen Duden-Normen im Allgemeinen gerechtfertigt werden kann. Durch eine “sparsame”, funktionsbewusste Kommatierung wird im Roman eine engere semantische Beziehung zwischen Satzgliedern hergestellt, suprasegmentele Elemente des Textes (Tempo, Pausen) werden markiert.

Die im Text des Romans überaus oft auftretenden asyndetischen und polysyndetischen Verbindungen werden im Beitrag auf ihren stilistischen Wert eingehend untersucht.

Die ungewöhnliche Interpunktion des Romans trägt wesentlich zum Erzeugen des Effekts des Nicht-genau-wissens, des Gemutmassten bei. Der Leser stolpert ständig über eigentümlich gebrauchte oder gar fehlende Satzzeichen, verliert Orientierung und Űbersicht, fühlt sich verwirrt. Damit erzielt der Autor eine Aktivierung des Lesers, der sich mitdenkend und wachsam durch das Labyrinth der Sprache und Handlung fortbewegen soll.

The article deals with U..Johnson’s reflections on semantic and syntactic-grammatic structure of the sentence and the role of punctuation most vividly manifesting itself in his novel “ Mutmassungen über Jakob”. Based on numerous examples, theoretical assumptions are made as to stylistic functions of commas, semicolons and other punctuation marks. Much attention is devoted to deviations from the rules of punctuation and the stylistic functions of the latter are highlighted.

It is maintained that these facts are of great value to linguists. Owing to the “thrifty” use of commas in the novel, the author manages to preserve a close relation among the members of the sentence, mark the supraphrasal elementsof the text, in particular. its tempo and pauses .

The asyndetic and polysyndetic constructions are analysed in terms of their stylistic values. The unusual punctuation acccounts, to a large extent, for creating the effect of “inaccurate knowledge”, of what is presupposed. The reader is often nonplussed at the proper use of particular punctuation marks or their absence altogether, which results in losing the whereabouts and control of the text.Therefore he/she is to be deviations- conscious and mind the labyrinths of speech and plot.

1 Чернівецьку квантитативну школу репрезентують дослідження її керівника - проф. В.Левицького та його учнів: Б.Гінки, В.Дребета, М.Капатрука, Л.Комарницької, С. та Ю.Кійко й багатьох інших (також автора цього дослідження).

1 Надалі іменуватимемо цей процес «репрезентацією»

2 ";On n'entend point ici par le mot de cas ce que les grammairiens latins entendent par le mot casus (...) On entend seulement, à l'égard de l'article, chaque variation que l'article peut recevoir étant joint au nom; et à l'égard du nom, chaque état dans lequel le nom peut être considéré; et les différents états du nom aussi bien que les différentes variations de l'article, s'appellent déclinaison"; [10, c.134]

3 Саме так вчинить згодом Н.Бозе [3], приклад якого наслідують Ж.Дамурет і Е.Пішон [5] та інші.

4 У результаті він приєднався до думки Реньє-Демаре, твердячи, що нерідко Un вживається як еквівалент артикля le. Пор., наприклад: “D’autres fois Un insinue l’unité numérique dans un objet particulier mais d’une manière indéterminée et vague, sans marquer quel est cet objet particulier: comme J’ai rencontré un homme ce matin. Un s’emploie alors en français en la place de l’article défini, pour marquer un homme particulier, mais sans montrer déterminément quel est l’homme sur qui tombe cette distinction” [10, с.168-169].

5 У цитованому визначенні термін “об’єкт” (objet) можна тлумачити двояко: під ним можна розуміти слово як мовну одиницю або ж реальний предмет його позначення. Ширший контекст, коли Дюмарсе розглядає слово як елемент структури речення [6,с.428-430], дає змогу переконатися, що термін “об’єкт” стосується предмета позначення, а не слова як такого.

6 “Les prépositifs désignent donc des individus déterminés dans l’esprit de celui qui parle: mais lorsque cette première détermination n’est pas aisée à apercevoir par celui qui lit ou qui écoute ce sont les circonstances ou les mots qui suivent, qui ajoutent ce que l’article ne saurait faire entendre: Par exemple, si je dis: Je viens de Versailles, j’y ai vu le Roi, les circonstances font connaître que je parle de notre auguste monarque: mais si je voulais faire entendre que J’y ai vu le roi de Pologne, je serais obligé d’ajouter de Pologne à le roi” [6, с.448].

7 Про детермінованість іменника як результат предметної спів­віднесеності його значення див. працю Т.В.Строєвої та Л.Р.Зіндер [1].

8 Приклад Н.Бозе [3, с.237]

9 Список умовних скорочень див. наприкінці статті.

10 Скісні риски тут і далі сигналізують кінець рядків.

11 Знак $ означає у корпусі здовжене s.

12 Знак ‘=’ означає переніс слова.

13 В дану групу слід віднести і деяку кількість негативно виражених думок з позитивною імплікацією. Відоме Пушкінське “Ай-да, Пушкин, ай-да сукин сын” або оцінка Меншикова Петром (“Ну и подлец же ты, минхерц”, сказал Петр с восхищением) – тому приклади.

* Микола Лукаш: Біобібліогр. покажч. / Уклад. В. Савчин; Наук. ред. Р. Зорівчак; Редкол.: Б. Якимович (голова) та ін. – Л.: Видавн. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2003. – 356 с. – (Українська біобібліографія. Нова серія; Ч. 10).

14 Тут і далі цитати — за монографією В.Ільїна “Префікси в сучасній українській мові”. Звірити цитати з оригіналом не можна, оскільки автор не подавав першоджерел.

15 R= relation = відношення, субскрипт R1, R2— різні типи R

 До важливих досліджень, присвячених суфіксу -ittu, належать [1; 4; 5; 6].

verrat семантично спростилося в результаті втрати непохідного ver.

16 Текст елегії взято за виданням A.Cartault [1], але з урахуванням зміни у послідовності віршів, яку запропонував Р.Ріхтер ще 1873р. [2].Зараз її приймають багато дослідників. Ця зміна полягає у вилученні фраґмента 25-32 і розташуванні його між 6- і 7-м віршами (див. про це [3]).

17 Напр., П.Джеймс пише, що ";paupertas – це, радше, існування на невеликі або скромні засоби, що в античні часи не обов’язково свідчило про рівень життя за межею бідності"; [4, с.123]

18 Purus тут, очевидно, означає “простий, без прикрас” – [див 5, с.836-837]

19 Очевидно, тут ідеться не про плоди як такі, а про вигоду, користь, результат (пор. [5, с.442])

*Спроба бібліографічного огляду “франкомовної Кулішіани” подана у: Кравець Ярема. П.Куліш у франкомовних перекладах та критиці (Матеріали до бібліографії) // Пантелеймон Куліш. Матеріали і дослідження. Львів; Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 2000. С. 403-410

* Про це див. згаданий бібліографічний огляд (С.1) та

*";Антологію"; М.Грушевського див.: Кравець Ярема. Anthologie de la littérature ukrainienne jusqu’au milieu du XIXе siècle (Paris-Genève-Prague, 1921) (за редакцією М. Грушевського) у контексті українознавчих студій 20-30-х роківXX ст. у франкомовних країнах//Михайло Грушевський і Західна Україна. Доповіді й повідомлення наукової конференції. Львів. 26-28 жовтня 1994. С.206-209. Про його українознавчі праці та оцінку П.Куліша див.: Цвенгрош Густав. Франкомовні літературно-народознавчі публікації М. Грушевського в Парижі//Там само. С.209-2І2.

20 На відміну від поетичної рецепції міфологеми Агасвера у романтичній літературі, просякнутої філософським осмисленням трагедії самотньої особистості, що приречена на вічне блукання у просторі неозорого Всесвіту, прикметною особливістю прозової парадигми стає виокремлення ігрового аспекту міфологеми. Поява нового персонажа – мага-чорнокнижника, наділеного надприродними властивостями, є закономірним наслідком, з одного боку, звернення до переказів про чаклунів, чиє безсмертне існування пов’язане з осягненням таємниці філософського каменю або з винайденням еліксиру безсмертя – поширені у ХVІІІ ст. легенди про графа Сен-Жермена чи графа Каліостро [8, с.333], з якими ототожнювали Агасвера. З іншого боку, авантюрний характер Вічного Жида зумовлений впливом відомої легенди про Фауста – вченого мужа-алхіміка, що за отримання магічних знань продав свою душу дияволу. Відтак переважній більшості прозових творів романтизму, в яких функціонує міфологема Вічного Жида, властивий контамінований принцип побудови: мотив вічних мандрів по світі стає наслідком зв’язку Агасвера з дияволом: Р. Метюрин “Мельмот Блукалець”, А. Шаміссо “Дивовижна історія Петера Шлеміля”, Е. Т. А. Гофман “Вибір нареченої”, Я. Потоцький “Рукопис, знайдений у Сарагосі”.

21 Автор статті передає прізвища іноземних авторів на [Н] фонемою[г], незалежно від того, як їх подають самі перекладачі, окрім імені Хемінгуей, з огляду на традицію.

22 Тут і далі цитати — за книгою В.С.Ільїна “Префікси в сучасній українській мові”. Звірити цитати з оригіналом не можна, оскільки автор не подавав першоджерела.

23 R= relation = відношення, субскрипт R1, R2— різні типи R

24 Невизначене місце (нім. Unbestimmtheitsstelle) ― термін уперше вжив Р.Інґарден для позначення загальності текстових значень. Невизначені місця утворюються у тексті внаслідок вибіркового зображення окремих подій та речей та вимагають додаткової конкретизації в процесі читання. Те саме явище позначають також поняття недоокресленого місця, текстуальної лакуни та фігури замовчування [3, с.664; 5, с.609].

25 До фіктивних реципієнтів зараховують категорії: ідеального читача (нім. idealer Leser), інтенційного читача (нім. intendierter Leser) та імпліцитного читача (нім. impliziter Leser) [14, с.56-60].

26 Імпліцитний читач (нім. impliziter Leser) ― термін, запропонований представником Констанської школи рецептивної естетики В. Ізером, для узагальненого позначення всієї сукупності наявних у тексті ролей, вказівок та настанов, які звернені до реального читача з метою здійснення відповідного впливу на сприймання та інтерпре­тацію змісту естетичного послання [14, с.60-61].

27 Уявний або інтенційний читач (нім. imaginierter oder intendierter Leser) ― надуманий автором адресат естетичного послання, образ якого повстає та виформовується в авторській уяві разом з художнім задумом твору. Такий реципієнт втілює фіктивного учасника естетичної комунікації, до якого подумки звертається письменник упродовж усього процесу текстового скриптування [16, с.57-58; 27, с.57; 26, с.160; 166 ].

28 Цит. за: Сивокінь Г. Одвічний діалог. – Київ, 1984. С.82-83.

29 Використовуючи феноменологічний метод дослідження текстового матеріалу, “женевці” Ж.Пуле, Ж.Старобіньський і Ж.-П.Рішар вважали, що для того щоб “з'ясувати світобачення автора та його духовну ідентичність” потрібно аналізувати, організовану людською свідомістю, мовну структуру літературного твору [5, с.605].

30 Цит. за: Бандровська О. Творчість Девіда Лоджа і академічний контекст. Київ, 1998. С.39-40.

31 На думку швейцарського германіста та засновника літературознавчого напрямку “внутрішньо-текстової інтерпретації” Е.Штайґера, ідеальний обсяг енциклопедичної компетентності полягає “в особливій здатності реципієнта розглядати художній твір у контексті знань цілої історії людства” [22, с.29].

 Цит. за: Fahlke Eberhard. Die Wirklichkeit der Mutmassungen. Frankfurt [u. a.]: Lang, 1982. C.59.

 Тут і далі у дужках зазначено сторінки твору за виданням: Johnson, Uwe: Mutmassungen über Jakob. Frankfurt: Suhrkamp, 1992.

 Johnson, Uwe: Das dritte Buch über Achim. Frankfurt: Suhrkamp, 1992. – c.12

 Електронний варіант свн. рукописів (так званого Бохумського корпусу) надав для цієї розробки завідувач кафедри давньої германістики І Германістичного Інституту Рурського університету м. Бохум (Німеччина) професор К.-П.Веґера. На згаданій кафедрі відбувалося наукове стажування автора цієї статті влітку 2001 року за фінансової підтримки ДААД (Німецької служби академічного обміну).

© Зорівчак Р.П., 2004



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Кандидат філософських наук кандидат філологічних наук

    Документ
    ... н­ського мислителя. Ці фальшиві концепції були піддані гострій і прин­циповій критиці украї ... учнів до життя — Сковорода завжди спрямовував шкільний курс словесності. За ... , в яких описане її подвижницьке життя. Самовіддана любов до людей, палке прагнення ...
  2. Поиски сокровенного царства Миф - текст - реальность Журнал " Самиздат"

    Монография
    ... їй владі всі сфери життя підданих, але неминуче наштовхувалися на ... . Граале? // Известия Отделения русского языка и словесности Академии Наук. - Т. V, кн.2. - С. ... І. Царство стародавніх майя: "Словесний портрет" сакральної культури майянської цив ...
  3. Відкритий міжнародний університет розвитку людини " україна"

    Документ
    ... і свідків. Сторони змагалися в сло­весній баталії за формулою "слово проти ... усього 5 гривень; образа честі. За словесну образу шляхтича передбачався штраф у розм ... першому місці стояли злочини проти життя підданих московського царя. а) так; б) ні. 9. ...
  4. Корсак твої Україно

    Книга
    ... час і можливість подбати про життя підданих. Єлизавета аж відступила на крок ... у відділення російської мови і словесності імператорської Академії наук. Та пров ... . Відділення російської мови і словесності 8 лютого 1862 року доручає І. Срезневському ...
  5. М ІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ УМАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ПАВЛА ТИЧИНИ ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ Частина 2 Умань – 2009

    Документ
    ... 1980. – № 12. – С. 28. Слюсаренко О. Життя, віддане Умані // Уманська зоря. – 2004. – 6 листопада ... самостійно виконують завдання за словесною інструкцією педагога: «Виклади ... за допомогою слова, «наказание» – словесно виражене повчання. Ці терміни у ...

Другие похожие документы..