Главная > Документ

1

Смотреть полностью

ДОНЕЦЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. ШЕВЧЕНКА

DONETSK COMPARTMENT of SHEVCHENKO SCIENTIFIC SOCIETY

ДОНЕЦЬКИЙ

ВІСНИК

НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА

ім. ШЕВЧЕНКА

мова. література

т. 11

Донецьк, 2006

Український культурологічний центр

Засновано в 2001 р.

Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. т.11 – Донецьк: Український культурологічний центр. – 2006. – 252 с.

Вісник містить матеріали березневої 2006 року наукової конференції НТШ-Донбас. Доповіді і повідомлення стосуються проблем мовознавства та літературознавства. Секції конференції працювали у Донецьку, Луганську, Слов’янську та Краснодарі.

Редакційна колегія:

д.т.н., проф. В.Білецький (відповідальний редактор);

д.філол.н., проф. А. Загнітко (головний редактор т.11);

Ж. Краснобаєва-Чорна (технічний редактор).

Члени редакційної колегії:

д.філол.н., проф. А. Поповський; д.філол.н., проф. В. Чабаненко;

д.філол.н., проф. В. Каліущенко; д.філол.н., проф. М. Коломієць;

д.філол.н., проф. В.Соболь; д.філол.н., проф. М.Ткачук;

д.філол.н., проф. В. Федоров; д.філол.н., проф. О.Галич;

д.філол.н., проф. Н.Заверталюк;

к.філол.н., доц. В. Просалова.

 Донецьке відділення НТШ, 2006

 Український культурологічний центр, 2006
Наукове видання

ДОНЕЦЬКИЙ ВІСНИК НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. ШЕВЧЕНКА (т.11)

Набір та комп’ютерна верстка І. Кучук, А. Лисенко

Коректор Л. Лазаренко, Г. Сімченко

Підп. до друку 10.01.2005. Формат 60х84 1/16. Папір офсетний.

Гарнітура Times New Roman Cyr. Друк різографний. Ум. друк. арк. 15,3

Обл.-вид. арк. 12,6. Тираж 200 прим. Зам. 1-04.

м . Донецьк, 83086, вул. Артема, 45

ЗМІСТ

МОВА

Анатолій Загнітко. НАУКОВО-ФАХОВЕ МОВЛЕННЯ:

ІНТЕНЦІЙНО-СТРУКТУРНІ Й

ІНФОРМАЦІЙНО-АКТУАЛІЗАЦІЙНІ АСПЕКТИ ...... 6

Віталій Радчук. Укруслиш – мова майбутнього?

(Взаємодія мов і переклад) .... 14

Жанна Краснобаєва-Чорна. КОНЦЕПТ, КОНцЕПТУАЛІЗАЦІЯ

ТА КОНЦЕПТУАЛЬНА СИСТЕМА: ЛОГІКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ

ВЕКТОР … 27

Тетяна Єщенко. СКЛАДНА МЕТАФОРА:

СТРУКТУРНО-ГРАМАТИЧНИЙ АСПЕКТ

(на прикладі поезії 90-х років ХХ століття) …………....... 32

Тетяна Єщенко. ГЕОГРАФІЧНА ТЕРМІНОСИСТЕМА

В ІСТОРИКО-ЛІНГВАЛЬНОМУ КОНТЕКСТІ … 42

Віра Познанська. ПРІЗВИЩА З СУФІКСОМ –ЕНК -О

В АНТРОПОНІМІЇ ДОНЕЧЧИНИ .... 47

Ярослав Загнітко. ПРАВНИЧО-КРЕАТИВНИЙ ВИМІР

СТАТУСУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В ПЕРІОД

ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ, ГЕТЬМАНСТВА, ДИРЕКТОРІЇ .... 55

Ольга Пуніна. Мовно-етикетні одиниці

на позначення прощання й прихиль­ності

в епістолярію письменників І пол. ХХ ст........................... 61

Марина Беляева. СООТНОШЕНИЕ

РУССКО- И УКРАИНОЯЗЫЧНЫХ ФОРМАНТОВ

В ФАМИЛЬЕКОНЕ КУБАНИ. .... 69

Євдокія Кравченко. Лінгвопуризм і

проблеми нормалізації української літературної

мови у ХХ столітті ......................................................................... 78

ПОВІДОМЛЕННЯ

Віталій Радчук. Eкспертний висновок про відповідність

Закону України „Про ратифікацію Європейської хартії

регіональних мов або мов меншин” від 15 травня 2003 року

№ 802-IV та проекту альтернативного Закону України

„Про внесення змін до Закону України

„Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов

або мов меншин” оригінальному тексту. .... 93

ЕКСПЕРТНІ ВИСНОВКИ про проект

під назвою „Концепція державної мовної політики України”,

поданий на розгляд урядових та наукових установ

Державним комітетом телебачення і радіомовлення України

за № 5428/23/5-1 від 26.11.2005 р. .. 100

Тетяна Харахоріна. Міжнародний конкурс

з української мови імені Петра Яцика

в Донецькій області .. 105

ЛІТЕРАТУРА

  1. Теоретичні і методичні аспекти вивчення

художньої літератури

Віра Просалова. ПЕРЕКЛАД І ВАРІАЦІЯ ЯК ФОРМИ

ЛІТЕРАТУРНОЇ ПЕРЦЕПЦІЇ: зі спостережень

над інтерпретацією творів Р.М.Рільке

українськими поетами .. 106

Тетяна Шестопалова. Соцреалізм очима

сучасної європейської науки .. 115

Ірина Веретейченко. ТЕНДЕНЦІЇ МОДЕРНІЗМУ

В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ЗЛАМУ СТОЛІТЬ .. 122

Вадим Оліфіренко. Вивчення поезій Василя Стуса

на уроках літератури .. 128

Валерій Романько. Про деякі проблеми викладання

шкільного курсу «Література рідного краю» .. 140

2. словесне мистецтво і суспільство

Ірина Акіншина. РЕЦЕПЦІЯ ЖЕРТВ СТАЛІНСЬКИХ РЕПРЕСІЙ

У ХУДОЖНЬО-БІОГРАФІЧНІЙ ПРОЗІ КІНЦЯ ХХ –

ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ .. 149

Максим Кирчанів. УКРАЇНСЬКЕ МИНУЛЕ І

ПРОБЛЕМИ ІДЕНТИЧНОСТІ КУБАНСЬКИХ

ПИСЬМЕННИКІВ В РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД (НА ПРИКЛАДІ

ПОЕЗІЇ ІВАНА ВАРАВВИ) .. 158

Олександр Галич. Мемуарна творчість

Миколи Малахути .. 166

Валентина Соболь. НАУКОВА ФАНТАСТИКА ВІКТОРА

САВЧЕНКА .. 175

Ірина Бойцун. МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИЙ АСПЕКТ КАТАРСИСУ

У ТВОРАХ ДЛЯ ДІТЕЙ .. 182

Ольга Хамедова.АНТИТОТАЛІТАРНИЙ ПАФОС

ОПОВІДАНЬ Б.АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА .. 190

Валентина Соболь. ПІСНІ ЗЕМЛІ ДОНЕЦЬКОЇ .. 198

Олена Лапко. БУТТЯ ПОЕТА ЯК ТЕМАТИЧНА ДОМІНАНТА

ЛІРИКИ ТОДОСЯ ОСЬМАЧКИ .. 210

Леся Оліфіренко. Художнє образотворення

ліричного слова Василя Стуса .. 219

Тамара Сабельникова. З ІСТОРІЇ ЗБИРАННЯ ФОЛЬКЛОРУ

У ДОНЕЦЬКОМУ ПРИАЗОВ’Ї ……………………………………… 224

Повідомлення і рецензії

Валентина Соболь. УКРАЇНА В ОЧАХ ПОЛЯКІВ І ПОЛЬЩА

В ОЧАХ УКРАЇНЦІВ (МІЖНАРОДНА КОНФЕРЕНЦІЯ

У ВАРШАВІ – 7-8.11. 2005) .. 232

Валентина Соболь. МОДЕРНА ФАНТАСТИКА .. 237

Валентина Соболь. НА ПОКЛИК ЧАСУ .. 247

МОВА.

ББК 81.411.4

Анатолій Загнітко,

доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови Донецького національного університету

НАУКОВО-ФАХОВЕ МОВЛЕННЯ: ІНТЕНЦІЙНО-СТРУКТУРНІ Й ІНФОРМАЦІЙНО-АКТУАЛІЗАЦІЙНІ АСПЕКТИ

Philosophical-intention aspects of the scientific-professional speech with the consistent outlining of structural-informative specifics and the display of regularity of actualization are traced; the regularity of correlation of overphrase unities and paragraph in scientific-professional speech are found out, the typological structure of paragraph in the scientific-professional speech is determined.

Keywords: philosophical-intention aspect, structural-informative features, actualization, overphrase unity, paragraph.

Розгляд текстових утворень у філософсько-інтенційному аспекті дозволяє простежити співвідношення / неспіввідношення в них власне-авторської і загальнотекстової модальностей, виявити особливості насичення їхніх складників певним смислом. Особливо актуальним постає визначення філософсько-інтенційних аспектів науково-фахового мовлення, визначальною ознакою якого є пряма кореляція прагматичної настанови автора й прагматичної настанови тексту.

У цьому розрізі метою дослідження є аналіз філософсько-інтенційних аспектів науково-фахового мовлення шляхом встановлення структурно-інформаційних й актуалізаційних особливостей внутрішньотекстових компонентів та кореляції останніх із загальнотекстовим тлом. Подібні студії здійснюються вперше і дозволять ширше окреслити проблему самовияву автора у науково-фаховому мовленні й заакцентувати причини і закономірності так званого фальшування авторського регістру.

Залежно від послідовності і логіки вербального матеріалу відбувається структурно-когнітивне і смислове членування тексту, основу якого складають судження. Судження – це форма думки, в якій стверджується або заперечується щось щодо предметів і явищ, їхніх властивостей, зв’язків і відношень, і якій притаманна здатність виражати або істину, або неістину. Судження є основною логічною формою мислення, що або відображає у процесі мислення об’єктивну дійсність, або узагальнює її. Ядерним судженням тексту, поза яким останній як єдина логічна цілісність існувати не може, вважається співвідношення S → Р, де S – тема, Р – ідея судження (пор.: М.Ф.Алефіренко, Т.Я.Андрющенко, Т.В.Ахутіна, Б.А.Маслов та ін.). Тема – базова категорія тексту, її вибір залежить від контексту, а підмет функціонує всередині речення. Лінгвісти функціонального напряму Ч.Н.Лі та С.А.Томпсон [Ли, Томпсон 1982], розмежовують властивості теми, ідеї судження. Перша функція теми – позначення “центру уваги”, уточнення сфери, щодо якої постає правильною предикація. Інша її функція реалізується у домінації початкової позиції в реченні. Загалом тема не визначається дієсловом і не визначає форму дієслова. Сама тема визначена адресантом. Будуючи висловлення за принципом “тема – рема” (в іншій термінології “дане – нове”), адресант стежить за тим, щоб згадування відповідних референтів (тем) випереджало згадування тем, невизначених адресатом. При продукуванні тексту адресант повинен викладати події за властивою для них логікою; дотримуючись правил побудови цілого, суттєво прагнути в тексті до мінімалізації відстані між різними номінаціями тієї самої теми. Для досягнення поставленої мети для сприйняття тексту повинна бути правильно скоординована і реалізована послідовність дій. Т. ван Дейк наголошує, що внаслідок попередніх дій (повідомлень про тему) повинні бути створені адекватні початкові умови для постпозитивних нових суджень. У цьому разі витримане одне із основних правил створення тексту, зокрема і фахових, художніх текстів, – спочатку повідомляється та інформація, що необхідна для правильної інтерпретації останньої, тобто враховується поділ інформації на попередню (пресупозицію) і нову (інтродукт). Закономірності актуалізації в тексті інформації мають значення для сприйняття цього, оскільки інформативність тексту являє собою одну з категорійних домінант. І.Р.Гальперін визначав як основні такі текстові категорії: 1) інформативність, 2) когезія (зчеплення), 3) континуум (логічна послідовність, темпоральний і/або просторовий взаємозв’язок окремих повідомлень), 4) членованість, 5) автосемантія окремих уривків тексту, 6) ретроспекція (віднесеність до попередньої змістово-фактуальної інформації), 7) проспекція (віднесеність до наступної змістово-фактуальної інформації), 8) модальність (суб’єктивно-оцінна характеристика думки), 9) інтеграція (об’єднання складників у єдине ціле за відносної нейтралізації автосемантичності), 10) завершеність (вичерпне вираження замислу з погляду автора) [Гальперин 1981]. Усі вони притаманні будь-якому тексту, в тому числі і науковому.

Повідомлення не може бути зрозумілим адресатом за відсутності у нього спільної з адресантом семантичної бази [Ван Дейк 1978:42].
У цьому разі слід говорити про особливий принцип вияву нової інформації – чергування компонентів “старого і нового знання” (за М.Бахтіним). Під час читання в будь-якому тексті наявні два його аспекти: те, про що йде мова (предмет мислення), і те, що говориться про предмет мислення. Утворювані судження пов’язані між собою, причому судження не нанизуються одне на одне, а перебувають у відповідній системі. Такий зв’язок суджень (за Г.Я.Солгаником) характеризує рух думки, що дає розвиток кожному наступному судженню.
У мовній дійсності судження постають граматично оформленими реченнями. Усі судження і речення об’єднуються у смисловому плані. Вимоги щодо розгортання висловлень повинні бути реалізованими у процесі розгортання як тексту загалом, так і окремого речення. Ізольованому реченню поза текстом притаманне лише лексико-граматичне оформлення, виражене ним судження не буває цілком визначеним. Означеність судження вимагає не тільки лексико-граматичного оформлення відповідного для нього речення, але і його вживання в писемному мовленні. Кожне судження (за М.І.Жинкіним) виконує різні смислові функції: уточнення, конкретизації, об’єднання, перерахування тощо. Отже, всі судження в тексті об’єднані відповідною однією темою, яка розкривається адресантом. Здебільшого це часткові інформаційні блоки про те саме явище, локалізовані в різних частинах тексту, що складають контекст, необхідний для розуміння реципієнтом фрагменту мовлення.

Такі “інформаційні блоки” (інформаційні згустки), що зустрічаються в різних частинах тексту, реалізуються надфразними єдностями. Під останніми маються на увазі уривки мовлення у формі послідовності двох і більше самостійних речень, об’єднаних спільністю теми в смислові блоки. Надфразні єдності (складні синтаксичні цілі) наявні в усному і писемному, діалогічному і монологічному мовленні, в прозі і поезії тощо. Воно може дорівнювати абзацу, може бути більшим або меншим за абзац. Надфразна єдність розглядається як об’єкт лінгвістичного дослідження; воно інтерпретується часто з погляду більш / менш повного розкриття смислового змісту тексту, вияву його прагматичності. Актуальним є вивчення надфразних єдностей щодо особливостей їхньої семантики, синтаксису, актуального членування.

Існування надфразних єдностей являє собою об’єктивне явище, призначенням якого є допомога читачеві у сприйнятті читачем інформації щонайповніше і щонайадекватніше, що зумовлює оптимальну реалізацію комунікативної функції тексту. Саме цей зв’язок між надфразними єдностями постає основною, домінувальною кореляцією, що забезпечує передумови цілісності тексту як його визначальної характеристики. Водночас надфразна єдність стала розглядатися не лише в межах цілісності тексту, але і в плані специфіки його членування. Саме комунікативний характер усього тексту примушує в кожній його одиниці, в тому числі і в надфразній єдності вичленовувати насамперед змістові ознаки (інтенція комунікантів, денотат, ситуація, жанр тексту, пресупозиція та ін.), тобто такі ознаки, що належать до компетенції не речення, а тексту. Мотивується це тим, що при переході до ієрархічно вищих комунікативних одиниць – надфразних єдностей і текстів – наявне не лише нарощування смислових компонентів за рахунок взаємодії внутрішніх частин, але й перегрупування елементів смислу в їхньому підпорядкуванні комунікативному завданню цілого. Саме тому текст як складний поліярусний об’єкт являє собою цілісну систему, що складається з компонентів, а взаємодія компонентів такої цілісної системи зумовлює утворення внутрішньої організації тексту, його структури.

У лінгвістиці тексту виокремлюється ще одна одиниця структури тексту, його цілісності і членування – абзац. Останній являє собою відрізок писемного або друкованого тексту від одного правобічного відступу до наступного, що здебільшого містить у собі надфразну єдність або його частину, зрідка – одне просте або складне речення, період. Членування тексту на абзаци підпорядковане замислу адресанта, його прагматичній настанові. В текстах з аргументуванням і чіткою послідовністю розвитку думки, що притаманне фаховому мовленню, абзаци сприяють створенню найважливішої властивості наукового (науково-професійного та ін.) тексту – логічної послідовності викладу матеріалу. Абзац наукового мовлення – це структурна, тематична і комунікативна єдність. Тематична єдність абзацу виявляється у висвітленні тільки однієї теми. Структурна єдність полягає в його структурному завершенні, що репрезентована у так званої “класичної” форми абзацу з притаманною для неї організацією: зачин, розвиток, кінцівка. Комунікативна єдність тексту орієнтована на пізнавально-комунікативну діяльність як адресата, так і адресанта, що реалізується через вербальне мислення. Продуктом цієї діяльності є текст і в комунікативному плані абзац як смислова частина тексту покликаний сприяти логічному розвитку думки, а членування тексту на абзаци повинно сприяти реалізації поставлених адресантом комунікативних завдань. Основна мета абзацу – вплив на адресата, саме на це спрямований візуальний маркер – абзацний відступ, що завжди концентрує на собі увагу. Тому зміст початку абзацу постає в сильнішій позиції щодо його наступних частин. Він у силу психологічних закономірностей краще закріплюється в пам’яті реципієнта. Оскільки у наукових, фахових текстах кожний абзац корелює з оформленням і символізацією певної думки автора, дуже часто наявний ізоморфізм надфразної єдності й абзацу, пор.: Справжня іронія, однак, полягає в тому, що історія, за звичкою, з нас покепкувала. До того ж двічі. З одного боку, з плином часу (і так завжди sub sptciae aeternitatis) різні учасники цієї інтелектуальної драми займають місця, призначені для них історією, а відтак набувають іманентної валідності, яка хай і заперечує, але й співіснує з іншою. (Як у тому єврейському анекдоті, де рабин, намагаючись розсудити двох позивачів, каже одному, що той має рацію; на рішучий протест другого каже те саме і йому; а на заперечення кібіца, що не можуть водночас мати рацію обидва позивачі, відповідає йому, що й це слушно). Виникає інтелектуальна невдоволеність, але реальність є всеосяжною (хоча, безперечно, деякі правди правдивіше за інші). З такої екзистенційної перспективи всі згадані позиції мають свою порцію правди. Це стосується навіть злостивого та некомпетентного совєтського відгуку, бодай тому, що він висловлював придушену ксенофобію і страх викриття та виказував ендемічні комплекси меншовартості деспотичної системи. У певному сенсі, відчуття совєтських ідеологів, що ворог за дверима та що „Історія” Чижевського – це „диверсія”, також було точним. З іншого боку – в царині інтелектуальної історії – навіть ще більшим жартом є те, що історія пішла зі сцени, як dues abconditus.

Та обставина, що правила гри змінилися, що відбувається децентралізація і що не лише гегемонія історії, а й сама її можливість перебуває під сумнівом, могла бути для мене цілком очевидною вже тоді, коли я розпочинав історіографічні дебати з Дмитром Чижевським, якому судилося невдовзі піти з життя. Вже 1969 року німецькою, а 1970 – англійською мовою було видано працю Ганса Роберта Яуса „Історія літератури як провокація літературознавства” (“Die Literaturgeschichte als Provokation der Literaturwissenschaft”), у якій автор констатував те, що стало новим консенсусом: сучасне літературознавство більше не приймає традиційних, лінеарних, хронологічних історій літератури, покликаних підсумувати чинний канон, вони більше не відповідають його потребам. Це підтверджує дуже характерна цитата: „...Історія літератури в наші часи має погану репутацію і небезпідставно. Історія цієї шанованої дисципліни протягом останнього півтора століття, безсумнівно, являє картину невпинного занепаду”. Звісно, Яус не перший висловився так скептично, але його рецептивно-орієнтований підхід до історії літератури (Rezeptonsgeschichte) став цілком переконливою альтернативою. Рене Велек, тогочасний авторитет серед істориків літератури, зазначав, що загальний скепсис стосовно традиційної історіографії літератури дуже поширився вже у міжвоєнний період. Сам Велек звинувачував цю дисципліну в „атомістичному фактографізмі” та „непослідовній антикварщині”, відкидав її „некритичний сцієнтизм, який намагається встановити причиново-наслідкові зв’язки та подати каузальне пояснення через перелік подібностей у літературній творчості або кореляцій між подіями в житті поета й темами та образами в його творах”, а також „несфокусованість” історії літератури. Щоби проілюструвати останній закид, Велек далі цитує Романа Якобсона, який порівняв історика літератури з

поліцією, яка має заарештувати якусь певну особу, але заарештовує всякого, конфіскує все, що знаходить у нього вдома та затримує кожну людину, яка випадково проходитиме вулицею. Отже, історик літератури привласнює все: соціальне середовище, психологію, політику, філософію. Замість літературознавства отримуємо нагромадження похідних дисциплін” (Г.Грабович).

Так, на початку першого абзацу зміст перших двох речень визначає тему й інформаційно-інтенційне наповнення всього абзацу. Прагматичне спрямування такого викладу передбачає поєднання інтелектуально-інформаційного й інтенційно-емоційного начал з фактологічним аргументуванням: Це стосується навіть злостивого та некомпетентного совєтського відгуку, бодай тому, що він висловлював придушену ксенофобію і страх викриття та виказував ендемічні комплекси меншовартості деспотичної системи. У певному сенсі, відчуття совєтських ідеологів, що ворог за дверима та що „Історія” Чижевського – це „диверсія”, також було точним. З іншого боку – в царині інтелектуальної історії – навіть ще більшим жартом є те, що історія пішла зі сцени, як dues abconditus.. Емоційність інтенційного блоку досягається за рахунок введення спеціального маркера псевдоактуалізації, що вмонтований як інтродуктивний компонент: (Як у тому єврейському анекдоті, де рабин, намагаючись розсудити двох позивачів, каже одному, що той має рацію; на рішучий протест другого каже те саме і йому; а на заперечення кібіца, що не можуть водночас мати рацію обидва позивачі, відповідає йому, що й це слушно). Виникає інтелектуальна невдоволеність, але реальність є всеосяжною (хоча, безперечно, деякі правди правдивіше за інші). Отже, початок абзацу у своєму практичному втіленні „повертається” до адресата новою, несподіваною гранню, реалізуючи настанову на емоційний вплив, одночасно заторкуючи інтелектуальний аспект філософсько-аналітичних роздумів. Іншими словами, адресант використовує можливість поділу інформації на пресупозицію й інтродукт, передбачаючи з адресатом спільну семантичну базу, що особливо актуалізується в наступному абзаці. До того ж, реалізується експресивна функція тексту, що дозволяє виразити відношення адресанта до написаного: З такої екзистенційної перспективи всі згадані позиції мають свою порцію правди. Наступні речення реалізують логічну похідність фактів з початкових речень абзацу, носіїв основних інформаційно-когнітивних положень тексту. Початкові речення абзацу є організаторами дистантного смислового зв’язку з наступними реченнями абзацу. Феномен кореляції надфразних єдностей й абзаців у науково-фаховому мовленні підтверджується при ґрунтовному аналізі функцій абзаців. Здебільшого науково-фаховому мовленню притаманна пряма кореляція прагматичної настанови автора і прагматичної настанови тексту, внаслідок чого межі надфразної єдності збігаються з межами абзацу (за Н.А. Левковською). На думку Дж.Галтунга, який аналізував культуру писемного мовлення, таке явище особливо властиве для наукового стилю США й Англії. Автор наголошує: „Характерною ознакою його (наукового стилю – А.З.) є прагнення автора до суворої логіко-смислової структури, лінеаризації, емпіризму, продукування гіпотез індуктивним шляхом та ін.” [Galtung 1979:11]. У фаховому книжному мовленні кореляція меж надфразної єдності й абзацу вважається явищем стійким, тому співвідношення “абзац – надфразна єдність” слід кваліфікувати як типове для функціонального стилю наукового і науково-технічного мовлення. Загалом визначальним у тексті постає його організація як цілого, напруження, наявне між абзацами. Це значною мірою підтверджується послідовністю речень в абзаці, що відображає безперервність логічно пов’язаних думок. Кожне речення в абзаці виконує відповідну структурну функцію, залежно від якої розмежовують: 1) головні, або основні речення, основним призначенням яких є введення предмета мовлення; 2) речення розвитку теми, що розкривають предмет висловлення, або другорядні речення; 3) речення-кінцівки, що не додають ніякої нової інформації про предмет висловлення.

Головні, або основні речення, домінувальним призначенням яких є введення предмета мовлення, виражають основну ідею. Це досягається: а) шляхом повтору, неодноразових повторів основної думки; б) шляхом контрасту, при показі читачу, що реалізує основну думку, або шляхом вказівки на те, що вона позначає; в) вказівкою на приклад, перед такими реченнями можна вставити слова: наприклад, пор. (for instance, for exampl); г) шляхом твердження, пропонуючи відповідні аргументи для підкреслення думки; ґ) в кінці розміщені речення-кінцівки, що завершують висловлення. Так, коментуючи перебіг оцінки наукових студій Д.Чижевського, автор констатує: У певному сенсі, відчуття совєтських ідеологів, що ворог за дверима та що „Історія” Чижевського – це „диверсія”, також було точним. З іншого боку – в царині інтелектуальної історії – навіть ще більшим жартом є те, що історія пішла зі сцени, як dues abconditus, а коментуючи контекст студій Д.Чижевського через кореляцію „Чижевський – Яус – Велек”, Г.Грабович цитує Р.Якобсона, застосовуючи прийом інтертекстуальності другого ступеня.

Філософсько-інтенційні аспекти науково-фахового мовлення повністю підпорядковані комунікативно-прагматичним настановам самого автора і всього тексту. Актуальним постає розгляд категорії комунікативних учасників, оскільки прогнозування адресантом відповідної когнітивної бази адресата не завжди постає успішним у силу відсутності прямої кореляції індивідуально-когнітивної бази, що завжди постульована корпоративними, макросоціумними інтересами.

Література

1. Алефиренко Н.Ф. Спорные проблемы семантики. – Волгоград, 1999. – 186 с.

2. Бахтин М.М. Проблема текста в лингвистике, философии и других гуманитарных науках. Опыт философского анализа // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М., 1979. – С. 195-221.

3. Ван Дейк Т. Вопросы прагматики текста // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. VIII: Лингвистика текста. – М., 1978. – С. 259-331.

4. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. – М., 1981. – 140 с.

5. Григоренко И.Н. Текст как пространство реализации смысла и когниции. – Краснодар, 2002. – 130 с.

6. Жинкин Н.И. Речь как проводник информации. – М., 1982. – 370 с.

7. Левковская Н.А. В чем различие между сверхфразовым единством и абзацем? // Научные доклады высшей школы: Филологические науки. – 1980. – № 1. – С. 75-78.

8. Ли Ч.Н., Томпсон С.А. Подлежащее и топик: новая типология языков // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. ХI: Современные синтаксические теории в американской лингвистике. – М., 1982. – С. 193-235.

9. Солганик Г.Я. Синтаксическая стилистика. – М., 1973. – 263 с.

10. Galtung J. Deductive Thinking and Political Practice. An Essay on Teutonic Intellectual Style // Papers on Methodology. – Vol. II. – Copenhagen, 1972. – P. 18-31.

ББК 81.07

Віталій Радчук,

кандидат філологічних наук ,доцент кафедри теорії і практики перекладу з англійської мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Укруслиш – мова майбутнього?

(Взаємодія мов і переклад)

Якою мовою спілкуватимуться люди в Україні через два-три століття? Котрою чи котрими з мов говоритимуть і писатимуть за кілька десятиліть? Які риси матиме голос нашого краю – той голос, що покликаний об’єднати територію, звичаї і людність у державу, культуру й народ? За якими ознаками говірки українців упізнаватимуть невдовзі по світах?

Щоб відповісти на ці запитання, треба ще багато чого з’ясувати. Що таке окрема мова? Чим визначається окремішність мови у групі споріднених мов і в мовному просторі планети? На чому тримається мовна система? Що творить її цілісність, єдність і стійкість? Чи можуть мови повноцінно функціонувати, перекриваючи одна одну? Чи залишаються вони самими собою, коли перехрещуються і змішуються? Звідки береться і як розвивається суржик? Що дає йому силу жити й що з ним врешті-решт стається? Як і чому постає літературна мова? Де її коріння, з чого вона складається на кожному щаблі свого розвитку? Насамкінець, якою ж таки мовою послуговується сьогодні Україна? Яким є реальний стан мовної ойкумени, що його і так, і сяк, але завжди абстрактно, коли не упереджено, подають статистичні звіти, численні замовні соціологічні опитування та ідеологічні доктрини?

Хоча перелічені проблеми не раз висвітлювалися, зокрема й автором цієї студії [1], вони не втрачають актуальності, а ланцюги їх намотуються дедалі більшим клубком.

Кожна мова багатовимірна функційно і її суспільні параметри взаємодіють як силові складники, сплітаючись у систему. Ця внутрішня взаємодія забезпечує мові цілісність, міць і стійкість. Однак мова – система відкрита й має зовнішню структуру. Перший-ліпший етимологічний словник доводить, що мова є виплодом стосунків між мовами. Мова – вмістище, провідник і виразник людської енергії, яка творить і саму мову. Але цей рушій процесів в організмі мови також і руйнівний, бо коштує матері зубів, потребує крові донорів, живиться гумусом чужих теренів, зрештою витісняє з них інші мови.

Розвиток мов – поняття, яким на людях тепер багато спекулюють. Політики вигадали навіть „безконфліктний розвиток”, а з ним і „гармонійний розвиток”. Тоді як за філософським постулатом розвиток є боротьбою протилежностей і передбачає драматичне зіткнення сил у суперечливому переплетенні животоків. Смерть міститься в зародку як запорука поступу. Кінець розвитку мови закладено в почині. Мовна система росте, міцніє, шириться і розгалужується тільки за рахунок іншої або інших, а вмирає частинами, повільно й довго, адже природа її консервативна. Мова й не відходить у небуття цілком: деякі одиниці її звукоряду, лексикону та граматики продовжують жити в інших мовних цілостях. Говірки всіх часів і племен містять спільне ядро понять – у цьому сенсі мова єдина й вічна.

Гармонія ж в естетиці – це узгодженість і стрункість. Первісно в давніх греків – порядок на відміну від хаосу. Але людина має один рот і один голос. Ніхто не потрапить говорити двома чи кількома мовами одночасно, поєднуючи в хор чи оркестр різні фонетики, а з ними й самобутні галактики значень. Не годен утнути такий цирк жодний поліглот, осяяний мудрістю Л. Вітгенштайна: „Межі моєї мови є межами мого світу”. Це ілюзія, буцім ареал Держави слова можна без кінця-краю розширювати, не зачіпаючи кордонів іншої мови. Утім, нічого грішного й ганебного в рукотворній гармонії і не траплялося б, якби „порядок” силоміць не насаджували коштом слабших. Інакше й не було би підстав для ЮНЕСКО запроваджувати 21 лютого Міжнародний день рідної мови, який щороку нагадує про розстріл демонстрації оборонців мовних прав в Індії (тепер Бангладеш) 1952 року. А тимчасом заборон української мови і розправ над нею набереться стільки [2], що відзначати сумні дати можна ледве не щодня. Тільки от – як саме? Не перетворилася б ця ідея на плаксивий ідеал, що паралізує найкращі уми, які покликані здійснювати стратегію мовного будівництва і для того прозирати перспективу, рівновагу тенденцій в ній, етап за етапом.

Проте наука про майбутнє мови – не метеорологія, навіть тоді, коли є певність, що її ось-ось наречуть лінгвофутурологією. У нашому випадку це радше профілактична медицина, хоча дехто, ставлячи за зразок Ізраїль, Італію з Німеччиною і Чехію, наводить докази на користь реанімації, інтенсивної фізіотерапії та хірургії. Утім, для першої нам нині бракує усвідомлення того, що розвиток – процес незворотний, для другої – уміння розпоряджатися ресурсами й засобами (неправда, що ми злидні і їх не маємо, – вистачило б кошторису урядових бенкетів), а для третьої – характеру й здорового інстинкту самозбереження, що їх як нетлінні цінності так само ще треба навчитися плекати й боронити. Загалом же бракує розуміння, що наука – то найкраща політика.

З іншого боку, життя щодня доводить: істину пізнають не лише словом та думкою, але передусім – дією. Фаталісти ширять забобон, ніби мова розвивається самопливом – не з волі людей. Кажуть: мова – то море, океан, широчезна ріка свідомості, що її течією не можна керувати в принципі. То Божий промисел, якого ані збагнути до кінця, ані поправити ніяк не випадає. Хай мова пожирає мову, як щука окуня, а культура хай дощенту асимілює і витісняє культуру! Хай буде PR-акція і піарник (чи піарщик), але ніяк не вплив на громаду (вихід до людей) і гезист – фахівець із громадських зв’язків (ГЗ)! Хай буде губернатор регіону („грязь Москви”) у кріслі обласного голови, а відділи управ хай і далі залишаються департаментами адміністрацій! Хай вулиці міст і сіл заливає брудна матірщина, а в топонімії панує рабський дух плазування перед завойовниками, тиранами і гнобителями! Хай сотні українських шкіл на перервах між уроками, як по команді, переходять на чужу мову, а реклама хай сіє суржик та ідеологеми неоколоніалізму! Не треба втручатися в мову – цей складний процес, живий організм-огром, тендітний саморушний безмір. Негоже з міркувань обачності. Заперечують, отже, саму ідею мовного будівництва, обмежуючись шкільною грамотою та утримуванням репресивного правопису. Лінгвістиці накидають роль реєстратора змін у мові, хоч би й безглуздих, у кращому разі – глядача театру мовних законів, та й то лишень деяких. Не тільки умовний спосіб, що його як потужне знаряддя думки вже знає історія [3], але й майбутній час оголошено єретичним у мовознавстві, відлучено від діла й зацитькано.

Звідки беруться такі табу? Одне з пояснень дає Біблія: “Пізнайте істину й будете вільними”. Мало хто згадує, наводячи першу статтю Всесвітньої декларації людських прав, що вона відлунює думку Руссо, який застерігав проти неволі: „Людина народжується вільною, проте скрізь її заковують у кайдани. Власник рабів сам ще більший раб”. Завжди знайдуться охочі застувати народові майбутнє, адже народ без перспективи – отара, якою легко поганяти. На кін поставлено гідність кожного громадянина і свободу всієї країни. Науковий прогноз зобов’язує діяти чітко, праведно і прямо. Як, зрештою, і наша Конституція. А мутний ставок невизначеності зручний, щоб ловити кон’юнктурну рибу, нехтувати Основним Законом і крутити ним, як дишлом. Безпорадність тут часто удавана й лукава. А відмова від мовного планування – свідома. Власне, вона є елементом негласного зустрічного плану – поруч із підступними міфами про давноминуле та єлеєм вічномайбутнього: „Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці”. Таки цікаво, запануємо ми разом з „ними” чи без „них”? І коли саме? Чи роса очі виїсть, поки сонце зійде?

Тема взаємодії мов важлива для обґрунтування концепції державного мовного будівництва, а надто з огляду на потребу відродити до повноцінного буття в Україні її питому мову – основу громадянства. Тема ця болюча, бо деякі примітні риси й можливі наслідки сьогоднішніх мовних контактів на наших теренах дають підстави сумніватися в тому, що мова народу, віддзеркалюючи мінливий світ, сама змінюється відповідно до усталених понять про розвиток як такий. Чи дає собі раду українська мова з напливом іншомовних запозичень? Чи органічні для неї недавні лексичні, граматичні й фонетичні новації? Чи, навпаки, вони спричинюють у ній шкідливі метастази? Чи збагачується мова ними чи, навпаки, в ній самій її витісняє й поступово замінює інша мова? Чи може взагалі мова поповнюватися й розгалужуватися до безмежжя без напруги й розривів у своїй структурі? Що відімре в ній і що погасне в культурі внаслідок іншомовного втручання? Скільки слів під силу знати пересічній людині? І який обсяг лексикону здатна утримувати в активному вжитку людська громада, надто коли вона – багатомовна? Не може ж усе людство чи один народ, хоча б якого рівня цивілізованості він досяг, опанувати всі етномови, а окремий індивід – усі тонкощі навіть не чужої, а своєї, однієї-єдиної рідної мови. Наскільки драматичними є тенденції взаємодії мов? Якою мірою вони об’єктивні й неминучі, чи відповідають суспільним потребам, а коли так, то яким саме й чиїм конкретно?

В Україні мільйони людей розмовляють суржиком, який доволі впевнено усталюється як розпізнавальна ознака спільноти і не вельми зважає на вимоги норми. Під час переписів населення, коли в поняттях і оцінках виникає сум’яття, цьому суржику накидають давні і звичні назви. Назви мов – незмінні, проте й сама норма в кожній мові – плинна, що зокрема потверджує естафета підручників. Як бачимо, в мовну ріку не можна увійти двічі, але згодом-перегодом стихія змінює навіть конфігурацію русла. Втім, перекривши ГЕСами течію Дніпра, ми маємо справу зі значно складнішою ситуацією в мовному середовищі. Сказати б по щирості, ми тут лише пасивні свідки – і не весняного паводку могутньої ріки, а замулювання й пересихання її чистих джерел та притоків. Тим часом годі сподіватися, що з такими сумлінням та спритністю ми обмежимося роллю свідків на суді історії. Який вирок готує нам майбутнє? Про це неважко здогадатися, пізнавши закони співжиття мов, для чого досить оглянутися в минуле на широку панораму мовних процесів.

Українсько-російська мовна мішанка стала притчею во язицех. Однак сьогодні в Україні виявляють свою потугу через взаємодію не дві, а три мови.

Останнім часом українська мова переживає небувалий і майже неконтрольований приплив англіцизмів. Вони запозичуються прямо, але також через інші мови, насамперед через російську, причому в російській “упаковці” й разом із росіянізмами. На тутешніх теренах з’явилися піджин, що йому надається ім’я укрлиш, та піджиносуржик – укруслиш. Нашестя англіцизмів досі мало осмислено як елемент глобалізації лінгвосфери. Воно має ще й ту особливість, що дія аналітичної германської мови, якою є англійська, на флективну слов’янську суттєво відрізняється від дії спорідненої слов’янської. Зокрема, вона зачіпає ужитковий розподіл у морфології, порядок слів у реченні і, отже, традиційну суб’єктно-об’єктну, означальну і причинно-наслідкову логіку, смисловий наголос, інтонацію тощо. Милий стає бой-френдом, витік умів – брейн-дрейном, намічена спроба – непричетним до авіації пілотним проектом, більярдний клуб – більярд-клубом, музичний фестиваль – музик-фестом. Дедалі частіше слова зв’язує не флексія, а позиція в реченні, тим-то амбівалентні сполуки „А більше Б” вже прочитуються як однозначні. Показ моддля ділових жінок обертається на фешн-шоу для бізнес-леді, втрачаючи ознаки синтетичного синтаксису й навіть множини. Під загрозою опинився відмінок, а з ним і весь корпус класичної поезії, де гасне іменна й прикметникова рима, на яку загал глухне, не сприймаючи у співзвуччі синтезу значень. Закінчення слова фонетично й семантично слабшає. Випрямляють, недоговорюють і плутають відмінки навіть актори, академіки й президенти.
У Л. Кучми вихопилося: „Прем’єр-міністр обирає парламент”. В. Ющенко слабує на родовий, орудний і місцевий, та й загалом на укруслиш; йому самому відмовляють у кличному, а заодно і в чоловічому роді. Боксерів Кличків на плакатах перейменовують на „братів Кличко”. Таких прикладів – хоч греблю гати. І греблю вже загачено таку високу, що течія мови змінює русло.

Сила й характер впливу мови на мову зумовлюються соціальним статусом і рангом мов. У випадку України доводиться говорити радше не про статус і ранг мови, які закріплено у правових актах держави, а про ті, що суперечать закону. Прикметний факт – показ американських фільмів на „нашому” телебаченні, де за кадром лунає англійська мова, котру дублює російськомовний звуковий супровід, а про людське око подаються ще й титри українською, та й то не завжди. З погляду семіотики таке рангування є фігурою приниження і дискредитації мови, єзуїтським знаряддям етноциду.

Мова – властивість живого й апофеоз життя, а загрозу життю становить не лише ядерна зброя й наслана чума. Винародовлення не конче має бути кривавою війною проти країни, масовим голодомором населення або репресіями колонізатора-окупанта проти еліти. Доволі отруїти свідомість, нагидити людям у душах, відібрати цінності духу, традиції і цноти. Життю не треба клітки й наруги, щоб не сіятися й тихо згаснути. Вистачить галасливої реклами речей інтимної гігієни, щоб народжуваність різко впала. Лелеки назавжди покидають гніздо й недосиджені яйця, до яких доторкнувся сторонній. Хто з українських поетів не писав, що мова – душа народу? Але з душі можна зробити плювальницю. Досить відрізати кожному в тямці язик і пришити чужий, щоб народу не стало.

Серед знамень нашої доби – російськомовні оголошення в газетах про численні курси англійської мови, двомовні телефонні автовідповідачі, що не говорять по-українському, англомовні вивіски на міністерствах, повідомлення абонентам мобільних телефонів від „Київстар” (Kiyvstar – не„Зоря Київ” чи „Київська зіронька”) „Na Vashem schete … grn. Usluga deystvitelna do…” („На Вашому рахунку ... грн. Послуга дійсна до ...”), засилля гібридів на взір назви журналу КиевCity (який подає себе як „настільний для киян”, ніяк „не для туристів”; мовляв, що ці українці роблять у Києві і звідки вони тут взялися?), невитравні kiev і kharkov у всесвітній електронній Павутині, охрещеній інетом.

Показові в національному тезаурусі понять наклейки на пляшках горілки з тутешнього збіжжя і різке – надто на тлі асортименту хліба – зростання кількості назв сортів оковитої. Полиці універсамів, тобто вже супермаркетів, де безперестанку лунають чужі пісні й реклама, заставлені довгими рядами брендів з лейбелами.Ось лише деякі: Posolska, Extra, Starorusska, Pshenichna (Ukrainian Vodka), Hetman Vodka (distilled and bottled in Ukraine), Hetman Petro Sahaidachny, Soyuz-Victan Classical Pure Vodka, Soyuz-Victan Luxe Premium Vodka, Gorilka (Genuine Ukrainian Vodka), Medoff Classic Vodka, Medoff Original Vodka, Medoff Gold Vodka, Medoff Royal Vodka, Medoff Silver Honey-Smoothed Vodka, Medoff Vodka Wild Honey, Status Original Premium Vodka (product of Ukraine), Kiev (Export Vodka), Lady Demidivska (Real ? Ukrainian Vodka), Status Classic, Sputnik (Russian Vodka), Stoletov Vodka, Stoletov Vodka Ultra Premium (made in Ukraine), Nemiroff (product of Ukraine), Nemirovskaya Vodka (Osobaya), Nemiroff Light (бренд № 1), Premium De Luxe Ukrainian Vodka Nemiroff, Premium Currant Nemiroff De Luxe Ukrainian Vodka, Nemiroff Lex Vodka, Еталон Black Ice, Artemida Офіцерська, Artemida Pfersich Schnaps (шнапс персиковий), Admiral Vodka Celebrating 300 years of the Russian RoyalNavy (тобто до 300-ліття російського „королівського” флоту – product of Ukraine), Олімп Катерина Велика (це та з людоїдів, катів України, за висловом Т. Шевченка, що „доконала вдову сиротину”), Vodka Stolnaya Штофъ (Київ), Vodka Stolnaya Luxe Штофъ, Диканька Elite Superpremium (Dikanka Original Ukrainian Gorilka), Helsinki Vodka Зимняя столица (і дрібно – горілка Зимова столиця), Helsinki Vodka Ледовый дворец, Shustoff Водка люкс, Водка Шустов (Одеса, ліцензія № 72 – хтось же її видавав!), 5 капель Light (Донецьк), 5 капель Клюква, Гран при (product of Ukraine), Мировая чекушка (стакан особой водки – м. Золотоноша), Сокровище Руси, Водка особая хлебная, Мѣрная Business Class Cranberry Vodka, Мѣрная Business Class Platinum Vodka, Мѣрная Business Class White Gold Vodka, Мѣрная водка Древній Кіевъ, Мѣрная Zubrivka, Мѣрная водка на молоке (сделано в Киеве – також на желтках, на сухарях, на молоке с медом, добрая, Застолье тощо)... Усе це – на зло чинному Закону про мови, за яким (статті 35 і 36) тексти реклами і маркування товарів повинні виконуватися українською мовою, а українські назви в товарних знаках “іншими мовами не перекладаються”.

Чим полиця пляшок – не ключ і не клич до знань, не посібник, що відкриває шлях до першотворів Байрона й Лонгфелло? Певні ж новітні шинкарі, що не сплутають українські „дегустатори” currant і cranberryсмородину, нагороджену на йогуртах зайвим означенням чорна, і журавлину, що її тіснить у суржику клюква!.. Не бариться тут і поміч під омофором Міносвіти. Тим часом медалісти київських шкіл, де англійську мову вивчають з 1 по 12 клас, не знають на яку ступити і знічуються, розгублюються і спантеличуються, торопіють і тетеріють, ніяковіють і конфузяться, вомплять і бараніють, почувши щось на кшталт „Порский проноза такий шарварок здійняв, що нетяга відсахнувся й закляк, мов сохатий”.

Цікаво, що в рекламних газетах, як-от “Експрес-об’ява” та “Aviso”, на одного репетитора з української мови знайдеться до півсотні охочих навчати своїх земляків мови англійської. Володіння англійською мовою в багатьох українських фірмах та установах стало неодмінною умовою прийняття на роботу, в усякому разі бажаною ознакою кваліфікації, тоді як вимога досконалого, професійного знання мови свого громадянства зазвичай не висувається, з чого аж ніяк не випливає, що вона апріорна: під приводом пошани до особистої свободи нею просто нехтують. Також набути громадянства, не опанувавши української мови, в Україні де-юре не можна [4], а фактично право виборчого голосу надається будь-кому, хто глухий до споконвічного голосу землі і ним нехтує. Тим самим топчуть Конституцію, яка зобов’язує державу дбати про єдність нації. Годі й припускати, що таким способом Україну розколюють, знеособлюють і паралізують нібито знехотя чи здуру – поза широкомасштабними програмами, під які затверджено концепції і фінансування.

Семіосферу столиці добре ілюструють вивіски кільканадцяти десятків магазинів, кафе і яток у підземеллі Майдану Незалежності (див. перелік [5]). Власне, це зухвала афіша незалежності від України. Латинка тут переважає, кирилиця здебільшого транскрибує чужі слова, українських же назв – сущий дрібок. Такою бачать всю Україну в майбутньому. Але чому такий ідеал нав’язується Тарасовій землі ніби ненароком і майже всуціль анонімно?..

Цікаво глянути на взаємопроникнення мов очима редактора і перекладача. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що редактор покликаний стояти на сторожі чистоти мови, а потреба перекладу свідчить про наявність відмінної, окремої мови. Мовний мішанець також тяжіє до послідовності й усталеності, а віддалення його словника від кожної з донорських норм буває більшим, ніж лексична відстань між деякими спорідненими мовами. Тим-то правлення суржику цілком сходить за переклад, принаймні – за допереклад того, що гідне назви недоперекладу. Самі терміни варваризація та інтерференція можна вважати прикладами того, що вони позначають. С. Караванський, котрий уклав чималий реєстр “модерних заморян”, радить перекладати їх лексикою питомою і старшою: гарнізон – залогою, генерацію – поколінням, індекс – покажчиком, колізію – зіткненням, фактор – чинником, шофера – водієм тощо [6]. Безперечно, таке перевираження має системний характер і його можна застосувати до обсяжного корпусу текстів. Щоправда, навряд чи вдасться дискотеку замінити балом або танцями, а заодно й нафтуропою, склозавод – гутою, спиртово-горілчаний – ґуральнею. Спроби трапляються, здебільшого – задля колориту. Наприклад, кафе-бар іменують на вивісках корчмою або шинком. Але вертеп – явище цілком сучасне, а не старовинне, як подає його академічний „Словник української мови”, по суті, – боязкою ідеологемою, спрямованою проти народної традиції. Таким чином, заклик “До джерел!” вимагає уточнень і застережень. Зокрема, доведеться розібратися, що віднести до історизмів, що – до архаїзмів, а що – до призабутої питомої лексики, котрою цілком можна перекласти й тим самим відвернути навалу чужих слів. Зусилля перекладацьке має відповідати потужності самої навали, яка вже дозволяє тлумачити саму себе не вторгненням і нашестям, а інвазією і агресією. Та навіть інвазію – агресією, тобто з англійської мови англійською (а в глибшому корінні ще й з латини латиною) в межах української. Також брифінгпрес-конференцією, блокбастербестселером, гамбургер і чізбургерсендвічем тощо.

Латинізм процент редактори останнім часом затято перекладають відсотком, тоді як ще недавно це були рівноцінні й незачепні синоніми. У мовній свідомості багатьох українців визріває ставлення до процента як до лексеми небажаної, що їй належить бути в пасивному словнику або у словнику для характеристичних оказій, а радикальні пуристи взагалі не вважають процент словом української мови. У футбольній говірці намітилася традиція замінювати деякі англіцизми словами своїми й прозорішими, як-от голкіпера – воротарем. Однак таку схильність громади очищувати свою мову від запозичень переважує в добу глобалізації потужна тенденція творення міжнародного словника – часто-густо, а надто в термінології, коштом відречення від питомої рідної лексики на користь позичок із чужої. Кисень потісняють оксигеном, вуглецькарбоном тощо. „Війна синонімів” варта пильнішої уваги, бо утверджує чи відкидає потребу самого перекладу, серед важливих функцій якого – захист і плекання мови, збереження розмаїття самобутніх способів бачення світу.

Тут варто відволіктися в діахронію і згадати численні переклади з давньої мови сучасною – відсвіжені епоси, літописи, ділові угоди, поезію середніх віків. З великою натяжкою таке осучаснення (хтось скаже – модернізацію) можна назвати внутрішньомовним перекладом, бо мова минулого живе в теперішній не лише у вигляді стійких парадигм, але також як окрема цілісна підсистема. Ця „мова в мові” надається для стилізації в історичних повістях і романах, проте непридатна для опису реалій сьогодення. Нею ніяк не відтвориш чогось на зразок „Скинь мені есемеску на побілку” або „Клава з мамою здохли” (вийшли з ладу клавіатура і материнська плата комп’ютера). І що істотно – мова давнини очуднена й недохідлива, тобто вже „мова поза мовою”, через що й постає потреба перекладу як такого.

Власне, з огляду на те, що віддалення мов у часі, як і розходження мови-предка на споріднені мови та поріднення далеких мов у гібриді, – процес тривалий і незворотний, проблема переходить з окремішності мов на їхні назви та ступінь схожості їхньої будови. Це чудово ілюструють сучасні переклади романськими мовами з латини (проте годі шукати перекладів з румунської на „молдавську”). Також – переклади з мов-джерел мовами-мішанками. Деякими з мов-піджинів послуговуються мільйони людей, а для сотень тисяч вони вже рідні, отже, креольські [7]. Щоб бути іншою і окремою, мові доволі ознак системної цілості. Перекладають бо також з мов майже цілком зрозумілих, як-от з білоруської українською. За ужитковою лексикою обидві нині ближчі одна до одної, аніж до самої себе доби Ф. Скорини, Л. Зизанія, П. Беринди і М. Смотрицького. Крапки над „і” розставляє етимологія, нагадуючи про те, що всі розвинені новітні мови несуть у собі історію зносин між народами, складаються майже всуціль із різночасових запозичень і постали шляхом стадіального олітературення суржику. Суржик ніколи не зникав з мови. Мову завжди підживлювали й калічили з подачі сусідів, бо жодне плем’я не могло обійтися лише своїм розумом і словом. В українській мові, півторатисячолітній вік якої ведуть від великих переселень і поділу слов’янства, є слова в кілька разів старші від неї самої, що сягають кам’яної доби. Мова безперервна і всюдисуща, тим-то її відгалуження й етапи розвитку, етномови й діалекти – завжди умовні в назвах.

Переклад із суржику літературною українською мовою – це будні видавничого редактора ХХ століття. На рубежі тисячоліть запанувала мішанка, тобто недопереклад зовсім іншого ґатунку. В курсі з редагування перекладу автор цієї розвідки пропонує студентам перекладати двічі, українською та англійською мовами, зразки укрлишу – окремі речення, як-от „На рецепції офісу депресивна тінейжерка перманентно полишає месиджі, адресовані ексклюзивно босу”, а також чималі тексти.

Чи подякують нам нащадки за таку говірку-новомову, сиріч ньюспік, що претендує на вселенський статус? Сьогодні метастази модної хвороби лише послаблюють тіло нашої мови, сила якої все ще обнадіює завдяки імунітету норми, виплеканої цвітом письменства й науки. Пристрасть до запозичень обертається не так поповненням ресурсів, як витісненням питомих. Варваризація і суржикізація знижують рівень мислення і порозуміння, спричинюють самовідсторонення і самозабуття. Всі кари за саможерство передбачити важко. Та очевидно, що нам доведеться самих себе перекладати – ще й зі значними втратами змісту. Примітно, що італійці не перекладають Данте, іспанці – Сервантеса, англійці – Шекспіра, тоді як українці тлумачать значно ближчих у часі видатних співвітчизників. Це означає, що замість природної зміни й повноцінного розвитку мови маємо повзучу й руйнівну її заміну. Зникнення ж найменшої мови збіднює все людство.

Ми перекладаємо для себе не тільки поезію Д. Наливайка, М. Смотрицького та інших українців – сучасників Шекспіра, але й голос Г. Сковороди. Ось чим редколегія Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства на чолі з О. Пріцаком обґрунтовує потребу в перекладній серії, розпочатої творами Г. Сковороди: “Староукраїнська мова досить віддалена від сучасної живої літературної мови, її вивчення в Україні занедбано (разом з нашою історією – В. Р.), тому для донесення величезного масиву давніх текстів до широкого читача, на поставлення безцінних духовних надбань минулих віків на службу розбудови національної культури в умовах становлення й зміцнення незалежної України розпочато переклад корпусу давніх творів на сучасну літературну мову... ГБДУП ставить своїм завданням... повернути до активного функціонування напівзабуті нині незліченні духовні скарби, що засвідчують високий рівень мистецтва слова українських середніх віків, утверджують державну, історичну та культурну традицію українського народу” [8].

Сьогодні “Енеїда” І. Котляревського подається українцям із чималим словничком, де використано тлумачник, укладений самим автором для читача російського. Колоритний опис троянців – “осмалених, як гиря, ланців” – пересічному читачеві вже незрозумілий, хтось би й переклав його як “засмаглі, мов скінхеди, бомжі”. Щоб осягти лексикон Т. Шевченка, школяр мусить дедалі частіше покладатися на допомогу вчителя, а вчитель – на коментарі вченого. Чи скоро за поводиря Кобзареві знадобиться перекладач? Мова 10-томної „Історії України-Руси” М. Грушевського в 13 книгах (1898-1936) здається нам химерною, далекою і важкою для сприйняття – її так і кортить оновити, поставивши твір у ряд таких перекладів, як “Повість минулих літ”, літописи Самовидця, Г. Граб’янки і С. Величка. У неакадемічних виданнях, як-от журнал „Київ”, історика обережно, але вже потроху переписують, у репринті – супроводжують довідником, де зібрано застарілі й рідковживані слова, діалектизми й рідковживані терміни. Словник Б. Грінченка, оприлюднений у 1907-1909 роках, показує, які колосальні лексичні й духовні масиви українства вивітрилися з ужитку за доволі короткий період, як швидко поглинув їх морок непам’яті.

Зате словники іншомовних слів товщають. Словничок З. Пиптенка, що вийшов друком 1918 року, налічував усього-навсього 2365 одиниць [9]. У словнику С. Морозова і Л. Шкарапути, що увінчав століття, близько 10 тисяч лексем і терміносполук [10], а в томі на 1018 сторінок за редакцією Л. Пустовіт того самого 2000 року – близько 23 тисяч [11]. Впадає в око, що в першому з однолітків росіянізмами цілком знехтувано. Нема й позначки для них, як не було й раніше у виданні 1974 року за редакцією О. Мельничука, де пояснено близько 24 тисяч слів і термінів [12]. Ще одна дивина – реєстр таких тлумачників у нас і в Росії майже той самий. Піввіку тому ми навіть було „українізували” один такий російський, переклавши його цілком [13]. Причому в Росії пересичені українізмами аж ніяк не словники іншомовних слів, а В. Даль і С. Ожегов. Нарешті, чи не найбільш знаменне те, що попит на лексикони з ознакою чужості є у нас та в Росії, але не на Заході, де в пошані довідники етимологічні.

Сьогодні цілком набереться словник самих лише англіцизмів в українській мові обсягом до 25 тисяч статей, як і окремий грубий том росіянізмів. А тимчасом ужитковий, або як кажуть, активний лексичний запас пересічного українця в декілька разів менший від інкорпорованого словника доби стрімкої глобалізації. Останній становить значну частку сучасного лексичного реєстру, коли виходити із заявлених рекордів: тлумачник за редакцією В. Бусла [14] містить десь 170 тисяч слів і словосполучень, а електронний – понад 200 тисяч.

Поза сумнівом, пора нам видати окремий словник забутої і призабутої народної мови, зокрема для створення противаги англіцизмам та росіянізмам. А також репресований лексикон – сигнал до такої реабілітації подали упорядники збірника „Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду” [15]. Проте всяк розуміє, що тиражування словників – лише прелюдія до стратегії відродження мови. Адже мова виникає з потреби. І навпаки, мова взагалі щезає, коли не утримує монополії на жодну царину. За наших обставин, щоб утримати цілість мови в її розмаїтті, зокрема історичному, місцевому, функційно-стилістичному, галузевому, доведеться зважитися на обмежене застосування інших мов або свідому відмову від них у деяких сферах. Цього якраз рішуче вимагає наша Конституція, яка надає мові громадянства виняткових прав і зобов’язує державу єднати нею націю. Не забуваймо: це імперативи прямої дії.

Тим часом замість того, щоб виконувати їх, новий гарант агітує народ у поліглоти. Нібито цим можна зарадити найбільшому лихові нашого суспільства – бракові порозуміння. Геть усі ж бо ми, краяни, з найвищим чиновництвом включно володіємо українською мовою краще від І. Франка, А. Кримського і М. Лукаша разом узятих! Життя доводить, що двомомовність, надто суржик, але також і диглосія, за якої мови розбігаються по царинах застосування, – вторований шлях до напівмовності. Тримовна особа чи громада зазвичай знає лише третину того зі своєї мови, що вона могла б і що їй належало б знати. У такому разі кожна мова спрощується і мілішає, надто на свої історичні підсистеми, які відпадають самі собою, коли не докладати зусиль (зокрема в історичній романістиці та кіно), щоб утримати їх ужитковими в межах сучасної цілості. І якщо справді мова – душа народу, то триязикий Змій Горинич психічно потерпає більше, ніж Лебідь Рак та Щука.

З ласки чільників освіти, які в Україні не знаходять Європи і чиїм справжнім гімном є „Ще не вмер Есересер”, наші дитсадки і школа калічать дітям рідну мову змалку. Ще О. Потебня застерігав: „Знання двох мов у ранньому віці – це не володіння двома системами зображення й повідомлення одного й того самого кола думок. Навпаки, воно роздвоює це коло й наперед утруднює досягнення цілісності світогляду, заважає науковому абстрагуванню”. Неначе про сучасні звичаї “нових українців” писав видатний філолог: вони “опановують іноземні мови, щоб відрізнитися від простолюду і спілкуватися з іноземцями, але не для того, щоб іноземці їх поважали, а тільки для того, щоб балакати по-іноземному. У мові вони бачать тільки звуки, а не думку, а тому, ради чистоти вимови, починають навчання ледве не з пелюшок і, як у часи “Недоростка” Д. Фонвізіна, доручають дітей усіляким Брехманам. Так з дітей, які мають непогані здібності, робляться напівідіоти, живі пам’ятники безглуздя і душевного холопства батьків” [16].

ЛІтература

1. Параметри і взаємодія мов // Дивослово, 2005, № 6, с. 36-44, № 7, с. 42-48; Українська мова на зорі третього тисячоліття // Дивослово, 2003, № 9, с. 2-6; Мова в Україні: стан, функції, перспективи // Мовознавство, 2002, № 2-3, с. 39-45; Українська мова в контексті глобалізації лінгвосфери // Українська мова, 2002, № 3, с. 3-14; Суржик як недопереклад // Українська мова та література, № 11, 2000; Глобалізація і переклад // Всесвіт, 2002, № 5-6, с. 127-136; Протей чи Янус? (Про різновиди перекладу) // Всесвіт, 2004, № 7-8, с. 168-177.

2. Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови. – Київ, 2004.

3. Шурхало Д. Українська „якбитологія”: Нариси альтернативної історії. – Львів, 2004.

4. Рішення Конституційного Суду України № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 року // Урок української, 2000, № 3, с. 8.

5. Радчук В. Параметри і взаємодія мов // Дивослово, 2005, № 6, с. 38.

6. Караванський С. Секрети української мови. – Київ, 1994, с. 92-102.

7. Crystal, D. The Cambridge Encyclopedia of Language. 2nd ed. Cambridge, 2000, p. 336-341.

8. Сковорода Г. Твори. У 2 т. Т.1. – Київ, 1994, с.7-8.

9. Словник чужих слів, що вживаються в українській мові / Склав З. Пиптенко. – Київ, 1918.

10. Словник іншомовних слів. Укл. С. Морозов, Л. Шкарапута. – Київ, 2000. – 664 с.

11. Словник іншомовних слів: 23 000 слів та термінологічних сполучень / Укл. Л. О. Пустовіт та ін. За ред. Л. О. Пустовіт. – Київ, 2000.

12. Словник іншомовних слів. За ред. О. С. Мельничука. – Київ, 1974. – 776 с.

13. Словник іншомовних слів / Під ред. І. В. Льохіна і Ф. М. Петрова. Пер. з 4-го рос. видання. – Київ, 1955.

14. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – Київ; Ірпінь, 2002.

15. Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду: Документи і матеріали / Упоряд. Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька. За ред. Л. Масенко. – Київ, 2005, с. 354-399.

16. Потебня А. А. Мысль и язык. – Киев,1993, с. 166-167, 170.

ББК 81.00

Жанна Краснобаєва-Чорна,

аспірантка кафедри української мови

Донецького національного університету

КОНЦЕПТ, КОнцЕПТУАЛІЗАЦІЯ ТА КОНЦЕПТУАЛЬНА СИСТЕМА:

ЛОГІКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ВЕКТОР

У сучасній українській термінологічній системі важливе місце посідають терміни концепт, концептуалізація та концептуальна система. Концепт як одиниця різних галузей науки (мовознавства [Голобородько 2003], контрастивної лінгвістики [Манакин 2004], лінгвокультурології [Карасик 2004: 109], когнітології [Кубрякова 2004: 318], філософії [Делёз, Гаватари 1998], літературознавства [Зусман 2003]) був предметом аналізу багатьох досліджень, проте і на сьогодні питання визначення сутності концепту потребує глибшого висвітлення і деталізації окремих фактів. Чим і зумовлюється актуальність статті. Метою роботи є, по-перше, простежити функціонування і змістовне наповнення терміна концепт у логіко-філософській літературі; по-друге, виділити його основні конкретизатори; по-третє, окреслити зв’язки з поняттями концептуалізація та концептуальна система.

Розглядаючи концепт як логіко-філософський термін, необхідно звернутися до середньовіччя, зокрема до середньовічної схоластичної філософії, і згадати „родоначальника концептуалізму і творця терміна концепт” [ФЕС 2002: 300] – Пьєра Абеляра, який ще у ХІІ ст. зазначав, що імена, які звучать, за своєю сутністю не входять у позначувану ними річ, але існують внаслідок накладання їх людьми на речі. Таке накладання імен – це процес, дарований людям Богом, і концепт вводиться у свідомість людини як надособисте сприйняття речі. В такий спосіб, концепт – це закріплене у свідомості людей, ім’я речі, яким послуговуються при спілкуванні людей між собою і Богом. На думку С.Неретиної, у середньовічній філософії формується уявлення про концепти як імена, особливі психологічні утворення, що виконують смислову функцію, яка розкривається у спілкуванні. Постаючи конкретним, індивідуальним, контекстуальним смислом, концепт містить вказівку на універсальне джерело, що породжує Смисл [Неретина 1999].

Тривалий час концепт був предметом дискусій між номіналістами та концептуалістами. Останні стверджували, що в одиничних речах існує щось спільне, на основі чого в розумі виникає концепт – особливе загальне поняття, яке не має самостійної онтологічної реальності [ФЕС 2002: 300]. У подальшій логіко-філософській теорії одна група вчених ототожнює терміни поняття і концепт, зокрема концепт визначається через поняття (Р.Карнап, М.Кондаков), а інша розглядає концепт як самодостатній термін (А.Грицанов, А.Івін, Л.Ільічев, А.Нікіфоров, П.Федосеєв). Перші під поняттям, як правило, розуміють одну з основних форм мислення, підкреслюючи важливість її ролі у процесі пізнання. Перехід від чуттєвого ступеня пізнання до абстрактного мислення характеризують як перехід від відображення світу у формі відчуттів, сприйняття та уявлень до відображення його у поняттях і на їхній основі у судженнях та інших логічних формах. Відповідно, мислення розглядається як процес оперування поняттями, завдяки яким воно набуває характеру узагальненого відображення дійсності.

Логіко-філософська література тлумачить поняття як цілісну сукупність суджень, тобто думок, в яких щось стверджується про специфічні ознаки досліджуваного об'єкта, ядром якої виступають судження про найбільш загальні й істотні ознаки цього об'єкта. Таке розуміння поняття не ототожнює цю форму мислення з усім знанням про досліджуваний об'єкт, оскільки сукупність ознак обмежується диференційними ознаками об'єкта, що виключає все різноманіття другорядних ознак, і у центрі сукупності перебуває відображення тільки істотних ознак. У математичній логіці під поняттям розуміють предикат, що стосується певної сфери предметів, яка мислиться й елементи якої точно не фіксуються.

Поняття перебувало у центрі уваги ідеалістів і матеріалістів. Ідеалісти під поняттям розуміли лише умовний знак, ієрогліф, символ. Матеріалісти зазначали, що це уявні відображення речей, визнаючи джерелом понять матеріальний світ. В.Ленін вважав, що поняття – це єдність суб'єктивного й об'єктивного з домінантою цілком об'єктивного змісту: „Людські поняття суб'єктивні у своїй абстрактності, відірваності, але об'єктивні в цілому, у процесі, у підсумку, у тенденції, у витоках” (цит. за [ЛСС 1975, 190]). У марксистському філософському матеріалізмі поняття є результатом узагальнення одиничних конкретних предметів і явищ. Абстрактні поняття пов'язані з відчуттями й сприйняттями, що виникають у результаті впливу матеріальних предметів на наші органи почуттів. Відповідно, можна виділити такі основні конкретизатори поняття: 1) поняття нерозривно пов'язане з матеріальною мовною оболонкою. Реальність кожного поняття виявляється в мові. Поняття виникає на базі слів і не може існувати поза словами. Відповідно слово постає носієм понять. Однак нерозривно зв'язуючись зі словом, поняття не тотожне слову, оскільки в різних мовах одні і ті ж поняття закріплюються за різними словами; 2) поняття не існує в готовому вигляді і не виникає одразу, а є результатом тривалого і складного процесу. З розвитком виробництва й науки знання людей збагачуються: у предметах й явищах відкриваються все нові й нові ознаки. Тому поняття про предмети й явища постійно змінюються, уточнюються, поглиблюються, вдосконалюються. Крім того, відображаючи істотні ознаки, зв'язки й відношення між предметами та явищами матеріального світу, поняття виступають як взаємозалежні форми мислення.

Значну роль у формуванні поняття, на думку Є.Войшвилла, відіграють процеси узагальнення та абстрагування [Войшвилло 1967: 118].

Не одне століття тривають дискусії щодо питання про сутність поняття та його місце серед інших форм мислення. У старій класичній літературі поняття, як правило, ототожнювалося з уявленням або загальним уявленням (Ф.Ібервег ототожнював поняття з уявленням, що містить сукупність істотних ознак відповідного предмета; X.Зігварт бачив у понятті уявлення певного, зрозумілого, постійного, загальновстановленого значення). Так, для Канта річ сама собою не пізнається, але через предмет уявлення можна сумістити з апріорними категоріями розуму і побудувати об’єкт – результат конструктивної діяльності свідомості.
В такий спосіб, об’єкт конструюється суб’єктом через предмет, що замінює річ, з допомогою апріорної схеми, тобто образ і символ на межі зіткнення дають поняття про реальний предмет. Кант стверджував, що тільки розум здатний давати поняття, оскільки розум як вища форма пізнання звернений безпосередньо до того, що тепер ми називаємо концептом. Однак, уявлення характеризується наочним характером, а поняття – абстрактним. У ХХ столітті поняття визначається як форма абстрактного мислення (М.Строгович називає поняттям форму мислення, що відбиває й фіксує істотні ознаки речей й явищ об'єктивної дійсності, Ф.Асмус та К.Бакрадзе визначають поняття як думку про предмет, що виділяє в ньому істотні ознаки). У межах такого розуміння поняття актуальним постає розмежування поняття і судження.

Друга група вчених вважає, що концепт актуалізує відображений у понятті онтологічний його складник і розташовується, за Р.Карнапом, як абстрактний об’єкт, між мовними висловами та денотатами (предметами), що їм відповідають.Концепт тлумачать як зміст поняття, а в понятті виділяють обсяг – множинність (клас) предметів, що підходить під певне поняття, тобто кожному з предметів належать ознаки, які стосуються змісту, і зміст – сукупність загальних та істотних ознак поняття, що відповідають цьому класу [НФС 1999: 553; Ивин, Никифоров 1998: 148]. Отже, концепт може виступати синонімом до терміна смисл, а значення – до терміна обсяг. Тому концепт можна ототожнити зі смислом слова. Аналізом проблем, пов’язаних з чітким визначенням смислу, займається розділ металогіки – логічна семантика, яка досліджує відношення мовних висловів до позначуваних ними об’єктів. Проблеми семантики обговорювались ще в античності, проте як самостійна дисципліна вона оформилася лише на межі ХІХ і ХХ століть завдяки працям Ч.Пірса, Г.Фреге, Б.Рассела. Значний внесок у розробку цих питань зробили А.Татарський, У.Куайн, Дж.Кемені, К.Льюіс, С.Кріпке. У логічній семантиці загальне значення мовних висловів розподіляють на дві частини: предметне значення (денотат, обсяг) і смисл, де предметне значення – це предмет або клас предметів, які позначаються даним висловом, а смисл – це мисленнєвий зміст, яким наділений кожний вислів.

Існування окреслених поглядів постає цілком правомірним, оскільки концепт виступає продуктом свідомості, а свідомість у силу своєї виняткової складності є предметом дослідження багатьох шкіл і напрямів вже не одне століття.

Поряд з проблемою визначення сутності концепту постають питання концептуалізації та концептуальної системи. Концептуалізаціярозглядається як процедура введення онтологічних уявлень до накопиченого масиву емпіричних даних; це первинна теоретична форма, що забезпечує теоретичну організацію матеріалу; схема зв’язків та понять, які відображають можливі тенденції зміни референційного поля, об’єктів, що дозволяє продукувати гіпотези щодо їхньої природи та характеру взаємозв’язків; спосіб організації мисленнєвої роботи, що дозволяє рухатися від матеріалу та первинних теоретичних концептів до більш абстрактних конструкцій, які гіпотетично відображають бачення досліджуваного сегменту реальності, покладеного в основу побудови картини світу. Отже, йдеться про утворення концептуальної системи досліджуваної сфери, яка відображає лише найбільш істотні її властивості, тобто мінімальний набір вихідних концептів-конструкторів. Рух до всезагального дозволяє вписувати одне знання в інше, більш загальне, а врешті-решт і в культуру. Концептуальна система відображає теоретичне розуміння цілісності об’єкта, підтримує системні уявлення про нього, утримує смислову єдність всередині науково-дослідної спільноти. Упорядкований та ієрархізований в певний спосіб мінімум концептів утворює концептуальну систему. Всередині системи концепт функціонує у режимі розуміння – пояснення. Концептуальна система відзначається багаторівневістю, всередині якої міститься складна сітка взаємовідношень концептів, не обов’язково пов’язаних між собою. Кожен посідає своє чітко визначене та обґрунтоване місце. На тому чи іншому рівні концептуальної системи концепти одного рівня можуть і повинні конкретизуватися на інших рівнях, змінюючи в такий спосіб ті елементи системи, з якими вони починають співвідноситися. Концепти в межах однієї концептуальної системи не обов’язково повинні безпосередньо взаємодіяти між собою, але обов’язково – в межах цілісності, до якої вони входять. Справжня концептуальна система повинна мати мінімум вихідних концептів та тверджень і продукувати максимально багато наслідків.

Отже, концептуальну систему можна визначити як певну сукупність гіпотез про природу досліджуваних об’єктів, засновану на теоретичних висновках, сукупність, що охоплює тенденції та закони між окремими компонентами досліджуваної сфери, відповідає системі понять та дозволяє вийти на рівень емпіричної роботи з визначеними предметами.

У сучасній філософії під концептом розуміють поняття – ідею, що містить специфічне відношення до дійсності. Розгортання змісту концепту у системі суджень утворює концепцію. У логічній семантиці концепт – це смисл імені, інтенційні значення імені, інтенсіонал. З середини ХХ століття в науковій літературі все активніше починає вживатися термін концепт, проте ще не існує єдності у його тлумаченні: одна група вчених продовжує ототожнювати його з поняттям, а інша намагається довести їх відмінність і зосереджує свою увагу на аналізі термінів концептуалізації та концептуальної системи.

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Войшвилло 1967: Войшвилло Е.К. Понятие. – М., 1967. – 286 с.

  2. Голобородько 2003: Голобородько К.Ю. Лінгвістичний статус концепту // Лінгвістика: Зб. наук. праць. – Вип. 1. – Луганськ, 2003. – С. 16-21.

  3. Делёз, Гаватари 1998: Делёз Ж., Гаватари Ф. Что такое философия? / Перевод с фр. и послесл. С.Н. Зенкина. – М., 1998. – 288 с.

  4. Зусман 2003: Зусман В. Концепт в системе гуманитарного знания // Вопросы литературы. – 2003. – №2.

  5. Ивин, Никифоров 1998: Ивин А.А., Никифоров А.Л. Словарь по логике. – М., 1998. – С. 148.

  6. Карасик 2004: Карасик В. Языковой круг. Личность, концепты, дискурс. – М., 2004. – 392 с.

  7. Кубрякова 2004: Кубрякова Е.С. Язык и значение: На пути получения знаний о языке: Части речи с когнитивной точки зрения. Роль языка в понимании мира. – М, 2004. – С. 318.

  8. ЛСС 1975: Логический словарь-справочник / Отв. ред. Н.И. Кондаков. – М., 1975. – С. 456-460.

  9. Манакин 2004: Манакин В.Н. Сопоставительная лексикология. – К., 2004. – 326 с.

  10. Неретина 1994: Неретина С.С. Слово и текст в средневековой культуре. Концептуализм Петра Абеляра. – М., 1994.

  11. Неретина 1999: Неретина С.С. Тропы и концепты. – М., 1999. – С. 30.

  12. НФС 1999: Новейший философский словарь / Сост. А.А. Грицанов. – Минск, 1999. – С. 553.

  13. ФЕС 2002: Філософський енциклопедичний словник / Гол. редкол. В.І. Шинкарук. – К.: Абрис, 2002. – С. 300, 497-498.

  14. ФЭС 1983: Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция: Л.Ф. Ильичев, П.Н. Федосеев, С.М. Ковалев, В.Г. Панов. – М., 1983. – С. 278; 513-514; 618; 622-623.

  15. ФЭС 1999: Философский энциклопедический словарь / Редакторы – составители: Е.Ф. Губский, Г.В. Кораблева, В.А. Лутченко. – М., 1999.

  16. ФЭ 1967: Философская энциклопедия // Гл. ред. Ф.В. Константинов. – М., 1967. – С. 311-318.

ББК 83.3 (4 Укр) 6-45

Тетяна Єщенко,

кандидат філологічних наук, проректор з наукової роботи

Донецького інституту соціальної освіти

СКЛАДНА МЕТАФОРА:

СТРУКТУРНО-ГРАМАТИЧНИЙ АСПЕКТ

(на прикладі поезії 90-х років ХХ століття)

Стаття продовжує низку публікацій автора, присвячених аналізові метафори в структурно-граматичному аспекті. На прикладі українського поетичного мовлення 90-х років ХХ століття розглядаються типологічні вияви складних образів, окреслюється їх своєрідність та функціональна значущість.

Ключові слова: метафора, структурно - граматична модель, багатокомпонентна метафора.

1. Вступ. Якщо метафоричні вислови простого структурного типу поетичного мовлення 90-х років ХХ ст. репрезентовані двокомпонентними побудовами, що уміщують тільки один образ, складні метафоричні конструкції репрезентовані ґетероґенною архітектурою, в якій формально виражений багатоплановий цілісно-художній образ. Такі метафори ще називають «розгорнутими» (Ш. Баллі, Ю. Герасимова
К. Гулий, Л. Єгорова, А. Коваль, В. Ковальов, Л. Кравець, А. Мороховський, П. Похилевич та ін.). Передумовою дослідження постали наукові праці Л. Андрієнко [1], С. Ахмадеєвої [2], Н. Варич [3], Л. Єгорової [5], Л. Кравець [6], В. Чембай [8], в яких подано типологію структурно-граматичних моделей метафор.

М е т о ю пропонованої розвідки є ґрунтовний аналіз складних метафор українського поетичного мовлення 90-х років ХХ століття зі структурного погляду, створення типології граматичних моделей вказаних мовних одиниць, з¢ясування їх специфіки, ступеня використання у поезії досліджуваного періоду.

В основу подальших міркувань покладено погляд на структуру метафори як на спосібзовнішнього оформлення і розгортання метафоричного вислову на різних синтаґматичних відрізках (пор. структурну класифікацію метафори Ю. Левіна [7, с. 457-463]).

Більшість дослідників одностайно наголошують на тому, що складна метафора створюється ланцюгом синтаксично пов¢язаних між собою та метафорично вживаних слів, які взаємно доповнюють, семантично розгортають одне одного й у комплексі постають складним семантичним утворенням, цілісним художнім образом. Зокрема, К. Долинін [4, с.132-138] пропонує кваліфікувати розгорнуту метафору як модель об¢єкта, його штучний аналог, вказуючи, що переважно моделюється те, що недоступно безпосередньому сприйманню. У ролі моделювальних об¢єктів найчастіше постають філософські категорії: життя, любов, душа, ідеал і под. Адже, чим детальнішим є образ, тим він є конкретнішим, відчутнішим і тим сильніше він діє на уяву читача. Метафора може розгортатися як на рівні словосполучення, речення і бути «локальною» (П. Фрідріх), так і функціонувати на рівні усього поетичного тексту, утворюючи «глобальну», «сюжетну» (П. Фрідріх), «дискурсивну» (М. Ріффатер) метафори.

2. Типологія складних метафор.

Унаслідок проведених нами досліджень виявлено такі складні моделі синтаґматичного розгортання метафоричного образу у поетичних текстах кінця ХХ ст.: три-, чотири-, багатокомпонентні структури, метафора-текст.

2.1. Трикомпонентні метафори. До їх складу входять два метафоричні образи, які стосуються одного і того ж головного компонента, що згортається і синґулярно репрезентується на мовній палітрі. Наразі такі метафори охоплюються різнорідними моделями.

N1 + Vf + N4 «Реальний сон // Ковтаютьнебохмари»
(А. Угрин); пор.: ковтають небо хмари < хмари ковтають + ковтати небо. «Гойдаєсон в колисці місто» (М. Шершень); пор.: гойдає сон місто < сон гойдає + гойдати місто.

N1 + Vf + N5 «Гамселить у вікна зливакулаками» (М. Савка); пор.: гамселить злива кулаками/I> злива гамселить + гамселити кулаками.«Нічого не було, нічого більш не буде // А ваш цілунокцв¢яхом іржавим відболить» (С. Дзюба) ); пор.: цілунок цвяхом відболить < цілунок відболить + відболіти цв¢яхом. Іноді автори у межах вказаної моделі вдаються до повтору компонента Vf, що допомагає висловити авторові інтенсивність емоційної напруги, експресію почуттів: «Часнамистинками сірими падаєпадає» (Н. Лучак-Кирилюк); пор.: час намистинками падає < час падає + падати намистинками.

Чималу групу з-поміж трикомпонентних метафор становить розгортання тексту за моделлю N1 + Vf + N6, унаслідок чого створюється цілісний мовно-художній образ: «Душасвітає в тебе на долоні» (О. Галета); пор.: душа світає на долоні I> душа світає + світати на долоні.

N1 + Vf + Adj «І регочехижо // Ця ніч під сузір¢ям Бика» (Н. Лучак-Кирилюк); пор.: регоче хижо ніч < ніч регоче + реготати хижо. Створення образної індивідуалізації світу за такою моделлю – вкрай нечасте явище у мовотворчості поетів 90-х років.

Цікавою моделлю розгортання метафори на рівні словосполучення є злиття двох іменникових метафор N1 + N2 + N2, унаслідок чого утворюється подвійна генітивна структура, в якій конденсовано і лаконічно висловлюються певні мовно-естетичні категорії та поняття, наприклад: «Ризичерствотигординь» (А. Коваленко); пор.: ризи черствоти гординь < ризи черствоти + черствота гординь. Можлива й інша інтерпретація віртуального смислу словосполучення: ризи гординь + черствота гординь. Інший приклад: «Дно парасолі ока» (С. Мудрик); пор.: дно парасолі ока < дно ока + парасоля ока або дно парасолі + парасоля ока. Утворене комбіноване словосполучення імпліцитно містить у собі подвійну генітивну метафоричну структуру, в якій спільний компонент N2 - ока має синґулярну мовну репрезентацію. Ще один приклад: «Під аритмію цокоту зубів // Колись мене виводили на танго» (М. Савка); пор.: аритмія цокоту зубів < аритмія зубів + цокіт зубів або аритмія цокоту + цокіт зубів. Підкреслимо, що віршований текст кінця ХХ ст. містить велику кількість так званих подвійних генітивних метафор. Утворення згаданих вище образів - стильова ознака художнього мовлення поетів-девностівців.

N1 + N2 + Vf «І стікає з облич на долівку оманачасу» (Г. Крук); пор.: стікає омана часу < омана стікає + омана часу.«Півночіподихмалює на шибах кришталь» (В. Виноградов); пор.: подих Півночі малює < подих малює + подих Півночі.

Vf + N6 + N2 «Оце квартируюв кухликуока» (В. Гайда); пор.: квартирувати у кухлику ока < квартирувати у кухлику» + кухлик ока.

Adj1 + Adj1 + N1, де низка Adj1 - однорідні члени речення, що створюють ампліфікацію художньо-образного висловлювання, подають різнопланову характеристику денотата N1: «перекислийлепкиймотив» (Л. Мельник); пор.: перекислий липкий мотив < перекислий мотив + липкий мотив.«П¢янанепритомнапісня» (П. Вольвач); п'яна непритомна пісня < п¢яна пісня + непритомна пісня. «Розіп¢ятийкрилатийдощ»
(С. Мудрик); пор.: розіп'ятий крилатий дощ < розіп¢ятий дощ + «крилатий дощ. Часто носії мови кінця століття створюють ситуацію багатоваріантного сприймання семантичної структури прикметника: «Наші долі перелелися через ріднийпощербленийкрай» (Н. Федорак). Цілісний образ «ріднийпощербленийкрай» утворився унаслідок згортання спільного стрижневого компонента край < рідний край+ пощерблений край, де у першому словосполученні іменник край означає етнічну територію, країну, а у другому - кінець, вінець (у посуді). Така гра на рівні семантичного значення розкриває експресивно-образну потужність української мови, її віртуально-потенційні можливості.

У поезії 90-х років ХХ ст. спостерігаєхмо цікаві випадки утворення навколо компонента N1 низки іменників родового відмінка. Останнє зумовлене згортанням спільної для них головної частини N1, унаслідок чого утворюється трикомпонентна метафорична модель N1 + N2 + N2: «Вино бажань і сподівань» (О. Горкуша); пор.: вино бажань і сподівань < вино бажань» + вино сподівань. «Хижі комашки очей і ротів» (А. Дністровий); пор.: комашки очей і ротів < комашки очей + комашки ротів.

Фіксуємо трикомпонентну модель Adj1 + N1 - N1, що репрезентує метафорично-прикметникове поширення прикладок, унаслідок чого утворюється вищий ступінь ад¢єктивної характеристики денотата: «Чорні зорі-дниноньки» (С. Іщенко); пор.: чорні зорі-дниноньки< чорні зорі + зорі-дниноньки; «лисіючий вітер-акин» (П. Вольвач); пор.: лисіючий вітер-акин < лисіючий вітер + вітер-акин.

Продуктивною моделлю трикомпонентної структури метафоричного образу поетичного мовлення 90-х років ХХ ст. є субстантивно-субстантивні словосполучення, що ускладнені метафоризованими прикметниками і підпорядковуються одному з його членів. Так, прикметники, що входять до складу генітива, можуть відноситися до г о л о в н о г о метафоризованогослова, репрезентуючись моделлю Adj1 + N1 + N2: «товстачорнота неба» (А. Підпалий); пор.: товста чорнота неба < товста чорнота + чорнота неба; «всепопеляючийрентген його погляду» (О. Яковина) < всепопеляючий рентген + рентген погляду. Оновлення семантико-синтаксичних зв¢язків у генітивно-прикметникових метафорах кінця ХХ ст. може ускладнюватися орієнтуванням на звукосмисловий аспект поезії і містити паронімічну атракцію: «лапате латаття апатій» (О. Яровий). А також прикметники, що входять до складу генітива, можуть належати до залежного метафоризувального слова і мають модельN1 + Adj1 + N2: «оркестри сивих зір» (Г. Гармаш); «кришталь замерзлих мрій» (Н. Дичка); «цвілість небесного брезенту» (Б. Микита) тощо.

2.2. Чотирикомпонентні структури метафоричного образу. Такі моделі характеризуються сконденсованістю вислову і вимагають від реципієнта-читача неабиякого інтелектуального напруження з метою глибшого відчуття естетичної вартості поетичного слова. У межах аналізованої групи фіксуємо такі моделі метафор:

а) N1 + Vf + Adj5 + N5 «Сонцев¢яне на заході // Пурпуровоюквіткою» (М. Брацило); пор.: сонце в¢яне + в¢янути квіткою + пурпурова квітка.

б) N1 + N2 + Vf + N4 «неборозріжутьдзвіниці наших очей» (Р. Мельників); пор.: неборозріжутьдзвіниці наших очей < дзвіниці розріжуть + дзвіниці очей + розрізати неб»;

в) Adj1 + N1 + Vf + N5 «Над головою журавлямиплачутьвіртуальнінебеса» (В. Будз); пор.: журавлямиплачутьвіртуальнінебеса < небеса плачуть + віртуальні небеса + плакати журавлями;

г) N1+Vf + N5 + N2 «Очі закапуютьотрутоюпосмішок»
(А. Дністровий); пор.: очі закапуютьотрутоюпосмішок< закапувати отрутою + отрута посмішок;

ґ) Adj1 + N1 + Vf + N4 «Босаосінь в калюжі полощеноги»
(О. Волкова);

д) Adj1 + N1 + Vf + N6 «на запорожці з-за тину // сонцевилазитьгривасте // ондечки вам гільйотина // капусти на зиму наквасьте» (Н. Федорак); пор.: на запорожці сонце вилазить гривасте < сонце вилазить + гривасте сонце + вилазити на запорожці;

е) N1 + Vf + N6 + N2 «Стигнутьзоріна долоні неба» (Т. Чумак); пор.: стигнутьзоріна долоні неба < зорі стигнуть + стигнутина долоні +долоня неба, де компоненти (N6 + N2)сприймаються не дискретно, а як цілісний образ, виражений субстантивним словосполученням;

є) N1 + Vf + N4 + N5«Зриваєчаслюстеркомвроду» (С. Іщенко); пор.: зриваєчаслюстеркомвроду< «час зриває» + «зривати вроду» + «зривати люстерком»;

ж) N1 + Vf + Adj4 + N4«жовтеньпхає в спину // свій журавлинийніж» (А. Біла); пор.: жовтеньпхаєжуравлинийніж< жовтень пхає + пхати ніж + ніж журавлиний;

з) N1 + N2 + N2 + N2 «На роздоріжжімізерності, манірності і мерзлоти // мій день змерз і закляк» (О. Дзера); пор.: роздоріжжямізерності, манірності і мерзлоти < роздоріжжя мізерності + роздоріжжя манірності +роздоріжжя мерзлоти;

и) Adj1 + Adj1 + Adj1 + N1 «І губляться смутно у місті, як в лісі, // Безрогітрамваї, смішні і гніді» (Р. Скиба); пор.: безрогітрамваї, смішні і гніді < безрогі трамваї + смішні трамваї + гніді трамваї;

і) Adj1 + Adj1 + N1 + N1 «попри всі пророцтва та лжу літописців // народилася Перемога, маленькасрібнохреснахвойда» (І. Бондар-Терещенко); пор.: перемога, маленькасрібнохреснахвойда< перемога-хвойда + срібнохресна хвойда + маленька хвойда;

й) Adj1 + N1 + Adj2 + N2 «спогадівтеплихпарнографічнаколода» (І. Бондар-Терещенко); пор.: спогадівтеплихпарнографічнаколода < теплі спогади + колода спогадів + парнографічна колода.

У текстах досліджуваного періоду наявні метафоричні конструкції у генітиві, що характеризуються вищим ступенем ускладнення: «обертони оберненого відчаю «Будьмо!»» (Н. Неждана). Прикметник утворений від ідентичної основи: обертатися Þ обертон Þ обернений, що призводить до своєрідної комплікації, семантичної обтяжливості сприймання подібних метафороутворень. До того ж, у препозиції компонент генітива N1 означується узгодженим прикметником, а у субпозиції - неузгодженим, утворюючи чотирикомпонентну модель N1 + Adj2 + N2 + Adj2.

Трапляється, що подібні подвійні генітивні метафори ускладнюються ад¢єктивною конструкцією. Прикметники, вжиті у переносному значенні (метафоричні епітети), збільшують виражальну силу метафори, доповнюють, увиразнюють та підсилюють художній образ, виступають важливим засобом розкриття та уточнення семантики метафори. Пор.: «Пустинь очей пірамідальний спокій» (І. Павлюк); пор.: пустинь очей пірамідальний спокій I>спокій пустинь + спокій очей + пірамідальний спокій. Імовірно, що прикметник пірамідальний виконує у цій конструкції, окрім атрибутивної, ще й роздільну функцію, зайнявши позицію між двома компонентами N2, N2 та рудиментом структури N1 < N2 + N2 + Adj1 + N1.

2.3. Багатомпонентні метафори. Високим ступенем ускладненості в українській поезії кінця ХХ ст. позначені метафоричні образи, які утворюють цілісну, логічно завершену структуру з п¢ятьома, шістьма, сімома і більше компонентами.

Здебільшого такі вислови сприймаються як один образ, дискретність якого досягається гомогенними включеннями, або ж перевтіленнями одних метафор в інші. Комбінація ж вказаних сполук призводить до утворення комплікативного згустка, розчепити який на формальному рівні важко чи навіть неможливо. Багатокомпонентні метафори є однією із пріоритетно-мовних моделей оформлення художньо-образного смислу у поезії досліджуваного періоду і виражають специфіку ідіостилю носіїв мови дев¢яностих років. Сучасні поети використовують різні моделі розгортання багатокомпонентних метафор.

Adj1 + Adj1 + N1 + Vf + N5 «І ковзневужем між вуглинами // Довжелезнийблискучийвідчай» (Р. Скиба); пор.: ковзневужемдовжелезнийблискучийвідчай< довжелезний відчай + блискучий відчай + відчай ковзне + ковзнути вужем. Компонент моделі (N1) - «відчай» бере участь у трьох семантико-синтаксичних відношеннях: суб¢єктному та атрибутивних, втім має мономанітне представлення на лінгво-знаковому рівні.

N1 + Vf + N6 + Adj2 +N2 «Сонцевкладаєтьсяв головахсоннихдоріг» (М. Савка); пор.: сонцевкладаєтьсяв головахсоннихдоріг< «сонце вкладається» + «вкладаєтьсяв головах» + «голови доріг» + «сонні дороги». Поза контекстом, із суто формальних позицій, можна визначити подібну модель складної метафори як р о з і м к н е н у структуру, в якій «вкладається в головах» - конвенційне значення. Проте, уважний аналіз надав підстав кваліфікувати вказану п¢ятикомпонентну побудову як суцільну метафору, в якій рудимент «голови» є стрижневим словом (тобто носієм основного метафоричного значення) субстантивно-субстантивного метафоричного вислову «голови доріг».

Adj1 + N1 + Vf + Adj5 + N5 «Тихимволанчикомпогляджовтавийлетить» (В. Балдинюк); пор.: тихимволанчикомпогляджовтавийлетитьI>жовтавий погляд+ погляд летить+летіти воланчиком+тихий воланчик.

N1 + Vf + N5 + N6 + N2 «І вгризався старим черв¢якомавтобус // У важковпале яблукодощу» (С. Жадан); пор.: вгризавсячерв¢якомавтобус у яблукодощуI>автобус вгризався+ вгризатися черв¢яком+вгризатисяу яблуко+яблуко дощу. Такі метафори вражають розкутістю думки, несподіваними асоціаціями і створюють розгорнуту палітру мовно-художніх образів.

Розгортання образу за допомогою конструкцій з двома і більшою кількістю метафоризованих дієслів, що стосуються одного іменника-підмета, який може поширюватися епітетами: «Місяць повільно // о край неба врізався // і долоню бинтує хмарами» (І. Андрусяк); «Життяхитається, згинається, // І до землі, бездомне, тулиться, // ногами чорними, зіщулившись. // Стоїть і палить у під¢їзді!» (Е. Свенцицька). Такі метафори надають невичерпних можливостей для деталізації, конкретики створеного автором мовно-поетичного світу, введення персоніфікованих понять у різні ситуації людського буття.

Розгортання метафоричного значення за допомогою конструкцій, до складу яких входить кілька предикативних метафор, які можуть супроводжуватися ад¢єктивними поширювачами семантики підмета: «Не для всіх, // а певно ж - не для всіх - квітуєусміх, // опадаєсміх» (Р. Розумний); «А душапромовчить і не скаже ні слова, // Затамований біль птахом вилетить в світ» (Л. Демидюк); «Блукає буднями безодня // І тоне у чиїхось очах, // Ковта її душа голодна, // Та доїда лякливий страх» (Г. Лучків); «Уже травапідфарбувала брови // В осінні (саме модні) кольори, // І листярозбивається до крові, // Коли із клена падає згори...» (І. Павлюк).

Метафоричний вислів може входити до складу детермінантів (вставних слів, дієприслівникових / дієприкметникових зворотів) і поширювати метафору головної частини речення: «Не знаємо з яких дахів // між нами сілонебо, // схрестивши білі ноги вулиць // під пісню втішного дощу» (Н. Федорак); «Снігкричить дахами й шибами, затуливши вітром рот» (Н. Федорак); «Ніч, затамувавши подих, // гойдаючись на хвилях вроди, // пливе під арками цілунків» (В. Виноградов); «Але шовково йти мені тут, // Закусивши надію на серці» (В. Виноградов).

Метафоричне значення оформлюється поліпредикативною структурою із детермінантними підрядними частинами (часу, місця, способу дій і под.), які граматично залежать не від окремого слова, а від предикативного центру загалом: «Коли душаридає і розривається // На шматочки болю, // смійся йому в очі, // Смійся йому в душу, // Смійся йому прямісінько в його життя» (О. Рута); «І слухав світ, як стиглі ночі з віт // Хтосьпошепкизриваєнад водою» (Р. Скиба).

Нова смислова інновація утворюється за допомогою порівнянь, які можуть входити у систему інших поширювачів метафоричного значення: «Пожовклі роки, як підбиті птахи, // Попадали у паперовий сніг, // Тепер волочать крила фотографій - // По пам¢яті, по спогадах людських» (С. Когут); «Розбив хтось душу, наче люстро, й скельця // птахами відлітають у вікно» (О. Тільна); «Втиралось небом, мов кремом, сонце, // А потім захід зацвів помадно, - // Весні дивилося на вогонь цей, // Весні стоялось так безпорадно!» (Н. Федорак).

Метафоричний образ може утворюватися за допомогою низки однорідних підметів, що стосуються одного метафоричного предиката: «Каміння, скло, вогонь, вода і зорі // На землю з місяця стікає кров¢ю» (О. Добролюбова).

Структурне розгортання метафори у поезії кінця ХХ ст. здійснюється заповненням генітивною метафоричною структурою різнорідних «актантних» і «сірконстантних» (Л.Теньєр) позицій одночасно: а) суб¢єкта і локатива: «Під копитами хмар // Пролітають карети сонця...» (О. Смерек);
б) суб¢єкта і інструменталя: «фаланги хвиль щитами перламутру вистукують скелястий стогін» (В. Виноградов); «Миють мелодійструмилюстровіків глибоке» (В. Виноградов);в) інструменталя і об¢єкта: «Скрипаль-іронія смичком леза торкнеться струн твого сухожилля»
(С. Жадан); г) суб¢єкта і об¢єкта: «Слованедоречності сірими мишами прогризуть дірибайдужості» (І. Ципердюк).

Метафорична генітивна конструкція може входити до складу детермінантів і залежити не від окремого слова, а від предикативного ядра загалом, структурно утворюючи розгорнуту метафору: «Переживи ці дні, проміжками снів, // Дірявлячи компостером язика // талончики тертих шаблонів» (С. Жадан). Субстантивно-субстантивні словосполучення можуть поставати як суб¢єкт для для декількох метафоризованих предикатів: «У розпеченій темряві світляками блукають // грона акордів заплутуються у косах // підкреслюють течії шепотів» (О. Сливинський).

3. Висновки. Проведені наукові спостереження переконують, що трикомпонентні метафоричні структури охоплюють вагому частину української поезії 90-х років ХХ ст.. Очевидним є те, що ускладнена семантика сучасних метафор потребує складної структурно-граматичної форми. З-поміж аналізованої групи нами виокремлено 13 моделей метафор, які у своєму складі містять три компоненти: 1) N1 + Vf + N4, 2) N1 + Vf + N5 , 3) N1 + Vf + N6 , 4) N1 + Vf + Adj, 5) N1 + N2 + N2, 6) N1 + N2 + Vf, 7) Vf + N5 + N2, 8) Vf + N6 + N2, 9) Adj1 + Adj1 + N1, 10) Adj1 + N1 - N1, 11) Adj1 + N1 + N2, 12) N1 + Adj1 + N2, 13) N1 + N2 + N2. Порівняльно-статистичний аналіз надав підстав для констатації того, що для поетів-дев¢яностівців більшу стилеформувальну силу мають перша, друга, третя, п¢ята, дев¢ята, одинадцята, дванадцята, тринадцята моделі. Решта метафоричних структур є менш вживаними.

Синтаґматичне розгортання метафоричного образу в українській поезії 90-х років ХХ ст. може охоплювати чотирикомпонентну структуру. У ході спостережень були виявлені такі моделі метафор вказаної групи: 1) N1 + Vf + Adj5 + N5, 2) N1 + N2 + Vf + N4, 3) Adj1 + N1 + Vf + N5, 4) Adj1 + N1 + Vf + N4, 5) Adj1 + N1 + Vf + N6, 6) N1 + Vf + N6 + N2, 7) N1 + Vf + N4 + N5, 8) N1 + Vf + Adj4 + N4, 9) N1 + N2 + N2 + N2, 10) Adj1 + Adj1 + Adj1 + N1, 11) Adj1 + Adj1 + N1 + N1, 12) Adj1 + N1 + Adj2 + N2, 13) N1 + Adj2 + N2 + Adj2, 14) N2 + N2 + Adj1 + N1. Різнорідна формально-граматична репрезентація сучасної метафори засвідчує невичерпні можливості мовної форми, високий мисленнєвотворчий потенціал авторів поезії 90-х років минулого століття.

Якщо вести мову про багатокомпонентні метафоричні структури в українській поезії 90-х років ХХ ст., то вони посідають чільне місце з-поміж інших формальних засобів і підкреслюють різнорідність добору сучасниками граматичних моделей для вираження індивідуально-авторських смислів. Порівняльний аналіз надав підстав визначити, що наведені способи сеґментного розгортання сучасної метафори застосовуються дев¢яностівцями однаковою мірою.

ЛІТЕРАТУРА
  1. Андрієнко Л.О. Ґенеза та особливості структури поетичної метафори барокко: Дис. канд. філол. наук: 10.02.01.- К., 1997.- 200 с.

  2. Ахмадеева С.А. Аппликативная метафора: структурные, морфолого-семантические и коммуникативно-прагматические особенности функционирования в языковом и речевом аспектах: Автореф. дис... канд. филол. наук: 10.02.01. / Кубан. гос. ун-т.- Краснодар, 1999.- 21 с.

  3. Варич Н.І. Структура метафори в поезії Б.-І. Антонича: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.02.01 / Харк. пед. ун-т.- Х., 1998.- 17 с.

  4. Долинин К.А. Стилистика французского языка.- М.: Просвещение, 1987.- 303 с.

  5. Егорова Л. А. К вопросу о типах метафоры в лирике А. Блока: Сб. аспир. работ: Гуманитар. науки (языкознание). – Казань: Изд.-во Казан. ун.-та, 1972.- С. 91 – 102.

  6. Кравець Л.В. Семантико-граматична структура метафори (на матеріалі поетичних творів М.Зерова): Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.02.01 / Київ. нац. пед. ун-т.- К., 1997.- 18 с.

  7. Левин С. Избранные труды. Поэтика. Семиотика.- М.: Языки рус. культуры, 1998.- С.457-463.

  8. Чембай В.М. Структурно-функциональное своеобразие метафор в произведениях М.Пришвина: Автореф. дис... канд. филол. наук: 10.02.01 / Днепропетр. гос. ун-т.- Днепропетровск, 1979.- 17 с.

ББК 81.411.4-3

Тетяна Єщенко,

кандидат філологічних наук, проректор з наукової роботи

Донецького інституту соціальної освіти

ГЕОГРАФІЧНА ТЕРМІНОСИСТЕМА

В ІСТОРИКО-ЛІНГВАЛЬНОМУ КОНТЕКСТІ

У статті досліджено становлення географічної терміносистеми української мови в історичному аспекті. Укладено реєстр географічних термінів, штучно вилучених з природничої сфери у 30-і роки ХХ століття.

Ключові слова: географічний термін, терміносистема, професійне мовлення, історія мови.

У загальному просторі української національної літературної мови виокремлюється особливий різновид мовлення, що обслуговує професійну сферу спілкування: мова науки, професійна мова, мова спеціальності, мова професійного спрямування.

Географічна культура охоплюється географічною картиною світу, географічним мисленням, методами географії, мовою географії (за проф. Токієм В. В.).Мовна особистість фахівця-географа визначається його професійнимтезаурусом (словником). В останній входить: географічна термінологія (лексичне ядро), слова-професіоналізми, жарґонізми (лексична периферія). Загальновідомим є те, що географічні терміни покликані влучно виражати категорії і поняття зазначеної вище науки. Вони належать до інтеґрувальних факторів, які надають підстав утворювати єдиний природничо - науковий простір, забезпечують інформаційне взаєморозуміння носіїв мови на національному й міжнаціональному рівнях. У природничій галузі терміни утворюють окрему терміносистему. Основними ознаками термінів як носіїв фахової інформації є: 1) системність; 2) наявність дефініції; 3) тенденція до однозначності в межах свого термінологічного поля, тобто термінології певної галузі (пор.: операція- в медицині, військовій та банківській справах); 4) стилістична нейтральність; 5) точність семантики; 6) висока інформативність [8].

Розвиток національної географічної терміносистеми бере початки з кінця ХІХ століття, коли наукові знання з географії в Україні починають набувати чітко окреслених меж і всіх необхідних атрибутів професійних знань, як наслідок - виникає мова відповідної галузі. На цей час припадає заснування “Наукового товариства імені Тараса Шевченка” у Львові (1873 р.), “Українського наукового товариства” у Києві (1907р.).

Особливого піднесення розвиток української мови географічної науки набув у 20-і роки ХХ століття, в добу так званого українського ренесансу. “Романтична ідея мови як вияву сутності нації, мовно-літературна концепція українського національного й культурного відродження, стає одним з провідних гасел усього українського культурного й політичного руху на початку 20 сторіччя” [7, с. 8]. Саме у цей період починається свідома, цілеспрямована праця над створенням національної географічної терміносистеми. На чолі з Інститутом української наукової мови (1921) силами мовознавців і фахівців-практиків було опубліковано упродовж десяти років понад 83 термінологічні словники, з-поміж яких важливе місце посіли лексикографічні праці з природничої термінології Х. Полонського, геологічної термінології
П. Тутківського, П. Василенка [6]. Наразі “варто відзначити особливу сміливість авторів лексикографічних праць тієї бурхливої епохи, котра давала українцям шанс на відродження, на повноцінне існування українського терміна, на місце серед цивілізованих народів” [3, с. 106].

Починаючи з 30-х років минулого століття проти української мови в цілому і мови наукових термінів зокрема сталінським режимом було вчинено лінгвоцид нечуваних розмірів. Політика свідомого винищення мови як головної ознаки етносу, нації, як відомо з історії, може протікати у відверто аґресивній чи прихованій формах, але своєю гостротою завжди спрямовується проти писемної форми мовлення, що створює передумови для тотальної асиміляції народу. Відомі такі форми, шляхи і засоби лінҐвоциду: мовне “зближення” й уподібнення, переслідування носіїв мови, приниження статусу та престижу мови, заборона мови панівним державно-політичними режимом, переселенська політика [1].

Те, що зазнала українська мова в добу так званого Великого терору, важко окреслити одним словом. Формально в Радянській Україні уживання її не заборонялося, але впроваджувалася згори практика усунення розбіжностей у фонетичній системі, лексичній базі, морфологічній та синтаксичній будові, іншими словами, політика якнайглибшої асиміляції мов братніх республік. Прикро констатувати, але розвиток української мови загалом мав частіше насильницький, аніж еволюційний характер. СлоҐани пролетарського інтернаціоналізму та зближення націй і мов доволі швидко перетворилися на доктрину, систематично опрацьовану в ідеологічних документах 1930-1970-х років, які й спричинили “значну нівеляційну динаміку лексичного складу української мови” 2, с. 354. Юрій Шевельов, дослідник мовної політики, яку проводили різні режими на українських теренах в першій половині двадцятого століття, так визначав її специфіку за радянської доби: “Урядове втручання у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися заходами зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидали державну мову через освітню систему, переселяли українців на чужі території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поряд з цими класичними методами радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й орфоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або живцем перенесені з російської мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові” 4, с. 173. Не стала винятком і природнича термінологія.

6 квітня 1933 року за наказом керівництва Наркомосу України організовано комісію під головуванням А. Хвилі “для перевірки роботи на мовному фронті”. Комісія мала завдання: “очистити теоретичний фронт від усього буржуазно-націоналістичного сміття, повести дійсно пролетарськими шляхами творення української наукової термінології” 3, с. 35. Згідно з цим було припинено видання термінологічних словників української мови, зазнали репресій і фізичної розправи мовознавці, які упродовж 20-х років ХХ століття плідно працювали у галузі словникарства, а також здійснено заміну “націоналістичних” термінів “інтернаціоналістичними”, тобто калькованими з російської мови. Результатами роботи “спеціальної” комісії стала низка виданих у 1934-1935 рр. термінологічних бюлетенів, які визначали нові засади термінотворення на весь наступний радянський період.

Нами проведено дослідження історичних документів 2 тієї доби і укладено реєстр так званих “репресованих” слів природничої галузі, в перелікові на першій позиції наводиться слово, що підлягало заміні або повному вилученню, а на другій – термін-замінник, порівняймо: бережиналінія берегова (рос. линиябереговая); міжгіря (межигір’я)ущелина (рос. ущелье); високістьвишина (рос. высота); відміна місяцяфазамісяця (рос. фаза луны); віднога річки - рукав річки (пор. рос. рукав реки); вогкістьвологість (рос. влажность); багноболото (рос. болото); водозбір – басейн (рос. бассейн); водоспадводопад (рос. водопад); всезелений (ліс) – вічнозелений (рос. вечнозелёный); гарячий (клімат) – жаркий (рос. жаркий); година смуговачас поясний (рос. время поясное); горбовинависочина, височінь (рос. возвышенность (поднятие местности); далековидтелескоп (рос. телескоп); довжинадовгота (рос. долгота); допливпритока (рос. притока реки); заграва північнасяйво полярне (рос. северное сияние); заточинабухта (рос. бухта); кучугурабархан (рос. бархан); ліс глицевийліс шпильковий (рос. лес хвойный); мапакарта (рос. карта); мерзлина – мерзлота (рос. мерзлота); міненнязатемнення (рос. затемнение); міриломасштаб (рос. масштаб); мряковинатуманність (рос. туманность); пасмо гірськехребет гірський (рос. хребет горный); перехресний дощкосий дощ (рос. косой дождь); південникмеридіан (рос. меридиан); підсонняклімат (рос. климат); поділ, низькоділнизина (рос. низменность); клімат поміркованийклімат помірний (рос. климат умеренный); пустеляпустиня (рос. пустыня); рамено річкирукав річки (рос. рукав реки); рівень водигоризонт води (рос. горизонт воды); рільництво, хлібороцтвоземлеробство (рос. земледелие); розточчя, стоковищевододіл (рос. водораздел); становище географічнеположення географічне (рос. положение географическое); течватечія (рос. течение); плянигльобкарта земних півкуль (рос. карта земных полушарий); улоговиназападина (рос. впадина); чоло хвиліфронт хвилі (рос. фронт волны); леднякльодовик (рос. ледник); двигтіння, потрус, струсземлетрус (рос. землетрясение), великомірилова картабагатомасштабна карта (рос. многомасштабная карта), уземнийзаземляючий (рос. заземляющийся), повітряна трубасмерч (рос. смерч).

Приклади ілюструють штучне наближення природничих термінів української і російської мов. “Під “москвофільством” у сфері мови, - слушно зауважував видатний український філолог, дійсний член НТШ з 1923 року професор Сімович В. у статті “На теми мови”, - я розумію ось що: приймати те, що від чужих народів попадає до скарбу нашої мови, не від них безпосередньо, а просіяним крізь московське сито (це проявляється й у правописі чужих слів, і в відміні, й у роді, який прикладаємо до чужих слів і под.); іґноруючи закони української граматики, заводити в нашу мову московські форми; оминаючи власні фрази, брати московські; дослівно перекладати (а то й не перекладеними лишати) слова й вислови з московської мови, не додивляючись до того, чи вони відповідають духові нашої мови, чи ні” [3, с. 236].

Частину власне українських географічних термінів було замінено інтернаціоналізмами: вбиромірабсорціометр (віддавання переваги запозиченій лексичній одиниці);марсознавство (так зване українське слово, яке ніякого поширення з-поміж широких багатомільйонних робітничих та колгоспних мас не мало і не має) – аерографія (рекомендований інтернаціональний термін); надмадюна; обрій, позем (полонізм) – горизонт; прилипністьадгезія; рівникекватор; суходілконтинент; тепломіртермометр; сатьіней; ступіньградус.

Окрім усунення лексичних розбіжностей між російською і українською мовами, уніфікацій зазнали і граматичні категорії, фонетичні канони, порівняймо на прикладі термінів: плянигльобкарта земних півкуль (рос. карта земных полушарий), плянплан (рос. план), ляндшафтландшафт (рос. ландшафт). Щодо заміни мякого “л” у словах іншомовного походження на тверде “л” Андрій Хвиля писав: “...треба зазначити, що таке помякшення орієнтувало мовну практику багатомільйонних українських мас на Радянській Україні на галицьку мовну практику”3, с. 42. Такими ж мотивами пояснювалось і скасування літери Ґ у словах іншомовного походження. Водночас така західноукраїнська традиція відтворення слів, безпосередньо запозичених з німецької та інших європейських мов, або асимільованих за посередництвом польської мови, була регламентована правописом 1928 року, норми якого найповніше віддзеркалювали фонетичну, лекичну, граматичну самобутність української мови.

Отже, пануюча за умов тоталітаризму тенденція до нівелювання мов, формування збідненого лінгвального стандарту призвели до забуття національної специфіки в українській географічній терміносистемі. Проте максимальна українізація термінолексики сьогодні є нереальною і шкідливою. За сучасних умов наведені вище слова психологічно сприймаються мовцями як чужорідні. Проте не варто забувати, що такі мовні факти є свідченням нашої історії, мають неабияке значення для національно-культурної та мовної самоідентифікації українського етносу.

Література

  1. Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. Дрогобич: Коло, 1994. – 126с.

  2. Караванський С. Пошук українсбкого слова, або боротьба за національне “Я”. – Київ: Видавничий центр “Академія”, 2001. – 240 с.

  3. Кияк Т. Проблеми української термінології. Старі уроки в нових умовах // Про український правопис і проблеми мови: Збірн. доп. Мовної секції 16-ої Річної Конференції Української Проблематики в Іллінойському Університеті (Урбана-Шампейн) 20-25 червня 1997 р. – Нью-Йорк-Львів: НТШ, 1997. –
    С. 103 - 110.

  4. Масенко Л. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. – К.: Вид. дім “КМ Академія”; Всеукр. т-во “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, 2004. – 163 с.

  5. Російсько-український словник наукової термінології: Математика. Фізика. Техніка. Науки про Землю та Космос / В. В. Гейченко, В. В. Завірюхіна,
    О. О. Зеленюк та ін. – К.: Наук. думка, 1998. – 892 с.

  6. Сімович В. Праці у двох томах. Том 1: Мовознавство / Упор. І передм. Л. Ткач. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2005. – 520с.

  7. Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду: Документи і матеріали / Упоряд.: Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчинська. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2005. - 399 с.

  8. Українська мова: Енциклопедія. – К.: Вид.-во “Українська енциклопедія” ім. М. П. Бажана, 2000. – 750 с.

  9. Хвиля А. Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті // Більшовик України. – 1933. - № 7-8. – С. 42 - 43.

  10. Шевельв Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус. – Чернівці: Рута, 1998.- 245с.

  11. Шевельов Ю. Портрети українських мовознавців. – К.: Вид. дім “КМ Академія”, 2002. – 132 с.

ББК 81.411.4-3

Віра Познанська,

кандидат філологічних наук, доцент

Донецького національного університету

ПРІЗВИЩА З СУФІКСОМ –ЕНК -О

В АНТРОПОНІМІЇ ДОНЕЧЧИНИ

Прізвища з суфіксом -енк-о належать до найхарактерніших і найуживаніших українських прізвищ. Нині вони зустрічаються на всьому українському мовному просторі, але найбільше властиві південно-східним і східнополіським групам говорів [6; 10; 12; 13]. На решті території України суфікс -енк-о як типовий компонент прізвищ явно поступається перед іншими суфіксами. Найпоширенішим тут виявляється суфікс -ук (-юк) [5; 11; 13]. Це спостерігалося і в минулому. Не випадково І.Франко, В.Охрімович, М.Корнилович та інші, розглядаючи особові назви за пам’ятками ХVІ – ХVІІ ст., а також південно-західних говірок ХІХ ст., зовсім не аналізують прізвищ з суфіксом -енк-о.

Прізвища з суфіксом -енк-о найбільше поширені і на території Донецької області; вони складають тут 38,5 % від загальної кількості прізвищ, зібраних у 234 населених пунктах. Особливо високий відсоток їх у центральних і північних районах (Артемівському, Добропільському, Краснолиманському, Мар’їнському, Олександрівському, Шахтарському, Ясинуватському), які в минулому активно заселялись вихідцями з Київської, Полтавської і Чернігівської областей, де прізвища з суфіксом -енк-о є найтиповішими. Питома вага цих прізвищ зменшується у південних районах області (Володарському, Новоазовському, Старобешівському, Тельманівському). Як відомо, сюди в ХVІІ – ХІХ ст. переселилось багато росіян з південних і центральних районів Росії, кримських татар, німців-колоністів. Тому тут порівняно високий відсоток прізвищ російського та іншомовного походження.

Дослідники неодноразово зверталися до питання про виникнення й етимологію прізвищ із суфіксом -енк-о. А.Степович вважав, що вони виникли із скам’янілої кличної форми зменшених слів на -енок [9, 5]. На думку В.Сімовича, іменники на -енк-о розвинулися з форм середнього роду здрібнілих прикметників із суфіксом -еньк-ий (-енькъ > енько > енко) [8, 322]. Проте загального визнання набула думка О.Ткаченка про те, що формант -енк-о є складним суфіксом, утвореним способом поєднання іменникових основ на -ен і рефлексів суфікса -
* (ъ) к- (* (ь) к-), який із семантичного погляду стосувався молодих істот – людей або тварин [11, 50]. Суфікс -енк-о виник не раніше ІІ пол. ХІІ – ХІІІ ст., коли на східнослов’янській території відбувся занепад редукованих, про що свідчить відсутність переходу /е/ в /і/ [11, 53]. Незважаючи на те, що в різних слов’янських мовах існують його паралелі: рос. -енк-о, білор. -енак, старопол. -jonek, старочес. -enek, болг. -енок, суфікс -енк-о став специфічно патронімною моделлю української мови.

Іменникові утворення української мови з суфіксом -енк-о постали спочатку у сфері загальних назв і мали значення демінутивно-експресивне (козаченько, місяченько) або патронімічне (гончаренко, коваленко). Пізніше такі загальні іменники “поступово патронімізуються, перетворюючись у власні назви осіб молодих, залежних, в особові назви синів” [10, 120]. Ці назви поширюються на всю родину і передаються у спадок нащадкам.
У сфері власних назв утворення з суфіксом -енк-о набувають продуктивності в ХVІ – ХVІІ ст., частково в ХVІІІ ст.

Прізвища на -енк-о, що побутують у Донецькій області, утворювались від особових імен, географічних назв та прізвиськ апелятивного походження.

Численну групу складають прізвища, для яких твірною основою послугували особові імена: із 4316 прізвищ із суфіксом -енк-о 1290
(30 %) мотивуються особовими іменами.

У період творення українських прізвищ особовими іменами людей виступали як церковно-християнські імена, що увійшли в побут східних слов’ян у зв’язку із запровадженням християнства, так і слов’янські автохтонні імена, успадковані ще зі спільнослов’янської доби. Після християнізації слов’ян календарні імена почали витісняти автохтонні слов’янські, пройшовши протягом Х – ХVІІ ст. відповідну фонетико-морфологічну адаптацію на українському мовному ґрунті [2, 114 – 116]. Цей факт знайшов своє відображення і в основах прізвищ досліджуваної території.

Певна кількість відіменних прізвищ на -енк-о зберігає в основах давні слов’янські імена в усіченій або усічено-суфіксальній формі: Боженко < Божъ < Божидаръ, Бойченко < Бойко < Боиславъ, Домашенко < Домашъ < Домаславъ, Ярошенко < Ярошъ. Переважна більшість прізвищ утворилась від різних форм християнських імен: Петренко < Петро, Петриченко < Петрик.

Головну роль в утворенні прізвищ відіграли чоловічі імена. Від жіночих імен утворено 15 прізвищ (0,3 %). Найбільше прізвищ виникло від імен, які в час формування українських прізвищ мали високий ступінь популярності: Андрієнко, Василенко, Григоренко, Дем’яненко, Іваненко, Кузьменко, Ніколаєнко, Михайленко, Павленко, Семененко, Федоренко, Юхименко; Ганненко, Горпиненко, Марусенко та ін. Ці прізвища і дуже частотні: Василенко має 208 носіїв, Григоренко – 202, Петренко – 249, Іваненко – 178, Павленко – 163, Федоренко – 138, Ганненко – 26. Маловживані, непопулярні імена послугували основою для невеликої кількості прізвищ, які, до того ж, і нечастотні: Єлизаренко – 14 носіїв, Євлашенко < Євлах (Євлампій) – 3, Лупенко< Луп – 6.

Проте кількість утворених від особових імен прізвищ залежить не тільки від популярності чи непопулярності імені, а й від кількості варіантів, яке виробило певне ім’я в розмовній мові. Кожен іменний варіант міг стати основою для утворення прізвища на -енк-о. Наприклад, від різних варіантів імені Павло виникли такі прізвища: Пащенко < Пашко, Павличенко < Павлик, Павлусенко < Павлусь, Павлисенко < Павлись, Павлушенко < Павлуша, Павлущенко < Павлушко, Павлютенко < Павлюта, Павлюченко < Павлюк, Пасенко < Пась, Пася, Пасьо, Пасиченко < Пасик та ін.

Прізвища найчастіше виникали від тих іменних форм християнських імен, які в сучасній мові стали офіційними: Артеменко < Артем, Карпенко < Карпо, Степаненко < Степан. Але основи прізвищ нерідко зберігають варіанти офіційних імен, які виникли в процесі освоєння християнських імен і відображають взаємодію літературно-книжної та усно-розмовної традиції в розвитку української мови. Варіанти цього типу створюють: а) чергування голосних фонем: Єременко – Яременко, Єфременко – Охріменко, Мойсеєнко – Мусієнко, Кириленко – Куриленко; б) чергування приголосних: Онуфрієнко – Онопрієнко, Фроленко – Хроленко, Софроненко – Супруненко; в) усічення імені: Абакуменко – Бакуменко, Ігнатенко – Гнатенко.

Найбільше прізвищ на -енк-о виникло від народно-розмовних варіантів з різноманітними суфіксами: к-о: Єремченко < Єремко, Тимченко < Тимко, Тищенко < Тишко, Фільченко < Філько; -ик: Михайличенко < Михайлик, Петриченко < Петрик; -ець: Лук’янченко < Лук’янець, Іванченко < Іванець; -а (-я): Гуренко < Гура, Гур (Гурій), Думенко < Дума (Дем’ян), Харенко < Хара (Харлампій); -нь: Гриненко < Гринь, Проненко < Пронь (Прокіп); -сь: Масенко < Мась, Мася (Матвій); -ць: Гриценко, Миценко < Миць (Микита, Дмитро); -унь, -ун-я, уньо: Петруненко, Грицуненко, Федуненко; -ус, -усь, -усьо: Андрусенко, Павлусенко, Самусенко; -ась: Юрасенко; -уш, -уш-а: Гнатушенко; -ш-а: Рашенко < Раша (Рафаїл); -ушк-о (-юшк-о), -ушк-а (-юшк-а): Андрущенко, Іллющенко; -ух, -ух-а (-юх-а): Артюшенко, Матюшенко; -аш (-яш): Лукашенко, Ілляшенко; -х-а: Солошенко; -иш: Павлишенко; -ишк-о: Артищенко; -ур (-юр), -ур-а (-юр-а): Демуренко < Демура (Дем’ян, Дементій); Степуренко < Степура (Степан); -урк-о: Степурченко; -ут-а (-ют-а): Максютенко < Максюта (Максим); -ейк-о: Данилейченко; ій: Павлієнко; -хн-о: Михненко < Михно (Михайло, Микита), Івахненко < Івахно, Лахненко < Лахно (Лаврін) та ін.

Значна кількість прізвищ на -енк-о виникли як назви синів від батьківських прізвиськ апелятивного походження. Народні за своєю природою прізвиська-найменування є суб’єктивними визначеннями особи, виражають народні погляди на особливості темпераменту, характеру, зовнішності, звичок, здібностей, роду занять людини тощо. Для такої характеристики з лексичного фонду мови відбирались, здається, найвлучніші слова, з допомогою яких створювались назви образи: Брикуненко < Брикун < брикун, Крутолобенко < Крутолоб < крутолобий, Пендюрченко < Пендюрка < пендюрка.

Залежно від лексичного значення твірних основ відапелятивні прізвища на -енк-о поділяються на лексико-семантичні групи.

1. Прізвища, які вказують на зовнішні ознаки носія. Такі прізвища складають численну групу, що пояснюється частим присвоєнням прізвиськ за зовнішніми ознаками людини. Вони вказують на: а) фізичні вади частин тіла, слуху, зору, мови: Беззубенко, Безпальченко, Безп’ятенко, Безносенко, Безрученко, Гаркавенко, Горбатенко, Глущенко, Косенко, Крищенко, Кривошеєнко, Момотенко < момот “заїка” (Гр., ІІ, 443), Сліпченко, Сухоненко, Сухорученко, Трегубенко, Чеверноженко < чеверногий“косолапий, з кривими ногами” (Гр., ІV, 449), Шепеленко, Щербаченко < щербак “людина, у якої випав один або кілька зубів” (Гр., ІV, 524); б) певні помітні риси зовнішності людини (вік, ріст, повнота чи худоба): Височенко, Довженко, Куценко, Моложавенко, Пузиченко, Стариченко, Товстенко, Руденко, Широченко, Череватенко;

в) особливості окремих частин тіла (волосся, голови, носа, лоба, шиї, рук, ніг та ін.): Більмаченко, Бровченко, Головатенко, Губаренко, Дзюбенко < дзюба “людина з лицем, покритим віспою” (Гр., І, 380), Зубатенко, Кривоусенко, Кудленко, Кучерявенко, Косматенко, Крутолобченко, Лисенко, Носуленко, Сухоносенко, Товстоноженко, Тараненко < таран“шрам від віспи” (СУМ, Х, 38), Цибенко < циба“тонконога людина” (Гр., ІV, 428), Шейченко, Шрамченко, Шульженко < шульга“ліва рука” (СУМ, ХІ, 560), Хрипаченко; г) колір шкіри чи волосся: Біленко, Білоусенко, Білоноженко, Гніденко, Моруженко < моругий“рудий або темно-сірий” (Гр., ІІ, 446), Риженко, Руденко, Сивенко, Сивоусенко, Сизоненко, Синьогубенко, Соловенко < соловий“буланий” (СУМ, ІХ, 445), Чаленко < чалий “сіро-коричневий” (Гр., ІV, 443), Чернишенко, Чорноусенко.

Спостереження над прізвищами цієї лексико-семантичної групи показують, що вони по-різному вказують на зовнішні особливості суб’єкта. В одних випадках основи прізвищ називають певну частину тіла, яка своїм розміром, формою, кольором привернула увагу номінаторів, але при цьому ознака не кваліфікується, а відповідне значення підказується метонімічним прийомом: Бороденко < борода (можливо, велика), Зубенко < зуб (можливо, людина з великими зубами). В інших випадках характерна фізична ознака називається прямо: Кривошеєнко < кривошия, Хроменко< хромий.

2. Прізвища, які вказують на риси характеру, поведінку людини. Такі антропоніми рідко називають людину за її позитивними рисами: Добренко, Згоденко, Милостивенко, Мозговенко, Мудриченко, Правденко, Смільченко, Чепурненко, Штепенко < штепа “акуратний” (СУМ, ХІ, 536). Найчастіше прізвища мають негативну семантику, вказують на притаманні людині такі риси, як неакуратність, лінь, скупість, гарячкуватість, чванливість та ін.: Брехуненко, Глупченко, Диковатенко, Дураченко, Зленко, Кипенко < кипа “неповороткий, товстий” (Гр., ІІ, 238), Лютенко, Маруденко, Нудненко, Плаксієнко, Самохваленко, Суворенко, Талалаєнко < талалай “болтун” (Гр., ІV, 244), Фальченко < фалько = хвалько, Шалуненко, Шкірченко.

Зауважимо, що прізвища цієї ЛСГ відзначаються багатством лексики, притаманної народній мові. Окремі слова, відображені в антропоосновах, відомі лише діалектній мові, напр.: Байталенко < байтало “людина, яка не працює” (Гр., І, 62), Хайленко < хайло “горлан, горлопай” (Мат-ли, ІV, 541).

3. Прізвища, які характеризують людину за родинними зв’язками. Вони можуть указувати на наявність або відсутність спорідненості: Безбатченко, Байстрюченко, Удовенко, Приймаченко, Рідненко, Сиротенко; на пряме відношення до родини: Близнюченко, Братущенко, Маменко; на непряме відношення до сім’ї: Дяденко, Куменко, Свашенко.

Прізвища, які називають людину за її родом занять, професією. Ці прізвища численні, вони дають досить повне уявлення про основні заняття українців у минулому.

У прізвищах із суфіксом -енк-о відобразились: а) назви різних цивільних чинів і посад: Войтенко, Мостовенко, Писаренко, Секретаренко, Старостенко; б) назви військових чинів і посад: Атаманенко, Майоренко, Осауленко, Полковниченко, Сотниченко; в) назви козаків, солдатів: Жовніренко < жовнір “солдат” (Гр., І, 488), Козаченко, Солдатенко, Сердюченко < сердюк “охоронець гетьмана” (Гр., ІV, 115); г)назви різних ремісників, робота яких пов’язана з обробкою металу, дерева, інших матеріалів: Бондаренко, Дігтяренко, Золотаренко, Коваленко, Колісниченко, Котляренко, Пушкаренко, Скляренко, Смоляренко, Столяренко, Тесленко, Токаренко; ґ) назвиткачів, кравців: Кушніренко, Кравченко, Портненко, Ткаченко, Чоботаренко, Шаповаленко, Шевченко; е) назви ремісників, пов’язаних з харчовою промисловістю: Броваренко < бровар “робітник броварні, пивоварного заводу” (СУМ, І, 237), Калачниченко, Калашниченко, Кухаренко, Мірошниченко, Мельниченко, Пекаренко, Медоваренко, Олійниченко, Пивоваренко, Солодаренко; є) назви людей, пов’язаних з торгівлею: Баришниченко, Крамаренко, Купченко, Просоленко < прасол “торговець рибою і сіллю” (Гр., ІІІ, 402), Чумаченко; ж) назви робітників, слуг: Гайдученко < гайдук “слуга” (Гр., І, 265), Бурлаченко,Кучеренко, Пахоленко < пахолок “слуга” (Гр., ІІІ, 103), Писаренко, Мостовенко, Стороженко; 3) назви людей, що працювали в сільському господарстві: Вакаренко < вакар “пастух” (Гр., І, 123), Вівчаренко, Косаренко, Коровниченко, Пастушенко, Рільниченко, Свинаренко, Скотаренко, Чабаненко, Чередниченко; и) назви рибалок, мисливців: Охотниченко, Рибальченко, Рибаченко, Стрельченко; і) назви церковних занять: Дяченко, Дяконенко, Звонаренко, Молибоженко, Попенко, Пономаренко, Титаренко; к) назви людей, пов’язаних із мистецтвом: Музиченко, Танцюренко.

5. Прізвища, які вказують на соціальне становище людини. Серед них небагато таких, які називають представників соціальної верхівки: Богаченко, Бояренко, Вельможенко, Княженко, Скоробагатченко, Солтаненко. Основи багатьох прізвищ називають бідних людей: Батраченко, Бідненко, Босенко, Голодненко, Злидниченко, Кубраченко < кубрак “бідний” (Гр., ІІ, 318), Простаченко, Сіряченко < сіряк “мужик” (Гр., ІV, 128).

6. Прізвища, які вказують на національність людини: Бесарабенко, Ляшенко < лях “поляк”, Мазуренко < мазур “поляк” (СУМ, ІV, 596), Татаренко, Турченко, Циганенко. У прізвищі Хохленко відобразилась насмішкувата назва українця хохол, а в прізвищах Кацапенко < кацап, Москаленко< москаль, Московченко < московка – зневажливі назви росіян. У донецькій антропонімії частотним є прізвище Литвиненко, в якому відобразилась назва литвин (сучасне: литовець).

7. Прізвища, які вказують на особливості території, звідки походить людина: Багненко, Груненко < грунь “вершина гори” (Гр., І, 333), Гаєнко, Лозовенко, Лиманченко, Подолиненко.

8. Прізвища, пов’язані з фауною. В їхніх основах відобразились найрізноманітніші назви диких і свійських тварин та птахів, риб, комах: Берегуленко < берегуля “стриж” (Гр., І, 51), Борсученко, Зайченко, Кобченко, Комаренко, Медведенко, Петушенко, Чапленко, Шпаченко. Серед цих прізвищ частотними є ті, які виникли від назв диких тварин і птахів. Особливо щедро представлені ті назви, які в мовній традиції є символами певних фізичних і моральних якостей: вовк – жорстокий, жадібний; ведмідь – сильний; заєць – полохливий.

9. Прізвища, пов’язані з флорою: Берестенко, Боровиченко, Гарбузенко, Дубченко, Маслюченко, Сосненко, Тополенко, Яблуненко, Яворенко. Такі прізвища виникали різними шляхами: одні – від прізвиськ, які надавались людині за тим, що певні рослини були відмітними місцевими орієнтирами, інші – від прізвиськ тих, хто займався вирощуванням рослин або вживав їх у їжу. Прізвища могли виникнути і від імен, які виступали у фольклорі як персоніфіковані назви певних ознак: береза, тополя – висока, струнка; кавун – круглий; калина, малина – красива.

10. Прізвища, які вказують на предмети матеріальної культури (предмети побуту, знаряддя праці, одяг, взуття, продукти харчування та ін.): Бриленко, Гвозденко, Дудченко, Книшенко, Козубенко < козуб “ручний кошик із лубу або лози” (СУМ, ІV, 213), Корженко, Люльченко, Макогоненко, Очкуренко, Рогаченко, Сошенко < соха, Чепіженко < чепіга, Чоботенко, Швайченко. Прізвища з такою семантикою найчастіше виникали, на нашу думку, від прізвиськ людей, які займались виготовленням певних предметів, приготуванням їжі, напоїв. Але певна кількість прізвищ виникла шляхом метафоричного перенесення назв предметів на людину, напр.: Гвозденко – за зовнішньою подібністю людини до предмета.

У прізвищах із суфіксом -енк-о відобразилась лексика й інших ЛСГ, напр.: Копійченко, Осьмаченко, Половинченко (назви одиниць виміру), Вітренко, Жижченко, Морозенко (назви явищ природи), Середенко, Суботенко (назви одиниць часу), Каправченко < каправий < копра “гній в очах” (Гр., ІІ, 282), Коростенко (назви хвороб), Жмуренко (назва гри) та ін.

Отже, суфікс -енк-о виявляє широкі сполучувальні можливості: утворюючи прізвища, він поєднувався як з особовими іменами, так і різними за семантикою прізвиськами. Важливо підкреслити, що він приєднувався до основ різної морфологічної будови: до непохідних (Горбенко, Зленко);похідних, ускладнених різними афіксами (Горбаненко, Чернишенко); до основ складних слів (Крутоусенко, Однораленко). Цікаво, що суфікс -енк-о міг сполучатися з основами, до складу яких входить цей же суфікс: Коваленченко < Коваленко. Подібні приклади дають підставу згодитися з думкою І.Д.Сухомлина про силу закону деривації прізвищ з суфіксом -енк-о від батьківських [10, 130].

Суфікс -енк-о не знає обмежень у фонетичному плані: він сполучався з основами на твердий і м’який приголосний (Золотушенко < золотуха, Івасенко < Івась). Найчастіше він приєднувався до основ на приголосний, якому передує голосний (Зоренко < зоря), і рідше виявляється його можливість сполучатися з основами на групу приголосних (Кудренко < кудря).

У випадках, коли виникають обмеження для сполучення з суфіксом -енк-о, морфонологічна структура твірної основи зазнає змін: а) відбувається чергування кінцевих приголосних /г/, /к/, /х/, із /ж/, /ч/, /ш/ (Диченко < дикий, Мушенко < муха); б) асимілятивні процеси на морфемному шві: /ск/ - /сч/ - /шч/ (Ващенко < Васько); в) голосні /о/, /е/ випадають (Кравченко < кравець).

Література

1. Баранівська О.С. Прізвищеві гібриди з формантами –к (о), -енк(о) // Актуальні питання антропоніміки / Відп. ред. І.В.Єфименко. – К., 2005. – С. 31 – 38.

2. Гумецька Л.Л. Нарис словотворчої системи української актової мови ХІV – ХV ст. – К.: Вид-во АН УРСР, 1958. – 296 с.

3. Єфименко І.В. Українські прізвищеві назви ХVІ ст. – К., 2003. – 168 с.

4. Кравченко Л.О. Прізвища Лубенщини. – К.:“Факт”, 2004. – 198 с.

5. Німчук В.В. Українські прізвища з суфіксом -ук, -чук та етимологічні споріднені утворення // Українська діалектологія і ономастика. – К.: Наук. думка, 1964. – С. 194 – 210.

6. Редько Ю.К. Географія основних типів українських прізвищ // Питання ономастики. – К.: Наук. думка, 1965. – С. 77 – 84.

7. Редько Ю.К. Сучасні українські прізвища. – К.: Наук. думка, 1966. – 216 с.

8. Сімович В. Українські йменники чоловічого роду на –о в історичному розвитку й освітленні // Праці українського педагогічного інституту ім. М.Драгоманова у Празі: Наук. зб. – Прага, 1929. – С. 305 – 369.

9. Степович А. Заметки о происхождении и склонении малорусских фамилий // Филологические записки. – Воронеж, 1882. – С. 1 – 7.

10. Сухомлин І.Д. Українські чоловічі прізвища старої Полтавщини з суфіксом –енко (на матеріалі “Актових книг Полтавського городового уряда ХVІІ в.) // Питання топоніміки та ономастики: М-ли І Респ. наради з питань топоніміки та ономастики. – К.: Вид-во АН УРСР, 1972. – С. 119 – 131.

11. Ткаченко О.Б. Українські прізвища з суфіксом –енко та споріднені утворення (питання походження) // Слов’янське мовознавство. – К.: Вид-во АН УРСР, 1958. – Т. 2. – С. 38 – 53.

12. Худаш М., Фаріон І. До питання генези українського антропонімного форманта –енко // Слов’янська ономастика. – Ужгород, 1998. – С. 212 – 219.

13. Чучка П.П. Патроніми та їх місце в лексичній системі мови // Мовознавство. – 1984. – № 6. – С. 49 – 58.

14. Gala S. Apelatywna i antroponimiczna funceja niektórych formantów // Vogolnopolska Konferencja onomastyczna. – Poznań, 1988. – S. 91 – 98.

15. Pawłowska – Wolnicz E. Osiemnastowieczne imiennictwo ukraińskie w dawnym województwie ruskim //Prace slawistyczne 7. – Wrocław, 1978. – S. 38 – 40.

Скорочення:

Гр. – Словарь української мови / Упор. з дод. влас. матеріалу Б.Грінченко. – К., 1907 – 1909. Т. 1 – 4.

М-ли – Матеріали до словника буковинських говірок. – Чернівці, 1971 – 1976. Вип. 1 – 6.

СУМ – Словник української мови. – К.: Наук. думка, 1970 – 1980. Т. 1 – 11.

Чучка – Чучка Павло. Прізвища закарпатських українців: Історико-етимологічний словник. – Львів: Світ, 2005. – 704 с.

ББК 81.411.4-0

Ярослав Загнітко,

здобувач кафедри господарчого права

Донецького національного університету

ПРАВНИЧО-КРЕАТИВНИЙ ВИМІР СТАТУСУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В ПЕРІОД ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ, ГЕТЬМАНСТВА, ДИРЕКТОРІЇ

Простежено особливості перших українських мовно-законодавчих актів, визначено пріоритети української державно-мовної політики, з’ясовано значущість перших нормативних документів для сучасної державно-мовної розбудови.

Ключові слова:законодавчий акт, мовна політика, говірковий масив, національні пріоритети, наднаціональні цінності.

Минуло чотирнадцять років незалежності України. Спливло стільки напружених та непростих державотворчих років. До цього моменту, до існування теперішнього стану країни як самостійної ланки самодостатнього управління на Європейських просторах та у світі загалом не була зумовлена можливість її визнання як держави, як окремої одиниці у світовому цивілізаційному процесі. Попри існування Української Радянської Соціалістичної Республіки у складі Радянського Союзу з представницькими функціями в ООН, європейські структури не піддавали аналізу її законодавчу загалом і мовно-законодавчу політику зокрема окремому аналізу, оскільки все це розглядалося як вияв надцентралізованої політики, здійснюваної з одного союзного центру і визначуваної ним. Це при тому, що в Україні була прийнята й існувала власна Конституція, ухвалювалися власні закони тощо. Тому простеження специфіки прийняття перших мовно-законотворчих і мовно-законорозбудовних загальнодержавних актів, аналіз їхніх структурних, змістових і функціонально-нормативних виявів постає надзвичайно актуальним, оскільки і сьогодні досить непростими є процеси гармонізації мовно-політичних взаємин, кореляції функції державної мови і мов національних меншин, активізації сфери застосування державно-законотворчих і регулювально-правових норм.

Українська Держава періоду Центральної Ради, Гетьманства і Директорії чи не вперше творила власну концептуальну основу нормативного законодавства в царині мовної політики. Саме цей період в історії нашої країни заслуговує на особливу увагу, тому що тривалий час оцінка дій Центральної Ради, Гетьманства і Директорії, усіх їхніх структур була дещо однобокою. Дослідження в мовно-правовому і мовно-розбудовному аспекті цієї доби дозволить певною мірою уникнути можливих прорахунків і підійти кваліфікованіше до напрацювання майбутньої стратегії мовної політики.

Новизна дослідження полягає в тому, що вперше здійснюється теоретичне осмислення нормативно-правової бази мовно-національної політики Центральної Ради, Гетьманства і Директорії з простеженням спільного і відмінного в їхніх концептуальних підходах. При цьому слід чітко диференціювати суто законодавчо-нормативні і соціально-політичні підходи, що інколи витлумачуються як рівнорядні. Це призводить до ототожнення цих різних напрямів (пор. „Повідомлення газети „Вісти” з Української Центральної ради про створення Центральної ради від 19 березня 1917 р. Українська Центральна рада у Києві: Українська Центральна рада у Києві організувалася 4 марта, об’єднуючи українські організації на спільних домаганнях територіальної автономії України з державною українською мовою (підкр. наше – Я.З.), з забезпеченням прав національних меншостей – росіян і інших” (Українська Центральна рада: Документи і матеріали: У 2-х т. – К.: Наук. думка, 1996. – Т.1. – С. 44-45) і ІІІ Універсал Центральної ради від 7 листопада 1917 р.: „<...>Український народ ... буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні сущих, тому оповіщаємо, що народам великоруському, єврейському, польському й іншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права та свободи самоврядування в справах їх національного життя. Та доручаємо нашому Генеральному Секретарству національних справ подати нам у найближчім часі законопроект про національно-персональну автономію <...>” (Там само. – С. 398-401).

Основною метою розгляду постає з’ясування історико-правових й еволюційних витоків українського мовно-національного законодавства в теоретичному і державнотвірному вимірах, що передбачає аналіз нормативно-правової бази періоду Центральної Ради, Гетьманства і Директорії у порівняльно-типологічному і зіставному аспектах з окресленням спільного і відмінного в їхній діяльності та простеженням напрямів спадкоємності юридично-правничої бази.

Проблема національно-мовної політики у будь-якій державі загалом та Українській зокрема насамперед корелює з особливостями державної самоідентифікації, визначенням її статусу у загальноцивілізаційному процесі, напрямами міждержавних взаємин, а також статичними / динамічними напрямами внутрішньодержавних взаємин між статусною нацією і національними меншинами. Останній чинник часто набуває детермінувального виміру в силу наявності зовнішньодержавних актуалізаторів посилення / послаблення динаміки міжнаціональних стосунків. Граничним виявом такого розвитку може стати протистояння, внаслідок якого витворюється повне неприйняття власне державної національно-мовної правової політики і відповідних законодавчих актів, спрямованих на належне регулювання. Нинішня національно-мовна ситуація в Україні є багатоаспектною і нерівнорядною, що мотивується кількома чинниками: 1) успадкуванням цілого ряду проблем з ХVII-XIX ст., коли українська мова поступово втрачала загальнотериторіальний і повногенераційний, почасти повноетнічний статус внаслідок відсутності власної держави та проживання її носіїв в різних імперіях (Російська й Австро-Угорська) з різними правовими напрямами вжитку і статусу української мови; 2) неповноцінне і неадекватне розв’язання національно-мовних питань в Українській Радянській Соціалістичній Республіці з її псевдодержавними атрибутами ХХ ст., результатом чого стало формування покоління 70-х років. Саме в цей час сформувалася псевдоправова основа, на підставі якої батьки мали право звільняти своїх дітей у загальноосвітній школі від вивчення рідної мови (утворювалися цілі лакуни з незаповненою українськомовною позицією, що створювало концептуальні основи для максимального послаблення української мови у вищій школі); а як наслідок – 3) відсутність полістильового розмаїття української мови, створення потужного потенціалу її соціальної незапитуваності, втрату нею потужних тенденцій у науково-технічному, нормативно-регулювальному та інших аспектах. Навіть створення унікальних енциклопедичних видань типу Кібернетичної енциклопедії принципово не змінювало ситуацію, оскільки вони позбавлені були власного силового поля. До цього також додавалося значною мірою ототожнення вжитку української мови з українським так званим буржуазним націоналізмом, що прирівнювався до войовничого сепаратизму. Перший чинник був особливо актуальним у 10-20-ті роки ХХ ст. такою мірою, що часто ставав на перешкоді реалізації законодавчих ініціатив Центральної Ради, Гетьманства і Директорії. Спільним для усіх законодавчих ініціатив слід вважати однозначне тлумачення стану української мови та її співвідношення з постанням Української Держави. Хоча сьогодні цей період активно аналізується багатьма дослідниками, все-таки залишається багато неопрацьованих аспектів, що не дозволяє цілісно окреслити увесь стан нормативно-законодавчої бази регулювання мовних питань. Тому можна стверджувати, що прикметною особливістю сучасної вітчизняної історико-правової науки є, певною мірою, недостатній рівень дослідження процесів правового регулювання мовних відносин та мовної політики в сучасній Україні через призму її минулого і кваліфікації сучасних наслідків не як усталених, а таких, що постали внаслідок реалізації силових методів як зовнішнього впливу на українську стихію, так і експансії в її внутрішню будову.

Найбільш чітко нормативно-правові питання внутрішньодержавної мовної розбудови окреслені в “Циркулярі Ради народних міністрів губернським і повітовим комісарам про застосування української мови від 7 березня 1918 р.” (Українська Центральна рада: Документи і матеріали: У 2-х т. – К.: Наук. думка, 1997. – Т. 2. – С. 187), де чітко сформульовано приписи публічного застосування української мови: “Пропонується пп. комісарам негайно вивісити в рамках на видних місцях по всіх державних і громадських інституціях Третій і Четвертий Універсали Української Центральної ради. Всякі постанови і розпорядження бувшого російського Временного правительства, а також оголошення і накази більшовиків познімати. Ті постанови Временного правительства, які не скасовані урядом Української Народної Республіки, перекласти на українську мову і вивісити на відповідних місцях. Всякі написи і вивіски повинні бути негайно зробленими на українській мові. Цей циркуляр широко довести до відома населення через всі урядові і громадські інституції, повітові, городські і волосні управи”. Передбачає цей документ і певну відповідальність за його виконання і / або невиконання, оскільки в останній частині зазначено: “Про негайне і точне виконання цього циркуляру зараз же повідомити міністерство. Винуваті в невиконанні будуть усуватися з посад і піддаватися під суд” (Там само. – С. 182). Вершинним щодо нормативно-законодавчої бази у внутрішньодержавній національно-мовній розбудові є, поза усяким сумнівом, “Закон Центральної Ради про державну мову” від
24 березня 1918 р.”, у якому наголошено, що “1. Всякого роду написи, вивіски тощо на торговельно-промислових, банкових та подібних закладах і конторах повинно писатися державною мовою, окрім інших мов <…> при тім написи українською мовою мають бути на основній частині всього напису, на чільнім місці”. У цьому законі передбачено також напрями поширення першої статті на загальнодержавному терені: “2. Ця постанова має силу і до всякого роду виробів <…>, виготовлених на території Республіки, які мають етикетки, написи”, а щодо використання мови у межах чинного справочинства констатовано:
3. По всіх торгово-просилових банкових і т.п. закладах, конторах <…> мовою в діловодстві має бути державна українська” (Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. / Укладачі: В.Д.Гончаренко, А.Й.Рогожин, О.Д.Святоцький / За ред. члена-кореспондента АпрН України В.Д.Гончаренка. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Ін Юре, 2000. – Т. 2. – С. 51).

Показовим є той факт, що в інструктивних матеріалах (циркулярах та ін.) використовується принцип транслітерації щодо назв офіційних установ, закладів, адміністративних органів Російської імперії, пор.: Временне правительство та ін. з метою їх адекватного психолінгвістичного сприйняття мовцями та відповідної ідентифікації, оскільки застосування принципу перекладу дещо уповільнило б належне сприйняття.

Подібні принципи внутрішньодержавної національно-мовної розбудови характерні і для Гетьманства. У цей період загалом продовжувалася тенденція виваженої внутрішньодержавної злагоди між мовою титульної нації і мовами національних меншин з послідовним підтвердженням домінування першої. Це легко простежити на тих чи інших нормативно-правових документах, що відповідно підтверджують поширення української мови в освіті, культурі, офіційних установах та ін. Так, у “Законі про обов’язкове навчання української мови і літератури, а також історії та географії України в середніх школах” від 8 серпня 1918 р., ухваленого Радою Міністрів (Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. / Укладачі: В.Д.Гончаренко, А.Й.Рогожин, О.Д.Святоцький / За ред. члена-кореспондента АпрН України В.Д.Гончаренка. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Ін Юре, 2000. – Т. 2. – С. 71) чітко визначено аспекти застосування української мови в загальноосвітній практиці з концентрацією уваги зокрема на економічно-гуманітарній сфері: “1. По всіх середніх хлоп’ячих і дівочих загальноосвітніх, професійних, комерційних інших школах, учительських семінаріях та інститутах, а також духовних семінаріях, обов’язково викладається українська мова і література, задля чого визначається не менше 3 годин тижнево в перших 5-ти класах, а в 2-х останніх класах – не менше 2 годин, та географія і історія України, для яких предметів мають бути визначені не менше як по 2 години тижнево в 2-х останніх класах кожної школи <…>”. У цьому чітко простежується спільність законодавчих креатур Центральної Ради і Гетьманату, прагнення утвердити пріоритетні потенціали мови титульної нації.

Саме в період Гетьманства найбільш послідовно було визначено шляхи поширення започаткованої Центральною Радою концепції формування національної школи, мотивованим підтвердженням чого також є “Наказ міністра народної освіти про утворення національної нижчої початкової школи” від 6 вересня 1918 р. (Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. / Укладачі: В.Д.Гончаренко, А.Й.Рогожин, О.Д.Святоцький / За ред. члена-кореспондента АпрН України В.Д.Гончаренка. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Ін Юре, 2000. – Т. 2. – С. 71-72), де охарактеризовано засадничі принципи загальнодержавної побудови національно-мовної освіти: 1) Українська держава творить культурнонаціональні цінності (відкриває Українські державні університети, академії, гімназії тощо); 2) нижча початкова школа для українського народу “мусить приготовитись до навчання на українській мові”; 3) “щоб з наступного 1918-1919 шкільного р. навчання в школах для українського люду велося українською мовою у всіх групах нижчої початкової школи на всім просторі України”, а в “Законі Західноукраїнської Республіки про мови на її території” від 15 лютого 1919 р. (Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. / Укладачі: В.Д.Гончаренко, А.Й.Рогожин, О.Д.Святоцький / За ред. члена-кореспондента АпрН України В.Д.Гончаренка. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Ін Юре, 2000. – Т. 2. – С. 105-106) чітко визначено, що “§1. Державною мовою на Західній області Української Народної Республіки є мова українська”, і констатовано: „§ 2. Цю мову вживають у внутрішнім і внішнім урядуванню всі державні власті і уряди, публічні інституції і державні підприємства”. Отже, в цьому разі однозначно схарактеризовано не тільки ступінь репрезентативності української мови як державної, але визначено й особливості її функціонування. У нормативно-законодавчому просторі складнішим постає період “Другої” Української Народної Республіки (Директорії), оскільки Директорія в повному обсязі законодавство гетьмана Скоропадського не використала, проти якого вона виступила, і водночас не відновила законодавства Центральної Ради” [Копиленко 1997, с. 155]. Це дає підстави цілком логічно стверджувати, що мовне законодавство і відповідні інструктивні матеріали, циркуляри тощо діяли і в цей час. Водночас у національно-мовній політиці Директорія розвивала і поглиблювала концептуально-правові аспекти Центральної Ради, що чітко простежується в законі “Про державну мову” від 1 січня 1918 року, в якому по суті задекларовано державний статус української мови на всій території України. За своїм характером – це швидше декларативний закон, аніж нормативно-правовий акт, оскільки він не передбачав практичних шляхів реалізації заявлених постулатів. Останнє, поза всяким сумнівом, випливає з того, що загалом законодавство “другої” Української Народної Республіки було “законодавством перехідного періоду, коли закони приймаються лише за необхідності “швидкого реагування” на конкретні обставини” [Там само, с. 155]. Таким запитом слід вважати потреби будівництва національної школи та належного його національно-патріотичного, національно-світоглядного спрямування, що було особливо актуальним.

Аналіз нормативно-правової і мовно-законодавчої бази періоду Центральної Ради, Гетьманства і Директорії дозволяє зробити висновок про загальну тенденцію пріоритетності української мови, надання їй статусу загальнодержавної і про напрацювання шляхів упровадження української мови в економіко-гуманітарну і почасти науково-технічну, виробничо-фахову сфери. Мовно-законодавчі ініціативи у своїй основі були здебільшого декларативними, хоча в більшості своїй ґрунтувалися на чіткому простеженні проблеми, аналізі шляхів і методів упровадження української мови у всі сфери державного простору. Це суттєво активізувало силове поле української мови, сприяло розширенню її функціонально-стильового тла.

Література

  1. Донцов Д. Історія розвитку Української держави двадцятого століття. – К., 1993.

  2. Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917-1920: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1997. – 208 с.

  3. Конституція Української Народньої Республіки (1918 р.) // Розбудова держави. – 1992. – № 5.

  4. Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1918 рр. – К., 1995.

  5. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. – К., 1995.

  6. Феденко П. Влада Павла Скоропадського. – К., 1995.

ББК 81.411.4-3

Ольга Пуніна,

студентка ІV курсу Донецького національного університету

Мовно-етикетні одиниці на позначення прощання й прихиль­ності в епістолярію письменників І пол. ХХ ст.

„Епістолярна спадщина письменників, громадських і культур­них діячів – невичерпне і незамінне джерело для вивчення їх жит­тєвого й творчого шляху, їхньої громадсько-літературної, культур­ної діяльності. У ній обов’язково виражена індивідуальність, своє­рідність таланту їх авторів” , – писав М.М.Пилинський [8, с.78] на початку 80-х рр., говорячи про епістолярний доробок митців ХІХ століття й оминаючи „трансформацію, перехід до інших жанрових форм” епі­столярного жанру в сталінський період [7, с.59], роз’їдання іржею русифікації мовної чарівності [ 3, с.27 ] з часу панування в Україні радянської влади. Руйнувалась нація, винищувались духовні скарби народу: побут, історія, людська психіка; і єдиною зброєю проти цього постало слово, невгасиме полум’я – мова, письменницька, ав­торська, митецька, мова поезії, щоденників, листів, з яких перед нами постає справжній, неприкрашений світ творчої дійсності – на­півзруйнований, несправедливий, але – живий, бо саме тут продов­жують своє життя, зникають старі й утворюються нові слова. Про це свідчать листи письменників І пол. ХХ ст., дослі­дження яких дає можливість ширше пізнати особливості мови цього періоду. Винятковий інтерес у цьому плані становлять оди­ниці мовленнєвого етикету.

У лінгвістиці проблема мовленнєвого етикету знайшла відобра­ження у працях російських мовознавців – В.Є.Гольдіна, А.О.Глінки, Н.І.Формановської, А.О.Акішиної, Н.І.Бєлунової, Л.П.Крисіна, Л.П.Ри­жової та ін., українських дослідни­ків – Є.С.Отіна, К.В.Ленець, Л.М.Полюги, О.М.Миронюк, О.Ф.Теслі, М.Г.Стельмаховича, Є.Д.Чак, М.П.Білоус, С.К.Богдан, Т.І.Панько, О.М.Мацько, Е.С.Вєтрової та ін. Найвиразніше питання мовленнє­вого етикету розкрите на матеріалі розмовного мовлення, фольклорно-пісенного, дипломатичного, художнього. Отже, враховуючи недо­статність висвітлення проблеми мовленнєвого етикету на матеріалі епістолярію, відсутність досліджень, присвячених різноаспектному аналізу формул прихильності й прощання на матеріалі листів пись­менників радянського періоду, у запропонованій статті робиться спроба проаналізувати мовно-етикетні одиниці на позначення про­щання й прихильності в епістолярію авторів І пол. ХХ ст. Матеріалом для дослідження послугували етикетні формули з листів І.Багряного, С.Васильченка, О.Довженка, М.Куліша, О.Ольжича, В.Симоненка, П.Тичини, М.Хвильового, В.Сосюри.

У листах письменників ХХ ст. переважна більшість формул прощання є традиційною. Основу їх складають слова: (ну) всього доброго, будь (-те) здоров (-ий, -а, -і), цілую, обіймаю, тисну, бу­вай (-те), прощавай (-те), до побачення. Інтимно-товариська то­нальність притаманна листам з прощальними формулами, де клю­човим компонентом виступає прийменниково-іменна конструкція до побачення з поширювачами типу прикметників (скорого)та ча­сток (ну) – епістолярій М.Хвильового та М.Куліша; прощай (-те), прощавай (-те), що є носієм високої тональності і використову­ється в основному в ситуаціях, коли розлука комунікантів нетривка, але часто повторювальна ( листи П.Тичини до брата, С.Васильченка до дружини); бувай (-те) – листи М.Куліша та П.Тичини до това­ришів, В.Симоненка до дружини: Ну, Жане, до скорого побачення (Куліш до І.Дніпровського, с.529); До побачення (Хвильовий до М. Зе­рова, с.842); Поки прощавай (Тичина до Є.Г.Тичини, с. 10); Проща­вай ( Васильченко до дружини, с.358);Бувай (Симоненко до дружини, с.314). Письменникине обмежують себе тільки українськими етике­тними одиницями прощання, вживають іноді прощальні формули з інших мов, найчастіше з російської мови у листах до добре зна­йомих людей. Такі вирази зустрічаємо в епістолярію П.Тичини до Л.Папарук, В.Симоненка до дружини, І.Багряного до друга: Царапни лапками отвєт і с тєм до свіданіє (Тичина до дру­жини, с.154); Оцемціме! (Тичина до дружини, с.86); Гуд бай (Симо­ненко до дружини, с.345); Пока (Багряний до І.Воскобійника, с.242).

Найчастіше зустрічаються повні вислови побажального характеру, в яких колишня основа – функція побажання здоров’я, щастя, перейшла на другий план, передавши свою першорядність функції засобу прощання. Такі традиційні конструкції репрезенту­ють властиві українцям риси мовленнєвої поведінки: доброзичли­вість, щирість, сердечність, функціонують у листах до родичів, найближчих друзів, близьких по духу людей. Конструкції будь (-те) здоров (-ий, -а,-і), бувай (-те) здоров (-ий, -а, -і), (всього) (вам, тобі) доброго, на все добре , здоровлю, всього відзначаються по­важним, ґречним ставленням до просторового актанта, характерні для листів М.Куліша до І.Дніпровського, О.Корнєєвої; П.Тичини до родини, М.Могилянського, Л.Озерова, А.Іщука та ін.; О.Ольжича до ба­тька, С.Васильченка до дружини, П.Вороніна; О.Довженка до І.Соколянського; В.Симоненка до дружини. Додаткових експресивних відтінків надають формулам вислови, характерні для народнопоетичного мовлення: ну, на цьому, по цім: На цім слові бувайте здорові (Куліш до О.Корнєєвої, с.65); Бувайте веселі-здо­рові (Тичина до Л.Папарук, с.12); Щиро здоровлю!(Ольжич до Є.Онацького, с.348);Бувайте здорові (Васильченко до Вороніна,с.34); Будь здоров, мійдруг (Довженко до І.Соколянського, с.325).

Епістолярій письменників ХХ ст. вирізняють такі засоби вира­ження прощання, як: 1) дієслова у наказовому способі ( у листах П.Тичини), для яких загалом характерним є виконування функції поради; дійсному способі, майбутньому та теперішньому часі: Живіть!( Тичина до А. Любченка, с.64); Зоставайтеся (Тичина до Є.Тичини); Ну, ще писатиму (Тичина до Є.Тичини, с.51); Люблю Вас, як і любив! Люблю! (Тичина до О.Білецького, с. 364); 2) частка + прислівник: Нупоки, головонько Лідочка, хлопчик-дівчинка (Ти­чина до дружини, с.108);3)займенник: Ну на все (Тичина до дру­жини, с.123). В основному адресатами таких послань є особи, з якими в автора листів склалися дружні робочі стосунки: видавці, редактори, колеги по роботі, помічники.

Піднесеністю й урочистістю вирізняються прощальні одиниці вітання, вітаю, для яких прощальна функція є вторинною, головна ж реалізується в інших ситуаціях спілкування (на початку листа). Висока тональність відзначає листи П.Тичини з формулою ві­тання: Вітання всім (Тичина до дружини, с.22); Вітання! (Тичина до М.Могилянського, с.60).Доброзичливе, привітне ставлення до адре­сата виражає в епістолярію І.Багряного одиниця вітаю, яка може поширюватись займенниками, частками, прислівниками: Тим часом вітаю Вас сердечно ще раз (Багряний до В.Біляїва, т.1, с.146).

Успішне завершення комунікативного акту внаслідок вияву доброзичливого ставлення до співрозмовника є метою прощальних висловів зі значенням „поцілунок”, „обійми”, „стискання”, за допо­могою яких здійснюється вербальний опис жесту, що є необхідним для завершення повноцінного спілкування. Високий ступінь емо­ційності характерний для прощальних конструкцій зі значенням „поцілунок”, які є властивими для інтимно-дружнього, родинно-побутового листування і відрізняються фамільярною тональністю. Найчастіше ця формула реалізується в листах у формі дієслова дійсного способу, теперішнього часу, першої особи, однини: Ці­лую, і ради нас бережи себе, Ба (Ольжич до батька, с.325).З поши­рювачами – займенниками ( тебе, Вас), прислівниками ( кріпко), час­тками ( ну, поки, іще ) ця одиниця виступає в епістолярію П.Тичини: Цілую тебе кріпко-кріпко, розумну мою голівоньку...(Тичина до дружини, с.312); Поки цілую кріпко (Тичина до Папарук, с.143); Іще раз цілую (Тичина до Папарук, с.153). Оригінальністю і тепло­тою привертають увагу мовно-етикетні формули прощання у лис­тах до коханої жінки, які являють собою конструкції-речення, що описують дію цілування руки, голівки тощо: Пальчики раз два три чотири п’ять, а тепер пучечки назад ізнову полічу їх – раз два три чотири п’ять – цілую (Тичина до дружини, с.113); А поки що голівку твою з русявенькими кісками тулю до свого се­рця, льон очок на голові перебираю, цілую безліч раз голівку в ушки, в очка, в устонька! (Тичина до дружини, с.231); Я тебе у ву­шко поцілую, хрящики на ушках усі пообгризаю. Цілую кріпко-кріпко... (Тичина до дружини, с.237). Надзвичайно виразними висту­пають прощальні мовно-етикетні формули з відсутньою дієслівною частиною, значення „поцілунок” реалізується за допомогою генде­рних речень й окличної інтонації: Лапку (Тичина до Папарук, с.157); Вашу голівку! (Тичина до дружини, с.31); Голівку-кучерявку, Лідо! Лідо! (Тичина до Папарук, с.160); Вашу лапку сюди! Ваше ушко (Тичина до Папарук, с.16).

Високим ступенем інтимності вирізняються етикетні формули в листах В.Симоненка, до складу яких входить розмовне дієслово цьомати та іменник поцілунок: Цьомаю тебе в праву ніздрю (Симоненко до М. Сома, с.321); Передаю кошик поцілунків (Симоненко до дружини, с.315).Справжнім коханням і зворушливістю сповнені його листи до дружини. Влучно підібрані етикетні формули майстерно вира­жають почуття закоханого чоловіка: ...цілую мою одну-єдину, мою дорогу Малюсю міліон разів. З голови до п’ят (Симоненко до дру­жини, с.305); Цілую твої пальчики, щоб вони скоріше взялися за ручку і написали мені хоч двоє слів (Симоненко до дружини, с.301).

Не можна не зачаруватися мелодійністю вдало підібраних слів у посланнях М.Куліша та О.Довженка до матерів, що випроміню­ють тонким ліризмом і почуттям великої синівської дяки та любові. Не звертаючи уваги на те, що листи писались у важкий для їх авторів час (нестача грошей, часу, бідність), сини-письменники вкла­дали в них своє серце, аби материнське залишалось спокійним: Ці­лую твої працьовиті руки і добре материнське серце (Куліш до матері, с.688); Низько кланяюсь Вам, моя рідна, і цілую Ваші руки, що такі прекрасні, незабутні паски випікали...(Довженко до матері, с.364).

Вираженням щирого і приязного ставлення до комуніканта є прощальні одиниці зі значенням „стискання” (руки). У листах М.Куліша до І.Дніпровського, І.Багряного до товариша П.Волиняка, М.Хвильового до А.Любченка, В.Симоненка до друзів використання при дієслові тиснути синонімів іменника рука (пра­виця, клешня, великий палець) з прикметниками (залізна, ро­буча, ніжна) підкреслює теплі, дружні стосунки актантів: Тисну правицю (Симоненко до А.Перепаді, с.307); Тисну залізні твої руки (Куліш до І.Дніпровського, с.546); Тисну клешні (Симоненко до О.Щербаня, с.346); Тисну Вашу робучу руку (Багряний до П.Волиняка, т.1, с.199); Тисніть великого пальця, як кажуть ні­мці! (Багряний до П.Волиняка, т.1, с.238); Ніжну тисну Вашу руку (Хвильовий до А.Любченка, с.882).

В епістолярію М.Куліша дієслово тиснути у складі етикетної формули на позначення прощання виступає і в значенні „обні­мати”: Тисну тебе в чавунних обіймах (Куліш до І.Дніпровського, с.520);Тисну так, що з тебе, мабуть, виллється ота вода (с.548); Тисну руки, груди твої, спину (с.539); Тисну тебе в спину номером другим з нової системи Анокинової (с.547). Сміливість у викорис­танні таких прощальних конструкцій пов’язана з тим, що з І.Дніпровським М.Куліш підтримував найтепліші стосунки. І.Дніпровський протягом усього життя, починаючи з Олешківської гімназії, де хлопці разом вчилися і працювали, залишався найкра­щим другом письменника, звідси і хвилювання один за одного, пік­лування та турбота, які виливались у листах.

Поняття прощальної формули неодривно пов’язане з обов’язковою, прийнятою одиницею, розташованою наприкінці ли­ста, – авторським підписом, формулою прихильності, яка додає останній штрих у вираженні доброзичливого ставлення до просто­рового комуніканта. Найчисленнішою групою автографів є та, мов­но-етикетні одиниці якої виражені одним підписом-ідентифікато­ром ( іменем, іменем по батькові, скороченням імені, прізвища, субстантивом). Такі підписи є характерними для листів до малозна­йомих осіб, з якими автор підтримував офіційні стосунки. Вони відзна­чаються офіційно-нейтральною тональністю, шаблонністю: Ми­кола Хвильовий (Хвильовий до М.Зерова, с.842); Ол.Довженко (Дов­женко до Ю.Тимошика, с.357); І.Б. (Багряний до Д.Андрієвського, т.1, с.110); О.К. (Ольжич до Є.Онацького. с.345).

Підпис, ускладнений формулою прихильності, є традиційним для українців способом вираження шанобливого ставлення, поваги, ґречності до адресата. Найпоширенішим типом ускладнення є за­йменниковий. В епістолярію письменників вживається займенник твій, якщо між комунікантами близькі товариські стосунки. Це бачимо в листах до ро­дичів і друзів. Особливою теплотою відзначаються автографи, до складу яких входить і зменшено-пестлива лексика, найменування-псевдоніми: Твій Павлусь (Тичина до Папарук, с.235); Твій Сашко (Довженко до І.Соколянського, с.329); Твій бобік (Ольжич до батько, с.322); Твій Мусій Копистка (Куліш до І.Дніпровського, с.658). Уживання за­йменника Ваш у листах до старших за віком адресатів, шанованих автором послання співбесідників, рідних, відзначається високою тональністю. Такі підписи відображають поважне пись­менницьке ставлення до свого адресата послання, можуть увираз­нюватись прислівниками щиро, завжди, займенником весь, на­йменуваннями-регулятивами: Щиро Ваш В.Сосюра (Сосюра до Кравченка, с.167); Завжди Ваш Іван Багряний (Багряний до Ф.Пігідо, т.2, с.17); Весь Ваш П.Тичина (Тичина до М.Могилянського, с.39); Ваш чоловіко-батько М.Куліш (Куліш до дружини, с.670).

Ефект приязного ставлення досягається в епістоля­рію митців
І половини ХХ ст. поширенням авторських підписів прийменниково-іменниковими конструкціями прихильно­сті: з пошаною (до Вас), з поважанням (до Вас), з повагою (до Вас), з любов’ю, з вдячністю, з привітом, з побажанням. У свою чергу ці формули прихильності поширюються означеннями: пра­вдивий, щирий, глибокий, найглибший, незмінний, товарись­кий, великий, найкращий, сердечний, комсомольський, кому­ністичний: З правдивою пошаною Др.Олег Кандиба (Ольжич до Є.Онацького, с.346); З щирою і найглибшою пошаною й привітом – ваш завжди Іван Багряний (Багряний до В.Русина, т.2, с.138); З великою любов’ю твій Сашко (Довженко до І.Соколянського, с.325); З сердечним привітом М.К. (Куліш до О.Корнєєвої, с.647); З товариським привітом П.Тичина (Тичина до В.Мисика, с.207). Уживання таких формул прихильності не обмежується одним ти­пом листування, це і листи до офіційних осіб, і добрих друзів, роз­ради життя – сім’ї.

Особливе місце в письменницькому епістолярію належить інди­відуально-авторським мовно-етикетним одиницям на позна­чення прихильності, через які автори послань намагались передати свій внутрішній стан – сум, тривогу, любов, радість тощо. Так, прочитавши: Ваш Павло, що сумує все чогось (Тичина до Па­парук, с.80) розуміємо, в якому стані перебував письменник під час написання листа, а етикетна одиниця Ваш Ваший Вашая Пушка (Тичина до Папарук, с.22) , в якій уживається присвійний займенник у трьох формах, дві з яких вигадані автором на зразок нестягнених прикметників і вживаються у чоловічому та жіночому родах, говорить про всевідданість закоханого чоловіка. Формула прихильності Босий, безгроший. Безбілетний (Тичина до Папарук, с.93) ніби робить висновок, виділяє найголовніше з вище­сказаного у листі: далеко від рідних людей, страшна матеріальна скрута. Мовно-етикетна одиниця Твій прочотнокнижник (Тичина до Папарук, с.237) говорить про важкий труд філолога, життя якого – читання: літери, рядки, сторінки, томи; аналіз, переклад, тео­рії...Особливо зворушливою виступає формула Ваш Павло Григо­рович, що двадцять один рік тому ще бідним студентом пере­йшов квартирантом до Вас у сивій шапці старій, у потертім пальті, але з піснями та з бандурою (Тичина до К.Папарук, с.169), яка розкриває нам завдяки своїй наповненості великий шлях стано­влення бідного, але веселого молодика у поважного культурного і політичного діяча, філолога, поета.

М’яким гумором і, безперечно, почуттям сильного кохання на­сичені листи до коханої дівчини, нареченої, дружини В.Симоненка. Про це говорять нам і формули прихильності: Твій чолов’яга Васи­льок (Симоненко до дружини, с.309); Твоя полтавська Галушка (Симоненко до нареченої, с.303); Твій Васисуалій де Сімон (Симо­ненко до дружини, с.315).

Неменш цікавими виступають індивідуально-авторські фор­мули прихильності М.Куліша у листах до свого найкращого друга з років навчання І.Дніпровського (Шевченка): Ваш Кляус-Август Халява (с.571); Твій неунивающий Кляус (с.563); Ваш Август Ки­рдяга, він же Кляус (дрррматург впослєдствії і Джек-потроши­тель театрів) (с.560). Такий підпис зберігся з часів навчання в Олешківській гімназії, де друзі разом займались виданням рукопи­сного журналу „Братина”, відповідно до законів якого І.Дніпровський був Жан, він же Генріх Кирдяга, а М.Куліш – Кляус і Август Халява.

Не залишають байдужими послання М.Куліша до дружини, пройняті невдачами початківця-письменника, студента і молодого недосвідченого чоловіка: Твій, замучений блощицями і взагалі сімейним життям муж (Куліш до дружини, с.660); Ваш, тепер без годинника, М.К. (Куліш до дружини, с.664), невдоволен­ням через те, що дружина писала російською: Ваш „он” (Куліш до дружини, с.668),а далі – прийняттям швидкого плину часу, приходу досвіду, старіння: Твій чоло-вік і старенький (с.668); Твій старий кавказець (с.669); Твій старик (с.667), щастям від виконання батьківської ролі: Ваш чоловіко-батько М.Куліш (с.670).

Цікава мовно-етикетна одиниця на позначення прихильності у листах О.Ольжича до батька О.Олеся: Твій бобік (Ольжич – батька, с.322). У перекладі з англійської bob 1)стригтися коротко; 2) шилінг (мінімальна грошова одиниця Англії), тому можливі такі варіанти тлума­чення: назва може свідчити про коротку зачіску, зроблену сином напередодні написання листа, або ж про скрутне грошове становище, в якому опинився син. Отже, навіть пись­менницькі автографи дають змогу говорити про почуття митців, внутрішні перестороги, страхи, бажання, стан.

В епістолярію письменників І половини ХХ ст. вдало завершу­ється просторово-віддалений діалог унаслідок використання авто­рами послань традиційних, індивідуальних та запозичених мовно-етикетних формул на позначення прощання й прихильності, які є своєрідним мірилом характеру взаємин адресата й адресанта, від­критою книгою їхніх душ.


Література

1. Акишина А.А., Формановская Н.И. Этикет русского письма. – М.: Рус. яз., 1981. – 199с.

2. Богдан С. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. – К.: Рідна мова, 1998. – 475с.

3.Бортняк А. Репресований кличний відмінок // Урок Укр. – 2003. – №1. – С.27.

4. Вєтрова Е.С. Семантика і функціонально-комунікативний аспект етикетних одиниць в епістолярній спадщині українських письменників ХІХ ст.: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. – Донецьк, 2004. – 18с.

5. Гнатюк Р. Не „скидаймо” листи як на пейджер // Урок Укр. – 2005. – №5-6. – С.29-30.

6. Гольдин В.Е. Речь и этикет // Русская речь. – 1984. – №6. – С. 47-48.

7. Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20-50рр.ХХ ст. (В.Кузьменко – М.Кодак) // Слово і час. – 1999.- №2. – С.57-60.

8.Розцвітай же, слово! – К.: Рад. шк., 1983. – 327с.

9. Тесля О.Ф. Ваш лист // Укр. мова і літ. в шк. – 1977. – №3. – С. 80-82.

10. Формановская Н.И. Русский речевой этикет: лингвистический и методический аспекты. – М.: Рус. яз., 1982. – 124с.

ББК 81.41

Марина Беляева,

кандидат филологических наук, доцент,

докторант Ставропольского государственного университета

СООТНОШЕНИЕ РУССКО- И УКРАИНОЯЗЫЧНЫХ ФОРМАНТОВ В ФАМИЛЬЕКОНЕ КУБАНИ

Интерес исследования обращен к региональной ономастике, которая является проявлением народной культуры в языке.

В вопросе о существовании региональной культуры можно выделить две наметившиеся сегодня методологические позиции: признание региональной культуры как особого «варианта» национальной культуры и отрицание специфической формы культуры – региональной, подменяемой понятием «культура региона». Культура становится региональной, когда она продуцирует свой способ взаимоотношений человека и мира, связи между людьми, тип личности, систему ценностных ориентиров, формы духовной жизни и артефакты, сама начинает влиять на национальную культуру. Предлагают рассматривать региональную культуру как своеобразный вариант национальной культуры – наследующий ценностно-нормативное ядро последней, формы и способы жизни людей; адаптированный к условиям конкретной территории; создающий свой продуктивный вариант культуры, тесно связанный с национальной, но при этом отличающийся от нее. Для того чтобы сложилась региональная культура, «материнская» должна пройти несколько этапов [1]. Первый включает данное географическое пространство в поле освоения «материнской» культуры (ситуация «открытия» в той или иной степени характерна для многий регионов нашей страны, в том числе Юга России). Второй этап состоит в освоении новой родины переселенцами (освоение южнорусских земель казаками, украинцами, белорусами).

На этом этапе происходит физическое и символическое включение территории в состав России. «Физическое» - включение территории в административный состав русского государства – намного предшествует «символическому». «Символическое» – обретение смысла существования, связанного с местом жизни людей, с представлением о роли, которую призвана играть данная территория в судьбе страны, – проиходит позже, когда начинается активное освоение территории в ходе практической деятельности и осознание ее как «своей». Жители из разных областей страны, являясь носителями, с одной стороны, «материнской культуры», с другой – привнесенных в нее особенностей, связанных с местом прежнего проживания, стремятся адаптироваться к конкретным формам существования, однако в различных культурных формах (от одежды и жилища до языка и обрядности) сохраняются черты прежней жизни. На следующем этапе начинает осознаваться «связь с местом», выражающаяся в определенных способах хозяйствования, в организации социальной жизни. Вступая в межкультурную коммуникацию с коренными народами и переселенцами из других регионов, люди начинают осознавать свою идентичность как людей, живущих в данном пространстве. На этом этапе формы жизни еще несут особенные черты тех мест, из которых переселились люди. Этот этап можно рассматривать как переходный от культуры региона к региональной культуре. Четвертый этап отличается тем, что люди, живущие в конкретной территории, воспринимают ее как свою родину, происходит обретение ";своего"; региона, что имело место на Кубани, относящейся к территориям вторичного заселения.

Способом освоения культуры региона является изучение собственных имен разных типов. Язык способен выражать и закреплять локальную информацию в смыслах своих единиц, в частности личных имен и фамилий – исконных или заимствованных. Условия освоения территории Западной Кубани послужили почвой для появления миграционных имен и взаимовлияния онимических единиц в процессе кросс-культурных и языковых контактов этносов. Исторический фон, сложившиеся ареалы украинских фамилий, блок их формантов являются необходимой базой сопоставительного исследования двух языков, “скрестившихся” в ономастике Кубани.

Освоение Краснодарского края связано с тремя волнами украинцев – мигрантов. Второй период приходится на 90-е годы XVIII в. В 1796 году
32 тысячи казаков с Украины оказались в Краснодарском и 6 – в Ставропольском краях. Этническая ассимиляция началась на Кубани рано и оказалась значительной по причине отрыва украинцев от основной этнической территории. В связи с ликвидацией правительством Екатерины II запорожского казачества и созданием в Донецко-Приднестровском регионе поселений из русских и греков, удельный вес украинцев снизился здесь с 96,4 до 90, 8 %; при этом в южной части этого региона численность украинцев, напротив, возросла [2, с. 77]. К середине ХIХ в. на Северном Кавказе насчитывалось 408 тыс. украинцев (44 % населения). Численность их увеличивалась быстрыми темпами вплоть до 1926 года, при этом доля в населении региона уменьшалась. Если в 1897 г. на Северном Кавказе проживало 1271 тыс. украинцев, то к 1926 г. эта цифра равнялась 1939 тыс. человек, что составляло
28,2 % всех украинцев, проживающих в России. В 1926 г. 54,4 % украинцев (30,5 % населения Северного Кавказа) считали национальный язык родным. Ситуация изменилась с 1930 г. – времени введения обязательного образования на русском языке: в 12 раз уменьшилось количество украинцев, записанных или записавших себя русскими.

Специфика миграционных процессов, характерных для Кубани, четко прослеживается в истории заселения станицы Калининской (бывшей Поповической). По времени создания она является 38–ым, последним куренем, созданным в Запорожье в первой половине XVIII века. В период с 25 августа 1792 г. по 21 марта 1794 г. (проведение первой переписи населения в Черномории) на Кубань прибыл 501 человек, в том числе 173 души женского пола. В г. Тамани осенью
1792 г. поповичевцы построили курень (казарму). Место нового поселения, отведенное жителям Поповического куреня по жребию («за пять верст от урочища Сагы»), оказалось неудачным из-за постоянных набегов закубанских горцев. В 1801 г. население куреня насчитывало 671 человек, на 170 больше, чем в 1799 году. После переселения в более безопасные места летом 1807 года стала особенно заметна убыль населения от войн, набегов соседей, нездорового климата. В августе 1809 г. в Поповический курень были централизованно переселены жители села Алтиновки Кролевецкого повета (уезда) Черниговской губернии, до конца года – из двух селений Лубенского повета Полтавской области, из сел Ерковец, Шершневки.

Известно, что Черноморское казачье войско дважды пополнялось малороссийскими казаками, в том числе выходцами из различных селений Полтавской и Черниговской губерний (1809 - 1811гг.). 9 июля 1810 г. из Полтавской губернии с партией старейшины Степана Сухенко прибыло более 190 человек. 6 августа 1809 г. из с. Ермакова Миргородского повета той же губернии - 45 душ. 15 августа 1810 г. из г. Лехвицы Полтавской губернии приехали семьи казаков с партией Артема Белозуба; 24 августа – из селения Сосновки Переяславского повета. Последняя партия, как и первая, проследовала из села Алтиновки Кролевецкого повета Черниговской губернии; семья старейшины партии – Василия Трофимовича Белоконя – состояла из 29 человек. Всего в Поповическом куренном селении оказалось 1785 человек, в том числе 836 женщин [4].

В связи с тем, что население Черномории продолжало убывать, 18 апреля 1820 г. был издан Указ о переселении до 25 тыс. душ мужского пола из казаков-охотников Полтавской и Черниговской губерний. На 1 июля 1821 г. в Поповическом куренном селении уже проживало 1685 жителей, планировалось подселить еще 94 человека. Осенью и зимой 1821 г. прибыло две трети переселенцев, а за четыре года – еще одна треть. Зимой 1821 – 1822гг. курень оказался перенаселен. 16 сентября 1821 г. здесь было расселено 30 семей (199 душ), приведенных из Зеньковского повета Полтавской губернии Алексеем Смелянским, 19 сентября – 24 семьи (133 души) из Гадяцкого повета той же губернии со старейшиной Иваном Рудем, 23 сентября – 26 семей (114 душ) из Переяславского повета с Иваном Каменским, 28 числа того же месяца – 33 семьи (196 душ) из Миргородского повета с Тимофеем Рубаном, 29 сентября – 36 семей (233 души) из Хорольского повета, возглавляемые Николаем Колонкой, 30 сентября – 27 семей (170 душ) из Зеньковского повета со старейшиной Павлом Мароховцом. В октябре приток иногородних оказался столь же велик. Так, 1 октября поступило 29 семей (169 душ) из города Кобыляки, 3 числа – 37 семей
(202 чел.) из Лохвицкого повета во главе с Матвеем Даладаном, 5 октября – 22 семьи (135 душ) из Хорольского повета, возглавляемые Сергеем Хоменко, 13 октября – 30 семей (149 душ) из Пирятинского повета со старейшиной Андреем Мартыненко, 31октября – 30 семей (215 душ) из Переяславского повета с Федором Барвицким и 28 семей (179 душ) из Королевецкого повета (уезда) Черниговской губернии под началом Леонтия Кузьменко. В ноябре поступило 2 партии переселенцев: 5 числа – 38 семей (228 чел.) из Сосницкого повета Черниговской губернии, 7 ноября -29 семей (199 человек) из Миргородского повета Полтавской губернии со старейшиной Ефимом Бахтером. Таким образом, население Поповичевского куренного селения за полтора месяца увеличилось в два раза [5].

Тяжелые и непривычные для новоселов условия жизни привели к высокой смертности населения. В результате на постоянном месте жительства в Поповическом курене оказалось 103 человека. С 1 июня 1842 г. курень получил статус станицы.

После отмены крепостного права здесь появились «иногородние» - безземельные крестьяне из других губерний – 20 душ в самой станице и 7 – на хуторах. К этому времени в станице насчитывалось 1933 жителя, на хуторах – 691 человек [6, л. 162 - 163]. К 1914 году численность казаков составляла 7 574, иногородних – 1507 человек.

Общность с родом или семейством подчеркивается славянской этнокультурной традицией в трактовке латинского familia. Этническая маркированность проявляется в таких словообразовательных частностях, как приоритет того или иного способа и (или) средств словопроизводства. Относясь к языку как к тезаурусу, морфодеривационные модели которого обладают долей национальной специфики, мы вводим в исследовательский аппарат понятие “этномаркирующий аффикс” для обозначения типичных для ономастической системы (ядерных, системообразующих, продуктивных, “узнаваемых”) словообразовательных формантов. Для русского языка типовыми фамилиеобразующими суффиксами являются –ов // -ев, реже – -ин // -ын. В современном украинском языке к высокочастотным принадлежат -ук, (- ‘ук) – 16, 57 %; - енк(о) – 12, 06%; -ак, (-‘ак), - чак – 9, 82 %; -ик (-ник) – 7, 55 %; -к(о) – 7, 30 %, -ович, -евич – 6, 10 % [7, с. 16]. Таким образом, в качестве этномаркирующих русскоязычных фамилиеобразущих формантов выступают -ов (-ев), -ин (-ын); украиноязычных – -енк(о), -к(о), -ук (-юк).

Анализ морфодеривационнной структуры 1030 фамилий из ";Словаря современных русских фамилий"; [8] выявил следующие индексы русскоязычности (Р) и украиноязычности (У) онимов, иными словами, соотношение (прямое и обратное) количества русско- и украиноязычных фамилиеобразущих формантов:

Р : У = 997 : 34 = 29, 32 Р

У : Р = 34 : 997 = 0, 034 У

Данный показатель принадлежит к стохастическим, варьируя в зависимости от инициалей онимов, однако дает представление о соотношении этномаркирующих аффиксов в русском языке и может быть принят за условную точку сопоставления.

Результаты соприкосновения русской и украинской ономастических систем на территории региона продемонстрируем на примере фамилий жителей ст. Калининской. Для Поповического куренного селения в 1794 году этномаркирующие индексы составляли: Р : У = 6 : 79 = 0, 08 Р; У : Р = 79 : 6 = 13, 17 У. Это означает, что в этот период количество фамилий с украиноязычными формантами более чем в 13 раз превышало количество фамилий с русскоязычными аффиксами. Позднее в станице Поповической (1865 – 1870 гг.) индексы изменились: Р : У = 34 : 89 = 0, 38 Р; У : Р = 89 : 34 = 2, 62 У; в 1900 году показатели равнялись: Р : У = 32 : 83 = 0, 39 Р; У : Р = 83 : 32 = 2, 59 У. В 1925г соотношение этномаркирующих аффиксов фамилий жителей ст. Калининской таково: Р : У = 89 : 91 = 0, 98 Р; У : Р = 91 : 89 = 1, 02 У. В 2000 году - Р : У = 49: 19 = 2, 05 Р; У : Р = 19 : 49 =0, 66 У; в 2005 – Р : У = 1314 : 559 = 2, 35 Р; У : Р = 559 : 1314 = 0, 43 У. Индекс русскоязычности фамилий увеличился за 200 лет в 30, 9 раза.

В итоге динамика процентного соотношения русско- и украиноязычных этномаркирующих аффиксов по ст. Калининской (бывш. Поповической) в XVIII – XXI вв. выглядит следующим образом (табл. 1):

Табл. 1. – Динамика процентного соотношения русско- и

украиноязычных этномаркирующих аффиксов

Периоды

(гг.)

Индексы (%)

1794

1865 -

1870

1900

1925

2000

2005

Р

0, 076

0, 38

0, 39

0, 98

2, 05

2, 35

У

13, 16

2, 62

2, 59

1, 02

0, 66

0, 43

На основе анализа фамилий жителей городов и районообразующих населенных пунктов региона по современным источникам и архивным документам [9 – 14] были вычислены индексы русско- и украиноязычности фамилий. Динамика соотношения этномаркирующих аффиксов фамилий представлена в таблице 2.

Табл. 2. (а, б). - Динамика соотношения русско- и украиноязычных аффиксов в районных центрах региона (XVIII – XXI вв.)

Табл. 2а

Периоды

(гг.)

Индексы (%)

1900

1925-1950

1992

2000 -2005

А Р

1, 13

1, 42

2, 32

У

0, 89

0, 71

0, 43

П Р

1, 95

1, 78

2, 36

У

0, 59

0, 51

0, 56

0, 42

С Р

0, 71

0, 6

1, 15

2, 33

У

1, 4

1, 7

0, 87

0, 43

К Р

3, 86

2, 86 – 2, 96

У

0, 26

0, 35 – 0, 34

Т Р

0, 9

1, 83

2, 38

У

1, 11

0, 55

0, 42


Табл. 2б

Периоды

(гг.)

Станицы

1793

1865- 1880

1900

1925-1950

2000 -2005

Кл

Р

0,076

0,38

0, 39

0, 98

2, 05 – 2, 35

У

13, 16

2, 62

2, 59

1, 02

0, 66 - 0, 43

Пл

Р

0,13

3, 06

2, 73

У

13

0, 33

0, 37

Количественный анализ этномаркирующих аффиксов в фамилиях жителей региона в конце ХХ – начале ХХI вв. свидетельствует об относительно небольших расхождениях между индексами этномаркированности фамилий в обследованных населенных пунктах (см. табл. 3).

Табл.3. - Динамика соотношения русско- и украиноязычных аффиксов в городах (3а) и районообразующих станицах (3 б)

региона (XX – XXI вв.)

Табл. 3а

Город

А

Р

А

У

К

Р

К

У

П

Р

П
У

С

Р

С

У

Т

Р

Т

У

Индекс

2, 39

0, 43

2,86 –2,96

0,35 –0,34

2, 36

0, 42

2, 33

0, 43

2, 39

0, 42

Табл. 3 б

Станицы

Кл

Пл

Индекс Р

2 , 05 – 2, 35

2, 73

У

0, 66 - 0, 43

0, 37

Средний показатель количества русскоязычных элементов в городах составляет 2, 46, украиноязычных – 0, 41; соответственно в станицах – 2, 47 и 0, 46. Следовательно, средние показатели по районообразующим населенным пунктам выглядят как 2, 46 Р и 0, 44 У. Очевидно, данные индексы могут быть расценены как инварианты соотношения русско– и украиноязычных элементов в современной языковой ситуации в регионе. В то же время сравнение полученных цифр с данными анализа словаря общерусских фамилий (Р : У = 997 : 34 = 29, 32 Р; У : Р = 34 : 997 = 0, 034 У) подтверждает мнение о специфическом характере регионального фамильекона. Индекс русскоязычности здесь в 11, 92 раза ниже условного общерусского; соответственно, индекс украиноязычности во столько же раз его превышает.

Итак, динамика этнокультурных процессов в регионе обнаруживает магистральные направления развития ономастических систем и их специфику. ";Стартовые"; позиции населенных пунктов в кросс-культурном движении различались уже в силу пополнения их преимущественно за счет русско- или украиноязычного населения. Так, первое превалирует в Крымске (где широко представлены неславянские этносы), а также в Приморско-Ахтарске, удаленном от путей миграций украинского населения и лишь впоследствии пополнившемся за счет казаков из отделенных станиц. Напротив, изначально украиноязычными оказываются станицы Поповическая и в особенности Полтавская. В то же время к началу XXI века пропорция этномаркированных фамилий близкородственных славянских языков изменилась настолько, что различия по отдельным районообразующим пунктам выглядят несущественными. При отсутствии значительных миграционных потоков русского населения в другие государства (в том числе на Украину) очевидно, что сейчас многое определяется типом связи языка с обществом: процесс огосударствления чаще всего выражается в стандартизации, затрагивающей и сферы языка. Несомненно, этому способствовала постановка этнических проблем в государственном масштабе и способы их разрешения (от русификации до украинизации 1930-хх гг. или от принудительных ";перемещений"; до призывов освоения территорий и т.п.).

Анализ морфодеривационной структуры повторяющихся фамилий был использован нами для выявления пропорций этноаффиксов в регионе. Так, 71 тип фамилий из проанализированных 1017 повторялся в фамилиях жителей Приморско-Ахтарска (2002 г.). Соотношение фамилий на -ов /-ев с фамилиями на -енко, -ко составило в первой десятке пропорцию 125 : 121 (1, 033 Р; 0, 97 У). 31 тип фамилий на -ов (456 ед.) противопоставлен 33 типам фамилий на - енко (474 ед.). По данным справочника АТС ст. Калининской за 2005 год, из 12 наиболее широко представленных фамилий 3 имеют суффикс -ов, 2 – -енко. Количество фамилий с ядерными этноаффиксами составило 267 из 407 частотных, а их соотношение – 139 : 128 (1, 086 Р; 0, 92 У). Столь незначительные различия в количестве фамилий с русско- и украиноязычными аффиксами свидетельствуют о сохранении следов украинского присутствия в фамильеконе западной части Краснодарского края, что, на наш взгляд, и составляет ономастическую специфику данного региона.

ЛИТЕРАТУРА

  1. Мурзина И.Я. История региональной культуры: проблемы методологии исследования и практики преподавания // Новая локальная история. Вып. 1. Новая локальная история: методы, источники, столичная и провинциальная лексикография: Материалы 1-ой Всероссийской научной Интернет-конференции. – Ставрополь: Изд-во Ставр. гос. ун-та, 2003. – С. 128 - 141.

  2. Украинцы / Монография. – К.: Изд-во УАН, 2000.

  3. Энциклопедический словарь по истории Кубани с древнейших времен до октября 1917 года. – Краснодар, 1997.

  4. ГАКК. Ф. 345. Оп. 1. Д. 169. Л. 25 – 28, 34 – 38, 45 – 47, 94 – 96.

  5. Там же, л.148 – 149, 160 – 161.

  6. ГАКК. Ф. 252. Оп. 2. Д. 476. Л. 162 – 163.

  7. Редько Ю. К. Современные украинские фамилии (происхождение, словообразование, территориальное распространение): Автореф. дис … д-ра филол. наук. – К., 1969.

  8. Ганжина И. М. Словарь современных русских фамилий. – М.: Изд-во Астрель; АСТ, 2001.

  9. ГАКК. Ф. 668. Оп. 4. Л. 1– 23.

  10. Архивный отдел Администрации муниципального образования Абинский район. Метрические книги записей о рождении за 1901 г. Д. 35. Ф. 125. Оп. 1. С. 1 – 71.

  11. Архивный отдел Администрации муниципального образования Приморско-Ахтарский район. Метрические книги записей о рождении за 1900 г. Д. 11. Ф. 158. Оп. 1. С. 1 – 159.

  12. Архивный отдел Администрации муниципального образования Красноармейский район. Метрические книги записей о рождении за 1900 г. Д. 12. Ф. 59. Оп. 1. Л. 1 – 95.

  13. Архивный отдел Администрации муниципального образования Калининский район. Метрические книги записей о рождении за 1925 г. Ф. 115. Оп. 1.

  14. Славянский-на-Кубани городской архив. Д. 06-45. Алфавитная книга. Списки жителей ст. Славянской, родившихся за 1876 – 1887 гг.

Условные обозначения

ГАКК – Государственный Архив Краснодарского края

Р – индекс русскоязычности аффиксов

У – индекс украиноязычности аффиксов

А – г. Абинск,

Кл – ст. Калининская,

К – г. Крымск,

П – г. Приморско-Ахтарск,

Пл – ст. Полтавская,

С – г. Славянск–на–Кубани,

Т – г. Темрюк.

ББК 81.411.4

Євдокія Кравченко

кандидат філологічних наук, доцент

Донецького національного університету

ЛІНГВОПУРИЗМ І ПРОБЛЕМИ НОРМАЛІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

У ХХ СТОЛІТТІ

В Україні розбудова суверенної держави, конституційне закріплення за українською мовою статусу державної та розширення її функцій, проблема нормативності мови набули глобального значення. Адже українська літературна мова від революційних потрясінь ХХ століття все ще перебуває у хворобливому стані - звузилася внаслідок втрати своїх неповторних рис та джерел, своєї глибини і гнучкості [1].

Сучасний етап нормалізації та кодифікації української літературної мови позначений надзвичайно загостреним сприйняттям проблем літературної норми у громадській свідомості. Демократизація суспільно-політичного життя, лібералізація й урізноманітнення соціально-економічних засад, морально-етичних та естетичних принципів суспільства, з одного боку, і розширення поля суспільного функціонування української мови, з другого, - викликали до життя на зламі ХХ-ХХІ ст. потужні процеси змін на всіх її структурних рівнях та оновлення стилістичних засобів української літературної мови – процеси, які є досить показовими для різних слов’янських мов постсоціалістичного періоду і які нерідко об’єднують під характеристикою нового етапу демократизації цих літературних мов. Саме в такі періоди, коли відбуваються кардинальні трансформації суспільства і суттєві мовні зміни, помітно посилюються вияви лінгвопуризму. Слушно зауважають також дослідники, що добрим середовищем для алолінгвофобії (традиційно позначуваної терміном „пуризм”) „є досягнутий і усталений рівень національної самосвідомості чи її ріст і збурення у зв’язку з різними соціально-політичними обставинами” [2, с.178]. Усвідомлення з боку етносу національної самобутності активізує, як правило, певні мовні функції: етнооб’єднувальну та етнодиференціальну, за таких умов на перше місце виходить ставлення мовців до мови, до її специфічності й оригінальності.

Актуальність порушеної теми полягає у потребі більш глибокого висвітлення такого складного і досить суперечливого явища, як український лінгвопуризм, і не лише через неоднозначність поглядів на пуризм як лінгвістичну категорію, а й через брак грунтовних досліджень з лінгвопуризму в українському мовознавстві. Крім того, потребує особливої уваги дослідників з’ясування особливостей пуристичних тенденції при розв’язанні проблем усталення й уніфікації норм української літературної мови у ХХ ст. Процеси, спрямовані на зміцнення позицій автохтонної мови і зміцнення благополуччя держави, у якій вона функціонує як основний засіб спілкування, взаєпомопов’язані і взаємозумовлені. Переконуємось, що і „пуристичні” феномени, і мовна ксеноманія повинні упереджуватися значними пропагандистськими зусиллями, спрямованими на підготовку громадської думки, формування відповідних настроїв у етносоціумі; на створення необхідного загальнокультурного фону, сприятливого для успішного виконання завдань у галузі мовної політики [1; 2; 3].

У статті ставимо собі за мету проаналізувати вияви тенденцій пуризму в українській літературній мові ХХ ст. У межах поставленої мети з’ясовується роль пуристичних виявів у процесі нормалізації української літературної мови, простежується інтерпретації поняття „пуризму” в лінгвістиці на різних етапах її розвитку, визначаються позитивні і негативні риси лінгвопуризму.

Аналіз пуристичних виявів в українській літературній мові ХХ ст. ґрунтується на дослідженні лінгвістичних праць, правописів, словників, довідників з культури української мови ХХ ст. та наукових розвідок українських і зарубіжних мовознавців. Виявляється, що засвоєння чужого (запозиченого) водночас може викликати відчуження від свого (питомого). Дослідники підтверджують вірогідність того, що під впливом іншомовних і чужокультурних новацій відбувається аксіологічна реполяризація менталітету, що вже проминула стадію демонстративної і декларативної деполяризації. Тобто мова йде про синхронну мовну і соціокультурну експансію. З допомогою запозичень, зокрема останнього часу, як і інших слів-міфогенів, здійснюється маніпуляція індивідуальною і суспільною свідомістю [3; 4].

Українські мовознавці, останнім часом активно працюють над створенням теоретичної моделі взаємодії мови і культури, застосовують зокрема прескриптивний, тобто нормативно-регуляторний підхід у науці про мову, що означає розгляд процесів нормалізації та кодифікації, а також їх генезис [5;6; 7]. Дослідники вказують, що процес нормування мови часто “постає як реакція на загрозу денаціоналізації, втрати самобутності культури й національної мови” [8, с.503]. Водночас треба розглядати пуристичні тенденції в нашій мові і країні не відокремлено від подібних процесів, що відбувалися в інших мовах і державах. Так, подібні тенденції останнім часом активізувалися і в російській мові. О.Солженіцин щодо стану сучасної російської мови зазначає: „ З руйнування мови починається і нею супроводжується руйнування культури. Це – і символічне, і духовно найнебезпечніше пошкодження” [9]. Експансією запозичень стурбований А.Васильєв, вказуючи на те, що „...однією з характерних рис лексики шоу-бізнесу виступає її космополітизм, замішаний на запозиченнях з англійської мови і нівеляції національної самобутності як авторів і виконавців „проектів”, так і споживачів їхньої продукції” [3, с. 85].

Явище пуризму є досить складною мовною категорією і погляди мовознавців дещо різняться щодо об’єктивності його оцінок. Це зумовило певні відмінності у дефініціях поняття, що містяться у нормативних словниках та довідниках. Слово “пуризм”, як вважають, походить від французького терміна purisme, утвореного від латинського purus – чистий [10, с.777]. Зазначають, що пуристичні вияви вперше знайшли теоретичне обґрунтування у французькій мові у ХVII сторіччі. На той час це поняття розуміли як “очищення мови від слів застарілих, низьких ”[11, с.447]. Крім того, у подальшому вивчення явищ пуризму тісно пов’язували з культурним рівнем суспільства, піднесенням національної свідомості.

Прояви мовного пуризму присутні в більшості європейських мов, оскільки всі розвинені літературні мови постійно переживають дві протилежні тенденції: „Одна тенденція пов’язана з витворенням спільного для всіх мов інтернаціонального фонду, що поширюється, запозичується із мов, які мають загальновизнаний світовий престиж. Друга тенденція викликає до життя власні, „ домашні ” засоби для вираження нових понять, і ці власні засоби нерідко протиставляються інтернаціональним” [12, с.10]. Така взаємодія двох зазначених процесів (запозичування й пурифікації), не є в історії мови чимось надзвичайним, це явище відоме й літературній мові в Україні.

Традиційно у славістиці виокремлюють три фази пуризму як мовного явища: 1) пуризм як позитивне явище, коли пробуджує прогресивні сили;
2) етап застою (стагнації), коли розвиток припиняється; 3) переродження пуризму в шовінізм [13, с.66]. Щодо української мови, яка тривалий час перебувала в умовах насильницького впливу з боку інших мов, запропоновані етапи виокремлюються на тлі майже постійного так званого „організованого” пуризму, що і є виявом мовного засилля. Для „природного” процесу пурифікації мовознавцями визначаються наступні етапи:1) початковий етап численних пуристичних виявів, для якого характерна велика кількість пропозицій слововживання; 2) етап формування критеріїв, аналізу, добору мовних одиниць; 3) заключний етап – утвердження норм [13;6;14].

У європейській лінгвістиці термін „пуризм” використовують переважно на позначення позитивних процесів у мові. З погляду болгарських дослідників, мовний пуризм – це „прогресивне явище, яке є частиною національної боротьби народу за політичну і культурну незалежність” [13, с.66]. Сербські й хорватські мовознавці, з одного боку, називають пуризм природним явищем, що виявляється в мовах, носії яких тривалий час перебували під впливом іншої держави. З іншого боку, пуризм може бути насаджуваним, насильницьким. Це відбувається тоді, коли нові конструкції, хоча й походять із власних коренів, проте нагадують „дивну мову” і запроваджуються насильницькими методами, які врешті-решт викликають опір [15, с.152]. Цей різновид мовного пуризму характеризують як шкідливий, оскільки він поглиблює різницю між розмовною й літературною мовою і для цього поняття використовують терміни „надмірний пуризм”, „крайній пуризм”, „гіперпуризм”, „ ультрапуризм”, „псевдопуризм” [16; 17; 7; 18].

Демократичні настрої, які панували у ХІХ столітті, спричинили активізацію пуристичних тенденцій здебільшого в слов’янських мовах. Прагнення зберегти національну самобутність яскраво продемонстрували чехи, замінивши запозичені назви власними відповідниками: fabrikat - yrobek, teatrdivadlo, factorcinitel, gruntpozemnost [13, с.62]. Історія свідчить про факти сприяння і з боку керівництва держави утвердженню національного самоусвідомлення. Так, в Австро-Угорщині у ХІХ столітті була налагоджена робота зі створення перекладних словників управлінської термінології з німецької мови слов’янськими. Творчий підхід до відбору слов’янської і запозиченої лексики сприяв пуристичним виявам і у „Німецько-українському словнику”(1851). Український варіант словника не зазнав значного впливу пуристичних рекомендацій, однак часто поряд з іншомовним термінами наведені й українські, наприклад: akzise –споживанє, акциза; agent – єднатель, діловик, агент; klade – скарга, жалоба, позив та ін.[19, с.133-142]. Подібні трансформації відбувалися і в болгарській мові, наприклад, мовознавець І.Богоров у граматиці відмовився від іншомовних термінів, використавши власні неологізми, а саме: словника замість граматика, свръзка замість съюз тощо [20].

Особливе місце у формуванні теоретичних засад щодо шляхів розвитку української літературної мови займають учасники мовних дискусій 1891-1892 і 1903-1913 років. І.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко, А.Кримський, І.Верхратський, І.Франко та інші виявили бажання навіть в тогочасних умовах державної роз’єднаності українських земель подолати ці об’єктивні фактори суб’єктивним чинником – спільними зусиллями української інтелігенції обох частин України обстоювали єдину українську літературну мову, а також намагалися виробити критерії нормативності мови, сприяли підняттю рівня української літературної мови.

Наприкінці ХІХ ст. були з’ясовані джерела збагачення української літературної мови – це народна мова, проте й інші джерела виступають як необхідні (запозичення, неологізми), викладено чіткі критерії нормативності слів, почерпнутих з народної мови, іншомовних запозичень та індивідуальних неологізмів („кованих” слів). Звернення до мовознавчої спадщини ХІХ ст. дозволяє внести певні корективи в наукову літературу щодо поглядів дослідників на запозичення та неологізми. Тривалий час утверджувався стереотип про націоналістичну, реакційну позицію більшості українських дослідників кінця ХІХ - поч. ХХ ст. Так, стверджувалося (за винятком праць М.М. Пилинського та О.Г.Муромцевої), що Б.Грінченко займав виразно пуристичну позицію, бо ігнорував іншомовні слова-інтернаціоналізми. Він же загалом дотримувався раціонального підходу до іншомовних слів та був проти захаращення мови невдалими діалектизмами, на відміну від А.Кримського, який закликав точно відтворювати діалект в літературі. На думку Б.Грінченка, цуратися запозичень не треба, доцільно брати їх, якщо є потреба; з двох слів-синонімів (одне - українське, а інше – запозичене) перевагу віддавати своєму українському; не варто брати з чужої мови всі слова, що мають спільнослов’янський корінь (на цій підставі він заперечував русизм просвещение (просвіта), хоча його корінь світ існує в українській мові)”. Визнаючи запозичення як другорядне джерело, Б.Грінченко рекомендував зважати на стиль, у якому вживається іншомовна лексика [21, с.35-36]. Позиціїї Б.Грінченка щодо запозичень не в усьому були виявом так званого „крайнього пуризму”. Завдяки праці багатьох дослідників уже на межі ХІХ і ХХ ст. сформувалися основні засади наукової концепції у галузі стандартизації української мови.

Відродження націй на початку ХХ ст. позначене зміною політичного життя в Європі і супроводжувало утвердження літературних варіантів мов. Пуристичні тенденції у 20-х роках ХХ ст. стають загальною ідеєю, зумовленою потребами очищення мови, носії якої перебували в різних державах, і їх мовлення відповідно зазнало впливу з боку державних мов цих країн. Чеські мовознавці закликали до очищення зовнішнього і внутрішнього, повернення до природності й самобутності, не забруднених першоджерел, своєрідності знання й мистецтва [22, с.20-21]. Явища пуризму позитивно оцінила й болгарська інтелігенція. У 20-х рр. залучення питомих елементів стало необхідністю, бо, на думку болгарських дослідників, запозичене слово – носій іншої соціальної інформації [13, с.65]. Пуристичні тенденції були поширені і в Росії у 20-х роках ХХ століття. До цієї проблеми звертається С.І.Виноградов у статті “Дискусії про мову перших пореволюційних років”, де він аналізує так званий “смаковий пуризм”, що знаходить свій вияв в оцінках на зразок “не подобається”, “ріже вухо”. „Учений” пуризм, на його думку, був спрямований насамперед проти великої кількості новоутворених абревіатур. Адже в той час складноскороченими словами занадто зловживали, що й викликало протест у громадськості. С.І.Виноградов вважає, що ці “мовні оцінки... несли чіткий відбиток ворожого ставлення до революції”, та все ж вони впливали на підвищення рівня культури мови [23, с.33].

Вияви пуризму в українській мові відрізнялися від подібних процесів, скажімо, в мові болгар, які звільнили її від турецького впливу, чи румунів, що вилучали з ужитку слов’янізми, або чехів, які очищали свою мову від германізмів. Болгарія і Румунія були вже незалежними державами, а чехи мали свою автономію в царині культури [24, с.11].

Історія еволюції української наукової думки засвідчує увагу до цих проблем у ХХ ст. не тільки наукової еліти, а й широких кіл освічених людей [25; 21; 26]. Пуризм як специфічна форма ставлення особи або етносу до мовних норм з різним ступенем активності виявлявся на всіх етапах розвитку української літературної мови у ХХ ст. і посилювався у визначальні для нації періоди історії, маючи в кожному з цих періодів притаманні йому специфічні риси. Порівняння життя мови, рівня розвитку літературних норм у діапазоні ХХ ст. є досить показовим у цьому плані.

У першій половині ХХ ст. українці в УРСР опинилися у двозначному становищі: з одного боку, об’єднання українських земель допомогло утвердженню єдиної літературної мови, але, з іншого,- радянська влада аж ніяк не сприяла розвитку української мови як самобутньої, самодостатньої. Водночас питання нормування української літературної мови на поч. ХХ ст.. осмислювалося провідними українськими лінгвістами, що і забезпечило надійне підґрунтя для подальших потужних нормалізаційних процесів мовного життя українського соціуму.

Виокремилися два основних напрямки нормалізаційних процесів в українській мові, коли погляди мовознавців щодо використання ресурсів народної мови розділилися на радикальні й помірковані. Один напрямок представлений етнографістами (крайніми пуристами - М.Гладкий, А.Кримський, Є.Тимченко, С.Смеречинський, І.Огієнко, В.Сімович. та О Курило в ранніх працях), а другий – представниками синтетизму (помірковані пуристи – О.Синявський, М.Сулима, М.Наконечний, М.Сумцов, О.Курило в пізніх працях), оскільки йшлося про синтез народної й книжної традицій, хутірських та урбаністичних елементів [27]. Помірковані пуристи (м.Харків) пропонували використовувати власні мовні засоби для номінації нових предметів, понять чи явищ, які були названі готовими російськими конструкціями. Та найчисленнішою й впливовою була етнографічна школа в мовознавстві. З осередком у м.Києві школа шукала „чистоти української мови в народній пісні й оповіді старих записів, а тим самим у своїх практичних висновках була виразно архаїзаторською. Праця етнографічної школи була дуже корисна, поскільки вона виявляла національні питоменності української мови і виводила на світло денне чуже, позбавлене коріння й грунту. Праця ця ставала до певної міри небезпечною, коли те, що здавалося національно питоменним, безоглядно накидалося літературній мові, не звертаючи багато уваги на те, наскільки воно було ще живе й життєздатне і наскільки воно забезпечувало різноманітність жанрів і стилів модерної літературної мови”[28, с.13-14]. Романтично-народницька настанова була провідною у цього напрямку. Представники цієї течії намагалися не вживати чужих „духу української мови” одиниць. Серед яких: іншомовні слова зокрема, терміни (конус, паралельний, фотографія), віддієслівні іменники із суфіксом –к- на означення процесу дії (перевозка, вигрузка); віддієслівні іменники із суфіксом –-ч(а) (подача, передача, видача); віддієслівні іменники; на -ння, -ття (читання, закінчення); іменники із суфіксом –чик, -щик (покажчик, носильщик,рознощик); прикметники із частинами –подібний, -видний (людиноподібний,грушевидний); прикметники з суфіксами –очн(ий),-ечн(ий) (виставочний, зварочний); прикметники іншомовного походження з суфіксом - альн(ий)( преміальний, офіціальний, емоціональний); дієслова з суфіксами –ир-, -ір- (репетирувати, командирувати); пасивні дієслівні формина –ся (брався, досліджувався, розбирався); активні дієприкметникина –чий (нападаючий, відпочиваючий, мітингуючий); конструкції з прийменником по (по горизонталі, по аналогії); форми орудного предикативного (основне навантаження виконано мною, яскравим прикладом слугує); конструкції на –но,-то з буде, було(було запропоновано, буде оприлюднено)”[29; 30; 31; 32]. Мова йшла, таким чином, про визбирування й культивування „свого, одмітного”, що виявлялося в особливих, тільки українській мові „властивих законів синтаксичних” і відбивало властиву „нації звичку думати” [29, с.15].

Утвердження норм української літературної мови відбувалося в умовах протистояння двох мовних традицій: центрально-східної з впливом російської та західної з впливом польської мов. Щоб узгодити різні мовні стихії, мовознавці радили використовувати нормативні варіанти. Безперечно, подані пропозиції розхитували літературну норму, але за умови подальшого природного розвитку мови одні варіанти стали б кодифікованими, а інші потрапили б до розряду ненормативних”[1; 20; 33].

У 30-х роках ХХ ст. змінилася мовна політика. Насаджується думка, що мовний пуризм є відбиттям напруженості націоналістичних настроїв. Слово “націоналістичний” вживається із негативною семантикою, що є даниною тогочасним історико-ідеологічним умовам. Усе „одмітне”, національне кваліфікується як націоналістичне, а отже і антирадянське. Оскільки пуристичні тенденції пов’язані зі зростанням національної свідомості, тогочасна мовна політика засуджує й український мовний пуризм як „український буржуазний націоналізм у мові” [8, с.503]. Правописні норми української мови зазнали змін, і поряд з національними мовами республік радянського союзу опинилися в ситуації цілковитої незахищеності перед російською експансією [34, с.113].

У Європі в середині ХХ ст. теж простежувалися вияви пуристичних тенденцій. Так, у болгарській мові в цей період замінювали тюркізми, намагалися дублювати інтернаціональну термінологію власною: аудитория – слушалня, слушательство; биологияживотознание; микроскоп – дребноглед [13, с.65]. Лише частина подібних пропозицій були визнані ультрапуристичними й їх не підтримала громадськість.

В Україні дуже помірковані прояви пуризму з 60-х років лунали під гаслами боротьби за культуру мови. Зверталася увага на те, як люди сприймають рекомендації з культури мови. Адже більшість мовців розуміли мовну норму як “заборону, обмеження, стримування природного в індивідуальному слововживанні”. І саме в такому розумінні, на думку В.Русанівського, культура мови ототожнювалася з пуризмом [35, с.12].

За радянських часів торкався розгляду явища пуризму Л.Булаховський у “Нарисах загального мовознавства”. Автор висловлює досить прогресивні погляди на це явище. Зрозуміло, йому не вдалося повністю уникнути певної політичної заангажованості та важливим для нас є те, що пуризм за визначенням Л.Булаховського – це “тенденція, через яку більшою або меншою мірою пройшли мало не всі культурні мови”[36, с.116]. Однак чіткого визначення „пуризму” Л.Булаховський не наводить, що значно ускладнює розуміння його поглядів. Чистоту мови і “ пуризм ” чітко розмежовує А. Коваль, вважаючи ці два поняття несумісними. Адже, на її думку, “боротьба за чистоту, за культуру мови не повинна зводитись до дистилювання її, до повної “ стерилізації ”[17, с.21]. Саме таке явище вона ототожнює з пуризмом. На нашу думку, її погляди дуже категоричні., а явище пуризму не можна протиставляти боротьбі за чистоту мови. Вони перебувають у нерозривному зв’язку, коли одне з них (боротьба за чистоту мови) є невід’ємною частиною другого. Такі тлумачення є до певної міри однобічними, неповними, оскільки основна увага зосереджена на усуненні іншомовних слів, а прагнення до очищення мови від розмовних, просторічних, діалектних елементів є не врахованим. Вдалим і неупередженим виглядає запропоноване визначення пуризму Д.Ганич і І.Олійником. Це “прагнення до очищення літературної мови від іншомовних запозичень, неологізмів, а також від проникнення в літературну мову лексичних чи граматичних елементів, які стоять за межами норми ”[37, с.231-232].

Однак сучасні нормативні праці (що є витворами нової доби в українській лексикографії), здебільшого залишаються у догмах старої ідеології щодо тлумачення мовного пуризму. На думку С. Семчинського, такі тенденції пов’язані “з мовною політикою шовіністичного забарвлення”[38, с.34]. Інші продовжують розглядати це явище як “вияв надмірного очищення літературної мови від неологізмів, розмовних, просторічних, діалектних, іншомовних елементів”[39, с.145] чи кваліфікують як „навмисне цілеспрямоване усунення з мови всіх іншомовних слів”[40, с.234]. (Пор. у російських науковців: “свідома протидія проникненню іншомовних слів, прагнення очистити мову від “іноземщини”[41, с.209]). Навіть побіжне зіставлення дефініцій “пуризму” у різних вітчизняних джерелах, демонструє певну еволюцію поглядів на це явище у ХХ ст. - від повної відсутності його тлумачень, від негативних характеристик до більш об’єктивних визначень. Переважна більшість нормативних кодексів при розгляді цього явища увагу зосереджує на негативних його виявах. Вживання лексем „крайній”, “надмірний” у визначеннях щодо пуризму у мовців асоціюються з чимось негативним. Але у їх свідомості присутнє й розуміння того, що загалом процес очищення мови є явищем позитивним. Змінюється ставлення до лінгвопуризму – змінюється й дефініція явища пуризму, вона не є застиглою. Тлумачення пуризму і сьогодні потребує уточнення, врахування його суперечливого характеру. Адже цей комплекс явищ є значно складнішим і в ньому поєднуються процеси, як власне демократизації літературної мови, так і взагалі лібералізації її нормативної основи, тобто вже дозволеного як стихійного, так і цілеспрямованого відходу від її попереднього досягнутого й відповідним чином унормовано стану [42].

На зламі ХХ – ХХІ століть відбувається різка зміна мовної ситуації, коли події за своїм впливом на суспільство і мову стають подібними до „революційних”. Хвиля пуристичних виявів охопила здебільшого мови країн колишнього соціалістичного табору. Як результат – зміни торкнулися не тільки мови чи форм її існування, але і самого ставлення суспільства до мови, адже мова стає символом інших суспільно вагомих явищ: народу, традицій, культури.

Самобутність національних мов відстоюють у багатьох державах Європи: Німеччині, Франції, Польщі, Естонії, Хорватії, Сербії, Словенії, Македонії, Росії, Україні, при цьому використовуються різні підходи, які, звісно, викликають різне сприйняття. Так, у Німеччині Товариство захисту німецької мови з 1997 р. згуртувало інтелігенцію, студентів, школярів, робітників і протидіє надмірному залученню англіцизмів у німецьку мову, особливо коли запозичення спричинені модою.
У Франції прийнято „Закон Тубона” про захист французької мови від агресії американізмів і ним передбачені штрафи за надмірне використання іншомовної лексики [43, с.6-8]. Найбільш активними з погляду вияву пуристичних тенденцій виявляються словенська й хорватська мови. При словенському парламенті з 1994 року працює група експертів з мовної політики й мовного планування [43, с.129].У Хорватії створено Раду з унормування хорватської мови та задіяно пресу
[44, с.48] У 1999 році польський сейм затвердив „Закон про захист польської мови” [45, c.18]. Крім того, у провідних європейських країнах. Таких як Бельгія, Франція, Іспанія, навіть правила культури мовлення в офіційних сферах скріплені на законодавчому рівні. В Україні, як і в інших європейських країнах, з 1989 році діє „Закон по мови”. Український пуризм на зламі ХХ-ХХІ століть вирізняється специфічними рисами, маючи спільне з подібними явищами в інших мовах. Пуристичні тенденції є позитивними, коли йдеться про активізацію національних елементів у мові. Це стосується: вилучення складних, незрозумілих іншомовних нововведень, які мають рідномовні синонімічні відповідники (укр. консенсус - згода, паритет - рівність, болг.курорт - здравище; слов. еxsport - vyvoz); відмова від іншомовних слів, які вже прижилися, і заміна їх власними новотворами (кросворд - рос. крестословица )(Набоков), телебачення – хорв. dalekovidnica). Характерною рисою українського лінгвопуризму є також залучення лексем, суттєво обмежених чи вилучених в часи радянського диктату або пропонованих пуристами 20-х років (клімат - підсоння, середовище - довкілля, оратор - поромовець, карта - мапа, фон - тло, процент - відсоток). Відбувається вилучення з ужитку мовних одиниць, подібних чи тотожних з відповідниками панівної мови і залучення власних ресурсів (протиставлення українського та російського варіантів: алтар (рос. альтарь) - вівтар, витоки (рос. истоки) - джерела) та ін. Щоб уникнути слів, утворених за російським зразком, тиражуються запозичення із західноєвропейських мов: геліокоптер замість вертоліт, амбасадор замість посол тощо. Погляди щодо вживання лексичних одиниць з „чужою” етимологією можуть набувати і ознак ультрапуризму: укр.парасолька – розчипірка, рос.фонтан – водомет, болг. океан – водан та ін. Дотримуючись ультрапуристичних поглядів частина сучасних мовців, використовує в українській мові звук [Ґ] замість [Г] у словах: аграрний, маргарин, газета, гараж, жаргон, прогрес та ін. В той час як „Український правопис” (1989) подає перелік лексем зі звуком [Ґ], в інших джерелах подається довільна кодифікація іншомовних слів з цим звуком (на жаль у правописі про них майже не йдеться) [46].

Апофеозом пуризму в українській діаспорі вважають працю П.Штепи „Словник чужослів. Знадібки”(Торонто 1997). За добрими намірами у автора втрачається почуття мовної реальності. На один щабель, як непридатні, в мові української діаспори ставляться і слова, що явно перебувають поза літературною нормою (опінія, опрокидати, опухоль, амбасадор, олрайт) і широковживані іншомовні запозичення, визнані і в Україні, і в діаспорі, наприклад: вертоліт (геліокоптер) - крутняк, айсберг - горокрига, оператор – рухач тощо [47, с.249;48].

Взагалі ж паралельне вживання лексем із тим самим значенням і тривале співіснування стилістично недиференційованих дублетів є скоріше ознакою нестабільності й занедбаності, ніж культивованості мови. За таких умов ухил в бік полівалентності здатний суттєво погіршити її життєздатність, адже неодмінною передумовою успішного функціонування мови є сталість мовного стандарту .

Отже, позитивним у лінгвопуризмі є прагнення до використання власних мовних ресурсів, що безпосередньо впливає й на самоствердження нації. Серед позитивних визначають такі риси пуризму, як: збереження самобутності національної мови; стабільність літературних норм; пропагування виражальних засобів рідної мови; використання її лексико-семантичних, фразеологічних, граматичних можливостей для передачі нових понять; збагачення літературної мови за рахунок народної. Негативним у лінгвопуризмі є його надмірне прагнення очистити мову від усіх запозичень, не зважаючи на їх усталеність. До негативних рис пуризму відносять насамперед догматичне проголошення незмінності літературних норм; нерозуміння поступального розвитку мови; запровадження штучних норм, які відмежовують літературну мову від мовної практики; антиісторизм в оцінці розвитку мови та ретроспективність; неприйняття будь-яких новотворів та однобічне сприйняття мовного контакту. Український лінгвопуризм не викликатиме суперечок та протидії лише за умови використання мовних одиниць у мові всіх українців, як це відбулося з прагненням відродити питомо українську літеру Ґ .

Таким чином, переконуємося, що мовнореформаторська активність в Україні через призму зарубіжного досвіду сприймається як така, що зумовлена культурно-історичними чинниками та спробою вирішення досить давніх лінгвокультурних конфліктів. У ХХ ст. чітко окреслюються три хвилі мовного пуризму. Найвиразнішими та найпотужнішими були процеси пурифікації у 20-х роках ХХ ст.(доба „українізації”) та в кінці ХХ ст.(період „демократизації”), а поміркованими - у 60-і роки. Спричинені ці процеси були важливими суспільно-політичними подіями й розвивалися за такою схемою: зростання національної свідомості – поширення пуристичних тенденцій – усталення мовних норм. Вияви пуристичних тенденцій в сучасній українській літературній мові були ї залишаються важливою складовою нормалізації української літературної мови.

ЛІТЕРАТУРА

1. Баранник Д.Х. Українська мова на межі століть //Мовознавство.– 2001.–№3.–С.40–47; Загнітко А.П. Українська мова як державна: ретроспектива і сучасність //Донецький вісник Наукового товариства ім..Шевченка.т.2. – Донецьк:Український культурологічний центр, Східний видавничий дім.-2002.- С.109-117.; Яворська Г. Генеза сучасних проблем нормалізації та кодифікації // Українська мова / за ред С.Єрмоленко.- Ороlе, 1999.-201-221 с.

2.Задорожный М.И. Языковая лояльность и ее истоки: Л.В.Щерба и У.Вайнрайх о мотивах лекаического заимствования // Социологические проблемы в разных регионах мира. – М.,1989.-С.178-182.

3.Васильева А.Д. Слово в телеэкране. Очерки новейшего словоупотребления в российском телевещании. Монография. - Красноярск., 2000.- 344 с.

4. Белей О. Наскільки українськими є новочасні українські фірмоніми? // Дивослово.–2001.- №2.-С.12–13; ПанькинВ.М., Филиппов А.В. Вместо введения к „контактологическому словарю”//Современые проблемы лексикографии.- Х., 1992.- С.30-33; Симоненко Л. О. Українська термінологічна лексикографія за роки незалежності: здобутки і прорахунки // Українська термінологія і сучасність: Зб. наук. праць. – К. 2003.- Вип.V.-С.18-22; Ставицька Л. Українсько-російська двомовність: соціопсихологічні та лексикографічні аспекти // Дивослово.–2001.–№11.–С.13–16.

5.Мацько Л. Українська мова в кінці ХХ ст. //Дивослово.–2000.–№4.– С.15 –20.

6.Мацюк Г. Прескриптивне мовознавство в Галичині (перша половина
ХІХ ст.).-Львів:Видавничий центр ЛНУ,2001.-373 с.

7. Струганець Л. Динаміка лексичних норм української літературної мови ХХ століття – Тернопіль : Астон , 2002 – 352с.

8.Українська мова : Енциклопедія – К, 2000.–750 с.

9. Солженицин А. //Независимая газета.-3 августа, 1999; Архангельський А., Новопрудский С. Россию будут спасать русским языком//Известия, 13 февраля 2001 г. - с.4.

10.Словник іншомовних слів / Уклад. Л.О. Пустовіт та ін.– К.: Довіра, 2000.–1018 с.

11.Скрелина Л.М., Становая Л.А. История французского языка: Учебник – М.: Высшая школа, 2001.– С.445-447.

12.Українська мова / за ред С.Єрмоленко.- Ороlе, 1999.- 289с.

13.Веденов М. Норма и реч. - София: Народна просвіта,1986. - 87 с.

14.Пилинський М.М. Мовна норма і стиль.-К.:Наук.думка, 1976.-274 с.

15.Ивиh H., Kлajн Н., Пешикан М., Брбориh Б. Jезички приручник. Београд: Радіо Телевизиja Београд,1991.-303 с.

16.Ажнюк Б.М. Мовні зміни на тлі деколонізації та глобалізації // Мовознавство.–2001.–№3.– С.48-54.

17. Коваль А . П . Культура української мови . –К . : Наукова думка,1966. – 193с.

18.Яковець Р.Вияви пуризму у звуковій системі української мови //Лінгвістичні студії.-Вип.13.- Донецьк..- С.387-391.

19.Панько Т. І., Трохимович К.К. Типологія суспільно-політичної лексики в слов’янських мовах // Х Міжнародний з’їзд славістів.-К.:Наук.думка, 1998.- С.136-148.

20.Даниленко Л.І. Лексико-семантичні інновації в сучасній чеській мові // Мовознавство.–2001.–№3.– С.104–112

21.Статєєва В.І. Світоглядно-мовна концепція українських письменників кінця ХІХ-поч.ХХст. -Автореф. дис ... докт. наук.-Ужгород.-1998.- 44 с.

22.Андерш Й.Ф. Про співвідношення чеського літературного й нелітературного мовленняі відображення його в „Чесько-українському словнику”//Мовознавство.-1991.-№ 5.- С.19 -23. Виноградов С.И. Дискуссии о языке первых послереволюционных лет// Филол. науки.-№4. -1977.- С.32-35.

24.Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус. – К.: Час, 1998. – С. 281 – 392 .

25. Лушпинська Л.П. Проблема нормалізації української літературної мови в епістолярії другої половини ХІХ – поч.ХХ століття. - Автореф. дис ... канд. наук. - Івано-Франківск.- 2000.- 18 с.

26.Трифонов Р.А. Роль мовної дискусії початку ХХ ст. у процесі формування літературних норм української мови.- Автореф. дис ... канд філол..наук.-Х., 2000.-20 с .

27.Шевельов Ю. Про критерії в питаннях українського офіційного правопису //Український правопис: так і ні.- К.:Довіра,1997.- С.47-67.

28.Шевельов Ю.Портрети українських мовознавців.-К.: Вид. дім „КМ Академія”, 2002.-127 с.

29. Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови.- К.:Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2004. -303 с.

30.Матіяш Д. Внесок Олени Курило в розвиток сучасної української літературної мови // Молода нація .- К.: Смолоскип, 1999.-С.217-243.

31.Німчук В. Доля проекту новітньої редакції „Українського правопису”// Проблеми унормування української мови: Зб.матеріалів розширеного засідання координаційної ради

„українська мова”.- Київ-Херсон. -2003. – С.4-37.

32.Шевельов Ю. Так нас навчили правильних проізношеній // Шерех Ю.Поза книжками і з книжок.-К.: Час, 1998.-с.236-280.

33.Кравченко Є.Г. Морфологічні варіанти в аспекті норми // Лінгвістичні студії.-Вип. 5.-Донецьк:ДонНУ, 1998.- С.11-14.

34.Коряков Ю.Б. Языковая ситуация в Белоруссии// Вопросы языкознания.-2002. - №2.-С.109-127.

35.Культура української мови: Довідник, за редакцією В.М. Русанівського.– К.: Либідь , 1990 – 304с .

36.Булаховський Л.А. Нариси з загального мовознавства. – К.: Рад.школа, 1955.– 248с 37.Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.-К.: Вища школа,1985.-360 с.

38.Семчинський С.В. Загальне мовознавство.–К.: Вища школа, 1998.–328с.

39.Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів/ за ред. С.Я. Єрмоленко – К . : Либідь , 2001 – 224 с.

40. Довідник з культури мови / С.Я.Єрмоленко.- К.: Вища шк., 2005.- C.11-13.

41.Маслов Ю.С. Введение в языкознание.– М.: Высш. школа,1998.–272с.

42.Чередниченко І.Г. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови. – К.: Рад.школа, 1962; Їжакевич Г.П. Українсько-російські мовні зв’язки радянського часу.-К.,Наук. думка, 1969, 303с;. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства: Підручник – К.: Академія, 2004. – 368 с.

43.Новейшая история языковой политики Франции: Сборник статей и материалов /Сост.Ю.Г.Бахирев.- М.:Московський Лицей, 2001.- С.1-11.

43.Невековский Г. Языковая ситуация на территории распостранения южнославянских языков // Вопросы языкознания.-2002.-№2.-С.128-134.

44.Багдасаров А.Р. О нормировании хорватского литературного языка и языковой политике в 80 – 90-х годах ХХ века // Славяноведение.– 2002.– №3. – С.40–49.

45.Zimnomoda J. Normatywistyka wobec zapozyczen w jezyku polskim //Poradnik jezykowy/-1999.-№8-9.-S.14-23.

46.Український правопис / НАН України, Ін-т мовознавства ім..О.О.Потебні; Інститут української мови.- К.: Наук. думка, 2004.-240 с.

47. Ажнюк Б. Українська мова у Новому Світі // Українська мова / за ред С.Єрмоленко.- Ороле, 1999.-228-270 с.

48.Караванський С. Пошук українського слова, або боротьба за національне “я”. – К.: Академія, 2001.- 240с.; Одарченко П. Про культуру української мови. Збірник статей. – К.: Смолоскип, 1997. – 320 с.

ПОВІДОМЛЕННЯ

ББК 67.9 (4 Укр) 301.15

Віталій Радчук,

кандидат філологічних наук, доцент кафедри теорії і практики перекладу з англійської мови Інституту філології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Eкспертний висновок

про відповідність Закону України „Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов

меншин” від 15 травня 2003 року № 802-IV та проекту альтернативного Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин”

оригінальному тексту

1. Згідно зі статтею 23 означеної Хартії автентичними, тобто такими, що мають однакову юридичну силу, є два тексти Хартії – англомовний і франкомовний: European Charter for Regional or Minority Languages і Charte europeénne de langues régionales ou minoritaire. Очевидно, що для українського перекладу слід брати за першоджерело обидва тексти, а не котрийсь один, оскільки порівняння їх дає підстави припустити, що кожен з них міг бути, принаймні в деяких місцях, перекладом іншого. Чимала низка положень, слід гадати, первісно належала французькій мові. Також деякі усталені терміни спочатку з’явилися у французькій мовній і правовій традиції. Так чи інакше, обидва тексти не полишають сумніву в тому, що з погляду критеріїв перекладу і правничих потреб вони узгоджені, функціонально рівнодійні й рівноцінні.

2. Цього, на жаль, не можна сказати про офіційний (ратифікований) український переклад Хартії, який містить численні помилки й перекручення. В цілому він не є правдивим, адекватним і автентичним англійському та французькому джерелам, що їх прийняла і ними послуговується Рада Європи. Зокрема, назву Хартії та інші ключові поняття в українському перекладі перекручено. Причому видно: український перекладач послуговувався російським перекладом, який у самій Росії не набув статусу офіційного, бо й не був там ратифікований
(і навряд чи буде: за логікою Хартії чим менш поширена мова, тим більше їй належить уваги).

3. Українська назва Хартії стала предметом нищівної критики з боку правників, дипломатів і філологів (зокрема у названих нижче працях), тому тут висловимо лише загальні міркування з погляду перекладача-практика. Золоте правило перекладацького фаху наступне: назву твору чи документа слід перекладати лише після аналізу й перекладу всього тексту. Ще одна засада: правдивий переклад – не сліпа копія, не мавпування перебігу лексичних значень і не крик папуги-імітатора. „Щоб перекласти – треба зрозуміти, – ось перший і головний закон перекладу” (О. Кундзіч). А для цього доконче треба знати карту 225 мов Європи і реальний стан та виміри кожної, надто ж в Україні. Автори Хартії у звітній записці (Explanatory Report) особливо наполягають на тому, щоб їхні терміни конкретизував „дух Хартії”. І пояснюють
(п. 11), що Хартія захищає саме мови, а не мовні меншини. По суті, цим самим мови поставлено в один ряд з природними реліктами, пам’ятками культури та іншими вселенськими цінностями, які потребують людської опіки й оборони. Не забуваймо, що основна мета Хартії – зберегти Європі мовне розмаїття. Адже втрата бодай найменшої мови збіднює все людство.

Інше діло, що це розмаїття – не суб’єкт права. А Червона книга – не кодекс. Наш Основний Закон традиційно не визнає і не захищає ані мов як самоцінностей, ані мовних меншин самих по собі. Права мають не мови, а люди. Правосуб’єктом виступають корінні народи й національні меншини, але не мовні групи людей, що їх у нас по 2-4 на кожен етнос. Про це тут можна було б і не згадувати, якби не хиби перекладу Хартії і не термінологія обох раніше прийнятих законів про його ратифікацію, які лише засвідчують разючу відмінність понять і звичаїв на заході й сході Європи.

Якщо виходити саме з духу Хартії, її слід називати так: Європейська хартія загрожених мов. Або:Хартія захисту місцевих рідкісних мов Європи, Хартія збереження мовного розмаїття Європи, Європейська хартія малопоширених місцевих мов. Назва є тільки назва – знак цілого. Вона має відбивати дух цілого і тим надавати смислу зобов’язальній частині. Пропонують також інші означення для мов. Зокрема, „меншинні”. Знаменно, що Р.Чілачава тут обмежується цим одним-єдиним прикметником – без „регіональних” („регіон” є ідеологемою „зони”). І зовсім малозрозумілий варваризм – „міноритарні” (ніби щось таке „мінорне”, тобто сумне). Однак вони обидва двозначні, тобто їх можна тлумачити так, ніби в Хартії йдеться про мови етномовних (національних) меншин, чого насправді там зовсім нема. Ця розбіжність – суттєвий момент, бо, як побачимо далі, провокує правовий конфлікт.

Двозначність назви можна було б закинути також франкомовній, а ще більшою мірою англомовній Хартії, якби не ширший контекст, який доводить, що йдеться про єдине, нероздільне поняття: воно розкривається через два означення-синоніми, які доповнюють, уточнюють і пояснюють одне одного, а тому ніде в тексті не фігурують окремо. Сполучник (!) „або” (or, ou) тут виконує функцію „і”. Якраз у такому ракурсі пояснює вжитий у назві термін і сама Хартія (у 1-й статті). Український переклад хибний вже тим, що не має коми перед „або”, при цьому розриває єдине поняття на два повтором слова „мова”.

4. Визначальною для оцінки якості перекладу є його прагматика, інакше кажучи – функція, яку не можна приписати тексту Хартії розпорядженням чи домовленістю. Той факт, що Хартією дехто заповзявся прикривати російщення України, це яскраво підтверджує. За наших обставин слід обов’язково зважити на те, що цей документ писався не лише для вузького кола правників, а й для широких мас людей. А також врахувати українську культуру тлумачення і мовну свідомість соціуму. Остання, на превеликий жаль, нестійка й ефемерна, тому в неологізмах-запозиченнях сприймає лише зовнішню (звукову) форму й мілкий зміст, що робить її саму дуже зручною для всіляких маніпуляцій. Буквальний переклад назви Хартії небезпечний, оскільки неминуче буде витлумачений двозначно й використаний для розпалювання політичних і міжнаціональних пристрастей. Годі сподіватися й на „роз’яснювальну роботу”: її можуть вести й непримиренні опоненти. Назва Хартії не може бути загадкою чи напівзагадкою. Вона повинна бути цілком прозора й зрозуміла всім.

5. Такою має бути в перекладі і вся Хартія. Стаття 1 її по-українському перекладена неточно й недохідливо. Примітні: лексичний буквалізм, синтаксичні кальки, скутість у словожитку й побудові речення, непрозорість і невідповідність термінів тощо. Є правила для дефініцій. І загалом – вимоги герменевтики. Треба ідентифікувати і бодай трохи (хоч би етимологічно) розбирати те, щó ми визначаємо, а „права частина” визначення (як-от у логіці, у тлумачному словнику) має складатися із зрозумілих компонентів. Неточним є ключовий термін, винесений у назву Хартії, тому не могло бути точним і саме пояснення терміна. В оригіналі не йдеться про „діалекти... мови мігрантів” (тобто переселенців) – це, вважаймо, логічна помилка внаслідок того, що тут бракує ще однієї частки „не” і немає належних закінчень в іменниках. Перекладач зв’язує слова механічно, не думаючи. Слід гадати, що твердження „термін... не включає діалекти” таки означає, що термін не поширюється на діалекти. Аdoption означає не „здійснення”, а прийняття або схвалення. Promotional measures – це не „заохочувальні заходи”, а заходи для (зі) сприяння, заходи для підтримки, заходи (спрямовані) на підтримку абощо. „Нетериторіальні мови” – темний буквалізм, який ще треба якось перекласти. Не в космосі ж функціонують ці „неземні” мови! Вочевидь, це мови, що 1) не мають свогоареалу, 2) не закріпилися за певною місцевістю, 3) не пов’язані з якоюсь ділянкою наземного простору, 4) не визначені територіальними межами, 5) не співвідносяться з певною місцевістю, 6) не прив’язані до конкретної місцевості, 7) не є питомими для певної території тощо. Слова „найбільш поширені” (тобто найпоширеніші) – необачна дописка, небезпечні відсебеньки. В оригіналі на таке означення, яке може тягти за собою правові наслідки, й натяку нема. А це ж таки мови-сироти – бездомні діаспоряни без ареалу панування, але таки питомі для Європи, бо рідні терени колись мали чи мають деінде в межах континенту і з ними таки асоціюються!

6. Чи відповідає предмет Закону України 2003 р. „Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” автентичним оригіналам Хартії? Однозначно і категорично – ні, оскільки Закон повторює хибну термінологію українського перекладу, хоч би вона й нагадувала віддалено ключові поняття Конституції України. Ні в самій Хартії, ні в нашій Конституції нема „регіональних мов або мов меншин”. Незрозуміло також, що таке „мова меншини”. Чи національної? Чи національна? Для 86 тис. зі 104 тис. євреїв в Україні рідна мова – не єврейська, а російська. Для 102 тис. з 140 тис. поляків – не польська, а українська...

Крім того, суперечить духу Хартії зрівняйлівка щодо мов. Закон 2003 р.не розрізняє мов сильних, які є державними в сусідів, і мов слабших, але питомих в Україні, котрим загрожує зникнення. В одному переліку опинилися мови, з яких одна витісняє інші, як-от російська – білоруську й гагаузьку. Про деякі найбільш загрожені мови (караїмську, кримчацьку, ромську) в Законі взагалі забули, що так само суперечить Хартії. Законотворці орієнтувалися не на дух і приписи Хартії, а на те, що скажуть держави-сусіди: з 13 перелічених у п. 2 Закону мов 11 – державні (крім гагаузької і кримськотатарської). На користь такого припущення свідчить і той факт, що румунську мову розділено за політичним виміром на дві (з оглядкою на Румунію і Молдову). По суті, одну мову названо двічі. І навпаки, у списку названо „єврейську” мову, без уточнення, іврит це чи ідиш. Щодо грецької, то треба ще здогадатися, що це нова, а не давня чи румейський діалект. Як бачимо, мовознавча термінологія закону кричуще антинаукова.

7. У проекті альтернативного Закону „Про внесення змін...” список уточнено й розширено до 16 мов. З них недержавних – 8: гагаузька, ідиш, караїмська, кримськотатарська, кримчацька, ромська, румейська (відмінна від новогрецької), урумська. Крім того, до мов застосовано диференційований підхід з урахуванням потреб у захисті. Нарешті 4 мови (караїмську, кримчацьку, румейську, урумську) названо такими, що „перебувають в Україні під загрозою відмирання”. Варто додати сюди білоруську, яка є живою історією української давнини і взагалі повинна мати окремий і особливий статус в Україні. Поза сумнівом, проект Закону слід вважати важливим концептуальним зрушенням, що наближається до компенсації за ущемлені права (affirmative action). А водночас і помітним кроком уперед у мовній політиці. Саме така ініціатива відповідає меті Хартії.

Щоправда, проект Закону не супроводжено новим перекладом Хартії, який би був адекватним і повноцінним, а тому в проекті Хартію названо по-старому, чим проект незбіжний з предметом Хартії. Тому в такій редакції проект нового Закону неприйнятний.

8. Щодо мов, які мають стати предметом нового Закону, то впадає в око, що проект „охоронної грамоти” включає до розряду загрожених колоніальну мову, котра має міжнародний статус, була знаряддям поневолення України за царату й СРСР і такою досі залишається в інформаційному, духовно-культурному, демографічно-асиміляційному, економічному та політичному вимірах. Цей зовнішній тиск, відомий у фаховій літературі як мовна агресія, переноситься всередину країни і стає чинником мовного розколу нації всупереч обов’язку держави сприяти, як сказано у статті 11 Конституції України, „консолідації та розвиткові української нації”. Безперечно, сприяти – і за допомогою мови громадянства, чому чиняться неабиякі перешкоди (саме тому, що одна з функцій мови – об’єднання суспільства в націю і забезпечення суверенітету держави). У такому разі не слід грішити проти елементарної логіки: до того самого списку загрожених мов має бути занесена також українська етномова, адже її насильно витіснено з багатьох регіонів України, де вона й зараз зазнає нелюдських утисків і де їй загрожує повне зникнення. Зрештою, у другому реченні 10-ї статті Конституції українська мова виступає не лише як державна (такого уточнення у формулюванні нема), але і як мова етносу, котрий теж має право на захист... хоч би й від примх власної держави.

Конституційно російська мова визначена у статусі мови національної меншини, а відповідний Закон про національні меншини надає й інші належні українським росіянам широкі національні права. Це означає, що зрусифіковані українці чи білоруси України (а в Білорусії, зважмо, російська мова – друга державна) не мають тих прав щодо російської мови, що їх мають в Україні етнічні росіяни. Російська мова не підпадає під визначення за Хартією загроженої мови. Також в Україні ця мова не є „традиційно вживана”, чого вимагає стаття 1. Але дія Хартії (див. преамбулу) поширюється на російську мову як таку, що загрожує іншим.

Хартія і Конституція в цьому відношенні ніким не узгоджувалися, тому запитання „Які мови мають стати предметом Закону...” поставлено некоректно. Воно лише викликає зворотне запитання: які мови маєте на увазі? Мови етнічні і тим самим самі ці етноси (національності)? Мови мовних груп (і самі ці групи – хоч би й русинів, суржикомовлян чи есперантистів)? Мови як такі, позначені тенденцією до зникнення, співвіднесені (чи й ні – як у Хартії) з певною місцевістю, – безвідносно до національностей і жодних інших соціальних параметрів? Слід уточнити, що ж будемо застосовувати: Хартію чи Конституцію? Якщо Конституцію – а іншого вибору вона нам сама не дозволяє, – тоді полишмо будь-які розмови про Хартію. І про ремонт Закону 2003 р., який, по суті, сфальшував Хартію, і підлягає негайному скасуванню разом з ратифікацією. Tertium non datur. Можна уявити, який ґвалт викличе ця заява в політиків, які чують лише самих себе: нас же не пустять в Європу! Одне слово, бачили очі, що купували... Ратифікація Хартії спричинила правову колізію. І тим самим – головоломку для молодої держави. Хотілося б сподіватися – не безвихідь.

9. Мушу застерегти від непродуманих дій як експерт, який дає другий висновок щодо Хартії. Перший, офіційно опублікований від Інституту української мови НАН України (див. „Урок української”, 2003, № 3, с. 54), ставив під сумнів саму потребу спішно ратифікувати Хартію (і в цьому не помилився), але на вимогу профільного Комітету Верховної Ради (сказати б, на прохання поставлених у складне становище людей, але краще – з недомислу експерта) роз’яснював суть Хартії строго в термінах Конституції. Як показали далі події, таким способом інтерпретації її автор лише долучився до поглиблення проблеми, про що тепер щиро шкодує.

Хартія і Конституція суть взірці різних поняттєвих і термінологічних систем, а тому не можуть бути витлумачені одна через іншу без втрат змісту. Якщо вірити семіотиці, їхня колізія може дати тільки щось третє, але не компроміс, а нову якість. Конституція оперує поняттями української нації, національних меншин і корінних народів, що є основоположними для означення мов, тоді як Хартія, навпаки, не пов’язує загрожені мови з етнічною належністю прямо, бо розглядає їх як самоцінності у мовному розмаїтті, збереження якого є її предметом і метою. Між крайностями, казав Г.Гайне, лежить не істина, а проблема. Отже, годі шукати простих розв’язків: третя ратифікація може виявитися не останньою...

10. Загалом Хартія творилася в лоні західноєвропейської термінологічної традиції і тому витлумачити її тільки з позиції чинної Конституції України неможливо, оскільки Хартія суперечить Конституціїпо суті. Конституція України (стаття 10) в руслі правових традицій сходу Європи передбачає лише три поняття: державна мова, мова національної меншини, мова міжнародного спілкування. Мови „корінних народів” (стаття 11) слід, вочевидь, тлумачити через поняття „державна мова” і „національна меншина”, інакше сама Конституція і без допомоги Хартії завела б у безвихідь. Досі, за винятком кількох учених спроб, зігнорованих політиками, Хартія всерйоз так і не накладалася концептуально на Конституцію для того, щоб знайти точки дотику й можливості гармонізації. Хоча така „примірка” виявила б чимало інших суперечностей між документами, не кажучи вже про помилки перекладу. Наприклад, навряд чи вдасться увібгати в статтю 10 Конституції України підпункт 2а статті 10 Хартії (де public services у назві статті – це ніякі не „публічні послуги”, а державна служба).

11. Прийнятий Верховною Радою вдруге Закон про ратифікацію Хартії суперечить офіційному тлумаченню 10-ї статті Конституції, що його дав своїм рішенням № 10-рп/99 14 грудня 1999 р. Конституційний Суд України. Тому названий закон не може діяти, а підлягає опротестуванню. Слід гадати, Конституційний Суд, скасовуючи першу ратифікацію Хартії, був свідомий названих вище суперечностей, однак свою ухвалу про скасування ратифікації він прийняв на підставі лише процедурних порушень у Верховній Раді. Це можна зрозуміти: Конституційний Суд сам не ініціює офіційних тлумачень Конституції. Не виконує він і наглядових функцій, бо він суд, а не привид „Конституційної Прокуратури”, якої у нас нема. До речі, процедурних порушень вистачало й при другій ратифікації Хартії: не проводилося обговорення, тому й не було уточнено жодних понять (по суті, ми узаконили „єврейську” і „молдавську” мови Європі на сміх). Парламент знехтував висновками експертів про помилки перекладу, пропозиціями включити у перелік в дусі Хартії ті мови, що перебувають на межі зникнення тощо.

Звичайно, все це зовсім не означає, що перекладач при тлумаченні Хартії мусить послуговуватися термінологією тільки Конституції України, пристосовуючи Хартію до прийнятих в Україні понять.

12. Аргументований аналіз Хартії, її офіційного українського перекладу і стосунку до Конституції України можна знайти в таких дослідженнях:

В.Б.Євтух. Проблеми етнонаціонального розвитку: український і світовий контексти. – Київ, 2001, с. 94-108.

В.Мармазов, С.Піляєв. Рада Європи: політико-правовий механізм інтеграції. Київ, 2000, с.275-289.

І.Ющук. Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин // Слово Просвіти, 2002, 19-25 грудня.

В.Радчук. Хартія для Харкова? (Як зробити з України губернію) // Урок української, 2003, № 3, с.51-54.

15 січня 2005 року

ЕКСПЕРТНІ ВИСНОВКИ

про проект під назвою

Концепція державної мовної політики України”,

поданий на розгляд урядових та наукових установ Державним комітетом телебачення і радіомовлення України за
№ 5428/23/5-1 від 26.11.2005 р.

І.Р.Вихованець, член-кореспондент НАН України:

1. “Концепція державної мовної політики України” – черговий декларативний витвір влади, який відзначається неаргументованими загальниками, абстрактними сентенціями, плодом кабінетних, що не ґрунтуються на справжніх реаліях нашого сьогодення, розумувань. Це найпоказовіше засвідчує тяглість пропонованих глобальних пріоритетних напрямків, розрахованих на 15-20 років. Плутаність і невиваженість таких часових меж виявляється хоча б у тому, що основний комплекс заходів передбачено здійснити за період від 2005 до 2010 року, який вважається початковим етапом реалізації Концепції. Як можна поєднувати основний комплекс заходів упродовж 2005-2010 років, кваліфікацію цього періоду як початкового і передбачувану реалізацію Концепції протягом 15-20 років?!

2. Не висвітлено в Концепції стратегічних завдань навколо державницької національної ідеї і пов’язаної з нею Концепції державної мовної політики України. Тут має йтися передусім про захист української мови як державної, поширення її в усіх сферах суспільного життя, гармонізацію стосунків мови титульної нації і мов національних меншин, про українську мову як мову міжнаціонального спілкування в Україні та ін.

3. Слабко і неповно схарактеризовано мовну ситуацію в Україні і світі. Не вказано на три категорії мовців: 1) носіїв української мови;
2) носіїв суржикомовності, яких не можна зарахувати ні до українськомовних, ні до російськомовних громадян; 3) носіїв російської мови, які є інерційною силою Російської імперії, що розпалася;
4) носіїв мови національних меншин.

4. Не висвітлено, що упродовж 15 років незалежності влада була гальмом стосовно поширення української мови як державної, не вжито заходів для повернення українського мовного простору, не випрацювано заходів для видання україномовних книг тощо.

5. У Концепції не висвітлено найважливішого для кожної держави питання щодо духовності – моральну освіту українців, спільності їхніх ідей, поглядів, прагнень та ін., а також національної ідеї, які (тільки вони!) можуть вивести нашу країну зі стану руїни, бездуховності. Одним з осердь цих питань є українська мова як державна, як мова міжнаціонального спілкування. Без розв’язання таких основних завдань не можна здобути успіхів в економіці, освіті, культурі і європейських прагненнях України.

6. Викликає неймовірний подив висловлення в пояснювальній записці до проекту “Концепція державної мовної політики України”, що “реалізація Концепції державної мовної політики не потребує додаткових матеріальних та інших витрат” (с. 2). Водночас у самій Концепції вказано, що “джерелами фінансування програм державної мовної політики є кошти Державного бюджету України, бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та інші джерела, не заборонені законодавством України” (с. 26).

7. Упродовж 15 років влада стояла осторонь найактуальніших мовних проблем і пасивно спостерігала за активізацією антиукраїнських сил і втручань Росії у внутрішнє життя України стосовно мовних питань. Зміцніла олігархічно-корумпована система в Україні спрямовувала свої зусилля тільки на збагачення, руйнування всіх моральних засад, пограбування народу, поділ суспільства за мовними і релігійними ознаками, створення багатьох суперечностей між украй збіднілими шарами суспільства, ігнорування мовних проблем, сподіваючись за таких обставин зміцнити своє панування в державі.

8. У зв’язку з байдужим ставленням влади до питань духовного розвитку країни маємо надто великі переваги російської мови в засобах масової інформації, книговиданні, освіті та інших сферах функціонування мови.

9. Потрібно створити Комітет чи іншу структуру, які б вивчали й контролювали виконання державотворчих завдань щодо функціонування української мови як державної і як мови міжнаціонального спілкування, впровадження української мови в усі сфери суспільного життя.

10. Влада байдуже спостерігає за активізацією ще не поборених сил тоталітаризму, які тоталітарними методами формують різноманітні комісії, зокрема Українську національну комісію з питань правопису, безперешкодно контролюють словникарство для збереження попереднього, не сприятливого для розвитку української мови та її утвердження, стану.

11. Мовна політика держави має поширюватися також на функціонування української мови в церкві, що стане найдієвішим знаряддям духовного виховання громадян України і їхньої консолідації.

В.В.Німчук, член-кореспондент НАН України:

Дивно, що Концепція претендує на „розв'язання мовних проблем” не тільки українського суспільства, а і „світової спільноти першої чверті ХХІ століття” (с.1).

Автори Концепції твердять, що метою її „на міжнародному рівні є лінгвістичне забезпечення „Європейської [!] інтеграції України...”
(с. 2). Але лінгвістів серед авторів Концепції, очевидно не було: фахівці не можуть серйозно писати про „лінгвістичну” безпеку країни, про „провідну тенденцію лінгвістичного компоненту міжнародних відносин” (с. 3), бо лінгвістика – це наука про мову взагалі й конкретні мови.

У Концепції без належного обґрунтування сказано, ніби останнім часом об’єктивно [!] зростають передумови для обмеження сфери застосування рідної мови на користь інших мов, які мають більше поширення та міжнародний статус” (с. 2). Якої, чиєї рідної мови, в якій країні?

Не розкрито, які „стратегічні положення Концепції ... мають глобальні пріоритетні напрямки” (с. 3).

Другий параграф Концепції названо „Характеристика мовної ситуації в Україні та світі” (с.4). Проте про мовну ситуацію поза Україною не сказано ні слова.

На початку параграфа автори пишуть: „Історично склалося так, що мешканці сіл України, а також міські мешканці західного регіону держави є переважно україномовними [треба – українськомовними!], а сходу, півдня і почасти великих міст – переважно російськомовними” (с.4) (куди поділися мешканці центрального регіону?). Виходить, що так склалося само собою, природно, ніби й не було численних заборон української мови в Російській імперії (зокрема Валуєвського циркуляру та Ємського указу!) і неприкритої примусової русифікації в СРСР.

Треба говорити не тільки про те, що „складною є ситуація з дотриманням норм українського правопису” (с.8), але й прямо сказати, що досі не затверджено назрілих змін в орфографії („Українську національну комісію з питань правопису при КМ України створено ще в 1994 році!).

Серед найважливіших завдань у процесі реалізації державної мовної політики виділено і створення та розвиток Національної словникової бази ...” (с.10). Але така база неможлива без створення Національного корпусу текстів української мови, працю над яким розпочато в Інституті української мови НАН України.

Про Інститут української мови – головну наукову установу, яка в державі досліджує українську мову в усій її повноті, встановлює і кодифікує її норми, вивчає її функціонування, у Концепції забуто. Найкращою підтримкою студій над українською мовою було б надання Інститутові статусу національного. Не вадило б згадати й Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України – основну установу, в якій провадяться дослідження проблем народів, що населяють Україну.

Рецензовану Концепцію необхідно опублікувати в ЗМІ для широкого її обговорення.

В.Д.Радчук, кандидат філологічних наук, науковий співробітник відділу соціолінгвістики: 

1. Названий проект Держкомтелерадіо є кроком уперед у порівнянні з нереалізованим першим урядовим проектом, що його випрацював 1999 р. Департамент з мовної політики Деркомнацміграції. У проекті 2005 року знайшли продовження цілі за засади попереднього, який доповнено характеристикою мовної ситуації в Україні на початку ХХІ століття, щоправда, лише в аспекті політичному, а не на наукових засадах.

2. Найголовнішою вадою проекту Держкомтелерадіо є відсутність заданих параметрів предмета – чітких наукового обґрунтованих орієнтирів для свідомого творення в Україні мовної картини майбутнього на засадах мовної прогностики. Без системи таких мотивованих параметрів, визначених для кожного року й етапу, тобто без фундаментальної соціолінгвістичної науки, мовне планування є надзвичайно ризикованою затією.

3. Автори проекту-2005 виходять із хибного припущення, що сьогодні в Україні жодних планованих зусиль у мовному будівництві не відбувається і на здійснення колоніальної політики щодо України жодних програм не прийнято. Ці ж широкомасштабні програми із затвердженими кошторисами випрацювано у відповідності до певних концепцій, які у проекті навіть не згадано, тоді як для блокування їх потрібні аргументовані противаги в ідеях і ресурсах.

4. Впадає в око в пояснювальній записці до проекту, що для реалізації свого задуму автори взагалі не вимагають „додаткових матеріальних та інших витрат”. Однак за змістом проект нагадує скорше заявку плакальника на перерозподіл певних ресурсів. У ньому забагато емоцій, на місці яких мав би бути тверезий і всебічний аналіз становища як вихідної позиції для руху вперед до певних показників, які б характеризували мову українського громадянства у майбутньому – через 2, 5, 10 і 15 років.

5. Автори проекту повторюють помилку своїх попередників із Деркомнацміграції, легковажачи поняттям „розвиток”, яке за філософським визначенням є боротьбою протилежностей і передбачає зіткнення тенденцій та розв’язання суперечностей у той чи інший спосіб, зокрема й через свідоме провокування конфліктної ситуації, свідками якої ми є сьогодні в Україні.

Як і в деяких останніх законотворчих ініціативах депутатів Верховної Ради, проект Держкомтелерадіо побудовано на побутових уявленнях про мовний розвиток суспільства, а не на встановлених наукою законах. Поняття „розвиток” у проекті не передбачає чітко визначеної і відвертої мети і може приховувати катастрофічні наслідки. Багатьох операційних категорій, що є ключовими для долі мови, її функціонування і виживання, для захисту мовного простору і мовного суверенітету нації, взагалі не введено у правове поле.

6. Слово “концепція” у тлумачних словниках української мови (академічному 11-томнику) визначається насамперед як “система доказів певного положення”, а вже потім як “система поглядів”, тобто сформований світогляд чи переконання. Звідси – неодмінні вимоги до концепції: вона має бути, по-перше, доказовою, тобто переконувати, а по-друге, системною, тобто логічною, структурованою строгою послідовністю доводів, цілісною і несуперечливою.

На нашу думку, проект Держкомтелерадіо не відповідає критеріям концептуальності. Це скорше план дій без достатнього обґрунтування, додаток чи сукупність зібраних пропозицій та поправок до урядової мовної програми, а найперше – заявка.

7. З погляду композиційного у концепції не можна без шкоди для смислу цілого переставити якусь ланку (деталь) думки, скажімо, з середини на початок чи кінець або навпаки. Якщо заміна чи вилучення одних тверджень не позначається на значенні інших, це означає, що вони неорганічні, не пов’язані між собою, не взаємодіють як складники нової якості: тут відсутні причина і наслідок, нема ні розвитку ідеї, ні аргументації. Якщо виклад нелогічний, непереконливий, нічого не доводить, якщо він складається з переліків, що пов’язані лише класифікаційною ознакою, він не є концепцією. Для концепції основне – випрацювання ефективної системи понять і обґрунтування діяльності. Поняттєва ж база проекту – бідна, оскільки вона не є науковою. Зокрема, попри наголос на глобалізації у ній не знайшли відображення закони силової взаємодії мов у мовному просторі, а серед багатьох суспільно важливих функцій мови перевагу віддано одній – комунікативній.

8. Вельми прикметно, що названий проект цілком в дусі радянських часів є анонімним. Якщо його складали науковці, то якого профілю? Якщо політики, то якої партії і масті? Якщо чиновники, то якого рангу? З погляду ціннісного й етичного будь-який продукт розумової праці заслуговує на увагу і надається до обговорення лише за умови, що його автори не приховують своїх імен за підписом начальника чи заборолом відомства. Випрацювати концепцію має серйозна наука – не безлика, а обтяжена відповідальністю.

ББК 81.411.4

Тетяна Харахоріна,

Донецький інститут післядипломної освіти

Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика в Донецькій області

Четвертого лютого 2006 р. в Донецькій області відбувся IV (загальнонаціональний) етап шостого Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика для учнів 3-11 класів, а для студентів ВНЗ - це був третій етап.

Школа № 17 Ворошиловського районного відділу освіти у м. Донецьку (директор Сизько В.С.) гостинно зустріла всіх учасників конкурсу, серед яких були двадцять сім учнів шкіл, четверо учнів ПТУ, п’ятнадцять студентів ВНЗ.

На урочистому відкритті конкурсу всім учасникам четвертого етапу (а вони ж стали переможцями третього) конкурсу вручили дипломи, подарунки і премії Ліги меценатів, дипломи від управління освіти і науки Донецької облдержадміністрації, подарунки від Донецького відділення наукового товариства імені Т.Г.Шевченка.

Нагадуємо, що ініціаторами організації проведення такого масового конкурсу є Ліга меценатів та Міністерство освіти і науки України.

Щороку перший (шкільний) етап конкурсу починається 9 листопада – у День української писемності. Цього навчального року понад 100 тис. дітей 3-11 класів взяли участь в інтелектуальних змаганнях. Слід зазначити, що на шкільному, міському (районному) етапах опіковуються конкурсом міські (районні) відділи освіти, які сприяють організації змагань серед широкого кола учнівської молоді.

До обласного етапу запрошуються учні, які виявили найкращі знання з мови (100 учасників), а для участі в четвертому етапі запрошуються переможці третього етапу конкурсу.

Третій та четвертий етапи конкурсу в області проводять управління освіти і науки Донецької облдержадмінітрації, обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, Донецький національний університет, представник Ліги меценатів.

Щороку підтримує проведення Міжнародного конкурсу з української мови Донецьке відділення наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка (голова Білецький В.С.) інтелектуальними подарунками – книжками. Цього року діти отримали тематичний часопис «Український світ» - «Від Дикого Поля до Донбасу» та книжки зарубіжної і української літератури.

Після концерту та урочистостей учні виконали завдання, які в той же день були відправлені до Києва (на перевірку в журі IV (загальнонаціонального) етапу). Сподіваємось, що наші діти покажуть достойні результати і на цьому етапі конкурсу.

ЛІТЕРАТУРА.

1. ТЕОРЕТИЧНІ І МЕТОДИЧНІ АСПЕКТИ

вивчення художньої ЛІТЕРАТУРи

ББК 83.07

Віра Просалова,

кандидат філологічних наук, доцент

Донецького національного університету

ПЕРЕКЛАД І ВАРІАЦІЯ ЯК ФОРМИ ЛІТЕРАТУРНОЇ ПЕРЦЕПЦІЇ:

зі спостережень над інтерпретацією творів Р.М.Рільке українськими поетами

Кожен, хто прагне освоювати чужий край і чужу культуру, повинен шукати можливостей заглибитись в іншу мову. У цьому полягає перелом, якого не уникнути і який повинен допомогти вилікуватись, якщо людина хоче вижити в нових умовах”. Г.- Ґ. Ґадамер

Форми засвоєння іншомовних літературних надбань різноманітні. Переклади як форми міжлітературної перцепції у цьому плані мають важливе значення, адже дають можливість, з одного боку, познайомитися з художніми здобутками інших літератур, сприяють їх засвоєнню літературою-реципієнтом, з іншого – характеризують уподобання перекладача, його сприйняття художнього тексту, рівень його перекладацької культури, іноді й вплив позалітературних чинників на його діяльність.

Перекладач постає реципієнтом і водночас інтерпретатором чужого тексту: йому доводиться відтворювати оригінал, враховувати специфіку двох мов (якщо вдається обійтися без перекладу-посередника), шукати найточніші відповідники, заповнювати притаманні першоджерелу лакуни. Внаслідок творчої діяльності перекладача виникає, по суті, новий текст, що не копіює оригінал. Таким чином, перекладач постає творцем „тексту про текст”, адже абсолютно точно відтворити чи повторити оригінал йому не вдається. Якщо оригінал вважати інваріантом, то його переклади іншими мовами будуть вторинними щодо нього текстами, тобто його варіантами, моделями перцепції.

На думку П.Торопа, переклад є завжди „інтерпретацією оригіналу” [1], наслідком певної стратегії, розрахованої на введення чужого тексту в свою культуру. З точки зору перекладацьких стратегій дослідник виділяє спроби коментувати оригінал перекладом, супроводжувати текст коментарем, зіставляти переклад і систематичний коментар, перетворити коментарі в компенсацію неперекладних елементів тексту. При цьому коментування перекладу, як наголошує вчений, може набувати ідеологічного відтінку. На думку М.Гаспарова, коментарями мають супроводжуватися насамперед твори античних письменників, щоб читач міг адекватно їх сприйняти. М.Тростніков характеризує художній переклад як „своєрідний міст між двома культурними свідомостями”, як „інтертекст інтеркультури”, маючи на увазі його інтегративний характер. Висловлені згаданими вченими ідеї враховуються у роботі.

У цій статті простежимо чинники, що впливають на творчу діяльність перекладача, зіставимо переклад і варіацію як форми літературної перцепції, відповідність художнього перекладу його оригіналу, виявимо основні закономірності художньої інтерпретації творів Р.М.Рільке українською мовою. При цьому обмежимося лише спостереженнями над показовими, на наш погляд, текстами, що не охоплюють, однак, усієї багатющої україномовної „рількеани”, яку творили М.Зеров, М.Йогансен, Б.Кравців, Ю.Липа, Л.Мосендз, Юрій Клен, М.Рудницький, Б.І.Антонич, М.Бажан, В.Стус та інші автори. Тому в статті йдеться лише про основні закономірності, що підтверджують вибірковість рецепції художніх творів Р.М.Рільке, інколи й неадекватність інтерпретації, зумовленої так званими „друзями перекладача” (за висловом М.Рильського).

Обов’язковими умовами адекватного перекладу А.Волков вважає „близькість соціально-філософського світосприйняття”, „подібність темпераментів” [2] автора і перекладача, літературного стилю і жанру. Однак це твердження не претендує на універсальність, адже є перекладачі, які успішно відтворюють тексти різних стилів.

Переклад виникає внаслідок інтерсуб’єктної взаємодії автора і перекладача, що виявляє своє розуміння оригіналу, тлумачить його, заповнює лакуни. Для повноцінного перекладу необхідно враховувати найтонші відтінки оригіналу. З одного боку, художній переклад характеризує смаки перекладача і його розуміння тексту, з іншого – підтверджує наявність „зустрічних течій” (О.Веселовський) у літературі-реципієнті. Ці зустрічні течії виникають під впливом суспільно-політичних, ідеологічних, загальнокультурних чинників, що сприяють чи, навпаки, гальмують засвоєння іншомовних надбань і збагачення культур. Так, наприклад, вірш Р.М.Рільке „Святий Юрій” близький українській народнопоетичній традиції, що наділяла Змієборця казковими рисами. Функція спасіння, в якій розкривався герой, надавала йому сакрального змісту, проте, в перекладі Б.Кравціва, Юрій кидається рятувати дівчину з „нестями”, тобто в непритомному стані, отже, свою місію виконує несвідомо. Одним невдалим словом заперечується, по суті, традиційний статус героя.

Переклади творів можуть сприйматися як оригінальні, якщо вони здійснені кваліфіковано і враховують специфіку літератури-реципієнта. Д.Чижевський, скажімо, наводив цікавий приклад того, як переклад вірша А.Міцкевича „Польській матері” помилково приписують російському поетові М.Михайлову. Подібні випадки траплялися і з перекладами Г.Гейне, що здобували самостійне життя, зокрема в українській літературі.

Переклад – це процес і водночас результат діяльності. У творчій діяльності перекладача виділяються такі етапи: перцепції оригіналу чи перекладу-посередника (якщо оригінал відсутній), його інтерпретації і мовного оформлення, що фіксує результат цього процесу. Процес перекладу можна проілюструвати схемою: оригінал – інтерпретанта – переклад. Оригінал і переклад співвідносні один з одним як донор і реципієнт, який реагує адекватно чи вибірково, сприймає і відтворює всі можливі чи лише певні відтінки тексту.

Зацікавлення українських авторів творчістю Р.М.Рільке зумовлюється зверненням поета до праслов’янської тематики, універсальністю художнього мислення, філософічністю, глибиною думки, співзвучністю ідейно-естетичних домінант його творів національним інтенціям, мелодійністю, високою культурою вірша. Б.-І.Антонич як один із перекладачів відзначав, що твори Р.М.Рільке „дають неначе синтезу українського духу: з одного боку, безмежжя артизму української національної психіки, а з другого – мужню шану справедливості...” [3]. Особливо імпонували вірші, написані під впливом перебування в Україні: „Все буде знов могутнє і велике”, „В оцім селі...”. Приваблювала і Прага, де колись мешкав австрійський поет, „слов’янський відгомін празького життя” [4] у ній, тому для Є.Маланюка навіть сади там „строфами Рільке” шумлять. Зазначені чинники сприяли виникненню багатої україномовної „рількеани”, представленої перекладами, стилізаціями, переспівами, варіаціями тощо.

„Перекладати Рільке дуже важко, – зізнавався В.Стус. – Його поезії можуть трансформуватися тільки в дуже розвинені мови. Крім того, тема віршів поета кристалізується і змістовно, і ритмічно, і інтонаційно, і навіть фонічно. Доносити таку в кілька способів виявлену тему, не дубльовану, а розповнювану подібними концентратами, – мало не сізіфова робота” [5]. Приваблювала вона, однак, багатьох, незважаючи на те, що доводилося передавати смислові нюанси, стилістичні відтінки, фонічні особливості оригіналу. „Рількеана” Ю.Липи, Б.Кравціва, М.Бажана заслуговує окремої розмови, але не є основним предметом цих студій. У перекладацькій діяльності Б.Кравціва Л.Кравченко, зокрема, виявляє прорахунки і здобутки, відзначає, що як перекладач творів Р.М.Рільке він допускав неточності і помилки. Йдеться про використання „застарілих, а тому й незрозумілих для широкого загалу читачів лексем підкреслено українського характеру”, а варто було б, на її думку, акцентувати „чужомовну лінгвальну фактуру текстів Р.М.Рільке” [6]. Що ж до інших перекладачів, то справа вивчення запропонованих ними перекладних варіантів посувається надто повільно.

У листі до Є.-Ю. Пеленського Л.Мосендз писав: „Коли приїду до Братіслави, зможу відвідати університетську бібліотеку. Там Рільке мають всього... Але оскільки я знаю, то в його ліриці вже нічого [про Україну. – В.П.] немає. Лише в листах... Отже, що можу, зроблю і перекладуільке мають всього...Р” [7]. Л.Мосендз, як видно з листа, виявляв пильний інтерес до української тематики у творах австрійського поета, а знання кількох мов, зокрема англійської, німецької, словацької, чеської, дозволяло знайомити українських читачів із творами різних авторів. Поезія Р.Рільке „Неrbsttag” („Осінній день”) мала значний резонанс в українській літературі: її перекладали (Юрій Клен, М.Орест, Ю.Шерех), переспівували, переробляли.

„Осінній день” Р.М.Рільке в інтерпретаціях Л.Мосендза і М.Ореста – це відмінні версії тексту, орієнтовані на різні читацькі аудиторії. Переклад Л.Мосендза максимально наближений до оригіналу, М.Ореста – більш читабельний, адаптований до сучасних норм української мови. Порівняймо фрагменти цих варіантів:

Велике було літо. Боже: час.

Покладь на соняшний годинник тіні,

По нивах розпусти вітряний глас.

Плодам осіннім накажи дозріть,

Подай ти їм ще зо два дні південні,

Щоби достигнути й у вина темні

Останню солодкість перемінить.

(Перекл. Л.Мосендза)

Час, Господи! Дай літу відійти!

Клади на соняшний годинник тіні

І по долині вітер розпусти.

Звели плодам доспіти в яснім саді;

Дай їм ще два погожі дні і влий

Останній сік, солодкий і густий,

У ягоди важкого винограду.

( Перекл. М.Ореста).

Перший із наведених варіантів може розглядатися як пастиш, що тлумачиться як „імітація якогось конкретного або унікального стилю, носіння стилістичної маски, мовлення мертвою мовою: але це нейтральна практика мімікрії, без прихованого мотиву пародії, без сатиричного імпульсу, без сміху” [8]. У Л.Мосендза трапляються застарілі форми слів („покладь”, „глас”), яких уникає М.Орест. В обох варіантах перекладу виявилася обійденою лексема „в’юнок”: Л.Мосендз для її передачі використав сполучення слів „вітряний глас”, М.Орест – просто опустив. Німецьке Wein перекладається Л.Мосендзом як вино, М.Орестом – як виноград. Множинність смислових відтінків цього слова ввела в оману Л.Мосендза, тому його варіант перекладу, зокрема тієї частини, що стосується плодів, поступається перед запропонованим М.Орестом варіантом, що звучить невимушено, легко. Йдеться не про осучаснення оригіналу, а лише про збереження перекладачем його семантичних відтінків. Обидва варіанти зберігають нерівнострофічну будову вірша, систему римування.

Неповна чи неадекватна перцепція оригіналу призводить до смислових втрат, невиправданих трансформацій, що переінакшують прототекст, позбавляють його неповторного колориту. Йдеться, звичайно, і про стилістичну неузгодженість оригіналу і перекладу, семантичні зміщення тощо.

Поезія Є.Маланюка „Серпень” у зіставленні зі згаданими перекладами суттєво різниться від „Осіннього дня” Р.М.Рільке. Епіграфом („Неrr: es ist Zeit”), наведеним без змін, підкреслюється генетична спорідненість віршів „Осінній день” і „Серпень”. Епіграф, що завжди в тексті має сильну позицію, сприяє створенню діалогічної ситуації: між попередником і автором нового твору. У вірші Є.Маланюка прочитуються авторські акценти, зумовлені відчуттям самотності, „переситом від людського й земного” [9]. Трансформовані слова Р.Рільке „Час, Господи, покори й самоти”, що стали рефреном, відбивають внутрішній стан ліричного героя Є.Маланюка, який усвідомлює, що „самота – є завжди висота” [10]. Амбівалентність цього стану полягає в тому, що самота здається водночас і найтяжчою. Р.Рільке акцентує увагу на благанні і досягненні завдяки йому бажаного, Є.Маланюк – на стані внутрішнього самозосередження і прозріння, тобто привносить у започаткований попередником мотив свої нюанси, відсутні у прототексті. „Варіація ж, використовуючи чужий стиль і змішуючи його з іншим чи іншими (позбавляючи його тим самим повноцінності), зображує зовсім інший предмет, ніж її прототип” [11], – підкреслює В.Тюпа. Намічений у прототексті мотив самотності набуває в Є.Маланюка глибокого осмислення, постаючи у несподіваному ракурсі: як „висота”, як незалежність від „дрібничкової помсти днів і діб”, здобута ціною величезних зусиль. Варіація – на відміну від перекладу – лише частково імітує стиль прототексту. У ній виразно виявляється відштовхування від джерела, варіювання його мотивів і образів.

Варіація не зберігає особливостей строфічної будови прототексту. Упорядкованим чергуванням моностихів і октав у вірші „Серпень” акцентується, зокрема, взаємодія текстів: попереднього і нового, в якому озиваються слова Р.Рільке. Моностихом виявляється трансформований фрагмент прототексту, що служить імпульсом до роздумів і уявного діалогу з попередником. Нададресатом, як і в Р.Рільке, постає Бог. Таким чином, реагуючи на твори попередників, Є.Маланюк ніби продовжує розпочату ними розмову, надаючи своєму висловлюванню виразних ознак полілогу.

Визначний художній твір, як відомо, може мати чимало перекладів, викликати все нові й нові художні інтерпретації. У цьому плані „Пісня Міньйони” Й.Гете – переконливий приклад або загальне місце в поезії (за висловом М.Тростнікова), адже кількість її перекладачів перевищує всі сподівання. Думається, що й віршам Р.М.Рільке загрожує подібний статус: чисельність їх інтерпретаторів помітно збільшується. „Сам факт можливості багаторазового художнього перекладу одного й того ж твору різними перекладачами свідчить про те, що замість точної відповідності текстові Т¹ у цьому випадку протиставлений певний простір. Будь-який із текстів m¹, m¹¹, m¹¹¹... m*, що заповнює його, буде можливою інтерпретацією відправного тексту” [12]. Художній переклад не повторює оригінал, а лише більшою чи меншою мірою виявляється адекватним йому. Трансформація оригіналу набуває різних виявів: редукції певних елементів тексту, спрощення його семантичних відтінків, вибіркового відтворення стилю тощо.

Аналіз перекладів у комунікативній площині дозволяє скористатися запропонованою О.Селівановою [13] класифікацією. Дослідниця виділяє такі типи комунікативних стратегій: співробітництво, конфлікт і суперництво. Співробітництво, як правило, призводить до спроб максимального наближення перекладу до оригіналу, конфлікт – до переінакшень, різнотлумачень і, зрештою, вільного перекладу чи переспіву. Зрозуміло, що перекладач не завжди погоджується з автором, може вступити з ним у полеміку, але подібна поведінка виходить за межі його перекладацької компетенції і призводить до переспівування чи навіть пародіювання прототексту. Надання новому твору неадекватного ідеологічного, морально-етичного чи релігійного спрямування служить наочним прикладом конфліктної ситуації, що призводить до смислових алогізмів, змістових трансформацій.

Суперництво породжує спроби перевершити як оригінал, так і інших перекладачів. Згадані тенденції у галузі перекладу, звичайно, окреслені лише в загальних рисах. Так, переклади Юрієм Кленом, М.Бажаном і В.Стусом „Орфея, Гермеса й Еврідіки” Р.М.Рільке доцільно було б розглянути як суперництво, якби творча спадщина Освальда Бурґгардта не поверталася з таким запізненням в Україну. Відсутність відомостей про те, чи знали М.Бажан і В.Стус цей переклад, не дозволяє робити остаточних висновків, тим більше, що переклади суттєво різняться. Художній переклад М.Бажана звучить природніше, невимушеніше, ніж Юрія Клена, в якого трапляються ускладнені конструкції, властиві російській мові форми слів, немилозвучні збіги. Порівняймо, наприклад: „А почуття його [тобто Орфея. – В.П.] роздвоїлись: / Бо погляд забігав вперед, як пес, / І повертавсь, спинявсь і стояв, / Чекаючи у кожного звороту, А слух його, як запах, одставав / І інколи, здавалось, досягав / В пітьмі далеких кроків інших двох...” (перекл. Юрія Клена); „Чуття у ньому буцімто двоїлось, / бо мчався зір, неначе пес, вперед, / вертався, і спинявся, і чекав / на повороті ближчому дороги, / а нюх і слух позаду залишавсь” (перекл. М.Бажана).

В.Стус – на відміну від цитованих перекладачів – відтворив „Орфея, Гермеса й Еврідіку” прозою. „Перекладаючи Рільке, мусиш гірко усвідомлювати, як багато губиться з його чарів: з його мудрості, з його доброти і ніжної людяності, з його природної граціозності, – зізнавався він. – Але в цій гіркоті завжди підтримує високе поетове почуття упокорення. Велике завше боре нас” [14]. Зіставленням перекладів М.Бажана і В.Стуса увиразнюються їх художні знахідки і прорахунки у відтворенні оригіналу: „Вона [тобто Еврідіка. – В.П.] уже – не та білява жінка, оспівана колись в піснях поета, вона уже – не пахощі й не острів широкої постелі...” (перекл. М.Бажана); „Це вже була не та білява жінка, що увійшла мотивом в спів поета, уже не острів шлюбного кохання...” (перекл. В.Стуса). При всій відмінності однозначне інше: перекладачі намагалися зберегти романтично-містичний ореол прототексту, символічне значення образу Орфея, що зачаровував усіх своєю грою, таємничість Еврідіки. Це завдання реалізувалося, проте, різними художніми засобами.

Суперництво у комунікативній стратегії зумовлює спроби дати свою версію образу, виявити своє бачення подій, висловити власні міркування. Отже, воно може стати потужним імпульсом до творчості.
У передмові до „Чотирьох оповідань про надію” М.Бажан, наприклад, пояснював, що „наважився написати свої варіації” на тему віри, щоб „відсторонити від неї ті релігійні, богошукальні обертони, яких їй надав поет (тобто Р.М.Рільке. – В.П.)”[15]. Автор точно визначив специфіку своїх „оповідань”, назвавши їх варіаціями. М.Бажан зображує інший, ніж Р.М.Рільке, час, хоч це не головна відмінність. У третій варіації, зокрема, відтворюються жахи війни: „Мундир. Ремінний пояс. Бляха / з готичними словами / „Gott mit uns”. / Він з нами, Бог! / Тут, в смертній веремії, / тут в реві згуби, / з трупами в гною, / з простреленим виском / чи зашморгом на шиї. / Я жду. Я виглядаю. Я стою” [16]. Полеміка з Рільке виявляється в акцентуванні людського в людині, в утвердженні віри, яку дарує не Бог, а сама людина, що виборює собі право на життя: „Крізь бурю знищення, / крізь битви чорториї, / крізь хащі вибухів, / крізь горя пароксизм / не Ти мені, / а я Тобі приніс / ковток води, / один ковток надії...” [17]. Різновекторність висловлених суджень очевидна: в основі розмежування лежить поняття віри, що дається людині чи здобувається нею в боротьбі. Отже, йдеться про концептуальну відмінність творів Р.М.Рільке і М.Бажана, зумовлену ідеологічними чинниками, зокрема запереченням самого поняття Бог компартійною ідеологією, яка формувала світогляд українського поета.

Якщо у відтворюваний чужий стиль уводяться елементи свого власного чи зовсім іншого стилю, народжується варіація. Вона може безкінечно варіювати одне й те ж джерело, щоразу вносити нові зміни. На відміну від пародії, яка „вивертає” прототекст навиворіт, варіація змінює його лише частково. Від стилізації вона відрізняється імпліцитною чи експліцитною неоднорідністю, відштовхуванням від прототексту, а не його імітацією.

Варіація – на відміну від перекладу – служить самовираженню автора, дає можливість вибірково сприймати прототекст, полемізувати з ним. Варіація допускає „видозміну тем певного твору при збереженні його основного змісту” [18], тобто дає більше можливостей для перегрупування, переінакшення, ніж переклад, який зберігає тісний зв’язок з оригіналом. Автор варіації може свідомо вибудовувати текст за іншими принципами, ніж попередник, переінакшувати його фрагменти. Образно кажучи, він має володіти всіма можливими продовженнями попередника і ставить собі за мету донесення не оригіналу, а його варіанту. Переклад і варіація різняться ступенем адекватності прототексту. Відхилення, які допускає варіація, неприпустимі в перекладі.

М.Бахтін підкреслював, що варіація „вільно вносить чужомовний матеріал у сучасні теми, поєднує стилізований світ зі світом сучасної свідомості, ставить стилізовану мову, використовуючи її, у нові і неможливі для неї самої ситуації” [19]. На відміну від стилізації, що не допускає сучасного матеріалу в текст, варіація, навпаки, його передбачає. Переклад репрезентує чужомовний текст, варіація – лише його трансформований варіант. Як форми літературної перцепції вони різняться насамперед ступенем адекватності оригіналу і сферою побутування. Переклад – це наслідок міжлітературної перцепції, варіація – і внутрішньолітературної, і міжлітературної, якщо йдеться, скажімо, про вибіркове чи трансформоване сприйняття творів Р.М.Рільке українськими поетами.

Література

1.Тороп П. Тотальный перевод. – Тарту: Тартуский университет, 1995. – С.80;

2. Волков А. Творча індивідуальність перекладача // Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – С.558;

3. Антонич Б.-І. Твори / Ред.-упоряд. М.Москаленко; упоряд. Л.Головата. – К.: Дніпро, 1998. – С.458-459;

4. Кравченко Л. Система контрадикторних зіткнень в поетиці Р.М.Рільке // Філологічні семінари. Література як стиль і спогад. – К., 2003. – Вип. 6. – С.103;

5. Стус В. Еріх Марія Рільке // Стус В. Твори: У 4 т. – Львів, 1994. – Т.4. – С.239;

6. Кравченко Л. Специфіка перекладацької манери Б.Кравціва // Вісник Черкаського університету. Серія Філологічні науки. – Черкаси, 2003. – Вип. 49. –
С. 161-168;

  1. Листи Леоніда Мосендза до Євгена-Юлія Пеленського. Відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки НАН України ім. В.Стефаника. – Фонд 232. – Од. зд. 79/2. – Арк. 1-6. Арк. 5;

  2. Флексмен Г. Кіно-студії // Енциклопедія постмодернізму / За ред. Ч.Вінквіста та В.Тейлора. Пер. з англ. В.Шовкун. – К.: Видавництво Соломії Павличко „Основи”, 2003. – С.201;

  3. Маланюк Є. Серпень // Невичерпальність: Поезії, статті. – К.: Веселка, 2001. – С.152;

  4. Там само. – С.152;

  5. Тюпа В.И. Пародия // Теория литературы: Учеб. пособие для студ. филол. фак. высш. учеб. заведений: В 2 т. / Под ред. Н.Д.Тамарченко. – М.: Издательский центр «Академия», 2004. – Т.1. – Кн.1. – С.463;

  6. Лотман Ю.М. Внутри мыслящих миров (Человек – текст – семиосфера – история). – М., 1966. – С.15;

  7. Селиванова Е.А. Основы лингвистической теории текста и коммуникации. Монографическое учебное пособие. – К.: Брама, 2004. – 336 с.;

  8. Стус В. Еріх Марія Рільке // Стус В. Твори: У 4 т. – Львів, 1994. – Т.4. – С.239;

  9. Бажан М. Вибрані поезії. – К.: Дніпро, 1979. – С.267;

  10. Там само. – С.279;

  11. Там само. – С.283;

  12. Зварич І. Варіація літературного твору // Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – С.83;

  13. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. – М., 1975. – С.174-175.

ББК 83.002.2

Тетяна Шестопалова,

кандидат філологічних наук, доцент кафедри

української літератури

Луганського національного педагогічного університету

імені Тараса Шевченка

Соцреалізм очима сучасної

європейської науки

Одразу зауважимо, що в сучасному українському науково-критичному дискурсі теорія й практика соцреалістичного мистецтва широкого розголосу не набирає. Затаврувавши соцреалізм як штучно насаджену українському письменству літературну догму з виразною сервілічною спрямованістю, дослідники ніби вичерпали весь придатний для аналізу цього явища арсенал підходів і переключилися на більш вдячний у теоретико-літературному плані матеріал модернізму й постмодернізму. Під бінокуляром цих останніх будь-яка серйозна розмова про соцреалізм як культурно-історичний феномен, що визначив собою специфіку вітчизняного мистецтва більш ніж на півстоліття, автоматично переводиться в негативістську стадію. Натомість принаймні дві підстави спонукають нас до спроби повернути соцреалізм у сферу актуальних об’єктів наукового вивчення. Перша – з різних точок зору окреслена фахівцями як потреба належно оцінити „те, що маємо”. І.Фізер зазначив: „...попри всю свою трагічну історію, інституційну незахищеність, вона [українська філологія – Т.Ш.] все-таки створила свою національну діахронію, в котрій чимало чого актуального” [1, 103]. Друга – випливає з того, що В.Паперний, автор відомої монографії „Культура Два” про архітектуру радянської доби, окреслив як телічний рух культури, за якого „не окремі архітектори, критики, чиновники й вожді своїми зусиллями рухали архітектуру (літературу, кіно) в той чи інший бік, а навпаки, цей рух був засновковим стосовно зусиль окремих людей; існувало те, що здійснювало цей рух, затягуючи в нього окремих людей, „граючи, - як сказав Арнольд Хаузер, - їхніми мотивами та інтересами й даючи при цьому відчуття свободи”, і це щось ми якраз і будемо називати культурою” [2, 17]. Х.Гюнтер, досліджуючи тяглість соцреалістичного літературного канону, виділив кілька його „життєвих фаз”. Протоканонічна фаза відповідає формуванню набору зразкових для даного методу творів (приблизно до початку 30-х років). Фаза канонізації означала вихід літератури певного, зразкового, типу на рівень державної пріоритезації та всілякої підтримки (перша половина 30-х років). Фаза застосування соцреалістичного канону тривала приблизно 10 років (приблизно від кінця ІІ-ї світової війни до смерті Сталіна), вона характеризувалася тотальним упровадженням соцреалістичної моделі творчості в літературний процес, уніфікацією літературного життя тощо. Для фази деканонізації характерна відмова від догматичного мистецтва, поступова руйнація його канону (1953-початок 1970-х років), водночас відбувається оновлення літератури через акцентуацію в ній позачасових настанов на противагу історико-політичним , індивідуально-особистісних - партійно-класовим, морально-етичних - абстрактно-ідеологічним. І хоча дослідник схильний наполягати на повній залежності протікання кожної з фаз від суспільної й політичної ситуації, жодна з виділених науковцем фаз не була гомогенною за своїми характеристиками та результатами, навпаки, в кожнім разі можна говорити про імплікованість у них справжнього, живого творчого чуття, опозиційного про- та підвладній літературі. Приміром, у межах протоканонічної фази виокремлюється явище неокласики. Канонізація, як не дивно, сусідить із поетичними з’явами таланту Є.Плужника, Б.-І.Антонича, В.Свідзинського, а в повоєнному десятилітті повного розгортання соцреалістичного канону побачила світ „Жива вода” Ю.Яновського, заявив своєю творчою могутністю талант М.Рильського, вкарбувався в землю України довженківський погляд. Таким чином, соцреалізм доречно розглянути як вияв культурної динаміки, що мав об’єктивні підстави існування, й може бути осмислений крізь призму відповідних естетичних, історичних, дискурсивних, художніх категорій.

Послідовне обґрунтування соціалістичного реалізму було здійснене у виступах Н.Берковського, який наприкінці 20-х рр. минулого століття сформулював ідейні, художні, філософські, естетичні засяги революційного мистецтва соціалістичного реалізму. Далі, від 30-50-х років, питання теорії та практики соцреалізму перебували в полі уваги О.Білецького, А.Ієзуїтова, О. Макарова, Б.Мейлаха, Л.Новиченка,
Б. Сучкова, Л.Тимофєєва, М.Шамоти та ін. В їхніх працях наявний, умовно кажучи, „безрефлексивний” погляд на це явище, невіддільний від синхронних настанов його офіційної репрезентації. Спроби альтернативного осмислення проглядають у працях А.Терца (А.Синявського), Є.Добренка, Г.Бєлої. Радикальний перегляд традиційних підходів до соцреалізму, критична оцінка змісту цього поняття міститься у працях Х.Гюнтера, Л.Геллера, ряді робіт Є.Добренка, А.Бодена. Х.Ленерта, Б.Менцеля, Т.Лахусена, М.Нікьо, С. Мюллер-Саллі, К.Кларк, М.Баліної, Г.Карлтона та багатьох інших.

Обмежений обсяг статті спонукає нас локалізувати свої міркування лише навколо одного аспекту та однієї фази цього явища, а саме – формування естетичних категорій соцреалізму у 30-х роках. Саме тоді закладаються естетико-теоретичні підвалини соцреалізму, відбувається ствердження себе ним в якості системи, в якій естетичні настанови та художні прийоми уніфікуються задля реалізації передовсім не мистецьких, а політико-ідеологічних завдань. За визначенням Л.Геллера та А.Бодена, система тяжіє до монолітності („слабкої диференційованості й однорідності процесів та реакцій у всіх її частинах”), а водночас, - до стабільності й опірності будь-яким змінам у ній [3, 289].

Говорячи про естетичні підстави соцреалізму, будемо звертати увагу на ті спільні для різних форм мистецтва цієї доби поняття та категорії, що окреслювали стратегію його ставлення до дійсності, її інтерпретації та оцінки. Визначальною тут є тріада „ідейність” – „партійність” – „народність”, компоненти якої виступали не лише політичними гаслами, а й практичним керівництвом для дій письменника та критичним знаряддям оцінки творчих результатів цих дій, а далі – й естетичної вартості художнього твору в радянськім суспільстві. М.Баліна, коментуючи слова Жданова („Так, наша література тенденційна, й ми пишаємося її тенденційністю, тому що наша тенденція полягає в тім, щоб визволити трудящих – все людство від ярма капіталістичного рабства”), наголосила: „Відкрита тенденційність стає критерієм якості літератури в цілому [виділення наше – Т.Ш.] (як класичної, так і сучасної зарубіжної)” [4, 367]. Що ж до традиційних естетичних категорій (прекрасне, комічне, високе тощо), то вони підпорядковуються головній тріаді. Так, високе реалізує себе в комуністичній ідейності, вираженій в оптимістичній, бойовій, наступальній формі, синонімом якої є партійність. А оскільки партія вустами художнього твору говорить із цілим народом, то ясність і загальнодоступність художнього письма перетворюються на своєрідні естетичні настанови. Вимога ясності й простоти обертається, як зазначив Л.Геллер, і „скороченням концептуального апарату до кількох нових понять ідеологічного статусу”, що теж є особливістю естетики соцреалізму [5, 437]. Проте ані ясність, ані простота вкупі із загальнодоступністю в ролі головних постулатів всенародного соцреалістичного мистецтва не могли задовільно окреслити всього естетико-понятійного апарату, необхідного для ідентифікації зрілої „класичної” (згадаймо хоча б нетерпеливе очікування народження радянської класики у вільних від капіталістичної експлуатації умовах життя митця) літератури. Водночас, „дискурс і не прагне до побудови зв’язної естетики” [5, 441]. Це пояснюється, з одного боку, активно вкорінюванню на той час думкою критиківвід влади про імплікованість у марксо-ленінсько-сталінські роботи досконалого естетичного вчення, яке слід лише вміти прочитати й прийняти до власної творчої практики. З іншого, – традиційні естетичні категорії піддавалися штампуванню, що створювало ілюзію таки наявності розвинутої естетичної теорії соцреалізму [5, 442].

Коли говорити про Україну, то Ю.Луцький, аналізуючи літературну політику тут на початку 30-х років, вказував на окремі спроби створити таку теорію: „хоч би взяти статтю Коряка „Художня література на сучасному етапі соціалістичного будівництва” (Червоний шлях. – 1931. - № 6) або Лакизи „На літературному фронті” (Літературний архів. – 1931. - № 3). Проте їхні спроби створити нову марксистську літературну теорію були марні” [6, 121]. Зусилля ентузіастів втрачали жоден сенс на тлі партійних директив, які експлікувалися в літературне життя в ролі метакритичного дискурсу. За спостереженням Є.Добренка, критика соцреалістичного часу характеризувалася випереджальністю щодо власне художньої практики, а відтак, - мало чи не самодостатністю [7, 390]. Вперше за всю історію мистецтва критика наділяється породжувальними щодо мистецтва й цілої культури значенням, а літературний процес стає критикоцентричним, переважно залежним від критичних суджень та вимог, інспірованих зовнішніми стосовно літературно-мистецького життя силами.

Постає питання про специфіку та природу іманентних культурних сил, в річищі яких література, нехай і в незначній, порівняно з офіційно-державною, представленості реалізує свою природну належність до феноменів естетичного життя. Найновіший і найповніший на сьогодні збірник досліджень, присвячених соцреалістичній культурі в різних її виявах – „Соцреалістичний канон”, матеріалами якого ми активно користувалися під час роботи над цією статтею – презентує доволі рельєфний портрет цього явища з точки зору його передісторії, природи, естетичних, художніх, дискурсивних можливостей та здобутків. Проте книжка не тільки дає відповіді, а й ставить цілий ряд запитань. Так, узагальненим об’єктом вивчення стає, вже виходячи з назви, „соцреалістичний канон”, який дослідники традиційно й небезпідставно пов’язують з російським культурним континуумом. Твердження про інваріантну сутність цієї національної презентації настільки глибоко увійшло в наукову свідомість, що Х.Гюнтер у засновковій статті збірника аналізує проблему синтезу мистецтв у тоталітарних державах СРСР та фашистської Німеччини, не оговорюючи принципової різниці, що існує між ними по боці полінаціонального статусу першої на противагу мононаціональному статусу другої [8, 7-15]. Проте саме розгляд національних варіантів соцреалізму (попри його власну анаціональну специфіку) може відкрити нові принципові моменти як самого цього феномену, так і культурно-мистецьких засягав нації.

Українська культурна дійсність на зламі 20-х-30-х та в першій половині 30-х років має достатньо специфікацій, щоб на її основі виділити окремий національний варіант розгортання фази канонізації соцреалізму. На початку 30-х років в літературному житті відбулася показова подія – розпуск усіх існуючих до 1932 р. літературних організацій згідно з резолюцією ЦК. Для російських письменників вона означала втрату вільного вибору й уніфікацію, а водночас, і легітимізацію їхнього суспільного становища членством у Спілці письменників СРСР. Для України, писав Ю.Луцький, „значення резолюції виявилося, зокрема, фатальним – автономія українських літорганізацій була ліквідована. Відтепер українські письменники стали підлеглими Спілці письменників, на яку вони не могли мати вирішального впливу. Пропоноване створення Спілки письменників загрожувало всім неросійським письменникам, які de facto втрачали власну організацію” [6, 123].

Відмінним у двох варіантах було й ставлення до попереднього літературного досвіду. „Організаційний комітет для створення всесоюзної спілки з центром у Москві був певним компромісом між пролетарськими письменниками та попутниками. Серед останніх запрошено до оргкомітету таких відомих письменників, як Всеволод Іванов, Леонов, Тихонов, Федін, Слонімський [додамо, що на пленумі в Москві були присутні А.Бєлий, М.Пришвін – Т.Ш.]. Вони сиділи поруч із раппівцями Кирпотіним, Безименським, Фадєєвим... В Україні такого компромісу не спостерігалося. ...”вибрано” Кулика (голова), Бажана, Городського, Головка, Грудину, Ірчана, Хвильового... Перевага залишалася на боці пролетарських письменників, здебільшого колишніх членів ВУСППу” [6, 123].

Якщо російську ситуацію цього часу можна назвати лояльною по відношенню до попередників, „старої інтелігенції”, то в Україні література навіть близького минулого, яка не лягала в рамки впроваджуваного канону, оголошувалася буржуазно-націоналістичним ухилом, що автоматично позбавляло її права на суспільне життя. Ілюстрацією української „спілчанської” літературної політики може служити виступ Івана Кулика на московському пленумі, пересипаний відповідними звинуваченнями на адресу сучасних українських письменників [6, 124-125]. Як коментує його Ю.Луцький, „українським письменникам недвозначно вказувалося шукати таку спадщину в Росії або серед малорозвинених літератур Сходу. Такий диктат йшов від Москви, а не Харкова. Це означало, що моделлю для всіх мала стати російська література. Кулик зрозумів це, коли в своїй промові закликав до створення бригад російських і українських письменників” [6, 126].

На загальному тлі пропозиції викорінювати націоналізм у всіх його проявах (на цьому ж пленумі було засуджено поняття „національна література” й уведено до широкого обігу поняття „література народів СРСР”) „фільтрації” підлягали передовсім літератури неросійські. Російська радянська література отримала в свій канон переважну більшість написаних раніше талановитих творів, що, безумовно, давало їй об’єктивні переваги в широкому загальнокультурному плані (інтелектуальній сфері, стильовій, символіко-психологічній тощо) над „національними письменниками”. В українській, як одній з „національних літератур” письменники отримали свою спадщину вельми урізаною чи тенденційно вирівняною (згадати хоча б вже радянське цензурування Шевченкових творів, викреслення з офіційного канону імені П.Куліша; порушення хронології виходу критичних статей у найпізнішому радянському виданні повного зібрання творів І.Франка, коли одна з найперших естетико-критичних студій „Поезія і її становисько в наших временах” поступилася місцем більш „свідомій” – „Література, її завдання і найважливіші ціхи”, „загубившись” в наступних томах; штучне вирівнювання різних талантів поняттям „революційний демократ”; сліпо меліоративне розведення наявних у минулій та сучасній українській літературі ідейно-стильових векторів на толерований державою критично реалістичний напрям та безжально засуджуваний буржуазно-націоналістичний, в якому опинилися такі кардинально відмінні творчі одиниці, як, приміром, Т.Осьмачка і „неокласики”, В. Гжицький і М.Йогансен тощо). Культура художнього мислення молодого літературного приросту, який походив переважно з пролетарсько-селянського середовища, неухильно падала. В апогеї української радянської літератури брак культури спостерігається навіть у значних митців - авторів творів з поважним виховавчо-дидактичним потенціалом національного спрямування [9, 25-27].

Редукція вітчизняних літературних здобутків минулого, що розпочалася в 30-х роках, значною мірою відбила несприятливе ставлення утверджуваного канону до національних цінностей, що й призвело до трагічної втрати українцями значної частини своєї культурної еліти у тих же 30-х роках. Проте перманентний рух українського мистецтва протягом усього ХХ століття до його національних підвалин (топоси, міфопоетика, наративна традиція, зрештою, прихід талановитих, саме україномовних літераторів, у свідомо понижувану державою протягом десятиліть літературу тощо) і народження в його річищі свіжого мистецького слова доводить існування тієї телічності культури, суть якої в утвердженні органіки творчості на противагу потужній, але штучній деструкції. Тому ми вважаємо, що осмислення тільки поставленої тут нами проблеми естетики соцреалізму не можливе без уведення і розглиблення категорій національного життя та простеження їх долі в еволюції соцреалістичного канону. Швидше за все, це буде, умовно кажучи, негативістська складова соцреалістичної естетики (хоча не виключені й інший напрямок дослідницького руху) . Вивчення цього питання вже має свій прецедент у згадуваному збірнику „Соцреалістичний канон”. Проте А.Мориганов у статті з показовою назвою „Естетична демонологія соцреалізму” уважно розглянув лише ті категорії, які актуалізувались як негативні у всесоюзному (читай: російському) вимірі без огляду на національні „маргінеси”: „естетство”, „чисте мистецтво”, „безідейність”, „аполітичність” [10, 449-458]. Натомість вивчення українського „соцреалістичного канону” вимагає заглиблення в національну культурно-історичну конкретику, що в комплексі із загальнотеоретичними здобутками сучасної науки зможе відкрити нам об’єктивно правильний шлях „до джерел”.

Література

      1. Фізер І. До джерел кризи сучасної критики // Сучасність. – 2000. - №3. – С.96-103.

      2. Паперный В. Культура Два. – М., 1996.

      3. Геллер Л., Боден А. Институционный комплекс соцреализма // Соцреалистический канон. – СПб., 2000. – С. 289-319.

      4. Балина М. Идейность – Классовость – Партийность // Там само. – С. 362-376.

      5. Геллер Л. Эстетические категории и их место в соцреализме ждановской эпохи // Там само. – С. 434-448.

      6. Луцький Ю. Літературна політика в радянській Україні 1917-1934. – К., 2000.

      7. Добренко Е. Функции и категории соцреалистической критики. Поздний сталинизм // Соцреалистический канон. – СПб., 2000.

      8. Гюнтер Х. Тоталитарное государство как синтез искусств // Там само. –
        С. 7-15.

      9. Шерех Ю. Здобутки і втрати української літератури // Критика. – 2002 (травень). – Ч.55. – С.25-27.

      10. Морыганов А. Эстетическая демонологія соцреализма // Соцреалистический канон. – СПб., 2000.

ББК 83.3 (4 Укр)

Ірина Веретейченко,

кандидат філологічних наук, доцент кафедри

української літератури

Луганського національного педагогічного університету

імені Тараса Шевченка

ТЕНДЕНЦІЇ МОДЕРНІЗМУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ЗЛАМУ СТОЛІТЬ

Приніс зневіру в багатьох найсокровенніших і найнезрушніших цінностях кінець ХIХ століття: руйнувалася стара ієрархія, впорядкованість і розміреність світу. Переломність епохи позначилася і на біографії, і на творчості багатьох митців. Мета дослідження полягає в комплексному осмисленні та системному аналізі своєрідності розвитку українського модернізму кінця ХІХ – початку ХХ століття.

У працях Д.Чижевського та інших дослідників висвітлюється важливе питання про початки й кінці мистецьких, літературних епох. Але якщо схилитися до думки нідерландця Д.В.Фоккеми [9, 20] і розглядати будь-який мистецький або літературний стиль в семіотичній площині – як код, тобто систему жанрово-композиційних і тематичних конвенцій, яка регулює процеси продукції і рецепції поетичних текстів, то наявність творів, забарвлених новими стильовими тенденціями, засвідчує настання нової доби лише тоді, коли нове було вперше розпізнано читачами й критикою, – встановлення таких фактів має визначальну вагу для історико-літературної доби. Також народження нової доби сигналізує: поява нового покоління митців і читачів, котре має відмінні естетичні уподобання; зміна жанрово-стильових і тематичних тенденцій у мистецькій практиці, оновлення літературної самосвідомості, яка фіксує, осмислює і програмує молодий мистецький рух через критичні відгуки, дискусії, маніфести.

Український fin de siécle був процесом зміни типів художнього мислення, стилів, естетичних структур, процесом, що визначає історико-літературний поступ майже всіх європейських, а серед них слов’янських, літератур зазначеного періоду. Особливо значущим чинником історико-літературного розвитку стає утвердження світової загальнолітературної моделі, яке розпочинається разом із становленням нових літератур. “Диференціація художніх напрямків, творчих манер, стилів, шкіл, яка відзначає історико-літературний процес кінця ХIХ – початку ХХ ст., разом з появою і спільної “літературної моди”, відбивала процес автономізації естетико-літературної діяльності як складної суспільно значимої і водночас відносно самостійної сфери розвитку загальнолюдської чутливості культури. Адже тільки на такій основі могла повною мірою реалізуватися соціальна роль літератури і мистецтва як іманентна, внутрішньо властива сутність естетичного освоєння дійсності” [2, 166].

Усі ці тенденції так чи інакше виявилися в українській літературі. Їх вплив дуже яскраво позначився на літературній еволюції. Вона відбувалася завдяки різноманітності образно-стильових форм зображення, універсальності образної системи, естетико-гносеологічного багатства способів освоєння дійсності, динамічного типу взаємовідносин реалізму і модернізму на даному етапі. Все це, на думку дослідників, дозволяє розглядати українську літературу як складну ідейно-естетичну систему вищого порядку.

Відбувається еволюція літературних напрямів та зміна поколінь як природних процесів загальнолітературного поступу. В цей час продуктивним залишається народницький рух, позитивістська ідеологія зі своїм літературним напрямком – реалізмом, і водночас набирають силу модерністичні віяння (неоромантизм, символізм, експресіонізм тощо). Також у цей час в різних художніх системах можна спостерігати певні стильові збіги, зокрема вплив імпресіоністської поетики, відчутний і в символістів та неоромантиків, як М.Яцків, О.Кобилянська, і в неореалістів, як В.Винниченко (особливо у малій прозі), М.Черемшина, а пізніше навіть В.Підмогильний. Дослідники намагаються пояснити їх спільною естетичною природою художніх форм і засобів, зокрема вказуючи на єдність загального методологічного спрямування реалізму. Наголошується й на принциповій багатогранності стильових течій у реалізмі цього періоду загалом. Однак треба зазначити, що всі ці стильові течії мають, так би мовити, одну принципову схожість.

Так, еволюція літературних напрямків та зміна поколінь як природні процеси загальнолітературного поступу у Франковій теоретичній концепції мали багато дотичних точок: зміною поколінь він пояснював розвиток літературних напрямів і навпаки – літературні напрями впливали на формування поколінь. Маніфест І.Франка хронологічно збігся зі становленням новітніх мистецьких течій та новітньої публіки, означив переорієнтацію критичної думки на вільний, всебічний, інтенсивний розвиток літератури, зверненої до сучасності, і, разом з першими виступами прибічників літературного оновлення, засвідчив рівень самосвідомості українського письменства й синхронність процесів його модернізації з аналогічними процесами в інших європейських, зокрема слов’янських літературах. Аналізуючи новочасне українське письменство, зокрема кінця XIX – початку ХХ ст., письменник пише про розмивання географічних кордонів між державами і процеси універсалізації в літературі, панування певних модних напрямів, крім того, ознаками XIX ст. були “величезний зріст комунікації, безмірне розширення літературних горизонтів, спільність ідей і ідеалів в писаннях літературного смаку в певних суспільних верствах різних народностей, панування певних предилекцій і певної літературної моди в цілому цивілізованому світі в даній добі” [8, 33].

Українське мистецтво кінця XIX – початку ХХ ст., як східнослов’янське загалом, вже заперечує позитивістську філософію та її художнього супутника – натуралізм. “Емпіризмові позитивістського художнього досвіду воно протиставило пафос утвердження широких субстанціальних питань буття; натуралістичному фетишу середовища, що поглинає особистість, – ідею активізації образного мислення, посилення в ньому особистісного начала. Модерністи претендували на монопольне володіння цими ідеями. Проте вони стали загальним надбанням літературного процесу” [4, 4], – як пише В.Келдиш.

Модернізм українське письменство сприйняло непослідовно, різні автори вкладають у нього різний зміст. Проблеми українського модернізму досі частіше обговорювалися як проблеми ідеології, як коло здекларованих мистецьких ідей. Але не треба забувати про певне неспівпадання, розбіжність модерністської художньої практики. Тут постає питання ширшого і вужчого трактування терміну модернізм в українській літературі. Розглядом цієї проблеми займалися критики львівської “Молодої Музи” та київської “Української хати ”. Вони намагалися з’ясувати модерністські принципи, були активними в журнальній, критичній полеміці, свідомо протиставляли себе попередній традиції.
А якщо керуватися критерієм стильового, “технічного” новаторства, художнього антитрадиціоналізму тощо, то, скажімо, творчість М.Коцюбинського, О.Кобилянської, В.Стефаника, М.Черемшини можна вважати модерністською з більшими підставами, ніж незрідка сентиментально наївну поезію М.Вороного чи П.Карманського.

Так, Микола Вороний у своїй творчості намагався відтворити “увесь комплекс європейських, західних модерністичних тем. Він пише про місто, а не про село, красу, а не батьківщину, нудьгу, а не радість. Він хоче “йти за віком”, тобто відчуває неадекватність старої літератури новому часові, сучасності. Він майже за Емерсоном, хоче бути “цілим чоловіком”, а не інвалідом, у якого розвинуті тільки громадянські почуття” [7, 108], – зазначає С.Павличко. “Модерністи” обмежувалися абстрактним естетичним, у поетичній формі оголошуючи про свої наміри. Свого часу О.І.Білецький в одній із статей, яка була опублікована на початку 20-х років і сьогодні відома хіба що вузькому колу спеціалістів, запропонував своєрідний ключ до прочитання поезії на сприйняття особливої, складної і чарівної поетичної мови. Вчений підкреслював, “щоб розуміти поетичний твір так, як ми розуміємо твір непоетичний (наукову працю, газетну статтю тощо), – неможливо, та й не треба. Поезія, як квітка: зірвіть її, милуйтесь, насолоджуйтесь її запахом – вам стало світліше на душі, хоча думка ваша й не враховувалась. Чого ж коли ви розглядаєте красиву мережку, слухаєте музику, милуєтеся стрункою і величною спорудою – ви віддаєтесь насолоді несвідомо, а від віршів вимагаєте іншого?” [1, 15].

З приходом нової генерації письменників змінюються уявлення про літературу, про можливості її комунікації, яка відходить від традиції, усталених канонів, про що пише О.Луцький у статті “Молода Муза”: “Знаменем останніх десятків літ є те, що на всіх полях людської думки ломляться давні правди і поняття. Незвичайно (як на фільозофа) спопуляризований Ніцше вислав у широкі круги сучасного світового суспільства свого “Заратустру” і той, мабуть, ще більше, як всі попередні віщуни, звернув увагу всіх, що з ним стрічались, на те, що наблизився час аналітичної контролі для багатьох наших понять про найбільш інтересні для нас життєві справи…” [5, 10]. Естети не приймали “застарілих рецептів” автологічної референції, коли нетерплячий автор-“суспільник” з пуританським ригоризмом добирав мистецькі засоби, зумисне знебарвлював їхню експресивність, бо прагнув прикувати читачеву увагу виключно до самого предмета поетичного мислення і подати найширшому загалові дорогу своєму серцю “ідею” вже готовою, в доступній, чіткій, недвозначній текстовій формі як “об’єктивну правду”. Це досить яскраво виявилось у поезії молодомузівців. Їхні твори були переповнені грайливою еротикою, містичними, естетськими й песимістичними мотивами, і мали вкрай негативну реакцію на програмову декларацію тієї ж тематики, набули характеру однозначно сформульованих приписів, з прямою комунікативною значимістю в маніфесті й умовну в поезії, виконують зобов’язуючу щодо митця функцію, обмежуючи його вибір у царині тематики і стилістичних засобів. В.Моренець вказує на те, що “молодомузівці не хотіли й не могли цілком відійти від політичних проблем свого народу” [6, 34]. Однак усе ж таки представники “Молодої Музи” намагалися постулювати ідею вищого мистецтва, яка була запропонована Ш.Бодлером, і саме їм належать проголошені у 1890-х роках гасла “чистого мистецтва” і “мистецтва для мистецтва”.

Хатяни пов’язали творчість з емотивно-вольовою експресією і розглядали її як “творчий прорив”, який вивільнює особистість з тенет буденної дійсності і виносить у “царство свободи” сферу уявного й бажаного. Мистецтво – це вільний вираз надміру життєвих сил, розкута гра творчих можливостей, органічний духовний процес, який, сполучуючи вічно непримиренні “дійсність” і “мрію”, обіймає полум’ям натхнення всю істоту людини і сповнює її існування вищим сенсом , безмежною перспективою духовного самовдосконалення.

Так, аналіз творчого доробку Миколи Євшана, одного з представників “Української хати”, показує, що сам він за натурою й освітою – “європеєць, на якого особливий вплив справляла німецькомовна культура” [7, 158]. Майже у всіх статтях критик розкриває свою концепцію мистецтва: ”Творець не може стояти тільки на становищі обсерватора життя. Саме реалістичне його зображання, сама репродукція – отже, те становище, на якому стоїть і досі, за малими винятками, українська література, єсть тільки першим степенем, першим моментом в творчості, єсть тільки пасивним відношенням до життя! Творець мусить мати широку артистичну культуру, щоб усвідомити собі ті великі завдання і те важке становище, яке займало й займає мистецтво в житті. А тоді сама творчість не буде обмежуватись на самій так званій літературі, цебто на кількох десятках людей, що пишуть поезії, романи і драми. Вона мусить мати під собою сильний культурний ґрунт, щоб у відповідному моменті не лишитися позаду життя, а світити йому попереду. Щоб бути об’явом всіх не зужитих на буденну працю сил людини, об’явом надвишки всеї життєвої енергії, а з другого боку – думаю про непевну будучність, забезпечення себе перед можливими небезпеками, певного роду відпочинком перед битвою, – до того повинна вона сама стремитись. Отже, мусить бути передовсім серйозною у відношенні до себе і других, не сходити на фарс або забаву для поодиноких людей.
В приготовленні тої возвишеної атмосфери серед загалу, у вихованні одиниць і цілих поколінь в тім напрямі, щоб зробити їх серця здібними до прийняття та плекання в собі всього гарного, радісного, величного, лежить і найбільша місія усього мистецтва” [3, 17].

М.Євшан вказував на молоді таланти в українській літературі (О.Кобилянська, М.Коцюбинський, А.Тесленко, В.Стефаник, В.Винниченко та ін.), керуючись ідеєю ієрархії естетичних цінностей,. Також вказував на творчу трагедію І.Франка, який, постійно живлячи українську культуру енциклопедизмом своїх знань, нерідко забував про задоволення власних естетичних потреб митця.

Полемізуючи з “молодомузівцями”, критик багато в чому не приймав українських декадентів, ставлячи їм у “провину” песимістичне світовідчуття, абсолютизацію форми за рахунок змісту, намагання з фальшивості видобути гармонію і більш за все – нездатність “набрати сил до боротьби за великий ідеал: свободу чоловіка” [3, 8].

Дуже високо відгукнувся М.Євшан про творчість Лесі Українки. Вона для нього була класичним типом у національному літературному процесі, бо змогла віднайти себе, виховати на складний артистичний організм, зуміла поєднати, на перший погляд, розбіжні сили – фантазію та етнос; попри естетичний формалізм, досягти краси і правди, внести в літературу творчу рівновагу, стати понад боротьбою поколінь. А головне, що вважає критик – це введення в літературу Лесею Українкою “символічного мислення”.

Леся Українка мислить через текст, тому звертається до відомих сюжетів, мотивів, але не намагається їх викласти з боку історичної або фактологічної достовірності, а, переосмислюючи ці сюжети, інтерпретує їх по-своєму. М.Євшан відзначив: “Це власне й є гаряча апеляція до сучасности, проекція життєвого ідеалу. Приймаючи ціле насліддя культури і його заряд, вживаючись у вартості, установлені давнішими культурами, людина має тим краще виплекати свої природні почування, а попри те здобути собі горішню, високу постать супроти життя, не затрачуючи в собі рівночасної органічної сполуки з його нервом і не відчужуючися від його потреб” [3, 374]. Цю думку критика цілком можна розцінювати як ключ до розуміння Лесиного неоромантизму.

Отже, модернізм у різних його видах, школах, творчих програмах, фазах розвитку реалізував конкретні потреби становища нової естетики, поетики і складався в цілому як художня система. Причому ця “модерна” система на ранньому етапі розвивалася значною мірою за рахунок трансформації вже існуючих художніх структур, наприклад, своєрідно абсолютизуючи певні їх грані або ж зіставляючи різнопорядкові образні структури. Певна міра експериментування таким чином проникала в естетичну свідомість і, можливо, також сприяла оновленню реалістичної образної системи.

Література

1. Белецкий А.И. Торжество слова (о стихах Гр.Петникова) // Художественная мысль. – 1922. – № 9. – 16-22 апреля.

2. Гундорова Т.І. Реалізм і неоромантизм в українській літературі початку ХХ століття (теоретико-методологічний аспект) // Проблеми історії та теорії української літературі Х1Х- початку ХХ століття. – К.: Наукова думка, 1991.

3. Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. – К.: Основи, 1998.

4. Козак С. Неоромантизм Лесі Українки // Сучасність. – 1993. – № 2. – С. 138-144.

5. Луцький О. “Молода муза” // Діло . – 1907. – 17 листопада.

6. Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ століття: Україна і Польща. – К.: Основи, 2002.

7. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1997.

8. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. / Упор. І.О.Денисюка, С.С.Дудика та ін. – К.: Наукова думка, 1981. – Т. 31.

9. Fokkema Douwe W. Historia literatury: Modernizm i postmodernizm / Pirel Haline Janaszek-Iwanickowa. - Warszawa: Instytut Kultury, 1994.

ББК 74.261.8

Вадим Оліфіренко,

кандидат педагогічних наук, член Національної

Спілки письменників України

Вивчення поезій Василя Стуса

на уроках літератури

Поетична спадщина видатного українського поета Василя Стуса увійшла до шкільного вивчання зовсім недавно, у 90-х роках. До усіх трьох програм, пропонованих нині для вчителів, включено твори високої громадянської позиції митця, безмежної любові до України, відстоювання національної ідеї та осуду тоталітарної системи. Українська школа одержала “новаторську за своєю суттю поезію В.Стуса, позначену своєрідним сплавом інтелектуалізму з ліризмом, медитативністю, оригінальним філософським осмисленням буття, нелегку для розуміння, тим паче, що поет часто відходить від усталених канонів образотворення, сміливо формує слова й поняття так, що звична логіка сприйняття художнього твору часом заважає осягнути складність його образів, здебільшого метафоричних” [1].

Минуле десятиріччя подарувало читачам і дослідникам найповніше видання творів В.Стуса у чотирьох томах, шести книгах. Літературознавство і методика літератури збагатилися розвідками про життєвий і творчий шлях письменника, ефективними засобами і прийомами вивчення його творчості у школі[2].

Вірші, що уведені до шкільного курсу літератури, не можуть, звичайно, вичерпно представити художній світ В.Стуса, залишаючи цим самим можливості вчителям розширювати діапазон знайомства учнів з письменником різними засобами шкільної літературної освіти.

Так, зокрема, для вчителів Донеччини стає предметом особливої уваги донецький період життєвого шляху поета-земляка, мотиви, картини та образи рідного краю, що зустрічаються у віршах лірика. І це є закономірним, оскільки дитинство і юність майбутнього письменника прямо й опосередковано впливали на формування його світогляду, а тому і на його мистецькі уподобання. Крім того, образи і картини Донеччини у творах В.Стуса, такі ж близькі учнівській молоді, як і поету-земляку. Цей останній факт за відповідних навчальних умов може мати додатковий потужний вплив на учнівські рефлексії та бути доповнюючим стимулом в опануванні його ускладненого філософською напругою слова. Розглядаючи твори В.Стуса у цьому життєво близькому школярам аспекті, вчителі мають звернутись до паралелей між творами відомих українських поетів, які писали про Донеччину (М.Чернявський, С.Черкасенко, В.Сосюра та ін.), і віршами В.Стуса та зясувати з учнями відмінність його нетрадиційного слова, стиль його мислення.

Ці завдання можуть реалізуватись на уроках літератури рідного краю, а також на уроках, підпорядкованих програмним вимогам. В основному вчителі зосереджуються на філологічному коментарі до творів поета, розкриваючи змістово-естетичні особливості поетичного слова, та перед методикою літератури постає проблема організації навчального процесу, опертого на сучасні освітні теорії , на врахування пізнавальних рефлексій учнів у процесі їхнього осягнення художнього слова.

Тільки методично обґрунтоване поєднання вдумливого філологічного аналізу творів В.Стуса з цілями і засобами навчально-виховного процесу, власне з сучасною технологією навчання, можуть дати ефективний результат у навчанні і вихованні школярів.

Очевидно, що вчителеві, який прагне заглибити юнь у поетичне слово В. Стуса, необхідно на уроках літератури рідного краю і позакласного читання почати із життєвого шляху письменника, щільно повязаного з рідним краєм - Донбасом, розглянути поетичні твори, наповнені образами і картинами донецької землі.

Важкого голодного дитинства, усвідомлення у студентські На перших заняттях, присвячених творчості письменника-земляка, вчителі зясують джерела формування поетового світовідчуття, враження від років роки гнітючого стану рідного народу в умовах тоталітарної системи тощо.

Отже, предметом поглибленої на уроках літератури уваги стануть роки дитинства та студентської юності, пора змужніння та початки літературної творчості поета-земляка. Як відомо, Василь Стус народився на Різдво Христове 6.1.1938 р. в селі Рахнівка на Вінничині, але невдовзі батьки переїздять з дітьми на Донбас, в Сталіно (тепер Донецьк). На шостому році життя Василя віддали до школи. Протягом 1954-1959 років навчався в Донецькому педагогічному інституті на філологічному факультеті, після закінчення якого, відпрацювавши два місяці вчителем на Кіровоградщині, служив в армії (1959-1961). Після служби спробував вчительського хліба в школах Горлівки (1961-1963), працював літредактором у газеті «Социалистический Донбасс».

В 1963-1965 роках навчався в аспірантурі Інституту літератури в Києві, але був увільнений за участь у несанкціонованих літературних вечорах та за виступи на захист заарештованих у 1965 році «шістдесятників», зокрема земляка Івана Світличного. Після звільнення доводилось Василю працювати не за фахом: кочегаром, на метробуді, навіть інженером.

Щодо початків літературної творчості, то слід пам’ятати: вперше твори В.Стуса було надруковано у грудні 1959 року в “Літературній Україні” з передмовою до них видатного українського поета Андрія Малишка.

Сьогодні вже накопичено значний історико-літературний матеріал про дитинство і юність поета-земляка у вигляді спогадів друзів та однокурсників, близьких до поета людей. Головне ж, звичайно, для дослідників його дитинства і юності - це твори письменника і листи до рідних і друзів та знайомих, вміщені у зібранні його творів у чотирьох томах, шести книгах.

Важливими у накресленій справі дослідження життєвого шляху можуть стати спогади спогади А.Лазоренка, колишнього завідуючого відділу журналу “Донбас”, про діалектологічну практику студентів педінституту, серед яких був і він, А.Лазоренко, і В.Стус. Практика відбувалася у селах біля славетної Савур-Могили, свідка подій давноминулих епох, оспіваної в українському народному епосі та натхненниці поетичних сюжетів не одного донецького письменника.

А.Лазоренко згадував про те далеке студентське літо: “Принагідно хочу засвідчити, що в естетичному розвитку майбутнього поета українська народна пісня зіграла виключно плідну роль. Знаменною в цьому плані була діалектологічна експедиція до Савур-Могили, яка відбулася влітку 1957 року. Обрали ми саме цей район тому, що з українських дум лише єдина безпосередньо повязана з донецьким краєм - “Дума про втечу трьох братів з Азова з турецької неволі”. Наш викладач Ф.І.Горчевич поставив перед нами завдання: визначити, звідки пішла назва могили, які перекази про неї збереглися, місце Савур-Могили в козацькій історії, записати пісні, легенди чи перекази про заснування Савурівки…

Ой то не тумани вставали,-

Як із земля турецької,

Із віри бусурменської,

З города Азова, з тяжкої неволі

три брати втікали.

…Поверталися ми з тої експедиції переповнені незабутніми враженнями: від почуття виконаного обовязку, -записано чимало унікальних текстів і варіантів уже широко відомих пісень, переказів і легенд,-від зустрічей з прекрасними роботящими і співучими людьми…” [3].

Про окремі деталі цієї діалектологічної практики є ряд свідчень у спогадах теж однокурсника, сьогодні відомого українського прозаїка Володимира Міщенка. Цікавим тут може бути, наприклад, враження від донецького степу, який зустрів студентів, міських жителів, всією своєю реальністю, своєрідною красою: “Звернувши з траси, попрямували до могили, що вивищувалась над степом. Подолали кілометрів зо два. Спека посилювалася. Пахло чебрецем і полином, довкола буяли трави, стояла глибока тиша, яку порушував лише віддалений шум автобусів та машин. Ми звернули увагу на те, що йдемо-йдемо, а могила не наближається-все бовваніє десь у степовому мареві…Тільки надвечір дісталися вершини. зупинилися, озираючись довкола,-перед нами лежали неозорі донецькі степи, а посеред них-оази дерев, села, хутори, далека курява польових доріг…” [4].

Чи не з цієї Василевої подорожі виростає у майбутніх його творах незабутній образ донецького степу, який у північній трагічній віддаленості поета стає образом-символом не тільки рідного краю, але й усієї України?

Доповнять факти життя поета свідчення книжка спогадів, упорядкованої однокурсником поета по Донецькому педагогічному інститутe, відомим поетом, - Олегом Орачем “Не відлюбив свою тривогу ранню. Василь Стус поет і людина. Спогади, статті, листи, поезії” (К., 1993). Донецький період життя В.Стуса тут представлено у спогадах сестри поета Марії Стус, однокурсників поета В.Захарченка, А.Лазоренка, Олега Орача, члена донецького обласного поетичного обєднання 60-х років Й.Курлата та ін.

Цікаві роздуми про Донбас - як землю, що породила у минулому столітті незламних і всесвітньо відомих борців за права людини, за рідне слово-подаються у брошурі сина поета Дмитра “Життя і творчість Василя Стуса” (К., 1992). Молодий літературознавець розмірковує над суспільними причинами, що дали Україні славетну чергу видатних борців за її волю і незалежність і створили умови для розвитку таланту Василя Стуса. Дивним тут видається те, що у другій половині ХХ ст. звитяжців боротьби за права рідного народу дав Україні вщент зрусифікований Донбас. Дмитро Стус пише: “Десь непоміченим і невідзначеним досі полишається той факт, що Донбас, котрий україномовний загал і сьогодні вважає теренами з вихолощеним українським духом, виявив сей дух постатями і Івана Світличного, і Івана Дзюби, і Олекси Тихого, і Василя Голобородька, і Василя Захарченка, і, врешті, Василя Стуса. Хай не всім стачило вміння тримати удар, але без вродженої аристократичності зумів вистояти у боротьбі зі всіма силами зла одразу” [5].

Після ознайомлення з цими словами, варто замислитись школярам і вчителю про причини народження саме на спролетаризованій і зрусифікованій землі названих у брошурі Д.Стуса видатних українців: як це могло трапитись, які можливі причини цього явища, так народжувався в народі внутрішній протест?

У процесі підготовки вчителя до роботи з наведеним уривком з публікації Д.Стуса необхідно зібрати дані про життєвий і творчий шлях наших відомих земляків Івана Дзюбу, Івана Світличного, Олексу Тихого, Володимира Біляїва, Василя Захарченка та Василя Голобородька. Своїм життєвим стоїцизмом і правдивим словом вони наближали незалежність і свободу України, збагачували і збагачують літературний процес в Україні. Для поглиблення уявлень школярів про життєвий шлях письменника було б бажаним зібрати матеріали про достатньо відомих сьогодні друзів та товаришів поета, зокрема про В. Міщенка, А.Лазоренка, В.Дідківського та багатьох інших.

Цікавою пізнавальною сторінкою для донеччан (та й для усіх дослідників) може стати подорож до картин монументальної мозаїки, виконаної бригадою київських митців на чолі з відомим художником Григорієм Синицею у місті Донецьку у 1966 році[6].

До бригади входили друзі Василя Стуса Віктор Зарицький і Алла Горська. Вони виконали в мозаїці оформлення середніх шкіл №5 (“Прометей” та ін.) та №47 (“Спортивні дитячі ігри”), а також живописне панно у ювелірній крамниці (“Жар-птиця”) у центрі Донецька (тепер магазин “Макдональдс”). Під час виконання цих робіт, за свідченнями А.Лазоренка, на мистецькі виробничі майданчики приходив до своїх друзів Василь Стус, спілкувався з ними. Ці мозаїчні картини, за винятком школи № 47, залишаються неушкодженими і придатними для спостереження і сьогодні.

Слід зауважити , що перше знайомство з поетом-земляком учнів відбулося у 8 класі, де на уроці літератури вони, згідно з програмою з літератури (за програмою Н.Й.Волошиної), прочитали вірші “Сто років як сконала Січ”, “Весь обшир мій - чотири на чотири”, “Як добре те, що смерті не боюся…”, “На колимськім морозі калина…”, “Терпи, терпи - терпець тебе шліфує”. Учні дізнались про безкомпромісність життєвої позиції поета, віру поета у незнищенність нації, в те, що здійсняться пророцтва великого Тараса; учні відкрили для себе образ матері поета, яку він згадує у вірші “Весь обшир мій-чотири на чотири”. Згідно з програмою були зясовані особливості поетичного слова митця - його виражальні засоби, письменницька словотворчість, роль антонімів, повторів, наказової форми дієслів тощо.

Зрозуміло, що у наступних класах вчителі поглиблять уявлення школярів про поетичний світ поета-земляка, звернуть увагу на стильову спорідненість творів В.Стуса з вершинними досягненнями світової літератури і не тільки поезії, але й прози, про що він пише у передмові до своєї збірки “Зимові дерева”, виданої закордоном у 1970 році. Своїми натхненниками поет називає Гете, Свідзинського, Рільке, Унгаретті, Квазімодо, і прозаїків - Толстого, Стефаника, Хемінгуея, Пруста, Камю, Фолкнера, Маркеса та ін. Разом з тим поет свідомо розумів, що у поезії необхідно “добре бутися завжди самим собою” [7]. Його стиль мислення і фарби поетичного слова були притаманними тільки йому одному.

Так, зокрема, картини та образи рідного краю – Донбасу - у віршах В.Стуса позначені тільки йому притаманними якостями поетичних відчуттів і художніх узагальнень. Поетові чужа сентиментальність і розслабленість. Письменник втілював у традиційній в цілому формі одвічну проблему взаємин поета з дійсністю, поета і читача. Віршам Василя Стуса близька філософія екзистенціалізму, а передусім ідея «трагічного стоїцизму» , яку розробляли в українській літературі видатні попередники поета - Леся Українка, Олег Ольжич, Олена Теліга. Ось характерні для Стуса роздуми про власну трагічну, але не відворотну долю:

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст,

що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

(«Як добре те, що смерті не боюсь я...»)

У багатьох віршах В.Стуса можна помітити образи і картини рідної йому Донеччини. Ця близька поету з раннього дитинства дійсність також сприймається «стражденним і незлим обличчям»: ми тут не побачимо традиційно відзначуваної попередниками поета степової краси краю, величі промислового та житлового будівництва і взагалі будь-якої замилуваності. Образи степу, терикони та копри шахт, інші донбасівські реалії - лише своєрідний неприкрашений фон осмислюваної ним трагічної підрадянської дійсності, вираження його самобутньої художньої естетики. Навіть вулиця дитинства, оспівувана традиційно багатьма поетами з відчуттям втрачених милих років, у Стуса виглядає сумно й підкреслено буденно, без жодного натяку на замилуваність:

Вся в жужелиці, поросі, вугіллі,

вся сіра, й чорна, і брудна, й кургуза,

збігаючи донизу, там, де балку

перетинає залізничний насип,

мені наснилась вуличка моя...

( «Вся в жужелиці, поросі, вугіллі...»)

Слід також мати на увазі, що у дотюремний період життя поета, тональність його віршів носила дещо інший, оптимістичніший характер.

У віршах поета донецької тематики скупо відтворюються образи неприбраного зимового колгоспного поля, шахтного терикону, одвічного донецького степу тощо. В окремих віршах поет звертається до образу матері. Отже найбільш виразні образи рідного донецького краю вчителі можуть знайти у таких віршах Василя Стуса, як: ”Бідне серце!”, ”У Марянці стоять кукурудзи”, “Спокій ”, “З дитячих спогадів”, “Вертання”, “Вдасться чи ні…”, “Я блукав містом своєї юності “, “Додому!”, “Цей спалах туги над імлою літ“, “Там зелена суріпа цвіла …”, “Заплющу очі - темінь навмання”, “Той сірий запорошений полин”,
“У чебрецевий степ…”, “Вся в жужелиці , поросі, вугіллі…” та ін.

Поглиблене вивчення початків життєвого і творчого шляху видатного поета дасть потужний стимул не тільки для формування світоглядних переконань і літературних знань школярів, але й збагачуватиме стусознавство як галузь літературознавчої науку.

Поетична спадщина Василя Стуса і його трагічний життєвий шлях доповнюють і пояснюють одне одного, малюючи для прийдешніх поколінь образ мученика й протестанта, оригінального і глибокого лірика нашої збуреної епохи.

Назви творів, в яких поет відтворює реалії донецького краю, основні образи його віршів: терикони, пам’ятні місця міста свого дитинства і юності Донецька. Та все це не є прямим обєктом зображення автора, а стає активним фоном вираження його думок і переживань, забарвлених екзистенційним сприйняттям дійсності, глибинний зміст якої відкрився поету ще з ранніх років його юності.

Слід мати на увазі, що особливістю віршів Стуса “на донецьку тематику” є те, що в них немає широко відображених картин чи образів краю, як це характерно для віршів М.Чернявського, В.Сосюри, В.Соколова та ін. Переважно -це скупо, у манері Стуса, відображені характерні для Донбасу краєвиди.

Щодо поетичних образів рідної земля у його поезіях: образи степу тощо у віршах, написаних вдома, на Донеччині, відрізняються від образів у віршах, написаних поза Донеччиною: степ - це символічний образне не тільки Донеччини, але й усієї України, що традиційно відображалося у багатьох попередників поета.

Розглядаючи певні аспекти вивчення творчості Василя Стуса, вважаємо необхідним наголосити на тій пізнавально-методичній проблемі, яка вже стукає потужно і невідворотно в шкільні двері(та хіба тільки в шкільні?!): залучення до навчального процесу не тільки інформаційних джерел на паперових носіях(тексти художніх творів, літературно-критичну літературу тощо), але й орієнтувати школярів на самостійне здобування знань через електронні носії інформації (диски
СD-rom та електронні бібліотеки в Інтернет також знаходити окремі необхідні сайти в мережі тощо).

Отже, сьогодні виникає нагальна педагогічно-методична проблема застосування на уроках літератури комп’ютерних технологій (далі-КТ). Деякі з рекомендацій щодо цього навчального аспекту пропонуємо вчителям нижче.

Застосування комп’ютерних технологій на уроках літератури

Зрозуміло, що термінологічно-понятійний апарат і методика використання КТ на уроках і заняттях з української літератури тільки починає створюватись. Разом з тим КТ базуються не на порожньому місці: в методичній науці вже протягом десятків років активно функціонують поняття і терміни з близькою до КТ методикою використання технічних засобів навчання та наочності.

За основу методики використання КТ і термінологічно-понятійного апарату до цього курсу ми беремо положення і наукову лексику, розроблені у методичних працях щодо використання технічних засобів навчання і наочності на уроках літератури українських вчених І.І.Соболєва, Є.А.Пасічника, А.П.Коржупової і Л.П.Кулінської.

Основними для нас є науково-методичні настанови, поняття і терміни з КТ, які осмислюються і функціонують у зв’язку з вивченням української літератури як виду мистецтва.

У побудові змісту спецкурсу настановчими стали ідеї провідного вченого-методиста Є.А.Пасічника, який стверджує, що “наочність у навчанні може забезпечити успіх лише тоді, коли вона диктується логікою навчального процесу, коли наочні образи (читаємо: образи-картини, що спливаються перед учнями на дисплеї комп’ютера - В.О.) на уроках розумно поєднуються з словом учителя” [8].

На підставі вищевикладеного було враховано ряд положень і застережень щодо застосування комп’ютерних технологій на уроці літератури:

- надмірність у використанні наочності веде до певних диспропорцій у розвитку конкретного і абстрактного мислення учнів і студентів;

- робота з комп’ютером не повинна сприйматися як розважальна “вставка” у процес вивчення літератури, а має розглядатися як органічна активізуюча складова частина пізнавального процесу;

- КТ можуть застосовуватись на всіх етапах вивчення літератури, під час розгляду всіх тем і розділів шкільної і вузівської програми;

- необхідна практична реалізація основних ергономічних та дидактичних принципів навчання.

Пріоритетними у галузі впровадження КТ ми вважаємо також такі положення:

- вчителі, викладачі залишаються головними особами в організації пізнавальної діяльності учнів, студентів; комп’ютери є лише допоміжними інструментами їх педагогічної діяльності;

- застосування комп’ютерів має відбуватися з урахуванням педагогічних і ергономічних вимог навчання;

- найважливішою властивістю КТ є постійний зворотний зв’язок, тобто кожний визначений програмою момент повинен не тільки видавати інформацію про стан навчального об’єкта та його потреби, але і вносити необхідні корективи у навчально-виховний процес;

- бажано, щоб відповідно до пізнавальних можливостей учнів і студентів передбачалися диференційовані завдання;

- КТ застосовуються для раціоналізації та інтенсифікації навчальної діяльності учнів і студентів при виконанні лабораторних, дослідницьких і самостійних робіт;

- КТ сприяють інтенсифікації роботи учасників навчально-виховного процесу.

Серед пріоритетних напрямківзастосування КТ з української літератури ми обираємо такі, де КТ застосуються для:

- пошуку та отримання додаткової інформації;

- розширення та поглиблення знань з використанням системи Інтернет, зокрема для реалізації варіативного компонента навчальних програм, більш повного задоволення особистісно орієнтованих запитів учнів;

- користування базами даних, необхідних для функціонування навчально-виховного процесу і здобуття певного рівня освіти;

- формування та закріплення навичок, прийомів, способів, умінь їх застосування;

- комплексного застосування КТ з іншими видами дидактичних засобів;

- обміну досвідом між викладачами, вчителями і створення бази даних педагогічних ідей та ін.

Інтернет-ресурси бажано використовувати не тільки в режимі безпосереднього підключення до пошукових систем Інтернету (а це для шкіл і вищих навчальних закладів є дорогим задоволенням), але й у записах на СD та дискетах.

Специфіка літератури як мистецтва слова обумовила й своєрідні підходи до методики використання ресурсів Інтернету. На широкому і безмежному його просторі користувачі можуть знайти безліч потрібної інформації, яку стосовно професійних завдань вчителів і викладачів-словесників ми умовно поділяємо на такі блоки:

- електронні українські бібліотеки;

- літературні періодичні видання;

- електронні підручники і посібники в Інтернеті;

- педагогічний досвід впровадження новітніх технологій навчання;

- науково-освітні сайти українського Інтернету;

- колекції рефератів для учнів, студентів і викладачів літератури;

- сайти мистецького характеру;

- літературна освіта і наука в українській діаспорі;

- здобутки словесності як шкільної і вузівської науки за кодоном тощо.

Ми називаємо тут блоки, які за своїм призначенням традиційно знаходяться в колі уваги викладачів літератури та є об’єктами їхньої самоосвіти, але з тією суттєвою різницею, що вони можуть бути знайденими на електронних носіях чи в Інтернет-просторі і застосовані як елементи КТ.

Треба відзначити, що не всі з названих блоків належно розроблені і представлені у світовій павутині. Якщо електронні бібліотеки пропонують сьогодні широке коло досягнень української літератури [5], то веб-сторінки, які б надавали можливість дистанційної літературної освіти, тільки починають створюватись.

Виходячи із зальних вимог до методики використання КТ та спираючись на досягнення методики літератури у галузі моделювання уроків із застосуванням технічних засобів навчання, КТ можуть застосовуватись:

а) на вступних заняттях;

б) під час вивчення життєвого і творчого шляху письменника;

в) у процесі роботи учнів над текстами художніх творів;

г) на підсумкових заняттях;

ґ) під час опитування (тестування);

д) з метою збагачення мови учнів та ін.

Табл. 1. - Використання компютерних технологій на уроках вивчення творчості Василя Стуса

Адреси електронних носіїв інформації та анотації до них

Завдання для учнів

Сайт ";ЛІТЕРАТУРА РІДНОГО КРАЮ”

На сайті, веб-сторінках про творчість видатних письменників Донеччини подається біографія В.Стуса. а також твори поета переважно з образами рідного донецького краю:

“У Мар’янці стоять кукурудзи...”

“Додому!”

“З дитячих спогадів...”

“Тато молиться богу...”

“Я блукав містом своєї юності...”

“Вдасться чи ні...”

“На Колимі запахло чебрецем....”

“Вся в жужелиці, поросі, вугіллі...”

Листи В.Стуса до рідних і друзів.

Учням можна запропонувати зробити порівняльний аналіз віршів про рідний край В.Стуса та інших письменників-земляків:

М.Чернявського, С.Черка­сенка, В.Сосюри та ін., творчість яких представлена на сайті ”Література рідного краю”.

Учням можна з’ясувати особливості характера поета, його художніх та патріотичних поглядів на матеріалі листів В.Стуса до друзів і рідних.

Поетика (Poetyka).

http:

веб-сторінка /stus/alfavit.html

Тут подаються вірші, які з певною умовністю можна віднести до теми рідного краю у творах В.Стуса.
У цих творах є відчутним донецький мотив: образи донецького степу, рідного міста, батька тощо.

Це такі твори, як: “Я блукав містом своє юності”, “ Тато молиться богу”, “З дитячих спогадів”, “Вдасться чи ні...”, “Вертання” та ін.

Учні відшукують на веб-сторінці твори з донецькою тематикою, роблять їхній ідейно-художній аналіз, з’ясовуючи засоби відтворення поетом рідного краю.

На початку уроку варто зробити підготовленими учнями повідомлення про особливості поетового художнього слова, його внесок в український літературний процес, про його мученицьку долю.

CD-диск. “Бібліотека української літератури для школярів”.

Подаються вибрані вірші В.Стуса різних років серед яких можна найти твори донецької тематики.

CD -диск із віршами поета допоможе учням з’ясувати художні особливості поетичного слова письменника-земляка, знайти ілюстрації до його стражденної долі, з’ясувати у віршах образи рідного степового краю.

Пошук додаткових матеріалів в Інтернеті за допомогою словникових пошукових систем типу “Мета”, “Google та ін.

Тут, зокрема корисним може бути матеріал статті академіка М.Жулинського “Сходження на Голгофу слави” (г. ”День”) //http://www.day.kiev.ua/2001/175/society/soc1.htm

Відомий літературознавець розкриває мотиви життєвого і творчого шляху В.Стуса, зупиняється на окремих досягненнях Стуса-літературознавця і поета.

Пошукові системи “Мета” і “Google” допоможуть знайти спогади про В.Стуса Є.Сверстюка, Л.Лук’яненка, російського письменника Л.Бородіна, який був свідком останніх днів поета-мученика та багато ін.

Пошукові системи подають адреси матеріалів про відкриття музеїв В.Стуса у Вінниці та в Донецьку.

Учні одержують завдання з’ясувати внесок поета в українську літературу, розвиток ним літературно-творчих традицій свої попередників у художньому слові; спогади про поета відомих політичних діячів і письменників.

ЛІТЕРАТУРА

1.Неділько В.Я. Василь Стус. Доля. Життя. Поезія // УМЛВШ, 1992. -№2. – (С.32-37).

2. Див., напр.: Жулинський М. Василь Стус // Микола Жулинський. Із забуття - в безсмертя. (Сторінки призабутої спадщини). - К.: Дніпро, 1990. -
С. 416-439; Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників. - Балтимор, Торонто: Смолоскип; Василь Стус - поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії / Упоряд. Орач (Комар) О.Ю. - К.: Укр. письменник, 1993; Сверстюк Євген. Базилеос // Євген Сверстюк. Блудні сини України. - К.: Бібліотека журналу “Памятки України”, 1993. - С. 140-161 та ін. Бондаренко А.І., Бонда-

ренко Ю.І. Час вибору: Вивчення творчості Василя Стуса в школі.-К:Видавничий центр “Академія”, 2003. - 232 с. Неділько В.Я. Василь Стус. Житя. Поезія // УМЛВШ, 1992. - №1. - С32-37; УМЛВШ, 1992. - №2. - С. 21-30; Бондаренко А. Спроба аналізу філософських творів Василя Стуса // Дивослово. - 1998. - №8. – С. 8-10; Віват Ганна. Про деякі особливості поезії Василя Стуса // Українська література в загальноосвітній школі. - 2000. - №2. - С.18-20; Макаренко В. Василь Стус. Загальний огляд життєвого і творчого шляху (сценарій уроку-вистави) // Українська мова і література в школі // 2001. - №3. - С. 30-33 та ін.

3. Лазоренко А. Син України // Василь Стус. І край мене почує: Поезії / Упор. А.І.Лазоренко. - Донецьк: Донбас, 1992. - С. 10.

4. Міщенко Володимир. Ночі Донеччини сині… // Літературна Україна. - 6 січня. - 1998.

5. Стус Дмитро. Життя і творчість Василя Стуса. - К.: МП Фотовідеосервіс, 1992. - С. 36.

6. Мєстєчін Г….І храм утвердиш, і душу врятуєш // Освіта України. - 13 березня. - 1996.

7. Стус В. твори: У 4 т., 6 кн. - Львів: Просвіта, 1994-1999. - Т.6, кн. 2. - С. 37.

8. Пасічник Є.А. Методика викладання літератури в середніх навчальних закладах: Навчальний посібник. - К.: Ленвіт, 2000. - С. 355.

ББК 74.261.8

Валерій Романько,

кандидат педагогічних наук, доцент Словянського

державного педагогічного університету

Про деякі проблеми викладання шкільного курсу «Література рідного краю»

Природне бажання кожної людини сьогодні – знати своє родове коріння, історію села чи міста, де вона народилася і де пролягли її життєві шляхи. А донецький край, в якому ми проживаємо, кожен його населений пункт, і навіть чимало курганів та заповідників, монастирів, озер, рік та криниць овіяні тисячолітніми легендами й думами чи оспівані у художньому слові майстрами красного письменства.

Всебічне пізнання рідного краю, назване ще популярним сьогодні терміном - „краєзнавча робота”, набуло у незалежній Україні широкого і масового розвитку, стало справою державною. Свідченням цьому є Указ Президента України від 23 січня 2001 р. „Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху в Україні”. У зв’язку з названим Указом Кабінет Міністрів України прийняв Постанову від 10 червня 2002 р. „Про затвердження Програми розвитку краєзнавства на період до 2010 року”. Згідно розпоряджень голів облдержадміністрацій подібні заходи щодо виконання постанови затверджені у всіх областях, містах Севастополі та Києві, деталізовані заходами у міських та районних адміністраціях.

У даній статті ми звернемося до питання літературно-краєзнавчої роботи в середніх загальноосвітніх школах. Цій важливій проблемі свого часу присвятили праці чимало українських літературознавців та методистів. Назвемо імена деяких з них: Пасічник Є.А., Гетманець М.Ф., Посадськова Т.Ф., Крутивус В.П та ін. У донецькому краї вагоме слово у літературному краєзнавстві сказали Волошко Є.М., М.П.Диченсков, Т.Л.Никода, Замковий В.П., Неживий О.І., Аверченкова-Землянська О.В., Овчаренко І.М., Оліфіренко В.В., Шевченко А.В., Романько В.І., Терещенко В.Т. І все ж вкрай мало сказано про методику використання літературно-краєзнавчого матеріалу в роботі вчителя-словесника, і майже немає праць відносно проблеми шкільного курсу літератури рідного краю (за виключенням, хіба що деяких праць В.В.Оліфіренка [2]), в тому числі висвітленню таких питань, як вимоги до навчальної програми, вибір творів, вимоги до уроків літератури рідного краю тощо.

Ми ставимо за завдання відповісти на ряд актуальних питань з даної проблеми, зупинившись на питанні викладання курсу „Література рідного краю” у школах Донеччини.

Що говорить навчальна програма з літератури про роль та місце краєзнавства у шкільній практиці? Основним документом, яким керується у своїй роботі вчительство, є навчальна програма, затверджена Міністерством освіти та науки України. Навчальна програма з літератури, як і всі інші програми, укладені на основі вимог „Національної Доктрини розвитку освіти” (2002) та „Державних стандартів базової і повної середньої освіти” (2003).

У плані використання краєзнавчого матеріалу у шкільній практиці (якщо брати до уваги сучасні часи – роки незалежної України) підвалини у навчальних програмах були закладені ще у 2001 та 2002 роках. Візьмемо для прикладу програму з літератури, розроблену провідними спеціалістами науково-дослідного інституту педагогіки НАН України Н.Й.Волошиною та О.М.Бандурою [4].

Значне місце укладачі програми відводили питанням вивчення регіональної літератури. Так, у “Пояснювальній записці” було сказано: „З метою ознайомлення учнів з творчістю письменників, що жили або живуть в області (районі), місті (селі), де розміщена школа, та посилення патріотичного виховання до програм уведена рубрика “Література рідного краю”. Скільки буде цих уроків, коли вони проводитимуться, словесник визначає самостійно”. У наступному абзаці читаємо: “На уроки розвитку зв’язного мовлення, позакласного читання та уроки літератури рідного краю радимо виділяти по 2 години на семестр (півріччя)” [4,4].

Інший варіант програми з рідної літератури був підготовлений в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, керівник авторського колективу - М.Г.Жулинський [5]. Слід сказати, що в “Пояснювальній записці” нічого не говорилося про особливості залучення місцевого матеріалу в процесі вивчення української літератури. Але при уточненні навчального навантаження пропонувалося у кожному з 5 по 10 клас включно відводити по 2 години на рік для вивчення літератури рідного краю, в 11 класі – 1 година.

З 2005 р. вчителі української літератури перейшли на нові програми, які передбачають дванадцятирічну освіту. Звернемося до програми з української літератури, яка розроблена Інститутом літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України [6]. Укладачі програми, наприклад, для 5 класу, у „Змісті” на уроки „Література рідного краю” пропонують 2 години: ознайомлення з доступними пятикласникам творами письменників-земляків. У розділі „Державні вимоги до рівня навчальних досягнень учнів” стосовно цих уроків сказано: „Знати письменників-земляків, їхні твори. Розуміти зміст цих творів. Виразно читати і висловлювати власну думку про них. Виховання шановливого ставлення до митців свого краю як до талановитих людей, співців рідної землі” [6,38].

У „Пояснювальній записці”, говорячи про уроки літератури у 10-12 класах, відмічається, що „кожен клас старшої школи закінчується уроками „література рідного краю”, „новинки сучасного літературного життя”, „урок-підсумок”, які дають широкий простір для вибору як учителеві, так і учням” [6,32].

Таким чином, укладачі навчальних програм з літератури врахували життєву потребу школярів – бажання детально ознайомитися з історією та культурою рідного краю при допомозі художнього слова.
У програмах закладені вимоги обов’язкового використання краєзнавчого матеріалу на уроках літератури.

Як складена програма з літератури рідного краю для шкіл Донеччини? Навчальна програма, затверджена у Києві, не може деталізувати тематику ні уроків літератури рідного краю, ні позакласних заходів літературно-краєзнавчого характеру, так як для кожної області України вони різні. Це завдання покладається на вищі педагогічні заклади освіти, інститути післядипломної освіти конкретного регіону України. Саме методисти цих установ разом із досвідченими вчителями шкіл, знаючи історико-літературні особливості свого краю, спроможні розробити науково-методичні рекомендації щодо використання літературно-краєзнавчого матеріалу у роботі вчителя-словесника.

Розроблена нами програма з літератури рідного краю, згідно якої розроблені уроки літератури рідного краю для шкіл донецького краю [3], укладена на основі Державного стандарту базової і повної середньої освіти, враховує основні положення навчальної програми з української літератури для 5-12 класів, затвердженої Міністерством освіти і науки України.

Уроки літератури рідного краю, доповнюючи основний курс, сприяють досягненню мети шкільного курсу вивчення літератури: підвищення загальної освіченості громадянина України; сприяння всебічному розвитку, духовному збагаченню, активному становленню й самореалізації особистості в сучасному світі; виховання національно свідомого громадянина України; формування й утвердження гуманістичного світогляду особистості, національних і загальнолюдських цінностей.

Висловлюючи свою думку про важливість та необхідність уроків літератури, побудованих на місцевому матеріалі, Р.Мовчан відмічає: „Вважаю, що ця тема... може дати не лише знання про своїх письменників-земляків, а й учитиме шанобливо ставитися до таланту, радіти чужим успіхам, прищеплюватиме впевненість у собі, віру у власні сили і можливість власних успіхів. А без цього неможливо повноцінно реалізувати себе в житті” [1,43].

Практика показує, що вчителі Донеччини протягом року у кожному класі проводять 4 уроки літератури рідного краю. Згадувана нами „Програма...” на уроки літератури рідного краю виділяє тільки 2 години на рік у кожному класі. Ми не вбачаємо тут великих розбіжностей і проблем. Адже укладачі програми дають відповідну свободу вибору у межах виділених 70 годин. Нагадаємо, що у програмі сказано: „Для кожного класу окремо вказується загальна кількість годин (однакова для всіх) і резервний час. У розділі основної школи має місце додатковий розподіл годин (для уроків виразного читання, повторення та узагальнення, позакласного читання), який може бути змінений учителем. Запропонована кількість часу на вивчення кожного розділу, теми також є орієнтовною, вчитель може її змінювати (в межах 70 годин). Резервний час учитель використає для підсумкових уроків (у основній школі), уроків розвитку мовлення, тематичного оцінювання, різних видів творчих та інших робіт (екскурсій, диспутів, семінарів тощо) - на вибір” [6,32]. Тому вчитель має повне право взяти ще дві години з резерву для уроків літератури рідного краю і додати до тих двох годин, які вказані у „Змісті”. Виходячи з цього, ми й пропонуємо запланувати по 4 уроки „Література рідного краю” на рік у кожному з 5 по 12 клас включно, як це свого часу рекомендували укладачі програми 2001 року Н.Й.Волошина та О.М.Бандура.

Пропонований нами цикл уроків „Література рідного краю” складається з двох частин: для основної школи (5-9 кл.) та для старшої – (10-12 кл.), що втілилося у доборі й структуруванні програмового матеріалу за двома відповідними блоками.

Відповідно до Державного стандарту вивчення літератури в основній школі уроки літератури рідного краю сприятимуть загальній освіченості учнів 5-9 класів, їхньої естетико-літературної підготовленості, формування суспільно-ціннісних орієнтирів, спроможності вчитися далі. Передбачається засвоєння певного кола усвідомлення літературних знань (змісту творів авторів-земляків та тих письменників, які, побувавши у донецькому краї, писали про цей регіон; окремих фактів біографії місцевих авторів та відомостей про звязки відомих письменників з Донеччиною тощо), початкових уявлень, умінь і навичок оперувати ними у процесі читання творів та їхнього аналізу.

Курс української літератури в 5-8 класах цілеспрямовано структурований за загальними тематичними блоками, наприклад: „Усна народна творчість”, „Історичне минуле нашого народу”, „Гумористичні твори”, „Про далекі минулі часи”, „Ми – українці” та ряд інших. У зв’язку з цим підбиралися і теми уроків „Література рідного краю”. Порівняймо деякі з таких тем, які розкривають особливості шахтарського краю і пропонуються нами: „Фольклор Донеччини. Козацькі часи в усній народній творчості. Образи захисників рідної землі”, „Гумор і сатира у творах поета-земляка Грицька Бойка” (5 кл.), „Фольклор Донеччини. Савур-Могила як символ козацької звитяги та свободи. Образ Сави-Савура у народній творчості” (6 кл.), „Про соляників-торяників, які солі господарськії варять...”: К.Зиновіїв та П.Байдебура про солеваріння на Донеччині”, „Мова – це душа народу”: Тема української мови у творах письменників-земляків” (7 кл.), „Слово о полку Ігоревім” і донецький край” (9 кл.) і т.п.

Українська література у старшій школі (10-12 кл.) розглядається у хронологічній послідовності. Однак, по змозі, загальний курс поділяється на окремі жанрові розділи. Наприклад, розділ „Українська історична проза” ми доповнюємо уроком на тему „Історія донецького краю у романі П.Байдебури „Вогонь землі” (11 кл.), розділ „Українська література за межами України” – уроком „Письменники донецької діаспори. В.Біляїв” (11 кл.), після засвоєння розділу „Постшістдесятництво” пропонуємо урок на тему „В.Стус і Донеччина” [3,10-11].

Таким чином, розділ „Література рідного краю” є хорошим доповненням до тих історико-літературних та жанрових розділів, які пропонує шкільна програма.

Кожен зі згаданих етапів – основної та старшої школи - має самостійне значення, водночас обидва вони є ланками одного ланцюга – отримання учнями літературної освіти в школі. Ця обставина обумовила доречність дотримання принципів відповідності віковим особливостям школярів, наступності, які реалізуються у жанрових, тематичних, історико-літературних, а також „авторських” лініях. Так, є персоналії, які з’являються у програмах різних класів. Наприклад, творчість письменника-земляка Івана Костирі у середніх класах представлена циклом казок „Як звірята розуму набирались” (5 клас) та науково-популярною казкою „Казка про сонячних братів” (6 клас). Для учнів 10 класу пропонується більш серйозніша тема, взята з творчого доробку І.Костирі, яка доступна саме цьому віку школярів, - „Думи про донецький край”. Подібний підхід і до творчості іншого відомого письменника-земляка – П.А.Байдебури: у 7 класі вивчається оповідання „Універсал гетьмана Богдана”, у 11 класі – роман „Вогонь землі”.

Для проведення уроків „Літератури рідного краю” добиралися передусім ті твори, які, відповідаючи віковим особливостям учнів, виховним завданням літературної освіти, водночас би виконували і такі функції: відображали особливості історії та культури донецького краю, сприяли формуванню вмінь і навичок аналізу та інтерпретації художнього тексту, закладали основи знань з теорії та історії літератури, сприяли всебічному удосконаленню моральних якостей школярів тощо. Так, у 5-7 класах пропонуються фольклорні жанри, які у різні історичні епохи знайшли своє місце на донецькій землі. Причому, у кожному класі це різна тематика: пісні та легенди козацької доби та періоду чумакування (5 кл.); легенди про Савур-Могилу (6 кл.); специфічний для шахтарського Донбасу фольклорний жанр – скази (7 кл.).

У програмі широко представлені твори українських, російських, грецьких авторів, що відображає історичний стан розвитку літератури на Донеччині. У старших класах, крім творчих доробків письменників-земляків, наводиться матеріал і про особисті та творчі зв’язки з Донеччиною відомих українських та російських письменників (О.Пушкіна, А.Чехова, І.Буніна, Остапа Вишні), а також представників донецької діаспори.

У всіх взятих для розгляду персоналіїв є твори, в яких відображені історичні, природничі, побутові особливості донецького краю, змальовані люди саме цієї території у різні періоди історії – все це, як ми вважаємо, за допомогою художнього слова, учительських коментарів дасть можливість школярам більш досконало пізнати рідну землю, а через такі різнобічні знання – і полюбити її.

Таким чином, на пропедевтичному та систематичному етапах літературного курсу є можливість найоптимальнішим чином репрезентувати кращі здобутки літератури донецького краю від початку її зародження до сучасних часів.

Пропоновані нами теми є орієнтовними. Вчитель має право на свій розсуд змінити тему уроку, запропонувавши школярам інші твори. Але вони повинні бути рівноцінними вказаним як з точки зору доступності даному віку школярів, так і в плані навчально-виховних можливостей взятого для розгляду матеріалу. Для прикладу, автор цього посібника звертає увагу вчителів на такі теми, які, на жаль, (уроків літератури рідного краю рекомендовано проводити всього чотири на рік) не увійшли до переліку в „Тематичному плануванні...”: „Моральні проблеми в повісті В.Титова „Всім смертям назло”. Життєвий подвиг письменника”; „Поет-земляк Борис Бєлаш”; „Олександр Купрін про життя шахтарів донецького краю”; „Праця та побут шахтарів Донбасу кінця ХІХ ст. у творчості В.Вересаєва”, „Жіноча” поезія на Донеччині”, „Письменники-земляки – лауреати Національної премії ім. Т.Г.Шевченка”, „Поет-земляк Віктор Руденко”, „Літературний світ письменника Анатолія Кравченка”, „Творча спадщина Івана Мельниченка”, „Наші земляки – лауреати премії ім. В. Сосюри”, „Святогір’я у творах художньої літератури”, „Тема Великої Вітчизняної війни у творах письменників-земляків”, „Олесь Гончар і Донеччина”, „Володимир Висоцький і донецький край” та ряд інших. За браком часу на уроках ці теми можна висвітлити у різноманітних заходах позакласного характеру. Учительській фантазії немає меж.

Якими повинні бути уроки літератури рідного краю? Як зазначають чимало методистів та учителів-практиків, уроки літератури рідного краю близькі за своєю типологією і методикою організації до уроків позакласного читання: вони проводяться 2-4 рази на рік, практикується використання читацьких щоденників, залучення нетрадиційних форм подачі та закріплення матеріалу тощо.

Разом з тим, у цих уроків є своя специфіка: вони органічно поєднані з краєзнавством – історією та культурою рідного краю і, таким чином, насичені місцевим матеріалом. Тому вчитель-словесник має широкі можливості залучення у навчально-виховний процес досягнень регіональної культури та історичної науки, матеріалів краєзнавчих та літературно-краєзнавчих музеїв й кімнат-музеїв, різноманітної додаткової літератури.

Сьогодні постала гостра необхідність у залученні школярів до електронних засобів інформації, особливо до Інтернету. Тому вчитель повинен знати адреси сайтів, які дадуть можливість як учителю, так і учням поповнити знання з літератури рідного краю. Рекомендуємо звернутися до сайту, який відкрив доцент Донецького національного університету В.Оліфіренко, за адресою: www||. Багатий матеріал про письменників-земляків є на сайті Донецької обласної універсальної наукової бібліотеки: http://www.library.donetsk.ua.

Які вимоги ставляться до творів, що використовуються на заняттях з літератури рідного краю? При виборі авторів та їхніх творів для уроків “Література рідного краю” радимо враховувати наступні моменти:

- художня майстерність письменника. У навчально-виховний процес слід залучати твори, яким характерні високі естетичні критерії, жанрово-тематична розмаїтість, ідейність, реальність, народність, типовість зображуваних подій, яскравість образів, чистота літературної мови. Акцент треба робити на тих творах, які сприяють зародженню у свідомості і підсвідомості молодої людини якостей, що є носіями позитивної, життєствердної енергії. Адже в умовах національного державотворення актуалізуються пріоритет людини-гуманіста, людини-патріота, оптимістичні суспільні настрої, духовне здоровя сучасної людини європейського мислення;

- твори, залучені на уроки літератури рідного краю, повинні сприяти вирішенню кількох рівноцінних функцій, серед яких виділяються: пізнавальна, виховна, розвиваюча, естетична. Це означає, що кожен запропонований твір не лише відображає певну історично-художню дійсність, а й засобами мистецтва слова виховує українського школяра;

- посильність творів конкретному віку тих, хто навчається, тобто врахування вікової психології;

- тематика творів повинна бути тісно пов’язана з тим краєм, де живуть вихованці. Для Донбасу це, перш за все, такі теми: фольклор Донеччини, образ донецького степу, життя та праця земляків, образ шахтаря, історичне минуле краю, природа рідного краю, дитяча тема в творчості письменників-земляків і т.п.;

- важливе значення має листування учнів конкретної школи з тим чи іншим письменником-земляком, зустрічі з ним;

- наявність у бібліотеці творів письменника;

- добре знання вчителем життя та творчості письменника, а, можливо, і особисте знайомство з ним.

Все це разом дасть можливість донести до свідомості дітей та юнацтва особливості донецького краю, відображеного у художньому слові.

Можуть змінюватися теми уроків літератури рідного краю, можна (та й треба) урізноманітнювати прийоми роботи з учнями, але незмінними повинні залишатися два принципи: 1). На уроки треба відбирати твори, які сприятимуть підвищенню освітнього рівня та вихованості учнів, які є творами високохудожніми та ідейно сталими. Мало ідейні та низько художні твори не лише підриватимуть престиж літератури в цілому, фальсифікуватимуть її повновартісний імідж, а й деформуватимуть естетичний смак, свідомість і підсвідомість людини. 2). Уроки літератури рідного краю повинен проводити вчитель, глибоко та всебічно обізнаний у місцевій літературі, який любить рідний край, Донеччину, з розумінням і повагою відноситься до різноманітних культур, які існують у донецькому регіоні, в цій прекрасній частині української землі. Учитель повинен не тільки виховувати палку та щиру любов до донецького краю, а й паралельно з цим і любов до всієї нашої держави, яка входить у велику європейську родину, й імя якій – Україна.

Сподіваємося, що уроки літератури, які висвітлюють питання регіональної культури, займуть чільне місце у роботі вчителя-словесника, а наші поради, викладені у даній статті, сприятимуть удосконаленню цієї важливої ділянки навчально-виховного процесу у школах України.

Література

1. Мовчан Р Вивчення української літератури у 5 класі 12-річної школи //Дивослово. – 2005. - №1. - С.39-43.

2. Оліфіренко В.В. Вивчення літератури рідного краю в школі. – Донецьк: Укр. культурол. центр, 1996. – 94 с.

3. Романько В.І. Література донецького краю: Посібник для вчителя /Відп. ред. проф. В.А.Глущенко. – Донецьк: Нац. Спілка письменників України, ж. „Донбас”, 2006. – 264 с.

4. Українська література. 5-11 класи: Програми для загальноосвітніх навчальних закладів з укр. та рос. мовами навчання /Уклад. Н.Й.Волошина та О.М.Бандура, відповід. за випуск – Н.Шинкарук– К.: Шкільний світ, 2001.

5. Українська література. 5-11 класи: Програма для загальноосвітніх навчальних закладів з українською і російською мовами навчання /Керівник авторського колективу М.Г.Жулинський – К.: Генеза, 2002.

6. Українська література. 5-12 класи. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання. Керівник авторського проекту – М.Г.Жулинський, загальна редакція – Р.В.Мовчан //Дивослово. - 2005. - №1. - С.30-38.

2. Словесне мистецтво і суспільство

ББК 83.3 (4 Укр) 6-44

Ірина Акіншина,

кандидат філологічних наук,

викладач кафедри журналістики і видавничої справи

Луганського національного педагогічного університету

імені Тараса Шевченка

РЕЦЕПЦІЯ ЖЕРТВ СТАЛІНСЬКИХ РЕПРЕСІЙ

У ХУДОЖНЬО-БІОГРАФІЧНІЙ ПРОЗІ

КІНЦЯ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Людство увійшло в третє тисячоліття. Зміни кардинального характеру кінця ХХ століття торкнулися не тільки суспільно-політичної, економічної сфер діяльності людини, але й суттєво зачепили сферу духовну, невід’ємною частиною якої є література.

Зміна епох особливо позначається на літературі, котра, маючи зв’язок із суспільним життям, виявляє паростки нового в естетичних уявленнях про світ. У зв’язку з цим вона набуває аналітичної, пізнавальної функції. Саме на зламі епох і суспільних формацій людство обертається назад, вдивляється в минуле, замислюється, що взяти в майбутнє. Читача починають хвилювати події вітчизняної та світової історії, життя й діяльність видатних особистостей. Відповідно до того, як “естетична односторонність літератури змінюється більш широкою орієнтацією її на дійсність, збільшується й художнє значення оповідної прози в системі її жанрів” [1, 99]. Усе більше фактів свідчать про те, що в літературі ХХІ століття будуть активніше використовуватися реальні документи. І природно, що героями епічної прози, у якій мова йтиме про важливі події нашого суспільно-історичного розвитку, все частіше виступатимуть конкретно-історичні особистості. “Норми особистої життєвої поведінки у всі часи складали велику гілку літератури; найпрекрасніші та найглибші твори всієї літератури присвячені цьому предмету” [2, 135]. Про це свідчать і дослідження інших учених. Професор університету Париж – VІІІ (Франція) та університету Джонса Хопкінса (США) Ж.Неф наголошує на тому, що у Франції найбільш читабельним жанром є біографія. У ході літературної дискусії про художню творчість останнього десятиріччя, її тенденції і перспективи у виступі російської письменниці Н.Іванової стверджувалось, що сучасна література спрямована й частково “замовлена” постійно зростаючим інтересом читача до документалістики, невід’ємною частиною якої є художня біографія [3, 12 – 13]. Подібні твердження зустрічаємо в статтях П.Вайля і Р.Карасті [4, 220; 5, 217; 6, 274]. На сторінках періодичної преси неодноразово наголошується на усезростаючій ролі літератури non fiction: “У останні роки повість, оповідання, не говорячи вже про роман, сильно потіснились мемуарами, есе, літературно-філософськими оповідями” [7, 203]. Пояснюється це тим, що “у літературі “вимислу” ми маємо автора (“образ автора”), у “документальній” – відчуваємо авторське… групування “реального” матеріалу. Non fiction, таким чином, не тимчасове явище, яке може пройти… Така література – назавжди” [7, 203].

Передбачаючи стрімкий розвиток документалістики ще у 80-х роках, український літературознавець О.Галич у 1999 році писав: “Добігає кінець ХХ століття. Для української літератури останні його десятиліття ознаменовані посиленням документального начала. Спогади, художні біографії, документальні історії посідають дедалі більшу питому вагу в літературному процесі, і я прогнозую, що в найближчі десять років документалістика значно розширить свої горизонти” [8, 67]. А в 2000 році він писав, що кінець століття “ознаменувався бурхливим злетом документалістики” [9, 127], яка включає в себе й художню біографію, що літературі майбутнього будуть притаманні “поглиблена документалізація оповіді, посилений інтерес до відображення реальних подій і фактів, змалювання постатей людей, які відіграли помітну роль в історичному розвитку” [10, 13]. Молодий український учений О.Дацюк упевнений, що “до читача приходять більші за обсягом і широтою зображення історичні та біографічні романи й повісті, головними героями яких є реальні історичні особи” [11, 1].

Виступи літературознавців і письменників засвідчують необхідність глибокого теоретичного й історико-літературного осягнення проблем художньої біографії.

Успіхи письменників-біографів (особливо наприкінці ХХ століття) дали могутній поштовх для поглиблення теоретичного осмислення художніх життєписів як окремого різновиду красного письменства, що має свої специфічні образно-стильові засоби зображення. В Україні зростає зацікавленість національним минулим, у літературу повернено імена багатьох незаслужено забутих громадських і культурних діячів, зокрема, могутньої хвилі повернення зазнали жертви сталінсько-беріївських репресій, представники кількох хвиль української еміграції, переосмислена роль багатьох широко відомих особистостей.

З часів нового українського Відродження з’являється ряд творів, присвячених відновленню втрачених або призабутих історичних імен, окремих епізодів з життя відомих діячів політики, культури, науки України. Одним з таких творів є роман М.Красуцького “Довга дорога вночі” (1999), у якому розповідається про життя й творчість українського сатирика-байкаря Микити Годованця.

Провіщаючи трагічний пафос усього роману, автор на початку твору змальовує суворий північний пейзаж: “Оранжева куля сонця висіла над білим лісовим безмежжям. Величезна, важка, наче налита гарячим розплавленим свинцем, вона, поволі остуджуючись, дедалі важчала і темнішала, аж допоки не зачепилась ген там, за далеким темно-синім кругом, за стрімкі верхів’я могутніх кедрів” [12, 86]. Скільки буревіїв пронеслося над цими вічнозеленими кедрами, а вони залишились незмінними, такими ж, як були. “Хіба що постаршали, змужніли… здорових і сильних жодна, бодай найстрашніша буря не зламає. Бо занадто міцне, живуче у них коріння, воно довго і надійно живить складний, широко розгалужений організм, а відтак жити й жити йому, проростати зелом крізь роки і відстані, стрічаючи нові й нові епохи та цивілізації” [12, 86]. Символічними образами столітніх кедрів автор зображує незламність і нездоланність духу тих, кого називають “сіллю землі”. Саме вони, закорінені в рідну землю, власний національний ґрунт, стають виразниками ментальних рис свого народу, провіщаючи його розвій, нескореність і безсмертя.

Далі М.Красуцький подає розповідь про “дику, знавіснілу од почутого запаху свіжої крові” вовчу зграю. У результаті боротьби – зграю знищено, а “...колона йшла далі... Знесилені, смертельно втомлені люди падали, знову вставали і так долали кілометр за кілометром. Важка й неймовірно виснажлива дорога крізь лісові хащі вела їх не на Голгофу. У самісіньке Пекло” [12, 88]. У такий спосіб (метафоричний опис) автор накреслює зміст подальшої оповіді про майбутню долю героя, пов’язану з цим суворим за кліматичними умовами краєм, жахливим табірним життям, історію страдницького життя українського письменника.

Слід указати на те, що в українській літературі, якій завжди був притаманний ліричний пафос, асоціативно-порівняльний зачин наявний у багатьох творах. Наприклад, у художньо-біографічному романі В.Яворівського “Автопортрет з уяви” (1982) складність сюжетно-композиційної організації обумовлена двома основними сюжетними лініями й окремим вступом. Твір розпочинається з опису бджолиної сім’ї на чолі з Бджолою-матір’ю. Це своєрідна проекція долі основної героїні твору – української художниці Катерини Білокур, творчість якої послужила новим поштовхом у праці відомого у світі Пабло Пікассо, подоланням його творчої кризи: “Пабло підійшов до стіни, відсунув завісу з картини Білокур, одійшов у найдальший куток кабінету. Ежен побачив очі того Пабло, якого він звик бачити у майстерні Пікассо, ті очі, які належали художникові, перед котрим він ладен був схиляти свою голову” [13, 158]. Специфічний початок роману В.Яворівського визначає подальший характер розповіді про невтомне життя української жінки-трудівниці з Божою іскоркою таланту: “Соняшник м’яко відсвічував її обличчя, позначене слідами могутніх внутрішніх потрясінь, які можуть народитися лише в маленькій, невтомній грудочці матерії на ім’я людське серце, зрештою, вони її й зробили такою, як вона є, а іншою бути не хоче, бо надто пізно, бо як не крийся від себе і від людей, а в її житті вже смеркає...” [13, 6].

Своєрідний зачин маємо і у творі М.Красуцького. Це слова героя, українського байкаря, який ще на волі, але його твори вже належать до заборонених: “Попоходив сьогодні по редакціях, – мовив стиха. – ... “Нетипово, – кажуть редактори. – Країна соціалізм будує, семимильними кроками у майбутнє крокує, а ви з критикою, з алегоріями. Не зрозуміють...” Невже правда, Серафимо? Невже можуть не зрозуміти? Не вірю я в це. Недоробки були, є і будуть. Їх треба висміювати, боротися з ними. Інакше, мов той будяк, глушитимуть грядку” [12, 89].

Ситуація вельми складна ззовні, але дуже проста з середини. Усі політичні процеси пов’язані “з боротьбою за владу як за монополію на інтерпретацію. Коли та чи інша корпорація приходить до влади, вона передусім накидає суспільству свій власний варіант інтерпретації дійсності – в релігійному, світоглядному чи ідеологічному сенсі” [14, 9]. Сучасний дослідник С.Квіт, з’ясовуючи політологічні аспекти вищезазначеного явища, вказує на тоталітарну природу марксизму та нацизму, що “обумовлюється... фетишизацією власних аргументів. Коли з протипокладання лібералізм – консерватизм був виключений ідеальний, власне християнський аспект, воно перестало існувати як врівноважена система… Лібералізм каже: найкраща справедливість – це закон. Закон – одне, справедливість – щось зовсім інше. Відтак будь-які жертви з трагедії перетворюються на статистику” [14, 48]. Саме такою статистикою став М.Годованець. Події його життя – раптовий арешт, поневіряння по далеких колимських таборах, жорстока війна, яку переживали в’язні, дружина та син українського байкаря, і лютий розгул сталінсько-беріївського свавілля – складають сюжет твору М.Красуцького. Вони узагальнюють: ріки крові, мільйони смертей, море страждань. Десять довгих років віддалення від родини й рідної України довелось винести відомому письменнику.

Неодноразово автор через думки М.Годованця оцінює політичні умови того часу: “...вертлявий “чорний ворон” нині можна побачити всюди. Раз по раз в’їжджає у ковані залізом ворота енкаведистського управління, відтак, не довго забарившись, вертає назад, за черговою жертвою. І так тижнями, місяцями, роками. Скільки ж триватиме ця страшна вакханалія?.. Кому це потрібно – винищувати генофонд нації, переповнювати тюрми власними громадянами – ніякими не ворогами, ні. Які вони вороги? Вороги ті, що знущаються з безвинних, катують, розстрілюють ні за що ні про що...” [12, 91]. Або: “Невже Сталін також знає про все це? Не може не знати. Адже заарештовано чимало відомих партійних і радянських діячів, воєначальників, які здійснили Жовтневу революцію, будували соціалістичне суспільство, воювали за нього на фронтах громадянської... Хіба ж могли усі вони бути ворогами, шпигунами, агентами іноземних розвідок? ... Невже б вони дали себе завербувати, пішли б на те, щоб зрадити ідею, справу, якій присвятили життя?” [15, 83].

Автор наділяє Сталіна влучним епітетом “кривавий диктатор”, з відома й під керівництвом якого звершуються жахливі злочини проти гуманності, людяності, життя. Найбільша країна світу, що об’єднала різні народи й культури, перетворилася на величезний концентраційний табір, багатомільйонну в’язницю, де гинуть безневинні люди. “Не зрівнятися з ним (Сталіним – І.А.) у цьому ні Чингісхану, ні Нерону, нікому-нікому... А поки що ешелони-тюрми мчать і мчать крізь снігові заметілі і ураганні дощі, спраглу липневу спекоту і сорокаградусні студні. На Схід... На Північ... У ГУЛАГи ... І плакали гіркими сльозами матері, залишалися осиротілими діти. Скільки ж то їх по всій “необъятной, единой и неделимой” імперії російській?” [15, 84].

Через весь твір проходить образ снігової заметілі, зими, що символізує смерть [16, 558]. Це - і холодна північ, і громадські катівні (тюрми, табори), загальний настрій суспільства, й омертвіння духу, страждання. Білий колір снігу асоціюється з чистотою [16, 557], тобто з чистотою сумління, совісті, невинністю перед своєю країною й своїм народом мільйонів ув’язнених. Невгамовний вітер символізує не тільки активне, зокрема творче, начало, але й злу силу, іноді руйнівного характеру [16, 111]. А на Колимі “сиро, холодно і вельми незатишно у довжелезному, мов стара конюшня, бараці. Особливо нестерпно тут пізньої осені та взимку. Здається, усі найзліші вітри з сорокаградусними морозами збираються укупі, аби якнайбільше дошкулити голодним, напівроздягнутим, замученим тяжкою працею мешканцям цієї страшної обителі” [15, 47].

Суворий колимський пейзаж довершує психологічне пригнічення при відтворенні жахливих табірних буднів. М.Красуцький докладно описує обставини перебування тут М.Годованця. Оскільки історія складається з подій, які здійснюють окремі люди, автор змальовує в романі різні психологічні типи осіб: є політичні каторжани, є справжні злодії –кримінальні елементи, які в пошані у табірного начальства за знущання над іншими – “політичними”. Є ні в чому не винні жертви режиму. Були й високоосвічені люди, як-от Микола Генріхович Савуляк – сивобородий бібліотекар з-під Києва, колишній викладач Київського університету. Саме він є провісником гіркої майбутньої долі української інтелігенції. У творі це змальовано в діалозі Савуляка з М.Годованцем: “Певен, це лише початок... Ще сотні безвинних голів упадуть на вкривавлену плаху. Ні за що ні про що...

– Так гадаєте? – Микита Павлович сторожко озирнувся довкруг.

– А ви хіба ні, Павловичу? – з сумом опустив сиву голову Савуляк. – Так буде. Врешті, так уже є... Хіба те, що ми з вами ось тут, а Косинка розстріляний, не є підтвердженням цього?...” [15, 51]. У взаємодії різних персонажів твору розкриваються риси характеру головного героя, навколо якого групуються інші.

Минуле й майбутнє головного героя твору виникає лише в його пам’яті, снах, мареннях. Особливо невимовна туга за родиною, домівкою та милою серцю Україною, з’являючись епізодично, не покидає думки М.Годованця протягом роману. У такий спосіб автор зображує факти життя українського байкаря до арешту, звертається до його дитинства, юнацтва, років навчання. Окремою сюжетною лінією, хоча логічно тісно пов’язаною з ідеєю твору, зображено сім’ю письменника – дружину Серафиму Миколаївну й сина – Толика, їхнє життя після арешту чоловіка й батька аж до його повернення з Колими.

Не дивлячись на деяку кон’юнктурність і млявість оповіді, роман М.Красуцького не можна назвати невдалим. Уперше в художній літературі змальовано життєвий шлях українського байкаря, “мудрого, як Езоп, і гострого, неначе бритва” [15, 108] – М.П.Годованця. Життя, розірване колимськими таборами, знущаннями й стражданнями, які не покидають письменника й після реабілітації, переслідують його в думках і пам’яті. На гучному всереспубліканському святкуванні сімдесятирічного ювілею “Микита Павлович, на мить одірвавшись від застілля, знову полинув у далеке... Перед його очима сувора сибірська тайга з сорокаградусними морозами і лихими віхолами, незабутні риси друзів, яких уже давно немає серед живих, холодні бараки... Пережите, вистраждане не відпускало його навіть у цей день.

“Усе повертає на круги своя. Усе вертає,” – мовив подумки. І вкотре сам себе перепитував: “Чи ж вертає?” [15, 108].

Жертві сталінських репресій 30-х років присвячено біографічну повість Б.Певного “Дійство у п’ятому вимірі” (2000). Герой твору – відомий український художник Михайло Львович Бойчук. Автор вибудовує складну композиційну структуру твору. Реальний час подій, розгорнутих у повісті, вміщено лише в кілька хвилин. Початок: коли ув’язненого, хворого митця забирають з камери, що є зав’язкою твору: “Широко розчинилися двері й пітьму камери залило разюче світло.

- На букву “Б” следуй за мной!

- Михайле, візьми пальто! Надворі холодно, а у тебе гарячка!

- Брось! Там пальта не нужно!” [17, 15].

І логічний кінець: “Темний коридор Михайло знав добре. Проходив ним безліч разів…

- Михаил, закуришь? ... – Хоть не по закону, но закури! Таково наше прощание с тобой.

Вартовий запалив сірника. У світлі сірника Михайло побачив ще одну постать – це був Хаєт. Вартові довели Михайла до порогу тюремного подвір’я” [17, 42].

Зображення життя й вираження творчих намірів М.Бойчука розгортаються між описом цих подій, розділених кількома хвилинами. Різночасові й різнопросторові плани його життя поступово нашаровуються один на одного у повісті. Змінюються посади, які обіймав Бойчук: “Артист – маляр, монументаліст. Від 1917 року професор Української державної Академії мистецтв у Києві – до позбавлення у ній праці 1936-го року. Окрім викладів у Києві, на початку 1930-х років вів майстерню монументального мистецтва при Ленінградській Академії мистецтв” [17, 21]. Чи то в уяві, чи в мареннях пропливають картини міст, де перебував художник: рідна Романівка – Петербург – Новгород – Москва – Чернігівщина – Київ – Краків – Париж – Італія – Козелець. Набуває різних виглядів і слідчий, який веде допит: то вдягнутий у підперезану сорочку, то має “якийсь нерадянський” вигляд – “жандармський мундир зі золотими погонами, лампаси на штанах. На стіні не Сталін, а цар Микола. Замість лозунга “Робітники усіх країн, єднайтеся” написано “За царя и Отечество” [17, 16]. Саме тому повість має назву “Дійство у п’ятому вимірі”, тобто в такому, який є ірреальним по відношенню до дійсності. “Нас навчили міряти височину, глибину, ширину і час, але забули про п’ятий вимір, без якого ми стали смертними істотами. Можливо, дійсність – це сни, а все інше – це проміжок між ними” [17, 32]. Наче в сні або мареннях постає все життя М.Бойчука.

Особливо важливої естетичної функції автор надає образу слідчого Хаєта, що супроводжує і розповідь про дитинство Бойчука, і його студентські роки. За творчим задумом і художнім вирішенням образ Хаєта відповідає образові Сидора з роману “Сповідь на вершині” І.Муратова. Уперше Хаєт відрекомендовується шістнадцятилітньому Михайлові як “дух сумніву, заперечення, ненависти та презирства” [17, 19]. Хаєт переслідує усе життя Бойчука, з’являючись то на виставці, то їдучи до Одеси оглядати фрески, навіть у останні хвилини життя Михайла Львовича він не покидає його. Хаєт, наче гетевський Мефістофель, – “дух, що все заперечую від віків” [17, 35]. Таким чином, повість побудовано на умовності.

Про майбутнє Бойчук дізнається з уст всюдисущого Хаєта – у такий спосіб автор зображує подальшу історію України та стан її мистецтва, водночас, певними інтенціями виражаючи власне ставлення до цих подій: “Скажу тобі по секрету: для потвердження своєї правоти партія не перебирала засобами, включно з фізичним нищенням художників. Згодом, виправдовуючись, звертала усе на “культ особи”. Чимало майстрів українського образотворчого мистецтва зазнали репресій і згинули унаслідок порушень соціялістичної законности й безпідставних політичних звинувачень. Але те все закінчилося з розпадом Радянського Союзу. У незалежній Україні по-новому почали цінувати тебе і твою творчість...” [17, 35]. Навіть при винесенні остаточного страшного вироку у думках Бойчука – Хаєт: “За що його хочуть карати? Чи за те, що віддав ціле життя бажанню на основі давнього візантійського та національного народного мистецтва, селянського орнаменту, з урахуванням найновіших досягнень модернізму, відродити українське малярство, вивести його на передові позиції у світі? Чи не ставився прихильно до соціялістичної ідеї – так, як більшість європейської інтеліґенції? Чи мало було музам його любови? Розпач і відчай огорнули Михайла – невже це був справжній суд? А, може, він і ціле його життя тільки Хаєтове марево?..” [17, 42].

Повість Б.Певного перенасичена діалектизмами, невиправданим нагнітанням імен у невеликому обсязі, що утруднює її сприйняття. Заслуга автора полягає в тому, що це перший художній твір про М.Бойчука, а естетичне вирішення проблем, поставлених Б.Певним, знайшло своє втілення в незвичній складній будові повісті.

Аналіз художньо-біографічної прози кінця ХХ – початку ХХІ століття свідчить про зростання у сучасній українській літературі художніх життєписів, освоєння художньо-біографічною прозою нових імен, переосмислення діяльності відомих постатей. Як і в будь-які переломні періоди історії, стан сьогоднішньої духовності суспільства спонукає пересічних громадян, діячів мистецтва, зокрема письменників, до заповнення окремих лакун (“білих плям”) в історії та культурі народу, до пошуків сильної, вольової, непересічної особистості, позитивного прикладу для наслідування й відродження національної ментальності, патріотизму української спільноти.

Простежуючи за втіленням художньо-зображувальних засобів у жанрах біографічної прози, пересвідчуємося, що пріоритетів набувають твори асоціативно-психологічного типу. Це обумовлено традиціями української літератури, де завжди сильним було ліричне й сповідальне начало.

Література

1.Утехин Н. Современность классики. – М.: Современник, 1986.

2.Дильтей В. Введение в науки о духе // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ – ХХ вв. Трактаты, статьи, эссе / Сост., общ. ред. Г.К.Косикова. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1987. – С. 108 – 135.

3.Иванова Н. Литература последнего десятилетия – тенденции и перспективы // Вопр. литературы. – 1998. – № 2. – С. 4 – 17.

4.Карасти Р. Отечественный шкаф // Звезда. – 2000. – № 11. – С. 220 – 229. 5.Карасти Р. Три поездки на трамвае // Звезда. – 2000. – № 7. – С. 217 – 227. 6.Мировая литература: круг мнений // Иностранная литература. – 2000. – № 2. – С. 273 – 277.

7.Литература non fiction: вымыслы и реальность // Знамя. – 2003. – № 1. –
С. 190 – 203.

8.Галич О. На маргінесах життя (огляд мемуаристики) // Слово і час. – 1999. – № 10. – С. 62 – 67.

9.Галич О. Мемуарний синдром кінця ХХ століття // Вітчизна. – 2000. – № 3-4. – С. 127 – 134.

10.Галич О. Жанрові особливості художньої біографії кінця ХХ століття // Філологічні студії: Зб. наук. праць. – Випуск 4. – Луцьк: МПП “Доля”, 1998. – С. 13 – 21.

11.Дацюк О. Особливості жанрової еволюції сучасної художньої біографії: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. – Рівне, 1997.

12.Красуцький М. Довга дорога вночі // Вітчизна. – 1999. – № 5 – 6. –
С. 86 – 107.

13.Яворівський В. Автопортрет з уяви. – К.: Дніпро, 1982.

14.Квіт С. Основи герменевтики. – К., 1998. (Б-ка журналу “Українські проблеми”).

15.Красуцький М. Довга дорога вночі // Вітчизна. – 1999. – № 7 – 8. –
С. 47 – 108.

16.Керлот Х. Словарь символов. – М.: REFL – book”, 1994.

17.Певний Б. Дійство у п’ятому вимірі // Сучасність. – 2000. – № 1. –
С. 15 – 42.

ббк 83.3 (4 Рос) 6-8

Максим Кирчанів,

аспірант факультету міжнародних відносин,

кафедри міжнародних відносин і регіональних студій

Воронезького державного університету

УКРАЇНСЬКЕ МИНУЛЕ І ПРОБЛЕМИ ІДЕНТИЧНОСТІ КУБАНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

В РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД

(НА ПРИКЛАДІ ПОЕЗІЇ ІВАНА ВАРАВВИ)

Історія Кубані займає особливе місце в історії українських земель: у ХХ столітті вона була виключена з українського історичного процесу і до моменту утворення незалежної України на початку 1990-х років виявилася у складі Російської Федерації. З другого боку, розвиток Кубані в ХХ столітті мав свої особливості, які зближували її з Україною. На початку ХХ ст. в регіоні активно протікав український національний рух, і в період громадянської війни Кубань намагалася об'єднатися з іншими регіонами України. Ця спроба закінчилася невдачею. У 1920-і роки Кубань пережила українізацію [1], в регіоні розвивалася українська література, але колективізація, політичні репресії і міграції (які мали форму колонізації [2] російськомовними селянами) змінили етнічний склад населення і після 1945 року українці стали складати на Кубані національну меншину [3]. Пам'ять про українське минулe Кубані зберігали українські діяспорні автори. Про це свідчить те, що в «Енциклопедії українознавства» Кубані біла присвячена стаття [4].

У такій ситуації місцеві українські інтелектуали вимушено переходили на російську мову. Одним з таких поетів з українським корінням, пишучим російською мовою, був Іван Варавва, поетичні збірки якого виходили, починаючі з 1950-х років російською мовою в Краснодарі та Москві [5]. Кубанська українська література стає російськомовною і, тим самим, демонструє особливий дискурс розвитку ідентичності, який і буде в центрі цієї статті, де автор намагається проаналізувати поетичну творчість кубанських авторів українського походження на прикладі Івана Варавви. Серед українських інтелектуалів існує думка, що історія таких письменників пов’язана з історією українськомовної літератури. Наприклад, В. Оліфіренко пише про актуальність наукового аналізу їх літературної спадщини [6]. Ось чому, ця стаття буде присвячена проблемам поетичної творчості Івана Варавви, з одного боку, в контексті історії української літературної традиції, і, з другого, в рамках тенденцій розвитку ідентичності українців поза кордонами Української РСР в радянський період.

Поезія Варавви територіально локалізована, в центрі його творів Кубань, і комплекс кубанських образів достатньо різноманітний. Кубань - частина України, а сама Україна тягнеться від «Карпаттів до Кубані». Кубань («О, матір моя, земля моя Кубань!») предстає як батьківщина і вітчизна, як «теплий край, Кубань-річка», «рідний, красивий багатирський, щасливий козачий край». Кубань – це і традиційний селянський український край, Кубань - сільська ідилія: «навколо зеленіють поля і в'ються доріжки і стежинки». Варавва часто декларував свою причетність з Кубанню, що свідчить про ослаблення української ідентичності в регіоні і її деградації від української до регіональної: «Хто вогонь в гучному серці погасить, хто в ньому вітри угамує і громи? Хто Кубань мою піснею прикрасить, якщо цього не зробимо ми» [7].

Творча спадщина Варавви в контексті еволюції самосвідомості від української національної до локальної кубанської може бути проаналізована як процес відриву мовного чинника від територіяльного. Території Кубані перестали усвідомлюватися як українські. Це супроводжувалося відмовою від використовування української мови і переходом винятково на російську мову. Коментуючи феномен освоєння неукраїнської мови мігрантами українського походження та їх нащадками канадський дослідник Р. Бретон вважає, що цей процес дистанцює мову від етнічної приналежності. Другий вчений, Дж. Півато, писав, що в такій ситуації відбувається детериторіялізація мови [8].
У такій ситуації виникає гібридна, змішана, самосвідомість, яка містить елементи як російської, так і української ідентичності. Тому, Кубань фігурує не як українська територія, а як спогад про українське минуле ніколи української території.

Іноді українські мотиви в творчості І. Варавви більш помітні. Наприклад, в деяких віршах помітна тема української єдності і Кубань і Дніпро усвідомлюються як саме українські поняття, як українські символи: «Над Кубанню, що рветься до моря, гуркоче цілющий грім, а десь бушують прощання вже за студеним Дніпром». Деякі вірші Варавви - своєрідна історична пам'ять про Україну, наповнена козачими мотивами. Тому, він імітував, з одного боку, стиль і темп української народної пісні, і, з другого, розвивав мотиви Степана Руданського: «Гей, воли… Чого ж ви стали? Або поле жахливо заросло, або іржа сталевий леміш роз'їла, або затупилось чересло? Гей воли! Трава посохнула, і будяки вже вилягли, а чересло і леміш нові… чого ж ви стали? Гей, воли!» [9].

«Їхав козак на Кубань» - показовий вірш подібного плану. Він показовий і знаковий не тільки у зв'язку з яскравими українськими мотивами, він має і мовні особливості, оскільки містить більше українських елементів, ніж інші вірші Варавви. Це - поетичний спогад про минулу батьківщину, про Україну, про переселення козаків з українських земель на Кубань: «їхав козак на Кубань, прибрався немов пан, сам - бравий, кінь - буланий - хоч куди козак! Його жинка молода відчиняла ворота. Поряд ставши, хлопця обійняла. Набив люльку тютюном, на коня злетів в'юном, пострибав козак» [10].

«Наспіви предків» в цьому контексті демонструє деякі елементи саме української ідентичності. Кубанці фігурують як люди на межі двох культур і мов, двох рідних країн - і Україна і Росія здаються ним однаково своїми («скрипіла Байда колиски, гойдаючи ласкаві сни, мені бабця Мар’я пісню співала іншої рідної сторони»). Більш того, кубанці трансформуються в нащадків запорожців, що ще раз підкреслює колись український етнічний характер кубанських територій: «про запорожців - добрих хлопців, про річку Ворсклу і Дніпро, як з чарівного колодязя я пив живе срібло… і ця пісня вусатих предків в мені сміялася і жила» [11].

У цьому контексті слід згадати концепцію відомого канадського українського історика Мирослава Шкандрія про колонізацію України. Аналізуючи, наприклад, образи Тамані в творчості М. Лермонтова, він припускає, що вони символізують колонізовану Україну. Тому, за його словами, формується «таємнича колонізована ідентичність» [12], яка характерна і для Варавви. Така ідентичність, зберігаючи деякі свої унікальні, властиві тільки їй, риси вписується в загальний контекст якоїсь іншої, великої, ідентичності. Ідентичність Варавви в такій ситуації вписувалася в радянський імперський тип ідентичності. Цей імперський контекст пригнічував прояви унікального українського тексту, інтегруючи його в якості проявів великого радянського наративу в радянську літературну традицію.

Страх перед можливою втратою ідентичності (або залишків української національної самосвідомості) характерний для І. Варавви.
У його поезії присутні мотиви неминучості зникнення і асиміляції. Тому він писав і про «останній запорізький шлях, останні кубанські станиці». У такій ситуації з'являється і образ бандури. Бандура - це матеріялізована історична пам'ять. Образ вмираючого бандуриста - образ показовий, який демонструє те, що у ряді випадків національні українські мотиви в творчості Варавви були сильні. Вмираючий бандурист - це страх перед неминучою загибеллю української Кубані, української мови і культури в регіоні: «Гей, подружка-бандура, козача турбота! Боргів життя мене ти годувала, поїла - жвавих вдів з півночі звала до воріт, боязких дівчат з вечора в сутінок вабила, козаків веселила в поході … так лежи на кургані. Тут вітри з свистом будуть струни твої сиротливі чіпати, доспівають недоспівану пісню бандуриста на татарських полях, на козацьких дорогах» [13].

До цих мотивів близькі і образи матері і батька. Мати втілює зв'язок поколінь, дітей з батьками. Вона - живе підтвердження ніколи українського характеру Кубані. Вона і жива пам'ять про українське минуле: «А що ж мадонна? Незграбно він узяв підкову з сурми, перевернув, подумав… Мати і в нашій кузні потрібна». Образ «батька», для опису якого Варавва використовує і лексику українського походження, символізує зв'язок з рідною землею, втілює вікові селянські традиції: «помер батько серед хлібного поля, де колись народився, де ріс… серед поля його поховали, де хліби густі» [14].

Ідентичність Варавви формувалася як колонізована українська ідентичність. Перефразовуючи слова Тамари Гундорової про Буковину як «топос модерності» [15], ми можемо сказати, що Кубань демонструє класичний топос колоніялізму. Творча спадщина поета в такому контексті свідчить про те, що імперії (про імперський статус Радянського Союзу в історіографії йдуть дискусії і немає єдиної думки) відповідним чином описують і конструюють ідентичності колонізованих територій. Тому, ідентичність Варавви була сформована збитковою соціяльною громадою, де він ріс і виховувався. Вона і не українська і не російська. У такій ситуації він тільки конструював літературний образ України, який органічно переплітався з російськими наративами, вписувався в них і не мав самостійної цінності без російського літературного контексту. Російськомовна українська література виступала в ролі каналу легітимації експансії російськомовного наративу і витіснення наративів створених засобами української мови на периферію літературного процесу.

Для Варавви, як і для інших українських поетів, характерне звернення до батька української літератури - Тараса Шевченка. У радянський період саме Шевченко був найзначущішим національно маркірованим і допустимим образом в українській літературі. У Варавви образ Шевченка небагато чим відрізняється від тих, що були створені в радянській українській поезії. Шевченко предстає як український патріот і вимушений вигнанець, який в думках завжди був разом з Україною: «Тут Шевченко непривітним берегом ходив, в думках про Україну, рідну неньку, сіру папаху упустив… в стороні від волі запорізької важка каспійська туга, немов в морі місячна доріжка, Батьківщина Тараса далека». Образ Шевченка - це і український визвольний рух, який Варавва описував в соціяльних категоріях: «і в грудях поета купи попелу багаття і… зірка свободи… біль глибокий і гострий» [16].

Шевченко виникає в поезії Івана Варавви невипадково. Він пов'язаний з прихованими антиросійськими, але українськими національними, наративами. Ці ідеї вдягалися в соціяльні форми. Критика Росії як негативного чинника в українській історії - це критика з соціяльних позицій. Російські царі - це своєрідні антигерої поетичної творчості Варавви: «ворожа матір Катерина, що ж ти натворила? Край веселий і багатий - панству роздарувала» [17].

Для Варавви характерне особливе розуміння української ідентичності. Українство поєднується у нього з козацтвом. Його поетична спадщина демонструє особливий дискурс української національної ідентичності, як козацько-української ідентичності. Кубанці - це майже завжди козаки: «сини її, кровні діти, ми здіймалися в козачому сідлі». Примітне те, що козаки у Варавви - це червоні козаки («за Дунаєм шаблі задзвеніли, то не макі - червоні козаки»). Він ще раз підкреслює так свою лояльність радянській владі. З другого боку, деякі з його козачих героїв мають типово українськими риси: «вийшла Ганя війська чекати, заїжджайте соколи-кубанці, я чуприну козаченькам помию» [18].

В поезії Варавви з'являються i російські образи. Якщо у українських романтиків вони прочитувалися або нейтрально або негативно, то у Варавви вони усвідомлюються майже як «свої». Це свідчить про значне ослаблення української ідентичності і глибину асиміляційних процесів, які мали місце на Кубані з другої половини 1930-х років. Українські герої Варавви майже асимілювалися серед росіян і для них «веселий російський ліс», «дорога полів моїх російських», «російський хліб» здаються вже своїми і рідним. Поезія Варавви демонструє ослаблену українську самосвідомість, оскільки жоден український автор, який відчував себе українцем, не писав про Росію як про власну країну. Варавва писав про Росію саме так: «Хто не знав синів твоїх Росія, дивуючись з мужності солдатів, як могла ти злі ворожі сили розкидати, розсіяти, розкидати» [19].

Твори Варавви, таким чином, виявилися глибоко інтегрованими в радянський літературний контекст, представлений декількома, схожими і мало відмінними, дискурсами. Тому, ми можемо припустити, що його творчість в цілому демонструє збіг авторського дискурсу сприйняття української тематики з офіційним радянським дискурсом. У такій ситуації його твори опиняються однорівневими і однодискурсовими. У них повністю відсутній контрдискурс – традиція, яка, згідно Р. Тердімену [20], протистоїть домінуючій лінії, яка спрямована на інтеграцію колонізованого культурного простору в сферу культури країни-колонізаторки. Це свідчить про глибину асиміляційних процесів і про значний ступінь інтеграції лояльних письменників в офіційний радянський контекст.

Спадщина Варавви демонструє і особливий дискурс лояльності радвлади. У своїх віршах він нерідко декларував відданість кубанців комуністичної партії, радянському уряду і радянським вождям. У такій ситуації з'явився образ Леніна, який предстає як захисник і покровитель кубанців. У Варавви Ленін демонструє одностайність і співчуття простому народу: «Ілліч той подарунок особливий узяв, долонею до нього торкнувся, неначе щасливу землю обійняв, і сонячно так посміхнувся». Ленін фігурує і як джерело кубанської революційної активності, він «призвав в революцію синів з отаманами битися» [21]. Ленін трансформується в символ віри, який незримо присутній в житті: «шумлять над планетою прапори, палають вогнем кумачу, і мир бережуть мільйони синів Ілліча». Поява подібного образу була неминуча, оскільки він був своєрідною перевіркою на лояльність, яка давала право вільнішого літературного маневру. Віддзеркалення історії революційного руху – ще одна сторона офіційного дискурсу творчої спадщини поета. Кубанці наділяються їм рисами офіційної радянської чесноти: вони майже всі ідейні революціонери, супротивники царизму і борці за щастя народу, які залучені до революційної боротьби і російського пролетаріяту: «А коли Кубань заколихала, і мужик престол расколихав, скрипка раптом узяла і заграла молодий Інтернаціонал» [22].

Аналізуючи творчість Варавви, ми можемо спробувати з'ясувати те, яким чином йшов розвиток української російськомовної літератури в колись українських регіонах Російської Федерації. У цьому контексті ми можемо звернутися до теорії канадського літературознавця Еноха Падолскі [23], який виказав думку, що розвиток літератури національної меншини може йти декількома шляхами, якими можуть стати – інтеграція, асиміляція, віддалення і маргіналізація. Творчість Варавви була інтегрована в російськомовний контекст російської радянської літератури в мовній і ідеологічній перспективі.

З другого боку, вона асимільована, оскільки російськомовна, а українські елементи рідкісні і виникають спорадично. Окрім цього, його твори далекі від української літератури 1970-х років, оскільки створені засобами не української, а російської мови. Проте, поезія Варавви може бути проаналізована як маргінальна для української і російської літератури в радянський період. Для українських інтелектуалів його твори маргінальні, оскільки вони не були українськими. Для російських авторів вони теж були маргінальні, оскільки несли в собі елементи старої патріярхальної української самосвідомості. Тому, Варавва – поет, який виявився на межі двох культур, двох мов і двох ідентичностей.

Проаналізований комплекс українських наративів свідчить про подвійний характер ідентичності Івана Варавви. Подальше вивчення його поетичної спадщини можливе в рамках історії російської і української літератури, історії україно-російських літературних контактів.
З другого боку, його спадщина демонструє російський дискурс української ідентичності. Разом з тим, його твори показові з погляду перспектив розвитку української літератури в СРСР, яка еволюціонувала від національної до локальної. У перспективі вона могла стати російськомовною, деградувавши до краєвої малоруської літератури.

Твори Варавви були написані російською мовою та містили багато офіційних моментів, поетичних декларацій лояльності радянському режиму, демонстрували ослаблену українську самосвідомість, яка вже деградувала – всі ці чинники зовсім не означають те, що вона не має значення для історії української літератури в ХХ столітті. У 1990-е роки українські дослідники визнали актуальність і необхідність наукового аналізу літературної спадщини письменників української походження із США і Канади, які писали чи пишуть англійською. Ймовірно, слід аналізувати і російськомовну українську літературу, оскільки вона демонструє один з дискурсів розвитку і асиміляції української літератури в іншомовному оточенні. Ця проблема не обмежується тільки творчістю Варавви, і її подальше вивчення може виявитися корисним для з'ясування загальних тенденцій в еволюції літератури української діяспори.

ЛІТЕРАТУРА

1. Про українізацію див.: Украинизация Кубани. Материалы по истории культуры Кубани 1920-30-х годов. – Краснодар, 1991.

2. Автор припускає, що аналіз цієї теми можливий в рамках колоніяльних / постколоніяльних студій, які розвиваються в західній історіографії, починаючи з 1970-х років, коли з'явилася класична книга Едварда Саїда «Орієнталізм» (Див.: Said E. Orientalism. – L., 1978). У 1990-і роки мали місце спроби перекладення їх методології на вивчення української проблематики, які виявилися продуктивними. Тому, автор схильний позиціонувати цю статтю як написану в руслі саме постколоніяльних історіографічних концептів. Про колоніяльні студії див.: Colonial Discourse / Post-Colonial Theory / ed. F. Barker. – Manchester, 1994; Bassin M. Imperial Visions. – Cambridge, 1999; Bhabha H.K. Location of Culture. – L. – NY., 1994; Chatterjee P. Nationalist Thought of Colonial World. – Minneapolis, 1993; Loomba A. Colonialism / Postcolonialism. – L., 1998; Memmi A. Colonizer and the Colonized. – Boston, 1991; Thompson E. Imperial Knowledge. Russian Literature and Colonialism. – Westport, 2000.

3. Про історичні шляхи і долю кубанських українців див.: Білий Д. Малиновий клин. Нариси з історії українців Кубані. – Київ, 1994.

4. Кубань // Енциклопедія українознавства. Репринтне видання 1955 – 1984 років. – Львів, 1994. – Т. 4. – С. 1208 – 1223.

5. Варавва И. Казачий край. – Краснодар, 1970; Варавва И. Казачий шлях. – М., 1979; Варавва И. Ехали казаченьки. – М., 1983.

6. Оліфіренко В. Чи буде вивчатись у школі творчість українських письменників східної діяспори? // Українська література в загальноосвітній школі. – 2001. – № 1. – С. 26 – 34.

7. Варавва И. Нива // Варавва И. Ехали казаченьки. – С. 42; Варавва И. Казачий шлях // Варавва И. Казачий шлях. – С. 7; Варавва И. Подарок // Варавва И. Казачий край. – С. 10; Варавва И. Раскинет объятия поле // Варавва И. Казачий край. – С. 180; Варавва И. Вокруг зеленеют поля // Варавва И. Казачий край. – С. 14; Варавва И. Поздней тропкой иду вдоль оврага… // Варавва И. Казачий край. – С. 22.

8. Breton R. Collective Dimensions of the Cultural Transformation of Ethnic Communities and the Larger Society // Migration and the transformation of Cultures. – Toronto, 1992. – P. 3 – 21; Pivato J. Representation of Ethnicity as Problem: Essence or Construction // Literary Pluralities / ed. C. Verduyn. – Peterborough, 1998. – P. 152 – 161.

9. Варавва И. Большие прощанья // Варавва И. Казачий край. – С.104; Варавва И. Гей, гей, волы // Варавва И. Казачий край. – C. 280.

10. Варавва И. Ехал казак на Кубань // Варавва И. Казачий край. – С. 284.

11. Варавва И. Напевы предков // Варавва И. Казачий шлях. – С. 5.

12. Шкандрій М. В обіймах імперії. Російська і українська література новітньої доби. – Київ, 2004. – С.100.

13. Варавва И. Казачий шлях // Варавва И. Казачий шлях. – С. 7; Варавва И. Бандура // Варавва И. Казачий край. – С. 366 - 367.

14. Варавва И. Коваль // Варавва И. Казачий шлях. – С. 61; Варавва И. Пшеничный батько // Варавва И. Казачий шлях. – С. 67.

15. Гундорова Т. Femina Melancholica. Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської. – Київ, 2002. – С. 19.

16. Варавва И. Кобзарь // Варавва И. Казачий шлях. – С. 90. Шевченко інтегрований в український національний пантеон зусиллями українських інтелектуалів і його хрестоматійний образ почав формуватися ще в 19 столітті. У радянський період до спадщини Шевченка зверталися українські інтелектуали західної і східної діяспори. Про розвиток цього шевченківського наративу див.: Вісник Товариства української культури Кубані. – 1999. – № 1.

17. Варавва И. Черноморцы - за Кубань // Варавва И. Казачий шлях. –
С. 115.

18. Варавва И. Поздней тропкой иду вдоль оврага… // Варавва И. Казачий край. – С. 22; Варавва И. То не маки - красные казаки // Варавва И. Казачий край. – С. 118.

19. Варавва И. Лес // Варавва И. Казачий край. – С. 24; Варавва И. Дорога полей // Варавва И. Казачий край. – С. 74; Варавва И. Хлеб // Варавва И. Казачий край. – С. 40; Варавва И. Россия // Варавва И. Казачий край. – С. 86.

20. Terdiman R. Discourse/Counter-Discourse: the Theory and Practice of Symbolic Resistance in Nineteenth-Century France. – Ithaca – L., 1985.

21. Варавва И. Подарок // Варавва И. Казачий край. – С. 11; Варавва И. Кордон // Варавва И. Казачий край. – С. 319.

22. Варавва И. Знамена вождя // Варавва И. Казачий край. – С. 399; Варавва И. Скрипка // Варавва И. Казачий край. – С. 19.

23. Padolsky E. Canadian Minority Writing and Acculturalism Options // Canadian Review of Comparative Literature. – 1989. – P. 600 – 618; Padolsky E. Cultural Diversity and Canadian Literature: A Pluralistic Approach to Majority and Minority Writing in Canada // International Journal of Canadian Studies. – 1991. – Vol. 3. – No 1. – P. 111 – 128; Padolsky E. Ethnicity and Race: Canadian Minority Writing at a Crossroads // Literary Pluralities / ed. C. Verduyn. – Peterborough, 1998. – P. 19 – 36.

ббк 83.3 (4 Укр) 6-8

Олександр Галич,

доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри

української літератури Луганського національного

педагогічного університету імені Тараса Шевченка

Мемуарна творчість Миколи Малахути

Мемуарна творчість відомого українського письменника Миколи Малахіти досі ніким не досліджувалася, хоча й заслуговує на окрему увагу літературознавців. Найбільшим мемуарним твором цього автора є досі ненадрукований роман “Соняшник на осонні”, написаний ще в 70-і роки. Цей твір представляє собою автобіографічну гілку мемуарної літератури, достатньо широко розповсюджену в українській класиці ХХ століття. Достатньо згадати в цьому плані повість О. Довженка “Зачарована Десна” чи дилогію М. Стельмаха “Гуси-лебеді летять”, “Щедрий вечір”… Є подібні твори й у П. Тичини, С. Васильченка,
І. Ле, В. Минка, П. Панча та багатьох інших українських письменників.

Героєм роману М. Малахути є він сам, але, і як це видно із названих творів О. Довженка та М. Стельмаха, екстрапольований у неповторний світ власного дитинства. Специфіка, звісно, полягає в часі, що його відтворює автор. Якщо події “Зачарованої Десни” відбувалися на рубежі ХІХ – ХХ століть, дилогії “Гуси-лебеді летять”, “Щедрий вечір” у двадцяті роки минулого віку, то в “Соняшнику на осонні” – наприкінці війни, коли десь на східноазійських просторах ще продовжували добивати японців, а в українському селі люди вже пробували звикати до життя без пострілів. Проте безболісно це здійснити виявилося неможливим, такі страшні наслідки залишила фашистська навала. Гине від снаряду, що свого часу не розірвався, один із героїв твору Сергій Бондаренко. Він гине, по суті, здійснюючи подвиг, накриваючи своїм тілом снаряд і рятуючи малих хлопчаків від смерті. А ще раніше хлопчаки, знайшовши в лісі покинуту зброю, пробують з неї стріляти й знаходять живого фашиста, який, як виявиться пізніше, утік з табору для військовополонених і мав з собою зброю.

Однак найцікавіші й найліричніші картини твору присвячені рідним письменника – бабусі Уляні, матері Насті, братові Льонці. Бабуся видавалася малому героєві справжньою чарівницею: “Ну й бабуся Уляна! Не бабуся Уляна, а чарівниця наша щедра! Я так і знав, що вона зараз нам з Льонькою дістане по цукерці! В усьому нашому селі я ще ні в кого не бачив цукерок, бо де там вони після війни візьмуться, хоч би окраєць хліба який-небудь був, що вже думати про солодке, а ще й про цукерки… А бабуся Уляна все одно десь дістає… Як тільки приходить до нас, неодмінно приносить по цукерці мені й Льоньці. Отака в нас бабуся Уляна! Не бабуся Уляна, а казкарка з чарівною скарбницею!” [4, 26].

А ще перед школою бабуся подарувала онукові дві книжки: “Оце “Кобзар” Тараса Шевченка, а це “Сочинения” Михаїла Лермонтова. Дарую тобі на все життя. Вчися в них. Щоб був таким мужнім та незламним свободолюбцем, як наш Тарас Шевченко і таким мужнім та незламним вольнолюбцем, як наш Михаїл Лермонтов” [4, 163].

Розповідь про маму в мемуарах Миколи Малахути подана в двох планах: в реальному, коли вона, самітня вдова, чий чоловік не повернувся з війни, тяжко бідуючи й ще тяжче надриваючись на колгоспній праці, де основною робочою силою лишилися жінки, виховує в добрі та ніжності двох маленьких синів, і в ретроспекціях, що в тексті представлені окремими розділами, де автор говорить про минуле матері, відоме йому з її розповідей. Там дуже багато історій про батька, якого герой майже не пам’ятав. Особливо сильною є романтична розповідь про знайомство Данила та Насті під час громадянської війни, а потім про проводи батька на фронт у 1941, коли він через поранення ще на тій війні міг не йти на фронт, але домігся, щоб його взяли до війська. В одній з таких ретроспекцій Микола Малахута розповідає, як мати в люту зиму напівобморожена жене через ніч одна стадо корів. А потім одна з цих корів, Зірка, стане чи не єдиною надійною годувальницею родини.

Зворушливо автор розповідає про свого меншого брата Льоньку, з яким трапляється чимало пригод, але разом хлопчаки долають усі перешкоди.

Кінцівка роману є оптимістичною. На світанку герой уперше йде до школи: “Прямо переді мною оранжево палахкотів стожарами схід. То вже явилося з-за обрію сонце. Промені широко й розгонисто летіли наді мною кудись у світ. Вони переливалися яскраво, як святкові прапори.

Далеко з вигона було видно. Справа лежав Миргородський шлях. Зліва – дорога вела до хутора Саранчиної Долини. А просто переді мною, як спуститися з вигона, стояла моя школа” [4, 180].

Новела “Тато” (1979) з книжки “По той бік сну” має виразний мемуарний характер і є специфічним продовженням роману. Її герой, як це часто спостерігається в Миколи Малахути, є безіменним, однак у його рисах виразно проглядається постать самого автора, що рано залишився без батька і разом з братом виховувався матір’ю в тяжкі повоєнні роки.

Новела невеличка, але композиційно складна, бо має в середині ще вставний твір, те що французький письменник Андре Жид назвав mise en abyme [1, 278]. Події відбуваються у двох часових планах: у наші дні, коли герой приїздить у рідне село, щоб провідати маму. Цей часовий план становить своєрідне обрамлення твору. Друга часова площина переносить події в роки війни.

Зав’язкою твору є розповідь про фотографію на стіні материнської хати: “У нашій хаті на стіні у світлиці напроти вхідних дверей висить велика фотографія. На ній батько з матір’ю. Мати ледь-ледь усміхається, схилила голову до нього, мовби горнеться. А батько із задумливим, аж ніби суворим видом дивиться поперед себе, так, наче хоче ото глянути далеко-далеко в будуччину” [2, 3].

Мати, побачивши погляд сина, розповідає йому історію фотографії, а заодно й про батька: “Сфотографуватися нам так і не випало разом у житті. Ні на весіллі, ні після, а коли війна і він ішов на фронт, то, звісно, і не до того було. Лишився від нього маленький знімочок, коли він на військових курсах був у Маріуполі. Це ще до війни. Та свою копію віднайшла, коли ще дівчиною була. Ото стулили в городі, збільшили та ще й підмалювали. А вийшло – наче ми з ним і вродилися. Батькові до лиця командирська гімнастерка, з відкладним коміром, з кубиками на ньому” [2, 3].

Від матері вкотре син чув про батькову вдачу, “як сіяв і косарював, як любив нас із братом, коли ми були малесенькими” [2, 3]. Мати так переконливо розповідає про батька, що синові починає ввижатися, як він бачить проводи того на фронт, бачить і як через три роки батько знову побував у селі, визволяючи його від фашистів. І ось тут починається mise en abyme. Головний герой ніби перетворюється в малолітнього хлопчика, через бачення якого розповідається про те, як пораненого батька ненадовго відпустили додому. Батько прийшов до хати перед вечором: “Він був поранений, рука висіла в нього на прив’язі, зігнута й притулена до грудей. Його відпустили на одну ніч. І на світанку він повинен знову був іти” [2, 5].

Автор очима себе тодішнього описує вечір, проведений разом з батьком, який “здоровою рукою носив нас (з братом. – О.Г.) по черзі по двору і підчукикував” [2, 5]. Особливо реалістично змальовано картину купання батька та синів у річці. Миколі Малахуті вдалося передати й красу літнього вечора, й неповторність синівських почуттів малюка, і щастя батька: “Зразу за нашим городом текла річка, і ми пішли туди. До берега було зовсім близько тато ніс мене і брата по черзі на одній руці – трошки мене трошки брата і ми раділи, сміялися, бо нам було весело, ми були щасливі, і такими щасливими ми ще не були ніколи в своєму житті.

Уже сідало сонце, а вода була тепла-тепла. Тато приніс у речовому мішку мила і тепер купав нас, намилював здоровою рукою нам голови спини, ноги. Його пальці швидко й лоскітно лащилися до тіла, і так від того було гарно, що вже, здавалося, більше нічого кращого в житті й не буває.

Покупавши мене й брата, тато закутував нас у шинелю, зігрівав, притуливши до себе здоровою рукою, а воно й не холодно ж було, бо хіба могло бути холодно, коли тато був із нами і пригортав нас до себе” [2, 5-6].

Оповідання Миколи Малахути “Великий Утриш” (1984) присвячено світлій пам’яті Григора Тютюнника, з яким письменника пов’язувала давня дружба і земляцькі стосунки, якому колись останній сказав: “Твоя Рашівка в Гадяцькому районі з моєю Шилівкою в Зіньківському – піщаною дорогою всього через Лютинський ліс” [3, 14].

Окрім посвяти Микола Малахута уводить до оповідання ряд деталей, наділяючи героя фактами біографії Григора Тютюнника. Зокрема, головний герой твору Санько М’якота, як і відомий письменник, служив на флоті, у Владивостоці.

Оповідання має досить складну структуру. Події вібуваються в двох планах: у реальному і в ретроспективному. Фабула також є ускладненою. Головний герой Санько М’якота дізнається про смерть своєї коханої Клави. На другий день він бере участь у її похоронах і поминках. Під час яких від льотчиків дізнається про обставини смерті Клави, яку вбив терорист на борту літака, на якому вона працювала бортпровідницею. Трапилося це над Великим Утришем, селищем на березі Чорного моря, де колись Санько відпочивав з Клавою. Після похорон йому захотілося відвідати цю місцевість, що він і робить. Микола Малахута застосовує різні форми вираження авторської свідомості, авторську розповідь, характеристики один одного персонажами, внутрішні роздуми героя тощо.

Окрему сторінку в творчій біографії Миколи Малахути становлять його спогади про письменників. За десятиліття журналістської та письменницької праці йому доводилося зустрічатися з багатьма відомими людьми, знаменитими літераторами. Проте спогади були написані не про всіх, а лише про тих, хто був йому духовно й творчо близьким, кого любив душею та серцем. Одним із таких людей був Григір Тютюнник, спогади про якого стали назвою книжки, де вони були надруковані, “Сивий кінь на засніженій отаві” (1986-1987).

За жанром спогади про Григора Тютюнника є есе, що характеризується вільним розкутим польотом думки, асоціативністю мислення, поєднанням різних часових і просторових планів. Як і личить мемуарам, у творі є багато особистісного, суб’єктивного, і від цього довіра до написаного Миколою Малахутою лише зростає.

Зачином твору “Сивий кінь на сніжній отаві” є епізод, який, на перший погляд, прямого відношення до Григора Тютюнника не має: “Новий 1987 рік я зустрічав у Чернігові. А було це так. Мій молодший син Ярослав після військових навчань у тій чорнобильській зоні потрапив у госпіталь. Той госпіталь знаходився у Чернігові. У найдревнішому його місці. За історично знаменитими Красними мостами через річку Стрижень, яка неподалік впадає у Десну” [3, 12].

Здавалося, йдеться про суто родинну проблему, хворобу сина, який після навчань у чорнобильській зоні опинився у військовому шпиталі. Недуга сина, природно, викликає в батька смуток, тому-то присмак печалі лежить навіть в описі навколишньої природи: “Лежали глибокі присмутнілі сніги. На подзьобаній ще німецькими осколками церкві і погвалтованій більшовицькими активістами-атеїстами, з вибитими ними вікнами, на розхристаній дзвіниці скімлили високо в небі вітри і репетувало вороння… Церква та стояла поруч з госпіталем на березі озера. Озеро було замерзле. А крига присипана снігом. Усе було чисто рівне, біле” [3, 12].

Побачена знову після тривалої перерви, Десна дозволяла авторові перекинути місточок пам’яті до Григора Тютюнника, умотивувавши довгу особистісного плану експозицію: “А Десна мені нагадала про Григора Тютюнника. Сюди ми якось із Києва на початку сімдесятих років їздили на риболовлю” [3, 12]. А тому обґрунтованим є нічне видіння Миколи Малахути (“А десь за глибоку північ він мені приснився. Буцімто ми з ним на його “Запорожці” їдемо на підлідну риболовлю до Десни й опинився раптом на Красних мостах. Там я вибрався із “Запорожця” і подався навпростець, по кризі озера до сина в госпіталь.
А Григір залишився в машині. І тут я, доходячи до другого берега, почув, як за спиною страшно затріщало… Я миттю оглянувся і вловив зором, що міст під Григоровим “Запорожцем” розверзся і провалився під кригу, шубовснув… Я рвонувся щодуху на поміч… Але побачив перед собою лише чорну воду, і з неї поволеньки підіймалася пара…” [3, 12-13]), що стало по суті поштовхом до написання спогадів, ключовим моментом у яких є фраза, кинута ненароком самим героєм спогадів: “А ми з тобою схожі… А як схожі, поймеш, коли доженеш мене літами” [3, 15-16].

Автор будує есе таким чином, що кілька різночасових і різнопросторових епізодів, які він поклав в основу твору, переплітаються між собою, непомітно переходять один в інший. Таким місточком є раннє оповідання Миколи Малахути “А тепер нехай не вірять”, що так і не побачило світ на початку 60-х років, у роки хрущовської “відлиги”, про причини відмови друкувати твір написав мемуаристу Євген Гуцало, з яким “ми познайомилися якось просто, так, наче споконвіку жили в одному селі, а ото тільки на деякий час роз’їхалися з нього: він до Києва, а я – на Донбас” [3, 13]. Про відмову друкувати оповідання знав Григір Тютюнник, воно в чомусь перегукувалося з його новелою “Чудасія”, за що тодішня критика добряче шмагала письменника. Отож, при зустрічі з Миколою Малахутою між ними з приводу оповідання відбувся діалог, який умотивовано відповідає на причини відмови: “Прибереш із нього одну деталь – надрукуємо.

– Не приберу, – сказав я.

– І правильно зробиш, – мовив зразу він. – Але – заховай її подалі. Щоб ні один собака не відрив її. Зрозумів?

Я відчував, точніше, знав, що він мав на оці. Згодом, коли ми вже зазнайомилися і зійшлися досить близько (він якось в Ірпені відкрився своєю заглибленою очима в землю усмішкою: “Так як твоя Рашівка в Гадяцькому районі з моєю Шилівкою в Зіньківському – піщаною дорогою всього через Лютенський ліс”), то (пам’ятав же!) сказав про ту деталь. А мовив так:

– Ну хто ж пропустить у друк отой фашистський партбілет? Так ще ж хтось із редакційної братії на лихо, не дай Бог, насексотить на тебе в органи. Можуть загнати туди, де Макар і телят не пас. Так що, земляче, заховай те оповідання вдома у найглибший закапелок – до кращих часів. А коли вони будуть – хто знає…” [3, 14].

Розмова з Тютюнником про ненадруковане оповідання вразила мемуариста тим, що знаний письменник тривалий час, а розмова відбулася в середині 70-х, тримав у пам’яті ту деталь, через яку радив сховати твір до кращих часів.

Епізод про обставини знайомства з Григором Тютюнником Микола Малахута органічно вмонтовує десь у середині есе.

Про чоловічу щирість і міцну дружбу свідчить епізод про спільну поїздку двох письменників на Полтавщину, відвідини музеїв Івана Котляревського та Панаса Мирного. Про дотепність і мудрість Григора Тютюнника говорять фрази, що запам’яталися Миколі Малахуті: “Знаєш, чого він (І. Котляревський. – О.Г.) так добряче писав по-українськи? Того, що дах у нього під соломою. А ми так не можемо. Тому, що над нашими головами – залізний. Дуже гримить” [3, 17]. До Рашівки Григір Тютюнник не поїхав, і мотивація в нього була також незвичною: “У тебе мати сама там? – З тіткою, – відповів я. – Та ще ти ось прибудеш. А в мене там – сама-самісінька, як билинка в полі” [3, 17].

Смутком переповнені спогади Миколи Малахути про останню зустріч з Григором Тютюнником перед самим трагічним кінцем: “Як виїжджав я до Києва на Донбасі дощило, сльотища заслала була Луганськ, й у в’язкому, як розплавлена гума, тумані гуснув і видихався бас тепловоза. А в столиці виглянуло сонце. Проте ненадовго. Григір у короткуватому пальті горбився. Мерзлякувато, незатишно – то повертав голову, то вбирав її в плечі, піднявши коміра. Потягло в Ірпінь у той же будинок. І в ту ж саму кімнату. Де написав колись оповідання “Оддавали Катрю”. Тут ожив, ще й повеселішав підтягнувся, одігрівся. Тільки курив багато. І сизий дим, увижалося, не закутував обличчя, а тягнувся і припадав до впадин на шоках. Під очима лежали теж тіні.
А очі були, здавалося, так десь дуже далеко, що й помірятися тією відстанню просто несила було.

Говорили. Про те, що вночі ударив приморозок. А перед вечором у кватирку залетів раптом білий метелик і сів на Григорову руку. Наступала весна. А метелик, видно ж, відчув, що наскочить той приморозок, то й подався шукати десь людського тепла.

Заспівали. Тихо. “Поза гаєм, гаєм-гаєм зелененьким…” Потім зненацька виринули Павличкові й Білашеві “Два кольори”. Виходило сумно.

Другого дня Григір проводжав мене до поїзда. Спускалися на перон. Григір сказав:

– Знаєш, як я себе почуваю? Як пізній осінній терен. Його висмажило вже сонце. Його вже й листопадові дощі виполоскали добряче. А він все опадати не хоче. А оце додержався на колючій гілляці аж бач, до весни, – й гірко усміхнувся, незатишно, як дитина на відкритому вітрі.

Він сказав не на гілці, не на вітці, не на галузині, а саме на гілляці і це мене різонуло.

Ми обнялися. Він вимовив:

– А то, може, й бачимося в останній раз…

– Та ти що, Григоре!.. – підбадьорив я його. – Я скоро знову приїду до Києва, і зустрінемось, і!..” [3, 20-21].

Метафорична картина пізньої осені, побачена через вікно дешевого готелю, в основі якої кінь, що копитами розбивав примерзлий сніг і “з-під нього вибирав ще зелену траву” [3, 21], є щемливим закінченням розповіді про того, хто так несправедливо рано пішов із життя, бо надто сильно боліла його душа, а в його серці зібралося стільки кривди, що він просто не міг з цим жити.

Образ Григора Тютюнника, що постає з мемуарів Миколи Малахути, в багатьох моментах збігається з баченням інших письменників, що мали честь знати автора “Трьох зозуль з поклоном”: чесний, прямий, категоричний, різкий на слово. Малахута помічає й інше в його характері та вдачі: мав “велику, добру, несказанно мученицьку душу, яка таки ж і була навдивовижу щедрою і щирою і здатна була людині все прощати, а чого не вміла не повинна була – значить і не могла прощати, бо саме такою і була в усьому висока” [3, 16]. Григір Тютюнник мав чуйне серце: “Чув, вашому Тарасові Михайловичу живеться не дуже весело. Відповідальному секретареві Луганської письменницької організації Т.М. Рибасові було тоді кругом теж сутужно: хворів тяжко, нова книга його застряла надовго була у видавництві цькували його злецько… Може, й більше ще знав Григір – тому й приїхав.

Додав:

– А він же наш із тобою земляк. Полтавець. Із Старих Санжар. То знаєш що, давай наберем з тобою скільки обнімемо руками, квітів та й повеземо. І йому і його дружині. І вручимо. Га! Давай!” [3, 19].

В іншій, більш публіцистичній тональності написано спогад про Феодосія Рогового “Над сивим болем” (1999). І знову ж таки, одним із героїв цього твору є Григір Тютюнник. Саме він познайомив Миколу Малахуту з цим самобутнім і багатостраждальним українським письменником. Було тоді Феодосію Роговому вже 48 років, а він, як і набагато молодший за нього автор спогадів, все ще ходив у молодих письменниках. Зустрілися вони на якійсь нараді молодих авторів, що проводилась у ЦК ЛКСМУ.

Микола Малахута докладно описує обставини, за яких відбулася ця зустріч і знайомство, що згодом поступово переросло у велику дружбу. Феодосій Роговий виявився земляком-полтавцем, тому наступні зустрічі відбувалися в Полтаві, де герой спогадів працював у газеті “Комсомолець Полтавщини”, поки його звідти не відправили знову в рідне село, перед тим забравши щойно отриману квартиру, оскільки декому з керівної письменницької братії не сподобався роман Феодосія Рогового “Свято останнього млива”, і він ще десять років у муках пробивав собі дорогу до читача.

Цікавою є динаміка портретних характеристик, які дає у спогадах Микола Малахута. Феодосій Роговий при першому знайомстві постав з “м’яким хліборобський, загорілим, добродушним обличчям – світліші були тільки стрілки зморщок, з ваговитими, напрацьованими руками…” [3, 24]. Придивившись до героя в перше своє знайомство, автор спробував далі дати більш докладний його портрет, акцентуючи увагу на такій деталі, як руки: “Він сидів якось хазяйновито, поклавши перед собою на стіл руки, і вони, здалося мені, лежали так незрушно, мовби благовійно перепочивали у своїй важкій, трудній, пожнивній утомі, наслухаючи, як вона по-серпневому десь глибоко щось по-доброму грає в напрацьованих жилах” [3, 25]. Далі Микола Малахута звертає увагу на одяг героя: “Феодосій був у сірому костюмі, вже поношеному, але охайному, в картатій темнуватій сорочці, без галстука, з розстебнутим коміром…” [3, 25].

Згадуючи про стражденний шлях у літературу свого земляка, Микола Малахута порушує питання людської гідності українського література, оскільки далеко не всім з них вистачає “духу Твардовського, Симоненка, Тютюнника, Шукшина…” [3, 31].

Остання зустріч з Феодосієм Роговим відбулася в редакції газети “Зоря Полтавщини”: “Феодосій був у доброму настрої і гуморі, він поплескав теплою долонею приязно мене по спині – я тоді подумав: ця рука пише он які романи, а ще скільки її таїни я не знаю – он яке диво, і він сказав:

– А тобі не страшно своєї сивини? Такої ранньої і такої багатої, що далі вже й нікуди…

Я кинув просто:

– Та хай світить! Хіба комусь заважає?..

– Хохлам, – сказав він, засміявшись книпливо проте й добродушно – їм кілком у горлі стоїть наша правда. Аж ген коли ми тут друкували твої незабутні “Соняшники”, де дід Онисько в свою роковану хвилину не хотів помирати лежма… Це – істинно по-українськи! [3, 31-32].

Спогади про Феодосія Рогового писалися наприкінці ХХ століття, коли письменника не було вже серед живих, а його багатостраждальний роман здобув найвищу національну письменницьку нагороду – Шевченківську премію. І автору мемуарів привиділося, що десь там, на Полтавщині, “не впав, а звівся і вперто, нахиливши статуру вперед, іде крізь хвищу і розбий-бурю прекрасний український письменник Феодосій Роговий, іде та й іде, селом, забитою снігом вулицею, розсуваючи правим плечем вітрище і не вловлюючи виття стужі, іде Україною, додому – до своєї родини…” [3, 34].

Мемуарна творчість Миколи Малахути кількісно невелика, але також залишає важливий слід в історії української літератури другої половини ХХ – початку ХХІ століття. Дана стаття є фрагментом монографічного дослідження творчості згаданого автора.

ЛІТЕРАТУРА

1. Енциклопедія постмодернізму / За ред. Ч. Вінквіста та В. Тейлора. – К., 2003.

2. Малахута Микола. По той бік сну. – Луганськ, 2002.

3. Малахута Микола. Сивий кінь на сніжній отаві. – Луганськ, 1999. – 40 с.

4. Малахута Микола. Соняшник на осонні. Роман. Рукопис // Родинний архів письменника. – 181 с.

ББК 83.3 94 (Укр) 6-8

Валентина Соболь,

доктор філологічних наук, професор Варшавського університету

НАУКОВА ФАНТАСТИКА ВІКТОРА САВЧЕНКА

“Захоплююсь організаторською в літературному процесі діяльністю письменників Григорія Гусейнова, Дмитра Чередниченка, Віктора Савченка, Олександра Завгороднього, Олега Микитенка, Яреми Гояна, Олександра Глушка, Олександра Васильківського, Анатолія Камінчука, Любові Голоти, Марії Влад, Михайла Слабошпицького…”1 – це захоплене визнання Ореста Сливинського обросло конкретикою, набуло сили і значимості, коли доля подарувала зустріч та цікаві бесіди з одним із вищеназваних достойників – письменником-фантастом Віктором Савченком, автором цілого ряду захоплюючих оповідань, повістей - “Тривожний крик папуги”(1982), “Консульська вежа”(1984), романів “Тільки мить” (1988), “Под знаком сверчка”(1994, українською мовою “Під знаком цвіркуна” - 2004), “Дві вершини горокопу” (1999, перевидання - 2002), “З того світу інкогніто” (2003), п’єси “Народжений під знаком Скорпіона” (1997), а ще – книжок есе “Бог не під силу хреста не дає” (1999), “Шлях у три покоління. Есе. Прозаїки Придніпров’я”(2003) та прецікавих окультних досліджень: “І бачив я звірину…” (2000), “Порахуй число звірини” (2002), “Пророцтво четвертого звіра: Даниїл” (2002).

У чому ж полягають секрети дивовижної притягальності наукової фатнастики Віктора Савченка? Так, роман “Монолог над безоднею” читається на одному диханні. Він прийшов до читача в 1984-му і з того часу користується незмінною увагою. Першопричини її – не стільки в розсекреченні, скільки в цікаво розбудованому унаочненні однієї із найбільших загадок. Точніше, однієї із найголовніших першопричин, котрі лежать в основі споконвічних людських пристрастей. Отож, з-поміж трьох, як їх кваліфікує сам автор, “химер” – жадоби золота, влади, безсмертя - під пильний приціл мікроскопа в лабораторії вченого потрапляє третя – споконвічна спрага людства виграти змагання з часом, перехитрити оте сакраментальне “tempora fugit”, пізнати секрети вічної молодості, краси і сили. І тут відразу хочеться вступити в дискусію з авторською, підсиленою та увиразненою поетичними рядками Володимира Сіренка тезою про те, що “людині властиво не замислюватися над тим, “коли проб’є “Пора!” дзвонар – всевладний час іх позахмар’я”…2 Бо ж тільки людині й властиво не забувати про “memento mori”, “vanitas vanitarum” – в українську барокову літературу властиво саме ці мотиви внесли ідею непроминальності, а всупереч тлінності - дух вічності, таємниці котрого прагне осягнути герой роману “Монолог над безоднею” вчений-генетик Віктор Негуренко. “Велика таємниця”, або ж еліксир молодості “ювенал” рухає сюжет роману стрімко, інтригуюче, водночас тільки на перший погляд пригодницько-подієва канва є домінантною. У творі з дев’яти окремих частин, кожна зі своїм властивим тільки їй емоційно-настроєвим та кольороово-звуковим нервом, є не один, а принаймні два сюжети: подієвий та сюжет самопізнання, діалогу героя із власною совістю, болючішого за фізичні мутації. Той самосуд розбудований у такий спосіб, що в його силове поле потрапляє також і читач. Самопізнання, нелегка дорога до себе самого – це є правдива рушійна сила роману “Монолог над безоднею”. Складна, навіть мученицька дорога до себе справжнього, до власної самототожності пролягає через експеримент вченого Віктора Негуренка над самим собою. Еліксир молодості –“ювенал”, що його починає вживати дослідник, стає своєрідним лакмусом на рівень етики, порядності, мужності, фахової та людської совісті вченого. Совість – “болючий клубок, що ворушиться всередині” (С.82) – проблема набуває особливої гостроти й актуальності, коли йдеться про совість науковця. “Воістину, велика вченість – ще не мудрість. Це слова Коваленка, і мені здалося на мить, що чую його голос. Боязно підвести погляд на портрет, що на стіні, ніби то портрет моєї совісті. Мені було соромно не тільки через верхоглядство щодо “ювеналу”…Я захистив докторську, не виконавши шефового заповіту: розплутати механізм мутацій, що відбуваються при заміні одного гена іншим. Скористався з його смерті, щоб “проштовхнути” сирий, а подекуди сумнівний матеріал…”(С.77, жирним шрифтом підкреслено нами.-В.С.). Афористичний зачин цитати показовий для стилістики автора: подібні енергетичні імпульси прокреслюють кардіограму твору, означуючи етапи болісного доходження героя і до наукової істини, і до себе самого. Нові мисленнєві та емоційно-вольові поштовхи мають за джерело афористично вивершені сентенції на зразок: “Що розумніша людина, то менш агресивна. Людство теж стане менш агресивним, зникнуть війни, розквітнуть наука й мистецтво. І змагатимуться держави і народи не кількістю лихих мегатонн, а кількістю геніальних творінь. Це і буде нова сходинка, на яку підніметься людина…”(С.65). Цей ідеалістично-утопічний пасаж – складова монологу головного героя - він представлений якраз не в ідеалістичних тонах, а в процесі сумнівів, осягнення небезпечного для життя наукового досліду, звіряти який мужньо починає на собі, а не інших, які, побачивши омолодження Віктора, запрагли також “ювеналу”. Віктор Негуренко – людина невпинного пошуку, сам перебіг якого спричинив болючі сумніви в доцільності експериментів, кінцевий результат котрих може принести шкоду людям, – помилка або ж самозаспокоєння вченого оплачуються надто дорогою ціною. Водночас образ головного персонажа не позбавлений рис подвижництва, саможертовності, адже ризикований експеримент вчений проводить власне над своїм організмом, фіксуючи в науковому щоденнику кожну зміну, не йдучи на вмовляння тих, хто також запрагнув “ювеналу”. Так, одна із вічних тем – прагнення безсмертя - втілюється в конкретику долі людини, котра в усьому прагне дійти істини і не боїться зазирнути в найглибші, найтемніші, найменш досліджені царини людської сутності. Таке самопізнання дарує як радість, так і гостру муку від усвідомлення недосконалості та суперечливості всього у світі – як реальному, так і уявному. Причому ірреальний вимір навдивовижу випукло розкриває принади та небезпеки світу матеріального: адже із вживанням “ювеналу” у Віктора Негуренка загострюються всі почуття, натура стає надміру діткливою і відкритою, а головне - здатною судити себе самого суворо й безжально.

“Щаслива є та душа, яка сама себе судить”,- цей настояний на століттях афоризм (його авторство приписують Петрові Могилі3) в романах Віктора Савченка “Монолог над прірвою” та “З того світу - інкогніто” звіряється долями реальних осіб. У романі “З того світу - інкогніто” – ще й осіб історичних, імена котрих легко означуються, до того ж – в обставинах фантастично-експериментальних, в езотеричній площині, в якій реалізується можливість розвтілення і поновного втілення людського єства у власну або чужу плоть. Ця ідея в романі “З того світу - інкогніто” набуває наукового обгрунтування, розбудову котрого можна побачити в цікавих езотеричних працях Віктора Савченка
“І бачив я звірину” (2000), “Пороцтво четвертого звіра: Даниїл” (2002).

“Кожен той, чиє серце в нім: вовче серце – спрвдегній вовк, хоч обличчя людське; серце боброве – бобер, хоч іигляд вовчий; серце вепрове – вепр, хоч подоба вепра”, - цей сковородинівський афоризм набуває образності і водночас конкретики з допомогою прийомів, притаманних фантастичній літературі. І в цьому сенсі авторська ідея розвтілення і поновного втілення душі в іншій подобі, в іншому єстві бачиться блискуче актуалізованою та перспективною. А зіставлення із Сковородою не є випадковим: недарма Дмитро Чижевський вважав Григорія Сковороду яскравим представником “київського барокового спіритуалізму”. Роман Віктора Савченка “З того світу - інкогніто” бере в полон необароковим спіритуалізмом. Побачивши світ ще в 1997-му в “Сучасності”, він був активно прийнятий читацьким колом, перевиданий у 2003-му в серії “Зірки прози”, а в 2004-му видрукуваний в одній книзі спільно з романом “Монолог над безоднею”. Твір є викликом науці, яка сьогодні все більш активно й преконливо потверджує фантастичні візії. Одна із таких гіпотез – ідея генетики не плоті, а генетики духу, котру обмірковують двоє друзів – Хома Булига і Тихін Тищенко. Це їм судилося стати учасниками дивовижного експерименту по поверненню в земний світ, у соціум внутрішніх сутностей найбільших деспотів ХХ століття. На певному етапі хворе суспільсьво знову запрагло того зла, котре уособлюють тирани людства – nomina sund odiosa. Запобігти можливій катастрофі спроможні найсміливіші –Хома Булига та Тихін Тищенко. Повертаючи в земний світ душі не злочинно-сатанічні, а навпаки – альтруїстичні, гуманні, герої роману “Із того світу - інкогніто” помічають трагічну закономірність. Та пекельна сутність Особи, вмістищем котрої хай і на дуже короткий час поза власною волею був Тищенко, все ж таки встигає залишити в ньому свій слід, і то “не просто дубль своєї інформаційної тіні, а й частку себе самої. У ньому – Тищенкові – того померлого чоловіка було значно більше, ніж у будь-кому з правовірних порядківців” (С.345).

Це прозріння звучить символічно: в кожному ж бо із нас ще залишаються, і то можливо на генетичному рівні, сліди тієї жахітливої нівеляції особистості, внаслідок котрої, за Павличковим сонетом “Коли помер кривавий Торквемада”, - “…помер тиран, але стоїть тюрма”, і проти котрої за сто днів до смерті застерігав Володимир Винниченко в романі “Слово за тобою, Сталіне!” Отож, художньо-фантастичний твір вкотре стає прозірливішим, персвазійнішим, аніж добрий корпус спеціально призначених для пробудження історичної, національної пам’яті навчально-виховних видань. Попри фантастично-містичне переплетіння подій, роман є своєрідним психологічним вернісажем реальних людських типів. Чи не в кожному ж бо науковому колективі є свій Гречний, але водночас далеко не в кожному – готовий до смертельного ризику в ім’я отримання об’єктивного науково-виваженого результату Негуренко, як то ми бачимо в романі Віктора Савченка “Монолог над прірвою”.

Романи В.Савченка - маємо на думці не тільки “Монолог над прірвою”, “З того світу - інкогніто”, а ще й, чи не в перешу чергу, роман “Під знаком цвіркуна” - не дають читачеві однозначних відповідей на гостро болючі питання, і в тому полягає особлива принада названих тут науково-фантастичних вторів. Ці питання автором радше загострюються до крайньої межі за допомогою властиво авторського арсеналу фантастичної поетики, до котрого передусім відносимо вміння автора науково обгрунтовувати найризикованіші гіпотези і вибудовувати на їхній основі захоплюючі сюжети. Як і належить романам необарокової поетики, вони, вражаючи, дратуючи, захоплюючи, спонукають до співдумання та співпошуку, в процесі якого читач опиняється перед необхідністю здійснити вибір, зробити певні висновки. “Воістину сказано: “Не може бути спілки з темним, може бути тільки рабство у темного”(С.293) – ця афористична настанова, котра лише на мить промайне в голові Тищенка, - насправді є нервом роману “З того світу - інкогніто”, який увібрав прикмети багатьох наративних візерунків: містичного видіння, детективного бойовика, психологічного дослідження і навіть елегійної, романтичної історії. Хоча має рацію й Олесь Завгородній, відзначаючи, що цей роман однаковою мірою художній і езотеричний, а його автор “оперує такими аргументами на користь існування потойбічого світу, які важко спростувати навіть засобами сучасної науки”4. Фрагменти цього роману стали відомі читачеві задовго до появи твору окремим виданням: друкувалися в квартальнику “Оберіг” упродовж 1991- 1992 років, а повний текст роману вперше з’явився в журналі “Сучасність” за 1997 рік і відразу став знаним, зацікавивши широке коло читачів. Та чи не найбільшим інтересом і до сьогодні користується роман Віктора Савченка “Під знаком цвіркуна” – вперше він побачив світ у 1994-му російською мовою (переклад з українського оригіналу-рукопису) - “Под знаком сверчка”.

Цей роман також має свою магію, котра, помноживши в собі силу кількох попередніх творів водночас, чарує від першої сторінки до останньої. Осмислюючи процес тривалої над романом праці, автор зізнається: «…Щоб наповнити її (працю.-В.С.) другим, невидимим, планом, потрібно значно більше часу. Ця – сугестивна частина – є душею роману. Якщо в реалістичній прозі формування підтексту – чи не найскладніше для письменника, то у фантастиці й того більше. Адже в поетику фантастичного твору вплітаються не тільки взаємини між людьми, а й оригінальні філософські й наукові ідеї, неймовірні ситуації, дивовижні явища природи.
А головне, якою б «крутою» не була фантастична концепція, вона повинна чітко проектуватися на проблеми сучасності»5. Треба визнати, що на сьогодні роман Віктора Савченка є найвищим досягненням не тільки автора, а й сучасної української фантастики, бо ж за рівнем твір відповідає найкращим світовим досягненням у царині творів подібного жанру. Роман «Під знаком цвіркуна» є найбільшою мірою символічний, філософський. Гротесково-необароковий і водночас провісницьки-моралістичний. «Пошук істини – це мораль. Там, де пошук істини відтісняється, занепадає мораль» (С.275) - ці рядки сприймаються як квінтесенція твору, частини котрого кількаразово з’являлися в друці. Процитована сентенція належить одному із головних героїв - Білоконеві, він разом із Ткачем допомагає Антонові Михайлюкові в дуже небезпечній справі – виявленню інзекта-гомо. Сама ж ідея існування людини з ознаками комахи належить ще Нострадамусові, який в одному з катренів напророкував, що в четвертому тисячолітті з’являться схожі на комаху й людину істоти. На цьому наголошує письменник: «Виникає запитання: чи фантастика - мої інзекта-гомо (комахолюди)? І чи не є вони думоформами автора, яким колись судилося втілитися в живу матерію? До речі, про це пророцтво Нострадамуса мені стало відомо задовго після написання роману (жирним шрифтом підкреслено нами.- В.С.). Плекаю надію, що до кінця оригінальним залишиться символ інзекта-гомо – «міраж», винесений зі сну, тобто з астрального світу. Це було дивне видіння – кістяк у три людських зрости (чому три? Чи не по числу поколінь?) з воронованої сталі, на якому збереглася портупея. Ну, а покласти його на «перину» з людських кісток – це вже було питання авторської інтуїції.

Я навмисне не акцентував увагу на місці і часі подій. Вони могли відбутися в Україні, Білорусії, Росії, втім, як і в будь-якій іншій посттоталітарній державі. Кістяки-велетні, що спочивають на людських кістках, існують скрізь, де до влади приходили ті, хто не боявся смертного гріха. Вони – кістяки – несуть подвійну функцію: з одного боку, підживлюють своїх нинішніх послідовників, з іншого, (якщо про них, звісно, стає відомо широкому загалу), нагадують про найбільшу трагедію народу. Що переможе: ідея утворення формації за типом мурашиної купи, на чолі якої стоятиме одна «матка», чи логіка розвитку людського суспільства? (курсивом підкреслення автора.-В.С.)»6.

Роман «Під знаком цвіркуна» - найбільшою мірою трагічний з-поміж аналізованих тут творів Віктора Савченка. Інзекта-гомо поступово, але переможно-вперто знищують усіх, хто стає причетним до розпізнання їхньої таємниці. Власне, через подачу способів, як саме можна розпізнати представників інзекта-гомо, автор творить психологічно місткий, зіркий та рельєфний людський вернісаж. Сильветки друзів, колег Антона Михайлюка миттєво постають перед очима, коли він хоче уявити їх. Інша справа - коли Михайлюк намагається згадати, як виглядають Тхолик чи Посудієвський. Відтворити в пам’яті їхні образи виявилося просто неможливим. Водночас саме представникам інзекта-гомо, що їх ніби й немає, й запам’ятати їх украй важко, вдаються акти витонченого садизму в науковому колективі. Науковий колектив автор показує як би зсередини, засвідчуючи тим самим, настільки добре знається на цьому середовищі, глибоко розуміється на тому, хто робить справжню науку, а хто, як гомо-інзект Тхолик, отримує під керівництво науковою розробкою величезну суму. Власне, фінансове забезпечення, за підступною схемою комахо-людей, було призначене тим науковим установам, хто, згідно з настановою, почав би займатися прогнозною оцінкою боро-кремнієвих родовищ. Ще одна дуже цікава обставина: роман, написаний за десять років до подій, котрі збурили Україну й цілий світ восени 2004-го, прогностично зображує донбасівські реалії7. Так, геніальне наукове відкриття Антона Михайлюка в листі-експертизі з Макіївки, листі, написаному комахо-людиною, - названо маренням сивої кобили:

“А от лист з Макіївки було написано явно рукою комахо-людини. І не тільки тому, що “Звернення” в ньому називалося “маренням сивої кобили”, автора – шизофреником, і навіть не тому, що схему прозвучувача було охарактеризовано як антинаукову і як мертвонароджений плід”… У листі висловлювався подив, як, мовляв, Міністерство геології могло фінансувати сумнівну розробку, в той час, коли кошти потрібні на пошуки такої необхідної для народного господарства сировини, як боро-силікати.

Я оглянув поштові штемпелі всіх конвертів з відгуками і виявив, що цей, Макіївський, лист, підписаний, до речі, якимось Гончаровим (перед прізвищем стояла ціла купа титулів, включаючи й депутатство найвищого рангу), було отримано на пошті за день до смерті Антона Кузьмовича (Антона Михайлюка. - В.С.). До речі, це був другий примірник машинопису. Автор ніби навмисне давав зрозуміти, що перший примірник він відіслав куди слід“ (С.322). Таким чином, проблема “Пошук істини – це мораль” зірко озвучується в романі “Під знаком цвіркуна” неодноразово – у спосіб дійовий та діткливий, спонукальний до співдумання: “А чи не пов’язані якось боро-кремнієві виробництва, що їх намагаються вгніздити по всій нашій землі, з наближенням спалаху колективного розуму комахо-людей?” – подумалось мені. За тією інформацією, якою ми володіли, виходило, що зв’язок мусить бути. Принаймні в такому: побічні продукти боро-кремнієвих виробництв, потрапляючи з водою і повітрям в організм людини, призведуть до всіляких хвороб. А негативні почуття (зокрема страждання), викликані хворобами, якраз і є благодатним середовищем для колективного розуму.

- Схоже на те, - погодився Михайлюк, вислухавши мене. – І такої свідомої підготовки світ досі не знав. – Мить повагавшись, він додав:
- Здається мені, справа не лише в колективному розумі. За підготовкою криється щось значно більше” (С.234).

Оце “щось більше” не тільки тримає в напрузі уяву читача, а й спроектовує її в історіософське русло: “Здається мені, - розмірковує герой роману, - що ці істоти – лише засіб чи, так би мовити, передовий загін, який має своїм завданням призвести людність до занепаду. Коли ж це станеться – прилетить цвіркун і на планеті запанують членистоногі. А боро-кремнієві виробництва потрібні не тільки для того, щоб занапастити людей, а і як спосіб створити екологічне середовище, в якому “цвіркун” почуватиметься звично” (С.235). Процитовані рядки звучать і як застереження, і як своєрідне попередження.

Поява в українській літературі грона фантастичних романів та повістей Віктора Савченка – явище не лише відрадне, а перспективно означене, бо ж, маючи глибокі – як світові, так і національні традиції, воно бачиться відкритим на утвердження школи сучасної української фантастичної прози.

ББК 83.80

Ірина Бойцун,

кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Луганського національного педагогічного

університету імені Тараса Шевченка

МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИЙ АСПЕКТ КАТАРСИСУ

У ТВОРАХ ДЛЯ ДІТЕЙ

Художня література як форма образного моделювання життя, засіб вираження національної ментальності народу є важливим чинником формування духовного світу особистості, її морально-естетичного розвитку. Саме тому дієвим художнім засобом літератури є її асоціативність. «Асоціативність – це спосіб художньої виразності, заснований на виявленні зв’язку між тими образами, що вже закріпилися в художній свідомості, і тими, що виникли у процесі чуттєвого відтворення дійсності. «Закон асоціацій», відкритий ще Аристотелем, важливий однаковою мірою як для «пересотворіння» світу у процесі художньої творчості, так і для художнього сприймання мистецького об’єкта (співтворчості), що забезпечує його прочитання з урахуванням специфіки «мови образів» [1, 4]. Змішування асоціацій у художньому творі зумовлене передусім художньою логікою, внаслідок злиття понятійно-психологічних смислів та зорових вражень.

Одним із покликань творів літератури є безпосередній вплив на свідомість реципієнта, у ролі якого виступає читач. Саме на цьому наголошував Дільтей В. у праці «Сила поетичної уяви. Початки поетики»: «Творчість поета завжди і скрізь тримається на енергії переживань. Його внутрішня організація, чутливо реагуюча на голоси життя, здатна перетворити в переживання мляве повідомлення якої-небудь газети під рубрикою «Із злочинного світу», сухе повідомлення літописця або гротескну сагу. Як наше тіло дихає, так наша душа бажає повноти й простору для своєї екзистенції через збільшення розмаху свого сокровенного життя. Життєве почуття намагається виразитися в звуці, слові й образі; споглядання цілком задовольняє нас лише тоді, коли воно збагачене таким змістом життя, такою широтою почуттів; це переплетіння, це наше первісне, цілісне, повне життя, споглядання, наповнене почуттям, опромінення переживання в яскравості образу – ось сутнісна риса будь-якої поезії. Подібне переживання цілком стає нашою власністю лише тоді, коли воно вступає у внутрішній зв'язок з іншими, віднаходячи тим самим свій смисл. Його ніколи не можна редукувати до думки чи ідеї; але його можна шляхом вдумливого опанування, узагальнення, встановлення зв’язків поставити в сукупний контекст буття людини й таким чином зрозуміти в його суті, тобто в його значенні»
[3, 140-141]. Філософська категорія катарсису вперше була запроваджена Аристотелем до жанру трагедії. До цього часу ми послуговуємось аристотелівським тлумаченням поняття, але поширюючи його на всі твори художньої літератури, про що свідчить визначення катарсису, подане в академічному Літературознавчому словнику-довіднику: «Катарсис – у давньогрецькій філософії – сутність естетичного переживання , зумовлена звільненням душі від тіла, від пристрастей та насолод (Платон). Запровадив термін Аристотель у «Поетиці» для визначення трагедії, у якій відбувається очищення емоцій мистецтвом (вона «за допомогою жалю і страху відтворює катарсис подібних афектів»). Більшість мистецтвознавців розглядає катарсис в етичному аспекті, виповненому естетичним смислом, коли реципієнт страждає разом із літературними персонажами. Першим такий погляд обстоював Маджі (1550), його поділяли класицисти,
Г.-Е. Лессінг, Г.-В.-Ф. Гегель та ін. Катарсис у драматичному та прозовому творі пов'язаний з композицією, з напруженими колізіями сюжетних ліній, які розв’язуються надто драматично» [3, 340].

Художні твори для дітей мають подвійне значення: з одного боку, вони повинні сприяти вихованню особистості засобами літератури, а з іншого – розвивати в читача почуття прекрасного, розуміти й відчувати естетичну насолоду від твору мистецтва, котрим виступає літературний твір. Саме тому є важливим з’ясування морально-етичного аспекту категорії катарсису в творах для дітей. Читаючи художній твір, дитина не просто простежує перипетії пригод героїв, а й ставить себе на місце персонажів книги, разом із ними страждаючи чи радіючи. На цей аспект художньої літератури звертав увагу Фрай Н. в «Анатомії критики»: «У тематичних видах літератури зовнішній зв'язок між автором і читачем стає більш помітним, і тому тут почуття співчуття й страху швидше є засобом збудження або стримування, ніж очищення. У катарсисі почуття ці очищуються завдяки тому, що вони віднесені до певних об’єктів; там же, де їх збуджують навмисне з розрахунку на відповідну реакцію, вони позбавлені подібного співвіднесення й виявляються просто елементами душевного стану» [3, 262].

Поняття катарсису в сучасному літературознавстві не має однозначного потрактування. Воно привертає увагу критиків , але всі вони тлумачать його за Аристотелем. Слід виділити кілька функцій катарсису в художньому творі : очищення через страждання; співчуття герою або героям, літературна доля яких була занадто драматичною; ствердження переваги певних моральних устоїв, котрих дотримувались герої твору.

Зважаючи на специфіку творів для дітей, героями цих творів переважно є діти. Тому поява дорослих під час розвитку дії зумовлює певні художні особливості : застосування письменником засобів асоціативної ретроспекції, ліричних відступів, замовчувань, непослідовного розвитку дії, інтриги, фольклорної образності. Особливо вагомою в творах для дітей є асоціативна ретроспекція. «Деякі моменти асоціативної ретроспекції мають у творі ключове значення. У них зосереджується психологічна домінанта зображеного характеру і через минуле окреслюється майбутня дія, поведінка персонажа, тому що функція асоціативної ретроспекції – не відновити в пам’яті окремі події і переживання , а здійснити взаємопроникнення часів, які творять єдність» [4, 181]. Безіменний герой-оповідач оповідання Б.Антоненка-Давидовича «Золотий кораблик» на все життя запам’ятав епізод свого дитинства, котрий вплинув на формування його як особистості й не дав стати на шлях збочення. Створивши власний примарний світ, у якому він – герой-супермен, оповідач-дитина скоїв злочин, через котрий зазнав страждань, докори сумління й усвідомив хибність власних життєвих цінностей, їх примарність. «Прозріння» героя показано через символіку очищення його водою, вогнем і «мідними трубами»(як в одній із казок). Поспішаючи на місце злочину, до школи, де на горищі галки звили гніздо, малий не зважає ні на що: «Лиш я один біг, не відчуваючи під ногами землі, майже нічого не бачачи за сльозами (виділення в тексті тут і далі І.Б.), що застилали од вітру очі. Біг назустріч вітрам, назустріч блискавкам і громам, назустріч своїй фортуні…» [6, 7]. Далі на нього чекає зустріч з небесним вогнем, як своєрідним попередженням , і зливою: «Раптом блідо-рожева блискавка розпанахала небо і стрілою впала десь неподалеку висілка. І одразу ж страшний вибух грому, аж мені залящало у вухах, потряс землю й повітря, а за ним хлюпнула, як з відра, злива [6, 8]. По коліна у воді, мокрий як хлющ, я ледве дочвалав крізь водяну запону до хати, не сміючи звести на перелякану матір очей» [6, 9]. І врешті-решт «золотий кораблик» - сонячний промінь, за яким погнався хлопчик, наперед відчуваючи радість, що в нього буде рідкісна річ. Усвідомивши, що це омана, герой почав «прозрівати»: « Ясно, до болю ясно, аж мені защеміло серце, було тільки одне: це я загубив тих маленьких, безпорадних пташенят, це я завдав такого непоправного лиха їхній бідній матері … Почувши коло себе збентежений материн голос, я уявив собі нараз, як би то голосила моя мати, коли б мене не стало, як тих пташенят. Пригадав, як крякала в розпуці галка над дахом, і не витримав. Ревне ридаючи, я уткнув голову в шкарубкі, але такі теплі й пестливі руки моєї здивованої матері…» [6, 11]. Отже, пройшовши всі етапи очищення (водою, вогнем і бажанням прославитися) , переживши потрясіння відкриття власної провини, хлопчик робить висновок: ніколи не ганятися за «золотими корабликами», тобто примарами, що приводить до трагедії, загибелі живих душ.

Доволі часто письменники використовують поєднання трьох часових вимірів в одному творі. У такому разі «кінець визначає початок, наслідок – зображення причини» (Копистянська Н.). Герої творів художньої літератури перебувають у пошуках відповідей на безліч питань, пов’язаних із місцем і призначенням людини на землі. Обрамлення у художньому творі виконує роль кола, по якому герой знову й знову повертається на місце подій у пошуках істини. Нерідко відповідь на питання дається після пережитого ним потрясіння, коли герой-оповідач іншими очима дивиться на світ , зокрема конкретну людину, яка його зацікавила своєю несхожістю на інших. Подібне вирішення проблеми стало традиційним для малої прози ХХ століття: «У вставлених в обрамлення новелах, кожну з яких можна сприймати як самостійний твір, виступає оригінальна модифікація вже традиційної у ХХ ст. ретроспективної побудови, що знімає інтерес до кінцівки і загострює пошуки відповіді на питання, хто винен, що життя людини склалося так, а не інакше. У таких творах, як правило, оповідь ведеться від імені персонажа про те, що він сам пережив, або про іншу людину, добре йому знайому. Оповідач чи оповідачі подають свою інтерпретацію фактів, мотивів дії, цим досягається подвійна психологічна характеристика і того, про кого йде мова, і того, хто її веде. Між ними часто виникає непорозуміння, розбіжності чи навіть полярність життєвих позицій, через що створюється додаткова емоційна напруга» [4, 173-174].
У підлітковому віці герой оповідання О.Гончара «Ода тій хаті, що в снігах» не міг зрозуміти, що собою являє його односелець, сільський сторож, відлюдькуватий дядько Іван, хата якого стояла далеко за селом, край шляху. Але саме цей чоловік простягнув хлопцеві руку допомоги, коли він у хуртовину заблукав у степу. Переляканий, знесилений оповідач з останніх сил боровся за життя, відчуваючи докори сумління, коли надходить несподівана допомога: «Ні, ні! Зляканий видивом власного небуття, зникнення, схоплюєшся, кричиш у нестямі кудись у вітер, у ніч, у глибінь завірюхи. І голосу свого зірваного не впізнаєш, та й чи можна вважати голосом це школярське знесилене скімлення, що зливається з суцільним завиванням вітру.

О ні! Тільки не піддатись…Пробуєш іти далі, зморено падаєш раз у раз, знову виборсуєшся, ледь плентаєшся кудись навмання, картаючи себе за самовпевненість, за непослух, за те, що не зважив на застороги старших людей, дав серцю волю, а воно ось куди тебе завело… Можливо, це навіть не тернівщанські вже степи, може, це інші якісь, чужі, ті, що з вовками!
І ніколи ніхто тут не їздить, не ходить, ніхто тебе тут не знайде, розпачливого голоска твого не почує. Провалюючись у снігу, падаючи без сили, ти, одначе, знов і знову натужуєш голос, подаєш у завірюху дитячий благальний свій крик, невідомо до кого звернуте волання. Передихнеш і знову кидаєш у темряву свій страх, тугу свою, невідкличну, може, передсмертну…

Та ось, як сама неймовірність, із глибин завірюхи тобі раптом відгукнулось виразно людське:

- Іду! Іду-у!..

Скільки житимеш, не забудеться потім тобі, яке це незмірне щастя – почути на краю небуття голос людський, чийсь гук обнадійливий»[6, 26]. Підліток , все ще не вірячи у порятунок, відчуває докори сумління і сорому. На все життя він запам’ятав свій стан (катарсис), коли «судорожно чіплявся за оту його (дядькову – І.Б.) темну, загрубілу в роботах правицю, як боявся загубити її серед хуртечі, відчуваючи в ній єдине своє спасіння! О рука людини! Ти можеш убити, відкинути в прірву, буваєш неправедною й жорстокою, але ж ти можеш і зарятувати, як ця – тепла, добра, найласкавіша у світі дядькова Іванова рука!..»[6, 29]. Від того часу оповідач іншими очима подивився на свого рятівника, і перед ним несподівано розкрилася глибина душі цієї людини: виявляється дядько жив у хаті за селом, аби вчасно надавати допомогу заблукалим. І згодом цю думку підтверджує спогадами про інші часи, німецької окупації. Дядькова хатина стала притулком для біженців, полонених-втікачів, за що його було розстріляно німцями. Але оповідач співає оду хатині за селом, котра разом із своїм господарем рятувала людям не лише життя, а й душу.

Копистянська Н. як особливість творчої манери К.Чапека виділила те, що «Головним у Чапека виступає не побутовий час, а екстремальний і час «порогу», причому такого, за яким – небуття. Те, чим людина була метушливо зайнята у щоденному житі, зі встановленням нової, справжньої шкали цінностей багато в чому здається дрібним і випадковим. Тому в такій ретроспективній побудові автор стискає час, здійснює прискіпливий відбір епізодів, тих, які зображені докладно, і тих, які відтворені побіжно, надає великого значення порожнечам, пропускам. Усвідомлення кінця відкриває коло, а смерть його замикає. Однак зберігається відкритість тексту і підтексту, можливість створення над тексту читачем, тому що об’єктом дослідження виступає не окремий епізод, навіть не вся лінія життя героя, а трагедія і свідомість людини як частини загальнолюдського» [4, 177]. Смерть людини – завжди трагедія, але найбільше потрясіння викликає загибель дитини через трагічний випадок. У такому разі ми можемо говорити про катарсис у тлумаченні Аристотеля, коли глядач вистави, реципієнт, відчуває жах і страх від страждань героїв твору. В оповіданні Григора Тютюнника «Перед грозою» події викладені у спокійно-розповідній манері. Але за зовнішнім спокоєм приховується драма людського життя. Хлопчик Василько, надія й опора матері та маленької сестрички, годувальник після загибелі батька на війні, потонув під час рибалки. Початок новели констатує той факт, що цього дня у селі не все, як завжди: «Але сьогодні у вуличці було порожньо й тихо. За селом високо в небі, над молодими пшеницями, кружляла гайвороняча зграя: то розтягалась у довгу чорну смужку, то знову зливалася в кім’ях, нагадуючи дикий бджолиний рій.

Кра-крах… - чулося здалеку.

Заходило сонце, мінялося барвами небо: то жовтогарячими, то густо-червоними, то просинюватими, доки не загускло у німій вечоровій прозелені. І вже не видно було чорної зграї над пшеницями, чувся лише далекий тривожний гелгіт.

Наступала ніч, а Василько так і не прийшов» [6, 40]. Гайвороння над селом, повторення слів із семантичним значенням «чорний», констатація факту, що Василько не повернувся додому, створюють у читача погане передчуття. Найбільшої напруги почуття досягають в епізодах, котрі пояснюють причини зникнення хлопчика: стурбований відсутністю риби, він не помітив небезпеки і потрапив у водяну пастку: « Він вибрів на мілину. Стало грузько. Вода запахла гнилим падалишнім листям і моченими коноплями. Василько занурив руки в кушир і, щоб не так грузнути, порачкував на колінах, обмацуючи мул. Та раптом дно зникло. Василько пірнув по шию і, відчувши під собою холодну глибочінь, усім тілом шарпнувся до берега. Але кушир, затягнутий коліньми з мілини, цупко обмотав штанці і тяг Василька вниз» [6, 45]. Григір Тютюнник застосовує прийом контрасту, символи, асоціативні метафори для змалювання трагедії, яка надзвичайно глибоко впливає на свідомість читача, викликаючи почуття розпачу, співчуття, жалю: «На якусь мить він знову, як тоді спросоння, побачив небо. Воно розділилось на дві половини: одна була чорною, друга – в зорях. Десь далеко спалахнула блискавка і впала на воду.

«Он чого вона не ловилась…» - промайнуло у Васильковій голові, і водночас у вухах зашелестіла вода, потекла в рот.

«Мамо!» - крикнув Василько, але замість власного голосу почув лише глухе булькотіння. У скронях стало боляче і задзвеніло – тоненько, немов десь далеко сурмила сурма, перед очима троїлися червоно-зелені плями, наїжджали одна на одну і підплигували, мов покольола. Потім у голові щось ляснуло, покольола розскочилися і попадали, наче збиті синім батогом. ..Згодом посеред чорної ковбані один по одному зринули петрики, погойдались на хвилях і зграйкою прибилися до берега…» [6, 45-46].

Категорія катарсису як засіб очищення від скоєних злочинів й усвідомлення власної провини виявляється в новелі Є.Гуцала «Лелеченя». Можливість подібного тлумачення цієї категорії пов’язана з християнством, ідеї якого проявилися і в творах художньої літератури. Подібне потрактування дає Тен І.-А.: «… від ідеї морального вдосконалення, втіленого в досконалому богу, перед котрим будь-яка душа є грішною, заслуговує покарання й нездатна здобути порятунок інакше, ніж через насланий ним порив каяття та подароване ним очищення серця» [3, 79]. Герой твору Є.Гуцала, хлопчик Андрійко, через необдуманий вчинок, намагання проекспериментувати, винен у загибелі пари лелек. Птахи, висидівши замість лелеченяти гусеня, сприйняли це як виродження свого роду і пішли з життя. Лише наприкінці твору читач довідується з внутрішнього монологу хлопчика, хто став винуватцем трагедії. Спостерігаючи за лелеками, він усвідомлює свою провину й сподівається, що лелеки повернуться до їхньої хати: «Андрійко крутнувся й зник так швидко, що за ним слідом щириця на дворі спалахнула зеленим полум’ям. І вже сховавшись у бузині від цілого світу, а особливо від тієї лелечої хмари, він бачив, як лелеки з їхньої хати злетіли високо-високо. І раптом один із них, склавши крила, опукою шугнув донизу. Моторошно стало Андрійкові, обсипало холодом, а в цей час другий лелека, зробивши прощальне коло над землею, також згорнув крила й почав падати додолу. Андрійко не зважився простежити його політ до кінця, він затулив долонями очі, деякий час так сидів, а потім впав обличчям у трухле листя, в порохняву – й заплакав. Коли перевернувся горілиць, то все ще плакав, і порожнє блакитне небо крізь сльози здавалось то рожевим, то фіолетовим, то жовтим, то червоним.

Він витирав кулаком очі, та сльози текли й текли, розмальовуючи небо в радужні барви.

Минуло літо, настала осінь, лелеки згуртувались у ключі й відлетіли. Всю зиму Андрійко чекав, коли ж та весна прийде. Довшої зими, ніж та, в його житті не було: за снігами та морозами, за метелицями кінця їй не виділось. Та край настає всьому. Напровесні в грудях подужчала віра на щось добре й гарне» [6, 84-86].

Доволі часто письменники вводять до сюжету несподівану розв’язку, зумовлену пережитим героями твору як своєрідну винагороду і взірець для реципієнта. Героїня оповідання Пономаренко М. «Даринка в стилі «ретро» кардинально відрізняється від перших красунь класу зовнішністю й поведінкою. Саме ця незвичність, класичність стилю привертає до дівчинки увагу однокласника Дмитра. За покарання «красуні» визначають позбавлення дівчинки довгої коси, що для неї було сильним приниженням і потрясінням. На читача чекає несподівана розв’язка сюжету: Даринка виходить у цій ситуації не приниженою і знищеною, а переможницею, бо Дмитро не звертає уваги на волосся, а визначає, що вона і в душі не така, як інші дівчата: «Даринка місця не могла знайти на подушці. Боліла голова. Мабуть, ще не встигла звикнути до дивної легкості. Поплакати б, проте сліз не було. І сон кудись зник безслідно, і все стало байдужим. Раптом тишу квартири сполохав дзвінок – вимогливий і різкий.

- Святий Боже, хто ж це? – хутко підхопилася з крісла бабуся.

Даринка повернула голову на подушці і … стрілася з поглядом Дмитра. Від несподіванки заплакала.

- Ну, що ти! – хлопець взяв її тонкі руки у свої долоні.

Даринка сіла в ліжку, опустила очі. Як же невчасно з’явилися сльози! Дмитро ніжно торкнувся Даринчиного м’якого волосся:

- А ти і без коси у стилі «ретро», слово честі…

Прості, звичайні слова. А відчула Даринка, що біда її відсовується кудись убік і душа світлішає, мов обрій при сході сонця» [6, 100]. Сльози болю, розпачу в дівчинки змінюються на сльози щастя. Подібний прийом у трагедії винавав ще Аристотель, оскільки «перипетія – будь-який несподіваний, різкий поворот у розвитку дії. Аристотель подавав характеристику перипетії як злам від нещастя до щастя в долі героя трагедії» [2, 153].

Отже, категорія катарсису відіграє важливу роль у творах художньої літератури, зокрема творах для дітей, виконуючи різні функції, пов’язані із завданнями літератури як одного з видів мистецтва.

ЛІТЕРАТУРА

1. Білоус П. Навіщо література? Стаття друга. Про естетичну природу літератури // Укр. мова та літ. - 2005. – №18;

2. Давыдова Т., Пронин В. Теория литературы. – М., 2003;

3. Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ-ХХ вв. Трактаты, статьи, эссе. – М., 1987;

4. Копистянська Н. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства. – Львів, 2005;

5. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К., 1997;

6. Танець журавки. – К., 2003.

ББК 83.3 (4 Укр) 6-8

Ольга Хамедова,

аспірант Донецького національного університету

АНТИТОТАЛІТАРНИЙ ПАФОС

ОПОВІДАНЬ Б.АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА

Б.Антоненко-Давидович – видатний письменник, публіцист, критик ХХ століття. Його життя стало віддзеркаленням трагічної долі українського народу. Він пройшов крізь усі кола більшовицького «пекла»: перебував у сталінських таборах упродовж 22 років, зазнавав переслідувань з боку влади до самої смерті. Письменник був позбавлений можливості вільно працювати: його твори забороняли друкувати, піддавали несправедливій критиці, неодноразово їх вилучали кадебісти під час обшуків. Актуальним питанням залишається вивчення доробку Б.Антоненка-Давидовича, переслідуваного і замовчуваного упродовж століття.

Сталінські репресії 1930-х років, терор проти українського народу митець художньо узагальнив і осмислив. Життя людини в тоталітарній дійсності стало основною темою багатьох художніх і художньо-документальних творів: спогадів “СВУ”, “Нове в політиці і медицині”, оповідань “Чистка” та “Іван Євграфович більше не належить собі”, циклів “Сибірських новел” і “Тюремних віршів”.

Тема сталінських репресій була глибше опрацьована у художній прозі, зокрема в уже згаданих оповіданнях. Ці твори, як і цикл “Сибірських новел”, написані вже після короткого періоду хрущовської “відлиги”, тож переслідуваний письменник не міг їх опублікувати. Оповідання з такою тематикою автор був змушений переховувати у теці, яку називав “Як умру, то почитайте…”.

Залишається відкритим питання про приналежність цих оповідань до “Сибірських новел”. У листі до Я.Голуб письменник перераховує твори з цього циклу, які він уже написав і називає серед них і оповідання “Чистка”, тому деякі дослідники до циклу “Сибірських новел” залучають ці твори. Проте думка Л.Бойка про те, що ці оповідання не належать до циклу “Сибірських новел”, оскільки “вони не мають ніякого відношення до Сибіру - ні за тематикою, ні за місцем та часом зображених подій” [2,636], здається більш обґрунтованою.

Оповідання “Чистка”, за свідченням Я.Голуб, було написане у 1977 році і присвячене змалюванню викриття “ворожих елементів” в установах і підприємствах. У творі такій “чистці” підлягає київське видавництво. Події подаються двовимірно: крізь призму сприйняття оповідача, відстороненого свідка зображуваних подій і головного героя, бухгалтера Миколу Степановича Семенця. Оповідач занурений у час зображуваних подій, і це підкреслюється такими словами: “обставини, що склались останнім часом”, “два тижні тому”, “недавній процес СВУ” [1, 342]. Оповідач виявляє своє іронічне ставлення до “чистки”, коли вживає характерну для того часу політичну лексику: “недобитки розтрощених класів”, “каральна десниця революції” [1,342]. Культурологи стерджують, що для тоталітарних культур характерний неоміфологізм: у масовій свідомості відновлюються міфологічні архетипи, зокрема образ ворога, що наділений демонічними рисами [1, 326]. Автор спостеріг відновлення міфологічних структур у тогочасній свідомості людей і відзначив це у власному творі, що надає йому більшої переконливості і достовірності.

Весь колектив видавництва збентежений арештами директора і головного редактора, а також нещодавнім обшуком і вилученням деяких книжок. Брошура «Розводьте кролів» стає доказом ворожої діяльності заарештованих керівників, абсурдність цієї ситуації підкреслюється роздумами: “Але що могли знайти в кролівництві контрреволюційного?” [1, 343]. Як свідчить лист Б.Антоненка-Давидовича до Я.Голуб, головний герой мав реального прототипа, а основою сюжету став справжній факт у видавництві, про який розповіли письменнику В.Підмогильний і Є.Плужник. Вони також стали персонажами цього твору, і це надає зображуваним подіям більшої реалістичності.

Минуле життя головного героя розкриває оповідач. Семенець був сином конторника і самотужки оволодів бухгалтерською справою, був чесним і сумлінним працівником. Важливим штрихом до його портрету є те, що до революції він працював в українському видавництві “Криниця” за мізерну платню, бо вважав поширення української книги “святою справою”. Читання української літератури надзвичайно вплинуло на Миколу Степановича і зробило з нього “свідомого українця”. Він щиро вітав народження УНР, яку вважав демократичною державою, а “більшовиків не любив і боявся” [1, 356]. В оповіданні з’являється мотив національно-визвольної боротьби, характерний для всієї творчості Б.Антоненка-Давидовича. У багатьох творах письменника національна революція 1917 року і утворення УНР стає сакральним часом для персонажів, бо саме тоді відбувається їхнє ідейне змужніння.

Завдяки процесу українізації Семенець став прихильним до більшовиків, проте його надзвичайно вразив процес “СВУ”. Тема судової розправи над українською інтелігенцією була особливо хвилюючою для письменника і реалізувалася не лише у його спогадах, а й у художній прозі.

Змінювалися влади та історичні обставини, незмінним залишалося життєве кредо головного героя: “правда тільки одна”, цей принцип був визначальним і для самого автора, саме його неодноразово проголошував Б.Антоненко-Давидович у житті й у власній творчості.

Тлом для зображуваних подій послужило мистецьке життя Києва 1930-х років. Так, представники літературних угруповань “Плуг” і “Гарт” зображені у сприйнятті старого бухгалтера, котрий зневажливо називає їх “молодими шмендриками, що лізуть до видавництва з своїми незугарними віршами й оповіданнями” [1, 344]. Так, автор викриває негативні тенденції у мистецтві того часу, зокрема “масовізм”, коли малоосвічені автори видавали твори низького мистецького рівня. Влада всіляко заохочувала таких письменників пролетарського походження.

Герой розкривається багатогранно: у власних вчинках, внутрішніх роздумах, розмовах з іншими персонажами. Чесного бухгалтера обурює те, що видавництво звинувачують у шкідництві тому, що надрукували книжки заарештованих авторів. Хоча всім було відомо, що видання літератури замовлялося відповідними органами влади. Його чесність найкраще виявляється у той момент, коли герой внутрішньо зважується заперечити висновки комісії з “чистки”. Такий щирий намір героя оповідач коментує іронічно: ”як здитинився чоловік або впав з неба, нічого не навчившись за ці тринадцять років революції й не засвоївши досі, що далеко не все, що думаєш, можна одверто прилюдно казати…”[1,347]. Бухгалтер Семенець наважується на відкрите протистояння голові комісії. Зазначимо, що голова комісії безіменний, тобто узагальнений образ. Його портрет виявляє його сутність: жорстокість і підозрілість. Голова комісії мав: “металево-холодні сірі очі, котрі, дивлячись на когось, підозріло прищулювались” [1, 347]. Недаремно Л.Кимак називав Б.Антоненка-Давидовича “майстром психологічного портрета” [3, 52]. На зборах всього видавництва у своєму гнівному монолозі голова комісії називає видавництво “кублом, де причаїлась мало прихована контрреволюція” [1,348]. Автор змальовує типову ситуацію того часу, коли після звинувачень на свою адресу працівники видавництва гучно аплодують “трафаретним” гаслам голови: “Хай живе наш любимий вождь, мудрий керівник і непохитний вірний ленінець, товариш Сталін!”[1, 349]. Дослідник радянської культури А.Скрипник зазначає, що у тоталітарних країнах “у масовій свідомості відбулася реанімація культурних стереотипів, характерних для стародавніх теократичних держав. Склався комплекс уявлень квазірелігійного характеру. Сюди включалися обожнення вождя, віра в його всевідання і моральну бездоганність. Сакралізація вождя вимагала від пропаганди використовувати засоби боговиправдання: перекладання провини на “офірних цапів” (на шкідників, шпигунів, опозиціонерів)” [4, 326]. Семенець (єдиний із присутніх) у своєму виступі намагався виправдати заарештованих керівників видавництва. Брутально поводиться голова, який зупиняє Семенця і називає його виступ “опором експлутаторських класів” [1, 351]. Микола Степанович шукає моральної пітримки у колег, проте всі службовці уникають спілкування з ним і обходять як “зачумленого” [1, 352]. Дехто навіть дорікнув йому, що своїм виступом він навів підозру на колектив.

Показовим у цьому плані є персонаж, який виступає антиподом Семенця. Це близький товариш бухгалтера, його колега Мірошничено, з яким вони разом працювали у видавництві “Криниця”, він був активним членом “Просвіти”. Під час виступу Семенця він ховається за спинами інших і пізніше залишається пасивним спостерігачем розправи над колишнім товаришем. Цей образ є втіленням художнього типу “просвітянина”, ”малороса”, створеного автором ще у ранній прозі. «Малорос» проголошує любов до України, навіть зовнішньо підкреслює своє “українство” (“козацькі вуса” у Мірошниченка), проте не здатний до активної боротьби за свої ідеали і стає вірним прислужником будь-якого режиму. Авторським звинуваченням “просвітянину” є гнівний вигук Є.Плужника у кінці твору: “Як я ненавиджу цих гнилих добродіїв з козацькими вусами й заячою душею!” [1, 367].

У цьому творі, як і в художньо-біографічній прозі, письменника цікавлять зміни в масовій психології людей. Він спостеріг, що десять років більшовицької влади вже привчили людей бути нещирими у спілкуванні навіть із найближчими друзями і рідними, підтримувати будь-які рішення влади. Постійні переслідування, масштабні репресії породжували страх, тому мати будь-які зв’язки з неблагонадійними вважалося небезпечним. Б.Антоненко-Давидович вважає цей загальний занепад духу “пошестю, що заражає людські маси, подібно до холери й чуми, й робить із нормальної людини безхребетного слимака!” [1, 496]. У творі наголошується, що сталінська система розділяла людей невидими бар’єром, поширювала ворожнечу і недовіру між людьми, бо суспільством, що перетворилось на “народнонаселение”, легко керувати [1, 437].

Конфлікт у творі двоплановий. Зовнішнім конфліктом є протистояння бухгалтера Семенця голові комісії “чистки”. Герой протистоїть усьому колективу, який намагається відмежуватися від нього. Микола Степанович називає працівників “страхополохами” і залишається в цілковитій ізоляції [1, 358]. Та найбільш психологічно напруженим є внутрішній конфлікт героя. Кілька днів до останнього засідання комісії в ньому борються дві сили: одна наказує йому скоритися, визнати свої попередні слова помилковими і засудити заарештованих керівників видавництва, а сумління говорить йому не втрачати честі і гідності, ціною брехні не купувати собі право на роботу у видавництві. Доведений до напівбожевільного стану очікуванням звільнення з роботи, на останньому засіданні він у стані афекту називає себе контрреволюціонером. Він обмовляє себе, проте виправдовує заарештованих, до кінця відстоює честь керівників видавництва. Таким чином, він позбувається внутрішнього конфлікту і відчуває полегшення, бо зміг зберегти чистим власне сумління.

Промовистою є реакція голови комісії на поведінку Семенця: “Можливо, бухгалтер Семенець і божевільний, але він класово божевільний!” [1, 363]. Такий «діагноз» колись виголосив критик Кулик про хворого Тодося Осьмачку. Це був такий яскравий епізод, що автор згодом зафіксував його у спогадах і використав у оповіданні для характеристики тієї доби.

Звільнений з роботи Семенець йде вулицями нічного Києва.
В оповіданні нічний пейзаж є засобом розкриття внутрішнього стану героя, котрий пригадує свою молодість, колишні мрії і надії. Ніч загострює його почуття: він відчуває себе самотнім і безпорадним у ворожому світі. Пейзаж контрастує до зображуваних почуттів Миколи Степановича, адже вереснева ніч спокійна і лагідна, у той час як герой переживає душевну катастрофу. У природі панує гармонія, а людський світ жорстокий і абсурдний. Людина, що зберегла чисте сумління, приречена на самотність у світі тоталітарної дійсності. Єдині, хто наважуються відвідати старого бухгалтера, молоді письменники В.Підмогильний і Є.Плужник. Автор наділяє їх яскравими характеристиками. Обидва митці щирі і вразливі, співчутливі до чужого горя. Кожна деталь, кожний штрих увиразнюють їхній портрет. Так, Плужника автор порівнює з Байроном, і цим наголошує не лише на зовнішній схожості героя, але й передає його емоційність і романтичну вдачу. В.Підмогильний у творі виявляє свою розважливість, скромність надзвичайну ерудицію. Автор уводить у текст деякі деталі з життя і творчості “ланківців”, цим досягається більша достовірність зображуваного і значний емоційний вплив на читача. Молоді письменники говорять про майбутню публікацію своїх творів, роману “Місто” і поезій “Рання осінь”, і пропонують матеріальну допомогу бухгалтеру. В.Підмогильний попереджає Семенця про можливий арешт, адже, за теорією О.Шпенглера, “Україна вступає у свій чорний цикл” [1, 368]. Надзвичайно трагічним є монолог героя. Він говорить, що арешт його не лякає, адже життя на волі не відрізняється від перебування у тюрмі. Життя бухгалтера надзвичайно важке, він змушений вести напівголодне існування, щоб утримувати родину. Тюрма звільнить його від тягаря відповідальності. М.Хвильовий так само характеризував дійсність початку 1930-х років: “Ми знаходимося в модернізованій тюрмі…”. Герой пошепки зізнається відвідувачам, що переховує сало в буфеті, яке купив заздалегідь, щоб їсти його в тюрмі. Молоді митці розуміють, що Семенець “одбіг нормального глузду” [1,369]. Ця художня деталь підкреслює трагізм ситуації.

У листі до Я.Голуб автор так коментував визначив ідею цього оповідання: “Не має значення, чи він, бухгалтер, остаточно збожеволіє, що мені здається з деяких його дивних вчинків, чи він накладе на себе руки, дійшовши до цілковитої душевної прострації, чи його, як то звичайно тоді бувало, заберуть, посадять і заженуть туди, “куди Макар телят не ганяв”. Важливо те, що людина, яка не вступила в конфлікт з власним сумлінням, приречена на загибель, на знищення” [1, 639].

Проблема морального вибору людини осмислюється в оповіданні “Іван Євграфович більше не належить собі” (1980) . У творі розкритий процес вербування учителя в таємного агента НКВС. Недаремно увага зосереджується на шкільному учителеві, таким чином автор порушує гостру проблему взаємовідносин школи і влади в умовах тоталітарної дійсності. Школа у сталінську добу, як наголошує автор, є засобом поширення “пролетарської” ідеології, навчальний процес у ній надзвичайно заідеологізований. Деякі вчителі співпрацюють з органами безпеки, тому у шкільному колективі панує недовіра і страх. Під особливим ідеологічним пресом перебувають гуманітарні науки, бо в історії і літературі “стільки небезпек збочити від генеральної лінії партії” [1, 371]. Кожний вчитель може бути заарештований за те, що недостатньо висвітлив класову сутність воєн або не засудив “націоналістичні ухили” Т.Шевченка. Тому вчитель математики Капустян почуває себе в безпеці, адже тлумачення математики не залежить від влади. Репресії придушували прояви будь-якої вільної і творчої думки в освітніх закладах. Проте ідеологічному тиску народ протиставляв власну творчість. Про скептичне сприйняття народом тогочасної дійсності говорить пародія поеми О.Пушкіна “Руслан і Людмила”, яку цитує один із вчителів: “У лукоморья дуб срубили,| Златую цепь в торгсин снесли,| Русалку паспорта лишили,| А лешего сослали в Соловки…» [1, 386]. Народ намагався врятуватися сміхом, і, таким чином, зберігав здорову мораль.

Вчитель історії у розмові з Капустяном говорить про нищення педагогіки владою, адже понівечені всі моральні цінності, які має виховувати вчитель у дитини. Вчитель обурюється тим, що вони мають вихваляти вчинок Павлика Морозова. Задовго до того, як стало можливим об’єктивне дослідження радянської культури, автор зазначає, що Павлика “канонізували”, “записали в червоні святці” саме для того, щоб заохотити дітей до наклепництва і зрадництва [1, 373]. Школа змушена виховувати молоде покоління, яке не має поваги до родини, не має коріння, історичної пам’яті. Вона виховує “безбатченків”, слухняних слуг режиму. Сам Іван Євграфович починає підозрювати свого сина у тому, що він доніс у відповідні органи про його розмову з вчителем історії. Навіть подібність імені його вражає, його сина теж звуть Павликом. Отже, влада досягає своєї мети - розділити найрідніших людей прихованою підозрою і недовірою. Виклик до НКВС спричиняє тривогу, нервовість і страх у Івана Євграфовича. Зростання психологічного напруження героя переконливо показано у творі. Автор підкреслює величезний вплив на психіку людини органів безпеки. НКВС наділена у творі демонічною, темною силою. Ще у ранній творчості автор підкреслював диявольську природу більшовиків. Лиховісні символи домінують уже у письмовому виклику Капустяна до НКВС. Його викликають до 13 кабінету у понеділок, що в “народі вважають за важкий день” [1, 370]. Сам будинок НКВС зображений місцем перебування демонічних сил. Коли Іван Євграфович думає про нього, то у нього виникають образи “темних підвалів” [1, 381 ]. Коли ж він заходить до цього будинку, його вражає “мертвотна тиша” [1, 377]. Це означення лише підкреслює подібність будинку зі світом мертвих. Перебування героя у будинку НКВС асоціюється з казковим мотивом сходженням героя у потойбічний світ. Довгий коридор, яким прямує Іван Євграфович, нагадує міфологічну дорогу, яка розмежовує два світи: земний, людський і потойбічний. У творі це нагнітає тривожні передчуття того, що з цього шляху не буде вороття, “дорога завжди спрямована в один бік” [4, 123]. Недобрі віщування підтверджуються: слідчий Парфутін пропонує Капустяну стати таємним агентом. Парфутін спокійно переконує вчителя, що він буде писати правдиві характеристики і цим зможе врятувати від арештів багатьох людей. Капустян погоджується співпрацювати з органами і, таким чином, втрачає своє сумління, самого себе. Виникає мотив характерний для народних демонологічних легенд про продаж душі чорту або дияволу. Він особливо відчутний у пропозиції слідчого написати розписку про згоду вчителя стати таємним агентом НКВС. Капустян пише “мов у трансі… завороженою рукою чужі слова” [1, 381]. Сама назва твору вказує на те, що Іван Євграфович уже належить не собі, він втратив душу і виконує чужу волю. Новий агент має взяти собі “кличку”, нове ім’я, що особливо його вражає. Цим підкреслюється, моральна смерть вчителя Капустяна і початок нового життя агента Гороховського. Всі спроби повернутися до колишнього життя приречені на невдачу, адже тепер вчитель Капустян напружено очікує нових завдань своїх господарів. Спершу він має твердий намір рятувати своїх друзів і колег від арештів, пише про них позитивні хараткеристики. Та незабаром усвідомлює, що його правдиві свідчення нікому не потрібні, від нього вимагають зводити наклепи на людей. Психологічний конфлікт зогострюється у той момент, коли герой вагається: писати чи не писати доручене. Кілька днів він бореться із власним сумлінням, та, врешті, переступає цю межу. Подальший шлях героя – це моральна деградація людини. Він сам шукає об’єкти для своїх спостережень, у своїх характеристиках дає волю фантазії, висуває абсурдні звинувачення до людей. Так, він пише донос на власного німого сусіда і радить репресивним органам перевірити, чи справді він німий. Моральну смерть вчителя Капустяна засвідчує і те, що він відмовляється від колишнього способу життя. Він вмирає як педагог і батько: він не готується до занять у школі, не займається вихованням сина, оскільки “усі його думки забирають характеристики й пошуки нових об’єктів для спостережень” [1, 392].

Отже, автор в оповіданнях “Чистка” і “Іван Євграфович” розкрив тему “маленької людини” в тоталітарній дійсності. Він зобразив два можливі шляхи розв’язання проблеми «людина і влада». В оповіданні “Чистка” герой зважується на протистояння репресивній системі, що призводить до поразки. Він залишається морально незаплямованою людиною, але приреченою на знищення. Для героя залишається єдиний вихід – божевілля. В іншому оповіданні Іван Євграфович обирає шлях “сексота”, а брехня призводить його до моральної смерті. Незважаючи на різний вибір героїв, доля кожного з них трагічна по-своєму.

Опозиція правда-брехня, через яку набувають особливої гостроти внутрішні конфлікти героїв, є визначальною для цих творів. Більшовицька влада викривила ці поняття: говорити правду стало небезпечним, а зводити наклепи – нормою життя. Тоталітарна дійсність – це світ абсурду, де викривлені етичні поняття і знівельовані моральні цінності. Автор стверджує вустами свого персонажа, що життя в такому суспільстві не відрізняється від тюремного ув’язнення, а саме свобода постає необхідною умовою життя людини. Психологічно глибокими і переконливими є характеристики головних героїв оповідань. Засобами характеротворення в оповіданнях є слово оповідача, монологи і діалоги героїв, пейзаж, художня деталь. Внутрішній стан героя переконливо розкривається у роздумах, які передаються через потік свідомості. Письменник простежив і узагальнив, втілив у художніх образах типові постаті сталінської доби.

В оповіданнях автор показав характерні риси тоталітарної культури, ті міфологічні структури, які відновлювалися у масовій свідомості людей за допомогою більшовицької ідеології: сакралізація вождя, пошуки ворогів, шкідників тощо. Художня модель тоталітарної дійсності 1930-х рр. набула достовірності завдяки використанню пропагандистської риторики того часу і відтворенню життєвих реалій доби.

Література

1.Антоненко-Давидович Б. Твори. –К.: Наук.думка, 1999. – Т .2. – 656 с.

2. Бойко Л. З когорти одержимих: Життя і творчість Бориса Антоненка-Давидовича в літ.процесі ХХ ст. – К .:КМА, 2004. – 574 с.

3.Кимак Л. «Сибірські новели» Бориса Антоненка-Давидовича (Проблематика. Стиль. Поетика). – Вінниця: Південний Буг, 1999. – 95 с.

4.100 найвідоміших образів української міфології. / За ред. О.Таланчук. – К.: Орфей, 2002. - С.448

5.Шевнюк О.Л. Культурологія. - К.: Знання-Прес, 2004. – 353 с.

ББК 82.3 (4 Укр-420 Н)

Валентина Соболь,

доктор філологічних наук,

професор Варшавського університету

ПІСНІ ЗЕМЛІ ДОНЕЦЬКОЇ

Які там милі срібні ріки,

А далі сині, як у сні…

Ні, без Донеччини навіки

Зів’яли б всі мої пісні...

Володимир Сосюра

Слово, українське слово донецької землі позначене особливою міткою – історією серця стали не тільки „ночі Донеччини сині”, як у Володимира Сосюри, і не лише „Донецькі волошкові вечори”, як у Станіслава Жуковського, вечори з „фіолетовими хмарами”1, як у Івана Білого, - а й дні. Дні в отому Плужниківському вимірі з його геніальної збірки поезій „Дні” (1926), народженої на переломі, в двадцятих роках ХХ століття. Наприкінці ХХ-го – чи ж випадково? – суголосне плужниківському екзистенційне відчуття днів зрезонує в „Елегійному”2 Євгена Летюка і майже водночас - у ліричному циклі П.Бондарчука „Високий день”3, у збірці Галини Гордасевич „Високе полум’я дня”4, а в книжечці вибраного, котра вийшла вже по смерті авторки, - „Право на пісню” - надасть щемкої туги рядові віршів, в одному з котрих є такі, здавалось би, загальнозрозумілі й прості, але водночас надзвичайно ваговиті рядки:

Минає радість, та минають й болі,

І все-таки який прекрасний світ,

Бо зріє плід, хоч облітає цвіт.

Шануймо ж кожен день як самоцвіт!5 (тут і далі підкреслено нами. - В.С.).

Спробуємо осягнути суть оцих днів-самоцвітів не тільки в трудових буднях та поетичних спалахах, а й у пісні.

У вірші Юрія Доценка „Не засинають дні” з поетичної збірки „Дерев мотив глибинний” вчуваємо напругу тих драматичних обертонів, які болять і нуртують в українському серці мешканця Донеччини. Дні у слові митців землі донецької на новому переломі – то передовсім будні – драматичні, як влучно висловився Василь Юхимович, „перебудовні і перебідовані”, сповнені до пори може й невидимої зовні напруги й динаміки. Позначені гіркою правдою про помноження зусиль у боротьбі за виживання... Вижити українському, совісно мислячому слову тут завжди було непросто, а в дні русифікаторської вакханалії 90-х - чи й можливо... Можливо, втім, доглибинно зрозуміти драматизм зболеного зізнання Володимира Сосюри, - з його вірша “Розгром”:

Той каже – я великорос –

Так гордо, радісно, пихато.

А я стою, немов проклятий, -

Дитина українських гроз...

То ж чи випадково в статті відомого поета Анатолія Кравченка про Галину Гордасевич “В небі зорею сія” щойно прозвучало чимось-таки суголосне, так само неоднозначне й непросте, але націлене на діалог та взаємопорозуміння запитання: “…багата й щедра земля донецька, а добрі люди, талановиті митці чомусь покидають її. Чому? Відповіді на це я так і не почув від Галини Гордасевич”6… Втім, відповідь на це питання – хіба в долі незабутньої Гордасевич, в її віршах, у творах молодших колег та й у їхній, молодших, так само непростій долі. Так, в рядках прекрасного поета Юрія Доценка з вірша „Рідній мові” пережиття і отих, і оцих, і прийдешніх днів, і отих болючих запитань, котрі ті дні поставили, - все разом взяте прорвалось у відчаєно-молитовні ритми:

Батьківська мова, гучна, солов’їна,

В чому, скажи, твоя смертна

Провина,

За що тобі це підпілля легальне –

Вічне тавро на одвічне лигання?!

Слово проснулося. Плаче

на грудях.

Сльози солоні ковтає на людях.

На рубежі. На фатальному розі.

Слово вкраїнське шукає

Народ свій...7

Слово тут - заклинальне, майже молитовне, таке, як у „Молитві до мови” Катерини Мотрич. Засада подальших наших міркувань: така драматична настроєва тональність – тривога і водночас віра у високий День слова – тільки одна з-поміж тих, які визначать смак і колір, вагу і запах слова. Гірко-солоного, з відблисками кристалів антрациту, важкого, але із дивовижно-прекрасним запахом степових сонцецвітів, чистотою калинової води... Калинова вода дала назву віршеві, а згодом і пісні на слова С.Жуковського, а ще – оригінальній збірці українських, російських та грецьких пісень на музику Доната Патричі, про яку йтиметься далі. Образ же калини є активним та багатозначеннєвим у творах донецьких авторів, а в „Баладі про калину”8 Петра Бондарчука він гостро суголосний із образом прекрасного поета Івана Іова, в поезії котрого „калина по краплині в серце крапле...”

Слово вбирає чудодійну, видобуту з глибин народної пам’яті, наснагу - передусім у молитві і пісні. Слово є виразником найсокровенніших духовних високостей, котрі в молитві і пісні або в молитві-пісні стають чимось значно більшим, аніж настроєвою картиною. Яке воно, донецьке слово лірично-пісенне? Піснею воно, можливо, вперше забриніло в романтика Михайла Петренка. Від хрестоматійного „Неба” („Дивлюся на небо та й думку гадаю...”) – до небес, „білим пухом покритих” Віталія Павловського в його щемкій поезії „Крапочка” (Збірка віршів „Станція надії Межова”) ...

Навкруги, ген-та-ген –

Сніг та степ.

Небеса

Білим пухом покриті.

Серед степу –

Один я,

Мов перст:

Чорна крапочка

В білому

Світі9.

У цьому крихітному творі вичитується могутній знак екзистенційної самотності людини на межі тисячоліть, тут вчувається високий трагізм швидкоплинності відміряного нам часу і – в підтексті - ритми драматичного буття українського слова на донецькій землі. В телеграфних рядках закарбована знакова сила дня, коли прийшло усвідомлення, на нових просторово-часових віражах барокового світобачення, себе – і кожного, хто здатен не тільки мислити, а й перед- і відчувати, - чорною крапочкою в білому світі ...

Духовна робота-мука-потреба духу довжиною не в роки, а в століття прокреслюється рядом імен поетів, чиї вірші стали піснями, та з-посеред них на сьогодні тільки поезія „Небо” Михайла Петренка стала народною піснею, а ще – символом романтичного пориву у височінь, бо ж „і на світі гірко; як стане ще гірше, Я очі на небо, - мені веселіше! І в думках забуду, що я сирота, І думка далеко, високо літа...” Вчитаймося уважніше в слова і вслухаймося в мелодію знаних сьогодні творів, що стали піснями, - авторства Станіслава Жуковського, Віталія Павловського, Анатолія Кравченка, Юрія Доценка.... Спробуймо відчути нерв отих днів, коли прийшли ті пісні на світ. А замість настанов поетик та риторик10 сягнімо до балади про пісню - „Балада - пісня”. Її авторка - Галина Гордасевич подарувала свою власну пісню, право на котру виборола непростою долею. А в своїй баладі - мов би в своєрідній дискусії із відомими словами Івана Драча про українців-троїстих музик – здається, зумисне драматизувала феномен „українського багатоголосся” („ Зійшлися два українці То й співають в три голоси...”), що його ще гетьман і поет Іван Мазепа закарбував рядками: ”Всі покою щиро прагнуть, та не в один бік тягнуть”. То ж вірші й пісні бачаться нам кардіограмою українських днів на межі тисячоліть, а балада про пісню Галини Гордасевич - „Балада - пісня”11- постає необароковою персвазією задля збудження уваги і думки, роботи душі і розуму – всього, без чого є неможливим досягнення правдивого само- і взаємопорозуміння. Мова любові має до серця найкоротшу дорогу, натомість довжиною в глибину віків пролягає дорога до її витоків. Нуртуюча в них краса і сила – ймовірно, тільки один з імпульсів, котрі надихнули грека, або точніше, як влучно сказав Василь Юхимович, „україномовного грека чи греконародженого українця” Доната Патричу написати музику до численних ліричних творів С.Жуковського, А.Кравченка, В.Юхимовича, В.Шутова, М.Лисянського, В.Смирного, Г.Данченка, Г.Калюжної, Є.Гончарова, І.Кохановського, Д.Чепілко 12 - всього разом 28 чудесних мелодій13. Мелодії до творів із трьох духовних джерел – українського, грецького та російського. Назву ж збірці, як уже зазначалося, дала пісня на слова В.Жуковського „Калинова вода”:

Калинова вода край нашого села,

Цілюща і смачна в усі години,

Калинова вода біжить із джерела,

Співучого, як серце України.

Калинова вода біжить із джерела,

Невтомного, як серце України.

Прикмети донецького буття, духовного та інтелектуального клімату - і в тому, як любовно переклали із грецької на українську мову - С.Жуковський пісню „Зиси, Бугас” („Живи, Бугас”) В.Бахтарова, а Б.Білаш – пісню Г.Данченка „Си – пес кардъиям” („Ти – в моєму серці”), і в добірних мелодіях Д.Патричі до пісень як грецьких, так і українських та російських, і в хронотопах конкретного місця дії (Дружківка, Кривий Торець), як у пісні С.Жуковського „Робітнича наша доля”, коли – завдяки й локальним особливостям - твориться барвиста й динамічна картина, як то бачимо в пісні „Хоровод” В.Мирного:

Хай цвіте в яснім серпанку зоряний Донбас –

Хайтарма, гопак і янка подружили нас...

Встань у коло, росіянко, серцем обійму.

Гей, виходь, моя гречанко, на їримаву!

Дружби нашої перлина світла і ясна:

В нас єдина Україна і любов одна!

Та впадати в елегійно-ідеалістичний тон, знайомлячись із усіма піснями збірки „Калинова вода”, не дозволить (наголосимо - не конфліктуючи з локальними хронотопами, а тільки корегуючи, доповнюючи їх) - трагічний образ, зрозумілий від недавна (бо ж повернутий із забуття) кожному серцю,- образ Крут у пісні грека Доната Патричі на слова українця С.Жуковського „Марш національної гвардії”:

Пісня, наче цимбали,

Сині далі дзвінкі,

Де під Крутами впали

Молоді вояки.

Пісня високо рине,

Ніби хоче сказать,

Як любить Україну,

Як її захищать (С.30).

І можна тільки пошкодувати, що до названого вище збірника не увійшли пісні Юрія Доценка та Івана Білого, Петра Бондарчука та Григорія Кривди, Галини Гордасевич та Лідії Колесникової. Так, збірник могла б прикрасити й пісня Івана Білого „Не питай мене про любов” із поетичної збірки ”Пізні райдуги”. Вона написана у формі народнопоетичного звертання коханої-в минулому до колись люблячого, і – що є загалом однією із найхарактерніших прикмет поезії Івана Білого - еліксир на погамування естетичної спраги настоюється під сяйвом кольорів:

Знову рясно квітує май,

А чи будуть черешні спілі?..

Не питай мене про любов,

Не питай,-

В мене скроні від неї білі14.

Власне, всі вірші збірки „Пізні райдуги” Івана Білого залишають яскраві зорові враження: так і бачиш, як „...гасне в сизій лозі помаранчевий вечір” (вірш „В’ються кільця доріг”), а біля шахти Абакумова –„підкову срібного ставка” під фіолетовими – бо ж такими вони дійсно бувають у Донецьку - хмарами (вірш „Тут хмари бродять фіолетові”)... Всі вірші, хіба що за дуже незначним винятком, мають свій домінантний колір, а вже вибух їхнього, кольорів, розмаїття, хоча й сподіваний - ще починаючи від назви збірки й такої ж назви вірша, але тим не менш ефектний - бачимо в творі „Пізні райдуги”, де

Навіть небо студене

Теплим маком цвіте.

І на серці у мене –

Ніби щось золоте (С.34-35).

Кольорові обертони наснажують і кращі любовні поезії донецьких ліриків, котрі ще не стали піснями. „Переплелися фарбами в житті і дощ, і сніг, і осені ридання” читаємо у збірці поезій „Станція надії Межова” В. Павловського, вчуваючи може й павличківські акорди в цих рядках. Осіння мелодія І.Білого в його збірці „Пізні райдуги” грає кольорами „помаранчевої сльоти” і трепетною подібністю доторку – листочка з дерева й долоні коханої жінки („Листок уста мої прикриє немов рука твоя бліда...”). Вітальний акорд – всупереч завмиранню в природі – народжується таки знову через єднання-протиставлення з природою:

І я, кохана, схаменуся

Від того дотику листка:

Нехай летять у вирій гуси

А нас – життя не відпуска (С.44-45).

Мотив дерев, мелодія калинової води, симфонія дощу, світанки і вечори, а ще Дні – все це також творить свою неповторну музику, яку важливо почути, так само як суголосні рефрени пісень Г.Калюжної („Зійду рястом я у душі твоїй Не згуби любов, збережи її”, „До твоїх очей не пущу біди, Тільки ти люби, тільки ти люби”15) та С.Жуковського:

Встають світанки веселкові,

І золотіють сонцем дні.

Не розлюби своєї мови,

В якій не будеш стороні.

Зірниця квітне, як лілея,

В дворі туркочуть голуби,

Не розлюби землі своєї,

Повік землі не розлюби!

Не розлюби!

Не розлюби, не розлюби. Не розлюби! (С.12).

Харківський професор Леонід Ушкалов у передмові до антології любовної лірики ХVII-ХХ століть „Слобожанська муза” із зрозумілою гордістю зазначає, що вже четвертий вік на мапі української поезії існує Слобідський край, із радісною містикою Григорія Сковороди, зажурою харківських романтиків, трагічним ентузіазмом „Червоного Ренесансу” та – власною візією любові16. А чи є вона - власне донецька візія любові? Степами донецькими на межі ХVІІ- ХVІІІ століть мандрував Климентій Зіновіїв і лишив свої вірші – також про дні. Виснажливо-трудові дні „соляників-торяників”, які видобували господарську сіль під Артемівськом та Слов’янськом. Та ж у складі його великого рукописного збірника віршів та приказок знайшлося місце ще й для кільканадцяти любовних віршів, і як знати, чи не розкішні маки наших степів, краса та вдача степовиків надихнули мандрівного поета (що був і священиком, і писарем, і бездомним удівцем) на створення віршів „Про старих дідів, що женяться, і про старих баб, що заміж ідуть” чи ж „Про людей тих, котрі не хочуть женитись через увесь вік свій і до старості літ чи й до самої смерті”. Або ж „Про чоловіків упертих і нерозважливих, котрі зовсім не мають любові до своїх жінок, особливо до чесних, не запідозрених і побожних” та „Про родичів неуважних, котрі своїх дітей поєднують шлюбом насильним [тобто з примусу], тих, що не мають [дівчина або хлопець] між собою справжнього кохання”17. Вздовж усієї України сходив Григорій Сковорода. І, як то свідчить донецька поетеса Лідія Колесникова у вірші „Григорій Сковорода в Святогір’ї”, саме тут, на землі донецькій -

Кажуть, був тут філософ наш,

Бачився з другом,

Розділяв з ним, як хліб,

Бунтівничий порив.

Скільки дум нелегких

В цім краю передумав,

Скільки болю

В засмучене серце вмістив!18

Навряд чи володів його серцем бунтівничий порив (то, певно, знак часу, коли писався вірш), але безсумнівно - Сковорода чимало побачив і передумав, перш ніж резюмував: „Хіба не мертва та душа, що не знає правдивої любові, себто Бога? Хіба всі дарунки, ба навіть янгольські уста, не є ніщотою без любові? –Любов, любов.- Що угрунтовує? Любов. Що творить? Любов? – Любов. Що рятує? – Любов, любов. Що насолоджує? –Любов. Любов – початок, осердя та кінець, альфа та омега...” До чого цей екскурс? А лиш до того, що – попри помічені акценти - менш доцільним видається пошук безпомильного та універсального лакмуса на оприявнення суто локального колориту, бо ж гостро актуальним, давно назрілим і тому важливим бачиться неспішне, але послідовне оприявнення та творче осягнення загальноукраїнських, а значить і європейських коренів, візія перспективи днів. Так як це бачимо, приміром, в антології одного вірша „Кохання та весна”19, де представлено інтимну лірику україномовних та російськомовних - вже не тільки донецьких авторів, а митців цілої України. Поезії донецьких митців – „Даруйте коханим квіти” В.Соколова, „Березневе” Івана Білого чи „Моя ти доле синьоока” С.Жуковського, „...Коли я знову повернусь” О.Солов’я вигідно перевищують твори молодших та зовсім юних, та все ж за рівнем художності поступаються творам класиків20. То тим більше прикро, що, по-перше, в післяслові Олени Лаврентьєвої запевняється, буцім-то читач буде вознесений на самісіньку вершину мистецтва21, а по-друге, донецькі лірики таки ж мають у своєму арсеналі твори, котрими можуть пишатися22. На підтвердження сказаного візьмімо до рук твори Євгена Летюка і Лідії Колесникової, Анатолія Кравченка і Галини Гордасевич, Петра Бондарчука і Олени Лаврентьєвої, Івана Білого і Юрія Доценка, Віталія Павловського і Доната Патричі. Так-так, це саме Донатові Патричі належить один із найбільш хвилюючих віршів у збірці „Кохання та весна” – поезія до дружини „Признание”.

І все ж, яким же воно є, пережиття і відображення Днів під знаком Любові у творах донецьких ліриків? Хоча під знаком любові минає, як здається, тільки мить, та світить вона вже й не дні, а, як зізнається Ліна Костенко, „це тихе сяйво над моєю долею! - воно лишилось на усе життя”. У творах багатьох авторів з Донеччини також ставиться знак рівності між любов’ю та життям, і ця візія розгортається в часовій перспективі, як то бачимо у пісні Доната Патричі на слова Анатолія Кравченка „Осінній романс”:

Пройшла весна, минуло літо,-

Тріпоче листя на воді,

І все, що жито-пережито,

Давно позаду, в небутті.

Не засумую, не заплачу,

Немає долі вороття.

Лишилась вічність на остачу

І в ній – кохання і життя.

Говорячи про відсвіжене, гостро осучаснене пережиття мотиву всепроминальності, який активно культивували як європейські, так і українські барокові поети, наголосимо на виразно відчутному прагненні сучасників відшукати противагу tempora fugit, опертя, знак тривкості й надійності. Ним, власне, традиційно стає наша пам’ять, як у С.Жуковського:

В’ється, в’ється стежина вузька,

З ніжністю руку стискає рука,

Милі смішні сподівання,

Що юним не буде кінця рокам...

Ні, не забути нам

Перше кохання.

Виходом на філософські горизонти бачиться поетична візія Петра Бондарчука, його своєрідна дискусія з тезою по незнищенність пам’яті у поезії „Одвічне”23, де в баладному ключі і національних прикметах постають неспростовні істини книги Еклезіаста...Та повернімося знов до пісень. Пісня С.Жуковського „Перше кохання”, як і цілий ряд інших пісень на слова А.Кравченка, В.Юхимовича, Г.Калюжної не претендує на відкриття новочасних істин, а тільки нагадує про речі неперебутні, вічні, але говорить про них в інтимно-довірливому, сповідально-щирому тоні, і якраз у цьому і полягають секрети органічного входження-вростання українського слова в донецькі горизонти, а ще добротворної його співдії, творчого діалогу із грецьким та російським – бо ж так і назвав В.Юхимович свою передмову до збірки „Калинова вода” - „Із трьох джерел”. Що ж до власне віршів, котрі поки що не стали піснями, то часом у них співпадають назви, як то бачимо, наприклад, у творчій лабораторії Галини Гордасевич (вірш „Передчуття” із збірки „Високе полум’я дня”) та Юрія Доценка (вірш „Передчуття” із збірки „Дерев мотив глибинний”), і це співпадіння стає імпульсом до роздумів про серце, що має очі. Концепт серця та кордоцентрична образність чи не найактивніше проступає в поезії Петра Бондарчука. Самобутнім та оригінальним нам видається також експериментальний сонетарій поета із 15-ти творів („Сонет з кодою”, „Кульгавий сонет”, „Перевернутий сонет”, „Сонет з двома кінцями”, „Переплутаний сонет”, „Сонет-діалог”, „Порваний сонет”, „Сонет із двох терцин” та ін.), в котрому твір під номером 9 – „Сонет-акростих” („Прощай любов моя”) – відсилає як до поетичної барокової традиції carmina curioza, так і до новочасних вигадливо-дотепних вправ24. Акро-тримезо-полісонет Анатолія Ткаченка25 бачаться зразком чи не найускладненішого на сьогодні поєднання принципів зорової поезії, котра розвиває спостережливість, увагу, пошану до невичерпних можливостей слова і...особливу повагу до днів, що їх доля дарує на контакт із вічністю, бо ж як запевняв у ХVII столітті свого „ласкавого читальника” законодавець моди на зорові вірші Іван Величковський, „... коли ці мої вірші скоро пройде, не помічаючи, що за штучка в кожному з них ся замикає, мало, або жодного не матиме пожитку. Але якщо над кожним віршиком так много ся забавить, аж поки зрозуміє, що за штучка в нім ся замикає, дуже в них ся закохає. Але тут жадних простих (котрих і простаки складати можуть) не матимеш віршів, тільки штучки поетицькі, як є короткі, маленькі, але велику трудність задають тим, хто їх компонує, і довгого, поки ся зложить, потребують