textarchive.ru

Главная > Документ



Микола Сивіцький

Історія

польсько-українських конфліктів

Другий том
Переклад з польської Є. Петренка

Київ

Видавництво імені Олени Теліги 2005


ББК 63.3 (4 ПОЛ-УКР) 6 С 34

Сивіцький Микола

С 34 Історія польсько-українських конфліктів/Пер. з пол.

Є. Петренка — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2005

ISBN 966-7601-48-Х

Том другий. — 360 с.
ISBN 966-7601-56-0

Автор у хронологічній послідовності зібрав, систематизував і описав
відомості про історичні події за період від вересня 1939 до середини 1944 р.
Той короткий, але надзвичайно бурхливий період представлено головним
чином документами польського еміграційного уряду, більшість яких має по-
значку «Таємно».

Переклад з польської Є. Петренка
за виданням: «Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich». —
Warszawa, 1992.

ББК 63.3 (4 ПОЛ-УКР) 6

Висловлюємо щиру подяку п. Ярославі Барусевич
за надання фінансової допомоги
на видання цієї книги.

ISBN 966-7601-48-Х ISBN 966-7601-56-0 (том II)

© Mikołaj Siwicki, 1992 © Переклад українською. Видавництво імені Олени Теліги, 2005


Частина перша

Волинь і Галичина
в політиці
Лондонського табору


ВЕЛИКОДЕРЖАВНА ПОЗИЦІЯ
ВИГНАНЦІВ

На відміну від першого тому цієї праці, у якому висвітлено історію польсько-українських конфліктів у 1340—1939 рр., другий том присвячений пізнішим подіям — від вересневої поразки до се­редини 1944 р. Той короткий, але надзвичайно бурхливий період представлено головним чином документами польського еміграційного уряду, відданими на збереження до Лондона і відкритими для доступу й дослідження завдяки мікрофільмовим копіям колишнього Центрального архіву Польської об'єднаної робітничої партії. Це все доповіді, повідомлення і репортажі з країни, директиви і постанови, тези і звернення, ухвали, реферати, інформація про настрої серед білорусів, литовців, поляків, росіян, українців, євреїв, відозви АК, ОУН і УПА тощо. З огляду на конспірацію часто не можна там знайти дат, прізвищ, підписів та адрес, не можна розшифрувати псевдонімів, зате дізнаємось про тогочасні події, стосунки, наміри еміграційного уряду у сфері національної політики.

Здавалось би, про які наміри могла йти мова у ті часи, коли над Польщею диміли труби крематоріїв? На жаль, еміграційна влада не звертала уваги на сумні наслідки дворазової окупації східних країв і навіть на вигнанні, на лондонських бруківках, не оговтавшись від втрати незалежності, взялася за планування наступного загарбан­ня. Якщо потреба у створенні руху опору проти німецької окупації на споконвічних польських землях у 1939—1941 рр. не підлягала сумніву, то втягування поляків на Волині за «перших совєтів» до «Служби перемоги Польщі» чи «Союзу збройної боротьби» з ме­тою розгортання боротьби за полонізацію української землі не


можна назвати визвольним поривом. Було то неприпустиме спрямування на загибель тисяч патріотичної польської молоді.

Неминучі роздуми над формою майбутньої держави виникли лише після поразки німецької армії під Сталінградом на початку 1943 р., яка відкрила перспективи перемоги антигітлерівської ко­аліції і, відповідно, відродження польської державності. Полякам ситуацію ускладнювала приналежність до коаліції Радянського Союзу, який взагалі не виявляв бажання повернути західноук­раїнські землі, зайняті у 1939 р. Поняття «повернених земель» не було ще відоме, а лінія Керзона відтинала від Польщі 1/3 території з мільйонами поляків, позбавлених навіть можливості репатріації, — бо куди? Тих поляків, яких автохтони вважали прибульцями, яких віками запихали до їхнього краю з метою видирання у місце­вого населення землі, віри, церкви, школи, рідної мови, власного імені. Разом з падінням держави прибульці втратили привілеї, по­сади, установи і, як мінімум, 25-гектарні наділи господарств осад­ників. Залишилася ненависть, деградація, в'язниці й табори, во­гонь і кров, ігри у піжмурки зі смертю.

Трагізм ситуації польського населення, оточеного суцільною ворожістю українців, білорусів і литовців, повністю відтворений у документах. Напружену конфронтацію думок особливо передають доповіді, насичені переважно отрутою ненависті, проте часто суттєві, докладні та об'єктивні, що містять як аналіз стосунків двох народів у минулих століттях, критику санаційної національ­ної політики, так і тверезу оцінку актуальної ситуації. Проте всі вони зводяться до спільного знаменника: гарячкового тримання за кордони 1939 р. У доповіді одного з лідерів Народової Партії (док­тора Тадеуша Бєлецького, документ 53) зустрічаємо навіть посту­лат про перенесення кордону до Дніпра. Автори погоджувались на конфедерацію з Білоруссю і Литвою (звичайно, з домінуванням Польщі), аби тільки не замикатись на етнічній території. Таким чином відроджувались обриси Польщі до поділу, але скромніші, бо давні мрії сягали Харкова, а сучасні повернулись на лінію Ризько­го договору. Це були старі «помилки і перекручення», які виводи­лися з фатального висловлювання Романа Дмовського, що «Поль­ща приречена на велич або нікчемність». Державні діячі, політики, історики і публіцисти навіть не допускали думки про те, що відмо­


ва від чужої землі і чужого населення збільшить згуртованість на­роду, і вважали єретицтвом думку про те, що землі, на яких серед 100 осіб мешкає лише 14 поляків, не можна називати польською землею.

Таке мислення принесло більше неприємностей, ніж честі, то­му польська історіографія ніби не зауважувала потреби доступу читачів до цих архівів. У монументальному збірнику «Армія Крайова у документах» (том 2, № 258) справді опубліковано до­повідь «Українська справа» (див. документ 1), але із застосуван­ням забороненого прийому - опущено певні фрагменти і додано ко­ментар редакції: «Всі три крапки є в оригіналі», що є неправдою. Другою публікацією стала доповідь з таким самим заголовком — «Українська справа» (див. документ 6), надрукована у паризьких «Зошитах історичних» (№ 71 за 1985 р.), — на жаль, без додатків.

  1. це — все, в країні не опубліковано більше нічого.

Як ми вже показали у першому томі, окупаційна політика польської шляхетської влади в давній Україні призвела до великої різанини, відомої в історії під назвами Хмельниччини і Коліївщи­ни, жертвами чого стали тисячі людей обох народів. Причиною для третьої великої різанини була агресивна діяльність володарів

  1. Речі Посполитої, а безпосередньо призвели до вибуху імпе­ріалістичні плани еміграційного табору, які мали за мету абсолют­ну ліквідацію на східних кордонах не тільки українського, але й білоруського населення. Лондонські документи цілком підтвер­джують ці плани, тому документації до цього часу не опублікова­но повністю — у ПНР її не пустила б цензура, а еміграційні діячі не хотіли компрометувати самих себе.

Тож польський читач, особливо молодий, не може сьогодні да­ти відповідь на запитання: якою була безпосередня причина різа­нини поляків на Волині й у Східній Галичині у період Другої світової війни? І в жодному підручнику не знайдете такої відповіді.

Спробуємо подати коротку версію розвитку подій.


ПІДПАЛЕННЯ ҐНОТА

Протягом повних трьох століть — від Казимира Великого до Богдана Хмельницького — Польща була (не враховуючи татар і турків) єдиним ворогом незалежності України. Лише у 1654 р. з'явив­ся другий ворог — Росія, спочатку царська, пізніше більшо­вицька. У цій ситуації найкращим союзником для українського на­роду здавались німці — ворог поляків і більшовиків. Не справди­лись і ті розрахунки, коли у березні 1939 р. Гітлер віддав угорцям Карпатську Україну. Через кілька місяців впала Польща, на полі бою залишився єдиний ворог — совєти. Було зрозуміло, що Гітлер на Польщі не зупиниться, і перед українцями виникла необхідність розробки планів нової боротьби за незалежність. Спеціалісти у цій справі знайшлись у... Генеральному Штабі Війська Польського.

Це була група офіцерів колишньої армії УНР, яких називали пет­люрівцями і які до вересня 1939 р. працювали у польському війську за контрактами як найбільш досвідчені у боротьбі з більшовиками. Зимою 1939/40 р. з цієї групи утворилась команда для розробки про­екту створення партизансько-повстанської армії на випадок виник­нення німецько-радянської війни. На чолі команди став колишній командир армії УНР і міністр військових справ генерал Володимир Сальський. За основу розробки взяли проект колишнього в'язня Бе­рези Картузької Тараса Боровця, який передбачав розміщення по­встанської бази у лісах Полісся. Подібні плани розробили штаби бандерівців, мельниківців, гетьманців і кількох менших груп, які пе­редбачали близьку боротьбу за волю. 20 червня 1940 р. на таємному засіданні у Варшаві еміграційний президент України Андрій Ле- вицький визнав найкращим і затвердив план Боровця.


Втікаючи у червні 1941 р. перед блискавичним німецьким на­ступом, вояки розбитої Червоної армії сховались у багнистих лісах Полісся. Танки помчали на схід, оминаючи болота з обох боків, а для поліщуків розпочалося пекло — у котлі панував голод! На­гальною стала необхідність самооборони мешканців. Жодної вла­ди ще не було, тому Боровець розпочав здійснення свого плану. Вже у липні утворив військовий підрозділ «Поліська Січ УПА», включив до нього підрозділи Мельника і, нікого не питаючи і не приховуючись, розмістив штаб в Олевську на лінії Сарни—Ко­ростень Житомирської області. Німцям пояснив, що це звичайна поліція — місцева самооборона.

Штаб УПА в Олевську діяв під охороною гарнізону в складі трьох підрозділів піхоти, кулеметного підрозділу і старшинської школи, решту війська було розміщено на всьому Поліссі. Під кон­тролем УПА опинився трикутник Пінськ—Коростень—Мозир, на­званий Олевською республікою, далі діяли білоруси. До листопада 1941 р., поки очищали територію від залишків радянських військ, ніхто на Поліссі німців не бачив — вони боялись партизанів і воліли почекати. В очистці лісів брало участь 10 тисяч солдатів УПА і 5 ти­сяч Білоруської самооборони, яка прийшла на допомогу українцям. Спільними зусиллями витиснули у брянські ліси всі радянські підрозділи загальною чисельністю близько 20 тисяч солдатів.

Безпосередній контакт українців і німців погіршив українсько- німецькі відносини. Проголошення Української держави німці відзначили арештом Бандери і його уряду. Коли Боровець очистив ліси, німці наказали розпустити «Поліську Січ» і оволоділи Олевською республікою. УПА Бульби (під таким псевдонімом пе­реховувався Боровець) мусила перейти у підпілля — до лісу.

Тим часом фронт потребував стільки продуктів харчування, що селяни не могли його забезпечити. За контингентом рушили німецькі каральні експедиції. Ніби для «остраху» німці оточували село, нищили населення і палили будинки. Крім селян, які заборгу­вали контингенту, арештовували інтелігенцію, щоб вона не очоли­ла опір. У листопаді 1941 р. розстріляно Провід ОУН у Житомирі, подальші екзекуції — у Лубнах, Полтаві, Миколаєві, Чернігові, Кременчуку. У лютому 1942 р. було знищено цвіт інтелігенції в Києві, пізніше у Рівному, Кременчуку, Кам'янці-Подільському —


згадуємо лише масові страти. До рейху поїхали транспорта з робо­чою силою; хто встиг, сховався у лісі. «Території, розташовані по­далі від використовуваних залізниць, — писав волинський пред­ставник Уряду в Краї, — це так звані дикі поля, у яких організову­ються українські республіки, де чинником, який регулює все жит­тя, є лісові банди. Посилена пацифікаційна акція, проведена німця­ми перед жнивами, не дала жодних результатів, бо німці пацифіку- ють, тобто убивають, палять села, не йдучи до лісу. Результатом бу­ло те, що всі, хто зумів утекти, переховуються у лісі і збільшують чи­сельність банд». Звернімо увагу: люди, які, рятуючи власне життя, втікали до лісу, щоб звідти боротись з окупантом, були, за означен­ням волинського представника, бандитами. Цим представником був Казимир Банах — педагог і вихователь, колишній голова Во­линського союзу сільської молоді і керівник Народного універси­тету в Ружині біля Ковеля, тобто діяч, який лише кілька років то­му вчив волинську молодь співжиття двох народів.

Так в України з'явився новий ворог — Німеччина. Ворог силь­ний, грізний як за військовою потугою, так і за політичною до­ктриною, викладеною у «Майн Кампф». Там і згадки не було про створення над Дніпром нової слов'янської держави.

Якщо фатальний вересень виключив Польщу з кола ворогів України, то неволя повинна була об'єднати сусідів у спільній бо­ротьбі з окупантом. Тим більше, що совєти вивезли з Волині шовіністів, які перешкоджали співпраці, — урядників, осадників, поліцейських, офіцерів, ендеків і т.п. Проте становище виявилося ще складнішим.

У повоєнній літературі поширене твердження, що польські збройні сили на Волині були створені з метою оборони від убивств з боку українців. Це неправда, бо вбивства розпочалися навесні 1943 р., тоді як — пише, наприклад, історик 27-го ВДП AK М. Фіялка —фундамент польської конспірації на Волині тво­рився стихійно вже в останні місяці 1939 р. і на початку 1940р.\ Потім додає, що на початку січня 1940 р. створено командуван-

1Michał Fijałka. 27 Wołyńska Dywizja AK. — Warszawa, 1986. - S. 30; zob. także: Józef Turowski. Pożoga. Walki 27 Wołyńskiej Dywizji AK. — Warszawa, 1990. - S. 29.


ня територій ЗВЗ (Звйонзек Валькі Збройней — Союз Збройної Боротьби) у Білостоку і у Львові, а в січні—лютому 1940 р. ко­мандування Волинського округу ЗВЗ було підпорядковане ко­мандуванню Львівського регіону. Тільки через півтора року (в липні 1941) створено українське формування — УПА, яке лише через наступні півтора року (в кінці лютого 1943) розпочало ан- типольську боротьбу. Додамо також, що всупереч твердженням М. Фіялки підпільні формування творились не стихійно, а відповідно до ухвали уряду генерала В. Сікорського від 8 листо­пада 1939 р. про створення у Польщі Союзу Збройної Боротьби під командуванням генерала К. Соснковського з метою бороть­би з окупантом.

Очевидно, що на заході — боротьба з німцями. А на сході?

Невідомо, якого ворога бачили перед собою організатори ЗВЗ на Волині, і ніхто про це вже не скаже. Агентура діяла справно, і НКВД ліквідувало двотисячну організацію разом з усім штабом. Але полякам патріотизму не бракувало: під німецькою окупацією, у 1942 р., тобто вже після проголошення у Львові незалежності Ук­раїни, поляки створили нову мережу, щоб відбудувати на цій землі владу ще не існуючої держави. «Військова акція протягом усього 1942 р. проводилась активно, але хаотично, — писав у звіті во­линський представник (див. додаток 21 до документа 6), — тут діяли різні локальні військові організації. (...) Систематичну ор­ганізаційну діяльність військо проводило у Дубненському інспек- тораті, який охоплював Здолбунівський, Рівненський, Дубненсь- кий і частину Кременецького повітів». У жовтні 1942 р. розпочало роботу Волинське представництво, було створено корпус безпеки і самооборони у складі близько 250 дільниць та осередків чи­сельністю 4 000 осіб. Представник доповідав уряду, що у разі пов­ної мобілізації збере до польського корпусу 15 000 солдатів, і не пе­реймався наступним змістом доповіді, з якої випливало, що «вже у травні [1943] українські банди налічували щонайменше 40 000 осіб», що «ці банди постійно набирали силу».

Провідний представник польського уряду на Волині легкова­жив фактом, що на просякнутій ненавистю території на одного по­ляка припадає п'ять українців, що армії Галлера Франція вже не


пришле, що у відродженні держави на цій території військо з цен­тральної частини країни не допоможе, і тому польське повстання у щільному середовищі чужого населення, організоване з метою по­вторного його уярмлення, стане для поляків їхньою могилою.

Тут не було мови про поєднання сил у боротьбі з німецьким окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німців.

Цю ворожість дуже підтримувала співпраця обох сторін з німця­ми у поліцейських формуваннях. Після захоплення прикордонних земель німці організували поліцію з місцевого населення, а на Во­лині і в Галичині — з українців, бо їх була переважна більшість. Від часу до часу німці влаштовували облави у лісах, мобілізуючи на до­помогу українську поліцію, польські поселення пацифікувалися за співпрацю з «советами». У погромах гинули сотні поляків, а ук­раїнська участь у цих операціях обтяжувала взаємні стосунки.

І vice versa — школа у Дембиці випускала батальйони гра­натової (темно-синьої) поліції. «Приємно було дивитись на ці підрозділи, хоча у німецьких мундирах, —писав місцевий репортер, — які справно марширували з польською піснею на устах. Побачив­ши це, українці зовсім опустили голови, і на їхніх обличчях можна було побачити страх і пригнічення...» (див. документ 13).

Недалекоглядний автор не бачив, що цей спів підпалював ґніт під пороховою бочкою, на якій сиділи поляки.

Співпраця польського населення з німцями не обмежувалась гранатовою поліцією. Як пише волинський представник у звіті «Українська справа» у грудні 1943 р. (див. документ 6, розділ V), перебуваючи на «німецькій службі» на посадах адміністраторів маєтків, лісової і дорожньої служби, поляки вислужувались перед німцями. Не раз «через надмір старанності» могли траплятись зловживання на шкоду місцевому населенню, яке особисто плати­ло життям. Втискаючись до німецької влади і установ, вони там та­кож діяли на шкоду населенню — з тим самим результатом. Крім поліції, німці приймали поляків до жандармерії, надіслано було цілі підрозділи, які складалися з поляків, — правдоподібно, військовопо­лонених з кампанії 1939 р. (...). Ті польські підрозділи за німецькими наказами почали вирізувати українські села., а німці підкреслювали, що це кара за вбивства поляків.


Палаючим ґнотом була також співпраця поляків з советами (див. документ 13). Вона складалася з кількох елементів. Першим стали польські підрозділи у радянських партизанів, які почали прибувати до лісів Полісся і Волині ще у 1942 р. Це не були вже виснажені рештки розбитої армії, як на початку війни, а регулярні підрозділи добре озброєних і екіпірованих солдатів і офіцерів, підібраних Ук­раїнським штабом партизанського руху і надісланих з метою дезор­ганізації німецького тилу та ліквідації УПА. їхні цілі збігалися з цілями польського підпілля, як комуністичного, так і АК-ївського. Тому польське населення стало природним союзником для всіх пар­тизанів, як польських, так і радянських. Натуральним і єдиним навіть для совєтів, бо українські села були гніздами УПА. Совєти на­лежно оцінювали значення польського елементу на цій території, це засвідчує факт, що вони призначили польського комуніста Юзефа Собесяка заступником у польських справах генерала Василя Бегми — командира Штабу партизанського руху на Волині, члена військової ради 12-ї армії у 1941—1942 рр., першого секретаря легального обко­му КП(б)У 1939—1941 рр. і нелегального 1942—1944 рр. у Рівному.

Позитивна оцінка партизанської співпраці сприяла виникнен­ню другого елементу — польської допомоги для утвердження ра­дянської влади при пересуванні фронту на захід. Це явище ще не вивчене, але його існування засвідчує лаконічна згадка у тижне­вому звіті від 6 липня 1944 р.: З того боку фронту, що у Коломиї, є польська міліція у більшовицьких мундирах (...). Арештовано, ви­везено і розстріляно певну кількість українців. Трапляються ви­падки арештів і вивезення також серед поляків, це стосується тільки тих осіб, кому більшовики закидають занадто тісну співпрацю з німцями. Оголошення в місті ведеться польською і російською мовами. Посади зайняті майже виключно поляками... (документ 9).

Усе це небезпідставне, інакше і бути не могло. У селах Волині і Галичини майже в кожному домі був хтось в УПА — крім тих, при­родно, де не було чоловіків відповідного віку. Навіть дівчата пра­цювали у допоміжних службах. Одних гнав до лісу патріотичний обов'язок боротьби за свободу. Інших, несвідомих, мобілізовували під загрозою смерті. Після приходу фронту перші пішли в еміграцію, другі крутились біля хати з надією: «якось воно буде...»


Радянська армія займала Західну Україну як ворожий край, і першим завданням було очищення території від ворожого елемен­ту. Після мобілізації частину цього елементу вислано на першу лінію фронту, звідки мало хто повернувся, друга частина пішла до тюрем, таборів і під розстріли, решта продовжувала переховува­тись. Для виловлювання цих залишків НКВД утворило спеціальні збройні формування — «істрєбітєльниє» батальйони, яких у на­роді називали «стребками».

За два тижні перед появою допису з Коломиї у Москві підпи­сано наказ № 0078/42 про генеральне очищення України від ук­раїнців (про що пізніше). Не можна було тим самим українцям віддавати на «визволених» землях місцеву владу, керівні крісла, вкладати в руки зброю для убивства в «стребках» власних братів. І хтось це повинен був робити... Під руками були поляки, які вціліли після погрому й отримали оказію для мінімальної відповіді за волинсько-галицьку різанину. «Стрибки», яких нена­виділо все українське суспільство, стали третім елементом польсь­ко-радянської співпраці.

«Тільки в одному Коломийському районі у квітні 1945р. виникло 26 груп самооборони з 266 озброєними учасниками, — пише в од­ному зі своїх памфлетів Е. Прус. — Кількість бійців самооборони за цей самий час у Львівській області дорівнювала 3 219 осіб. Основу самооборони становили поляки. З найактивніших членів самооборо­ни створювались на рівні повітів так звані «істрєбітєльниє» ба­тальйони (винищувальні). У Львівській області у 1945 р. вони об'єднували 6 715 бійців. (...) Треба додати, що понад 80 % цих бійців — поляки молодші 18 років і старші 50 років. Ці пропорції почина­ють змінюватись на користь українців лише у момент утворення переселенської хвилі поляків на західні землі Речі Посполитої»\ Це означає, що коли бракувало поляків, влада мусила шукати зрад­ників серед українців.

Це було догорання згарища після вибуху. Але повернімось до підпалення ґнота.

Весною 1943 р. гітлерівці прискорили вивезення молоді на ро-

1Edward Prus. Herosi spod znaku tryzuba. — Warszawa, 1985. — S. 335.




Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... . Другий фрагмент — відсутність українських вчительських кадрів. Ось цифри: Українське населення на українських ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О.Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів Третій том

    Документ
    ... і з другого боку. Саме це є для нас принциповою засадою в оцінці польсько-ук­раїнських відносин ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Третій том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... Миколая (Ніколя) Тома (1827 р. у Версалі відбулося вінчання, а 1839 р. в другому окрузі Парижа – цив ... . – 4 июля. – № 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво імені Олени ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... є як предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати загальну ... М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. О.Теліги, 2005. – Т.1. – 344 с. Сливка Ю. Україна в Друг ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... майбутнє. В інтерпретації польських і українських романтиків наявність у ... українській драматругії другої половини ХІХ ст. І не тільки тому ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..