Главная > Документ


“Але я вистояв і витримав,- сказав сам собі, - тобто не посіяв на цій землі зла, за яке прощення не буває!” (С.186).

Панотець, людина книжна, можливо міг знати Величків літопис, тому такими природніми в його вустах постають літописні ремінісценції та криптоцитати, зокрема з довірливої співбесіди з любим читальником (С.146), як доречною видається і гра шрифтом - звичним і курсивом - там, де важливо акцентувати на плині думок молодого вовкулаки: щоб вижити, той забиває коня: “Я змушений був тебе перемогти, щоб жити! – загорлав я у розпачі. На мене дивилося велике розумне око, в якому догасало життя, і я затрусився, як у лихоманці. (“Хто пізнає, що заховано в серцях наших, - думав я, - визначає ж нас шкура, яку носимо”)” (С.136)

Своєрідний діалог ведуть грішник старий (гапонівський панотець, який передав своє прокляття молодому) із грішником юним6, в котрому нуртують сили і спрага до самовияву, самоствердження: “Я кричав і горлав, сварився і погрожував, бо не хотів у цій скаженій ночі пропасти. Я хотів іще сказати світові й життю своє слово, бо не можу розтати, як сніжина, не можу зникнути, тільки ступивши на стежку життєву” (С.137). Боротьба точиться в душі кожного з них, в ній гартується дух, що його не вдається зламати Чорному Чоловікові з його філософією зла: “Людське терпіння, - мовив Чоловік, не виймаючи з рота цибуха, - безмірне. Людська сваволя безмірна тако само. Я ж хочу одного: хай буде людина безмірно терпляча у сваволі своїй” (С.141).

Ця підступна хитросплетена філософія зла часом паралізує думки сильнішого, молодшого, але “ясні зорі і тихі води” мов би підтримують його в час вибору: чи не вперше в українській прозі ХХ століття (в поезії – Микола Зеров, а в прозі згодом знову-таки В.Шевчук у “Тінях зникомих”) подано зодіакальний вимір, що ставить людську душу перед Всесвітом (С.161), – і в той спосіб народжується натхненна мініновела про складну формулу неба (“Розповідь прибульця”, С.160-162), а в наступному розділі “Зграя” – психологічна замальовка із просвітлено-чистим акордом: “Гірше тим, у кого голова наповнюється мислями, а груди – сумнівами; гірше тому, перед ким постійно миготять Ваги в небі. Гірше тому, хто поставив для себе й світу цілий ряд стримувальних загорож і мечеться серед них, як у пастці, - має він над тими несвідомими одну перевагу. Саме в той момент, коли всі божеволіють і кидаються в нестримному гоні, щоб когось роздерти, він, хоч має такий неситий шлунок, раптом зупиняється, і в оці спалахує свята сльоза. Ота мала крапля вологи – провісник вічного, що не може не відчувати душа: ось що значить бути на землі істотою, до Бога уподібненою…” (С.165).

Тайнопис неба дарує героям осяяння: ”Моє зло і добро було не таке, яке гостро запам’ятовується, - я навіть не думав про те, що колись усе вдіяне таки зважиться й переміряється: дрібне відсіється, а на вагах опиниться важке. Велике добро і велике зло, хоч немало у світі людей пустоцвітних. Все минає, а добро і зло залишаються, щоб нові покоління так само кидались у ці дві великі ріки, прагнучи їх з новою силою перепливти” (С.177-178).

Передостанні розділи повісті “Сповідь” густіше насичені афористичністю. В її шати вбираються чи не найпосутніші психологічно-зламні моменти людського буття: страх, відчай, вічне й буденне: “Життя буває буденне й празникове,- думав я, волочачись за весіллям, - і людина завжди має потяг до празниковості, кожен з нас залюбки виривається з будня. Будень з’їдає нас, отож ми й воюємо з ним: бенкетами, весіллями, пиятикою, війнами й розпустою. Тоді і вкрадається нам у душу темна сила, що каламутить душі, бо ми замість вивищуватися над буднем падаємо нижче від нього. Тоді й починаємо війну із тим темним, якщо не переможені до решти: не хочемо бути ниці. Але скільки серед нас таких, що перемогли у цій війні?”(С.178).

Та понад всіма принадами твору – його завершення. Час твору- це час, допоки триває сповідь поверненого в людську подобу молодого прибульця, котра збуджує щире каяття панотця, яке переливається в урочисту новостворену проповідь-молитву:

“- Сумні та заблуклі, - сказав я, - підіймайтеся! Шукайте неба в серцях своїх, шукайте птахів у садах своїх, шукайте в горах овець, яких хочете пасти. Забудьте про все, що мучить вас, перед вами – криниця ваша. Обмийте лиця свої, скупайте тіло, власкавте душу свою і навіки острижіть жорсте волосся злості своєї” (С.191-192). Але час сповіді вбирає в себе і сім років вовкулацького існування панотця, до того і ще два роки – таких же тортур і боротьби з Чорним Чоловіком вчорашнього писарчука. Дилема ж споконвічного протистояння добра і зла під вічними зорями розмикають той час і простір у вічність.

Помирає панотець, не встигнувши дати розгрішення прибульцеві. Прибулець пройшов крізь свою Прірву, він близький до очисного звільнення – лиш тільки б віднайти вихідні двері з церкви, в котрій погасли свічі, - до золотого сонця…

Несила тут озвучити всіх важливих істин або ж їх моментів, та одного поминути не варто, а саме сповідального акценту, посутнього для опонентів, а точніше опоненток автора. У повісті “Птахи з невидимого острова” жінка – не лише найбільше диво, а й “найбільший сакрамент людський і найбільша туга чоловіча”, “білий птах, який прилітав з невидного для людського ока острова” (С.23). У “Сповіді” ж жінка - то й зовсім рятівна сила: “… жінки не раз нас дратують, не раз ми на них сердимося, а то й сваримо, не раз бувають вони дріб’язкові й надокучливі, але є в них достойність особлива: вони не дають нам пропадати” (С.112). І, врешті, в повісті “Мор” жінка таки рятує коханого чоловіка. Рятує мандрівного дяка Григорія, одного із найколоритніших, створених Шевчуком, образів, автора “Еклоги” і незрівнянних приповісток, подібного, може, й до молодого Климентія Зіновієва, з мовою фігурною й “придибашною”, витівника, філософа-мудреця й вільнолюба, близького по духу до Олізара з повісті “Птахи з невидимого острова”: “Я побачив, що жінка, яка вивела мене з підземелля, плаче так само семибарвними слізьми, щось вона каже на прощання, щось ніби про мор і про те, що мені потрібно звідси якомога далі тікати…на кам’яному горбі лежало величезне, весело-привітне сонце” (С.284-285).

Час написання повісті, котра дала назву збірці, - “Мор” – це роки 1969 і 1983. Важко втримаюсь від спокуси процитувати рядки, які бодай частково проливають світло на причини, з яких і ця (чи, насамперед, саме ця) повість друкується вдруге тільки зараз, у 2004-му:

“Може, наше життя, - глухо сказав странній, - потребує влиття свіжої крові? А може ми живемо на якомусь зламі, пане бурмистре! Наш час – час утомлених людей, які весь час чогось очікують… Ми всі потомлені й пригноблені. Зупиняємося на середохрестях і розгублено озираємося. Дорога наша дійшла до пересічного каменя, і ми не знаємо дальшого шляху. Єдине, що знаємо: назад не підеш. Є, крім того, ще одна правда: всі, хто йде назад, і всі, хто йде вперед, ідуть назустріч одне одному” (С.267).

Ходінням прибульця по колу завершується повість “Сповідь”, по колу довго ходить і странній Проць, котрий стратив на полі бою свою душу… Метафоричні пошуки ним свого “я” у повісті “Мор” набувають буквального змісту. Завдяки дивовижно-конкретному унаочненню метаморфози - прийняття бездушним тілом страннього чужої душі - душі того, хто конає7, - наратив набуває ознак таємничості та містики, яка тримає в напрузі, приковує увагу до філософсько-екзистенційноно підтексту – а він, всупереч пересторозі перед чеканною мудрістю століть, забуяв у повісті буйноцвітом людських пристрастей, звичок, забобонів – і прозрінь-осяянь. Чому ж неспівмірною для страннього стає душа Сіроносого, затятого, подібно до Івана Вишевського, на думці про шкідливість латинської мудрості (“Спитайте їх, чи знають вони Часословець, Псалтию, Октоїх, Апостол і Євангелію з іншими книжками, і вони мовчатимуть, як риба. Спитайте їх про Арістотелів, Платонів і Деместенів – і вони засиплють вас латинськими словами”, С.296)? Неспівмірною, хоча й близькою, виявляється для страннього і душа веселого дотепника й мандрівника Григорія – сюрреалістичні видіння вертепу обома – і Григорієм, і Сіроносим – підсвічують відмінне вже й не в звичному його вимірі світло-темрява, а в у тонах і відтінках кольору темного і ясного.

Зі словами “Зелений молодий світе, я відбув свою боротьбу. Багато чому навчився, багато втратив, але одне я тобі скажу: душа в людини є!”(С.196) – помирає панотець (повість “Сповідь”). І ось тепер, у повісті “Мор” странній випробовує, а якою, властиво, може бути вона, ота загадкова душа в людини. Ідея неспівмірності людських душ в такий спосіб зазнає континуації, будучи засіяною в плодючу ниву ще в першій повісті “Птахи з невидимого острова”.

В одному з кварталів міста, яке вимирає від мору, странній стає свідком буквалізованого дійства - “бенкету під час чуми”:

“Странній подумав, що тут він міг би знайти не одне людське “я”, щоб замістити свою порожнечу. Всі вони губили себе, і їхнє єство ледве трималося тіл. Він міг би підходити до них по черзі, розчиняти груди й міряти до себе їхні “я”, як приміряють одяг.

Странній усміхнувся: і пальцем не кивнув, щоб наблизитись до бенкетників” (С.240).

Здавалося б, не може бути нічого страшнішого від мору: навіть поле битви, з котрого напівпритомним, стративши душу, ім’я та пам’ять, вийшов странній, блідне у порівнянні з гротесково виписаними жахіттями конаючих від мору людей (“мертвих і конаючих, божевільних і перестрашених”- перед очима мимоволі зринають “Чотири вершники Апокаліпсису Альбрехта Дюрера”), які прагнуть порятунку, вдаючись для того до найабсурдніших, несумісних із тверезою логікою, дій та вчинків. Аж ні, може бути і стан страшніший, жахкіший: “Страшніший не той мор, так само глухо сказав странній, все ще не відриваючи очей од бенкетників.- Страшніше, коли людина стає порожня, як випита кухва” (С.266). Ця істина зазвучить пізніше в інших творах письменника (останньо- в повісті “Чорна кішка, яка шукала свого батька”), тут же вона проросте із містично-мертвотної зневіри в людині, що не зі своєї вини – на смертельному бойовищі - втрачає власну суть. Але вперто шукає її – посеред мору, алегоричний образ якого, не потребуючи додаткових витлумачень, був не до прийняття соцреалістичною конюнктурою.

Моровий бурмістер Алембек дарує вмираючим надію. Рятунок же приходить несподівано для всіх саме від страннього. І то не лише в його підказці Алембекові – димовою завісою знищити мух, які розносять мор від мертвих до живих8. Але у прозрінні, яке дарує йому доля разом з віднайденням у благородному, але вмираючому Алембекові власної співмірності – через жертовне служіння іншим, як то робить Алембек. Рятунок приходить до страннього від усвідомлення простої, здавалось, науки, та неймовірно складним шляхом здобутої: “Різні люди пробували в мені, а я в них; жив я отак і лише одну науку виніс: ми повинні любити одне одного в світі. Бо коли ми любимо одне одного, ми життя творимо, а коли ненавидимо – нищимо його. Хай же буде звершена в нас любов, а не ненависть. Тільки по цьому пізнаємо, що ми справжні суть і що потрібні в цьому світі. Наш Бог – любов, і хто пробував в любові, в Бозі пробуває. Тільки любов’ю міряймо наші вчинки і дії – немає у світі вищого суду!” (С.314).

Найбільш вражаюча повість “Мор” – із дивовижно пластичними, часом невідчутними переходами від реального до ірреального, із утвердженнням думки про відносність всього в цьому світі, окрім добра і зла, - на новому витку спіралі актуалізує ряд проблем, прокреслених автором у попередніх творах. Найбільш моторошна – і водночас найбільш світлоносна, повість “Мор” в своєрідний спосіб підводить до відповідей на питання, перед котрими читач “Птахів з невидимого острова” та “Сповіді” був загнаний коли не в глухий кут, то в ходіння з героями разом - по колу, або ж у смерть. Смерть в її катастрофічному вимірі в містичній модерній повісті “Мор” долається на трансцендентному рівні білими квітами волі, що ними снив Олізар (а в світлі заходу сонця вони ставали помаранчевими!), і квітами любові9, що їх викохав у серці странній, діждавшись благодатного для них дощу: “Пізнайте науку любові, брати мої, і ніколи не падатиме на ваші голови мор. Хто скаже, що любить Бога, а брата свого ненавидить, той обманник, а обманники множать зло подвоєно. Любіть перш за все те, що бачите, і тих, кого знаєте, - це і дасть насіння, яке оплодотворить ниву вашу. Адже сієте ви ниву не тільки для себе, а й для сусідів своїх і для тих, що прийдуть по вас. Злом своїм ви навчаєте нащадків злу, а добром – добру. Через це, прошу я вас, моровий странній: увічнюйтесь у любові, брати мої!..” (С.315).

То ж ще в 60-70-ті роки були написані модерні твори, які піднімали українську літературу до рівня світових досягнень. Сьогодні, як то засвідчив сам Автор, тільки повість “Птахи з невидимого острова” у виданні, про котре тут мова, подається у первісній редакції. Інші дві – “Мор” та “Сповідь” – мали нові редакції й опрацювання. Були, отже, знані, та чи уважно прочитані?

Можна говорити про прикмети сецесії, чи не найбільш виразні в повісті “Мор”, в котрій гра смислових підтекстів та барокових символів витворила кінематографічно-зриму екзистенцію. Можна спостерігти модерне перекодування мотивів українських народних дум у повісті “Птахи невидимого острова”. Можна говорити про виразну спроектованість творів на архітвори світового мистецтва. Повісті “Сповідь” з її роздумами про гріхи та їх спокуту – на полотно Ієроніма Босха “Сім головних гріхів або Стіл мудрості”, а повісті Мор” – на картину Альбрехта Дюрера “Чотири вершники Апокаліпсису”. Але передусім ці твори слід уважно прочитати і збагнути.

Валентина Соболь,

доктор філологічних наук,

професор Варшавського університету

НА ПОКЛИК ЧАСУ

„Polacy i Ukraińcy.W kręgu myśli i kultury pogranicza. Epoka romantyzmu” (Warszawa, 2005. - 308 s.) – ця ошатно видана книжка професора С.Козака, котра побачила світ у видавництві Варшавського університету, власне з’явилася в знаменний час – напередодні чергової Міжнародної конференції “Поляки в очах українців, українці в очах поляків”. А можливо, саме праця над новою книжкою, власне й дала її авторові імпульс до вдалого вибору проблеми, котра в результаті зумовила успішну роботу організованого кафедрою україністики чергового наукового зібрання у Варшавському університеті 7-8 листопада 2005 року. Але мова піде не про конференцію, а про книжку, бо ж її поява бачиться тільки знаковою: з одного боку, вихід у Польщі такої праці є давно назрілим, з іншого – поява її саме зараз, а не раніше (всупереч назрілій спразі на такі видання), є як ніколи своєчасною, бо вияскравлює контекст проблем із рангу вічних – у світлі найближчих перспектив - як польських, так і українських. Адже культурний простір польсько-українського пограниччя – не лише вибудована упродовж століть модель співтворення світу, в тому числі й слов’янського, на засадах моралі, а й – як часто невидима частина айсберга - величезний науковий, культурний пласт знаних, малознаних і зовсім незнаних творів, котрі по праву належать до світової скарбниці мудрості. То ж до польського читача прийшли не тільки тринадцять грунтовних розвідок науковця, які складають першу, значно розлогішу частину книжки, а й сім надзвичайно цінних документів з доби романтизму: “Пророцтво Вернигори”, “Передмова, виголошена в Парижі 29 листопада 1832р.
В річницю польської революції” Тадеуша Кремповецького, “Відозва Громади Умані”, “Книги буття українського народу” Миколи Костомарова, “Слово перестороги” Василя Подолинського, “Слово русина до всіх братів слов’янського роду” Іполіта Володимира Терлецького та “Моя сповідь (у зв’язку із статтею в VII номері “Основи”...)” Володимира Антоновича.

Власне всі, окрім першої статті, матеріали праці „Polacy i Ukraińcy.W kręgu myśli i kultury pogranicza” стосуються доби романтизму, котра в науковій долі автора цієї та інших книжок займає особливе місце, а багаторічні студії її увінчалися цілим гроном широко знаних сьогодні праць С.Козака1 та рецензій на ці праці2. І вже на початку першої статті -“Polsko-ukraińskie kulturowe pogranicze”- окреслюється широкий ареал дійових у Польщі осередків інтердисциплінарних студій, міжнародних конференцій та дискусій: це й Інститут Центрально-Східної Європи в Любліні на чолі з професором Єжи Клочовським, і кафедра україністики Варшавського університету та Польське українознавче товариство, і Ягеллонський університет, і Південно-Східний інститут у Перемишлі, і Католицький Університет в Любліні, і Університет Марії Кюрі-Склодовської в Любліні, і Вища Педагогічна Школа в Жешуві. Цей перелік не є звичним науковим етикетом – за цими осередками стоїть поважний науковий доробок: то ж тільки зі скромності, говорячи, що дослідникові нині не обійтися без наукової продукції Інституту Центрально-Східної Європи, автор не згадує, що нещодавно побачив світ уже том 19-20 “Warszawskich Zeszytów Ukrainoznawczych”, без котрих так само неповною бачиться картина українознавчих студій у Польщі. Але повернімося до першої статті - “Polsko-ukraińskie kulturowe pogranicze”, яку не дасться переоцінити, бо ж реалізований у ній принцип “до джерел” виносить на сам гребінь Часу проблеми непроминального значення, котрих не осягнути без уваги на те, “що вже від своїх прапочатків культура українська і польська формувалися через обмін вартостей із зовнішнім світом, що це, власне, дякуючи такій відкритості вони черпала імпульси різних культурних обширів, перебуваючи на пограниччі двох цивілізацій і культур: східної грецько-візантійської та західної римсько-латинської”3 (переклад тут і далі мій.- В.С.). Перша із тринадцяти статей, а саме “Польсько-українське культурове пограниччя” дає імпульс до рефлексій над цілим рядом проблем. Приміром, одна з таких – модель польсько-українських стосунків в українській та польській історіографії ХVII-XVIII століть (і окремо – ХІХ-го і ХХ-го століть) – стає сьогодні осередком нових студій вчених як Польщі, так і України, даючи дивовижні результати і розкриваючи широкі перспективи. Можливо, ще більш провісницьким бачиться накреслений автором у цій же статті інтердисциплінарний аспект у студіях над польсько-українським середньовічним пограниччям. І хоча медієвістів останнім часом стало більше, принаймні в Україні (у час написання цієї праці справедливо вказано на їх брак), та правдивих студій, присвячених літературі середньовіччя побільшало негусто: назвімо тут насамперед ретельну габілітаційну книжку Юрія Пелешенка (Київ,2004), книжку “Світло зниклих світів (художність літератури Київської Русі)” Петра Білоуса, праці про агіографічну літературу Олександра Александрова. Стефан Козак, як раніше Микола Зеров, розвиває ту ідею, що українська література своїми вершинними досягненнями належить до світової скарбниці, до світової писемності. А отже й розвиватися дієво, плідно, успішно вона може тільки за умови перманентних контактів з європейськими та світовими літературними багатствами – і не тільки в царині тематичній, але й стильовій, філософсько-глибинній. Звідси - синтетичний рівень праці. Він програмується також і накресленими автором завданнями, а також значним матеріалом, залученим до студій. Той матеріал, у свою чергу, творить і оприявнює розлогий контекст, в котрому чіткіше проступають витоки проукраїнських чинників у діяльності польських романтиків. “Не підлягає сумніву, - наголошує С.Козак,- що та радикальна реорієнтація польської поступальної думки в стосунку до України та українців дала свої плоди в еміграційній публіцистиці, у виступах Яна Чинського та Михайла Чайковського на Міжнародному Історичному Конгресі в Парижі, в політиці Чарториського та діяльності емісарів, “konarszczyków”, “ziewończyków”, Кирило-Мефодіївського Братства. На початку шістдесятих років XIX ст. до окреслених вище явищ апелює в своїй “Сповіді” Володимир Антонович, поляк, котрий разом зі своїми польськими колегами Тадеушем Рильським i Познанським, iніціюють в дусі Громади Умань діяльність проукраїнського руху, званого хлопоманським, у тому ж дусі редагує свій український часопис „Sioło” Паулін Свєнціцький; з того ж нурту виринає одночасно найвидатніша постать польсько-українського історико-культурного пограниччя поляк В’ячеслав Липинський (Wacław Lipiński), автор капітального твору, присвяченого хлопоманам-українофілам “Z dziejów Ukrainy (Kijów 1912)” i водночас найвидатніший представник української консервативної думки, а також Максим Рильський (син згаданого поляка-українофіла Тадея Рильського), видатний поет, есеїст і творець української ліератури ХХ ст., геніальний перекладач на українську мову “Pana Tadeusza” Адама Міцкевича, за що отримав титул доктора honoris causa Ягеллонського Університету”4.

Всі наступні праці рецензованої книжки – це пильне і всебічне дослідження доби романтизму як, за алегоричним висловом автора, часу “юності політичного та національного дозрівання” слов’ян, яке сталося в діапазоні поміж французькою революцією та падінням Наполеона, коли велика й потужна хвиля визвольних рухів слов’янських народів на тлі політичних потрясінь та суспільно-економічних змін зродила візію Гердера про велике майбутнє України, про роль мови в збереженні і утвердженні кожного народу. ”Чи має нація щось дорожче, ніж мова її батьків? У мові втілені всі надбання її думки, її традиції, її історії, релігії, основа її життя, все її серце і душа. Позбавити народ мови – означає позбавити єдиного вічного добра”, - ці слова Гердера романтиками були почуті і взяті за гасло, котре в інтерпретації С.Козака в його наступній статті “Na progu nowej epoki” вирафіновується в чітку формулу: люди доходять до розуму завдяки мові, а до мови- дякуючи традиції та дякуючи вірі в слова предків5.

Гостро актуальним бачиться також і сучасне переосмислення політично-ідеологічної ідеї Гердера – “ідеї слов’янської спільноти”. С.Козак слушно підкреслює, що саме “сфера та сила впливу тієї ідеї на слов’янське національне відродження стає однією із найбільш інтелектуально інтригуючих дослідницьких проблем, котра в проекції на діяльність слов’янських “будителів” виходить поза межі зближення літературно-культурного, оскільки становить як би платформу порозуміння”6. І тут дослідник апелює до найвидатнішого польського послідовника ідей Гердера, коментатора та популяризатора його вчення на слов’янському грунті - Казимира Броджінського. Осмислення впливу ідей Гердера у всеслов’янському контексті, а отже і в контексті пограниччя та літературних, культурних польсько-українських стосунків знову ж таки веде до джерел, і тут можна доповнити дослідника, оскільки не тільки в старопольській літературі (як на тому наголошено) знайшла яскраве відображення творчість тих митців та вчених, котрі походили з “кресів Польщі”, або ж народилися там чи мешкали на Україні. Давньоукраїнська література, проаналізована під цим кутом зору, також дає унікальні результати. А що ж до польської, то тут автор накреслює широке поле студій, бо ж до української тематики зверталося широке коло польських романтиків, які увійшли в історію як представники “української школи” в польській літературі: Залеський, Гощинський, Малчевський, Словацький, Падура, Грабовський, Чайковський, Крашевський, Семенський, Мілковський, Гроза, Фіш, Гославський, Галлі та ін. У зв’язку з тим, що явище “української школи” стало найбільш спектакулярним на українсько-польському пограниччі (і тут багато залежало від того, як саме- на час чергового спалаху дискусії - укладалися сусідські стосунки) – воно, на думку автора, ще повинно стати предметом окремого вивчення7. Так само, як і започаткований І.Червінським фольклористично-українофільський рух у культурі польській, активізований історично-етнографічними працями та зібраннями українських народних пісень З.Доленги-Ходаковського (Адама Чарноцького), у видрукуванні пісень продовжений такими діячами, як К.Лах-Ширма, В.Залеський, К.Вуйчіцький, Є.Чечот, Ж.Паулі, А.Бєловський; а в діяльності науковій, перекладацікій – започаткований такими вченими, як М.Грабовський, Р.Подберецький, А.Слові­ковський. Осібно С.Козак виокремлює такий період, як сорокові-шістдесяті роки ХІХ століття, коли розгорнулася етнографічна та фольклористична діяльність - у спільній українсько-польській царині - Е.Ізопольського, А.Марцінковського (А.Новосільського), К.Туровсь­кого, І.Крашевського, Д.Земенського, О.Колберга. Перед зацікавленим читачем, а передусім – дослідником прокладене широке поле праці, котра єдина тільки й спроможна розширити ракурс бачення спільних перспектив - кожному народові зосібно і обом разом. Отож, компаративістична перспектива рецензованої праці безсумнівна. Компаратистика ж польсько-українська, як відомо, береже від однобічної етноцентричної оптики: те, що з національної, чи то виключно польської, чи то винятково української перспективи могло б видаватися єдине й неповторне, з точки зору компаративістики набуває інших, більш конкретних та об’єктивних вимірів. Зазначу також, що аксіома про те, що компаратистика вчить гетерології, або ж толеранції та пошанування для явищ та властивостей, які не мають відповідників, - цілком проектується на працю С.Козака „Polacy i Ukraińcy.W kręgu myśli i kultury pogranicza. Epoka romantyzmu”, котра розгортає широку перспективу, позначує важливі контрапункти проблем, задля дискусії навколо яких знову закличе професор С.Козак на Міжнародне наукове зібрання до Варшавського університету.

 Надішла до редакції 10.03.2006

1 Сливинський Орест. І білі купави: Есеїстика. - К., 2004. - С.53.

2 Савченко Віктор. Монолог над безоднею. З того світу – інкогніто.- Дніпропетровськ, 2004. - С.31.

3 Українська афористика Х-ХХ ст. Під загальною редакцією Івана Драча та Володимира Черняка.- К., 2001.- С.44.

4 Завгородній Олесь. Коментар до роману //Савченко Віктор. З того світу – інкогніто.- Дніпропетровськ, 2004. - С. 174.

5 Савченко Віктор. Післямова //Савченко Віктор. Під знаком цвіркуна.- Дніпропетровськ, 2004. - С. 334.

6 Там само. - С.334-335.

7 Напевно, сам Автор, працюючи над романом «Під знаком цвіркуна», і уявити собі не міг як провісницьки спроектуються його «донбасівські мотиви» - на події в цьому регіоні, які восени 2004-го - взимку 2005 років сколихнули не лише Україну, а цілий світ.

1 Цікава деталь: у віршах І.Білого, багатих на кольори веселки, є також і „помаранчевий вечір” (Білий Іван. Пізні райдуги. - Донецьк, 1981. - С.4).

2 Летюк Євген. Елегійне // Летюк Євген. З повними відрами.-Донецьк, 1978. - С.94.

3 Бондарчук Петро. Високий день. Лірика // Бондарчук Петро. Три струни.-Донецьк, 1980. - С. 5-72.

4 Гордасевич Галина. Високе полум’я дня. - Київ, 1980.- 77 с.

5 Гордасевич Галина. Право на пісню. - Донецьк-Хабаровськ, 2003.- С.146. Див. також: Соболь В. Життя і пісня Галини Гордасевич // Гордасевич Галина. Право на пісню. - Донецьк-Хабаровськ, 2003. -С.277-280.

6 Кравченко Анатолій. В небі зорею сія // Літературна Україна, 10 березня 2005 року. – С.7.

7 Доценко Юрій. Рідній мові // Доценко Юрій. Дерев мотив глибинний. - Донецьк, 1995. - С. 14-15.

8 Бондарчук Петро. Балада про калину // Бондарчук Петро. Три струни. - Донецьк, 1980. - С.65.

9 Павловський Віталій. Крапочка // Павловський Віталій. Станція надії Межова.- Донецьк, 1999. - С.39.

10 Приміром, Феофан Прокопович у своїй поетиці подає загальний роздум про поезію, а Митрофан Довгалевський подає вісім окремих її різновидів

11 Гордасевич Галина. Балада-пісня // Гордасевич Галина. Право на пісню. - С.257.

12 Патрича Донат. Калинова вода.- Київ, 1997.-120 с.

13 Домінують у збірнику пісні на слова С.Жуковського - їх в збірці „Калинова вода” нараховуємо 14.

14 Білий Іван. Не питай мене про любов. Пісня // Білий Іван. Пісні райдуги. - Донецьк, 1981. - С. 42.

15 Калюжна Г. Збережи любов //Донат Патрича. Калинова вода. - Київ, 1997. - С.35.

16 Ушкалов Леонід. Слобожанська візія любові // Слобожанська муза. Антологія любовної лірики ХVII- ХХ століть.- Харків 2000. - С.8.

17 Дивись: Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні ХVI –
поч. ХІХ ст. - Київ, 1984. - С.146-158.

18 Колесникова Лідія. Григорій Сковорода в Святогір’ї // Колесникова Лідія. Поезії.-К.. 1986.-С.118-119.

19 Кохання та весна. Антологія одного вірша.-Донецьк, 1998.- 118 с.

20Див. У збірці „Кохання та весна” такі твори, як „ Вона була задумлива, як сад” М.Вінграновського чи „Є жінки” Дмитра Павличка, „На небезпечну тему” Володимира Базилевського чи „Я дуже тяжко Вами відболіла” Ліни Костенко.

21 Лаврентьева Елена. Вместо послесловия // Кохання та весна. Антологія одного вірша.-Донецьк, 1998.- С.113.

22 Див. Рецензії на твори донецьких майстрів слова: Соболь В. Там, де „ квітнуть сонцецвіти і тече калинова вода” // Донбас.- 2000.-
№9-10.-С.7-13; Соболь В. ”У світі слів барвитсих, добротворно-променитсих” //Світлиця, 28 квітня 2000 року; Соболь В. Ніжний подих смеркання //Світлиця, 3 вересня 2004 року; Соболь В. Пекучі проблеми // Донбас.- 1989.-№3.-С.100-104. Соболь В. Річка чи струмок (Письменники Донбасу для дітей) //Література.Діти.Час.-К., 1990. - С.33-38; Лаврентьева Е., Медовников С., Соболь В. Поэзия: усталость, исчерпанность, кризис // Донбасс литературный.-1991.-№5. - С.3-5, Соболь В. Письменники Донбасу про дітей і для дітей //Донбас. - 1990. - №4. - С.175-179.

23 Бондарчук Петро. Одвічне // Бондарчук Петро. Три струни.-Донецьк, 1980.-С.40-41.

24 Див. Наприклад вірші М.Мірошниченка, К.Шишка. В.Луговика, В.Мойсієнка, А.Таіншого (А.Ткаченка).

25 Ткаченко Анатолій. Сон? – Ет!..(Акро-тримезо-полісонет) // Літературна Україна, 3 березня 2005 року.-С.6.

26 Величковський Іван. Передмова до читача зі збірника „Леко од овці пастиру належне”//Українська література ХІ-ХVIII ст. Хрестоматія з коментараями.-Чернівці, 1997.-С.259-260.

27 Див.: Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні XVI- початку
ХІХ ст.- К., 1984.- С.228-229, 253-254.

28 Колесникова Лідія. Стріла, що летить до зір.-Донецьк, 1997.-С.38.

29 Летюк Євген. Кохання // Летюк Євген. З повними відрами. -
Донецьк, 1978. - С.86.

30 Там само. - С.89.

31 Бондарчук Петро.Три струни. - С. 115-116.

32 Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.
М.Т. Рильського.

1 Лист від Валерія Шевчука від 2 грудня 2004 року

2 Шевчук Валерій. Птахи з невидимого острова // Шевчук Валерій. Мор.-Львів, 2004. - С.133.

3 Там само. - С.26.

4 «Ми завжди учимо себе: хто покаявся, той уже наполовину винуватий, а хто наполовину винуватий, здобуває право на надію. Ми учимо себе: годі жити у світі без права на каяття, бо інакше порожні ми станемо. Хай ідемо ми в темряві, як оця, але не можемо мати надії, що в глибині цієї ночі лежить незапалена свічка. Кожен має її розшукати і запалити, бо кожна жива істота - світильник» (епіграф до книги «Мор»)

5 Див.: Лебедев Амфіан. Іоасафъ Горленко, епископъ Бѣлгородскій и Общянскій (С 2 іюня 1748 года до 10 декабря 1754 года).- Харьковъ , 1900.-С.11-12.

6 Їх міркування про різновиди гріхів асоціативно відсилають до полотна Ієроніма Босха «Сім головних гріхів або Стіл мудрості» (1480).

7 «Не вимірював шляху, бо й непотрібно було: знав, що піде туди, де може зустрітися з людьми, де найбільше людських нещасть, бо хоч не мав співчуття, вірив, що чужий біль може вигоїти його. Керував ним ще один розважок: знайти загублене «я» міг тільки тоді, коли заставав людину у смертельній агонії» (С.232).

8 Алембек побачив у странньому одного із уславлених в середньовіччі захисників від мору: «- Хто ви? – спитав хрипло бурмистер. – Святий Квірин, святий Рох чи Станіслав Костка?» (С.316).

9 Наскрізними в повістях, окрім квітів волі та любові, є багатозначеннєвий симолічний образ сліз (як очищення) і Дому, до якого линуть думками герої всіх трьох творів.

1 Стефан Козак. Uwagi o dawnych związkach literackich polsko-ukraińskich // Slawistyczne studia literaturoznawcze poświęcone VII Międzynarodowemu Kongresowi Slawistów, Ossolineum, Wrocław, 1973; Він же. U źródeł romantyzmu i nowożytnej myśli współczesnej na Ukrainie.- Wrocław 1977; Український преромантизм (Джерела, зумовлення, контексти, витоки).- Варшава 2003; Польський струмінь у давньому українському письменстві // Наша культура.- 1970.-№9; Він же. Український струмінь у старопольській літературі // Наша культура.- 1971.-№7-8; Він же.Ukraińscy spiskowcy i mesjaniści. Bractwo Cyryla i Metodego. –Warszawa, 1990 та ін.

2 Див. наприклад: Ромащенко Людмила.Український преромантизм //Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze.-Wrszawa, 2005.-T.19-20.-S.462-466; Черкаська Людмила.Українські романтичні змовники //Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze.-Wаrszawa, 2005.-T.19-20.-S.467-475;

3 Kozak Stefan.Polacy i Ukraińcy.W kręgu myśli i kultury pogranicza. Epoka romantyzmu.-Warszawa, 2005.- S.13

4 Там само. - С.29-30.

5 Kozak S. Na progu nowej epoki // Polacy i Ukraińcy.W kręgu myśli i kultury pogranicza. Epoka romantyzmu.-Warszawa, 2005.- S.34.

6 Kozak S. Posłowie // Polacy i Ukraińcy.W kręgu myśli i kultury pogranicza. Epoka romantyzmu.-Warszawa, 2005.- S.216.

7 Там же.-С.217.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. DONETSK COMPARTMENT of SHEVCHENKO SCIENTIFIC SOCIETY (1)

    Документ
    ... ВІДДІЛЕННЯ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. ШЕВЧЕНКА DONETSKCOMPARTMENTofSHEVCHENKOSCIENTIFICSOCIETY ДОНЕЦЬКИЙ ВІСНИК НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. ШЕВЧЕНКА ... само. 5. Schneck S. Models of Civil Society in the framing of the U.S. Republic 1781 ...
  2. DONETSK COMPARTMENT of SHEVCHENKO SCIENTIFIC SOCIETY

    Документ
    ... ВІДДІЛЕННЯ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. ШЕВЧЕНКА DONETSKCOMPARTMENTofSHEVCHENKOSCIENTIFICSOCIETY ДОНЕЦЬКИЙ ВІСНИК НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. ШЕВЧЕНКА ... October, 1970. Cattell R.B. The Scientific Analysis of Personality. Baltimore, Maryland: Perguin Books ...
  3. DONETSK COMPARTMENT of SHEVCHENKO SCIENTIFIC SOCIETY (5)

    Документ
    ... ВІДДІЛЕННЯ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. ШЕВЧЕНКА DONETSKCOMPARTMENTofSHEVCHENKOSCIENTIFICSOCIETY ДОНЕЦЬКИЙ ВІСНИК НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. ШЕВЧЕНКА ... English (BASIC – акронім British American Scientific International Commercial) із зразком перекладу на ...
  4. DONETSK COMPARTMENT of SHEVCHENKO SCIENTIFIC SOCIETY (6)

    Документ
    ... ВІДДІЛЕННЯ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. ШЕВЧЕНКА DONETSKCOMPARTMENTofSHEVCHENKOSCIENTIFICSOCIETY ДОНЕЦЬКИЙ ВІСНИК НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. ШЕВЧЕНКА ... . – 1960. 400 с. Coal preparation. - Litterton: Society for mining, metallurgy and exploration ...
  5. DONETSK COMPARTMENT of SHEVCHENKO SCIENTIFIC SOCIETY (3)

    Закон
    ... ВІДДІЛЕННЯ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. ШЕВЧЕНКА DONETSKCOMPARTMENTofSHEVCHENKOSCIENTIFICSOCIETY ДОНЕЦЬКИЙ ВІСНИК НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. ШЕВЧЕНКА ... Ukrainian Research Institute of Harvard University. Harvard library of earlyukrainian literature. ...

Другие похожие документы..