Главная > Документ

1

Смотреть полностью

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КРЕМЕНЧУЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ МИХАЙЛА ОСТРОГРАДСЬКОГО

Матеріали конференції

ХІІІ Міжнародна науково-практична конференція

«Ідеї академіка Вернадського та науково-практичні проблеми

сталого розвитку регіонів»

Материалы конференции

ХІІІ Международная научно-практическая конференция

«Идеи академика Вернадского и научно-практические проблемы устойчивого развития регионов»

CONFERENCE PROCEEDINGS

ХІІІ International scientific-practical conference

«Ideas of academician Vernadskyi, problems of research and evaluation

of regional sustainable development»

(посвідчення про реєстрацію УкрІНТЕІ № 485 від 27.08.2010)

Кременчук, 29-30 вересня 2011 р.

ХІІІ Міжнародна науково-практична конференція «Ідеї академіка Вернадського та науково-практичні проблеми стійкого розвитку регіонів»

Матеріали конференції – Кременчук: КрНУ, 2011. – 252с.

Друкується за рішенням Вченої ради Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського (протокол ВР № 9 від 04.07.2011 р.). Збірник публікує матеріали, що містять нові теоретичні та практичні результати в галузях природничих, гуманітарних і технічних наук.

ПРОГРАМНиЙ КОМіТЕТ

Голова

Загірняк М. В. – д.т.н., професор, член-кореспондент НАН України, ректор Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського
Заступник голови
Сергієнко В. В. – к.філос.н., професор, проректор з гуманітарної освіти та виховання Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського
Члени програмного комітету

Беата Косова – доктор наук, професор, ректорка Університету Матея Бела (Словаччина)

Касич А. О. – д.е.н., професор, декан факультету економіки Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського
Шмандій В. М. – д.т.н., професор, декан факультету природничих наук Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського

Підліснюк В. І. – д.х.н., Університет Матея Бела (Словaччина), професор кафедри екології Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського

Почтовюк А. Б. – к.е.н., професор, декан факультету управління Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського
Плаксій Т. М. – к.і.н., доцент, декан юридичного факультету Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського
Маркевич А. Г. – начальник відділу міжнародних зв’язків Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського
Організаційний комітет

Голова

Луговой А. В. – к.т.н., професор, проректор з наукової роботи Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського

Заступники голови

Адамович О. Е. – заступник голови Полтавської обласної державної адміністрації

Онищенко В. В. – перший заступник голови Полтавської обласної ради

Члени програмного комітету

Альфонз Гайдош – декан факультету природничих наук Університету Матея Бела (Словаччина)

Никифоров В. В.  д.б.н., доцент, начальник науково-дослідної частини Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського

Ігнатенко О. О. – науковий співробітник відділу сучасної історії Кременчуцького краєзнавчого музею

Хоменко М. М. – д.е.н., професор, завідувач кафедри менеджменту Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського

Поясок Т. Б. – д.пед.н., професор, завідувач кафедри соціально-політичних наук Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського

Маслак О. І. – д.е.н., професор, завідувач кафедри економіки Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського

Козловська Т. Ф. – к.х.н., доцент кафедри безпеки життєдіяльності Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського

Солошич І. О. – к.пед.н., доцент кафедри екології Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського

Маслак В. І. – к.і.н., доцент,завідувач кафедри українознавства Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського

© Науково-дослідна частина, 2011

ІSSN 2079-5009



Шановні учасники конференції !

Кременчуцька земля, як і вся Полтавщина, та взагалі й Україна, глибоко пов’язана із життям і науковою творчістю академіка Володимира Івановича Вернадського – видатного вченого і мислителя, організатора і першого Президента Української Академії наук, ідеї якого ООН поклала в основу пошуків виходу із глибокої цивілізаційної кризи, що з кінця 60-х років ХХ ст. стала усвідомлюватися людством, зацікавленим у прогнозуванні свого майбутнього – динаміки глобального розвитку. Така ідея започаткована Римським клубом та АН СРСР. Саме Кременчуччина є складовою частиною ланцюга його наукових досліджень, результатом яких є концепція біосфери з головним її чинником – живою речовиною, а також звільнення поняття «життя» від релігійних нашарувань, надання йому значення фізичного принципу та включення до кола таких характеристик Всесвіту, як матерія й енергія.

Динамично зростаючому Кременчуцькому національному університету імені Михайла Остроградського необхідно вирішувати складні задачі забезпечення кадрами вищої кваліфікації, наукового становлення та національного і міжнародного визнання. Співпраця нашої установи з провідними вищими навчальними закладами України і Європи повинна дати чітку наукову орієнтацію аспірантам і здобувачам, створити продуктивні наукові колективи та школи з метою налагодження на регіональному рівні стійких прямих і зворотних зв’язків у трикутнику «освіта – наука – виробництво» – єдино реальної бази прогресивного розвитку економіки нашої країни.

Сьогодні в рамках конференції Вам доведеться продовжувати вирішення складних еколого-економічних і соціально-гуманітарних проблем сталого розвитку регіонів у ракурсі сучасної наукової парадигми синергетики з метою консолідації зусиль державних адміністрацій міст, районів й областей з науковим потенціалом університетів і промислово-фінансовими структурами. Від ректорату та всього колективу університету щиро бажаю учасникам конференції невичерпного ентузіазму, енергії, творчого натхнення, та висловлюю надію на плідне спілкування і співпрацю.

З повагою,

голова програмного комітету,

ректор М.В. Загірняк

ДРУГА ГЛІОНСЬКА ДЕКЛАРАЦІЯ І ОСОБЛИВОСТІ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ В НАЙБЛИЖЧЕ ДЕСЯТИРІЧЧЯ

Луговой А. В.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Представники університетів і керівники промисловості з усього світу зібралися в червні 2009 року в м. Гліон на Монтрі, в Швейцарії, на 7-й колоквіум, щоб розглянути роль дослідницьких університетів в інноваційному розвитку глобального суспільства.

Гліонські колоквіуми, розпочаті в 1998 році професорами Люком Вебером (університет Женеви) і Вернером Хіршем (Колумбійський університет), розглядають питання інноваційного розвитку людства. В їх числі: покращення вищої освіти, швидку зміну природи дослідницьких університетів, керування університетами, взаємодію між університетами та бізнесом і глобалізацію вищої освіти.

На першому колоквіумі було підкреслене значення нововведень австрійського економіста Йозефа Шумпетера, який в 1908 році ввів в економіку поняття „інновація” та „інноватор”. Його „теорія економічного розвитку” була революційною теорією. Вона змінила погляди і підходи до аналізу економічних процесів, але це відбулося пізніше. Вона не була резонансною в ті часи і не була сприйнята економічною елітою як необхідне доповнення і уточнення до існуючих на той час економічних теорій.

Інтенсивно теорія інновацій почала розвиватися в 60-ті роки ХХ ст. Поштовх цьому розвитку дало практичне підтвердження теорії Шумпетера економістом Мільтоном Фрідманом на початку 60-х років. Великий вплив на становлення теорії інноваційних систем мав австрійський вчений Фрідріх Хайек, який сформулював теорію розсіяного знання, в основі якої – розуміння ринку як особливого роду інформаційної системи, яка здійснює через ціни виявлення, використання і координацію знань мільйонів незалежних один від одного людей.

Ідеї Шумпетера про внутрішню стимулюючу роль інновацій в економічному розвитку послужили відправною точкою подальшого формування різних теорій трансформації соціально-економічної ситеми, її переходу на більш високий щабель розвитку.На першому колоквіумі була прийнята 1-а Гліонська декларація, яка підвела підсумки 2-му тисячоліттю, що закінчувалося. В декларації була сформульована концепція дослідницьких університетів і їх місце в загальній мережі освітніх закладів. Вона звернула увагу на особливості розвитку, обумовлені інноваційною складовою.

Сьомий колоквіум, що відбувся через 10 років після першого, розглянув підсумки розвитку людства в перші 10 років нового тисячоліття і накреслив орієнтири, напрямки і шляхи розвитку на найближчі 10 років. У роботі колоквіуму прийняли участь університетські лідери, лідери бізнесу, урядових, громадських фондів і урядів. Підсумком роботи колоквіуму була 2-га Гліонська декларація, яка має назву „Університети та інноваційний дух”. Теми і зміст доповідей на 7-му колоквіумі та зміст прийнятої декларації свідчать про те, що учасники обговорень єдиним шляхом розвитку людства вважають інноваційний шлях.

Відповідно до контексту 7-го колоквіуму Гліона на тепер настала ера, в якій освічені люди, знання, які вони продукують, інновації та практичні навички, якими вони володіють – є ключем до економічного розвитку, суспільного здоров’я, національної безпеки і соціального добробуту. Лідерство в інноваціях – перетворенні знань в продукти, процеси (технології) і послуги, стало важливим відносно економічної конкурентоспроможності, довгострокового зростання продуктивності, зростання обсягів товарів, робіт, послуг і глобальної стійкості. Акцент на інноваціях і на інноваційному розвитку на 7-му колоквіумі підсилився порівняно з першим. І це пов’язано, в першу чергу, з тими проблемами, що виникли у людства за перші десять років нового тисячоліття. Це погіршення загальних показників, що характеризують досягнення:

  • у 1999 році планету населяли 6 млрд. чоловік, в 2009 році – 6, 7 млрд.;

  • у 1999 році виробництво зерна на душу населення становило 312 кг, у 2009 році – 303 кг;

  • у 1999 році на земній кулі за приблизними розрахунками голодувало 842 млн. чоловік, у 2009 році – 963 млн.;

  • у 1999 році кількість біженців і вимушених переселенців становила 14 млн., у 2009 році – 16 млн.

Крім того, відбуваються глобальні зміни клімату, світ потрясли поточні світові фінансова та економічна кризи, під час яких було втрачено понад 3 трильйона доларів. Вона була наслідком некоректної фінансової, економічної та регуляторної політики. Поширюються епідемії, набув великого розмаху тероризм (теракти 11 вересня 2001 року). Те, що відбулося і було реальною „економікою”, що ґрунтувалася на добробуті, породженому товарами та послугами. Це ще більше привертає увагу до теорії Шумпетера, з точки зору аналізу різних видів інновацій і їх впливу на добробут людей. Якщо технологічні інновації можуть стимулювати економічне зростання, то соціальні інновації повинні забезпечити справедливе спрямування результатів цього зростання.

Основне твердження 7-го колоквіуму – незалежно від регіону, що розглядається – Європа, Північна Америка, Країни Азії, Латинської Америки і Близького Сходу, що розвиваються, висновок один: інновація стала ключем до процвітання і соціального добробуту в надзвичайно конкурентній, глобальній, керованій знаннями економіці. Ядром успіху в бізнесі країни або регіону, стає їх спроможність до інновацій. Крім того, фактично, найбільший добробут є результатом не технологічних, а скоріше організаційних інновацій, про що свідчать такі нові парадигми, як „відкриті інновації” та „глобальний пошук джерел” (сорсинг).

Декларація наполягає на ключовій ролі дослідницьких університетів в інноваційному розвитку. Декларація стверджує: „Життєздатне майбутнє вимагатиме, щоб провідні університети продовжили постачати зростаючий потік добре підготовлених і морально відповідальних професійних практиків і лідерів у кожну сферу суспільного життя, від медицини до інжинірингу, від міського будівництва до науки про Землю, від сільського господарства до економіки”. Декларація підкреслює, що саме в університетах треба шукати шляхи розвитку нововведень та інноваційного духу. Але це вимагає від суспільства, щоб – освіта, фундаментальні дослідження, уява і креатині технології, які університети так довго „постачали” суспільству – воно тепер поважало, заохочувало і всебічно підтримувало.

Декларація стверджує: „Потреба в інноваціях не обмежується бізнесом, промисловістю та урядом. Кожна область сучасного життя і професійної практики, від архітектури до міського будівництва, від сільського господарства до сфери соціальних послуг, повинні бути охоплені інноваціями, як і безпосередньо самі університети. Тільки інноваційні університети можуть зробити значний внесок у вирішення світових проблем”.

Окремі розділи Декларації наголошують на необхідності існування ефективної мережі навчання, куди крім дослідницьких університетів входять всі інші навчальні заклади та елементи навчання, досконалої мережі знань, особливо електронної мережі,, інтеграції відкриттів та навчання, необхідність партнерства і створення творчих об’єднань і спілок.

Заключне положення Декларації наголошує, що ні одна із проголошених цілей не може бути досягнута, якщо не буде існувати свобода запиту і свобода слово. Тільки в контексті такої свободи можна сподіватись на створення життєздатного майбутнього, і лише за наявності такої свободи, життєздатне майбутнє дає підстави для надії.

Перспективи розвитку приватно-державного партнерства

в контексті формування національної інноваційної системи

Касич А. О.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Основними протиріччями сучасного етапу реформування інституційної основи національної інноваційної системи є: збереження складної держаної системи управління науковим сектором на фоні втрати фінансових важелів впливу на розвиток науки; неузгодженість, безсистемність і дублювання чинних нормативно-правових актів, які до того ж не виконуються. Відповідно, і після багатьох років реформ основними завданнями держави залишаються: модернізація законодавчо-нормативних умов науково-технічної діяльності, оптимізація системи державного управління, чітке визначення та реалізація стратегічних пріоритетів розвитку інноваційної системи, яка базувалася б на стратегії розвитку держави загалом.

Безумовно держава не є підприємцем, але вона зацікавлена в інноваціях і повинна активно підтримувати наукові розробки. Бізнес, який зацікавлений в нововведеннях і має досвід інноваційної діяльності не бажає вкладати кошти в ризиковані наукові розробки з ймовірним результатом. Це і є основні чинники доцільності застосування механізмів приватно-державного партнерства (ПДП) в інноваційному секторі. Саме тому, ПДП на даному етапі розвитку національного господарства слід розглядати в якості ключового компонента інноваційної політики. Відповідно, ПДП в інноваційній сфері – форма взаємодії приватного бізнесу та держави у процесах ініціації, комерціалізації наукових розробок та впровадження інновацій у виробництво. Необхідність широкого застосування саме форм ПДП у розвитку інноваційної системи випливає з наступних факторів. Переважна більшість закладів освіти і науки залишаються у державній власності та значною мірою фінансуються із державного бюджету. В межах інноваційного сектора господарства освіта і наука повинні забезпечувати розробку джерел інновацій та адаптувати його до потреб виробництва. Однак більшість закладів освіти та науки не мають ні каналів трансформації технологічних розробок у готову продукцію, ні досвіду роботи на ринках науково-технічної продукції. Саме тому, мова повинна йти не про створення чогось нового, а про спрямування інструментами ПДП зусиль існуючої наукової інфраструктури на комерційний результат, що й дозволить суттєво підвищити ефективність її функціонування. Оскільки останнім часом уряд України проводить стратегію скорочення кількості державних наукових установ і їх приватизації, зростає загроза втрати навіть наявного наукового потенціалу.

З іншого боку, підприємницький сектор потребує якнайшвидшого впровадження нових науково-технічних розробок у всі господарські сфери, але не має інформації щодо наявності чи можливості створення нових технологічних рішень вітчизняною наукою, оскільки зв’язки між наукою та виробництвом носять в останні роки фрагментарний характер. Враховуючи, що Україна і досі має досить потужний науковий сектор та реальну потребу у його розвитку головне завдання, яке стоїть перед державою у цьому контексті полягає у забезпеченні комерціалізації результатів досліджень та формуванні стійких зв’язків між наукою, ринком та виробництвом. Механізмом, який може і повинен забезпечити взаємодію потенційних учасників інноваційного процесу та доведення результатів наукових досліджень до виробництва є ПДП. Труднощі в забезпеченні взаємодії приватного та державного секторів в умовах національної економіки полягають в тому, що: по-перше, кількість потенційних об’єктів і рівень зносу їх основних засобів є значними; по-друге, переважна більшість проектів потребують інвестиційних ресурсів у великих обсягах, а отже передбачають тривалі терміни реалізації; по-третє, має місце фрагментарність розвитку ринку капіталу та ринку інноваційних проектів, які характеризуються різними співвідношеннями попиту та пропозиції; по-третє, існує кадрова проблема, яка полягає в тому, що має місце дефіцит кваліфікованих кадрів з досвідом роботи в межах ПДП, в тому числі концесій. Пряме використання досвіду розвинених країн в питаннях змісту та завдань державного регулювання інноваційного сектора, в тому числі за рахунок ПДП, не можливе, оскільки існують відмінності у структурі наукового сектора та причинах застосування механізмів приватно-державного партнерства.

В розвинених країнах основну частину наукових досліджень здійснюють освітні наукові установи та лабораторії, які належать приватним компаніям, а отже сформовані стійкі зв’язки між наукою та виробництвом. За таких умов розвиток ПДП дає можливість фінансово підтримати ті сектори, які ще не стали привабливими для бізнес-сектора та сконцентрувати інвестиційні ресурси на пріоритетних напрямах. В Україні значною є частка державних академічних та галузевих НДІ порівняно з державними вищими навчальними закладами, які беруть активну участь у науковій діяльності. Держава не може перекласти відповідальність за розвиток науки на приватний сектор без запровадження власне ринкових методів розвитку цього сектора. В наших умовах, враховуючи неспроможність держави забезпечити адекватне фінансування та відсутність зацікавленості наукових організацій в комерціалізації результатів наукових досліджень, застосування ПДП є механізмом поступового зняття державою відповідальності за розвиток цього сектора. А тому слід якнайшвидше запровадити ринкові механізми розвитку науки, що дасть можливість знизити навантаження на бюджет та більш ефективно використовувати ті ресурси, які держава може спрямовувати на інноваційні цілі.

Дії держави щодо формування повноцінного інноваційного сектора та переорієнтації розвитку господарства на інноваційні чинники повинні базуватись на застосуванні багаторівневих та різноякісних підходів. Чітка ідентифікація завдань дає можливість визначити адекватні механізми їх досягнення, в тому числі за рахунок ПДП. Визначаючи доцільність застосування тих чи інших форм ПДП пріоритетними завданнями слід вважати:

  • розробку національної інноваційна стратегія та її змістовно-часових характеристик у вигляді, в тому числі, масштабних проектів за пріоритетними напрямами технологічного розвитку;

  • чітку ідентифікацію пріоритетних напрямів розвитку інноваційного сектора, основою визначення яких може стати порівняння потенціальних можливостей вітчизняної та загальних тенденцій розвитку науки та технології;

  • започаткування форми ПДП щодо реалізації масштабних інноваційних проектів в галузях з високою доданою вартістю, значним мультиплікативним ефектом. Вирішальним критерієм вибору таких проектів повинен бути принцип реалізації повного інноваційного циклу, тобто від ідеї, фундаментальних та прикладних наукових досліджень до виведення продукції на ринок. Пріоритетними напрямами вітчизняного інноваційного сектора доцільно прийняти: розвиток ІТ-технологій, біотехнології, нанотехнології тощо.

НАЦІОНАЛЬНІ ІННОВАЦІЙНІ СИСТЕМИ

ТА ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

Луговой А. В.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Поняття національної інноваційної системи виникло в 70-ті роки ХХ ст. Його автори К. Фріман, Р. Нельсон і Б. Лундвал. Цей термін з’явився в статтях цих авторів, а в 80-ті роки вийшли перші монографії, присвячені цьому питанню. На сьогодні відбулася практична повна заміна терміну „науково-технічний прогрес” на термін „національна інноваційна система”. „Мантра” інновацій опанувала абсолютно всіма. Зараз більшість вчених розуміє, що інноваційна рента – це головне в сучасній економіці.

Уявлення про національні інноваційні системи дуже швидко вплинуло на процес прийняття державних рішень у багатьох сферах. І цим ця теорія відрізняється від багатьох інших економічних ідей. Швидкість входження терміну „національні інноваційні системи” у державну політику була просто безпрецедентною.

На Україні терміни „інновація” та „національна інноваційна система” почали використовуватися з 2000 року. Інноваційний розвиток надає всій країні динамічність, під яку вибудовується вся ієрархія інститутів: наука, освіта, бізнес, державне управління. При цьому кожній енергійній людині, інноватору, надається можливість вбудуватися в цю систему, в якій держава підтримає і захистить тих, хто отримав гарну освіту, хто націлений на винахідницьку діяльність, і особливо тих, хто націлений на те, щоб розвивати виробництво нових товарів, послуг і технологій. Така політика мобілізує людей на правильну, з точки зору особистих пріоритетів, поведінку. Інноваційна політика держави – це вплив держави на інноваційну діяльність за допомогою прямих та опосередкованих важелів правового та економічного регулювання задля розвитку науки і техніки та інноваційних процесів.

Реалізація інноваційної політики дозволяє вирішити двоєдине завдання: максимально задовольняти розумні потреби суспільства і при цьому витрачати обмежені виробничі ресурси. Цього можна досягнути завдяки забезпеченню інтенсивного розвитку в усіх сферах соціальної та економічної діяльності. У світі існує дві основні моделі інноваційної політики, які залежать від головного вектору її руху. Перша – це інноваційна політика, орієнтована на виконання науково-технічних програм і проектів загальнонаціонального значення. Головною метою є сприяння розвитку галузей, що мають пріоритетне значення для країни. Друга – орієнтована на поширення науково-технічних знань.

Залежно від інноваційної політики, яку провадить держава, країни світу можна розділити на три групи. Перша - це країни, орієнтовані на лідерство в науці, реалізацію великих цільових проектів, що охоплюють всі стадії інноваційного циклу, причому значна частка науково-інноваційного потенціалу припадає на військову сферу. До цієї групи належать США, Велика Британія, Франція. Інший спосіб ведення інноваційної політики – це створення сприятливого інноваційного середовища та оптимізація всієї економіки. Таку політику провадять Німеччина, Швеція і Швейцарія. До третьої групи належать країни, які стимулюють нововведення шляхом розвитку інноваційної структури та опанування досягненнями світового науково-технічного прогресу, а також координацією дій різних секторів в галузі науки і технологій. До таких країн належать Японія, і Південна Корея.

Згідно з вимогами часу основою стратегічного курсу розвитку України, її визначальними пріоритетами мають стати розробка й реалізація державної політики, спрямованої на структурну модернізацію господарського комплексу, якнайшвидший його перехід на інноваційний шлях розвитку і становлення України як високотехнологічної держави. Пріоритет інноваційного розвитку національної економіки й активна роль держави у процесі структурних перетворень визначено на найвищому державному рівні. Інноваційний розвиток наразі стає не лише «національною економічною ідеєю», а й тактикою державної економічної й гуманітарної політики.

Мета державного регулювання на кожному історичному етапі розвитку економіки залежить від багатьох обставин і, в першу чергу, від ступеня загального розвитку економіки. Класичний набір цілей державного регулювання економічно розвинених країн передбачає наступні складові:

  • економічне зростання;

  • повну зайнятість;

  • економічну ефективність;

  • стабільний рівень цін;

  • економічну свободу;

  • справедливий розподіл доходів;

  • економічну забезпеченість;

  • збалансованість зовнішньоекономічних відносин.

Згідно із законом України «Про інноваційну діяльність», головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва й реалізації нових видів конкурентноздатної продукції.

Основними принципами державної інноваційної політики є:

  • орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;

  • визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

  • формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

  • створення умов для збереження, розвитку й використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

  • забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;

  • ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;

  • здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологїй, захист вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

  • фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

  • сприяння розвитку інноваційної інфраструктури;

  • інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності;

  • підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.

Слід зазначити, що забезпечення єдності стратегічного і поточного державного регулювання є також важливим принципом. Стратегічне державне регулювання має загальнодержавне значення. Мета цього принципу – збереження економічного і соціально-стратегічного курсу держави, який закладається до програми реалізації реформ, національних, цільових і комплексних програм. Для того щоб дотримуватись стратегічного курсу складається і контролюється перелік ресурсів, що мають стратегічно важливе значення.

Поточне державне регулювання має на меті забезпечити реалізацію стратегічного курсу в умовах конкретної економічної і політичної ситуації, що зумовлює гнучкість систем державного впливу. Щодо оперативного поточного державного регулювання, то воно спирається на податкову політику, емісійну кредитну, бюджетну, соціальну. Усі ці складові частини державного управління економікою мають бути взаємопов'язані та здійснюватися систематично, аби забезпечити реалізацію стратегічного курсу держави. Важливим принципом державного регулювання є дотримання вимог матеріально-фінансової збалансованості задля забезпечення ресурсного потенціалу суспільства, регулювання фінансових потоків.

НОВІ ПІДХОДИ ДО СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМ РЕСУРСОЗБЕРЕЖЕННЯМ

Різниченко Н. С.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Зважаючи на відчутний вплив розвитку науково-технічного прогресу на галузь машинобудування, активне впровадження новітніх ресурсозберігаючих технологій у цій сфері є необхідною передумовою збереження рівня конкурентоспроможності виробників машинобудівної продукції на вітчизняному та світовому ринках. Своєчасне здійснення у виробництві заходів, що сприяють реалізації найбільш ефективних резервів ресурсозбереження, має важливе значення для розвитку підприємств та розширення сфер їх ринкового впливу.

Створення нових підходів до стратегічного управління інноваційним ресурсозбереженням у машинобудівному комплексі висуває нові вимоги до всіх етапів стратегічного управління: аналізу середовища, визначення місії та цілей, вибору стратегії та її виконання, оцінки та контролю виконання стратегії. Тому важливим аспектом стратегічного управління у сфері ресурсозбереження є механізми формування та аналізу умов реалізації інноваційних стратегій ресурсозбереження залежно від цілей, що постають перед державою.

Перехід машинобудівного комплексу України до інноваційного розвитку на базі ресурсозберігаючих технологій потребує створення та відповідного корегування стратегій розвитку. До інноваційних ресурсозберігаючих стратегій підприємств, які відповідають певному етапу еволюції підходів до ресурсозбереження, належать: ігнорування ресурсозбереження в діяльності підприємства; дотримання нормативних вимог із ресурсозбереження; ресурсозбереження за вимогою ринку; ресурсозбереження як стратегія конкурентних переваг; ресурсозбереження як стратегія сталого економічного розвитку.

Накопичення негативних економічних (зростання ціни ресурсів через виснаження їх запасів) та екологічних (надмірне забруднення довкілля) наслідків цивілізації споживання зумовили необхідність упровадження ресурсних обмежень з боку державних інститутів, зобов'язавши підприємства дотримуватися певних нормативів ресурсовикористання.

Досягнення в найближчій перспективі зменшення ресурсоспоживання на одиницю кінцевої продукції, а отже, й більш високого ступеня економічного розвитку буде вимагати поступової заміни діючої стратегії дотримання нормативних вимог з ресурсозбереження на більш прогресивні, зокрема, стратегію ресурсозбереження за вимог ринку та стратегію конкурентних переваг ресурсозбереження.

Вибір і дотримання підприємствами ресурсозбереження як стратегія конкурентних переваг характерні для високого рівня економічного розвитку та передбачають досягнення суб'єктами господарювання довгострокових еколого-економічних переваг за рахунок інноваційного ресурсозбереження.

Вибір і реалізація стратегії ресурсозбереження, як стратегія сталого економічного розвиткусвідчать про дуже високий рівень економічного розвитку країни, що обумовлює не просто вигідність виробництва та збуту інноваційної ресурсоефективної продукції, а збитковість випуску ресурсоємних аналогів.

Дані стратегії є пріоритетом майбутнього, оскільки забезпечують гармонійне співіснування економічно ефективного промислового виробництва та природи, підвищення добробуту суспільства, відтворення ресурсного потенціалу. Уряди розвинених країн у контексті поступового переходу суспільства до запровадження принципів сталого розвитку вже роблять перші кроки з реалізації вказаної стратегії. Для України в ролі першочергової стратегії слід закріпити дотримання підприємствами нормативних вимог з ресурсозбереження із поступовою заміною діючої стратегії на більш прогресивні, зокрема, стратегію ресурсозбереження за вимог ринку та стратегію конкурентних переваг ресурсозбереження.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ФОРМУВАННЯ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНОГО БУДІВЕЛЬНОГО КОМПЛЕКСУ

(НА ПРИКЛАДІ ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ)

АвраменкоО.І.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

В Україні державне управління економічними процесами все частіше переходить на регіональний рівень. Стратегічним планом розвитку регіону є регіональна стратегія. Головним недоліком подібних стратегій є формалізований підхід до визначення реальних і оптимальних можливостей, механізмів і інструментів соціально-економічних трансформацій у конкретному регіоні або промисловому комплексі [1]. Реалізовані в Україні державні, регіональні і місцеві програми не забезпечені фінансами і управлінням. Необхідним є теоретичне та практичне обґрунтування стратегії розвитку регіонального будівельного комплексу, яке дасть можливість зосередити увагу та забезпечити напрямки майбутніх дій по сприянню його формуванню та розвитку.

Полтавська область є інвестиційно привабливим регіоном, з конкурентоспроможною промисловістю, розвинутим багатопрофільним малим і середнім бізнесом, якісними трудовими ресурсами відповідно до потреб місцевого ринку праці, з високим рівнем добробуту населення, сприятливим бізнес – кліматом. Вирішальним чинником подальшого розвитку регіону є підсилення уваги до можливостей щодо підвищення конкурентоспроможності та нарощування потужностей вітчизняних будівельних підприємств відповідно до потреб ринку будівельних робіт.

Наявність регіонів з низькою діловою активністю і депресивним характером розвитку сприяють тому, що основні учасники регіонального інвестиційно-будівельного комплексу діють відособлено, у відриві від загальногалузевих інтересів, що знижує його потенціал і, як наслідок, інвестиційну привабливість регіону. Відсутність в будівельній галузі державних замовлень, уваги з боку регіональних органів влади, загального інформаційного поля, взаємодії між будівельними підприємствами Полтавського регіону погіршує стан будівельної галузі у після кризовий період. Зростання цін на нерухомість, зменшення обсягів продажу будівельної продукції, незбалансованість попиту і пропозиції, наявність ознак монополії та монополістичної конкуренції на будівельному ринку Полтавської області свідчать, що ринкові механізми не забезпечують його всебічного розвитку. Таким чином, в системі управління будівельним комплексом необхідно:

– розширити повноваження органів місцевого самоврядування, які повинні планувати власні програми із залученням додаткових власних ресурсів;

– перейти від кошторисно-витратного фінансування до фінансування, орієнтованого на результат, яке потребує достатнього обсягу асигнувань для досягнення запланованих результатів;

– низький рівень інвестиційної спроможності основних суб’єктів інвестиційної діяльності – територіальних громад, суб’єктів підприємницької діяльності, банківської сфери, приватних інвесторів, відсутність в державному бюджеті відповідних ресурсів спонукає вдосконалювати фінансовий механізм будівельного комплексу, задіявши нові джерела та форми фінансування на мікрорівні, застосовуючи альтернативні джерела фінансування;

– для формування у кожному регіоні локального конкурентного середовища необхідні як великі компанії з повним будівельним циклом, так і потужні фінансово-управлінські генпідрядні компанії, а також менші, спеціалізовані будівельні компанії, інжинірингові фірми, компанії-посередники;

– дієва стратегія розвитку регіонального будівельного комплексу вимагає втручання органів державного та місцевого самоврядування.

Реалізація Стратегії економічного та соціального розвитку держави на 2004–2015 роки враховує спроможність будь – якого регіону залучати зовнішні інвестиції. Основними чинниками залучення зовнішніх інвестицій є стан технічної інфраструктури, доступність будівель і добре підготованих ділянок до нової забудови, наявність кваліфікованої робочої сили, бізнес - клімат регіону та його імідж, обсяг та якість послуг, що надаються регіоном. Перевагою для залучення інвестицій, які створюють нові робочі місця, є наявність земельних дешевих та обладнаних інфраструктурою (з дешевими тарифами на енергопостачання) ділянок. Особливо привабливими для інвесторів є такі міста регіону як Полтава, Кременчук, Комсомольськ, Миргород. Окремі міста регіону, а саме місто Кременчук з його великою промисловою зоною має певний потенціал для підготовки привабливої пропозиції промислових ділянок та/або будівель.

Значна роль в залученні інвестицій належить регіональній економічній політиці, яка повинна бути направлена на заохочення і захист інвестора. На стан надходження інвестицій в економіку регіону та їх освоєння впливають підвищення обізнаності міжнародних ділових кіл щодо інвестиційних можливостей регіону, розвиток міжнародних двосторонніх та багатосторонніх зв’язків, налагодження взаємовигідних ділових контактів, координація діяльності органів місцевої виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо підвищення ефективності економічного розвитку, створення умов суб’єктам господарювання різних форм власності для представлення своїх досягнень на вітчизняному та зовнішньому ринках.

Вирішити проблему розвитку будівельного комплексу регіону необхідно, активізувавши інвестиційне забезпечення шляхом зміни структури джерел фінансування. Регіональна інвестиційна стратегія повинна спрямовуватись на розвиток тих сфер виробництва, які сприятимуть економічному зростанню регіону.

Полтавська область має достатній потенціал для розвитку будівельної галузі, проте процес розробки і реалізації стратегії розвитку регіонального будівельного комплексу вимагає ефективних механізмів взаємодії будівельних підприємств з іншими учасниками інвестиційно-будівельного комплексу. Для стратегічного управління будівельним комплексом потрібна модель його функціонування у національній економіці, побудована на новому баченні будівництва і новому механізмі взаємовідносин суб’єктів господарювання. Регіональний підхід до розробки стратегії розвитку інвестиційно-будівельного комплексу передбачає врахування територіальних особливостей регіону. На думку Е.Б. Алаєва, територіально-виробничий комплекс (ТВК) – поєднання підприємств (установ), для яких територіальна спільність його компонентів – додатковий чинник підвищення економічної ефективності за рахунок:

а) значної стійкості взаємних зв'язків (особливо зв'язків інформаційних) і ритмічності виробничого процесу;

б) скорочення транспортних затрат;

в) раціонального використання всіх видів місцевих ресурсів і більш сприятливих умов для маневрування ними;

г) створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) планування і управління з територіальним плануванням і управлінням [2, с. 212].

Це дає змогу стверджувати, що спільність території, яка є головною ознакою ТВК, є додатковим чинником підвищення економічної ефективності економіки регіону та будівельної галузі зокрема.

Таким чином, є необхідним комплексний перегляд механізмів управління окремими програмами на рівні регіонів.

Література:

  1. Таранич А.В. Еволюція вчень про територіальні та міжгалузеві утворення. – [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:

http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vdnuet/econ/2010_4/Taranich.pdf

  1. Алаев Э.Б. Социально-экономическая география. Понятийно-терминологический словарь. – М.: Мысль, 1983. – 350 с.

ПОСИЛЕННЯ БЮДЖЕТНОГО КОНТРОЛЮ ЗА ФОРМУВАННЯМ

І ВИКОРИСТАННЯМ ЦЕНТРАЛІЗОВАНИХ ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ ДЕРЖАВИ

Глухова В. І.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

В умовах дефіцитності централізованих фінансових ресурсів держави прозорість і гласність бюджетного процесу забезпечується саме завдяки бюджетному контролю. Тому питання посилення бюджетного контролю, який здійснюється органами державної влади й управління та спеціалізованими фінансовими службами, є актуальними з теоретичної та практичної точок зору.

Необхідність розробки дієвих механізмів контролю за формуванням і використанням бюджетних коштів викликана тим, що в бюджетній сфері, як свідчить практика перевірок, правопорушення повторюються з року в рік, набуваючи системного характеру. Так, тільки в 2010 році в результаті контрольно-перевірочних заходів Рахункової палати встановлено бюджетних правопорушень всього на суму майже 52 млрд. грн., що складає 16% від загального обсягу видатків Державного бюджету України за цей рік [1].

Узагальнено можна виділити такі групи бюджетних правопорушень:

– наявність завищених асигнувань та зайво одержаних коштів у зв’язку з необґрунтованим складанням кошторисних призначень;

– використання коштів Державного бюджету України з порушеннями Закону України ";Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти";;

– планування видатків державного бюджету за відсутності правових підстав;

– незаконне використання коштів цільових фондів;

– заниження сум доходів і видатків бюджету;

– незаконне завищення обсягів дотацій і субвенцій;

– нецільове використання коштів бюджету, передбачених на виконання державних програм, а також незаконне виділення коштів із резервного фонду державного бюджету;

– неналежне ведення бухгалтерського обліку; неоприбуткування за обліком вартості товарно-матеріальних цінностей і коштів; заниження в обліку вартості основних засобів;

– бюджетні порушення, пов’язані з використанням коштів міжбюджетних трансфертів.

Слід також констатувати, що, виходячи з досвіду проведення контрольно-аналітичних та експертних заходів, склалися і певні системні види неефективного використання бюджетних коштів, зокрема: неефективне використання коштів державного бюджету внаслідок прийняття необґрунтованих управлінських рішень; неефективне управління бюджетними коштами шляхом тривалого їх утримання без використання на реєстраційних рахунках розпорядників бюджетних коштів і на поточних рахунках підвідомчих організацій, а також тривалого невикористання фінансування з державного бюджету; неефективне використання коштів за окремими функціями та предметними ознаками.

З метою недопущення зазначених бюджетних правопорушень в системі фінансового контролю важливого значення набуває превентивна його форма. Так, на виконання положень Бюджетного кодексу України органами Державної контрольно-ревізійної служби запроваджено різновид державного аудиту – аудит ефективності виконання бюджетних програм, який, незважаючи на перші кроки застосування програмно-цільового методу формування бюджету, відсутність чітко налагоджених механізмів фінансування видатків за програмами, повної та об’єктивної інформаційної бази, безперечно, є одним із пріоритетних напрямків фінансового контролю, що забезпечуватиме оцінку ефективності використання бюджетних коштів для реалізації запланованих цілей.

Враховуючи, що бухгалтерський облік і звітність є відправною точкою для здійснення взагалі функції контролю, тому зростає відповідальність і роль Державного казначейства щодо формування бази даних фінансової звітності по операціях із коштами бюджетів, адже ця інформація надає можливість як контролюючим органам, так і розпорядникам коштів попереджати негативні наслідки незаконного використання бюджетних ресурсів, оцінювати ефективність виконання програми не тільки при її завершенні, а й безпосередньо під час її реалізації.

Отже, в системі бюджетного контролю все більше повинні застосовуватися такі його форми, метою яких є не стільки встановлення порушень під час перевірок, ревізій, скільки запобігання їм і підвищення ефективності господарювання в державному секторі економіки.

Закон про систему державного фінансового контролю в Україні, який в даний час розробляється, повинен врегулювати створення цілісної системи державних органів бюджетного контролю, розмежування та уникнення дублювання функцій і повноважень існуючих органів контролю, взаємодію їх між собою, а також з органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Література:

  1. Висновки щодо виконання Державного бюджету України за 2010 рік. – [Електронний ресурс]. – http: // www.ac -rada.gov.ua

ПРОБЛЕМИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ПОЛТАВСЬКОГО РЕГІОНУ

Авраменко О.І., Шара В.І.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Як свідчить практика, найбільший вплив на досягнення суспільством сталого розвитку здійснюють фактори регіонального рівня.

Найбільш визнаним визначенням сталого розвитку є викладене в доповіді Міжнародної комісії з навколишнього середовища і розвитку ООН (”комісії Брундтланд”): “Сталим є такий розвиток, який задовольняє потребам теперішнього часу, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби” [1, с. 35].

Сталий ро́звиток (англ. Sustainable development) — загальна концепція стосовно необхідності встановлення балансу між задоволенням сучасних потреб і захистом інтересів майбутніх поколінь, включаючи їх потребу в безпечному і здоровому довкіллі [2].

Автором інноваційної економічної теорії сталого розвитку, системно висвітленої в монографії «Поза зростанням: економічна теорія сталого розвитку» («англ. Beyond Growth. The Economics of Sustainable Development»), є провідний дослідник економічних аспектів забруднення довкілля, колишній економіст Світового банку Дейлі Ґерман.

Економісти під поняттям сталого розвитку розуміють нагромадження капіталу та прибуток.

Концепція сталого розвитку ґрунтується на п`яти головних принципах:

– людство дійсно може надати розвитку сталого і довготривалого характеру, для того щоб він відповідав потребам людей, що живуть зараз, не втрачаючи при цьому можливості майбутнім поколінням задовольняти свої потреби;

– обмеження, які існують в галузі експлуатації природних ресурсів, відносні. Вони пов'язані з сучасним рівнем техніки і соціальної організації, а також із здатністю біосфери до самовідновлення;

– необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і всім надати можливість реалізувати свої надії на більш благополучне життя. Без цього сталий і довготривалий розвиток просто неможливий. Одна з головних причин виникнення екологічних та інших катастроф — злидні, які стали у світі звичайним явищем;

– необхідно налагодити стан життя тих, хто користується надмірними засобами (грошовими і матеріальними), з екологічними можливостями планети, зокрема відносно використання енергії;

– розміри і темпи росту населення повинні бути погоджені з виробничим потенціалом глобальної екосистеми Землі, що змінюється [2].

Враховуючи особливості кожного окремо взятого регіону, можна припустити, що кожному з них притаманний свій індивідуальний набір механізмів стимулюваня для досягнення сталого розвитку.

Стимулювання розвитку регіонів – комплекс правових, організаційних, наукових, фінансових та інших заходів, спрямованих на досягнення сталого розвитку регіонів на основі поєднання економічних, соціальних та екологічних інтересів на загальнодержавному та регіональному рівнях, максимально ефективного використання потенціалу регіонів в інтересах їх жителів та держави в цілому [ 3].

Під політикою стимулювання сталого розвитку регіону слід розуміти комплекс стимулів і механізмів стимулювання регіональної соціо-еколого-економічної системи, яка сприятиме досягненню добробуту населення нинішніх і майбутніх поколінь, а також вирішенню проблем у соціально-економічній, екологічній, культурній, інформаційній та інших сферах життя [4].

Керуючись статтею 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» обласна рада затвердила Програму економічних реформ на 2010–2014 роки «Успішна Полтавщина – заможна територіальна громада. Будуємо разом», метою якої є виведення територіальної громади на якісно новий рівень життя, створення конкурентоспроможної моделі економіки області шляхом застосування ефективних методів управління суспільним розвитком.

Основними концептуальними орієнтирами у визначенні стратегічних пріоритетів сталого розвитку є формування ефективної регіональної політики, яка забезпечить:

– нормалізацію відтворювальних процесів у регіоні і поступове досягнення економічного зростання за рахунок оптимального використання регіональних переваг і залучення інвестиційних ресурсів;

– підвищення рівня та якості життя населення на основі стабільних темпів зростання промислового та сільськогосподарського виробництва, ефективного використання природоресурсного потенціалу, впровадження енергозберігаючих технологій;

– удосконалення структури господарства області на основі реструктуризації та модернізації виробничої сфери;

– досягнення збалансованості соціально-економічного розвитку території;

– підвищення екологічної безпеки і соціальної спрямованості господарства [5].

Статистичні дані свідчать, що на сьогодні дії, спрямовані на досягнення сталого розвитку Полтавського регіону, не виправдовують себе. Так, у 2010 році у відсотках до попереднього року інвестиції становили 96,4; виробництво продукції сільського господарства 89,4; реальний наявний доход 110,9, тоді як у 2002 році ці показники становили відповідно 123,7; 105,8; 123,7. Питома вага підприємств, що займалися інноваціями, скоротилася з 22,9 % у 2000 році до 11,8 % у 2010 році [6]. Сума невиплаченої заробітної плати підприємств – банкрутів на 01.01.2011 р. становила 54,3% до загальної суми, а на 01.07.2011 р. – 71,4 %. На 1 липня 2011 р. в області, за оцінкою, чисельність наявного населення становила 1482,3 тис. осіб. Упродовж шести місяців 2011 р. чисельність населення зменшилась на 5,4 тис. осіб, що у розрахунку на 1000 наявного населення становило 7,4 особи. Обсяги введеного у січні–червні 2011 р. в експлуатацію житла у міських поселеннях скоротились проти січня–червня 2010 р. на 37,3%, у сільській місцевості – на 48,7%.

Таким чином, необхідними є виявлення індикаторів і розробка додаткових механізмів стимулювання сталого розвитку регіону, що і буде предметом подальших досліджень.

Література:

  1. Урсул А. Д.Переход России к устойчивому развитию. Ноосферная стратегия. – М.: ИД “Ноосфера”, 1998. – 500 с.

  2. Сталий розвиток // Вікіпедія. – [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: /wiki/BA

  3. Закон України вiд 08.09.2005 № 2850–IV «Про стимулювання розвитку регіонів». – [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

  4. Поліщук В.Г. Актуальні проблеми економіки. 11(101), 2009. Понятійно-категоральний апарат політики стимулювання сталого розвитку регіону. – [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/APE/2009_11/168-174.pdf

  5. Програма економічних реформ на 2010–2014 роки «Успішна Полтавщина – заможна територіальна громада. Будуємо разом». – [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.adm-pl.gov.ua/

  6. Статистичний щорічник Полтавщини. – [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: poltavastat.gov.ua.

ПІДХОДИ ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ САМОВРЯДУВАННЯ РЕГІОНІВ

Ворона П. В.

Полтавський університет економіки та торгівлі

Питання визначення та оцінювання соціально-економічної ефективності самоврядування регіонів сьогодні набуває особливої важливості на тлі дискусій щодо напрямків проведення адміністративно-територіальної реформи в Україні. Можна виокремити два гіпотетичних вектори її проведення:

– шляхом посилення централізації влади в країні з переміщенням всієї повноти влади до центру, від громад до органів державної влади;

– через децентралізацію влади в регіонах з переміщенням всієї повноти управління від «центру» до регіону, від регіону до районів та територіальних громад, що відповідає ратифікованій Україною (1997 рік) Європейській хартії місцевого самоврядування.

Суспільство ніколи не було байдужим до витрат на досягнення того або іншого успіху свого розвитку. В основі прогресу лежить підвищення ефективності державного чи самоврядного управління, що сприяє розвитку виробництва, під чим розуміється економічна і соціальна результативність діяльності, що виражається станом підприємств, сукупність яких становить основу національної економіки і тих, що забезпечують комфортність проживання територіальних громад. Визначаючи ефективність, потрібно порівнювати очікувану цінність того, що буде отримано, з очікуваною цінністю того, що буде витрачено.

Для визначення ефективності як управління, так і господарювання важливим є прийняття правильних стратегічних напрямів розвитку суб’єкта. Вони повинні визначатися кінцевою метою діяльності, яку окреслив перед собою орган місцевого самоврядування чи управління. Основне місце відводиться отриманню прибутку від господарської діяльності комунальних підприємств, забезпеченню їх зростання на майбутнє, а також рівню надання управлінських та інших послуг. Це прагнення є рушійною силою як ринкової економіки, так і сутністю самої природи самоврядування.

Для оцінки розуміння категорійної бази поняття «ефективності управління» самими управлінцями нами було проведено соціологічне опитування магістрантів заочної форми навчання спеціальності «державне управління» (тобто тих, що вже працює в органах влади або ж у бюджетній сфері) Харківського регіонального інституту НАДУ при Президентові України у березні 2011 року.

Результати опитування вказали на те, що більшість опитаних (з 50 магістрів) не мають чіткого уявлення про ефективність роботи органів місцевої влади і механізм та критерії її визначення. Є різні погляди на ефективність роботи місцевої влади. Кожен четвертий опитаний вважає, що ефективність місцевої влади – це здатність забезпечити належний рівень життя територіальної громади в т.ч. через раціональне використання місцевих бюджетів.

Значна частина опитаних вважає, що основне покликання місцевої влади - реалізовувати державну політику в регіоні, а ефективність – спроможність в її реалізації (18 %). Високо оцінюють особистісні якості представників місцевої влади, вважаючи, що ефективність її роботи це перш за все сумлінне виконання ними обов’язків, що безпосередньо впливає на сталий розвиток регіону (9 %). Але найбільша кількість респондентів заявила, що забезпечення виконання покладених на місцеву владу завдань (функцій), своєчасність і якість надання нею послуг, що дають змогу підвищити рівень життя громади, в т.ч. раціональне використання ресурсів і коштів, залучення інвестицій для розвитку відповідної території і є ефективність роботи (30 %).

Серед опитаних є ті, що наголошують на ефективності як скоординованості у діяльності всіх ланок місцевої влади, їх взаємодії та наявності законодавчої бази, фінансової спроможності у вирішенні проблем територіальних громад (9 %), досягненні поставлених цілей визначених органами місцевого самоврядування та територіальною громадою методами ефективного управління та прийняття правильних управлінських рішень (5 %), на чіткому розмежуванні функцій управління між органами самоврядування та державною владою регіону (5 %); сукупності позитивних результатів у показниках запланованих для всіх галузей певної території її органами місцевої влади (5 %); спроможність влади повноцінно виконувати поставлені цілі, які дають в результаті саме очікуваний, прогнозований результат (5 %); забезпеченні гарантованих Конституцією України прав та свобод кожному громадянину відповідної територіальної громади, зменшення кількості заяв та звернень громадян до органів влади (3 %).

Більш сконсолідована позиція респондентів щодо визначення критеріїв оцінки ефективності роботи місцевої влади. Спробуємо їх проранжувати в порядку актуальності згадування респондентами (необхідно було запропонувати 5 критеріїв):

– думка громади про діяльність влади – рівень задоволеності громади послугами, що надаються та довіра до влади, що їх надає – 65 %;

– якість наданих послуг та життя громади – 65 %;

– своєчасність та оперативність надання послуги – 55 %;

– спроможність у вирішенні проблем території – 45 %;

– доступність ціни послуги – 45 %;

– збільшення обсягів виробництва території, сталий розвиток регіону чи території 45 %;

– чи враховуються очікування громадян – взаємозв’язок влади і місцевої громади, законність прийнятих рішень – 45 %;

– прозорість наданих послуг і роботи органів місцевої влади – 40 %;

– наявність професійно підготовлених працівників у місцевій владі – 35 %;

– доступність влади для громадян, її відкритість і прозорість у прийнятті рішень – демократизм – 25 %;

– зростання заробітної платні та кількості робочих місць – 25 %;

– системність у роботі місцевої влади, співпраця місцевих влад – 20 %;

– поліпшення соціальної захищеності населення – 20 %;

– повнота послуг що надаються громаді – 15 %;

– збільшення обсягів надходжень до місцевих бюджетів - 15%;

– зменшення числа звернень про невирішені проблеми місцевими органами влади 15 %;

– покращення демографічної ситуації на відповідній території – 15%;

– виконання планів та програм – 1 5%;

– відповідальність за прийняті рішення, економічна обґрунтованість – 10 %;

– матеріальна мотивація працівників місцевої влади – 5 %;

– рівень злочинності – 5 %.

Отже справжня сутність ефективності на думку більшості респондентів визначається через критерії – рівень задоволеності та довіри громади послугами, що надаються та якістю наданих послуг та якістю життя громади.

Практика свідчить про те, що підвищення якості послуг кардинально змінює уявлення громадськості про державу та органи місцевого самоврядування, спосіб взаємодії службовців із громадськістю, спосіб організації державної служби та місцевого самоврядування. В усьому світі влада все більш зосереджує увагу на сприянні соціальному та економічному розвитку через надання якісних послуг населенню. В Україні ефективність надання послуг громадянам на місцях, саме там, де населення безпосередньо контактує з державним апаратом та з органами місцевого самоврядування, усе ще залишається низькою.

Це є причиною падіння довіри до державних службовців та працівників органів місцевого самоврядування з боку громадськості, що, у свою чергу, підриває авторитет публічної влади взагалі.

Тому орієнтація державної влади та органів місцевого самоврядування на задоволення потреб громадян як споживачів управлінських послуг, про що свідчать проведені соціологічні опитування, стає дуже гострою проблемою, що повинно лягти в основу проведення адміністративної реформи.

Її вирішення відкриє широкі можливості для задоволення життєвих потреб та інтересів територіальних громад і громадян, забезпечить високий рівень якості та структуру споживання матеріальних, соціальних, культурних благ.

ОСОБЛИВОСТІ СТИМУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ

ІННОВАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ

Христенко О.В.

Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка

Як свідчить світовий досвід, прискорений економічний розвиток країни на сучасному етапі стає неможливим без ефективного розвитку інноваційного процесу. Суть інноваційного процесу полягає у створенні, поширенні та використанні нововведення [1, с. 47]. Цей процес складається із декількох етапів, через який проходить повний цикл інновацій.

Специфіка реалізації інноваційного процесу в регіонах України, що спостерігається за останнє десятиріччя, не відповідає стратегічним завданням її розвитку, зберігається відставання розвитку країни в цілому від провідних країн світу, посилюються диспропорції в інноваційному розвитку між регіонами всередині країни [2, с. 55]. Кількість промислових підприємств, які впроваджують інновації, протягом останніх років знаходиться в межах 12–14 % їх загальної кількості, що набагато менше, ніж у провідних інноваційних країнах [3].

Державна підтримка розвитку інноваційного процесу здійснюється шляхом бюджетного фінансування, податкового стимулювання, кредитування тощо. Але якщо на етапах фундаментальних досліджень та розробки інновацій привалюють механізми державної підтримки, то на етапі безпосереднього впровадження переважно діють механізми комерційних потреб. В даний час відбувається зміна напрямку інноваційного процесу від традиційного (наукового впровадження інновацій) до зворотного, коли розробка та впровадження інновацій здійснюється за кошти замовників [4]. Разом із тим, забезпечення реального впливу на розвиток інноваційного процесу покладається на державні, галузеві та регіональні інноваційні програми.

Вирішальну роль у розвитку інноваційного процесу відіграє інноваційна інфраструктура, елементи та складові якої призначені забезпечувати його на всіх етапах. Зокрема, виробничо-технологічна та фінансова підсистеми інноваційної інфраструктури забезпечують підтримку інноваційного процесу головним чином на етапах фундаментальних досліджень і розробок інновацій. На етапі комерційного споживання інновацій на перший план виступає діяльність інформаційно-аналітичних, експертно-консалтингових центрів, технологічних парків, центрів трансферу технологій та багатьох інших складових інноваційної інфраструктури [5].

Розвиток інноваційної інфраструктури (який лежить в основі розвитку інноваційного процесу) відбувається як шляхом вдосконалення вже існуючих її елементів, так і шляхом створення нових складових. Особливої підтримки потребує створення таких визнаних у передових країнах світу елементів інноваційної інфраструктури як венчурні фонди, центри трансферу технологій, регіональні інноваційні кластери, бізнес-інкубатори тощо [5].

На розвиток інноваційного процесу спрямовані такі встановлені законодавством України механізми стимулювання як фінансова підтримка (повне або часткове безвідсоткове кредитування інноваційних проектів; повна або часткова компенсація відсотків, сплачуваних суб’єктами інноваційної діяльності за кредитування інноваційних проектів; надання державних гарантій комерційним банкам; майнове страхування реалізації інноваційних проектів), цільове субсидіювання проектів, митні та податкові пільги тощо [6–8]. Але жоден із цих механізмів в сучасних українських умовах реально не застосовується через припинення чи скасування дії відповідних законодавчих норм.

Для забезпечення такого розвитку інноваційного процесу в Україні, який сприяв би формуванню конкурентоспроможної національної економіки та невідступному зростанню добробуту громадян, необхідно відновити встановлені законодавством та розробити нові реальні механізми стимулювання інноваційної діяльності, спрямованої на реалізацію визначених державою оновлених пріоритетних напрямків інноваційної політики.

Література:

1. Федулова Л.І. Інноваційна економіка: Підручник. – К.: Либідь, 2006. – 480 с.

2. Комеліна О.В. Стратегія трансформації інноваційно-інвестиційного простору України: теорія, методологія і практика: монографія. – Київ: ТОВ „ДКС центр”, 2010. – 486 с.

3. Адамович О. Реалізація інноваційно-інвестиційної моделі розвитку регіону як дієвий механізм обласної програми економічних реформ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.adm-pl.gov.ua/main/news3/detail/888.htm

4. Проект „Стратегії інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.pir.dp.ua/uploads/StrategizInnovRazvitiyaUkr.doc

5. Державна цільова економічна програма „Створення в Україні інноваційної інфраструктури” на 2009–2013 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 14 травня 2008 року за № 447 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

6. Закон України „Про інноваційну діяльність” від 04.07.2002 р. за № 40–IV (із змінами і доповненнями) (із змінами і доповненнями) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

7. Закон України „Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків” від 16.07.1999 р. за № 991–ХIV (із змінами і доповненнями) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

8. Закон України „Про наукову і науково-технічну діяльність” від 13.12.1991р. за № 1977-ХІІ (із змінами і доповненнями) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

МОНЕТАРНІ РЕЖИМИ ТА ЇХ ЕКОНОМІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ

НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ СУСПІЛСТВА

Безугла В. О.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Створення передумов довгострокової стабілізації сфери грошового обігу як необхідної складової стійкого економічного зростання країни на сучасному етапі розвитку суспільства зумовлює необхідність пошуку оновлених механізмів реалізації грошово-кредитної політики.

Питання вибору оптимальної політики в системі грошово-кредитного регулювання і доцільності модернізації того, що вже застосовується, практично ніколи не втрачало актуальності. Світова практика нагромадила значний досвід дієвих механізмів грошово-кредитного регулювання, тому важливим є його врахування при розробці та реалізації національної грошово-кредитної політики. В цьому контексті значної уваги потребує дослідження монетарних режимів, недоліків і переваг їх реалізації в розвинутій економіці та економіці, що намагається трансформуватися в ринок.

Монетарні режими – це система обов’язкових принципів, норм, організаційно-управлінських заходів центрального банку спрямованих на досягнення встановлених монетарних цілей в економіці шляхом використання каналів трансмісійного механізму.

Поширеного використання серед монетарних режимів в сучасних умовах господарювання набули:

1. Таргетування інфляції, яке відбувається в умовах коли монетарна політика центрального банку, спрямована на досягнення кінцевої мети. Вперше таргетування рівня інфляції використала Нова Зеландія в 1990 році. Дещо пізніше цей режим був прийнятий владою Канади, Великобританії, Швеції, Норвегії, Австралії, Чилі, Перу, Ізраїлю, Чехії, Польщі, Угорщини [1–3].

2. Таргетування обмінного курсу і таргетування грошових агрегатів, яке відбувається в умовах проведення монетарної політики, спрямованої на вирішення проміжних цілей. Перехід до режиму плаваючого валютного курсу країни світу здійснювали у різних умовах. Зокрема, є країни, які провели зміну основних засад валютної політики мінімізувавши негативний вплив на економічний розвиток країни. Наприклад, Ізраїль і Польща перейшли від режиму прив’язки до гнучкого валютного курсу у підготовлених умовах за декілька років. Інші ж країни змінювали валютний режим під тиском економічних криз [4–7].

Основою в процесі вибору режимів грошово-кредитної політики є сутнісні характеристики економічних відносин, ступінь їх ринкової зрілості, рівень сталості і передбачуваності існуючих економічних зв’язків між грошово-кредитними інструментами, оперативними, проміжними та кінцевими цілями. Важливою складовою вибору є врахування переваг та недоліків реалізації певних монетарних режимів, які зводяться до наступного (табл. 1).

Таблиця 1 – Монетарні режими, їх переваги та недоліки

Монетарний режим

Переваги

Недоліки

Таргетування інфляції – комплекс заходів, які приймаються державними органами влади для контролю за рівнем інфляції у країні.

– гнучкість та прозорість функціонування ринку державних цінних паперів;

– стабілізація фінансової системи через можливість концентрації на внутрішніх проблемах економіки;

– зміцнення валютного курсу та зниження цін на імпортні товари.

– практично не приділяє увагу динаміці інших цільових параметрів, а саме: рівень зайнятості, темпи зростання ВВП;

– наявність значного часового періоду між діями центрального банку і змінами темпів зростання цін.

Таргетування обмінного курсу – передбачає прив’язування центральним банком курсу національної валюти до твердої іноземної валюти країни, в якій показник інфляції низький

– в умовах відкритої економіки обмінний курс є головним фактором впливу на формування рівня цін, регулювання притоку товарів та капіталів;

– обмежує можливості організації спекулятивної атаки на національну валюту;

– підвищує рівень довіри господарюючих суб’єктів до національної валюти і обмежує інфляційні очікування споживачів.

– курсова політика центрального банку підпорядковує загальні засади монетарної політики і обмежує її гнучкість;

– за відсутності необхідної пропозиції валюти виникає потреба в використанні золотовалютних резервів держави;

– в умовах значних темпів інфляції зростання курсу національної валюти призводить до зниження конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників;

– подальша лібералізація валютного курсу підвищує чутливість національної валюти до міжнародних спекуляцій.

Таргетування грошових агрегатів – ринковий контроль над рівнем товарних цін шляхом регулювання емісії грошей певними цільовими грошовими агрегатам

– можливість досягнення сталих темпів приросту грошової маси шляхом створення умов вільного проходження монетарних сигналів через систему трьох каналів трансмісійного механізму;

– узгодження напрямів грошово-кредитної політики у відповідність з внутрішніми потребами.

– динаміка фінансових інновацій і неможливість чіткого контролю за грошовою масою в умовах непередбачуваної зміни попиту на гроші;

– значні витрати, пов’язані зі зниженням економічної активності зростанням відсоткових ставок.

Звичайно, відпрацювання будь-яких універсальних правил вибору монетарних режимів є досить проблематичним, оскільки макроекономічна ситуація як в масштабах світової економіки, так і в національній економіці, схильна до істотних змін. Проте, враховуючи світовий досвід, слід акцентувати увагу на необхідності координації горизонтальних і вертикальних зв’язків органів управління та суб’єктів ринкових відносин в процесі цілеполягання, що дозволить розпочати формування стійких і передбачуваних взаємовідносин між макроекономічними параметрами, суб’єктами та об’єктами грошово-кредитної політики.

Література:

1. Міщенко В. Методологічні та методичні проблеми запровадження таргетування інфляції // Вісник НБУ. – 2006. – № 5. – С. 40–45.

2. Петрик О. Цілі та основні режими сучасної монетарної політики // Вісник НБУ. – 2006. – № 6. – С. 6–13.

3. Гриценко А., Кричевська Т. Монетарна стратегія: шлях до ефективної грошово-кредитної політики // Вісник НБУ. – 2006. – № 7. – С. 8–22.

4. Авдокушин Е. Выбор параметров паритетного курса и золото-валютных резервов // Вопросы экономики. – 2004. – № 11. – /rus/archive.files/n11_2004.html#an4.

5. Агустин Карстенс, Луис И. Хакоме. Каким образом центральным банкам Латинской Америки удалось пережить гиперинфляцию и стать блюстителями стабильности цен // Финансы и развитие. – 2005. – № 12. – С. 26–29.

6. Береславская Е. Долларизация в Украине как следствие инфляции и высокой девальвации национальной валюты // Финансовые риски. – 2006. – №1 (142). – С. 19–20. – http://www.Bank of Latvia http://www.bank.lv

7. Гелухов Н.М., Пелех А.І. Сучасні тенденції розвитку грошово-кредитної політики України // Економічний Вісник Донбасу. – 2008. – № 1. – С. 41–45.

Стратегічна стійкість машинобудівних підприємств

та її забезпечення в умовах сталого розвитку

Маслак О .І.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Соціально-економічний розвиток України характеризується загостренням кризових явищ в усіх сферах суспільно-політичного життя країни, які чинять деструктивний вплив на стійкий розвиток підприємств. Вітчизняні підприємства провадять діяльність в умовах посилення нестабільності зовнішнього середовища, що зумовлено непослідовністю реалізації зовнішньої та внутрішньої економічної політики з боку держави; недостатньою результативністю вітчизняного сектору наукових досліджень і розробок; відсутністю ефективних економічних стимулів до оновлення суб'єктами господарювання основних фондів та здійснення інвестицій у розвиток стратегічного потенціалу; низькою ефективністю прийняття управлінських рішень щодо забезпечення стійкого розвитку підприємств у довгостроковій перспективі.

Зростання соціально-економічної та політичної невизначеності в країні значною мірою обумовлює перманентний прояв різноманітних викликів та загроз, непрогнозований та збурювальний вплив яких на діяльність підприємств негативно позначається на показниках ефективності їхньої діяльності та призводить до зростання ризикованості здійснення господарських операцій. Відповідно актуалізується потреба забезпечення стратегічної стійкості підприємств як найважливішого фактора перспективного розвитку підприємства в умовах посилення впливу зовнішнього середовища. Стратегічна стійкість підприємства передбачає здатність підприємства досягати місії та поставлених стратегічних цілей за постійного дестабілізуючого впливу факторів зовнішнього та внутрішнього середовищ, зберігаючи свою цілісність і гармонійний розвиток. Забезпечення стратегічної стійкості підприємства передбачає збалансованість та стійкість всіх підсистем підприємства – виробничої, фінансової, маркетингової, кадрової, інвестиційної, управлінської.

Стратегічна стійкість підприємства представляє собою інструмент стратегічного управління, за допомогою якого здійснюється вибір відповідних стратегій залежно від рівня нестабільності ринкового середовища для забезпечення довгострокового успіху підприємства на ринку. При цьому управління забезпеченням стратегічної стійкості машинобудівного підприємства спрямовано на розвиток здатності системи пристосовуватися до умов, що змінюються в контексті загальної стратегії.

Дослідження стратегічної стійкості є важливою передумовою забезпечення ефективності функціонування підприємством. Рівень досягнення стратегічних цілей, як можливість забезпечення стійкості, повинен оцінюватися за критеріями, представленими складними інтегральними показниками. Стратегічна стійкість є відображенням можливостей підприємства за рахунок взаємної оптимізації внутрішньої структури та зовнішніх зв’язків створювати, розвивати та зберігати тривалий час конкурентні переваги на ринку в умовах прискореного науково-технічного та технологічного прогресу з метою забезпечення успішного розвитку.

З метою більш точної оцінки стратегічної стійкості машинобудівних підприємств було б доцільним розраховувати інтегральний показник рівня ризику її втрати та визначення впливу ризику на узагальнюючий показник стратегічної стійкості. Переваги даної методики стратегічної стійкості обумовлені тим, що вона дозволяє проводити таку оцінку комплексно, об’єднувати багато різних за економічним змістом та вагомістю одиниць виміру факторів, виявити проблемні сфери виробничо-господарської діяльності підприємств.

Застосування методики оцінки стратегічної стійкості на основі ретроспективної компоненти дає змогу уникнути нормування коефіцієнтів та об’єктивно визначити рівень стратегічної стійкості. Так, рівень ретроспективної компоненти на ПАТ «Кредмаш» протягом 2005-2011 рр. виявив нестійкий рівень у 2006 і 2009 рр., що пов’язано з відсутністю у підприємства механізму попередження та нейтралізації впливу нестабільного зовнішнього середовища.

Для забезпечення стратегічної стійкості підприємства в умовах коливань ринкової кон’юнктури, на наш погляд, необхідно використовувати матрицю «стратегічна стійкість машинобудівного підприємства – нестабільне ринкового середовища», яка передбачає певні заходи щодо поведінки підприємства в умовах сталого розвитку.

Процес забезпечення стратегічної стійкості підприємства характеризується довгостроковістю та інноваційною спрямованістю. З огляду на це ефективність реалізації заходів щодо забезпечення стратегічної стійкості підприємства вимагає чіткої регламентації дій щодо формування дієвої фінансової, виробничої, кадрової, маркетингової, інвестиційної та управлінської підсистем стійкості.

Отже, оцінка стратегічної стійкості та її забезпечення є важливим етапом для будь-якого підприємства, особливо в умовах прояву кризових явищ. У світлі останніх подій стратегічна стійкість розглядається не лише як набір певних характеристик діяльності суб’єкта господарювання, але й як умова його виживання.

ІДЕНТИФІКАЦІЯ СТАНУ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ У КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ

Гришко Н. Є.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Кінцевий економічний результат щодо забезпечення сталого розвитку регіонів визначається безперервним загальним внеском окремих засад безпечного функціонування у діяльність підприємств та у обсяги одержуваного ними прибутку; при цьому окремі елементи управління діяльністю підприємства, органічно переплітаючись, доповнюючи та замінюючи один одного, утворюють дискретно-безперервний потік, миттєвим зрізом якого (статичною характеристикою в кожний момент часу t) є економічна безпека підприємства – стан його виробничо-економічної системи (ВЕС), котрий можна характеризувати збалансованістю і стійкістю до негативного впливу будь-яких загроз зовнішнього та внутрішнього середовища, її здатність забезпечувати на основі реалізації власних економічних інтересів свій сталий і ефективний розвиток.

Таке розуміння економічної безпеки не суперечить існуючим інваріантам даного визначення, тому що виходить із прийняття визначного впливу зовнішніх та внутрішніх загроз на діяльність підприємства та необхідності врахування інтересів контрагентів при реалізації власного ефективного розвитку. Даний підхід до трактування економічної безпеки підприємства дозволяє вирішувати основні завдання, що передбачає процес її забезпечення:

– визначення та прогнозування негативних чинників та загроз, що мають вплив на стан економічної безпеки підприємства;

– підтримку ефективного функціонування промислового об’єкта в умовах мінливості внутрішнього та зовнішнього середовища;

– оптимальний розподіл та раціональне використання наявних ресурсів;

– реалізацію функцій системи економічної безпеки відповідно до стратегічних орієнтирів розвитку підприємства, місії та основних цілей діяльності.

З’ясовано, що ключовими елементами процедури комплексної ідентифікації стану економічної безпеки, а також інструментів активізації процесів її формування та забезпечення є: 1) критерії економічної безпеки – реальні статистичні показники, за якими здійснюється оцінка стану економіки країни з точки зору забезпечення її сталого розвитку; 2) індикатори економічної безпеки – реальні статистичні показники розвитку економіки країни, які найбільш повно характеризують явища та тенденції в економічній сфері; 3) оптимальні значення індикаторів - інтервал величин, у межах яких створюються найбільш сприятливі умови для відтворюваних процесів в економіці; 4) порогові значення індикаторів – кількісні величини, порушення яких викликає несприятливі тенденції в економіці; 5) граничні значення індикаторів – кількісні величини, порушення яких викликає загрозливі процеси в економіці; 6) складові економічної безпеки: макроекономічна, фінансова, зовнішньоекономічна, інвестиційна, інноваційна (науково-технологічна), енергетична, виробнича, демографічна, соціальна та продовольча безпека [1].

Численні публікації підтверджують доцільність вибору прибутку у якості індикатора при статистичному аналізі стану економічної безпеки сукупності промислових об’єктів. Так, В.П. Пономарьовим обґрунтовано використання прибутку підприємства як підстави, передумови для висновку про економічну безпеку підприємства. Підґрунтям для подібного ствердження є той факт, що наявність чистого прибутку вже свідчить про позитивні результати експлуатації активів підприємства і можливості їхнього простого відтворення [2].

Аналіз даних рис. 1 дозволяє констатувати, що незважаючи на певні тенденції стабілізації показника збитковості підприємств та появу позитивної динаміки протягом 2003-2007 рр., частка збиткових підприємств залишається у межах 35–49 %. Зокрема, у 2009 році кількість збиткових підприємств зросла на 10,5 відсоткових пунктів і досягла рекордного за останній час рівня – 49,5 %, що свідчить про необхідність формування дієвого механізму управління економічною безпекою підприємств.

Забезпечення економічної безпеки підприємства передбачає виділення, оцінку та аналіз чинників, що загрожують кожній із її функціональних складових та формування комплексу дій, які складають систему превентивного управління її рівнем. Категорійний апарат, що сформовано дослідниками проблем економічної безпеки об’єктів різних рівнів ієрархії, виокремлює дефініції «загрози», «погрози», «ризики».

Рисунок 1 – Динаміка збитковості підприємств (сформовано за: [3])

Так досить вдалим є визначення М.І. Камлика [4, с. 27], який пропонує під загрозами економічній безпеці підприємства розуміти наявність таких потенційних або реальних умов, факторів чи дій фізичних і юридичних осіб, що порушують нормальний фінансово-економічний стан суб’єкта підприємницької діяльності і здатні заподіяти великої шкоди аж до припинення його діяльності.

Таким чином, внутрішні загрози економічній безпеці виникають безпосередньо у сфері господарської діяльності підприємства і пов’язані, у першу чергу, із недоліками його внутрішнього економічного механізму управління і, отже, можуть бути вчасно виявлені та локалізовані, причому рівень їх впливу на результати діяльності залежить від дій керівництва. Крім цього, у сучасних умовах, які є надзвичайно динамічними, суттєвим чинником, що впливає на ефективне функціонування ВЕС, є фактор випадковості. Ця випадковість походить, в основному, із зовнішнього середовища: по-перше, зі споживчих ринків, на яких реалізується продукція підприємства (взаємовідносини із споживачами, дилерами та іншими збутовими посередниками, дії конкурентів); по-друге – з боку ринків сировини, капіталу (взаємовідносини із постачальниками сировини, матеріалів та комплектуючих, фінансово-кредитними установами); а також – з боку держави (непередбачені зміни у законодавстві, податковій та інвестиційній політиці).

Література:

1. Шкарлет С.М. Економічна безпека підприємства: інноваційний аспект: Монографія. – К.: Книжкове вид-во НАУ, 2007. – 432 с.

2. Пономарьов В.П. Формування механізму забезпечення економічної безпеки підприємства: Дис... канд. екон. наук: 08.06.01- Економіка підприємства і організація виробництва. – Луганськ, 2000.

3. Основні показники розвитку промисловості – Державний комітет статистики України. – http://www.ukrstat.gov.ua/.

4. Камлик М.І. Економічна безпека підприємницької діяльності. Економіко-правовий аспект: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2005. – 432 с.

ФОРМУВАННЯ МЕХАНІЗМУ ОЦІНЮВАННЯ ВИРОБНИЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПРОМИСЛОВОГО ПІДПРИЄМСТВА В УМОВАХ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Квятковська Л. А.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Формування та розвиток виробничого потенціалу як складової економічного потенціалу відбувається під впливом об’єктивних факторів кожної окремої країни: обсяг території, структура населення, розвиток державних інститутів, природні ресурси, національні особливості. Ці фактори є довгостроковими векторами розвитку виробничого потенціалу та основою його конкурентоспроможності. Глобалізація світових економічних процесів призводить до зростання ролі та різноманітності виробничих структур внаслідок переходу до інвестиційно-інноваційної моделі розвитку виробничого потенціалу.

Виробничий потенціал промислового підприємства є складною системою, внаслідок чого виникають складнощі формування відповідного категорійного механізму, оскільки наявні економічні дослідження в основному розглядають окремі елементи потенціалу (фонди, трудові, інформаційні, фінансові ресурси), не формуючи при цьому парадигми розвитку та проблем управління ним на рівні галузі та підприємства.

Результатом реалізації організаційно-економічного механізму управління стратегією сталого розвитку машинобудівного підприємства є зміна характеристик його окремих елементів і підсистем. Чим істотніше реакція на зовнішні зміни, тим більша кількість підсистем буде схильна до коректування. Найважливішими вимогами до формування системи управління стратегією сталого розвитку на промислових підприємствах є комплексність і системність, які повинні забезпечувати, по-перше, несуперечність процесів розвитку, по-друге, скоординованість дій всіх учасників, по-третє, адекватність отриманих результатів новим умовам функціонування підприємства. Модель сталого економічного росту підприємства в найпростішому її варіанті виражена формулою [1]:

, (1)

де ∆ОТП – можливий темп приросту обсягу виробництва (реалізації) товарної продукції, що не порушує фінансову рівновагу підприємства, виражена десятковим дробом;

ЧП – сума чистого прибутку підприємства;

ККП – коефіцієнт капіталізації чистого прибутку, виражений десятковим дробом;

А – вартість активів підприємства;

КОа – коефіцієнт оборотності активів;

ОТП – обсяг виробництва (реалізації) товарної продукції;

СК – сума власного капіталу підприємства.

Стійкість виробничого потенціалу можна визначити як забезпечення його рентабельної виробничо-комерційної діяльності за рахунок підвищення ефективності використання виробничих ресурсів і управління підприємством, стійкого фінансового стану за рахунок поліпшення структури активів, а також стабільного розвитку потужності підприємства і соціального розвитку колективу при самофінансуванні в умовах динамічного зовнішнього середовищ.

Елементна структура потенціалу сучасних підприємств формується приблизно на 60 % за рахунок основних фондів, на 25 % – персоналу, на 15 % – інформації, фондів обігу та оборотних фондів. Ці розрахунки базуються на статистичних даних, такі дані уможливлюють констатацію ресурсної природи потенціалу сучасних підприємств, який формується на екстенсивній основі [2]. Головна складність оцінки виробничого потенціалу підприємства полягає у необхідності дослідження та оцінки всіх компонентів у взаємозв'язку та динаміці. Процес оцінки має відбуватися у певній послідовності і потребує чіткої організації, оскільки оцінка, загалом, – це процес визначення та аналізу якісних та кількісних характеристик об’єкта оцінки.

Виходячи з мети дослідження, сучасні економічні розробки дозволяють виділити три підходи до оцінки виробничого потенціалу машинобудівного підприємства: прогностичний, діагностичний і міжгосподарський порівняльний.

Прогностичний підхід припускає формування концептуальної моделі виробничого потенціалу підприємства, яка включає поелементні моделі науково-інформаційної, матеріально-технічної, кадрової і фінансової складових. Для оцінки стану необхідно зіставити концептуальну модель з фактичним станом аналізованого об'єкта, рухаючись від фактичного стану до концептуальної моделі [3], що дозволяє виявити недовикористані можливості і причини, що характеризують різницю між бажаним і фактичним станом виробничого потенціалу.

Діагностичний підхід, як правило, є першою стадією розробки проектів удосконалення управління виробничим потенціалом. При діагностичному підході якісній оцінці сприяють такі умови [4]:

  • інформація про значення діагностичних параметрів потенціалу повинна бути достовірною;

  • необхідно знати взаємозв'язок діагностичних параметрів з метою оцінки стану всього об'єкта.

Основна межа діагностичного підходу до оцінки виробничого потенціалу машинобудівного підприємства – виявлення зв’язку «причина – наслідок» і «часткове – ціле». При цьому важливо показати не тільки наявність зв'язків між складовими потенціалу і параметрами, що характеризують їх, але і визначити їх цілеспрямованість і щільність.

Міжгосподарський порівняльний підхід має велике значення при оцінці виробничого потенціалу на порівнюваних підприємствах. Для правильного порівняння необхідно досягти зіставності показників. Розвиток виробничого потенціалу діяльності має бути органічно пов'язаним з ресурсозбереженням і сприяти суттєвому зменшенню витрат матеріалів на одиницю продукції.

Кінцевим розрахунком повинно стати визначення інтегрального впливу певної сукупності нововведень на виробничий потенціал підприємства. Оскільки основним критерієм ефективності функціонування підприємства є досягнення максимального (або заданого) кінцевого результату діяльності при оптимальному використанні виробничих і фінансових ресурсів, то, відповідно, основне завдання формування механізму оцінювання виробничого потенціалу промислового полягає передусім у раціональному розподілі названих ресурсів із метою досягнення найвищих показників.

Література:

1. Бланк И.А. Управление активами / И.А. Бланк. – К.: Ника-Центр, 2000. – 720 с.

2. Особенности оценки производственного и финансового потенциала промышленных предприятий / П.А. Фомин, М.К. Старовойтов. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: /

3. Ильяшенко С.Н. Составляющие экономической безопасности предприятия и подходы к ее оценке // Актуальные проблемы экономики. – 2003. – № 3. – С. 12–19.

4. Діагностика стану підприємства: теорія і практика: монографія / За заг. ред. А.Е. Воронкової. – Харків: ІНЖЕК, 2006. – 448 с.

АНАЛИЗ И ОЦЕНКА ЭФФЕКТИВНОСТИ СТРУКТУРЫ КАПИТАЛА

ПРОМЫШЛЕННОГО ПРЕДПРИЯТИЯ (НА ПРИМЕРЕ ОАО ХК ";АвтоКрАЗ";)

Багно А. С., Лактионов Ю. Г.

Кременчугский национальный университет имени Михаила Остроградского

Структура капитала – это важный стратегический параметр компании. С одной стороны, чрезмерно низкая доля заемного капитала фактически означает недоиспользование потенциально более дешевого, чем собственный капитал, источника финансирования. Такая структура означает, что у компании складываются более высокие затраты на капитал, и создает для нее завышенные требования к доходности будущих инвестиций.

С другой стороны, структура капитала, перегруженная заемными средствами, также предъявляет слишком высокие требования к доходности капитала, поскольку повышается вероятность неплатежа, и растут риски для инвестора. На практике под структурой капитала понимают соотношение между всеми собственными и заемными источниками средств, т.е. его финансовую структуру.

Вопрос капитала всегда интересовал достаточно широкий круг научных работников. Они рассматривали вопросы дохода от капитала, влияние разных факторов на стоимость капитала, вопросы механизма распределения вновь созданного продукта между факторами производства (определение части продукта, который приходится на каждый отдельный фактор производства), спроса на капитал и его предложения. Однако важное теоретическое и практическое значение имеют также вопросы определения состава капитала авансируемого во все виды деятельности, обоснования стоимостной оценки его элементов, исследования влияния структуры капитала на финансово-имущественное состояние предприятия, определение эффективности его использования, т.е. на первый план выступают вопросы функционирования капитала на уровне отдельного предприятия.

Обоснованное определение состава и размера капитала является крайне необходимым для объективной оценки уровня эффективности производства, а также выявления реального соотношения, между собственным и заемным капиталом с тем, чтобы не перейти тот предел, за которым последующее привлечение кредитных ресурсов может нести в себе угрозу нормальному функционированию предприятия. Кроме того, анализ структуры капитала позволяет установить направления оптимизации величины его составных элементов с целью более рационального их использования.

У холдинговой компании увеличивается доля заемного капитала в первую очередь за счет увеличения текущих (с 36,94 % в структуре капитала 2006 года до 43,92 % в 2010 году) и долгосрочных обязательств (с 2,19 % в структуре капитала 2006 года до 12,28 % в 2010 году), что свидетельствует о снижении финансовой устойчивости и стабильности компании.

На рис.1 приведена динамика показателей структуры капитала ОАО ХК ";АвтоКрАЗ"; за 2006 - 2010 года. Как видно из рис. 1 начиная с 2007 года идет значительное превышение доли заемного капитала над частью собственного, что свидетельствует о финансовой неустойчивости холдинговой компании. Если сравнить показатели структуры капитала по промышленности Украины то ухудшение финансовой устойчивости наблюдается по всей промышленности страны, но с меньшими темпами. Подход к оценке эффективности структуры капитала должен базироваться на выделении соответствующих критериев эффективности структуры источников финансирования, которые являются обеспечением финансовой стойкости и роста рентабельности субъекта ведения хозяйства в современных условиях.

Целью привлечения финансовых ресурсов всегда является рост прибыли на единицу вложенного владельцами в деятельность предприятия капитала. Кроме того, соотношение между собственным и заемным капиталом, непосредственно предоставляет информацию об уровне финансовой стойкости и стабильности предприятия.

Рисунок 1 – Динамика показателей структуры капитала ОАО ХК ";АвтоКрАЗ";

и по промышленности Украины в общем

Оптимальная структура капитала – это такая структура капитала, при которой уменьшается стоимость капитала фирмы, но в то же время увеличивается стоимость самой компании.

Лучше всего эффективность использования капитала характеризует его рентабельность. На рис. 2. приведена динамика показателя рентабельности собственного капитала ОАО ХК ";АвтоКрАЗ"; за 2006–2010 года.

Рисунок 2 – Динамика показателя рентабельности собственного капитала ОАО ХК ";АвтоКрАЗ"; за 2006–2010 года

Из рис. 2 видно, что коэффициент рентабельности холдинговой компании, начиная с 2008 года стремительно снижается, что свидетельствует о снижении финансовой устойчивости холдинговой компании.

При исследовании структуры капитала ОАО ХК ";АвтоКрАЗ"; были выделены показатели, на основе которых можно оценить структуру капитала для конкретного предприятия – это показатели финансовой стойкости (коэффициент автономии; коэффициент соотношения заемных и собственных средств; коэффициент маневренности собственных средств; коэффициент концентрации заемного капитала) и показатель рентабельности собственного капитала.

Рентабельность собственного капитала является главным показателем эффективности функционирования предприятия. Важнейшая задача финансового менеджмента - увеличение суммы собственного капитала и повышения уровня его доходности.

Литература:

  1. Державна установа ";Агентство з розвитку інфраструктури фондового ринку України";. http://smida.gov.ua

  2. Официальный сайт государственного комитета статистики Украины. http://ukrstat.gov.ua

ПРИРОДА ТА УРОКИ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ 2007-2009 РР.

Касич А. О.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Відголоски економічної кризи 2007–2009 рр. ще відчуваються, а експерти вже наголошують на можливості виникнення другої хвилі. Саме тому, дослідження природи виникнення та наслідків економічних криз набувають ще більшої актуальності в сучасних умовах.

Прогноз економічних криз дає можливість мінімізувати їх вплив на господарську сферу. Дослідивши основні фактори, що визначають циклічність економіки та впливаючи на них, можна мати змогу отримувати бажаний результат – забезпечити стабільність економічної динаміки

Правильне розуміння причин кризи є запорукою реалізації правильних заходів щодо її подолання. Перерахуємо основні з них за результатами дослідження останньої кризи:

1) активізація масштабного кредитування. Світова економіка, яка звикла жити в кредит, зіткнулась з проблемою невиконання контрагентами своїх зобов’язань та зумовила майже катастрофічну ситуацію на глобальних фінансових ринках. Крах іпотечного кредитування в США поширився на всі фінансові ринки та продемонстрував крихкість глобального фінансового сектора. Застосування складних фінансових інструментів замість того, щоб знижувати ризик, слугують каналом розповсюдження впливу ризикованих інвестицій на країни та ринки.

2) Нестабільність світової та національних фінансових систем. Інтеграція фінансових ринків, яка відбувалась у світі, зумовила швидке розповсюдження негативних тенденцій на економіку інших країн. Дуже швидко фінансові потрясіння почали впливати на реальну економіку.

3) Розбалансування механізму функціонування фондового ринку. Співвідношення попиту та пропозиції на фондових ринках протягом тривалого періоду часу сприяло відриву ринкової ціни фінансових інструментів від реальної вартості активів, які стоять за ними. Крім того на західних ринках дуже швидко зросла роль «похідних» фінансових інструментів (деривативів).

4) Існування значних боргів. Масштаби боргових зобов’язань та загрози їх обслуговування посилюють кризові явища.

5) Неконтрольоване зростання цін на такі види продукції, як нафта та продовольство, яке стало основним чинником росту виробничих витрат та в цілому інфляції. Протягом останніх років відбувається наростання продовольчої кризи у світі. За оцінками експертів МВФ, ціни на продовольство зросли на 60%, а за даними Світового Банку – на 80%. Причиною достатньо стрімкого зростання цін на продовольство стало порушення пропозиції основних сільського господарських культур, яке пов’язане із стимулюванням шляхом застосування субсидій виробництва біопалива. Бум цін на нафту був зумовлений співвідношенням стійкого глобального зростання, дефіциту незадіяних виробничих потужностей та низького рівня запасів енергетичних ресурсів.

Наслідками вказаних негативних та неконтрольованих процесів у глобальній економіці стали наступні:

– глобальна рецесія, яка торкнулася всіх країн, проте найбільшою мірою постраждали країни, які розвиваються;

– безробіття – скорочення кількості робочих годин та росту безробіття зумовить збільшення нерівності в розподілі доходів та зростання частки людей в зоні ризику бідності;

– інфляція знову набула статусу глобальної проблеми;

– дефіцит платіжного балансу;

– нестабільність валютного курсу дає можливість покращити стан платіжного балансу та штучно підвищити конкурентоспроможність вітчизняної продукції;

– виникнення вторинних ефектів сповільнення росту в розвинених країнах на темпи росту в країнах, які розвиваються.

Узагальнюючи вище викладений матеріал можна констатувати наступні ознаки системних проблем сучасної світогосподарської організації: механізм ринкової економіки не є ефективним інструментом попередження «збоїв» у глобальній економіці; дуже сильно підірвано довіру до глобальних фінансових установ та ринків; сформувалась невідповідність виробничих потужностей з випуску продукції та реального попиту на неї за рахунок кредитованого надспоживання; розбалансованою виявилась структура господарства багатьох країн за рахунок розвитку віртуальних секторів; відбувається крах моделі «пустих» грошей; відсутні нові підходи щодо розвитку інституціональної основи глобальної економіки. Усе це дає можливість стверджувати, що криза 2007–2009 років це не скільки рецесія, це початок повної перебудови глобального економічного устрою.

Фінансова криза підкреслила потребу в розробці політики, яка б відповідала на її виклики. Вона показала неадекватність систем моніторингу її ознак на ранніх стадіях. На глобальному рівні виникло розуміння необхідності запровадження глобальних інституцій та механізмів, які повинні використовуватись всіма країнами для запобігання кризі. Майбутня фінансова архітектура повинна бути спрямована на узгодження та співробітництво між регуляторами з різних країн щодо запровадження інструментів нагляду (контролю) за економічними та фінансовими процесами. Інструменти регулювання повинні бути пристосовані і для кризи, і до періоду стабільності.

Світовий досвід застосування інструментів мінімізації наслідків глобальної економічної кризи дає наступні основні механізми.

1. Грошово-кредитна політика є першою лінією оборони у випадках сповільнення темпів економічного розвитку. Оскільки фінансові кризи породжують серйозні наслідки для реальної економіки, державні органи фактично в усіх країнах змушені рятувати перш за все фінансовий сектор. Багато хто з експертів констатують, що проблеми глобальної розбалансованості необхідно розв’язувати за рахунок здійснення скоординованих міжнародних дій.

2. Використання податково-бюджетних стимулів для стимулювання економічного росту. Бюджетні стимули є дієвими інструментами, оскільки адресне зниження податків може суттєво підвищити активність окремих секторів. У розвинених країнах податково-бюджетна політика традиційно є антициклічною та передбачає зниження податкового тиску на економіку в період сповільнення економічної динаміки. Безпрецедентне скорочення обсягів виробництва та збереження невизначеності зумовлює необхідність застосування широкого спектру бюджетно-податкових стимулів. Серед них можна назвати: надання фінансової допомоги секторам, які найбільшою мірою постраждали від кризи (фінансовий сектор, будівництво); трансфери домашнім господарствам з низьким рівнем доходів (допомога з безробіття, збільшення податкових пільг для працівників із низькими доходами); зниження податків на доходи фізичних осіб та податків з продажу. Однак далеко не всі країни мають можливості для їх застосування.

3. Недопущення зниження норм споживання товарів і послуг. Стабілізація світової економіки значною мірою залежить від того, на скільки швидко вдасться країнам розширити внутрішній попит.

4. Структурні реформи. Позитивну динаміку попередніх років слід було використати для проведення активних структурних реформ для того, щоб забезпечити збереження існуючих темпів росту в подальшому. Однак не всі країни зуміли провести необхідні реформи, крім того в багатьох були накопичені внутрішні дисбаланси, що ставить під загрозу стабільність темпів розвитку в подальшому. За таких умов структурні реформи слід розглядати як невід’ємну умову забезпечення плавного переходу від високої динаміки до періоду сповільнення.

Якість аудиторських послуг як індикатор сталого розвитку аудиторської діяльності

Гноєва І. М.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Надання аудиторських послуг в сучасних умовах потребує підтвердження їх високої якості для зміцнення позицій аудиту на внутрішньому і зовнішньому ринках, зростання конкурентоспроможності. Що є на сьогоднішній день актуальним.

Суттєвий внесок у вивчення проблем аудиту, контролю його якості зробили зарубіжні та вітчизняні вчені, а саме: Р.Адамс, Е. Аренс, Ф.Ф. Бутинець, Н.І. Дорош, О.А. Петрик, О. Ю. Редько, В.С. Рудницький. Метою дослідженняє організація контролю якості аудиторських послуг.

На сьогодні ринок аудиторських послуг вже пройшов етап свого становлення і можна стверджувати про створене конкурентне середовище у цьому спектрі економіки. Головним критерієм конкурентоспроможності аудиторської фірми є якісне надання послуг, використання гнучкої цінової політики, вихід вітчизняного аудиту на міжнародний рівень.

Прагнення українських компаній забезпечити собі міжнародний імідж потребує узгодження основних характеристик своєї діяльності з міжнародно-визначними принципами аудиту, а відтак, вони змушені залучати аудиторів для надання високоякісних аудиторських послуг. В якості послуг зацікавлені безпосередньо і аудиторські організації, оскільки «ділова репутація», «ім’я аудитора» у сфері аудиторської діяльності є одним з критеріїв, яким керується замовник аудиторських послуг при укладанні договору. Аудитори як незалежні експерти сприяють формуванню довіри до суб’єктів господарювання, що потребує наявності у них високої ділової репутації, щоб їхній думці могли довіряти на внутрішньому і на зовнішньому ринку.

Питання підвищення якості аудиторських послуг і можливості його контролю розглядаються як на державному рівні, так і на рівні професійних об’єднань. Аудиторською палатою України оприлюднені стандарти та положення, порівняно з якими оцінюються політика і процедури контролю якості аудиторських фірм.

Відповідно до оновленої редакції Закону України «Про аудиторську діяльність» від 07.07.2011 р. зазначено що,заборонено проведення аудиту, якщо розмір винагороди за надання аудиторських послуг не враховує необхідного для якісного виконання таких послуг часу, належних навичок, знань, професійної кваліфікації та ступінь відповідальності аудитора [1], проте нічого не вказано про репутацію, порядність як гарантію довіри до аудиторської фірми чи самого аудитора.

Слід зазначити, що рішенням Аудиторської палати України від 26.05.2011 р. № 231/12 р. затверджено «Положення про зовнішні перевірки систем якості аудиторських послуг» яке діє із 1.09.2011 року і основною метою якого є проведення зовнішніх перевірок системи контролю якості аудиторських послуг та обов'язковими для всіх суб'єктів аудиторської діяльності в Україні.

Положенням з національної практики контролю якості аудиторських послуг 1 «Організація аудиторськими фірмами та аудиторами системи контролю якості аудиторських послуг» від 27.09.2007 № 182/4 зазначено, що аудиторські фірми та аудитори, які займаються аудиторською діяльністю індивідуально як фізичні особи - підприємці, зобов'язані розробити політику та процедури контролю якості аудиторських послуг та отримати підтвердження Аудиторської палати відповідності системи контролю якості аудиторських послуг.

Отже, можемо зазначити, що дані нормативні документи мають єдиний методичний та організаційний підхід як до побудови системи контролю якості аудиторської фірми (аудитора), так і для зовнішнього контролю з боку АПУ.

У Міжнародному стандарті аудиту 220 «Контроль якості під час аудиту історичної фінансової інформації» надаються рекомендацій щодо відповідальності персоналу фірми щодо процедур контролю якості під час аудиту історичної фінансової інформації в тому числі аудиту фінансової звітності.

У Міжнародному стандарті контролю якості № 1 «Контроль якості для фірм, що виконують аудит та огляд історичної фінансової інформації, а також інші завдання з надання впевненості, та надають супутні послуги» зазначені рекомендації щодо відповідальності фірми стосовно її системи контролю якості для аудиту та огляду історичної фінансової інформації, а також інші завдання з надання впевненості та надання супутніх послуг.

Отже, в обох стандартах об’єктом управління є внутрішньо – фірмовий контроль якості, який має передбачати такий розподіл функцій, обов’язків та сфер діяльності аудиторського персоналу, який би дозволив досягнути найвищої якості при наданні послуг.

Із метою встановлення єдиних для України вимог, Аудиторська палата України своїм рішенням від 31.03.2011 р. № 229/7 затвердила застосування в якості національних стандартів аудиту Міжнародні стандарти контролю якості, аудиту, огляду, іншого надання впевненості та супутніх послуг.

Контроль за якістю надання професійних послуг аудиторськими фірмами (аудиторами) повинна здійснюватися на зовнішньому і внутрішньому рівні. Зовнішній контроль якості аудиту здійснюють з боку відповідних комісій при Аудиторській палаті України, Спілці аудиторів України. Внутрішній контроль передбачає: контроль основним аудитором роботи своїх асистентів, контроль роботи аудитора з боку адміністрації, контроль адміністрацією фірми кваліфікаційного рівня персоналу та дотримання ним етичних норм [2].

Отже, для нормального функціонування ринку аудиторських послуг повинна бути створена система забезпечення якості, яка розглядається як реалізація сукупності елементів регулювання аудиторської діяльності: система аудиторських стандартів, зовнішнього та внутрішнього контролю якості, сертифікації і підвищення кваліфікації аудиторів, дозволу на зайняття діяльністю, нормативно – правового регулювання.

Існуюча система контролю якості аудиторських послуг знаходиться у процесі становлення, що не виключає подальших змін в бік посилення економічної відповідальності аудиторів. В першу чергу необхідно чітко визначити предмет якості аудиторських послуг, так як система контролю якості побудована таким чином, що при здійсненні перевірки вся увага звернена на документальне оформлення процесу аудиту і його відповідності стандартам, а не результату аудиту. Слідуючим кроком надати точне визначення якості аудиторських послуг в нормативних документах, а також потребує вдосконаленню методика і організація перевірок контролю якості з врахуванням думки замовника (клієнта).

Література:

  1. Закон України «Про аудиторську діяльність» №3125 – ХII від 22 квітня 1993 року. [Електронний ресурс] // Офіційний сайт АПУ. – Режим доступу: .ua/.

  2. Аудит: навч.посібн. / Я.А. Гончарук, В.С. Рудницький. – К.: Знання, 2007. – 443 с.

  3. Організація і методика аудиту: навч. посібн. / Л.П. Кулаковська, Ю.В.Піча. – К: Каравела, 2006. – 560 с.

  4. Роман Мельник Організація аудиторських послуг: деякі проблеми політики та процедур контролю якості // Економічний аналіз – 2010. – № 6.– С. 457–458.

ОРГАНІЗАЦІЯ ПІДГОТОВКИ ВИРОБНИЦТВА НОВОЇ ПРОДУКЦІЇ

НА ПІДПРИЄМСТВАХ РЕГІОНУ

Дорожкіна Г.М.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

За ефективного управління і чіткої координації здійснення конструкторської, технологічної і організаційної підготовки виробництва нової техніки полегшується досягнення кінцевої мети – створення виробів високого технічного рівня, скорочення строків створення і освоєння нової техніки, зниження витрат на підготовку виробництва нової продукції, досягнення високої економічності нових типів машин, апаратів, приладів, продуктів нафтохімії – значною мірою можуть бути вирішені на основі удосконалення організації робіт по створенню і впровадженню нової продукції. В умовах становлення ринкових відносин виникають нові й удосконалюються існуючі форми і методи організації підготовки виробництва, що застосовуються в роботі конкурентоспроможних підприємств машинобудування і нафтопереробки. При здійсненні комплексної програми підготовки виробництва потребують системного вирішення задачі: забезпечення науково-технічної і виробничої інтеграції робіт при створенні конкретного виду нової продукції; створення прогресивної організаційної структури управління; розробка особливих методів планування і управління роботами; функціонування стандарту підприємства «Організація комплексної підготовки виробництва».

На наше глибоке переконання, найбільш ефективна розробка і освоєння нових виробів здійснюється на основі стандарту підприємства, в якому визначені склад, порядок і методи комплексної підготовки виробництва. На провідних підприємствах Кременчуцького промислового району розроблені за нашою участю плани і графіки комплексної підготовки виробництва, які охоплюють усі види робіт по створенню і освоєнню випуску нової продукції. При плануванні підготовки крім традиційних робіт з конструкторської і технологічної підготовки виробництва передбачається вибір найбільш раціональних форм організації виробничого процесу, підготовка необхідних нормативів для техніко-економічного і оперативного планування виробництва, перепідготовка кадрів, досягнення заданих економічних показників нової техніки.

Прогресивною формою реалізації комплексної підготовки виробництва виступає програмно-цільове планування і управління роботами по створенню і освоєнню нової продукції. Застосування програмно-цільових методів організації підготовки виробництва дозволяє забезпечити взаємозв’язку робіт, збалансувати цілі плану з ресурсами, ефективно управляти комплексом робіт по створенню конкретного виду продукції, зосередити зусилля колективу на вирішенні найбільш важливих задач науково-технічного прогресу. Структура комплексної програми і порядок її розробки визначаються як конкретними умовами функціонування підприємства, так і особливостями нової продукції.

Доцільно опрацьовувати наступні розділи цільової програми: техніко-економічне обґрунтування здійснення робіт по підготовці створення і освоєння нової продукції з визначенням мети програми і показників її реалізації; зміст програми робіт з виділенням підпрограм різних рівнів з ідентифікацією обсягів операцій і ресурсів по кожній складовій; характеристика критеріїв ефективності, які призначені для оцінки і відбору варіантів програм і підпрограм по строкам, витратам і параметрам нової продукції; варіанти програм і окремих підпрограм з різними показниками ефективності, результати оцінки варіантів за вибраними критеріями; розподіл зафіксованих в програмі робіт по підрозділах з призначенням керівників програм і підпрограм, відповідальних виконавців; графік виконання, обліку і контролю робіт з визначенням строків закінчення операцій; характеристика організаційної структури системи управління програмою і комплекс положень і документів з регламентації операцій; умови матеріального і морального заохочення виконавців робіт. Так, процедура розробки і реалізації цільової програми підготовки створення і освоєння пасажирського вагона локомотивної тяги моделі 61-779 зі швидкістю руху до 160 км/год. передбачає проведення прогнозних досліджень і визначення цілей і кінцевих результатів програми; відбір варіантів програм і підпрограм за строками, витратами і параметрами нового типу рухомого засобу з урахуванням прийнятих критеріїв ефективності; встановлення структури програми; розрахунок потреби в ресурсах і раціоналізація розподілу робіт, що зафіксовані в програмі, між структурними підрозділами ВАТ «Крюківський вагонобудівний завод» і Українського науково-дослідного інституту вагонобудування; розробка плану реалізації програми стосовно проектування організаційної структури, інформаційного забезпечення і економічного механізму управління; здійснення обґрунтованих організаційно-технічних заходів з реалізації програми.

Використання ЕОМ при технічній підготовці виробництва зумовлює необхідність удосконалення організації автоматизованого проектування. В методичному плані механізація, автоматизація і удосконалення організації процесів підготовки виробництва перебувають в діалектичній взаємодії. Разом з ти сама механізація і автоматизація робіт по створенню нової техніки висуває вимогу удосконалення цих робіт, так як тільки в цьому випадку механізація забезпечить високий ефект. Процес інноваційної переорієнтації економічної системи України висуває на перший план удосконалення виробництва на основі механізації і повсюдного впровадження систем автоматизованого проектування. Застосування обчислювальної техніки змінює зміст, форми і методи здійснення підготовки виробництва в результаті передачі ряду функцій інформаційно-обчислювальному центру підприємства. За таких умов суттєво змінюються функції багатьох підрозділів, що зайняті конструкторською, технологічною, організаційною підготовкою виробництва нової продукції. В інформаційно-обчислювальному центрі в сучасних умовах персоналізації комплексної техніки на нашу думку доцільно зосередити всю інформацію щодо нового виробу, виконання інженерних і економічних розрахунків, розробки документів з організаційної підготовки виробництва, внутрішньозаводського планування і матеріально-технічного забезпечення нових виробів.

Розроблена за нашою участю система внутрішньозаводської стандартизації ВАТ «Кредмаш» складається із трьох розділів, що поєднують конструкторську, технологічну і організаційно-планову нормативну документацію. Конструкторська нормативна документація містить загальні конструкторські норми, конструкторсько-технологічні вимоги до деталей і складальних одиниць, нормативну документацію на стандартні деталі й складальні одиниці, документи на покупні вироби і матеріали. Технологічна нормативна документація складається із основоположних нормативних документів на розробку прогресивної технології, загальних технологічних норм, нормативної документації на проектування технологічної оснастки. Організаційно-планова документація містить вимоги до організаційної підготовки виробництва, положення і посадові інструкції, нормативи для планування підготовки виробництва нових виробів. Впровадження системи комплексної стандартизації дозволило наприклад, скоротити строки підготовки та запуску у виробництво унікальної установки інно-плазмового напилення у вакуумі з технологіями по нанесенню жаростійких, тепло ізолюючих, антикорозійних, антифрикційних, декоративних та інших покриттів і підвищити ефективність виробництва та комерційної реалізації для підприємств інших галузей. В практиці роботи підприємств машинобудування широко застосовуються технічні засоби, що дозволяють швидко переходити на випуск нової продукції. Станки, роботи, маніпулятори з числовим програмним управлінням дозволяють без тривалих витрат часу перебудовувати виробничі дільниці на випуск нових видів продукції. Доцільно створювати технічні засоби з високим рівнем пристосування до постійного оновлення номенклатури продукції за рахунок їх управління від сучасних ЕОМ. Безпосереднє підключення електронно-обчислювальних машин до технологічного устаткування пришвидшує і здешевлює процес переходу на випуск нових видів продукції.

ПЛАНУВАННЯ ПОСТІЙНИХ ВИТРАТ ЗА МІСЦЕМ ВИНИКНЕННЯ

НА ПІДПРИЄМСТВАХ НАФТОПЕРЕРОБНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ

Хоменко Л.М.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

На підприємствах доцільно переглянути традиційні підходи стосовно економічних інструментів та методів планування постійних витрат. Метод повного розподілу витрат передбачає перерозподіл зверху донизу всіх затрат підприємства з віднесенням на відповідні носії. Розподіл постійних витрат між окремими видами продукції нафтопереробки пропорційно різним базам поділу має умовний характер. При становленні ринкових відносин і загостренні конкуренції умовний розподіл призводить до отримання викривленої інформації та прийняття помилкових управлінських рішень.

На підприємствах нафтопереробної промисловості в країнах із розвинутою економікою при калькулюванні собівартості продукції постійні витрати не розподіляються між носіями, тобто застосовується так званий «метод величини покриття». За такого методу тільки змінні витрати залежать від завантаженості потужностей, а тому відносяться при калькулюванні на носії витрат. Західна практика застосування управлінського обліку включає врахування постійних витрат в собівартості носія. Постійні витрати покриваються маржинальним прибутком, який отримується від продажу продуктів нафтопереробки. За умов застосування «методу величини покриття» максимальний розмір, якого можуть досягнути постійні витрати, співвідноситься з величиною маржинального прибутку по підприємству нафтопереробної промисловості. Використання такого варіанту калькулювання дозволяє отримати необхідну в умовах ринку інформацію щодо поведінки витрат в умовах зміни завантаженості або обсягу випуску продуктів нафтопереробки на відповідних установках. Таким чином, при застосуванні цього методу постійні витрати не розподіляються між носіями витрат, а плануються і враховуються в цілому по підприємству. Удосконалення системи управлінського обліку стосується планування постійних витрат безпосередньо за місцями їх виникнення.

Визначення постійних витрат за місцем виникнення зумовлює формування раціональної їх величини та впровадження заходів по систематичному зменшенню за технологічною системою взаємопов’язаних виробництв. Система управлінського обліку та контролю сприяє виявленню економії або перевитрат матеріальних, трудових і фінансових ресурсів по залежним і незалежним від конкретних виконавців причинах. Для умов роботи транснаціональної фінансово-промислової компанії “Укртатнафта” з нашою участю здійснюється удосконалення системи планування постійних витрат за місцем виникнення. Так, в головному підприємстві виокремили виробничі елементи різного ступеня деталізації, де здійснюється планування, облік, контроль і аналіз постійних витрат. За такого виокремлення місця виникнення витрат співпадають з центрами відповідальності за затратами. Ступінь деталізації місць виникнення витрат визначалася економічною доцільністю та потребами управління на головному, спільних та дочірніх підприємствах транснаціональної компанії. Основними умовами для виокремлення виробничих елементів щодо цільового групування постійних витрат за місцями їх виникнення послужили: територіальна відокремленість в єдиному комплексі нафтопереробного процесу в межах певної території підприємства та його підрозділів; функціональна однорідність за використання однотипного обладнання з приблизно рівними витратами на одиницю відпрацьованого часу; можливість встановлення персональної відповідальності за рівень витрат стосовно конкретного місця виникнення постійних затрат. Сферу відповідальності за постійними витратами визначили у відповідності до організаційної схеми адміністративного та виробничого управління компанією з врахуванням функціональної належності витрат до певної сфери діяльності.

Відповідно до існуючою схемою виробничого кругообігу акцентували увагу на основних джерелах виникнення витрат: постачання сировини, матеріалів, палива та енергії; виробництво продукції та послуг; реалізація продукції та послуг; управління підприємством. Об’єктом віднесення відповідних витрат, наприклад, в постачанні є об’єм сировини, матеріалів, палива, малоцінних та швидкозношуваних предметів. У постійні витрати сфери постачання доцільно включати витрати не тільки відділу матеріально-технічного забезпечення, комплектації обладнання, маркетингової служби, лабораторії з перевірки якості нафти та матеріалів, але і витати на утримання загальнозаводських товарно-сировинних складів.

Витрати на утримання товарно-сировинних складів відносяться на загальновиробничі витрати. В результаті технічного прогресу в нафтопереробній галузі зростає технічна оснащеність товарно-сировинних складів, оптимізується їх місткість та кількість. Здійснюється відокремлення складських витрат в самостійне місце виникнення затрат. Сучасний товарно-сировинний склад – специфічний виробничий підрозділ із великим обсягом роботи по заповненню і вивільненню місткостей, де ведеться облік та контроль сировинних запасів нафти різних родовищ за якісним складом. Складські споруди на підприємствах територіально відокремлені, операції з прийомки, зберігання і видачі сировини функціонально однорідні. Витрати на утримання загальнозаводських складів можна відносити на собівартість продукції нафтопереробки за єдиною розрахунковою основою. Персональну відповідальність за величину витрат на утримання складських місткостей доцільно відносити на завідуючих складів. На більш високому рівні таку відповідальність доцільно покласти на керівництво товарно-сировинних цехів та відділів матеріально-технічного забезпечення, яким підпорядковуються склади на нафтопереробних підприємствах. Така господарська одиниця як склад підприємства задовольняє усім характерним умовам утворення місць виникнення постійних витрат. Відокремлення витрат матеріально-технічного постачання та збуту продуктів нафтопереробки в єдині комплекси в транснаціональній компанії посилило контроль за економічністю розрахункової діяльності цих важливих підрозділів. Постійно впроваджуються управлінські рішення по зниженню витрат із постачання та збуту, раціоналізації запасів особливо сирої нафти, розробки різних варіантів організації постачання сировини з застосуванням автоматизації товарно-сировинного господарства.

Основними критеріями для відокремлення витрат послужили елементи та точність інформації в умовах широкої комп’ютеризації облікової діяльності. Послідовність формування планово-облікових даних щодо постійних витрат представили в широко відомій із спеціальної літератури матричній формі. Використання матричної побудови дозволяє взаємно пов’язати планування та облік за видами і місцем виникнення постійних витрат, уникнути дублювання у формуванні показників собівартості. Матрична схема є прямокутною, кінцевою та обмеженою. Елементи матриці являють собою додатні величини постійних витрат. Число стовпців матриці дорівнює кількості місць виникнення витрат на підприємстві. Число рядків матриці відповідає кількості елементів витрат з деталізацією за окремими під статтями. Матриця постійних витрат в цілому по транснаціональній компанії відображає відношення між видами витрат та умовами їх утворення з поділом на під матриці за окремими виробництвами та спільними підприємствами. Варіанти побудови під матриць за місцями виникнення постійних витрат здійснили за конкретними виробництвами олив, бітумів, сірки, парафінів, присадок, бензолу та толуолу. Постійне удосконалення автоматизованої систем управління виробництвом дозволяє контролювати роботу виробничого устаткування нафтопереробного комплексу за допомогою сучасної комп’ютерної техніки. Матричне подання даних щодо витрат за окремими підрозділами транснаціональної компанії дозволяє за умови функціонування АСУВ моделювати з використанням економіко-математичних систем планування та облік постійних витрат. Застосування матриць дозволяє реалізувати в повному обсязі систему планування та обліку постійних витрат і калькулювання їх за місцями виникнення.

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВІТЧИЗНЯНОГО МАШИНОБУДУВАННЯ

Пряхіна К.А.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Cучасні процеси глобалізації світової економіки, світові інтеграційні процеси призвели до зростання конкуренції як на світових ринках, так і на внутрішньому ринку України. Особливо гострою ця проблема є для галузей машинобудівного комплексу України, від рівня розвитку яких значною мірою залежить стан економіки, тому на сьогодні вітчизняному машинобудуванню належить ключова роль у забезпеченні конкурентоспроможності продукції товаровиробників на внутрішньому і зовнішньому ринках нашої держави. Дефініція машинобудування визначається як важлива галузь промисловості розвинутих країн світу, яке значною мірою визначає не лише галузеву структуру промисловості, а й її розміщення. Рівень розвитку машинобудування є одним з основних показників економічного, і насамперед промислового розвитку країни. Так у сучасній промисловості економічно розвинутих країн на машинобудування, як правило, припадає 25–40 % вартості виробленої промислової продукції. Недостатній розвиток машинобудування в країні навіть з високими показниками розвитку інших промислових виробництв – структурний недолік.

Незважаючи на те, що українська продукція машинобудування експортується до 77 країн світу, структура зовнішньої торгівлі України не відповідає сучасним тенденціям на світовому ринку і характеризує низький якісний рівень багатьох традиційних і потенційних експортних товарів. Так, у 1990 році машинобудування займало 31 % у загальному обсязі промислового виробництва УРСР. Після виникнення «самостійної» України, машинобудування зменшилася до 12 %. Тобто, головний показник технічного і промислового розвитку країни обвалився на дві третини. Виникнення системної кризи викликано початковою орієнтацією галузі на виробництво військової продукції, руйнуванням міжгалузевих і міжвиробничих зв'язків, особливостями законодавства, системою фінансування і оподаткування всього циклу будівництва, неготовністю керівників заводів адекватно реагувати на те, що відбувалося в країні. Самоліквідація УРСР з подальшим формуванням півтора десятки нових держав була пов'язана з практично одномоментним руйнуванням коопераційних зв'язків, що склалися, у промисловості, від яких знов створені країни дотепер не можуть схаменутися. Необхідно зазначити, що існуючі тут проблеми криються в самій системі визначення пріоритетів в розвитку галузі, яка недостатньо враховує світові тенденції; недосконалій системі визначення перспективної потреби держави; слабкості менеджерів, які повинні забезпечувати реалізацію попиту. В цих умовах розрізнені і часом недостатньо послідовні урядові дії не можуть корінним чином змінити ситуацію, навіть якщо в державному бюджеті на фінансування галузі щорічно передбачаються значні грошові кошти.

Стрімке зменшення масштабів українського машинобудування супроводжується не менш стрімкою його науково-технічної деградацією. Та продукція, яку ще випускає машинобудівний комплекс України, більше схожа на древні технічні раритети, ніж на щось сучасне і ефективне. І це не випадково, адже наукові дослідження в українському машинобудуванні фактично не ведуться.

Таким чином можна виділити сучасні проблеми вітчизняного машинобудування:

– застарілість основних засобів на підприємстві, що негативно впливає на конкурентоспроможність, якість та собівартість продукції;

– недостатній рівень платоспроможності товаровиробників, що негативно впливає на фінансово-економічний стан підприємств машинобудування;

– обмежений внутрішній попит на вітчизняну продукцію;

– низький рівень інноваційної активності вітчизняних підприємств;

– залежність вітчизняних підприємств від постачань вузлів, деталей та комплектуючих виробів з інших країн;

– неефективна політика держави щодо діяльності монополістів і посередників, що призводить до підвищення вартості матеріалів, енергоресурсів;

– нерозвиненість інфраструктури внутрішнього ринку (відсутність реального моніторингу, дистриб'юторської системи та фінансового лізингу);

– недостатність обігових коштів, недосконалість механізму середньо- та довгострокового кредитування;

– відсутність реальних джерел фінансування, що призводить до унеможливлення реконструкції та технічного переоснащення підприємств галузі і забезпечення за рахунок цього високої якості виготовлюваних машин та обладнання, освоєння виробництва нової конкурентоспроможної техніки;

– відсутність фінансових механізмів та інструментів, що створюють зацікавленість в інноваціях, а також стимулюють науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи;

– низький рівень інноваційної активності вітчизняних підприємств;

– значний відтік висококваліфікованих інженерних і робітничих кадрів.

Машинобудівний комплекс України містить значний науково-виробничий потенціал, тут зосереджена третина промислово-виробничих фондів і майже половина промислово-виробничого потенціалу країни, але подальший розвиток можливий тільки прирозробці відповідної державної політики і запровадженні ефективних економічних стимулів активізації машинобудівного виробництва та технологічній його переорієнтації.

ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ РОБОТИ ТОРГОВЕЛЬНИХ АГЕНТІВ

Бігдан М.Г.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Для зв'язку з покупцями, фірми користуються послугами торгівельних агентів. З їх допомогою налагоджується система просування і збуту товару. Знайти професійного комівояжера відповідальний і трудомісткий процес. Саме від його роботи частково залежить прибуток підприємства, попит на товар. Тому керівництво отримує зведення про роботу комівояжера декількома шляхами. Найважливіше джерело інформації - звіти про продажі. З їх допомогою можна оцінити ефективність роботи комівояжера.

Комівояжер (франц. cornmis voyageur) - збутовий посередник, роз'їзний представник торгівельної фірми, який за дорученням фірми шукає покупців її товарів, пропонуючи їм зразки, рекламуючи товар, поширюючи каталоги товарів [2]. Основною метою проведених досліджень виступає аналіз методів ефективності роботи торгівельних агентів. Адже саме від їх продуктивної діяльності залежить об'єм продаж, рівень доходу організації, ефективне функціонування торгівельного апарату.

Одним із способів оцінки є порівняння показників роботи різних комівояжерів і ранжирування продавців на основі цих показників [2]. Найбільше керівництво повинен цікавити об'єм особистого вкладу кожного комівояжера в чистий прибуток фірми. А для цього необхідно вивчати комплекс торгівельних прийомів, вживаних ним, і структуру і розміри його торгівельних витрат. Другий спосіб оцінки - порівняння показників поточних продажів комівояжера з показниками його минулих продаж. Таке зіставлення дає безпосереднє уявлення про хід подій. При порівнянні можна наочно побачити, як зростали (або падали) прибутки або продажі, чого досяг комівояжер впродовж декількох років.

Якісна оцінка торгівельного агента. При цій оцінці зазвичай враховують знання комівояжера про фірму, її товари, клієнтів, конкурентів, свою торгівельну територію і обов'язки. За спеціальною шкалою можна оцінити і характеристики його особи, такі, як поведінка, зовнішній вигляд, манера говорити, темперамент.

Особистий продаж і державна політика. У прагненні роздобути замовлення комівояжер не повинен відходити від принципів ";добросовісної конкуренції";[1]. Певні прийоми заборонені законом або жорстко регулюються. Комівояжер повинен утримуватися від пропозиції хабарів покупцям, агентам по закупівлях і іншим впливовим особам. Він повинен інформувати замовників про їх права, такі, як 72-годинний ";охолоджувальний період";, протягом якого замовник може повернути товар і отримати назад свої гроші.

До залучення і відбору комівояжерів слід підходити дуже ретельно, щоб до мінімуму знизити витрати, пов'язані з наймом працівників, які не відповідають професійним вимогам. Програми навчання комівояжерів-новачків покликані ознайомити їх з історією фірми, її товарами і політичними установками, особливостями її клієнтів і конкурентів, а також з основами мистецтва продажу. Мистецтво продажу - це семиступінчастий процес, в який входять: відшукання і оцінка потенційних покупців, попередня підготовка до візиту, підхід до клієнта, презентація і демонстрація товару, подолання заперечень, укладення оборудки і доведення до кінця робіт по операції, перевірка результатів. Оскільки комівояжерові доводиться приймати безліч рішень і стикатися з безліччю розчарувань, він потребує контролю і постійного заохочення. Щоб допомогти комівояжерам краще налагодити роботу, фірма повинна регулярно оцінювати ефективність їх діяльності.

Література:

1. Азоєв Г.П. Конкуренція: аналіз, стратегія і практика. – М.: Прогрес, 1997. – 248 с.

2. Армстронг Р. Маркетинг. Спільний курс. – М.: Вільямс, 2001 – 608 с.

САМОМЕНЕДЖМЕНТ В УПРАВЛІНСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Карлик Ю. Ю.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Управління організацією в наш динамічний час є складною роботою, яку не можна виконати успішно, керуючись простими сухими завченими формулами. Керівник повинен поєднувати розуміння спільних істин і значущості численності варіацій, завдяки яким ситуації відрізняються одна від одної. Керівник повинен розуміти і враховувати критичні чинники або складові організацій (внутрішні змінні), а також сили, що впливають на організацію із зовні (зовнішні змінні), а також враховувати вплив організації на суспільство.

Широкого розповсюджена точка зору, що існує застосований до будь-якої організації процес управління, що полягає в реалізації функцій, які повинен виконувати кожен керівник.

Основною метою проведених досліджень виступає аналіз впливу самоменеджменту на управлінську діяльність.

Сила сучасного менеджменту, його ядро, полягає з одного боку, в тому, що він бере свій початок від людини, його потреб і цілей, від перетворення знань, досвіду і досягнень науково технічного прогресу на продуктивну силу. З іншого боку, рушійна сила сучасного менеджменту, як видима, так і невидима полягає в творчому зостосуванні інформаційних технологій.

Самоменеджмент, а точніше самоуправління – самостійність і особисте управління самим собою. Ефективність самоуправління пов'язана як з людською природою, так і організацією, соціальним управлінням[3].

Метою самоменеджменту може вважатися тимчасове забезпечення відносин, або “взаємодопомога в умовах взаємозалежності”, або “допомога без залежності” .

Переваги оволодіння мистецтвом самоменеджменту полягають в наступному: виконання роботи з меншими витратами часу, краща організація праці; менше поспіху і стресів; більше задоволення від роботи; активна мотивація праці; зростання кваліфікації; зниження завантаженості роботою; скорочення помилок при виконанні своїх функцій; досягнення професійних і життєвих цілей найкоротшим шляхом [2].

Самоменджмент є ефективним способом обліку і реалізації нових реальностей перехідних процесів.

Уміння ладнати з людьми - це менеджмент, уміння ладнати з часом – самоменеджмент [1]. Причому якість останнього визначає ефективність першого. Самоменеджментом називають послідовне і доцільне використання випробуваних методів роботи в повсякденній практиці, для того, щоб оптимально і результативно використовувати свій час. Прийоми управління часом дають можливість управляти своїм життям.

Особливість сучасного погляду на керівника як лідера колективу полягає в тому, що він розглядається як носій інноваційної організаційної культури, як основний ініціатор послідовних змін в організації. Найважливіші риси сучасного керівника: професіоналізм, здатність вести за собою колектив, прагнення створювати і підтримувати хороший психологічний клімат неможливе без роботи над собою, без самоменеджменту.

Література:

1. Д. Моргенстерн. Тайм менеджмент. Искусство планирования управления своим временем и своей жизнью. – М.: ООО «Добрая книга», 2001. – 264 с.

2. Маслоу А. Мотивация и личность. – С.-ПБ.: Питер, 2003. – 352 с.

3. /economics/ek270.php// Самоменеджмент.

ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМ ЕКОЛОГІЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

НА ПІДПРИЄМСТВАХ

Васюков Д .О.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Питання конкурентоспроможності підприємства є актуальною проблемою його функціонування в умовах ринкового середовища. Саме середовище невпинно змінюється, й це впливає на конкурентні позиції підприємства. Формується необхідність постійного пошуку шляхів підвищення конкурентоспроможності – як в тактичному, так і в стратегічному плані.

Забезпечення ринкової конкурентоспроможності є умовою існування та розвитку підприємства. Підприємство повинно формувати як тактичні, так і стратегічні інструменти конкурентної боротьби. Стратегія конкурентної боротьби повинна передбачати розвиток конкурентних переваг, забезпечення їх відносної стійкості. Забезпечення нової якості суспільного розвитку, подальшим розвитком глобалізаційних процесів в останні десятиріччя виявляються стійкі тенденції до підвищення ролі екологічних факторів у забезпечені конкурентоспроможності та сталого економічного зростання. Екологічні фактори набувають системного значення, вони все більшою мірою визначають стратегічне майбутнє національних економік, їх суб’єктів. Це обумовлює для підприємств необхідність більш повного врахування в своїй діяльності сучасної та перспективної ролі екологічних факторів.

Для управлінської практики, для теоретичних досліджень еколого-економічної проблематики залишається досить характерним погляд на екологічні фактори як насамперед на необхідність врахування відповідних вимог держави.

Економічна діяльність створює відповідний тиск на навколишнє природне ередовище, на його здатність до самовідтворення на суспільно прийнятному рівні за трьома основними напрямками: зменшення ресурсної бази; забруднення навколишнього природного середовища, зниження рівня його якості та рекреаційного потенціалу; погіршення демографічних показників. Це соціально-екологічні екстернальні ефекти. Ефект зворотної дії полягає в тому, що накопичення екологічних екстернальних наслідків обертається ресурсними (екологічними) обмеженнями зростання.

Ринок інформує підприємства про стан навколишнього природного середовища, про зміни в ньому. Це виявляється в наступному: змінюються ціни на природні ресурси; відбувається поступова екологізація попиту домашніх господарств та організацій. Разом із тим, раціоналізація використання природних ресурсів через ринкову ціну виявляє свої обмеження: по-перше, підвищення ціни на природні ресурси не завжди призводить до раціоналізації їх споживання; по-друге, підвищення ціни на природні ресурси дуже слабо впливає на їх структурну заміну, на обмеження використання традиційних природних ресурсів.

Для забезпечення конкурентоспроможності підприємство повинно враховувати екологічні вимоги суб’єктів ринку. Основними варіантами базової маркетингової товарної екологічної стратегії можна визнати: адаптивну (підприємство прагне рухатися в своїй товарній політиці синхронно змінам ринку, виступає послідовником, імітатором екологічних вдосконалень компаній-новаторів) та експансіоністську стратегію (інноваційне вдосконалення екологічних властивостей продукції, створення екологічних новинок, створення ринку (сегменту, ніші) під екологізовану продукцію).

Стимулювання екологічного споживання потребує й використання “зовнішніх” стимулів, пов’язаних із наданням державою певних преференцій суб’єктам ринкових відносин: субсидій виробникам певних товарів; встановлення цінових знижок для тих, хто купує екологічно-корисні товари.

До факторів, які визначають необхідність активної участі держави в екологічному регулюванні, слід віднести: а) “поточні провали ринку”: ринкова алокація далеко не завжди забезпечує найкращі результати щодо використання ресурсів; у взаємодіях економічних суб’єктів досить часто виникає негативний екстернальний екологічний ефект, який через ринковий механізм не інтерналізується, зовнішні втрати ринком не трансформуються у внутрішні для суб’єкта, який створив цей ефект; б) “стратегічні провали ринку” як регулятора щодо забезпечення відповідальності теперішнього покоління перед майбутнім, умов для реалізації концепції сталого економічного розвитку; в) практичне вичерпання асиміляційного потенціалу ряду територій; г) розвиток глобалізаційних процесів в світі.

Для здійснення регулювання держава використовує адміністративно-правові; економічні та освітньо-ідеологічні інструменти.

Економічні інструменти орієнтовані на виправлення алокаційних недоліків ринкового механізму, вони можуть бути самоокупними. До них віднесені:платежі за використання природних ресурсів; платежі за забруднення; підтримка нормативних правил; стимулювання розвитку ринку екологічно чистих технологій, матеріалів; підтримка екологічного страхування; екологічне ціноутворення; фінансова підтримка природоохоронної діяльності;створення умов для торгівлі дозволами на забруднення.

В Україні через збір за забруднення держава чинить дуже ліберальний тиск на підприємства. Для підприємства вигіднішим є внесення екологічних платежів, в т.ч. штрафів, ніж інвестування в природоохоронні технології. Крім того, платежі за забруднення утримуються не з прибутку, а включаються до собівартості продукції, тобто ці витрати фактично компенсуються підприємству.

Екологічний менеджмент як управлінська підсистема знаходиться у постійній динамічній взаємодії з іншими підсистемами, зміни в конкурентному середовищі можуть змінювати значимість, рівень автономності (інтегрованості) екологічного менеджменту в загальній управлінській системі. Екологічний менеджмент визначається як управління впливом діяльності підприємства на навколишнє природне середовище. Його цільовими орієнтирами є досягнення економічних цілей підприємства при умові забезпечення екологічної безпеки суспільства.

За ставленням підприємств до значення екологічних факторів для конкурентоспроможності, їх поділено на такі групи: екологічно індиферентні; орієнтовані на “екологічність виробництва”; орієнтовані на “екологічність продукту”; системно екологічно орієнтовані. До чинників, які визначають місце “екологічності” в маркетингових стратегіях підприємств в цілому, а також характер екологічної орієнтованості, слід віднести: галузеву приналежність; масштаби діяльності підприємства; особливості екологічного регулювання держави; ринкову стратегію підприємства, місце в ній екологічної складової конкурентоспроможності.

Основу організації управління навколишнім середовищем і раціональним використання природних ресурсів становить Закон України «Про охорону навколишнього середовища» (1991).

Література:

1. Павленко І.І., Петруня В.Ю. Моделі екологічного менеджменту на підприємствах та їх вплив на конкурентоспроможність // Вісник Академії митної служби України. – 2007. – № 3. – С. 22–29.

2. Петруня В.Ю. Екологічний фактор в поведінці споживача як передумова екологізації конкурентної стратегії підприємства // Управління стратегічними змінами на підприємстві: концептуальні засади, методологія та практика: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 27–28 жовтня 2005 р. – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2005. – С. 141–143.

3. Царенко О.М., Нєсвєтов О.О., Кабацький М.О. Основи екології та економіка природокористування. Університетська книга. – Суми, 2001. – 326 с.

СУЧАСНІ МЕТОДИ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ В ДІЯЛЬНОСТІ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ

Сакун Л. М.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Машинобудування є провідною галуззю промисловості, що забезпечує випуск різноманітного устаткування і приладів та визначає науково-технічний прогрес у національній економіці і підвищення ефективності всього суспільного виробництва. В умовах ринкових відносин регулятором виробництва машинобудівної продукції виступає реальний попит, який формує потреби споживачів.

Методи наукових досліджень є основним інструментом для пізнання об’єктивних законів дійсності з метою застосування їх у практичній діяльності людей [1–6].

Розглянемо використання емпіричних методів наукових досліджень в практичній діяльності провідного машинобудівного підприємства з випуску асфальто- й грунтозмішувальних установок та іншої шляхової техніки – ВАТ «Кредмаш».

Одним із методів оптимізації виробничої програми є побудова та аналіз матриці БКГ.

Господарський портфель ВАТ «Кредмаш» складається з 4 стратегічно-господарських центрів (СГЦ). Середньогалузевий темп приросту становить 16 %. Значення показника відносної частки участі на ринку (ПВЧР) становить для ВАТ «Кредмаш»: по СГЦ 1. Асфальто- і грунтозмішувальні установки – 0,73; по СГЦ 2. Автобітумовози – 0,37; по СГЦ 3. Котли для литого асфальту – 0,25; по СГЦ 4. Автогудронатори – 0,48.

Вага продукції по кожному СГЦ у загальному обсязі реалізації підприємства має наступні значення: СГЦ 1. Асфальто- і грунтозмішувальні установки – 0,63; СГЦ 2. Автобітумовози – 0,16; СГЦ 3. Котли для литого асфальту – 0,1; СГЦ 4. Автогудронатори – 0,12. На основі розрахованих даних будуємо матрицю БКГ (рис. 1).

Рисунок 1 – Матриця БКГ для продукції ВАТ «Кредмаш»

Як видно на рис. 1, поточний господарський портфель ВАТ «Кредмаш» складається з чотирьох СГЦ, тобто груп подібних товарів, переважна більшість яких демонструє задовільні показники і знаходиться у тих полях матриці, що приносять для підприємства найбільші вигоди.

Метод QFD (QualityFunctionDeployment) – експертний метод, що дозволяє проаналізувати показники якості продукції у вигляді таблиці специфічної форми («будинку якості»), в якій відбивається зв'язок між множиною вимог споживачів до продукції і множиною інженерних характеристик. Застосування методу QFD на ВАТ «Кредмаш» передбачає виконання восьми етапів: уточнення вимог споживачів; ранжування споживчих вимог; розробка інженерних характеристик; обчислення взаємозв’язків вимог споживача та інженерних характеристик; визначення вагових показників інженерних характеристик; урахування технічних обмежень; урахування впливу конкурентів; прийняття рішення.

На ринку асфальтобудівної техніки, ВАТ «Кредмаш» по більшості показників має переваги над конкурентами, а саме:

  1. Властивості продукції.

    1. Функціональність: велика місткість бункерів; ручна настройка періодів замісу; час на виготовлення одного замісу зводиться до мінімуму.

    2. Безпека: автоматизована система управління, що забезпечує мінімальний доступ робітників до небезпечних механізмів.

    3. Ергономічність: легкість в управлінні; достатня кількість запасних деталей; використання палива різних видів.

  2. Ціна: має відносно недорогу вартість; обладнання дешеве в обслуговуванні; недорогий ремонт.

  3. Інформаційне супроводження: посібник з експлуатації; сервісна книжка.

Поєднання методів стратегічного аналізу (конкурентний аналіз, матриця БКГ) із методом QFD в межах єдиної методології дозволяє вирішити поставлену задачу – зробити вітчизняну машинобудівну продукцію якісною з точки зору споживачів і виробників, досягти високого рівня конкурентоспроможності на світових ринках. Покращення економічної ситуації в машинобудівній галузі України потребує обов’язкового оновлення матеріально-технічної бази; проведення активної маркетингової політики; розширення асортименту продукції; орієнтації в виборі виробничо-збутової стратегії на споживача.

Література:

  1. Ковальчук В.В., Моїсєєв Л.М. Основи наукових досліджень: Навчальний посібник. – К.: ВД «Професіонал», 2007. – 240 с.

  2. Крушельницька О.В. Методологія та організація наукових досліджень: Навч. посіб. – К.: Кондор, 2006. – 204 с.

  3. Організація та методика проведення науково–педагогічних досліджень студентами вищих навчальних закладів / М.Л. Соловей. – К.: Ленвіт, 2004.
    – С. 142–143.

  4. Оптимизация производственной программы предприятия в условиях рыночных отношений / Д.Е. Ивахник, В.З. Григорьева // Маркетинг в России и за рубежом. – 1999. – № 1. – С. 14–17.

  5. Куприянов Ю. Как оптимизировать производственный план / Ю. Куприянов, М. Галдин // Финансовый директор. – 2006. – № 5. – С. 10–20.

  6. Кучер В.А. Определение оптимального объема производства продукции на промышленном предприятии // Экономика промышленности. – 2005. – № 1(27). – С. 144–154.

ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ БЮДЖЕТНОЇ ПОЛІТИКИ ОРГАНІЗАЦІЇ

В СФЕРІ КОНТРОЛІНГУ

Мажаренко К. П.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

В ринкових умовах господарювання кожне підприємство повинно мати стратегічну мету своєї діяльності. Для забезпечення досягнення цієї мети здійснюється процес стратегічного планування.

В свою чергу, деталізація довгострокового плану проводиться за допомогою системи бюджетування, яке визначає короткострокові завдання у межах загальної стратегії. Розробка бюджетів забезпечує періодичне планування операцій підприємства, дає змогу передбачити майбутні проблеми і визначити найкращий шлях удосконалення стратегічної мети.

Метою бюджетування є:

– здійснення періодичного планування (рік, квартал, місяць);

– забезпечення координації, кооперації та комунікації;

– забезпечення усвідомленості витрат на діяльність підприємства;

– створення основи для оцінки і контролю виконаних робіт;

– мотивація працівників шляхом орієнтації на досягнення мети організації;

– виконання вимог законів і контрактів.

Процес бюджетування дає можливість узгодження дій та інтересів керівників різних підрозділів організації.

Важливим аспектом бюджетування є те, що воно змушує менеджерів кількісно обґрунтовувати свої плани і дає змогу усвідомити витрати, пов’язані з їх виконанням. Менеджери не завжди уявляють вартість своїх рішень. Бюджет сприяє кращому розумінню оцінювання запропонованих проектів.

У процесі складання бюджету менеджер має змогу порівняти витрати і вигоди альтернативних напрямів дій, визначити найефективніший спосіб використання ресурсів. Оскільки бюджети відображають майбутні операції фірми, то мірою здійснення цих операцій вони перетворюються на базу для оцінки діяльності менеджерів та їх підлеглих.

Процес бюджетування передбачає проведення робіт у двох напрямках:

  1. Підготовка функціональних бюджетів, тобто бюджетів підрозділів підприємства.

  2. Розробка стандартів витрат на виробництво окремих виробів або послуг.

Взаємозв’язок цих напрямів полягає у тому, що на підставі бюджетів окремих підрозділів визначається ставка розподілу їх накладних витрат між окремими видами продукції. Це дає можливість скласти нормативну калькуляцію повної виробничої собівартості одиниці продукції. В свою чергу норми (стандарти) витрат використовують для складання бюджетів витрат на виробництво. На підставі бюджетів усіх підрозділів готують генеральний бюджет підприємства.

Для забезпечення ефективності використання бюджетів вищому керівництву організації необхідно визначитись з підходами до організації процесу бюджетування. Розрізняють три основних підходи:

  1. «Згори-вниз».

  2. «Знизу-вгору».

  3. «Знизу-вгору / згори-вниз».

Підхід «згори-вниз» означає, що вище керівництво компанії цілком здійснює процес бюджетування з мінімальним залученням менеджерів підрозділів і відділів нижчого рівня. Такий підхід дає можливість повністю врахувати стратегічні цілі компанії, зменшити витрати часу й уникнути проблем, пов’язаних з узгодженням окремих бюджетів підрозділів організації. Разом із цим, є низка суттєвих недоліків даного підходу: слабка мотивація менеджерів нижчої та середньої ланки щодо досягнення цілей, у розробці яких вони не брали участі, а також нехтування джерелом інформації, яка перебуває на цьому рівні управління.

Підхід «знизу–вгору» означає, що спочатку керівники підрозділів складають бюджети щодо тієї діяльності, за яку вони відповідають. Далі ці бюджети послідовно узагальнюються і координуються на вищому рівні управління. Перевагою такого підходу є мотивація керівників нижчої та середньої ланки, більш точні заплановані показники, а також посилення комунікації між підрозділами організації. Недоліком даного підходу є зростання витрат часу на підготовку бюджетів, оскільки залучення більшої кількості людей потребує відповідних зусиль з координації їхніх дій та узгодження даних. Крім того, посилюється вплив поведінки та кваліфікації окремих людей на бюджетний процес. Зокрема, в практиці існують випадки застосування «бюджетного зазору», тобто завищення запланованих витрат або заниження запланованих доходів із метою забезпечення в майбутньому високих показників роботи і можливої винагороди.

Найбільш поширеним у практиці є комбінований підхід «знизу–вгору / згори–вниз», який узагальнює й збалансовує переваги двох попередніх підходів. У даному підході вище керівництво надає загальні директиви щодо виконання цілей організації на встановлений період, а керівники нижчої та середньої ланки готують бюджети для досягнення цих цілей. У процесі складання й узагальнення бюджетів здійснюють їх обговорення та узгодження з керівниками різних рівнів. Головна мета використання процесу бюджетування – допомога керівнику в управлінні діяльністю організації. Цифри, наведені в бюджеті, в деталях повідомляють про поточні витрати підрозділів і дають змогу порівнювати їх з даними за попередні періоди.

Також з’являється можливість застосування такого дієвого механізму, як бюджетний контроль, який передбачає процес зіставлення фактичних результатів роботи підрозділів з запланованими в бюджеті, проведення аналізу відхилень та внесення необхідних коректив.

Таким чином, застосування розглянутих вище механізмів, надасть змогу керівництву компаній ефективно координувати діяльність персоналу для досягнення цілей, а також вчасно відреагувати на зміни, які відбуваються у внутрішньому або зовнішньому середовищі організації для утримання її позиції в конкурентних умовах господарювання.

Література:

  1. Концепция контролинга: Управленческий учет. Система отчетности. Бюджетирование / Horvath&Partners: Пер. с нем. –М.: Альпина Бизнес Букс, 2006. – 269 с.

  2. Фольмут Х.Й. Инструменты контроллинга. – М.: Омега–Л, 2007. – 127с.

ПОКАЗНИКИ ОЦІНКИ РЕСУРСОВИКОРИСТАННЯ ГІРНИЧОГО ВИРОБНИЦТВА ТА ЇХ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Семеніхіна В .В.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Показник природоємність продукції гірничодобувної продукції на стадії розробки проектів покликаний внести корективи до порядку визначення ефективності використання запасів мінеральної сировини і всього ресурсного потенціалу регіону. Цей показник суттєво впливає на економію продукції і на наступних стадіях. Для підприємств гірничодобувної промисловості визначення такого показника як природоємність виготовленої продукції є найбільш актуальним, тому що зазвичай у таких підприємств перспектив приросту запасів корисних копалин на прилеглих територіях немає.

Згідно визначення, природоємність – це умовна назва показника, який характеризує міру ефективності використання природних ресурсів при виробництві одиниці певного блага (продукції, роботи, послуги). Кількісно природоємність () може бути визначена обсягом природних ресурсів у розрахунку на одиницю кінцевого економічного результату:

де – обсяг і-го природного ресурсу, використаного на отримання кінцевого економічного результату;

– величина кінцевого економічного результату.

Таким чином, показники природоємності можуть бути одиничними (характеризувати витрати ресурсу певного виду) та узагальнюючими (характеризувати сукупні витрати ресурсів різних видів). Вони також можуть визначатися в натуральних або у вартісних одиницях (на основі економічної оцінки природних ресурсів) у розрахунку на одиницю кінцевого економічного результату. Як правило, дані показники застосовуються переважно на регіональному та макроекономічному рівнях господарювання: як економічний результат найчастіше виступають валовий національний дохід, валовий внутрішній продукт, чистий національний дохід, чистий внутрішній продукт [1].

Найпоширенішими показниками споживання мінеральних ресурсів, що характеризують природоємність є:

– цінність розвіданих запасів (у середніх цінах світового ринку);

– обсяги видобутку сировини (усього, у тому числі на 1 чол., на 1 грн ВВП (валового національного продукту (ВНП)).

Більш комплексним показником є ресурсоємність, яка являє собою величину витрат ресурсів певного виду або їх сукупності, що припадає на одиницю економічного результату. Тобто, порівняно з природоємністю ресурсоємність враховує витрати не лише природних, але й інших ресурсів (фінансових, трудових тощо) при отриманні економічного результату. До найпоширеніших окремих показників ресурсоємності належать енергоємність, метріаломісткість, водоємкість, фондомісткість, трудомісткість. Прикладами узагальнюючих показників ресурсоємності є собівартість, капіталоємність, природоємність.

Еколого-економічні наслідки використання ресурсів характеризуються двома основними показниками – збиткоємності та екологоємності.

Збиткоємність – це величина еколого-економічних збитків, що припадає на одиницю економічного результату (продукції, робіт, послуг) [2]. Враховуючи міжгалузеві взаємозв’язки процесів виробництва і споживання, показники збиткоємності найчастіше застосовуються на галузевому, регіональному та макроекономічному рівнях господарювання.

Сума природоємності та збиткоємності становить величину екологоємності, тобто сумарні екологічні витрати суспільства, пов’язані з використанням природного середовища при виробництві і споживанні одиниці даної продукції. Приклади екологоємності – еколого ємність одиниці електроенергії, екологоємність виробу тощо.

Таким чином, природоємність продукції гірничої промисловості включає плату за мінеральні ресурси, витрати на охорону та відтворення земельних та водних ресурсів, охорону атмосферного повітря, витрати на геологорозвідні роботи.

З метою розробки заходів щодо підвищення ефективності видобування мінеральної сировини в конкретному регіоні необхідно: по-перше, провести всебічний аналіз потреб народного господарства в тому чи іншому виді природного ресурсу, по-друге, спів ставити витрати з результатом задоволення планових потреб (з урахування екологічного фактору) і, по-третє, виконати відповідне коректування потреб виходячи з наявності природних, трудових, матеріальних та фінансових ресурсів, а також порівнянь витрат і результатів.

Природоємність продукції може бути представлена системою натуральних і вартісних показників, таких як землемісткість (капітальні вкладення на 1 га землі; обсяг витрат, пов’язаних зі зняттям родючого шару ґрунту і його використанням; обсяг витрат на рекультивацію порушених земель та ін.), водомісткість, обсяг використаної води та ін.; використання повітря, вплив на повітряний басейн тощо. Гірничі роботи суттєво впливають на якість повітряного басейну. На відкритих роботах, за даними досліджень, при вибухах з використанням близько 500 т вибухових речовин виділяється така кількість газоподібних продуктів, що для приведення його до небезпечних концентрацій потребується приблизно 1,7-2 млрд м3 чистого повітря. Якість повітряного басейну в свою чергу впливає на стан лісів, урожайність сільськогосподарських культур тощо.

Попередній аналіз природокористування в гірничій промисловості надає можливість визначити питомі витрати землекористування, водокористування та використання атмосферного повітря при видобутку 1 т (1000 м3) корисних копалин. В економічно доцільних межах вони можуть бути нормативними, проектними, а також плановими та фактичними.

Стійкий розвиток (від анг. sustainable development – постійно підтримуваний розвиток) – термін, введений Міжнародною комісією з навколишнього середовища і розвитку для позначення соціального розвитку, що не підриває природні умови існування людства. Даний термін позначає розвиток, за якого задоволення потреб нинішніх поколінь відбувається без шкоди для наступних; керований збалансований розвиток суспільства, яке не руйнує своєї природної основи і забезпечує безупинний прогрес цивілізації [3].

Підтримання екологоємності для стійкого розвитку гірничої галузі має дві необхідні умови: збереження життєво важливих ланок і механізмів функціонування біосфери; наявність екологічних меж впливу на екосистеми.

Таким чином, для гірничодобувної промисловості серед основних видів екологічних меж впливу, які забезпечують стійку рівновагу, необхідно окреслити такі три види: межі використання невідновних природних ресурсів (мінеральної сировини) – не повинні перевищуватися темпи заміщення цих видів ресурсів відновними; межі використання відновних ресурсів – не повинні перевищуватися темпи їх відтворення природними системами; межі порушення (забруднення) природних систем – не повинні перевищуватися ємності відтворюваного потенціалу природи.

Література:

  1. Економіка природних ресурсів / Л.Г. Мельник, І.М. Сотник, О.Ю. Чигирин. – Суми: Університетська книга, 2010. – 348 с.

  2. Методи оцінки екологічних втрат: монографія / За ред. д.е.н. Л.Г. Мельника та к.е.н. О.І. Корінцевої. – Суми: Університетська книга, 2004. – 288 с.

  3. Основи екології. Екологічна економіка та управління природокористуванням : Підручник / За заг. ред. д.е.н. Л.Г. Мельника та к.е.н. М.К. Шапочки. – Суми: ВТД „Університетська книга”, 2007. – 759 с.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОГО РИНКУ ПРАЦІ

Дружиніна В. В.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Ринок праці – динамічна система, в якій взаємодіють роботодавці та наймані працівники, що виконує основні функції регулятора руху робочої сили в господарстві держави. Основними параметрами ринку праці є зайнятість, безробіття, економічна активність населенія.

Проблема безробіття є характерною рисою ринкової економіки. Але для України вона має особливо велике значення, оскільки в умовах зростаючого дефіциту бюджету її економіка не спроможна утримувати велику кількість безробітних. З огляду на економічну кризу, що відчутно позначилась на ринку праці, особливої актуальності набуває розробка нової концепції вирішення проблеми зайнятості.

Теоретичною основою дослідження стали праці вітчизняних вчених-економістів, які займаються дослідженням й розв’язанням проблем ринку праці та безробіття, а саме: С.І. Бандура, Д.П. Богині, І.К. Бондаря, В.С. Васильченка, Є.М. Лібанової, І.С. Маслової, Н.В. Фатєєнка, І.О. Штундера, В.М. Петюха, В.В. Онокієнко, В.Г. Швеця, Г.В. Левчука, В.М. Геєця, Н.В. Фатєєнка, І.О. Штундера, Є.О. Рябого, Н.Ю. Брюховецької, А.І. Акаєва, О.В. Волкової та інших.

Окремі аспекти безробіття, причини його виникнення досліджуються у творах авторів фундаментальних праць А. Сміта, Д. Рікардо, К. Маркса, М. Фрідмена, А. Маршалла, Дж.М.Кейнса, Т. Мальтуса, Д. Хікса, К. Макконнелла, С. Брю, С. Фішера. Кожен із названих авторів висвітлює свої підходи до суті та причин виникнення цього явища.

Метою даної статті є теоретичне узагальнення, емпірична перевірка та методичне забезпечення оцінки основних параметрів регіонального ринку праці.

Існують різні підходи до визначення понять «зайнятість» та «безробіття», часто спричинені різним формулюванням визначення даного поняття, тлумаченням його економічної природи і походження. Але до досі жодне економічне вчення не є безперечним з точки зору пояснення причин безробіття і зайнятості. У західній економічній літературі причини безробіття досліджуються переважно на основі чисто економічного підходу. При цьому безробіття розглядається як макроекономічна проблема недостатньо повного використання сукупної робочої сили. Часто причини безробіття розуміються незбалансованістю ринку праці чи несприятливими змінами на цьому ринку.

«Безробіття породжується тоді, коли ринок праці не бажає поглинути осіб, які здатні і бажають працювати. На ринку праці порушений баланс між попитом і пропонуванням», – пише про безробіття американський економіст Р. Оуен [1]. Таким чином, безробіття тлумачиться як економічна категорія, яка показує економічні відхилення з приводу вимушеної незайнятості працездатного населення.

Основні проблеми регіонального ринку праці пов'язані зі збільшенням кількості громадян, які шукають роботу, а також існуванням труднощів щодо працевлаштування соціально незахищених верств населення, які не здатні на рівних конкурувати на ринку, а тому потребують захисту з боку держави [2]. За офіційними даними, рівень безробіття у Полтавській області станом на 1 січня 2002 року становив 4,9 %, у наступні роки він зменшувався до 3,6 %, у 2008 році збільшився до 4,7 %, потім знову став поступово зменшуватися до 3,3 % [3].

Безумовною проблемою регіонального ринку праці, наслідки якої відбиваються у багатьох галузях економіки і суспільного життя, є низький середній рівень оплати праці. У Полтавській області низький рівень оплати праці проглядається у сільському господарстві, охороні здоров’я, надання комунальних та індивідуальних послуг (у 2010 році в середньому 1500 грн.), рибальство, рибництво (у 2010 році – 987 грн.), діяльність отелів та ресторанів (у 2010 році – 1181 грн.) [4]. Досвід свідчить, що ринок спроможний забезпечити зростання економічної ефективності, проте не здатний вирішити соціальні проблеми.

Таким чином, на сьогодні одним із напрямків відновлення економічної динаміки в Україні, а також і на рівні регіону визначається боротьба з безробіттям. Регулювання безробіття на регіональному ринку праці може забезпечуватися через розробку стратегії підвищення зайнятості населення. Така стратегія спрямована на вирішення проблем, пошук альтернативних рішень та їх оцінку, ухвалення, реалізацію і контроль. Визначено, що головна мета підвищення зайнятості населення регіону полягає у підвищенні рівня і якості життя населення, підвищенні конкурентоспроможності регіональної економіки, покращенні умов комфортного мешкання людей, зростанні реальних грошових доходів населення, наближенні місцевих органів влади до людини. В процесі досягнення цілей скорочення безробіття на регіональному ринку праці виникає ряд проблем, рішення яких можливе шляхом формування регіональної політики трудової активності населення, яка стосується більшості населення, що потребує підтримки і допомоги. У цьому контексті регіональна політика зайнятості повинна інтегрувати в собі взаємодію всього комплексу умов, які впливають на діяльність і розвиток населення області.

Отже, загальний аналіз тенденцій, що склалися на регіональному ринку праці, дозволяє виділити, на наш погляд, основні напрями при розробці і реалізації регіональної політики зайнятості: виявити основні пріоритети по збереженню і створенню робочих місць; адаптувати існуючі освітні програми підготовки до реалій ринку; активно використовувати суспільні роботи екологічної спрямованості; обмежити попит на робочі місця з боку окремих груп населення.

Надзвичайно важливим аспектом боротьби з безробіттям є активна діяльність служби зайнятості, пропагандистська робота, її співпраця з підприємцями та навчальними закладами. Та, з іншого боку, зайнятість населення та створення робочих місць залежить, у першу чергу, від загального рівня розвитку економіки та її регулювання державними органами. Тому основні заходи боротьби з безробіттям повинні бути направлені на підвищення фінансової стійкості і прибутковості підприємств, збільшення їх товарообороту і конкурентоспроможності, зростання рівня оплати праці в країні, податкові пільги, подолання інфляції та корупції, що охоплює складний комплекс сфер державного управління економіки, фінансів, податкової системи та залежить від політичної волі і дій вищих керівників держави, службових та посадових осіб.

Література:

  1. Занятость населения и ее регулирование: учеб. пособие / Л.И. Старовойтова, Т.Ф. Золотарева. – М. : «Академия», 2001. – 192 с.

  2. Швайка Л.А. Державне регулювання економіки: підручник. – К.: Знання, 2008. – 462 с.

  3. Статистичний щорічник Полтавської області за 2009 рік / Держкомстат України; за ред. Т.Л. Бугайченко. – Полтава, 2010. – 528 с.

  4. Офіційний сайт Головного управління статистики у Полтавській області. – http://www.poltavastat.gov.ua.

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ОРГАНІЗАЦІЇ В УМОВАХ КОНКУРЕНЦІЇ

Залуніна О. М.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Сучасні умови розвитку України диктують підприємствам необхідність адаптивного підходу до системи управління конкурентною стратегією. Механізм інтеграції результатів вивчення потреб та особливостей поведінки споживача до управлінського процесу потребує дослідження в цьому напрямку. Кожне підприємство «відповідає» за свою перспективу самостійно, а в ринковій економіці може бути перспективою як успіх, так і розорення. Самостійне «відкрите» підприємство у перехідній та ринковій економіці постає перед розв’язанням таких завдань: дослідження ринку та виявлення потреб споживачів для забезпечення існування підприємства в довгостроковій перспективі; самостійне визначення цілей розвитку та підтримки власної життєздатності; налагодження ефективних зв’язків із партнерами та організаціями-регуляторами, громадськістю для формування позитивного іміджу - головного «капіталу» підприємства; створення та постійне поповнення власних банків даних і знань, які б забезпечували обґрунтування рішень, що приймаються, та захист інформації (комерційної таємниці) від конкурентів; забезпечення конкурентоспроможності підприємства завдяки вибору адекватних стратегій та нагромадження (підтримки) конкурент­них переваг тощо; інвестування (визначення джерел і напрямків використання інвестицій) та управління фінансами підприємства з метою отримання високих економічних результатів діяльності (прибутковість); визначення необхідного для існування та розвитку підприємства кадрового складу з конкретними кількісними (чисельність) та якісними (кваліфікація) показниками; використання досягнень науково-технічного прогресу завдяки налагодженню (або без нього) спеціальної інноваційної підсистеми управління.

Зазначені завдання не охоплюють усього переліку, з яким кожне підприємство нині стикається у своїй діяльності. Необхідний методичній підхід, що полягає у своєчасній діагностиці відповідності конкурентної стратегії підприємства споживчим потребам, використанні отриманих результатів при побудові збалансованої системи показників бізнес-процесів.

Ключовий показник відповідності конкурентної стратегії компанії споживчим преференціям залежить від багатьох факторів. Обов’язковою складовою збалансованої системи показників є комунікативна підсистема підприємства, побудована за принципами холістичного маркетингу [1].

Ринкові позиції підприємства залежать від впливу факторів зовнішнього середовища. Нестабільність зовнішнього середовища підприємства характеризується невизначеністю, складністю, багатоваріантністю, динамізмом і мінливістю. Тому діагностика і прогнозування зовнішнього середовища господарювання повинна займати центральне місце у формуванні стратегії підприємства. Зовнішнє середовищевключає фактори, на які підприємство не в змозі впливати зовсім або незначно [2].

Достовірність результатів дослідження повинна базуватися на використанні загальнихі спеціальних технологій аналізу й синтезу, ідентифікації та формалізації, класифікації й систематизації. Дослідження цього напрямку є новим концептуальним підходом у процесах розробки та управління корпоративними конкурентними стратегіями.

Необхідний алгоритм, який дозволяє підвищити ефективність етики результативності підприємств. Потрібно:

– визначити цільові ключові показники ефективності збалансованої системи показників, спрямованих на реалізацію визначених стратегічних цілей;

– визначити показники збалансованої системи чинників, котрі дозволяють відслідковувати операційні параметри діяльності підприємства на різних часових горизонтах;

– провести аналіз, яким чином ключові показники ефективності мають можливість впливу на значення параметра, що відслідковується.

Запропоновані концептуальні основи дозволяють підняти якісні показники діяльності підприємства та підвищити рівень управління результатом.

Література:

  1. Абрамович О.К. Система збалансованих показників як інструмент стратегічного управління в рамках концепції холістичного маркетингу // Экономика Крыма. – Симферополь, 2009. – № 28. – С. 23–28.

2. Стратегічний менеджмент: навч. посіб. / Є.М. Кайлюк, В.М. Андрєєва, В.В. Гриненко. – Х.: ХНАМГ, 2010. – 279 с.

ПРОЦЕДУРА РЕГУЛЮВАННЯ БАНКРУТСТВА ПІДПРИЄМСТВА:

МІЖНАРОДНИЙ ТА ВІТЧИЗНЯНИЙ ДОСВІД

Бачкір І. Г.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Одна з характерних особливостей розвитку економіки сучасної України пов’язана зі зростанням кількості підприємств, які підпадають або можуть підпасти під ознаки можливого банкрутства. Порушення процедури про банкрутство будь-якого учасника економічних відносин передбачено чинним законодавством про банкрутство [1]. Можливість використання міжнародного досвіду регулювання банкрутства (неспроможності) вітчизняних підприємств має практичне значення для формування ринкових відносин. Аналіз зарубіжної практики свідчить, що в країнах із розвиненою економікою, як правило, одна третина банкрутств пояснюється зовнішніми, а дві третини – внутрішніми причинами. Зазначимо, що чинники банкрутства для вітчизняних підприємств є іншими, похідними від стану національної економіки. Попередження, подолання, ліквідація негативних наслідків причин в значній мірі залежить від розвиненості, збалансованості та повноти законодавства про неспроможність (банкрутство) країни. Сучасне законодавство про банкрутство (неспроможність) є важливим елементом економічної стратегії держави. Воно сприяє вихованню дисципліни та дотриманню правил ділового обороту в галузі фінансового управління, а також реструктуризації неефективних підприємств або ж їх виводу з ринку; є важливим складовим ринкової економіки, або економіки що знаходиться на шляху розвитку економічних відносин та забезпечує гарантії, як місцевим, так і іноземним інвесторам, що в кінцевому підсумку сприяє економічному розвитку країни [2].

Поняття «неспроможність» та «банкрутство» як юридичні терміни визначають одне й те саме явище, що виникли під впливом законодавчої та судової практики зарубіжних країн. Банкрутство має більш стисле значення як елемент неспроможності. На відміну від вітчизняного законодавства, де вживаються терміни: банкрутство, процедура банкрутства, інститут банкрутства, в зарубіжній практиці використовується аналогічний – конкурсне виробництво, що виступає як спеціальний інститут урегулювання неплатоспроможності боржника.

Нормативно-правові акти про банкрутство підприємств в зарубіжних країнах спрямовані на: захист активів підприємства-боржника в інтересах кредиторів і їх розподіл відповідно до закону з метою максимального задоволення вимог кредиторів; повернення боргів кредиторам через розподілення прибутку від продажу активів та/або у вигляді акцій реорганізованого діючого підприємства на випадок можливості відновленню його платоспроможності; максимальне використання існуючих можливостей, спрямованих на «відродження» підприємства в цілому або його структурних бізнес-одиниць; забезпечення механізму розгляду справ про порушення та зловживання при управлінні підприємствами що збанкрутували, а також анулюванні неправомірних угод.

У зарубіжній практиці засобом попередження ліквідаційного виробництва є укладання мирових угод із боржником. Заяву на початку конкурсного виробництва може подати боржник. На випадок прийняття судом рішення про початок мирового урегулювання, назначається адміністратор та дата проведення загальних зборів кредиторів. Рішення про прийняття або відхилення мирової угоди приймається на зібранні кредиторів. Слід зазначити, що умови, які висуваються при укладанні мирової угоди, повинні відповідати мінімальним вимогам з виплати боргу. Як свідчить практика, доля кредиторів складає не менш ніж 35% від суми боргу. При відстроченні боргу на 18 місяців він повинен бути сплачений більш ніж на 40 %, а при відстрочці на рік – не менш ніж на 40 %. Затвердження судом мирової угоди спричиняє його обов’язковість для усіх кредиторів. У разі відхилення цієї угоди суд визнає боржника неплатоспроможним і розпочинає ліквідаційну процедуру. Після затвердження мирової угоди та вступу рішення в законну силу суд припиняє конкурсне виробництво.

Що ж стосується України, то попередженням визнання боржника банкрутом і його ліквідації є досудова санація – система заходів щодо відновлення платоспроможності. На будь-якій стадії процедури банкротства може бути укладена мирова угода, яка призначається господарським судом. Визнання боржника банкротом характеризує фінансове положення господарюючого суб’єкту [3]. Наслідком визнання боржника банкротом є припинення його підприємницької діяльності. Збанкрутіле підприємство не може отримувати прибуток, займатися комерційною діяльністю; припиняється нарахування штрафів, пені та інших економічних санкцій; відомості про фінансовий стан боржника не передбачає конфіденційності і не є комерційною таємницею. Ліквідаційний орган зобов’язаний відчужувати майно банкрота для задоволення претензій кредиторів в порядку черговості, передбаченої вітчизняним законодавством з метою погашення боргів. При цьому арешт або обмеження по відношенню до майна збанкрутілого підприємства скасовується, незалежно від того, хто накладав арешт: суд, державний виконавець, слідчий. Майно банкрота повинно бути вільним від будь-яких обтяжень, оскільки воно підлягає розпродажу; вимоги кредиторів по зобов’язанням, які виникли під час процедури банкротства повинні пред’являтися виключно в межах ліквідаційної процедури. Згідно загальноприйнятій думці провідних західних фахівців, будь-яке положення в законодавстві, яке надає перевагу бізнесу порівняно з забезпеченням відшкодування кредиторам, може означати, що неспроможні та нежиттєздатні підприємства будуть продовжувати свою діяльність. В свою чергу це призводить до недостатньої підтримки підприємства з боку кредиторів і отримання нових кредитів. У випадку, якщо головною метою в Україні буде збереження підприємства та робочих місць, а не задоволення позовів кредиторів, то ні у вітчизняних, ні у західних інвесторів не буде стимулу вкладати кошти в українські підприємства чи надавати їм кредити, бо не буде гарантії, повернення вкладених коштів у разі їх неефективного використання. Таким чином, при використанні міжнародного досвіду до вітчизняної практики необхідно враховувати певні макроекономічні цілі законодавства про банкрутство та механізми досягнення, що є головною відмінністю національних моделей.

Література:

1. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30.06.99 . №784–XIV / Верховна Рада України. – Офіц. вид.

2. Захарченко В. Практика организационно-правового регулирования процедур банкротства в странах с рыночной экономикой // Экономика. – 2002. – № 4. – С. 107–111.

3. Варгіч С. Механізм банкрутства: підсумки його дії в Україні // Цінні папери України. – 2005. – № 8. – C. 4–5.

ПРОБЛЕМИ МАЛОГО БІЗНЕСУ В УКРАЇНІ

Мілашенко Т. Т.

Кременчуцький національний університет ім. Михайла Остроградського

Основним і невід’ємним елементом ринкової економіки є малий бізнес. Розвиток малого бізнесу тісно пов'язаний з усіма важливими процесами в економіці. Особливої уваги доцільно приділити проблемі регулювання розвитку малого бізнесу в Україні.

У сфері малого підприємництва невирішеними проблемами залишаються:

– проблема високого податкового навантаження на підприємства;

– низький рівень державної підтримки розвитку малого підприємництва.

Малий бізнес – бізнес, який здійснюється незначною кількістю працівників та невеликими обсягами реалізації продукції (робіт, послуг) [1, с. 84]. Наразі у світі відбувається зменшення кількості середніх і великих підприємств і збільшення чисельності малого бізнесу. Це призводить до появи ризиків і навантаження на цей сектор економіки. Згідно зі статистикою, на 2009 рік частка малих підприємств в загальній кількості підприємств в Україні становила 93,7 % [2].

Мале підприємництво відіграє важливу роль в економіці країни, зокрема сприяє:

– збільшенню ефективності виробництва;

– інноваційному розвитку,

– демократизації ринкових відносин,

– виходу з економічної кризи,

– збільшенню зайнятості,

– запобіганню безробіття,

– ефективному використанню ресурсів,

– розвитку конкурентного середовища,

– урізноманітненню товарів і послуг на ринку.

У 2009 році Україна займала 145 місце з-поміж 181 країн світу за складність організації та здійснення підприємницької діяльності [3, с. 21].

Існує низка факторів, що заважають розвитку малого підприємництва в Україні. Одним з них є низький рівень державної підтримки даного сектору, що згодом може призвести до його зникнення. Згідно із Законом України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19.10.2000 № 2063–III основними напрямками державної підтримки малого підприємництва є:

  1. формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва.

  2. Встановлення системи пільг для суб'єктів малого підприємництва.

  3. Запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності.

  4. Фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва.

  5. Залучення суб'єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб [4].

У 1991 р. було створено Український національний фонд підтримки підприємництва і розвитку конкуренції, який у серпні 1995 р. постановою Кабінету Міністрів України № 687 був реорганізований в Український фонд підтримки підприємництва, який не є комерційною організацією [5, с. 201].

Треба зауважити, що у європейських країнах питанню державної підтримки малого бізнесу приділяється значно більше уваги. Наприклад, Американська Асоціація малого бізнесу (АМБ) надає матеріальну допомогу, кредити, гарантії, зокрема кредит у розмірі до $ 100 тис. на 8 років без оплати відсотків або за 3-4 % річних тим малим підприємствам, які беруть участь у розробці новітніх нано-, біотехнологій, альтернативних джерел енергії, IT-технологій, вивченні ДНК [6, с. 3].

Високий рівень податкового навантаження змушує малі підприємства переходити в середній бізнес на загальну систему оподаткування. Тому доцільно зменшити податковий тиск на заробітну плату. Це призведе до виходу заробітної плати з тіні.

Ще однією з проблем у малому бізнесі є невідповідність умов праці і порушення прав найманих працівників. Усна домовленість, приниження, образи, понаднормова праця – це все нерідко зустрічається на підприємствах. Усе це змушує підприємця переводити найманих працівників у тінь.

У 2009 році середня заробітна плата працівників на малих підприємствах складала 1117,2 грн., коли середня заробітна плата по Україні на січень 2009 року становила 1665 грн. Необхідно покращувати не тільки умови праці, а й встановлювати заробітну плату відповідно до даних показників по Україні.

Для нормального функціонування малого бізнесу необхідний висококваліфікований персонал, але в основному підприємства не мають можливості залучити таких людей. Безумовно, необхідно зазначити, що відсутні стимули до технологічного розвитку підприємств. Тому у малих підприємств досить невеликий період існування.

Висновки. Для розвитку малого бізнесу в Україні доцільно:

1. Сформувати програми фінансово-кредитної підтримки розвитку малого бізнесу в Україні.

2. Оптимізувати податкове навантаження.

3. Державні органи мають переглянути питання щодо захисту прав найманих працівників на малих підприємствах і вжити відповідні заходи.

4. Спростити процедури реєстрації суб’єктів малого бізнесу, одержання ліцензій.

5. Стимулювати підприємства для залучення висококваліфікованого персоналу та інноваційного розвитку.

  1. Сприяти технологічному розвитку підприємств.

Література:

  1. Буряк Л.Д. Фінансовий менеджмент у малому бізнесі: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. – К.: КНЕУ, 2002. — 84 С.

  2. Офіційний веб–сайт державного комітету статистики [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua

  3. Бондарчук К. Мале підприємництво як засіб розширення сфери зайнятості економічно активного населення // Україна: аспекти праці. – 2011. – № 1. – С. 18.

  4. Офіційний веб–сайт Верховної Ради України, Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19.10.2000 № 2063–III [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2063–14

  5. Травянко О. Фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва в Україні // Управління сучасним містом. – 2005. – № 1–2/1–6. – С. 200.

  6. Федоров К. Малий бізнес за рубежом // Бізнес–пост. – 2007. – № 9. – С. 3.

ОРГАНІЗАЦІЯ СИСТЕМИ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

І КОНТРОЛЮ В УКРАЇНІ ТА СВІТІ

Лактіонова Л. О.

Кременчуцький національний університет імені Михаила Остроградського

Кожна сучасна держава приділяє значну увагу питанням валютного регулювання та валютного контролю. Адже саме завдяки ефективному валютному контролю держава може підтримувати стабільність курсу національної валюти, протидіяти незаконному відтоку капіталу та валютних цінностей з країни, відмиванню коштів, отриманих злочинним шляхом. Надання державним органам та іншим суб’єктам валютно-фінансових відносин спеціальних повноважень органів та агентів валютного контролю відбувається на основі діючого в країні валютного законодавства. Взагалі, валютний контроль є одним із найважливіших напрямків фінансової політики та діяльності держави.

Організація та функціонування системи валютного контролю в Російській Федерації здійснюється на основі Федерального Закону „Про валютне регулювання та валютний контроль” 2003 р. Цей закон визначив два напрямки державного регулювання у сфері фінансових відносин – валютне регулювання та валютний контроль.

У Російській Федерації валютний контроль здійснюється Урядом РФ, органами та агентами валютного контролю. Уряд РФ не є органом валютного контролю, а лише забезпечує координацію діяльності у сфері валютного контролю. Головним органом валютного контролю є Центральний банк РФ, який здійснює контроль за проведенням валютних операцій кредитними організаціями та валютними біржами.

Іншим органом валютного контролю є Федеральна служба фінансово-бюджетного нагляду, підпорядкована Міністерству фінансів РФ. Ця служба контролює виконання валютного законодавства резидентами та нерезидентами за винятком кредитних організацій та валютних бірж. Агентами валютного контролю в РФ є уповноважені банки, Федеральна митна служба та Федеральна податкова служба.

Система валютного регулювання та валютного контролю Білорусі визначена Законом Республіки Білорусь „Про валютне регулювання та валютний контроль” 2003р. Органами валютного регулювання в країні є Рада Міністрів Республіки Білорусь та Національний банк.

Національний банк Республіки Білорусь встановлює офіційні курси білоруського рубля до інших валют; створює та управляє золотовалютними резервами країни; регулює обіг валютних цінностей; встановлює порядок відкриття, ведення та режим банківських рахунків резидентів та нерезидентів; встановлює порядок здійснення валютних операцій та правила біржової торгівлі іноземною валютою; встановлює разом із уповноваженими державними органами порядок та норми переміщення валютних цінностей; визначає агентів валютного контролю; притягує до відповідальності банки та фінансові установи за порушення валютного законодавства; надає дозволи на здійснення валютних операцій.

Рада Міністрів Республіки Білорусь як орган валютного регулювання приймає нормативно-правові акти, що містять норми валютного законодавства. Агентами валютного контролю в Білорусі є банки та небанківські кредитно-фінансові установи. Система валютного регулювання та валютного контролю Казахстану визначена Законом Республіки Казахстан „Про валютне регулювання та валютний контроль” 2005 р. Основним органом валютного регулювання в Республіці Казахстан є Національний Банк. Уряд і інші державні органи здійснюють валютне регулювання в межах своєї компетенції.

Валютний контроль в Республіці Казахстан здійснюється Національним банком, іншими державними органами (органами валютного контролю), і агентами валютного контролю (уповноваженими банками та уповноваженими організаціями). Система валютного контролю у Німеччині здійснюється на основі таких законодавчих актів, як Федеральний Закон „Про Німецький федеральний банк” (Бундесбанк), Федеральний Закон „Про валютний обіг і контроль за товарообігом” (Валютний Закон). Згідно із законодавством Німеччини виняткова компетенція у сфері руху капіталів, здійснення операцій з іноземною валютою належить Федеральному Банку.

Хоча в Німеччині вільний рух капіталу, там також проводиться контроль у вигляді обліку капіталів, що перетинають державний кордон. Інформація про рух капіталів через кордон збирається та передається через банки та кредитні установи до Бундесбанку, де проводиться аналіз даних, який дозволяє розробляти конкретні заходи з регулювання валютного ринку. Федеральний банк Німеччини також здійснює контроль за фінансовими операціями з метою протидії відмиванню коштів, отриманих злочинним шляхом. Таким чином, система валютного контролю Німеччини виконує функції контролю за фінансовими операціями з іноземною валютою, протидії легалізації злочинних доходів.

Система валютного контролю у Великобританії базується на законах „Про валютний контроль”, „Про імпорт та експорт” 1990 р. та розпорядженні „Про контроль за експортом товарів”. Британське казначейство є головним органом валютного контролю, однак воно повністю делегувало свої повноваження Банку Англії, який також є органом валютного контролю. Банк Англії керує діяльністю своїх філій, представництв та які з його дозволу здійснюють фінансові операції. Органами валютного контролю Великобританії також є уповноважені банки, митні органи, органи акцизів, які контролюють рух валюти через кордон. У Великобританії існує система валютного контролю у вигляді обмежень у сфері обігу валюти, система органів, яка здійснює контроль за інвестиціями та рухом іноземної валюти через кордон, а також активно ведеться боротьба з легалізацією злочинних доходів.

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання та валютного контролю” до органів валютного контролю належать: Національний Банк України, Державна Податкова інспекція України, Міністерство зв’язку України, Державний митний комітет України. Головним органом валютного контролю є НБУ, який здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених цим Декретом до компетенції інших державних органів, та забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю. Повноваження НБУ, як головного органу валютного контролю закріплені також у Законі України „Про НБУ”.

Агенти валютного контролю – уповноважені банки, фінансові установи та національний оператор поштового зв’язку –здійснюють контроль за валютними операціями, що проводяться резидентами та нерезидентами через ці установи. Державна податкова інспекція України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, що проводяться на території України. Державний митний комітет України здійснює контроль за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон країни.

Для запобігання та протидії легалізації коштів, отриманих злочинним шляхом, в Україні створено спеціально уповноважений орган – Державний комітет фінансового моніторингу, який можна розглядати як додатковий орган валютного контролю в Україні.

Згідно діючого законодавства Міністерство фінансів України не є органом валютного контролю. Але практика розглянутих систем валютного контролю свідчить, що саме цей орган повинен здійснювати повноваження у сфері взаємодії окремих контролюючих органів та агентів валютного контролю. Звичайно, сучасна система валютного регулювання та валютного контролю України не є досконалою, вона потребує подальших структурних змін, прийняття відповідних нормативних актів з урахуванням потреб та реалій сучасного життя.

Література:

1. Биканова М.О. Порівняльно-правовий аналіз системи валютного контролю в Україні та в країнах Центральної Європи // Право і Безпека. – 2010. – № 5 (37). – С. 3–7.

2. Хамаганова Л.Д. Мировой опыт в организации валютного регулирования и валютного контроля. – Иркутск: ИГЭА, 2001. – 121 с.

3. Валютный рынок и валютное регулирование / Под ред. И.Н. Платоновой. – М.: БЕК, 1996. – 475с.

РОЗВИТОК МАЛОГО БІЗНЕСУ В УМОВАХ ПОДАТКОВИХ РЕФОРМ

Набок Є.В.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Малі та середні підприємства є передумовою сталого економічного зростання, створення нових робочих місць, зміцнення економіки регіонів. Більш за все суб'єктів малого підприємництва пригнічує податковий тягар. Це призводить до таких негативних наслідків, як спад ділової активності суб'єктів господарювання, відтік національного капіталу за кордон, тінізація економіки. Удосконалення системи оподаткування малих підприємств України в сучасних умовах виступає дуже важливою проблемою. Її вирішення суттєво вплине на поповнення державного бюджету, подальший розвиток підприємництва, інвестування галузей національної економіки та соціальний захист населення. Недоліки у податковій системі призводять до негативних наслідків в економіці країни та до її тінізації.

Огляд публікацій останніх років щодо розвитку малого підприємництва дозволяє стверджувати, що досліджуване питання привертає особливу увагу вітчизняних науковців, серед яких необхідно виділити Н.В. Гончарова [1], М.І. Небава [2], В.О. Огліх [3], В.І. Парник [4], А.М. Роговиць [5], Н.В. Фліссак [6] і ін.

Так як ефективність діяльності підприємств малого бізнесу залежить, в першу чергу, від прибутку, то актуальне значення має проблема максимізації отриманих валових доходів при мінімізації валових витрат. У цьому випадку особливе значення належить структурі витрат, однією з частин яких є податкові платежі, які фізичні та юридичні особи повинні сплачувати до державного та місцевого бюджетів.

Президент України Віктор Янукович 3 грудня 2010 року підписав Податковий кодекс, ухвалений Верховною радою з урахуванням внесених главою держави пропозицій, а з 1 січня 2011 року Податковий кодекс, за винятком низки його окремих норм, набув чинності.

Вченими висловлюється дві зовсім протилежні точки зору щодо розвитку малого бізнесу в умовах нового Податкового кодексу.

На думку багатьох фахівців деякі норми Податкового кодексу не сприятимуть розвитку малого бізнесу [5]. По-перше, якщо раніше був єдиний податок 200 грн., то сьогодні може дійти до 1500 грн. По-друге, значне збільшення повноважень для існуючих податківців, які сьогодні можуть прийти у будь-який час, чого раніше не було. Згідно нового Податкового кодексу контролюючі органи можуть в будь-який момент перевірити діяльність підприємців. Під час перевірки, яка може тривати до 10 днів (а в разі потреби може бути продовжена ще на 5 днів), вони можуть вимагати інвентаризації активів та здійснення контрольної закупівлі. Це значно ускладнить роботу підприємців. Якщо в результаті перевірки будуть знайдені порушення, контролюючий орган самостійно визначає суму грошових зобов’язань СПД [1].

З іншого боку, кодексом передбачено спрощення системи звітності. Замість великої кількості паперів підприємці, що знаходяться на спрощеній системі оподаткування, будуть надавати лише один звіт до Пенсійного фонду. В кодексі передбачено зменшення кількості загальнодержавних податків із 29 до 17. Також скасовано 10 місцевих податків і зборів. На місцях стягуватимуть чотири обов'язкові податки (на землю, нерухомість, рекламу і торговий патент), всі інші впроваджуватимуться на розсуд влади. Кодекс також передбачає запровадження податкових канікул для малого бізнесу. Вони продовжаться з 1 січня 2011-го по 31 грудня 2015 року. Податковий кодекс не заперечує спрощену систему як таку, він має на меті перш за все боротися із негативними явищами цієї системи [4]. Закон пропонує такі альтернативні варіанти розвитку малого бізнесу: якщо підприємець отримує сукупний річний дохід не більше 300 тис. грн., він може працювати на єдиному податку, який піде до місцевого бюджету. Якщо обіг збільшується і дохід зростає до 3 млн. грн., підприємець переходить у категорію малого бізнесу з нульовою відсотковою ставкою податку на прибуток протягом 5 років. З доходу понад 3 млн. грн. сплачують 19 % податку на прибуток, який до 2014 р. буде знижено до 16 % [6].

Основним завданням, що постає перед державою на сьогодні є досягнення економічної рівноваги між державним регулюванням через систему оподаткування, прискоренням темпу розвитку малого бізнесу в різних сферах народного господарства, створенням середнього соціального класу суспільства та встановленням оптимально-максимального рівня поповнення бюджету держави за рахунок малого бізнесу.

Література:

1. Гончарова Н. В. Проблеми та перспективи податкової політики стосовно малого підприємництва // Формування ринкових відносин. – 2006. – № 4. – С. 22–23.

2. Небава М.I., Черкасова Ю.І. Тенденції розвитку малого бізнесу в умовах нового податкового кодексу // Економіка та управління підприємствами.– 2011. – С. 87–89.

3. Шляхи реформування податкової системи України у напрямку забезпечення сталого економічного розвитку / В. Огліх, О. Шаповалов // Економіст. – 2007. – № 11. – С. 26–29.

4. Парник В. Стимулювання структурних змін в економіці – головне завдання податкової реформи // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 11. – С. 214–223.

5. Роговиць А.М. Оподаткування малого підприємництва // Фінанси України. – 2006. – № 4. – С. 57–58.

6. Фліссак Н. Шляхи реформування податкової системи України // Вісник податкової служби України. – 2007. – № 1–2. – С. 7–16.

ІНВЕСТИЦІЇ ТА ЇХ РОЛЬ В УМОВАХ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ

Савченко О.С.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

На сьогоднішній день постає дуже багато проблем пов’язаних зі стабільним функціонуванням та розвитком підприємств України. Кожний суб’єкт господарювання ставить собі за мету не лише виживати в жорстких умовах ринкової економіки, а й розвиватися, розширювати виробництво, завойовувати нові ринки збуту і, таким чином, збільшувати свої прибутки. Але, світовий і вітчизняний досвід свідчать, що економічне зростання завжди пов’язане з нарощуванням інвестицій.

На сучасному етапі розвитку економіки інвестиції відіграють дуже важливу роль. Вони виступають потужним джерелом модернізації виробництва, сприяють впровадженню досягнень науково-технічного прогресу. Залучення іноземних і вітчизняних інвестицій спричинює зростання масштабів підприємницької діяльності і, як наслідок, виникнення нових робочих місць. Тобто, інвестиції позитивно впливають на розвиток вітчизняних підприємств і економіки України в цілому. Аналізу сутності поняття «інвестиції» та дослідженню їх природи приділяють увагу багато вчених. Так, вагомий внесок у дослідження даних питань зробили В. Орлова [1], І.Ю. Бережна [2], В.Г. Федоренко [3], Ф.Ф. Бутинець [4] та інші. Поняття «інвестиції» є досить широким і в літературі є велика кількість його визначень. Тлумачення поняття «інвестиції» різними вченими наведено в табл. 1.

Таблиця 1 – Розкриття поняття «інвестиції» різними авторами

Автори

Визначення поняття «інвестиції»

Джерело

С. Фішер,

Р. Дорнбуш,

Р. Шмалензі

Інвестиції – це витрати на створення нових потужностей з виробництва машин, фінансування житлового, промислового або сільськогосподарського будівництва, а також запасів.

[5, с. 549]

Л. Гітман,

М. Джонк

Інвестиції – це спосіб розміщення капіталу, який має забезпечити збереження або зростання суми капіталу.

[6, с. 10]

В. Базилевич,

К. Базилевич,

Л. Баластрик

Інвестиції – це економічні ресурси, що спрямовуються на збільшення реального капіталу суспільства, тобто на розширення та модернізацію виробничого потенціалу з метою збільшення виробництва та отримання прибутку.

[7, с. 801]

Отже, інвестиції – це матеріальні та нематеріальні блага, які надаються інвесторами суб’єктам підприємницької діяльності, та в результаті використання яких очікується отримання прибуток.

В економічній літературі існує велика кількість класифікацій інвестицій. Найбільш поширеними, на думку автора, є за об’єктами вкладень, за характером участі в інвестиційному процесі та за періодами інвестування (рис. 1).



Рисунок 1 – Основні класифікаційні ознаки інвестицій

Автор вважає, що найсуттєвішою з класифікаційних ознак є за об'єктами вкладень: реальні та фінансові. Найбільш поширеними з точки зору діяльності підприємств є фінансові інвестиції. П(С)БО 12 «Фінансові інвестиції» регламентує порядок оцінки фінансових інвестицій [7]. Згідно з даним документом фінансові інвестиції первісно оцінюються та відображаються за фактичною собівартістю. Витратами, які можуть бути включені до собівартості є: суми, які сплачуються згідно з договором продавцю; суми, які сплачуються спеціалізованим підприємствам, іншим підприємствам і особам за інформаційні та консультаційні послуги, пов'язані з придбанням цінних паперів; винагороди, які сплачуються посередницьким організаціям тощо [4, с. 145]. Тобто, первісна вартість фінансових інвестицій повинна включати усі витрати, які були здійснені у процесі придбання інвестицій та можуть бути прямо віднесені до них. При чому передані активи за фінансові інвестиції повинні бути оцінені за справедливою вартістю.

Отже, можна зробити висновок, що інвестиції є вкрай необхідними для стабільного економічного розвитку суб’єктів господарювання в умовах сталого розвитку зовнішнього середовища. Тому що, підприємства часто стикаються само з проблемами правильної оцінки інвестицій та відображення їх в обліку, тому дані проблеми потребують подальшої уваги та дослідження у науці та на практиці.

Література:

1. Орлова В. Оцінка фінансових інвестицій на її вплив на достовірність балансу // Бухгалтерський облік і аудит. – 2008. – № 3. – С. 40.

2. Федоренко В.Г. Інвестування // Економіка та держава. – 2008. – № 2. – С. 4.

3. Бережна І.Ю. Ретроспективний аналіз сутності інвестицій // Формування ринкових відносин в Україні. – 2008. – № 4. – С. 68–72.

4. Бутинець Ф.Ф. Бухгалтерський фінансовий облік: Підручник для студентів спеціальності «Облік і аудит» вищих навчальних закладів. / За ред. проф. Ф.Ф. Бутинця. – Житомир: ПП «Рута», 2006. – 832 с.

5. Экономика / Фишер С., Дорнбуш Р., Шмалензи Р.; пер. с англ. – М.: Дело ЛТД, 1993. – 864 с.

6. Основы инвестирования: Пер. с англ. / Л. Гитман, М. Джонк. – М.: Дело, 1997. – 1008 с.

7. Макроекономіка: Підручник / Базилевич В.Д., Базилевич К.С., Баластрик Л.О.; за ред. В.Д. Базилевича. – К.: Знання, 2004. – 851 с.

8. Наказ № 91 від 26.04.2000 Про затвердження Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 12 «Фінансові інвестиції». – http://zakon.rada.gov.ua

ВІДШКОДУВАННЯ ПДВ В ПРОЦЕСІ ЙОГО АДМІНІСТРУВАННЯ

Нікітіна М. А.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Податкова система України орієнтована на надходження непрямих податків, насамперед, податку на додану вартість (далі ПДВ) й акцизного збору, порядок обчислення яких залежать не від рівня прибутковості підприємств, а від обсягів їх господарських оборотів. По ПДВ накопичилося багато проблем у відносинах між його платниками та податковими органами. Складність адміністрування ПДВ зумовлює необхідність його вдосконалення, оскільки ухилення від оподаткування на несвоєчасне відшкодування цього податку створюють потенційну загрозу фінансовій безпеці України.

Питаннями адміністрування та відшкодування ПДВ присвячено багато праць вітчизняних вчених – економістів, таких як: Ю.Б. Іванов [1], В.М. Федосов [2], О.Д. Василик [3], А.М. Соколовська [4], М.А. Науменко [5], А.Й. Іванський [6] та інші.

Адмініструванням ПДВ займаються органи Державної податкової служби (ДПС). Ставка ПДВ становить 20 % та додається до ціни товарів, та 0 % до бази оподаткування при експорті товарів і супутніх такому експорту послуг. Згідно Податкового кодексу України (ПКУ) передбачається поетапне зниження ставки до 17 % у 2014 р. [7]. Сума ПДВ, що сплачується до бюджету, дорівнює різниці сум податкових зобов’язань та податкового кредиту. Якщо податковий кредит перевищує податкове зобов’язання, то підприємству належить на різницю бюджетне відшкодування.

ПДВ займає значну питому вагу в доходах Державного бюджету України, має стрімку тенденцію до збільшення в абсолютних розмірах [8]. Аналіз засвідчив, що у 2010 р. до державного бюджету надійшло 166,9 млрд. грн. податкових надходжень, серед яких, 86,3 млрд. грн. займає ПДВ (51,7 %) . Порівняно з 2003 р. обсяг надходжень податку збільшився з 12,6 до 86,3 млрд. грн., або у 6,84 рази, що перевищує темп зростання доходів державного бюджету і податкових надходжень (відповідно 4,25 рази та 4,67 рази). Питома вага ПДВ в доходах державного бюджету збільшилась лише на 14 %, а в податкових надходженнях - на 16,4 %. Зростання податкових надходжень було зумовлене не лише економічними чинниками, а й посиленням фіскального навантаження на економіку, зокрема, через авансові податкові платежі та неповернення ПДВ. Обсяги податку протягом останніх років зростають, але водночас зростають суми невідшкодованого ПДВ (рис. 1) [8].

– невідшкодовані суми ПДВ, млрд. грн. – відшкодовані суми ПДВ, млрд. грн.

Рисунок 1 – Динаміка зростання обсягів відшкодованого та невідшкодованого ПДВ

за 2003–2010 роки

Як видно з рис. 1, у 2004–2005 рр. борг складав тільки третину від суми відшкодованого ПДВ, у 2009 р. цей показник збільшився удвічі та становив 23,1 млрд. грн. [8]. Причинами зростання заборгованості з відшкодування ПДВ є: недостатність бюджетного ресурсу, необхідного для відшкодування дебетового сальдо; наявність значної кількості заявок на незаконне відшкодування; тривалі терміни перевірок схем по ланцюгу постачання товарів аж до товаровиробників; скасування податкових векселів [9].

На початок 2011 р. обсяги невідшкодованого ПДВ становили 12,4 млрд. грн. [8]. Зазначимо, що до відшкодування у 2010 р. було заявлено 75,2 млрд. грн., або на 12,4 млрд. грн. більше ніж у 2009 р. В цілому платникам відшкодовано 62,8 млрд. грн., з яких грошовими коштами лише 24,2 млрд. грн. Оформлення значної частини невідшкодованого платникам ПДВ облігаціями внутрішньої державної позики дозволило скоротити його у 1,9 рази порівняно з 2009 р.

Зміни в адмініструванні ПДВ відбулися з прийняттям ПКУ. Відповідно до ПКУ, з березня 2011 р. ДПС України перейшла на автоматичне відшкодування ПДВ. Автоматичний порядок значно спрощує цю процедуру і скорочує її терміни. Він полягає в тому, що відшкодування здійснюється на підставі поданої заяви та проведеної камеральної перевірки податкової декларації за умови, що платник відповідає певним критеріям, визначеним ПКУ. Також дає змогу визначити коло платників, які мають сумнівну податкову історію, в результаті чого органи ДПС посилюватимуть роботу з такими платниками; скорочується строк надання податківцями висновку до Держказначейства з 5 до 3 днів та строк перерахування Держказначейством відшкодування з 5 до 3 днів [7].

Таким чином, ПДВ є одним з найважливіших і в той же час найскладніших в адмініструванні податків. З метою удосконалення адміністрування ПДВ пропонується: запровадити понижуючий коефіцієнт для відшкодування ПДВ експортерам сировини та низько-технологічної продукції; згрупувати платників за критеріями податкового навантаження, податкової історії тощо та застосовувати до сумлінних платників податків спрощену процедуру відшкодування [10]; ввести диференціацію ставки податку, як в деяких європейських країнах; посилити контроль щодо незаконного відшкодування ПДВ; здійснити уніфікацію правил проведення контролю контролюючими органами з узгодженням із іншими нормативно-правовими актами. З метою посилення фінансової безпеки країни необхідно розробити й виконувати органами ДПС комплекс заходів, спрямованих на упередження незаконних заяв на відшкодування ПДВ, насамперед, запобігати можливості реєстрації фіктивних підприємств, фіктивного експорту, імпорту товарів на митну територію України за заниженими цінами тощо.

Література:

  1. Податковий менеджмент: Підручник / Іванов Ю.Б., Крисоватий А.І., Кізима А.Я., Карпова В.В. – К.: Знання, 2008. – 522 с.

  2. Федосов В.М. Теорія фінансів: Підручник. – К.: ЦУЛ, 2010. – 572 с.

  3. Василик О.Д. Податкова система України: Навчальний посібник. – К.: Поліграф книга, 2004. – 478 с.

  4. Соколовська А.М. Основи теорії податків: Навчальний посібник / Соколовська А.М. – К.: Кондор, 2010. – 326 с.

  5. Науменко М.А. Можливість заміни ПДВ в Україні // Актуальні проблеми економіки. – 2005. – № 7(49). – С. 56–62.

  6. Іванський А.Й. Правові перспективи удосконалення відшкодування податку на додану вартість в Україні з урахуванням європейського досвіду // Науково-інформаційний вісник ПРАВО. – 2011. – № 3.– С. 20–27.

  7. Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. № 2755–VІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.sta.gov.ua/control/uk/index

  8. Звіт Рахункової палати України про виконання Державного бюджету України за 2003 – 2010 рр. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ac-rada.gov.ua

  9. Інформація Державної податкової адміністрації України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.sta.gov.ua

  10. Напрями та механізми підвищення фіскальної та регулятивної ефективності ПДВ. Аналітична записка НІСД. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/247/

СУЧАСНИЙ СТАН ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ

Вірбулевська О. В., Шутька Л. В.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Успішне реформування економіки України у нових умовах господарювання вимагає широкомасштабних трансформаційних процесів в усіх сферах суспільного життя. Спрямовані на економічне зростання України суттєві структурно-технологічні зрушення передбачають потужне фінансове забезпечення. Такі процеси, як структурне та якісне оновлення виробництва і створення ринкової інфраструктури відбуваються здебільшого шляхом інвестування. Чим активнішим є інвестиційний процес в країні, тим швидше здійснюються ефективні ринкові перетворення.

Сучасний стан процесу інвестування в Україні вивчають так вітчизняні вчені, як А.А. Чухно, В.М. Геєць, І.О. Лютий, М.І. Крупка, Т.Г. Затонацька, Д.М. Черваньов і інші, спираючись на дослідження вчених інших країн світу.

Метою дослідження є оцінка сучасного стану інвестиційного процесу в Україні. Актуальність статті обумовлена необхідністю активізації інвестиційної діяльності для забезпечення економічного зростання.

Висвітлення інвестиційного процесу в умовах ринкових відносин може розглядатися з двох сторін: з точки зору динаміки фізичних величин та інвестиційний процес, як послідовність явищ:

– створення інвестиційних товарів;

– процес освоєння нових виробничих потужностей;

– експлуатація об’єктів у нормальному режимі з метою виробництва товарів (послуг) [2].

Інвестиційний процес із погляду фінансових величин є вкладенням грошових сум із метою отримання додаткового прибутку, або досягнення соціального ефекту [3].

Для нормального розвитку економіки, для забезпечення відтворювання необхідний постійний приплив засобів. Кількісне зростання інвестицій, їх напрям в різні сфери господарювання залежать від пра­вильної інвестиційної політики. На думку ведучих економістів на момент розпаду СРСР, Україна мала оптимістичні прогнози відносно очікуваного припливу зарубіжного капіталу.

Проте цим прогнозам не судилося збутися. Всього на 01.10.2010 рівень прямих інвестицій до України склав 6212,9 млн. дол., хоча необхідний обсяг інвестицій для реформування економіки України складає більше 40 млрд. дол. За 2009 рік об’єм прямих інвестицій до України склав 728 млн. дол., а за період з 01.01.2010 по 01.10.2010 – 683,9 млн. дол. [5].

Порівняно з іншими державами об’єм інвестування в економіку України є незначним. Наприклад, приплив іноземних інвестицій до Чехії більший в 11 разів, а в такі країни, як Словаччина, Польща, Португалія – в 5–6 разів ніж до України [6].

Політична нестабільність, часта зміна законодавства, загроза інфляції, високий рівень злочинності і корупції, низька прибутковість від інвестицій, бюрократизація держапарату, великий тягар оподаткування, замало інформації про об’єкти інвестування визначають дуже низький рейтинг України в зарубіжних організаціях, які займаються порівняльним аналізом умов інвестування і рівня ризику про всі країни світу. Ці чинники примушують іноземних інвесторів проводити обережну і очікувальну політику у сфері інвестиційної співпраці з Україною.

Всі чинники, які враховує інвестор, коли оцінює сприятливість умов в приймаючій країні для вкладення капіталу, характеризують інвестиційний клімат. На сьогодні на Україні він несприятливий. Це значить, що Україна поки що не готова до жорсткої конкурентної боротьби за інвестиції на світових ринках капіталу, що безпосереднім чином позначиться на структурі ПП і розвитку економіки в цілому [6].

Найбільшими інвесторами в економіку України є: США — 16,4 %, Кіпр – 10,4 %, Сполучене Королівство – 10,4 %, Нідерланди – 7 %, Німеччина – 6,2 %, Віргінські острови – 6,0 %, Російська Федерація – 5,7 %. Далі з невеликим відривом йдуть Швейцарія, Австрія, Корея [9].

У табл. 1 відображено номінальний обсяг використаного ВВП у поточ-них цінах, інвестицій та їх питома вага у ВВП. Частка прямих інвестицій в основний капітал за досліджуваний період становить у середньому 21 %, що є досить низьким показником для країни з економікою, яка розвивається.

Наприклад, “азійські тигри ” інвестували в розвиток реального сектора економіки до 40 % ВВП, а у Південній Кореї, де певний період інвестиції не перевищували 20 % і зростання було дуже низьким, реальний сектор можна прискорено розвивати лише у тому випадку, якщо інвестиції перевищують 30 % ВВП [ 5].

Таблиця 1 – Номінальний обсяг використаного ВВП у поточних цінах, тис. грн.

Показник

Січень – вересень

2008

2009

2010

ВВП

313672120

287233313

490120034

Інвестиції в основний капітал

51551887

68201421

10212539

Питома вага інвестицій у ВВП %

16,43

17,6

20,8

Основна частка інвестицій являє собою кошти підприємств та організацій, а також кредити банків. Частка іноземних інвестицій становить лише 2,7 %, хоча відомо, що іноземні інвестиції відіграють особливу роль у зростанні економіки в країнах, що розвиваються. Інвестори із розвинених країн традиційно є додатковими гарантами збереження приватної власності та постачальниками новітніх технологій, виробництв, а також підприємницької етики й традицій. Потік інвестицій із розвинених країн є гарантією цивілізованого та демократичного розвитку інвестованої країни, фінансової, інституціональної та законодавчої стабільності [8].

Отже, інвестори із розвинених країн традиційно є додатковими гарантами збереження приватної власності та постачальниками новітніх технологій, виробництв, а також підприємницької етики й традицій. Потік інвестицій із розвинених країн є гарантією цивілізованого та демократичного розвитку інвестованої країни, фінансової, інституціональної та законодавчої стабільності.

Література:

  1. Гаврилюк О.В. Інвестиційний імідж та інвестиційна привабливість України // Фінанси України. – 2008. – № 2 (147). – С. 68–81.

  2. Земельний кодекс України № 2768 від 25 жовтня 2001 року.

  3. The Group of States against Corruption (GRECO) Publishes its Report on Ukraine. Strasbourg, 29/10/07. – t/t/dg1/greco/

  4. Гаврилюк О.В. Інвестиційний імідж та інвестиційна привабливість України // Фінанси України. – 2008. – № 3 (148). – С. 79–93.

  5. Даниленко А.А. Актуальні питання прямих іноземних інвестицій до України з ЄС (у контексті розширення Євросоюзу на Схід) // Фінанси України. – 2008. – № 1 (146). – С. 127–137.

  6. Указ президента України ";Про рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про хід виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України щодо поліпшення інвестиційного клімату в Україні» № 659/2007 від 20 липня 2007 р. – http://www.rainbow.gov.ua/

  7. Малютін О.К. Концепція поліпшення інвестиційного клімату в Україн і// Фінанси України. – 2008. – № 11(156). – С. 65–74.

РОЛЬ АУДИТУ В РЕАЛІЗАЦІЇ СТРАТЕГІЇ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Одінцова Л. М.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Одним із проявів і шляхів здійснення інтеграції і гармонізації аудиту є його стандартизація. Стандарт в перекладі з англійського - норма, зразок, еталон, модель, що приймаються за результатні для порівняння з ними інших подібних об'єктів. Тому можна стверджувати, що стандартизація аудиту – це процес розробки і послідовного застосування комплексу правив, принципів і процедур в процесі здійснення аудиторської діяльності.

Таким чином, стандарт аудиту – це нормативний документ, що має рекомендаційний характер. Мета стандартів – бути докладними і повними, щоб їх тлумачення були однаковими в різних країнах, регіонах, фірмах. Серед стандартів аудиту доцільно виділити чотири рівні: міжнародні; регіональні; національні; внутрішньофірмові.

Слід зазначити взаємозв'язок облікових і аудиторських стандартів. Перші визначають, яка інформація є корисною, другі - надійною і достовірною. Корисність і достовірність - важливі оптимізації процесу управління, що становлять. Мета аудиторської перевірки у всіх країнах, як правило, одна - підтвердити надійність і достовірність бухгалтерських звітів. Проте виникають проблеми, пов'язані з рівнем професійної підготовки аудиторів, використанням різних стандартів, що приводить до принципових відмінностей якості аудиту. В результаті цього надійність фінансової звітності, що перевіряється аудиторами різних країн, неоднакова. Цим пояснюється необхідність стандартизації аудиту.

Уніфікація аудиту є вужчим поняттям в порівнянні з терміном «стандартизація» і означає зведення окремих елементів теорії і практики аудиту в єдині форми. Уніфікація, скоріше, властива аудиту на державному і внутрішньофірмовому рівнях, оскільки уніфікованими в аудиті можуть бути: форми робочих документів аудитора; аудиторські номенклатури; бази даних; аудиторські комп'ютерні програми; форми подачі вхідної і витікаючої інформації при використанні комп'ютерних систем; звіти аудиторських фірм (наприклад. Аудиторській палаті України); формат проведення кваліфікаційних іспитів.

Основними державними органами, які можуть впливати на гармонізацію і інтеграцію аудиту, є: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рахункова палата України, Госказначейство України, Мінфін України, ГНА України, Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку, Держкомстат України, Нацбанкукраїни.

Суспільство впливає на гармонізацію і інтеграцію аудиту шляхом визначення свого відношення до професії аудитора (її рейтингу серед інших професій, престижу і іміджу), а також ступенем довіри до результатів аудиторських перевірок. Чим вище рейтинг аудиторів в суспільстві, тим вищим вимогам повинна відповідати їх діяльність, яка, у свою чергу, спонукатиме до поглиблення гармонізації і інтеграції аудиту.

Існують три основні рівні професійних організацій бухгалтерів і аудиторів: міжнародний, регіональний і національний. Що стосується їх діяльності у напрямі гармонізації і інтеграції аудиту, то головна проблема полягає в координації і узгодженості їх дій, розподілі сфер впливу.

Так, одні організації можуть займатися питаннями розробки і гармонізації стандартів аудиту, інші - виробленням механізмів контролю якості аудиторської діяльності, питаннями підготовки і підвищення кваліфікації аудиторів і організацією їх роботи і т.п. Узгодженість між нормативними документами, прийнятими професійними організаціями, може бути досягнута при дотриманні ієрархії, хоча вона досить умовна, оскільки всі ці професійні організації незалежні по відношенню один до одного.

Аудиторські фірми безпосередньо впливають і беруть активну участь в інтеграції і гармонізації аудиту, а ступінь цього впливу визначається об'ємом діяльності аудиторської фірми, її репутацією, рівнем і якістю методологічного і організаційного забезпечення.

Виділяють три рівні інтернаціоналізації аудиторських фірм.

Група «велика четвірка» проявляє все велику тенденцію до міжнародної інтеграції, глобальної гармонізації щодо технічних засобів, контролю за якістю роботи і встановленню зв'язків з громадськістю;

Наступна група з 10 фірм діє по всьому світу під загальною назвою Федерації національних фірм (всі вони координують роботу на основі єдиних стандартів і підходів);

Велику кількість фірм розвивають широкі міжнародні зв'язки з різним рівнем формальності, часто призначеним для задоволення не загальних міжнародних потреб, а вузько специфічних. Як правило, всі міжнародні (транснаціональні) аудиторські фірми керуються в роботі міжнародними стандартами аудиту, а практика їх застосування в роботі офісів, що знаходяться на території різних країн, безпосередньо сприяє встановленню міжнародної гармонізації.

Аналогічна ситуація спостерігається і в Україні, де в перші роки становлення аудиту найбільш кваліфікованими були фахівці, що проходили підготовку (або що працювали) в міжнародних аудиторських фірмах як в Україні, так і за її межами.

Міжнародні аудиторські фірми мають якнайповніше, комплексне організаційне і методологічне забезпечення, свою систему підготовки кадрів, власні підручники по аудиту і розроблені методики перевірок; функціонують спеціальні методологічні відділи по їх розробці. Це добрий стимул для розвитку і вдосконалення національних аудиторських фірм, орієнтація їх на міжнародний рівень якості праці і зростання їх конкурентоспроможності на ринку аудиторських послуг.

Характер діяльності підприємств-клієнтів, що перевіряються аудиторами, робить безпосередній вплив на активізацію процесу гармонізації аудиту. В світі відчувається необоротний процес корпоративної інтернаціоналізації в різних сферах господарської і фінансової діяльності, разом з тим відбувається продаж акцій крупних мультинациональных компаній на фондових біржах різних країн. Тому з погляду специфіки аудиторської перевірки по характеру діяльності компанії доречно поділити на міжнародні і національні. На процес глобалізації аудиту більше всього впливають міжнародні корпорації, діяльність яких виходить за межі однієї країни. Це викликано певними особливостями їх функціонування і, зокрема, різноманітністю систем бухгалтерського обліку, вживаного (або що відрізняється не тільки формою, а і по суті), на території різних держав.

Мультинациональным корпораціям доводиться складати і читати фінансові звіти відповідно до місцевих стандартів бухгалтерського обліку і одночасно при складанні зведених фінансових звітів виходити із загальноприйнятих принципів і правил бухгалтерського обліку (наприклад, Generally accepted accounting principles, GAAP (у США)), що мають силу в країні походження компанії.

Виходячи з цього, виникає необхідність в:

– паралельній стандартизації бухгалтерського обліку і аудиту, узгодженні стандартів різних країн;

– координації діяльності аудиторів, перевіряючих дочірні компанії, філіали і представництва корпорації на території різних країн, і аудиторської групи, перевіряючої консолідовану звітність материнської компанії;

– досягненні збалансованого складу між аудиторами, що працюють «на виїзді», по різних країнах, і місцевими аудиторами;

– досягненні необхідного рівня кваліфікації всіх задіяних аудиторів;

– виробленню єдиних підходів до організації і здійснення внутрішнього аудиту у всіх складових частинах мультинациональной корпорації;

– стандартизації і уніфікації аудиторських процедур;

– визначенні послідовності і ієрархії представлення результатів перевірок внутрішніми аудиторами: відразу в головний офіс компанії або керівництву місцевого дочірнього підприємства.

Рішення вказаних питань сприятиме гармонізації аудиту в міжнародному і регіональному масштабах.

ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИКОРИСТАННЯ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ ЯК СКЛАДОВА СТАЛОГО РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ

Романенко Є.В.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Сільське господарство у народному господарстві займає особливе місце: воно призначено задовольняти зростаючі потреби населення країни в продуктах споживання, а промисловість в сировині та виробляє різну продукцію для експорту. Сільське господарство залишається основним джерелом постачання населення продуктами харчування. Біля 3/4 споживчих матеріальних благ населення – це продукти сільського господарства безпосередньо або їх промислової переробки.

В умовах сталого розвитку особливої актуальності набуває питання підвищення економічної ефективності використання основних виробничих фондів. Аграрним підприємствам важливо знати, якою ціною виробляється валовий продукт, скільки авансованих засобів, у тому числі основних фондів, брало участь у його створенні. Саме тому експлуатація машин і обладнань повинна бути ефективною, тобто такою, що забезпечить найменші затрати суспільної праці на їх використання у виробничому процесі протягом усього періоду функціонування. Сільськогосподарська статистика, користуючись даними бухгалтерського обліку про наявність, рух і збереження основних засобів, ставить перед собою багато завдань, одне з яких пошук шляхів підвищення ефективності використання основних засобів сільськогосподарського призначення.

Оскільки власники (керівники) сільськогосподарських підприємств з метою прийняття доцільних управлінських рішень потребують достатньої й повної оперативної інформації щодо обсягу та складу витрат, спрямованих на зростання ефективності функціонування основних засобів, вважаємо, що налагодження внутрішнього контролю спроможне успішно сприяти створенню на підприємстві системи корегування прибутків через управління витратами, зокрема на ремонт, модернізацію або оновлення основних засобів, сформованої на інформаційному потоці, що отриманий безпосередньо в процесі контролю [1]. Однак, слід наголосити, що без урахування грунто-кліматичних умов неможливе прийняття рішення щодо питань районування території, раціонального розміщення культур, вірне розміщення сівозмін і інших заходів. Тому наявність таких факторів потребує відповідної технології виробництва і як наслідок визначає набір засобів праці. У зв’язку з цим, напрям капітальних і виробничих витрат у господарствах неоднаковий. Через це особливістю темпів відтворення основних засобів в аграрному секторі економіки є те, що формування виробничого потенціалу в галузі здійснюється, виходячи із спеціалізації виробництва господарств за встановленою структурою засобів праці [2]. Для раціонального використання основних виробничих фондів необхідно провести такі заходи по поліпшенню використання основних виробничих фондів:

– поліпшити використання та підвищити продуктивність землі на основі хімізації, меліорації та захисту від шкідливих впливів;

– підвищити урожайність сільськогосподарських культур та продуктивність тварин на основі використання елітних сортів та порід;

– впровадження комплексної механізації та автоматизації виробництва;

– раціональне використання машинно-тракторного парку за рахунок підвищення якості робіт;

– добитися режиму економічного використання ресурсного потенціалу.

Таким чином, для підвищення ефективності використання основних фондів необхідно випереджальними темпами проводити реконструкцію виробництва, створювати умови для інтенсивних інвестицій, витримувати курс на динамічну структурну перебудову, швидко замінюючи застарілі технології новими, конкурентноздатними, вкрай важливою є також бюджетна підтримка аграріїв через дотування сільськогосподарської продукції, необхідно посилити державний контроль за формуванням цін на підприємствах переробної галузі та підприємствах-виробниках основних засобів для сільського господарства, особливо в торгово-посередницьких та фінансових структурах [3].

Література:

  1. Булах Л.А. Шляхи підвищення ефективності використання основних засобів // Економіка АПК і природокористування: Вісник ХНАУ. – 2006. – № 9. – С. 63–67.

  2. Олійник Т.І. Інтенсифікація відтворення основних засобів аграрного виробництва // Економіка та управління підприємствами. – 2010. – С. 61–65.

  3. Костирко І.Г., Топішко Т.І. АПК України: проблеми відтворення та оновлення основного капіталу // Економічний простір. – 2008. – № 19. – С. 92–98.

ДЕРЖАВНЕ ПЕНСІЙНЕ СТРАХУВАННЯ ЯК НАЙВАЖЛИВІША ФОРМА сталого розвитку СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ

НЕПРАЦЕЗДАТНОГО НАСЕЛЕННЯ

Ткаченко І.В.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Проблема соціального захисту непрацездатного населення, а саме їх пенсійне забезпечення, актуальна не лише в Україні, а і в країнах усього світу. Пенсійне забезпечення охоплює як напрями соціального захисту, так і напрями економічної політики.

Система соціального захисту кожної країни — один із найважливіших елементів соціальної політики. Організаційно-правова форма системи соціального захисту визначається станом економіки і ринку праці, існуючої податкової політики і політики в галузі доходів, демографічною ситуацією, розвитком фінансових, в тому числі і страхових інститутів, прийняттям суспільством конкретної моделі соціального страхування. Соціальний захист – це комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення життя, здоров’я та добробуту населення за конкретних економічних умов.

Метою соціального захисту є, по-перше, забезпечення рівня життя непрацездатних громадян не нижче прожиткового мінімуму, встановленого державою, по-друге – попередження соціальної напруженості, яка може виникнути в суспільстві внаслідок майнової, расової, культурної, релігійної та соціальної нерівності. Іншими словами, соціальний захист виступає амортизатором соціально-економічних і політичних ризиків.

Формування моделі національної системи соціального захисту – результат суспільної злагоди з приводу принципів побудови, способів здійснення соціальної політики. Така злагода складається під впливом економічних, культурних і національних традицій тієї чи іншої країни. Загальною і обов'язковою умовою організації всякої системи соціального захисту є створення державою правової, організаційної і економічної бази, яка б забезпечувала збереження права на пенсію та соціальні виплати.

В економічній літературі виділяють основні складові соціального захисту: соціальне забезпечення, соціальна допомога і соціальне страхування.

Соціальне забезпечення – це надання певним категоріям громадян соціальних виплат за рахунок коштів бюджетів, залежить воно від економічної політики уряду та стану державного бюджету. Вперше поняття «соціальне забезпечення» було засновано в законодавстві США у 1935 році. Як фінансовий термін і невід’ємна частина фінансів сутність соціального захисту розкривається у нагромадженні і витрачанні грошових та інших ресурсів для здійснення заходів з попередження, подолання або зменшення негативного впливу ризиків і відшкодування пов’язаних з ними витрат. Соціальна допомога теж побудована на фінансування за рахунок податків та інших надходжень до державного бюджету, але ці кошти спрямовуються не безпосередньо фізичним особам, а підприємствам і організаціям як компенсація недоотриманих доходів громадян. Соціальна допомога надається у формі різного роду пільг, житлових субсидій і зорієнтована на індивідуальну потребу громадянина.

Соціальне страхування – це система правових, економічних та організаційних заходів, покликаних компенсувати окремі види соціальних ризиків.

Відповідно до ст. 1 Основ законодавства загальнообов'язкове державне соціальне страхування - це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Офіційне тлумачення цього терміна в Україні наведено в Законі «Про страхування»: «Страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів».

Зміст страхування, як і інших категорій, розкривається в його функціях. Радянські економісти, визначаючи функції страхування, виходили насамперед не із сутності самої категорії страхування, а вважали, що функції страхування «...є зовнішніми формами, які дозволяють виявити особливості страхування як ланки фінансової системи. Категорія фінансів виражає свою економічну сутність передусім через розподільну функцію. Ця функція знаходить конкретне, специфічне виявлення у функціях, притаманних страхуванню, - ризиковій, попереджувальній і заощаджувальній».

Перед системою соціального страхування стоять три основні завдання. Це, перш за все, захист від бідності. По-друге, надання доходу при завершенні трудової діяльності, розмір якого, як правило, пропорційний сумі заробітку, який виплачувався безпосередньо перед виходом на пенсію. По-третє, захист цього доходу від зниження реального рівня життя в результаті інфляції.

Із розвитком України як незалежної держави відбувалися певні зміни у соціальному страхуванні, однак вважати їх досконалими важко. Стару модель соціального захисту було зруйновано, нова ще не сформувалася, тому розвиток соціального страхування був стихійним і безсистемним. Великий вплив на розбудову нової системи соціального страхування мала Конституція України, що визначила основні засади соціальної політики держави і закріпила право громадян на соціальний захист. Конституція покладає на державу обов'язок створювати необхідні умови для реалізації цього права.

В зарубіжних країнах з розвинутою ринковою економікою поняття соціального захисту нерозривно пов’язане з поняттям пенсійного забезпечення. Адже за своєю сутністю пенсія та соціальні виплати замінюють заробітну платню як основне джерело доходів найманого працівника, коли за віком або станом здоров'я він втрачає здатність повноцінно трудитися.

Соціальне забезпечення, як один з актуальних аспектів соціального захисту, постійно перебуває під контролем уряду кожної країни. В центрі дискусій щодо реформування систем соціального захисту та пенсійного забезпечення, які розгорнулися в наукових і політичних колах західних країн і країн з перехідною економікою, – пошук нових, більш ефективних страхових методів і механізмів; створення багаторівневих і взаємодоповнюючих систем соціального захисту; активне залучення приватного сектора і самих застрахованих до фінансування соціальних затрат; методи залучення до процесу колективного і особистого соціального страхування осіб, зайнятих в тіньовому ринку праці; створення комплексних, взаємопов'язаних інститутів соціального захисту людей похилого віку.

З макроекономічної точки зору соціальне забезпечення — це система управління соціальними ризиками з метою компенсації шкоди, зниження або запобігання їх дії на процес розширеного відтворення населення. Як соціально-економічна категорія соціальне забезпечення є відносинами щодо перерозподілу національного доходу з метою забезпечення встановлених соціальних стандартів життя для кожної людини в умовах дії соціальних ризиків.

Система пенсійного забезпечення, чинна до початку 1990-х років, була ближчою до інституту соціальної допомоги і лише від початку перебудовчих процесів фінансові механізми пенсійного забезпечення почали поступово набувати страхових рис.

В Україні пенсійне забезпечення набуває статусу пенсійного страхування поступово. Адже до проведення пенсійної реформи, яка стартувала 1 січня 2004 року, пенсійне забезпечення включало тільки окремі елементи страхування.

Нові витоки щодо дедоларизація економіки України

Черевик Н. В.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Зміни навколишнього середовища у наші дні проходять неочікувано і в декілька разів швидше, ніж ще три – чотири роки тому. Причому глибина та розмаїття цих змін не можливо порівняти з попередніми роками. Якщо раніше кожний день міг змінитися курс долара, то тепер може стати неактуальною гілка галузей промисловості в цілому. Тому необхідно замислитись про можливі потрясіння, пов’язані з внутрішніми процесами не лише в компанії, а на світовому рівні, так наприклад непередбачений перехід ключового співробітника до конкурента, закінчення терміну дії патенту або ліцензії, несвоєчасна реакція на збій роботи внутрішніх комунікаційних систем тощо. Управлінські рішення компаній і банків все ще базуються на минулому попиті успішних або не зовсім успішних рішень, моделях бізнесу, які могли давати ефективний результат ще місяць назад, але світ змінюється не по годинах, а по секундах. Тому ефективність керівництва компаній, на мій погляд, лежить в площині створення процесів, що підтримують можливість внесення постійних корегувань у прийнятті відповідних і невідкладних рішень, процесі і моделей, коректив, що відображають зміни навколишнього середовища.

Відповідно з кожним роком ситуація на світових ринках носить все більше загрожуючий характер особливо це стосовно іноземної валюти. Більшість прогнозів по вкладах населення вітчизняні експерти пов’язують з нестабільною ситуацією в Україні. Однак до нестабільності може призвести «валютні війни» та кризові явища в зоні створення євро.

Необхідність прискорення процесу дедоларизації стає найбільш актуальною проблемою на фоні недавнього зниження кредитного рейтингу США та можливого зниження курсу долара на протязі 2011 року відносно ключових резервних валют на 12 – 13 %.

Світова економіка продовжує знижувати обсяги резервів у доларах США при цьому збільшуючи резерви у валюті інших країн (японська ієна, швейцарський франк) і в дорогоцінному камінням, тим самим диверсификуючи свої резерви. Крім того, висока доларизація економіки України надає валютні залучення більш популярними серед усіх позичальників, включаючи уряд. Відповідно такі зміни призведуть до девальвації гривні, яка може пройти в короткий час.

Удосконалення системи державного контролю за банківською системою і небанківськими фінансовими установами – це питання яке необхідно посилювати на законодавчому рівні. При цьому президент України зазначив про стабільність нинішньої курсової валютної політики держави. Крім того він підкреслив необхідність підсилення захисту прав громадян і бізнесу, як клієнтів банку.

Саме тому основною метою сумісних дій уряду та НБУ є посилення контролю над девальвацією гривні. Підконтрольна девальвація для підтримки вітчизняного експорту дозволяє змягчити наслідки другої хвилі кризи, у випадку її наступу.

Роман Мацукатов із РА Credo – Line стверджує, що до послаблення гривні призводить, з однієї сторони, політична нестабільність і постійне бажання уряду фінансувати свої витрати за рахунок допемісії, а з іншої сторони, стабільний до недавнього періоду і вільно конвертований долар. Саме ці фактори змушують економічних суб’єктів зберігати свої цінності та проводити взаєморозрахунки у доларах [1].

До економічних заходів довіри до національної валюти відносять: зниження інфляції, збільшення прозорості податкової політики, зниження дефіциту бюджету, усунення диспропорцій зовнішньої торгівлі, поліпшення інвестиційного клімату країни.

На думку науковців зменшення доларизації, а Україні може носити адміністративний та економічний характер. Враховуючи ситуацію на світових ринках яка з кожним днем погіршується, то на їх думку будуть застосовуватися саме адміністративні методи.

Відповідно заборони, обмеження, експропріації, які краще спрацьовують в умовах обмеженого часу, але мають довгострокові економічні та соціальні ризики, призводять до зниження ліквідності гривні, яке спостерігається в останній час з метою зняття тиску спекулятивного придбання валюти. Таке обмеження валютних операцій на споживчому ринку кредитування, підвищення вимог і обмеження на валютні позиції у банківському секторі, та обмеження реалізації валютної виручки експортерам, а також обмеження рівня готівкових операцій у валюті негативно вплине на розвиток економіки України.

Деякі науковці пропонують відновлення довіри населення до національної валюти як валюти накопичення, але в теперішній час досить складно цього досягти в короткостроковій перспективі, тому що 2008 рік змусив українців більше довіряти іноземній валюті.

Влітку 2011 року досить підвищилась активність юридичних осіб стосовно депозитних вкладів. Не дивлячись на нестабільність фінансового ринку в Україні, можна сказати, що за даними НБУ середні ставки вкладів у всіх видах валют влітку – 2011 року зростали (на незначну частку відсотків), ніж падали. Однак це зростання прибутковості сумнівне – ринкові максимуми доларових вкладів для юридичних осіб за три місяці скоротились. Тим самим, пропозиція зі ставкою понад 10 % річних у доларах на ринку ще до цього часу існує.

Загальна картина в доларових вкладах юридичних осіб за попередні три місяці 2011 року із числа 25 банків лідерів скоротилась в середньому на 0,5 процентного пункту в порівнянні за усіма термінами, але діапазони «максимальної стабільності» (найбільшої кількості програм банків) для кожного терміну скоротились на 0,5 – 1 процентних пункти.

Заслуговує уваги інформація щодо вкладів для малого та середнього бізнесу в доларах в аспекті рівня максимальної на ринку ставки як серед 25 банків – лідерів ринку послуг для підприємців, так і компаній малих банків «Простобанк – консалтинг».

З метою дотримання внутрішньої стабільності і відповідальності уряду, необхідно використовувати в основному методи економічного характеру з невеликим переліком адміністративних заходів.

Не менш важливим моментом для банків є прийняття законопроекту про реальних власників і законопроекту про корпоративне управління, який зобов’язує власників банків захищати його вкладників та кредиторів, що надасть змогу банкам стати фінансово стабільними. Крім того, уже проводиться обговорення законопроекту до 30 вересня 2011 року про створення в Україні Національного Клірингового Центру, який буде забезпечувати проведення маршрутизації транзакцій, кліринг і надання інформації для проведення кінцевих розрахунків. Цей законопроект дозволить банкам розміщувати на платіжній картці одночасно дві або більше торгових марок платіжних систем, а також надасть право компаніям – агентам банків приймати платежі від населення для подальшого переведення їх третім особам ( в законопроекті інші нововведення пов’язані з картковими трансакціями).

Тому на мою думку першочерговими заходами підвищення довіри до національної валюти є: підвищення надійності банківської системи шляхом впровадження більш гнучкого обмінного курсу гривня/долар, що зобов’язати вкладників зберігати валюту у банках, а не готівкою вдома; крім того, держава зобов’язана направляти зусилля на зменшення тіньового бізнесу у валюті.

Література:

1. Марк Поллок Дедоларизация економики Украины: новый выток [Електронний ресурс]. – Режим доступу: Prostobankinr. com.ua, Мінфін. com.ua.

ПРОБЛЕМИ МОТИВАЦІЇ ПРАЦІ ПЕРСОНАЛУ ПІДПРИЄМСТВА В УМОВАХ РИНКОВИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ ВІТЧИЗНЯНОЇ ЕКОНОМІКИ

Алексєєва Н. Ф.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Одним із головних завдань створення ринкової економіки є формування притаманної ринковим відносинам системи мотивації праці.

Мотивація ефективної праці робітників займає одне з ключових місць у системі внутрішньофірмового управління. Вона доповнює адміністративне управління, що полягає в розробці і виконанні планових завдань, посадових і інших інструкцій, методичних положень і вказівок, наказів, розпоряджень і т.д, і є непрямим, опосередкованим управлінням через інтереси робітників із використанням специфічних форм і методів забезпечення їх матеріальної і моральної зацікавленості щодо праці, у досягненні високих її результатів.

Не дивлячись на радикальність курсу ринкових перетворень в Україні, ігнорування проблеми мотивації праці призвело до тяжких наслідків: загостення економічної кризи, падіння рівня життя, знищення відношення до праці як до цінності, погіршення якості трудового потенціалу, масової дискваліфікації кадрів і росту напруженості на ринку праці.

Значний внесок у вивчення проблеми мотивації праці зробили Л. Брентано, М. Вебер, Т. Веблен, Д. Врум, А. Маслоу, К. Маркс, А. Маршалл, Д. Мілль, А. Сміт, М. Туган-Барановський, Х. Хекхаузен та ін. Важливими у галузі мотивації персоналу є наукові досягнення українських вчених Д. Богиня, А. Гальчинський, О. Грішнова, Ю. Зайцев, М. Карлін, А. Колот, Т. Костишина, Л. Кривенко, Г. Куліков, В. Лагутін, В. Липов, В. Мандибура, В. Новіков, О. Павловська, І. Петрова, М. Семикіна, А. Чухно та ін.

Незважаючи на значний внесок зарубіжних та вітчизняних вчених, проблема не втратила свою актуальність і вимагає подальшого поглибленого аналізу, переосмислення традиційних концепцій та розробки сучасних методик формування та реалізації мотиваційних моделей. Актуальність пошуку дієвих ричагів активізації трудової діяльності персоналу обумовила проведення спеціальних соціологічних обстежень з метою діагностики стану мотивації праці. Об’єктом дослідження є процеси управління мотиваційними факторами трудової діяльності працівників машинобудівного підприємства м. Кременчука - ВАТ «Крюківський вагонобудівний завод».

Інструментом збору соціологічної інформації була анкета з такою програмою обстеження: наявність інтересу до праці; домінуючі мотиви трудової діяльності; причини незадоволення працею; оцінка респондентами умов праці, її складності, напруги; співвідношення трудового вкладу і матеріальної винагороди та оцінка власного кваліфікаційного рівня і перепон для його підвищення.

Аналіз отриманих результатів свідчить про те, що безумовний інтерес до своєї роботи проявляють лише 45% опитаних співробітників підприємства. Серед факторів, що утримують респондентів на роботі були: відсутність трудового вибору і страх безробіття (46%); ;невисока, але гарантована оплата праці (36%); цікава робота, змістовність праці (35%) та хороші відносини в колективі (21%).

Викладене дає можливість констатувати, що для повної реалізації кадрового потенціалу працівників підприємства необхідно: розробити систему оцінки професійних і ділових якостей працівників;забезпечити належні умови праці; створити диференційовану систему мотивування працівників, а також створити і застосувати мотиваційний моніторинг, з метою постійного нагляду і контролю за станом мотивації праці робітників.

Все це є необхідною умовою на шляху створення ефективного мотиваційного механізму сучасного вітчизняного підприємства.

ПОВЫШЕНИЕ КОНКУРЕНТОСПОСОБНОСТИ ПРЕДПРИЯТИЙ ПУТЕМ ВНЕДРЕНИЯ ПРОГРАММНОГО КОМПЛЕКСА ТЛКА

Коробов А.А.

Кременчугский национальный университет имени Михаила Остроградского

Вместе с ХХІ веком человечество вступило в эпоху информатизации. Повсеместно на предприятиях внедряются системы управления и контроля производственными, складскими, и транспортными затратами. Предприятия, которые промедлят с принятием решения о внедрении таких систем, очень быстро становятся не конкурентоспособными и теряют свои рынки сбыта. Из перечисленных затрат компаний наименьшие внимание в вопросах автоматизации уделяется транспортным затратам. Для того чтобы выжить в современных рыночных условиях нужно искать пути как оптимизации бизнес-процессов доставки, так и снижения издержек на транспортную логистику.

После изучения существующего программного обеспечения для транспортной логистики на рынке Украины, можно сделать вывод, что большинство компаний предоставляющих услуги автоматизации в этой сфере предлагают только программы контроля. Контроль позволяет отслеживать на экране монитора компьютера автомобили (или другие объекты, грузы) и оперативно реагировать на ситуацию в случае необходимости, но не обеспечивает автоматизацию всего процесса перевозки материальных предметов.

Поэтому было разработано и уже успешно внедрено на предприятиях Украины программное обеспечение для транспортной логистики ТЛКА. Основным преимуществом ТЛКА является возможность адаптировать программные решения максимально близко к требованию заказника. Для этого в программе предусмотрено следующий инструментарий: конструктор базы данных, язык макросов и помощник логисту. Эта система предназначена для автоматизации работы логистов и позволяет предприятиям, осуществляющим доставку товаров клиентам или транспортировку грузов на торговые точки и склады, автоматизировать процессы управления доставкой и планирования маршрутов, оптимально загружать весь парк транспортных средств, обеспечивать своевременную доставку продукции клиентам, эффективно контролировать работу водителей и экспедиторов.

Рассмотрим внедрение программы ТЛКА на примере крупного мясокомбината. Мясокомбинат имеет собственную систему доставки продукции в магазины, представленную во всех областях Украины. Продукция доставляется на региональные отделы продаж, а оттуда развозится по магазинам.

Для успешного внедрение на предприятии такого программного комплекса необходимо пройти ряд этапов. На первом этапе, который имеет название «Запуск системы», производится установка программы на каждом региональном отделе продаж. При этом в программу вноситься территориальное деление на районы согласно уже существующих маршрутов. Созданные маршруты оптимизируются, не меняя ариал своего маршрута. Это делается для того, чтобы вести систему автоматического планирования с наименьшими технологическими рисками для предприятия. На этом же этапе устанавливается GPS оборудование для мониторинга транспорта и контроля выполнения запланированных маршрутов развозки. Экономический эффект получаем за счет ускорения и упорядочивания обработки заявок на перевозки, оптимальной последовательности объезда пунктов доставки, исключения нецелевого использования автотранспорта, оптимальной загрузки транспортных средств, уменьшения расходов на ГСМ и другие ресурсы, связанные с эксплуатацией автотранспорта. Экономия первого этапа колеблется в размере 5–30% в зависимости от налаженности работы на региональном отделе продаж.

На втором этапе, с названием «Центральный сервер», выполняются необходимые работы на сервере в центральном офисе компании. Этот сервер собирает, консолидирует данные о запланированных маршрутах по всем региональным отделам продаж. Он же позволяет промониторить качество выполняемой работы на РОП. Экономический эффект от контроля над работой РОП составляет дополнительно 10%.

На третьем этапе, с названием «Пошаговая оптимизация», программа ТЛКА перебирает варианты объединения районов и совместного их планирования, показывая при этом наиболее оптимальные варианты объединения. Объединение подразумевает, что точки этих районов будут перемешаны, и маршруты будут строится в рамках объединенных районов. При этом количество задейственного транспорта скорее всего не изменится. А общий их пробег сократится. Поэтапно наиболее выгодные объединения вводятся как установленные. Эта этапность необходима для того, чтобы не поставить под риск предприятие. Экономический эффект, за счет построения оптимальных картографических маршрутов, составляет порядка 10–15% дополнительно.

Четвертый этап называется «Централизованное планирование». Когда на каждом из региональных отделов продаж запущена и работает ТЛКА, появляется возможность перенести планирование в центральный офис. Предприятие принимает на работу несколько опытных логистов, каждый из которых панирует маршруты для нескольких закрепленных за ним регионов. Повышение квалификационного уровня сотрудников позволяет изыскать ранее скрытые резервы и получить еще около 5 % экономии. Отлаженная и качественно работающая система транспортной логистики на примере мясокомбината может давать экономию порядка 6 млн. грн в год только на ГСМ. Помимо экономии ГСМ появляется возможность моделировать различные штатные или не штатные ситуации, такие как покупка нового транспорта, изменение объемов поставок, влияние изменений в документообороте между предприятием и клиентом. Имея такой ресурс предприятие снижает затраты, повышает показатели экономической эффективности и свою конкурентоспособность на рынке.

ЗАПРОВАДЖЕННЯ ПРОГРАМНО-ЦІЛЬОВОГО МЕТОДУ ПЛАНУВАННЯ

ТА ВИКОНАННЯ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ

Шаповал Л. П.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

В умовах інтеграції України до Європейського Союзу як однією із вимог до країн членів ЄС є запровадження програмно-цільового методу (ПЦМ) в бюджетному процесі. З огляду на актуальність євро інтеграційних процесів в Україні застосування ПЦМ на місцевому рівні є одним із необхідних кроків у цьому напрямі.

Саме в процесі вдосконалення практики планування та виконання бюджету через застосування сучасних методик і прогресивних підходів, підтверджених світовим досвідом застосовується програмно-цільовий метод.

Програмно-цільовий метод у бюджетному процесі – це система планування та управління бюджетними коштами у середньостроковій перспективі, орієнтована на взаємозв’язок між рівнем фінансування кожної окремої програми та очікуваними результатами від її реалізації. Програмно-цільовий метод передбачає, що будь-які бюджетні видатки мають бути спрямовані на цілі, що відповідають середньо- або довгостроковій стратегії розвитку міста чи країни в цілому.

Актуальність впровадження ПЦМ планування та виконання місцевих бюджетів полягає в тому, що ефективне управління видатками бюджету є важливою частиною бюджетної політики. Він є дієвим інструментом, що забезпечує планування бюджету на середньострокову перспективу та перехід від контролю за цільовим використанням бюджетних коштів до поєднання контролю за фактичними результатами від надання бюджетних послуг.

На сьогодні ПЦМ застосовується на рівні державного бюджету і в певній мірі дозволяє відстежити ефективність і результативність витрачання бюджетних коштів шляхом використання інформації щодо результативних показників та іншої інформації, що міститься у бюджетних запитах, паспортах бюджетних програм, звітах про виконання паспортів бюджетних програм. Отже, існує можливість відстеження відповідності витрат з бюджету цілям і завданням держави, що є основою оцінки ефективності здійснених витрат.

Відповідно до Бюджетного кодексу одним із принципів, на якому ґрунтується бюджетна система України, є принцип єдності, який забезпечується, зокрема, єдиною правовою базою, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів.

При застосуванні ПЦМ тільки на рівні державного бюджету цей принцип не реалізується у повному обсязі в частині застосування єдиної бюджетної класифікації, оскільки на рівні державного бюджету застосовується програмна класифікація видатків та кредитування державного бюджету, а на рівні місцевих бюджетів – тимчасова класифікація видатків та кредитування місцевих бюджетів.

Передумовами запровадження ПЦМ є затвердження Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції застосування програмно-цільового методу в бюджетному процесі» від 14 вересня 2002 року № 538-р, яке було ухвалено відповідно до вимог Бюджетного кодексу, який передбачає виконання бюджетних програм за допомогою використання програмно-цільового методу складання бюджету. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23.05.2007 р. № 308 «Про схвалення концепції реформування місцевих бюджетів» та в схваленій постановою Кабінету Міністрів України від 19.07.2010 р. Декларації цілей та завдань бюджету на 2011 рік, а також Програмою економічних реформ на 2010–2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» визначені завдання щодо реформування місцевих бюджетів, одним із яких є запровадження ПЦМ планування та виконання місцевих бюджетів.

Процес застосування ПЦМ постійно вдосконалюється, в першу чергу щодо підходів до запровадження програмно-цільового методу складання та виконання місцевих бюджетів.

Відповідно Наказу Міністерства фінансів України від 02.08.2010 р. № 805 визначені основні підходи до запровадження програмно-цільового методу складання та виконання місцевих бюджетів.

Найбільш готовими до запровадження ПЦМ з економічної, політичної та матеріально-ресурсної позицій є бюджети Автономної Республіки Крим, обласні бюджети та бюджети міст обласного значення.

Запровадження ПЦМ на рівні місцевих бюджетів потребує підготовчого етапу, в ході якого необхідно виконати такі завдання:

– створити нормативно-правову та методологічну бази;

– провести навчання кадрів на рівні місцевих фінансових органів,

– розпорядників і одержувачів бюджетних коштів;

– здійснити відповідне матеріально-технічне забезпечення переходу до ПЦМ.

Протягом 2009–2010 років проведено підготовчий етап із запровадження ПЦМ у сорока трьох місцевих бюджетах у трьох областях (Житомирській, Львівській, Луганській), Автономній Республіці Крим. Зазначені області представляють центральний, східний, західний та південний регіони України, що дасть змогу, по-перше, враховувати регіональні відмінності при створенні типового переліку бюджетних програм та показників їх виконання, по-друге, використовувати їх як кластерні центри при подальшому поширенні ПЦМ на місцевому рівні.

У 2011–2012 роках передбачається долучити до впровадження ПЦМ усі обласні, районні бюджети, бюджети міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення пілотних регіонів та бюджет міста Києва, з 2013 року – бюджети об’єднань територіальних громад, що будуть створюватись згідно із законом.

З 2014 року ПЦМ поширюється на усі місцеві бюджети.

Отже, з огляду на значну соціальну складову місцевих бюджетів запровадження ПЦМ на місцевому рівні дасть змогу значно підвищити ефективність використання бюджетних коштів для досягнення стратегічних цілей держави у сфері освіти, охорони здоров’я, фізичної культури, соціального захисту та культури й відстежувати обсяг і якість послуг, що надаються.

Література:

1. Бюджетний кодекс України від 8 липня 2010 року N 2456-VI / Відомості Верховної Ради України (ВВР) – 2010 – № 50-51 – ст. 572.

2. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 23 травня 2007 р. № 308-р «Про схвалення Концепції реформування місцевих бюджетів». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/KR070308.html.

3. Наказ Міністерства фінансів України від 02.08.2010 р. № 805 «Основні підходи до запровадження програмно-цільового методу складання та виконання місцевих бюджетів». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: .ua.

ФАКТОРИ МОТИВУВАННЯ ПРАЦІ ПЕРСОНАЛУ

Яценко Н.М., Попадюк О.О.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Розвиток вітчизняного промислового виробництва офіційно задекларовано як одну з найважливіших умов здійснення економічних перевтілень в Україні. Реалізація даної задачі можлива лише при всебічному вивченню сучасного стану вітчизняного промислового виробництва, перш за все з метою виявлення резервів розвитку, як на макрорівні так і на рівні окремої галузі та конкретного підприємства.

В сучасних умовах (швидкий моральний знос, неможливість оновлення основного капіталу, обмеженість оборотних коштів, складність отримання інвестицій, необхідність швидкої переорієнтації виробництва), основним, хоча й не єдиним, резервом розвитку промисловості є людський фактор, тобто підвищення продуктивності праці персоналу, а значать і мотивації.

У загальному розумінні мотивація – це сукупність внутрішніх і зовнішніх рушійних сил, які спонукають людину до певних дій [1]. Сил, які здатні вплинути на індівіда та його трудову діяльність, велика кількість, отже і факторів мотивації теж.

Умовно фактори мотивації можна поділити на позитивні і негативні. При цьому позитивні фактори спонукають працівника до дії в результаті якої, він отримає винагороду (матеріальну чи моральну). Негативні фактори стимулюють людину до акту, внаслідок якого вона не втратить набутої зони комфорту (моральної чи матеріальної).

Американські менеджери дивуються, чому їх працівники не так віддані своїй роботі, як, наприклад, японці. Зазвичай, японські робітники мають довічно гарантовану роботу і більше 30 % оплати їх праці залежить від прибутку фірми. Тому в кожній технічній інновації японський працівник бачить свій майбутній успіх (позитивний фактор). Американський персонал не має гарантованої роботи, і, якщо справи на підприємстві підуть погано, то в першу чергу, це скорочення стосуватиметься працівників. Тому в кожному нововведенні американець бачить загрозу для себе і своїх колег (негативний фактор).

Крім цього, більшість американських працівників отримують винагороду не за кінцеві результати, а за відпрацьований час, що типово і для України. Отже, одну й ту саму ситуацію працівник може сприйняти як позитивний, так і негативний фактор мотивування, в залежності від мотиваційного поля і особистої налаштованості. Очевидно, що зовнішні позитивні фактори більш ефективні, ніж зовнішні негативні, навіть, якщо вони рівні по сил.

Крім того фактори мотивування поділяють на зовнішні та внутрішні. Зовнішні фактори називають стимулами від лат. stimulus — буквально перекладається як гостра палиця, якою били звірів і гладіаторів на арені, змушуючи їх до бою, при цьому стимули виконують роль важеля впливу або носія «роздратування», що викликає дію певних мотивів. [2].

На нашу думку, стимул – це засіб, за допомогою якого здійснюється мотивація. Механізм використання різноманітних стимулів із метою мотивації персоналу називається процесом стимулювання.

Внутрішні фактори – це мотиви. Мотиви у вузькому розумінні - це усвідомлені потреби. Мотиви перебувають “ всередині людини”, і отже людина здатна впливати на свої мотиви: посилювати чи обмежувати їх дію, навіть усувати їх зі свого мотиваційного поля. Стимул може стати мотивом, у разі, якщо він усвідомлений та сприйнятий працівником. Наприклад, щоб додаткова відпустка (стимул) стала мотивом для конкретного робітника, необхідно, щоб він усвідомлював її як справедливу винагороду.

Найвпливовішими є внутрішні фактори – мотиви, хоча і найскладнішими, для реалізації самим працівником і менеджментом персоналу. Людину легше змусити, налякати, покарати, ніж пробудити в ній внутрішнє бажання до конкретного акту, тобто пояснити, чому бажана для керівника дія, є внутрішньою потребою підлеглого. Тобто працівник повинен сказати “я хочу”, а не “я вимушений”.

Відомо, що мотиватори це фактори, які сприяють підвищенню ефективності роботи людини або задоволенню його внутрішніх потреб, які у теперішній час частково або повністю незадоволені.

За даними російської версії журналу FORBES були опубліковані цікаві результати дослідження факторів мотивування персоналу в різних країнах. Так, згідно висновків експертів, в США основним зовнішнім фактором (мотиватором) є гроші (стимул), при цьому в країнах Західної Європи основним зовнішнім фактором (мотиватором) є кар'єрний зріст (стимул), який дає можливість отримати статус, а статус відповідно притягує гроші, в Росії - це творча самореалізація (мотив).

На підставі цих результатів можливо стверджувати, що американці та європейці більше «стимулюванні» до праці, а росіяни – «мотивованні».

Побудова ефективної системи мотивації на підприємстві є важливим стратегічним завданням. Вона безпосередньо впливає на продуктивність виконання праці, а отже, і на конкурентоспроможність підприємства в умовах ринку. Крім того мотивація – найважливіший фактор залучення робочої сили вищої якості, збереження найцінніших кадрів, розвитку персоналу організацій в умовах оновлення виробництва та швидких змін зовнішнього середовища.

Література:

  1. Колот А.М. Мотивація персоналу: Підручник. – К.:КНЕУ, 2006. – 340 с.

  2. Большой эциклопедический словарь: В 2-х т. / Гл. ред.А.М.Прохоров. – Сов. Эциклопедия, 1991. Т. 2. – 768 с.

ДИНАМИКА И СТРУКТУРА ДОХОДОВ НАСЕЛЕНИЯ УКРАИНЫ

Лактионова Л. А.

Кременчугский национальный университет имени Михаила Остроградского

Доходы и покупательная способность населения имеют не только социальное значение – как слагаемые уровня жизни, но и как факторы, определяющие продолжительность самой жизни. Они весьма значимы, как элемент экономического подъема, который определяет емкость внутреннего рынка.

Сегодня ситуация в Украине характеризуется достаточно высоким уровнем дифференциации доходов и распространенной бедностью. С одной стороны, определенный уровень дифференциации доходов является необходимым стимулом повышения квалификации и стремления к поиску оптимальной самореализации. С другой стороны, чрезмерное неравенство доходов нарушает элементарные стандарты справедливости, и, следовательно, разрушает основы гражданского общества.

Бедность в Украине имеет целый ряд специфических признаков, в частности: распространенность бедности среди работающего населения; психологическое неприятие экономического неравенства вследствие убеждения граждан в криминальном происхождении большей части капиталов; низкий уровень качества жизни населения в целом и социальной инфраструктуры в частности. Основным признаком ";украинской бедности"; является то, что в стране существует проблема бедности среди работающих. Реальное состояние доходов населения трудно поддается статистической оценке из-за наличия значительного объема неофициальных источников дохода.

Доходы населения включают объем начисленных в денежной и натуральной форме: заработной платы, прибыли и смешанного дохода, полученных доходов от собственности, социальных пособий и других текущих трансфертов. В течение десяти лет уровень роста доходов граждан и, прежде всего, заработной платы, в несколько раз отстает от роста цен на товары и тарифов на услуги.

В период с 2005 по 2010 гг. доходы населения Украины ежегодно увеличивались. Наибольший рост доходов относительно предыдущего года наблюдался в 2008 году (36,5 %), наименьший – в 2009 году (6,2 %). Колебания вызваны влиянием мирового финансового кризиса, которое сильнее всего проявилось в конце 2008–2009 гг. В 2010 году доходы населения увеличились на 22,65 %.

В структуре доходов населения заработная плата стабильно составляет наибольшую долю (42–44 %), но с 2008 г. ее удельный вес ежегодно уменьшается. В 2010 году доля заработной платы составила 41,7 %.

Вторым по значению источником доходов населения Украины являются социальные пособия и другие полученные текущие трансферты. В течение исследуемого периода их сумма ежегодно увеличивается, а удельный вес в доходах украинцев составляет 37-39%. Столь высокий процент социальных пособий в составе доходов населения не может оцениваться положительно, т.к. свидетельствует о большой социальной нагрузке на государство. Мировая практика свидетельствует, что основную часть дохода (до 90 %) должны составлять заработная плата и доходы от собственности, а социальные выплаты из бюджета максимум до 20 % всех доходов.

Удельный вес прибыли и смешанного дохода в доходах населения практически постоянен и составляет 14–15 %. Доходы, полученные от собственности, в 2005–2009 гг. составляли 3–4% доходов населения, и только в 2010 г. их доля превысила 5 %.

Базовым государственным социальным стандартом в сфере доходов населения является прожиточный минимум, который определяет минимальный набор продуктов питания, непродовольственных товаров и услуг для удовлетворения основных потребностей личности. На основе прожиточного минимума определяются социальные гарантии (минимальная заработная плата; минимальный размер пособия по безработице; пособие по уходу за ребенком до достижения им 3 лет; пособие на погребение) и стандарты в сферах доходов населения, здравоохранения, образования, бытового, жилищно-коммунального и социально-культурного обслуживания.

В Украине в 2000–2008 гг. наблюдалось несоответствие прожиточного минимума минимальной заработной плате. Неадекватность прожиточного минимума порождает дезориентацию в социальной политике в целом и в политике обеспечения доходов населения в частности. Согласно законодательству, минимальная заработная плата должна определяться на уровне прожиточного минимума.

По Конституции в Украине как в социальном государстве доходы граждан должны быть не ниже прожиточного минимума, что является стандартом и государственной гарантией минимальных потребностей человека. Согласно требованиям Европейской социальной хартии, минимальная заработная плата должна составлять более 2,5 размеров прожиточного минимума.

Между тем, до 2008 года минимальная заработная плата в Украине не превышала 90,4% от прожиточного минимума для трудоспособных лиц. В 2009 году наблюдалось кратковременное превышение размера минимальной зарплаты над прожиточным минимумом. Начиная с 2010 года, минимальная зарплата устанавливается на уровне прожиточного минимума для трудоспособных лиц. Тем не менее, минимальная зарплата в Украине остается очень низкой и составляет 960 грн или 120,52 долл. США в месяц (август 2011г.) и не покрывает реальных минимальных расходов на проживание.

Минимальная зарплата в Украине до сих пор не является социальным стандартом оплаты труда, а остается техническим нормативом для расчета зарплаты в бюджетной сфере в соответствии с возможностями расходной части бюджета. Ситуация в Украине с уровнем заработной платы, пенсий, с прожиточным минимумом требует выделения значительно больших ресурсов на социальные цели, в то время как бюджет страны не готов к расширению расходов в этом направлении.

Для изменения сложившейся ситуации необходимо принять безотлагательные меры по превращению минимальной заработной платы в реально значимую величину. В основу минимальной заработной платы необходимо положить социальный стандарт нормального воспроизводства рабочего. Минимальная зарплата должна превышать прожиточный минимум в 1,2-1,5 раза для того, чтобы равняться стоимости объема ресурсов, необходимых для воспроизводства рабочего и его семьи. Также, привязывать минимальную заработную плату нужно не к прожиточному минимуму, а к средней заработной плате, как это делается в развитых странах.

Литература:

1.Официальный сайт государственного комитета статистики Украины. http://ukrstat.gov.ua

УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РЕСУРСАМИ

МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ СТАЛОГО РОЗВИТКУ:

НЕЧІТКО-МНОЖИННА МОДЕЛЬ ОЦІНЮВАННЯ

Маслак О. І., Безручко О. О.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Сучасне економічне середовище характеризується мінливістю і непостійністю, що ускладнює процес оцінки ефективності фінансового менеджменту та негативно впливає на адекватність її результатів. Тому доцільним є використання такої моделі оцінювання, яка дає можливість враховувати нечіткості сучасних умов функціонування господарюючих суб’єктів.

Для аналізу системи фінансового управління підприємства за допомогою застосування апарату нечіткої логіки в першу чергу необхідно сформувати набір окремих показників, які є найважливішими для оцінювання. Система управління фінансовими ресурсами підприємства (Y) може бути оцінена на основі значень узагальнених груп показників:

Y = fY (X1, X2, X3 ) (1)

У свою чергу, комплексне значення кожної з вказаних груп показників може бути визначене за наступними коефіцієнтами (табл. 1).

Для оцінювання діапазонів значень функцій належності для кожного з показників визначаємо їх ранги – значення функцій належності показників нечітким рівням змінної «Рівень показника» за допомогою наступної формули [2].


0,

х < а1

а1 ≤ х ≤ а2

µВ (х) =

1,

а2 ≤ х ≤ а3

(2)

а3 < х ≤ а4

0,

х > а4


д

д

де μІі (х) – функція належності вихідної змінної Х до нечіткого терму Іі, Іі {Кр; ДН; Н; Д; В}.

Таблиця 1 – Групи показників (факторів) для оцінки системи управління фінансовими ресурсами промислового підприємства та їх вагові коефіцієнти

Група

Вага групи

Показник

Вага показника

Структурні показники систем фінансових

ресурсів (Х1)

2/5

Концентрація власних ресурсів

0,142

Відношення залучених і власних ресурсів (коефіцієнт фінансової стійкості)

0,142

Показник структури залучених ресурсів (коефіцієнт довгострокових зобов’язань)

0,142

Показник грошової складової у ресурсах

0,142

Коефіцієнт абсолютної ліквідності

0,142

Коефіцієнт швидкої ліквідності

0,142

Коефіцієнт загальної ліквідності

0,142

Показники функціонування і зовнішніх взаємозв’язків системи (Х2)

3/10

Частка дебіторської заборгованості у ресурсах підприємства

0,20

Оборотність дебіторської заборгованості

0,20

Оборотність залучених ресурсів

0,20

Показник оборотності власних ресурсів

0,20

Показник оборотності всіх ресурсів підприємства

0,20

Показники ефективності функціонування системи (Х3)

3 / 10

Рентабельність всіх ресурсів

0,20

Рентабельність власних ресурсів

0,20

Період окупності власних ресурсів

0,20

Рентабельність ресурсів, вкладених в оборотні фонди

0,20

Показник чистого прибутку на 1 грн. об’єму реалізації

0,20

Наступним етапом побудови моделі нечітких множин є згортання показників в межах відповідної груп за підрівнями:

 (3)

де Аа {« Структурні показники систем фінансових ресурсів»}; І – нечіткий рівень відповідної групи показників, І {Кр; ДН; Н; Д;В}; n – кількість показників відповідної групи; хІі – відповідні показники даної групи; rі – ваги показників відповідної групи.

Рисунок 1 – Трапецієподібний вид показника

Інтегральна оцінка системи управління фінансовими ресурсами підприємства розраховується на основі узагальнюючих показників кожної підгрупи та за допомогою наступною формули:

, (4)

де  – інтегральний показник підгрупи показників;  – вага і-ої групи показників.

Класифікатор інтегрального показника ефективності системи управління фінансовими ресурсами підприємства за виділеними нечіткими рівнями наведений в табл. 2. За допомогою наведеного класифікатора можемо визначити лінгвістичні змінні для рівня ефективності фінансового управління на підприємстві протягом певного періоду. Таким чином, отримуємо якісну оцінку фінансового менеджменту господарюючого суб’єкта та маємо змогу оцінювати ситуацію, що склалася на досліджуваному об’єкті в даному аспекті.

Отже, нечітко – множинний підхід дозволяє ураховувати в фінансовій моделі господарюючого суб’єкту якісні аспекти, які не мають точної числової оцінки. Виявляється змога поєднувати в оцінці обліку кількісні та якісні показники що різко підвищує рівень адекватності методик, які застосовуються.

Таблиця 2 – Класифікація інтегрального показника ефективності системи управління фінансовими ресурсами підприємства

Значення інтегрального показника

Розподіл інтегрального показника рівня ефективності управління фінансовими ресурсами

Кр – «критичний»

ДН– «дуже низький»

Н «низький»

Д– «достатній»

В – «високий»

0 – 0,15

1

0,15 – 0,25

(0,25 - value)∙10

(value – 0,15)∙10

0,25 – 0,35

1

0,35 – 0,45

(0,45 - value)∙10

(value – 0,35)∙10

0,45 – 0,55

1

0,55 – 0,65

(0,65 - value)∙10

(value – 0,55)∙10

0,65 – 0,75

1

0,75 – 0,85

(0,85 - value) × 10

(value – 0,75)∙10

0,85 - 1

1

Даний метод оцінки ефективності фінансового управління надає можливість адаптувати модель на конкретні умови і специфіку роботи аналізованого підприємства, особливості економіки регіону, що вигідно вирізняє цей підхід від розроблених раніше.

Література:

1. Зайцева Н.М. Нечітко-множинна модель оцінки ефективності управління фінансовими ресурсами промислового підприємства. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Mise/2010_82/Zayzeva.pdf

2. Краснокутська Н.С. Оцінювання ступеню реалізації потенціалу підприємства з використанням теорії нечітких множин // Наука й економіка. – 2010. – № 1 (17). – С. 237.

забезпечення сталого розвитку Легкої промисловості в україні

Циган Р.М.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Основна мета сучасного етапу реформ у країні є перехід до сталого функціонування та розвитку економіки. В науковій літературі все більшу актуальність набуває необхідність розробки та реалізації перспективного управління ефективністю діяльності підприємств.

У багатьох країнах світу легка промисловість відноситься до приоритетної галузі і відповідно їй приділяється багато уваги як з боку держави, так і з боку суспільства. Стан та рівень розвитку підприємств галузей легкої промисловості значною мірою визначаються розвитком експортних можливостей, збільшенням доходної частини бюджету країни, насичення внутрішнього ринку споживчими товарами створення додаткових робочих місць та зниження рівня безробіття тощо.

Але, все ж таки питання стану й сталого розвитку легкої промисловості активно обговорюються сучасними вітчизняними та зарубіжними науковцями, такими як О.І. Волков, Ю.В. Гончаров [3], А.Є. Глинська [1], В.І. Бокій [3] та інші.

Дослідження сталості підприємства має здійснюватися з урахуванням можливих змін цін, як на фактори виробництва, так і на готову продукцію, та направлено на розробку механізму збалансованого розвитку. Особливу актуальність цей аспект проблеми має для вітчизняних підприємств легкої промисловості, які поставлені в умови пошуку шляхів і методів сталого розвитку виробництва. Реалізація поставленої мети зумовила необхідність розкриття сутності та змісту сталого розвитку підприємств та обґрунтувати пріоритетність легкої промисловості.

Розвиток сталий це запропонована світовим співтовариством, уточнена та поглиблена сучасна концепція бажаного суспільного розвитку, що ґрунтується на стратегії оптимізації всієї діяльності людства (передусім економічної) в його взаємодії з довкіллям [2].

А.Є.Глинська термін «сталий розвиток» визначає різне його трактування у зв’язку із неможливістю дослівного перекладу та існуючих суперечностей між поняттям «сталість» і «зростання». Після порівняння категорії «сталий розвиток» з категоріями «сталість» і «зростання» визначено, що поняття «сталий розвиток» передбачає вищий якісний рівень ніж «розвиток» та пропонує своє визначення. Сталий розвиток орієнтований на постійне підвищення ефективності діяльності на інноваційних засадах з одночасним узгодженням економічних, соціальних та екологічних інтересів шляхом розширення сфери відповідальності перед суспільством [1].

Як бачимо, дослідження економічних процесів на рівні підприємств необхідно глибоко розібратися, які можливості має кожний господарюючий суб’єкт з досягнення та підтримки сталого й ефективного розвитку економіки. Але, як показують проведені дослідження, за весь період економічних реформ в країні багато вітчизняних підприємств, зайнятих у легкій промисловості, залишаються збитковими та не є банкрутами і продовжують діяти на ринку.

Часто на практиці відслідковується відсутність конкуренції серед підприємств легкої промисловості, як правило це пов’язано з існуванням великої кількості підгалузей та виходячи з цього суб’єкти господарювання у кожному регіоні країни займають свою нішу. Такий підхід не дає можливості у повній мірі конкурувати виробниками між собою як це має бути у ринкових умовах.

Забезпечення сталого ефективного розвитку підприємства знаходить своє відображення у досягненні систем цілей (економічних, соціальних та екологічних) на підставі послідовного здійснення принципу відповідальності перед суспільством. У нинішній час існують ефективні підприємства, для яких інтереси всіх учасників господарської діяльності взаємно збалансовані. Для того щоб таких підприємств ставало все більше, процес їх переходу із теперішнього стану у бажаний, тобто сталого розвитку, повинно підтримувати держава, організував розробку програм реформи підприємств легкої промисловості.

Слід відмітити, що дослідження ефективності управління та його вплив на сталий розвиток промислових підприємств показало, що у сучасних умовах надзвичайно важливо орієнтувати управлінські заходи на економічне зростання та одночасно у повній мірі стала зрозумілою проблема виміру сталості розвитку промислових комплексів і підприємств, рішення якої за своєю внутрішньою логікою допускає наявність науково-обґрунтованих методологічних підходів у даній галузі.

Література:

1. Глинська А.Є. Організаційно-економічний механізм забезпечення сталого розвитку підприємств легкої промисловості: автореф. дис. канд. екон. наук / А.Є. Глинська. – Київ, 2008. – 17 с.

2. Економічна енциклопедія: у трьох томах / Відп. ред. С.В. Мочерний. – К: Видавничий центр «Академія» – Т. 1. – 2000. – 864 с.; Т. 2. – 2001. – 848 с.; Т. 3. – 2002. – 952 с.

3. Легка промисловість України: стан, проблеми, перспективи економічного розвитку / О.І. Волков, Ю.В. Гончаров, В.І. Бокій та ін.; за ред. О.І. Волкова та Ю.В. Гончарова – К.: «Знання» України, 2009. – 391 c.

ТЕОРЕТИЧНI ОСНОВИ МАРКЕТИНГУ ЗАКУПІВЕЛЬ

Латишев К. О., Караулова Ю. В.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Під закупівлями розуміється придбання товарів і послуг. Вони, таким чином, є частиною виробничих функцій поряд із внутрішньою виробничою діяльністю, збутом, фінансуванням і керуванням. Залежно від положення на ринку закупівлі можуть мати різне значення. У специфічній ситуації дефіциту закупівля товарів є важливим питанням існування для кожного підприємства торгівлі. Необхідно, що б керівництво підприємства оптової торгівлі проводило активний пошук шляхів одержання товарів для торгівлі. Ціль торгівлі – стати господарем становища, тобто невід'ємним елементів ланцюжка проходження товару від виробника до споживача. Для досягнення цієї мети торгівля повинна виступати партнером виробника, що може допомогти в досягненні максимального збуту вироблених їм товарів (на основі договірних відносин).

Уся діяльність на ринку закупівель визначається поняттям маркетинг закупівель. В даний час її можна розглядати як елемент при створенні ефективного підприємства оптової торгівлі. Нижче будуть показані мети, окремі кроки й організація маркетингу закупівель, які треба розуміти як загальне керівництво до дії. Метою маркетингу закупівель є виявлення необхідних товарів у потрібній кількості, необхідної якості, у потрібний час і в потрібному місці. При цьому, зрозуміло, варто враховувати, що придбані товари до того ж повинні відповідати попиту на ринку збуту. З однієї сторони існує товарний потік від виробників через торгівлю до споживача, з іншої сторони потік інформації від споживача через торгівлю до виробника. У підсумку повинна бути досягнута погодженість обох потоків. У цьому процесі торгівля відіграє вирішальну роль.

Детальне вивчення потреб споживачів є основою і вихідним пунктом ефективної торговельної діяльності. Наступним кроком є перебування джерел придбання товарів для задоволення існуючих потреб. При цьому варто прагнути до встановлення постійних зв'язків. Але може скластися ситуація, коли на ринку закупівель не вдається знайти товари, здатні задовольнити відповідний попит. У цьому випадку підприємство торгівлі може творчо підійти до питання і саме розробити новий продукт. Створення нового продукту може відбуватися, з одного боку, у кооперації з виробником, з іншого боку, оптова торгівля може сама закрити пролому на ринку, організувати власні підприємства.

В обох випадках, по-перше, важливо знайти сприятливі джерела одержання товарів. По-друге, важливе значення має забезпечення довгострокової надійності постачальників. Для успішного виконання задачі закупівель товарів рекомендується комплексний підхід. Процес закупівель відбувається в кілька етапів, що в ідеальному випадку випливають друг за другом: визначення потреб – аналіз ситуації, визначення мети; аналіз джерел закупівель, дослідження ринку закупівель; добір джерел закупівель; активізиція – використання інструментів маркетингу закупівель; переговори з приводу умов (розмови при висновку загального договору, що течуть у рамках поточного договору); розміщення замовлень; контроль за надходженням товарів. На кожнім етапі здійснюється поточний контроль і перевірка.

Своєчасне і точне виявлення потреб служить істотною передумовою для можливостей своєчасних закупівель необхідних товарів у необхідних кількостях і потрібній якості. Якщо потреба в товарах була оцінена занадто високо, то в наслідку цього виникають покладу, тобто запаси товарів на складі, які не можна продати або можна продати зі збитком. Якщо потреба оцінена занадто низько, замовляється мало товарів, а значать і запаси занадто малі. Оборот тому менше, ніж міг бути. Крім того, розсерджені покупці можуть звернутися до конкурентів, тобто виникають утрати збуту. Аналогічна ситуація виникає, якщо якість товарів, необхідна покупцем, оцінено невірно.

Література:

1. Економіка підприємства (фірми). Підручник / Під ред. проф. О.І. Волкова та доц. О.В.Девяткіна. – М.: Інфра-М, 2002. – 601 с.

2. Економіка підприємства: Підручник для ВУЗів/ Л.Я. Аврашков, В.В. Адамчук, О.В. Антонова та інші; під ред.. проф. В.Я. Горфінкеля, проф. В.А.Швандара. – М.: «Банки та Біржі», «ЮНИТИ», 1998. – 742 с.

3. Маркетинг. Панкрухин А.П. – М.: Омега – Л, 2005. – 453 с.

СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ПІДХОДІВ ВИЗНАЧЕННЯ ДЕФІНІЦІЇ РЕГІОН

Покутня М. В.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Одним із основних засад розвитку держави є розвиток її регіонів. Це призводить до посилення політики держави на регіональному рівні. Зростає роль регіонів не лише на державному, а й світовому рівні, що виражається через міжнародну інтеграцію у світові економічні процеси. Дана тенденція призводить до зростання інтересу вітчизняних та іноземних науковців щодо розкриття суті поняття «регіон». На сучасному етапі цим питанням займались Керецман В.Ю., Уманець Т.В., Топчієв О.Г., Семко Т.В., Реутов В.Є., Головченко Н.З. та інші, що об’єднують в собі різні теорії тлумачення, підходи визначення та системи розуміння. Така розбіжність поглядів на поняття «регіон» потребує їх більш детального вивчення та систематизації.

Метою дослідження є проведення предметної діагностики теоретичних підходів щодо визначення дефініції «регіон», дослідження існуючих наукових теорій та напрямів.

Усебічний історико-логічний аналіз джерел з досліджуваної теми показав, що у країнах Західної Європи та Північної Америки ті чи інші питання регіоналістики досліджуються майже століття, в процесі чого склалося поняття “регіональні науки” (regional science) як самостійного напряму наукових знань та змінювали одна одну низка теорій регіонального розвитку. Особливу увагу приділяють динамічним теоріям, що базувалися на еволюційному підході до аналізу причин виникнення і відтворення територіальної нерівності [1].

Згідно з методологією Європейської регіональної політики на початку 70-х років ХХ століття Євростат у співробітництві з іншими відділами Європейської Комісії вперше запровадив Номенклатуру статистичних територіальних одиниць (NUTS), згідно якої рекомендується використовувати два типи регіональних диференціацій:

  1. Нормативні (або адміністративні) регіонивідображають політичну волю.

  2. Аналітичні (функціональні) регіонивизначаються, враховуючи аналітичні потреби [2].

До початку 1990 року класифікація NUTS складалась з трьох регіональних рівнів. NUTS підрозділяє кожну державу – члена ЄС на загальну кількість регіонів на першому рівні NUTS. Кожен з них потім підрозділяється на регіони другого рівня NUTS, в яких, в свою чергу, виділяють регіони третього рівня NUTS. Визначене вище керівництво з NUTS встановлює мінімальні й максимальні пороги для середнього розміру регіонів NUTS у відповідності із чисельністю населення регіону [3]. Якщо розглядати регіон з точки зору економічної парадигми, то на думку О.Гранберга можна провести такий основний поділ:

  • регіон – квазідержава;

  • регіон – квазікорпорація;

  • регіон – ринок (ринковий ареал);

  • регіон – соціум (спільность людей, що живуть на певній території) [2].

Згідно Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів» регіон – територія Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя [4]. З данного тлумачення під «регіоном» необхідно розуміти адміністративно-територіальні одиниці, відповідно до яких держава повинна здійснювати регулюючі дії задля виконання норм Конституції України щодо забезпечення рівних соціальних та економічних стандартів, а також соціально-економічного розвитку регіонів, не залежно від місця проживання громадян.

Такий підхід виражений і в Методичних рекомендаціях щодо формування регіональних стратегій розвитку. У цьому варіанті під регіоном також розуміють Автономну Республіку Крим, області, міста Київ та Севастополь [5].

Іншу точку зору відстоює Уманець Т.В.: поняття “регіон” застосовується для розподілу територій за певними ознаками (економічними, політичними, кліматичними, екологічними тощо), кордони яких не завжди збігаються не тільки з адміністративно-територіальними кордонами, а навіть з державними кордонами країн” [2] .

Систематизація поняття «регіон» була запропонована також Реутовою В.Є. і Головченко Н.З. (табл.1).

Таблиця 1 – Підходи щодо визначення поняття «регіон»

Назва підходу

Зміст підходу

Територіально-просторовий

Виділення регіонів на основі адміністративно-територіального поділу держави

Природно-ресурсний

Визначення регіону на основі певних відмінних характеристик природно-ресурсного, культурного та історичного потенціалу

Культурно-історичний

Структурно-функціональний

Виокремлення регіонів на основі спільності народногосподарських завдань, техніко-економічних особливостей розвитку сфер економіки регіону

Організаційно-управлінський

На основі територіально-просторового утворення зі своїм сформованим інститутом управління

Системний

Певне територіально-просторове утворення з визначеним місцем в системі вищого рівня

Інтегральний

Еколого-соціальне-економічне виділення територій в регіони держави

Комплексний

Врахування усіх критеріїв при виокремленні території в регіон

Більш об’ємну картину поняття «регіон» пропонує Семко Т.В., розглядаючи останнє як відкриту стаціонарну регіональну систему. В цьому випадку основним критерієм виділення регіону пропонується однорідність суспільно-господарських і регіональних завдань, техніко-економічні особливості розвитку промисловості та сільського господарства, наявність суб’єктів господарювання, які об’єднані економічними, політичними, соціальними, культурно-етнічними інтересами, в результаті взаємодії яких створюється регіональний тип соціальної системи [6].

Отже, розглянувши можливі варіанти трактування поняття «регіон» можна виділити основні характеристики останнього:

  • територіальну єдність;

– розвинену систему, якій притаманні характерні виробничі, економічні, суспільні, історичні, культурні особливості;

  • ієрархічність в загальній економічній системі держави та підпорядкованість центральному рівню влади;

  • різноманітність, багатокомпонентність та взаємозалежність зв’язків;

  • взяття за основу триєдиного фактору: екології, економіки та соціуму.

Тому, поняття «регіону» доцільно розглядати на рівні комплексного підходу усіх можливих трактувань з виділенням конкретної території та рівня в загальнодержавній системі.

Література:

  1. Керецман В.Ю. Державне регулювання розвитку регіонів в Україні: теорія і практика //Автореферат. – Київ, 2005. – 26 с.

  2. Уманець Т.В. Регіон як дефініція управлінської категорії// Збірник наукових праць, – Вип. 7, част. 5. – Луцьк, 2010. – 261 с.

  3. Реутов В.Є., Головченко Н.З. Генезис теоретичних поглядів на регіон та регіональний розвиток // Економіка та держава. – 2010. – № 3. – С. 17–22.

  4. Закон України Про стимулювання розвитку регіонів № 2850–IV від 08.09.2005 року.

  5. Наказ N 224 від 29.07.2002 м. Київ Про затвердження Методичних рекомендацій щодо формування регіональних стратегій розвитку.

  6. Семко Т.В. Региональные системы: теоретико-методологический аспект//Научно-технический сборник, – Вып.80. – К.: «Техніка», 2008. – С. 21–26.

ПРОБЛЕМИ РЕЙТИНГОВОЇ ОЦІНКИ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ

Ємельянов Д. І., Волошина О.В.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

На сучасному етапі діяльність комерційних банків відбувається за постійно змінюваних загальноекономічних та соціально-політичних обставин, які різною мірою впливають на надійність та ефективність виконання банківськими установами своїх функцій. В останні роки проблема комплексної оцінки ефективності основних банківських операцій та надійності банківської системи України почала набувати першорядного значення. Для здійснення такої оцінки банківської установи потрібен відповідний інструментарій. Таким інструментарієм може бути узагальнююча оцінка діяльності банку на основі рейтингів.

Обрана тема є маловивченою. Це зумовлено тим, що до початку 90-х років дослідження використання рейтингових систем у банківській сфері України не велися через відсутність на той момент комерційних банків, а сучасні наукові дослідження з цієї тематики не набули широкого практичного використання в банківській діяльності. Натомість значний внесок в дослідження різних аспектів банківської діяльності зробили такі зарубіжні вчені, як І. Ансоф, В. Кромонов, В. Новікова, П. Роуз, Д. Пліон, Дж. Сінки, Є. Четиркін, П. Чумачов, А. Шматов. Питанням вивчення банківських рейтингових систем приділяють певну увагу і вітчизняні вчені. Зокрема, цим проблемам присвячені наукові розробки В.В. Вітлінського, Е.В. Галицької, С.С. Герасименка, А.В. Головача, А.М. Єріної, В.Б. Захожай, І.М. Парасій-Вергуненко, О.В. Пернарівського, К.Є. Раєвського, Л.О. Свистун-Золотаренко, В.Г. Швеця та інших. Проте аналіз публікацій вітчизняних авторів з даної проблематики свідчить про те, що в Україні сутність статистичного аналізу рейтингових систем стосовно банківської діяльності розуміють дуже звужено – оцінка за допомогою рейтингів результатів роботи та стану комерційного банку як юридичної особи. Разом із тим виникає потреба дослідження не тільки діяльності банків на основі рейтингів, а й оцінки контрагентів банку – позичальників, юридичних і фізичних осіб.

Саме недостатність вивчення даних питань вимагає проведення подальших теоретичних досліджень. Метою даної роботи є вивчення основних проблемних питань в комплексній оцінці діяльності комерційних банків на основі рейтингової системи та виявлення можливостей їх вирішення. Рейтинг банку (від англ. rating – оцінка, оцінювання, віднесення до розряду, категорії) – узагальнююча порівняльна оцінка фінансового стану комерційних банків та їх рангування за певними критеріями. Рейтингова оцінка передбачає визначення належності банку до класу, розряду, категорії.

Кінцевим результатом рейтингування банків є рангована таблиця, у якій банки класифіковані за певними ознаками. Така таблиця не може слугувати мірилом фінансової стійкості банків і формалізує тільки розподіл їх за обраними критеріями. Отже, місце банку в списку не є свідченням фінансової надійності, а показує тільки її ступінь стосовно інших банків [1].

Рейтинги у банківництві можна класифікувати за різними ознаками: за типом власності на державні та недержавні, за сферою розповсюдження – на міжнародні та національні, за ступенем прозорості – на відкриті та закриті, за способом оцінювання – на експертні, змішані та бухгалтерські, за метою побудови – на бальні та індексні, за формою спостереження – на дистанційні та комбіновані [2].

Найбільший авторитет у світі мають три рейтингові агентства Moody's, Fitch i Standard&Poor's, які надають рейтинги міжнародного значення. Національні рейтинги – це рейтинги, які становлять національні рейтингові агентства. Серед найбільш відомих рейтингових агентств України є ";Кредит-рейтинг";, ";Сінс Україна";, Агентство фондового ринку, Українське агентство фінансового розвитку.

Вивчення літературних джерел дає змогу узагальнити наступні проблеми у формуванні рейтингових оцінок українських банків. Рівень міжнародного кредитного рейтингу не може бути вище за суверенний рейтинг країни. Ще у 2009 Standard & Poor's оприлюднила результати оцінки ризиків банківських систем різних країн, згідно з якими Україна потрапила в саму слабку групу 10 разом із Болівією, Камбоджею, Домініканської республікою, Венесуелою та Еквадором.

Рейтинги, що базуються на експертних оцінках, мають певну ступіть недостовірності завдяки певним суб’єктивним висновкам, які засновані лише на так званому дистанційному спостереженні, тобто без вивчення первинної документації. При обранні інформації банк повинен дати згоду на рейтингування, тому маємо, що лише 20 банків зі 195 офіційно зареєстрованих підлягають рейтингуванню за критерієм надійності депозитних вкладів. Сучасні методи рейтингування базуються більшою мірою на конфіденційній інформації, що обмежує можливості сторонніх осіб у складанні рейтингів [3].

На даний час Міністерство юстиції США проводить розслідування відносно одного з найбільших в країні рейтингових агентств Standard & Poor's. Аналітиків агентства підозрюють у тому, що вони некоректно привласнювали рейтинги десяткам іпотечних цінних паперів, що могло призвести до світової фінансової кризи 2008 року. У міністерстві юстиції відмовляються коментувати повідомлення газети.New York Times відзначає, що передбачуване розслідування відносно Standard & Poor's почалося ще до того, як агентство вперше в історії знизило суверенний кредитний рейтинг США до рівня ";АА +"; з ";ААА";.

Отже ми визначили основні проблемні питання комплексної оцінки діяльності комерційних банків на основі рейтингової системи. Основним недоліком є те, що рейтингова система не завжди правдиво подає інформацію про комерційні банки, тому для визначення оцінки діяльності необхідно використовувати і інші методи дослідження. Незалежно від методологічних підходів, методика присвоєння рейтингу в банківській діяльності повинна ґрунтуватися на таких методологічних принципах: прозорість, доступність, єдність підходу до всіх об’єктів оцінювання, гнучкість тощо. Додержання вказаних методологічних підходів сприятиме підвищенню прозорості ринку банківських послуг, зростанню його ефективності.

Література:

  1. Незнамова А. Переваги та недоліки рейтингових методик вивчення надійності та ефективності банківської діяльності// Банківська справа. – 2002.

  2. Міщенко В.І., Яценюк А.П., Коваленко В.В., Коренєва О.Г. Банківський нагляд: Навч. посіб. – К.: Знання, 2004. – (Вища освіта ХХІ століття).

  3. Гордіца Т.М., Сучасні методики рейтингування банків України: теорія і практика інформаційної відкритості для вкладників грошових коштів. – [Електронний ресурс]. – Режим дступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/znpen/2011_7/23SMR.pdf

РЕФОРМУВАННЯ ОБЛІКУ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

Компанієць І.О.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Бухгалтерський облік вважається складовою управління підприємством, його чітка побудова відповідно до змін, що відбуваються в його організації й техніці ведення, підвищує роль обліку як основного засобу одержання достовірної інформації для прийняття економічно обґрунтованих рішень і попередження ризику в фінансово-господарській діяльності підприємств. Тому кожне підприємство в процесі свого функціонування має на меті досягнення максимального ефекту від своєї діяльності, а це неможливо без ефективного управління ним. В свою чергу управління виступає творчим процесом керівника, що ґрунтується на виважених рішеннях прийнятих на основі даних бухгалтерського обліку, що відображають реальний стан речей на підприємстві [1].

Дані, що є основою прийняття рішень, представлені у формі фінансових звітів відповідних звітних періодів. Тому неможливо переоцінити значення повної та достовірної інформації про фінансовий стан та результати діяльності підприємства при вирішенні поточних та перспективних господарських проблем.

Для прийняття правильних управлінських рішень на рівні підприємства повинні використовуватись дані, які відповідають певним правилам, вимогам і нормам, що є зрозумілими та прийнятними для користувачів. Як наслідок процес підготовки та складання фінансових звітів повинен бути організований відповідно до законодавства та забезпечувати користувачів повною, правдивою, неупередженою інформацією про фінансові результати діяльності і фінансовий стан підприємства.

Фінансова звітність є провідною категорією, що покликана забезпечити користувачів в інформації і як наслідок створити умови для ефективної та цілеспрямованої роботи підприємства. Отже, українським підприємствам необхідно виходити на ринки капіталу Європи та Америки, а також залучати іноземних інвесторів, у зв’язку з цим з’являється потреба у реформуванні обліку шляхом подання фінансової звітності згідно з міжнародними стандартами фінансової звітності.

Відповідно метою написання є висвітлення питань щодо формування і узагальнення інформації підприємствами згідно з міжнародними стандартами фінансової звітності, адаптація їх для України та вплив на вітчизняну практику обліку.

Згідно з поставленою метою необхідно вирішити такі завдання: вивчити стан і перспективи впровадження МСФЗ; виділити переваги і недоліки використання МСФЗ для України.

Можливість виходу України на міжнародні ринки капіталу безумовно залежить від поняття та достовірності фінансової звітності українських підприємств, на основі якої інвестор міг би приймати рішення щодо цілеспрямованості та обсягу інвестицій, здійснювати контроль за їхнім ефективним використанням, а потенційні партнери мали б змогу приймати рішення про можливості співпраці [2]. Крім того, МСФЗ якісно впливають на можливості керівництва в області управління організацією і надають значні переваги перед конкурентами. У суб’єктів, які складають звітність за МСФЗ, значно зростає можливість залучити додаткові джерела капіталу та партнерів по бізнесу, які допоможуть забезпечити економічне зростання і процвітання. У свою чергу суб’єкти, використовуючи МСФЗ, мають доступ до інформації про фінансовий стан потенційних партнерів, що слугує додатковим інструментом при їх виборі [3].

Впровадження Міжнародних стандартів фінансової звітності відбувається і в України. Але потребує тривалого часу й значних зусиль. Новим кроком на шляху до реалізації поставлених завдань щодо реформування бухгалтерського обліку є ухвалення розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 жовтня 2007 р. № 911-р Стратегії застосування Міжнародних стандартів фінансової звітності в Україні, метою якої є удосконалення системи бухгалтерського обліку в Україні з урахуванням вимог міжнародних стандартів та законодавства Європейського Союзу [4].

Переваги складання фінансової звітності за міжнародними стандартами дійсно є і вони незаперечні для більшості користувачів фінансової звітності (табл. 1). МСФЗ можна розцінювати як інструмент сталого розвитку економіки і світових господарських зв’язків. Принципи, закладені в порядок фінансової звітності згідно з МСФЗ, роблять її адекватнішою і здатною відобразити істинний майновий стан організації. У зв’язку з цим цінність МСФЗ важлива не тільки для іноземних, але й для національних інвесторів також.

Таблиця 1 – Переваги та недоліки застосування міжнародних стандартів фінансової звітності

Переваги

Недоліки

1. Можливість отримання необхідної інформації для прийняття управлінських рішень

1. Узагальнений характер стандартів, що передбачає досить велике різноманіття методів обліку

2. Забезпечення порівнянності звітності з іншими організаціями, незалежно від того, резидентом якої країни вони є і на якій території здійснюють господарську діяльності.

2. Зміна системи статистичної звітності, оскільки підприємства, які відповідно до законодавства зобов’язані оприлюднювати річну фінансову звітність у формі звітних даних згідно МСФЗ, а уніфіковану звітність складати згідно з П(С)БО і подавати до органів статистики.

3. Можливість залучення іноземних інвестицій і позик, а також виходу на зарубіжні ринки.

3. Відсутність інтерпретацій і прикладів додатку стандартів до конкретних ситуацій.

4. Престижність, забезпечення більшої довіри з боку потенційних партнерів.

5. У багатьох випадках велика надійність інформації.

6. Прозорість інформації, що забезпечується шляхом дотримання правил її складання, а також численними поясненнями до звітності.

Враховуючи вищевикладене, потрібно відмітити, що реформування системи бухгалтерського обліку й фінансової звітності, потрібної як внутрішнім, так і зовнішнім користувачам, є складовою частиною сталого економічного розвитку в Україні. Тому перехід на МСФЗ виступають на даний момент ефективним інструментом підвищення прозорості і зрозумілості інформації, що розкриває діяльність суб’єктів господарювання, створює достовірну базу для визнання доходів і витрат. Необхідно й надалі продовжувати досліджування щодо гармонізації та стандартизації фінансової звітності в Україні, шляхом застосування світового досвіду при впровадженні МСФЗ для підвищення інвестиційної привабливості.

Література:

  1. Палій В.Ф. Міжнародні стандарти обліку і фінансової звітності: Підручник. – М: ИНФРА–М, 2006. – 473 с.

  2. Бухгалтерский учет в зарубежних странах: учебник / Я. В. Соколов, Ф.Ф. Бутынец, Л. Л. Горецкая; отв. ред. Ф.Ф. Бутынец. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2006. – 672 с.

  3. Лучко М.Р., Бенько І.Д, Бухгалтерський облік у зарубіжних країнах. навч. посіб. – К.: Знання, 2006. – 311 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

  4. Голов С.Ф., Бухгалтерський облік в Україні: аналіз стану та перспективи розвитку: Монографія. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 522 с.

  5. Соловьева О.В. Международная практика учета и отчетности: Учебник. – М.: ИНФРА–М, 2004. – 332 с.

РОЗРОБКА МЕХАНІЗМУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТРАТЕГІЧНОГО РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ СТРУКТУР

Воробйова Л. Д.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Механізм забезпечення стратегічного розвитку передбачає розробку обґрунтованих заходів і планів досягнення поставленої мети, у яких враховані науково-технічний потенціал підприємницької структури та її виробничо-збутові можливості. При розробці стратегічних позицій підприємства користуються певними показниками, як якісними, так і кількісними. Якісні показники на практиці називаються орієнтирами, кількісні – завданнями. Орієнтир – це більш віддалена мета, якої підприємство прагне досягти шляхом розробки стратегії.

Визначення мети – це більш конкретний рівень прийняття рішень, що вимагає розробки відповідних стратегічних завдань. Стратегія, розроблена для досягнення однієї мети, може бути непридатна для досягнення іншої мети.

Між орієнтирами, метою і стратегією існують тісний взаємозв'язок і взаємозалежність. Наприклад, такий показник, як частка ринку, може служити й орієнтиром, і метою, а може бути і стратегією. Оскільки орієнтири, мета й стратегія виробляються всередині одного підприємства, тоді стратегія, що розробляється на вищому рівні управління, стає метою й орієнтиром на нижчих ланках управління – виробничих підрозділах.

Стратегічна мета спрямована на зміцнення конкурентних позицій підприємства на ринку. Тобто вони стосуються конкурентоспроможності та спрямовані на забезпечення більш високих темпів зростання, збільшення частки ринку, на покращення якості продукції та послуг порівняно з конкурентами, на досягнення найнижчого рівня витрат, на підвищення віддачі від інвестицій тощо.

Стратегія підприємства складається, по перше, з добре продуманих цілеспрямованих дій, по-друге, з реакції на непередбачений розвиток подій. Стратегію краще всього розглядати як комбінацію із запланованих дій і швидких рішень щодо адаптації до нових умов ринку. Завдання складання стратегії включає розробку плану дій та адаптування їх до змінюваної ситуації.

Незважаючи на етимологічну відмінність понять планування, прогнозування та стратегія, вони мають тенденцію до зближення. Якщо планування є своєрідним конструюванням реальних засобів досягнення бажаного майбутнього стану об'єкта управління, то прогнозування відповідає на запитання, що може відбутися, якщо організація ставить питання щодо своїх дій, а за допомогою стратегії вирішується питання, що конкретно і яким чином буде зроблено для здійснення проголошеної місії.

Для розробки ефективної стратегії необхідно мати талант підприємця і стратегічний спосіб мислення. Керівник повинен добитися того, щоб його стратегія максимальною мірою враховувала події, що відбуваються за межами фірми (зміна потреб покупців, дії конкурентів, можливості й загрози ринку). Керівник, реалізуючи стратегію підприємства, зможе адекватно реагувати на зміни зовнішнього середовища лише тоді, коли він виявить підприємницький талант, прогнозуючи ринкові тенденції, збільшуючи конкурентоспроможність підприємства, спрямовуючи його діяльність залежно від ситуації. Отже, вміння розробляти стратегію напряму залежить від підприємницького таланту менеджера. Це дві складові єдиного цілого.

У реальній практиці рідко стратегія підприємства настільки добре продумана і складена, що може реально витримати перевірку часом. Навіть кращі бізнес-плани мають передбачати пристосування до змінюваних умов ринку, запитів клієнтів, стратегічного маневрування конкурентів, виникаючих нових можливостей і загроз, непередбачених подій. Саме тому розробка стратегії – динамічний процес, і керівництво повинне регулярно переоцінювати ситуацію, переглядаючи та оновлюючи стратегію, коли це необхідно. При цьому слід зазначити, що незначні зміни стратегії необхідні від випадку до випадку, особливо в кризових ситуаціях, але вони не можуть здійснюватися надто часто без виникнення організаційної плутанини та відповідного негативного ефекту. Добре продумана стратегія, як правило, діє кілька років, потребуючи лише незначних змін для її пристосування до змінюваних умов. Варто підкреслити, що за розробкою стратегії звичайно настає фаза організаційного розвитку, в межах якої вживається заходів для істотного поліпшення стану справ організації, підвищення її конкурентоспроможності й готовності до подальшого розвитку.

У практиці менеджменту існують різні моделі розробки стратегії фірми. Конкретна модель стратегії – це своєрідна процедура її розробки, результат суб'єктивного уявлення про різні варіанти формування і реалізації стратегії фірми на певних принципах. Серед різних моделей насамперед розглянемо планову.

Планова модель передбачає:

– визначення стратегії як продуманого, цілком усвідомленого і контрольованого розумового процесу;

– розгляд стратегії як процес планування. Результат відносно стандартизований і звичайно виражається у вигляді позицій;

– призначення головного виконавця, відповідального за розробку стратегії.

– Планова модель припускає, що за визначенням стратегії у встановлений час піде її реалізація.

– Процес планування дає змогу розробляти стратегії, що можуть формулюватися і передаватися різними способами.

– Зазначена модель припускає наявність централізованого штату і націлена на досягнення певного стратегічного становища.

Модель підприємницького типу є теоретичним втіленням таких концептуальних положень: формулювання стратегії є напівусвідомлений процес, що відбувається в голові у лідера-підприємця; тривале вивчення логіки функціонування галузей та глибоке осмислення сформованих тенденцій дають процвітаючому підприємцю можливість сформулювати своє бачення перспективи бізнесу, під яким, ніби під парасолькою, можуть прийматися конкретні рішення, розроблятися детальні плани і вживатися відповідні дії; щоб забезпечити продуктивність і гнучкість, бачення перспективи повинне мати неформальний і особистий характер.

Модель навчання на досвіді виходить із того, що визначення стратегії – це процес, що розвивається й одночасно повторюється. Він вимагає взаємної віддачі і сприйнятливості. Стратегія являє собою модель, сформовану під впливом зовнішніх імпульсів, одержуваних у процесі її реалізації. Стратегія викристалізовується поступово, і стратег має бути постійно готовим переглянути обрану лінію поведінки. Стратегії можуть характеризуватися динамізмом організації, залучаючи велику кількість людей, наповнюючи організацію новим змістом і пожвавлюючи її поведінку в цілому. Процес розробки стратегії може бути спонтанним або керованим. Розробка стратегії закінчується створенням стратегічного плану. В одних організаціях це документ, у інших – єдине бачення і розуміння менеджерами перспектив розвитку організації. Чим більша організація, тим більша ймовірність, що план розроблено v вигляді документа. Стратегічне управління передбачає: визначення ключових позицій на перспективу залежно від пріоритетності мети; виділення ресурсів організації під стратегічну мету незалежно від фактичної структури управління виробничо-господарською діяльністю; створення центрів керівництва кожною стратегічною метою; оцінку і стимулювання виробничих підрозділів і їхніх керівників, досягнення стратегічної мети.

ДОСЛІДЖЕННЯ НАПРЯМІВ ІННОВАЦІЙНОГО РЕСУРСОЗБЕРЕЖЕННЯ

ПІДПРИЄМСТВ МАШИНОБУДІВНОЇ ГАЛУЗІ

Різніченко Л. В.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Сучасний етап економічного розвитку України характеризується активізацією впровадження інноваційних ресурсозберігаючих заходів в усіх сферах народного господарства в напрямі забезпечення можливостей комплексного вирішення існуючих економічних, екологічних, соціальних проблем за допомогою ресурсозбереження. Пріоритетними для підвищення ресурсоефективності вітчизняного виробництва являються підприємства машинобудівного комплексу, де активне впровадження інноваційної ресурсозберігаючої політики забезпечить зростання ефективності виробництва, його конкурентоспроможності та екологічності. Практичне впровадження еколого-економічних механізмів управління інноваційним ресурсозбереженням на машинобудівних підприємствах надасть їм, в умовах ринкових відносин господарювання, додаткових конкурентних переваг.

Серед основних переваг інноваційного ресурсозбереження можна виокремити технологічні, фінансово-економічні, екологічні, соціальні та організаційні. За змістом процесів, що відбуваються, ресурсозбереження розглядають у двох напрямах: як економію ресурсів та як їх раціональне використання.

При формуванні показників інноваційного ресурсозбереження машинобудівним підприємствам слід зосередити увагу на наступних вимогах:

– в процесі ресурсозбереження слід задіяти всі сторони діяльності підприємства з врахуванням впливу факторів мікросередовища;

– вивчити всі проблемні аспекти діяльності машинобудівного підприємства, які можуть бути вирішені в ході ресурсозбереження, та на їх основі запропонувати набір обґрунтованих інноваційних ресурсозберігаючих заходів;

– вивчити вплив та надати оцінку впровадження запропонованої інноваційної ресурсозберігаючої програми;

– здійснювати контроль за реалізацією впроваджуваної інноваційної ресурсозберігаючої програми та надати оцінку її ефективності.

Визначення ж напрямів інноваційного ресурсозбереження підприємствами машинобудівної галузі допоможе їм поєднати мікро- та макроцілі, досягти збалансованого економічного розвитку, забезпечити виконання цільових державних економічних програм.

Зосереджуючи увагу на напрямках інноваційного ресурсозбереження, машинобудівним підприємствам слід звернути увагу на оцінці їх впливу на: забезпечення високого організаційно-технічного та технологічного рівня; організацію матеріально-технічного забезпечення; рівень використання промислово-виробничих ресурсів; рівень екологічності та ефективності виробничих витрат; рівень фінансово-економічної забезпеченості; рівень інноватизації власної продукції та розширення ринків її збуту; рівень забезпечення конкурентоздатності продукції та підприємства в цілому. Запропонована система дослідження напрямів інноваційного ресурсозбереження враховує вплив як зовнішніх, так і внутрішніх факторів, забезпечує можливість простежити вплив інноваційних ресурсозберігаючих заходів на кінцеві результати діяльності суб’єкта господарювання і на цій основі виявити та вирішити існуючі проблеми.

Оцінка запропонованих напрямів дозволить машинобудівним підприємствам: вивчити вплив факторів інноваційного ресурсозбереження на підсумкові результати виробничо-господарської діяльності; здійснити планування у рамках стратегічного бачення модернізації виробництва та створення нової продукції; здійснювати процеси регулювання, на основі обліку показників ресурсозбереження, та їх планування; використовувати показники в ціноутворенні, маркетингових дослідженнях, складаннях стратегічних планів розвитку.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МІЖНАРОДНОЇ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ АВТОТРАНСПОРТНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ В УМОВАХ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ

Чорноус О. І.

Автомобільно-дорожній інститут ДВНЗ ДонНТУ, м. Горлівка

Дружиніна В. В.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Глобальні зміни у світі, викликані політичними та економічними причинами, а також стрімким науково-технічним прогресом, потребують нових підходів до сприйняття соціально-економічного розвитку, як усього світового співтовариства, так і окремих держав. Проблема конкурентоспроможності економіки стоїть дуже гостро перед українською промисловістю. Можливість національної економіки зайняти гідне місце у глобальному економічному середовищі залежить від можливостей її фірм зайняти та утримати гідні місця на товарних і фінансових ринках світу. Тому, обґрунтування економічної стратегії країни лежить у пло­щині аналізу, прогнозування і підтримки виробників, які мають конку­рентні переваги або ж здатні набути їх у найближчому майбутньому. Проблема конкурентоспроможності тісно пов'язана із проблемою продуктивності і ефективності господарської діяльності. Це обумовлено тим, що саме зростання ефективності є запорукою конкурентоспроможності товарів, капіталу, які є основним матеріальним результатом цієї діяльності, і фірм, які виступають суб'єктами господарювання. Іншими словами, йдеться не стільки про ресурси, скільки про ефективність їхнього використання підприємствами тієї чи іншої країни.

Конкурентоспроможність технології виробництва досить актуальна в автомобільній галузі, де у всьому світі відбувається зниження виробничих витрат через загострення конкуренції. Проявом цієї політики є: поглинання «Фордом» японського виробника «Мазда», злиття англійського «Астон Мартіні» і «Ягуара» (як наслідок – вихід на ринки елітних спортивних і представницьких автомобілів найвищої цінової категорії); об'єднання «Крайслера» з «Даймлер Бенц», в результаті чого утворився автогігант «Даймлер-Крайслер». І якщо в процесах злиття і поглинання, основною причиною яких є скорочення витрат через розширення економії на масштабах виробництва, можна досить чітко виділити змішані інноваційно-технологічні переваги, то зміни у структурі компанії, обумовлені необхідністю підвищення якості продукції, структури збуту, можна із впевненістю віднести до суто інноваційних. У цьому випадку критерієм забезпечення міжнародної конкурентоспроможності є інтенсивність інноваційного розвитку.

Інноваційна хвиля із автомобільної промисловості спонукала інтенсивне технологічне удосконалення виробничого процесу за такими напрямками:

– використання сучасних інформаційних технологій при вироб­ництві автомобілів;

– випуск автомобілів із програмним управлінням, здатних значно полегшати керування;

– оснащення електронними вимірювальними і контрольними приладами;

– випуск автомобілів, що використовують нетрадиційне паливо.

Інноваційні конкурентні переваги безпосередньо автомобільної промисловості між тим проявляються насамперед у чіткому позиціонуванні на світовому ринку. Період життєвого циклу однієї моделі автомобіля (час від запуску у виробництво до зняття з виробництва) в американських фірмах порівняно із азіатськими триваліший: 8–10 років проти 4–5 років. Можна вважати, що це є елементом політики фірм цього сектору. Азіатські автомобілі більше приваблюють новизною, амери­канські – надійністю. Незважаючи на те, що американці працюють на збільшення життєвого циклу своєї продукції, їх діяльність цілком інноваційна, оскільки надійність, як і оригінальний дизайн, – характеристики її якості.

Останніми роками галузь перебуває під значним впливом інтеграційних процесів. У розрізі галузі їх можна відстежити за перенесенням частки виробничих потужностей із США в інші країни (країни НАФТА, азіатські й латиноамериканські країни). Важко знайти хоча б один автомобіль, виробництво якого пов'язувалося б тільки з однією країною. Глобалізація автомобільного бізнесу між тим проходить за звичною схемою, згідно з якою розподіляються техно­логічні й інноваційні переваги між різними учасниками інтеграційних процесів: у США залишаються переважно наукомісткі виробництва, а весь стратегічний блок, трудомісткі виробництва виносяться за кордон.

Таким чином, створення і підсилення ступеня експлуатації інноваційних конкурентних переваг фірмами в умовах економічної кризи здійснюється наступним шляхом:

– збільшенням витрат фірми на науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи;

– концентрацією науко- і капіталомістких виробництв всередині країни і виносу трудомістких за кордон;

– внутрішньогалузевим злиттям і поглинанням з придбанням рані­ше недоступних нематеріальних активів, які забезпечують інноваційну конкурентоспроможність;

– диверсифікацією бізнесу з розширенням номенклатури продуктів і послуг, які випускаються фірмами.

Безперечно, аналізовані проблеми ставлять певний інтерес для української економіки, міжнародна конкурентоспроможність якої є необхідною умовою виходу з кризи та вирішення проблеми зовнішнього боргу. Тільки висока конкурентоспроможність національної про­мисловості як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках здатна пожвавити українську економіку й закласти основи для зростання життєвого рівня своїх громадян, що є першочерговим завданням будь-якої держави.

Література:

  1. Белецкая И.И. Конкурентоспособность в ее современной трактовке // Актуальні проблеми економіки. – 2000. – № 10(40). – С. 81–88.

  2. Экономика автомобильного транспорта: уч. пособ. / Сербиновский Б.Ю., Фролов Н.Н., Напхоненко Н.В., Колоскова Л.И., Напхоненко А.А. – М.: ИКЦ «МарТ», Ростов н/Д: Издательский центр «МарТ», 2006. – 496 с.

  3. Аненков А.В. Управление транспортной компанией: монография. – М.: ВИНИТИ РАН, 2003. – 280 с.

К ВОПРОСУ О КАЧЕСТВЕ ПИТЬЕВОЙ ВОДЫВ БАНСКОЙ БЫСТРИЦЕ

(ЦЕНТРАЛЬНАЯСЛОВАКИЯ)

Дана Буквова, Эва Штрбова

Matej Bel University, Banska Bystrica, Slovak Republic

Сложные современные аналитические методы позволяют определять все большее число веществ в питьевой воде, что само по себе еще не является гарантией безопасности. Даже, если бы в воде были выявлены тысячи различных химических соединений и их концентрации соответствовали допустимым пределам, нельзя исключить полностью неблагоприятное воздействие этой воды на здоровье человека. Причинами такого эффекта является не только потенциальное наличие других необнаруженных веществ, но и возможное негативное совместное влияние обнаруженных ингредиентов. С технической точки зрения такое явление рассматривается как суммационный эффект, а с биологической – как синергетический фактор.

В этом случае необходимо использовать адекватные методы, позволяющие обнаружить острое или хроническое действие анализируемой воды на живой организм (тест-объект) на молекулярном, клеточном или тканевом уровне. Такие тесты (т.н. «bioassays»), указывая на присутствие биологически активных веществ, а не на их состав, являются дополнительным методом к гидрохимическому анализу. Биологические тест-системы включают клетки (бактерии), культуры клеток или организмы (водоросли, дафнии, рыбы или моллюси).

В связи с присоединением к Евросоюзу Словакия была вынуждена включить законодательство Евросоюза и в область управления водными ресурсами. Изменения в требованиях управления водными ресурсами вытекают из Директивы 2000/60/EC (2000/60/ЕС) Европейского Парламента и Совета от 23 октября 2000 г., устанавливающей рамки действий Сообщества в области водной политики. Директива 2000/60/ЕС (РДВ) была привнесена в закон № 364/2004 (Закон о воде) с 13 мая 2004 года, дополняющий закон № 372/1990. Одним из основных требований новой политики в области водных ресурсов является достижение экологических целей к 2015 году, направленных на сбалансированное использование поверхностных, подземных воды и охраняемых территорий водосборов.

Современные тенденции в области контроля за качеством питьевой воды предусматривают мониторинг с использованием биоиндикаторов (Kožíšek, 2011). Ответ биологического объекта на характер комбинированного влияния среды может быть единственным объективным показателем её воздействия. В качестве тест-объектов используются живые организмы, позволяющие определять как острое, так и хроническое токсическое действие воды на гидробионты разных трофических уровней (Крайнюковa, 1991).

В городе Банска Быстрица (центральная Словакия) были проведены исследования питьевой водопроводной воды с использованием методов биотестирования из 11 пунктов, равномерно охватывающих разные районы города: центральный, Radvaň, Fončorda, Podlavice, Sásová и Belveder (рис.). Отбор проб питьевой воды был проведен в соответствии с нормативом ISO 5667-5 (75 7051). Тестирование проводилось согласно стандарту STN EN ISO 6341 (75 7742). Пробы отбирались в период с 1 апреля по 8 мая 2011 г.

Острая токсичность была обнаружена в пяти протестированных пробах, где значения А колебалось от 53,34 до 100 % (табл. 1). Эти пробы были отобраны в самых старых районах города – Radvaň, Podlavice и Fončorda. В шести пробах питьевой воды из городских районов Sásová, центральный и Belveder не было обнаружено острой токсичности, но значения А изменялись в пределах от 3,40 до 43,40 %. Тем не менее, значения А для трех из них приближались к величинам, указывающим на острую токсичность. Это пробы из района Sásová 7 и 8 (ул. Rudlovská и Ďumbierska) и центра города 11 (Набережная Штадлера) (табл. 1, рис. 1).

Таблица 1 – Токсичность питьевой воды в городе Банска Быстрица

№ про-бы

Район

Улица

А

Острое токси-ческое действие

1

Belveder

Nad plážou

16,7

2

Fončorda

Gorkého

89,65

+

3

Fončorda

Mládežnícka

96,58

+

4

Fončorda

Moskovská

100

+

5

Radvaň

Tibina

86,67

+

6

Podlavice

Tajovského

53,34

+

7

Sásová

Rudlovská

41,4

8

Sásová

Ďumbierska

41,4

9

Sásová

Tatranská

3,4

10

Centrum

Kolárová

6,83

11

Centrum

Štadlerovo nábr.

43,4


Рисунок 1 – Карта Банской Быстрицы с обозначением 11 пунктов отбора проб питьевой воды

Таким образом, предположение, о том, что вода в каждой отдельной точке муниципального водоснабжения не может оказывать острое токсическое воздействие на тест-объект в ходе исследований не подтвердилось. Полученные данные показывают, что качество питьевой воды в городской водопроводной системе Банска Быстрица варьирует в широких пределах: около 45 % проб обладают острой токсичностью, а 27,5 % проб по своим значениям приближается к ней. И только оставшиеся 27,5 % отобранных проб характеризуются удовлетворительным качеством питьевой воды. Причины низкого качества питьевой воды в местах отбора проб, по-видимому, обусловлены изношенностью и длительной эксплуатацией водопроводной системы города Банска Быстрица, качеством самого источника водоснабжения, а также несовершенством методов ее очистки и нарушением технологии процесса водоподготовки. Оригинальные данные подтверждают результаты исследований В. Никифорова и Т. Козловской (2001). Существующие физико-химические методы анализа количественного и качественного состава поллютантов, присутствующих в питьевой воде, не дают ответа на основной вопрос о характере и синергетическом эффекте их действия на организм человека.

Литература:

  1. Kožíšek, F. Kam směřuje kontrola a analytika pitnej vody. In: Chem. Listy 105, 2011, 237–244.

  2. Крайнюковa А.Н.(ed.) Методическое руководство по биотестированию воды РД – 118 – 02 – 90. – Госкомприрода СССР, 1991. – 48 с.

  3. Никифоров В.В., Козловская Т.Ф. Результаты биотестирования питьевой воды на разных стадиях ее подготовки к потреблению // Екологія та ноосферологія. – Т. 10, № 1–2. – Дніпропетровськ, 2001. – С. 99–105.

  4. Smernica Európskeho parlamentu a Rady 2000/60/ES z 23. októbra 2000 (Rámcová smernica o vode).

  5. Zákon č.364/2004 Z. z. o vodách a o zmene zákona Slovenskej národnej rady č. 372/1990 Zb. o priestupkoch v znení neskorších predpisov (vodný zákon).

  6. STN EN ISO 6341 (75 7742). Kvalita vody. Stanovenie inhibície pohyblivosti Daphnia magna Straus (Cladocera, Crustacea). Skúška akútnej toxicity.

  7. STN ISO 5667-5 (75 7051): Kvalita vody. Odber vzoriek. Časť 5: Pokyny na odber vzoriek pitnej vody z úpravní vôd a z distribučnej siete. (04.2007).

ВЛИЯНИЕ ОКРУЖАЮЩЕЙ СРЕДЫ НА ЗДОРОВЬЕ ЧЕЛОВЕКА

Антонова Е.И.

Кременчугский национальный университет имени Михаила Остроградского

Успехи естествознания в раскрытии тайн мироустройства позволили раздвинуть границы привычных представлений о реальности, подойти к осознанию системной сложности и целостности мира, создали необходимую базу для уточнения и дальнейшего развития представления о месте человека в системе природы. В то же время обострение проблем перенаселения планеты, исчерпания природных ресурсов, загрязнения среды обитания человека отходами промышленного и сельскохозяйственного производства, разрушения естественных ландшафтов, сокращения видового многообразия способствовало росту заинтересованности общественности в получении сведений экологического характера.

В.И. Вернадский одним из первых осознал, что человечество стало мощной геологической и, возможно, космической силой,способной преобразовывать природу в больших масштабах. Он отмечал, что человек охватил своей жизнью, культурой всю биосферу и стремится еще больше углубить и расширить сферу своего влияния. Биосфера, с его точки зрения, постепенно преобразуется в ноосферу – сферу разума.

В наше время существование человека связано с загрязнением окружающей среды и действием повреждающих химических и физических агентов, которые приводят к распространению стрессов химического генеза. Окислительный стресс вызывает неспособность клеток преодолевать увеличение активних форм кислорода, и тем самым предотвращать повреждения клеток. У человека окислительный стресс является причиной или составной частью многих серъёзных заболеваний [1].

Загрязнение средывозрастает из-за увеличения объема бытовых отходов, роста городов как наиболее мощных источников загрязнения, интенсификации сельскохозяйственного производства. Загрязнение провоцирует рост заболеваемости, запуская механизм естественного отбора, ведущего к изменению (ухудшению) генофонда. Здоровье людей в значительной мере зависит от качества природной среды. В большинстве промышленных пылей и отходов содержание таких элементов, как ртуть, свинец, кадмий, цинк, олово, медь, вольфрам, сурьма, висмут и др., в сотни, тысячи и десятки тысяч раз выше, чем в природных почвах.

Среди источников загрязнения, отрицательно влияющих на здоровье человека, значительную роль играет автомобиль. Автомобили являются причиной 10–25 % заболеваний, вырабатывают почти половину всех загрязнителей воздуха. Окислы серы и разнообразные мелкие частицы (смеси сажи, пепла, пыли, капелек серной кислоты, асбестовых волокон и т.д.) вызывают не меньше болезней, чем выхлопные газы автомобилей. Они поступают в атмосферу от электростанций, заводов и жилых домов. Загрязненный воздух поражает прежде всего легкие. Среди заболеваний органов дыхания выделяют острые (простуда, бронхит, воспаление легких) и хронические болезни (хронический бронхит, астма). Во всех странах на долю респираторных заболеваний приходится больше случаев, чем на все остальные болезни, вместе взятые. Для жителей крупных городов вероятность заболевания раком лёгких примерно на 20–30 % выше, чем для людей, живущих в деревнях или небольших город­ках. Установлена связь между содержанием твердых частиц в воз­духе и частотой рака желудка и предстательной железы [2].

Обнаружена связь загрязнения атмосферного воздуха с ростом заболеваемости генетической природы. Ряд химических веществ обладает мутагенным действием, которое может проявляться в увеличении частоты хромосомных аберраций в соматических и половых клетках, что приводит к новообразованиям, спонтанным абортам, перинатальной гибели плода, аномалиям развития и бесплодию. В загрязненных районах чаще встречаются неблагоприятно протекающие беременности и роды. Дети, рожденные после патологической беременности, в загрязненных атмосферными выбросами районах, часто имеют недостаточную массу тела и низкий уровень физического развития, а также функциональные отклонения сердечно-сосудистой и дыхательной систем.

Загрязнение атмосферного воздуха вызывает у людей большую озабоченность, чем любой другой вид разрушения окружающей среды. В настоящее время большинство развитых стран уделяет большое внимание ликвидации основных источников загрязнения воздуха. Перевод энергетических установок с угля на нефть и природный газ значительно уменьшил выброс окислов серы. Усовершенствование конструкции автомобилей снизило выброс газов, содержащих окись углерода и углеводороды. Там, где принимаются меры по борьбе с загрязнением воздуха, можно отметить и улучшение состояния здоровья населения.

Между геохимической структурой загрязнения территорий городов и состоянием здоровья населения также существует связь, прослеживаемая на всех этапах - от накопления загрязняющих ве­ществ и возникновения иммунобиологических сдвигов в организме до повышения заболеваемости. В детских садах, расположенных в очагах загрязнения, число детей с высокой степенью микробной обсемененности достигает 32 %, в то время как на фоновых территориях – 8 %. Показатели заболеваемости детей бронхиальной астмой, бронхитами, отитами, конъюнктивитами коррелируют с массой выпадений. В загрязненных районах города показатели заболеваемости на 40–60 % выше, чем в остальных районах [2].

Установлено, что минеральный баланс организма, имеющий большое значение в возникновении или предупреждении целого ряда соматических заболеваний, тесно связан с минеральным составом употребляемой воды и пищи, которые, в свою очередь, обусловлены как природными геохимическими особенностями конкретной местности, так и антропогенными факторами. Химические отходы, методы очистки воды на водопроводных станциях и обработка продуктов питания на предприятиях пищевой промышленности либо увеличивают минерализацию воды, либо снижают ее.

Существует обратная корреляция между жесткостью питьевой воды и уровнем сердечно-сосудистой заболеваемости. В мягкой воде содержится небольшой уровень кальция, магния, ванадия, что положительно влияет на сердечно-сосудистую систему. Обнаружена отрицательная взаимосвязь между уровнем сердечно-сосудистых заболеваний и содержанием в воде хрома, ванадия, марганца, кобальта, цинка, лития и положительная – с содержанием меди, кадмия и нитратов, а также хлоридов [3].

Проблемы, связанные с экологической безопасностью, необходимо решать не отдельными частными мероприятиями, изыскивая скороспелые и малоэффективные решения, а разработав комплекс взаимосвязанных социальных, экологических, технических и других мер. Во всех случаях человек и окружающая среда должны рассматриваться как единое целое.

Литература:

  1. Антонова О.І. Функціональний стан печінки при нестачі та надлишку мелатоніну в різних умовах // Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата біологічних наук: спец. 03.00.13. – фізіологія людини і тварин. – Сімферополь. – 2010. – 22 с.

  2. Апанасенко П.П., Попова Л.А. Медицинская валеология. – К.: Здоровье, 1998. – 350 с.

  3. Дуган О.М., Статюха Г.О. Екологія. − К.: Університет„Україна“, 2004. − 176 с.

ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНИЙ ФОНД УКРАЇНИ:

СТРУКТУРА ТА ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

Кравченко В. А.

Кременчуцька районна рада,

Никифоров В. В.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського,

Білобров І. О., Степаненко В. П.

Регіональний ландшафтний парк «Кременчуцькі плавні»

Природно-заповідний фонд України (ПЗФ) не є сукупністю однорідних природних територій. До його складу входять території та об'єкти одинадцяти категорій: 1) природні заповідники; 2) біосферні заповідники; 3) національні природні парки; 4) регіональні ландшафтні парки; 5) заказники; 6) пам'ятки природи; 7) заповідні урочища; 8) ботанічні сади; 9) дендрологічні парки; 10) зоологічні парки; 11) парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Категорії територій та об’єктів ПЗФ розрізняються за природним походженням, порядком створення, юридичним статусом, правовим режимом охорони та використання, функціональним зонуванням території та іншими ознаками. Законодавством України для кожної категорії територій та об’єктів ПЗФ установлено спеціальний правовий режим відповідно до Закону «Про природно-заповідний фонд України» з урахуванням їх класифікації та цільового призначення. Конкретні вимоги до режиму окремих заповідних територій та об’єктів у межах, визначених законодавством, можуть встановлюватися положеннями про ці території чи об’єкти.

Станом на 01.01.2010 р. природно-заповідний фонд України складався з 7424 територій та об’єктів 11 категорій, загальна площа його становить 3,04 млн. га, або 5,04 % від площі України. Частка площ територій та об'єктів окремих категорій у ПЗФ складає: природних заповідників – 5,3 %, біосферних заповідників – 7,3 %, національних природних парків – 24,6 %, заказників – 38,2 %, пам'яток природи – 0,8%, регіональних ландшафтних парків – 20,1 %, заповідних урочищ – 3,1 %, ботанічних садів – 0,1 %, зоологічних парків – 0,01 %, дендрологічних парків 0,05 %, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва – 0,44 %.

При цьому близько 75 % території ПЗФ загальнодержавного значення знаходиться у підпорядкуванні трьох суб’єктів – Міністерства екології та природних ресурсів України (МЕПР), Державного комітету лісового господарства (ДКЛГ) і Національної академії наук України (НАН). У підпорядкуванні МЕПР знаходиться 26 об'єктів (4 %) ПЗФ: 17національних природних парків, 4 природних заповідники, 1 біосферний заповідник, 3 парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва та 1 ботанічний сад, площа яких разом становить 714,1 тис. га, або близько 45 % від ПЗФ загальнодержавного значення.

Найбільшу кількість об'єктів ПЗФ підпорядковано ДКЛГ – 279 об’єктів (46 %). Це 175 заказників, 71 пам'ятка природи, 6 природних заповідників та 4 національні природні парки, 7 дендропарків, 16 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва. Їх загальна фактична площа становить 343,2 тис. га, або 22 % від загальної площі ПЗФ загальнодержавного значення.

НАН України має у своєму підпорядкуванні 14 об'єктів ПЗФ загальнодержавного значення (2%), у тому числі три природних і два біосферних заповідники, три ботанічні сади, три дендропарки, один парк-пам’ятку садово-паркового мистецтва, один заказник, одну пам’ятку природи, загальна площа яких становить 148,3 тис. га, або біля 10 % від площі ПЗФ загальнодержавного значення.

Біосферні заповідники «Асканія–Нова», Чорноморський, Карпатський та Дунайський у складі транскордонного українсько-румунського біосферного резервату «Дельта Дунаю», Ужанський національний природний парк разом з Надсянським регіональним ландшафтним парком у складі транскордонного українсько-польсько-словацького біосферного резервату «Східні Карпати» увійшли до складу Всесвітньої мережі біосферних резерватів (заповідників) у рамках Програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера». 29 із 33 оголошених в Україні водно-болотних угідь міжнародного значення (у тому числі РЛП «Кременчуцькі плавні), що входять до спеціального списку Конвенції про водно-болотні угіддя, знаходяться в межах територій та об‘єктів ПЗФ.

У системі МЕПР України, яке є спеціально уповноваженим органом центральної виконавчої влади з питань природно-заповідної справи, не створено належної вертикальної структури управління, яка б забезпечувала управління і контроль за формуванням та утриманням ПЗФ країни. Натомість штатна чисельність працівників Державної служби заповідної справи скорочена удвічі (28 осіб станом на 2010 р.), а в більшості територіальних підрозділів МЕПР спеціальні підрозділи заповідної справи взагалі розформовані. Наприклад, у Державному управлінні з охорони навколишнього природного середовища в Полтавській області спеціальний підрозділ – відділ заповідної справи функціонує у складі однієї особи.

Безсистемність в управлінні територіями та об’єктами ПЗФ, безпосереднє підпорядкування різним державним органам виконавчої влади, організаціям і установам суттєво перешкоджає виконанню у повному обсязі вимог Закону України «Про природно-заповідний фонд України», негативно позначається на їх розвитку та збереженні.

ФІНАНСОВА І МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНА ЗАБЕЗПЕЧЕННІСТЬ ПРИРОДООХОРОННИХ ЗАХОДІВ НА ОБ’ЄКТАХ

ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ

Білобров І. О.

Регіональний ландшафтний парк «Кременчуцькі плавні»

На установи природно-заповідного фонду України (ПЗФ) покладено завдання щодо здійснення спеціальних природоохоронних заходів (протипожежних, захисних заходів, науково-дослідницьких, освітньо-виховних, заходів щодо збереження і відновлення біорізноманіття тощо). За останні роки на здійснення таких заходів на території установ ПЗФ кошти виділялись вкрай недостатньо. Незважаючи на зростання кількості установ, збільшення вартості матеріалів, обладнання, транспортних послуг, комунальних видатків тощо, обсяг фінансування на поточні (за винятком заробітної плати) та капітальні видатки має постійну тенденцію до зменшення в розрахунку на одну установу.

Установи об'єктів ПЗФ сьогодні не забезпечені адміністративними та лабораторними приміщеннями, екопросвітницькими центрами, майже в усіх установах відсутня спеціальна техніка для здійснення природоохоронних заходів. Служби державної охорони не забезпечені в повній мірі форменим одягом, засобами зв'язку, зброєю, спеціальною технікою, що не дає змоги здійснювати ефективний контроль за охороною природних комплексів. Усе це призводить до занепаду природоохоронної діяльності, незабезпечення належної охорони та відтворення біологічних ресурсів на території природоохоронних об’єктів, втрати довіри місцевого населення щодо внеску природоохоронних установ у сталий розвиток місцевих громад та регіонів.

Фінансування установ ПЗФ України здійснюється із загального фонду державного бюджету за визначеними бюджетними програмами через головних розпорядників бюджетних коштів. Державний бюджет України забезпечує утримання установ ПЗФ у середньому на 40–50 % від потреби необхідних коштів. Обсяг фінансування із загального фонду державного бюджету на утримання установ ПЗФ становить 0,06 – 0,07 % у загальному обсязі бюджетних видатків держави і протягом багатьох останніх років залишається недостатнім.

За структурою видатків, передбачених на утримання установ ПЗФ, левову частку становлять видатки на оплату праці. Недостатній обсяг видатків, які спрямовуються безпосередньо на утримання установ та здійснення природоохоронних заходів на їх територіях (видатки споживання без оплати праці та видатки розвитку) мають постійну тенденцію до зменшення. При такому бюджетному фінансуванні взагалі не може стояти питання розвитку заповідної справи. І навіть такий низький рівень видатків не завжди фінансується в передбачених обсягах.

Установи та об’єкти ПЗФ місцевого значення, землевласниками та користувачами яких є органи місцевого самоврядування, підприємства, організації тощо фінансуються за рахунок місцевих бюджетів та коштів землекористувачів за залишковим принципом, а в більшості випадків не фінансуються взагалі.

ПРИМЕНЕНИЕ РАДИОМЕТЕОРОЛОГИЧЕСКОЙ ИНФОРМАЦИИ

ДЛЯ ОБЕСПЕЧЕНИЯ БЕЗОПАСНОСТИ В СИСТЕМАХ УПРАВЛЕНИЯ МЕТЕОЗАВИСИМЫМИ ПРОЦЕССАМИ

Булкин В.В.

Муромский институт Владимирского государственного университета

Стремление обеспечить защиту от нежелательных воздействий погодных явлений на всём протяжении истории человечества вызывало появление различных проектов управления атмосферными процессами. На поиск путей управления, создание конкретных механизмов и технических средств, в разных странах выделялись достаточно большие средства. И тем не менее, к настоящему времени можно говорить о том, что достаточно успешно осуществляется воздействие только на процессы осадко- и градообразования, причём в локальных зонах (отдельных регионах).

Однако постепенно человечество пришло к выводу о том, что гораздо эффективнее и проще не изменять погоду по своему желанию, а управлять теми процессами, которые зависят от метеорологических процессов, т.е. являются метеозависимыми. К таким системам относятся сельское хозяйство, транспорт (в первую очередь воздушный и морской), строительные и энергетические хозяйственные структуры и т. д.

В целом принципы управления в таких системах можно разделить на три основные группы [1]:

  • методы уменьшения прямого влияния погоды (использование засухоустойчивых сортов культур, заблаговременное создание защитных сооружений, эвакуация населения и техники из зон ожидаемого бедствия и т.д.).

  • оперативный учёт возникновения нестационарности в атмосферных процессах и перераспределение весовых соотношений применимости управляемых процессов или внесение изменений в алгоритм самого процесса (перераспределение грузовых потоков между различными видами транспорта при локальных заносах на трассах или гололёде, корректировки трасс полётов самолётов или движения морских судов, уточнение сроков посевов и т.д.).

  • прямое воздействие на атмосферные процессы (искусственное регулирование осадков, предупреждение возможности градообразования или создание условий для уменьшения размеров градин, воздействие на грозоопасные облака и т.д.).

Целью функционирования такой системы является минимизация потерь, обусловленных влиянием погодных факторов (метеоусловий). Объединение потоков информации о погодных (метеорологических) и непогодных (метеозависимых) процессах позволяет развить представление лица (лиц) принимающего решение об анализируемой ситуации, осуществить системный анализ и принять решение о выборе направления, варианта и средств воздействия, или об отсутствии необходимости оперативного вмешательства.

Эффективность управляющего воздействия зависит от анализа состояния атмосферы и возможной его эволюции, выбора управления, определения сроков и набора применяемых средств. Оптимальность принимаемых решений связана с качеством функционирования контрольно-измерительных средств, являющихся неотъемлемой частью таких СУ и осуществляющих контроль различных метеопараметров, обработку получаемой информации и представление её лицу (лицам) принимающему решение (человеку-оператору или группе операторов) для принятия решения о необходимости управляющего воздействия.

Среди современных средств дистанционного метеорологического мониторинга следует, прежде всего, выделить активные радиолокационные метеорологические системы, обеспечивающие получение информации о таких параметрах, как водозапас облаков и дождей, интенсивность осадков, водность облаков и др. На основе полученной с помощью метеорадиолокатора информации может быть построена система критериев, обеспечивающих повышение безопасности в метеозависимых процессах за счёт оперативного выявления потенциально опасных событий. Так, например, в системе управления сельскохозяйственными комплексами большое значение имеет возможность заблаговременного выявления опасных для сельского хозяйства погодных явлений, среди которых особое место занимает град. Распознавание градовых облаков основано на распознавании образов по измеренным метеорологическим параметрам: водность, вертикальная протяженность, расположение области повышенной водности на уровнях выше нулевой изотермы. Наличие условий градообразования по результатам измерения комплекса параметров характеризуется дискриминантной функцией [2]:

, (1)

где – высота верхней границы радиоэхо; – высота точки максимального радиоэхо; – протяжённость зоны заданной отражаемости над уровнем нулевой изотермы; – модуль радиолокационной отражаемости на длине волны =10 см.

При значении выпадение града происходит с вероятностью ложной тревоги не более 4,3 %. В этом случае могут быть выданы управляющие команды по типу групп 1 и 3 (см. перечисленные выше группы принципов управления) – на эвакуацию людей из зоны выпадения града или на организацию активных воздействий на градоопасное облако с целью предупреждение возможности градообразования.

В системе штормооповещения населения используются критерии «опасности» Y, учитывающие радиолокационную структуру кучево-дождевых облаков. Например, для выявления грозоопасных явлений может использоваться критерийное соотношение [3]:

(2)

где – отражаемость на высоте Н, на 2–2,5 км превышающей уровень нулевой изотермы .

В зависимости от физико-географических широт диапазон значений критерия 9I>Y/U>25можетявиться основанием для выдачи управляющих команд по типу групп 1 и 3 (см. перечисленные выше группы принципов управления) – на эвакуацию людей из зоны грозы или на организацию активных воздействий на грозоопасное облако. В случае Y > 25 обеспечивается 90%-я достоверность распознавания грозовых ливней и необходимость выдачи соответствующих управляющих команд становится актуальной.

Приведённые примеры не охватывают всех возможных вариантов применения радиометеорологической информации в системах управления метеозависимыми системами. В каждом конкретном случае определяется критерийное соотношение, численные значения параметров и соответствующая им степень опасности, выбирается тип управляющего воздействия.

Литература:

  1. Булкин В.В. Проблемы построения пассивно-активных контрольно-диагностических комплексов для систем управления метеорологическими и метеозависимыми процессами // Приборы и системы: Контроль, управление, качество. – 2005. – № 3. – С. 43–50.

  2. Абшаев М.Т. Комплексные радиолокационные исследования структуры и динамики развития градовых облаков. // Пятое Всесоюзное совещание по радиометеорологии. – М.: Гидрометеоиздат, 1981. – С. 94–100.

  3. Щукин Г.Г., Булкин В.В. Метеорологическая пассивно-активная радиолокация. / Радиофизические методы в дистанционном зондировании природных сред [Электронный ресурс]: конспекты лекций. – Муром: ИПЦ МИ ВлГУ, 2009. – № гос. регистрации 0320901240. – С. 74–94.

К ВОПРОСУ О КЛАССИФИКАЦИИ ГИДРОКОНСОРЦИЙ

Никифоров В.В., Козловская Т.Ф.

Кременчугский национальный университет имени Михаила Остроградского

Для морских экосистем и крупных внутренних водоемов характерна небольшая биомасса, представленная в пелагиали главным образом фитопланктоном. Биомасса планктонных и бентосных животных в несколько раз выше. На больших глубинах она незначительна. Общая зоомасса Мирового океана составляет 6·109 т, что в 20 раз больше фитомассы всех водных экосистем. В этой связи, принципиальное различие в структурно-функциональной организации биогео- и биогидроценозов, по-видимому, обусловлено среди других причин – древностью последних: структурирование водных праконсорций началось по крайней мере на 2,5 млрд. лет раньше наземных (абсолютный возраст первых цианей около трех млрд. лет; заселение суши риниофитами произошло в конце силура – 40010 млн. лет назад). Этот тезис доказывает первичность неполночленных биогеоценозов – биогидроценозов – в эволюции биосферы. Кроме этого, в результате эволюционного господства в современных сухопутных биогеоценозах цветковых растений основные функции консументов в них связаны с осуществлением половой репродукции автотрофов (низшие гетеротрофы, главным образом насекомые) или с распространением диаспор (высшие гетеротрофы). Водоросли в таких «услугах» не нуждаются, вследствие чего низшие (беспозвоночные) и высшие (позвоночные) гетеротрофы – гидробионты (консорты) выполняют специфическую функцию – равномерное, диффузное рассредоточение энергозапасов в водной среде.

Принципиальное различие в механизмах функционирования биоценозов в наземных и водных условиях заключается также в особенностях их структурной организации, обусловленных разными режимами абиотических факторов. Если в формировании структуры биогеоценозов приоритетной является гидротермическая пара, то в биогидроценозах руководящую роль играет фототермический режим. Разница между режимами ведущих абиотических факторов, в свою очередь, определяется средообразующими экотопами: в наземных биокосных системах – атмо- и эдафотоп, в водных – гидро- и бентотоп, в первую очередь их физико-химической спецификой.

Существенный отпечаток на структуру фитоценоза в водных условиях накладывают альгофиты, зачастую преобладающие над высшими растениями по биопродукционным и другим характеристикам, особенно на глубинах. Тем не менее, в условиях биогидроценоза, как и биогеоценоза, определяющим (лимитирующим) абиотическим фактором является интенсивность светового потока, который формирует вертикальную структуру, хотя ярусность плохо выражена даже у высших гидрофитов на мелководьях. Зато наблюдается дифференциация жизненных форм микроводорослей по экологическим группам в зависимости от занимаемого экотопа. При этом существует определённая связь между экологическими группами водорослей и типом морфологической структуры их таллома (биоморфы) (табл. 1).

Таблица 1 – Соотношение между типом таллома и экологическими группами водорослей в биогидроценозах

Биоморфа

       водорослей

Экологическая

группа

Пальмел-

лоидные

Монадные

Нитчатые

Коккоидные

Амебоидные

Пластинчатые

Сифональные

Фитопланктон

+

+

+

+

+

Перифитон

+

+

+

+

+

Фитобентос

+

+

+

+

Важнейшими абиотическими факторами, определяющими структуру биогидроценозов и отсутствующими в наземных условиях, являются температурная стратификация, течение воды, её вертикальная и горизонтальная турбулентность, химизм (особенно газовый режим, рН и минерализация), прозрачность, перемещение различных растворов и взвешенных веществ, миграция множества видов фито- и зоопланктона, обусловливающие функционирование поточных, полупоточных и непоточных биогеогоризонтов, а также формирование косных и биогенных радиалей и латералей между ними.

С другой стороны, функциональная организация биогидроценозов обладает некоторым сходством с таковой в биогеоценозах, поскольку определяется разнообразием трофических и топических взаимоотношений между детерминантами и консортами. Именно консорции, на наш взгляд, обеспечивают переход основных звеньев круговоротов веществ и энергии – латералей и радиалей друг в друга в определенных биогеоценотических массах.

Тем не менее, существует несколько специфических особенностей в функционировании водных консорций, к числу которых следует отнести: а) полидетерминантность консорций (несколько десятков видов альгофитов); б) коэффициент полезного действия фотосинтеза низших растений в 200 раз больше, чем у высших наземных; в) мобильность детерминатов и деструкторов; г) размножение и распространение детерминантов происходит самостоятельно; д) разнообразие холо- и сапроконсорций сбалансировано, мероконсорции отсутствуют; е) доминируют клональные консорции вследствие преобладания у детерминантов и консортов І порядка вегетативного и бесполого размножения; ж) кодоминирование родовых консорций; з) региональные и видовые консорции монотипичны, поскольку альгофлора носит интразональный характер и др.

Таким образом, результаты анализа и синтеза основных характеристик структурно-функциональной организации биогидроценозов указывают на целесообразность построения классификации водных консорций по принципу экологических групп гидробионтов: нейстонные, планктонные, перифитонные и бентосные. Например, планктонная гидроконсорция: детерминант (пальмеллоидные, монадные, нитчатые, коккоидные и амебоидные альгофиты) → консорты І порядка (низшие гетеротрофы) → консорты ІІ порядка (высшие гетеротрофы) → деструкторы (актино- и оомицеты, бактерии).

ВПРОВАДЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ НА ТРАНСПОРТІ

ЯК ІНСТРУМЕНТУ ЗМЕНШЕННЯ ЙОГО ШКІДЛИВОГО ВПЛИВУ

Кір’янов О. Ф.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

В умовах постійного збільшення транспорту на дорогах, завантаження транспортних магістралей транспорт став досить вагомим забруднювачем навколишнього середовища та споживачем не відновлювальних ресурсів планети. Серед низки різних аспектів шкідливості транспорту найбільш вагомим є зростання споживання паливно-мастильних матеріалів (ПММ) і відповідно шкідливих викидів. Тому постійно ведеться пошук, розробка і впровадження численних заходів для зменшення споживання ПММ, у першу чергу для зменшення споживання вартісного пального, а відповідно зменшення кількості та шкідливості викидів транспорту і його загального навантаження на навколишнє середовище. Не зупиняючись на різних напрямах цих пошуків, звернемо увагу на порівняно новий напрямок – впровадження на транспорті інформаційних технологій.

Інформаційні технології на транспорті, як і у інших прикладних і наукових напрямах, це система методів і способів збору, накопичення, зберігання, передачі та використання інформації. Основна тенденція в розвитку інформаційних технологій є перехід до цифрових методів передачі, обробки та зберігання інформації, коли будь-який інформаційний продукт виступає як цифровий документ. Ця тенденція проявляється у широкому впровадженні автоматизованих засобів збору та вводу інформації у цифровому форматі, накопиченню інформації у вигляді баз даних, організації передачі, доступу до інформації баз через електронні комунікаційні канали. Інтеграція інформаційних потоків та комунікаційного забезпечення у транспортуванні товарів отримала узагальнюючу назву – телематика. Відомо, що в умовах сучасного розвитку транспортної економіки інформаційні технології (ІТ) дають найбільш суттєвий економічний ефект при їх впровадженні на транспортних засобах та у системі транспортування.

Мета роботи – проаналізувати вплив окремих напрямів інформаційних технологій на транспорті на зниження його шкідливого впливу.

Впровадження інформаційних технологій та їх інтеграція на основі телематики реалізуються на транспорті за наступними основним напрямами:

  • впровадження програмних засобів на основі математичного апарату дослідження операцій з метою оптимізації вибору транспортного засобу, що найбільш відповідає вантажу та умовам перевезень, оптимального розподілу вантажу по кузову автомобіля та причепах

  • впровадження точних та приблизних методів маршрутизації з метою розробки оптимальних маршрутів за заданими критеріями оптимізації;

  • моніторинг стану та місцезнаходження транспортних засобів та їх вантажів із метою забезпечення мінімізації витрат палива, зменшення шкідливості викидів, забезпечення безпечного стану шкідливих вантажів;

  • автоматизоване управління дорожнім рухом з урахуванням характеристик транспортного потоку з метою зменшення простоїв транспорту на світлофорах, забезпечення безперервності руху транспортного протоку з постійною швидкістю, розподілу транспортних потоків у просторі та часі;

  • автоматизоване управління транспортними засобами в проблемних ситуаціях із метою підвищення безпеки руху, попередження аварійності тощо.

Також одним із напрямів використання цифрових інформаційних технологій буде розповсюдження ідеології CALS–технології на транспорті як інтегрованої логістичної підтримки життєвого циклу продукту, у першу чергу транспортних засобів, від проектування виробу, його виробництва до експлуатації та утилізації, що значно знизить забруднення навколишнього середовища.

Вказані ІТ–технології значно підвищують екологічні характеристики транспортних засобів та транспортного процесу у цілому і є генеральним шляхом глобального транспортного процесу.

влияние автомобильного транспорта на окружающую среду

и пути уменьшения вредных выхлопов путем совершенствования

технологии и машин для профилирования

Левченко Р.В., Пузырь Р.Г., Мосьпан Д.В.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

В последние десятилетия в связи с быстрым развитием автомобильного транспорта существенным образом заострились проблемы влияния его на окружающую среду. Большую долю в загрязнении атмосферы составляют выбросы вредных веществ от автомобилей. В настоящее время на долю автомобильного транспорта приходится больше половины всех вредных выбросов в окружающую среду, которые являются главным источником загрязнения атмосферы, особенно в крупных городах.

Несомненно, наибольшей остроты эти проблемы достигли в загрязнении атмосферного воздуха выхлопами автомобилей.

Если в начале 70-х лет частица загрязнений, внесенных автомобильным транспортом в атмосферный воздух, составлял 10–13 % , то на данный момент эта величина достигла 50–60 % и продолжает расти.

Материал и результаты исследований. Снижение расхода топлива несет за собой и снижение вредных выбросов в атмосферу. Одним из путей уменьшения расхода топлива является уменьшение массы автомобиля. В ближайшие годы снижать вес автомобиля потребуется обязательно хотя бы потому, что почти во всех странах уже происходит ужесточение налогов на пользование автомобилями в связи со стремлением сократить содержание вредных веществ в отработавших газах, решается вопрос о введении налога на автомобиль в зависимости от расхода топлива и выбросов СО2 (двуокиси углерода).

Выбросы СО2 прямо пропорциональны расходу топлива автомобиля: чем меньше расход топлива, тем меньше выбросов двуокиси углерода. Масса автомобиля оказывает самое непосредственное влияние на расход топлива и содержание СО2.

Существенные резервы снижения веса автомобиля заключаются в использовании новых материалов, в частности легких металлов, таких, как высокопрочная сталь, алюминий и магний, составляющие в сумме около 70 % всей массы автомобиля.

Согласно исследованиям Департамента энергетики США, снижения массы даже на 33 % сократит потребление топлива на целых 23 %. Так, платформа Toyota Venza (Тойота Камри) состоит примерно из 400 отдельных частей, количество которых инженеры Lotus (Лотус) уменьшили до 211. Все они сделаны из стали, а для снижения массы доля компонентов распределена следующим образом: 37 % – алюминий, 30 % – магний, 21 % композитных материалов и 7 % – высокопрочные стали. Это поможет снизить массу платформы на 42 % – с 382 до 221 кг. По такой же схеме уменьшится вес кузова со 143 до 84 кг.

Известно, что колеса составляют основную долю неподрессоренных масс автомобиля и снижение их веса крайне благотворно сказывается на работе подвески: увеличивается плавность хода, улучшается реакция подвески, и обеспечивается более уверенный контакт колеса с дорогой. Расчеты специалистов показывают, что снижение неподрессоренной массы (колеса и детали подвески) на 1 кг эквивалентно уменьшению массы кузова (подрессоренной массы) на 15–20 кг, а для 4 колес все 60–80 кг.

Существует ряд эмпирических формул для расчета расхода топлива в зависимости от массы автомобиля. На каждые 100 кг снаряженной массы легкового автомобиля (без пассажиров) приближенно принимают расход бензина порядка 1 л/100 км. По такой формуле автомобиль массой 600 кг должен потреблять в среднем 6 л/100 км, а автомобиль массой 1100 кг – 11 л/100 км.

Исследования проводились для типовых представителей своего класса ободьев колес: 8,25·22,5 – обод колеса с 15º полками для грузовых автомобилей, автоприцепов, автобусов; W8·16 – обод колеса для сельскохозяйственных машин. В ходе проведения экспериментальных и теоретических разработок было установлено, что существующие технологии и оборудование для радиально ротационного профилирования ободьев колес из стальных обечаек с применением операций листовой штамповки имеют значительные резервы для повышения качества, размерной точности и самое главное, для снижения веса колеса. Анализ распределения напряжений в ободе колеса позволяет определить зоны наибольшей нагрузки в процессе эксплуатации, что дает возможности технологически изготавливать критические сечения наиболее функционально приспособленными к характеру и величине возникающих в них напряжений. Основные направления технологического усовершенствования процесса радиально ротационного профилирования связаны с поиском приемов и способов, которые обеспечивают уменьшение утонения в зонах радиусных переходов сопряжений при увеличении размеров наиболее напряженных зон обода. Это обеспечит его необходимую статическую и динамическую прочность и снимет ограничение на использование высокоэффективной технологии и оборудования при производстве ободов колес транспортных средств.

В лабораторных условиях были поставлены и проведены эксперименты с геометрически подобными цилиндрическими заготовками, которые получали путем скручивания листового материала на специальной оснастке, масштаб геометрического моделирования – 1:4. Материал модели и натуры выбирался одинаковым для полноты соответствия при физическом моделировании. Апробирована горизонтальная схема расположения профилирующих роликов с измененной схемой внешнего воздействия на полуфабрикат.

Статистическая обработка опытных данных показала, что утонение в местах радиусных переходов для двух типов ободьев удалось уменьшить на 25-35%, по сравнению с принятой базовой технологией и оборудованием, что дает основания утверждать о необходимости применения более тонких полос для получения ободьев колес данных классов.

Заготовка обода колеса 8,25 · 22,5 – лист 7,0 мм из стали 10пс. Наибольшее утонение металла в местах радиусных переходов составляет 12–16% при базовой технологии, т.е. ≈1,0 мм. Новая технология дает утонение в 0,7 мм. Значит соответственно заготовку выбираем толщиной 6,7 мм. Карта для обечайки для представляет собой прямоугольник со сторонами 1680 · 287 мм.

Масса обода по базовой технологии: 1,680 · 0,287 · 0,007 · 7800 = 26,3 кг.

Масса обода по новой технологии: 1,680 · 0,287 · 0,0067 · 7800 = 25,2 кг.

Таким образом, вышеприведенные исследования показали, что масса колеса по новой технологии уменьшается на 1,1 кг, а для всего транспортного средства на 4,4 кг, что соответствует снижению массы кузова на 80 кг, т.е. автомобиль стал легче, отсюда не только улучшение ходовых качеств, но снижение расхода топлива примерно 1 л/100 км и вредных выбросов.

При снижении массы автомобиля необходимо учитывать не только требования по расходу топлива (снижение эмиссии СО2), но и требования безопасности, защиты окружающей среды (токсичные выбросы, уровень внешнего шума), долговечности (защита от коррозии, интервалы техобслуживания), комфорта и другие.

Законодательные и потребительские требования по снижению расхода топлива и токсических выбросов – это две главные причины того, что снижение снаряженной массы автомобиля становится одним из важных и решающих критериев оценки совершенства конструкции. Существенные резервы снижения веса автомобиля заключаются в использовании новых материалов, в частности легких металлов, таких, как высокопрочная сталь, алюминий и магний, составляющие в сумме около 70 % всей массы автомобиля.

ПРИЧИНЫ ВОЗНИКНОВЕНИЯ ЭНДОГЕННЫХ ПОЖАРОВ

И МЕТОДЫ ИХ ПРЕДУПРЕЖДЕНИЯ

Кадушечкина Р.С., Кириченко Е. М., Миронина И. А.

Муромский институт Владимирского Государственного университета.

Пожары являются народным бедствием, наносящим материальный ущерб, загрязняющим окружающую среду и представляющим опасность для жизни людей. Поражающими факторами пожаров являются огонь, высокая температура, задымление, загрязнение атмосферного воздуха продуктами горения и обеднение его кислородом, расходуемым в качестве окислителя при горении. Среди множества причин возникновения пожаров одной из немаловажных является причина самовозгорания горючих ископаемых за счёт ускорения медленных реакций окисления под влиянием повышенных температур окружающей среды. Такие пожары относят к эндогенным [1].

Эндогенные пожары возникают в выработанных пространствах, целиках, породных отвалах угольных шахт и сульфидных рудников, на складах и в трюмах судов при хранении в штабелях и транспортировке материалов, склонных к самовозгоранию и т.п. В природных условиях могут возникать подземные пожары эндогенные пластов углей и торфа в их естественном залегании. Самовозгорание веществ и материалов, происходящее в реальных системах, подразделяется на микробиологическое, химическое, тепловое. Чаще всего при самовозгорании действуют все три фактора, но важнейшую роль на их течение оказывают высокие температуры окружающей среды, которые являются ускорителями биологических и химических процессов. Это подтверждается тем, что эндогенные пожары возникают в летнее время года. В природных условиях могут возникать подземные пожары эндогенных пластов углей и торфа в их естественном залегании в периоды засухи, которые регулярно повторяются в различных частях планеты. Торфяные пожары бушевали в Московской, Владимирской, Нижегородской и Рязанской областях России в жаркие месяцы лета 2010 года, к несчастью, полностью потушить их не удалось, в отдельных районах они продолжают гореть и в зимнее время. Ущерб от этих пожаров исчисляется миллиардами рублей и сопряжён с гибелью людей. Торфяные пожары относятся к почвенным или подземным пожарам, потому что горят слои торфа, находящиеся под землёй, при этом затрагиваются корни деревьев и другой растительности. Подземные пожары могут быть малозаметными и распространяться на глубину до нескольких метров, вследствие чего представляют дополнительную опасность и крайне плохо поддаются тушению.

Известно, что торф относится к природному топливу. Его органическая масса состоит из углерода, водорода, кислорода и азота. Теплотворная способность торфа 23 900кДж/кг. Торф может гореть без доступа воздуха и даже под водой, так как содержит связанный окислитель (кислород) в своём составе [2]. Признаком подземного горения является синий дым, выходящий на поверхность и стелющийся в низовьях деревьев. Процесс самовозгорания торфа вызывается совместным действием целого комплекса биохимических, химических и физических факторов. Самовозгоранию торфа предшествуют медленно протекающие процессы низкотемпературного окисления и самонагревания, скорость которых определяется химической активностью, условиями притока воздуха и возможностью отдачи тепла в окружающую среду. Склонность торфа к самовозгоранию зависит от его ботанического состава, степени разложения и физико-химических свойств. Согласно экспериментальным данным процесс самовозгорания торфа протекает следующим образом: в начале процесса самовозгорания медленно происходит самонагревание торфа, за :первые 30–40 суток температура в штабеле торфа повышается на 3–5°С, в последующие 10–30 дней рост температуры ускоряется от 0,5 до 4,5°С/сутки и более. Самонагревание скоплений торфа при температурах до 60–65°С происходит преимущественно в результате жизнедеятельности микроорганизмов, а также окисления легко окисляющихся продуктов их жизнедеятельности и восстановленных веществ, которые накапливаются в анаэробных условиях. При температуре, превышающей 60°С, торф в течение нескольких дней превращается в полукокс, способный энергично взаимодействовать с кислородом воздуха.

Опасность торфяных пожаров заключается в сложности их тушения, поэтому могут выгорать большие подземные площади торфа, образуя подземные пустоты, в которые могут проваливаться люди, животные и техника. При определённых условиях (установившейся высокой температуре воздуха, низкой влажности, больших скоростях перемещения воздушных масс) почвенные пожары переходят в низовые и верховые лесные пожары. Поэтому одной из главных задач борьбы с эндогенными пожарами является их предупреждение, а в случае появления возгорания – определение точного местонахождения очага горения и его грамотная ликвидация. нами проведён анализ перечисленных мероприятий.

Существует ряд способов нахождения очагов пожара горючих полезных ископаемых, в том числе и торфа. Известен способ определения местонахождения очага пожара, заключающийся в том, что контур пожара выносят на поверхность, бурят шпуры в подпочвенный слой от границ контура к центру и измеряют концентрации газообразных продуктов горения, после чего определяют зону пожара с концентрацией пожарных газов выше фоновой. Местоположение очага пожара в выделенной зоне по известному способу определяют путем бурения контрольных скважин по границе зоны и скважин по диагоналям, проходящим через центр зоны, и исследования содержания индикаторных газов в пробах. Основными недостатками данного способа являются недостаточная надежность и высокая трудоемкость.

В качестве прототипа принят способ определения местонахождения очага эндогенного пожара, заключающийся в том, что по падению пласта горящего участка бурят скважины, участок переводят на режим естественной тяги и измеряют суммарную депрессию тепловой и естественной тяг. Границы очага пожара определяют по минимуму суммарной депрессии естественной и тепловой тяг, а центр очага по максимуму суммарной депрессии. Данный метод используют для нахождения горения пластов полезных ископаемых при их добыче в шахтах.

Предложен способ определения местонахождения очага эндогенного пожара, включающий бурение скважин в поверхности пожарного участка. В качестве критерия оценки влияния очага эндогенного пожара принята относительная влажность воздуха, поступающего из аварийного участка, и сравнение её с атмосферной влажностью. Границы очага пожара определяют по снижению относительной влажности выдаваемого из скважин воздуха против относительной влажности атмосферы на не пожарном участке.

Профилактика подземных пожаров основана на устранении или ослаблении отдельных факторов его возникновения и предупреждение их последствий. Наряду с общими пожарно-профилактическими мероприятиями, предусматривается применение специальных схем вскрытия залежей торфа. Они позволяют локализовать участок в случае пожара.

Эффективным способом борьбы с эндогенными пожарами, очаги которых находятся, как правило, в труднодоступных местах, является затопление их водой. Кроме воды используют негорючие материалы, которыми изолируются очаги возгорания. В целях нераспространения горения применяют меры пожарной профилактики. В особых случаях требуется мобилизация населения для обнаружения очагов возгорания.

Литература:

1. Софронов М.А., Гольдаммер И.Г., Волокитина А.В., Софронова Т.М. Пожарная опасность в природных условиях. – Красноярск: ИЛ СО РАН, 2005. – 330 с.

2. ГОСТ 12.1.044–89 ССБТ. Пожаровзрывоопасность веществ и материалов. Номенклатура показателей и методы их определения. – Введ. 1991–01–01. – М.: Изд-во стандартов, 1990. – 143 с.

ПРОБЛЕМЫ ОБРАЩЕНИЯ С ОТХОДАМИ ПРОИЗВОДСТВА И ПОТРЕБЛЕНИЯ

Калиниченко М. В.,Зайцева Н. С., Ермакова Е. Д.

Муромский институт (филиал) Владимирского государственного университета

Отходы производства и потребления представляют собой остатки сырья, материалов и иных изделий, которые образовались в результате производства или потребления, а так же товары, утратившие свои потребительские свойства. Обеспечение безопасного обращения с отходами производства и потребления, их хранения и захоронения, на сегодняшний день является одной из важнейших экологических проблем. Поэтому государство должно уделять данному вопросу большое внимание, а в ближайшем будущем должны быть предприняты действия с целью снижения воздействия на окружающую среду отходов.

Проблемы существования отходов делят на две части: снижение их вредного воздействия на окружающую среду и человека, и повторное использование отходов как источника энергии и сырья. До последнего времени такое обращение с отходами развивались независимо друг от друга. Снижение отрицательного воздействия отходов на природную среду и человека велось посредством нормативно-правового государственного регулирования, а повторное использование отходов являлось саморегулирующимся в рыночных отношениях. Существуют несколько видов государственного контроля. Одним из важнейших является производственный контроль, который осуществляется юридическими лицами. Существует и общественный контроль в области обращения с отходами, осуществляемый гражданами или общественными объединениями в порядке, предусмотренном законодательством РФ. При ненадлежащем исполнении законодательства Российской Федерации в области обращения с отходами наступает дисциплинарная, административная, уголовная или гражданско-правовая ответственность в соответствии с законодательством РФ. Но эффективность таких подходов крайне низка. На данном этапе развития экономики способно эффективно решить поставленные задачи максимального использования отходов в промышленном производстве, снижая при этом отрицательное воздействие отходов на человека и природную среду, только одновременное и комплексное применение рыночного, государственно нормативного законодательства и правового регулирования.

К комплексу мероприятий по решению проблемы обращения с отходами относят систему санитарной очистки населенных пунктов от отходов.

В крупных городах внедряется сортировка отходов, технологии двухступенчатой системы сбора с использованием мусороперегрузки и последующего захоронения на полигонах их остатков. Качественный состав ТБО любого населенного пункта примерно стабилен и определяется количеством населения, проживающим на данной территории.

Отходы, прошедшие сортировку применяются в качестве вторичного сырья, а так же внедряются экономически и экологически обоснованные технологии переработки отходов.

В поселках городского типа осуществляется сбор несортированных отходов, а при их транспортировке на полигоны организуются линии сортировки поступающих отходов.

Полигоны твердых бытовых отходов (ТБО) – необходимый элемент технологического цикла обращения с отходами, так как пока наблюдается дефицит производственных мощностей по промышленной переработке мусора. Но их существование не отменяет необходимость сортировки мусора перед размещением для выделения ценного вторсырья и сокращения объема захоронения отходов. Строительство полигонов предусматривается в каждом районном центре и крупных городах области.

Проведенный анализ современного состояния системы удаления ТБО выявил ряд нерешенных проблем:

  • недостаточный контроль смешения ТБО с опасными отходами мелких предприятий;

  • слабо стимулируемый рециклинг и вторичное использование отходов.

Переработка отходов считается окупаемым элементом технологической цепочки обращения с отходами, так как способствует привлечению инвестиций. В дальнейшем предполагается внедрение систем полной переработки отходов. Это позволит полностью устранить свалки и полигоны захоронения отходов. Тогда полной переработке будут подвержены не утилизируемые отходы мусоросортировочного комплекса.

В мировой практике используют несколько десятков методов переработки ТБО. Их можно разделить на две группы: методы ликвидации отходов улучшающие санитарно-гигиеническую обстановку; методы позволяющие полностью или частично использовать вторичные ресурсы.

Выбор технологии обезвреживания бытовых отходов зависит от многих факторов, среди которых определяющими должны быть охрана окружающей среды и здоровья населения экономическая целесообразность.

В сфере обращения с отходами финансирование мероприятий является определяющей задачей в решении проблемы сбора, транспортировки, переработки и захоронения отходов производства и потребления. Финансирование сортировки и переработки отходов может осуществляться за счет частных инвесторов, которые будут получать доходы от реализации вторичных ресурсов, а сбор и удаление отходов – за счет средств населения, организаций и предприятий, образующих отходы посредством законодательства.

Обращение с отходами производства и потребления – это комплекс экологических и природоресурсных правоотношений, так как в экологических отношениях обеспечивается право на благоприятную окружающую среду, а в природоресурсных отношениях – право на природные ресурсы и требования к их рациональному использованию. До настоящего времени не существует структуры и методов обеспечения эффективного государственного управления в сфере обращения с отходами производства и потребления. Принятые законы носят противоречивый характер, тем самым создавая условия для экологических правонарушений.

На сегодняшний день, деятельность государства в сфере переработки отходов затруднена по нескольким причинам:

  • несовершенная нормативно-правовая база,

  • отсутствие единой базы данных по всем видам отходов, затрудняющее верное принятие решений,

  • отсутствие контроля над исполнением законов и иных нормативно-правовых актов, ведущее к правонарушениям,

  • недостаточное финансирование работ в сфере обращения с отходами.

Решение проблемы рециклинга отходов осуществляется комплексным ее изменением, при этом регулируются одновременно все механизмы и этапы движения мусора от источника посредством перевозки к пунктам хранения, переработки или захоронения. А также посредством активного привлечения населения к существующим в городе проблемам. Таким образом, основными организационными мероприятиями в области охраны окружающей среды наиболее важными являются разработка и принятие законодательных и нормативных актов, направленных на создание механизмов:

  • экономического стимулирования рационального природопользования и охраны окружающей среды;

  • ответственности хозяйствующих структур и граждан за нарушения;

  • эффективного управления в сфере природопользования и охраны окружающей среды.

ОПТИМІЗАЦІЯ ДИСКРЕТНОЇ ОРІЄНТАЦІЇ ГРАННИХ БАГАТОПОВЕРХОВИХ ЕНЕРГОЕКОНОМІЧНИХ БУДІВЕЛЬ, ЩО ОБЕРТАЮТЬСЯ

Мартинов В. Л.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

На сьогодні виникає потреба у будівництві більш комфортного енергоекономічного, багатоповерхового житла, органічно вписаного в оточуючу забудову, яке використовує особливості даної місцевості та відновлювальні джерела енергії (енергію сонця, вітру, землі) для енергозабезпечення. Будинки мають оригінальний архітектурний вигляд, який може змінюватися протягом заданого терміну доби або року за рахунок обертання будівлі. При цьому зменшуються тепловтрати через огороджувальні конструкції будівлі та підвищується їх енергоефективність в опалювальний період та захист будівель від перегріву у літній період.

Багатоповерхові будинки часто мають гранну або циліндричну форму, що добре апроксимується площинами. Поверхи можуть мати вигляд асиметричних дисків, нанизаних на стрижень, що обертаються незалежно один від одного (рис. 1).

Будинки можуть змінювати орієнтацію кілька разів на добу або на рік. При цьому виникає задача визначення оптимальної орієнтації для визначеного періоду часу протягом доби або року.

Рисунок 1 – Будівлі, що обертаються

Для оптимізації параметра азимутальної орієнтації розроблено програму SOLAR. У програмі використано теоретичні основи багатопараметричної оптимізації будівель.

Для дослідження взято будівлю циліндричної форми для міста Сімферополь (45 градус північної широти), що має оптимальну форму з точки тепловтрат через огороджувальні конструкції для опалювального періоду (з 15 жовтня до 15 квітня) (рис. 2). У плані вона має форму подібну кардіоїді та витягнутою стороною зорієнтована на південь .

Рисунок 2 – Визначення оптимальної форми та орієнтації циліндричної будівлі

для опалювального періоду

З використанням програми SOLAR розраховується оптимальна орієнтація будівлі, будується просторова форма та орієнтація будівлі.

У результаті моделювання визначено оптимальну орієнтацію будівлі для літнього періоду (1червня – 31 серпня) з метою зменшення перегріву будинку від сонячної радіації (рис. 3). Будівля повинна мати орієнтацію (на північ). Теплонадходження через стіни після оптимізації орієнтації будівлі зменшилися на 25 відсотків.

Рисунок 3 – Визначення оптимальної орієнтації циліндричної будівлі

для літнього періоду

Таким чином,розроблено спосіб, який реалізовано у вигляді програми SOLAR для оптимізації азимутальної орієнтації енергоекономічних будівель визначеної геометрії. Визначена оптимальна орієнтація, форма та розподіл утеплювача для циліндричної будівлі протягом опалювального періоду. За рахунок оптимізації азимутальної орієнтації для будинку у м. Сімферополь у літній період перегрів за рахунок надходження від сонячної радіації скоротився на 25 відсотків.

Дану програму доцільно використовувати при розрахунках орієнтації енергоекономічних будівель, що обертаються ( змінюють декілька разів свою орієнтацію протягом доби або року), а також при виборі орієнтації звичайних будівель під час нової забудови.

Оптимизация процесса выбора оптимального технологического решения с учетом экологической безопасности

Драгобецкий В.В., Костин В.В., Наумова Е.А., Мороз Н.Н.

Кременчугский национальный университет имени Михаила Остроградского

Выбор оптимального технологического решения предполагает наличие определенного критерия, по которому проектируемый процесс будет сравниваться с другими. Как правило, такой критерий, с одной стороны, должен отражать определенные требования (экономические, конструктивные, технологические, экологические, производственные и т.д.), предъявляемые к процессам, а с другой – находится в функциональной зависимости от оптимизируемых параметров. Критерии оптимальности выбирают в зависимости от условий поставленной задачи с учетом возможности формирования его математического выражения. И если вариантов выбора критериев оптимизации, направленных на повышение технико-экономических показателей процесса формоизменения, достаточно много, то критерии, учитывающие и требования к экологической безопасности, отсутствуют. Целью нашего исследования является разработка обобщенного критерия эффективности для оптимального выбора процесса и его параметров с учетом обеспечения экологической безопасности.

Разработка оптимальных технологических процессов формоизменения представляет собой многоуровневый процесс последовательной детализации и оптимизации, включающий многократное повторение процедур анализа – синтеза – оценки. Из набора частных критериев эффективности, как правило, выделяется один, который принимается в качестве обобщенного. Остальные критерии рассматриваются как критерии допустимости. При таком подходе, который фактически является методом последовательных уступок, все количественные цели и соответствующие критерии можно упорядочить в порядке убывания их значимости. Для выбора способа свертывания необходимо рассмотреть критерий оценивания экологической безопасности процесса формоизменения. В качестве такого критерия можно применить математическое ожидание величины наносимого ущерба окружающей среде и здоровью людей. При этом данные по показателям экологического ущерба могут быть определены и описаны таким образом:

– детерминированные (фиксированные), значения которых известны (выделение вредных веществ, вибрация, шум, сейсмическое воздействие и т.д.);

– случайные (взрыв газовых баллонов, самовозгорание, детонация взрывчатых веществ).

Ущерб, нанесенный всем объектам производства, определяется следующим образом:

, (1)

где nn– общее количество объектов производства; рі – вероятность поражения і-го объекта; кі – условная величина ущерба для і-го объекта.

Вероятность поражения і-го объекта может быть выражена в виде

, (2)

где G(x, y, z) – координатный закон поражения – представляет собой вероятность нанесения ущерба данным вредным воздействиям при координатах источника вредного воздействия (x, y, z);

J(x, y, z) – дифференциальный закон перемещения (флуктуации траектории) источника загрязнения или воздействия.

В реальных задачах формоизменения листовых деталей особенно сложной конфигурации имеет смысл учитывать нескольких критериев оптимизации. Один из путей решения задачи – это оптимизация в пространстве некоторых критериев. Мы считаем целесообразным в обобщенный критерий ввести показатель экологической безопасности технологического процесса (1). В этом случае в качестве последнего целесообразно использовать аддитивный критерий, включающий сумму частных критериев кі(х), где х – управляемые переменные. Частные критерии выражаются через квадратичный функционал Гаусса:

(3)

где Sp, Sk – показатели разношенности детали, реализуемые в процессе формоизменения и заданные эксплуатационными требованиями; Emax, Emin – максимальные и минимальные значения логарифмических скоростей деформаций; ΔZp, ΔZmin – реализуемое и минимальное значение корня кубического из суммы кубов пиковых значений контактных напряжений по координатным осям; Сp, Сmin – технологическая себестоимость (р – реализуемая и min – минимальная); Эp, Эmin – экологические ущербы, реализуемый в принятом технологическом процессе формоизменения; λ1λ6 – весовые коэффициенты.

Первая слагаемая критерия (3) соответствует контструктивно-эксплуатационным требованиям к штампуемой детали, второе и третье – идеальному технологическому процессу формоизменения [5], четвертое – обеспечению необходимого качества поверхности получаемой детали по минимуму контактных напряжений, пятое – стоимостнму показателю процесса, шестое – показателю экологической безопасности.

Одним из прогрессивных методов, позволяющих осуществить формоизменения крупногабаритных деталей газотурбинных двигателей, имеющих сложную конфигурацию и изготавливаемых из титановых и высокопрочных сплавов, является штамповка взрывом. Этот процесс в полной мере удовлетворяет требованиям качества, конструктивной прочности и надежности. Основное достоинство его состоит в сокращении количества сварных швов. При оценке степени экологической опасности процесса сопоставляются вредные воздействия сварочных и взрывных работ. Взрывы газовых баллонов, используемых для сварки в среде защитных газов, происходят достаточно часто. Устранение сейсмического воздействия импульсных нагрузок требует дополнительных затрат. Оценка эффективности по предложенному критерию для деталей типа „патрубок” показал, что процессы гидровзрывной штамповки в 1,8–2,2 раза более эффективны по сравнению с традиционными процессами листовой штамповки.

Предложен обобщенный критерий эффективности для выбора процесса формоизменения листовых деталей газотурбинных двигателей, позволяющий оптимизировать процесс выбора метода формоизменения и его параметров с точки зрения минимальной технологической себестоимости, максимального удовлетворения конструктивным требованиям к получаемым деталям, обеспечения экологической безопасности.

Дальнейшие исследования следует выполнять по совершенствованию процессов формоизменения и моделирования оценки вредных воздействий производства.

Основні засади побудови інтегрованих інформаційних моделей житлових будівель

Чубукін Р.Ю., Наливайко Т.Т.

Харківський державний технічний університет будівництва та архітектури

Житлово-комунальне господарство є одне з найпроблемніших місць будь-якого населеного пункту. Переважна більшість мешканців проживає в будівлях масових серій, строк експлуатації яких практично вичерпаний. Підприємства, що мали на балансі багатоповерхові будівлі, часто не можуть їх утримувати та намагаються передати до комунальної або приватної власності в занедбаному стані. Утримання будівель, що знаходяться в комунальній власності, потребує все більше ресурсів

З метою підвищення відповідальності кожного власника багатоквартирних будинків та ефективного використання грошових ресурсів власників, створення умов для розвитку конкурентного середовища на ринку комунальних послуг держава створює умови для розвитку товариств співвласників багатоквартирних будинків (ТСББ).

Перетворення в сфері ЖКГ не забезпечені повною мірою інформаційною підтримкою про економічний, правовий та технічний стан кожної будівлі. Кожна організація, що надає комунальні послуги має свою базу даних споживачів. У деяких містах, наприклад в м. Харкові, проводяться роботи з інвентаризації технічного стану окремих видів інженерних мереж та створення відповідних баз даних. В усіх населених пунктах України виконані роботи з нормативної грошової оцінки земельних ділянок. Інформація отримана під час такої оцінки не повною мірою використовується для планування сталого економічного розвитку міста.

Для усунення вказаних вище недоліків авторами виконані роботи з розробки концепції інформаційної моделі будівлі – сукупності даних про технічний, економічний, правовий стан будівлі та її окремих частин. Основою такої моделі є тривимірна просторова модель будівлі, що отримується за результатами геодезичних вимірів та даних МіськБТІ. Така модель являє собою множину матриць у вигляді:

,

де X1, Y1, Z1….. – координати початку та кінця відрізків, що обмежують окремий конструктивний елемент будівлі.

До матриці Р ";прив’язується"; семантична інформація про матеріал, виробника конструктивного елементу, його технічний стан тощо. Будівля в цілому характеризується інформацією про влив на неї зовнішніх чинників (соціальних, природних, екологічних, історико-культурних, правових), що отримуються з даних нормативної грошової оцінки та в разі необхідності за результатами додаткових обстежень.

Запропонована наступна схема побудови інформаційної моделі:

Блок 1 – загальні відомості про будівлю (адреса, рік побудови, кількість поверхів, форма власності, конструктивна схема будівлі);

Блок 2 – характер впливу зовнішніх чинників;

Блок 3 – сукупність матриць Р, кожна з яких має ідентифікатор (id);

Блок 4 – інформація про місця загального використання. Має підблоки дах, технічні поверхи, ліфт, сходи та між поверхові майданчики. Такі підблоки мають посилання на відповідні id блоку 2.

Блок 5 – відомості про окремі приміщення. Має інформацію про власників приміщень, технічний стан, розташування приміщення також характеризується відповідними посиланнями на блок 2.

Блок 6 – інженерні комунікації.

Вказана схема може бути використана при побудові бази даних житлових будівель міста або окремих його частин.

Такі бази можуть будуватися за реляційними принципами, що найчастіше використовуються при створенні будь-яких баз даних. При цьому кожен елемент бази даних має унікальні ідентифікатори, на які в разі необхідності посилаються інші елементи бази даних. Недоліком реляційних баз даних є відсутність наочності даних у таких базах. Вибірка даних отримується шляхом виконання SQL запитів та обробкою таких запитів за визначеним алгоритмом.

Перспективною є побудова таких баз даних за об’єктно-орієнтованим принципом. Коли вся житлова забудова розглядається як клас об’єктів із визначеними властивостями. Під властивостями маємо на увазі інформацію, що міститься в блоках 1–6. Така структура даних є логічним способом побудови просторової інформації, але програмні засоби для побудови баз даних за такими принципами поки не розвинуті. Саме тому доводиться використовувати комбінований підхід, коли при взаємодії з сервером бази даних програмно створюється сукупність об’єктів, маніпуляції з якими виконуються згідно з принципами об’єктно-орієнтованого програмування. По завершенні такого аналізу вносяться зміни у вихідну базу даних, а створені об’єкти знищуються.

Для створення бази даних може бути використана мова структурної розмітки XML.

При використанні цієї мови кожен елемент опису даних має свій ідентифікатор (тєг). Сам документ має чітко визначену структуру, що контролюється програмно. Структура бази даних визначається схемами DTD і XSD.

Використання мови XML дозволяє широко залучати інтернет-технології до управління міським господарством. Наприклад, кожен управляючий будинком може вносити дані про стан будівельних конструкцій до єдиної бази даних через спеціально розроблений сайт. Постачальники житлово-комунальних послуг можуть обмінюватися інформацією, що надана в стандартизованому вигляді. Oкремі частини бази даних можуть трансформуватись в dxf формат, що часто використовується проектувальниками.

Для перевірки теоретичних припущень авторами розроблена модель частини житлової забудови Червонозаводсього району м. Харкова. Підґрунтям для побудови моделі стали міські топографічні плани в масштабі 1:500, дані натурних обстежень будинків. Модель реалізована на мові програмування С# та має на меті відпрацювати методи об’єктивної оцінки технічного стану будівлі представниками ТСББ, а також вибору раціональних способів проведення планових ремонтів місць загального користування. В разі аварійного стану будівлі оцінку технічного стану та розробку методів підсилення будівлі мають проводити спеціалізовані науково-дослідні організації.

У результаті проведеної роботи виконана оцінка інвестиційної привабливості окремих будівель, розроблена стратегія підтримки будівель в безаварійному стані та шляхи підвищення рівня комфортності житла, проаналізовані можливі джерела фінансування витрат на поточний ремонт будівель. Розроблений проект рекомендацій, щодо оцінки технічного стану житлових споруд.

ОЦІНКА ЕКОЛОГІЧНОГО СТАНУ ДОВКІЛЛЯ ЗА ДОПОМОГОЮ ЕКОЛОГІЧНИХ СІТУАЦІЇ

Шалугін В.С.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Одним із основних понять, яке відображає стан навколишнього природного середовища, тенденції до змін в ньому з врахуванням інтересів суспільства є поняття екологічної безпеки. Кінцевою метою природоохоронної діяльності людини і управління в галузі охорони довкілля є не тільки збереження цілісності природних комплексів і взаємозв'язків у них, але і забезпечення стану екологічної безпеки.. Слід зазначити, що розуміння стану екологічної безпеки має, перед усім, соціальний аспект і, як і в нормуванні якості природного середовища та антропогенного навантаження на нього, домінує антропоцентризм.

Із ключових понять, яке дозволяє розкрити сутність екологічної безпеки, є поняття ";екологічна ситуація";. Екологічна ситуаціяце сукупність станів екологічних об'єктів у межах певної території в певний проміжок часу. Подібне визначення має термін екологічний стан, під яким розуміють стан конкретних об'єктів або суб'єктів довкілля, тоді як екологічна ситуація характеризує сукупний стан всіх об'єктів даної території з врахуванням впливу на них інших об'єктів, що знаходяться за межами даної території.

За В.Ю. Некосом (2001), критерії оцінки будь-якої безпеки це відчуття екологічної безпеки життєдіяльності в теперішній час і в майбутньому.

Перед усім, для оцінки екологічних ситуацій необхідно визначити екологічний стан об'єктів, який одержують шляхом аналізу екологічних показників.

Екологічним показником називають будь-яку кількісну величину, яка характеризує стан екологічного об'єкту і ці показники повинні якомога повніше характеризувати цей об'єкт. Прийнято виділяти три основних групи екологічних показників, які характеризують принципово різні властивості екологічних об'єктів:

– показники стану і структури об'єкту;

– показники еколого-ресурсного потенціалу (для екосистем) або адаптаційних можливостей і здатності до опору проти зовнішніх впливів (для організмів);

– показники дії на об'єкт.

Поєднання набору цих показників дозволяє оцінити екологічний стан об'єкту, визначити можливі наслідки впливу на нього та виявити негативні тенденції у зміні його екологічного стану. Для цих показників існують певні норми і відхилення від них визначає рівень екологічного стану об'єкту.

Екологічні ситуації характеризують загальний сукупний екологічний стан всіх об'єктів певної території в певний проміжок часу. Екологічні ситуації, на відміну від екологічного стану, повинні враховувати і можливі зміни екологічних станів об'єктів внаслідок природних або антропогенних факторів, особливо якщо існує загроза зовнішнього впливу. Тому, оцінка екологічних ситуацій, є справою складною і творчою.

Оцінка екологічних ситуацій – це процес порівняння сукупності екологічних станів об'єктів з певними нормами, але слід враховувати і потенційно можливий вплив зовнішніх факторів. За ступенем відхилення від нормивиділяють п'ять типів екологічних ситуацій:

    • умовно сприятливі, при яких практично не спостерігається відхилення екологічного стану об'єктів від їх норми. Вони характерні для екосистем, що не зазнали суттєвого антропогенного впливу або впливу природних стихій. Наприклад, це природно-заповідні території, дика природа тощо;

    • задовільні, за яких спостерігаються незначні зміни в екосистемах, які практично не впливають на стан здоров'я людей. Ці відхилення зникають в процесах саморегуляції або проведення меліоративних робіт. Такі екологічні ситуації спостерігаються на територіях культурних ландшафтів тощо;

    • напружені,за яких спостерігаються негативні зміни в окремих компонентах екосистем (окремі види біоценозу починають хворіти), проходить порушення природних ресурсів, деяке погіршення умов проживання населення тощо. Такі екологічні ситуації характерні територій інтенсивного ведення господарської діяльності людини: зон видобування корисних копалин, промислових зон тощо. При припиненні зовнішнього впливу на екосистему, можлива швидка нормалізація екологічного стану;

    • критичні або кризові,для яких характерні значні зміни в екосистемах (зникають окремі види біоценозів), що практично не компенсуються, проходить швидке наростання загрози виснаження і втрати природних ресурсів, унікальних природних об'єктів. При цьому значно погіршуються умови проживання населення, зокрема, зростає рівень захворювання людей, погіршується якість харчових продуктів тощо. Такі екологічні ситуації характерні для територій надмірного антропогенного навантаження, територій систематичних природних негараздів тощо. При припиненні зовнішнього впливу на систему, можлива стабілізація її екологічного стану з частковим відновленням компонентів природного середовища;

    • катастрофічні,які характеризуються глибокими незворотнимизмінами в екосистемах, вичерпуванням природних ресурсів, різким погіршенням умов життя населення тощо. Спостерігається втрата генофонду біоти, унікальних природних об'єктів і комплексів. Це зони екологічного лиха, наприклад, індустріальні пустелі тощо.

Таким чином, якщо ступінь відхилення екологічного стану від норми визначає тип екологічної ситуації, то ступінь наближення екологічного стану до критичної межі (після чого проходить деградація системи, наприклад, екологічна катастрофа) визначає екологічний резерв (запас міцності) системи.

Література:

1. Агарова Н.В., Кочинський А.Б., Степаненко А.В. Регіональний вимір екологічної безпеки України з урахуванням загроз виникнення техногенних і природних катастроф. (Серія ";Екологічна безпека";). – К.: НІС, 1996. – 82 с.

2. Боков В.А., Лущик А.В. Основи зкологической безопасности. – Симферополь: СОНАТ, 1998. – 224 с.

3. Некос В.Е. Основи общей зкологии й неозкологии. Част. 2. – Харьков: Прапор, 2001. – 287 с.

ВЛИЯНИЕПРОМЫШЛЕННЫХ ОТХОДОВ

НА ЭКОЛОГИЧЕСКУЮ ОБСТАНОВКУ

Пузанков А.С.

Муромский институт (филиал) Владимирского Государственного Университета

Проблема защиты окружающей среды – одна из важнейших задач современности. Выбросы промышленных предприятий, энергетических систем и транспорта в атмосферу, водоемы и недра на современном этапе развития науки и техники достигли таких размеров, что в ряде районов, особенно в крупных промышленных центрах, уровни загрязнений в несколько раз превышают допустимые санитарные нормы. Негативное воздействие промышленности выражается в воздействии на конкретные части природы и на биосферу в целом отходов от процессов добычи и переработки природных ресурсов. Отходы производства и потребления являются источниками антропогенного загрязнения окружающей среды в глобальном масштабе и возникают как неизбежный результат потребительского отношения и непозволительно низкого коэффициента использования ресурсов.

В России существует Федеральный классификатор отходов, в котором каждому виду отходов в зависимости от источника его происхождения присваивается идентификационный номер. Класс опасности отходов устанавливается с целью определения безопасных способов и условий размещения, перемещения, обезвреживания, использования отходов. Класс опасности устанавливается на каждый вид образующихся отходов.

Значительную часть отходов нецелесообразно сжигать или подвергать нейтрализации. Необходимо складировать в геологических формациях, являющихся природными изоляторами, поскольку при современном уровне науки и техники невозможно исключить образование неутилизируемых, не подлежащих сжиганию и неподдающихся нейтрализации, токсичных отходов. Размеры и срок службы подземного хранилища промышленных отходов определяются технико-экономическим обоснованием. При размеще­нии в хранилище отходов, требующих постоянного наблюдения за их состоянием, или отходов, переработка которых возможна в обозримом будущем, срок устойчивости выработок хранилища, а соответственно и самого хранилища, должен быть рассчитан на этот период. Согласно современным требованиям размещение неутилизируемых промышленных отходов должно осуществляться в пределах специальных полигонов, обеспечивавших их изоляцию и экологическую безопасность на такой срок, пока они не станут безвредными для человека или не будут разработаны экономически приемлемые технологии их переработки и последующего использования. К подземным хранилищам промышленных отходов относятся такие, которые располагаются в удаленных от земной поверхности геологических формациях, обеспечивая долговременную изоляцию отходов от биосферы.

При добыче полезных ископаемых неизбежно образуется большое количество отработанных карьерных выемок, негативно влияющих на различные элементы природной среды: нарушение геоморфологии, гидрологического и гидрогеологического режимов, загрязнение подземных горизонтов, ландшафтные изменения. Рекультивация карьеров неутилизируемыми промышленными отходами позволяет проблему их размещения с минимальным экологическим ущербом, при этом достигается уменьшение неблагоприятного воздействия со стороны техногенно нарушенных территорий. Высокотемпературная переработка твердых отходов – это единственная гарантия уничтожения опаснейших биологических, биохимических, химических продуктов и супертоксикантов – диоксинов и диоксиноподобных веществ. Промышленные отходы, находящиеся в жидком агрегатном состоянии, обычно являются трудноутилизируемы, а зачастую представляют серьезную угрозу окружающей среде ввиду высокой токсичности. Жидкие отходы, по сравнению с твердыми отходами, технологически значительно более сложно изымать из производства, транспортировать.

Механическая очистка сточных вод, как правило, является предварительным этапом для очистки промышленных сточных вод. При этом обеспечиваются выделение незначительной доли взвешенных веществ и снижение загрязнения. Высокая эффективность процесса достигается интенсификацией гравитационного отстаивания, затем пропуском сточных вод через слой различных зернистых материалов или через сетчатые барабанные, напорные фильтры или фильтры с плавающей нагрузкой и без добавления химических реагентов и с использованием фильтровальных материалов.

Значительный интерес представляют фильтрующие материалы, которые не требуют регенерации и могут быть утилизированы после выгрузки их из фильтра, например в качестве топлива: антрацит, бурый уголь, коксовая крошка, торф. В недавнем времени были разработаны фильтры непрерывного действия, в которых процессы фильтрации и промывки загрузки протекают непрерывно в разных оптимизированных по форме, конструкции и габаритам аппаратах. На современном этапе развития науки и техники биоочистка является основным и наиболее перспективным методом удаления загрязнений из сточных вод, т.к. обеспечивает достаточно глубокий распад веществ и основан на использовании природных процессов и катализаторов. Перспективными для комплексной очистки отходящих газов от токсичных соединений признаны способы, использующие различные физические методы: электрические и магнитные поля, воздействие ультрафиолетового излучения.

Большие перспективы для промышленного применения представляют разряды, образующие низкотемпературную плазму: тлеющий и коронный (барьерный как частный случай коронного разряда, подразумевающий наличие диэлектрика между электродами). Тлеющий разряд требует поддержания в плазменном реакторе пониженного давления.

Система учета обращения с отходами на предприятии является частью системы управления отходами производства и потребления и непосредственно связана с планированием природоохранной деятельности в связи с обращением с отходами. Организация системы учета предполагает разработку и утверждение документации разработку процедур текущего учета и отчетности обращения с отходами и профессиональную подготовку лиц для работы с опасными отходами. Нормативные документы разрабатываются предприятием для всего цикла обращения с отходами.

Подводя итог всему вышесказанному, можно сказать, что, несмотря на длительность изучения настоящей проблемы, утилизация и переработка отходов промышленности по-прежнему не ведется на должном уровне. Острота проблемы, несмотря на достаточное количество путей решения, определяется увеличением уровня образования и накопления промышленных отходов. Усилия зарубежных стран направлены, прежде всего, на предупреждение и минимизацию образования отходов, а затем на их рециркуляцию, вторичное использование и разработку эффективных методов окончательной переработки, обезвреживания и окончательного удаления, а захоронения только отходов, не загрязняющих окружающую среду. Более эффективно и целесообразно предотвращать образование отходов, начиная со стадии добычи полезных ископаемых и заканчивая потреблением готовой продукции. Достичь этого можно путем разработки и внедрения технологий рационального использования природных ресурсов, выделения ценных компонентов из побочных продуктов производства и отходов.

ВЛИЯНИЕ ЛЕСНЫХ ПОЖАРОВ НА ОКРУЖАЮЩУЮ СРЕДУ

Пузанков А.С.

Муромский институт (филиал) Владимирского Государственного Университета

Среди проблем современного мира, связанных с безопасностью жизнедеятельности, проблемы пожаров и техногенных аварий, по своей значимости, уже вышли на одно из первых мест.

Лесные и торфяные пожары, испепелившие в 2010 году Центральную Россию, произошли закономерно. Ведь за порядком в лесу никто не следит, соответствующие службы были ликвидированы с принятием нового Лесного кодекса. А кодекс принимали, чтобы появилась возможность продавать лесные участки. Очевидно, что лесничества надо восстанавливать, возвращать им прежние функции по контролю за лесом. В прежние времена было запрещалось спиливание деревьев на собственном участке.

При проведении анализа лесных пожаров с научной точки зрения выяснилась интересная вещь. Эти пожары удерживали антициклон, который принёс нам аномальную жару. Лесные и торфяные пожары создали в атмосфере огромный столб дыма. И антициклон, «ухватился» за него, ему это было энергетически выгодно. И стал набирать силу. В это время со стороны Европы пошли циклоны, которые должны были сместить его. Но мощности им уже не хватало. Они отскакивали от этого «столба», возвращались назад и проливались в Европе дождями и вызывали наводнения. Получается, что их катаклизмы были вызваны нашими пожарами. Пожары могут и отрицательно сказываться на радиационном балансе Земли. Дым (а это не что иное как аэрозоли), как правило, способствует охлаждению, так как мешает солнечным лучам достигать поверхности Земли. Если же говорить о долгосрочных последствиях, проявляющихся в течение многих лет после пожара, то здесь на первое место выходит состояние растительного покрова. Дело в том, что участки земной поверхности, покрытые лесом, сверху выглядят темнее, чем участки, занятые травянистой растительностью, например поля, вырубки или гари.

Очевидными причинами пожаров 2010 года стали: разгильдяйство отдыхающих (";бычки";, костры, мусор), неподготовленность населения к ликвидации возгораний, неспособность государственного аппарата организовывать работы, как по предотвращению чрезвычайных ситуаций, так и по их ликвидации, глобальное потепление, возникшее в результате парникового эффекта, который прогрессирует из-за загрязнения окружающей среды продуктами и отходами человеческой деятельности. Кроме того, аномальная погода, сильнейшей смог и угарный газ, в который на несколько недель окунулась наша страна прошлась по всему организму человека, в первую очередь по легким, сердечно-сосудистой и эндокринной системам. Возможен рост заболеваний диабетом, сердечно-сосудистых и дыхательных хронических патологий, астмой. Угарный газ без вкуса и запаха, а то, что мы чувствуем (";гарь";) – это большие органические молекулы, образующиеся при сгорании торфа. Они имеют сложную структуру, зачастую определить ее невозможно.

Подводя итог вышесказанному можно утверждать, что опасность лесных пожаров для людей связана не только с прямым действием огня, но и большой вероятностью отравления.

Поэтому основными мерами защиты населения от лесных пожаров являются:

– спасение людей и сельскохозяйственных животных с отрезанной огнем территории;

– исключение пребывания людей в зоне пожара путем проведения эвакуации из населенных пунктов, объектов и мест отдыха;

– ограничение въезда в пожароопасные районы;

– тушение пожаров;

– обеспечение безопасного ведения работ по тушению пожаров.

БЕЗПЕКА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ В УМОВАХ РАДІОАКТИВНОГО ЗАБРУДНЕННЯ

Малишко В.І., Грицюк О.С.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Серед потенційно небезпечних виробництв особливе місце посідають радіаційно небезпечні об'єкти. Вони, як відомо, становлять особливу небезпеку для людей і навколишнього природного середовища і вимагають у зв'язку із цим дотримання специфічних заходів попередження і захисту. Особливо серйозні радіаційні наслідки пов'язані з аварією на Чорнобильській АЕС.

Після аварії на Чорнобильській АЕС в навколишнє середовище було викинуто біля 500 штучних радіонуклідів (89Sr, 90Sr, 144Се, 134Сs, 137Сs, 103Ru, 104Ru, 95Zr, 95Nb, 131І, 132І, 239Pu, 240Pu та деякі інші проміжні продукти розпаду урану) загальною активністю понад 50 МгКі які забруднили значні території.

В Україні при цьому було забруднено 4796,4 га сільськогосподарських угідь (де мешкало 1480,4 тис. осіб).

Значна частина радіонуклідів через свій короткий період напіврозпаду зникла в перші місяці після аварії, але ще довго будуть розпадатись довгоживучі радіонукліди, такі як цезій-137, стронцій-90 плутоній-239 і деякі інші. Завдяки своїй добрій міграційній властивості ці радіонукліди викликають як поверхневе так і структурне забруднення, що призводить до ушкодження внутрішніх органів і виникнення різних ускладнень і хвороб особливо дітей.

Оскільки можливість бути опроміненим є вельми імовірною, не дивлячись на запобіжні заходи, що здійснюються санітарно-епідеміологічними службами є необхідність приділяти цьому питанню значну увагу починаючи з дитячих садочків, шкіл і закінчуюючи навчальними закладами, оскільки органами відчуття людина не відчуває радіаційного опромінення. На це необхідно звертати увагу при вивченні дисциплін безпека життєдіяльності, цивільний захист та екологія. Необхідно звертати увагу як на шляхи надходження радіонуклідів у середину організму, оскільки вони можуть бути в повітрі, воді та харчових продуктах рослинного і тваринного походження, так і на методи та шляхи їх виведення із організму. Оскільки зараз в основному відбувається довготривале (хронічне) опромінення людей невеликими дозами, яке проявляється лише через кілька років унаслідок генетичних змін, які не можна швидко визначити, то необхідно звертати увагу також на характеристику та поведінку довгоживучих штучних радіонуклідів, які можуть бути в продуктах харчування. Знання механізмів дії радіонуклідів, способів зниження їх вмісту в рослинній та тваринній продукції, правил радіаційної безпеки дозволить керувати ризиком бути опроміненим.

Особливу увагу необхідно приділяти радіозахисному харчуванню, оскільки в тій соціально-економічні обстановці, яка склалась, на здоров'я людини впливає не лише структура харчового раціону, а й вміст в ньому контамінантів – чужорідних речовин.

Недостатнє вживання основних харчових речовин (білків, вітамінів, поліненасичених жирних кислот, мінеральних речовин) сприяє виникненню так званих хвороб дефіциту, зниженню опірності організму, зокрема до дії іонізуючих випромінювань. В умовах радіаційного впливу величезне значення має оптимальне забезпечення людини повноцінними білками – джерелами незамінимих амінокислот. Останні регулюють знезаражувальну функцію печінки, беруть участь у кровотворенні, підвищують імунітет, сприяють повноцінному засвоєнню вітамінів, а також інших речовин. Достатнє вживання білка сприяє зниженню кількості радіонуклідів у організмі.

Поліненасичені жирні кислоти в комплексі з іншими ліпотропними речовинами (сірковмісні амінокислоти, вітаміни, фосфоліпіди) істотним чином впливають на основний обмін. Недостатній їхній вміст при підвищеному променевому навантаженні знижує антиоксидантну функцію печінки і сприяє накопиченню метаболітів у тканинах організму.

Важливе значення має забезпечення організму вуглеводами, насамперед, харчовими волокнами і пектиновими речовинами, які сприяють зв'язуванню радіонуклідів у травному каналі та виведенню із організму.

Незамінними для організму харчовими речовинами є вітаміни. Вони беруть участь у регулюванні обміну речовин, підвищують стійкість організму до несприятливих чинників зовнішнього середовища, зокрема іонізуючого опромінення. Без вітамінів порушуються засвоєння ряду харчових речовин, процеси кровотворення, знезаражувальна функція печінки, що й так має місце при радіоактивному опромінення.

Достатній вміст у раціоні харчування солей магнію і фосфору, калію і кальцію сприяє зниженню накопичення в організмі радіоактивних цезію і стронцію. Важливе значення має збагачення організму оптимальною кількістю селену, якому властиві антиоксидантні властивості, а також легкозасвоюваним залізом, що бере участь у процесах кровотворення.

Перелічені речовини містяться в різноманітних продуктах як тваринного, так і рослинного походження. Тому для забезпечення організму достатньою кількістю харчових речовин, що потрібні для запобігання накопиченню радіонуклідів і зміцнення захисних сил організму, треба використовувати різноманітні продукти харчування, які доповнюють один одного за вмістом енергетичних, пластичних і біологічно активних харчових інгредієнтів.

Поряд з цим при вивченні курсу безпека життєдіяльності необхідно звертати увагу на те, що вміст радіоактивних речовин в харчовому раціоні можна зменшити за допомогою різних способів кулінарної обробки (промивання, чищення, відварювання в прісній та підсоленій воді, вимочування та ін.) та технологічної переробки.

Малоймовірно, що в майбутньому кількість радіаційних аварій і катастроф значно поменшає. Як показує досвід минулих років, для ліквідації наслідків великомасштабних катастроф, необхідно мати досить велику кількість фахівців, які уміють працювати в екстремальних умовах. в основу такої підготовки необхідно покласти вивчення організаційних питань по наданню допомоги потерпілим, освоєння способів захисту населення в районах небезпек. Реальний аналіз і правильна оцінка процесів, які відбуваються в природі та суспільстві дає можливість зрозуміти загальні проблеми безпеки життєдіяльності людей.

Література:

  1. Желібо Є.П., Заверуха Н.М., Зацарний В.В. Безпека життєдіяльності. – К.: “Каравела”; Львів: “Новий Світ-2000”, 2001. – 320 с.

  2. Скобло Ю.С., Соколовська Д.І., Мадаренко Д.І., Тіщенко Л.М., Троянов М.М. Безпека життєдіяльності. – Київ: Кондар, 2003. – 424 с.

  3. Медицинские последствия аварии на Чорнобыльськой АЭС. Информационный бюллетень. – К.: Б.И., 1991. – 340 с.

  4. Смоляр В.И., Матасар И.Т., Салий Н.С. Радиозащитное питание. – К.: Б.И., 1991. – 8 с.

РАЦІОНАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ТРАНСПОРТНИХ ПОТОКІВ

ЯК ЗАСІБ ЗМЕНШЕННЯ ЗАБРУДНЕННЯ ПОВІТРЯ

Переверзєва Г. Г.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського/

Транспорт як галузь народного господарства – один із наймогутніших чинників антропогенного впливу на довкілля. Деякі види цього впливу, насамперед, забруднення повітря і посилення шуму, належать до найсерйозніших техногенних навантажень на компоненти довкілля окремих регіонів, особливо великих міст.

Основний споживач палива в усьому світі  автомобільний транспорт. На автомобільний транспорт припадає 55 % викидів вуглеводневих сполук, 47 % оксиду вуглецю, 98,6 % оксидів азоту від загальної кількості цих речовин, що надходять до атмосфери України.

Концентрація токсичних речовин значною мірою залежить від типу автомобіля, його технічного стану, швидкості його руху і строку експлуатації.

Пріоритетним напрямком зниження забруднення навколишнього середовища автомобільним транспортом є раціональна організація і управління транспортними потоками [1]. На сьогодні розроблено і впроваджено на підприємствах України програмний комплекс TLKA–logistic, орієнтований на оперативне планування розвізних кільцевих маршрутів по місту і околицям. Алгоритм пошуку оптимального маршруту базується на мінімізації витрат палива за рахунок вибору найбільш короткого і послідовного шляху з урахуванням дозволеного напряму руху і інших постійних або тимчасових дорожніх знаків. Даний програмний продукт можна використовувати як для планування роботи вантажного транспорту підприємства так і для оптимізації маршрутів торгових агентів. За даними підприємств, після впровадження комплексу ТЛКА пробіги автомобілів зменшуються на 15–60 %, відповідно настільки ж зменшується кількість викидів.

Рівень забруднення значною мірою залежить від пропускної здатності доріг та утворення заторів на перехрестях. Найбільша кількість токсичних речовин виділяється за перемінних режимів роботи двигуна, зокрема під час пуску й зупинки, а також під час роботи в холостому режимі. В ТЛКА передбачено врахування таких чинників: Види завантаження доріг, обмеження швидкості, затори на дорогах (прогнозовані), що дозволяє планувати оптимальні режими руху автомобілів [2]. За методикою проф. Говорущенко Н.Я. було розраховано токсичність для наступних швидкісних режимів: 20, 30, 40, 50, 60, 70, 80, 90, 100, 110 км/год.

На підставі цих розрахунків, отримані графічні залежності, які відображають загальну оцінку. Витрати палива знижується при русі автомобіля від 40 до 80 км/год, а потім починають збільшуватися, тому можна сказати, що на проміжку швидкостей 50 – 70 км/год витрати палива будуть мінімальні. Даний програмний комплекс заздалегідь визначає оптимальний шлях слідування автомобіля із заданою швидкістю, за необхідності реалізована можливість ручного корегування маршрутів.

Відомо, що витрати палива зростають зі збільшенням ваги вантажу, що перевозиться. TLKA–logistic дозволяє розподіляти всі замовлення рівномірно між автомобілями з урахуванням їх вантажопідйомності, виключає при цьому пере-і недовантаження.

Використовуючи подібні програмні продукти на більшості підприємствах місцевої дистриб’юторної мережі, отримаємо оптимальні маршрути для великої кількості вантажних транспортних засобів. Таким чином з’являється можливість перерозподілити транспортні потоки по місту і зменшити загазованість повітря. Пропонується проект техніко-програмного узгодження оперативних планів перевізників на рівні адміністративного управління містом – «єдине транспортне місто». Система управління місцевими транспортними потоками повинна мати змішаний характер централізації для підвищення гнучкості і відкритості.

Література:

1. Нагорний Є.В., Рибаков Г.Л., Черниш Н.Ю. Транспортно-експедиційне обслуговування підприємств та організацій в умовах ринку: Навчальний посібник. – Харків. ХНАДУ, 2002. – С. 107.

2. Програмний продукт ТЛКА–logistics – UPCenter. Доступно на http://www.tlka.pl.ua/

підвищення РІВНЯ екологічної безпеки

пІД ЧАС експлуатації очисних споруд

Велика Г.В.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Однією з провідних складових не тільки екологічної, але й національної безпеки держави є задоволення потреби населення і промисловості в якісній воді. На сучасному етапі розвитку господарсько-питних систем водопостачання України 70 % обсягів водокористування забезпечується з поверхневих джерел.

За існуючими стандартами всі великі річки нашої країни, а також їхні головні притоки вважаються “забрудненими” і “дуже забрудненими”. І з кожним роком ситуація загострюється. Поступове погіршення якісних параметрів екосистем поверхневих водних об’єктів, зокрема, водосховищ, ускладнює їх використання як джерела господарсько-питного водопостачання, а також негативно впливає на здатність водних екосистем до самоочищення, призводить до втрати ними відновлювальної та очисної спроможності.

Основними джерелами забруднення поверхневих вод є поверхневий стік з полів і забудованих територій, скидання недостатньо очищених міських і промислових стічних вод. Найбільш концентрованими та багатокомпонентними зазвичай є останні. Тому при вирішенні задачі підвищення рівня екологічної безпеки водойм першочерговим завданням є забезпечення ефективної та сталої роботи очисних споруд підприємств і населених пунктів.

В умовах загальновідомої нерівномірності параметрів стічних вод, що надходять на очистку, особливої актуальності набуває регулювання роботи очисних споруд, зокрема, біологічних. Останні потребують принципово відмінних підходів до забезпечення в них сталого перебігу процесу трансформації забруднюючих речовин за умов постійної зміни складу та витрати стічних вод. Це обумовлено певною інерційністю реакції біоценозу апаратів очистки на дію збурюючих факторів (зміну температурного режиму, концентрації забруднювачів, їх якісного складу тощо).

Аналіз літературних джерел свідчить про відсутність систематичних досліджень відносно впливу умов нестаціонарності на роботу біологічних очисних споруд, які можуть спричинити порушення у їх роботі або повну деградацію анаеробного чи аеробного мулу і, як наслідок, надходження до навколишнього середовища недостатньо або взагалі неочищених стічних вод. Цей фактор суттєво підвищує рівень екологічної небезпеки як на регіональному, так і на національному рівні.

Одним із шляхів вирішення даної проблеми може бути використання на практиці програмно реалізованих математичних моделей процесів біологічного розкладу забруднюючих речовин, які дозволяють забезпечити прийняття оперативних управлінських рішень і прогнозування наслідків в умовах різких коливань параметрів стічних вод, що надходять на очистку.

Це, у свою чергу, веде до підвищення рівня екологічної безпеки при експлуатації очисних споруд, оскільки максимально зменшується ймовірність надходження до поверхневих водойм забруднюючих речовин. Позитивним наслідком впровадження даного заходу стане зниження витрат на реалізацію водопідготовки і покращення якості отриманого продукту, оскільки вода джерел централізованого господарсько-питного водопостачання має бути такою, щоб сучасні методи водопідготовки давали змогу отримати доброякісну питну воду, яка б за всіма показниками відповідала державному стандарту ДСанПіН № 136/1940: „Вода питна. Гігієнічні вимоги до якості води централізованого господарсько-питного водопостачання” та ДСТУ 4808: 2007: „Джерела централізованого питного водопостачання”.

Таким чином, дослідження можливостей і шляхів вдосконалення врахування впливу умов нестаціонарності якості стічних вод на ефективність їх очищення є актуальним питанням. Його вирішення за допомогою програмно реалізованих математичних моделей процесів біодеградації забруднюючих речовин дозволить досягати нормативних значень показників якості процесу очистки протягом усього часу функціонування очисних споруд, що є важливим з точки зору забезпечення екологічної безпеки водойм.

ВИКОРИСТАННЯ МОЖЛИВОСТЕЙ ІНТЕРНЕТ-СЕРВІСІВ YANDEXMAPS

ТА GOOGLEMAPS ДЛЯ ГРАФІЧНОГО ВІДОБРАЖЕННЯ

ЕКОЛОГІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Бахарєв В. С., Романенко С.С., Приходько А.С.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Підвищення рівня екологічної свідомості населення є складною задачею в системах управління екологічною безпекою. Одним з елементів вирішення зазначеної задачі є повномасштабне забезпечення доступу зацікавленої громадськості до якісної інформації екологічного характеру. Під поняттям екоінформація ми розуміємо будь-які відомості про стан компонентів довкілля та вплив антропогенної діяльності на них у межах певного регіону. Звичайно, більш повно сприймається попередньо оброблена інформація, що відображена графічно.

Сьогодні, на нашу думку, існує низка чинників, що принижують соціально значиму ефективність графічного відображення екоінформації: висока вартість ліцензійних засобів обробки картографічного матеріалу (ZuLu, Map-Info, Arc Cad і ін.), обмеження у використанні електронних карт населених міст загального призначення, зосередженість вище зазначених засобів, як правило, «в руках» спеціалізованих комунальних підприємств, обмежений доступ користувачів до інформації при значному узагальненні останньої.

В Україні було реалізовано низку проектів зі створення екологічних електронних карт. Зазначені проекти було фінансовано як в межах грантових програм Евросоюзу і Світового банку і завершено цілком вдало, або здійснено на місцях стовідсотково за рахунок коштів державного бюджету при нульовому кінцевому результаті. При цьому, в обох зазначених випадках, слід констатувати суто локальне розповсюдження одержаної інформації.

Вихід із ситуації, що склалась ми бачимо у створенні картографічного матеріалу екологічного характеру з використанням загально доступних картографічних інтернет-сервісів при розміщенні створених карт на спеціалізованих рекламно «розкручених» веб-сторінках (наприклад – / та ін.). Розглянемо для прикладу можливості сервісу YandexMaps. Зазначений сервіс має інструмент API YandexMaps (АРІ Яндекскарт).

API Яндекскарт – це безкоштовний інструментарій, що дозволяє розміщувати карти Яндекса на веб-сторінках. API Яндекскарт дає можливість відвідувачам сайту управляти картами та їх змістом. Компонентами API Яндекскарт є:

– JavaScript API – інтерфейс для розміщення інтерактивних карт;

– Геокодер – сервіс для пошуку географічних об'єктів на карті.

На веб-сторінці можна розмістити інтерактивну або статичну карту. Інтерактивна карта (Javascript API) дозволяє відвідувачам веб-сторінки взаємодіяти з картою за допомогою елементів управління. Карту можливо доповнити графічними об’єктами, які накладаються на зображення місцевості. Інтерактивна карта (Javascript API) доповнюється мітками, ламаними лініями, багатокутниками. Для опису об’єктів на карті застосовується YMapsML. Зображення статичної карти доповнюють мітки, ламані лінії та багатокутники. API Яндекскарт дозволяє знаходити об’єкти за їх назвами або адресою. Цю задачу виконує сервіс Геокодер. Сервіс GoogleMaps надає користувачу екологічної інформації аналогічні можливості.

Таким чином, для ознайомлення, огляду та моніторингу інформації, що має екологічний характер та графічно відображає екологічний стан компонентів довкілля на будь-якій території, будь-яким користувачем можуть бути застосовані найвідоміші інтернет-сервіси Яндекскарт та Гуглкарт. Слід також зазначити, що запропонований нами варіант широкого ознайомлення зацікавленої громадськості з екологічною ситуацією має низку переваг на відміну від результатів роботи з професійними графічними редакторами, а саме: безкоштовність розміщення, необмежений доступ до інформації, достатня візуалізація.

использование моделей для обработки данных геоэкологического мониторинга

Финогенов С.А.

Муромский институт (филиал) Владимирского государственного университета

Принципиальная позиция данных исследований заключается в своевременном определении (прогнозировании) новых стадий развития карстовых неоднородностей, способных вызвать провалообразование, которое из всех существующих карстово-суффозионных процессов является наиболее опасным для находящихся на данной территории зданий и сооружений.

Еще в 1986 г. в работе [1] отмечалось, что если бы имелась принципиальная возможность знать величину какого-либо параметра геологической среды, связанного с конкретным геологическим процессом, в любой точке массива, в любой момент времени, то можно было бы получить аналитическую зависимость, описывающую динамику развития этого процесса.

Поэтому проводимые исследовательские работы основываются на функционировании автоматизированной системы геоэкологического мониторинга, главные принципы проектирования которой описаны в работе [2]. Одной из наиболее важных задач, возникающих при функционировании такой системы автоматического контроля, является выбор модели, достаточно полно и точно отражающей основные закономерности геодинамических изменений объекта исследования.

Моделирование при организации автоматизированной системы контроля геодинамических объектов согласно [3] является определяющей стадией геоэкологического мониторинга, так как построение модулей информационной обработки полученных экспериментальных данных и соответственно оценка геодинамических изменений изучаемого объекта проводятся на основе выбранного класса моделей. Следовательно, остается только правильно определить класс модели, которая будет наиболее адаптирована для данных условий.

Необходимо отметить, что все существующие модели принято подразделять на три класса:

  1. Одномерные модели. Модели данного класса являются базовыми, в которых электромагнитные параметры применительно к изучаемому объекту определяются функцией только одной координаты, а именно, – глубины. Базовой в данном классе моделей является модель горизонтально-слоистой среды.

  2. Двумерно-неоднородные модели. Модели данного класса описываются двумерными пространственными функциями, т.е. в данном случае к глубине добавляется длина. Базовым в данном классе моделей является разрез с произвольным распределением удельного электрического сопротивления (УЭС).

  3. Трехмерные модели. Модели данного класса могут быть локальными (расположенными в однородном полупространстве) и сочетаниями трехмерной неоднородности с двумерным геоэлектрическим разрезом. Базовым в данном классе моделей является модель произвольного трехмерного распределения УЭС.

При этом необходимо помнить, что естественная геологическая среда всегда трехмерна и в идеальном виде должна описываться с помощью трехмерных моделей. Но в целом ряде конкретных случаев это очень трудно, а, зачастую, просто невозможно. Поэтому при обработке экспериментальных результатов геоэкологического мониторинга в данном конкретном случае целесообразно изучаемый объект аппроксимировать совокупностью более простых моделей.

В рассматриваемом случае понижение размерности конкретной задачи существенно упростит ее:

– уменьшит число определяемых параметров и соответственно вычислительные затраты;

– снизит требования к количеству экспериментальных данных;

– уменьшит неоднозначность решения обратной задачи (в рамках используемой модели) [4].

Следовательно, геоэлектрическое моделирование в данном случае строится на разбиении геодинамического объекта на отдельные элементарные геоэлектрические модели (ЭГМ) с возможностью оценки геодинамики всего объекта на основе анализа геодинамики отдельных ЭГМ [5]. В работе [6] доказано, что использование ЭГМ и их дальнейшая обработка с помощью пакета программ MathLab позволяют быстро, просто и точно определить вероятность влияния карстовых неоднородностей на геоэкологическую обстановку как самого исследуемого озера, так и его прибрежных территорий.

Следовательно, выбор оптимальной модели для обработки полученных экспериментальных данных геоэкологического мониторинга изучаемого объекта позволит значительно быстрее, проще и точнее получить всю необходимую информацию о состоянии данного объекта с точки зрения опасности провалообразования, тем самым предотвратив вероятные негативные последствия, вызванные развитием карстовых неоднородностей.

литература:

  1. Хоменко В.П. Карстово-суффозионные процессы и их прогноз. – М.: Наука, 1986.

  2. Кузичкин О.Р., Кулигин М.Н., Пикалкин Ю.В., Сокольников М.А. Основные критерии проектирования автоматизированной системы сбора и обработки параметров полей геомагнитных пульсаций // Математические и технические средства обработки данных и знаний. – Ташкент: НПО «Кибернетика» АН РУЗ, 1996. – С. 36–40.

  3. Вычислительная математика и техника в разведочной геофизике. Справочник геофизика / Под ред. В.И. Дмитриева. – М.: Недра, 1990.

  4. Электроразведка методом сопротивлений / Под ред. В.К. Хмелевского и В.А. Шевнина: Учебное пособие. – М.: Изд-во МГУ, 1994. – 160 с.

  5. Боголюбов А.Н., Боголюбова Н.П., Мозганова Е.А. Руководство по интерпретации кривых ВЭЗ МДС. – М.: Стройиздат, 1984. – 200 с.

  6. Финогенов С.А. Анализ данных геоэкологического мониторинга карстового озера // Журнал «Екологiчна безпека» Наукове видання: Кременчуцький державний полiтехнiчний унiверситет iменi Михаила Остроградського. – Кременчук: КДПУ, 2008. – Вип. 3-4/2008 – С. 80 – 82.

ОБЕСПЕЧЕНИЕ ЭКОЛОГИЧЕСКОЙ БЕЗОПАСНОСТИ В РЕГИОНЕ НА ОСНОВЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЯ НаноструктуРИРОВАНыХ адсорбентов

ИЗ растительных отходов

Шмандий В.М., Безденежных Л.А., Харламова Е.В.

Кременчугский национальный университет имени Михаила Остроградского

В настоящее время особую важность в области адсорбционной очистки от токсичных и вредных веществ приобретает создание дешевых и эффективных адсорбентов. Анализ литературных данных показал, что используемые в настоящее время адсорбенты для очистки сточных вод от жиров, нефтепродуктов и органических веществ имеют высокую стоимость, сложные технологии получения и регенерации. Поэтому создание эффективных адсорбентов на основе отходов является актуальной задачей.

Источником сырья для получения адсорбентов могут служить многотоннажные твердые отходы пищевой и перерабатывающей промышленности. Для производства адсорбционных материалов Украина имеет достаточную сырьевую базу, технологическую и техническую возможности.

Нами получен модифицированный адсорбент на основе растительных отходов. Его адсорбционная способность по очистке сточных вод от ионов тяжелых металлов, нефтепродуктов, красителей составила около 98 %. Результаты электронно-микроскопического исследования показали, что частицы адсорбента разнообразны не только по размеру, но и по форме. При этом дисперсность частиц адсорбента варьирует в довольно широких пределах. Основная фракция (до 70 %) представлена микрочастицами размерами 1,0–2,0 мкм. Значительно меньшее количество (около 20 %) ультрамикрочастиц, размер которых лежит в пределах 0,5–1,0 мкм. Наряду с небольшим количеством (до 10 %) мезочастиц диаметром 1,0–3,0 мкм, встречаются достаточно большие агрегаты, состоящие, в основном, из микрочастиц. В результате исследования микроструктуры поверхности частиц адсорбента выявлены микропоры диаметром более 0,005 мкм, переходные поры – размером менее 0,05 мкм и макропоры, размеры которых лежат в интервале 0,05–0,5 мкм. Известно, что макро- и переходные поры играют, как правило, роль транспортных каналов, а адсорбционную способность определяет, в основном, микропористая структура, которая является важным показателем адсорбента. Используемая нами технология приводит к получению адсорбентов, значительно отличающихся структурно [1].

Известно, что улучшение микропористости структуры адсорбента, а, следовательно, и увеличение его адсорбционной способности возможно при использовании нанотехнологий. Наиболее общей кинетической закономерностью формирования наноразмерных частиц является сочетание высокой скорости зарождения кристаллической фазы с малой скоростью ее роста. Именно эти особенности определяют технологические пути осуществления синтеза наночастиц. Один из методов, позволяющих получать наноматериалы, является механохимический синтез, т.е. получение частиц путем агрегации отдельных атомов, что позволяет рассматривать единичные атомы как нижнюю границу нанохимии. Верхняя граница определяется количеством атомов в кластере, при котором дальнейшее увеличения размера частиц не ведет к качественным изменениям химических свойств. При этом обеспечивается механическая обработка адсорбента, в результате которой происходит измельчение и пластическая деформация веществ. Измельчение материалов сопровождается разрывов химических связей, что предопределяет возможность последующего образования новых связей, т.е. протекание механохимических реакций.

Механическое воздействие при измельчении материалов является импульсным; при этом возникновение поля напряжений и его последующая релаксация происходят не в течение всего времени пребывания частиц в реакторе, а только в момент соударения частиц и в короткое время после него. Механохимическим способом можно получать порошки с размером частиц от 200 до 10 нм [2].

Для получения адсорбента с улучшенными адсорбционными свойствами была поставлена задача измельчения адсорбента для разрыва ван-дер-ваальсовых сил, возникающих вследствие электростатического взаимодействия диполей. Измельчение адсорбента проведено на мельнице РМ–120, при этом получен гранулометрический состав в диапазоне 0,05–0,1 мм. Электронная микроскопия адсорбента показала наличие микропор размером порядка 0,5 нм, дисперсность – 10 нм. Это способствует увеличению удельной поверхности и, как следствие, повышению активности адсорбента.

Определение адсорбционной способности полученного адсорбента проводили в колонке с тканевым фильтром, на который с помощью электростатического поля был равномерно нанесен адсорбент. Степень очистки по ионам тяжелых металлов составила 99,9 %. Таким образом, проведенные исследования по получению адсорбента с использованием нанотехнологий дают возможность существенно увеличить степень очистки сточных вод.

Література:

1. Безденежных Л.А., Шмандий В.М. Кинетические закономерности адсорбционной очистки подсолнечного масла сорбентом, полученным из отходов // Східноєвропейський журнал передових технологій. – Харьков, 2004. – № 3 (9). – С. 88–91.

2. Гусев А.И. Нанокристаллические материалы. – Екатеринбург, 1998. – 245 с.

АНАЛИЗ ЭКОЛОГИЧЕСКОГО СОСТОЯНИЯ РЕКИ ОКИ

Чеколодкова Е.М., Шарапов Р.В.

Муромский институт (филиал) Владимирского государственного университета

Владимирская область богата внутренними водами. Все реки относятся к бассейну великой русской реки Волги. Общая их длина превышает 8500 км. Главной рекой Владимирской области является Клязьма, начинается она к северу от Москвы и впадает в реку Оку, ее длина 647 км. На территории области в нее впадают с левой стороны Большой Киржач, Пекша, Ворша, Колокша, Нерль, Уводь, Лух, а с правой — Судогда, Нерехта. Тара, Суворощь. По восточной границе области протекает река Ока, к ее бассейну из рек области относятся Гусь, Колпь, Унжа, Ушна, Мотра. Все реки имеют смешанное питание, а режим характеризуется высоким весенним половодьем и летней меженью. Около 150 дней в году реки покрыты льдом [1]. Ока и нижняя Клязьма судоходны. Они принадлежат к равнинному типу преимущественно снегового и дождевого питания, характеризуются спокойным течением, извилистыми руслами с перекатами и отмелями. Реки типичны для Средне-Русской равнины.

Основные водные «артерии» области – это реки Ока и Клязьма. В настоящее время река Ока судоходна на всем протяжении. Все города расположенные на ее берегах, имеют речные пристани и очень живописный вид. Таким образом, река Ока очень красива и востребована, но загрязнена. Рассмотрим проблемы, возникающие в наше время на реке и выявим пути их решения.

Проблемы Оки, одной из крупнейших рек России, на которой живет 10% населения страны, во многом типичны. Это – общая загрязненность воды и донных отложений, отсутствие данных по биологической составляющей, массированные канализационные сбросы, неэффективное управление бассейном реки и т.д.

Свыше 50 % очистных сооружений в регионе находится в неудовлетворительном техническом состоянии. Многие сооружения в населенных пунктах Вязниковского, Селивановского, Судогодского, Камешковского, Александровского, Гусь-Хрустального районов выведены из эксплуатации и списаны, другие либо не работают, либо эксплуатируются в режиме механической очистки. Такая неэффективная работа очистных сооружений, недопустимые поломки и использование дешевых, некачественных средств очистки воды фактически превратила малые реки области в приемники сточных вод.

Уровень загрязнения Оки на участке г. Спасск-Рязанский (ниже города) соответствует 5 классу грязных вод с сильно деградированной экосистемой. Эта вода пригодна только для технического использования. Из четырех районов Зарайского, Луховицкого, Серебрянопрудского, и Каширского, последний является самым благополучным по соблюдению природоохранного законодательства предприятиями, расположенных вблизи прибрежной полосы Оки. От города Коломны до границ Луховицкого района вода в Оке имеет шестой класс качества. Значимым источником загрязнения реки Оки является сток с животноводческих комплексов и полей. Имеются преценденты распашки крутых склонов и прибрежной полосы, а также несоблюдение требований по защите почвы. Транспорт и техника также являются источниками интенсивного загрязнения реки. Если к этому добавить мусор, сбрасываемый в водоохранных зонах, а также в оврагах и балках, сбросы промышленных предприятий, несовершенные очистные сооружения, дающие залповые сбросы бытовых отходов, бесхозяйственное хранение навоза и минеральных удобрений, то картина бедственного положения реки Оки становится почти полной.

Река Ока и ее притоки подвержены загрязнению из-за сброса загрязненных и неочищенных сточных вод предприятий Владимировской, Московской, Нижегородской, Калужской, Тульской, Ивановской, Рязанской областей. Также сильное отрицательное воздействие на бассейн реки оказывает город Дзержинск и примыкающая к нему промышленная зона. Поверхностные воды бассейна обладают повышенным содержанием соединений минерального азота и фосфора. Было выявлено, что «основными загрязняющими веществами воды реки Ока являются соединения железа, меди, легкоокисляемые органические вещества (по БПК5), нитритный азот, в отдельных створах – нефтепродукты, фенолы, аммонийный азот».

Качество воды реки вниз по течению различно: от «слабо загрязненной» до «грязной» в районе крупных промышленных центров. Высокие концентрации соединений меди (22–48 ПДК) отмечены у г. Нижний Новгород, ниже г. Кашира и выше г. Серпухов, фенолов (10 ПДК) – ниже г. Коломна, нитритного азота (17–19 ПДК) – ниже г. Павлов, г. Дзержинск, г. Нижний Новгород. На территории Московской области река отличается высокой степенью загрязнения воды соединениями цинка, меди, нитритным азотом. Загрязнение Оки в районе Доскино нитратами поставляет 34,5 ПДК, сульфатами – 2,5 ПДК, хлоридами – 1,5 ПДК. Содержание марганца составляет 74 ПДК, железа – 40 [2].

Для того, чтобы изменить ситуацию, нужно принимать меры и государству, и общественности. Власть знает о состоянии экологии, но ей нужно показать динамику изменения ситуации. Самое страшное то, что динамика в состоянии Оки в последние годы вообще не меняется. Это повод задуматься каждому из нас и начать принимать меры для изменения данной ситуации, чтобы не допустить печальных последствий и не потерять реку, как источник жизнидеятельности и хозяйственной деятельности населения.

Также у реки Оки есть и другие экологические проблемы – наблюдается катастрофическое падение уровня реки (и это на том фоне, что водность большинства российских рек имеет тенденцию к увеличению). Как следствие, Ока уходит под землю. Судоходство по Оке может прекратиться.

Изучая вопрос, какие именно факторы разрушительно воздействуют на состояние Оки, экологами было выяснено, что основная проблема нашей реки – в падении ее биопродуктивности. Когда-то в Серпухове существовал завод по изготовлению перламутровых пуговиц. Сырьем служили моллюски из Оки. Сегодня о таком производстве не может быть и речи. Численность популяции речных моллюсков, этих естественных «санитаров», резко упала. Произошло это в том числе из-за неконтролируемой, крупномасштабной добычи песочно-гравийной смеси (ПГС).

Точные объемы промышляемой из Оки ПГС не знает никто, но уже в начале 90-х годов река ежегодно давала более 100 миллионов кубометров песка. Это повлияло на изменение уровня воды, нарушило нерестилища рыб (личинки моллюсков развиваются на рыбах). Метод борьбы с понижением уровня Оки существует, и он достаточно прост: для начала нужно нормировать добычу ПГС [2].

Но есть и другие факторы, влияющие на состояние Оки: увеличение антропогенной нагрузки, например. Со временем нагрузка только растет, добавляя дополнительные экологические проблемы к уже немалым существующим. И это также негативно сказывается на общем состоянии реки и ее вод.

Таким образом, состояние реки Оки в наше время очень сильно ухудшилось. Если так будет продолжаться дальше, то это может привести к необратимым последствиям. У реки Оки очень много проблем: это загрязнение, падения уровня воды, падение биопродуктивности, безмерное добывание различных ресурсов реки, антропогенная нагрузка. И это лишь основные факторы, пагубно влияющие на состояние реки в целом.

Зная это, необходимо задуматься каждому из нас и начать действовать, принимать меры для возвращения реки к жизни, ее очищения и сохранения ее ценных ресурсов. Ведь водоемов с чистой водой, которые пригодны для жизнедеятельности человека, которые еще можно спасти остается все меньше.

Литература:

  1. О состоянии окружающей среды и здоровья населения Владимирской области в 2006 году / Ежегодный доклад под ред. чл.-корр. МАНЭБ С.А. Алексеева. – Владимир, 2007. – 158 с.

  2. Государственный доклад «О состоянии и использовании водных ресурсов Российской Федерации в 2008 году» – М.: НИА-Природа, 2009. – 457 с.

РОЛЬ ЧЕЛОВЕКА В ЛЕСНЫХ ПОЖАРАХ 2010 ГОДА

Шарапов Р.В.

Муромский институт (филиал) Владимирского государственного университета

Лето 2010 года ознаменовалось рекордным количеством лесных пожаров, распространившихся во всей территории Российской Федерации. В начале августа пожарами было охвачено более 200 тысяч гектаров леса. Особо сильные пожары наблюдались в Воронежской, Владимирской и Нижегородской областях. Пожары нанесли колоссальный материальный ущерб. Погибли десятки людей. Сгорели тысячи домов, некоторые населенные пункты выгорели полностью. Смог от пожаров окутал многие города и населенные пункты. Что же такое лесные пожары?

Нами проведена оценка причинмасштабных лесных и пожаров, разгоревшихся летом 2010 года на территории Российской Федерации.

Лесной пожар ­– это неуправляемое, стихийное распространение огня по лесным территориям. Лесные пожары делятся на три вида – низовые, верховые и подземные [1].

Низовые пожары распространяются со скоростью от 0,25 до 5 км/час и имеют температуру горения до 700. В данном случае горению подвергаются травы, мхи, лишайники, лесная подстилка и т.д. Высота пламени достигает до 2,5 метров.

Верховые пожары являются более опасными. Скорость их распространения – от 5 до 30 км/час, температура горения – от 900 до 1200. Верховые пожары охватывают листья, хвою, ветки и кроны деревьев. Верховые пожары развиваются из низовых пожаров в лесах с разновозрастными насаждениями, деревьями с низкоопушенной кроной и т.д. При верховых пожарах из горящих ветвей и хвои образуется большая масса искр, которые летят перед фронтом огня и способны образовывать низовые пожары за несколько сот метров до очага огня.

Подземные пожары чаще всего связаны с возгоранием торфа. Скорость распространения подземных пожаров составляет не более 1 м/час. Торфяные пожары могут переходить в низовые пожары при раздувании ветром. Отличительной особенностью торфяных пожаров является то, что они способны гореть даже при отсутствии доступа воздуха. Известны случаи горения торфяников зимой, под снегом.

Торфяные пожары сопровождаются высокой задымленностью окружающих территорий и тушить их чрезвычайно сложно. Каковы причины лесных пожаров, наблюдаемых в 2010 году? Одной из основных причин явилась небывалая жара, приведшая к бурному высыханию растительности. Отсутствие осадков усугубило ситуацию. Все это способствовало быстрому развитию пожаров от самых незначительных источников и перерастанию пожаров из низовых в верховые.

Но только ли естественные причины вызвали сложившуюся ситуацию? Конечно же, нет! Главную вину на возникновение и распространение лесных пожаров стоит возложить на человека. Например, около 90 % торфяных пожаров в 2010 году возникло по вине человека [2]. Как заметил С. К. Шойгу, большое количество россиян предпочитают отдыхать на природе. При этом любимым занятием отдыхающих является разведение костров, жарка шашлыков и т.д. Часто неосторожное обращение с огнем отдыхающих является причиной возникновения лесных пожаров [3]. Причем, пожары могут возникать не только от не затушенных костров, но и из-за брошенных окурков, искр из выхлопных труб автотранспорта, сжигания мусора вблизи лесных массивов, а так же детской шалости с огнем [4].

Наиболее значимым фактором, приведшим к торфяным пожарам, является осушение болот с целью добычи торфа. Осушение болот осуществляется последние 100 лет. Начиная с 90-х годов ХХ века использование торфа в сельском хозяйстве и в виде топлива резко сократилось. Это привело добычу торфа в упадок. Существовавшие системы управления торфяниками распались. Поэтому возникли огромные территории, не имеющие хозяина, следящего за ними. Кроме того, на осушенных торфяниках стали возникать десятки тысяч садовых и огородных участков. Появление на торфяниках большого количества людей также привело к регулярным пожарам [5].

Одной из основных причин лесных пожаров 2010 года на территории Российской Федерации является отсутствие государственной лесной охраны, фактическая бесхозность и беспризорность лесов. После ликвидации государственной лесной охраны и сокращение в четыре раза количества людей, занятых в лесном хозяйстве.

Раннее пожарную безопасность в лесах осуществляли около 70 тысяч лесников и 130 тысяч других работников лесного хозяйства [6]. В настоящее время лесной надзор осуществляет около 12 тысяч человек. Таким образом, численность работников лесного хозяйства сократилась болем, чем в 16 раз. Все это не могло не отразиться на качестве пожарной охраны в российских лесах.

Выводы. Что же нужно сделать, чтобы лесные пожары 2010 года не повторились? Во-первых, необходимо усиливать государственный контроль за лесными территориями (в том числе и торфяниками). У леса должен быть хозяин, который должен следить за ним, проводить мониторинг пожароопасных территорий и т.д.

Во-вторых, должны быть четко выделены структуры, ответственные за тушение лесных пожаров. Эти структуры должны иметь не только обязанности по тушению лесных пожаров, но и иметь возможности для этого – они должны быть укомплектованы соответствующей техникой и личным составом. В-третьих, необходимо повышать уровень ответственности населения, развивать культуру поведения в лесах, формировать навыки более осторожного обращения с огнем.

Литература:

    1. Лесные пожары на территории России: Состояние и проблемы / Ю.Л. Воробьев, В.А. Акимов, Ю.И. Соколов; под общ. ред. Ю.Л. Воробьева; МЧС России. – М.: ДЭКС–ПРЕСС, 2004. – 312 с.

    2. Только 10 процентов торфяных пожаров в Подмосковье происходят из-за самовозгорания торфа. – МЧС: АЭИ ";ПРАЙМ-ТАСС"; [29.07.2010]. – /news/0/%7B307B29A3-E322-4A1C-899C-EA9DDF7478D4%7D.uif

    3. Вести.Ru: Шойгу винит в новых пожарах отдыхающих [02.09.2010]. – /doc.html?id=382466

    4. Матвеев П.М., Матвеев А.М. Условия возникновения и развития лесных пожаров – Красноярск: КГТА, 1996. – 107 с.

    5. Григорьев А. Лесные и торфяные пожары 2002 года // Лесной билютень. – 2003. – № 21–22.

    6. Ярошенко А. Российский пожар /analytics/2010/08/11/fire.html.

ЦЕНОТИЧНЕ ТА ФЛОРИСТИЧНЕ РІЗНОМАНІТТЯ ТЕРИТОРІЇ САНІТАРНО-ЗАХИСНОЇ ЗОНИ ЯМСЬКОГО КРЕЙДЯНОГО КАР’ЄРУ (ДОНЕЦЬКА ОБЛАСТЬ)

Галюта Ю. О.

ТОВ «Кнауф Гіпс Донбас

Корцова О. Л.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Ямське родовище крейди знаходиться в Артемівському районі Донецької області, на лівому березі р. Бахмутка і примикає своєю східною долиною до її долини, південної – до русла балки Шакали Яр.

Від районного центру м. Артемівськ родовище знаходиться на відстані 38 км. Найближчими населеними пунктами є м. Сіверськ (2 км на північний схід) і села Чорногорівка, Родіонівка, Дронівка, Серебрянка, Мирний Курган, Новоплатонівка та ін. Найближча залізнична станція Яма знаходиться на відстані 2 км. Відстань від Ямського крейдяного кар'єру до виробничої бази ТОВ «Кнауф Гіпс Донбас» 35 км. Найближча житлова забудова знаходиться на відстані 700 м від кар'єру. Річна продуктивність кар'єру дорівнює 150 тис. т, або 87,2 тис. м3 при об'ємній вазі крейди 1,72 т/м3.

Відповідно до «Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів», затвердженими МОЗ України від 19.06.1996 р., № 173, відкриті кар'єри з розробкою гірських порід VI–VII категорії належать до III класу за санітарною класифікацією підприємств. Розмір санітарно-захисної зони для підприємств III класу становить 300 м. Після відпрацювання запасів кар'єр буде мати форму неправильного п'ятикутника із зовнішнім відвалом розкривних порід у південно-західній частині. Максимальна довжина кар'єра із заходу на схід – 620 м, з півночі на південь – 550 м. Площа кар'єру в його технічних границях разом із в'їзними виробками становить 25,15 га, глибина від 10 м до 68,9 м.

Для встановлення флористичного і ценотичного різноманіття території санітарно-захисної зони (СЗЗ) Ямського крейдяного кар’єру було закладено п’ять пробних площадок площею 25 м2 у різних частинах СЗЗ. За геоботанічним районуванням територія належить до Європейсько-Азійської степової області, Причорноморської (Понтичної) степової провінції, Приазовсько-Чорноморської степової провінції, до смуги різнотравно-типчаково-ковилових степів.

Інвентаризація флори та її аналіз є одним із найважливіших завдань при дослідженні рослинного світу будь-якого регіону. Флора території СЗЗ розглядається нами як конкретна регіональна флора. У флористичному спектрі переважають трав’яні рослини, на першому місці знаходяться трав’яні полікарпіки, участь яких близька до таких регіональної флори Лівобережного Степу – 62,8 % і дещо нижча, ніж у флорі степів південної частини Правобережного Степу – 63,4 %. На другому місці знаходяться трав’яні монокарпіки – 13,9 % (серед яких 10,9 % однорічників), це в цілому характерно для флори південних регіонів. Однак цей показник значно нижчий, ніж у флори степів південної частини Правобережного Степу – 28,7 % та у флорі Лівобережного Степу – 27 %.

Екологічна структура відбиває розподіл видів флори за різними екологічними групами залежно від умов навколишнього середовища і норми реакції на них організмів, отже, кількісне співвідношення видів флори, приурочених до певних ценозів. Таким чином, еколого-ценотичний аналіз флори досить повно відображає специфіку рослинного покриву території СЗЗ. Переважання видів степової та лучно-степової еколого-ценотичних груп свідчить про відносну збереженність екосистем. В основному на території СЗЗ зосереджена степова рослинність, яка представлена виключно типовими комплексами із участю грудниці звичайної, залізняка колючого, самосила гайового, жабриці рівнинної, жабника польового, миколайчиків польових, молочаю степового та іншими видами. Серед вапнякових і крейдяних степів у рослинності за хорологічними особливостями домінантів виділяємо наступні групи:

  • угруповання, поширені переважно у межах Степу і південної частини Лісостепу;

  • угруповання, характерні саме для вапнякових і крейдяних ґрунтів.

Домінують на території справжні степи. Травостій їх диференційований на 2 під’яруси із покриттям до 60 % і висотою 25–60 см. Основу травостою складають степові види, як жовтозілля Якова, шавлія лучна, шавлія поникла, ковила волосиста, яка утворює відповідну формацію.

Формація ковили волосистої є однією з найбільш типових для регіону, оскільки цей вид є характерною домінантою ценозів степу. Її угруповання поширені на пісках і приурочені до плескатих підвищених ділянок, гребенів. Вони мають двоярусну будову. Основу травостою формують шавлія лучна, цмін пісковий, тонконіг вузьколистий та інші. Домінантою середньогустих (45–70 %) травостоїв є ковила волосиста (до 30 %), яка співдомінує із грудницею звичайною.

На всій території СЗЗ розсіяно і групами знаходяться куртини ковили волосистої – це вид із Червоної книги України (неоцінений вид), наукове значення має, як центрально-євразійський степовий вид. На території України зустрічається фрагментарно на степах, кам’янистих схилах, у чагарниках, на галявинах та узліссях. І тому згідно Законів України «Про Червону книгу» та «Про рослинний світ» необхідно зберігати місцезнаходження рідкісних видів флори України. На території СЗЗ фрагментарно, але зустрічаються ділянки де виходи крейди становлять до 15 % від загального проективного покриття 40 %, ухил території до 15 0. Серед видів, які приурочені до виходів вапняку і крейди трапляються види, які охороняються на території Донецької області – це молочай крейдолюбий, шоломниця крейдяна та інші. На території СЗЗ наразі популяції цих видів знаходяться у природному стані та мають добру життєвість і здатність до значного поширення.

На території СЗЗ трапляються ділянки лучного степу, які поширені на не значній площі, (особливо в центральній частині) і складають до 10 % площі лучно-степової рослинності. Травостій їх ценозів досить густий (60–95 %) і він чітко диференційований на два під’яруси, перший висотою до 50 см, в якому зростають домінуючі злаки та інші середньовисокі види, а в другому (до 20 см) – різнотрав’я. Домінантом остепнених лук виступає тонконіг вузьколистий та костриця валіська, які утворюють відповідні формації.

Угруповання формаціїтонконігу вузьколистого розвиваються на верхній частині схилів та підвищеннях. Травостій з проективним покриттям 70–80 % з висотою до 60 см. Домінує у травостої тонконіг вузьколистий, який має до 40 % проективного покриття, спорадично трапляються подорожник ланцетолистий, миколайчики польові, буркун білий та буркун лікарський та інші.

На території СЗЗ знаходиться існуюча лісосмуга, яка представлена середньовіковими і молодими насадженнями порослевого типу такими як: ясен звичайний, маслинка срібляста, слива колюча (терен), карагана кущова та глід обманливий. Діаметр стовбура дерев та чагарників знаходиться у межах 2–14 см, а висота до 6 м.

Таким чином, флористичне і ценотичне різноманіття території СЗЗ Ямського крейдяного кар’єру свідчить про досить збережений природний стан степових комплексів.

РОЗМІЩЕННЯ ТА ХАРАКТЕР БОЛІТ У ВЕРХІВ’Ї ДНІПРОВСЬКОГО ЕКОЛОГІЧНОГО КОРИДОРУ

Гальченко Н. П.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Територія верхів’я Дніпровського екологічного коридору відрізняється значною кількістю болотних масивів. Одним із найбільш відомих, висвітлених у літературі (Зеров, 1938, Бачуріна, 1964, Брадіс, Бачуріна, 1969, Балашов, 1970) є болотний масив Видра, що утворився в старому руслі Дніпра, який тягнеться вздовж Дніпровської тераси то ширшою то вузькою смугою у західній частині РЛП «Міжрічинський». Досить значними за площею, але майже не вивченими є болотні масиви, що займають долини невеликих річок, спрямованих до Десни. Одним із найбільших серед них є Бондарівське болото, значна частина якого розташована на межиріччі і тягнеться на десятки кілометрів в напрямку Десни в центральній частині парку. Південніше розміщується болотний масив Широке, а північніше болото Бондарівське з центральної частини межиріччя тягнеться майже до заплави Десни болото Міша (Меша), що утворилось у долині невеличкої річки Міша (Меша). Доповнює ряд боліт, які перетинають межиріччя і тягнуться до заплави Десни болото Оситець, що вузькою смугою розміщується в північно-східній частині парку. Враховуючи, що основна частина заплави р.Дніпро залита Київським водосховищем, заплавних боліт в цій частині практично немає, лише у північній частині розміщується збережена у природному стані ділянка болота Видра, яка найближче прилягає до заплави Дніпра.

Зовсім не великі за площею та своєрідні за характером походження та рослинного покриву розміщуються болота на межиріччі та на терасах Дніпра і Десни. Це болота-блюдця, серед яких одне із найбільш відомих є Зозулине болото, що в Сорокошицькому лісництві Чернігівської області. Своєрідного характеру набуває болото, що утворилося шляхом заростання озера Святе біля с.Короп’є Козелецького району. Це сфагнові болота-блюдця є досить рідкісними для території України в цілому. За характером походження болота верхів’я Дніпровського екологічного коридору є досить різноманітні. Згідно класифікації боліт України (Бачуріна, 1934) за характером походження болота цієї території як і в цілому для України належать до двох основних груп геоморфологічних типів боліт.

До першої групи належать болота, які пов’язані з долинами стоку льодовикових вод давніх і сучасних річок. У залежності від розміщення в межах долин вони представлені різними типами долинними, старорусловими, заплавними та притерасними. На цій території до такої групи належать болота: Видра, Бондарівське, Широке, Оситець, заплавні болота частково Дніпра з притерасним чорновільшняками. Це болота багатого мінерального живлення – евтрофні болота.

До другої групи геоморфологічних типів відносяться болота, що утворились в улоговинах на терасах річок та на вододілах. На цій території це болото Зозулине, ряд невеликих сфагнових боліт на межиріччі без назв, сплавинне болото на озері Святе. Цей тип боліт має збіднене живлення – це сфагнові болота мезотрофного та оліготрофного типу. У верхів’ї Дніпровського екологічного коридору, як і України в цілому, поширеними є евтрофні болота.

Література:

  1. Балашов Л.С. Мезотрофні ділянки евтрофного болота Видра Косачівська на Остерщині та деякі флористичні знахідки на ньому // Укр. ботан. журн. – 1970. – 37, № 1. – С. 114–116.

  2. Брадіс Є.М., Бачуріна Г.Ф. Рослинність УРСР. Болота. – К., 1969.

  3. Зеров Д.К. Болота УРСР. – К., 1938.

  4. Бачуріна Г.Ф. Торфові болта Українського Полісся. – К.: Наукова думка,1964. – 207 с.

РЕСУРСООЩАДНІ РІШЕННЯ В ТЕХНОЛОГІЇ ОЧИСТКИ СТІЧНИХ ВОД

Артамонов В.В., Василенко М.Г., Шиш Р.Г.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Характерною рисою сучасного технологічного розвитку суспільства постає звернення до раціонального використання суто природних, насамперед, ресурсоощадних, процесів, із метою мінімізації негативного впливу антропогенної діяльності на навколишнє середовище. Особливе значення зазначеного підходу стосується очистки стічних вод, яка повинна не лише видалити з води санітарно та екологічно небажані компоненти, а також максимально зберегти чи повернути її інші, зокрема невідомі сучасній науці, властивості, як базового середовища зростання біосфери та людства зокрема.

Враховуючи, що з 24 млн м3/добу стічних вод України левова частина піддається біологічній очистці переважно в аеротенках чи біофільтрах, певною мірою відтворюючи природні процеси, доцільно звернути увагу на технологічну та конструктивну недосконалість їх реалізації: очистка в зазначених спорудах суттєво матеріалоємна через потребу вторинних відстійників і надмірно енергоємна через необхідність інтенсивної аерації. Орієнтовно матеріалоємність очистки в біофільтрах чи аеротенках становить відповідно 0,8 і 1,1 м3 об’єму споруд та енергоємність 0,2 і 0,5 кВт–год на 1 м3 їх добової продуктивності [1].

Розробка, дослідження і численні дослідно-конструкторські роботи [2–4], а також широкі виробничі випробування дозволили авторам створити і широко впровадити в практику високоефективні ресурсоощадні методи і технічні засоби технології ступеневого анаеробно-аеробного біосорбційно-фільтраційного (БІОСОФ) очищення побутових та висококонцентрованих виробничих стічних вод. Кожен ступінь (анаеробної, аеробної, глибокої) очистки зазначеної технології являє собою мілкозернистий фільтр, що працює як біореактор з іммобілізованою мікрофлорою і обладнаний системою гідроавтоматичної промивки.

Завдяки ступенево-фільтраційному рішенню здійснюється ефективне та близьке до повного видалення твердої фази продуктів біореакції, що забезпечує локалізацію ступеневих біоценозів навіть при рециркуляції очищеного стоку і створює їх належну та доцільну просторову сукцесію.

З позицій ресурсоощадності, питома, з розрахунку на 1 м3 добової продуктивності очисних споруд, матеріалоємність технології БІОСОФ майже в 2,5 рази менша від альтернативних технологій завдяки виключенню відстійників та комунікацій з їх обслуговування. Енерговитрати на очистку стічної води в технології БІОСОФ визначаються виключно роботою зануреного відцентрового насосу, встановленого в насосній станції , що подає стічну воду (при потребі – разом з рециркуляційною її витратою) в приймальну камеру очисних споруд.

Враховуючи, що тиск насосу не перевищує 10 м. водяного стовба, питомі витрати електроенергії на очистку стічної води за технологією БІОСОФ суттєво зменшуються і при насосному агрегаті з ккд = 0,8 практично становлять не більше 0,1 кВт–год/м3. Аерацію ступеню аеробної очистки реалізовано в рамках зазначених енерговитрат за рахунок циклічного, до 20 разів на годину, заповнення та опорожнення верхнього, товщиною 0,3..0,5 м активного поверхневого шару фільтраційного завантаження відповідного ступеню очистки.

Експериментально встановлено, що, при очистці побутових стічних вод, практично повне послідовне заповнення повітрям чи рідиною активного шару фільтраційного завантаження забезпечується при тривалості циклу його роботи не менше 3-х хвилин. Маса кисню в повітрі, що періодично заповнює активний шар фільтраційного завантаження, в залежності від товщини шару та тривалості циклу його функціонування в якості аераційного простору, сягає 19 кг/добу на 1 м2 площі фільтрування.

Порівняно з класичною аерацією біофільтрів, де коефіцієнт використання кисню повітря становить лише 7 %, послідовний поршневий рух рідини та повітря в активному шарі обумовлює підвищення цього коефіцієнту до 15..20 %. Таким чином, традиційний біофільтраційний та запропонований ресурсоощадний біосорбційно-фільтраційний методи аерації забезпечують практично однакову окислювальну спроможність очисної споруди, але останній обумовлює суттєве зменшення її матеріало- та енергоємності. В результаті розрахункова бар’єрна функція очисних споруд забезпечується суттєво менш обтяжливими для їх реалізації та функціонування питомими ресурсовитратами – глобальними показниками екологічної доцільності впроваджених технологій очистки.

Література:

1. Степаненко В.А. Энергозбережение в водопроводно-канализационных хозяйствах // Энергосервисная компания ";Экологические Системы";, №10 (34). – Запорожье, 2004.

2. Артамонов В.В. Системний анализ биохимичной очистки сточних вод // Науч. тр. Кременчугского гос. политех. института „Проблемы создания новых машин и технологий.” – Кременчуг: КГПИ, 1999. – Вып. 2. – С. 573–575.

3. Василенко М.Г.Интенсивная технология предварительной анаэробной очистки сточных вод // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Сучасні проблеми охорони довкілля, раціонального використання водних ресурсів та очистки природних і стічних вод». – К.: Товариство «Знання» України, 2005. – С. 72–75.

4. Артамонов В.В., Шиш Р.Г. Системний аналіз аерації технології «БІОСОФ» // Проблеми водопостачання, водовідведення та гідравліки. – К.: Київський національний університет будівництва і архітектури, 2008. – С. 62–67.

ДОСЛІДЖЕННЯ ВМІСТУ 137Сs та 90Sr У ПОПУЛЯЦІЇ РИБ КРЕМЕЧУЦЬКОГО ТА ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬКОГО ВОДОСХОВИЩ

Дейна І.П., Никифорова О.О., Линник Л. Р.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Останніми десятиліттями проблема забруднення радіонуклідами довкілля набула значної гостроти, особливо після аварії на Чорнобильській АЕС. Основною метою було дослідити динаміку зміни вмісту 137Сs та 90Sr у популяції риб Кременчуцького та Дніпродзержинського водосховищ на протязі 1988-2009 років.

Об’єктом дослідження обрано рибу, тому що в ній накопичується найбільше радіоактивних ізотопів.. На це впливає ряд факторів. По-перше, останнім часом радіонукліди проникли у ґрунти на глибину близько 5 см. Дощові води постійно вимивають радіоактивні ізотопи з ґрунтів у водоймища, де мешкає риба. По-друге, територія, де розташований саркофаг Чорнобильської АЕС постійно підмивається водами які потрапляють до ріки Прип’ять, яка є притокою ріки Дніпро. Швидкість течії у водосховищах незначна, тому багато радіаційних речовин накопичується в донних відкладеннях і в рослинах, якими харчується риба.

За характером харчування риби поділяються на хижих та рослиноїдних. В процесі роботи ми дослідили як накопичується 90Sr та 137Cs в організмах того чи іншого виду риб. Провівши аналіз отриманих даних, було помічено, що вміст 137Cs в хижій рибі більший, ніж вміст 90Sr. На нашу думку, це можна пояснити тим, що хижі риби харчуються іншими рибами, тобто поглинають 137Cs, який накопичується в тушках травоїдних риб. У рослиноїдній рибі навпаки накопичується більше 90Sr, ніж 137Cs.

Як ми вважаємо, це пояснюється тим, що риби харчуються водоростями, травою та донними відкладеннями, в яких накопичується 90Sr. Травоїдним рибам потрібно споживати набагато більше їжі рослинного походження, ніж хижим рибам, тому що їжа рослинного походження менш калорійна, вона швидше перетравлюється і її енергія швидше витрачається.

Дані показують, що вміст 137Cs майже у всі роки був вищим в хижій рибі, окрім 1992, 2003 та 2009 років. Вміст 90Sr більший в травоїдній рибі, окрім 1992 р. і 1996 р. Таку ситуацію можна пояснити тим, що для дослідження в окремому році обирався різний вид риби. Окрім загального вмісту 90Sr і 137Cs в рибі ми провели дослідження вмісту цих речовин і в окремих її частинах. Дослідження на вміст радіоактивних елементів 90Sr та 137Cs в зябрах хижих і рослиноїдних риб показав, що найбільший вміст цих речовин спостерігається в 1988 р. та у 1989 р., у перші роки після аварії на Чорнобильській атомній електростанції. В наступні роки вміст цих елементів поступово зменшується.

На основі проведених досліджень було зроблено ранжування вмісту радіоактивних речовин 137Cs та 90Sr в різних частинах риби. Вміст 137Cs в хижій рибі: луска та плавники > зябра > тушка > голова > нутрощі. Вміст 90Sr в хижій рибі: луска та плавники > голова > зябра > нутрощі > тушка. Вміст 137Cs в травоїдній рибі: луска та плавники > зябра > голова > тушка > нутрощі. Вміст 90Sr в травоїдній рибі: луска та плавники > зябра > голова > тушка > нутрощі.

Таким чином, було виявлено, що у рибі накопичується найбільше радіації порівняно з іншими живими організмами. Це можна пояснити тим, що у воді взагалі накопичується радіонуклідів більше, ніж в інших екотопах. Радіонукліди потрапляють у воду з атмосферними опадами, а з ґрунту вимиваються, осідаючи на дні водоймищ. Також радіоактивні елементи накопичуються в донних відкладеннях і водоростях, якими потім харчуються риби.

При цьому було встановлено, що ці елементи по-різному акумулюються в цих видах. У хижій рибі накопичується більше 137Cs, а в травоїдній навпаки – більше 90Sr. На нашу думку, накопичення цих елементів залежить від типу харчування, а також від різних обмінних процесів між рибою та довкіллям. Порівняння накопичення радіоактивних елементів у різних частинах риби, дозволив також провести ранжування вмісту 137Cs і 90Sr у них.

КОНЦЕПЦІЯ ВЧЕННЯ АКАДЕМІКА В.І. ВЕРНАДСЬКОГО ПРО НООСФЕРУ

В КОНТЕКСТІ ТЕОРЕТИЧНО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ ЗАСАД

ЩОДО ОПТИМІЗАЦІЇ ТЕХНОГЕННО-ПОРУШЕНИХ ЛАНДШАФТІВ

Бровко Ф.М., Бровко О.Ф.

Національний університет біоресурсів і природокористування України, м. Київ

Нині, в Україні, техногенне навантаження на природне середовище наблизилось до граничної межі її екологічної стійкості, що за неузгодженості темпів екологічного розвитку з вимогами щодо екологічної безпеки, актуалізує потребу в переорієнтації взаємовідносин між суспільством та природою, які впродовж останніх десятиліть розвивались за економічним принципом і передбачали отримання максимального зиску за мінімальних витрат, проте не враховували балансу соціально-економічних і екологічних інтересів людської спільноти, що власне і призводить до погіршення якісних показників навколишнього середовища. За такого стану екології назріла потреба у переході до нової моделі розвитку суспільства, контури якої окреслено в концепції сталого розвитку. Базується вона на ідеях В.І. Вернадського про ноосферу та його теоретичних узагальненнях щодо дбайливого природокористування, збереження та примноження природних ресурсів, контролю за їхнім використанням, а також на його концепції стосовно активної геологічної ролі людства. Відповідно до якої людина та її розумово-технологічна діяльність надає біосфері нової якості – ноосфери, де життєві процеси відбуваються, як розумні, технологічно обгрунтовані та морально вивірені. Згадана концепція свідчить, що пізнання біосфери є водночас і розкриттям сутнісних сил людини. Згідно напрацюванням вченого, формування ноосфери обумовлюють два відносно самостійні, проте взаємопов’язані процеси – еволюція біосфери та еволюція людського суспільства, тобто, ноосфера уособлює поєднання наук про природу з науками про людину, а в практичному вимірі являє собою сферу буття природи та людини і саме через ноосферу встановлюється тісний зв’язок між геологічними процесами та історією розвитку людства.

В наш час людина через техногенез впливає на всі взаємопов’язані блоки біосфери – літосферу, гідросферу, атмосферу, на сферу функціонування живої речовини і навіть космічний простір, а помітне погіршення довкілля розвіяло ілюзорні сподівання щодо необмеженого розширення промислового виробництва за рахунок екстенсивного використання природних ресурсів та свавільного використання природного середовища лише для потреб людини.

Інтегративна геосистема „суспільство–природа” складається із підсистеми „суспільство” та підсистеми „природа”. Підсистема „суспільство” являється визначальною, оскільки саме від неї залежить успішність функціонування цієї геосистеми, а тому основна мета екологічної безпеки у планетарних масштабах полягає в оптимізації взаємодії суспільства і природи, а на регіональному рівні проявляється в охороні навколишнього середовища та раціональному використанні природних ресурсів. Їхній розвиток відбувається паралельно з використанням широкого комплексу заходів, які покликані компенсувати техногенний вплив на довкілля. Однією із головних теоретичних задач сьогодення лишається пошук шляхів оптимізації взаємодії довкілля і людини, а тому оптимізація повинна базуватись на космологічно-універсалізуючій парадигмі, яка передбачає осмислення феномена людини та її взаємин з біосферою, а також на сучасних філософських знаннях. Пізнання взаємовідносин мусить здійснюватись на трьох рівнях – емпіричному, теоретичному та метатеоретичному із залученням системного підходу, який базується на констатації фактів, фіксації та опису їх розмаїття, а також еволюційного підходу, який дозволяє оцінити перспективи та визначити напрями очікуваного розвитку техногенних об’єктів. Враховуючи, що серед техногенно-порушених ландшафтів домінують такі явища, як заміна природної рослинності на штучні угруповання, зміна складу ценозів та інтродукція до них нових видів, а також виникнення нових стихійних угруповань – перевагу слід надавати еволюційному підходу. Зважаючи, що в біосфері спостерігаються незворотні зміни, які ставлять під загрозу здоров’я і навіть життя людини, в якості поєднуючого ланцюга між отриманими науковими результатами та загальними ідеями слід використовувти принцип гуманізації та закон оптимальної відповідності стану природного середовища характеру розвитку суспільства¸ адже в їх основі лежить ідея переорієнтації використання наукових досягнень та перебудови методологічних основ науки, стилю мислення і архетипу наукового пізнання.

Оптимізація техногенно-порушених ландшафтів з урахуванням екологічної концепції дозволяє встановити механізми взаємовпливу між їхніми компонентами та передбачає систему заходів, спрямованих на відновлення і підвищення продуктивності, природоохоронної, господарської та естетичної цінності природно-техногенних комплексів, на оптимальну реконструкцію і планування ландшафтів із урахуванням потреб людської спільноти. Серед таких ландшафтів, мають місце негативні явища (водна та вітрова ерозія грунтів тощо), які пов’язані із забрудненням довкілля, а тому теоретичні основи цієї проблеми повинні базуватись на всебічному пізнанні закономірностей, пов’язаних із формуванням, складом, функціонуванням та розвитком техногенно-порушених ландшафтів, а вирішуватись із залученням засобів корінної меліорації. З огляду на мінливий мінералогічний та хімічний склад грунтового покриву, в осередках техногенного впливу, наразі лишається актуальним створення якісно нового природно-окультуреного середовища та разом з тим з’являються умови для формування рекультиваційного шару із наперед заданими властивостями, які забезпечували б сприятливий водний, повітряний, гідротермічний та поживний режим, а також активізували б корисну мікрофлору техноземів.

Враховуючи, що техногенно-порушені ландшафти порушують стійкість усієї біосфери, окреслена проблема потребує екологічного підходу із залученням принципів адекватності, сумісності, відповідності фітоценозів умовам місцезростання, пріоритету фітомеліорації, просторового і видового різноманіття середовища, обліку мікрозональності природних умов, природного балансу та екологічності, які наразі лишаються актуальними для техногенно-порушених ландшафтів. У зв’язку з розмаїттям техногенних перетворень місцевості та літогенної основи, які ускладнюються своєрідною реакцією на комплекс природних чинників у різних фізико-географічних зонах, у межах техногенно-порушених ландшафтів формуються надмірно мінливі біогеоценози, культивування яких потребує особливих підходів, які б враховували роль форм мікрорельєфу, мікроклімату, водного режиму, явищ водної і вітрової ерозії тощо.

Економічні задачі з господарського використання техногенно-порушених ландшафтів повинні узгоджуватись з їх балансово-економічним потенціалом, а доречність окремих видів оптимізації базуватись на мінімально обгрунтованих витратах і водночас забезпечувати ефективне використання технічних засобів і сучасних технологій.

РІВНІ ШУМОВОГО ЗАБРУДНЕННЯ ТЕРИТОРІЇ

ПАРКА-ПАМЯТКИ САДОВО-ПАРКОВОГО МИСТЕЦТВА «ПРИДНІПРОВСЬКИЙ»

Сакун О.А.

Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Придніпровський парк – парк–пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення з 1975 року згідно з рішенням облвиконкому №531 від 13.12.1975 р. – розташований у м. Кременчуці вздовж набережної на лівому березі р. Дніпро, площею 36 га. Територія парку включає кілька зон: культурно-оглядову, меморіальну, спортивно-оздоровчу, навчально-пізнавальну, дитячу, розважальну тощо [1]. Мережа вільно терасованих алей і доріжок забезпечує пішохідні та візуальні зв'язки між зонами парку та композиційними ділянками. З деревними насадженнями гармонійно поєднані газонно-квіткові системи, що значно підвищують художньо-естетичний вигляд зелених насаджень.

Район розташування парку знаходиться на Придніпровській низовині в області атлантично-континентального клімату, який характеризується жарким літом, холодною, у більшості випадків малосніжною зимою. Вегетаційний період триває 210 днів  з 28 березня–3 квітня по 1–10 листопада.

У весняно-літній період у парку зустрічаються зяблик, мухоловка строката, вівчарик-ковалик, щиглик, горихвістка звичайна, горихвістка чорна, плиска біла, шпак звичайний, зозуля, соловейко східний, вивільга, дрізд чорний, дрізд-чикотень, зеленяк, синиця велика, синиця блакитна, синиця-гаїчка, синиця довгохвоста, дятел звичайний, дятел малий, дятел сирійський, костогриз, кропив'янка садова, сич домовий, підкоришник звичайний [2].

Звичайно присутні типові представники синантропної орнітофауни: голуб сизий, горлиця садова, галка, грак, ворона сіра, горобці хатній і польовий; у весняно-літній період  серпокрилець і ластівка міська. З набережної парку можна спостерігати мартина сріблястого, мартина малого, крячка річкового. Дендрофлора Придніпровського парку нараховує 80 видів і форм, які належать до 36 родів та 21 родини. Голонасінні представлені 13 видами і формами із 6 родів та 2 родин, серед яких масово зростають сосна звичайна і ялина європейська. Із покритонасінних домінують за кількістю та різноманіттям дерева, рідше кущі.

Метою дослідження було передбачено встановити рівні шумового забруднення на території Придніпровського парку. Шум – одна з форм фізичного (хвильового) забруднення навколишнього середовища [3]. Під шумом розуміють усі неприємні та небажані звуки чи їхню сукупність, які заважають нормально працювати, сприймати інформаційні звукові сигнали, відпочивати. Він виникає внаслідок стиснення і розрідження повітряних мас, тобто коливних змін тиску повітря. Розрізняють шум постійний, непостійний, коливний, переривчастий, імпульсний. Загалом шум – це хаотичне нагромадження звуків різної частоти, сили, висоти, тривалості, які виходять за межі звукового комфорту.

Відомо, що шуми шкідливо впливають на здоров'я людей, знижують їхню працездатність, викликають захворювання органів слуху, ендокринної, нервової, серцево-судинної систем (гіпертонію). Шум шкідливий не лише для людини. Встановлено, що рослини під його впливом повільніше ростуть, у них спостерігається надмірна (навіть повна, що призводить до загибелі) транспірація, відбувається порушення клітинних структур, пригнічується розвиток вегетативних та генеративних органів [4].

Аналогічно діє шум на тварин [4]. Від шуму реактивного літака гинуть личинки бджіл, самі вони втрачають здатність орієнтуватися, в пташиних гніздах дає тріщини шкаралупа яєць. Хворобливо переносять шум риби, особливо під час нересту.

Раніше встановлено, що фоновий рівень шуму навколишнього середовища становить 30-60 дБ. До природного фону за сучасних умов додаються виробничі й транспортні шуми, рівень яких нерідко перевищує допустимі межі. Саме тому було проведено вимірювання шумового забруднення на території Придніпровського парку (табл. 1).

Таблиця 1 – Рівні шумового забруднення Придніпровського парку

Характеристика джерела шуму

Відстань до джерела шуму, м

Рівні шумового забруднення, дБ

Примітка

min

max

Автомобіль легковий (Daewoo Lanos)

2,5

49,7

55,4

Під час руху

Гудок автомобіля

1,5

70

95

Автомобіль легковий (ВАЗ-2101)

3

74,0

85,3

Під час руху

Маршрутка РУТА

2,5

58,0

67,3

Під час руху

Тролейбус (старої моделі)

4

64,0

67,1

стоїть

1,5

69,7

75,6

Під час руху

3

63,0

77,1

Відкривання дверей

3

64,3

73,9

Під час руху

Катер (з двигуном Suzuki DF140)

1-2

61

90

Залежно від об/хв

Кафе «Ассоль»

15

52,0

57,2

Танцмайданчик

75

57,9

63,0

До оркестру

5

70,4

76,8

До танцмайданчику

Атракціон «Чортове колесо»

3

56,4

61,8

3

64,3

67,0

+танцплощадка

Атракціон «Веселі гірки»

15

67,0

71,0

5

68,3

75,0

Дитячі машинки

10

64,3

69,5

Атракціон «Віяло»

20

55,6

67

(гуркіт ланцюгів)

Кафе біля атракціону «Віяло»

10

63,5

75,6

Найбільший рівень шумової небезпеки зумовлений надуванням гумових атракціонів (на відстані 20 м – 70,3 дБ) та роботою застарілих атракціонів. Потужний шумовий ефект створює автомобільний та водний транспорт. Оскільки на території парку проблематично встановити шумовідштовхуючі екрани, виникає необхідність у заміні застралілих атракціонів; запровадженні використання спеціальних глушників при накачуванні повітря у надувні дитячі гірки; застосуванні сучасних автомобільних і катерних двигунів із шумопоглинаючими пристроями; насадженні шумопоглинаючих порід дерев.

Література:

  1. Заповідна краса Полтавщини / Т.Л. Андрієнко, О.М. Байрак, М.І. Залудяк і ін. – Полтава: IВА ";Астрея";, 1996. – 188 с.

  2. Передати нащадкам. Екологічне краєзнавство: науково-популярні розповіді / Наук. ред. Г.А. Демьохін. – Полтава: Видавничо-поліграфічне підприємство «Верстка», 2006. – 306 с.

  3. Шум. – Інтернет ресурс: /wiki/шум).

  4. EFFECTS OF NOISE ON WILDLIFE AND OTHER ANIMALS – U.S. Environmental Protection Agency Office of Noise Abatement and Control Washington, 1971. – 74 р.

NATIONAL NETWORK OF HEALTHY CITIES AS A NEW WAY OF SOLVING PROBLEMS RELATED TO SUSTAINABLE DEVELOPMENT

Ing. Jiří Dušek, Ph.D., doc. Dr. Lubomír Pána, Ph.D.

College of European and Regional Studies, Czech Republic,

Dorozhkina G.V.

Kremenchuk Mykhailo Ostrohradskyi National University

The National network of Healthy cities represents a relatively new form of inter-municipality cooperation which goes back to the first half of 1990s. Even though this form of cooperation is relatively unknown in the Czech Republic, it does definitely not represent an inferior form of inter-municipality cooperation. The smaller recognition and smaller popularity of this form of cooperation is due to the long-term effect of participating towns, municipalities and regions focusing on the ";less visible"; implementation of UN or World Health Organisation principles, the effects of which can, in some cases, manifest themselves only in several decades. Municipalities and regions thus often prefer such forms of cooperation where it is possible to acquire on a short-term basis (preferably in one election period) from the state or the EU direct financial support for regional development on the level of microregion or local action group.

“Healthy city, municipality, microregion, region” is an important label for a municipality which is actively involved in an international project called Healthy city (municipality, region), organized under the auspices of the World Health Organisation (WHO) and the United Nations (UN). Within individual European states, local national networks are formed, which then cooperate. After 1989, the ideas of this project also started to be implemented in the Czech Republic. In 1994, eleven active towns and cities created an association called National Network of Healthy Cities of the Czech Republic, which today represents hundreds of towns, smaller municipalities, regions and microregions. The National Network of Healthy Cities of the Czech Republic (HCCZ) is currently the only municipality association in the Czech Republic which has in its job description to systematically promote the practical implementation of: sustainable development, health and quality of life in towns, cities, municipalities and regions. Cooperation among individual member municipalities revolves around various topics which include communal planning, international cooperation, schools, environmental management, handicapped citizens, monitoring of overall municipality condition, health pathways, catering and foodstuffs, free time of children and youths, citizen opinion polls and animals. Furthermore, Healthy Cities join country-wide campaigns, such as the Earth Day, European Week of Mobility, European Car Free Day, World Tobacco Free Day, National Injury Free Days, March of All Generations etc.

In the Czech Republic, Healthy Cities, Municipalities and Regions are collectively represented by an association called National Network of Healthy Cities of the Czech Republic. This association has been certified by the World Health Organisation (WHO) as a high-quality implementation platform for the WHO Healthy Town and City Project in the Czech Republic. The network cooperation enables HCCZ members to share experience and practice in various areas of their development. The main tool of operation for Healthy City, Municipality or Region is a method of public administration quality management, called Local Agenda 21. The majority of municipalities and regions successful in this method are members of HCCZ. Membership of municipalities from the South Bohemian Region in the Czech Republic only confirms that fact. The only members of the association are the towns of Prachatice (2009), Strakonice (2006), Tábor (2008) and Třeboň (2004), with the total of 79,339 residents (12.47% of the region) and the total surface area of 234,2 sq km (2,3% of the region). At the moment, HCCZ has 96 members, with regional influence on 2,231 towns and municipalities, with a population of 3,725 mil (37% of Czech Republic’s population).

Agenda 21 is a collective title for 38 general topics (waste management, poverty, water protection, environmental protection). These problems are related to the quality of environment, ecological soundness and social and health well-being of citizens from all over the world. LA21 is a process which increases the quality of life for citizens and leads to responsibility of citizens for their lives and the lives of other beings by improving the quality of public administration and of strategic planning (management), inclusion of the public and by using all available knowledge related to sustainable development in individual areas of life. The implementors of LA21 can be cities/towns, municipalities or regions.

Local Agenda 21 is a part of a wider effort to achieve good-quality public administration which is collectively labelled as “good governance”. Good governance has to be (in the eyes of the UN and the EU) open, transparent and responsible to the public, efficient, enabling participation of the public in decision-making and planning and based on cooperation with other social sectors, as well as respecting expert advise. Only such public administration can lead to sustainable development of a municipality or a region in the long run. And LA21 is a process of which sustainable development is a major objective. Essential parts of a well-functioning LA21 are:

  • good-quality strategic planning and management, including system of financing;

  • continuous and active communication with the public – building of partnership;

  • systemic and measurable progress towards sustainable development.

Přehled členských municipalit [online]. Praha : Národní síť Zdravých měst České republiky, 2011 [2011-09-04].

Available at WWW: .

Figure 1 – Overview of municipalities participating in the National Network of Healthy Cities1

LA21 monitors and describes the set-up of key processes in public administration which are essential for the implementation of Agenda 21 in local and regional conditions and at the same time includes another essential aspect – monitoring of the real impact of various aspects of development of a region using indicators of sustainable development. Indicators of sustainable development are a practical tool for measuring the progress of work related to local Agenda 21. It is a certain set of information which shows us if we are approaching our objectives or moving away from them. They show us whether activities we do have a positive impact on selected areas. Even though Healthy city, municipality, region is organized as an institution, it cannot be seen as a ";mere clerical activity“. Above all, it is a community project – it opens space for encouraging activity and waking up interest of citizens. Healthy cities, municipalities and regions systematically promote the quality of public administration, quality of strategic planning and management with respect to sustainable development. They also support health and actively ask their citizens about their opinions. To sum up, it can be said that Healthy cities, municipalities and regions are trying to coherently create a city (municipality, region) as a pleasant place to live based on agreement with its residents. It believes that residents will develop a “healthy patriotism” and that they will consider their community their home and will take care of it as such. A positive trend of the last few years is the increasing number of cities, municipalities and regions in the Czech Republic participating in the National Network of Healthy Cities, which is directly influenced by the higher interest of citizens and politicians in the problems of sustainable development.

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД СПІВПРАЦІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ТА ГРОМАДСЬКОСТІ З ПИТАНЬ ОСВІТИ

Крушинська С. П.

Національна академія державного управління

У країнах Європейського Союзу існують такі принципові системи управління загальною середньою освітою. Централізована система (Франція, Італія, Австрія, Греція, Португалія, Іспанія). Більшість рішень щодо навчальних програм, організації навчального процесу, кадрової політики, фінансування приймаються на центральному рівні, а на місцях вирішуються питання щодо функціонування шкільних об’єктів. Аналогічна система діє в Україні, Росії, значній частині інших пострадянських країн;

Децентралізована система (Великобританія, Польща, Литва, Люксембург, Румунія, Болгарія). Місцевому самоврядуванню делеговано більшість освітніх питань. Школи відповідно до потреби створюються місцевими громадами, які відповідають за організацію навчально-виховного процесу, кадрову політику, фінансування і результативність діяльності навчальних закладів;

Децентралізована система з посиленою автономіює шкіл (Нідерланди, Фінляндія, Данія, Швеція). Більшість повноважень, пов’язаних з освітнім процесом, передано школам. Щоправда, делегування повноважень школам не звільняє самоврядування від відповідальності за реалізацію освітньої політики. У будь-який момент органи місцевого самоврядування можуть відкликати надані школам повноваження. Питання надання більшої автономії школам обговорюється в багатьох країнах Європейського Союзу, які розглядають можливість запровадження індивідуальної системи фінансування навчальних закладів на основі запровадження так званих освітніх ваучерів.

Центральний (або верхній) рівень управління зазвичай представлений національним міністерством (або департаментом) освіти, а в деяких країнах двома міністерствами-освіти та вищої освіти. У більшості європейських держав (Греція, Ірландія, Ісландія, Італія, Норвегія, Португалія, Франція та ін.) цей рівень наділений найбільшим обсягом повноважень щодо прийняття рішень з провідних проблем організації і змісту освіти. [1, с. 93].

У країнах з федеральним державним устроєм (Німеччина, Сполучені Штати Америки, Канада, Швейцарія та ін.) відповідальність за освіту покладена на суб’єкти федерації, які виступають центральним рівнем управління освітою. Тобто, провідна роль належить міністерствам (департаментам) освіти суб’єктів федерації, а федерального міністерства або взагалі не існує, або (наприклад, Канада, Швейцарія) воно має чітко визначені й досить обмежені повноваження [1, с. 94].

Цікавий досвід накопичено у Сполучених Штатах Америки із залучення батьків до реалізації навчальних програм. Як показали дослідження фахівців (Стаббс, Годлі), ідеї і положення, висунуті батьками, знайшли відображення в 37 % робочих навчальних планах, при розробці нових програм; у 58% випадків дорослі члени сімей брали активну участь у визначенні актуальних питань виховання та розвитку дітей різного віку, в оцінюванні ефективності просвітницької роботи з сім’єю. У 80 % випадків батьки допомагали у формуванні штату викладачів навчальних закладів; у 88 % програм знайшла відображення діяльність батьків як представників батьківських фондів, організаторів різноманітних екскурсій і мандрівок, благочинних заходів. Як засвідчують дослідники, там, де вчителі справді зацікавлені в співробітництві з батьками, участь останніх у реалізації навчальних програм досягає 80 % [5].

Відбуваються процеси децентралізації управління освітою і в інших розвинутих країнах. Це виявляється у тому, що все більше функцій, які раніше виконувала держава, все частіше передаються на рівень місцевих органів влади, громадських організацій і приватного сектора. Більш сталою стає тенденція виборювання приватними компаніями тендерів на наданн