Главная > Документ


НІЖИН

Персоналії-1

Київ 2011

На обкладинці: пам’ятник капітану Юрію Лисянському.

На задньому плані — церква Іоана Богослова, священиком якої був Федір Лисянський — батько видатного мореплавця.

Фото Олександри Гнатуш nessa.kiev.ua…

Ліворуч — скульптурна композиція перед новим корпусом Ніжинського державного університету. Праворуч — старий корпус педагогічного інституту ім. М. В. Гоголя, в якому знаходився Ніжинський ліцей, де навчався письменник. м. Ніжин Чернігівської області, Фото 16 липня 1951 р.

З фондів ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

од. обл. 0-66702 archives.gov.ua/Sections/Gogol/CDKFFA

Даною збіркою спробуємо нагадати про цікавих людей, біографії яких були пов’язані з Ніжином.

© Редагування, упорядкування, макет — Валерій Лисенко, Київ 2011

Лисенко Валерій Миколайович

V.Lysenko@i.ua т. (067) 1795326

Приватний Інтернет-проект

1000-ліття української культури”

СТЕФАН ЯВОРСЬКИЙ (1658–1722)

.ua/bio/printout.php?id=364

Письменник, філософ, церковний діяч Стефан Яворський (в миру — Семен Іванович Яворський) народився в містечку Яворі біля Турки (тепер Львівська область) у сім’ї дрібномаєтного шляхтича, можливо, родом з Наддніпрянської України. Початкову освіту Семен здобув, ймовірно, у братській школі в Турці або у Яворі. Вже на той час він отримав добрі знання латинської та давньогрецької мов, віршував латиною. Пізніше родина Яворських оселяється у селі Красилівці неподалік Ніжина. Ніжин, куди малим був перевезений Стефан Яворський, вважав він своєю батьківщиною і там, будучи вже Президентом Синоду Російської Церкви, побудував манастир на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці, відомий під назвою „Богородичного Назарета";.

1673 року Яворський вступає до Києво-Могилянського колегіуму, де мав добрі успіхи з усіх дисциплін, завоював прихильність ректора — Варлаама Ясинського, пізніше митрополита Київського і Галицького. Високо шануючи свого покровителя, Яворський складає йому панегірики латиною. З благословення Ясинського, Яворський їде до Львова удосконалити освіту, приймає уніатство та вступає до Львівського єзуїтського колегіуму. Провчившись рік у Львові, удосконалює освіту в колегіумах Любліна, Познані, Вільно, в яких бере участь у філософських диспутах, вивчає філософські курси відомих у той час професорів філософії Яна Моравського та Яна Млодзяновського, складає власний курс філософії.

У Вільно Яворського за великі успіхи в науці призначають на посаду керівника «Конгрегації пресвятої Діви». Яворський прийняв чернецтво під іменем Станіслава, але невдовзі, виступивши з критикою окремих положень католицизму, викликає невдоволення святих отців, залишає Вільно й повертається до Києва, де 1698 року зрікається уніатства і складає іспити перед духовною владою та професорами Колегіуму на магістра вільних мистецтв, філософії та теології.

З того року викладає у класі поетики, пише вірші та складає орації. Згодом укладає власний курс філософії. Стає популярним у Києві оратором і поетом, знайомиться з гетьманом Іваном Мазепою, складає панегірик його родичу, ніжинському полковникові Івану Обидовському. Пише курс психології, використавши новітні досягнення європейських вчених у цій галузі. Яворський в роки викладання написав також твори з догматики «Про святу Трійцю» та «Про церкву».

Під час одного з візитів до Москви Яворський виголошує блискучу промову на похоронах боярина Шеїна, яка сподобалася Петрові I, і молодого київського ієромонаха 1700 року залишають у Москві. Згодом він стає протектором Московської слов’яно-греко-латинської академії, в якій він реформував навчальний процес на зразок Київського колегіуму, засновує при академії театр і керує ним. Пізніше згуртовує навколо себе однодумців, здебільшого вихідців з Києва, бере активну участь у реформах Петра I, багато сил віддає видавничій діяльності як фаховий рецензент, редактор багатьох наукових видань, що виходили у Московській друкарні.

1700 року Яворського висвячено на митрополита Рязанського та Муромського. 1702 року він стає екзархом та місцеблюстителем всеросійського патріаршого престолу. В той час починаються його суперечки й незгоди з Феофаном Прокоповичем. 1715 року закінчив головну свою полемічну працю «Камінь віри». 1721 року Яворського призначено главою Священного Синоду Російської православної церкви, але, вже тяжко хворий, він майже не брав участі в його роботі, фактично керував Синодом віце-президент Феофан Прокопович. Помер Стефан Яворський 24 листопада 1722 року. Поховано його у Переяславі-Рязанському, у Донському монастирі, під церквою Стрітення.

* * *

Стефан Яворський був одним з найосвіченіших діячів свого часу, автором цілого ряду глибоких літературних, філософських і теологічних праць, що відіграли помітну роль в культурно-освітньому житті України кінця XVII століття. Як викладач Києво-Могилянського колегіуму, поет і оратор Стефан Яворський був популярний в освічених колах київської еліти. Його вірші цитували викладачі на лекціях, зокрема, Феофан Прокопович, майбутній суперник у Москві, цитував вірш «Богородице Діво, що вдягнена в сонце». Згадує його й Митрофан Довгалевський у своїй книзі «Сад поетичний».

Стефан Яворський вільно володів і писав трьома мовами — латинською, польською та книжною українською, знав грецьку та старослов’янську. Багато київських зверхників вважали за честь мати від Яворського панегірик. Він пише панегірики ніжинському полковнику Івану Обидовському, родичеві всемогутнього гетьмана Мазепи. 1684 року Яворський створює блискучий панегірик митрополитові Варлаамові Ясинському «Геракл після Атланта», в якому засвідчує свій великий поетичний хист. Яворський був чудовий оратор, і в умінні складати так звані орації з ним не міг ніхто зрівнятися.

Як яскравий представник барокової літератури в Україні, використовував бароковий стиль з його динамічністю, яскравою театральністю, складною метафоричністю, у своєму лекційному курсі з філософії, зокрема у вступі до цього курсу, що має пишну назву: «Філософське змагання, що розпочинається на арені православної Києво-Могилянської гімназії руськими атлетами для більшості слави того, котрий, будучи вільним від гріха пілігримом єдинородним Сином Отця, вступив на шлях помноження слави найблаженнішої Його Матері, яка пройшлась колись швидко Юдейськими узгір’ями».

Яворський відкривав свій курс у найкращих традиціях українського бароко: «Я відкриваю для вас, о найстаранніші атлети, не так олімпійські ігри, як лабіринт Арістотеля, що переважає лабіринт Дедала. Тут що не питання, то пастка, яка очікує вас на відкритих шляхах...»

Стефан Яворський розумів, що філософію можна осягти лише у поєднанні з іншими суміжними науками, зокрема з логікою, і тому розробив свій курс цієї науки, оскільки вважав, що її можливості є гарантом подолання всіх труднощів філософії. Логіка давала Яворському можливість будувати правильні визначення, без яких не могла йти мова про точність і однозначність вживаних філософських термінів. «Метою нашої пізнавальної потенції є пізнання та встановлення істини, — писав Яворський. — Але оскільки людський розум сам по собі є слабкий та ненадійний і може, звичайно, хитатися між істинним і хибним, то потребує якоїсь наукової навички, яка у змозі керувати діями нашого розуму».

Стефан Яворський та інші викладачі колегіуму виступали проти неправильного розуміння значення логіки представниками православної ортодоксії, які вважали цю науку не тільки непотрібною, а й шкідливою. Ця традиція заперечення логіки йшла ще від Івана Вишенського, який піддавав анафемі учителів філософії у братських школах. Стефан Яворський наважується заперечити думки цього та інших отців церкви, вважаючи, що наука немислима без логіки, яка дає можливість досягти точності і однозначності наукових термінів, переконливо обгрунтувати ті чи інші положення. «Нам закидають, — писав він,— що отці церкви засуджували логіку, отже морально вона не є потрібною. Я відповідаю: вони засуджували не логіку, а зловживання логікою, коли віра атакувалася логікою, наприклад Августином і маніхейцями; так що латиняни у своїх літаніях повинні були співати: «Звільни нас Боже від логіки Августина».

Стефан Яворський блискуче читав курс натурфілософії, грунтуючи свої висновки на працях Арістотеля, Птоломея, Коперника. Хоч його теорія будувалася головним чином на спостереженні, а не на експерименті, як пізніше у Феофана Прокоповича, проте Яворський намагався пояснити явища природи, виходячи з неї самої і вірячи в силу людського розуму, в можливості його не тільки пізнавати «дивні явища», а й створювати їх для власного добра. Тобто Яворський закликав до дальшого дослідження природи і використання досягнень науки в житті. Найбільш цікавим у київському колегіумі був курс Яворського з психології, в якому вчений спирався на вчення Арістотеля «Про душу» та інші його твори.

Душу Яворський розглядав як форму органічного тіла, яка має життя в потенції. Він вирізняв три її види: вегетативна душа — для рослин; відчуттєва — для тварин; розумна — для людини. Яворський дає поняття анатомо-фізіологічної властивості людини, стверджуючи, що всі її життєві функції зумовлені «життєвими духами», які виробляються з серця і крові. Життя людини вчений ділить на три періоди: дитинство, юність, старість, а також на семирічні цикли, під час яких є критичні й небезпечні моменти для життя людини.

Яворський вважав, що життя людське надто коротке, але його можна продовжити, вгамовуючи свої пристрасті, зберігаючи помірність у харчуванні, не займаючись надмірною працею, а вести життя здорове, на гарній місцевості. Тобто Яворський пропагував засади здорового способу життя у тих межах, які тоді були можливі.

Але насамперед він закликав до духовності, до знань, які зроблять життя повнокровним і щасливим. З цього погляду вельми цікавий вірш Яворського «Прощання з книгами». Це чудовий взірець барокової поезії і водночас глибокодумний філософський трактат, вирішений у блискучій поетичній формі. Це немов життєве кредо філософа-поета, яке може стати взірцем і нині сущим любомудрам:

** Стефан Яворський був одним із найвідоміших ревнителів православ’я, cміливий, благородний і відвертий. Він говорив правду самому Петру Великому, оточеному протестантами. Це не заважало, одначе, монарху поважати святителя; зате лютеранці дивилися на нього як на непримиренного й небезпечного ворога. І не вони одні, але й усі вороги церкви православної боялися сильних, прямих і непереможних його звинувачень. Твори Стефана Яворського служать живим свідченням енергійної боротьби його з противниками віри істинної. /**В.Аскоченський. 1856.**/

** Цілком можливо, що і реформи загального і церковного характеру, задумані і проведені Петром, підпирав Прокопович не тільки з власного бажання, але з особистого переконання. Все-таки головними пружинами його діяльності було — персональне честолюбство і кар’єризм. Як вигідно відрізнявся від нього в цім відношенню Стефан Яворський, який не побоявся стати в опозицію цареві, коли довелося захищати права церкви. /**Б.Крупницький. 1935.**/

hram.kiev.ua/print.php?id=50

У XVIII ст. довгий ряд ієрархів-українців в Московщині розпочався висвятою 7 квітня 1700 р. в Москві на катедру митрополита рязанського Стефана Яворського, тоді ігумена Николо-Пустинського манастиря в Києві. Стефан Яворський був родом з Галичини (народився 1658 р.); батьки його в кінці 60-их рр. XVII ст. переселилися на Лівобережну Україну, осівши недалеко м. Ніжина на Чернігівщині. Вчився Яворський в Київо-Могилянській Колегії в час ректорства в ній Варлаама Ясінського. Після скінчення Колегії студіював три роки богословів в католицьких єзуїтських вищих школах за кордоном, для чого мусів перейти на католицтво, а повернувшись додому, знову став православним і був учителем в Київській Академії та проповідником при митрополичій катедрі, яку займав тоді від 1690 р. б. його ректор митр. Варлаам Ясінський. Викладав Яворський в останніх роках учительства в Академії філософію і богословіє.

На початку 1700 р. ігумен Стефан Яворський був присланий у Москву, як один з кандидатів на Переяславську єпископську катедру. Однак він і раніше не раз бував в Москві, переважно по делегаціях від митрополита Варлаама, так що був вже там відомий, як красномовний проповідник. В цей приїзд ігумен Стефан виголосив таку проповідь над гробом померлого царського любимця боярина Шеїна, що Петро І рішив залишити його в Москві. Патріярх Адріян повідомив Київського митрополита, що, згідно з царським наказом, ігумена Стефана Яворського залишено в Москві „на служіння церковне, в якому достоїнстві Господь Бог повелить йому бути";. Цими „достоїнствами";, яких, треба ствердити, не шукав сам Яворський, були: катедра рязанського архиєрея з титулом відразу митрополита, яка була спеціяльно звільнена для Яворського, і — через півроку після висвяти на цю катедру — місцеблюстительство московського патріяршого престолу, коли 16 жовтня 1700 р. помер патріярх Адріян.

Таку духовну кар'єру чужинця посеред московської ієрархії, якому до того ж було тільки 42 роки, можна дійсно пояснити тільки браком відповідних освічених кандидатів на становище місцеблюстителя посеред великоруських архиєреїв. Не дивно, що призначення на такі високі становища людини, яка зовсім недавно прибула до Москви з Києва, викликувало обурення в громадських колах Москви: митрополита Яворського обзивали „єретиком";, „ляшенком";, „обливаником";; ширили чутки, що він дістав митрополитство за три тисячі червінців тощо. Мимо того, Стефан Яворський впродовж 20 років очолював Російську Церкву, як місцеблюститель патріяршого престолу, а з відкриттям в січні 1721 року чинностей Синоду, був його першим президентом до самої смерти (27 листопада 1722 року).

Митрополит Стефан Яворський не був владолюбним. Року 1707 писав він святителеві Димитрію Ростовському про своє положення, як про „тяжке беремя, що й розум осліпило й здоровля відняло, і душі повередило";; там же висловлював бажання „вийти з цього Вавилона";, був не від того, щоб заняти київську катедру (вільну після смерти митр. Варлаама Ясінського), не ради її самої, бо мав „катедру вищу в ієрархічному відношенні";, але ради відпочинку й спокійного життя, при якому міг би залишити нащадкам які-будь твори свої. Крім бажання вернутися на батьківщину, митрополит Яворський не раз висловлював бажання прийняти схиму, з чим зв'язано було б залишення ним церковно-адмінстративних становищ. Але воля Петра І перемагала ці бажання Стефана Яворського. Петро І його не відпускав, бо цінував його, як ієрарха европейськи освіченого, який в той же час на становищі блюстителя патріяршого престолу по характеру свому, скорше безвільному, хоч і хитрому, не був небезпечним для замірів царя зовсім скасувати в Російській Церкві патріяршество.

З книги: Малаков Дмитро, Дерлеменко Євген. По історичних містах Київської Русі. К., Мистецтво, 1990, с.224.

Пам'ятником кривавих битв став собор Благовіщенського монастиря (1702—1716 рр.). Споруджували його за митрополита Стефана Яворського. В архітектурі Благовіщенського собору, побудованого за проектом московського зодчого Г.І.Устинова, присутні і суто російські елементи — постановка бань по кутах споруди, і місцеві прийоми — ті ж самі спеціальні яруси-лоджії для знаті. С. Яворський заповідав монастирю власну величезну бібліотеку рідкісних книг і просив «собор весь малеванием украсити», що й було виконано. Реставратори прагнуть повернути інтер'єру давній розпис (1722 р.), що суцільно вкривав стіни й склепіння. Колишнє монастирське подвір'я в міській забудові обмежене скромним корпусом келій (XVIII ст.), перекритих гарним склепінням, з глибокими підвалами і крамницями. Ченці не відставали від ніжинських купців у торговельній справі.

СЛІЗНЕ З КНИГАМИ ПРОЩАННЯ

/old18/old18_03.htm

Вперше надруковано в оригіналі (латинською мовою) у вид.: Маслов С. И. Библиотека Стефана Яворского. К., 1914, с. V-VI (Приложение), за автографом, що зберігався в Благовіщенському монастирі (арк. 1-1 зв.)

У 1721 p. C. Яворський склав каталог своєї бібліотеки і передав Благо­ві­щен­ському монастирю у Ніжині. Каталог починався написаною латинською мовою елегією бібліотеці «Possesoris horum librorum luctuosum vale». Українською мовою елегію С. Яворського переклав Микола Зеров (12 червня 1928 р.). Подається за виданням: Зеров Микола. Вибране. К., 1966, с. 377-378.

В путь вирушайте, книжки, що часто гортав я і пестив,

В путь, моє сяйво, ідіть! втіхо й окрасо моя!

Іншим щасливішим душам поживою будьте однині,

Інші блаженні серця нектаром вашим поїть!

Горе мені: мої очі розлучаться з вами навіки

Та й не спроможуться вже душу мою наситить.

Ви-бо єдині були мені нектаром, медом поживним;

З вами на світі, книжки, солодко жити було.

Ви мені скарб найдорожчий, ви слава моя щонайбільша.

Ви повсякчасна любов і раювання моє!

Ви просвітили мене, превелебні дали мені титла,

Шану вельможних людей подарували мені.

Нині ж судилось мені — о мій смуток і біль нестерпучій! —

В спомині тільки плекать ті неохмарені дні!

Кволі повіки мої віковіччя ніч замикає,

Ваших легких сторінок не турбуватиму я!

Вічності книгу відмінну перед моїми очима —

Скоро до нього прийду — має відкрити господь!

Кожен з сувоїв її свої вчинки й слова відчитає

І по заслузі у ній знайде заплату собі.

Книго господня страшна! На судищі нашім останнім

Кожне злочинство і гріх навіч покаже вона!

В думці її розгортаю: тремтіння пронизує тіло,

В боліснім серці стримить тонка і бистра стріла!

Боже мій, Отче мій! ти — невичерпної ласки безодня,

Віри святе джерело, благості вищий вінець!

Ти єси моря й землі, і найвищого неба владика,

Гори розбурханих вод вмить погамовуєш ти.

Ти управляєш, премудрий, кругами сузір’їв небесних...

Черв нерозумний, ніщо — Боже! тебе я молю.

Зглянься і в книгу життя запиши моє марне наймення

Кров’ю святого Христа (з нім-бо спасіння моє).

Ви ж, мої книги, писання мої і дім мій, — прощайте!

Праці відданої плід — бібліотеко, прощай!

Братіє, старці і всі пожильці землі, — прощавайте...

Земле — гостино моя, мати моя, — прощавай!

В ніжні обійми прийми смертельне своє порождіння;

Наша душа — небесам, кості належать тобі.

Валерій ЛИСЕНКО

НІЖИНСЬКИЙ ПОЛКОВНИК ІВАН ОБИДОВСЬКИЙ

Наймиліший племінник” гетьмана

Доба Івана Мазепи лишила значний слід в історії України. А ще більше з нею пов’язано нездійснених сподівань, призабутих постатей. Серед них — Іван Обидовський, перший син сестри гетьмана Олександри. Докладно з його коротким яскравим життям можна ознайомитися зі статті чернігівського журналіста Сергія Павленка у науковій історико-культурологічній збірці „Ніжинська старовина”, випуск 2 (5), Ніжин, 2006, стор. 26-31. Спробуємо коротко переказати зміст цієї об’ємної наукової публікації.

Почати доводиться з того, що 1676 рік народження нашого героя, наведений О.Оглоблиним, здається дещо сумнівним. Українська шляхта шанувала освіту, тож не дивно, що у 1691 р. Іван успішно виступив на публічному диспуті у Києво-Могилянському колегіумі, а також відвідав Москву у складі невеликої „делегації”, з проханням про допомогу своїй Alma mater. До речі, у 1689 р. цар Петро І обдарував Обидовського титулом стольника і слободою з двадцятьма селянами.

Згідно тодішніх звичаїв, у цей час Івану мало бути близько 20 років. Тож, якщо він не був, кажучи по-сучасному, „вундеркіндом”, то правдоподібний час його народження близько 167172 р., а отже гетьманів небіж міг бути однолітком царя та Пилипа Орлика.

З 1695 р. Обидовський став впливовим ад’ютантом-секретарем у батуринській резиденції свого вельможного дядька, а також приймав участь як наказний гетьман у першому невдалому Азовському поході проти кримського ханства.

А у 1698 р. в житті молодого перспективного діяча сталося дві доленосні події. По-перше, його обрали ніжинським полковником. Слід нагадати, що з часів Хмельницького Ніжин став значним центром торгівлі, а ніжинський полк — найбільшим та найчисельнішим серед десяти полків Лівобережжя. На ніжинській околиці Магерках збереглася назва маєтку — Обидовщина. У 1805–17 рр. тут постала славетна Ніжинська гімназія вищих наук, а при ній мальовничий Графський парк.

Того ж року Іван Обидовський одружився з донькою генерального писаря Василя Кочубея Ганною, і шлюбні урочистості в Батурині вшановують панегіриками Степан Яворський та Пилип Орлик. Молоде подружжя ощасливило родичів двома синами — Михайлом та Іваном, яких у 1702 р. цар обдарував селами.

Вельможний гетьман цим династичним шлюбом намагався покласти край конфронтації з Кочубеєм, яка тривала з 1692 р. Мазепа прагнув згуртування українських сил, про що до Москви йшли численні доноси. Зокрема, відзначалося, що серед слуг мазепиного племінника Обидовського нема жодного козака з Лівобережжя, а самі „поляки”, себто вихідці з Правобережжя.

На Великдень 1700 р. Кочубей раптово подав у відставку, відмежувавшись від далекосяжних намірів Мазепи. Тим не менш, проти власної волі, його було обрано на посаду генерального судді.

Невдовзі від царя надійшов наказ про залучення козаків до війни зі шведським королівством. Івану Обидовському було доручено командування зведеним військом Полтавського, Київського та Ніжинського полків загальною чисельністю 7290 вояків. А до кінця 1700 р. під його оруду зібралося понад 13 тисяч бійців, які постійно турбували шведів: 4000 ніжинських козаків, 4000 чернігівських, по 1000 київських, миргородських та стародубських, 500 прилуцьких, та чотири охотницькі полки загальною чисельністю близько 2000 чоловік.

Жорстокі часи поклали край злету навіть такого улюбленця небес і московського царя, як гетьманів небіж. Смертоносним знаряддям долі став заздрісний київський полковник Костянтин Мокієвський. Збереглися свідчення про його агресивні випади проти головнокомандувача, якого він не раз привселюдно доводив до сліз. Вразливому Обидовському важко було протистояти п’яним грубощам, приниженням, задерикуватості старшого родича.

У тяжких умовах зимової війни частина козаків спокусилася закликами литовських магнатів Сапєг, стати проти царя у союзі зі шведами „за вашу і нашу свободу”. Відтак, не забарилося звинувачення Мокієвського царю у зраді Обидовського.

Скаржилися на козаків також союзні Москві польські шляхтичі. Цар Петро і сам вів таємні переговори з польським королем Августом ІІ Сильним. Він пообіцяв полякам важливі дніпровські пристані Трахтемирів, Стайки і Трипілля, лиш згодом сповістивши про це гетьмана. В свою чергу, Іван Мазепа у 1704 р. в Ніжині одержав від польського короля клейноди, як гетьман „Войска Запорожскаго обоих сторон Днепра”.

Молодому полковнику не вистачило досвіду, щоб вберегти свої військо, честь і здоров’я у тенетах міжнародних інтриг: 31 січня 1701 р. він помер від застуди у Пскові.

Після поразки Мазепи у 1708 р. родина Обидовського зазнала репресій, у неї конфіскували землі. Хоч Ганна й була донькою Кочубея, її утримували під вартою у Полтаві, і лише у 1710 р. дозволили безвиїзно мешкати у Глухові. Її син Іван Іванович Обидовський, попри злидні, здобув освіту в Києво-Могилянській академії, вчителював у гімназії Феофана Прокоповича, а зрештою став перекладачем у Колегії іноземних справ.

ГРИГОРІЙ КОНИСЬКИЙ (1717–1795)

/fdm/fdm26.htm

Григорій Осипович Кониський, чернече ім’я — Георгій (09/20 листопада 1717 — 02/13 лютого 1795) — філософ, релігійний та громадський діяч. Народився в Ніжині, у шляхетській родині. Батько К. у 1727 р. був ніжинським бургомістром. 1728 р., імовірно, після закінчення початкової школи, К. вступив до Києво-Могилянської академії (КМА), повний курс якої закінчив 1743 р. 1744 р. прийняв чернецтво з ім’ям Георгій. З 1745 р. — професор КМА. Викладав риторику, поетику і філософію. У 1751–55 рр. — ректор КМА; викладає курс богослов’я; розробляє новий Статут КМА. Після призначення єп. Білоруським (1755) живе у Могильові, де засновує училище, готує для нього підручники і посібники. Помер і похований у Могильові.

К. — блискучий знавець античної спадщини, патристики, схоластики, творчості Е. Роттердамського, Я. А. Коменського, Р. Декарта, Г. Галілея, П. Гассенді. Філос. курс, прочитаний ним у КМА в 1749–51 рр., за структурою і способом розгляду проблем значною мірою зберігає характерні риси барокової схоластики. Водночас у ньому чітко проглядаються й елементи ранньопросвітницької філософії. К. знайомив своїх учнів зі вченнями Г. Ляйбніца, X. Вольфа, Р. Декарта, П. Гассенді, X. Баумайстера.

Він є прихильником концепції двох істин — віри і розуму й, відповідно, розмежування теології та філософії. Виокремлюючи в процесі пізнання три щаблі — чуттєве сприйняття, формування інтелектом поняття про сприйнятий об’єкт і судження, — надає великої ваги чуттєвому пізнанню, але вирішальну роль у відкритті істини залишає за інтелектом, апелюючи до сили природного світла розуму. Кониський переконаний, що процес пізнання має успіх за умов застосування двох методів — індуктивного й дедуктивного. Великого значення надає спостереженню і дослідам.

Світ К. розуміє як сконцентрований навколо Землі, одухотворений різноманітними формами організм, упорядкований і побудований на основі доцільності. На його думку, світ виник не через випадковий і сліпий збіг атомів (філософ не поділяв точку зору прихильників атомізму), а був створений Богом, в якому К. вбачає архітектора дивовижної машини. Розуміння Бога як майстра, що, створивши машину-світ, забезпечує збереження останнього і не втручається у дію природних законів, завдяки яким здійснюється його функціонування, засвідчує наявність ранньопросвітницької деїстичної тенденції у філос. курсі К. Весь створений світ, за К., складається з матерії та форми. Остання спричиняє його різноманітність. Натомість матерія єдина й однорідна в усіх земних, небесних тілах, а також і в самій людині. Свідченням однорідності земної і небесної матерії, на думку K., є змінність земних і небесних тіл. Ранньопросвітницька орієнтація на докази розуму приводила К. до зваженої й позитивної оцінки новітніх наукових і філос. концепцій. Так, викладаючи різні концепції світобудови — Птолемея, Тихо де Браге й Коперника, — К., попри прихильність до системи Тихо де Браге як зручної, на його думку, для розв’я­зан­ня астрономічних труднощів і загалом не суперечливої щодо Св. Письма, не відмовляє в істинності й системі Коперника, покладеній на аргументовані докази розуму і суттєво доповненій теорією вихорів Р. Декарта.

Певні тенденції новітнього раціоналізму виявляються й у вченні К. про людину як досконале, причетне до тілесної й духовної природи створіння. Своєю духовною природою — розумом — вона уподібнюється до Бога і на її основі повинна шукати шлях земного щастя. Його він розуміє як мудре і доброчесне життя, тілесне здоров’я і сприятливу долю. Щастя, за К., досягається інтелектуальною діяльністю, плеканням добрих нахилів, вихованням. Ідею спільного блага К. поєднує з прагненням до індивідуального, особистого добра. Визначне місце у житті людини і суспільства відводить освіті та науці.

Крім філос. творів, К. належить драма-мораліте ";Воскресіння мертвих";. Працював і над удосконаленням укр. системи силабо-тонічного віршування…



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Козелець та його околиці Київ 2011 На обкладинці

    Документ
    Козелець та його околиці Київ 2011Наобкладинці: Козелець. Собор Різдва ... самого Чайковського на території Російської імперії оголосили персоною нон грата ... областях, на залізниці Київ — Ніжин — Чернігів, шосе Київ — Чернігів, на переправах Десни ...
  2. Юрій кобзенко матір мов 2 земля – тісна місцина

    Документ
    ... , Київ, Україна.  В  ВАГІНА, від √ Ба в ній, √ а/ГіНа кинути ... (потім, у 2011 бачимо демонстрантів на Уол - Стріт, ... грецький варіант. Свіжина… А слово, ім’я, ... їнською мовою; 2. наобкладинці намальовано згорток з ... до моєї персони після прочитання ...
  3. Культурний центр україни в москві москва олма медіа групп

    Книга
    ... ки АПН України! Тільки в першому номері за цей рік, наобкладинц ... випало мені». «Український дім» (Ніжин), 2006, № 22. Вадим Раск ... теми, глибокою аргументацією, персоніфікацією подій, довершеним ... це було б зробити в 2011 році, до 150-річчя перепоховання ...

Другие похожие документы..