textarchive.ru

Главная > Документ

1

Смотреть полностью


Микола Сивіцький

Історія

польсько-українських конфліктів

Другий том
Переклад з польської Є. Петренка

Київ

Видавництво імені Олени Теліги 2005


ББК 63.3 (4 ПОЛ-УКР) 6 С 34

Сивіцький Микола

С 34 Історія польсько-українських конфліктів/Пер. з пол.

Є. Петренка — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2005

ISBN 966-7601-48-Х

Том другий. — 360 с.
ISBN 966-7601-56-0

Автор у хронологічній послідовності зібрав, систематизував і описав
відомості про історичні події за період від вересня 1939 до середини 1944 р.
Той короткий, але надзвичайно бурхливий період представлено головним
чином документами польського еміграційного уряду, більшість яких має по-
значку «Таємно».

Переклад з польської Є. Петренка
за виданням: «Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich». —
Warszawa, 1992.

ББК 63.3 (4 ПОЛ-УКР) 6

Висловлюємо щиру подяку п. Ярославі Барусевич
за надання фінансової допомоги
на видання цієї книги.

ISBN 966-7601-48-Х ISBN 966-7601-56-0 (том II)

© Mikołaj Siwicki, 1992 © Переклад українською. Видавництво імені Олени Теліги, 2005


Частина перша

Волинь і Галичина
в політиці
Лондонського табору


ВЕЛИКОДЕРЖАВНА ПОЗИЦІЯ
ВИГНАНЦІВ

На відміну від першого тому цієї праці, у якому висвітлено історію польсько-українських конфліктів у 1340—1939 рр., другий том присвячений пізнішим подіям — від вересневої поразки до се­редини 1944 р. Той короткий, але надзвичайно бурхливий період представлено головним чином документами польського еміграційного уряду, відданими на збереження до Лондона і відкритими для доступу й дослідження завдяки мікрофільмовим копіям колишнього Центрального архіву Польської об'єднаної робітничої партії. Це все доповіді, повідомлення і репортажі з країни, директиви і постанови, тези і звернення, ухвали, реферати, інформація про настрої серед білорусів, литовців, поляків, росіян, українців, євреїв, відозви АК, ОУН і УПА тощо. З огляду на конспірацію часто не можна там знайти дат, прізвищ, підписів та адрес, не можна розшифрувати псевдонімів, зате дізнаємось про тогочасні події, стосунки, наміри еміграційного уряду у сфері національної політики.

Здавалось би, про які наміри могла йти мова у ті часи, коли над Польщею диміли труби крематоріїв? На жаль, еміграційна влада не звертала уваги на сумні наслідки дворазової окупації східних країв і навіть на вигнанні, на лондонських бруківках, не оговтавшись від втрати незалежності, взялася за планування наступного загарбан­ня. Якщо потреба у створенні руху опору проти німецької окупації на споконвічних польських землях у 1939—1941 рр. не підлягала сумніву, то втягування поляків на Волині за «перших совєтів» до «Служби перемоги Польщі» чи «Союзу збройної боротьби» з ме­тою розгортання боротьби за полонізацію української землі не


можна назвати визвольним поривом. Було то неприпустиме спрямування на загибель тисяч патріотичної польської молоді.

Неминучі роздуми над формою майбутньої держави виникли лише після поразки німецької армії під Сталінградом на початку 1943 р., яка відкрила перспективи перемоги антигітлерівської ко­аліції і, відповідно, відродження польської державності. Полякам ситуацію ускладнювала приналежність до коаліції Радянського Союзу, який взагалі не виявляв бажання повернути західноук­раїнські землі, зайняті у 1939 р. Поняття «повернених земель» не було ще відоме, а лінія Керзона відтинала від Польщі 1/3 території з мільйонами поляків, позбавлених навіть можливості репатріації, — бо куди? Тих поляків, яких автохтони вважали прибульцями, яких віками запихали до їхнього краю з метою видирання у місце­вого населення землі, віри, церкви, школи, рідної мови, власного імені. Разом з падінням держави прибульці втратили привілеї, по­сади, установи і, як мінімум, 25-гектарні наділи господарств осад­ників. Залишилася ненависть, деградація, в'язниці й табори, во­гонь і кров, ігри у піжмурки зі смертю.

Трагізм ситуації польського населення, оточеного суцільною ворожістю українців, білорусів і литовців, повністю відтворений у документах. Напружену конфронтацію думок особливо передають доповіді, насичені переважно отрутою ненависті, проте часто суттєві, докладні та об'єктивні, що містять як аналіз стосунків двох народів у минулих століттях, критику санаційної національ­ної політики, так і тверезу оцінку актуальної ситуації. Проте всі вони зводяться до спільного знаменника: гарячкового тримання за кордони 1939 р. У доповіді одного з лідерів Народової Партії (док­тора Тадеуша Бєлецького, документ 53) зустрічаємо навіть посту­лат про перенесення кордону до Дніпра. Автори погоджувались на конфедерацію з Білоруссю і Литвою (звичайно, з домінуванням Польщі), аби тільки не замикатись на етнічній території. Таким чином відроджувались обриси Польщі до поділу, але скромніші, бо давні мрії сягали Харкова, а сучасні повернулись на лінію Ризько­го договору. Це були старі «помилки і перекручення», які виводи­лися з фатального висловлювання Романа Дмовського, що «Поль­ща приречена на велич або нікчемність». Державні діячі, політики, історики і публіцисти навіть не допускали думки про те, що відмо­


ва від чужої землі і чужого населення збільшить згуртованість на­роду, і вважали єретицтвом думку про те, що землі, на яких серед 100 осіб мешкає лише 14 поляків, не можна називати польською землею.

Таке мислення принесло більше неприємностей, ніж честі, то­му польська історіографія ніби не зауважувала потреби доступу читачів до цих архівів. У монументальному збірнику «Армія Крайова у документах» (том 2, № 258) справді опубліковано до­повідь «Українська справа» (див. документ 1), але із застосуван­ням забороненого прийому - опущено певні фрагменти і додано ко­ментар редакції: «Всі три крапки є в оригіналі», що є неправдою. Другою публікацією стала доповідь з таким самим заголовком — «Українська справа» (див. документ 6), надрукована у паризьких «Зошитах історичних» (№ 71 за 1985 р.), — на жаль, без додатків.

  1. це — все, в країні не опубліковано більше нічого.

Як ми вже показали у першому томі, окупаційна політика польської шляхетської влади в давній Україні призвела до великої різанини, відомої в історії під назвами Хмельниччини і Коліївщи­ни, жертвами чого стали тисячі людей обох народів. Причиною для третьої великої різанини була агресивна діяльність володарів

  1. Речі Посполитої, а безпосередньо призвели до вибуху імпе­ріалістичні плани еміграційного табору, які мали за мету абсолют­ну ліквідацію на східних кордонах не тільки українського, але й білоруського населення. Лондонські документи цілком підтвер­джують ці плани, тому документації до цього часу не опублікова­но повністю — у ПНР її не пустила б цензура, а еміграційні діячі не хотіли компрометувати самих себе.

Тож польський читач, особливо молодий, не може сьогодні да­ти відповідь на запитання: якою була безпосередня причина різа­нини поляків на Волині й у Східній Галичині у період Другої світової війни? І в жодному підручнику не знайдете такої відповіді.

Спробуємо подати коротку версію розвитку подій.


ПІДПАЛЕННЯ ҐНОТА

Протягом повних трьох століть — від Казимира Великого до Богдана Хмельницького — Польща була (не враховуючи татар і турків) єдиним ворогом незалежності України. Лише у 1654 р. з'явив­ся другий ворог — Росія, спочатку царська, пізніше більшо­вицька. У цій ситуації найкращим союзником для українського на­роду здавались німці — ворог поляків і більшовиків. Не справди­лись і ті розрахунки, коли у березні 1939 р. Гітлер віддав угорцям Карпатську Україну. Через кілька місяців впала Польща, на полі бою залишився єдиний ворог — совєти. Було зрозуміло, що Гітлер на Польщі не зупиниться, і перед українцями виникла необхідність розробки планів нової боротьби за незалежність. Спеціалісти у цій справі знайшлись у... Генеральному Штабі Війська Польського.

Це була група офіцерів колишньої армії УНР, яких називали пет­люрівцями і які до вересня 1939 р. працювали у польському війську за контрактами як найбільш досвідчені у боротьбі з більшовиками. Зимою 1939/40 р. з цієї групи утворилась команда для розробки про­екту створення партизансько-повстанської армії на випадок виник­нення німецько-радянської війни. На чолі команди став колишній командир армії УНР і міністр військових справ генерал Володимир Сальський. За основу розробки взяли проект колишнього в'язня Бе­рези Картузької Тараса Боровця, який передбачав розміщення по­встанської бази у лісах Полісся. Подібні плани розробили штаби бандерівців, мельниківців, гетьманців і кількох менших груп, які пе­редбачали близьку боротьбу за волю. 20 червня 1940 р. на таємному засіданні у Варшаві еміграційний президент України Андрій Ле- вицький визнав найкращим і затвердив план Боровця.


Втікаючи у червні 1941 р. перед блискавичним німецьким на­ступом, вояки розбитої Червоної армії сховались у багнистих лісах Полісся. Танки помчали на схід, оминаючи болота з обох боків, а для поліщуків розпочалося пекло — у котлі панував голод! На­гальною стала необхідність самооборони мешканців. Жодної вла­ди ще не було, тому Боровець розпочав здійснення свого плану. Вже у липні утворив військовий підрозділ «Поліська Січ УПА», включив до нього підрозділи Мельника і, нікого не питаючи і не приховуючись, розмістив штаб в Олевську на лінії Сарни—Ко­ростень Житомирської області. Німцям пояснив, що це звичайна поліція — місцева самооборона.

Штаб УПА в Олевську діяв під охороною гарнізону в складі трьох підрозділів піхоти, кулеметного підрозділу і старшинської школи, решту війська було розміщено на всьому Поліссі. Під кон­тролем УПА опинився трикутник Пінськ—Коростень—Мозир, на­званий Олевською республікою, далі діяли білоруси. До листопада 1941 р., поки очищали територію від залишків радянських військ, ніхто на Поліссі німців не бачив — вони боялись партизанів і воліли почекати. В очистці лісів брало участь 10 тисяч солдатів УПА і 5 ти­сяч Білоруської самооборони, яка прийшла на допомогу українцям. Спільними зусиллями витиснули у брянські ліси всі радянські підрозділи загальною чисельністю близько 20 тисяч солдатів.

Безпосередній контакт українців і німців погіршив українсько- німецькі відносини. Проголошення Української держави німці відзначили арештом Бандери і його уряду. Коли Боровець очистив ліси, німці наказали розпустити «Поліську Січ» і оволоділи Олевською республікою. УПА Бульби (під таким псевдонімом пе­реховувався Боровець) мусила перейти у підпілля — до лісу.

Тим часом фронт потребував стільки продуктів харчування, що селяни не могли його забезпечити. За контингентом рушили німецькі каральні експедиції. Ніби для «остраху» німці оточували село, нищили населення і палили будинки. Крім селян, які заборгу­вали контингенту, арештовували інтелігенцію, щоб вона не очоли­ла опір. У листопаді 1941 р. розстріляно Провід ОУН у Житомирі, подальші екзекуції — у Лубнах, Полтаві, Миколаєві, Чернігові, Кременчуку. У лютому 1942 р. було знищено цвіт інтелігенції в Києві, пізніше у Рівному, Кременчуку, Кам'янці-Подільському —


згадуємо лише масові страти. До рейху поїхали транспорта з робо­чою силою; хто встиг, сховався у лісі. «Території, розташовані по­далі від використовуваних залізниць, — писав волинський пред­ставник Уряду в Краї, — це так звані дикі поля, у яких організову­ються українські республіки, де чинником, який регулює все жит­тя, є лісові банди. Посилена пацифікаційна акція, проведена німця­ми перед жнивами, не дала жодних результатів, бо німці пацифіку- ють, тобто убивають, палять села, не йдучи до лісу. Результатом бу­ло те, що всі, хто зумів утекти, переховуються у лісі і збільшують чи­сельність банд». Звернімо увагу: люди, які, рятуючи власне життя, втікали до лісу, щоб звідти боротись з окупантом, були, за означен­ням волинського представника, бандитами. Цим представником був Казимир Банах — педагог і вихователь, колишній голова Во­линського союзу сільської молоді і керівник Народного універси­тету в Ружині біля Ковеля, тобто діяч, який лише кілька років то­му вчив волинську молодь співжиття двох народів.

Так в України з'явився новий ворог — Німеччина. Ворог силь­ний, грізний як за військовою потугою, так і за політичною до­ктриною, викладеною у «Майн Кампф». Там і згадки не було про створення над Дніпром нової слов'янської держави.

Якщо фатальний вересень виключив Польщу з кола ворогів України, то неволя повинна була об'єднати сусідів у спільній бо­ротьбі з окупантом. Тим більше, що совєти вивезли з Волині шовіністів, які перешкоджали співпраці, — урядників, осадників, поліцейських, офіцерів, ендеків і т.п. Проте становище виявилося ще складнішим.

У повоєнній літературі поширене твердження, що польські збройні сили на Волині були створені з метою оборони від убивств з боку українців. Це неправда, бо вбивства розпочалися навесні 1943 р., тоді як — пише, наприклад, історик 27-го ВДП AK М. Фіялка —фундамент польської конспірації на Волині тво­рився стихійно вже в останні місяці 1939 р. і на початку 1940р.\ Потім додає, що на початку січня 1940 р. створено командуван-

1Michał Fijałka. 27 Wołyńska Dywizja AK. — Warszawa, 1986. - S. 30; zob. także: Józef Turowski. Pożoga. Walki 27 Wołyńskiej Dywizji AK. — Warszawa, 1990. - S. 29.


ня територій ЗВЗ (Звйонзек Валькі Збройней — Союз Збройної Боротьби) у Білостоку і у Львові, а в січні—лютому 1940 р. ко­мандування Волинського округу ЗВЗ було підпорядковане ко­мандуванню Львівського регіону. Тільки через півтора року (в липні 1941) створено українське формування — УПА, яке лише через наступні півтора року (в кінці лютого 1943) розпочало ан- типольську боротьбу. Додамо також, що всупереч твердженням М. Фіялки підпільні формування творились не стихійно, а відповідно до ухвали уряду генерала В. Сікорського від 8 листо­пада 1939 р. про створення у Польщі Союзу Збройної Боротьби під командуванням генерала К. Соснковського з метою бороть­би з окупантом.

Очевидно, що на заході — боротьба з німцями. А на сході?

Невідомо, якого ворога бачили перед собою організатори ЗВЗ на Волині, і ніхто про це вже не скаже. Агентура діяла справно, і НКВД ліквідувало двотисячну організацію разом з усім штабом. Але полякам патріотизму не бракувало: під німецькою окупацією, у 1942 р., тобто вже після проголошення у Львові незалежності Ук­раїни, поляки створили нову мережу, щоб відбудувати на цій землі владу ще не існуючої держави. «Військова акція протягом усього 1942 р. проводилась активно, але хаотично, — писав у звіті во­линський представник (див. додаток 21 до документа 6), — тут діяли різні локальні військові організації. (...) Систематичну ор­ганізаційну діяльність військо проводило у Дубненському інспек- тораті, який охоплював Здолбунівський, Рівненський, Дубненсь- кий і частину Кременецького повітів». У жовтні 1942 р. розпочало роботу Волинське представництво, було створено корпус безпеки і самооборони у складі близько 250 дільниць та осередків чи­сельністю 4 000 осіб. Представник доповідав уряду, що у разі пов­ної мобілізації збере до польського корпусу 15 000 солдатів, і не пе­реймався наступним змістом доповіді, з якої випливало, що «вже у травні [1943] українські банди налічували щонайменше 40 000 осіб», що «ці банди постійно набирали силу».

Провідний представник польського уряду на Волині легкова­жив фактом, що на просякнутій ненавистю території на одного по­ляка припадає п'ять українців, що армії Галлера Франція вже не


пришле, що у відродженні держави на цій території військо з цен­тральної частини країни не допоможе, і тому польське повстання у щільному середовищі чужого населення, організоване з метою по­вторного його уярмлення, стане для поляків їхньою могилою.

Тут не було мови про поєднання сил у боротьбі з німецьким окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німців.

Цю ворожість дуже підтримувала співпраця обох сторін з німця­ми у поліцейських формуваннях. Після захоплення прикордонних земель німці організували поліцію з місцевого населення, а на Во­лині і в Галичині — з українців, бо їх була переважна більшість. Від часу до часу німці влаштовували облави у лісах, мобілізуючи на до­помогу українську поліцію, польські поселення пацифікувалися за співпрацю з «советами». У погромах гинули сотні поляків, а ук­раїнська участь у цих операціях обтяжувала взаємні стосунки.

І vice versa — школа у Дембиці випускала батальйони гра­натової (темно-синьої) поліції. «Приємно було дивитись на ці підрозділи, хоча у німецьких мундирах, —писав місцевий репортер, — які справно марширували з польською піснею на устах. Побачив­ши це, українці зовсім опустили голови, і на їхніх обличчях можна було побачити страх і пригнічення...» (див. документ 13).

Недалекоглядний автор не бачив, що цей спів підпалював ґніт під пороховою бочкою, на якій сиділи поляки.

Співпраця польського населення з німцями не обмежувалась гранатовою поліцією. Як пише волинський представник у звіті «Українська справа» у грудні 1943 р. (див. документ 6, розділ V), перебуваючи на «німецькій службі» на посадах адміністраторів маєтків, лісової і дорожньої служби, поляки вислужувались перед німцями. Не раз «через надмір старанності» могли траплятись зловживання на шкоду місцевому населенню, яке особисто плати­ло життям. Втискаючись до німецької влади і установ, вони там та­кож діяли на шкоду населенню — з тим самим результатом. Крім поліції, німці приймали поляків до жандармерії, надіслано було цілі підрозділи, які складалися з поляків, — правдоподібно, військовопо­лонених з кампанії 1939 р. (...). Ті польські підрозділи за німецькими наказами почали вирізувати українські села., а німці підкреслювали, що це кара за вбивства поляків.


Палаючим ґнотом була також співпраця поляків з советами (див. документ 13). Вона складалася з кількох елементів. Першим стали польські підрозділи у радянських партизанів, які почали прибувати до лісів Полісся і Волині ще у 1942 р. Це не були вже виснажені рештки розбитої армії, як на початку війни, а регулярні підрозділи добре озброєних і екіпірованих солдатів і офіцерів, підібраних Ук­раїнським штабом партизанського руху і надісланих з метою дезор­ганізації німецького тилу та ліквідації УПА. їхні цілі збігалися з цілями польського підпілля, як комуністичного, так і АК-ївського. Тому польське населення стало природним союзником для всіх пар­тизанів, як польських, так і радянських. Натуральним і єдиним навіть для совєтів, бо українські села були гніздами УПА. Совєти на­лежно оцінювали значення польського елементу на цій території, це засвідчує факт, що вони призначили польського комуніста Юзефа Собесяка заступником у польських справах генерала Василя Бегми — командира Штабу партизанського руху на Волині, члена військової ради 12-ї армії у 1941—1942 рр., першого секретаря легального обко­му КП(б)У 1939—1941 рр. і нелегального 1942—1944 рр. у Рівному.

Позитивна оцінка партизанської співпраці сприяла виникнен­ню другого елементу — польської допомоги для утвердження ра­дянської влади при пересуванні фронту на захід. Це явище ще не вивчене, але його існування засвідчує лаконічна згадка у тижне­вому звіті від 6 липня 1944 р.: З того боку фронту, що у Коломиї, є польська міліція у більшовицьких мундирах (...). Арештовано, ви­везено і розстріляно певну кількість українців. Трапляються ви­падки арештів і вивезення також серед поляків, це стосується тільки тих осіб, кому більшовики закидають занадто тісну співпрацю з німцями. Оголошення в місті ведеться польською і російською мовами. Посади зайняті майже виключно поляками... (документ 9).

Усе це небезпідставне, інакше і бути не могло. У селах Волині і Галичини майже в кожному домі був хтось в УПА — крім тих, при­родно, де не було чоловіків відповідного віку. Навіть дівчата пра­цювали у допоміжних службах. Одних гнав до лісу патріотичний обов'язок боротьби за свободу. Інших, несвідомих, мобілізовували під загрозою смерті. Після приходу фронту перші пішли в еміграцію, другі крутились біля хати з надією: «якось воно буде...»


Радянська армія займала Західну Україну як ворожий край, і першим завданням було очищення території від ворожого елемен­ту. Після мобілізації частину цього елементу вислано на першу лінію фронту, звідки мало хто повернувся, друга частина пішла до тюрем, таборів і під розстріли, решта продовжувала переховува­тись. Для виловлювання цих залишків НКВД утворило спеціальні збройні формування — «істрєбітєльниє» батальйони, яких у на­роді називали «стребками».

За два тижні перед появою допису з Коломиї у Москві підпи­сано наказ № 0078/42 про генеральне очищення України від ук­раїнців (про що пізніше). Не можна було тим самим українцям віддавати на «визволених» землях місцеву владу, керівні крісла, вкладати в руки зброю для убивства в «стребках» власних братів. І хтось це повинен був робити... Під руками були поляки, які вціліли після погрому й отримали оказію для мінімальної відповіді за волинсько-галицьку різанину. «Стрибки», яких нена­виділо все українське суспільство, стали третім елементом польсь­ко-радянської співпраці.

«Тільки в одному Коломийському районі у квітні 1945р. виникло 26 груп самооборони з 266 озброєними учасниками, — пише в од­ному зі своїх памфлетів Е. Прус. — Кількість бійців самооборони за цей самий час у Львівській області дорівнювала 3 219 осіб. Основу самооборони становили поляки. З найактивніших членів самооборо­ни створювались на рівні повітів так звані «істрєбітєльниє» ба­тальйони (винищувальні). У Львівській області у 1945 р. вони об'єднували 6 715 бійців. (...) Треба додати, що понад 80 % цих бійців — поляки молодші 18 років і старші 50 років. Ці пропорції почина­ють змінюватись на користь українців лише у момент утворення переселенської хвилі поляків на західні землі Речі Посполитої»\ Це означає, що коли бракувало поляків, влада мусила шукати зрад­ників серед українців.

Це було догорання згарища після вибуху. Але повернімось до підпалення ґнота.

Весною 1943 р. гітлерівці прискорили вивезення молоді на ро-

1Edward Prus. Herosi spod znaku tryzuba. — Warszawa, 1985. — S. 335.


боту до Німеччини, а коли кандидати почали масово ховатись, «доброчинність» набору доручено було українській поліції, яка досконало знала місцевість. Поліція у Здолбунові відмовилась ви­конувати накази, і німці її роззброїли. 12 осіб розстріляли, решту вивезли до рейху. Інші постерунки втекли зі зброєю у руках. Ста­ло зрозуміло, що німці роззброюють усіх, і поліція пішла до лісу. Завдяки цьому УПА отримала 5 тисяч озброєних повстанців. У липні командування воїнами УПА перехопили бандерівці.

Розлючені німці заповнили постерунки гранатбвою поліцією, віддаючи на її розсуд розправу з українцями. На села поїхали ка­ральні експедиції. «На всьому Поліссі і значній частині Волині, — роз­повідає наочний свідок, — влітку 1943р. створилась така ситуація, якої хотів Сталін. Вночі ясно довкола — це бандерівці випалюють майно поляків і... «бульбівців», як зрадників. Вдень ясно довкола — це німці з поляками і узбеками спалюють українські села, вистрілюють народ за бандитизм. Іншої ночі більшовицькі партизани з поляками допалюють залишки українських сіл, не допалених німцями вдень. Ку­ди не поглянеш — вогонь. Куди не повернешся — трупи і кров...»\

Ґніт почав горіти.

Бандерівці прийняли радикальне рішення — деполонізація Західної України. Тобто повідомляли польське населення, що як не переселиться воно за Буг або Сян, то через 48 годин їх будуть ліквідовувати. Реакція була різною: частина поляків утікала до міста, інші не рухались. Термін надходив, і почалась різанина.

Особливо спричинився до неї польський уряд у Лондоні, який закликав населення залишатись на місці, звертаючи увагу, що депо- лонізована територія буде для Польщі втрачена. Люди очікували, що після заклику на допомогу прийдуть солдати зі зброєю, — і гинули.

Про те, що бандерівська розправа не викликала захоплення у самих українців, свідчить розповідь провідного мельниківця: «Вся Україна, а особливо Західна, вважає поляків ворогами — і цілком слушно. Проте не тільки кожна держава, але і революція мають своє право і суд. То правда, що поляки у містах працювали в геста­по на шкоду українцям, давали найбільший контингент фольксдойчів,

1Олександер Гриценко. Армія без держави // Туди, де бій за волю: Збірник на пошану Максима Скорупського-Макса. — Париж, 1989. — С. 420.


пізніше пішли до поліції на місце українців, які пішли до лісу; спільно з німцями проводили акції проти українського населення. Але... Але з польським народом нас єднав спільний ворог. І польська меншість в Україні була готова у своїй селянській масі до лояльності.

(...) З польського боку не бракувало ні провокацій, ні злочинців, але на це належало відповісти судом і покаранням винних. Але теу що діялось у цьому плані в 1943 рне вміщається у жодні рамки. Не маємо наміру тут з різних причин підкреслювати деталі, лише ска­жемоу що вся рубанівська акція налаштувала польське населення проти нас\ Це завдало величезних втрат на міжнародній арені. Для української визвольної боротьби рубанівська акція створила ще один фронту штовхнула поляків в обійми німців, без потреби зміцнила обидва ці фронти, міцні і без того»2.

Лебідь — прихильник беззастережної диктатури — належав до аподиктичних людей. Якщо за його командою Служба Безпеки за­повнювала колодязі українськими трупами, то його жорстокості до поляків не доводиться дивуватись. Лише важко зрозуміти, чо­му за тодішні злочини повинні бити себе в груди нинішні політи­ки, про що навіть чути у сеймі.

Але чи були це злочини?

Очевидно, що вбивства беззахисних мирних жителів — старих жінок, дітей — важко назвати інакше. У цьому випадку, однак, си­туація була винятковою. Поляки у мундирах німецької поліції, у рядах радянських партизанів чи міліції, як 27-ї Волинської дивізії АК, знову стали не менш смертельним ворогом українського наро­ду, ніж німці чи більшовики. Якщо на українській землі загарбни­ки зробили пекло, де вдень і вночі горіли села, у вогні гинули гос­подарі, то головним завданням волинсько-галицького суспільства мусила стати оборона, усунення з поля бою — за Буг і Сян — хоча б найслабшого ворога, який двічі займав силою ці землі — у 1349 і

1 «Максим Рубан» — псевдонім Миколи Лебедя, керівника ОУН після ареш­ту Бандери у 1941 р. Прийнявши командування над У ПА, він запровадив залізну дисципліну Нищив українців, які критикували бандерівські методи боротьби. У тому числі закатували дружину Бульби-Боровця.

2О. Шуляк (справжнє прізвище Олег Штуль-Жданович). В ім'я правди // Туди, де бій... - С. 398.


1919 рр. Повинно було підтвердитись російське прислів'я: «Єслі враг нє здайотся, єво унічтожают». Правильно говорив губернатор Вехтер у Львові, що це був «закономірний результат майже 600-річної польської політики на цьому терені». Це точилась нормаль­на боротьба обох народів за існування, у якій сильніший — госпо­дар — перемагав слабшого, на той час загарбника.

Якщо О. Жданович твердить, що замість вбивств невинних треба було судити винних, то це шляхетні наміри, але тільки невідомо, як бездержавний народ міг визначити список підозрюва­них і перевезти їх на лаву підсудних з німецької поліції, радянсь­кої міліції або тієї чи іншої партизанки, як мав звільнити поле бою від ворога. Без цих відповідей висновки автора втрачають сенс.

Підведемо підсумок: серед численних польсько-українських протистоянь протягом 600-річчя жодне не виникало на польській землі, всі відбувались на окупованій Україні. В історіографії інко­ли навіть знаходимо об'єктивні судження, що вина за ці протисто­яння і боротьбу лягає на польську сторону, але пишеться про це несміливо, ніби на маргінесі, без переконання у потребі чинити який-небудь вплив на зміну свідомості суспільства. Бо більшість польського суспільства має почуття кривди і взагалі не усвідом­лює, що акція витискування поляків за Буг і фізична ліквідація впертих проводилась на захист прав господаря цих земель — ук­раїнського народу, була справедливою і неминучою. Що вона ви­никла з імперіалістичних намірів попередників і спадкоємців Ро­мана Дмовського, керівників польського державного корабля, які анексовували чужі землі і протягом довгих століть вели на них ви­нищувальну політику, напружуючи стосунки до крайньої межі. У критичний момент, коли над польським населенням завис бан­дерівський меч, батьки народу, замість рятування того, що ще вдасться, зіграли на патріотизмі, закликаючи земляків до стояння на «кресовому посту», не поспішаючи з допомогою, прирікши де­сятки тисяч людей на поневіряння і смерть. Безперестанне підпа­лювання ґнота повинно було призвести до вибуху.

Такі є факти, що відтворюють гірку правду

Стоси документів, написаних поляками і адресованих з глибо­ким болем і обґрунтованими докорами до польського уряду, повністю цю правду підтверджують.


БАЛАНС
«БОРОТЬБИ ЗА ПОЛЬСЬКІСТЬ»

(...) Польська Волинь без польського суспільства польською не буде... Тому на цьому належить стояти незламно і безстрашно до переможного кінця (з документа 16).

Скільки польських жертв забрало це «незламне стояння» на Волині і в Східній «Малопольщі»?

Різні автори називають різні цифри: від 20 тисяч до... мільйона. Кожний автор пише, що встановити число неможливо, кожний на­зиває якусь цифру, жоден не проводить оцінки на конкретній ос­нові. З плином часу кількість зростає. Тобто:

  • за радянськими оцінками1 на Волині загинуло 20 тисяч по­ляків.

  • Р. Тожецький пише у книжці2, що на Волині було 40 тисяч жертв. В інтерв'ю3 він говорить: «Зараз трудно відповісти, скільки поляків там загинуло. Я дотримуюсь думки, що всього у надбу- жанській смузі, на Волині і в Галичині загинуло менше 100 тисяч чо­ловік. На Волині — не більше 35 тисяч. Втрати української сторо­ни були значно меншими, вони невідомі». Оцінка втрат робиться за припущеннями.

1М. Juchniewicz. Polacy w radzieckim ruchu podziemnym i partyzanckim 1941-1944. - Warszawa, 1973. - S. 153.

2Ryszard Torzecki, Kwestia ukraińska w polityce III Rzeszy (1933-1945). — Warszawa, 1972. - S. 295.

3 Sprawy polsko-ukraińskie w czasie II wojny światowej. Rozmowa z docentem R. Torzeckim // Zustriczi. - 1990. - Nr 3-4. - S. 114.


  • М. Фіялка1: «Не володіємо точними цифрами жертв ук­раїнських націоналістів серед польського населення на Волині За радянськими оцінками замордовано близько 20 тисяч, тоді як за польськими даними тільки протягом 1943 р. загинуло на Волині від рук українців близько 15 тисяч поляків, а загальна кількість по­ляківу замордованих на Волині українцями в період від березня 1943р. до червня 1944 р., становила близько 40 тисяч». Таким чином припущення Р. Тожецького перетворюється у твердження.

  • Ю. Туровський2: «Зараз важко хоча б приблизно визначити кількість поляків у які загинули в українській різанині Ніхто не створив повного списку знищених населених пунктів, помордованих польсь­ких родин. Оцінюється (голослівно. — М С.), що на колишніх східних територіях Польщі таким чином загинуло близько 300 ти­сяч польського населення, і з них 60 тисяч на Волині».

  • В. Романовський3 наводить 70 тисяч жертв з описом тортур: «Ніхто не в змозі уявити поширених тоді актів жорстокості і са­дизму. Сам факт позбавлення життя близько сімдесяти тисяч лю­дей за допомогою сокир, вил, ломів, пил, мотик і лопат є достатньо промовистим. (...) Обрубання кінцівок, вирізання язиків, обрізання носів, пальців, вух і грудей, перерізання пилою, припікання на вогні, вкидання живих людей до палаючих домів — всі ці дії супроводжува­ли майже щоденні розправи на території всієї Волині і далеко на південь від цього воєводства...»

  • Ю. Чмут4: «...понад 500 тисяч жорстоко замордованих ук­раїнськими фашистами у Східній Малопольщі».

  • У таємній «експертизі» Е. Прус5 інформує воєводське правління у Легниці: репатріанти з кресів оцінюють польські втра­ти у 300—350 тисяч осіб, український історик Івасюта нарахував 685 тисяч (поляків і євреїв), інші піднімають цю цифру до 800 ти­

1Michał Fijałka. 27 Wołyńska Dywizja Piechoty AK. - Warszawa, 1986. - S. 45.

2Józef Turowski. Pożoga. Walki 27 Wołyńskiej Dywizji AK. - Warszawa, 1990. - S. 48.

3Wincenty Romanowski. Kainowe dni. — Warszawa, 1990. — S. 78.

4Допис «Від видавця» редактора Юзефа Чмута до книги: Edward Prus. Herosi spod znaku tryzuba — Konowalec-Bandera-Szuchewycz. — Warszawa, 1985. — S. 6.

5Edward Prus. Ludnos'ć ukraińska w Polsce — przeszłosc i teraźniejszość (Ekspertyża). - Legnica, 1985. - S. 89-90. Poufne.


сяч, а після додання жертв УПА на Закерзонні баланс злочинів ук­раїнських фашистів буде становити мільйон. «Експерт», напевно, помиляється — при зарахуванні помордованих євреїв на ук­раїнський рахунок кількість жертв повинна сягати кількох мільйонів...

Спробу створити реєстр польських жертв на Волині зробили два колишніх бійці АК — автор згадуваної вже об'ємної книги «Пожога» Ю. Туровський і офіцер розвідки В. Семашко1. Як дізнаємося зі вступу, вони зібрали у членів 27-ї дивізії АК та їхніх родин 350 спогадів, додали ще інші матеріали і завдяки цьому створили реєстр подій, викладених у хронологічній послідовності з поданням прізвищ жертв, — очевидно, що там, де вдалось їх уста­новити.

Враховуючи польсько-українську ненависть, можна було сподіватись, що не всі спогади будуть об'єктивними, що своєю чер­гою накладало на редакторів обов'язок ретельного відбору ма­теріалу. Проте ознайомлення з текстом не справило враження, що вони пам'ятали про цей обов'язок. Сумніви виникають вже на по­чатку книги щодо інформації від вересня 1939 р. Ось приклади:

  • С. 11: Біля мосту через річку Стир 40-особова група цивільних, головним чином українців, вимагала від екіпажу військового поїзда скласти зброю, а після відмови вбила кількох військовиків. — Тільки бракує пояснення, як пораховано напад­ників і визначено їхню національність.

  • С. 12: Селяни з Смердиня Луцького повіту замордували чо­тирьох поляків, а після приблизно 10 днів ці самі селяни (?) зни­щили понад 200 осіб польської національності.

  • С. 13: У колонії Пеньки Луцького повіту українські націоналісти утопили в торф'янику приблизно 100 поляків. Жерт­вам прив'язували великі камені до шиї, у воді притримували баг­рами.

1 Główna, Komisja Badania Zbrodni Hitlerowskich w Polsce, Instytut Pamięci Narodowej; Środowisko Żołnierzy 27 Wołyńskiej Dywizji Armii Krajowej w Warszawie. Zbrodnie nacjonalistów ukraińskich dokonane na ludności polskiej na Wołyniu 1939-1945 / Opracowali Józef Turowski i Władysław Siemaszko. — Warszawa, 1990.


— Там само: У листопаді 1939 р. в селі Навуз Луцького повіту українські селяни знищили приблизно 200 поляків серед втікачів з центральної Польщі.

Незважаючи на те, що у вересні 1939 р. на волю вийшло 15 ти­сяч українських політичних в'язнів, у цей час ще нічого не було відомо про існування груп, здатних до знищення сотень людей в одному селі, — УПА виникла лише через два роки. Важко повіри­ти, щоб вчинили це селяни, елемент в цілому некровожерний і, як правило, неорганізований. Трудно також уявити можливість обтя­ження камінням і утоплення сотень людей. То скільки мало бути злочинців?

Щоб ближче вивчити ці відкриття, я звернувся до видавця — товариства бійців 27-ї Волинської дивізії АК — з проханням нада­ти мені можливість архівної роботи з документами, які становлять основу публікації, особливо щодо групових злочинів з вересня 1939 р. до березня 1943 р. І отримав таку відповідь:

Шановний Пане!

Сформульована Паном тема книги «Генеза польсько-української мартирології», над- якою Пан працює, містить у собі історичну фальш. Справа в тому, що Пан заклав її уже в назві, з якої виходить, що мала місце мартирологія українського народу, спричинена польською стороною, це так ніби хтось хотів написати книгу: гене­за польсько-німецької мартирології, чи єврейсько-німецької, або польсько-радянської. Назва Вашої книги ображає і принижує ти­сячі невинних жертв українського людиновбивства, яке стосува­лось однаково поляків і євреїв.

У цій ситуації не маю наміру надавати Пану доступ до ма­теріалів, ані якихось вказівок чи порад, де ix шукати, оскільки згідно з вищевикладеним випливає серйозна підозра, що пращ не буде ре­тельно, добросовісно виконана.

/-/В. Семашко

Я відповів на цей лист, що коли жертви — жінки, старі люди, діти — є з обох сторін, то це не є мартирологія лише одного наро­ду. Оскільки зміст книги є недостовірний, то моїм обов'язком є вивчення відповідного документа, який я прошу. На це пан Семашко не відповів, очевидно, «документи» бояться критичного


погляду. Тому я був змушений обмежитись уважним вивченням книги. Звідси зробив такі висновки:

  1. До книжки включено численні випадки катування польсь­кого населення німецькими органами безпеки у відповідь на співпрацю цього населення з радянськими партизанами. Це були завжди групові вбивства, які у кожному випадку забирали сотні людей. Таким чином український рахунок обтяжено додатково ти­сячами жертв.

  2. Реєстр подій узагальнено на с. 158—159 твердженням, що у книзі названо приблизно тисячу населених пунктів, «але повний розмір злочинів українських націоналістів на Волині, за нашою оцінкоюу стосується, щонайменше 2000 місцевостей, у яких відбува­лись акції людиновбивства. Вони забрали 60—70 тисяч жертв, що (...) розподілилось на окремі повіти приблизно так:

Дубненський повіт

6800 убитих

Горохівський повіт

4200

Костопільський повіт

7000 "

Ковельський повіт

7300

Кременецький повіт

5100 "

Любомльський повіт

1900

Луцький повіт

11300 "

Рівненський повіт

7400

Сарненський повіт

6100 "

Володимирський повіт

8000

Здолбунівський повіт

3600

Якщо врахувати, що загальні втрати поляків, завдані ОУН — УПА на східних кордонах Речі Посполитої, становлять 300—400 тисяч вбитих, то на Волині вони були найбільшими».

У читача виникають запитання:

  • Чому замість підсумовування перелічених у тексті жертв на­водяться вигадані цифри «за власною оцінкою»?

  • Звідки відомо, що «загальні втрати... на кордонах... сягають 300-400 тисяч»?

  • Додавання перелічених чисел дає суму 68 700 жертв. Якщо автори говорять, що втрати на Волині були найбільшими, то пе­рекреслюють власне твердження про 300—400 тисяч. Чим це по­яснити?

Після цих висновків читач зустрічає на черговій — 160-й — сторінці «Анекс», тобто додаток, — географічні і демографічні дані про повіти Волинського воєводства на основі перепису 1931 р. Дані з кожного повіту закінчують приблизно такою (наприклад) інформацією:

«Донині змогли встановити, що на території Дубненського повіту різанина польського населення у 1939—1944 рр., вчинена ук­раїнськими націоналістами, забрала життя приблизно 1900 осіб. За нашими оцінками це становить приблизно 25% загальної кількості знищених поляків у Дубненському повіті. Загальна кількість польських жертв у цьому повіті оцінюється в 6800 осіб». У кінці додатка читаємо: «На сьогодні вдалось установити, що на терені Волинського воєводства різанина (...) поглинула щонайменше ЗО тисяч осіб. За нашими оцінками це становить лише приблизно 45% загального числа поляків, убитих на Волині. Ця кількість оцінюється в 60—70 тисяч осіб». Чому цифри, які «вдалось уста­новити», наведено лише у додатку, а до підсумку вписано цифри «за нашими оцінками», взяті з повітря, на 55 % вищі?

Намагаючись знайти у цій суперечності число, найближче до істини, я постарався вирахувати, скільки в описаних випадках за­гинуло людей, застосовуючи середню величину в усіх загальних визначеннях: кілька = 5, кільканадцять =15, родина = 4 особи, купка =10 осіб, колонія = ЗО осіб (польські поселення на Волині не були великими) і т.д. Результати, звичайно приблизні, показує без округлень табл. 1. Вони є наближеними до підрахунків авторів книги, і в цілому я не оспорюю, що істина на моєму боці. Різниця могла виникнути через використання в окремих випадках іншої середньої величини.

Повіт

Власний підрахунок Підрахунок авторів На думку авторів

Дубненський

1122

1900

6800

Горохівський

2086

2400

4200

Костопільський

3828

4400

7000

Ковельський

2707

3350

7300

Кременецький

2862

3000

5100

Любомльський

1530

1856

1900

Луцький

3713

4000

11300

Рівненський

1218

1000

7400

Сарненський

771

1400

6100

Володимирський

4556

6500

8000

Здолбунівський

684

500

3600

Волинське воєводство

25077

30306

68700

Відхилення від числа 25-30 тисяч жертв можуть йти в обох на­прямках, як у плюс, так і в мінус. Твердження авторів, що їх було вдвічі (на 55 %) більше, залишається голослівним. «Не думаємо, — читаємо на сторінці 159, —щоб поза нашою увагою залишились інші такого роду великі масові різанини (то звідки кількість 68 тисяч?), але ми глибоко переконані, що не врахували багато місцевостей, у яких населення було повністю винищене, до останньої людини, і за­раз нема свідків цих подій». Чи таких місцевостей могло бути бага­то? Якщо на місці нікого не залишилося, то бачили сусіди.

Подивимося тепер відхилення у мінус. У книжці наводиться велика кількість випадків злочинів УПА, селян і українських націоналістів, проте у донесеннях представника уряду по краю, які писались «по гарячих слідах», нема мови про ці злочини. Оче­видно, що до боротьби чи різанини ніхто не надягав білих рукави­чок, але пережите, описане через десятки років, безсумнівно, роз­рослось як щодо кількості, так і драматизму. І якби пан В. Семаш- kg не боявся допустити дослідників до розповідей, які знаходять­ся в архіві (іншого автора книги, Ю. Туровського, вже немає в жи­вих), то можна припускати, що баланс волинських жертв набли­зився б до радянських оцінок — 20 тисяч.

Другий мінус — це обтяження українського рахунку жертвами німецьких акцій. Ось приклад перекручення дійсності: «Грудень 1943 р., — пишуть Ю. Туровський і В. Семашко1, — село Германівка Ківерцівської гміни Луцького повіту. Українська поліція разом з німцями оточила Германівку і замордувала 52 особи польської національності за співпрацю з радянськими партизанами». Інакше висвітлює цей факт В. Романовський: «28 грудня 1943 р. німці спа­лили ціле село, вбивши 52 особи, у тому числі 2 радянських парти­занів». І додає: «У зведенні рахунків за перевагу над супротивником поляки не мали боргу ні перед ким. Якщо вдавалось їм інколи знищи­

1Zbrodnie... - S. 150.

ти німецький патруль, то приписували це українцям. Німці не мог-
ли передбачити, що діяльністю добродушних лісових мешканців ке-
рують досвідчені організатори диверсій з польських офіцерських
шкіл у краю і з Великобританії...»х

У лютому і березні 1943 р. за співпрацю з радянськими парти-
занами німці пацифікували ряд польських колоній, поселень і сіл
на території Костопільського і Рівненського повітів, спалюючи бу-
динки і вбиваючи мешканців. Про всі ці випадки В. Туровський і
В. Семашко записали у «Злочинах» (с. 23, 25, 27, 28):«Німці й ук-
раїнська поліція знищили
...» На с. 22 написано, що у колонії Па-
рослі Сарненського повіту українські націоналісти замордували
польське населення — 173 особи. А в документі 6 (розділ «Випад-
ки на Волині») читаємо, що це було перше групове вбивство
17 польських і... 5 українських родин! Невже всі родини нараховува-
ли по 8 осіб? Невже українці мордували одночасно поляків і ук-
раїнців? На жаль, без доступу до архівів ці загадки не розв'яжемо.

Тим часом до оцінки людських жертв не можна підходити отак
собі, не спираючись на підставу, — сто тисяч менше, двісті більше —
бо тут йдеться про числа, значно менші. Ось у книжці Р. Тожець-
кого «Українське питання...» на с. 296 читаємо:«База Кіселін у Го-
рохівському повіті була знищена закатовано 5 тисяч людей».
Оскільки джерело інформації не названо, ми звернулись до де-
тальних розповідей зі згаданої книги «Злочини українських
націоналістів...» Отже, згадки про вбивства у гміні Кіселін знахо-
дяться там на 20 сторінках, охоплюючи період від лютого 1943 р.
до липня 1944 р., а кількість жертв становить близько 730 осіб. Як
бачимо у табл.1, автори оцінили польські втрати в усьому повіті у
4200 осіб, в книжці показали приблизно 2400, а я нарахував 2086.
Тобто в сумі увесь Горохівський повіт мав наполовину менше
жертв, ніж приписано лише одній базі Кіселін.

У зверненні до волинського суспільства від ЗО квітня 1943 р.
волинський окружний представник уряду Речі Посполитої ствер-
джував: «Донині жертвами злочинства стали більше тисячі осіб»
(див. додаток 12 до документа 6). У звіті без дати, як випливає з

1Wincenty Romanowski. Kainowe dni... — S. 120.


тексту — з кінця 1943 р., той же представник називає число 15 000 жертв (див. додаток 21 до документа 6). Документ 34 (витяг без дати) називає понад 15 тисяч. Автори «Дороги в нікуди»1 повто­рюють число 15 000 за 1943 р. За 1944 р. книга «Злочини...» пока­зує приблизно 800 жертв — і це може бути вірогідне число, оскільки на початку лютого 1944 р. совєти зайняли Рівне і Луцьк, а в березні — Дубно, УПА відступала на захід, і поляки могли з по­легшенням зітхнути. Це все дає підставу для висновку, що на Во­лині загинуло польського населення не більше 20 тисяч.

Спробуємо тепер встановити кількість польських жертв на Гали­чині. Як подавалось у «Національній інформації», № 8 за 5 січня 1944 р. (документ 7), від червня до грудня 1943 р. в Галичині зафіксовано приблизно 400 жертв. Рапорт від 1 травня 1944 р. (документ 8) повідомляє, що кількість жертв до половини квітня була щонайменше 10 тисяч. Б. Томашевський і Ю. Венгерський2 у роботі «Львівська АК» (Варшава, 1983) пишуть про 10—12 тисяч жертв. І, нарешті, звер­нення Комітету оборони Львова з липня 1944 р. (документ ЗО) «Сол­дати йдіть карати!» про 40 тисяч. Очевидно, на Волині і в Гали­чині разом, як це було у попередній відозві без дати. Перебільшення відчувається вже навіть у стилі відозви. А це найвища кількість в ос­танньому документі на цю тему, бо 13 липня почався наступ, який припинив період різанини як у Галичині, так і над Бугом.

У Галичині не могло бути стільки жертв, як на Волині, бо це бу­ла прифронтова зона, де німці не допускали заворушень, дали зброю полякам, а там, де мали місце вбивства, пацифікували ук­раїнське населення. Польське населення перестало боятися! Дока­зом цього є факт, що коли було подано вагони для евакуації двох тисяч поляків, на транспортування прийшло тільки 40 осіб. Так бу­ло по всій Східній Галичині (документ 27). Навіть більше:«24.IV, читаємо у документі 25, —посланці наших відділів розклеїли оголо­шення до українців в Белжціу у Наролі й Угнові, щоб вони виселились протягом 24 годин. Багато вже втекло з цих містечок».

1А.В. Szczęśniak, W.Z.Szota. Droga donikąd. — Warszawa, 1973. — S. 169.

2 Цитую за:Kazimierz Podlaski. Białorusini, Litwini, Ukraińcy — nasi wrogowie czy bracia?// Przedświt. - 1984. - S. 78.


Залишаємо поза нашою увагою справу польських контратак, на основі нижче наведених документів можна лише стверджувати, що польські втрати у боротьбі з українцями у Східній Галичині не пе­ревищували 10 тисяч осіб. У сумі баланс жертв польської сторони на Волині і в Галичині сягає ЗО тисяч. Певна кількість їх загинула ще над Бугом, але там була протилежна ситуація — різанина ук­раїнців.

Тисячі могил у Сибіру, колективні могили з тисячами трупів у Катині, під Харковом, в інших відомих і невідомих місцевостях, тисячі поляків, закатованих українцями і німецькими окупантами на Волині і в Галичині, тисячі українців, закатованих не тільки в тих регіонах, але і на Закерзонні, — ось страшний баланс польської боротьби за польськість непольської землі.

Звідси випливає вся трагедія: це була боротьба за непольську зем­лю. І що цього факту, тобто джерел трагедії, польська історіографія до нинішнього дня не зауважує, не наголошує на ньому, не привертає до нього уваги суспільства — ось у чому продовження польської трагедії. Бо до громадської думки не доходить правда такого типу, як твер­дження Ю. Томашевського — прекрасного знавця національної проб­леми у Польщі, сховане між рядками невеликої брошури: «Традицією польської політичної думки є ставлення до всіх земель у межах, що існували до поділу; як до польського простору; оскільки на них доміну­вав шляхетський польський народ. Звідси народився постулат відбудо­ви держави у її межах до поділу»\ Звідси знову пам'ять повертає до Львова і Вільна, звідси виростають корені повоєнних кресових ор­ганізацій, ненависті й претензії до націоналістів сусіднього народу, націоналізм яких проявлявся — о небо! — не тільки у мріях, але і в бо­ротьбі за власну державу включно з землею «віковічно, історично польською». Цією ненавистю і претензіями переповнена вся історіо­графія за дуже нечисленних винятків. Поляки боялись України на «Східних кресах», совєти боялись її всюди, звідси виникала польсь- ко-радянська співпраця — і польсько-українська різанина. І роздму­хування кількості жертв, перебільшення жаху трагедії.

хJerzy Tomaszewski. Mniejszosci narodowe w Polsce w XX wieku. — Warszawa, 1991. - S.13.


ПРЕЛЮДІЯ ДО АКЦІЇ «ВІСЛА»

Коли з'явилась надія на відродження незалежності польського народу, еміграційний уряд запросив до дискусії над формою май­бутньої держави представників усіх політичних партій, які перебу­вали на еміграції. Було їх немало.

Отже, Стронніцтво Народове (Народова партія. —Ред.), Шанєц (псевдонім націоналістичної організації «Ящірковий Со­юз»), Конфедерація Народу, націоналістично-імперіалістичний Меч і Плуг, Стронніцтво Праці (Партія праці. —Ред.), Табір Польщі, яка бореться (наступник санаційного Обозу, тобто Табо­ру Народного Об'єднання, зв'язаного з маршалом Е. Ридз-Смігли), Конвент незалежницьких організацій (колишній ББВР, тобто Безпартійний блок співпраці з урядом прихильників полковника Славка), Польща Бореться (група колишніх членів Польських Легіонів і Польської Військової Організації, підпорядкована ЗВЗ, а потім АК), Стронніцтво Демократичне (Демократична партія. — Ред.), ВРН (Вольність, Рівність, Незалежність — права течія роз­пущеної ППС, від 1944 р. Польська партія соціалістична) і Польські Соціалісти (ліва течія ППС, від 11. IV. 1943 р. Робітнича партія польських соціалістів).

Тож навколо уряду згуртувались усі верстви суспільства — від правиці до лівиці, за винятком комуністів, які у міжвоєнній Польщі були нелегальним угрупованням. Якщо частина цих угру­повань з санаційною чи антисанаційною спрямованістю визнавала принцип рівноправності національних меншин і навіть надання їм територіальної автономії (Стронніцтво Демократичне, Польські Соціалісти), то ми не знайшли жодного, яке передбачало б мож­ливість відокремлення «кресового» населення від Польщі з метою приєднання до батьківщини. Деякі були готові навіть погодитися


з відбудовою України над Дніпром, але за умови утримання кор­донів, визначених Ризьким договором.

Тобто в Польщі бракувало людей, які б чесно сказали: «Це не наше!» У своїй основі це було навіть не нечесністю, а наслідком спотвореного віками мислення, що ці землі є історично польськи­ми і тому, безумовно, повинні бути польськими, і тільки поляк мо­же бути тут господарем — навіть у випадку, якщо на сто мешканців припадатиме кільканадцять тих поляків. І це розуміння існує в стар­шого покоління до нинішнього дня.

Про вирішення українського питання у відродженій Польщі йшлося у різних доповідях, які, очевидно, замовляв еміграційний уряд. Більшість доповідей не мають підписів, тому важко встано­вити, яку політичну течію презентує автор, але всі висновки схожі: затиснути, знищити, ліквідувати, розселити по Польщі, виселити за межі країни, віддати Росії з метою денаціоналізації, вивезення у Сибір. «Росія вже собі з ними впорається!» Навіть автор розлогої і цікавої доповіді «Українська проблема через призму Лондона, Варшави і Львова» доходить до того самого висновку, що треба си­лою психічно зламати українців, щоб підготувати «гармонійну» польсько-українську співпрацю (документ 52). До таких вис­новків не доходили навіть німці у процесі германізації поляків. Ось ряд таких красномовних висловлювань.

Документ 46: На східних околицях проживає консолідована група населення, яка називає себе нині українцями. Український рух стимулюється і підтримується матеріально Віднем, Берліном і Москвою. Виселити на схід.

Документ 47: Нема мовних ознак первинної польськості Чер- венської Землі, але інтереси Польщі вимагають, щоб ця земля за­лишилась у її межах. Виселити за Збруч або ще куди-небудь.

Документ 48: Не давати українцям жодних прав. Виселити за кордон.

Документ 49: Місцевий край, а особливо Волинь, фізично пе­реорати так, щоб за життя одного покоління вирвати йому всі зу­би. 50 % українців розселити по Польщі, 2 мільйони виселити за межі Польської Держави.

Документ 50: Виселити на схід українців і білорусів, всього 6 мільйонів. Як компенсацію за територію дати Україні і Білорусі


російські землі на сході. Негайно утворити відповідну комісію, не чекаючи на закінчення війни. Польський уряд повинен зробити все, щоб викликати нову війну Англії і Америки з Росією за новий переділ світу.

Документ 51: Вимагати договір про виселення всього ук­раїнського населення, бо Польща буде усунута з шляху Балтія—Чор­не море. Не виключено, що за східні кордони доведеться боротись зі зброєю в руках.

Документ 52: На думку всіх поляків Волині й Галичини до ук­раїнців треба застосовувати тільки гітлерівські методи. Не розсе­ляти по Польщі, а виселити. Зламати психічно.

Документ 53: Приєднати до Польщі Пруссію, Литву, Білорусь, Україну до Дніпра, віддати угорцям Карпатську Русь. Румунію підпорядкувати впливам Польщі.

Наводимо, нарешті, документ 54 — наказ Сталіна, підписаний Берією і Жуковим, про виселення всіх українців з України. На таємному засіданні XX з'їзду КПРС 25.11.1956 р. Нікіта Хрущов го­ворив про те, але у загальних словах: «Українці уникнули цієї долі тільки тому, що їх було забагато і не було куди вислати». Вияв­ляється, що це не був риторичний прийом радянського керівника.

Польські політики так само планували виселення з етнічної української території всіх україн­ці в, а при нагоді — також їхніх сусідів.

Те, чого не змогли вчинити націоналісти, не допущені до вла­ди, виконали після війни комуністи, усуваючи насильно українців з рідної землі над Бугом, Сяном і в Низьких Бескидах. За обсягом це була операція меншого масштабу, яка не охоплювала мільйонів людей і не займала навіть третини території Польщі, проте вона залишається темною плямою на відносинах двох народів.

РОСІЇ НЕ ВДАЛОСЬ ПРОКОВТНУТИ УКРАЇНЦІВ. ПОЛЬСЬКА СПРОБА ВДАЛАСЬ НА ЗАКЕРЗОННІ, АЛЕ НА СХОДІ ЗНОВУ ОПЛАЧЕНО її ДЕСЯТКАМИ ТИСЯЧ ЖЕРТВ.

Останній раз.


Частина друга

Документи


(Ст. Ровецький) 15X1.1941 р.

Документ 1

Спеціальний звіт

УКРАЇНСЬКА СПРАВА

І. Період польсько-німецької кампанії.

У переддень польсько-німецької війни акція нормалізації польсько-українських стосунків на землях Речі Посполитої бу­ла провалена. Уряд відкинув автономну програму УНДО і при­пинив реалізацію обіцяних концесій у Східній Малопольщі. Ук­раїнці ставилися до польського населення все більш вороже і аг­ресивно, викликаючи реакцію місцевої польської спільноти і широкі репресії. Відкликання Юзевського з Волині припинило і там політику порозуміння з українцями. Одночасно посилюва­лось розбивання українського суспільства, збільшуючи взаємне неприйняття. Такі факти, як руйнування церков на Холмщині, були повністю використані ворожою нам пропагандою. За цих умов парламентська декларація лояльності, проголошена Муд­рим після вибуху війни, була радше виявом розуму політичного провідника, аніж відображенням настроїв населення. Мобілізо­ваний під кампанію солдат української національності поводив­ся, як правило, лояльно. Його становище погіршилося лише тоді, коли в армії почало проявлятись напруження, а бойові дії наблизились до територій, де проживало українське населення. Українське село виявило себе ворогом польськості й продемон­струвало симпатію до обох ворогів, які вступили на ці території. На Волині, за винятком комунізованих околиць, антипольський настрій був значно слабшим, ніж у Східній Малопольщі. Такий стан свідомості був, безумовно, спричинений помилками нашої української політики, а також інтенсивною німецькою та ра­дянською агітацією.


  1. Період окупації до початку німецько-радянської війни.

За винятком найзахідніших окраїн, усі українські землі Речі Посполитої потрапили під радянську окупацію. Тут після перших пропагандистських авансів щодо пролетаріату всіх національнос­тей, що фактично повернулись лезом проти польської інтелігенції, землевласників і зовнішнього українства, настало знищення всіх національно незалежних течій, зокрема й української. Радянська влада намагалась досягти суспільної і політичної єдності «Західної України» з «Українською Радянською Республікою», тобто совєтизації її як вступу до русифікації. В атмосфері набли­ження німецько-радянського конфлікту почали гаснути симпатії до більшовиків, тим більше коли виявився нижчий культурний і економічний рівень окупантів. Особливо відштовхуюче вплинула примусова колективізація сільського господарства.

Тому провідні представники української політичної думки схо­валися на території німецької окупації і тут знайшли опіку німець­кої влади і земляків, які віддавна слугували німцям. Отримали го­лос яскраво антипольські елементи, серед яких проявились дві групи: а) безумовно віддана німцям група старших, яка опанувала виключну національну репрезентацію — Український Централь­ний Комітет у Кракові («провідник» Кубійович); б) група молод­ших безкомпромісних незалежників на чолі з учасником вбивства Перацького (Бандера), які розглядали співпрацю з німцями як тимчасову необхідність на шляху здобуття великої незалежної Ук­раїни. Німці особливо використовували українців для еко­номічного утиску поляків, надавали їм дрібні поступки, але не підтримували жодних політичних дій з огляду на відносини з Росією. Українські політики (які компромісно ставились до Польщі) повністю відійшли у тінь і не мали впливів (пропольська група УНД О—Петлюрівці).

  1. Період радянсько-німецької війни.

Вибух війни українці привітали як перспективу незалежності. Група бандерівців, що знайшла моральну підтримку старшого неза­лежного покоління, об'єднаного в Український Національний Комітет, створений 22.VI. 1941 р. в Кракові, перейшла до політики здійснених фактів, створивши у момент визволення Львова неза­


лежний уряд України (цьому передував виїзд Бандери у Словаччи­ну і Закарпатську Русь). Швидко настало перше політичне розчару­вання: німці цей уряд розігнали. Незабаром надійшли і подальші удари: включення Малопольщі до Генеральної Губернії, передача Одеси і Поділля аж по Буг — Румунії, створення для решти земель Рейхскомісаріату з дуже обмеженим самоврядуванням. У цих діях німці напевно покладались на: а) розчарування українців державними силами} особливо на радянській Україні; б) переконання, що цю країну захоплять як німецький «Небенлянд» («Nebenland») без втягнення до небезпечної гри творення незалежної держави; в) зобов'язання що­до румунського і угорського «союзників» (у книзі «Армія Крайова в документах» текст, наведений курсивом, вилучено. — М С.).

У німецькій політиці провідним фактором була економічна не­обхідність експлуатації українських земель, звідси збереження колгоспів, терор у забезпеченні продуктових контингентів, а одно­часно придушення прагнення до незалежності (арешти, особливо бандерівців). Початковий лагідний курс на Волині зазнав зміни.

Все це не розбудило у широких українських колах антипольських настроїв. Німецька окупація залишила ще досить широке поле для боротьби з поляками, які є найближчим і найгрізнішим ворогом. Німці можуть піти, а поляки залишаться, треба використати перебу­вання німців (додаток 1, висловлювання адвоката Горбового — ОУН).

IV. Нинішній стан української справи. Прогноз.

Затягування, всупереч усім розрахункам, російської кампанії, все більше ангажування Сполучених Штатів у війну, нарешті, все відчутніше вичерпання Німеччини посилюють також серед ук­раїнців віру в кінцеву поразку Рейху, а серед людей, розпропагова­них більшовицьким вихованням, посилюються надії на повернен­ня совєтів. Розчарування у сподіваннях на незалежність, еко­номічний і політичний утиск незалежників викликають анти­патію. В окремих угрупованнях і на окремих землях це створює різні ситуації і вимагає конкретних передбачень майбутнього.

Генеральна Губернія

Польське середовище у регіоні Галичина зазнало значного по­слаблення через масове вивезення більшовиками і через еко­


номічне знищення. Нині ситуація не поліпшилась, бо в еко­номічному житті тут домінують привілейовані українці. Польське середовище, колись безроздільно панівне, зазнало значного обме­ження, й існує тенденція до наступних обмежень у міру підготов­ки українських фахівців. Українці передовсім опановують давні єврейські осередки.

Ось як сформулював політичну програму галицьких українців на випадок поразки німців один зі старших політиків (доктор Черкавсысий з Ярослава): «Для нас байдуже, яку і чи взагалі візьмете компенсацію від німців, можете взяти Пруссію і більше, ми вам у цьому охоче допоможе­мо, але там, де ми у більшості (границя Сяну, Бугу і Прип'яті), хочемо самі вирішувати» (додаток 2). Компенсацією за Львів, Тернопіль та інші округи з польською більшістю мали б бути Холмщина з Підляшшям і Лемківщина, які за його оцінкою населялись 800 тисячами свідомих ук­раїнців. З цієї позиції випливає, що, намагаючись забрати Східну Мало- польщу, зустрінемося з опором зміцнілої української стихії, яка має власну численну і озброєну поліцію, матеріал для війська, організований у численних спортивних організаціях (особливо «Січ» — майже у кож­ному селі), зрештою, готовий власний адміністративний апарат, якого бракувало у 1918 р. Польське середовище, навпаки, ослаблене, буде для нас менш ефективним опертям. Оскільки у нинішній момент становище поляків дещо поліпшується, бо справна діяльність публічного апарату в тилу діючої армії вимагає використання готових фахівців, навіть якщо це й поляки, але на майбутнє, в міру підготовки українських адміністра­тивних працівників, становище може погіршитись.

На територіях, що їх українці були б схильні нам відступити, — Холм- щині, Лемківщині й Посянні — також належить рахуватися зі зміцненням українського середовища, хоч і в іншій формі. Тут пе­реважна частина української еміграції перед російською війною ма­ла на польських землях «полегшене життя» і, роблячи добрі спра­ви і віддаючись політиканству, зазнала ґрунтовної деморалізації. Однак дуже значна частина найактивніших людей пішла на село, найбільш досі пасивне або найсильніше полонізоване. Створено майже 1000 шкіл і стільки ж кооперативів. Повсюдно насипались могили борцям за свободу. У містечках місце євреїв зайняли ук­раїнський купець і ремісник. У багатьох місцевостях ця акція про­водилась погано і «не захопила». Після початку війни більшість ак­


тивних діячів — учителів, молоді, попів — перебрались на схід, і пробуджене ними життя завмерло, але безсумнівно, що багато плодів цієї праці залишилось, і нам з цим доведеться рахуватись.

УНДО нині пасивне і зайняло вичікувальну позицію. Єдиною активною українською групою, схильною шукати з нами поро­зуміння на тлі програми «Великої України», є молоді безком­промісні незалежники (бандерівці). Нині вони переходять до таємної діяльності і займають антинімецький фронт (Борис Ле- вицький — додаток 3).

Волинь

Тут ситуація значно простіша. Герметично відділена від Галичи­ни, яка нас ненавидить, з менш суспільно активним населенням, а одночасно з більш позитивними досягненнями польських урядів, нарешті, з людьми, залученими до лояльної співпраці, які після періоду вагань під час яскравих міражів співуправління з німцями знову повертаються на становище лояльності (Скрипник — додаток 4). Тут після досягнення певних компромісів, прийнятих для нас, можна було б відновити суверенність на цій території без боротьби.

Радянська Україна

Виявилась збільшовиченою і майже цілком вичищеною від ак­тивних національно свідомих українських елементів. Настрої на цій землі залежать перш за все від долі цієї кампанії — якби вона принесла поразку Росії, то Україна напевно знайшла б нового Пет­люру Це засвідчують прихильні в цілому до Польщі настрої насе­лення різних верств, особливо з урахуванням того добробуту в Польщі, який застали у 1939 р. українсько-радянські війська у Східній Малопольщі і на Волині.

V. Висновки.

1. Нинішня оцінка української справи може ще зазнати ево­люції, бо становище змінюється. Щораз виразніші ознаки поліпшення ставлення українців до Польщі, залишені без уваги з нашого боку, можуть бути перекреслені німецькими концепціями у момент погіршення військової ситуації Рейху на сході з метою створення нам труднощів.


  1. У момент повстання проти німців, під час оволодіння суве­ренними землями Речі Посполитої на сході треба передбачати нині боротьбу за Східну Малопольщу, а може і за Волинь, в цілому у не­сприятливих для нас умовах. Боротьба буде подаватись ворожою нам пропагандою як нова «загарбницька війна» —ця боротьба з ог­ляду на можливість конфлікту з СРСР (якщо він буде досить послаб­лений у процесі нинішньої війни) за наші східні кордони повинна бути проведена якнайшвидше і з якнайменшими жертвами, ідеально було б, щоб вона мала ознаки збройної окупації (у книзі «Армія Крайова у документах» текст, поданий курсивом, усунено. — М С.).

  2. Цю кампанію у зв'язку із захопленням наших земель на сході можна було б собі полегшити, якщо не уникнути її повністю, завдяки пропагандистській пацифікації у відповідний час, при­наймні Волині, і послабленню опору у Східній Малопольщі шля­хом завоювання там прихильності частини українського суспільства.

  3. Цього можна досягти через:

а) налагодження контакту з українською еміграцією на заході й пропаганду серед американської еміграції;

б) попередню декларацію уряду щодо співіснування обох на­родів після війни, яке б більше відповідало істотним національним інтересам, ніж це було у 1939 р.;

в) призначення річників (напевно, представників. — М С.) з Волині і Східної Малопольщі до Національної Ради;

г) проведення незабаром пропаганди на українських землях Речі Посполитої Польщі, яка б могла спростовувати антипольські аргументи або й вибивати з рук зброю у найкритичніший момент, тобто у момент початку антинімецького повстання.

  1. Та акція, спрямована на політичну підготовку кампанії відновлення влади на суверенних територіях Речі Посполитої, могла б стати основою для тривкого вирішення українського пи­тання на польських землях.

  2. Відновлення влади у Східній Малопольщі могло б нам по­легшити відповідне порозуміння з угорцями. Угорські війська, які воюють на сході, мають свої пункти у Тернопільському і Станіславському воєводствах. їхнє ставлення до польського насе­лення прихильне, а до українців — вороже.


Податок 1

РОЗМОВА З АДВОКАТОМ ГОРБОВИМ, ЧЛЕНОМ ЛІКВІДОВАНОГО НІМЦЯМИ [УРЯДУ] УКРАЇНСЬКОГО, ЩО ВІДБУЛАСЯ 10.VIII.1941 р.

...(...) Я запитав його, чи з огляду на ті всі факти (які свідчать про негативне ставлення німців до української справи) українці мають намір переглянути своє ставлення до німців. На це я отримав відповідь, повторену кілька разів, що українське суспільство буде послідовно підтримувати німців і дотримуватись німецької орієнтації, навіть хоча б, що не виключено, після окупації радянської України наступили серйозні репресії і переслідування українського руху за незалежність. Якщо б навіть, зазначив Горбовий, за місяць чи два опинився у Дахау, то і там буду захищати справу союзу України з німцями... Вияви небажання і розчарування, очевидно, є неминучи­ми, але обов'язком відповідальних керівників буде, власне, вплив на суспільство в напрямку утримання від всяких неприязних до німців виступів. Зайняти таку позицію змушує український національний інтерес. Попри все вважаємо: те, що нині діється, є змінами на краще. Зміною на краще вважаємо негативний результат майбутньої німецької перемоги, тобто падіння наших двох елементарних во­рогів: Росії і Польщі. Також маємо надію, що майбутнє принесе нам досягнення нашої основної мети — незалежність і об'єднання Ук­раїни. На моє зауваження, що майбутня Україна матиме конфлікт не тільки з Польщею і Росією, але і з Румунією і Угорщиною, які трима­ють у своїх руках частину української території, тобто Буковину і Підкарпатську Русь, відповів мені, що Ужгород і Чернівці мають для України третьорядне значення порівняно зі Львовом. Зі Львова і «Західної України» вийшло національне відродження українського народу, яке охопило найширші маси, тому ця частина української землі обходить нас найбільше. На питання, що станеться, коли німці програють війну, пан Горбовий відповів, що українська діаспора у Сполучених Штатах не марнує часу, а недавно до Ватикану був надісланий український представник доктор Зедзович, який веде пе­реговори... у справі союзу на заході.


Я запитав Горбового, як він уявляє собі майбутній розвиток польсько-українських відносин. Вирішення спірних проблем між Польщею і українцями — сказав він — залежатиме від того, хто ці справи уладнуватиме. Якщо німці, то нема про що говорити. Якщо це повинно відбуватись між нами, то, на жаль, здається мені, що польсь­ка психіка є зовсім непідготовленою до такого вирішення наших су­перечок, які вдалось би розв'язати мирно. Не можемо відмовитись від лінії Сяну і Бугу, бо це означало б відмову від найціннішого національного елемента. Єдина поміркована польська група, з якою ми могли б розмовляти на цю тему, зв'язана з особою Бохенського. Він сам ще недавно розмовляв з нами у Кракові на тему культурної автономії для поляків на території української держави, створеної німцями (це відбувалось ще перед 5 липня ц.р.), але пан знає, як ба­гато прихильників має пан Бохенський. За цих умов, здається мені, що, на жаль, випадки від 1918—1919 років мусять повторитись і що мусимо розв'язати силою цей гордіїв національний вузол. Говорю про це відверто, бо ми у змозі це зробити...

Податок 2

ЗІ ЗВІТУ З КРАКОВА 19.Х.1941 р. РОЗМОВА З ДОКТОРОМ ЧЕРКАВСЬКИМ З ЯРОСЛАВА - ПОЗИЦІЯ ПОМІРКОВАНИХ УКРАЇНСЬКИХ КІЛ.

«... З поляками можна буде говорити... вважаючи за платформу до розмов кордон... Сяну, Бугу і Прип'яті. Для нас байдуже, чи (і яку) компенсацію візьмете від німців. Можете взяти собі Пруссію і більше, ми у цьому охоче б вам допомогли, але там, де ми у більшості, хочемо самі вирішувати». На питання, як собі уявляє, щоб Польща після переможної війни могла відмовитись від польського Львова чи таких беззаперечних острівців польськості, як Чортків, Тернопіль і т.д., співрозмовник твердив, що достат­ньою компенсацією вже є відмова від Лемківщини і Холмщини, де знаходиться 800 000 свідомих українців.


Податок З

ЗІ ЗВІТУ 18.Х.1941 р.

Кілька днів тому до Варшави приїхав Борис Левицький... як офіційний представник ОУН для проведення розмов з представни­ками польських незалежних організацій... Левицький висловив ба­жання розпочати поважні розмови, які привели б до узгодження певних моментів спільної політики щодо німців. Стурбовані тим, говорив він, що офіційні українські чинники пішли на стопроцент­ну підтримку німецької концепції, бо розуміємо, що нова Європа бу­де творитись згідно з англійськими, а не німецькими концепціями... Мої повноваження наразі не є широкими, поки що обіцяю спричи­нити зміну настроїв українського населення, дотепер налаштовано­го вороже до поляків. Припинились би ексцеси, яких поки що, на жаль, багато... Поляки, зі свого боку, мусили б припинити антиук­раїнські переслідування, у майбутніх переговорах виходити з заса­ди, що незалежна Україна повинна постати, причому справа польсь- ко-українських кордонів обговорювалась би після закінчення війни.

Податок 4

ЗІ ЗВІТУ 1.Х.1941 р.

Повернувся з Рівного колишній депутат сейму — Шишко-Бо- гуш... Розмовляв там зі Скрипником, який повернувся з Берліна, не отримавши від німців жодних обіцянок. Скрипник шукав там зустрічі з інформатором, показав йому текст своєї промови у Во­линській Українській Національній Раді, який ні в чому не супере­чить обов'язкам громадянина Речі Посполитої. Весь час розмова відбувалася польською, хоча проїздом до Берліна у Варшаві Скрипник розмовляв виключно українською.

CA КС PZPR, zesp. 2271/3, sygn. 202/III/198, s. 33-36.


Документ 2

ТАЄМНА ПРОПАГАНДИСТСЬКА ІНСТРУКЦІЯ

Пропагандистські директиви у справі слов'янських меншин на Східних Землях

А. Українське питання

Незважаючи на політичні труднощі, які виникають навколо східного кордону Польщі у зв'язку з чіткими анексійними наміра­ми Радянської Росії, Уряд Польщі стояв і продовжує надалі сто­яти на позиції непорушності кордону, встановленого Ризьким договором, спираючись на гарантії, зазначені у польсько-бри­танському союзі з 1939 р. Ця позиція є вирішальною у сфері польської державної пропаганди. Вона повинна прагнути до роз­криття законних прав Польщі на ці землі з огляду на те, що:

  1. Поляки на Східних Землях становлять автохтонний на­род, зв'язаний віками з цією територією.

  2. Поляки дали цим землям західну культуру і зробили їх бастіоном цієї культури.

  3. Поляки власною кров'ю протягом віків захищали ці землі від численних нападів зі сходу.

  4. Економічний розвиток Східних Земель є справою по­ляків.

  5. Роль польського елементу в організації життя на Східних Землях завжди була активною і домінуючою.

Виходячи з цих міркувань, польська політика ніколи не може стати політикою добровільної відмови від цих земель, навіть якщо на цих землях мають відбутися якісь корекції кордону. Генеральна лінія польської пропаганди на цей момент: польська державна прина­лежність цих територій повинна бути збережена. Підтримуючи ста­новище польського східного кордону від 1939 р., наштовхуємось на українську проблему на Волині й у Східній Малопольщі як внутрішню проблему Польської Держави. Тому також єдиним кри­терієм, на основі якого можуть регулюватися справи української


меншини у Польщі, може бути польський державний інтерес. З іншого боку, гаразди держави вимагають, щоб польський державний інтерес був єдиним критерієм, а всі фактори емоційного походжен­ня, всі упередження і схеми мусять відпасти як неістотні моменти.

Польський державний інтерес вимагає, щоб Польська Дер­жава, спираючись на Сході на кордони з 1939 р., становила силь­ний, згуртований і якнайбільше цілісний організм і всі національ­ності, які проживають у Польщі, були позитивним і творчим фактором державного життя, і щоб вони були якнайбільше зацікавлені у розвитку і стабільності польської державності.

Тим мотивам повинні бути підпорядковані повністю і виключ­но методи нашої діяльності на територіях, на яких розміщене ук­раїнське населення у Польщі.

Особливою основою польської політичної й економічної діяль­ності повинні бути застосування принципів єдності цих земель з цілою Польською Державою, зміцнення цього зв'язку і категорич­на протидія всім різнорідним відцентровим тенденціям. Імовірне створення Української держави поза межами Польщі — у тому політичному укладі, який формується, неможливе — є зовсім відмінною проблемою від нашої внутрішньої української справи. Нам належить об'єднувати ці справи і робити залежними від них наші цілі у внутрішній національній політиці.

Польське населення Східних Земель

Польське населення на Східних Землях є фактором, який найсильніше зв'язує ці землі з Польською Державою, й існуван­ня його на цьому терені є найповнішою гарантією нерозривності тих територій з цілим державним організмом.

Поширювані націоналістично-українською пропагандою пере­конання, які вдалось передати навіть окремим польським чинни­кам, нібито поляки на Південно-Східних Землях становлять кількісно слабкий і процентно низький елемент, є фальшивими, не відповідають справжньому стану справ і є дуже шкідливими. Кількість поляків на території чотирьох південно-східних


воєводств (Львівського, Тернопільського, Станіславського і Волинсь­кого) дорівнювала у 1931 р. приблизно 3 309 000 осіб, а в 1939 р. — щонайменше 3 600 000, що становить більше, ніж усе населення та­ких держав, як Норвегія, Литва чи Латвія, і майже стільки, скільки Фінляндія чи Данія. Це населення розміщене на всій території Південно-Східних Земель і становить в одних повітах меншість на­селення, а в ряді інших (розташованих на схід від Сяну і Бугу) — навіть абсолютну більшість, сягаючи 60—70 % населення.

Мішаний характер Східних Земель

Поляки і українці на Південно-Східних Землях Речі Посполи­тої становлять такий змішаний між собою з точки зору розміщен­ня елемент, що не існує жодного кордону, яким можна було б два народи один від одного відділити.

На схід від Сяну не тільки немає суто польських повітів, ані су­то українських, але навіть у кожній гміні чи селі мешкають віками поруч і поляки і українці. Внаслідок постійно створюваних від найдавніших часів так званих мішаних шлюбів між представника­ми обох народів кордон, який відділяє польський елемент від ук­раїнського на Південно-Східних Землях, мусив би проходити че­рез «середину окремих господарств і окремих родин».

З огляду на особливе значення на цих територіях польського елементу навіть там, де він становить лише меншість населення, — з точки зору польського державного інтересу —мішаний національний характер держави повинен бути збережений.

Висунуті окремими українськими чинниками проекти здійснення такого роду переселень польського і українського еле­менту, щоб утворити на території Польської Держави якийсь суто український національний простір, не повинні братись нами до уваги за будь-яких умов.

З точки зору польського державного інтересу було б ко­риснішим ще більше змішування польського і українського насе­лення на території всієї Польської Держави шляхом відпливу пев-


ної кількості українського населення з Південно-Східних Земель на територію західної і північної Польщі, а особливо до промисло­вих центрів, як ми це спостерігали перед війною на території ЦП О (Центрального промислового округу).

На користь цієї концепції говорять і економічні аргументи, пе­редусім необхідність оздоровлення сільськогосподарської струк­тури цих територій шляхом ліквідації карликових господарств, не здатних утримати родини.

Неоднорідність українського елементу в Польщі

Наступним фактом, з існуванням якого мусимо реально раху­ватись, є велика неоднорідність за різними ознаками українського елементу в Польщі.

Мусимо також — для уникнення принципової помилки в оцінці ситуації — враховувати часто дуже глибоку відмінність між різними верствами українського народу. Почуття національ­ної відмінності, національних потреб, ставлення до Польської Держави — все це має у різних верствах українського суспільства дуже відмінні прояви, і в різних напрямках відбувається крис­талізація цих понять. Одні тенденції розвитку мають ті всі понят­тя серед сільського населення, інші — серед інтелігенції. Один ха­рактер мають устремління української молоді, а інший — старшо­го, більш урівноваженого і більш критично налаштованого суспільства.

Важко також забувати про те, що навіть сама назва народу — український — в цілому не була перед війною повсюдно прийнята у цьому суспільстві, і певна група цього народу вживала свою ста­ру назву: русин. Треба пам'ятати, що це була не лише проблема вживання того чи іншого слова, тієї чи іншої назви, бо різниця між українцями і русинами мала глибшу понятійно-ідеологічну осно­ву. Нині, внаслідок військових дій і політики двох чергових оку­пантів, назва «українець» прийнята майже всюди, але було б пе­редчасно вважати, що ідеологічні принципи, зв'язані з давнім по­няттям русина, повністю зникли, тим більше, що з деяких тери­


торій Східної Малопольщі надходить інформація про певні озна­ки відродження «староруського» руху.

Цю неоднорідність українського елементу в Польщі, різнорідність тенденцій, які панують у ньому, треба нам правиль­но оцінити і відповідно взяти до уваги, тим більше, що вона може бути фактором, який серйозно зменшує протистояння відцент­ровим тенденціям деяких націоналістичних українських чин­ників.

Однак найглибші відмінності — у характері, настроях і уст­ремліннях українського населення у Польщі — зв'язані з тери­торіальним розміщенням.

Внаслідок розмаїтої низки причин, у тому числі й історичних, на Південно-Східних Землях виник ряд окремих регіонів, які жи­вуть своїм власним специфічним життям. Такими окремими регіонами є на цьому терені передусім Полісся, Волинь і Східна Малопольща, крім того, Східна Малопольща поєднує в собі також кілька територій, дуже різних за характером.

Населення Полісся має надзвичайно слабко розвинуте по­чуття національної приналежності. Боротьба білоруських, ук­раїнських, а також російських впливів на цій території створювала вже перед війною значний понятійний хаос, так що визначення своєї національної приналежності як «тутешня» більшістю сільського населення на цій території при проведенні перепису на­селення у 1931 р. насправді найкраще відповідає справжньому ста­ну справ.

Цей хаос поглибили ще чергові експерименти, здійснювані на населенні Полісся під час нинішньої війни. Під час радянської окупації більшість Полісся було приєднано до так званої Біло­русі, і по-чиновницьки його мешканців перетворювали на біло­русів.

Якою хисткою і сумнівною була «білоруськість» цієї території, найкраще засвідчує те, що наступний окупант, німецький, визнав за правильне у свою чергу приєднати більшість Полісся до так зва­ного Рейхскомісаріату України. Отже, українізація тамтешнього населення відбувається на державному рівні.

Належить зауважити, що нинішня концепція, як і попередня, є фальшивою концепцією, яка не відповідає сутнісному національ-


ному обличчю тамтешнього населення. На Поліссі українці були і далі перебувають у незначній кількості, а місцеві українські «діячі» рекрутуються виключно з прибулого елементу. Немає жодних причин, щоб у майбутньому утримувати нинішній штуч­ний стан. Полісся повинне у майбутньому утворювати, як це і бу­ло перед війною, окрему адміністративну одиницю, а державна політика, яка проводиться на цій території, має бути пристосована до її особливостей.

Також окрему відособлену цілісність являє собою Волинь. Українське населення на цій території становить безумовну більшість, яка дорівнює приблизно 70%. Однак настрої і уст­ремління цього населення дуже принципово відрізняються від на­строїв українського населення у Східній Малопольщі. Відміннос­тей між одним і другим населенням є багато, виділимо лише дві — з політичної точки зору найбільш суттєві.

Перша з них — це різна релігія. Українське населення Волині визнає православ'я, тоді як українське населення Східної Мало­польщі є греко-католицького обряду. За відомого впливу церкви і релігії на сільське населення належність протягом кількасот років українського населення Волині і Східної Малопольщі до двох різних церков вирила у психіці однієї й другої груп українців дуже глибокі, сягаючі меж витривалості, поділи. Цю відмінність дуже добре розуміє Шептицький, проводячи акцію «поєднання» право­слав'я з греко-католицькою церквою і висуваючи як один з пер­ших аргументів на користь єднання застереження, що релігійний поділ між українським населенням Волині і Східної Малопольщі міг би призвести з часом до утворення двох різних народів.

Друга принципова відмінність між українським населенням Волині і Східної Малопольщі є зовсім різне ставлення одного і другого населення до крайнього, сепаратистського націоналізму, який представляла ОУН. Колискою ОУН і взагалі єдиною тери­торією, на якій вона отримала ширші впливи, є Східна Малополь- ща. Звідти намагалась і намагається ОУН проникати на інші тери­торії, де проживає українське населення, у тому числі й на Волинь. Належить підкреслити, що вплив ОУН на Волині перед війною був зовсім мінімальним, та й нині, попри докладання значних зу-


силь, ОУН зустрічає на Волині значний опір. Населення Волині виявилось порівняно менш податливим, ніж населення Східної Малопольщі, до проголошуваних ОУН гасел. Воно належить до зовсім іншого психічного типу, ніж українське населення у Східній Малопольщі. Його інтереси є швидше регіональними во­линськими інтересами, ніж загальноукраїнськими.

Також не можна оминути той факт, що населення Волині май­же сто років перебувало під іншим поділом і зовсім іншим куль­турним впливом, ніж населення Східної Малопольщі, що не могло не вплинути на формування його окремішності.

Утримання у майбутньому Волині як повністю окремого адміністративного простору і застосування на його території принципово іншої національної політики, ніж на території Східної Малопольщі, є державною необхідністю і відповідає глибинним інтересам місцевого населення.

Східна Малопольща становить простір цілком відмінно­го характеру від інших територій, на яких проживає українське на­селення у Польщі. Вона розпадається на три регіони, зосереджені навколо трьох центральних осередків: Львова, Тернополя і Станіслава, що мають особливі якості як в економічному аспекті, так і з огляду на національний склад. Ці відмінності повинні вра­ховуватись у майбутньому для збереження передвоєнного поділу на три воєводства.

Принципи національної політики щодо українців

Значна неоднорідність українського елементу в Польській Державі не змінює того факту (який, до речі, часто або пе­ребільшується, або недооцінюється), що українське населення у кордонах Польської Держави мало вже перед війною знач­не почуття своєї національної ідентичності, яке у воєнний період зросло і викристалізувалось.

Це населення має у різних галузях свої власні національні по­треби. Цей погляд при встановленні основ нашої національної політики не можна обминути або ним легковажити.


Одночасно не можна оминути того факту, що в українському суспільстві існують чинники цілком негативного ставлення до Польської Держави і вони отримали у деяких сферах українсько­го населення значні впливи. До такого роду чинників Польська Держава не може бути толерантною.

Основою нашої політики стосовно українського населення повинна бути діяльність, яка не нищитиме біологічно ук­раїнський народ і не позбавлятиме його позитивних національ­них рис — що суперечило б віковій традиції і сучасним тен­денціям польського народу — боронити державу від небезпеки, яка загрожує їй з боку відцентрових (ірредентичних) ук­раїнських чинників, а з українського населення зробити повно­правних, зацікавлених у розвитку і силі держави її громадян.

Постулат територіальної автономії та інших спеціальних адміністративних чи самоврядних відмінностей для українців у Польщі, як такий, що суперечить принципу єдності й згуртова­ності Польської Держави і водночас не знаходить підкріплення у реальному становищі на Східних Землях, належить повністю відкинути.

Ліквідація наслідків окупації

Нормалізація відносин на територіях проживання українсько­го населення у Польщі, як і запровадження норм, які регулюють права і обов'язки українців у Польщі, мають проводитись після ліквідації наслідків окупації. Ця ліквідація повинна охоплювати у першу чергу такі галузі:

  1. Польська Держава повинна докласти всіх зусиль, щоб польське населення, яке проживало на цих територіях перед війною й яке через військові дії чи їхні наслідки опинилося поза тими територіями, отримало можливість повернення у свої рідні краї.

  2. Повернення польської державності на Східні Землі має по­вернути правопорядок і справедливість.


Зрада держави і злочини щодо польського народу і поляків, зокрема, коли мова йде про провідників і організаторів цих зло­чинів, як і організаторів співпраці з окупантом, повинні бути по­карані з усією суворістю права.

Не можна у жодному разі допустити, щоб особи, які активно виступали проти держави і поляків або активно співпрацювали з окупантами у знищенні польськості, залишились безкарними і на­далі могли брати участь у справі відбудови життя і нормалізації ситуації в Польській Державі. Це принизило б навіть авторитет держави в очах самого українського населення і могло б мати ду­же негативні наслідки на майбутнє. Закони повинні визначити ка­тегорію осіб, які будуть підлягати покаранню.

Критерій зради держави і злочину проти поляків повинен охоплювати, по можливості, не дуже численні кола українського населення, але відносно тих, хто був зарахований до цієї категорії, повинні бути застосовані якнайсуворіші карні санкції.

Всім українцям, які не заплямували себе злочинами, потрібно вже зараз, перед закінченням війни, надати можливість ре­абілітації.

3. Різноманітні українські інституції отримали від окупантів або награбували за їхнього сприяння величезні маєтності, які були власністю польських економічних чи культурних організацій, інституцій чи установ. Ці маєтності мають бути повністю повер­нуті. Як загальний принцип мусить зобов'язувати постулат ліквідації різного роду змін, які відбулись щодо польського і ук­раїнського майнового стану на користь українського елементу чи за сприяння окупантів, чи за їхньої згоди.

Обов'язки і права українців

Стосовно своїх громадян української національності:
З одного боку, Польська Держава повинна вимагати ло-
яльно і позитивно ставитися до польської державності і її вимог.
Одночасно Польська Держава повинна забезпечити


вільний розвиток позитивних національних цінностей, повноту політичних і громадянських прав у Польській Державі і турботу про матеріальний добробут українського населення шляхом проведення інтенсивної господарської діяльності на теренах Східних Земель.

Обидва ці постулати між собою тісно пов'язані. Обсяг ре­алізації другого постулату повинен бути тісно узалежнений від ре­алізації першого постулату, тобто ставлення самих українців до Польської Держави. Це населення має рівні права у Польській Державі нарівні з населенням польської національності, але воно повинно мати ті самі, що і польське населення, обов'язки.

Зокрема, перелік свобод, які український народ буде мати у Польській Державі, великою мірою залежить від поведінки ук­раїнського населення в момент прийняття Польською Державою влади на Західних Землях.

Не заглиблюючись тут у дрібниці, зазначимо, що діяльність держави у різноманітних галузях повинна відбуватись відповідно до зазначених засад, зокрема:

    1. У галузі єдиної для всієї держави державної адміністрації українці повинні мати забезпечену квоту на посадах різного рівня як на територіях Південно-Східних Земель, так і решти держави.

    2. У галузі єдиного для всієї держави територіального само­врядування українці повинні мати забезпечену квоту, яка їм при­паде у рамках чинних законів про самоврядування.

    3. У галузі релігійного культу повинна залишитись населенню...

(Наступних сторінок бракує)

КС PZPR, zespół 2267/1, sygn. 202/III-117.


Документ З

Рапорт № 22.4. VII. 1942 р.

НАСТРОЇ ПОЛЬСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА СТОСОВНО УКРАЇНЦІВ

Згідно з думкою політичного діяча, який цього тижня повер­нувся з відрядження до Львова і сам походить зі Львова, 96 % політично свідомого польського суспільства відчуває ворожі на­строї стосовно українців, притому ворожість зростає. На це не впливають ні рівень освіти (професор вищої школи чи робітник), ні політична орієнтація.

Із захопленням розглядають способи ліквідації української «меншості» після переможного закінчення війни. Найпопу- лярнішою є концепція передачі їх більшовикам. Поширюються все радикальніші наміри, і на цьому фоні безмежної наївності місцевої політичної думки виникає така комбінація: поляки не повинні за­мазатись українською кров'ю, для цього є радянські союзники. Тримісячна окупація Східної Малопольщі тим союзником повинна ліквідувати на майбутнє українську справу у Малопольщі.

Навіть серед угруповань українців з усталеними герма­нофільськими поглядами (мельниківці) все більше поширюється зневіра в успіх німців. Страх перед розконспірацією (дописано від руки: і німецькими репресіями) відштовхує їх від більш офіційних розмов з поляками. Wilh

CA КР PZPR, zesp. 2271/3, sygn. 202/111/198, s. 37.


Документ 4

809/VI 4.VIII АЗ р.

[ПРОПОЗИЦІЯ ПЕРЕГОВОРІВ]

Найближчими днями Крайове Політичне Представництво ого­лосить відозву до українців, яка дасть підстави для офіційних пе­реговорів представників Уповноваженого Уряду з нашою участю із представниками українського суспільства. Також буде визначе­но термін їх запрошення до Ліни.

У розмовах можете висунути у необов'язковій формі такі тези як основу для переговорів:

      1. Польський народ розуміє устремління українців до незалеж­ності. Якби українцям вдалось здобути незалежність, Польща праг­нула б підтримувати з незалежною Україною приязні відносини (со­юз або участь України у федерації центрально-східної Європи).

      2. Відправною точкою розмов є принцип збереження кордону від 1939 р. Східні Землі Речі Посполитої, які вважаються на­ціонально змішаними, повинні залишитись частиною Речі Поспо­литої з огляду на великий культурний і господарський внесок по­ляків і їхні тісні економічні зв'язки з рештою Польщі. Українське населення, яке залишиться у кордонах Речі Посполитої, буде ко­ристуватись повним фактичним і правовим рівноправ'ям, повною свободою політичного, культурного і господарського розвитку (рівноправність української мови, освіта на всіх рівнях включно з університетом). Гарантією тієї свободи буде територіальне само­врядування з воєводським включно, наділене законодавчими пов­новаженнями щодо місцевих і регіональних проблем.

      3. Ці гарантії рівноправності збережуть свою силу і в тому ви­падку, якби українцям не вдалось здобути незалежність на схід від Збруча.

      4. З нашого боку вимагаємо від українських незалежників:

а) співпраці з нами для усунення ненависті української маси до

кресових поляків;


б) погодження з нами плану дій у переломний момент;

в) перш за все негайного припинення активної співпраці з
німцями.

/-/ Znicz (Зніч)
CA КС PZPR, zesp. 2400/2, sygn. 203/xy-8, s. 90.

Документ 5

(1943 р., напевно у осінь)

НАЦІОНАЛЬНА ПРОБЛЕМА У ПОЛЬЩІ НА ТЛІ
ПРОБЛЕМ СХІДНОЇ ПОЛІТИКИ

І. До проблеми

Згідно з переписом населення 1931 р. для приблизно 69 % на-
селення нашої держави польська мова є рідною мовою. Понад 31 %
населення визнав рідною інші мови. Якщо будемо трактувати мо-
ву як показник приналежності до певної національної спільноти,
то мусимо визнати, що майже кожен третій громадянин Польщі
перед вереснем (1939 р. —Перекладач) не був поляком. Це чіткий
і кількісно вражаючий доказ того, що у внутрішній польській
політиці існує так звана «проблема меншин». Але ще більш пока-
зовим є якісний характер цієї проблеми. На землях центральної і
західної Польщі перевага польської стихії є абсолютною. Серйоз-
ним чужим елементом були лише євреї. Національно змішаними з
перевагою навіть на значних територіях національно чужої стихії
є східні території. На цих теренах важко говорити про проблеми
«меншин», бо значною мірою довелось би говорити про проблеми
поляків. Там стоїть перед нами швидше національна проблема,


проблема взаємовідносин різних народів, з яких кожен в силу своїх історичних і кількісних аргументів має право вважатись гос­подарем на цій землі. Але і це ще не є найважливішою справою. Останній державний польсько-російський кордон перетинав тери­торію, густо населену білоруським і українським населенням, віддаючи Польщі західний край цієї території, а Росії залишаючи етнічну і територіальну основу цих народів.

З огляду на цей поділ у білоруському і, особливо, українсько­му народах наростають об'єднувальні тенденції. До цього долуча­ються і зростаючі вже тривалий час сильні, особливо в українців, незалежницькі тенденції, які вже мають свою історію.

За цих умов польсько-українські і польсько-білоруські відно­сини нерозривно пов'язані з проблемою польсько-російських відносин. Усе залежить від того, як складуться наші відносини з Росією. Чи підемо на принципове порозуміння і територіальний компроміс із Росією, що, безумовно, зв'язане з нещадним засу­дженням по обидва боки кордону незалежницьких устремлінь ук­раїнців і білорусів, чи швидше почнемо принципову партію з Росією. А гра з Росією означає, що мусимо шукати серед українців і білорусів союзників. Тобто радше стимулювати їхні намагання здобути волю.

Основним питанням є: з Росією чи проти Росії? Від відповіді на це запитання залежать роль українців і білорусів у польсько- російських відносинах і наше ставлення до цих народів. Тому нині перед нами не стоять проблеми меншин у вузькому значенні цьо­го слова, а перед нами стоїть східна проблема у широкому ро­зумінні цього поняття.

І цю проблему в надзвичайно важких нинішніх умовах мусимо розв'язати. А оскільки вона стоїть перед нами не віднині, спро­буємо глянути на неї у певному історичному аспекті.

II. Історія східної проблеми

1. Шляхетська Польща

Висновок, що перед Польщею стоїть східна проблема, ні для кого не є несподіванкою. Це є вічне у польській політиці питання.


Відтоді як польський король надщербив свій меч на воротах Києва, коли татарські, литовські чи російські загони доходили до Сілезії, Плоцька, Сохачева, Ловіча, Любліна, Завіхостя, Сандоми- ра, Турська — постійно стоїмо перед східною проблемою.

Ми намагались її вирішити. Наша історія і досвід у цій сфері надзвичайно багаті. Досить простежити діяльність хоча б тільки Казимира Великого, щоб переконатись, скільки невтомних, але завжди впертих зусиль уклав цей П'яст у східну політику, у підго­товку ґрунту для Ягелла і Зигмунта Августа. І що можна сказати про нашу давню східну політику? Можна стверджувати, що поки були стосовно Сходу в нападі, доти ми керувались правильною політичною ідеєю, до того часу були великою державою, згурто­ваною зсередини. Досить сказати, що у часи найбільшого розквіту нашої державності, у другій половині XVI століття, Польща про­стягалася на просторі близько мільйона двісті тисяч квадратних кілометрів. Тобто це була держава, у три рази більша, ніж Поль­ща перед вереснем, у два рази більша, ніж Німеччина, у чотири рази більша за Італію. Намалюймо таку державу в Європі у день 1 вересня і задумаймось, які це має політичні наслідки.

Але не тільки територія тієї великої Польщі є вражаючою. Її внутрішня згуртованість була не менш показовою. Поляки на роз­логих просторах Ягеллонської Речі Посполитої відносно населен­ня краю становили, напевно, не більший відсоток, ніж нині. Проте внутрішнього національного конфлікту тоді не було. Ми змогли ставлення поляків до інших народів Речі Посполитої вирішити правильно відповідно до тодішнього розуміння.

А яким був наслідок тодішньої політики?

Ось коли Ягелло йшов у 1410 р. під Грюнвальд, з ним слухня­но і вірно йшли всі зацікавлені народи з Балтійсько-Чорноморсь- кого міжмор'я. І на Грюнвальдському полі битви знаходимо поряд з польськими литовські й руські кості. У світлі такого минулого яким же безнадійно відособленим був польський народ у вересні 1939 р. в новому польсько-німецькому конфлікті. Зіставлення цих двох фактів є символом нашого політичного падіння.

То за яким політичним рецептом була змонтована велика Польща XVI століття?


Аби створити таку державу, перш за все потрібна активність, політична наступальність. Литовські чи руські загони доходили до Плоцька, Ловіча, Сохачева, Любліна, Завіхостя. Чи треба нага­дувати, що ці загони позначали свій шлях кров'ю чоловіків, жінок і дітей, пожежами, спустошеннями, захопленнями полонених? Во­ни збуджували почуття ненависті, провокували на відповідь, яка напевно була не менш кривавою. Але тогочасні польські політики не замикались у комплексі ненависті й відплати. Змогли підня­тись над цією атмосферою. Взялися за вперті, неодноразові, послідовні спроби розрядити цей віками зростаючий конфлікт. Вони змогли дійти до порозуміння з учорашніми смертельними ворогами: Литвою і Руссю.

Для створення тогочасної великої Польщі потрібно було зібра­ти її на ґрунті відповідної політичної ідеї. І польські державні мужі знайшли цю, відповідну для тогочасного розуміння, ідею. Во­ни бачили на сході світ, який за стилем життя дуже відрізнявся від польського уявлення. Бачили там руських і литовських князів та бояр, їхні мовні, звичаєві, культурні і релігійні особливості. Польський народ був тоді занадто великим і занадто свідомим власної сили, щоб такі особливості могли його непокоїти чи вра­жати, хоча злої крові напевно не бракувало. Польща несла на схід елементи культури, свободи і добробуту. Безкорисливо, за відомим принципом, як вільний з вільним, як рівний з рівним. Ця вільно­думна політична ідея, обмежена, очевидно, рамками шляхти і можновладців, бо тільки з цих верств у ті часи складалося офіційне суспільство, об'єднувала між собою різні й такі відмінні народи давньої Речі Посполитої. Ця ідея була основою великої

Польщі XVI століття.

У державній політиці ніколи не можна спочивати на лаврах. Той, хто втомився, повинен відійти і допустити до влади нові, свіжі й здорові сили.

Станіслав Віткевич у четвертому розділі своєї праці про Ма- тейка пише, що унія була справою шляхти. Народ у ній не брав участі. І це правда. Литовський, руський і навіть польський наро­ди не були втягнуті в орбіту ідеї польської державності. Але це не вина творців унії. Вони повинні були б піднятись високо над


рівнем тодішнього уявлення, якби хотіли це зробити. Але факт є реальним. Вплив унії на чужих можновладців і шляхту був таким, що названі елементи полонізувались, не відмовляючись, зрештою, від своєї національності1.

Напевно, це не була усвідомлена мета унії, і то не дивно у ті ча­си, коли елементи національної відмінності не відігравали такої ролі, як нині. Але це ополячення шляхти і можновладців у Литві й на Русі поглибило поділ між тодішньою шляхтою і народом.

Отже, унія шляхти була елементом нашої внутрішньої згурто­ваності доти, поки шляхта була беззаперечним авторитетом і поки вона була єдиним суттєвим державотворчим чинником. Але на­став момент, задовго до падіння давньої Речі Посполитої, коли ви­никла нова ситуація. На певних територіях Речі Посполитої, а точніше кажучи, на південно-східних землях, внаслідок низки причин, про що слід було б багато сказати, авторитет шляхти і можновладців в очах народу перестав бути безумовним. Народ по­чав обурюватись, бунтувати, почав з шляхтою і можновладцями, тобто з усім тим, що репрезентувало ідею польської державності, жорстоко і не без успіху боротись. Поки що не у політичній пло­щині, а тільки у соціальній. Незабаром прийшли і політичні гасла.

І це була перша, але смертельна тріщина на будівлі великої Польщі, змурованої на принципі унії шляхти.

Хворий організм Речі Посполитої можна було лікувати і вилікувати. Але це могло статись лише за умови відмови шляхти від її привілеїв і поступового втягування народу в орбіту держав­ного польського життя, зв'язування його долі з Польською Держа­вою, охоплення унією разом зі шляхтою і народу. Для нових умов слід було зважитись на нові ініціативи і нову інтерпретацію ідеї свободи. Ми цього не зробили. Не було у нас державних діячів та­кого калібру. У нашій політиці на сході тон задавали не Кіселі, а Вишневецькі та інші королевичі, які ідею унії з Польщею компро­метували в очах окраїнних народів.

Словом, давня шляхетська Польща змогла створити належну концепцію польської політики на сході. На основі цієї політики

1Міцкевич пише: «Литво, Вітчизно моя...»


вона змогла створити велику і внутрішньо згуртовану Польську Державу Але подальший перебіг подій, дух зростаючих нових сил, відношень і часів не змогла зрозуміти, не змогла вийти за рамки шляхетського суспільства. Стала анахронізмом і впала.

2. Поділи

Настали поділи. Розчленована загарбниками Польща протя­гом майже півтора століття не мала можливості проводити власну політику. Отже, не було можливості закріпити окраїнні литовсь­кий, білоруський, український народи ідеєю Польської Держави тими засобами, які завжди використовує незалежна держава. Спо­стерігалося щось протилежне. Загарбники спритно і, на жаль, ефективно застосовували політику національного протистояння і підбурювання литовців, білорусів і українців проти поляків, селян проти шляхти. Ця політика була безрезультатною лише на одній ділянці. Польські селяни не дали відвернути себе від ідеї польсь­кої державності. Патріотичні елементи взяли гору над послідовно збуджуваними класовими елементами. Шеля не став символом польського селянина. Радше Вітос і Міколайчик. І сталось так по­при те, що польські селяни шляхетсько-поміщицьку верству не завжди могли сприймати як союзників у своєму русі до Польщі.

В той же час на польсько-литовській, польсько-білоруській та польсько-українській ділянках політика окупантів отримала значні успіхи. І ці перемоги зрозумілі. Чим же могла бути у свідо­мості окраїнних селян давня Польща? Це «панська» Польща, Польща панщини, жорстокої експлуатації та утисків, придушення селянських і козацьких бунтів. Що у цій картині, ще яскраво підмальованій політикою і пропагандою окупантів, стосовно кількох поколінь може заохотити до об'єднання з якоюсь новою Польщею?

І символічним епілогом поділів став виразний, і то у політичній площині, польсько-український і польсько-литовський конфлікт. Тільки менш свідомий білоруський народ не піднімав проти Польщі якихось значних бунтів. Можна багато говорити про те, що литовський чи український націоналізм були роздму­хані окупантами. Але це ніяк не змінює суті справи. Залишається фактом, що основу для політики і пропаганди окупантів зробили


ми самі невмілою політикою передокупаційної Польщі, бо ті нові націоналізми вже були розбуджені. І з цим фактом мусимо пого­дитись, бо ці процеси повернути назад уже неможливо, принаймні до нинішнього часу цього зробити не вдавалось.

3. Період 1918-1939 рр.

Кінець великої війни, організація післявоєнної Європи поста­вили нашу східну політику в дуже складне становище. У резуль­таті тієї війни велику перемогу отримала демократична ідея само­визначення народів. Завдяки тріумфу цієї ідеї на просторах між Німеччиною і Росією біля Польщі виникла низка нових держав: Чехословаччина, Угорщина, Латвія, Естонія, Фінляндія. Світ ви­вчав етнографічні карти центрально-східної Європи, влаштовував плебісцити, але світ нічого або майже нічого вже не знав про наше ягеллонське минуле, нашу місію на сході. Світ західних демо­кратій бачив в українцях і литовцях народи, які колись перебува­ли під гнітом польського панування, а сьогодні виборюють собі право на незалежне існування. У цьому світі до нас не було сим­патії. І все це проходило перед очима нинішнього покоління. І це не потрібно доводити. Наша кампанія на сході розглядалась до­волі неприхильно, як ознака польського імперіалізму. Різні лорди, розглядаючи етнографічну мапу Європи, пропонували нам різні лінії, які існують до цього часу.

Але це не найважливіше, що думали про нашу східну політику у світі.

Важливішим є те, що Польща, яка відроджувалась, сама не ма­ла якоїсь продуманої концепції своєї східної політики. Були такі, що із здивуванням, може вперше, дивились на етнографічні карти давньої Польщі і дивувались, чому на сході давньої Речі Посполи­тої такий малий відсоток поляків. Вони з цього зрештою не зроби­ли жодних висновків. Були й такі, хто у нашій минувшині бачив тільки факт ополячення вищих прошарків чужоплемінних ок­раїнних народів. їм здавалося, що тільки для того і була здійснена унія. Вони намагались відбудувати Річ Посполиту зразка 1773 р. Вигадувані на сінкевичівській «Трилогії», вони сприймали ук­раїнців і литовців лише як бунтівних селян, яких вдасться втихо­мирити твердими методами, як це вдалося зробити у минулому


стосовно до верхніх прошарків цих самих народів (підкреслення моє. — М С.). Були, зрештою, і такі (і їх було чи не найменше), що у нашій давній політиці бачилй перш за все ідею свободи, тож схильні були погодитися з незалежністю цих народів, які давніше про неї мріяли, за неї боролись, і створити на землях давньої Речі Посполитої, а може і з порушенням кордонів на сході, велику фе­дерацію.

У таких ось ідеологічних умовах починалась у 1918 р. нова Польща. А яким був подальший перебіг подій? Після боїв з ук­раїнцями за Львів і Східну Малопольщу уклали з ними угоду. Пішли на Київ для реалізації далекосяжних польсько-українських планів, щоб нарешті підписати мир не тільки з Росією, але й із Ра­дянською Україною (!) — мир на основі територіального ком­промісу, внаслідок якого і українці, і білоруси опинилися по обид­ва боки нового кордону

І народилася ця Польща під знаком польсько-російського ком­промісу щодо розчленування України і Білорусі та глибокого внутрішнього конфлікту з великою кількістю слов'янських мен­шостей, а перш за все з українцями. Не могла вона бути, звичайно, і внутрішньо сконсолідованою і згуртованою. Можливо, що за умов 1918, 1919 чи 1920 років нічого більше практично не можна було досягнути. Не всі політичні запити досяжні за життя одного покоління. Але політичну ідею треба мати завжди і не раз її треба протягом століть вперто і послідовно реалізовувати. Проте з огля­ду на практичні наші політичні дії в 1918—1920 рр. важко встано­вити, якою була ідея нашої східної політики.

Мав її, напевно, Пілсудський, коли уклав договір з Петлюрою, коли йшов на Київ, але, очевидно, полишив її після невдачі київського походу. Пізніше вже не видно було слідів ідеї ні стосов­но до України, ні Литви. На очах усього спостерігаючого світу ми борсались безглуздо і безвольно між угодовством Юзевського і системою пацифікації: руйнування церков, навернення право­славних через військо у католицизм, виселення КОПом з при­кордонної смуги, творення союзів сільської шляхти і т. д. Чи тре­ба нагадувати, що така хистка політика була безнадійною? (Підкреслення моє. — М. С.). Вона нікого не задовольняла, нічого не будила, а на міжнародній арені, де за нею уважно спостерігали,


викликала недовіру, небажання і зневагу і то тим більше, чим більше намагались подавати себе потужною державою.

III. Нинішня військова дійсність

Погляньмо тепер, як виглядає східна проблема на тлі війни, що триває. У вересні 1939 р. ми пішли на війну проти Німеччини без сумнівів і вагань, бо це була свята війна з німцями. Навіть вибачи­ли тодішньому уряду, що вів нас на війну проти держави, з якою без упевненості жили протягом останніх років перед війною у по­казній згоді. Ми не турбувались, що йдемо на цю війну зовсім са­мотні, без союзників. Бо внаслідок нашої дивакуватої політики всі наші сусіди ставились до нас із недовірою і неприязню. Ми про­грали, щоправда, вересневу кампанію, але не капітулювали і про­водимо разом з союзниками ту війну, яка, безсумнівно, завершить­ся нашою спільною перемогою. Наше політичне становище, однак, залишається складним. Воюємо з німцями за наше незалежне існування і справедливий кордон на сході. За ці цілі боремося ра­зом з усіма нашими союзниками. Можемо вірити, що перемога над Німеччиною забезпечить наші політичні запити на заході. Ця справа здається досить простою. Інакше виглядає на сході. Росія є союзником наших союзників, а одночасно висуває претензії до на­ших великих східних територій.

Цей факт знову ставить перед нами у нинішній переломний момент стару східну проблему в дуже гострій формі. І ми не може­мо з цим нічого зробити. Перш за все ми пасивні й безпорадні. Не вміємо проявити політичну активність. Нас шокує наша нинішня слабкість, з одного боку, і сила Росії, з другого боку. У цьому роз­кладі почуваємо себе такими малими, що нам навіть думка не при­ходить, що наша власна активність могла б бути якоюсь мірою вирішальним фактором. У нашій політиці домінує атмосфера очікування. Єдину дошку порятунку чекаємо від англосаксів, які у завершальній фазі війни повинні, як deus ex machina, здійснити всі наші політичні плани на сході.

Подивимось, чи не робимо тут серйозної помилки.

Не варто сумніватись щодо лояльності англосаксів і в тому, що вони щиро прагнуть відбудови Польщі. Але не вимагаймо від них


забагато, аби знали нашу історію, аби в деталях знали всі наші політичні запити, аби ними переймались, як ми самі, аби, врешті, боролись за ті чи інші наші повіти. Не вимагаймо від них усього того, бо англійці не люблять битись за чужі інтереси, бо, нарешті, виразно говорять, що певних речей не будуть робити, а певні спра­ви взагалі їх не цікавлять. Коли з Лондона чи Вашингтона див­ляться на центрально-східну Європу, коли призвичаєні до крес­лення кордонів на великих колоніальних просторах, то можна не надавати значення тому, що для нас є таким важливим: чи кордон буде на 100 км ближче, чи далі на схід. А Львів чи Вільнюс з такої перспективи напевно не відіграють у ментальності англійців більшої ролі, ніж Тобрук. Правдоподібно, відіграють навіть ще меншу роль. Мусимо собі сказати, що у цій війні, так само як і в по­передній, як у кожній, певну роль має і повинна відіграти наша власна сила, зміцнена нашою політичною активністю. Якби не ви­никнення Сілезької Великопольщі, якби не наша власна перемога на Віслі, то, напевно, результати тієї війни були б для нас іншими і, напевно, гіршими, ніж були. Так само буде і тепер. Не можемо за­бувати, що яку б велику силу не мала Росія, але ці сили зазнають швидкого ослаблення і в завершальній фазі війни вартість наших власних сил відіграватиме серйозну роль. Не треба забувати і про те, що у східному конфлікті не ми, а Росія була самотньою. Її імперіалістичні тенденції є загрозливими для всіх її західних сусідів, які завдяки тому стали нашими природними союзниками. То чи не є логічним висновок, що з цими союзниками належить порозумітись і тихо, дискретно та спритно утворити солідарний антиросійський фронт? Чи ми це робимо? Чи шукаємо поро­зуміння з Фінляндією, Латвією, Естонією, Литвою, Румунією, Угорщиною, Югославією, Туреччиною і Персією? Не знаю. Але

боюсь, що ні.

А тепер перейдемо до нашої внутрішньої політики.

Польсько-російський спір щодо Східних Земель Речі Посполи­тої почався 17 вересня 1939 р. Від цього моменту стає зрозумілим, що той спір з Росією мусимо розв'язати, якщо хочемо ці землі по­вернути. Війна ліквідувала на території Речі Посполитої зовнішні ознаки польської державності, і це є негативною обставиною. Але


війна принесла і певні позитивні наслідки. Німеччина і Росія пе­ред війною надавали підтримку різним елементам, незадоволеним польським пануванням на окраїнах. Так щасливо склалось, що ті території пережили російську і німецьку окупації. І ця окупація вилікувала наших багатьох окраїнних опонентів від рожевих мрій щодо німців і росіян. Є чіткі ознаки цього явища на місцевості. Чи можемо це використати політично? Чи взагалі польська політика, польський державний інтерес присутні на окраїнах? Мені здається, що до цього часу ми були у цій справі пасивними. Ні у нашій пропаганді, ні у політиці не можна побачити провідну ідею. Не можна побачити нічого, що якимось чином розв'язувало б наш безсумнівний і глибокий конфлікт з чужими окраїнними на­родами, чогось, що заохочувало б ці народи до спільної дії з май­бутньою Польщею (підкреслення моє. — М С.). Східні Землі Речі Посполитої — сьогодні це один великий котел, у якому кипить, у якому перш за все панує найдикіший хаос понять і в якому дослівно точиться боротьба всіх проти всіх.

Багато що можна закинути українцям чи білорусам, можна до них ставитись як до заколотників, бандитів, політичних само­губців, але завжди можна їх виправдати тим, що не мають політич­ної традиції, бо ніколи не мали незалежної держави. Тисячолітню політичну традицію має Польща. І яку провідну думку пропонує, яку політику реалізує Польща на окраїнах? Сила Росії вбила нашу політичну активність. Східну політику не проводимо. Чекаємо, що нам принесе майбутнє, з вірою, що більшовики знищать ук­раїнців або що після перемоги англосаксів ми повернемось на ці території і розправимося з тими ж українцями (підкреслення моє. — М С.) Чи не є це з нашого боку політикою рефлексу?

Не пропонуємо також стосовно сходу жодної чіткої політичної ідеї. Попри наш досвід, ми так само недосвідчені й роз'єднані, як у 1918 р. Ми знаходимо у польському суспільстві таку саму нерішучість, знаходимо таких самих пацифістів, які дивляться на окраїни, як на гирю на нозі, вбачаючи там тільки великий цвинтар безкарно замордованих поляків. Вони, часто з добрими намірами, а інколи і під впливом чужої пропаганди, готові відмовитись від окраїн, бо бачать там лише непереборні труднощі для польської політики.


Знаходяться і такі «реалісти», які у нашому минулому на сході бачать лише факт ополячення частини окраїнних народів. Вони мріють про збереження ризького кордону, усунення з Польщі на всі сто вітрів усіх чужих націоналістичних елементів, ополячення спокійного українського і білоруського народів, а також створення нарешті польської національно-однорідної держави згідно з гас­лом «Польща для поляків».

Нарешті є і такі активісти, які у нашому політичному минуло­му бачать ідею свободи. Тому шанують незалежницькі ідеї ук­раїнців, білорусів, литовців і хотіли б, щоб Польща утворила кон­федерацію з цими незалежними державами.

Кожне з трьох перелічених рішень приводить до різних дуже важливих наслідків.

Яке виберемо? Яку Польщу хочемо?

На останньому засіданні Національної Ради один з її членів сказав, що в нашій нинішній політиці бачить чотири різні Польщі.

Поляки з територій, приєднаних до Рейху, бачать тільки німецьку небезпеку, і на боротьбі з німцями вичерпуються всі їхні зацікавлення. Поляки у Варшаві на кожній вулиці, у кожному бу­динку і в кожній родині мають іншу концепцію Польщі. Поляки на окраїнах і на південь від Прип'яті вступили б у союз будь з ким, аби тільки проти українців. Поляки на окраїнах на північ від Прип'яті вступили б у союз з німцями, аби тільки проти литовців і росіян.

І цей хаос понять є знаковим для нашої сьогоднішньої дійсності, є дивовижним посівом у суспільстві, предки якого ко­лись вступили в унію з Литвою і Руссю.

Не пропонуючи жодної окресленої політичної ідеї, не знайдемо розуміння ні у власному суспільстві, ні серед найближчих наших сусідів, ні у світі. Нас оточує атмосфера недовіри і небажання. Не можу у нашому сусідському оточенні вказати хоча б одного (може крім Угорщини) народу, який би нам довіряв і не лякався нашого шовінізму. У світі говориться, що Польща є совістю світу, а одно­часно досить почитати англійську чи американську пресу, щоб пе­реконатись, що поляків там вважають пустопорожніми, мегалома- нами, тоталітаристами, імперіалістами, панами.

Через брак окресленої політичної ідеї можемо проводити лише


політику убогого, але морочливого клієнта потужних англосаксів. Посилаємося на принципи Атлантичної карти. Але у наших устах цей аргумент звучить фальшиво. Чи може світ повірити у те, що українці своє право до свободи захочуть здійснити у статусі грома­дян Польської Держави, якщо ці землі ми здобули у 1918 р. внаслідок збройної боротьби, якщо перед війною стосовно ук­раїнців проводили пацифікацію, і коли вони нині нас убивають, а ми тими вбивствами турбуємо світ і погрожуємо українцям відплатою?

Протягом певного часу ми сильно і голосно висували слушні принципи федерації. Проте з ким ми повинні об'єднуватися, якщо Чехословаччина відпала? Де хочемо бачити партнерів до цієї фе­дерації? На півдні, на сході чи на півночі? Кожний із цих напрямків зокрема і всі разом можна реалізувати, але спочатку треба розро­бити програму, а це означає обдумування і вирішення низки важ­ких і непопулярних проблем. Такої програми ми не маємо і не про­понуємо. Але її робить і ставить Сталін. Не Польща, а Росія вису­ває сьогодні ягеллонську концепцію федерації. Ми знаємо, що з боку Сталіна це підступна гра. Але гра вправна. І не втішаймося, що середній англієць чи американець добачить всю підступність цієї гри. Наше минуле говорить, що Польща має всі політичні й історичні дані, щоб на Балтійсько-Чорноморському міжмор'ї між сходом і заходом, північчю і півднем Європи стати осередком ве­ликого політичного космосу, заснованого на принципах свободи, справедливості і добробуту людей і народів. Переживаємо час, ко­ли політичні відносини на цих землях є стрімкими, коли народи, що тут проживають, душить то один, то другий імперіалізм, коли поставлене нами чесне гасло свободи народів, які тут живуть, і їх незалежності від обох протиборчих імперіалізмів може бути зустрінуте як прозріння, тоді відбувся б елемент політичної кон­солідації, яка відповідає нашим державним інтересам (підкрес­лення моє. — М С.). Що може бути більш корисним для нашої політики, ніж факт, що Німеччина з Росією перебувають у війні і взаємно виснажують свої сили? Власне, такий омріяний епізод історії розігрується перед нашими очима, вимагає від нас, якщо ми не сліпі і не глухі, політичної активності й програми. А ми у цей омріяний історичний момент не можемо запалити у себе дух


політичної наступальності, ані ідеї. Ми так само пасивні й розбиті, як і в 1918 р. Нічого нас не навчили ні 20 років незалежності, ні чо­тири роки війни.

Чи усвідомлюємо ми відповідальність, яка лежить на нас, тому що це ми керуємо долею народу, котрий бореться за краще, а не гірше майбуття?

IV. Висновки

На тлі, власне, такої дійсності належить спробувати зробити висновки.

  1. Польська політика взагалі, а стосовно сходу зокрема по­винна бути активною.

Із стану очікування й оборони ми повинні перейти до активнос­ті й наступу. Очікуючи і зберігаючи мовчання, марнуємо власні си­ли і ухиляємось від впливу на перебіг подій, які хоча б при частко­вому нашому втручанні могли б відповідати польським держав­ним інтересам. У сфері східної політики мусимо підкреслити особ­ливо важливе значення країни у нинішній ситуації. Факт, що Росія є цінним союзником англосаксів, спричиняється до того, що англійці, навіть якби й хотіли, не можуть дозволити і не дозволять, щоб польський уряд проводив активну політику творення анти- російського фронту. А факт, що західні сусіди Росії, за винятком Туреччини і Персії, перебувають під німецькою окупацією, озна­чає, що можливості дій нашого уряду в цій сфері з технічних при­чин є дуже обмеженими. Країна повинна стати головним, хоч навіть неофіційним, осередком польської східної політики. Наші досягнення на цьому напрямку були б, без сумніву, цінним кози­рем у грі з Росією.

  1. Не існує жодної можливості вирішення національної проб­леми на Східних окраїнах тільки у рамках нашої внутрішньої політики. Найбільше значення у цій справі має вирішення проб­леми відносин Польщі і Росії. Національна Рада на багатьох три­валих засіданнях розглядала, як у рамках польської державності зі збереженням інтегральності Польської Держави на 1 вересня 1939 р. вибудувати стосунки з українцями у такий спосіб, щоб, зберігаю­чи кордони 1939 р., втягнути Литву в орбіту польської політики. З


українцями відбулись переговори у Львові, з литовцями у Вільнюсі. Сьогодні можна на підставі отриманого досвіду ствер­джувати, що без встановлення місця Росії в Європі і без вирішен­ня проблеми польсько-російських відносин не існує можливості вирішення цих проблем. Отже, залишається єдина можливість: на­магатись відповідною політикою вплинути на те, щоб проблема польсько-російських відносин могла бути вирішена з урахуванням нашого державного інтересу.

  1. Вирішення проблеми ставлення Польщі до Росії може відбутись лише у площині далекосяжної програми польської східної політики. Ми повинні також встановити, що хоче польський народ від проведення східної політики. І в цьому ас­пекті повинні пам'ятати, що народ є вічним, і тому окремі по­стулати програми не повинні бути реалізовані й навіть визна­чені негайно. Але вони повинні бути продумані й сформульо­вані у завершеній формі, щоб нинішнє і наступні покоління наполегливо й послідовно могли реалізовувати якусь одну раціональну програму. Не можемо цією програмою ставити се­бе у залежність від того, чого хочуть від нас англосакси, від то­го, чи Росія у результаті цієї війни буде розбита тощо. Названі елементи можуть вплинути лише на те, яку частину сформульо­ваної програми реалізуватимемо зараз у результаті цієї війни, а що мусимо передати у спадщину наступним поколінням для реалізації у результаті майбутніх конфліктів. Нинішнє стано­вище англосаксів чи Росії, незалежно від того, чи висловлює його Черчілль, Іден або Сталін, не може відібрати у нас бажан­ня дбати про наші справи. Найважливішим є те, що народ хоче жити і розвиватись. І тільки наші інтереси, і тільки наше, а не чуже міркування про них є для нас авторитетним.

  2. Метою російської політики є ліквідація незалежної Польської Держави. Ключем успіху цієї політики є поглинання Росією всієї України і Білорусі.

Метою польської політики повинен бути ефективний опір російській політиці, який можна здійснити лише шляхом відриву від Росії всієї України і Білорусі та втягнення цих держав в орбіту польської політики. Виникнення цих незалежних держав


і їхній зв'язок з Польщею був би таким великим досягненням, що виправдовував би територіальний компроміс з ними.

Що Росія є ворогом нашої незалежності, здається, не викликає жодних сумнівів. Її нинішні територіальні вимоги мають такий са­мий характер, як і вимоги Гітлера у 1939 р. їх метою є не тільки об­краювання Польщі, але й ліквідація незалежної Польської Держа­ви. Щодо цього, то не слід мати жодних сумнівів. Думаю, що таке переконання має більшість польського народу. Таке переконання висловив і комендант Грот у своїй доповіді під назвою «Польські територіальні цілі війни з точки зору обороноздатності країни», прочитаній весною 1943 р. на ПКП, яку ніхто не поставив під сумнів, і потім надісланій до Лондона.

У польсько-російському поєдинку, який триває протягом віків, ключове значення має факт підпорядкування білоруських і ук­раїнських земель. Партнер, який має ці землі, отримує у поєдинку вирішальну й абсолютну перевагу. Росія дуже добре це розуміє. Також розуміє, що здавання цих земель під політичні впливи Польщі, організація їх на демократичних засадах свободи, соціаль­ної справедливості і добробуту правдоподібно назавжди б ліквіду­вало проникнення на ці терени російських впливів. Бо Росія, яка ніколи не мала демократичного ладу і у якій не проглядається створення такого устрою, не була б притягальною силою для Біло­русі і України, побудованих на демократичний західноєвропейсь­кий кшталт. Ось чому Росія, як вступ до наступного можливого поглинання Польщі, хоче перш за все відібрати всі литовсько- білорусько-українські території. Вона нічого не хоче залишити у нашому володінні, щоб західні окраїни цих земель, користуючись у демократичній Польщі громадянськими свободами (Росія боїться, що ми таки можемо надати ці свободи), не стали іскрою вільнолюбних тенденцій і бунту на територіях під російським во­лодінням. Росія так цього боїться, що воліла б навіть залишити нам ці території, але без населення, яке хотіла б забрати під своє «опікунське» крило.

Ось таке значення встановлюваної нині Росією лінії Керзона.

Які цілі може ставити перед собою Польща у польсько- російському історичному двобої? Відповім знову формулюванням з тієї доповіді.


Польща повинна намагатись ослабити Росію і досягти рівноваги сил. Лише відокремлення Білорусі й України від Росії та політичне і військове об'Ємнання їх з Литвою і Польщею створює цю рівнова­гу і серйозно зменшує загрозу російського імперіалізму. Кожне ком­промісне вирішення, не виключаючи і ризького кордону, є тільки тимчасовим відкладанням у часі невідворотного польсько- російського конфлікту, який буде загрожувати доти, поки Росія не зазнає ослаблення в результаті втрати Білорусі й України.

Такою є правда про польсько-російський двобій.

Польща приречена на велич або ницість. Ми не можемо замк­нутись у етнографічних межах, у Польщі для поляків. Якби ми дозволили російському імперіалізму влаштуватись над Бугом, то наша політична і військова ситуація стала б безнадійною. Безпо­милковий інстинкт народу велів нам протягом усієї історії захи­щатись від можливості виникнення такої ситуації. Усі тенденції, спрямовані на приспання пильності народу, на втрату наших обо­ронних можливостей щодо Росії на захід, є збільшенням її військо­вого потенціалу і ослабленням нашого, це призведе до ще більшої диспропорції не на користь нам.

То чи маємо бути самогубцями?

Можливо, у нинішній політичній розстановці у результаті цієї війни будемо змушені трохи поступитися на сході. Якщо так має статись, то мусимо цю справу поставити так, щоб наш народ відчув її як найбільшу кривду і щоб ми залишили по собі на сході заповіт свободи, щоб та бацила свободи гангренувала і розмножувалась всередині російської тиранії, відкривала нам шлях повернення на ці землі. Бо якщо ми взагалі хочемо бути незалежною державою, мусимо утримати Схід в орбіті наших політичних впливів. А ті, хто хотів би добровільно віддати землі за Бугом на поталу східного імперіалізму, хто український і білоруський народи, які віками за­своювали елементи західної культури, які є нашою стіною проти Росії і нашими природними проти неї союзниками, хотів залишити напризволяще, показали, що не знають ні географії, ні історії, що не вміють визволитись від комплексу рефлексів і не вміють бачити справи з точки зору далекої перспективи.

5. Литовський, білоруський, український народи є природни­ми союзниками Польщі у конфлікті з Росією. Ця правда повин-


на формувати всю польську політику у ставленні до цих народів. Тому треба відповідною політикою усунути все, що розділяє нас з цими народами.

Спостерігаючи поведінку цих народів, можна у них побачити як антиросійські, так і антипольські тенденції. Безумовно, це свідчить про політичну незрілість їх. Ми могли б використати ці тенденції у двох напрямах. Порозумітися з Росією на засаді тери­торіального компромісу, розкроювання етнічних просторів тих на­родів і проведення солідарної екстермінаційної політики стосовно їх. Так, власне, вчинили у1921 р.І та політика не виправдалась (підкреслення моє. — М. С.). Бо наша тверда рука на сході вияви­лась заслабкою для ліквідації національної проблеми. А відкрита стосовно Росії політика не захистила нас у кінцевому результаті від наступного російського стрибка на захід. І сміливо можна сьо­годні сказати, що політика компромісу збанкрутувала. Чи можна мати ще сумніви, що Росія на віки затримається на лінії Керзона? Переконаний, що таких сумнівів не повинно бути. Нарешті надійшов час відкинути цю програшну політику і сказати собі: «Добре, що литовці, білоруси й українці проявляють анти­російські тенденції, бо це лежить у руслі нашої політики». Ці тен­денції треба розвивати і використовувати. Але це лише один бік медалі. Ці народи мають також сильні антипольські тенденції, які вибухають у трагічні братовбивчі мордування майже на всіх на­ших окраїнах. Як до цього ставитись? До цього часу ми не робили нічого, щоб відповідною вмілою політикою запобігти цим убивст­вам, а коли вони вже відбуваються, то ми вибираємо шлях наймен­шого опору і діємо за інстинктом ненависті, обіцяємо відплату. Що це означає? Що йдемо проти Росії, відповідаючи на її вимоги твер­дим «ні», проти наших окраїнних чужих націй. Чи така політика, принаймні не найкращого відособлення, не є часом недоречною? На кого розраховуємо? На англосаксів? Сумніваюсь, чи захочуть вони битися за наше право помсти українцям з околиць Рівного або Ковеля. Зрештою, тут нема жодного сумніву. Англійці неприй­няття такої війни не приховують. Думаю, що треба дивитись тве­резо. Російський натиск є найбільшим, є нашою смертельною не­безпекою на сході. Росія — головний наш супротивник. Тому нале­жить порозумітися з іншими задля наших спільних інтересів, щоб


спільно й ефективно протистояти російському натиску. У грі на сході не можемо йти проти всіх.

Українці, білоруси і литовці є нашими природними союзника­ми проти Росії. Кращих не маємо. Нинішній кривавий конфлікт з українцями є недоречним трагічним непорозумінням, яке треба ліквідувати всіма силами. Так глибоко зайшли з обох боків у без­надійний польсько-український чи польсько-литовський конфлікт, що втратили можливість тверезої оцінки дійсності. Ми перестали розуміти, що є нашим політичним інтересом. Й інстинкт ненависті викликає інший небезпечний інстинкт — зневіру. Тут і там чути го­лоси розчарування і висловлювання з полегшенням про мож­ливість нашого виходу з окраїн, з того котла, у якому панують убивства і хаос. Це дуже небезпечні тенденції, які посилюються че­рез відсутність якоїсь простої і зрозумілої для нашого власного суспільства ідеї польської політики на сході. Чекаємо і мовчимо, інформуючи поляків і світ тільки про вбивства. Тому не треба ди­вуватись, що ні пересічний поляк, ані тим більше пересічний англієць чи американець не розуміють, в ім'я чого, крім підозріло­го польського імперіалізму, силуємось утриматись на сході.

А тим часом Польща не може відмовитись від своєї позиції на сході. І то принаймні не з імперських мотивів. Мусимо організува­ти схід, щоб нас степ не ліквідував.

Польський народ не є в Європі кількісно великим, і живе він на прохідних територіях, відкритих з усіх боків. Віками спо­стерігаємо тенденцію нашої ліквідації. Якщо вижили до нинішнього часу, то це стало можливим лише тому, що у нашій внутрішній психіці закладені зерна сили і величі. У нашій діяль­ності ми були у наступі, організовували схід, втягнули його в орбіту нашої політики і виграли кілька віків суттєвої незалеж­ності. Відхід сьогодні зі сходу був би перш за все ознакою внутрішнього здрібнення народу, запереченням усієї нашої історії, був би якоюсь у чеському стилі капітуляцією без схрещування шпаг, капітуляцією, яка несе народу неславу і приниження. Не мо­жемо на це погодитись.

Але тут мало сказати «ні», що постійно повторюємо. Якби ми во­лоділи силою, ніхто не питав би нас про аргументи. Оскільки не маємо сили, мусимо мати і розкрити ідею, в ім'я якої матимемо


право зберегти нашу політичну роль на сході, яка виправдає в очах власного суспільства, що вже сумнівається, необхідність нашої при­сутності на сході і яка виправдає цю необхідність в очах світової громадськості, завдяки чому пересічний англієць чи американець визнає правоту Міколайчика, а не Сталіна.

Яка ж це може бути ідея?

А це та сама ідея, за яку бореться сьогодні краща частина світу з тоталітаризмами і тираніями. Ідея свободи народів, сформульо­вана в Атлантичній карті.

Вона має для нашої політики далекосяжні наслідки. Ми схильні думати, що Атлантична карта дає нам тільки права. Треба усвідомити, що з цієї карти для нас випливають і зобов'язання. Ук­раїнці, білоруси і литовці слушно можуть побачити у принципах цієї карти гарантію і їхньої свободи. І Польща не може і перед власною совістю, і в очах усього світу бути скелею на дорозі цих народів до свободи. А якщо Польща хоче ці народи об'єднати для своєї політики, то треба піднятись перш за все полякам, як стар­шим братам, над атмосферою лихої крові. Сьогодні треба у став­ленні до них чітко і чесно дотримуватись у польській пропаганді й політиці того самого принципу, до якого піднялись над атмосфе­рою лихої крові польські політики з доби Ягеллонів, — «вільні з вільними». Перед очима і уявою народів, які давніше жили у згоді під одним дахом Речі Посполитої, сьогодні треба малювати карти­ну співіснування цих народів з поляками у федерації, на засадах свободи, справедливості і добробуту. Цього вимагає від нас тверда нинішня дійсність. Це державна необхідність нинішньої Польщі. Тієї Польщі, у якій після віків відсутності здобувають голос на­родні маси. І ці народні маси повинні сьогодні вирішити проблему величі й сили Польщі так само, як це на основі ідеї свободи колись вчинила шляхта.

Було б великою трагедією нинішньої Польщі, якби народні ма­си, польські селяни не могли знайти спільної мови з українськими, білоруськими і литовськими селянами так само, як колись польська шляхта знайшла спільну мову зі шляхтою тих самих народів.

Треба тільки пам'ятати, що принцип свободи мав інший вияв у чотирнадцятому чи п'ятнадцятому столітті й інше суспільно- політичне вираження має нині, коли Європа пережила Французь­


ку революцію, наполеонівські вшни, весну народів, демократичні гасла самовизначення народів, коли голос отримали широкі на­родні маси.

Сьогодні існує абсолютна необхідність погодитися з фактом, що на схід від обійсть польського народу живуть братні литовсь­кий, білоруський, український народи, які мають право на свободу і незалежність. Було б великою помилкою з нашого боку, якби ми у своїй політиці були спадкоємцями Вишневецького чи інших ко­ролевичів, якби сьогодні намагались вперто повторювати ту саму помилку, яку зробили вже кілька століть тому стосовно козаків. Коли велику силу, яку представляв цей елемент, викинули на манівці і змарнували. Спрямували її проти самих себе і на знищен­ня того, що могло бути елементом нашої сили і величі.

СА КС PZPR, zesp. 2225/10, sygn. 202/11-51 Документ 6

[Грудень 1943 р.]

УКРАЇНСЬКА СПРАВА

І. Стан української справи у Польщі перед 1.IX. 1939

(Невідомий автор побіжно обговорює розвиток українського ру­ху в рамках Лвстро-Угорської монархії, загострення польсько-ук- раїнських стосунків внаслідок війни 1918 р., їх відгомін на міжна­родній арені і подальший вплив на рішення сейму, фіаско угодовської політики УНДО).

(...) Під впливом зростаючого напруження на міжнародній арені після трьох років невикористаного урядом періоду від підпи­сання у 1935 р. виборчого договору з УНДО настало загострення польсько-українських стосунків. Уряд призупинив оголошені у Східній Малопольщі концесії, настали нечисленні (!? — М. С.) ви­падки руйнування православних церков на Холмщині і навернен­ня православних Холмщини і Волині військом у католицизм римського обряду, посилились полонізаційна діяльність КОПу і


виселення українців з прикордонної смуги, організація селянської шляхти з метою руйнування національної української єдності та підтримка виокремлення лемків і гуцулів. Коли у 1939 р.*, згідно з українською інформацією, було закрито 104 читальні «Просвіти», то за перші п'ять місяців 1939 р. закрито 168, як осередків анти- польської пропаганди.

Невикористання урядом договору, укладеного у 1935 р. з УНДО, для завершення формування польсько-українського співіснуван­ня і вирішення української справи у Польщі було великою помил­кою з боку уряду. Якщо перед 1935 роком вирішення українського питання не було легкою справою, бо українці вперто не хотіли виз­навати польської державності в надії на міжнародні фактори, то у 1935 р. ситуація зазнала принципової зміни. Українці виразно ста­ли на ґрунт польської державності й підтвердили це на міжна­родній арені. Ще у перші місяці після травневого перевороту 1926 р. здавалось, що уряд Пілсудського, який сказав, що хоче, аби польська політика стосовно меншин була порядною, почне вирішення української проблеми. Проте незабаром виявилося, що замість того, щоб вирішувати загальнодержавні проблеми, цей уряд пішов по лінії розвалу власного суспільства. У 1928 р. тодішній львівський воєвода зруйнував місцеву народно-демокра- тичну партію. Група «молодих» (так звана «команда ста») пере­йшла на бік уряду і внесла з собою до післятравневого табору весь свій галасливий і недалекоглядний шовінізм, що брав за приклад італійську програму «державності», яку перейняли і урядові кола. Отже, уряд втратив правильну лінію в політиці щодо меншин і пе­рестав бути об'єктивним чинником над локальними шовінізмами у Східній Малопольщі.

II. Війна 1939 року

У серпні 1939 р. напередодні вибуху війни за наказом згори відбулося знешкодження так званого непевного українського еле­менту, визначене обіжником Міністерства юстиції, в загальній формі надрукованим у пресі. Воно полягало в арештах численних осіб інтелігенції та найвизначніших представників села з наступ­

* Тут, мабуть, якийсь інший рік (Ред.).


ним поселенням їх у Березі Картузькій або у в'язниці, що спричи­нило вороже ставлення українського населення до держави. На факти цих арештів вказують обіжник митрополита Шептицького щодо збирання даних до шематизму греко-католицького духовен­ства у Східній Малопольщі (додаток № 1), також висловлювання українців у підпільній пресі (Східні Землі Речі Посполитої. — Лю­тий, 43. Розмова поляка з українцем — додаток № 2) і в ук­раїнських публікаціях (Іван Кедрин. Причини падіння Польщі. — Краків, 1940). Проте поведінка українського населення перед ви­бухом війни і в першій половині вересня була бездоганною, з бо­ку українських організацій не було жодних актів саботажу, а ук­раїнський солдат лояльно виконував свій військовий обов'язок. Треба нагадати, що у момент вибуху війни на засіданні сейму 2.ІХ.1939 голова Українського парламентського представництва [Василь] Мудрий від імені УНДО і Українського народного об­новлення з посиланням на ухвали конгресу УНДО від 26.VIII 1939 р. заявив про готовність українців до пожертвування крові і майна на оборону держави. У другій половині вересня 1939 р., ко­ли німецький фронт наблизився до територій, де проживало ук­раїнське населення, а радянські війська перетнули східний кор­дон Польщі і зайняли Східну Малопольщу, виникало багато ви­падків роззброєння грабунків і мордування військових і поліції озброєним населенням українських сіл, через які відступали польські підрозділи. Були також випадки нападів на цивільних поляків. Точні дані щодо кількості жертв і обставин, у яких відбу­вались напади, на жаль, відсутні. Факт, що у низці випадків ви­ступали групи сільського населення, організованого за військовим зразком, вказував на існування організації ще перед початком війни. На випадках нападів і вбивств слід наголосити, бо вони дуже вплинули на подальше формування польсько-українських стосунків, наповнюючи польську сторону жагою помсти. Українці намагаються пояснити ці випадки неправильним ставленням адміністрації і війська до українців перед війною, на що звертає увагу Бохенський у книзі про польсько-українські проблеми на Червенській Землі (додаток № 3), також потім уявними вибрика­ми польських підрозділів уже після початку війни, на що звер­тають увагу митрополит Шептицький у своєму листі у справі ше-


матизму греко-католицького духовенства та Іван Кедрин у зга­даній книжці, умістивши фотографії нібито українських жертв у Стрию. Випадки українського насилля щодо польських військо­вих, які у переважній більшості не мали нічого спільного з будь- якою українською акцією, вплинули на польське суспільство у Східній Малопольщі в напрямку шкідливого узагальнення ви­ступів українських заколотницьких елементів, яким воно ке­рується при розгляді української справи, утруднюючи об'єктив­ний аналіз проблеми у цілому з точки зору польського державно­го інтересу.

III. Радянська окупація

Зайняття Східних Земель радянськими військами відбулося під прикриттям визволення білоруського і українського народів від польського ярма. Ця теза використовувалась і при поясненні приєднання Східної Малопольщі, як Західної України, до Союзу Радянських Республік, нібито відповідно до вільно виявленого ба­жання самого населення. Радянське вторгнення було несподіва­ним для польського суспільства у Східній Малопольщі, яке, як всюди на окраїнах, було непідготовлене. З'явились радянські роз­порядження щодо надання українського національного характеру Східній Малопольщі та українізації громадського життя, місцевої влади, установ, магазинів, навчання включно з університетом ім. Івана Франка у Львові, офіційної мови, влади, назв міст, сіл і назв установ. Стосовно такого ворожого ставлення совєтів, спішно використаного українцями, польське суспільство виявилось без­сильним, самотнім і невпевненим, оточеним чужою, переважаю­чою чисельно, стихією. Звідси і пояснення втечі польської інтелігенції з провінції до Львова, де відчувала свою чисельну пе­ревагу і була впевненішою навіть без офіційної підтримки.

Завершальним акордом радянських розпоряджень щодо акції усування польського елементу була запланована масова акція ра­дянської влади виселення поляків, чоловіків, жінок і дітей, а також колоністів, військових поселенців та професійної інтелігенції до радянської Росії. Керувалися вони думкою щодо необхідності усу­нення прибулого польського елементу. Загальне число вивезених поляків, на жаль, не встановлено.


Радянська окупація викликала негативне ставлення польсько­го суспільства до українців, слушно, а часом і неслушно підозрю­ваних в ініціюваннях більшовицьких розпоряджень, спрямованих проти польського суспільства. Найважливішим, очевидно, розпо­рядженням радянських можновладців була конфіскація маєтків поміщиків без викупу в попередніх власників на користь місцево­го населення, переважно обслуги маєтків.

Не всі українці були лояльними радянськими громадянами. Переважна частина чинних перед війною політичних діячів втек­ла на захід, оскільки була скомпрометована передвоєнною антира- дянською позицією. А частина тих, хто залишився, особливо мо­лодь, почала боротьбу проти радянської влади. Тому вістря ра­дянських репресій через певний час було спрямоване проти ук­раїнців, особливо проти сільської молоді, яка у рядах ОУ Н готува­лась до збройної боротьби проти Рад, спираючись на уявного про­тектора і приятеля — Німеччину, яку можна безпомилково вважа­ти ініціатором українського підпілля у Польщі. В останній період радянської окупації вже не тільки українську молодь, але й цілі ук­раїнські села більшовики вивозили у процесі репресій на схід.

IV. Німецька окупація

15 жовтня 1939 р. у Кракові було створено, з дозволу німецької влади, Український комітет у справах біженців з територій, окупо­ваних більшовиками, і полонених української національності з польської армії. Цей комітет, підсилений представниками всіх етнічних українських земель, у жовтні 1939 р. підготував резо­люцію про утворення Української держави, яка б охоплювала всі землі, які українці вважали своїми етнічними, включно з Холмщи- ною і Лемківщиною. Резолюцію було вручено німецькій владі, але вона не мала очікуваного наслідку через негативне ставлення німців до справи українського війська і відносин із советами. Але з погіршенням німецько-радянських відносин усе тіснішою става­ла німецько-українська співпраця, особливо у сфері диверсій на користь німців, які ОУН здійснювала на території, окупованій советами. У момент вибуху війни вона проявила себе як у Східній Малопольщі, так і на Волині. Слід згадати, що у квітні 1940 р. по­передній Український комітет був перейменований в Український


Центральний комітет (УЦК). На чолі його став колишній доцент Ягеллонського університету доктор Кубійович, послужливий до німців, замість усуненого ними доктора Горбового. У червні 1941 р. під впливом подій, що відбувались, українські діячі у Кракові по­становили скликати конгрес національної єдності. Звернення підписало 155 діячів різних напрямків як з Наддніпрянської Ук­раїни, так і з Польщі — петлюрівці, гетьманці, все УНДО на еміграції, ОУН-бандерівці, група Палієва (фашисти). У зверненні передбачалось утворення суверенної єдиної Української держави. З ним було ознайомлено губернатора Франка. Заперечень не було. 22 червня було відкрито конгрес і обрано головою доктора Горбо­вого (ОУН-Бандера). До президії увійшов колишній віце-марша- лок Сейму Василь Мудрий, який ще у 1929 р. на конституційному конгресі у Відні увійшов до президії ОУН, як нелегального політичного об'єднання, до якого могли належати члени різних політичних партій, наприклад УНДО.

Комітет оголосив маніфест про створення об'єднаної незалеж­ної Української держави, заснував усі відомчі комісії, необхідні для утворення уряду, і повідомив про утворення українського уряду, якщо такий ще не створений, і закликав усіх українців до підпорядкування цьому урядові. Зміст маніфесту передали губер­наторові Франку. Відповіді не було. ЗО червня 1941 р. у Львові бу­ло створено український уряд під керівництвом Стецька, який за­ступав відсутнього у Львові Бандеру. В акті проголошення уряду від імені митрополита Шептицького взяв участь його права рука єпископ доктор Сліпий. Стецько проголосив Наддніпрянську і Наддністрянську Україну. Справді, в міру просування німецьких військ по українській етнічній території українці брали у свої ру­ки політичне управління. Проголошення України викликало у німців збентеження. Внаслідок цього Бандеру вивезли до Берліна, німецька влада закликала львівський український уряд до відкли­кання призначених службовців на зайнятій німцями території і після закінчення терміну ультиматуму вивезла членів уряду до Німеччини, а учасників краківського конгресу — до Рабкі. Голова, доктор Горбовий, провів рік у в'язниці в Кракові.

Додаємо нарис історичного розвитку ОУН за українськими джерелами (додаток № 15).


Цей короткий перебіг українських офіційних незалежницьких намірів під німецьким управлінням німці закарбували включен­ням Східної Малопольщі як дистрикту Галичина до Генеральної Губернії і створенням Рейхскомісаріату Україна з передачею її до компетенції німецького міністра у справах східних територій без українського самоврядування і будь-яких обіцянок створення Ук­раїни у майбутньому

Українці кваліфікували поведінку німців як пряму зраду і недо­тримання більш-менш офіційних німецьких обіцянок перед війною про утворення України і забезпечення їй німецької підтримки. Через німецькі поразки і брутальну поведінку німець­кої влади українці все більше розчаровувались у своїх колишніх патронах, а більш активні елементи (ОУН-Бандера) перейшли до активної підпільної діяльності. Проте офіційно українці підтриму­вали співпрацю з німцями в УЦК в обмін на реальну користь від офіційної українізації країни, здійснюваної при відносній тер­пимості німців.

Слід підкреслити, що адміністрація у містах — суди, уп­равління праці, комунальні, шкільні установи, лікарні, медична, торговельна, реміснича, сільськогосподарська палати, допоміжна поліція — всі посади були зайняті українцями, і діловодство ве­лось українською мовою.

Величезного розвитку набула українська освіта. Додаємо зве­дення стану українських навчання і освіти у Генеральній Губернії в 1942 р. (додаток № 4) і порівняння стану українського навчання у дистрикті Галичина у 1942 р. зі станом навчання за польських часів (додаток № 5).

Під впливом і під опікою УЦК проводиться українізація у Східній Малопольщі, особливо у провінції, де польське середови­ще є чисельно слабшим, а євреї, які надавали містам зовнішнього польського лоску, були ліквідовані німцями. Швидко створюються нові середовища українських купців, ремісників й інтелектуалів. Зміцнюється і зростає національна свідомість серед українців. Пропонуємо витяг зі звіту департаменту інформації за 1942 р., який показує зміни в українському суспільстві (додаток № 6).

Український Центральний комітет є офіційною організацією для підтримання відносин з німцями і як такий признаний ОУН


(Організацією Українських Націоналістів) — найсильнішою з існуючих українських організацій, що особливо багато прихиль­ників має серед сільської молоді і поєднує політичний чинник з військовою підготовкою.

Особливе місце в українському суспільстві займає митрополит Шептицький, противник ОУН з огляду на методи політичної бо­ротьби, які вона використовувала. Свого часу він направив листа (меморіал) протесту до канцлера Рейху проти використання не­правильних методів (діяльності) німецької влади стосовно ук­раїнського населення — «контингентів», облав, арештів і групової відповідальності. У попередніх розмовах, які митрополит Шеп­тицький провів з поляками, він гостро критикував ставлення Польщі до українців перед війною (Береза, пацифікація і т. ін.) і вказував на потребу створення спеціального закону для національно неоднорідних земель (додаток № 7).

Настрої українського суспільства висловив у розмовах у жовтні 1942 р. провідний представник ОУН (додаток № 8). Згідно з його думкою Польща може отримати на заході кордон по Одрі, але повинна шукати порозуміння з Україною і навіть Росією для оборони слов'янства від німців. Якщо більшовики затримаються на кордоні 1939 р., українці спробують утворити власну державу на території Східної Малопольщі і Волині. Тільки під натиском союзників вони стали б до переговорів з поляками, але під контро­лем союзників. Лише у цій ситуації угодовці типу Мудрого були б почуті українським народом. Зазначені настрої частково зміни­лись у 1943 р., коли представники ОУН у Львові хотіли почати пе­реговори з польськими офіційними чинниками щодо налагоджен­ня співпраці у боротьбі з Німеччиною і Росією, але справа кор­донів вирішувалась би пізніше (додаток № 7). Ініціатива повинна вийти з польського боку. Розпуск Комінтерну українці розцінили як ознаку послаблення Росії і зміцнення впливів союзників, особ­ливо Америки. Українці пов'язували також певні сподівання з підрозділами, утвореними німцями з радянських полонених ук­раїнської національності, які воювали на східному фронті. Мобілізація до дивізії СС «Галичина» мала на меті не тільки бо­ротьбу з поляками, але і боротьбу з більшовиками, що українці підкреслювали у розмовах з поляками. Але наразі принаймні надії


українців не здійснились, бо сформовані вже підрозділи німці ви­слали на захід, головним чином до Німеччини, на перепідготовку. Поляки думали, що ці підрозділи взагалі не будуть застосовані на східному фронті, а тільки в окупованих країнах. Згідно з остан­ньою інформацією з кіл У ЦК українські підрозділи із Східної Мало- польщі були направлені до Югославії на боротьбу з повстанцями. Тому ОУН-Бандера (впливова ОУН) виступила проти мобілізації до дивізії СС, застосовуючи навіть смертну ру до опонентів.

Під впливом поразок німців українці все більше відчувають свою самотність через свої зв'язки з німцями і відсутність зв'язків у таборі союзників. У такій ситуації підтримка польською сторо­ною гасла незалежності України вважається українцями такою важливою подією, яка усунула б убік польсько-українську супе­речку щодо кордонів, і навіть проблема Східної Малопольщі стає другорядним питанням. Один із провідних українських діячів, ро­дом з Києва, який перед війною проживав у Польщі, висловив го­товність вирушити в Лондон і утворити там український комітет, який би скликав українську регентську погоджувальну раду з ук­раїнцями із Сполучених Штатів і Канади. Це була б значна акція проти СРСР, стосовно Польщі зберігали б нейтралітет, обмежив­шись проголошенням Української держави на етнічних ук­раїнських землях і відкладаючи визначення кордону з Польщею до спільного його узгодження за умови підтримки Польщею ук­раїнських дій.

Попередні польські офіційні виступи, серед яких відозва Упов­новаженого Уряду в справі дивізії СС «Галичина» і звернення ПКП, викликали в українському суспільстві негативну реакцію. На думку кількох діячів і представників українського суспільства, у відозві Уповноваженого уряду Польський уряд уперше за чоти­ри роки звернувся до українців — своїх громадян. Але не було в цих словах нічого, крім погроз. Не кажучи вже про те, що вони бу­ли спізнілі, бо набір уже відбувся, і, на думку українців, нереальні, бо як можна «найсуворіше покарати» 100 тисяч людей. Відозва ПКП, на їхню думку, дуже невиразно порушує справу незалеж­ності України, але вже наперед застерігає, що не поступиться жод­ним клаптиком земель, які опинились у межах Польщі в 1939 р. То і незалежність України повинна бути подарунком з чужої кишені.


В єдиному кінцевому реченні відозва у загальних словах говорить про рівноправність українців, тоді як весь зміст відозви скла­дається з претензій до українців і ні слова — про польську вину чи помилки стосовно українців у минулому.

Під впливом подій на Волині, про які пишемо окремо, масових убивств польського населення, втечі поляків з села до міст і взагалі з Волині, у тих українських колах, які брали участь в акції на Во­лині, народжувалась думка, що для української справи бажаним є фізичне усунення у Східній Малопольщі, як і на Волині, польсько­го елементу шляхом вбивств і пожеж, внаслідок яких поляки поч­нуть втікати на захід. У такий спосіб вдалось би паралізувати бойо­вий оборонний дух польського суспільства у переломний момент і послабити польський елемент внаслідок масового відпливу теро­ризованого населення за Сян, а у випадку репресій польських чин­ників можна буде звернути увагу СРСР і викликати інтервенцію СРСР або США на захист українського населення, яке захи­щається від нападів польської влади. На території Східної Мало­польщі частішими стали випадки вбивств поляків у різних куточ­ках країни, які польська громадська думка приписує подібній за­планованій акції, звинувачуючи у ній ОУН. Офіційні українські чинники намагаються вплинути заспокійливо у Східній Мало­польщі. Внаслідок втручання архієпископа Твардовського пас­тирський лист опублікував митрополит Шептицький, засуджую­чи політичні вбивства в ім'я любові до ближнього і закликаючи старше покоління до контролю за діями молоді і опікування над життям і майном тих, хто перебував під загрозою. Пастирський лист жодного разу не згадав, що мова йде про поляків. Митропо­лит Шептицький зазначив, що вже написав кілька пастирських листів, тоді як польські єпископи не написали ще жодного, хоча за його інформацією жертвами вбивств на Холмщині і Грубешівщині стають українці. Зазначимо, що це спорадичні випадки. На вимогу німецької влади заспокійливу відозву оголосив також доктор Кубійович, у якій називає найганебнішим проявом анархії припи­сування собі, своїм групам права карати смертю. Свою відозву ви­дали і ОУ Н-бандерівці, які нині до своєї назви додають визначення «незалежники». Відозва підкреслює, що поляки служать у німецькій адміністрації на шкоду українському населенню.


Суттєвою характерною рисою німецького правління є викорис­тання різних національних груп у адміністрації окупованих тери­торій, щоб таким чином взаємно підбурювати до ненависті. Наво­димо закінчення цього звернення з відповідним скороченням усієї довгої відозви (додаток № 9).

Новим явищем у Східній Малопольщі є численні підрозділи добре озброєних радянських партизанів, які прямують у Карпати, ліквідуючи по дорозі німецькі підрозділи й українську поліцію від імені майбутнього радянського уряду. Українці оприлюднили відозву, у якій закликають українське населення до самооборони від окупації українських земель радянськими силами.

Німецька окупація дуже поглибила ворожість польського суспільства у Східній Малопольщі до українців. До цього спричинили­ся й співпраця українців з німцями через УЦК з підкресленням ульт- ралояльності до окупанта і антипольськими акцентами, подальше витиснення поляків з публічного життя країни, з посад, з самовряду­вання і торгівлі. Проте відбулася значна еволюція у поглядах місцево­го польського суспільства на українську справу. Майже зникла поши­рена раніше думка, що українське питання є програмою нечисленної інтелігенції, яка баламутить спокійний руський народ, котрий не думає про жодну Україну. З іншого боку, нині значно серйозніше оцінюється кількісна сила українського населення. Підтвердженням цьому є чис­ленні матеріали, які походять навіть з національних кіл Східної Мало­польщі (додаток № 10). В одному з них, розробленому комісією грома­дян при коменданті ЗВЗ у Львові, читаємо, що у майбутньому нале­жить досягнути максимального відсотка польського населення на Чер- венській Землі. Ідеалом було б отримання 50% поляків, треба досягну­ти принаймні 35—40 %, бо вже і такий відсоток полегшить подальший асиміляційний процес. Про українські настрої меморіал пише дуже стисло: «Найголовнішим завданням, яке нині проникло в усе ук­раїнське суспільство Червенської Землі знизу і догори, — це велика єдина Україна». Перебіг подій, на думку авторів, заперечує всю макси­малістську українську програму, але усвідомлення цього факту ще не дійшло до молодшого активного українського елементу, який у політичному житті і в громадській думці є домінуючим фактором. Ук­раїнська молодь і її керівні чинники продовжують жити в атмосфері політичного максималізму. І з цим фактом треба рахуватись.


Зміну балансу сил в результаті радянської і німецької окупації як кількісно, так і якісно на користь українського елементу пер­ший із зазначених меморіалів називає «такою страшною», що вва­жає за неможливе повернення польського становища від 1939 р. через освіту, господарську діяльність, адміністративну і переговор­ну політику Необхідно масово виселити 70 % українського насе­лення за Збруч, а решту полонізувати. Другий меморіал передба­чає виселення українського населення шляхом обміну з радянсь­кою Росією, переселення до інших куточків Польщі, до міст, про­мисловості й сільського господарства, виселення у карному поряд­ку за злочини проти держави та її громадян. Це все передбачалося перед повідомленням ТАСС у справі Східних Земель. Пер­шою тактичною рекомендацією другого меморіалу була помірко­ваність у пресі й уникання дратівливого тону, потім уникання будь-яких зобов'язань перед українцями у переговорах з ними. Принципові рішення — це слова відозви, — як справа майбутнього політичного устрою Червенської Землі (автономія), або канто­нальний устрій, чи так звана справа амністії за злочини проти дер­жави, слід залишити відповідним державним органам. Наразі те­мою розмов повинна бути співпраця у боротьбі з окупантами.

Коли весною 1943 р. з ініціативи Департаменту внутрішніх справ у Варшаві була скликана у Львові комісія тамтешнього ПКП для вироблення спільної позиції з українського питання, пе­реговори не привели до погодження позицій. Тільки погоджено, що територіальна автономія не рекомендована, а угоди з меншос­тями суперечать поняттям державного суверенітету На пе­рехідний період Народова Партія і Партія Праці пропонували умову з радянською Росією про примусовий обмін населення (пе­ред повідомленням ТАСС), а принципово повинно бути таке пере­селення українців до центральної і західної Польщі, щоб 75 % на­селення на південно-східних землях були поляками, також відбу­лась колонізація тих земель поляками з заходу і наступна по­лонізація решти українського населення через польську школу. Людовці і соціалісти відразу висловилися за політичне, госпо­дарське і культурне рівноправ'я всіх громадян, зобов'язавши тим самим усіх незалежно від національності турбуватися про держа­ву як спільне добро. Людовці підтримали добровільне переселен-


ня українського населення до центральної і західної Польщі і за добровільну колонізацію південно-східних земель польським на­селенням з західних і центральних воєводств. Народова, Праці і Людова партії заявили також, що вони підтримують запроваджен­ня латинського алфавіту і заборону юліанського календаря. Соціалісти ж погодились тільки на заборону кирилиці і то тільки залежно від прихильного ставлення українців до цього проекту.

Усі вищезгадані проекти не враховували у своїх міркуваннях величезних зусиль, які мусять зробити Польська Держава і народ з огляду на перехід на нові землі на заході, лише навпаки, вимагали від держави значної допомоги, а особливо спрямування польсько­го населення з центру і заходу на східні кордони і матеріальної підтримки інвестиціями і субсидіями. Але всі, однак, зрозуміли важливість української проблеми, що знайшло своє відображення у таких словах вступу до ухвали ПКП: «На східних кордонах Речі Посполитої, а також на її південно-східних землях проживає ком­пактна кількамільйонна маса населення, яка вважає себе ук­раїнцями, становить абсолютну більшість населення цих земель як у цілому, так і у більшості повітів. Це населення об'єднує етнічна спільність мови і культури, згуртовує, в першу чергу, спільна українська національна свідомість, яка ще не всюди твер­да, але вже сягає глибоко в усі без винятку суспільні верстви, чому великою мірою сприяє факт, що українську інтелігенцію і маєтних людей об'єднують дуже сильні зв'язки, ґрунтовані на живому і по­ширеному явищі близькості родин, спільноти думки, діяльності та економічних інтересів. Зрештою, процес пробудження української національної свідомості був природним процесом, зв'язаним з пев­ними світовими процесами. Політичним виявом української національної свідомості є повсюдне прагнення до об'єднання всіх українців у незалежній державі».

Також у львівському середовищі «Трикутника» відбулась поваж­на еволюція у погляді на українську справу. У надісланому звідти меморандумі взагалі вже нема мови про виселення і колонізацію. Українцям признаються рівні права при рівних обов'язках, ук­раїнське населення визнається спадкоємцем і співгосподарем цих земель, за приклад береться Швейцарія. Пропонуються тільки спільні двомовні вищі навчальні заклади і спільні господарські ор­


ганізації. Меморандум звертає увагу на необхідність взаємної ло­яльності у публічному і громадському житті, бо ніщо так не от­руює відносини між поляками і- русинами, як взаємні злосливі й ущипливі жарти і двозначності, як брутальність і принизливі, повні ненависті слова і прокльони, які використовуються майже за кожної нагоди, часто безпідставно. Польське суспільство повинно тут проявити ініціативу і багато доброї волі, щоб створити плат­форму здорового і справедливого співіснування (додаток № 16).

Випадки на Волині і спорадичні вбивства поляків у Східній Ма- лопольщі, викликані польською громадською думкою і українськи­ми діями на Волині, вплинули на істотне загострення позиції польського суспільства у ставленні до українців. Відозви, опубліко­вані останнім часом УЦК і митрополитом Шептицьким, який, крім того, у таємному обіжнику рекомендував греко-католицькому духо­венству впливати на парафіян у дусі примирення стосовно польсь­кого населення, заспокійливо вплинули на польське й українське суспільство, проте справа є дуже серйозною, бо від підтримки і по­глиблення цього заспокоєння шляхом діалогу також і в польському суспільстві, щоб воно утрималось у межах необхідного захисту і не піддавалось провокаціям, може залежати безпека країни і життя ба­гатьох тисяч поляків у критичний момент. Не виключено, що навіть німці у момент перелому для порятунку власної шкури можуть ки­нути гасло мордування поляків, щоб викликати паніку і анархію бо­ротьби у країні, через яку будуть змушені відступати.

Так само і в українському суспільстві відбулась еволюція по­глядів у ставленні до поляків. Досвід чотирьох років війни, радянсь­кої й німецької окупації, реальна користь, отримана під час німець­кої окупації у навчанні й самоуправлінні за ціну повного підпоряд­кування волі окупанта, вплинули на критичну оцінку власної по­ведінки у Польській Державі й навіть у колишній Австрії.

Долучаємо цікаву статтю під назвою «За правильну оцінку» у «Краківських Вістях» від 23.1.1943 р. (додаток № 23 відсутній. - Ред.).

Наближення радянських військ до Дніпра викликало в ук­раїнських колах, особливо наближених до УЦК, настрій паніки і пригнічення. Нині висловлюється погляд, що треба було обмежи­тись благодійною діяльністю на зразок польського РГО, а співпраця доктора Кубійовича з німцями була великою політичною помилкою.


V. Випадки на Волині

Радянська окупація призвела до послаблення польської стихії на Волині. Значна частина міської інтелігенції, службовців, про­мисловців і т.п. пішла за Буг, більшовики вивезли військових по­селенців, частину землевласників, міської інтелігенції. Німці аре­штували і розстріляли приблизно тисячу найвидатніших особис­тостей громадського життя, головним чином учителів. За статис­тикою німецької влади у 1942 р. кількість поляків на Волині дорівнювала 305 тис. осіб, що становило 14,6 % населення, тоді як перед війною становило 16,6 %. Втрати дорівнювали 45 тис. осіб. За німецькими військами прийшли українці, які у перший момент взяли у свої руки державну адміністрацію, але пізніше у них зали­шились тільки самоврядування, навчання, міліція і сільська поліція, а в містах вони очолили торговельні підприємства і госпо­дарські установи. Поляки утримались в управліннях поміщицьких маєтків, лісовій і шляховій службі. Українізація самоврядування і навчання (коли перед війною згідно з малим статистичним щорічником було 8 українських загальноосвітніх шкіл), діяльність українських військових організацій, насипання могил по селах на честь полеглих у боях за Україну — все це значно вплинуло на зро­стання національної свідомості українського населення на Волині. У північній частині Волині, що слід спеціально підкреслити, бо там, власне, розпочались масові вбивства поляків, розвинулась ко­муністична діяльність, яка мала там розгалужену організаційну мережу.

Пропольські елементи зосередились у створеному лише вес­ною 1943 р. Волинському Українському комітеті, впливи якого, проте, є обмеженими і який не становить чисельної сили.

На Волині діяли військові організації, керовані місцевими ук­раїнцями із Східної Малопольщі, тобто ОУН, яка почала напов­нювати своїм впливом інші організації, головним чином ук­раїнську міліцію на службі у німців. На переломі 1942/43 років значно пожвавилась діяльність українських військових ор­ганізацій, на що звернула увагу німецька влада і вчинила репресії, арештовуючи українських націоналістів. Українські організації почали контракцію, звільнивши у ряді міст політв'язнів. Німці по­чали роззброювати і арештовувати постерунки міліції, які брали


головним чином участь у звільненні в'язнів. Побоюючись роззбро­єння, українська поліція почала кидати службу і з повним озброєнням втікати до лісу. Починаючи від середини березня, втікає також українська сільська поліція. У зв'язку з втечею ук­раїнської поліції до лісів з повною екіпіровкою відразу розпоча­лись спорадичні випадки вбивств поляків, які працювали на німецькій службі — адміністраторами маєтків, у лісовій, дорожній службі тощо. Ці вбивства мали характер особистих порахунків і були спричинені бажанням помсти особам, які прислуговували німцям і неодноразово були змушені з огляду на займану посаду виступати всупереч інтересам місцевого населення. У подібних службах могли траплятись випадки надуживань зі шкодою для місцевого населення, що виникали неодноразово через надмірну службову відданість, яка легко могла бути використана ворожою пропагандою проти польських інтересів.

На німецьку пропаганду такого роду вказує книжка, доступна до продажу тільки для німців, доцента Берлінського університету док­тора Байєра під назвою «Das Schnicksal der Polen» — «Доля поляків». Автор — політичний чиновник в адміністрації Генеральної Губернії — у вступі засуджує діяльність поляків на Волині за те, що вони про­никають у німецькі органи влади і установи як посередники між німецькою владою і самим населенням зі шкодою для населення, а також для доброї думки німецької влади і самого населення.

До вбивств поляків, які працювали у німецькій адміністрації, підрозділами бунтівної української поліції швидко додалися вбив­ства польського цивільного населення взагалі, головним чином на селі, так що скоро цілі населені пункти, колонії і села стали жертва­ми прихованої ворожої пропаганди. Важко встановити головних виконавців тих дій, бо на Волині, крім відділів української поліції, діяли відділи бандерівців і мельниківців, крім підпорядкованої ос­таннім поліції — радянські диверсанти, петлюрівці, тобто відділен­ня військових організацій з колишніх офіцерів армії Петлюри. Можна тільки встановити, що групові вбивства почались на півночі, у Сарненському і Костопільському повітах, де діяв, голов­ним чином, так званий Тарас Бульба, що представлявся головним командиром української народної армії. У керівництві його підрозділів, можливо, були колишні петлюрівські офіцери. У Cap-


ненському повіті ще в лютому сталося перше масове вбивство 17 польських і 5 українських родин з села Поросля поблизу Ан­тонівки. Українська поліція в інших повітах на той час ще несла службу на постерунках. Тарас Бульба (прізвище Боровець) є ро­дом з Волині. Перед війною уряд замовляв у нього в Клесові граніт на могилу Пілсудського у Вільнюсі. У період формування німцями українських охоронних батальйонів на Волині він вступив до тако­го батальйону в Сарнах, а коли німці розформували батальйон, втік з частиною бійців до лісу і розпочав партизанську боротьбу.

Польська думка схильна визнавати більшовиків підбурювача­ми та таємними керівниками всіх акцій. Діючи у тіні, вони впли­нули на початок поширення Бульбою і ОУН гасел щодо мордуван­ня поляків. Такі наміри у середовищі більшовиків відповідали змісту повідомлення ТАСС, яке проголошувало захист ук­раїнського населення від загарбницьких планів Польщі. Особливо треба підкреслити, що лише після повідомлення ТАСС почалися масові вбивства поляків. З іншого боку, пропаганду масових убивств поляків розпочали емісари крайнього галицького крила ОУН, які в кількості приблизно тисячі агітували по селах проти поляків. Проти визнання акції масових убивств поляків виключно справою галицької пропаганди свідчила інформація, отримана на­ми безпосередньо від наших людей із Сарненського повіту, де був перший осередок усієї цієї акції, звинувачуючи, власне, місцеві ук­раїнські чинники у провідній участі в антипольській акції, включ­но навіть з тими чинниками і українською інтелігенцією, які перед війною брали участь у польсько-українському зближенні, ініційо­ваному колишнім воєводою Юзевським (додаток № 20). З цим зв'язаний факт, що Тарас Бульба також походить з Волині і на те­риторії його дій у Сарненському і Костопільському повітах розпо­чались масові вбивства. Справжню основу цих подій становила перш за все моральна атмосфера, створена німецьким окупантом: масові вбивства євреїв, застосовуваний варварський принцип гру­пової відповідальності місцевого населення за саботаж радянських диверсантів, жахливі катування невинних людей, жінок, стариків і дітей, палення і знищення житла, що спричиняло втечу населення, особливо молоді, у ліси, зміцнення різних банд, створених часто без усвідомленої мети, лише з думкою пережити важкий період.


До цього належить додати використання окупантом допоміжної поліції, яка набиралася з найгіршого елементу місцевого населен­ня, який проходив у німецьких «культуртрегерів» вишкіл щодо найбільш варварських методів знищення людини, зневаги до людської гідності і брутального знецінення людського життя не тільки особистості, а й цілих суспільних груп, як це було з єврея­ми. На додаток окупант з повним усвідомленням своєї диявольсь­кої роботи вживає допоміжну поліцію однієї національності проти іншої і навпаки, а також поширює цю ганебну систему на госпо­дарську і цивільну адміністрацію.

На цій основі виникла сильна антипольська пропаганда. Кож­на церква, розібрана військом, кожне село, навернене з право­слав'я у католицизм, кожний будинок, виселений КОПом з при­кордоння, багаторазово використовувалися у цій пропаганді. Пов­ного знищення і катування зазнали поселення так званої сільської шляхти. Коли ми звернулись до двох найвизначніших українських діячів у Варшаві з колишньої російської імперії з проханням пояс­нити причини волинських подій, то вони навели приклади здійснення польською гранатовою поліцією в Холмському повіті, за німецьким дорученням, репресій проти українських сіл за підо­зру у підтримці радянських диверсантів і неправильної поведінки польських сільських управителів лісової служби тощо на Волині як можливу першопричину подій на Волині.

Ворожу пропаганду полегшує також дуже низький рівень ук­раїнської освіти на Волині перед війною, який уможливлює пред­ковічні, засновані на ненависті, способи пропаганди, хлібні віча (шматки хліба зі встромленим антипольським написом), що пере­даються від хати до хати, від села до села, з наказами, попереджен­ням про підготовку сокир, обіцянками, що щось станеться, і т.ін. Цим можна пояснити повсюдну участь сільського населення у на­падах, підпалах і вбивствах часто вчорашніх спокійних поляків- сусідів найжорстокішими способами і за участі в цих розправах навіть жінок і дітей.

Наведені дані показують, що спочатку ОУН намагалась заво­лодіти ситуацією. У наказі від 4.IV. 1943 поліцейським погрожува­ли карою смерті за перебування без наказу на території (додаток № 11). Жодних наслідків не мало звернення Волинського Ук­


раїнського комітету, яке засуджувало вбивства поляків, вважаючи їх результатом німецько-радянської політичної інтриги. Не заспо­коїли людей і відозви волинського окружного представника Уря­ду Речі Посполитої Польщі до українського і польського населен­ня Волині (додаток № 12). Німці закликали українську поліцію до повернення на службу, вказуючи на Тараса Бульбу і Галицьку ОУН як на ініціаторів відмови від служби. Щодо вбивств поляків, то спочатку вони були байдужі, але коли почали гинути німці й на території запанувала анархія, а польське населення почало втікати з сіл до міст, почалися репресії. Спочатку вони не мали достат­ньої чисельності, щоб оволодіти ситуацією. Приймали у поліцію поляків з територій, де відбувалися вбивства, привели підрозділи, сформовані з поляків, — правдоподібно, з військових полонених кампанії 1939 р., і, цілеспрямовано чи мимоволі застосовуючи принцип групової відповідальності, спричинились лише до погіршення ситуації, коли ці польські підрозділи, підпорядковані німцям, почали вирізати українські села, а німці наголошували, що це є карою за вбивства поляків.

Польське населення, яке мусило покладатись лише на власні сили, опинилось у трагічній ситуації. Самооборона не могла кон­тролювати ситуацію через відсутність зброї. Нарешті вдалось ор­ганізувати 25 оборонних баз, які чинили опір наступу банд. Реш­та населення заховалась у 11 містах, також очікуючи нападів, бо наявні німецькі підрозділи були нечисленними порівняно з си­лою місцевих банд. Частину втікачів до міст німці вивезли на ро­боту до Німеччини, багато вступило до німецької поліції, щоб по- мститися за близьких, попри перестороги і заборони, подані у відозвах окружного волинського представника РП. Формуються також власні збройні підрозділи, які не можуть розвивати шир­шу діяльність через відсутність достатньої кількості зброї. Нині зброя є найнеобхіднішою і найважливішою потребою польської оборони на Волині. Під впливом німецької пацифікації ук­раїнські підрозділи оголосили на Волині повстання проти німців, змусивши їх закритись у містах. Зв'язок відбувався лише під прикриттям сильних військових підрозділів. Втрати польсь­кого населення становили більше 15 тисяч убитих, дощенту спа­лені десятки сіл, десятки тисяч втікачів за Буг і до Східної Мало-


Польщі. Кількість поляків на Волині тепер дорівнює приблизно 180 тисяч. Величезних втрат зазнало й українське населення.

Додаємо звіт волинського делегата (додаток № 21) і повітові звіти (додаток № 22 відсутній - Ред.).

Останнім часом українські банди намагаються перекинути свій засів смерті за Буг, на Грубешівщину і Холмщину, але їхні намаган­ня на цих територіях уже зустрічаються із завчасно підготованим опором польського населення, яке перехоплює емісарів, котрі на­магаються пробратися сюди з Волині. Тепер на Волині з'явились також сильні підрозділи радянських партизанів, які налічують більше двадцяти з лишком тисяч осіб, серед них і польський підрозділ імені Тадеуша Костюшка, який намагається вербувати польську молодь. Радянські підрозділи вступають у сутички з ук­раїнськими підрозділами і бандами, а також виступають проти ук­раїнського населення, яке контактує з бандами. Радянським підрозділам надають спорядження з повітря. Волинь вважають ра­дянською землею, так само як і радянські частини у Східній Мало­польщі, оголошуючи прихід радянської влади. Там, де польське на­селення не хотіло користуватись більшовицькою допомогою, самі більшовики почали брати участь у нападах на польські поселення. Останнім часом німці скидали з літаків листівки українською мо­вою, закликаючи українців до повернення порядку і покірності німецькій владі, яка захищає українців від більшовиків і поляків, котрі хочуть накинути їм свою владу з допомогою англійців.

Згідно з єдиною думкою як волинського окружного представ­ника, представників війська з Волині, так і українських діячів, відозва польського уряду до українців, якби була зроблена раніше, ніж почались групові вбивства, могла б запобігти величезному збільшенню тих вбивств і зупинити злочинну ворожу пропаганду. Радянська і німецька окупація, 4 роки чужих урядів і цілковите мовчання польського уряду стерли у свідомості українського насе­лення, особливо сільського, пам'ять про Польську Державу, а мов­чання польського уряду протягом 4 років тим більше дозволило їм повірити ворожій пропаганді, що Польща ніколи вже на ці землі не повернеться. Відозва польського уряду була б для українського населення Волині підтвердженням, що Польща є, Польща живе і Польща повернеться. І принесе з собою спокій і безпеку, повагу до


права і свободи особистості та вільний національний, культурний і господарський розвиток своїм громадянам, мешканцям Волині, незалежно від віровизнання і національності.

Трагічні події на Волині показали нереальність «Сокальського кордону», існування різниці між українцями із Східної Мало­польщі і українцями з Волині як лояльними громадянами Польської Держави. Якщо там і були такі, то у мінімальній кількості і без впливу на оточення, а народна маса з точки зору освіти і культури стоїть значно нижче від народної маси у Мало­польщі.

VI. Представництво і ПКП. Партії. Військо

Справи національних меншин, які проживали на східних, півден­но-східних і південних землях, зосереджені у Департаменті інфор­мації і Департаменті внутрішніх справ. При Департаменті інфор­мації існує Східна комісія, яка збирає інформацію про Східні Землі і готує місячні і періодичні звіти. Місцевими органами від Представ­ництва є волинський і львівський окружні представники. У Терно­полі і Станіславі нема представників, що негативно свідчить про ор­ганізаційну силу польського елементу на цих землях. Останнім ча­сом повинні бути визначені заступники львівського представника у Тернополі (з Квадрата) і у Станіславі (з Кола). Волинське Представ­ництво має організаційну мережу, яка охоплює всі польські поселен­ня. Волинський Корпус Безпеки і Самооборони (Селянська Сторо­жа), що нараховує приблизно 5 тисяч людей, може бути збільшений до кільканадцяти тисяч, але не має потрібної кількості зброї. Східна комісія і Східне Бюро складаються виключно з людей, які з мотивів своєрідного розуміння патріотизму принципово не визнають жодної української проблеми, сприймаючи все в оптимістичному щодо Польщі дусі, охоче уникають самого слова «український», замінюю­чи його визначенням «руський», і не шкодують в офіційних звітах епітетів проти українців такого роду: «гайдамацьке дикунство», «гайдамацький бунт», «попи» замість греко-католицькі священики, і т.ін. У власній хроніці, підготовленій на основі української преси, Східна комісія виклала навіть свою «програму» з українського пи­тання: треба надати руським селянам привілей стати добрими поля­ками, і вся українська справа буде вирішена.


Характерною особливістю ставлення Департаменту інфор­мації є факт, що офіційний орган Департаменту інформації «Річ Посполита» від початку свого існування до нинішнього дня не опублікував жодного матеріалу з українського питання.

Подібну позицію виказує у своїх звітах Східне Бюро. Згідно зі звітом від 18.1.1943 р. «більшість українського чи псевдоук- раїнського населення Східних Земель зустрічає повернення на ці землі польської державності загалом привітно, зберігаючи до подій нейтралітет або навіть активно виявляючи своє ставлення до Польської Держави».

«На Волині переважна більшість українського сільського насе­лення і частина інтелігенції все більше відчувають солідарність з поляками».

Коли вже у лютому 1943 р. почались масові вбивства польсько­го населення на Волині, Східне Бюро, захоплене цими випадками зненацька, у звіті за квітень 1943 р. пише всупереч правді, що ук­раїнське населення у величезній більшості відмежовується від цих злочинів.

У звіті за травень Східне Бюро пише, що лише у двох повітах українське населення тісно співпрацює з бандами, а загал авто­хтонного сільського населення поводиться пасивно, і лише у звіті за липень Східне Бюро пише вже, не приховуючи правди, що «в акції вбивства поляків взяло участь головним чином селянське на­селення». У звіті за квітень Східне Бюро пише, що мусить навести «думку, отриману від чинників, які найкраще орієнтуються у цих справах», чий представник у квітні 1943 р. рішуче і з повним по­чуттям відповідальності заявив, що, враховуючи нинішній стан речей, ймовірність українського повстання у переломний момент є дуже незначною. Звертаємо особливу увагу на цей факт, оскільки певні чинники у Варшаві, спираючись на думку, що таке повстан­ня мусить бути, єдиним запобіжним засобом проти вибуху по­встання вважають початок переговорів з крайніми українськими націоналістами і пропонування поступок.

Після таких оптимістичних прогнозів і неминучих випадів проти «варшавців», не підтриманих жодним доказом, уже в на­ступному абзаці того ж звіту говориться, що «необхідною є також підготовка всередині держави і за кордоном підрозділів (!), які у


переломний момент були б спрямовані на загрожені напрямки. Придушення в зародку реакції, яка вибухає в одному місці, за­побіжить її поширенню». У звіті за липень, всупереч цій думці найкраще орієнтованих чинників, викладеній у квітні як­найрішучіше і з повним почуттям відповідальності (!), Східне Бю­ро пише дослівно: «Непередбачувані (!) крайні українські чинни­ки у будь-який момент можуть викликати вибух кривавих подій, які здатні підрізати польськість на цій території. Польське насе­лення відчуває загрозу, шукає засобів безпеки і звертається по до­помогу до компетентних чинників». Отже, від оптимістичних квітневих висловлювань у липні не залишилось навіть сліду (!).

Інформація Департаменту інформації (Східної комісії) харак­теризується неприхильністю до українців і є далеко не точна. У звіті за І півріччя 1942 р. при порівнянні партій на першому місці стоїть УВО, хоча воно ще у 1929 р. на конгресі у Відні перетвори­лось в ОУН (Організацію Українських Націоналістів), про яку у звіті нема жодної згадки. Мова йде про Василя Вишиваного, який вже давно належить до архіву.

Професор Юліанський доручив призначеному ним спеціаль­ному референту підготовку відозви до преси з української справи і внутрішніх вказівок для пропаганди у польському і українському суспільстві. Долучаємо текст відозви і вказівок, схвалених профе­сором Юліанським (додаток № 13 і 14).

Для вивчення національних проблем нещодавно була створена Національна Рада як дорадчий орган ПКП і Представництва Уря­ду. Крім представників Четвірки, до неї входять ПР (представник Ради) Ольгерд як видавець «Східних Земель Речі Посполитої» і представник «Східних Земель». Також до неї входить представник війська, визначений Комендантом ППЗ. Головою Ради є І заступ­ник ПР (з «Трикутника»).

Це пояснення справи з організаційної точки зору. По суті ж професор Юліанський ще в лютому доручив підготувати доповідь на ПКП для спонукання ПКП до серйозних резолюцій, які закли­кають уряд до оголошення декларацій в українській і білоруській справах. Для орієнтації додаємо проект тез до декларацій і відозв, які планувалось оголосити, затверджений професором Юліансь­ким (додаток № 17).


На засіданні доповідач посилався на факт, що до початку війни Польський уряд і польські офіційні діячі не подавали ознак життя українським і білоруським громадянам на Східних Землях, що ви­дання декларації і відозв буде необхідним засобом пропольської пропаганди на цих землях проти ворожої пропаганди і зменшить реакцію на можливі спроби українського повстання серед широких мас українського суспільства, на що вказує ЗВЗ, намагаючись ут­римати Східні Землі по можливості без пролиття крові за якнаймен­шої збройної акції з огляду на недостатні сили і великі завдання у переломний момент. У доповіді було також посилання на вплив декларації і відозв на безпеку життя і майна поляків на Східних Зем­лях у зв'язку з можливістю збройної акції крайніх українських сил, спрямованої проти спокійного польського населення.

В результаті дискусії була ухвалена резолюція голосами Три­кутника й Кола (ПС) і самого професора Юліанського, який по­слався при цьому на прецедент на засіданнях ПКП, і своєчасно надіслана уряду. Професор Юліанський також постановив одно­часно вислати представників до митрополита Шептицького в осо­бах представника Уповноваженого і члена Конфедерації Народу (крило ОНР), який розмовляв уже з митрополитом для приско­рення спроби порозуміння з таким важливим представником ук­раїнського суспільства. За день до надання детальної інструкції професор Юліанський був арештований.

Новий Представник Речі Посполитої доручив знову підготувати доповідь щодо української справи на ПКП і підтримав наведений ниж­че проект мінімальної позитивної програми щодо української справи:

Річ Посполита Польща забезпечує українському населенню в Польщі вільний національний, культурний і господарський роз­виток, зокрема:

  1. Гмінне, повітове і воєводське самоврядування.

  2. Загальну і середню національну школу і український університет для забезпечення вільного розвитку національної ук­раїнської науки і культури у кордонах Речі Посполитої.

  3. Рівноправність української мови в суспільному управлінні і в судах.

  4. Допуск українського населення без обмежень до служби у суспільному управлінні й у війську.


  1. Рівну і справедливу участь українського населення у зе­мельній реформі.

  2. Створення можливостей для господарського розвитку ук­раїнського населення на рівні з польським населенням.

Крім того, у відозві до Краю (Уповноваженого Уряду):

а) гарантії права і власності, особистої свободи і свободи віро­сповідання;

б) застереження щодо актів насилля, які будуть каратись зі всією суворістю права.

Представник Речі Посполитої цілком поділяв викладену в до­повіді позицію, що засадничі права, які випливають з декларації уря­ду від 24 лютого 1942 р., не можуть бути предметом торгівлі з ук­раїнцями, але мусять бути чітко підтверджені незалежно від того, чи українці захочуть розпочати зобов'язальні розмови. Уряд повинен уточнити свою позицію, заявлену до цього часу в загальних запев­неннях. Над доповіддю, яка була підсилена детальним обґрунтуван­ням кожної тези пропонованого змісту декларації уряду, почалась дискусія. Після цього засідання надійшла ухвала уряду з української справи від 23.111.1943, яку Представник Речі Посполитої розіслав Четвірці для визначення позиції. На наступному засіданні ПКП роз­глядалась уже тільки справа відозви ПКП до українців. Її текст був надісланий уряду. Ця відозва є результатом компромісу чотирьох партій, і це слід підкреслити. Її недоліком треба вважати відсутність розмежування з колишнім санаційним урядом і непідтвердження, що майбутня Польща — це Польща Демократична.

Якщо йдеться про ставлення партій, то позиція Трикутника очевидна з внутрішньої декларації (додаток № 16), ухваленої ще восени 1942 р. і з огляду на тодішні відносини з СРСР не оголоше­ної, а також з декларації, надрукованої вже після повідомлення ТАСС (додаток № 19).

Коло підтримує територіальну автономію в теорії і самовряду­вання на практиці, після якого колись прийде автономія. Квадрат, який через свого представника у ПКП погодився розглядати спра­ву незалежності України в країні, є прихильником обмежених по­ступок на користь України і українців, вважаючи боротьбу з ук­раїнцями за культурну експансію неминучою.

Ромб, ідеологічно підсилений Унією, повинен взагалі представ-


ляти и позицію і самоврядування, національну освіту, університет в Галичі. Але під впливом напружених відносин через волинські події Ромб не має окресленої позиції з українського питання. Отже, треба підкреслити, що ЗВЗ перший почав кампанію щодо просування ук­раїнської справи у пропагандистському напрямку і спроби вирішен­ня проблеми або хоча б примирення країни через порозуміння з ук­раїнцями для запобігання можливому кровопролиттю у перелом­ний момент або обмеження його до мінімальних розмірів.

12 жовтня 1943 р. на засіданні Національної Ради представник війська висунув такі тези національної політики:

Постійність російської загрози призводить до того, що польсь­ка політика, аж до часу зміни поведінки Росії, мусить боротися з усіма російськими партіями у сусідніх державах і мобілізовувати до спільного фронту всі антиросійські чинники. У цьому фронті велику роль повинні відіграти народи, які живуть на окраїнах Речі Посполитої (литовці, білоруси й українці).

Польська політика повинна бути такою, щоб зв'язати ці народи з Польщею і на цьому шляху зміцнити військовий потенціал Польщі.

З тактичної точки зору польська політика має бути сміливою, не повинна уникати переговорів з цими народами і не відмовля­тись від висунення проектів спільного майбутнього.

CA КС PZPR, zesp. 2271/4, sygn. 202/III/203, s. 1-17

Додаток 1

РОЗПОРЯДЖЕННЯ У СПРАВІ ШЕМАТИЗМУ НА 1944 р. (№ 2900/К).

(Вказівки для духовенства стосовно збирання матеріалів за період пацифікації 1930 р., часу безпосередньо перед війною і польсько-німецької війни)


РОЗМОВА ПОЛЯКА З УКРАЇНЦЕМ (ц.д.)

(Розмова відбулась 30/31.Х.1942 у Кракові між Володимиром Горбовым (член українського уряду Ярослава Стецька) і Стефаном Гротом-Ровецьким. По суті це лише монолог Горбового)

Поля к...

Українець: читача-українця мусять вразити перш за все часті погрози суворими карами, які чекають на українців за їхні провини проти Польщі. Про це пишуть часто і гостро, обіцяючи далекосяжні репресії, яких зазнає весь український народ. Проми­немо те, що погрози покаранням взагалі є сумнівним засобом про­паганди, бо можуть підкорити чи настрашити тільки неідейних, малосвідомих особистостей, особистостей хитких і м'яких, і що більше, спрямовуючись на осіб, які насправді, згідно з божими і людськими законами, повинні відповідати за свої неетичні, а то і злочинні дії, можуть вцілити в ідейних людей, які діють із шляхет­них, патріотичних мотивів і працюють для добра свого народу, по­важаючи при цьому свою особисту і національну гідність, але й шануючи той народ, проти якого силою обставин прямо чи посе­редньо спрямована їхня діяльність. Для всіх ясно і зрозуміло, що у разі реституції Польської Держави відбудеться пошук серед нас різних винуватців і будуть застосовані різноманітні репресії, але таке сильне наголошення цього нині, коли незрозуміло, яких вчинків вони будуть стосуватись, діє відштовхуюче стосовно ідей­них діячів останнього типу і навіть стосовно тих, хто у воєнний час ухилився від будь-якої діяльності і чий єдиний «злочин» полягає в тому, що любить свій народ і бажає йому якнайкращого. Тут не йдеться про почуття страху, лише про те, що позиція польської сторони може вважатись нами вираженням ненависті, а не політичного розуму. Бачимо в цьому емоційну основу, елемент по­мсти, відповіді, а не елемент розумовий і сутнісний.

Читаючи всі ці обіцянки, завжди задумуюсь над тим, якою є їх психологічна основа, в чому полягає причина такого засудження всього українського народу чи його активної частини, котру, якщо розглядати це політично, належить ототожнювати з усім народом. Задумуюсь над тим і не можу зрозуміти. Почнемо з принципових


справ. Щодня можна почути від поляків, що українці «зрадили» Польщу. Це грубе непорозуміння. Поняття зради рівнозначне по­рушенню вірності. На якій підставі вимагаєте від нас, щоб були вірними Речі Посполитої Польщі?

Маємо власні національні і незалежницькі прагнення. Ми — останній великий народ в Європі, який не має своєї незалежної держави, багато значно менших від нас народів мають свою неза­лежність. Чи можуть цьому дивуватись поляки, які протягом приб­лизно 150 років були позбавлені власної державності, які своїх найкращих синів жертовно віддали для завоювання цієї незалеж­ності, які лише 25 років як відновили незалежність? Якщо є якась порядність, якась етика, якесь примітивне почуття справедли­вості, то не можна нас за це засуджувати. Український народ у 1917 і 1918 роках спромігся на героїчне повстання, і тоді, коли зда­валось, що для всіх народів світу зоріє нова ера, вимагав і для себе права до незалежного існування. Польський народ, який постав після занепаду, через свого найвищого представника подав руку українському народу. Порозуміння двох найвизначніших наших осіб, Пілсудського і Петлюри, було чудовою сторінкою нашої історії. До нинішнього дня постать Петлюри, чиє прізвище нероз­ривно з'єднане з ідеєю польсько-української співпраці, залишила глибокий культ в українському народі. Ризький договір був сприйнятий українцями як нова трагедія, новий поділ України. Основна маса нашого народу залишилась під більшовицьким яр­мом, але значні території з нашою етнічною більшістю опинились у Польській Державі. Після союзу Пілсудський—Петлюра мали підстави очікувати, що відроджена Польська Держава забезпечить нам у своїх рамках можливість національного розвитку. А що ж на­справді сталось? Польські політичні діячі почали вважати ук­раїнське питання неіснуючим. Коли хтось із наших депутатів пер­шого сейму сказав про кілька мільйонів українців, які проживають у Польщі, пролунав сміх і вигуки: «Які мільйони, чи пан ошалів?» Обмежено навіть наші здобутки, які ми отримали у спадок від небіжки Австрії, достатньо згадати про ліквідацію кільканадцяти кафедр у Львівському університеті. Звичайно, ми мали певні сво­боди, звичайно, польську «пацифікацію» не порівнюємо з тими жахливими подіями, які відбувались перед нашими очима, але на­


певно и не хочемо вимірювати польську владу німецькою міркою. У кожному разі український народ не знайшов у Польщі можливо­стей для свого національного і політичного розвитку, був постійно зневаженим і принижуваним цілою низкою актів, які полякам нічого не давали, а в українців ранили їхні національні почуття, досить згадати про заборону навіть самого слова «українці». Як можна у цій ситуації стверджувати, що ми мали якісь обов'язки вірності перед Польською Державою? Найбільше, що могли мати, це обов'язок певної елементарної лояльності, прийнятої в стосун­ках між окремими людьми, а також у громадському житті.

Чи ухилились ми від цих обов'язків як народ? Рішуче ствер­джую, що ні. Найкращою перевіркою був вересень 1939 р. Ніде у всій доступній мені підпільній літературі не зустрів іншої оцінки нашої поведінки у вересні 1939 р. Навпаки, було багато підтвер­джень, що польський боєць української національності належно виконував свій військовий обов'язок. Що у першій половині ве­ресня не було жодних небажаних виступів українського населен­ня. У другій половині вересня — так. Але й щодо цього польська підпільна публіцистика погоджується, що не були це дії організо­ваного політичного характеру, просто кажучи бандитські. І тому треба собі усвідомити, що:

  1. Вибуху війни передував кількамісячний «гарячий період», під час якого конфлікт, що наближався, було видно, як на долоні, і тоді крайні українські чинники (ОУН) могли підготувати зви­чайні саботажно-диверсійні дії чи, якщо комусь це краще звучить, — повстанські на випадок початку війни. Проте ця акція не була організована, і поведінка українського населення у ці гарячі місяці з польської точки зору була зразковою.

  2. Уже в останні дні серпня і перші дні вересня арештовано тисячу невинних людей тільки тому, що вони вирізнялись ак­тивністю в українському суспільстві, і вивезено їх до Берези, що викликало в українському суспільстві, яке готувалось до виконан­ня військового громадянського обов'язку, глибокий жаль.

  3. У другій половині вересня 1939 р., коли відбулися згадані раніше гідні засудження виступи, Польська Держава вже валилась, настав повний безлад польської адміністрації, що вивільнило різні низькі інстинкти.


Зрозуміло, що до українського народу в цілому з приводу його поведінки у вересні і перед вереснем 1939 р. не можна висувати жодних претензій.

А тепер про поведінку вже після вересня. Почнемо від радянсь­кої окупації. Правління цього окупанта було спрямоване перш за все проти поляків, так що навіть нечисленна польська громада бу­ла у значній мірі знищена. Хто залишився? У своїй масі — українці і євреї — у певному відсотку. Хто правив? Повністю радянські при­бульці, а з автохтонів була допущена єврейська маса і українці — у певному відсотку. Чи можна стверджувати, що повсюдно були ор­ганізовані антипольські виступи місцевого українського населен­ня? Твердо — ні, навпаки, дуже далекі одне від одного польське і ук­раїнське політичні середовища уклали у той час неписане припи­нення бойових дій, «лили воду на свої мечі» й спільно відчували ра­дянську окупацію як утиск. Кожний політично грамотний поляк, який провів період 1940—41 рр. на тих територіях, це підтвердить.

Тепер про німецьку окупацію перед червнем 1941 р. у Гене­ральній Губернії, а після червня 1941 також і на східних тери­торіях. Німецький окупант вміє підступно використовувати увесь потенціал окупованих територій і все населення цих територій за­лучає до співпраці, застосовуючи майстерно поступовість у підході: спочатку вимагає відносно незначної співпраці, яка ніби й не перебуває у протиріччі з патріотичними почуттями завойовано­го народу, і лише пізніше все більше затискає гайки, але робиться це так, що кожний наступний крок видається лише незначною зміною, проти якої і не варто чинити опір, якщо вже попередньо настільки багато віддано. Причому відносно кожного завойовано­го народу застосовують інший підхід й іншу тактику, навіть до ду­же близьких і сусідніх народів. Тому німці застосовують одну так­тику у ставленні до чехів і зовсім іншу - до словаків, інакшу — до бельгійців, а ще іншу — до голландців. Але всюди одна міра визначена: чим більша небезпека загрожує німцям з боку якогось народу, тим суворіший запроваджують режим, тим менше дають йому свободи і тим менше від нього вимагають. Словакам дають значно більше, ніж чехам, і більше від них вимагають. Українцям дають більше, ніж полякам, але також і ставлять до них вищі вимо­ги. Ці вимоги ретельно диференційовані, і при тому кожний народ


так тримають у шпорах гітлерівської системи, що до цього часу жоден народ не зміг чинити спротив німецьким вимогам. Поляків, поза сумнівом, найбільше гноблять, але, попри те, наприклад, діють польська поліція, польські суди, низка польських інституцій і закладів. Безперечно, поляки не підтримують вбивств євреїв, але знамениті поляки є повірниками маєтків, конфіскованих у євреїв. Ба більше, самих євреїв (єврейську міліцію) змушують вбивати своїх земляків. Пересічний поляк у Львові бачить, як «працює» українська міліція на виконання німецьких розпоряджень, і поси­люється у ньому ненависть до... українців. Той самий поляк, якби мешкав у Варшаві і бачив, що тут виробляє польська поліція, яку вже ніхто не називає польською, а лише «гранатовою», то набрався б ненависті до... поляків. Це все ви повинні взяти до уваги: а) пе­реважна більшість діючих українських політиків і діячів (кожний, хто трохи знає ту справу, може згадати кілька прізвищ) відійшла у тінь і не бере жодної участі у громадському житті; б) кількість ук­раїнців, які співпрацюють з гестапо, я стверджую, менша, ніж кількість тих же поляків; в) те саме стосується кількості комбіна­торів і військових гієн, які наживають маєтки на співпраці з німця­ми і жиріють на недолі і злиднях народних мас; г) якщо десь ук­раїнець скривдив поляка, то чи рідкісними є випадки, коли ук­раїнець кривдить українця, поляк поляка, і навпаки, чи кожний поляк, що контактує з українцями, не знає прикладів, що ук­раїнець ідейно і безкорисливо допоміг поляку не через якийсь страх чи бажання підстрахуватись, а керуючись мотивами суто людської і християнської солідарності?

Отже, як бачить пан, мені болить і повинно боліти кожному ук­раїнцеві, якщо поважні польські політичні діячі виступають, посмію ствердити, з не досить продуманими, загальними, але емоційно сфор­мульованими погрозами, змістом яких є «ми з вами порахуємося».


Фрагмент з книги Бохенського «Польсько-українська проблема на Червенській Землі» — перше видання конфісковане.

СТАВЛЕННЯ АРМІЇ ДО УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ

Щоб завершити розділ про психологічні моменти, які роблять неможливим для пересічного українця мати будь-яке інше ставлен­ня до польськості, крім жалю і ненависті, мусимо розглянути питан­ня ставлення військової влади до українськості. Діяльність деяких вищих військових на Червенській Землі у 1936—37 рр. назавжди за­лишиться темною сторінкою історії нашої армії. Досить сказати, що у період селянських страйків, коли українці поводилися винятково спокійно і лояльно, з'явились військові літаки, які порозкидали листівки з закликом спрямувати боротьбу проти українців. Таким чином, навіть тоді, коли не було жодних підстав для цього, польське суспільство мобілізовувалось в українофобському напрямку. (...)

Податок 4

УКРАЇНЦІ ПРО СВІЙ ОСВІТЯНСЬКИЙ ДОРОБОК

12 і 13 березня у Львові відбувся організований УЦК з'їзд ук­раїнських освітніх діячів з участю приблизно 200 делегатів з Гене­ральної Губернії. З виголошених на з'їзді і викладених у скоро­ченні в українській пресі доповідей дізнаємося про особливості шкільництва й освітніх організацій.

Як випливає з доповіді магістра Кушніра, керівника відділу культурної праці при Українському Центральному Комітеті у 1943 р., у всій Генеральній Губернії діяло 2210 українських до­шкільних закладів (у тому числі 239 постійних), в яких виховува­лося 90 тисяч дітей. При Українському Освітньому Товаристві, яке діяло замість старої «Просвіти», існувало 3800 осередків, а у них 394 000 членів, організовувалися молодіжні гуртки, через які здійснювався вплив на молоде покоління. Українських загальних шкіл відкрито 4135, у них 8822 вчителі виховували і навчали


621 ООО учнів. Існувало 12 українських гімназій. У них було 5000 учнів і 160 вчителів. Вчительських семінарій — 7, в яких працювало 56 викладачів і 750 слухачів. Було 120 професійних шкіл з 1020 вчи­телями і 19 000 учнів; сільськогосподарських шкіл 196 із 796 вчи­телями і 63 949 учнями. Крім цього, існувало 2 школи для глу­хонімих з 65 учнями. У львівських вищих інститутах вчилося 2000 українських студентів.

З доповіді доктора Е. Цегельського дізнаємось про існування 750 хорів, двох диригентських курсів, у яких 168 учасників, про організацію заочного курсу теорії композиції, яким користаються 350 осіб. Інший розділ культурної роботи — це організація народ­них театрів. При У ЦК організаційно охоплено 1168 театральних гуртків, що об'єднують 35 000 членів, які дали 66 900 вистав для 500 000 глядачів.

Викладену інформацію доповнює стаття про бурси, опублікована у часописі «Краківські Вісті» 23.3 ц.р. Нині у ГГ існують 102 українські бурси, в яких проживає 6 179 вихованців (3618 хлопців і 2561 дівчина). В минулому шкільному році існу­вало 75 бурс з 3 672 вихованцями. Крім цього, українська мо­лодь з професійних шкіл і гімназій у минулому шкільному році користувалася стипендіями у квоті 1 672 565 злотих. З огляду на професію батьків у нинішньому шкільному році стипендії отри­мують: 966 дітей селян, 183 — вчителів, 140 — робітників, 45 — священиків, ЗО — ремісників і 297 — різних — разом у нинішньо­му шкільному році стипендії отримують 1766 молодих людей з професійних шкіл і гімназій загальною квотою 106 560 злотих щомісяця.

6JV.43

Податок 5

УКРАЇНСЬКА ОСВІТА В ГАЛИЧИНІ

У часописі «Краківські Вісті» за 5.VIII. [1943] знаходимо таке порівняння стану українського шкільництва на терені нинішнього Дистрикту Галичина зі станом за польських часів: українських дошкільних закладів нині 79 постійних (за польських часів 60), се­


зонних 1400 (564), у них дітей 83000 (23829). Загальних держав­них шкіл нині існує 3200 (132), приватних — 0 (33), у них дітей 510 000 (441 000), вчителів 7300 (2805). Державних гімназій існує 10 (7), приватних 0 (17), вчительських семінарій 3 (0), малих ду­ховних семінарій 2 (10), у цих школах вчителів 250 (242) і учнів 6025 (5750). Професійних шкіл існує 82 (1), приватних 0 (11), в них учителів 500 (38), молоді 10 000 (1270). Серед професійних шкіл: промислових чоловічих 22 (0), промислових жіночих 14 (2), торговельних 29 (4), рільничо-господарських 15 (3). У шкільному 1942/43 р. на Галичині має бути створено 53 нові українські про­фесійні школи. «Краківські Вісті» підкреслюють брак учителів і те, що шкільне керівництво організувало у семи містах Галичини курси для помічників учителів загальних шкіл, на яких повинні скласти іспити на атестат про середню освіту 2000 кандидатів, і та­ким чином загальне шкільництво отримає 2000 кваліфікованих учителів.

Податок 6

[РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ ПІСЛЯ ПАДІННЯ ПОЛЬЩІ]

Відбуваються насправді глибокі зміни в українському суспільстві, які поляки повинні усвідомити. Українці, допавшись до посад, магазинів, робочих місць, насичуються економічно, хо­чуть збагатіти, нахапати якнайбільше матеріальних благ. Разом з тим сприятливі умови для культурного розвитку множать серед них людей європейського кшталту. Коли у нас повний застій у фор­муванні висококваліфікованих людей розумової праці, бо у підпілля перейшла навіть середня освіта, українці зміцнюються но­вими кадрами вихованих у західній еміграції інженерів, аграріїв, науковців, журналістів, кооператорів, а одночасно вони мають тут відкриті гімназії і створені у Львові інститути. У Празі продовжує працювати Український Вільний Інститут, Українська Політехніка — у Братиславі, Українська Господарча Академія і Український Технічно-Господарчий Інститут — в Подєбрадах. У всіх німецьких університетах розсіяні українці, де-не-де утворюючи навіть значні


осередки, як у Берліні, Відні та в Граці. Пожвавлення культурного руху можна спостерігати у Львові, де працюють спілки українських письменників і художників (Спілка Українських Письменників і Спілка Українських Образотворчих Митців), виник Інститут На­родної Творчості (вул. Францисканська, 7), підпорядкований УЦК, який організовує львівське і «галицьке» культурне життя, творить концертне бюро, режисерські курси, музичний кабінет, фінансує виставки. Всюди ці театральні й хорові осередки віднов­люються, працюють над репертуаром народних вистав і пісень, сильно впливаючи на зміцнення почуття української національної ідентичності. У містах організовуються «Свята української книги і преси» разом з виставками книжок і газет.

Податок 7

ЗВІТ ПРО РОЗМОВИ З ПРЕДСТАВНИКАМИ УКРАЇНЦІВ

До керівництва Конфедерації Народу звернувся один з греко- католицьких священиків із середовища митрополита Шептицько- го з пропозицією почати розмови з українськими діячами. З огля­ду на мій від'їзд до Львова я уповноважений вищеназваною ор­ганізацією до проведення цих розмов.

Після прибуття до Львова я виявив, що серед українців нині існують тільки дві реальні політичні сили. Однією з них є греко- католицький клір на чолі з митрополитом Шептицьким, а другою є ОУН, яка, здається, не виходить зі стану розколу на групи бан­дерівців і мельниківців. Тому прийняв рішення почати розмови з митрополитом Шептицьким і з представниками командування ОУН. Ці розмови, безперечно, мали суто інформаційний харак­тер. Я виступав на них як людина, що цікавиться українською проб­лемою, а не уповноважений певних польських діячів.

Розмова з митрополитом Шептицьким

Розмова, яку я провів з митрополитом Шептицьким, тривала приблизно півтори години і відбулася в дуже приязній атмосфері.


Її темою була можливість польсько-українського порозуміння і майбутніх польсько-українських відносин. Напочатку мій співроз­мовник дуже гострими словами-засудив діяльність бандерівців, які, на його думку, роблять дурниці і взагалі є несерйозними людьми. Зазначений факт, на думку митрополита, утруднює встановлення відносин між польськими і українськими діячами, бо, крім ОУН, не­ма політичної організації, яка мала б впливи на українські маси.

Говорячи про майбутнє, мій співрозмовник обмежив тему роз­мови до польсько-українських відносин у межах польської дер­жавності. Зі свого боку я намагався дізнатися про його ставлення до можливості виникнення незалежної України за Збручем, але і в цій справі він уникав визначеності.

При обговоренні майбутнього митрополит виразно підкрес­лив, що Польща повинна стати правовою державою, надзвичайно гострими словами охарактеризувавши поведінку поляків щодо ук­раїнців в останньому двадцятиріччі (пацифікація, Береза і т.ін.). Ця критика була такої різкої тональності, що я спитав у нього, чи взагалі у такому разі є сенс у будь-яких українсько-польських роз­мовах. Митрополит категорично заперечив, стверджуючи, що го­ворить про ці справи тільки тому, щоб я сам зрозумів ті претензії, які всі, без винятку, українці мають до польської державності.

Після цього відступу щодо минулого розмова стосувалася справ майбутнього. Митрополит підтвердив, що ініціатива повинна ви­ходити з польської сторони, яка має запропонувати конкретний проект вирішення української справи. Далі він сказав, що бажано було б розробити статут для національно мішаних земель, причо­му ця розробка, яку підготують як українські, так і польські фахівці, повинна бути відстороненою від актуальної ситуації на землях, які спільно заселяє українське і польське населення. Та­кий підхід до справи, на думку митрополита, дасть змогу провести спокійну предметну дискусію. Потім такий статут, розроблений відповідним чином, можна було б з успіхом застосувати до польсь­ко-українських земель.

Крім цього проекту, митрополит зазначив, що, на його думку, майбутній адміністративний устрій держави повинен бути таким, щоб окремі адміністративні одиниці мали по можливості од­норідний національний склад.


Розмова підходила до завершення. Прощаючись зі мною, мит­рополит радив, щоб через певний час я знову приїхав до Львова, запрошував завітати до нього знову, щоб продовжити дискусію. Наступного дня я дізнався від одного зі священиків, що митропо­лит дуже позитивно оцінив розмову, яку я тут виклав.

Податок 8

РОЗМОВИ З ПРЕДСТАВНИКАМИ ОУН

З представниками ОУН я провів дві розмови. Першим моїм співрозмовником був пан Ф[едак], швагер Коновальця і Мельни­ка. Проте він виявився дуже примітивною людиною, тому розмо­ва з ним нічого не дала, крім ствердження, що українські націоналісти дуже розчаровані щодо німців і то рівнозначно як бандерівці, так і мельниківці.

Проте, як виявилось, пан Ф. мав доручення лише налагодити зі мною контакт, тоді як справжню розмову зі мною повинен був про­вести один з членів головного проводу ОУН. Розмова з останнім по­чалась його запитанням, чи я маю повноваження представляти польських діячів. Це я рішуче заперечив. Тоді співрозмовник ствер­див, що українці хочуть розпочати розмови з повноважними діячами Польщі, які можуть узяти на себе певні зобов'язання. Я йому на це відповів, що не знаю, як можуть поставитись до цієї пропозиції відповідні польські діячі, і що можу тільки повторити сказане співрозмовником у Варшаві, після цього я запитав його, якою могла б бути платформа польсько-українського порозуміння. Мій співрозмовник коротко відповів, що ініціатива належить польській стороні, але після цього розпочав тривалу дискусію на цю тему. По­гляди, які він виклав, можна звести до такого: поляки й українці бо­рються за незалежне державне існування проти тих самих держав, тому повинні вести боротьбу спільно. Розмежування польських і українських поселень повинно бути відкладене убік. Воно буде за­лежати від стану відносин удвічі (може, «після війни»? — MC.), від долі Радянської України і подібних чинників. Нині дискусія на цю тему нічого не дасть, бо ні поляки не відмовляться від своїх поселень, ні українці не відмовляться від своїх земель. Але зараз треба обгово­


рити актуальні й конкретні проблеми. Мій співрозмовник згадав про можливість співпраці у політичній, пропагандистській і військовій сферах. Він говорив про можливість спільних польсько- українських виступів на міжнародній арені, спільну пропагандистсь­ку акцію, яка б мала на меті пацифікацію настроїв і т.ін. Після трива­лої дискусії представник ОУ Н ще раз звернувся до питання початку переговорів з уповноваженими представниками польської сторони. Він говорив, що різні польські партії встановлюють контакти з ук­раїнцями і що вони все-таки хотіли б проводити переговори з упов­новаженими польськими діячами. На закінчення розмови я запитав, чи можу це повторити у Варшаві кому належить і дати йому знати, чи розмови такого типу можуть розпочатись. При цьому він дуже на­полегливо підкреслив, що з цим не треба зволікати, бо події розгор­таються швидко. Я відповів, що всю нашу розмову передам у Вар­шаві певним людям. При цьому ми домовились, що я передам йому щодо позиції польських діячів через певну особу, яка перебуває те­пер у Варшаві і приблизно через тиждень повертається до Львова.

З огляду на викладене вище прошу інструкцію, чи треба вико­ристати цю нагоду, щоб інформувати вище зазначених ук­раїнських діячів, яким є ставлення до цих пропозицій уповноваже­них польських діячів.

Зі свого боку дозволю собі висловити погляд, що початок роз­мов з українцями є бажаним за умови дотримання якнайбільшої обережності й обачності. Початок таких розмов приведе до руйну­вання планів німецької політики, яка намагається використати ук­раїнців проти Польщі, може захистити наші південно-східні землі від випадків, які мали місце на території Малопольщі в 1918 р., що можуть повторитися внаслідок нинішньої війни і то у набагато не­безпечнішій формі, дасть нам у східних справах додаткові козирі на міжнародній арені. З іншого боку, ніщо не змушує нас брати на себе якісь серйозні зобов'язання на майбутнє через позицію керівників ОУН.

Ось що повідомив той самий представник 30/31.Х. 1942:

Надійшов історичний момент, коли Польща має можливість відібрати свої, загублені впродовж віків західні землі і пересунути свій кордон аж на Одру. Польща, Чехословаччина, Україна і навіть


Росія повинні утворити на заході потужний слов'янський вал про­ти германського наступу на слов'янські землі.

На підставі аж занадто близького досвіду (мій співрозмовник відбув 12 місяців у німецькій в'язниці) щодо німців займемо нега­тивну позицію. Український Центральний Комітет з доктором Кубійовичем є тільки формою без змісту, про людське око. Змістом є конспірація. Вплив на українське суспільство має тільки ОУН, яка діє у підпіллі.

Перед слов'янськими народами є велика перспектива, але Польща повинна пересунути свої східні кордони в ім'я справедли­вості і на благо ідеї. У взаємних відносинах між слов'янськими на­родами треба дотримуватися принципу етнічної більшості на кон­кретній території. Як поляки слушно домагаються Сілезії, хоча міста там, поза всяким сумнівом, онімечені, так само повинні ви­знати такий же принцип на сході, у Східній Галичині і на Волині, не кажучи вже про те, що історичні аргументи також і на нашу ко­ристь говорять, коли руський князь заснував Львів та інші міста, а Східна Галичина зі Львовом — це осередок найбільшої національ­ної свідомості українців.

Сама Польща, навіть з Чехословаччиною, але без підтримки України і Росії, ніколи не буде достатньо сильною перешкодою проти германської навали. Східний кордон Польщі 1939 р. у польсько-радянських відносинах мій співрозмовник вважає абсо­лютно нереальним. Сталін ще у лютому 1942 р. сказав, що Львів ніколи не повернеться до Польщі. Важко уявити сьогодні собі си­лу, яка могла б зупинити переможний радянський похід на захід, на кордони ризького договору. Таку можливість співрозмовник погоджувався розглядати лише теоретично. У цьому випадку ук­раїнці не повірили б польським запевненням щодо гарантування їхнього самоврядування, бо пересвідчились, як поляки їх не до­тримуються, якщо не виконали навіть власного закону від 1922 р., який був міжнародним зобов'язанням щодо затвердження східно­го кордону 1923 р. перед союзними державами. На українських те­риторіях українці творять власну державу за допомогою давно підготованого апарату. Будуть захищати свою незалежність зі зброєю в руках. Якби англійці силою змусили українців до припи­нення боротьби, тоді українці, як реалісти, стали б на шлях перего­


ворів з поляками, але з участю Англії і Сполучених Штатів, де ук­раїнці мають дуже сильне представництво. У цьому випадку мій співрозмовник рекомендує колишнього депутата Мудрого як політика, придатного для переговорів з поляками, який знайшов би за таких умов депутатів у своєму суспільстві. Нині Мудрий тримається подалі від політики і займає посаду директора кіноте­атру у Львові. Насамкінець представник ОУН просив не називати свого прізвища у звіті, бо через негативне ставлення ОУН до німців йому загрожують найгірші наслідки. Польські політичні організації, як правило, недооцінюють можливості політичної поліції, й тому у їхніх рядах так багато жертв.

Додаток 9

[ОУН ДО ПОЛЯКІВ]

Поляки! Спільна доля, яка нас нині об'єднує, і наша боротьба проти загарбників з Берліна і Москви за власні держави вимага­ють порозуміння двох народів. Народ український завжди готовий до такого порозуміння. Не готуємо ворожих планів стосовно до польського народу і не хочемо ні клаптика польської землі. Ви­знаємо право кожного народу на самовизначення і на власну дер­жаву Наше ставлення до польського народу ґрунтується на при­язні й бажанні співпраці.

На жаль, це наше ставлення не хочуть зрозуміти польські імперіалістичні керівники. Вони не визнають права українського народу на власну державу, це вони закликають польські маси до бо­ротьби з українським народом. Вони навіть використовують німецьких окупантів з метою знищення українського народу. Польські Зондердінсти, Баншутце, Лігеншафти, польські фольксдойчі допомагають німцям уярмити український народ. Таким чином во­ни сприяють зміцненню німців і полегшують тероризування польського населення. Польські боївки на Холмщині, Підляшші, у Галичині, на Волині провокують німців до антиукраїнських дій і стають німецьким знаряддям у боротьбі проти українського наро­ду. Якщо внаслідок цього доходить до взаємних сутичок між ук­раїнським і польським населенням, то німці із вдоволеним почут­


тям відповідальності виявляють свій шовінізм і глибоку ненависть до українського народу (? —М. С.). У результаті усе це завдає шко­ди обом народам. Тому з цим треба покінчити!

Поляки!

Український народ, який так само, як і ви, бореться за власну державу, прагне злагоди з польським народом і дружнього існу­вання поруч вільної України і Польщі.

Одночасно не допустимо, щоб польські іь періалісти уярмили хоча б частину українських земель. Особливо у нинішній момент не будемо залишати безкарними всякі плани і терористичні акти польських імперіалістів, дії, спрямовані проти життя і майна ук­раїнських громадян.

Поляки, мешканці Західної України!

Ваші імперіалістичні вожді закликають вас до боротьби з ук­раїнським народом. Пам'ятайте, що ви живете серед української більшості й тому всякі спроби боротьби з українським народом бу­дуть безрезультатними. Якщо послухаєтесь імперіалістичних підбурювань, це призведе виключно до пролиття вашої крові, бо український народ буде зі всією рішучістю захищати своє право на самовизначення і на власну державу.

Ми не хочемо нікого з вас уярмлювати. На території Ук­раїнської держави залишаться лише ті з вас, хто добровільно ви­явить бажання залишитись тут.

Ми гарантуємо їм повну свободу, безпеку й однакові права нарівні зі всіма громадянами української національності. Ук­раїнська держава ніколи не буде уярмлювати свої меншини.

Наші гасла:

Свободу народам і людині!

Хай живе вільна національна держава українського і польсь­кого народу на їхніх етнічних територіях!

Хай живе дружба між українським і польським народом!

За спільний фронт боротьби всіх уярмлених народів!

Уярмлені народи, об'єднуйтесь у боротьбі проти імперіалістів!

Смерть окупантам! У липні 1943 р.

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ 847' НАЦІОНАЛІСТІВ-НЕЗАЛЕЖНИКІВ


[ПОЛІТИЧНІ ПОМИЛКИ]

Поширеним є погляд, що українське (руське) суспільство Східної Малопольщі поділяється на дві чіткі групи, з яких одна — «пасивна селянська опортуністична маса, що шукає власну вигоду, інша — політично активна інтелігенція і напівінтелігенція, яка ра­зом з кліром формує рух усього народу і політичний напрямок йо­го дій». Цей погляд, слушний ще, може, 40 років тому, є, можливо, найбільшим принциповим непорозумінням усіх починань від 1918 р. в українській справі. Він, коротко і стисло, вийнятий живцем зі старої австрійської політики і поширюється рядом абсолютно по­милково політично орієнтованих землевласників, які здатні бачи­ти лише плечі свого Гриця, який сидить на козлах брички, і понят­тя не мають, що відбувається на селі, де і самі мешкають. Це є той самий погляд, який закладено в основу заснування ББВР і Озону, що народні проводирі — це одне, а польський селянин — це свиня­че корито, ціна зерна і пан староста. Як цей погляд був помилко­вим у планах табору Пілсудського, що доводить розвиток внутрішньопольських відносин, так незрівнянно більше помилко­вим є в оцінці українських відносин.

Не вникаючи у відмінність окремих українських груп, маємо незаперечний факт, що між так званою українською інтелігенцією і українським селянством існує координація діяльності, думок і тісна співпраця, про яку в польському суспільстві нікому і не сниться.

Так звана українська інтелігенція у своїй масі живе, працює і мислить безпосередньо разом з селом, з ним органічно зв'яза­на своїм власним буттям і у своїй масі є першим або щонайбільше другим її поколінням і, що найважливіше, не за­лишила цього села, як це у нас майже завжди відбувається, а залишається з цим селом у кревних і дружніх зв'язках і з роз­витком села пов'язує своє існування, своє матеріальне (коопе­ративи, нотаріуси, судді, священики, адвокати, вчителі, лікарі) і політичне становище. Після закінчення навчання молодь у


значній кількості повертається на село або у сусіднє містечко і переважно залишається у своєму регіоні народження як дирек­тор магазину, молочарні, лікар, адвокат і т.ін., становлячи, на відміну від того, що відбувається у польському суспільстві, і на­далі з селом єдине і міцне утворення. Вона не соромиться свого села і з вищих чи матеріальних мотивів залишається зі своїм се­лом у єдиному зв'язку. Це незаперечний факт. З іншого боку, се­лянин і село, випускаючи зі свого лона новостворену інтелігенцію, має почуття повного порозуміння з нею і, безпосе­редньо працюючи з нею економічно та політично й проживаю­чи з нею в родині, має з нею значно сильніше почуття спільності, ніж те, яке спостерігається у суспільствах, де інтелігенція формувалася століттями і вже становить окрему верству, яка давно відірвалася від села, живе своїм власним життям поза селом, навіть більше — забирає від села і всотує те, що воно, як нову інтелігенцію, відкидає.

З описаного вище узагальнення заходів і взаємодії інтелігенції, що є провідником політики до всієї селянської маси, треба ствер­дити, що ця селянська маса не є темним елементом, а очевидно політично досвідченою і свідомою, живе своїм політичним жит­тям, розуміє своїх провідників, прислухається до них і вірить їм навіть тоді, коли віддавала свої голоси для поліпшення виборчої статистики ББВР-го староства. Селянська маса, особливо у цент­ральних повітах, отже показових, є національно свідомою, прагне незалежності, працює на цю незалежність і у своїх прагненнях не вагалась у 1918 р. й не завагається при найпершому випадку свідомо й без сумнівів пожертвувати свою кров і на те чекає.

Ця маса, зазнавши розчарування у своїх сподіваннях, може мати хвилі сумнівів — депресії (після 1918—1919 р.), послаблення ритму, після яких доволі швидко оговтується (різанина і підпали), але ду­мати, що її можна повернути назад і викреслити з пам'яті ці 70 років німецької і польської праці над тим, щоб її довести до цього стану, а тепер вважати, що її можна повернути в рамки стайні й хліва і зму­шувати назавжди викреслити з пам'яті це, безсумнівно, велике до­сягнення кожного народу, яким є боротьба за незалежність, це озна­чає не бачити дійсності й уже не поринати в ілюзії, а безтямно блу­кати в політиці.


За Єдину Незалежну Українську Державу Свободу Народам — Свободу Людині

ДО УКРАЇНЦІВ В УСТАНОВАХ І ПОЛІЦІЇ

З огляду на створену німцями політичну ситуацію, яка може по­збавити Український Народ інтелігенції і керівників, ОУН наказує: негайно залишити свої попередні посади і, зв'язавшись з ОУН, зник­нути у місцевості. Хто до 15.4 ц.р. не залишить своєї посади і не поро­зуміється у цій справі, буде покараний у революційному порядку. 4.4.1943 р.

Слава Україні — Героям слава/ Ярослав Чорноморець

За Єдину Незалежну

Українську Державу

Свободу Народам — Свободу Людині

ДО ВСІХ УКРАЇНЦІВ, ЯКІ ЗАЛИШИЛИ СВОЇ ПОСАДИ І ПЕРЕБУВАЮТЬ ДОВІЛЬНО НА ТЕРИТОРІЇ

Вважається, що багато українців, які залишили поліцію і уста­нови, не зв'язалися з ОУН і спокійно сидять вдома або перебува­ють довільно на території, не розуміючи серйозності моменту. Тому ОУН наказує:

Всі українці, які залишили поліцію і перебувають на території довільно, повинні негайно зв'язатись з ОУН і підпорядкуватись його наказам, бо 20.IV. 1943 всі, хто перебуває на території довільно, будуть схоплені і розстріляні як дезертири. 54.1943 р.

Слава Україні — Героям слава!

Ярослав Чорноморець, окружний провідник ОУН


ДО ВОЛИНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ

Останні тижні принесли населенню Волині, змученому війною і окупацією, нові болісні потрясіння і страждання. Українська поліція, організована гітлерівськими окупантами з допомогою українських прислужників зі Східної Малопольщі, збунтувалась і пішла в ліс. Формально це відбулося за наказом таємної бандерівської ор­ганізації, яка таким чином ніби хоче перед наближенням кінця війни відкупитися і стерти свої гріхи попереднього прислужування німець­ким окупантам. Висуваючи гасла незалежності України, бандерівці закликають українське населення, особливо молодь, залишати свої домівки і приходити до них у ліси. Свавільні, натреновані на вбивст­вах і грабунках євреїв, поліцейсько-бандерівські банди і співдіючі з ними банди Тараса Бульби свою нинішню діяльність спрямували у першу чергу проти спокійного і беззахисного польського населення, скоїли щодо нього низку звірячих вбивств і грабунків. Жертвами злочинних банд стали польські родини разом з дітьми і стариками. Є випадки мордування цілих польських поселень, де у звірячий спосіб знущались із беззбройних, палили і грабували рештки приватного майна. До цього часу жертвами злочинства стали тисячі осіб. Ґвалту­вання і вбивства в окремих місцевостях продовжуються.

Громадяни Волині!

Злочином і жахом є підбурювання до братовбивчої боротьби, поширення внутрішнього неспокою на Волині, збурення і по­глиблення ненависті між українцями і поляками, послаблення загальної згоди, так потрібної нам усім для остаточної розправи зі справжніми нашими ворогами — німцем і москалем, які морду­ють українців і поляків протягом віків. Ця остання злочинна ро­бота на Волині також проводиться за їхнім наказом і служить їхнім інтересам. Диявольськи тішаться нею і всіма засобами її підбурюють: німці, бо одвічним їхнім способом утиску слов'янст­ва є його розділення, роз'ятрювання, протиставлення одних од­ним, підтримування братовбивчих боїв; більшовики, бо це зміцнює їхні сподівання на легше підкорення пересварених і то­


му послаблених сусідніх народів. БАНДЕРІВСЬКИМИ РУКАМИ НІМЦІ І БІЛЬШОВИКИ РОБЛЯТЬ СВОЮ РОБОТУ. ВО­ЛИНСЬКІ БАНДЕРІВЦІ ТАКИМ ЧИНОМ СВІДОМО ЧИ НЕСВІДОМО СТАЮТЬ ЇХНІМИ СПРАВЖНІМИ СОЮЗ­НИКАМИ. Замість свободи для українців вони несуть всім на­родам, які борються за свободу і нове справедливе життя, ганьбу служби у варварських рядах. Поволі наближається кінець крива­вої воєнної заметілі. Надходить час, коли всі дістануть по заслузі. За звіряче мордування польського населення на Волині, за гра­бунок польського майна, за підпалення польських будинків спра­ведливої кари зазнають усі винні, як ті, хто віддавав накази, так і їхні злочинні прислужники, у яких сьогодні руки по лікті у не­винній польській крові. Ніхто і ніщо не захистить від вироків су­ду, які будуть видані й виконані від імені Речі Посполитої з усією суворістю закону.

Громадяни Волині! Громадяни Речі Посполитої — українці і поляки!

Закликаємо вас до об'єднання всіх сил з метою протистояння нашим ворогам і їхньому підбурюванню до злочинної роботи. Це є діяльність на користь наших спільних смертельних ворогів — німців і москалів. Закликаємо українське населення Волині, щоб воно не дало себе ошукати тим, хто, мордуючи поляків, проголо­шує, що робить це в ім'я боротьби за волю України. Це така сама цинічна фальш, як і тоді, коли ті самі люди рука в руку з німця­ми, викрадаючи ваших дітей, вкидаючи їх до тюрем, забираючи у вас все майно, а не раз і землю, говорили, що роблять це в ім'я бо­ротьби за Вільну Україну. Закликаємо польське населення, щоб під жодним приводом не дало себе втягнути ні німцям, ні більшо­вицьким партизанам у будь-яку спільну акцію проти українського населення, бо це завжди буде мати на меті ослабляти нас, підступ­но нищити, ще ширше сіяти незгоду, щоб при цьому «випікати» власні інтереси.

Треба об'єднатись у рядах самооборони і розраховувати лише на власні сили. Керівні діячі польського життя у Краї, знаючи про тяжке становище польського населення на Волині, вірять, що це населення вистоїть на своїх солдатських постах, і зі свого боку зроблять усе, що буде у їхніх силах, щоб допомогти йому у важкій


трагічній боротьбі. Нехай вся Волинь тримається разом з Поль­щею! Нехай розбрат і кров не псують доброго співіснування по­ляків і українців!

Волинь, ЗО квітня 1943 р.

Волинський окружний Представник Уряду Речі Посполитої Польщі

Податок 13

ЗВЕРНЕННЯ ДО ПОЛЬСЬКИХ ЧАСОПИСІВ В УКРАЇНСЬКІЙ СПРАВІ

Однією з найнагальніших і найважливіших справ, які повинна буде вирішити відроджена Польська Держава, є українська справа. Велику допомогу в її розв'язанні може надати наша преса своїм спокійним і розважливим обговоренням як самої проблеми, так і пов'язаних з нею подій, правдиво і докладно інформуючи суспільство про факти щоденного життя на територіях, де прожи­ває українське і польське населення, даючи правильну картину взаємин, уникаючи непотрібних роздражнювань, що виникають через недоречний тон, образливі вислови, поспішні звинувачення. З цієї точки зору на нашій пресі лежить велика відповідальність за належне формування громадської думки, вільної від фальші і не­терпимості, якими грішили в нас у 1918—1939 рр. деякі щоденні часописи, шукаючи розголосу ціною яскравих епітетів у непе­ребірливому стилі. Нехай, зокрема, назавжди зникне з нашої пре­си шельмування «гайдамацькою дикістю» і обзивання греко-като- лицьких священиків «попами».

Департамент інформації Уповноваженого на Край Уряду РП


[ВКАЗІВКИ ДЛЯ ПРОПАГАНДИ СЕРЕД ПОЛЯКІВ І УКРАЇНЦІВ]

  1. Українці становлять переважну більшість— 10% — у Схід­ній Галичині й більше 78 % на Волині. Німецька статистика за 1942 р. показала у всій Східній Галичині 21 % поляків, у Львів­ському окрузі (поза Львовом) 24 %, у Тернопільському 23 %, а на Волині 14,6 %. Згідно з нашим переписом 1931 р. на Волині було 16,6 % поляків.

  2. До етнографічних й історичних моментів звертаємось тільки на заході з метою повернення онімечених західних земель. Не мо­жемо одночасно заперечувати прав українців на сході. Через відо­му позицію Англії й Америки (Атлантична декларація від січня 1941 р.) не можемо ознайомлювати українців, яких у Галичині й під колишньою російською владою на етнічно компактній тери­торії проживає 5 мільйонів, з їхніми правами бути співвласника­ми на цих землях.

  3. При затвердженні нашого східного кордону рішенням від 15.3.1923 р. Рада Амбасадорів брала до уваги, що Польща запрова­дить у Східній Галичині самоврядування, але Польща не виконала ухваленого у зв'язку з цим у 1922 р. закону про введення самовряду­вання і заснування українського університету. З одного боку, німцям було дозволено освіту, союзи гітлерівської молоді і т.ін., з іншого бо­ку, українські школи замінювались двомовними, а фактично польсь­кими, бо зберігалось тільки викладання української мови. Ук­раїнських вчителів переводили на Помор'я, закривались українські народні читальні, і при цьому застосовувалась ціла система не­потрібних переслідувань, які спричинились до ворожого ставлення українського населення до держави. Не впоралася зі своїми завдан­нями і преса, яку заполонив ультрапатріотизм, замість згоди збуджу­ючи ненависть.

  4. Польща не може дозволити собі вибух конфлікту з українця­ми чи збройну окупацію з придушенням повстання, бо це викли­кало б негайну збройну інтервенцію СРСР і якнайгірше враження


на Заході, в Англії й Америці та негативно відбилось би на справі Гданська, Східної Пруссії, Сілезії і Помор'я.

  1. Перед Польщею стоїть величезне завдання створити слов'янський вал на заході проти германської повені.

Польща повинна з огляду на природу свого положення і за тра­дицією взяти керівництво цією історичною акцією у свої руки, але Польща не може одночасно бути у стані війни зі слов'янським світом. Навпаки, Польща повинна проявити свою моральну пере­вагу і готовність до жертв в ім'я великої ідеї — спільної боротьби слов'янських народів. Інакше кермо в цих справах перейде у чеські руки, а Польща матиме втрати.

  1. Повернення Східної Пруссії, Гданська і Сілезії, навіть без кордону по Одрі, вимагатиме від нас величезного відпливу польсь­кої професійної інтелігенції зі сходу на захід, тому не можемо об­межувати українців у масовій освіті молоді та співпраці в адміністрації і самоврядуванні.

  2. Потрібно утворити український університет, а можливо, й інші вищі навчальні заклади, щоб з цієї точки зору українці мали у Польщі те, що вони мають у Радянській Україні, щоб заздалегідь виключити шкідливу пропаганду і змагання за права.

  3. Запропоноване вирішення справи лежить у площині вели­ких національних польських традицій: Городельської унії, Гадяць- кого договору, битви під Хотином у 1621 р., де 35 тисяч козаків підтримало слабкі польські сили проти переважаючих турецьких сил (Вацлав Потоцький. «Хотинська війна»).

Тадеуш Костюшко походив з литовсько-руської родини, Адам Міцкевич за походженням був литовцем.

  1. Українці не могли реально розраховувати на утворення неза­лежного державного організму на такій маленькій території, як Східна Галичина і Волинь, хоча б тому, що цей організм негайно поглинула б Радянська Росія і остаточно ліквідувала незалежність української національної культури.

  2. З усіх держав, які володіли українськими землями, — Росія, Румунія і Польща (крім Чехословаччини), — безсумнівно, найбільші можливості розвитку Україні дала Польща попри всі недоліки, яких ми не заперечуємо.

  3. Українці мали можливість переконатись, що німецьке


«опікунство» загрожує їм повним винищенням усього народу, і то­му повинні підтримати Польщу разом з Чехословаччиною в істо­ричному завданні створення слов'янського валу на заході.

  1. Недоліки державного устрою в Польщі пояснюються окре­мими урядами, які тримали диктатуру у власному суспільстві. Та­ке правління щезло назавжди, і в Польщі владу будуть тримати де­мократичні партії, а перш за все селянські.

  2. 70 % польського населення становлять селяни, які бачать в українському народі братній слов'янський, майже виключно се­лянський, народ і хочуть з ним співпрацювати для добра відродже­ного Слов'янства.

Податок 15

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ОУН (ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ)

Конгрес УВО (Української Військової Організації) у Відні в 1929 р. за участі цілої низки наддніпрянських і наддністрянських політич­них діячів утворив нову законспіровану політичну організацію під назвою Організація Українських Націоналістів (ОУН) як політичне утворення, до якого могли належати члени інших політичних угрупо­вань, наприклад ундовці, петлюрівці і т.ін. Нова організація заснована на принципах керівництва з головою на чолі. Керівництво — «Провід Українських Націоналістів» — становили: голова Коновалець з до­радчим відділом у складі 8 осіб (серед них Кедрин (Рудницький), Мудрий, Капустянський — начальник штабу генерала Петлюри, Анд- рієвський — українець-наддніпрянець, Кожевників, Сціборський, доктор Кандиба — всі три українці-наддніпрянці).

Метою організації є Єдина Незалежна Україна (Самостійна Соборна Україна), організована як Українська держава, зібрана з українських земель, захоплених загарбниками, якими є Москва, Польща, Чехословаччина і Румунія.

Після утворення ОУН перестала існувати УВО як самостійна організація і перетворилась у крайовий відділ ОУН, який за тра­дицією зберіг тільки назву УВО, відділ військовий ОУН.


На з'їзді у Римі в 1939 р. Головою ОУН проголошено інженера- лісівника Мельника, полковника армії Петлюри і керівника шта-. бу Січових Стрільців (Петлюри).

15 жовтня 1939 р. з дозволу німецької влади у Кракові створе­но Український комітет для українських біженців і полонених. Го­лова — доктор Володимир Горбовий, заступники: доктор Володи­мир Загайкевич і священик, доктор Хрущ, секретар І. Старух. Крім президії, було 18 членів виконкому.

Референтом у справах вищої школи був доктор Кубійович, до­цент Ягеллонського університету у Кракові. Комітет намагався розширити обсяги своєї діяльності, тоді як німецька поліція хотіла утримувати постійний контакт з комітетом для інформаційної ме­ти, з чим рішуче не погоджувався голова Горбовий. Остаточно під тиском німецької влади голова Горбовий відступив, і головою но­вого Українського Центрального Комітету у квітні 1940 р. став більш покірний до німців доктор Кубійович. Роботу колишнього комітету перейняла секція новоствореного Українського Допомо- гового Комітету у Кракові.

Краківський комітет, який складався з представників усіх ук­раїнських земель, у жовтні 1939 р. підготував резолюцію про утво­рення Української держави з власною армією й адміністрацією, що охоплювала всі українські землі включно з Холмщиною і Лемківщиною, але ця резолюція не справила враження як через негативне ставлення німецької влади до справи української армії, так і через німецько-радянський договір.

У 1940 р. в середовищі ОУН виник конфлікт. Бандера вимагав усу­нення з організації Барановського і Сеника, яких було звинувачено у виданні архіву ОУН у Празі в 1933 р/ Бандера створив власну ор­ганізацію, яка охоплювала і Наддніпрянську Україну. На II Конгресі у Кракові в березні 1941 р. Бандеру обрано керівником організації й ви­ключено з неї Мельника. Від того часу існують дві організації ОУН, але фактичний вплив має тільки крило Бандери. У червні 1941 р. під впли­вом потоку подій серед українських діячів, які перебували у Кракові, виникла думка скликати конгрес національного об'єднання. Видану 14 червня прокламацію підписали 155 діячів, які репрезентували

* Мабуть, помилково зазначено цей рік.(Ред.).


всі українські організації, крім соціалістів і мельниківців. Були се­ред них і українці-наддніпрянці (УНР): син Лівицького Андрія, Яковлів, колишній прем'єр Петлюри, гетьманці, усе УНДО на еміграції, група Папієва (фашисти), крім того, спеціалісти, фінан­систи тощо, ОУН (група Бандери). У прокламації йшлося про су­веренну об'єднану Українську державу Прокламацію про скли­кання конгресу надіслали генерал-губернатору доктору Франку Заперечень не було.

22 червня 1941 р. відкритий конгрес утворив Український національний комітет. Обраний головою генерал Петрів (петлюрі­вець) не погодився. Замість нього було обрано доктора Горбового (з ОУН Бандери). До президії увійшли: Андрієвський Віктор (петлю­рівець), Шкурант Петро (петлюрівець), Мудрий (УНДО), доктор Шухевич Степан (ОУН), Яковлів (петлюрівець). Крім президії, бу­ло обрано 32 члени екзекутиви, до якої входили бандерівці (9), 2 свя­щеники, петлюрівці, крім того, фахівці, економісти, фінансисти та інші, наприклад був націонал-соціаліст Базяк («Прометей»).

Конгрес оголосив маніфест про створення об'єднаної незалеж­ної Української держави. Комітет залишився обраний на демокра­тичних засадах, маніфест же говорив тільки про державу без визна­чення форми керування, що сталося пізніше, після видання маніфе­сту. Зміст маніфесту було переслано генерал-губернатору доктору Франку. Відповіді не було. Одночасно було обрано різні відомчі комісії, потрібні для утворення уряду, а також і військову, яку очо­лили генерал Петрів і полковник Кузьмін (петлюрівці). Конгрес підтвердив потребу утворення українського уряду і закликав усіх українців до підпорядкування такому урядові, коли він утвориться, а разом з тим оголосив, що сам висуне уряд, якщо уряд не утворить­ся ближчим часом. Оголошення України викликало занепокоєння у німецької влади. Заступник Франка — Кундт викликав присутнього в Кракові Бандеру та доктора Горбового і висловив обурення, що не порозумілись із ним перед проголошенням України, на що відповів (Бандера? — М. С.), що вважав би нижче власної гідності питати чи­юсь думку, якщо вирішив бути вільним і незалежним. На те Кундт заявив, що вони обидва обмежені в правах, і просив не виїжджати з Кракова. З.УИ Бандеру вивезли до Берліна, де він перебував до 4.ІХ.1941 р. під почесним арештом, а потім під звичайним арештом.


Доктора Горбового і 2 гетьманців, колишнього прометеївця Базяка, 4 ОУН-бандерівців і мельниківця вивезено до Рабки. Доктор Горбо- вий перебував у Рабці до 14.ІХ.41, пізніше був вивезений до Монте- лупих у Кракові, звідки був звільнений через хворобу легенів (ту­беркульоз). Решту звільнено з Рабки 5.ХІ.1941.

У Львові ЗО червня 1941 р. утворив український уряд заступ­ник Бандери Стецько (ОУН). Проголошуючи Україну Наддніп­рянську і Наддністрянську, 7.УІІ.1941 р. німецька влада закликала український уряд до відкликання проголошень і керівників, які утворили правління на територіях, звільнених від радянської оку­пації. 9.УІІ було вивезено Стецька і 4 членів уряду до Ораніенбур- га, Бандера і Стецько сиділи в Берліні.

Усвідомивши негативне ставлення німців до української спра­ви, ОУН перейшла до підпільних дій. В результаті, коли в жовтні 1942 р. берлінський рейхскомісаріат надіслав до Львова 3 ко­місарів для вивчення діяльності ОУН, на двох з тих комісарів було вчинено замах, за що німці розстріляли 100 українців у Львові і в провінції. Репресії і подальші арешти продовжувались як протидія підпільній діяльності ОУН. На цей час єдиним угрупованням, яке мало вплив на суспільство, були бандерівці, і вони створили силь­ну організацію й вишколене військо.

Додаток 16

ПРОБЛЕМА САМОВРЯДУВАННЯ ДЛЯ ПІВДЕННО-СХІДНИХ ВОЄВОДСТВ

[Декларація Трикутника (Партія Людова) з осені 1942 р.]

Останнім часом польська громадська думка активно зацікави­лась українською проблемою. У низці статей, опублікованих на цю тему, на перший план висувається не сформована спроба узагаль­нення проблеми, її нинішнього стану на землях, які належать до Польської Держави, її значення для держави і способи най- раціональнішого її вирішення, а передусім турбота про успішний результат боротьби, яку треба буде вести за відновлення незалеж­ності, і бажання досягти порозуміння з українцями таке гаряче,


що у ньому переважає надмір добропорядності, яка, здається, да­лека від реалізму.

Ми читали про потребу загальної амністії для злочинів, скоєних проти держави, армії і польських громадян, і то наперед, як передумову для привернення до себе українців чи навіть як умо­ву, що уможливлює розмови з ними. Потім виник задум національної автономії для українців на всій території, де прожи­ває населення руського походження. Це був настільки ідеалістич­ний вияв громадської думки, що трудно встояти проти підозри, що вони походили з українських джерел.

Тепер у цих голосах польської громадської думки переважає інший тон. Одночасно і голоси заперечення стають тверезішими, бо ситуація стає серйозною і наближається кінцева фаза війни й боротьби за визволення. Участь у цій боротьбі всього населення держави, а також населення руського походження і мови, є, без сумніву, дуже бажаним, але вважаємо, що, незважаючи на це, не можна так необачно давати занадто далекосяжні обіцянки, які не можуть бути виконані або дотримання яких було б болісною по­разкою або гирею при нозі держави. Заплутаність і нещирість пактів з козаками і їх недотримання були для держави не менш шкідливими, ніж козацькі бунти і боротьба з ними. Треба пам'ята­ти, що психіка галицьких українців нині є дуже подібною до психіки запорізьких козаків. Вину за недотримання умов з ними не повинна нести польська сторона.

Підставою нашої думки щодо цієї проблеми повинен бути польський державний інтерес, тобто погляд на умови побуту, кор­донів, сили, витривалості і значення Польської Держави. Не може­мо рівнозначно ставитись до польських держави і народу і ук­раїнського народу з його державною програмою, хоч як би приязно до нього не ставились. Тому апріорі не можемо запропонувати тій частині руського населення нашої держави, яка хоче утворити Ук­раїнську державу і хоче в ній жити, тобто приєднати до Української держави частину території Польської Держави, такі самі права, які належать полякам, тобто всім громадянам, які солідаризуються з Польською Державою, люблять її і готові віддати життя на її захист.

Для українців приналежність до Польської Держави є умов­ною і тимчасовою, тобто злом, яке вони змушені терпіти. Вони не


тільки це відчувають, але и відверто демонструють і затято пропа­гують. Ми ж повинні стояти на позиції територіальної інтеграль- ності Польської Держави і єдності її державного устрою, а це озна­чає, що ми тепер не можемо в її рамках творити автономну провінцію українського народу, бо не укладаємо державну унію з українцями, які проживають у Дистрикті Галичина і на Волині, зрештою, для цього відсутні умови або і вони цього не хочуть, на­магаючись утворити власну державу. Руське населення, що визнає свою українську національність, як і те, що не має зовсім національної свідомості, а таких є ще досить багато в Галичині й на Волині, навіть значна більшість, може отримати рівні грома­дянські права з іншими польськими громадянами, якщо буде твер­до стояти на своїй приналежності до Польської Держави і зо­бов'яжеться вірно і лояльно виконувати свої громадянські обов'язки перед нею. З огляду на спільне походження і співісну­вання руського і польського населення на цій території від почат­ку історичних часів і вже 6 століть спільного проживання у рамках однієї польської державної організації на території південно- східних воєводств настало таке змішання обох народів, що нині не вдасться провести між ними розмежування, яке б задовольнило обидва народи. Тому ми, поляки, мусимо і надалі стояти на позиції співіснування обох народів на цій території і знайти спосіб по­дальшого згідного співіснування на основі співпраці.

Однак не можемо підготувати відторгнення цієї території від нашої держави на користь іншої держави через надання цьому співіснуванню такої структурної форми, за якої роль польського чинника, польської мови і культури поступово, але неухильно і в швидкому темпі буде зменшуватись, а зв'язок цієї території з дер­жавою через поглиблення попередніх і наростання нових розбіжностей між двома народами буде послаблюватись.

Якщо південно-східні воєводства мають отримати регіональне самоврядування, яке враховуватиме духовні й матеріальні потре­би їхнього населення, запевнятиме розвиток мови і культури одна­ково як польського, так і руського населення, то це самовряду­вання повинно відповідати старій польській засаді gente Rutheni — natione Poloni, тобто єдиному раціональному принципу визнання руським за походженням населенням, яке нині вважає себе ук­


раїнським, державної польської національності зі збереженням своєї окремої етнічної національності.

Якщо б цього не вдалось досягти, то треба визнати, що прина­лежність цієї території, яку значна кількість населення і так вва­жає українською, є для держави сумнівною, і з цього треба зроби­ти висновки, навіть якщо вони для Польщі болючі. У такому разі, хоч для Польщі є важливим встановлення південно-східного кор­дону на лінії Карпати—Збруч—Стир і Полісся, не кажучи вже про економічне значення цієї території (сільськогосподарське вироб­ництво, лісове господарство, нафта і газ, а також калійна сіль та інші копалини), краще і безпечніше було б відмовитись від части­ни цієї території, щоб врятувати другу частину, йдучи на розділен­ня між Польською Державою і автономною українською провін­цією, яка не солідаризується з польською державністю, аніж через фальшиве тлумачення самоврядування робити його і надалі за­пальним вогнищем і підготувати відокремлення цієї території в найкритичніший для держави момент. Тоді цю автономну провінцію належало б вважати такою, що хоче вести самостійне життя, і відповідно вона мусить розраховувати на власні сили.

Ми повинні зважитись на поділ Галичини і Волині, бо не може­мо через неправильне розуміння самоврядування прирікати їх на українізацію і добровільно втрачати приблизно півмільйона пра­вославних і греко-католиків, які визнають польськість, а тим більше запропастити півтора мільйона поляків римо-католицько- го віросповідання, що проживають на цій території, не кажучи вже про ту частину руського населення, яке до цього часу не солідари­зується з програмою інтегрального українського націоналізму.

Але щоб чітко уявити собі наслідки й умови розділення країни і розселення частини населення, яка солідарна з Польською Держа­вою, і тієї, що солідаризується з українською національністю і державністю, слід пригадати, що треба було б поділити і перенес­ти майже всі релігійні, культурні (фундації) і господарські інсти­туції, щоб забезпечити і права населення, яке залишиться на польському боці, на частину майна інституцій, які переносяться до греко-католицької руської людності.

Далі належить перейти до позитивного зображення, як повин­но виглядати самоврядування на території Дистрикту Галичина і


Волинського воєводства. Це неважко, бо згідно з конституцією визнаємо необхідність введення територіального самоврядування на території всієї держави. Якщо це не відбулось перед війною, то причина полягала перш за все в урядовій системі, а по-друге, у ставленні українських національних партій до держави.

На зазначеній території населенню руського походження по­винні бути надані рівнозначні права співвласника і співспад­коємця цих земель на засаді мирного співіснування і лояльної співпраці та забезпечення всіх громадянських прав за умови ви­знання польської державності за власну і єдину державність.

Зразком такого співіснування і співпраці повинна бути Швей­царія, де з загальної кількості 22 кантонів 6 кантонів має змішане німецько-французьке і французько-німецьке населення, а в одно­му кантоні, Гризонському, у згоді між собою й у повній лояльності до держави, тобто Швейцарського Союзу, живуть 3 національності - німецька, ретороманська та італійська, не виявляючи жодного на­магання до відриву від Швейцарії і приєднання до трьох дуже ве­ликих національних держав: Франції, Німеччини й Італії. І в цьо­му напрямку не бракувало досить сильних підбурювань, особливо за останнє десятиріччя, головним чином з боку націонал- соціалістичної Німеччини, але відданість до цього абсолютно де­мократичного устрою союзу, який виник у XIV—XV століттях, ви­явилась сильнішою за спокуси, і вони не піддались впливам, як і протягом стількох віків опирались впливам сусідніх монархій і республік.

Швейцарський Союз складається з 22 дрібних республік, тоб­то міських кантонів, якими до середини XIX століття правили старі шляхетські (патриціївські) родини, що зберегли свої великі впливи, або сільських республік, якими керував загал населення — сільських господарів, які щороку збирались на гмінні збори. Союз, незважаючи на релігійні розходження через протестантизм і гро­мадські (селянські), релігійні та політичні війни, які не раз наби­рали характеру громадянських війн і загрожували розпадом Сою­зу, не тільки зберігся, але у 1848 році змінив устрій і став союзною державою за прикладом США.

Крім Речі Посполитої Польщі й Австро-Угорщини, можна наве­сти інші приклади багатовікового співіснування у злагоді двох на­


родів у межах однієї держави, як Бельгія (раніше Бургундія), яка об'єднує фламандців і валлонів, Великобританія, що об'єднує англійців, шотландців і валлійців, Іспанія, яка включає кастільців і арагонців, і навіть Фінляндія, де проживають фіни і шведи.

За межами Європи Сполучені Штати Північної Америки по­винні бути для нас прикладом, як належить розуміти і застосову­вати права і громадянські обов'язки і в яких межах може розвива­тись самоврядування численних етнічних груп без шкоди для дер­жави. Численні групи прибулого населення мають у Сполучених Штатах власні костели (парафії), з якими поєднані школи і гу­манітарні інституції, мають розвинуту пресу, банки, товариства різного спрямування — від загальних до спеціальних професійних.

Загальний погляд на існуючі відносини між національностями у державах, які перебувають на вищому рівні культури, дає підста­ву стверджувати, що самоврядування не може спрямовуватись проти держави, її єдності і дієвості, не може бути засобом для її руйнування і заперечення, бо громадяни, які користуються само­врядуванням, мусять бути, перш за все, лояльними до держави.

Спочатку у нас повинна настати взаємна лояльність у спілку­ванні двох національностей як у приватних товариських стосунках, так і в публічних виступах у пресі, на зборах і в літературі. Добро­зичливими, принаймні по-товариському коректними, повинні бути висловлювані оцінки людей іншої національності, бо ніщо так не отруює стосунків між поляками і русинами, як взаємні злостиві, ущипливі жарти і насмішки, як брутальні й сповнені ненависті принизливі слова і лайка, висловлювані при найпершій можли­вості і часто у стані безпідставного роздратування. Польське суспільство повинно тут проявити ініціативу і багато доброї волі, щоб створити платформу здорового і справедливого співіснування. Це буде поверненням до колишніх давніх стосунків, які поєднува­ли обидва народи від початку історичних часів, а може і ще раніше.

Дотримання греко-католицьким духовенством целібату може спричинитись значною мірою до вирівнювання відносин між дво­ма віровизнаннями разом з необхідним переходом греко-католика- ми до спільного відзначення свят за грегоріанським календарем.

Не можемо також відступити від принципового постулату по­вернення майнового стану польського народу у цьому регіоні до


стану перед загарбанням окупаційними державами. Це б підважу­вало засади елементарної справедливості, якби гноблення і прини­ження польського населення окупантами на користь руського на­селення могло бути санкціоноване Польською Державою.

Самоврядування у наших південно-східних воєводствах не може служити для ізоляції однієї групи населення від іншої з метою її усу­нення від економічного життя і державної служби на спільній тери­торії. Державна мова не може цілеспрямовано усуватись зі шкіл, ус­танов і щоденного життя як зайва. Неможливо, щоб держава толе­рантно ставилась до шкіл, які б не забезпечували достатнього знання державної мови, у яких громадянське виховання легковажилось би, або навіть саботувалось, чи деформувалось, у яких вивчення історії Польщі проводилось би в дусі, ворожому народу і державі.

Як освіта, так і самоврядування повинні підлягати контролю держави, котра повинна бути впевненою, що вони розвиваються у рамках, які відповідають її інтересам.

Професійна і вища школа, а перш за все університет і політехніка, повинні бути не окремими для поляків і українців, а спільними для обох народів, це означає, що частина професорів повинна викладати польською мовою, а частина руською (ук­раїнською). Це забезпечить представникам обох народів не тільки рівний старт у житті, але й призвичаїть їх до співпраці і повністю забезпечить однакову професійну підготовку.

Поділ господарських самоврядних інституцій на польські і ук­раїнські також неможливий. Такий поділ був би підтримкою сепа­ратистських тенденцій українського націоналізму і підготовкою відриву цих регіонів від Польської Держави. І так через чисельну перевагу руське населення буде мати всі можливості розширити свою перевагу над польським населенням, тому треба по можли­вості забезпечити його відданість державі постійним спілкуванням з польським населенням і працею для спільного добра.

Цілком зрозуміло, що земельна реформа, яка повинна бути проведена згодом, буде принциповою проблемою загальної еко­номічної політики, здійснюваної державою в інтересах планової перебудови всього устрою держави, її суспільного і економічного життя відповідно до нових умов життя Європи, особливо цент­ральної Європи.


В кінці треба зазначити, що вся справа надзвичайно залежить
від поведінки руського населення, яке вважає себе частиною ук-
раїнського народу, стосовно до польського народу і держави у най-
ближчий період вирішення долі обох народів, від того, власне, чи
переважить в українців переконання, що краще їм є і буде в май-
бутньому разом з Польщею, ніж поза нею і проти неї.

Податок 17

[ТЕЗИ ВІДОЗВИ ДО УКРАЇНЦІВ І БІЛОРУСІВ]

З огляду на складність становища, керуючись турботою про
добро держави, забезпечення її кордонів і спокою на Східних Зем-
лях, вважаємо за необхідне, щоб Уряд і Національна Рада у Лон-
доні та крайові діячі розпочали енергійну запобіжну боротьбу про-
ти збройних дій українців і білорусів, спрямованих на захоплення
влади на Східних Землях у свої руки з надією на досягнення неза-
лежності на основі Атлантичної декларації, коли, по суті, вибух
збройного польсько-українського і польсько-білоруського конф-
ліктів викликав би збройну інтервенцію СРСР, якій ми не можемо
ефективно протидіяти через складність завдань на заході і чи-
сленність радянських військ. Зокрема, вважаємо за необхідне:

І. Оголошення Урядом у Лондоні урочистого звернення до ук-
раїнського населення в Польщі і такого ж звернення до білорусь-
кого населення у Польщі.

Українське населення треба запевнити, що їм буде забезпечено
вільний національний, культурний і господарський розвиток у
Польській Державі, національне навчання всіх рівнів включно з ук-
раїнським університетом на землях, де більшість становить українське
населення, рівноправність української мови на цих землях і вільний
доступ до державних і самоврядних установ для українців, які мають
намір обрати професію службовця, надання українським освітнім,
культурним, громадським, господарським і благодійним інституціям
бюджетних дотацій відповідно до внеску українського населення у
сплаті податків, справедливу участь українського населення у зе-
мельній реформі, яка буде одним з перших завдань польського уряду.


У заяві до білорусько-кривицького населення (це нове визна­чення треба використати у зверненні рівнозначно з білоруською назвою) належить запевнити білоруське населення щодо вільного вживання власної мови у гмінах, староствах і гродських судах, у самоврядних інстанціях, а також щодо загальної і серед­ньої народної школи, а решта — як у зверненні до українського на­селення.

  1. Видання Національною Радою в Лондоні урочистого звер­нення до українців і білорусів у Польщі, в якому Національна Ра­да, гарантуючи українцям і білорусам (кривичам) вільний національний розвиток у Польській Державі, закличе їх до співпраці з польським народом, якому, з огляду на його становище й історичну традицію, випав святий великий обов'язок обороняти разом з чеським народом слов'янські землі від німецької (гер­манської) навали. У зверненні належить згадати про історичні мо­менти співпраці (битва під Хотином у 1621 р., у якій 35 тис. ко­заків підтримали польське військо проти турецької навали, Га- дяцький договір, литовсько-руське походження Костюшка) і пояс­нювати наявні недоліки й труднощі у Польщі з елітарними уряда­ми, які ніколи не повернуться і для яких ніколи не буде місця у де­мократичній Польщі.

  2. Початок Урядом у Лондоні розмов з українськими і біло­руськими представниками за кордоном у Лондоні і в Америці че­рез амбасаду РП.

  3. Оголошення Урядом і Національною Радою відповідних звернень до польського населення Східних Земель із закликом до співпраці з офіційними чинниками у дусі наведених засад у важ­кий переломний період для добра держави і честі Батьківщини.

  4. Оголошення відповідних звернень до українського, біло­руського і польського населення Східних Земель Представником Уряду в краї, в яких треба подати застереження, щоб не слухали ворожих нашіптувань, бо всі акти насилля, грабунків, вбивств і підпалів на шкоду беззахисного цивільного населення будуть ка­ратися судом згідно з законом.

  5. Оголошення відповідних звернень і відозв партіями в краї можливе разом з ПКП.


  1. Розповсюдження наведених звернень і відозв у пресі та місцевими цивільними і військовими чинниками і партіями.

  2. Встановлення контактів з українськими і білоруськими представниками як через ДР, так і через партії з метою початку пе­реговорів, або для повного припинення справи, або тільки для убезпечення життя і майна польського населення на Східних Зем­лях у момент перелому.

Податок 18

[УХВАЛА ПОЛІТИЧНОГО УЗГОДЖУВАЛЬНОГО КОМІТЕТУ]

Розуміючи значення вирішення українського питання для польського народу і держави, визначаємо нашу позицію щодо ук­раїнського питання таким чином:

Визнаючи повне право українського народу на самовизначен­ня нарівні з іншими народами Європи, прагнемо якнайсильніше підкреслити, що український народ є для нас особливо близький як братня слов'янська, майже виключно селянська, спільнота, і від імені польських селян, які становлять величезну більшість польсь­кого народу, з радістю простягаємо руку до співпраці з ук­раїнським народом для добра відродженого слов'янства у Союзі Слов'янських Народів.

У разі зміни політичного устрою в Росії і розриву між Ук­раїною і Росією будемо намагатись утворити Союз Слов'янських Народів, до якого має увійти також вільна Україна, причому тери­торії зі змішаним польсько-українським населенням будуть управ­лятись змішаною або кантональною адміністрацією за зразком швейцарських кантонів з рівними правами обох народів.

У разі збереження нинішнього політичного устрою в Росії за основу взаємних відносин між Польщею і Радянським Союзом бе­ремо кордон, визначений Ризьким договором з 1921 р., і вважаємо необхідним забезпечення українському населенню в Польщі пов­ного і вільного національного, культурного і господарського роз­витку шляхом запровадження самоврядування на землях, де


більшість становить українське населення, і створення ук­раїнського університету та інших вищих навчальних закладів на цих землях для забезпечення вільного розвитку української національної науки і культури та прискорення розвитку мораль­них сил українського народу в кордонах Речі Посполитої Польщі за умови збереження і запевнення вільного розвитку польського населення, що осіло протягом віків на землях, де більшість стано­вить українське населення.

Уже в нинішній ситуації вважаємо за необхідне проголошення Польським Урядом:

    1. Урочистого звернення до українського населення в Польщі.

    2. Відповідного звернення до польського населення на східних теренах із закликом про співпрацю з повноважними діяча­ми у дусі звернення Польського Уряду в ім'я польських гасел: Вільні з Вільними — Рівні з Рівними.

    3. Початку розмов і переговорів з українськими діячами у країні і за кордоном, особливо у Сполучених Штатах і Канаді, з метою підтримки польської позиції на міжнародній арені у дусі щирого порозуміння і лояльної співпраці.

Додаток 19

ПОЗИЦІЯ НАРОДНОГО РУХУ В СПРАВІ УКРАЇНСЬКОЇ МЕНШИНИ

Висловлюємо незламне переконання, що під кінець триваючої війни впаде німецька агресивність, яка почергово поглинала слов'янські народи, попередньо вміло розділяючи їх і протиставляю­чи. Перегорнулась сторінка історії, і ось польський народ стоїть пе­ред великим історичним завданням відновлення своїх занапащених і загарбаних прадавніх західних слов'янських земель і утворення на заході стіни проти дальшого германського просування на слов'янські землі. Польща покликана до цієї місії з огляду на географічне розта­шування і свою історичну традицію, а всі слов'янські народи повинні її підтримати в ім'я спільної справи. Взаємні польсько-українські відносини формувались фатально для обох сторін внаслідок того, що


непомірно обтяжували їх спочатку панування, перевага і насилля польської шляхти, яка довгий час головним чином представляла на Східних Землях польське ім'я і майно, а пізніше — дражливий націоналізм, властивий молодим народам, які йдуть до волі. Ми та­кож усвідомлюємо, що після нинішньої війни для обох слов'янських народів відкриються широкі можливості політичного і культурного впливу в Європі, і найпершою умовою для цього є здатність взаємно­го порозуміння і співпраці. В ім'я цього польські селяни, які у своєму минулому можуть знайти численні приклади дружньої, сусідської співпраці з українськими селянами, мають незаперечне право розпо­чати новий період співпраці обох народів. Тому польський народний рух визначає таку свою позицію у цій справі:

Визнаючи повне право українського народу на всебічний розви­ток нарівні з іншими народами Європи, прагнемо якнайсильніше підкреслити, що український народ близький нам як братня слов'янська, майже виключно селянська, спільнота, і від імені польських селян, які становлять переважну більшість польського народу, висловлюємо готовність до співпраці з українським наро­дом для добра відродженого Слов'янства. Визнаючи основою для взаємних відносин між Польщею, Росією і Україною кордони, ви­значені Ризьким договором 1921 р., вважаємо, що при збереженні вільного розвитку польського населення, яке століттями проживає на цих землях, належить забезпечити українському населенню в Польщі повний і вільний національний, культурний і господарсь­кий розвиток. З цією метою треба запровадити на землях, де ук­раїнське населення становить більшість, самоврядування, відкрити українські загальні, середні й вищі школи та навчальні заклади для забезпечення вільного розвитку національної української культури і науки та прискорення розвитку моральних сил українського наро­ду в межах Речі Посполитої Польщі. Від української меншості у Польщі вимагаємо лояльного ставлення до Польської Держави.

Маємо надію, що після відновлення і закріплення взаємної довіри між українським і польським населенням їхня співпраця знайде вияв в утворенні спільних господарських і культурних інсти­туцій в ім'я ідеї кооперації для добра відродженого Слов'янства.

[Додаток 20 відсутній]


ЗВІТ [ВОЛИНСЬКОГО ПРЕДСТАВНИКА ПОЛЬСЬКОГО УРЯДУ]

І. Становище польського населення на Волині.

Становище польського населення на Волині від початку війни було винятково важким. Його били як окупанти, так і місцеве ук­раїнське населення. Вивезення у глиб Росії, більшовицькі арешти, переслідування з боку українців і євреїв під час більшовицької окупації, потім німецькі арешти, вивезення на роботи до Німеччи­ни і нарешті найтрагічніші вбивства, здійснені українцями. Точне встановлення кількості втрат польського населення на Волині на цей момент неможливе. У кожному разі найближчою до правди є кількість 150 тисяч (приблизно 50 тисяч арештованих, вивезених більшовиками, приблизно 1 тисяча — німцями, понад 15 тисяч за­мордованих українцями, решта виселена до Німеччини). У це чис­ло входить і населення, що емігрувало на так звані території Гене­ральної Губернії, кількість якого важко встановити. Від початку війни чинний кордон на річці Буг відокремлював Волинь від реш­ти країни і виключав її із загальнонародної боротьби і праці. Від початку війни також проводилась дуже інтенсивна антипольська діяльність. Кожна наша помилка чи вигадана несправедливість у нескінченній кількості форм і методів були закинуті в українську масу з метою підбурювання її проти поляків.

Спочатку коїлись убивства окремих польських осіб і родин, але від початку 1943 р. вони набули масового характеру. Почалися во­ни в кінці лютого у Сарненському, Костопільському, Рівненському, Здолбунівському і Кременецькому повітах. У червні вони пере­неслись у Дубненський і Луцький повіти. У липні на Горохівський, Володимирський і Ковельський, а в кінці серпня на останній во­линський повіт — Любомльський. Убивства супроводжувались спаленням цілих польських поселень і потворними знущаннями. Вбивали все польське населення разом зі старими людьми, жінка­ми і дітьми. Сільське населення, яке уникнуло смерті, покинуло свої поселення і, якщо не було захоплене і вивезене німцями на ро­боти, переховувалось у повітових містах або у кількох сільських


центрах, так званих «оборонних базах». Ситуація їхня трагічна, бо вбивства не припиняються. Німці використовують ситуацію, ви­крадають і вивозять кого тільки можна, а ті, хто опинився у містах або на базах, маючи хоч якийсь захист, як правило, залишились без жодних засобів для існування. Кількість польського населення на Волині можна оцінити не набагато більше як 170 тисяч. Поведінка населення, крім тих, що стали фольксдойчами, є гарною. До почат­ку масових убивств польське населення стосовно українців вияв­ляло дуже виразні угодовські тенденції. Всюди, де проводилась польська підпільна робота, вівся пошук і знаходились контакти з українцями. У другій половині 1942 р. навіть здавалося, що не дійде до польсько-українського конфлікту, що вдасться якось ро­зумно вирішити цю справу. Зрозуміло, що вбивства припинили тенденцію до польсько-українського порозуміння. Завдана кривда розпалила почуття ненависті й жагу помсти, сформувала однознач­но негативне ставлення поляків до українців.

II. Організація польського суспільства.

Організаційні спроби конспірації робились уже в період більшовицької окупації. Це робилось як на території міст, так і на території сіл. Викриття цієї діяльності більшовиками, наступні арешти і судові розправи перервали підпільну працю. Під час німецької окупації найпершим розпочав організаційну роботу в значному масштабі «Трикутник». І вже у кінці 1941 р. в місцевості з'явились посланці «Трикутника» і розпочали організацію у во­линському селі так званих груп читання підпільної преси. Ця пра­ця протягом 1942 р. розрослась у серйозну організацію, яка охоп­лювала всю велику територію Волині, сягнула до міст і створила першу постійну мережу пішого і кінного зв'язку. У середині 1942 р. «Трикутник» розгорнув живу організаційну діяльність у структурі Селянської Охорони, так що вже наприкінці 1942 р. мав свій воєводський і повітові осередки у всіх повітах, додатково у 7 по­вітах — повітові комітети Селянської Охорони. Варшавська преса «Трикутника» доходить уже тоді до всіх активних сільських осе­редків, яких в кінці 1942 р. вже є понад 100. Поряд з «Трикутни­ком» на території трьох найбільших міст зроблено спроби ор­ганізації харцерства і, особливо, у Луцьку — Народової партії.


Спочатку зв'язок цих організаційних дій з варшавськими центра­ми був дуже активним, але в кінці 1942 р. майже зовсім припинив­ся. Дуже активну діяльність з гуманітарної допомоги проводило і проводить духовенство.

Військові дії велись протягом усього 1942 р. активно, але хао­тично. Тут діяли різні локальні військові організації, в західній ча­стині Волині (особливо у Володимирському повіті) — так звана ЗОР. Систематичну організаційну діяльність військо проводило лише у Дубненському інспектораті, який охоплював 3дол- бунівський, Рівненський, Дубненський і частину Кременецького повітів. Цей інспекторат організаційно був зв'язаний зі Львовом.

Організаційну діяльність на місцевості Волинське Представ­ництво розгортає у жовтні 1942 р. У перший період всі зусилля бу­ли спрямовані на вивчення становища і встановлення контактів з діючими організаціями та окремими людьми. Після встановлення контактів і орієнтування в ситуації дійшли до думки, що Волинсь­ке Представництво повинно мати інший характер, ніж у централь­них округах. І мови не могло бути про те, щоб його завдання обме­жувалось підготовкою адміністративного апарату. Перед ним відразу постали завдання тісної координації всіх організаційних польських дій і підготовки організаційної мережі самооборони польського населення, а також психічної підготовки населення до самооборони. Усі громадські організації відразу визнали єдине керівництво Представництва, зберігаючи свою організаційну ав­тономію. Таким чином Представництво взяло у свої руки ор­ганізаційне керівництво самообороною і самодопомогою всього польського населення на Волині. У кінці лютого організаційна діяльність охопила всю територію Волині. Організаційна мережа була така. Окружне Представництво мало такі відділи: Відділ без­пеки і самооборони, Воєводська комендатура ПКБ і самооборони, Відділ освіти і культури, Відділ пропаганди, Інспекція зв'язку. Крім цього, були два заступники Окружного Представника Уряду. І заступник відповідав за всі справи безпеки і самооборони, II за­ступник одночасно був керівником секретаріату, і йому було довірено ведення відділу суспільної опіки. Уся територія була поділена на три інспекторати. Перший охоплював Ковельський, Володимирський, Любомльський повіти, другий — Горохівський,


Луцький, Дубненський, Кременецький повіти, третій — 3дол- бунівський, Рівненський, Костопільський і Сарненський повіти. У всіх повітах були повітові представники разом зі своїм адміністра­тивним апаратом. Найбільш розбудована була мережа Корпусу безпеки і оборони, що мала на місцевості близько 250 осередків і постерунків. Також були організовані досить ефективна мережа залізничного зв'язку і шляхи пішого і кінного зв'язку.

Організацію апарату безпеки і самооборони на території сіл взяла на себе, за нашої фахової і фінансової допомоги, Селянська Охорона. В організованому корпусі безпеки і самооборони було приблизно 4 тисячі осіб. Ми порахували, що у разі повної мобілізації їх кількість дійде до 15 тисяч. При повному обшуку те­риторії чи використанні всіх джерел закупівлі зброї стан озбро­єння був і є дуже поганим і тільки у двох повітах перевищував 10% кількості людей, організованих у корпусі безпеки і самообо­рони. З моменту вбивств польського населення ми почали зосере­джувати у кількох місцевостях у кожному повіті осередки і посте­рунки ПКБіС. Усі ці місцевості перетворились на оборонні бази польського населення. Багато цих баз були втрачені або евакуйо­вані, кілька існує до цього часу. До нинішнього дня організаційна мережа Представництва охоплює всі польські повіти і осередки. У грудні 1942 р. почали видавати інформаційний листок для Волині під назвою «Польща переможе». Наклад листка спочатку був 300, а потім збільшився до 1500. Поряд з «Польща переможе» поширю­вали часописи «Через боротьбу до перемоги», «Річ Посполита Польща» і «Відомості польські».

У кінці 1942 р. запрацювало систематично і військо. Відразу розгорівся конфлікт між Представництвом і ПЗП, який триває до­нині. Цей конфлікт спочатку був наслідком різних завдань, які ставили перед собою Представництво і ПЗП. ПЗП виходило з того, що головною для всіх є справа боротьби з німцями і пов'язані з нею завдання, які випливають із загального плану повстання. То­му військо вимагало, щоб у його виключному розпорядженні пере­бували всі військові віком від 18 до 40 років. Головним завданням для себе і всієї польської діяльності на цій території Представ­ництво вважало підготовку і організацію самооборони польського населення, передбачаючи велику ймовірність нападу з боку ук­


раїнців. Коли цей напад відбувся, то ПЗП визначило першочер­говість самооборони щодо всіх інших справ. Зробило це воно запізно, до того ж визнаючи, що територія охоплена військовими діями, зажадало підпорядкувати собі усі досягнення Представ­ництва. Підпорядкування Корпусу безпеки й адміністративного апарату Представництва на період боротьби було проведено з чітким застереженням, що вся організаційна мережа Корпусу без­пеки і Представництва залишиться незмінною. Цього вимагає інтерес польського населення, чого, у свою чергу, знову не може зрозуміти ПЗП. Нині маємо такий стан: з Корпусу безпеки і само­оборони виділяємо вишколених у військовій справі й передаємо війську для організації партизанських загонів. На оборонних базах і в містах є командири ПЗП, яким підпорядкована вся підготовка проведення боротьби. Наша організаційна мережа і постерунки Корпусу безпеки і самооборони зберігають свою організаційну са­мостійність і залишаються надалі. Окремим командирам ПЗП це не дуже подобається, і тому безперервно тривають суперечки і су­тички внаслідок нашої тенденції до підтримання самостійності на­шого доробку. Ці непорозуміння дуже шкідливі, бо знижують ав­торитет Представництва і ПЗП та послаблюють волю польського населення до опору.

III. Українське суспільство.

Українське суспільство, яке становить переважну більшість, у початковий період німецької окупації мало чітко антибільшо­вицьку поведінку, а після першого досвіду з німцями — і ан- тинімецьку. Українські маси якогось визначеного ставлення до Польщі і поляків не мали. Проте однозначно вороже ставлення до поляків мала та частина українського суспільства, яка при німцях була на їхньому боці й у співпраці з ними творила самоврядну адміністрацію і поліцію. Разом з німцями з'явилась велика кількість українців із Східної Малопольщі, і це вони, головним чином, організовували співпрацю українців з німцями і запровадили антипольську пропаганду. Одночасно з організацією самоврядної адміністрації і поліції започаткувалися напівпідпіль- ні українські організації. З'явились три націоналістичні ук­раїнські організації: ОУН-Бандерівці, ОУН-Мельниківці і Пет-


люрівці. Усі ці організації утворили в кінці 1942 р. спільний Узго- джувальний Комітет. Свою організаційну мережу в місцевості во­ни творили за посередництвом самоврядної адміністрації, але го­ловне опертя знайшли приблизно в 200 постерунках української поліції. У цій поліції, зрештою, мали свої «ячейки» і комуністи. Моральний та ідейний стан цієї поліції був страшний. Вона про­славилась тим, що кожний з поліцейських убив принаймні кількох євреїв. Коли німці, виявивши на кількох постерунках ко­муністичні впливи чи законспіровані бандерівські структури, розпочали роззброєння окремих постерунків, українці на це відповіли організованою втечею озброєних постерунків до лісу. Таким чином у лісі опинилося приблизно 5 тис. озброєних поліцейських. До них приєдналися всі вже діючі на той час банди і молодь, якій загрожував арешт або вивіз на роботи до Німеччи­ни. Втеча поліції сталася в кінці березня, а вже у травні українські банди налічували щонайменше 40 тис. людей. Ці банди постійно збільшуються. Це вони є головним знаряддям злочинних нападів на поляків, інспірованих і підбурюваних обома окупантами. Згідно з зібраними відомостями можна стверджувати, що під час убивств ці банди дуже підтримує більшість місцевого населення. У чиїх руках зараз українські банди — важко визначити. Вони по­чали утворюватися за наказом бандерівців, але за короткий час вдалось зауважити відсутність у них єдиного керівництва і засміченість комуністичними «ячейками». Нині єдиного керівництва нема, і як з боку українців, так і з боку більшовиків робляться кроки, щоб його опанувати. Але в українському суспільстві нема жодного авторитета, який би міг зупинити вбив­ства серед польського населення. Єдиним ефективним чинником може бути тільки сила. Серед українського суспільства є значний відсоток інтелігенції і світлого селянства, які намагаються про­тидіяти мордуванням поляків і виступають за співпрацю з поляка­ми. Ці елементи почали зосереджуватись або у «Трикутнику», або в утвореному недавно «Волинському Українському Комітеті». Але їхні організаційна слабкість, незначний авторитет, завойова­ний перед війною, відсутність мережі зв'язку призвели до того, що на даний момент вони не мають жодної сили, яка могла б вплинути на волинську дійсність.


IV. Окупанти.

На даний момент німці утримують у своїх руках, і то з великим трудом, тільки одну залізничну лінію Холм—Ковель—Ківерці—3дол- бунів. Вони ведуть запеклу боротьбу за утримання залізничної лінії Брест—Ковель, що їм не дуже вдається, бо якщо один день лінія працює, то кілька днів потім треба її відновлювати. Усі інші лінії, за винятком лінії Рівне—Сарни, яку інколи використовують, не діють. Наприклад, залізнична лінія Ковель—Володимир у кількох місцях на відтинках у кілька кілометрів розібрана і навіть розорана. Залізничних катастроф відбувається по кілька щоденно. Території, розташовані далі від використовуваних залізничних ліній, є диким полем, у якому організовуються українські рес­публіки, де чинником, який регулює все життя, є лісові банди. Сильна пацифікаційна акція німців перед жнивами не дала жод­них результатів, бо німці проводять каральні експедиції, тобто па­лять, грабують, мордують села, не заглядаючи до лісу. Результат такий, що всі, хто може втекти, переховуються у лісі й збільшують чисельність банд. На вбивства польського населення німці взагалі не реагують, але де тільки можуть і як можуть паралізують само­оборону польського населення. Грабують рештки майна, яке польське населення, втікаючи, бере з собою, а все населення ванта­жать у вагони і вивозять. Німці організовують міліцію з поляків. Ця міліція використовується для найбрутальнішої пацифікації, що призводить до ще більшого розлючення українців. Дізнавшись, що польським суспільством керує таємна польська організація, німці провели арешти польської інтелігенції в кількох повітових містах з Рівним і Луцьком на чолі.

Більшовики мають свої «ячейки» серед українського суспільст­ва і серед банд. Вони намагаються опанувати керівництво бандами, і вже нині багато банд перебуває під їхнім керівництвом. Ство­рюється видимість, що хочуть захищати польське населення. Про­те всюди, де населення змушене було скористатись їхньою допомо­гою, вони хочуть тільки одного, щоб з польської молоді створити комуністичні партизанські загони. Один з таких загонів вже ор­ганізований і отримав назву загону імені Тадеуша Костюшка. У кількох випадках серед нападників на польське населення були і більшовики, які перед тим пропонували польському населенню


свою допомогу. Здається, можна бути майже впевненим щодо ра­дянського підбурювання акції мордування польського населення. З'явились і на Волині численні загони радянських партизанів. Ці загони жодних боїв з німцями не проводять. Схоже на те, що відбу­вається накопичення сил перед майбутніми діями. Ці загони з повітря забезпечуються зброєю, амуніцією, людьми, інструктивни­ми матеріалами. Волинь вони вважають радянською землею. На даний момент вони становлять уже значну силу.

Висновки

  1. Акція вбивств польського населення на Волині розпочалася за наказом бандерівців, але підбурювана, стимульована й інспіро­вана була як німцями, так і більшовиками.

  2. Розрядити існуючий польсько-український конфлікт на Во­лині шляхом порозуміння абсолютно неможливо. Нема жодного авторитету, який мав би вплив на українські лісові банди і на при­пинення вбивств усього польського населення.

  3. Наявні на Волині пропольські українські елементи до цього часу є неорганізовані й тому не становлять сили, яка могла б нині здійснити вплив на волинську дійсність.

  4. Перебування решти польського населення на сільських ба­зах і в містах залежить від негайної зовнішньої допомоги. Ця допо­мога має бути такою:

а) надати населенню в містах і на сільських базах найне- обхідніший мінімум зброї і набоїв;

б) ввести з центру країни на Волинь польські партизанські за­гони, особливо озброєні автоматичною зброєю. Надана допомога зброєю, набоями і бойовою силою повинна бути використана для самооборони польського населення;

в) надати Волині якнайбільшу допомогу на гуманітарні цілі.

  1. Визначити і узгодити згори завдання і взаємні стосунки Ок­ружного Представництва і ПЗП зі збереженням організаційної са­мостійності організаційного апарату Представництва і Корпусу Безпеки, оскільки це єдиний територіальний апарат, здатний до політичного й організаційного керівництва самообороною і само­допомогою польського населення. Цей апарат повинен існувати доти, доки хоч один поляк перебуває на цій території. Діячів ПЗП


належить якнайсильніше стимулювати, щоб вони зайнялись ор­ганізацією переведення польських збройних загонів із центру країни.

6. Треба згори категорично заборонити підбурювання волинсь­кими керівними діячами почуттів ненависті, жаги помсти і будь- якої акції відповіді з нашого боку стосовно українців. При наявних на даний час силах усяка діяльність такого рс ду є шкідливою і по­глиблює ще більше волинську трагедію польського населення.

Самооборона і самодопомога — це все, на що повинні бути спрямовані всі зусилля, на які ми тільки здатні.

CA КС PZPR, zesp. 2271/4, sygn. 202/III/203, - referat str 1-17, załączniki 1-19

str. 64-84, zal 21 str 23-26.

Документ 7

ІНФОРМАЦІЯ ПРО НАЦІОНАЛЬНОСТІ № 8 11.ХІІ-31.ХІІ.43 р.

Увага: через відсутність відповідного інформаційного матеріалу пропускаємо цього разу литовський і білоруський відділи.

І. УКРАЇНЦІ

а) Волинь.

Тактика окупанта. Німці у ставленні до українців на Волині ве­дуть подвійну політику. З одного боку, дивляться крізь пальці на ан- типольські виступи, а з другого — при кожній нагоді атакують ук­раїнські збройні відділи і тероризують населення. Наприклад, у селі Молодава за 1 німця вбито «ЗО бандитів разом з родинами». Для цього використовували польську міліцію, а в першу чергу — ра­дянських, евакуйованих зі сходу. Так, наприклад, у Колках німці за­хопили українську старшинську школу і засоби пересування, а кілька сотень ранених бійців УПА, які перебували у шпиталі, замор­дували. У середині листопада під час пацифікації лінії Ковель- Брест дійшло до боїв з підрозділами УПА. За німецькими даними втрати УПА становили 150 чоловік. Втрати німців — 21.3 настан­


ням морозів збільшуються походи з метою пошуку партизанів, які зимують по селах. До цього часу ці вилазки не приносять жодних результатів. Німецькі агенти, які.перебували в УПА й організовува­ли погроми поляків, нині вступили у ряди УНК (Українського На­родного Козацтва). Оголошений недавно набір до УНК не дав знач­них результатів. Один з підрозділів цього формування кількістю 300 чоловік вислано за межі польської Волині — до Шепетівки.

Діяльність українських збройних підрозділів. Виявлено чис­ленні випадки співпраці української СД (таємна поліція, яка при­слуговувала окупантові) з українським незалежницьким рухом. У рядах УПА в Ковельському повіті останнім часом перебуває багато дезертирів з дивізії СС «Галичина». Крім скупчення УПА у Го- рохівському і Ковельському повітах, її сильні підрозділи з'явилися в околицях Острога і Крем'янця. Ставлення УПА до поляків зали­шається ворожим. Програма відозви від 16.ХІ втілюється в життя. Так, наприклад, полякам, які проживали у Мацієві Ковельського повіту, УПА поставила ультиматум: або негайний виїзд, або смерть. Ставлення радянських партизанів до УПА залишається во­рожим. Витиснена радянськими партизанами з ковельських лісів УПА має намір відступити у Сарненський повіт. У листопаді став­ся ще один напад на Панську Долину, який був відбитий з власни­ми втратами.

Українці між собою. Між окремими політичними угрупован­нями останнім часом поглибились розходження, особливо на тлі ставлення до УПА. Криваві порахунки набирають масового харак­теру. В кінці листопада у Ковелі був застрелений на вулиці своїми земляками Матюк, колишній полковник Петлюри, останнім часом голова «Просвіти» у Ковелі. Ставлення українських селян до УПА є все більше неприхильним, бо справа незалежності України є для них, як правило, взагалі байдужа, а діяльність УПА накликає ре­пресії на сільське населення. УПА все більше займається грабун­ками запасів харчування і одягу на селі, катуючи і знищуючи тих, хто чинить опір. Переслідуються всі форми співробітництва з німцями, збирання контингентів тощо.

Таємний часопис «Інформатор», про який останнім часом повідомляла «Національна інформація», розповсюджується УПА. Просоюзницьке число цього часопису суперечить попереднім ви­


словлюванням, що є одним з численних доказів, які підтверджу­ють відсутність чіткої політичної лінії у провідників УПА. Се­лянські маси очікують наближення більшовиків з тривогою і гли­боким несприйняттям системи радянської влади.

б) Східна Малопольща.

Тактика окупанта. Шляхом впливу через У ЦК і репресій німці намагаються ослабити ОУН. УЦК поширює тезу, що мало- польські бандерівці прислуговують також радянським. Німецькі репресії, викликані діяльністю націоналістичних боївок, зачепили перш за все українську інтелігенцію, не оминули навіть людей з УЦК і Військової управи дивізії СС. До середини грудня вони охопили Станіславський, Надвірнянський, Долинський, Бере­жанський, Підгаєцький, Кам'янський, Бродівський і Зборівський повіти. В окремих повітах (передусім підгірських, де особливо ви­нищувались партизани) арештовано кількасот осіб, там також проведено публічні страти, в інших по кілька десятків. В останній тиждень листопада розстріляно приблизно 200 осіб. У Стані- славському окрузі зміцнено гарнізони жандармерії і поліції. Через часті випадки дезертирства з рядів [написано незрозуміло] ук­раїнської поліції до навколишніх банд німці видали розпоряджен­ня, яке погрожує дезертирам смертною карою. Українська поліція зазнає все гострішого контролю, ставляться до неї з великою не­довірою, проте у листопаді проведено до неї новий набір. Па­цифікацію Східної Малопольщі повинна доповнити підготовлена вже технічно (друк пропагандистських матеріалів) антирадянська акція, поєднана із загальною вже мобілізацією українців до німецького війська. Кількість українських дивізій повинна бути збільшена до трьох.

Дивізія СС «Галичина». У повітових містах відбулись урочисті проводи нових контингентів добровольців з дивізії «Галичина», які від'їжджають на вишкіл до Рейху. Урочистості, як правило, організо­вував УЦК. Губернатор Вехтер влаштував прийом для 12 добро­вольців, які повернулися з вишколу як військові репортери. «Репор­тери» після спеціального інструктажу керівника пропаганди вируши­ли на фронт. Під головуванням полковника Бізанця і директора Палія, як референта у справах опіки над добровольцями, у Львові


створено Головну жіночу комісію співпраці з військовою владою. Призначенням цієї комісії була опіка над родинами добровольців. Різні українські інституції, як театри, світлиці і т.ін., влаштували свят­кові подарунки для солдатів дивізії СС «Галичина». В кінці листопада у дивізійних таборах вишколу, нині розкиданих переважно по Пірене­ях, здійснено урочисте складання присяги рекрутів з участю губерна­тора Вехтера. Вишкіл дивізії в таборі Пусткове під Дембіцею завер­шується, і тепер пропаганда готує їх до відбуття на фронт в кінці зими. Харчування незадовільне, вишкіл вичерпує фізично.

Мордування поляків відбувається постійно, але не має харак­теру діяльності, керованої згори. У Бережанському повіті в другій половині листопада зафіксовано понад 25 нападів українських банд на польське населення. Після попереднього спалення госпо­дарств схоплених поляків відводили у найближчий ліс і по-звірськи вбивали. Трапляються випадки нападів на поляків, які виходять з костелів. Деякі жертви гинуть без сліду. У Чортківському повіті за цей же час зафіксовано 21 випадок вбивства і захоплення поляків. У першу чергу жертвами стає польське духовенство і представни­ки інтелігенції. У багатьох місцевостях українці розкидали листівки з закликом до поляків покинути свої домівки під загро­зою смертної кари. Якщо у період від 20.Х до 15.ХІ загальна кількість смертельних жертв становила 70, то під впливом ре­пресій протягом усього листопада було тільки 35. Загальна кількість від червня до грудня — приблизно 400.

Культурні й освітні справи. УЦК у Стрию розпочав зимові курси для бібліотечних інструкторів, керівників молоді, керівників курсів самоосвіти, вихователів, а також триденні режи­серські курси. На початку листопада у Стрию розпочалися другі за чергою курси аграрних інструкторів, на які з'явилось 50 осіб.

Доповідь Кубійовича «Про демографічні проблеми Галичини», прочитана у Львові 11.ХІ, показала, що у 1920—1939 рр. у Східну Малопольщу прибуло приблизно 200 тисяч поляків на шкоду кількісному стану українців.

У Празі 29.ХІ відбулись вибори керівництва українського університету Ректором став доктор Олександр Колесса, проректо­ром А.Яковлів, деканом філософського факультету Дмитро Доро­шенко, природознавчого факультету — В.Кубійович. До складу се­


нату увійшли також представник доцентів Ю.Рудницький і голова Української академічної спілки доктор Гудим. Обрання ректором 76-річного старця пояснюється його ідеальною аполітичністю. Зрозумілою сенсацією є поява третього тому спогадів колишнього петлюрівського прем'єра Мазепи, у якому висвітлюється період київського походу 1920 р.

Українці між собою. Німецькі репресії розпочалися саме після візиту Кубійовича до Станіслава та його пронімецьких заяв і збіглися з візитом Франка до дистрикту Галичина та пов'язаним із цим обміном люб'язностями, тому українська реакція була спрямо­вана перш за все проти діячів, які співпрацюють з німцями, — про­ти УЦК, який підозрювали у схилянні власного суспільства до про- радянських симпатій, і проти мельниківців. До Українського Політичного Представництва, яке сформувалось у підпіллі, увійшли передусім ОУН-б (бандерівці), УНДО і кола, наближені до святого Юра. Авторитет УЦК в суспільстві підупав внаслідок неможливості захистити від репресій хоча б лояльних українців.

УЦК, очевидно, давно не вірить у німецьку перемогу, але пого­джується на збільшення набору до українського війська. Прагне мати якнайбільше солдатів, «навіть якби довелось відступати пе­ред більшовиками далеко на захід, їхні зусилля не будуть даремни­ми, бо там вони зустрінуться з англосаксами, які будуть знати, як їх використати у неминучій війні з Росією». Цей наївний план, оче­видно, звільняє людей з УЦК від потреби порозуміння з поляками.

Одночасно з відозвою, написаною на початку листопада діяча­ми, наближеними до УЦК, і спрямованою проти ОУН, з наклепа­ми, що нібито ця організація працює на користь СРСР, повинна була з'явитись відозва Шептицького, але німецька цензура її не пропустила, бо митрополит недостатньо рішуче виступив проти СРСР, може, враховуючи можливість їхнього повернення (зреш­тою, Шептицький зазнав німецьких утисків, йому відмовили у виділенні борошна, вина і парафіну на церковні потреби). Звідси походить орієнтація «обережних», які жодним чином не хочуть наражатись на совєти, але це не свідчить, зрештою, про існування прорадянської орієнтації.

Німецькі репресії найбільше спрямовувались проти бан­дерівців. Ті, хто вцілів, не ночують вдома і стали більш схильними


до порозуміння з поляками. Вони мають намір поставитись нега­тивно до намірів німців мобілізувати українців.

Період найбурхливішої паніки перед більшовиками минув, найбільші боягузи продали майно і втекли (головним чином до Чехії, у глибину Генеральної Губернії).

в) Різне.

Емігранти з України. У Лодзі опинилось багато емігрантів з Ук­раїни. Для них утворено «Вогнище», організовано лікарську допо­могу і матеріальну підтримку. Понад 50 київських і харківських ак­торів увійшло до складу центральної трупи у Коломиї. Харківська оперна трупа, яка прибула у Верхню Сілезію (разом з родинами по­над 350 осіб), влаштувала кілька концертів у Катовіцах. Львівські українці звинувачують своїх земляків-біженців, призвичаєних до радянських стосунків, що вони часто вдаються до наговорів.

(Далі інформація про євреїв і росіян).

СА КС PZPR, zesp. 2267/1, sygn. 202/111-123,5. 43-45.

Документ 8 РАПОРТ ЗІ СХІДНИХ ЗЕМЕЛЬ № 38

Дня 1 травня 1944 р.

Примітка: Параграфи, позначені xxx, призначені виключно для внутрішнього вжитку, і відомості, які містяться в них, не повинні поширюватись.

СХІДНА МАЛОПОЛЫИА

1. xxx)Настрої польського суспільства. Отримані з території Східної Малопольщі рапорти посилено акцентують увагу на наслідках, які для польського суспільства у Східній Малопольщі може мати опублікований наказ про співпрацю підрозділів АК з радянсь­кою армією, розкриття діяльності АК в тилу німецьких військ і т.ін.

У рапортах звертається увага на такі моменти.


Перш за все треба зауважити, що у Східній Малопольщі найбільша небезпека загрожує польському елементу не з німець­кого чи радянського боку, а з боку українців, які з середини грудня минулого року здійснюють справжню різанину поляків у все більшому масштабі, тому нинішня ситуація нічим не відрізняється від волинської ситуації минулого року. Кількість жертв до середи­ни квітня оцінювалась принаймні у 10 тисяч осіб. Не можна мати жодних сумнівів, що українці намагаються повністю усунути польський елемент з цієї території.

За тих умов ставлення німецького окупанта, з одного боку, до поляків, а з другого — до українців є дуже важливим. Рапорти з місць нагадують, як виглядає ситуація на цьому відтинку. Треба принципово ствердити, що німецький окупант ні на Волині, ні потім на території Східної Малопольщі не захистив поляків, ста­виться до польської мартирологи в цілому байдуже і, навіть не підлягає сумніву, збройну акцію принципово вважав за сприятли­ву для себе. Однак на різних відтинках з німецького боку робились певні жести, що мали імітувати протидію німців цим злочинам, які у результаті дещо полегшували самооборону польському суспільству. Німці дозволяли концентруватися полякам, толе­рантно ставились до польської самооборони, то тут, то там навіть дали полякам трохи зброї і набоїв тощо. А до українців застосову­вались, хоча і без плану, хаотично і завжди запізно, пацифікації, різні репресії, багато українців розстріляно і т.ін.

Польські діячі зі Східної Малопольщі мають серйозні причи­ни до побоювань, що зараз може припинитись навіть та мінімаль­на допомога з німецького боку, яка все-таки мала значення.

У рапорті з Тернопільщини після опису ситуації щодо ук­раїнських вбивств читаємо: «...що цьому всьому протиставляється з польського боку, що робить народ, що робить уряд Польщі? Все за­вершується обуренням, співчуттям і словами підтримки з додаван­ням наказу вистояти на позиції і закликом до самооборони. Нічого не приготовано, нічого не організовано, бракує зброї, всього. А на другому боці все приготовано, досконало організовано, забезпечено зброєю і обмундируванням. Де є та наша Армія Крайова, про подви­ги якої ми трубимо на весь світ, не задумуючись над тим, чи той роз­голос принесе більше шкоди, ніж користі? Ми перебуваємо на шля-


ху, який веде до повного винищення польського елементу на цих землях. Принесені таким чином жертви є безглузді і безцільні, а хто допустив їх, вчинив злочин...»

(Рапорти осередків Р.О. - з 21.IV.44 р.).

CA КС PZPR, zesp. 2271/3, sygn. 202/111/195,5.90.

Документ 9

6.VII-1944 р.

ТИЖНЕВЕ ЗВЕДЕННЯ, серія К II Банди УПА і антипольський терор

(...) УПА продовжує облік молодих українців і тренує свої банди у лісах. Під час навчань караульну варту часом несуть жінки. З Долини доповідають, що 2.VII ц.р. зранку через Верхній Струтин пройшла банда чисельністю приблизно 400 осіб з возами, кіньми, автоматични­ми карабінами і пішла у бік Рипного. Вони були одягнені у мундири німецькі, польські, угорські і української поліції та у цивільне вбран­ня. Того самого дня близько полудня з Максимівки надійшла банда у складі приблизно 300 осіб, так само озброєна і обмундирована. Вона пройшла через Велдзіж у бік Нягрина. Населення стверджує, що це навчання.

У зв'язку із закликом німецької влади до реєстрації українці віком від 14 до 45 років мали отримати наказ від керівництва УПА втікати в гори під відповідальність особисту і родини. Обидві сто­рони погрожують одна одній, а оскільки вони свої погрози беззас­тережно виконують, то серед значної кількості українського насе­лення запанували розгубленість і пригніченість. Ці настрої по­глиблюються повідомленнями про численні арешти серед ук­раїнської інтелігенції в усьому нашому регіоні і про потужну військову акцію проти українських банд, які занадто вже розпере­зались і які через свою запеклість і безглузді дії проти німецьких солдатів і функціонерів лише провокують німецькі репресії.


Пацифікаційна акція проти УПА і арешти серед українців

Пацифікаційна акція проти українських банд набрала розмаху Постійно проводяться арешти, передусім у Стрийському і Жи- дачівському повітах, де українські банди викрали Ландвірта, німця Клечке, кількох німецьких офіцерів і солдатів та знищили кілька вантажних автомобілів. Як ми зазначали, військо спалило село Веринь і частково Крупське. На місце виїхали військо, жан­дармерія і гестапо із Стрия і Жидачева, всього приблизно 70 ван­тажних автомобілів. Поля і ліси оточені, і триває справжня битва. Якими є втрати української банди — не відомо, німці втратили ба­гато вбитих і поранених. Зі слів певного німецького капітана німецьке військо захопило в українців 2 гармати і 2 танки (?).

З Бориничів повідомляють, що у Бориничах, Борисові і Чижи­кові підрозділи німецького війська за участі угорського броне­поїзда провели операцію проти українських банд. У селі Бориничі було застрелено командира банди, дезертира з дивізії СС «Галичи­на», і його ад'ютанта. Операція із застосуванням 5 танків і 50 бро­неавтомобілів охопила всі навколишні ліси. Є багато вбитих. До українських будівель, де вбито членів банди, військо не допустило нікого, навіть найближчу родину. Під час проведення операції навіть було затримано рух поїздів. Операція тривала 2 дні.

Біля села Завалів Підгаєцького повіту німецьке військо випад­ково наштовхнулось на великий схрон української банди. Зав'язався важкий бій, під час якого було вбито приблизно 40 ні­мецьких солдатів і нібито аж 300 українців, а приблизно 200 ареш­товано. У Завалівських лісах облава продовжується.

Менші, але також гострі сутички відбулись під Болеховом. Ко­ли підрозділ війська і жандармерії кількістю приблизно 200 осіб виїхав з Болехова до Поляниці через Гисів, щоб конфіскувати ху­добу, українські керівники у Болехові були переконані, що підрозділ поїхав до гміни Гисів, щоб ловити людей. Тому вони повідомили про це людям у Гисові і наказали всім втікати у ліси і протидіяти облаві. Про детальні обставини поки що не відомо. У самому Болехові до помешкань Ганушовей і Парахоняка, де про­живали німецькі солдати, прийшло 8 добре озброєних осіб. Ви-


никла стрілянина. Солдати втекли, а нападники захопили залише­ну зброю, набої і обмундирування.

У містах останнім часом гестапо проводило численні й відчутні для українців арешти серед інтелігенції, які зачепили і багатьох відомих провідників. Отже, заарештовані: в Стрию — адвокат Чобій, рейхсдойч криповець Синишин, нотаріус Поллюк, у Коню­хові — греко-католицький священик Притуляк, у Долині — стар­ший лісничий Лалак, у Кальному, Долинського повіту, — греко-ка­толицький священик Лабенський, а в Болехові — Стефан і Мико­ла Малицькі та багато інших. Усі вони - найзапекліші гайдамаки і полякожери. У тюрмі в Стрию їх помістили кожного в окрему ка­меру. Синишин, у помешканні якого знайшли єврейку, і Поллюк отруїлись. Чобій також прийняв отруту, але живий, лежить у тю­ремному шпиталі. Греко-католицький священик Притуляк помер від інфаркту. Решта, яких добре охороняє гестапо, здається, дає свідчення і топить інших. Арешти тривають не тільки у містах, а перекинулись і на села.

Пацифікація і арешти українських провідників призвели до паніки серед загалу українців. Українські діячі, а особливо інтелігенція, дуже пригнічені. Це відчувається у частих розмовах про арешти, а в поведінці видно страх перед наступними арешта­ми, відповідальністю, яка чекає їх у майбутньому, і можливістю приходу на цю територію більшовицької армії.

З протилежного боку фронту

Знову до нас потрапила пригорща інформації з території ра­дянської окупації. З Коломиї повідомляють, що поки що більшо­вики беруть до війська тільки добровольців. Є польська міліція у більшовицьких мундирах. Вороже ставлення до Польського Уря­ду в Лондоні проявляється на кожному кроці. Арештовано, виве­зено і розстріляно певну кількість українців. Трапляються випад­ки арештів і вивезення серед поляків, але це стосується тих осіб, яких більшовики звинувачують у занадто тісній співпраці з німця­ми. У місті висять оголошення російською і польською мовами. Посади зайняті майже виключно самими поляками. Продуктів по­ки що не бракує, за винятком цукру. Курсують усі валюти, тобто пе­


редвоєнний злотий, емісійний злотий, рублі і марки. У Коломиї хтось бачив двох англійських офіцерів.

Настрої серед польського населення

Виїзди на захід, хоч і в менших масштабах, тривають. Тепер виїжджають головним чином утікачі від українського терору, які стверджують, що оскільки їх вигнали зі своїх господарств, то не бачать сенсу в сидінні місяцями у Станіславі, Калуші, Стрию чи інших містах, тим більше, що багато з них мають підтримку на заході у своїх родинах. Ці біженці ставляться до свого виїзду як до тимча­сового і говорять, що повернуться сюди після війни, але тоді, ко­ли українська проблема буде радикально вирішена. До виїзду підштовхує і страх перед облавами. Наприклад, у Станіславі під час останніх вуличних облав і контролю по домах за службовими аусвайсами з Фельдкомандо вивезено приблизно 300 поляків на прифронтові роботи.

CA КС PZPR/2, sygn. 202/111/126, zesp. 2267/2.

Документ 10

Борович Ю.В. (Василь Мудрий)

УКРАЇНА І ПОЛЬЩА

Польсько-українські відносини такі ж давні, як і українська та польська історія. Від найдавніших часів аж по останні дні вони бу­ли надзвичайно складні й наповнені багатьма трагічними елемен­тами. Ці відносини ніколи не могли складатись ідеально вже з тієї причини, що віддавна це були два сусідські окремі державні ор­ганізми, а в нових часах два сусідські народи.

Сусідські суперечки двох держав, а пізніше двох народів завжди були живими і актуальними на всій земній кулі. Причини суперечок не всюди однакові, але існували постійно і безперервно. Коли поглянемо лише на прикордонні чи, точніше, сусідські


німецько-французькі чи французько-англійські, чи іспансько- англійські суперечки, то зрозуміємо, що віковічні польсько-ук­раїнські чи то територіальні, чи то релігійні, чи політичні супереч­ки не є для історії екзотичним явищем. Ці суперечки були, є і бу­дуть. І жодна угода, жодна мирна сусідська умова їх одним захо­дом не ліквідує і не вирішить.

Але ці суперечки залежно від умов і доброї волі сусідів могли б на деякий час улягатися, перериватись чи хоча б слабнути. Щоб довести до такого стану самі суперечки й усі причини суперечок, потрібно мати велику культуру, політичний розум і взаємну пова­гу обох сусідів. На жаль, на польсько-українській ділянці цих об'єктивних даних ні у давній, ні у новій історії щось дуже не спо­стерігалось. І вже якнайменше вони траплялись і майже не вияв­лялись на польському боці.

Щоб занадто не заглиблюватись у нетрі історії, затримаємось, для прикладу, тільки на кількох роках давньої історії. Переломний в історії західноукраїнських земель 1349 р. розпочав польську політику в Галичині так класично, що пізніше вона впродовж віків принципово на польському боці не змінювалась. Король Казимир, захопивши галицьку землю, спершу почав нищити українську керівну верству, тобто бояр. І швидко винищив їх не тільки вогнем і мечем, але й політикою позбавлення усіх прав і привілеїв. Повно­правною могла бути тільки католицька польська шляхта, для якої були доступними посади, привілеї і багатства, відібрані у право­славних бояр і т.ін. Частина українського боярства, не винищена відразу фізично, борючись за своє існування, переходила у като­лицтво, ополячувалась і ціною ренегатства вибивала собі дорогу до установ, впливів, почестей і вигідного життя на прадідівських землях. Але чи стала через це Галичина польською? Ні! Проте ак­туальними залишились методи тодішньої політичної «асиміляції» XIV століття у XX столітті. Пригадаймо собі методи насильного перетягування численних залежних у своєму існуванні від польсь­кої державної машини українців спочатку в римо-католицьку віру, а потім і на польський національний бік за часів Австрії, а особли­во за часів відновленої Польської Держави від 1920 р. до 1939 р.! Дивно, що внаслідок цих найрізноманітніших способів польської державно-асиміляційної і денаціоналізаційної політики ук­


раїнський характер Галичини, а тим більше Волині, не змінився. Отже, за таких польських методів у XIX і XX століттях маємо такі самі результати у створенні пересиченої взаємною недовірою, упе­редженнями і ворожістю сусідської польсько-української атмо­сфери.

Перейдемо до другої історичної дати, а точніше до 1569 р. Він приніс славну Люблінську унію. У чому вона полягала? З польсь­кого боку — ніби на принципі поєднання «рівного з рівним». А на­справді це було відкидання будь-якої рівності; якщо йдеться про українців, то українські землі приєднано безпосередньо до польсь­кої корони. Багато українських князівств ліквідовано, на місце князів посадили воєвод, а князівські і боярські землі роздавали не­наситній польській шляхті. Литва нібито отримала автономію ра­зом з певною частиною білоруських земель, які увійшли до Литви, але також не надовго. Результат цієї унії був такий, що Польща не могла впоратися з повстаннями литовських та білоруських князів і внутрішньо все більше ослаблювалась, особливо від часу, коли настала виборність королів, а за нею — після кожних наступних виборів нездорове розширення і зміцнення магнатських і шля­хетських привілеїв, які збільшувались перед виборами кожного кандидата у королі. Польща хотіла рятуватись ще однією «унією» у 1596 р., тим разом церковною у Бресті. Ця «унія» принесла ще більший внутрішній розлад і в кінці цілковиту декомпозицію Польської Держави й дала українцям таку силу, як козаччина.

Усі умови, які Польща укладала і підписувала з козаками, постійно порушувались. Польща їх зривала тому, що серед польсь­кої шляхти і магнатів панували погляд і переконання про мораль­не право на порушення умов з козаками, бо вони нібито не були гідними партнерами, вони були чимось нижчим і гіршим від польської шляхти. А умови треба укладати і їх треба дотримува­тись тільки тоді, коли партнер з усякого погляду рівний польській шляхті. Отже, шляхта могла укладати умови зі своїми власними королями (pacta conventa), з чужими володарями, але не з «селян­ством», за яке вважали козаків. В історії польсько-козацьких відносин доходило до такого страшного напруження і трагічного шалу ненависті, що магнат Чарнецький не завагався знищити мо­гилу Богдана Хмельницького і цілком ліквідувати його останки. А


автор Гадяцького договору з Польщею гетьман Іван Виговський, який порвав з Москвою і розбив московську армію під Конотопом, дочекався за це від поляків такої- плати, що польська солдатня за­мучила його до смерті. Чому так сталося? А просто тому, що серед тодішнього польського магнатства і шляхти кожного українського впливового політичного діяча, особливо такого, з яким поляки му­сили вести переговори, вважали звичайним «бунтівником», якого терпіли доти, доки був сильним, поки його боялись.

Люблінську унію поляки не шанували, особливо щодо ук­раїнського розділу, незважаючи на те, що в її основу покладено гас­ло «рівні з рівними», тобто магнати з магнатами. Але для них ук­раїнські магнати і князі були менш вартісним елементом, бо нале­жали до православних. Одним словом, завжди знаходились «мо­ральні» пояснення, які виправдовували шляхетське віроломство і недотримання слова, даного українцям. Таким чином, віками зро­стала величезна ненависть між двома народами через польську не­обов'язковість. Крім цього, ненависть розвивалася до якихось апо- каліптичних розмірів ще з приводу унійної діяльності, яку поляки проводили вогнем і мечем серед українського населення.

Але попри те, на українському боці завжди були люди, які йшли на співпрацю з поляками на політичному рівні, бо вважали її необхідною з огляду на московську небезпеку для українців. Усі вони, ці ризиковані українці, ані разу в історії не знайшли на польському боці певного і лояльного партнера. Усі вони пережива­ли гіркий досвід польської необов'язковості, польського крутійства, польської жорстокості і зрештою розчарування щодо своїх намірів і діянь.

* * *

У критичні моменти польської історії, коли вся польська дер­жавна споруда хиталась, поляки були дуже «ліберальними» щодо українців, бо намагались їх прихилити гаслами «рівні з рівними» і «за нашу і вашу свободу» до спільної боротьби за порятунок Польщі. Коли ж Польщі як держави не стало, тоді намагались та­кими самими гаслами схиляти до повстань, революції і т.д.

Коли наставав сприятливий момент для їхньої справи — безза­стережно гнобили українців, не враховуючи жодних моральних


зобов'язань стосовно них. Для них тільки такі українці були пев­ними, що перевернулись у поляків. Була також у них і певна кате­горія громадян, які називали себе «gente ruteni, natione poloni», які були великими польськими патріотами, а своє українське похо­дження витягали на світ тоді, коли перед світом треба було пока­зати, що нібито українці підтримують поляків і їхні вимоги.

Уже після повного розпаду Польщі, коли у муках народжувалась конституція в Австрії, на слов'янському конгресі у Празі називали се­бе «русинами» такі славні ренегати, як граф Дєдушицький, князь Сапєга та інші. Вони робили це, щоб зовсім торпедувати впливи і зна­чення тодішньої справжньої делегації українців на конгресі.

Усі способи налагодження польсько-українських відносин у Галичині вже за часів конституційної Австрії ніколи ні до чого не привели б також через нелояльність і крутійство польського парт­нера. Ні спроби Лавровського, ні Сембратовича, ні Романчука з так званою новою ерою на політичному польсько-українському горизонті не дали жодного позитивного результату. Навіть тривалі і наполегливі зусилля Олександра Барвінського у цьому напрямку, щоб якось оформити українсько-польський «modus vivendi» за австрійських часів, закінчились таким великим крахом, що Олек­сандр Барвінський став на схилі своїх років найбільш невблаган­ним противником будь-яких переговорів з поляками на загально­політичні теми. Де причина цього явища? Там, де була і за часів Люблінської і Брестської унії, де була за часів Зборова, Білої Церкви, Гадяча і т.д. В Австрії поляки були сильнішими за вплива­ми і тому намагалися використовувати українців для своїх цілей через тимчасові пакти, а не укладати з ними тривалі, бо до цього, з польської точки зору, впродовж сотень років українці не були гідними. Словом, польська політична мегаломанія, польська шля­хетська традиція віроломства, стародавня польська засада «не з че­стю, але з користю для здоров'я», єзуїтська «суперкатолицька» політична і релігійна доктрина «мета виправдовує засоби» призве­ли до того, що нова польська політична еліта не тільки не позбу­лася цих політичних помилок, а навпаки — вдосконалила їх, при­стосувавши до нових часів і нового духу століття.

Польща 1919—1939 рр. «досягала взаєморозуміння» з ук­раїнцями так само, як колись шляхетська, а за польсько-


австрійських часів політична еліта. Найважливішою спробою впорядкування польсько-українських відносин у новій Польщі була так звана нормалізація польсько-українських відносин, за­початкована весною 1935 р. Зі всіма основними тезами нор- малізаційної політики Польща так повелась, що протягом двох років від них нічого не залишилося. Нормалізацію проводили українці з варшавським урядом. Уже на першому році її почало торпедувати польське суспільство у Східній Галичині, особливо у Львові, а на третьому році добила її «рештки» політизована польська армія в особі різних всевладних генералів і полков­ників, які фактично представляли цю армію.

Якщо пригадаєте хоча б найважливіші моменти з історії польської політики стосовно до українців у так званій відродженій Польщі протягом 20 років, то зробите такий самий висновок щодо сутності польської політики, який зробили перед новою Польщею українські історики і письменники, як, наприклад, великий Шев­ченко чи Гоголь («Гайдамаки» і «Тарас Бульба»). Але там автори робили висновки з історії старої Польщі, Польщі шляхетської. Нам треба шукати джерел для політичних висновків також у новій Польщі.

Польща стала такою великою завдяки винятковій політичній кон'юнктурі у Версалі і завдяки тоді ще слабкому більшовицькому уряду в Росії. На сході вона мала великого за своїми потенційни­ми можливостями і тому небезпечного сусіда — у постаті Союзу Радянських Республік. А на заході, — щоправда, роззброєну, але також страшну для Польщі своїми можливостями Німеччину. Який політичний висновок вона зробила зі свого становища? Жодного! Під керівництвом вихованої на польському єзуїтстві польської ендеції (так званої народної демократії, а в сутності польської шляхетсько-шовіністичної й імперіалістичної, яка про­голосила знищення українського народу) вона орієнтувалась на сп'янілу від перемоги і тому деморалізовану Францію, а крім того, жила фантазіями своєї старої орієнтації на Росію, а це означає, що зараз на більшовицьку Росію. Всередині вона всіма способами проводила політику денаціоналізації непольських народів, у тому числі через колонізацію, захоплення майна, терор і примусову асиміляцію. Переворот Пілсудського у 1926 р. на перший погляд


ніби перервав період ендецької закордонної і внутрішньої політи­ки, але на короткий час. У польській закордонній політиці ніби по­чали переставляти шини в інший бік, зате у внутрішній політиці змінились тільки люди на відповідальних посадах, але політичний дух у ставленні до неполяків, особливо до українців, залишився таким самим. Відбулось навіть щось гірше — до українців почали ставитися з подвійною міркою: однією - до галичан, іншою - до волинян. Зате зовсім перекреслили право на існування українців на Холмщині, на Поліссі й Підляшші. Волинь стала піддослідним кроликом. Її відгородили кордоном від Галичини.

Оскільки ендецько-гієноп'ястівська (під «П'ястом» треба ро­зуміти польську дрібноміщанську партію, яка шукала підтримки серед дрібних селян. Стосовно до інших народів це також шовіністична й імперіалістична партія) кліка не думала виконува­ти своїх міжнародних зобов'язань щодо Східної Галичини, так са­мо робила і нова державно-політична еліта пілсудчиків («пілсуд- чиками» називала себе польська правляча еліта у 1926—1939 рр. Частиною цієї групи були давні співпрацівники Пілсудського. За­гал творили втікачі з різних політичних таборів і весь аполітичний елемент, ідейно невизначений і навіть без хребта, який у кожній державі орієнтується на тих, хто має на даний момент владу). Як ендеко-п'ястівці не шанували навіть своїх власних постанов про воєводську автономію для трьох галицьких воєводств і про ство­рення українського університету, так само було і за Пілсудського, але тут знову прийшло одно погіршення, а власне: одностороння відмова Польщі у Лізі Націй від виконання договору про захист прав національних меншин.

Доба Пілсудського у Польщі дала нам знамениту па­цифікацію, тобто каральні підрозділи військ польських оку­пантів у 1930 р., які прославились відкритим терором і масовим нищенням українських національних мас і української культури, дала нам закриття і висадження у повітря православних святинь на Холмщині і навіть на Волині, принесла нам війну з ук­раїнськими метричними відомствами, систематичну колонізацію у набагато небезпечніших розмірах, ніж при ендецько- п'ястівському пануванні, війну з українськими культурними і ко­оперативними інституціями, політику Корпусу охорони прикор­


доння (Прикордонних військ Польщі) щодо перетягування цілих сіл із православ'я у католицизм на Волині і взагалі подвійну політику експропріації на всіх українських етнічних те­риторіях, а конкретно: політику цивільної адміністрації і дику погромну політику не призначених для неї чинників військової влади. Одним словом, у Польщі Пілсудського, а особливо у пілсудчиків після його смерті, ожили й унаочнились вікові мето­ди польської політики, яку проводили польська шляхта, магнати і єзуїти. Зрозуміло, що така внутрішня політика не могла зсере­дини консолідувати Польшу. Навпаки, вона мусила її тільки роз­кладати, розхитувати і швидко допровадити до стану цілковито­го внутрішнього розладу. Війна 1939 р. перервала цей процес ра­зом з існуванням Польщі. Між такими двома сусідами, як Німеч­чина і СРСР, у таких кордонах і при таких внутрішніх відносинах

довго втриматись Польща не могла.

* * *

Двадцятиліття існування відновленої Польщі наочно показа­ло, що для польської політики досвід історії не мав жодного зна­чення, зате в ній дуже високо цінувалась традиція правління дав­ньої шляхетської Польщі. Тепер, коли Польща лежить, знову між поляками знаходяться групи, які намагаються підходити до ук­раїнців з гаслами і так званими ягеллонськими ідеями про спільні завдання і цілі у справі спільного «визволення». «Рівні з рівними», «За нашу і вашу свободу» — це гасла старі, як Польща, і скомпро­метовані поляками протягом віків, але вони їх продовжують вико­ристовувати, шукаючи допомоги для власного порятунку. Немає сумніву, що Польща сама ніколи не буде такою силою, щоб витри­мати натиск зі сходу і заходу, особливо вона не може бути силь­ною, бо стиснута на своїй етнічній території. Але, власне, у тому і справа, що вона ніколи не думає про етнографічні кордони у ви­падку відбудови. їй постійно усміхаються її історичні кордони з часів ягеллонської доби. Отже, зваблюючи українців до допомоги у відбудові втраченої держави, поляки фактично кличуть їх у нове польське ярмо. Інакше виглядала б справа, якби поляки хотіли спільними силами відбудувати Польщу і Україну як окремі держа­ви на їхніх етнічних територіях. Тоді на цю тему з ними можна бу-


ло б розмовляти поважно. Але справа у тому, що таких поляків нема, так само вони не визнають права на самостійне державне життя ні за білорусами, ні за литовцями. Ягеллонська комбінація «Польща, Литва і Русь» як «триєдина трійця» — це ідеал кожного поляка-мегаломана у житті й політиці, ось страшний хробак, який точить польську психіку і душу.

Із суто людських гуманітарних мотивів хотілось би співчувати польському народові, який нині потерпає, але коли прочитаєш у якихось «Східних кресах» (польська підпільна газета) таке орієнтовне політичне гасло для поляків, що є псевдоукраїнське прислів'я на Волині: «Коли було да, да — була біда, коли при­йшло гут-гут, всіх дуже б'ють, а буде добре, як прийде «дзєнь до- бри», — то не можна не дивуватись не тільки політичній наївності автора революційної статті, але й обмеженості всього польського середовища, яке представляє автор. Як можна співчувати таким, хто невиправний навіть тоді, коли доля б'є його пекельно боляче. Звідки беруться такі наївні інтерпретації, і не тільки це, але і про­позиція іншим повірити у такий примітивний «афоризм», виду­маний, безперечно, якимось поляком і підсунутий іншим як не- фальшивий оригінал? «Бажання є батьком думки» — ось де треба шукати походження цього примітивного і наївного опису наст­роїв серед українського населення Волині. Поляки хотіли б, щоб так було, а тим часом нинішня дійсність Волині доводить, що там, попри страшну дійсність, ненависть до поляків своїми вогняними язиками сягає неба. Причину поширення такого прислів'я серед поляків знову треба шукати у певній їхній тезі, що випливає з мегаломанії, яку застосовували у своїй політиці щодо українців у всі історичні періоди. Ця теза полягає у такому мисленні: ук­раїнський народ (людці) у принципі є добрим, покірним, лояль­ним і навіть потрібним, якщо його ніхто не бунтує. А бунтували його колись українські православні шляхтичі, пізніше — козацькі діячі, тепер українська інтелігенція. Отже, це прислів'я, хоча й дурне, має велике значення для оцінки політичної ментальності і психіки сучасного поляка. Він схильний з найліпшою вірою дума­ти, що так мислить, і на прихід цього бажаного «дзєнь добри» че­кає на Волині кожний селянин, але зовсім не вірить у те, щоб там так мислив український інтелігент. Бо цей інтелігент завжди і


всюди стояв і стоїть на перешкоді нинішньому поляку. Він хотів би з ним розмовляти на політичні теми, притягати його на свій бік, до своїх ідей, розкривати йому перспективи ідилії нинішньо­го гармонійного, мирного і навіть «братнього» українсько-польсь­кого співіснування, але рішуче і виключно тільки в Польщі, це оз­начає у Польщі з Волинню, Галичиною і, може, навіть з правобе­режжям України.

* * *

Вдумуючись глибше в історію польсько-українських відносин, аналізуючи польську політичну ментальність, приходиш до глибо­кого досвіду, що ніколи з поляками ні до чого розсудливого і пев­ного не дійдеш, якщо обстоюєш політичну незалежницьку і дер­жавницьку ідеологію українського націоналізму. Об'єктивні умо­ви українського національно-державницького інтересу наказують жити у приязних відносинах з Польщею з огляду на великого спільного ворога — Москву. Але об'єктивні умови польського національно-державного інтересу наказують полякам жити у при­язних відносинах з державною Україною ще й з огляду на польсь­кого західного сусіда — Німеччину. Але ці дві тези взаємно запере­чуються, тому що поляки у своїй мегаломанії завжди будуть легко­важити то однією, то другою небезпекою. І вони це робитимуть через те, що віритимуть у свою «силу», але досягнуту уярмленням українців, білорусів і литовців. На безумовне визнання ук­раїнської державності в українських етнічних межах вони не пого­джуються навіть тоді, коли політично лежать напівпритомні, роз­давлені колесом історії.

Яким є вихід з цієї ситуації, де вічним сусідом є Польща? Вихід простий! Блокуватися з поляками тільки тоді, коли у наших руках є принаймні така сила, як і в них. Тільки тоді вони шануватимуть наше право до життя і тільки тоді хоча б якийсь час дотримува­тимуться підписаних з нами договорів. Наше тимчасове послаб­лення завжди використовують для себе, на що ніколи в нашій історії ми не йшли. Поляків схилити до лояльності щодо партнера можна лише силою і то переважаючою силою.

Нині український народ, який від часу останніх визвольних змагань 1917—1920 рр. ані на момент не припиняв своєї боротьби


за власну державу, має певну організовану політичну силу, яка є основою української визвольної політики. Ця сила також є чинни­ком, який дає підставу нам відкрито говорити про необхідність вирішення проблеми нашої боротьби на польському напрямку. Ми свідомі того, що перед небезпекою, яка загрожує всім підкореним народам сходу від німецького і московського імперіалізму, тільки спільний фронт проти імперіалістів і ліквідація внутрішніх супе­речок є єдиною слушною відповіддю уярмлених войовничим імперіалістам. І тому сьогодні ми проти боротьби на цьому на­прямку і тому підтримуємо пошук мирних шляхів вирішення про­блем, які існують між двома народами. Але якщо цю боротьбу польська правляча верства хоче нам нав'язати, то це буде запекла боротьба всього українського народу проти ворожих імперіаліс­тичних зазіхань.

Але одночасно ми усвідомлюємо труднощі, які стоять на шля­ху до порозуміння. Особливо ми свідомі у тому, що вся психіка польської еліти, спосіб її мислення, її постійна шовіністична на­станова, її імперіалістичні марення стоять серйозною перешкодою на шляху до порозуміння. Все минуле наших взаємних відносин, весь зібраний історичний досвід вчить нас, що польська еліта навіть у моменти найбільшої трагедії і терпіння власного народу не хоче відмовитись від планів уярмлення інших народів, особли­во України, Білорусі й Литви. І тому, бажаючи знайти мирне вирішення справи, організуємо власні сили, бо тільки це може пе­реконати польських імперіалістів у безглуздості їхніх грабіжниць­ких планів і необхідності порозуміння з українським народом, який від польського народу нічого не хоче, на польські землі не зазіхає, але має достатньо багато сил, щоб завжди захищати своє право на власну державу.

І це повинно стати аксіомою нашої політики щодо поляків. Інакше нема причини погоджуватись і вести з ними переговори, бо нічого з них не буде. Так говорить історія століть. А в неї треба чо­гось учитися.

[Переклад з часопису «Ideja і czyn», № 4/1943, s. 10—15]

CA КС PZPR, zesp. 2400/2, sygn. 203/ХУ-12, s/388-392a.


Документ 11

Додаток до ВЗЗВ

[ОУН ПРО НЕОБХІДНІСТЬ СПІВПРАЦІ]

«Ідея і чин», 1944 р., № 1 (річник 3, № 6) вміщує на 7-й і на­ступних сторінках статтю Л.М.Карпатського «До польсько-ук- раїнських відносин» як виклад обдуманої позиції організованих українських націоналістів:

Ми вже кілька разів порушували на сторінках нашого часопи­су питання українсько-польських відносин. Наше ставлення до польського народу було сформульоване в ухвалах II і III конфе­ренцій нашої організації, а окрім того, проведено аналіз цієї проб­леми у статті «Україна і Польща», опублікованій у часописі «Ідея і чин», № 4. Сьогодні ще раз повертаємося до цієї проблеми, бо вважаємо, що вона дуже важлива в сучасній ситуації обох народів — українського і польського, і від того чи іншого вирішення зале­жатиме, чи у майбутньому розкладі сил Центральної і Східної Європи Україна і Польща знайдуть належні їм місця.

Підкреслюючи важливість аналізу і вирішення українсько- польського питання, одночасно усвідомлюємо всі труднощі, які перешкоджають його позитивному вирішенню. Тут ми маємо вже справу з цілою низкою найрізноманітніших комплексів, сформо­ваних віковою неприязню і взаємним поборюванням обох народів і політикою зовнішніх сил, які були і є зацікавлені в підкоренні обох народів. Подолання цих комплексів є важким завданням, бо в обох суспільствах загальнопоширеним є погляд, що українсько- польську проблему може вирішити тільки меч. Попри те, ми не ухиляємось від розгляду цієї проблеми, бо усвідомлюємо, що труднощі існують для того, щоб їх долати, і тільки слабкі й боягуз­ливі люди бояться великих і складних проблем. Бо державна зрілість народу, власне, у тому виявляється, щоб бачити проблему і вміти її спокійно, по-чоловічому розглядати, шукати шляхів до її вирішення, а не легковажно і з обуренням втікати від неї чи навіть заперечувати її існування. Вважаємо також за краще, щоб обидва народи, між якими існують навіть дуже прикрі й болісні супереч­


ки, подивилися сміливо правді в очі і самі між собою вирішили су­перечку, ніж якби це зробив хтось третій. У протилежному випад­ку ці два народи нагадуватимуть двох сусідів, які в суперечці за ме­жу посварились і взялися за чуби, аж нарешті справа опинилася в суді, який судив їх так довго, що обидва сусіди втратили не тільки шматок землі, який був предметом суперечки, але і все своє поле і весь свій доробок. Лише пізніше зрозуміли, що вже перестали бу­ти самостійними господарями, що залишилась їм доля наймитів.

Протягом довгих віків від початків історії обох народів їхні взаємні відносини не були приязно-сусідські. Обидва народи, польський і український, певний час залишались у стані протисто­яння і боротьби, незалежно від того, у яких формах виявлялися це протистояння і боротьба. При цьому Польща завжди була тією атакуючою агресивною стороною, яка намагалась розширити свої території на сході коштом етнічних українських земель. Польща так чинила в той час, коли під натиском германського світу втра­чала на користь німців свої етнічні польські землі на заході.

Україна боролася з навалою зі сходу, а Польща використовува­ла ситуацію й об'єдналася з одним зі спільних ворогів, щоб за ра­хунок українських земель отримати певну територіальну користь, що зрештою призвело її до падіння. Україна протягом усього сво­го історичного шляху займала щодо Польщі захисну позицію, обо­роняючи свою землю від зазіхань Польщі.

У цілому треба зазначити, що Польща після падіння ук­раїнських Київської і Галицько-Волинської держав розглядала всі українські землі як територію своєї територіально-політичної і економічної експансії на сході. Правда, Польща вивісила прекрас­не гасло «За вашу і нашу свободу» як ідейно-політичну програму співіснування рівноправних українського і польського народів та їх спільної боротьби за майбутнє, але використала його для нав'язування українському народові своєї опіки і волі, запровади­ла на українських землях форми повного національно-політично- го, соціального, культурного і релігійного утиску. Таким чином Польща у перших періодах історії переводить український народ зі становища партнера-союзника у позицію невільника-раба.

З того часу Польща виявляє тенденцію дивитися на український народ і його зусилля до державного визволення як на своє внутрішнє


питання навіть тоді, коли внаслідок політики «за вашу і нашу свобо­ду» на півночі виріс третій сусід, який вирішив суперечку за межу так, що Польща і Україна втратили державну незалежність. Такий підхід до української справи — вважати її внутрішньою польською проблемою — так глибоко вкорінився у психіці польського суспільства, що і нині загал суспільства абсолютно не може погоди­тися з українськими прагненнями до державної незалежності, а до можливості відродження Української держави ставиться абсолютно негативно, не допускаючи навіть думки про те, що існування Ук­раїнської держави може бути корисним і для Польщі.

На підставі історичного досвіду треба ствердити, що вікове протистояння і боротьба між українським і польським народами принесли для обох народів катастрофічні наслідки. Це вони при­звели до внутрішнього ослаблення і України, і Польщі, й зрештою до їх падіння, яке безпосередньо спричинили ворожі зовнішні сили, що капіталізували для себе боротьбу обох народів.

Боротьба між українським і польським народами зробила можли­вим розвиток колись незначної північної московської держави, а на за­ході дала можливість для консолідації і розвитку сил пруссько- німецькій державі. І Москва, і Пруссія, чи, точніше, германський світ, стали серйозною загрозою для обох народів і зрештою реалізували свої плани, захоплюючи українські й польські землі та уярмлюючи обидва народи. Ось конкретний результат польсько-українського про­тистояння і боротьби, спричинений зазіханнями Польщі на українські землі.

Звичайно, історичні помилки повинні ставати уроками і доро­говказом, щоб не повторювати їх у майбутньому. На жаль, історія нічого не навчила. Коли під кінець світової війни вибухнула євро­пейська революція і всі народи взялися відбудовувати свої національні держави на засаді самовизначення народів, війна між Польщею і Україною розгорілася знову. У той час як Україна за­хищала своє право на самовизначення, Польща для підтверджен­ня своїх претензій до частини українських земель висувала істо­ричні аргументи. Старі концепції взяли гору над здоровим глуз­дом. Українська держава, яка одночасно вела війну з московськи­ми більшовиками, впала. Здавалося, що Польща виграла, бо отри­мала західноукраїнські землі. Але не треба забувати, що всього на


20 років пізніше впала також і Польща, а її падіння було також логічним наслідком ліквідації Української держави, спричиненої захопленням земель Москвою і Польщею. Ця зовнішньополітична розстановка сил — на заході Німеччина зі своєю концепцією екс­пансії на схід, на сході Москва зі своєю концепцією експансії на всю Європу — замкнула в кліщі Польщу, обтяжену наслідками політики стосовно до українського народу і його прагнень. Цих кліщів Польща вже не могла розламати. Перед небезпекою вона кидається то в один, то в інший бік, щоб урешті стати жертвою грабіжницьких сусідів. Обравши політику загарбання та уярмлен­ня у ставленні до України, Польща за таких умов не могла прово­дити незалежну зовнішню політику, не була спроможна знайти по­зитивне вирішення польсько-українського питання. Польща завжди вважала українську національно-визвольну боротьбу принциповою небезпекою для своєї державності і за тією небезпе­кою не хотіла бачити загрози з боку Москви і Німеччини. Політи­ка заперечення українського питання послабила Польщу і зміцни­ла ворогів Польщі й України.

Хто знає, як би виглядав сьогодні розклад політичних сил у Центральній і Східній Європі, якби у 1918 р. інакше склались відносини між українською і польською державами, якби у той час вдалось уникнути боротьби і, нарешті, якби навіть після окупації більшості українських земель більшовицькою Москвою політика польських державних діячів щодо українського питання не була політикою заперечення.

На цьому місці можна було б провести детальніший аналіз цієї політики, показати її помилки і поставити запитання: хто винен? Але ці справи є загальновідомими, отже, не маємо наміру детально копирсатись у питанні війни, бо взаємними звинуваченнями не оз­доровимо українсько-польських відносин. Стверджуємо, що ці відносини є ненормальними, довести їх до послаблення напру­женості, а в результаті привести до вирішення всіх спірних питань між двома народами можуть тільки щире двостороннє бажання і тверда воля, а також здоровий політично-державний розум.

Якщо подивимось на українсько-польську проблему з історич­ної перспективи, то можемо переконатись, що кожне мирне вирішення наперед приречене на невдачу. І тому ставимо запитан-


ня: чи можливі поліпшення і остаточна нормалізація украінсько- польських відносин?

Треба сказати, що деякі елементи, які можуть поглибити нена­висть між двома народами, як і в минулому (релігійне, суспільне), перекреслило саме життя.

Найбільшою перешкодою у нормалізації взаємовідносин ук­раїнського і польського народів і далі залишаються такі, глибоко закорінені у психіці польського суспільства і його керівних сфер, елементи:

  1. постійне заперечення права українського народу на власну державу;

  2. намагання ставитись до українського народу як до не здат­ного до власного державного життя, внаслідок чого Польща по­винна ним опікуватись або визволити його;

  3. ставлення до українських земель як до території своєї тери­торіальної і політичної експансії;

  4. ставлення до української справи як до свого суто внутріш­нього питання.

Це все означає, що Польща і далі проводить політику поборю­вання [прагнень] українського народу до [побудови] власної дер­жави.

Український народ бореться за створення власної держави на власних землях, не претендуючи на чужі, тобто і польські, землі, за свою державність, політичну незалежність і самостійність. Український народ, як, зрештою, і кожен народ, не може і не посміє відмовитись від цих своїх справ, тому відносини між дво­ма народами можуть формуватись лише залежно від ставлення польської сторони до українського народу і його прагнень. По­слаблення напруженості у відносинах і мирне вирішення у цій галузі є можливим лише при визнанні польською стороною ук­раїнської державності на українських землях і при умові, що Польща ні нині, ні у майбутньому не простягатиме руки за ук­раїнськими землями.

(...) Обидва народи мають тих самих ворогів: Німеччину і Москву. Один з них у передсмертних судомах ще намагається за­тримати українські й польські землі, другий, як смертельно ране­ний звір, простягає за цими землями свої криваві агресивні лапи.


Обидва народи не мають тут вибору, а орієнтація на будь-кого з во­рогів була б політичним шаленством, бо перемога однієї чи другої сторони згубна для обох народів.

Якби у результаті нинішньої світової бурі дійшло до відбудови Української держави без одночасної державної відбудови незалеж­ності Польщі або відбудови Польської Держави без одночасної відбудови української державності, то в першому і другому випад­ках треба рахуватися з неминучою короткочасністю існування обох відбудованих державних організмів. Так само спроби творен­ня нових форм тіснішого і стійкішого співіснування і співпраці на­родів і держав Центральної і Південно-Східної Європи без дер­жавної незалежності України чи Польщі — це ще одна омана і вте­ча від дійсності. І тут виникає дилема: чи далі йти битими шляха­ми прадідів, чи шукати нових доріг, на яких би обидва народи уникнули тих катастроф, які переживали у минулому?

З українського боку нема перешкод до поліпшення польсько- українських відносин. Український народ у своїх політичних кон­цепціях не має жодних імперіалістичних прагнень і не зазіхає ні на які польські землі.

Український народ бореться за Незалежну Українську Собор­ну Державу, за право самовизначення на всіх етнічних землях.

Український народ захищає концепцію перебудови європейсь­кого сходу на засадах творення національних держав.

Український народ бореться за тісну співпрацю всіх народів, уярмлених Москвою і Німеччиною.

Український народ бореться за справедливий політичний і суспільний лад. Він нікого не хоче визискувати і утискувати.

Український народ бореться за рівність державних і громадянсь­ких прав і обов'язків усіх громадян України незалежно від їхньої національності, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок.

У цій площині український народ готовий співпрацювати зі всіма європейськими народами. У цій площині лежить також мож­лива співпраця між українським і польським народами.

Наше ставлення до польського народу залежить виключно від того, чи у нинішній грізний момент, який може вплинути на май­бутні долі обох народів, польський народ зважиться на те, щоб визнати нашу ідейно-політичну програму. Нині, коли обидва наро­


ди спливають кров'ю у боротьбі зі спільними ворогами, для цього настав відповідний момент.

Мусимо також ствердити, що з польського боку не видно ще та­кого погляду на історичні проблеми, які нині стоять перед обома на­родами, навіть поширюються гасла: «Ані п'яді землі з українських територій, які входили до складу Польської Держави у 1939 р., в ук­раїнські руки». Мало того, можна навіть почути голоси, що Польща не може обмежитись своїми східними кордонами перед 1 вересня 1939, а повинна сягнути ще далі на схід і включити до складу Польсь­кої Держави наступні українські землі як «історично польські».

С А КС PZPR, zesp. 2225/10, sygn. 202/11-53.

Документ 12

[Детальне зведення — витяг] («З історії польсько-радянських відносин», том V, Варшава, 1969)

ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКИЙ ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ

С. 111. З перших тижнів гітлерівської окупації на всій території Західної України, як і на інших окупованих територіях СРСР, у десят­ках міст і сотнях населених пунктів і сіл у відповідь на звернення Центрального Комітету ВКП(б) і Ради народних комісарів СРСР, ви­кладене у директиві від 29 червня 1941 р. і ухвалі від 18 липня 1941 р., почали виникати підпільні організації, групи і антифашистські комітети. їх створювали українські й польські антифашисти, серед яких значну частину становили комуністи, колишні члени КПЗУ.

(...) За ініціативою польських антифашистів: З.Друждж-Сата- новської, Р.Сатановського, В.Рожковського, Ю.Парнаса, Яна і Ка­зимира Буржинських, Ю.Шафарчика і українців та білорусів: К.Кухарчика, Г.Нестерчука, М.Восинського, М.Ободовського, П.Сумко, М.Дежурко, Б.Бовгіра виникло кілька польсько-ук- раїнських антифашистських груп у Дубровицькому районі і в південній частині Столінського району, особливо у таких заселе­


них значною кількістю поляків селах: Вороне, Бухличі, Удрицьк, Висоцьк, Лудинь, Велюнь, Задень, Тимень, Воробін, а також у роз­ташованому в глибині лісового масиву селі Хочинь. З цих груп у 1942—1943 рр. сформовано кілька партизанських польських, польсько-українських і українських підрозділів, серед них Хо- чинський партизанський загін під командуванням Я.Буржинсько- го, а на півроку пізніше польський партизанський загін ім. Т.Кос- тюшка під командуванням Р.Сатановського.

С. 112. У Хочинських лісах спільну антифашистську групу ство­рили мешканці сіл Купеля і Слобідка та українського села Млинки. У Рокитнівському районі, поблизу залізниці Сарни—Олевськ мо­лодь польських сіл Перестанець, Єльно, Омельно, Татикне, Ладо, Ломськ, Томашгород організувала конспіративну групу з 20 осіб.

Очолили її поляки, колишні члени комсомолу, — Ст. Лабендсь- кий і Г.Гарбовський. (...) Подібну підпільну групу утворили польські антифашисти з сіл Окопи, Долгань, Нетреба, Боровські Будки, розташованих на східному березі Случі, на схід від Берез- ного. (...) Третя польська підпільна група у тому самому районі ви­никла в селі Мочулянка і дістала назву Польська Збройна Ор­ганізація. Вона об'єднала молодь сіл Глушкове, Мокре, Стара Гута, Рудки, Мичаківка, Бесерівка. (...)

С. 114. Не маючи можливості налагодити зв'язок з керівним центром на «Великій Землі», з Центральним Комітетом КП України і з Українським штабом партизанського руху, львівське ліве антифашистське підпілля сконтактувалося з Центральним Комітетом Польської Робітничої партії і Голов­ним Командуванням Гвардії Людової у Варшаві і, спираючись на вже діючі організації та антифашистські групи, восени 1942 р. утворило округи ППР і ГЛ. Діяльність нових підпільних і бойових організацій розширено на дистрикт Галичина, тобто на Львівську, Станіславську, Тернопільську і Дрогобицьку об­ласті, де створено мережу осередків ППР і бойових груп ГЛ. Серед провідних діячів організації треба назвати поляків: Ю.Сливку — першого секретаря Львівського обкому ППР, Яніну Бір, А.Лещинського — першого обласного командира ГЛ, Л.Седлєцького, А.Полуб'яка (...) та багато інших польських і українських партизанів. Усього їх було більше 500. (...)


С. 117. Весною 1943 р. (...) генерал Бегма, наділений спеціальними повноваженнями КЦ КПУ, 15 лютого 1943 р. (...) утворив Рівненське Партизанське угруповання. До складу цього угруповання увійшли польські й польсько-українські парти­занські загони під командуванням Каплуна, Буржинського, Собесяка, Галицького, підрозділ імені Чапаева, а у травні також польський підрозділ імені Костюшка під командуванням В.Рож- ковського (заступник Сатановського, який перебуває у Москві). Усього в угрупованні Бегми приблизно 500 партизанів польсь­кої національності, а в самому лише підрозділі М.Костюшка бу­ло їх 200. (...)

Допомога з боку керівництва українського партизанського ру­ху, пропагандистська праця польських і польсько-українських партизанських підрозділів, перемоги Радянської армії на фронті, зростаючий гітлерівський терор і загроза з боку українських націоналістів у середині 1943 р. спричинились до масового напли­ву поляків до українських і польських партизанських підрозділів. (...) У другій половині 1943 р. поляки були в усіх партизанських загонах, які діяли на території Західної України, розпорошені по кілька осіб або більшими групами у сотнях підрозділів.

С. 118. Через великий наплив поляків до партизанських за­гонів, зростання кількості польських підрозділів на Волині виник­ла необхідність утворення польського партизанського угрупован­ня. У Рівненській області генерал Бегма у серпні 1943 р. утворив третє рівненське угруповання, назване «польським», під команду­ванням Куніцького, яке складалося з трьох загонів: імені Костюш­ка, «Смерть фашизму» та імені В.Василевської. Після повернення з Москви Сатановського, який привіз спеціальні повноваження, загін ім. Костюшка був виділений з Рівненського угруповання № 3. З виділених груп цього підрозділу утворились нові польські партизанські загони: імені Р. Траугутта та імені Е.Платер. Було та­кож утворено угруповання польських партизанських загонів «Ще Польща не загинула» під командуванням Сатановського. Це угру­повання у кінцевій фазі діяльності на Волині налічувало 7 парти­занських загонів (імені Костюшка, Траугутта і Платер, імені Завіши Чарнего, імені Чарнецького, Гловацького й Кілінського) та кілька інших самостійних взводів. Потім було організовано ще три


загони (імені Міцкевича, Пуласького і Жулкевського). Особовий склад угруповання у квітні 1944 р. налічував 1153 особи.

Одночасно на території Волинської області при Волинсько- Чернігівському партизанському угрупованні під командуванням сек­ретаря Волинського підпільного обкому КПУ і командира обласно­го партизанського штабу генерала О.Федорова утворився спочатку польський партизанський загін «Польські патріоти», який налічував 60 осіб і потім перетворився у польську партизанську бригаду імені Василевської у складі двох батальйонів: імені Костюшка і Домб- ровського. У бригаді налічувалось спочатку 188 осіб, у грудні — вже 208. Командиром став колишній вахмістр ВП Ст.Шелест.

С. 119. Загалом на Волині у радянському партизанському русі зі зброєю у руках, за радянськими джерелами, воювало приблизно 7 тисяч партизанів польської національності. Кілька тисяч поляків становили партизанський резерв. (...)

Щодо кількості поляків у лівому підпільному і партизансько­му РУсі У дистрикті Галичина відсутні точні дані. Але приблизно можна взяти число 500.

С. 120. Польський партизанський штаб перекинув на польські землі 16 десантних розвідувально-диверсійних і організаторських груп, всього 361 особу, і значні кількості зброї та амуніції, у тому числі 4650 автоматів, 1417 карабінів, 246 ручних кулеметів, 82 протитанкові рушниці, 42 гармати, понад 3,8 мільйона штук набоїв, 19 тонн вибухо­вих матеріалів. Кількасот партизанів вирушили за Буг суходолом.

(Мечислав Юхневич, Юліан Тобіаіи. Польсько-українська співпраця у підпільному і партизанському русі в роки Другої світової війни.)

Документ 13

[ЛИСТІВКА ОУН]

Польські громадяни!

На вашій і нашій землі шаліє німецький імперіалізм. Протягом історії німці насильством вас нищили і нищать. Вони готують для вас і для всіх поневолених народів фізичне знищення. Скільки це


ваших сіл, вашого майна за Бугом пішло з димом? Скільки най­кращих синів вашого народу поклало свої буйні голови? Скільки сиріт і вдів поневіряються внаслідок німецького терору по вашій землі? За що? Тому що так сподобалось грабіжникові? За те, що йому сподобалось загнати у ярмо вашу батьківщину, забрати ваше майно, ваше багатство?

Сьогодні ви стоїте над домовиною, чому причиною є і ви самі. Сьогодні ваші найкращі сини, найкращі офіцери і старши­ни загинули від німецьких рук, але, очевидно, вам цього мало. Замість того, щоб стати до боротьби з ворогом, як інші народи, ви йдете до нього на службу. До кого? За що? Сьогодні на цій службі всіма способами ви намагаєтесь нас знищити, всю свою ненависть і гнів спрямовуєте на український народ. Ви сьогодні стаєте головними злочинцями, які палять наші села і розстрілю­ють наше населення. Нині наша адміністрація покинула свої по­сади, щоб німці не мали такого доступу до наших сіл, щоб не могли нас так нищити. Ви перші добровільно зголошуєтесь на їхні місця і допомагаєте німцям проводити бандитську роботу. Ви сьогодні ще сліпе знаряддя у німецьких руках проти нас. Але пам'ятайте, якщо загал польського суспільства не вплине на тих, хто пішов до адміністрації, на фольксдойчів, поліцію та інших і не вплине так, щоб вони покинули ті місця, то гнів українського народу впаде на тих поляків, які мешкають на українських зем­лях. Кожне наше спалене село, кожна спричинена вами наша жертва відіб'ється на вас.

Ми вас до цього часу не зачіпали, навпаки, хотіли і хочемо, де тільки можливо, співпрацювати з вами, як і з іншими поневоленими народами, але ваші останні виступи проти нас не свідчать про мож­ливість такої співпраці. На кожен ваш виступ проти нас відповімо на­шим виступом. Думаємо, що краще буде вам співпрацювати з нами, ніж проти нас. Не хочемо заганяти вас у ярмо. Навпаки, хочемо, щоб і ви, як і інші підневільні народи, творили своє життя на своїй етнічній території. Ми вам допоможемо. Разом, спільними силами станемо до боротьби з нашим і вашим ворогом. На наших землях у майбутньому будете мати такі права, як і наше суспільство, але те все залежатиме від вашого ставлення до нашої боротьби за свободу.

Поляки! Опам'ятайтесь! Повертайтесь додому. Ті, хто нині


служить і допомагає німцям, ще можуть повернутися, пізніше бу­де запізно. Хто й надалі буде служити і допомагати гестапо, того не мине заслужена кара.

Останній раз закликаємо: не накликайте на себе заслуженого гніву!

Нехай живе дружба поневолених народів!

Хай живе національна революція!

Хай живуть усі народи, які борються за н ^залежність на своїх землях!

Хай живе українська національна революція, яка об'єднує всі поневолені народи у боротьбі проти московсько-німецького імперіалізму!

Свободу народам, волю людині!

Смерть усім імперіалістам!

18/5 1943 р. ОКРУЖНЕ КЕРІВНИЦТВО ОУН

С А КС PZPR, zesp. 2400/1, sygn. 203/ХУ, t.5,5.224

Документ 14 УТВОРЕННЯ ГРАНАТОВОЇ ПОЛІЦІЇ НА ВОЛИНІ

На початку червня 1943 р. німці організували на Волині польсь­ку поліцію, яку обмундирували і озброїли. Поляки добровільно зго­лошувалися йти до поліції, переважно ті, чиї родини були помордо­вані. Додатково німці перекинули на Волинь польські батальйони «Шупо», які організували і навчили у Денбиці біля Кракова, а німецьку «Шупо» вивели. На Людвіпольський район до Бистриці виділили одну роту «Шупо» і одну роту польської поліції з воли- няків. Так само було і в інших районах, аж до Янової Долини. Відтоді розпочалися нові порядки. Приємно було дивитись на ці підрозділи, хоч і в німецьких мундирах, як вправно вони крокували з польською піснею на вустах. Побачивши це, українці зовсім похнюпились, а на обличчях можна було спостерігати пригнічення і страх. Вони сиділи вдома, мало коли виходячи на вулицю. Передусім поляки відімсти­ли за спалену Немилу, тобто певного дня оточили село Вілла, де


переважно переховувалась банда, і всіх у селі розстріляли, а хати повністю поспалювали. Деяким польським селам німці давали зброю, щоб вони могли самі захищатись. Наприклад, Гута Степансь- ка у Костопільському повіті під час нападу великих українських банд захищалась 3 дні й відбила атаку. Під час бою її спалили. Тим часом на Заріччі польські партизанські загони швидко збільшува­лись, набирали сили. їх чисельність зростала кожного дня. З самої лише Гути Степанської, після її спалення, до польських партизанів прийшло більше 300 осіб зі зброєю. Партизанське командування пе­ребувало у Старій Гуті. Там був і штаб радянських партизанів. Між ними був також ксьондз, який свого часу, як я вже згадував про ньо­го, працював у карному таборі праці в Людвіполі. Коли табір був розбитий, його взяли під свою опіку до Старої Гути поляки. Рота польської поліції майже кожного дня робила вилазки у села і ліси, знищуючи банди. З іншого боку польські партизани переслідували їх і нищили по лісах, не даючи на Заріччя доступу. Були випадки, ко­ли польська поліція вела бій і несподівано з'являлись польські пар­тизани, які допомагали спільно бити банду. Польська поліція таємно від німців час від часу постачала партизанам набої. Під час одного бою з бандами поліція віддала польським партизанам грана­томет, пояснивши німцям, що пропав у бою з українцями. І так гро­мили з обох боків банди, які ніде не могли знайти підтримки. Так са­мо діялось і в Костопільському та Сарненському районах. Ук­раїнські села горіли, а народ утікав із сіл і ховався в лісах, викопую­чи собі землянки. На такі землянки натрапили поляки у лісі біля се­ла Борщівки у Костопільському повіті, де знайшли величезні схови зерна, борошна тощо. Банда намагалась захищати доступ до них, але добре дістала за шкіру і втекла, залишивши все. Німці і в цьому ви­падку скористались, бо після спалення такого села забирали всю ху­добу і зерно.

СА КС PZPR, zesp. 2400/8, sygn. 203/XV- 42, s. 39-40.


Документ 15

[ВІДОЗВА ОУН]

ПОЛЯКИ!

Наближається вирішальний момент нинішньої війни, розпоча­тої агресією Берліна і Москви з метою уярмлення вільних народів.

З вичерпанням сил обох загарбників організовуються і зроста­ють революційні сили поневолених народів. Перше місце серед на­родів Центральної і Східної Європи, уярмлених німецьким і мос­ковським імперіалізмом, займають український і польський наро­ди. Обидва ці народи ведуть нині запеклу боротьбу з окупантами, обидва також готуються до відродження своїх власних національ­них держав.

Однакове становище, спільні вороги і спільні цілі, якими є власні держави, повинні спонукати обидва народи, як, зрештою, і всі поневолені народи, до спільної боротьби в єдиних лавах проти імперіалістичних загарбників. Адже очевидно, що вирішального удару Берліну і Москві можуть завдати переможні революції на­родів, підкорених цими імперіалізмами. Звідси також логічним наслідком є спільний революційний фронт поневолених народів проти імперіалізму під гаслом вільних національних держав.

Український народ завжди був переконаний, що умовою три­валого і незалежного державного існування обох народів — ук­раїнського і польського — є двостороннє порозуміння на плат­формі взаємного визнання. Ця умова є наслідком нашого спільно­го існування між двома потужними державами — Німеччиною і Росією, які з огляду на свою силу і свій імперіалістичний харак­тер завжди були ворогами сусідніх народів. І особливо вони завжди намагались поневолити український і польський народи. Треба також сказати, що реалізацію цих планів їм полегшила лег­коважно провокована ненависть між українським і польським на­родами. Москва і Берлін знаходили і в майбутньому знайдуть спільну мову, якщо йдеться про повалення української або Польської Держави і про поневолення обох народів. Особливо цю правду польський народ пізнав під час поділів, а останнім часом у 1939 р. На жаль, цю правду не хочуть усвідомити польські


імперіалістичні кола. Дивним і незрозумілим є факт, що сьогодні, коли польський народ хрипить у ярмі німецького загарбника і ко­ли також Росія планує нову окупацію Польщі, польські імперіалістичні керівники оголошують немилосердну боротьбу українському народові, відмовляють йому у праві на незалежне державне існування. Польські імперіалісти за жодних умов не мо­жуть погодитися з боротьбою українського народу за неза­лежність і у своїй сліпій ненависті до нього йдуть так далеко, що стають союзниками найбільших ворогів незалежної Польщі — російського і німецького імперіалізму. Цілком очевидно, що коли сьогодні провідники одного поневоленого народу закликають до боротьби з іншим поневоленим народом, то таким чином сприя­ють ослабленню спільного фронту поневолених і самі стають со­юзниками загарбників.

Але, власне, так є, бо не що інше, як звичайна агресивність і ба­жання панувати над іншими народами, становлять основу всієї політики польських керівників. Тому так швидко вони можуть знайти спільну мову з Берліном і Москвою, коли йдеться про зни­щення українського народу, і не хочуть знати того, що, оголошую­чи війну українському народові, ведуть на бездоріжжя весь свій народ і готують для нього катастрофу.

Чого хочуть польські керівники?

На основі різних видань («Боротьба», «Наша східна земля», «Східні землі Речі Посполитої» та інші) можемо стверджувати, що тут йдеться про Західноукраїнські землі, які вони називають «наші Східні землі». Але при цьому вони включають у це поняття навіть східні українські землі включно аж до ріки Дніпро.

Усі ці території, на їхню думку, мають належати Польській Дер­жаві. Таким чином польські імперіалісти хочуть насильно уярми­ти 7 мільйонів українців Західної України, як це було до 1939 р., а крім того, всю Правобережну Україну. Зрозуміло, що йдеться про загарбання, подібне до імперіалізму Москви або Берліна.

На землях Західної України, не кажучи вже про Правобережну, в переважній більшості проживає український народ. Кожен по­ляк знає, що, незважаючи на колонізаційну політику, яка тривала ціле століття, польським урядам не вдалося змінити образу цих зе­мель. Тому смішно, коли нині читаємо у польських виданнях про


нові плани, спрямовані на знищення українського народу в Західній Україні. Якщо цього не вдалося зробити протягом кількох століть, не вдасться і нині. Українського характеру Західної України ніхто не може заперечити, бо тут у переважній більшості живе українське населення. Поляки становлять незнач­ну меншість, і то у містах. Коли польські імперіалісти на підставі цього факту вимагають приєднання Західної України до Польщі, то це те саме, чим були б наші претензії до всього Краківського воєводства з того приводу, що там живуть українці.

Крім цього, польські правлячі діячі забувають, що український народ є народом, який століттями бореться за свою державу, і особ­ливо останні два десятиліття не вагався вести боротьбу за свою сво­боду з найстрашнішим більшовицьким ворогом. Також німецькому окупантові український народ оголосив безкомпромісну боротьбу, незважаючи на те, що німці ще донедавна були наймогутнішими мілітаристами у світі. Як можуть думати польські імперіалісти, що ми погодимось на нову польську неволю? Надії на «шанобливий руський народець» уже не раз дорого коштували полякам, а тепер можуть трагічно вплинути на долю Польщі.

40-мільйонний український народ бореться нині проти потуж­них ворогів і напевно зможе захистити свою незалежність також від польських імперіалістів.

Якщо не бажаєте повірити цій правді, зможемо довести її на практиці. Український народ буде боротись проти всіх спроб відірвати Західну Україну від решти українських земель, вважаю­чи ці спроби імперіалістичними домаганнями, які відмовляють у праві на національне самовизначення.

Поляки:

Спільна доля, яка об'єднала нас, і наша боротьба проти загарб­ників Берліна і Москви за власні держави вимагають порозуміння народів. Український народ завжди готовий до такого поро­зуміння. Не маємо ворожих планів стосовно до польського народу і ке хочемо ні п'яді польської землі. Визнаємо право кожного наро­ду на самовизначення і на власну державу. Наше ставлення до польського народу випливає з приязні й бажання співіснування.

На жаль, цієї нашої позиції не хочуть зрозуміти польські імперіалістичні керівники. Вони не визнають права українського


народу на власну державу, вони закликають польські маси до бо­ротьби з українським народом. Вони навіть використовують німецького окупанта з метою знищення українського народу. Польські зондердінсти, баншютце, бігеншафти, польські фолькс- дойче допомагають німцям поневолювати український народ. Та­ким чином вони зміцнюють німців і полегшують їм тероризування також польського населення. Польські боївки на Холмщині, Підляшші, Галичині, Волині провокують німців до протиук- раїнських дій, стають німецьким знаряддям у боротьбі проти ук­раїнського народу. Якщо внаслідок цього доходить до взаємної бо­ротьби між українським і польським населенням, то німці із задо­воленням потирають руки.

Уся ця робота польських імперіалістів, які втратили будь-яке почуття відповідальності, спричинена їхнім шовінізмом і глибо­кою ненавистю до українського народу. В результаті вона завдає шкоди обом народам. Тому їй треба покласти край.

Поляки:

Український народ, який так само, як і ви, бореться за власну державу, прагне згоди з польським народом і приятельського існу­вання між собою вільних України і Польщі.

Одночасно не допустимо, щоб польські імперіалісти поневоли­ли хоча б частину українських земель. Особливо у нинішній ситу­ації не будемо безкарно терпіти будь-яких терористичних планів і дій польських імперіалістів, дій, спрямованих проти життя і майна українських громадян.

Поляки, мешканці Східної України.

Ваші імперіалістичні вороги закликають Вас до боротьби з ук­раїнським народом. Пам'ятайте, що Ви живете серед української більшості й тому всяка спроба боротьби з українським народом буде безрезультатною. Якщо послухаєте імперіалістичних підбу­рювань, доведете лише до пролиття Вашої крові, бо український народ зі всією рішучістю буде захищати своє право на самовизна­чення і на власну державу.

Ми не хочемо нікого з Вас поневолювати. На території Ук­раїнської держави залишаться тільки ті з Вас, хто добровільно визнає, що хоче залишитись. Ми гарантуємо їм повну свободу, безпеку і рівні зі всіма громадянами української національності


права. Наше гасло: свобода народам і людині.

Хай живуть вільні національні держави українського і польсь-
кого народів! На спільний фронт боротьби, всі поневолені народи!
Поневолені народи, об'єднуйтесь у боротьбі проти імперіалізму!
Смерть загарбникам!

Липень 1943 р.

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ
НАЦІОНАЛІСТІВ-НЕЗАЛЕЖНИКІВ

CA КС PZPR, zesp. 2201/10, sygn. 202/1-34.

Документ 16

[ПОЛЬСЬКА ВІДОЗВА ДО ПОЛЯКІВ НА ВОЛИНІ]

ПД.Р.

25 X.1943 v.

Прочитай, подумай і навчи інших!

ПОЛЯКИ!

В останні тижні у наших рядах посилилась тенденція до са­мовільного залишення місцевих територій і «порятунку» втечею за Буг або по сусідству від нього. Ці овечі перегони, зрозуміло, є дуже шкідливим явищем, яке влучає у наше загальнодержавне до­бро, як і в усвідомлений інтерес кожного з нас. Панічне переселен­ня за Буг, легальним чи нелегальним шляхом, не можна нічим по­яснити чи вибачити:

І.

а) Польська Волинь без польського суспільства польською не буде, це не підлягає жодному сумніву. Хіба ми забули наші віковічні традиції і так негідно й нікчемно маємо вирішувати долю одного з найцінніших шматків нашої Вітчизни?

б) Хто самовільно покидає місцеві території, той діє на шкоду польському народу і повинен розуміти це.

в) Особистий інтерес кожного з нас говорить про те, щоб ми стояли незламно і безстрашно до переможного кінця.


Добровільна відмова від залишків власного майна є легковаж­ним наражанням себе і родини на ризик щодо непевного майбут­нього, поневірянь, холоду і голоду, а може, й ще страшніших наслідків. Хто хоче брати участь у цьому безцільному і ганебному для нас перед усім народом переселенні за Буг, нехай над цим за­думається і зробить відповідні висновки.

Усі поляки звідси не виїдуть — це цілком ясно. Люди, пере­йняті справжнім патріотичним духом, вірні поклику шляхетного серця і здорового глузду, залишаться на своїх місцях, готові до найбільших жертв на честь Вітчизни і Її незалежного існування, бо для нас чужими є страх і ганьба дезертирства.

Те, що ми на місцевих територіях протягом цих чотирьох років війни пережили, було страшне, а жертви численними. Страшна до­ля завдала, однак, багато кривд і нещасть нашому Народові — і все ж таки Народ в цілому не зігнеться і не зламається від цих ударів.

З честю ми пережили ці призначені долею криваві жертви, тим більше мусимо тут стояти, довірившись Божому провидінню, з глибоким переконанням, що після днів кривди і нещастя настануть дні перемог і хвали.

С А КС PZPR, zesp. 2266/2, sygn. 202/II/3, s. 11.

Документ 17 [УПА ДО ПОЛЯКІВ НА ВОЛИНІ]

Політичне Керівництво нескореної Польщі

Поляки!

«Коли мовчить зброя, нехай мислить голова і працюють язи­ки». На жаль, забагато гримить зброя, щоб осмислити усе розу­мом. Взаємне знищення продовжується з невблаганною затятістю. І це триває тоді, коли два імперіалісти, які борються між собою, на­ближаються до наших кордонів. За кілька тижнів станемо перед


лінією фронту, побачимо відступ німецьких нездар і атаку більшо­вицьких сатрапів. Україна полита морем вогню і крові, а скоро і Польща стане територією німецько-більшовицької боротьби.

Поляки, як меншість на західних землях України, не врахову­ють, очевидно, цієї можливості, бо думають втримати Волинь і Полісся у своїх руках. Німці, відступаючи, нищать усіх. Маємо до­кази цього під Костополем, під Колками і Пшебражем. Німецький нездара намагається залишити за собою згарища і руїни.

Поляки, поділені на кілька орієнтацій — Лондон, Берлін, влас­на країна і Москва, на жаль, не можуть позбутись своїх імперіалістичних домагань щодо західних земель України. Нам ду­же добре відомі польські передачі з Москви, Лондона і «Світу». Нам також відомі останні розпорядження Уповноваженого Уряду на Край, спрямовані на створення на Волині польських підрозділів для утримання цих земель у своїх руках. Передачі радіо «Світ» дуже промовисто свідчать про польський імперіалізм. «Ще буде існувати польський Львів, український Київ і литовсь­кий Каунас» — дослівно з передачі «Світу» від 21.Х.1943 р.

Ви, поляки, дивуєтесь, чому боремося з вами. Маєте цьому до­кази: ви самі є вчителями жорстокості й безкомпромісності. Ми даємо те, що накипіло у наших серцях протягом 20 років. Хто хоч раз на хвилину був у Березі Картузькій чи у жахливих се­редньовічних катівнях Луцька, Дубна, Рівного чи львівських Бригідок, перед тим, як живий образ, вічно, до кінця життя будуть в очах стояти постаті паціновських, дуд, яблоховських чи інших жорстоких садистів, рафінованих катів, той до кінця життя носи­тиме ненависть у своєму серці. А нас пройшли тисячі через руки цих злочинців! Хто був свідком затятої шовіністичної роботи КОП під час навернення, чи повернення через моральний терор у «віру батьків», чи створення так званої загродової (сільської) шляхти, той також платитиме ненавистю. А полонізація, а пере­шкоди в отриманні знань, і багато, багато інших речей і справ...

Чому Польща просто ганебно впала у 1939 р.? Бо не мала внутрішньої сили. Замість єдності і співпраці Польща поширювала не­нависть. Імперіалізм ще ніколи не привів до мети. А Польща була пере­повнена імперіалістичним шовінізмом. Вона пропагандистськи претен­дувала на «потужну державу», не маючи для цього абсолютно сил, бо


згори йшов розклад. Гіркий досвід 1939—1941 рр. поляки не врахували у своїх імперіалістичних прагненнях, коли німці перейшли лінію Бугу. Коли ми, облиті кров'ю більшовицького терору, намагались хоч би на момент оволодіти ситуацією, щоб підготуватись до майбутніх боїв з німецьким терором, ви, поляки, робили нам перешкоди на кожному кроці. Запінені уста ваших затятих імперіалістів зловтішались нашим вічним прагненням до свободи і незалежності. Ви намагались оволодіти адміністрацією принаймні у містах, маєтках і фабриках, використовую­чи німців проти нас. Німці тоді сміялись. Сміються вони і нині. Ви праг­нули утворити проти нас свої опорні бази на Волині, підготувати зброю, вишколити збройну силу. Гута Степанська вже у 1942 р. обстрілювала наших підпільних працівників, проводила напіввідкритий вишкіл війська. Костели, зібрання, свята і т.ін. ставали місцями нарад і політич­них мітингів, спрямованих перш за все проти нас, українців.

Хто хоч раз мав можливість слухати шовіністичні дотепи за­пеклого зрадника Дубля чи підлої німецької наложниці літинсько- го оберляйтера Білкувни, палатиме ненавистю до всього польсько­го покоління. Ви самі, поляки, виховали нашу ненависть до вас. Збирайте тепер плоди вашої праці!

Коли ми рішуче підняли зброю проти німців і більшовиків на захист своїх національних прав, ви тішилися, що надійшов най­кращий момент, щоб нас знищити, використовуючи нашу і ли­товську ненависть, а ваші підрозділи летіли на Волинь, щоб зни­щити український елемент, підтримувати і зміцнювати свій. Ми не йшли на ваші землі, щоб заволодіти ними, а ви прийшли до нас, щоб нас знищити, ви, купка загарбників, свідомо насаджена польським урядом протягом двадцяти років.

Уявіть себе на момент у нашому становищі і побачите бездонне провалля, штучно утворене вами між вашим і нашим народом, хо­ча сьогодні, притиснуті до муру, вже називаєте нас через свій «Світ» братнім народом. Чому ж не говорили про братній народ, коли фізично ви були сильнішими від нас?

Ви нині розраховуєте на виграш. Ми ніколи не були проти ство­рення Польської Держави на ваших рідних землях, і не проти ми сьогодні. Навпаки. Ми повинні стати стіною проти московського імперіалізму, а ви проти німецького. Але чому шукаєте зв'язків з Москвою, щоб нас поневолити? Боїтеся створення незалежної Ук­раїни, щоб не зазнати наслідків вашої роботи проти українців?


Якщо будете на цьому стояти, мусите загинути. Це стра­тегічно-політичний момент щодо дійсності, яка насувається зі схо­ду. Для нас іншого виходу нема. Ми не мстимося вам заради кри­вавого задоволення жаги помсти, як ви називаєте нашу боротьбу у своїй запекло шовіністичній «Польща переможе», а робимо це, щоб мати одним запіненим імперіалістом менше, з яким доведеть­ся воювати у більшовицькому тилу.

Польща перетворюється на руїну. Правильно говорить «Світ», як­що не прийде вам якнайшвидше допомога з заходу — всі загинете. У наступному році, коли англійці принесуть вам визволення, якого так чекаєте, можуть застати Польщу без поляків. Англійці воюють чужи­ми руками, не поспішають приносити власні жертви. Імперіаліст ра­хується тільки з собою. Чому не поспішаєте захищати свої землі, а хо­чете наші? Даємо вам вільну дорогу в марші за Буг зі зброєю в руках, а в боротьбі з німцями за Бугом допомогти вам завжди зможемо.

Не радійте тимчасовій перемозі. Ви вже у 1939 р. говорили, що жодного ґудзика німцям не віддасте, а віддали ганебно цілу країну, населення і військо на поталу. Вашу злостивість знаємо. Згадайте до­лю Гути Степанської. Ваше знищення — це питання кількох тижнів. Фронт наближається! Німці створюють третю лінію фронту. Зреш­тою, коли нам стратегічно буде треба, можемо знищити вас і самі, ли­ше шкода, що з вами може загинути багато невинного чеського насе­лення. Це нас стримує від боротьби з вами, а не відсутність сили.

Подумайте, що маєте зробити. Чекаємо остаточної відповіді сьогодні до 24 години. Відповідь пришліть тим самим посланцем, що віддає вам цей лист.

Говорімо щиро і відверто, як люди, гідні боротьби за Волю і Неза­лежність. Вимагаємо від вас тільки покинути наші землі. За вашим ніколи не підемо, бо воно нам не потрібне, а свого ніколи не віддамо затятій групці шовіністичних й імперіалістичних зарозумільців.

16.ХІ.1943

Політичний керівник Української Повстанської Армії

/-/ Вірлий

Підтверджую:

Вацлава

CA КС PZPR, zesp. 2266/2, sygn. 202/III/3, s. 17—18.


Документ 18

Варшава, 22.ХІ.1943 р.

ПОГЛЯД НА СИТУАЦІЮ В КРАЇНІ

(...) Становище наших східних прикордонних земель і їх польсько­го населення є просто трагічним. їх гноблять і руйнують не тільки німецька окупація, але й радянські диверсанти. А одночасно на цих те­ренах поляків брутально знищують і переслідують українці на Волині, а литовці на Віленщині, бо вони дуже ослаблені у Східній Мало­польщі українцями, а на новгородських і поліських територіях біло­русами. Українці, литовці і білоруси проводять однозначну політику, використовують надані їм окупантами привілеї і вигідні для себе умо­ви, намагаються зменшити кількісно польське населення на наших східних територіях і підірвати там основи його існування і розвитку. Крім того, не підлягає сумніву, що як українці, так і литовці, а досить значною мірою й білоруси, накопичують сили і готуються до того, щоб у переломний момент війни почати остаточне винищення або усунен­ня з цих земель поляків і опір поверненню на них Польської Держави.

І взагалі, куди тільки не кинь оком на обширах польських земель, польське суспільство змушене боротися з жорстокістю, те­рором і утисками твердих, безпощадних гонителів. Треба пам'ята­ти і про те, що політичну боротьбу суспільство країни змушене ве­сти у найтяжчих матеріальних умовах, які п'ята воєнна зима все більше погіршує. (...)

CA КС PZPR, zesp. 2201/10, sygn. 202/1-35, s. 97.

Документ 19

ЗАКЛИК ВОЛИНСЬКОЇ ЗЕМЛІ

У час, коли над Волинською землею нависла небезпека відриву її від Польщі, ми, волиняки, звертаємось до найвищих політичних чин­ників у країні і за кордоном з палким закликом докласти усіх зусиль


і використати всі доступні засоби, щоб доля нашої землі відповідала найглибшим почуттям загальнолюдської справедливості.

Ми сьогодні стоїмо на її захисті і не будемо жаліти ні сил, ні життя. Ми повністю віддаємо себе у розпорядження Уряду і Вер­ховного Головнокомандувача, просимо розпоряджатися всім, що ми маємо. Однією метою, яка об'єднує сьогодні широкі маси меш­канців цієї землі, є врятування її долі і повернення до складу Речі Посполитої.

Протягом вікової своєї приналежності до складу Польщі Во­линь була форпостом проти варварства сходу. Тут Польща здійснювала найкращі акції несення на схід західноєвропейської культури і цивілізації. Тут народжувались нові помисли співісну­вання і співпраці різних етнічних елементів. За цих умов Волинь та інші окраїнні землі дали Польщі низку найбільших творців у га­лузі культури, найглибших реформаторів, найгеніальніших провідників, вождів. Ці землі завжди народжували надзвичайне багатство непересічних особистостей, які добре відчували національні зв'язки і свою роль на східних рубежах Речі Посполи­тої. Культурний внесок Польщі зберігся на нашій землі впродовж 150 років неволі, яскраво засвідчуючи у кожній галузі життя, що те велике і вічне, яке тут є, з Польщею почалось і Польщею твори­лось. Такий самий період російської неволі не позначився на нашій землі нічим тривалим у жодній галузі життя.

Протягом 20 років своєї сучасної приналежності до Речі По­сполитої Польщі Волинь повністю залікувала жахливі рани після світової війни, яка прокотилась тут у 1914—1920 рр. Після усунен­ня цих наслідків Волинь увійшла в період (нерозбірливий ви­слів. — MC.) широкого розвитку.

Культурна і цивілізаційна праця Польщі на цих теренах за до­помоги найяскравіших елементів інших національностей, які про­живають на Волині, була перервана лише вибухом Другої світової війни. І знову до загальної боротьби з тиранією, яка загрожує всьо­му світові, Волинь внесла свою частку. Сини цієї землі, не розрізняючи національностей, воювали у рядах польської армії. Наша земля після окупації німцями західних і центральних воєводств разом з іншими окраїнними воєводствами стала єдиною територією державницьких сил, готових продовжувати боротьбу.


Лише зухвале і нічим не обґрунтоване вторгнення 17 вересня 1939 р., всупереч існуючому пакту про ненапад, радянської армії і військова окупація поклали цьому кінець.

Період насильницького приєднання Волині до СРСР на основі фіктивного плебісциту відзначився безперервною смугою терору, винищенням населення внаслідок депортацій, культурного та еко­номічного винищення. Власне, цей період терору був однією з причин того, що непідготовлені політично елементи українського суспільства стали на шлях співпраці з німцями. У цьому шкідли­вому як для свого, так і для інших європейських народів кроці во­ни бачили свій протест проти радянської дійсності.

Польське суспільство Волині відбило всі німецькі намагання, на ділі підтверджуючи, що Волинь є складовою і невід'ємною частиною Речі Посполитої Польщі. У такому ставленні не було жодних вагань загалу нашого суспільства, незважаючи на те, що німці неодноразово намагались показати зовнішні ознаки менш жорстокого ставлення, ніж на інших територіях Польщі. Переломним моментом цієї підступної німецької гри було надання нам псевдосамооборони про­ти керованих їхніми руками злочинних українських елементів. У трагічні для Волині дні кровопролиття ми відкинули всі пропозиції співпраці з німцями відповідно до інтересів нашого народу.

У період кривавої німецької окупації був створений і запуще­ний в дію суспільно-адміністративний і військовий апарат, а бо­ротьба підпільної Польщі ведеться тут відповідно до директив найви­щих чинників у краю і за кордоном.

З огляду на викладене вище польське суспільство на Волині вва­жає, що, зважаючи на досягнуті тут перед війною і в період військо­вого катаклізму успіхи, також зважаючи на зазнані масові криваві втрати, має право вимагати, щоб його голос був урахований там, де вирішуватиметься питання про обіцяне краще життя народів.

Має право вимагати для себе і наступних поколінь такого існу­вання, прагнення до якого підтримували кров'ю і працею, тим най­кращим плебісцитом не фікції, а поведінки і дії.

Проголошуємо, що:

1. Єдиним законним представником Польщі вважаємо Польсь­кий Уряд у Лондоні і його владу в країні, наказам яких підпоряд­ковуємося без застережень.


  1. Польське населення Волині не визнає жодних псевдоправових актів приєднання Волині до СРСР і здійснених фактів та виключає можливі спроби проведення плебісциту як позбавлені не тільки пра­вових, але й історичних, культурних та економічних основ.

  2. Перед нашим народом і народами світу стверджуємо, що у бо­ротьбу за право належати до Речі Посполитої Польщі вкладемо всі свої сили, не зупиняючись перед жодною жертвою і перешкодою.

  3. Польща не може відмовитися від Вільнюса, Крем'янця і Львова без перекреслення своєї істотної сутності, без загрози при­ниження і морального падіння.

  4. Вважаємо найбільшим приниженням національної гідності всяку іншу поведінку, крім неприєднання. Боротьба йде сьогодні не за кількість квадратних кілометрів, боротьба йде за дух Народу й існування Польщі.

До найвищих чинників у краю і за кордоном, до загалу побра­тимів у Польщі і за її кордонами звертаємося з гарячим закликом: обороняйте Волинь і окраїнні землі, не жаліючи своїх і наших сил. Не дайте, щоб історія назвала наші покоління гробарями польсь­кої справи. Мобілізуйте всі сили нашого народу, звертайтесь до світової громадськості, дайте волинській землі жити і працювати.

Волинь, січень 1944 р.

Провідники місцевої Польської Громади

CA КС PZPR, zesp. 2267/1, sygn. 202/11-121, s/211-213.

Документ 20

[Інструкція про ставлення до совєтів, що наближаються]

ДО НАСЕЛЕННЯ ПІВДЕННО-СХІДНИХ ВОЄВОДСТВ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ ПОЛЬЩІ

У переможній боротьбі з німецькими загарбниками радянські війська у Волинському воєводстві перетнули кордон Речі Поспо­литої. Можна передбачити, що найближчим часом вони увійдуть


на територію південно-східної Польщі, вже вдруге під час нашої війни з Німеччиною. Але існує принципова відмінність між ситу­ацією кінця вересня 1939 р. і нинішньою. Нині радянські війська вступають на наші землі як союзники наших союзників, які вою­ють проти спільного ворога, і, незважаючи на розрив дипломатич­них відносин між Польщею і СРСР, на міжнародній арені безпе­рервно відбуваються переговори щодо остаточного вирішення ра- дянсько-польської суперечки. У досягненні позитивного результа­ту цих намагань зацікавлені всі союзники, і завдяки позиції польського народу і його Уряду, що має довіру наших потужних союзників, можемо з впевненістю дивитись у майбутнє.

У цей знаменний час КВП нагадує, що, згідно з заявою прем'єра Станіслава Міколайчика і його заступника Уповноваже­ного Уряду Речі Посполитої на Край, слід уникати усяких конфліктів з наступаючими радянськими військами і поводитися з гідністю. А особливо:

    1. Треба постійно пам'ятати і пояснювати іншим, що єди­ною легальною владою для громадян Польської Держави є Уряд Речі Посполитої у Лондоні і підлеглі йому органи в Краю з Упов­новаженим Уряду на чолі. Акти всякої іншої влади можуть бути тільки джерелом певних фактичних станів, і ніколи правових.

    2. Слід, безумовно, залишатись на місцях. Обов'язком, який випливає з вірності Речі Посполитій, є перебування на посту і про­тидія евакуації всіма можливими засобами. Ті, хто виїде з окупан­том на Захід, знайдуть лише поневіряння і примусову працю під бомбардуваннями у таборах Рейху. Належить боротися з кожним проявом паніки у польському суспільстві і протидіяти брехливій пропаганді ворога, ніби виїзд з ним і під його опікою забезпечить кращі умови виживання під час війни, ніж перебування на місці.

    3. Життєва необхідність змушує громадян Речі Посполитої Польщі шукати і виконувати різні роботи під час перехідного пе­ребування радянських військ на наших землях. Це дозволено з огляду на спільну з радянською армією нашу мету — якнайшвид­шу перемогу над Німеччиною. Але треба пам'ятати, що межею можливої співпраці є обов'язок вірності Речі Посполитій і підпо­рядкування її Урядові.

    4. Вступ і вербування добровольців до будь-яких військових


формувань, не підпорядкованих Вищому Командуванню Зброй-
них Сил, [є заборонене?].

У міру розвитку подій суспільство буде отримувати від
Польського Уряду дальші розпорядження і вказівки стосовно кон-
кретних проблем моменту. Закликаємо суспільство до збереження
спокою, посилення дисципліни і зосередження навколо влади Речі
Посполитої. Впевнені у тому, що громадяни Речі Посполитої, які
проживають на південно-східних землях, як солдати на передово-
му посту, підготовлені до будь-якого розвитку подій, шлемо всім
слова підтримки, стійкості і сили.

КЕРІВНИЦТВО ПІДПІЛЬНОЇ БОРОТЬБИ
ЛЬВІВСЬКОГО ОКРУГУ

(№ 230 «Вистоїмо» 20.11.1944 р.)

СА КС PZPR, zesp. 2225/10, sygn. 202/11-52.

Документ 21

Голос зі Львова

НА ЗАХИСТІ СХІДНИХ КОРДОНІВ

Питання східних кордонів — це дуже болісна справа для Польщі. Час від часу в пресі з'являються повідомлення на цю тему, звертання до логіки мислення поляків, заклики до врахування фактів і, нарешті, заяви Англії, що Польща повинна відмовитись від своїх претензій на ці кордони. До цього додаються завжди несміливі висловлювання навіть деяких поляків, що справа східних кордонів є дуже важкою, а особливо Львова і Червенської Землі, бо і протилежна сторона має певні права на ці землі.

Проблему цих кордонів чужинці добре не розуміють — і нічого дивного, бо не знають деталей нашої історії. Гірше, що історії нашої держави не знають деякі поляки, для яких питання східних кор­донів викликає певні сумніви. А питання є таким ясним і зро­зумілим. Хто має право на ці землі, точно з'ясовує історія — так ця проблема виглядає. На східних кордонах польських земель у пра­


давні часи простягались безлюдні простори, степи, на яких ніхто не мешкав. Через ті землі лише час від часу тягнулись каравани купців чи розбійницькі банди. Весною, ці землі перетворювались на квіту­чий запашний сад, потім на море зелені, а вже влітку — на пусте ди­ке поле. За дикими полями простягалася Русь зі столицею Києвом.

Через степи простягались шляхи розбійних банд або купців, які везли від Чорного моря, Греції і Азії різні товари на північ і захід. У місці, де перетиналися ці шляхи, розташувався ще у передісторичні поганські часи ляський град «Левград», узявши лева — царя звірів за свій герб і назву. Мешканці цього «Левграда» виявилися справжніми левами і боронили свої садиби міцними кігтями.

У момент створення Польської Держави це було вже місто як на ті часи значне і важливе. Рік 966 приніс йому світло римо-като- лицької віри, як і всій Польщі. Зростало населення. Виникали інші міста, більші і менші, але всі вони називались «Червенські Ґроди». Міста ці були «ляські», як тоді називались. Що це була польська земля, найкраще підтвердження дає руський літописець Нестор, який пише: «У 981 р. виправився Володимир, руський князь, на ляхів і забрав у них їхні міста: Перемишль, Львів (!? — MC.), Чер- венець (! — М.С.) й інші». Таке свідчення, хто має право на ці землі, дає не хто інший, як сам руський літописець, поважаний і шанова­ний Нестор*.

Червенські Ґроди довго не залишались під правлінням русинів. Відвоював їх через 29 років Болеслав Хоробрий. Русини були час­то ще й загарбниками. Червенські Ґроди зазнали багато нападів з їхнього боку, але завжди відбивались і приєднувались до батьківщини. Від часів Казимира напади русинів послабились, од­нак не бракувало інших ворогів. Та кожного разу «львівські леви» захищали не тільки своє улюблене місто, а й стояли на сторожі без­пеки всієї Речі Посполитої — справжній кресовий град.

З роками він розростався, набирав потуги і разом зі своєю батьківщиною переживав добрі й гірші часи, часи розквіту і занепа­ду. У часи розквіту Львів був багатим торговельним містом. Купці зі сходу прибували до нього з товарами і закладали тут свої склади. Принаджені його багатством, прибували мешканці з інших кінців

* У літопису місто Львів не зазначене[Ред.].


Польщі, прибували свої і чужі. Одні залишались там, інші починали обробляти пусті поля, ставити садиби. Львів усіх приймав гостин­но, брав під опіку, захищав від ворога, коли у цьому виникала потре­ба. Нещасний Ян Казимир у «Левовому Ґроді» шукав захисту, коли «потоп» залив усю Польщу. Тут у костелі король віддає свою нещас­ну батьківщину під опіку Божої Матері, називаючи її Королевою Польської Корони. Тут нарешті він закладає підвалини осередку найвищих знань і культури — існуючого донині університету.

Тим часом безлюдні землі на схід і південь від Львова щораз більше вкриваються хатами і подвір'ями, степ змінюється на обробле­не поле. У цей край прибувають хоробрі сини вітчизни, чиї батьки й діти проливали рясно кров у боротьбі з одвічними ворогами, прибу­ває дрібна сільська шляхта, а що татари й інші вороги часто напада­ли на ці землі, вона була зрошена кров'ю своїх героїчних захисників.

Від XVI століття почала з'являтись нова назва цих земель — «Україна», польська назва, яка означає «країну на краю», справжні окраїни Речі Посполитої. На схід, у нижній течії Дону і Дніпра, простягалася Русь. В Україну з часом напливало теж руське насе­лення, особливо від моменту, коли Русь стогнала під владою та­тарських ханів, а потім московських царів. Польські прикордонні старости ставились до прибульців доброзичливо, і окраїнні польські магнати опікувалися ними. Польські серця пригортали побратимів, але вони погано відплатили своїм господарям, віддя­чуючи їм ненавистю. їхньою метою було опанування цієї землі, за- володіння нею і відрив від Польщі.

Та окраїнні лицарі, Левгород були на сторожі. Не допомогло ні вороже насилля, ні всілякі посягання. Львів вірно стояв з батьківщиною, вірний їй у долі і недолі. Він не піддався онімечен­ню, як інші міста на заході, не втратив віри і польськості, був завжди вірним — «semper fidelis». Такою є історія Львова і прилег­лих земель, яку кожна польська дитина знає і знати повинна.

І зараз за це найдорожче, найвірніше, найбільш польське місто виникає суперечка, з ким це місто залишиться — чи зі своїми за­конними власниками, чи з чужими прибульцями. Що б ми сказа­ли на те, якби хтось прийняв у своєму домі чужих, пригостив їх, дозволив їм перебувати у себе, створити власний добробут, а вони потім захотіли викинути господаря і самі в ньому осісти? Але таке


не можна і помислити, і кожний суд знав би, як учинити. А щось подібне відбувається зі Львовом і східним кордоном.

Нехай же ті, хто повинен розглянути ті справи і в чиїх руках вирішення цієї справи, розважливо, логічно обдумають, нехай ви­вчать історію і не виносять легковажно вирок, який був би страш­ною і нічим не заслуженою кривдою для Польщі.

Чи за те, що поляки разом із союзниками так рясно пролива­ють кров на чужих полях, чи за те мають бути позбавлені найдо­рожчої частини своєї батьківщини? Чи такою повинна бути вдячність шляхетних синів Альбіону?

Вступаючи на східні землі, комісаріат СРСР пообіцяв і публічно оголосив, що «завданням Радянського Союзу не є оку­пація жодної п'яді польської землі». Це слова, а дії? Утворено но­вий кордон, і поляків виселяють з їхніх власних домів і батьківської землі, з землі прадідів. У момент, коли сини Польщі б'ються проти спільного ворога, коли кладуть свої молоді життя у жертву, тоді власні союзники виселяють їхні родини з землі прадідів. Чи задумувались хоч на хвилину ті, хто нині спокійно си­дить у своїх теплих домах, що означає виселення? І за що? Чи це повинно бути нагородою за жертву крові? Чи ніхто не знає про те, що відбувається у Польщі? Але ж це страшний злочин, і в ім'я чо­го здійснюваний? За що така кара?

За яким правом можуть ті, хто називає себе нашими союзника­ми, чинити так жорстоко? Якби це йшло від ворога, то частково було б зрозуміло, але що сказати про те, що роблять союзники, по­ряд з якими пліч-о-пліч воюють поляки? Чи то не підлі й жорстокі дії, не гідні будь-якого народу, людини? Винні ті, хто це робить, але й ті, хто дивиться, бачить, знає, але не реагує, хоч може і пови­нен. На вухо нам несміливо шепчуть, що за східні землі дістанемо західні землі. Чи це не смішно? Польща — це не шматок сукна, який можна відрізати з одного кінця і дошити з іншого. Польща не була і не є загарбницькою державою — чужого не хоче, але й свого відступити не може.

Дорогий нам кожний клаптик польської землі, але східні ок­раїни для нас найсвятіші. Як не як, ця земля дала найбільшого на­шого проводиря і найшляхетнішу людину Тадеуша Костюшка, це земля Платерів, князя Сераковського, князя Семашка, Нарбутта,


світлої постаті Траугутта і стількох героїв січневого повстання. Земля південно-східних рубежів дала нам Жулкевського. Тут сто­яла колиска Яна III, того «Лева півночі», який з високого замку у Львові побив об'єднані війська турків, татар і козаків. Тут Теребов- ля, яка завдячує своєю обороною польській жінці. Тут могила у За- дворці — польські Фермопіли — тут кожний клаптик землі про­сякнутий польською кров'ю. Тут, нарешті, Львів — давній Левго- род, найдорожче, найсвятіше зі всіх польських міст, завжди вірне. Місто, вірне Речі Посполитій, де зброю брали до рук жінки і діти, щоб його захистити, місто, у якому будинки позначені як місця ге­роїчної оборони Львівських Дітей, місто відзначене Virtuti Militari, де єдиний у Польщі цвинтар Львівських Орлят, це місто завжди вірне — «semper fidelis».

І чи це можливо, щоб Річ Посполита Польща могла відкинути своє найвірніше дитя? Чи можливо, щоб поляки відмовились від східних земель? І чи не є страшним злочином, єдиним у своєму роді, те, що зараз відбувається на польській землі?

Чи Сполучені Штати, у яких пошанування свободи і прав лю­дини так цінуються, можуть санкціонувати щось подібне? Чи пам'ять Пуласького і Костюшка погасла вже у серцях і умах тих, хто живе у країні «зіркового прапора»? Чи не відчувають вони без­донну недолю своїх братів і не можуть протистояти тому, що відбу­вається у материнському краї? Чи ніхто на світі не хоче і не може протидіяти цьому страшному історичному злочину?

CA КС PZPR, zesp. 2226/8, sygn. 202/111-36, s. 253-255.

Документ 22

Осередок R12

[МІСЦЕВЕ ЗВЕДЕННЯ]

23 .II.44 р.

1. 22.11.44 о 10 годині під час промови губернатора Вехтера,
який вітав з балкона дистрикту І батальйон дивізії СС «Галичина»,
серед інших прозвучали слова такого змісту: «...бо це не геройство


і захист країни піти у ліси і мордувати беззахисних жінок і дітей». Український перекладач переклав ці слова так: «...бо на наші села нападають банди з лісів і мордують наших жінок і дітей». Взагалі весь переклад був заздалегідь тенденційно препарований.

Зазначений фрагмент промови Вехтера є першим публічним засудженням діяльності українських банд. Цікавий факт, якщо порівняти його з відповіддю представнику ПКОп 11.11.44 на аудієнції, де йому доповідалася справа українських вбивств. Гу­бернатор тоді висловився, що це є неминучий наслідок більше як 600-річної польської політики на цій території.

2. Про моральні якості дивізії СС «Галичина» може свідчити такий факт: 19.11.44 після 21 години 15 членів СС «Галичина» на­пали на доктора Рудольфа Дуду на вулиці Личаківській поодаль від каплиці.

23.1144 р.

Українська справа стає все більш гарячою. Накази українсько­му населенню від підпільної влади виразно спрямовані на цілковите винищення поляків на цьому терені методом убивств. Через дедалі більшу небезпеку з боку українців отримую низку зведень, з яких одні описують розпачливе становище поляків, інші намагаються вказати засоби оборони на розсуд керівних діячів.

У додатку подаю два найбільш характерних зведення, отри­маних 22.11.44 як спеціальні доповіді.

1. У відповідь на наказ, надрукований у підпільній пресі, зали­шатися будь-якою ціною на місці я отримав з інспекції Вишня від керівника ВВ «Морви», котрий одночасно є керівником відділу в українських справах, таку заяву, яку подаю дослівно як вияв наст­роїв населення, що перебуває під найбільшою загрозою. «До­повідаю: Хто вчасно не втік з Волині, був замордований. Поляки, які не поспішили, були змушені об'єднуватися у групи і пробивати собі дорогу для втечі, але й за цих умов їх загинули тисячі. З око­лиць Рівного на захід виїхав професор гімназії. Він визнав, що всі поляки, які не встигли вчасно виїхати, були вибиті до ноги. Керівні сфери Варшави заборонили втечу, наказали чинити опір німцям у разі евакуації зі сходу, вимагали уникати паніки. Тому треба ор­ганізувати якийсь захист польського населення, розпорошеного се­


ред українців, згромадити його у більші осередки, вислати туди підрозділи нашої підпільної армії, доставити зброю і набої. Якщо ми не в змозі це зробити, то слід принаймні відкликати людей з присілків і хуторів у більші населені пункти, зайнятись ор­ганізацією безпеки, доставити харчування, забезпечити опіку. До­помога втікачам, які рухаються на захід, повинна бути так організо­вана, щоб німці не зосереджували їх у таборах примусової праці. Наводжу приклад: через Судову Вишню їхали польські втікачі на фурах під конвоєм двох солдатів СД. Біженці питали по дорозі, чи у Перемишлі (станція призначення) їх не помістять у табір, бо як­що так, то вони можуть утекти. Ніхто не міг їх про це поінформува­ти. Турбує відсутність опіки над польським населенням та відсутність організації.

Не знаю, на що розраховують керівні сфери у Варшаві, вважа­ючи рятування від вірної смерті панікою. Я не можу втручатися у цю справу, але попри все мені здається, що у справі польського на­селення на Волині щось не все було в порядку з нашого боку, що можна було зайнятися ним, захистити його або вивезти на захід. Адже військове керівництво евакуює і переселяє цивільне насе­лення під час військових дій, щоб захистити його від знищення. Якщо ми настільки слабкі, що не можемо організувати захист на­селення від винищення, то дозвольмо йому, аби само рятувало своє життя. Якщо будуть люди, землю можна відібрати знову, але людей не воскресити.

— Наказ, що забороняє евакуацію, може розглядатись лише як прояв розпачу: загинуло стільки, то нехай гине решта. Крім такого коментування наказу цивільним населенням, інші коментарі пода­ють це як приклад цілковитого безсилля правлячих кіл. На мою думку, ми повинні врятувати і вивести те населення, яке не має жод­ної іншої надії на порятунок, а залишити тих, хто має умови для збе­реження життя. Це не моя справа, але влада повинна знати розта­шування польського населення серед українців, умови його безпе­ки, плани охорони — чи шляхом боротьби, чи шляхом переміщен­ня у безпечні місця. Мені здається, що нашою метою є не тільки бо­ротьба з німцями, сам зголосився добровольцем, щоб зайняти пост на сході. Але треба тверезо розглянути ситуацію і постаратись вря­тувати якнайбільшу кількість польського населення у будь-який


спосіб, а не залишати його без керівництва, директив, оборони і до­помоги.

Або організація ефективної оборони, або евакуація польського населення на захід, іншого виходу не бачу. Коли ж не зробимо цьо­го, все польське населення буде помордоване, ущент винищене, і проблема польськості цих земель буде трагічно вирішена».

/-/ підпис керівника осередку

2. Після доповідей про підготовку українців до боротьби з по­ляками інший інформатор перелічує такі засоби оборони:

а) за посередництвом підпільної преси і через усну інформацію належить повідомити польське населення Львова про підготовку українців уЛьвові;

б) з огляду на вищенаведене польське суспільство повинно бу­ти підготовлене до ворожих українських дій, щоб відбити всі ата­ки;

в) треба своєчасно підготувати засоби оборони, убезпечити бу­динки, квартири від несподіваного вторгнення, порозумітися з сусідами з метою організації спільної допомоги;

г) звернути увагу на сусідів-українців, не вірити їхній брех­ливій лояльності;

ґ) особливу опіку надати квартирам з перевагою жінок і дітей, щоб ніхто не піддавався паніці;

д) організувати протипожежну службу і швидку медичну допо­могу, нічні чергування, сигнали тривоги і т.ін.

Викладені зауваження посилаю як доказ, що бійці АК цікав­ляться українськими справами, що для них не чужим є розуміння їх серйозності й небезпеки, що вони не опускають рук, а хочуть ра­дити. На мою думку, їм слід тільки дати відповідні накази і засоби оборони, а громада вчинить опір українським діям, які є невідво­ротними.

/-/ Врубель

CA КС PZPR, zesp. 2400/2, sygn. 203/ХУ-13, s. 184-185.


Документ 23

[Квітень 1944 р.]

[ВИТЯГ З МІСЦЕВОГО ЗВЕДЕННЯ]

3. Добровільний виїзд населення.

(...) Якщо йдеться про добровільне залишення території зі страху перед більшовиками, то принципово різниться поведінка польського населення від українського.

У польському суспільстві домінує думка, що слід залишитися на місці, тому випадки втечі від більшовиків мають індивідуальний характер. Загал польського суспільства не захитався жодного разу до цього часу в своєму рішенні вистояти і своєму лояльному став­ленні до рішення влади у цій справі. Відозва Уповноваженого Уря­ду від 15 листопада минулого року, дві відозви керівництва підпільної боротьби Львівського округу і остання відозва ДО від ЗО березня до Південно-Східних земель, про яку буде йти мова в іншо­му абзаці, віднайшли повне розуміння у польському суспільстві.

Зовсім по-іншому виглядає ця справа серед українців. Ук­раїнська інтелігенція майже весь березень залишала територію Східної Малопольщі панічно у масовому порядку. Індивідуально виїжджали тисячами. Поїзди, які відходили на захід, були так пе­реповнені українцями і фольксдойчами, що за місце у поїзді пла­тили більше 1000 злотих, а ще більші суми за перевезення багажу.

Характерним з цієї точки зору був перебіг добровільної еваку­ації, проведеної польським і українським комітетами. З дозволу німців УЦК евакуював приблизно 6 тисяч українців і сам покинув Львів, перебираючись на захід. Приблизно 20 березня німецька влада повідомила Польському Опікунському Комітету, що еваку­аційний потяг подано. До поїзда прийшло... 46 осіб. Через те, на ве­лике здивування німців, справа евакуації поляків і Польського Опікунського Комітету стала неактуальною.

Таку ж, як у Львові, ситуацію можна було спостерігати по всіх містах і містечках Східної Малопольщі. Слід підкреслити, що коли значна кількість греко-католицьких священиків покинула свої па­рафії, то римо-католицькі священики залишаються на своїх місцях.


Виїжджаючі українці намагаються дуже часто здобути польські посвідчення особи (кеннкарти), а ті, що залишаються, ча­сто змінюють помешкання або навіть місце проживання з метою заплутати за собою сліди.

Лише в останні дні березня та в перші дні квітня хвиля ук­раїнських утікачів дуже зменшилась. Не підлягає сумніву, що при­чиною цього було те, що всі заможніші або більш нервові українці вже змогли на той час виїхати. Це явище може бути спричинене і низкою інших причин. Перш за все менш заможні біженці, які не можуть власними силами влаштуватись на заході, групуються в таборах, де у них дуже важкі умови перебування. Гальмування німцями дальшого просування радянських військ також могло вплинути. На підставі нечітких висловлювань окремих українців складається нарешті враження, що у цій справі видані якісь нові інструкції українських підпільних діячів. Є фактом, що відплив українців у середині березня і квітня був серйозно призупинений, і навіть спостерігаються випадки повернення тих, хто попередньо виїхав на захід. (...)

9. Бережани

Згідно з інформацією від 31 березня у Бережанах всі українські магазини перестали існувати, бо їхні власники або виїхали на захід, або згідно з наказом УПА переїхали у села. Українські свя­щеники з Бережан втекли, і церкви замкнені.

Поляки, на відміну від українців, залишились на місці. Польсь­кий Опікунський Комітет діє, залишився на місці римо-католиць- кий пробощ, і працює єдиний магазин у Бережанах — польський кооператив «Рольник». Польське населення організувало 6 обо­ронних пунктів, виставляє сторожу, має сигнали тривоги і т.п., але має мало зброї, що є серйозним недоліком на випадок нападу ук­раїнських банд. Місто виглядає як вимерле, вулицями ніхто не хо­дить. (...)

СА КС PZPR, zesp. 2267/1, sygn. 202/111-121.


Документ 24 [ЗАКЛИК ДО ЕВАКУАЦІЇ]

На початку квітня у місцевостях Белжець, Дерентани, Ясени ця Руська, Стрептів, Спас і Явне Кам'янко-Струмилівського повіту українці розклеїли на хатах відозву такого змісту:

Поляки! Нинішня ситуація, а власне, ваша поведінка щодо ук­раїнського населення, а також тактика проведення вашої політики з наміром окупації земель Західної України, Ваша співпраця з більшовицькими бандами і дикі вбивства українського населення, які мали місце на Холмщині, Грубешівщині та інших місцевостях, примушують нас сьогодні до реваншу і відплати та проведення безпощадної радикальної боротьби з ворожим нам польським на­селенням на території Західної України. Ми стоїмо на сторожі цих земель і будемо завжди прагнути до того, щоб раз і назавжди по­збутися з наших земель Західної України ворожого польського на­селення, яке перешкоджає нам у національній боротьбі проти більшовиків.

Ви є братнім слов'янським народом, і ми не хочемо проливати Вашу кров, тому звертаємось до Вас, усіх поляків, щоб до 6.ІУ. 1944 р. покинули територію Західної України і переселились на неукраїнську територію.

Хто не підкориться нинішньому наказу і не виїде до зазначено­го терміну, буде знищений і спалений, як це мало місце на Волині і недавно у Кам'янецькому повіті.

Зауважуємо, що не хочете бути спаленими живцем разом з ва­шими дітьми і майном і гинути від куль, тому дозволяється Вам добровільно до зазначеного терміну забрати з собою своє майно і залишити українську територію.

Хто не виїде або тільки переїде з місця на місце на українській території, той буде радикально знищений, і не дозволимо Вашим жінкам нічого взяти з собою, бо все буде спалено.

Також зазначаємо, що за будь-який збройний спротив ук­раїнським Збройним Силам будемо нищити не тільки чоловіків, а й цілі родини.

Постуй, 2.ІУ.1944 р.

Природно, що ця відозва вразила поляків, й багато родин почало залишати свої хати. У Деревлянах після розклеювання цього наказу


під час завантаження на вози до села прийшли німецькі солдати на
реквізицію возів. Оскільки не застали війта-українця, який передбач-
ливо сховався від них, забрали вози у поляків, і вони змогли виїхати
лише після того, як випросили у місцевих українців старі вози.

/-/ Л еон Вржос

(Рапорт № 47, Львів, 15.IV.1944 р.).

CA КС PZPR, zesp. 2271/3, sygn. 202/111-198,5. 154-155.

Документ 25

B33B № 6

ВІДОМОСТІ - ТАЄМНИЙ ДОДАТОК

Доля польського населення на Південно-Східних землях

Від групи діячів Червенської Землі, які проживають у Кракові, от-
римали такі зауваження. Українці зайняли позицію, що, незалежно
від подальшої долі тих земель, винищення поляків буде очевидною
користю для справи України. Навіть агітують за вбивства таким чи-
ном, що коли прийдуть сюди англійці чи американці, то будуть пита-
ти, хто живе на цій землі, і якщо будуть лише українці, то природно,
що землі будуть визнані за українцями. Таке виправдання Українська
Повстанська Армія дає для своїх антипольських розпоряджень.

Ці дії переслідування польського населення відповідають
німецькій політиці, і тому стиха підтримуються.

Нові ускладнення вносить розвиток військових подій. Пере-
важно польське населення міст Бродів і Тернополя в останній мо-
мент було викинуте з цих міст. У Львові панує евакуаційна паніка,
а за німецькою статистикою у Львові мешкає приблизно 170 тисяч
поляків.

Тим часом серйозну дезорієнтацію створює агітація, щоб залиша-
лись на місці, і навіть існують щодо цього розпорядження польської
влади. Здається, що це останній шанс вирішити справу принципово.
Українська Повстанська Армія, яка виключно визначає нинішню


політику українського народу, проголосила і веде рішучу боротьбу з польським народом. Боротьбу почала і продовжує або йде з поля бою, коли нема реальних шансів на перемогу. Польський народ, крім ефективної реакції на українські мордування у Львові і його най­ближчих околицях, тієї боротьби не веде. Але населенню не дають права відступити і врятувати найцінніший нині матеріал, яким є лю­дина. Польське населення у Східній Малопольщі, на жаль, призначе­не до винищення тими, хто наказує йому залишатись на місці, але не дає ефективного захисту. З огляду на такий стан справ належало б:

  1. Скасувати всі накази польському населенню залишатись на місці.

  2. Розпочати діяльність РГО і польського населення на суто польських територіях і провести масове вивезення польського насе­лення із Східної Малопольщі на ці території й тут його розмістити.

Якщо у нас повинно віднайтись місце для евакуйованого або пе­реважно добровільно втікаючого українського населення, то потрібно докласти зусиль у цьому напрямку, щоб тут знайшлось місце для недобитків із Східної Малопольщі. Переховування сільського населення у містах і містечках на території Червенської Землі є тільки напівзасобом, який ще й полегшує процес знищення.

Навіть можливе вивезення частини поляків до Німеччини дає ще певні шанси на врятування життя, може, відносно більші, ніж перебу­вання їх на територіях боїв беззбройних, безкарно переслідуваних мор­дуючими українцями, яких підтримують німці, та бойових дій більшо­виків, які зовсім не зважають на інтереси місцевого населення.

Цю справу треба розглянути, і вона вимагає швидкого ви­рішення.

Краків 16.V.1944 р.

Українська акція проти польського населення

В акції, яка проводиться з тупою запеклістю і спрямована на усунення з цієї землі поляків, українці застосовують нові форми і методи — погрози і накази покинути за короткий термін польські оселі. Ці погрози підкріплю­ються мордуванням найбільш незручних або беззахисних людей. Ми є свідками масового переміщення населення із села до міст і на захід. Ос­таннім часом українці застосовують жорстку блокаду міст, наприклад,


УПА оточило кордоном Бережани у радіусі 4 км і не допускає селян з про­дуктами до міста. З поселень, де серед більшості поляків живуть менші групи українців, усувають своїх, щоб мати вільні руки при нападах, напри­клад у Свіржі. Часто після успішного відбиття нападу польське населення залишає небезпечні місцевості або внаслідок втоми та відсутності віри в успішність продовження опору, або через те, що під час бою все село згоріло. Українці оголосили нам безжальну війну і ведуть її із застосуван­ням усіх методів і засобів, не зупиняючись ні перед чим. Усі повідомлення з провінції, всі розмови з людьми закінчуються сповненими стурбованості запитаннями, чи вся Польща знає про те, що відбувається, чи розуміє во­на всю величину небезпеки, яку становить нашим основоположним інте­ресам українська політика творення доконаних фактів, і чи будуть засто­совані у відповідний час належні засоби з нашого боку. Оцінюючи ситу­ацію в цілому, можна ствердити, що при енергійній діяльності з нашого бо­ку можна ще цю справу врятувати і хоча б частково надолужити втрачене.

Надходять, наприклад, добрі новини з повітів Львівського округу про акцію сильного польського лісового підрозділу «Надтав'янсько- го», який діє на північ від Львова. 24.IV посланці наших підрозділів розклеїли звернення до українців у Белжці, Наролі і Угнові, щоб про­тягом 24 годин вони виїхали. Багато їх із цих містечок утекло.

У Жовківському повіті ситуація трагічна. На даний момент повіт для нас втрачений. *

Яворівський повіт також винищений. Польське населення зібралось до Яворова, Великих Очей і Краківця, звідки партіями виїжджає на захід.

Повіти Львів, Гродек Ягеллонський і Мостиська мають більшу польську силу і забезпечують захист Львова.

У Бібркському повіті під самою Бібркою утримались два сильних польських села — Ланки і Стрзалки. У Рудківському, Самбірському і Дрогобицькому повітах маємо лише спорадичні вбивства.

Львів, 29. V.44 р.

Із Золочева доносять, що польська відплата, яка мала місце у Хлібовицях Свірських Перемишлянського повіту, селі, котре до цього часу не потерпало від антипольської терористичної акції, при­несла сумний факт: польський підрозділ помилково розстріляв і 6 поляків. А в Соколівці той самий підрозділ викликав враження ук­


раїнської акції проти поляків, і вони мало не покликали німців на допомогу. Так само не брали участі в антипольських діях села Чере- пин повіту Львів і Лопушна повіту Бібрка. Акція відповіді львівсь­кого підрозділу, у результаті якої вбито кільканадцять українських хлопців, згідно з поширеною думкою викликала хвилю мордувань поляків у Бібркському повіті. Наприклад, у Лопушній серед скли­каних війтом 46 фірманів польський підрозділ розстріляв 41 ук­раїнця, відпустивши поляків. Розстріляли без розбору винних і не­винних. Українська відповідь відразу після відступу польського підрозділу призвела до повної ліквідації трьох сіл, а також частково ще трьох, де кількість польських жертв становила 200 осіб. Помсту треба належно підготувати і виконати в селах, які брали участь у вбивствах, і в їх околицях, де польські села належно підготовлені до оборони. Найправильнішим було б провести велику операцію про­ти УПА, спрямовану виключно на оволодіння лісами і знищення зо­середжених там військ УПА, а також надання з лісів допомоги польським поселенням, які зазнали нападу. У зв'язку з цим відзна­чимо думку поважних і прихильних до поляків німців про шкідливість публічного оголошення співпраці АК з більшовицьки­ми диверсантами, бо це призведе у результаті до німецьких репресій стосовно поляків і до підтримки українців у антипольській акції.

Золочів, 29.IV.44 р.

Увага Краків — Ярослав: Поляк Владислав Матусяк проживав у селі Марушка біля Куткожа, за більшовицьких часів був великим ко­муністом і гнобив поляків доносами, потім збратався з українцями, доносив, хто з поляків має зброю і про що говорять. За це його поби­ли, і поляки пригрозили йому, що як не заспокоїться, то його прикінчать. Зі страху перед заслуженою карою роздобув вагон і виїхав до Ярослава. З помсти доніс у Красне в німецьку комендатуру, що у Марушці є озброєна польська боївка, це викликало німецьке розсліду­вання у тому селі. Належало б з ним негайно відповідно вчинити.

Львів, 27.IV.44 р.

CA КС PZPR, zesp. 2225/10, sygn. 202/11-53.


Документ 26

Командування регіону АК Львів

11. V.1944 р.

СИТУАЦІЙНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ № 16

IV. Діяльність українців

Українська ділянка і далі відзначається значним збільшенням убивств. Нині їм, як правило, передує письмовий наказ про виїзд українською мовою. Його зміст такий: «Поляки, вам наказано не­гайно покинути за Сян західні українські землі. Хто не покине їх протягом 48 годин, підлягає ліквідації. Українська Повстанська Армія. Постуй 14.V. 1944».

Врахувати можливість розсилання подібних наказів у Львові.

CA КС PZPR, zesp. 2400/3, sygn. 203/ХУ-17, s. 72.

Документ 27

СИТУАЦІЯ НА СХІДНИХ ЗЕМЛЯХ

(квітеньу травень 1944 р.)

Евакуація

(...) В останні дні квітня станіславський крайсгауптман Аль­брехт викликав до себе представників Польського Опікунського Комітету і наказав їм негайно розпочати підготовку до евакуації всього польського населення Станіслава. Насправді розпоряджен­ня Альбрехта внаслідок звернення до Вехтера наразі призупинено, але воно проливає багато світла на справжній зміст німецьких прагнень. З одного боку, вони хочуть отримати численні ряди невільничих сил, а з другого - позбутися з території особливо польського елементу як найбільш небезпечного для них. Поблаж­ливе ставлення до різанини, яку чинять українські банди, є не чим іншим, як продовженням цих методів.

Польське суспільство Східної Малопольщі переглянуло німецьку гру і не має жодних сумнівів щодо її справжніх цілей.


Це засвідчує, між іншим, видана у травні поточного року відоз­ва керівних діячів польського підпільного життя у Східній Мало­польщі, в якій читаємо:

«...Тут, на східних окраїнах Речі Посполитої, поряд з боротьбою з німецьким окупантом ведемо нав'язану нам боротьбу на захист життя і майна від здичавілого українського націоналізму, зосере­дженого у рядах УПА, ОУН, дивізії СС «Галичина» та інших бан­дитсько-військових формацій... Поряд із фізи іною силою наші во­роги у великих масштабах застосовують війну нервів. Використо­вуючи близькість фронту і неминучі явища, пов'язані з цим, вони намагаються психічно тероризувати польське населення, щоб зму­сити втікати його на захід. Кількарічний досвід вчить, що німець­ким обіцянкам не можна вірити. Треба також пам'ятати про вели­чезні труднощі утримання великих мас населення на вже і так гу- стонаселених землях центральної Польщі.

Із цих міркувань, підтримуючи з повним усвідомленням і по­чуттям відповідальності заклик залишатись на місці, ми, Окруж­ний Представник Польського Уряду, Командувач Південно- Східних Збройних Сил і Польська Рада Південно-Східних Зе­мель Речі Посполитої Польщі, яка консолідувала всі польські політичні організації, об'єднані на демократичній платформі на­вколо урядової цивільної влади і Армії Крайової, чинимо це не тільки з огляду на польський державний інтерес, що вимагає бе­зумовного існування на Південно-Східних Землях Речі Поспо­литої Польщі якомога численнішого польського елементу, який би своїм існуванням засвідчив нерозривний зв'язок цих земель з Річчю Посполитою Польщею, а й з розуміння істотних життєвих інтересів усього населення».

Наслідком таких настроїв був факт, що до першого еваку­аційного поїзда, який мав відходити зі Львова, зголосилось лише 40 осіб замість сподіваних двох тисяч. Зрештою ці особи зайняли два вагони, причеплені до звичайного пасажирського поїзда. Це доводить, що польське суспільство не піддається німецькій пропа­ганді. Відозва Гелеера, замість бажання втечі з території, виклика­ла недовіру і подіяла, принаймні в перший період після його опри­люднення, стримуюче.

Але, незалежно від нинішніх настроїв польського суспільства у


Львові, кількість осіб, які вже покинули Східну Малопольщу, ду­же значна. Повіти, які найбільше зачепила українська різанина, вже дощенту очищені від польського населення, а рештки, які за­лишилися в них, думають про якнайшвидший від'їзд. Намагання виїхати на захід починає дуже проявлятись навіть на території тих повітів, де різанина не набрала великого поширення. З територій повідомляють, що через беззахисність польського населення важ­ко протидіяти панічним настроям і оволодіти ними.

Протягом лише кількох тижнів травня на захід зі Львова виїха­ли або намагались отримати документи на виїзд приблизно 50 ти­сяч осіб. Ситуацію на тих територіях найкраще ілюструють повідомлення, отримані з кількох повітів.

Якщо йдеться про українців, і перш за все про українську інтелігенцію, то увесь березень і квітень у цих колах панували про­сто панічні настрої. Українці, які на співпраці з окупантами на різних посадах зуміли зібрати часто значні кошти, виїжджають з міст і містечок Східної Малопольщі, прямують на захід і осідають переважно у Західній Малопольщі, хоча є значні їх групи, що опи­нились у численних місцевостях усієї Польщі, в тому числі у Вар­шаві.

CA КС PZPR, zesp. 2267/2., sygn. 202/III/130.

Документ 28

ДО ПОЛЯКІВ ПІВДЕННО-СХІДНИХ ЗЕМЕЛЬ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ ПОЛЬЩІ

У тотальній війні, нав'язаній майже 5 років тому народам, які цінують мир і об'єднані під прапором демократії, поруч із солда­тами, котрі воюють на фронтах, активну участь беруть цілі наро­ди. Багатомільйонні маси цивільного населення зазнають усіля­ких поневірянь, пов'язаних з війною, і дух, який їх окрилює, їхні


зусилля і жертовність так само впливають на результат війни, як
і кількість наявних танків чи літаків. Мужність захисників Вар-
шави у пам'ятні дні вересня 1939 р., дух британського народу во-
сени 1940 р., коли міста Англії перетворювались на руїни під

градом німецьких бомб, мужність оборонців Сталінграда — ось

промовисті приклади морального стану народу, який бореться

за своє існування. Нема вже військ, які воюють, а є народи, які
воюють.

З вірою у невичерпні сили польського народу, який увесь бо-
реться у підпіллі й щоденно дає докази, що Польща живе і буде
жити попри все насильство ворога, звертаємось до польського
суспільства Південно-Східних Земель Речі Посполитої Польщі з
закликом: не втрачайте духу.

Тут, на східних кордонах Речі Посполитої, поряд з боротьбою
з німецьким окупантом ведемо нав'язану нам боротьбу за захист
нашого життя і майна від озвірілого українського націоналізму, зо-
середженого у рядах УПА, ОУН, дивізії СС «Галичина» та інших
бандитсько-військових формувань.

Той український гітлеризм зустрічає все частіше сильний і
ефективний опір польського населення, і маємо незламне переко-
нання, що скоро він буде відступати.

Разом з фізичною силою наші вороги у великому масштабі ве-
дуть війну нервів. Вони використовують близькість фронту і не-
минучі явища з цим пов'язані, намагаються психічно тероризува-
ти польське населення, щоб змусити його до втечі на захід. Певна
незначна частина поляків, на жаль, піддалась паніці і виїжджає з
помилковим переконанням, що там уникне небезпеки і труднощів
війни. Діючи таким чином, вони не тільки забувають про послух,
що його кожен громадянин повинен мати до власного Уряду, який
закликає залишатись на місці, але й діють всупереч власним інте-
ресам. Треба пам'ятати, що з просуванням фронту на захід бої бу-
дуть усе жорстокіші, сила союзного бомбардування, як про це
свідчать нальоти на Німеччину і західні території Польщі (ос-
таннім часом Познань), більшою, а німецький терор сильнішим.
Існує ймовірність, що німецький окупант зі збільшенням густоти
заселення західних територій організує там численні табори праці
і облави для примусових робіт у Рейху. Кількарічний досвід вчить,


що німецьким обіцянкам не можна вірити, а тимчасова толе­рантність окупаційної влади може мати на меті переселення мешканців з наших територій. Належить також пам'ятати про ве­ликі труднощі утримання великих людських мас на землях цент­ральної Польщі, і без того густонаселених.

З цих міркувань, підтримуючи з повним усвідомленням і почуттям відповідальності заклик залишатись на місцях, ми, Ок­ружний Представник Польського Уряду, Командувач Південно- Східних Збройних Сил і Польська Рада Південно-Східних Зе­мель Речі Посполитої Польщі, яка консолідувала всі польські політичні організації, об'єднані на демократичній платформі на­вколо урядової цивільної влади і Армії Крайової, чинимо це не тільки з огляду на польський державний інтерес, що вимагає бе­зумовного існування на Південно-Східних Землях Речі Посполи­тої Польщі якомога численнішого польського елементу, який би своїм існуванням засвідчив нерозривний зв'язок цих земель з Річчю Посполитою Польщею, а й з розуміння істотних життєвих інтересів усього населення.

Тут, на цих землях, більше ніж будь-де, ми всі є бійцями, пер­шим обов'язком яких є стояти непоступливо. Передовсім це сто­сується чоловіків, яким ні на хвилину не можна забувати, що війна триває, і мобілізація з вересня 1939 р. зобов'язує їх і надалі як не у формально-правовому аспекті, то в моральному. Закликаємо до послуху і дисципліни, звертаючись у першу чергу до тих, хто з ог­ляду на виконувані у суспільстві функції повинен бути за приклад. Широкі маси, пов'язані зі своїми установами праці, залишаться у своїй більшості на місці, організувавши життя своє і своїх родин відповідно до вимог моменту, зосереджуючись у більших міських і сільських осередках в разі загрози українського гітлеризму. Орга­ни Уряду і Армія Крайова докладають безперервно зусиль, щоб у рамках своїх можливостей допомогти польському населенню Південно-Східних Земель Речі Посполитої Польщі перебути най­важчий кінцевий період війни.

Але вимагаємо від суспільства не тільки послуху щодо наших розпоряджень, але й активного ставлення до подій і найвищої ак­тивної солідарності без огляду на соціальні, майнові чи політичні відмінності. Хто діє самостійно, сам позбавляє себе такої потужної


підтримки, яку може надати солідарне й організоване суспільство.
Сміливо дивимось у майбутнє. Перемога є певною, і близький мо-
мент, коли відновиться вільна демократична Польща. До цього,
очікуваного нами, моменту мусимо вистояти у незламній і ге-
роїчній поставі.

Командир Південно-Східних Окружний Представник

Збройних Сил у Краю Польського Уряду на

Південно-Східних Землях

Польська Рада Південно-Східних Земель
Речі Посполитої Польщі

Травень 1944 р.

CA КС PZPR, zesp. 2267/2, sygn. 202/III/127.

Документ 29

(Весна 1944 р.)

[ЗВИНУВАЧЕННЯ ЛОНДОНСЬКОГО УРЯДУ ПОЛЬЩІ]

[Зазначено від руки: «Надіслано зі Львова»]

Ці слова з'явилися в дуже гарячий час, коли східний фронт на-
ближався до львівських рогаток і поширилися жахливі вбивства,
грабунки і пожежі з боку українських банд.

Ледве перестали надходити жахливі вісті про страшні дні Во-
лині, як те саме почала переживати Східна Малопольща. Волинь!
Це слово пов'язане тепер не тільки з нещастям, яке спіткало там-
тешнє населення, але й компрометацію Польщі на Волині, або
швидше, може, її офіційних діячів, які вважали за вершину злої
думки і політичної волі спокійно спостерігати з Варшави, як під
боком безкарно впень вирізали земляків, як чи не одним засобом
порятунку від загрози самому біологічному існуванню польського
населення цього нещасного краю був масовий виїзд до Рейху на


роботи. Палючий сором відчуває кожен поляк при згадці глупоти чи недбальства керівництва Підпільної Польщі, яка змогла за кілька років списати багато тонн підпільної преси, але не змогла вчинити опір анархії, організованій бандитськими елементами.

Східну Малопольщу чекає подібна доля, оскільки процеси, які тут спостерігаються, набирають такої ж форми, як і на Волині, то­му виникає побоювання, що польське населення цього краю так само буде вирізане впень. Але є і певна відмінність. Тут, у Східній Малопольщі є якась влада Підпільної Польщі і якісь представни­ки уряду, якісь командири Армії Крайової, є організовані люди, є кошти. Про це знає місцева польська громада, може, має про весь цей апарат занадто високу думку, занадто добре уявлення. Але тим гірше. Сьогодні, коли вже цілі польські села починають горіти, а їхнє населення підставляє голову під ніж ворога, дивимось на це не тільки з безсильним розпачем, але і гіркотою та претензіями на адресу тієї влади Підпільної Польщі, маємо не тільки почуття ве­ликого нещастя, але й повну свідомість вини урядових чинників, що, як виявилось, не доростають до складності становища і не ма­ють почуття обов'язків і відповідальності.

Ще перед війною польське населення було вражене політикою, яку проводила Польська Держава на цій території стосовно ук­раїнського населення. Урядова політика, що суперечила інтересам польської^) населення, дуже підірвала перед війною в болісний спосіб довіру до Польщі серед широких верств польського насе­лення. Виникає небезпека, що нині воно втратить віру в Польщу до кінця, відчуваючи себе виданим на наругу своєму ворогові без будь-якого розуміння і підтримки з боку компетентних діячів. Бо ж не є такою допомогою, на яку належить сподіватись, рубрика по­жертвувань на цю мету, друкована підпільною пресою. Коли люди­на дивиться на ці рубрики, то не може втриматись від обурення, що нічого іншого не вдасться здобути, бо це є не чим іншим, як звичайним викручуванням сіна з трудної ситуації. Вже нині ту­тешня польська громада неодноразово, а в майбутньому напевно історія звинуватить у пролитій на Волині крові і тій, яка має про­литись у нас у Східній Малопольщі, не тільки банду «різунів», не тільки українську повстанську армію, але й офіційних діячів, як львівських, так і варшавських. Ті будуть винні у вбивствах, поже­


жах і грабунках, але ці, останні, діячі будуть винні у зволіканнях, неспроможності протистояти злочинам. Бо злочином є не тільки вбивати, але й залишати у момент загрози життю когось, щодо ко­го взяв обов'язок турбуватись про його життя... Польський народ цих земель робить відповідальними за своє нещастя не тільки во­рогів, але й польських офіційних діячів. Пролита польська кров і та, що має пролитись, впаде також на правлячі голови, чиїм обов'язком є не допустити пролиття цієї крові. Такою є позиція ту­тешнього польського суспільства.

Громадська думка тутешнього польського суспільства щодо ставлення польського народу до української меншості вже цілком од­ностайна. І не можна уявити собі, щоб ця думка була помилковою. Неможливо помислити, щоб ця думка людей тут, на місці, найкра­ще поінформованих, причому людей усіх верств, усіх класів і суспільних станів, усіх професій і майже всіх ідейних напрямків, могла припуститися такої загальної помилки. І просто смішно, ко­ли бачимо, як деякі осередки, розташовані далеко від тутешньої місцевості, про її ситуацію слабко або помилково поінформовані, виставляють претензії щодо вирішення долі людей тих земель, причому всупереч інтересам польського народу цих земель, вихо­дячи з настанови, ніби вони мають найкраще політичне розуміння тих справ. У той час, коли в тутешньому польському суспільстві нема так званих угодовців, за дуже нечисленних винятків, цент­ральні діячі, офіційні, а за ними офіційні локальні діячі далі дотри­муються тієї нещасної так званої угодовської політики, яка на­справді політикою не є і на таку назву зовсім не заслуговує.

Угодовство є нездатністю зрозуміти, що вороже нам українське середовище проголосило польському народові боротьбу до загину, що ми, польський народ, повинні нав'язану нам боротьбу прийняти, провести і виграти, бо тільки наша перемога може привести до нор­малізації відносин на цих землях. Угодовство — це нездатність до зусиль, яких вимагає боротьба, пасивне очікування нещастя, роззброєння перед ворогом і стимулювання таким чином зухвальст­ва і зажерливості ворога. Угодовство — це прагнення миру за будь- яку ціну без огляду на честь і добро власної держави і народу, а на­справді пряма дорога до війни і поразки. Угодовство — це гідний співчуття наслідок відсутності національного характеру, а одночас-


но причина просто вже фізичного ослаблення і розм'якшення. Уго­довство є не чим іншим, як організованим боягузтвом і брехнею. Це піднесений до значення державних інтересів злочин зради.

Такою є думка тутешнього польського суспільства щодо так званої угодовської політики. Усе тутешнє польське суспільство визнає прямо протилежну ідею боротьби, єдину справжню польсь­ку політику цих земель. Польське суспільство переконане, що коли ворог проголосив боротьбу, то єдиною відповіддю є боротьба і перемога!

Така позиція тутешнього польського суспільства виявляється і в організаціях Підпільної Польщі. Але, на жаль, не знаходить пов­ного відображення, бо лише організаційні низи, які залишаються у постійному і живому контакті з рештою суспільства, мають такі самі, як і суспільство, переконання. Натомість організаційні верхи, місцеві офіційні діячі, зв'язані з офіційними центральними діяча­ми, залишаються, на жаль, глухими до голосів, які йдуть знизу, і надалі проводять політику, одноголосно засуджену всім тутешнім польським суспільством, тобто політику угодовства. Так звана угодовська політика стосовно української меншості диктує офіційним діячам тактику утримання від усякої протидії шале­ному терору українських банд.

Причина такої стриманої тактики офіційних діячів може бути подвійною: або доктринерство, або безсилля.

Отже, спочатку про той цвях доктринерства, що сидить у дея­ких мізках. Якась побудова незалежної України, якесь відлуння і гасла «за нашу і вашу свободу», якісь мрії про знаходження в Ук­раїні союзника проти Москви. А насправді все це давно вже дис­кредитоване, бо одне є певним у світлі найновіших подій, а власне, що якби сьогодні мала постати незалежна Україна, то тільки після повного винищення польськості у Східній Малопольщі. І це була б занадто висока ціна за реалізацію доктрини.

Але є ще інші мізки, уражені суспільною доктриною, почуттям класової солідарності з українськими селянами, які є не тільки ос­новою, а майже виключним складником цієї національної мен­шості на тих землях. Це тягне за собою небажання розпочинати боротьбу з нібито принаймні суспільно близьким елементом і ви­магає дій у білих рукавичках з хибною надією пригорнути таким


чином розбещене українське селянство. І знову попри банкрутст­во класових гасел, пропагованих хіба що нашим східним сусідом, намагаються реалізувати цю доктрину понад головами помордова­них, розграбованих і спалених польських сіл цього краю.

Або доктринерство, або безсилля можуть бути причиною повної стриманості тактики наших офіційних діячів, а може, навіть одне і друге. Безсилля — свідомість, що офіційні діячі не здолають против­ника, інакше кажучи, невміння, недбальство, нездарність, відсутність організації, хоча люди перебувають на місці, та й кошти, як чути, є поважними. Тобто знову вина на боці тих чинників, які тримають у своїх руках все сплетіння організаційних ниток.

Чи доктринерством чи безсиллям диктується тактика непро­тивлення злу, що шаліє на наших землях, загрожує небезпекою ка­тастрофи такою, як на Волині, а точніше небезпекою, що поляки у Східній Малопольщі будуть вимордувані. Щоб запобігти нещастю, треба усунути причину небезпеки, якою є відсутність опору з на­шого боку. Тут не допоможе жодне звернення, спрямоване до польського населення Східної Малопольщі, щоб попри все воно за­лишалось на місці і не дало паніці підхопити себе на захід. Це є єди­не, на що здатні наші офіційні діячі у цій політичній ситуації, але за відсутності хоч якоїсь організованої акції опору це звернення може мати катастрофічні наслідки для тутешнього населення.

Єдиним і виключним превентивним заходом є відкликання тих людей, які не доросли до свого завдання, відмова, нарешті, від проклятого політичного ключа, який висуває на посаду представ­ника уряду на наші землі або командира збройних сил цих земель певних осіб лише з тієї причини, що за цим стоїть приналежність до тієї чи іншої партії. Якщо хтось невиліковно хворий на так зва­не угодовство, то повинен залишитись зі своїми мріями у домаш­ньому затишку і зникнути з публічної арени, де справляє вражен­ня особи, яка не усвідомлює явищ зовнішнього світу. Якщо хтось не має здібностей до керівної посади, то нехай відважиться при­святити свої сили іншій посаді, а його партійні товариші нехай не вважають, що то є честь утримувати нездару на вершині за будь- яку ціну. Бо жодний партійний ключ не виправдає перед трибуна­лом історії нараження польськості цих земель на знищення.

Отже, зміна організаційної вершини цієї території, заміна не­


виліковних угодовців і неспроможних керівників людьми, ідейно відповідними громадській думці тутешнього суспільства і здатни­ми не до урядування, як у мирні часи, а до боротьби, як і личить прикордонним лицарям, є єдиним способом усунення розбіжнос­тей, які панують тут між організаційними низами і верхом, що три­має владу у своїх руках. Інакше загрожує катастрофа.

Так, катастрофа! Хіба що тутешнє польське суспільство, не зна­ходячи підтримки і допомоги там, де слушно належало б сподіва­тись цього, само звернеться до офіційних чинників із закликом: якщо нам не допомагаєте, то принаймні не перешкоджайте! Залиш­те собі титули і зв'язані з ними користі, а одночасно певність, що після війни будете притягнуті до суворої відповідальності за про­литу через ваше доктринерство і недбалість кров нашого народу!

Нещастя, яке загрожує нашому народові, також є радником. Якщо правлячі діячі, офіційні, центральні чи локальні, ведуть польське населення Східної Малопольщі на страту, як уже Волинь видали на різанину, то інстинкт самозбереження змусить польсь­кий народ цих земель подякувати офіційним діячам за їхню турбо­ту й опіку і відвернутися від них на шлях самодопомоги, не звер­таючи уваги і навіть йдучи всупереч правлячим діячам. Пошану­вання влади Підпільної Польщі необхідне, але ще необхіднішим є збереження на недалеке майбутнє біологічної субстанції польсько­го народу, який становить не 330 тисяч, як на Волині, а понад мільйон 630 тисяч у Східній Малопольщі. Там, де йдеться про фізичне існування такої великої маси польського народу, і то тільки римо-католицького віросповідання, маси всіляких про­фесій, класів, станів, там слухняність всупереч інтересам тієї маси була б гідна невільника, але не громадянина, була б гідна москаля, але не поляка. Аби не було потреби звертатись до такого засобу відчаю. Особливо, що це було б поєднане з багатьма жертвами, яких можна б уникнути, якби почав діяти замість самодопомоги готовий так чи інакше, хоч і невеликий, апарат за умови, що він діяв би під відповідним політичним і фаховим керівництвом.

На завершення одне зауваження: на перший погляд здавалось би, що справа не дуже на часі через наближення фронту російської агресії. Але це тільки на перший погляд. Перш за все не відомо на­разі, коли вона настане і чи взагалі настане, а якщо і надійде, то все


одно відкритим залишиться питання захисту польського населен­ня від українських банд, оскільки вони існують не тільки по цю лінію фронту, але і по іншу, може навіть більшою мірою. Але заміна окупаційного режиму не вирішує проблеми, яка нас ціка­вить, усі порушені питання залишаються актуальними і, може, навіть більше, ніж до цього часу, бо попри все Росія дуже вичерпа­на попередніми поразками й перемогами і не зможе забезпечити такої безпеки, як німці до цього часу. Ця справа залишатиметься й надалі актуальною, хіба що наші місцеві офіційні діячі, а може, й організаційні низи не піддадуться загальній паніці.

Крім цього, слід підкреслити, що наведені вище зауваження відображують не якесь окреме переконання, а загальнопоширений погляд усіх, хто орієнтується в стосунках у Підпільній Польщі. Ці зауваження також не є відображенням думки якоїсь певної політичної групи, бо в питанні ставлення польського народу до ук­раїнської меншості в Східній Малопольщі думка всього польсько­го суспільства є цілком одностайною, і це питання сьогодні не підлягає жодній дискусії.

CA КС PZPR, zesp. 2225/10, sygn. 202/111-51, s.270-273

Документ ЗО

[ЗАКЛИК ЗІ ЛЬВОВА ПРО ДОПОМОГУ ПОЛЯКАМ]

ПОЛЯКИ!!!

ВОЛИНЬ І СХІДНА МАЛОПОЛЬЩА СТІКАЮТЬ ПОЛЬСЬКОЮ КРОВ'Ю. УКРАЇНСЬКА ОРДА РОЗПЕРЕЗА­ЛАСЬ І ПІДНЯЛА БУНТ ПРОТИ ВЕЛИЧІ ПОЛЬСЬКОГО НАРОДУ.

40 тисяч помордованих поляків загинуло у муках, яких можуть завдавати лише звироднілі й нікчемні дикуни. Польські села на те­риторіях цілих повітів стоять у згарищах і полум'ї.

Відчуваючи свою безкарність і використовуючи допомогу німецьких окупантів, українські банди намагаються нині мордува­ти все польське населення Волині і Східної Малопольщі, гадаючи, що таким способом відберуть у Польщі право на ці землі.


ТІЛЬКИ НЕГАЙНА ЗБРОЙНА ДОПОМОГА МОЖЕ ВРЯ­ТУВАТИ ЖИТТЯ СОТЕНЬ ТИСЯЧ БЕЗЗБРОЙНИХ ПОЛЬСЬ­КИХ ДІТЕЙ, ЇХНІХ МАТЕРІВ І БАТЬКІВ.

ТІЛЬКИ НЕГАЙНЕ ПОКАРАННЯ УКРАЇНСЬКИХ РІЗУ- НІВ МОЖЕ ЗАТРИМАТИ РУКИ ЛЕГКОДУХИХ УБИВЦЬ.

ПОЛЯКИ!!! За помилки усього Польського Народу, котрий дозволив розвинутись українській орді як упродовж усієї історії, так і під час свого останнього незалежного існування, наслідки му­сить відчути увесь Народ, а не тільки Поляки Східних Земель.

УВЕСЬ НАРОД ПОЛ ЬЩІ-повинен виступити на за­хист своїх братів.

У В ЕСЬ НАРОД ПОЛЬЩІ — повинен виступити на за­хист своєї гідності й суверенітету на Східних Землях.

Польща першою в 1939 р. оголосила війну насиллю і жорсто­кості. Польща нині єдина в Європі безперервно продовжує крива­ву боротьбу з окупантами, зберігаючи при цьому повну неза­лежність своєї політики як від ворогів, так і часто від суперечли­вих інтересів союзників.

ЗАВДЯКИ ЦІЙ ПОЛІТИЦІ ПОЛЬЩА ГОТУЄ СОБІ ВЕ­ЛИКЕ МАЙБУТНЄ.

І тому нині зовнішні і внутрішні вороги намагаються ослабити Польщу зі сходу, щоб створити тут джерело майбутньої кволості Польщі.

НАЙНЯТА ДЛЯ ЦЬОГО УКРАЇНСЬКА ОРДА І ЗЛО­ЧИННІ У СВОЇЙ БЕЗДУМНОСТІ ПОЛЯКИ, ЩО ЗАХИЩА­ЮТЬ ЇЇ, ВСТРОМЛЯЮТЬ НІЖ В ІСНУВАННЯ І МАЙБУТНЄ ПОЛЬЩІ.

ПОЛЯКИ!!!

Львів просить допомоги.

Палаючі села, помордовані беззахисні брати чекають поря­тунку.

ЗАКЛИКАЄМО — польські військові організації, щоб шляхом Скржетуських йшли виконати свій солдатський обов'язок, захи­щаючи польську честь, батьківську землю і життя своїх братів.

ЗАКЛИКАЄМО — польські патріотичні організації, щоб ак­тивно виступили, мобілізуючи суспільство до боротьби за Східні Землі.


ЗАКЛИКАЄМО — польське суспільство, щоб збирало грошо-
ву допомогу підрозділам, які даватимуть відсіч.

ПОЛЬСЬКІ ЗБРОЙНІ ПІДРОЗДІЛИ ВЖЕ УВІЙШЛИ НА
ТЕРИТОРІЮ, ОХОПЛЕНУ УКРАЇНСЬКИМ БУНТОМ.

ТВЕРДА ДОЛОНЯ ПОЛЬСЬКОГО СОЛДАТА ЗДІЙС-
НИТЬ КАРУ ВІД ІМЕНІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ.

ПОЛЯКИ!!!

Зголошуйтесь до підрозділів, які йдуть на допомогу Львову,
збирайте грошову допомогу на збройну боротьбу.

ЛЬВІВ КЛИЧЕ ПОЛЬЩА ЙДЕ

КОМІТЕТ ВІДВОЮВАННЯ ЛЬВОВА
CA КС PZPR, zesp. 2267/2., sygn. 202/ІІі/Ш

Документ 31
ДО ПІДРОЗДІЛІВ ВІДВОЮВАННЯ ЛЬВОВА

БІЙЦІ!!!
ІДІТЬ КАРАТИ !!!

Але не ворога — а бунтівника.

Але не ворожого бійця — а бандита.

Озвірілі українські дикуни жахливою різаниною цілих сіл і по-
селень хочуть винищити беззахисне польське населення.

40 тисяч замордованих у муках польських чоловіків, жінок і
дітей — десятки тисяч покалічених.

Величезні простори спалених і палаючих ще нині польських
сіл і селищ.

За той нечуваний злочин, якого світ не бачив століттями, кара-
ти будете Ви — Бійці Підпільної Польщі.

Карати будете так суворо — якими жорстокими були зло-
чини.

Українська «інтелігенція», яка очолює злочинців, блюзнірські


українські попи, які закликали до різанини, є такими самими зло­чинцями, як українські селяни, що йдуть з ножами і сокирами. УСІХ ЇХ — мусить дістати караюча рука Польського Народу. (...)

Липень 1944 р.

КОМІТЕТ ВІДВОЮВАННЯ ЛЬВОВА «Сучасність», Мюнхен, № 1-2, літо 1965р., с. 171

Документ 32

ЩО ДУМАЄМО ПРО ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКУ СПІВПРАЦЮ?

(Витяг)

Не хочемо сьогодні навіть чути про будь-яке співіснування з українцями. Вважаємо, що українців у майбутньому належить взяти «коротко за писок», принаймні половину з них розстріляти у момент, поки не стабілізувалася польська влада. Це буде частко­вою компенсацією за всі злочини. — Мірек Вісь. — «Швідер». Повідомлення з Волині.

CA КС PZPR, zesp. 2267/3, sygn. 202/ІІІ/133, s. 21-22.

Документ 33

«Вісті зі Східних Земель Речі Посполитої», № 15 від 15.VII.44р.

ВЛАДИСЛАВ СТУДНИЦЬКИЙ У ЛЬВОВІ

(Скорочений виклад)

Уже вдруге протягом року відвідує Львів Владислав Студ- ницький. Він розповідає, що у ці дні був у губернатора Вехтера, у


керівника CC і поліції генерала Тіра. На скаргу Студницького, що українці замордували на Східних Землях 200 тисяч поляків, Вех- тер відповів, що не більше як ЗО, до 40 тисяч, а Тір — що максимум 100 тисяч. Обидва пообіцяли, що думають про створення у Гали­чині польського Зельбшутцу — Самооборони. — Львів, ЗО. VI.1944 р.

СЛ КС PZPR, zesp. 2225/10, sygn. 202/11-53, 5. 40.

Документ 34

КІЛЬКІСТЬ ПОЛЬСЬКОГО ЕЛЕМЕНТУ НА ВОЛИНІ

(Скорочений виклад)

У 1931 р. було 350 тисяч. На схід вивезено 50 тисяч. Кілька ти­сяч втекло за Буг. Приблизно 1000 ув'язнили або вбили німці. За 16 місяців на роботи вивезено 25 тисяч. У 1943 р. українці замор­дували понад 15 тисяч, кільканадцять тисяч втекло за Буг. При­близно 50 тисяч німці забрали на роботи. Вибуло 180 тисяч, зали­шилося 170 тисяч.

СЛ КС PZPR, zesp. 2201/10, sygn. 202/1-35, s. 15.

Документ 35

ВКАЗІВКИ ДО ДИСКУСІЇ НАД ПРОБЛЕМОЮ МЕНШОСТІ

(Витяг)

С. 90: Українська меншість.

Русин для поляка є передовсім хамом, який б'є свою дружину, сором'язливим і приємним, дотепним і улесливим, коли не може дати виходу своїй ненависті до ляхів, яких у глибині свого єства вважає народом панів, що завжди кривдять. Виявом цієї ненависті


перед війною були саботажні підпали фільварків, а під час нинішньої війни — вбивства поляків, масштабів яких ми досі не усвідомлюємо, за що відповідальною в значній мірі є «українська» художня література, що оспівує гайдамаччину, тобто вбивства і грабування, ґвалтування і підпали, які вважаються справедливою відповіддю за підпорядкування анархічних, примітивних варварів у рамки сірої щоденної продуктивної праці. (...)

С А КС PZPR, zesp. 2400/8., sygn. 203/XV-46.

Документ 36

48. — Перестаю вслід з наказом № 432.

Податок. 10. VIII. [1943 р.] /-/42.

ЗАГРОЗА ВИНИЩЕННЯ

Ситуація на Волині і Червенській Землі.

Причини, наслідки, вказівки

Серйозність ситуації на Волині й у Східній Малопольщі закли­кає сміливо дивитись у вічі реальності, становище описувати відверто, без приховувань та ілюзій, а також отримувати висновки і результати незалежно від того, чи нам це приємно, чи ні. Детальні повідомлення з Волині дають належну і ясну картину кривавих подій, які розгортаються на цій землі. На Червенській Землі ситу­ація є грізною, хоча випадки вбивств і нападів на поляків наразі є епізодичними. Множаться погрози й ознаки української підготов­ки до широкої акції проти поляків, усе частіше виявляється глуха ненависть до нас. Польське населення очікує за цих умов від сво­го керівництва поради й ефективної допомоги. Щоб рекомендації на нинішній час мали реальну вартість, слід виходити з реальної


оцінки дійсності. Подаючи нижче таку оцінку, зазначаємо, що тут не йдеться про формулювання українського питання в цілому. Тут також нема визначення українських цілей і прагнень, ні їх політичної оцінки. Зате метою є реальне подання конкретних ук­раїнських прагнень до знищення польського суспільства на Східних Землях. Це прагнення є традиційним і постійним. Але за­лежно від обставин воно переходить періоди посилення і заспо­коєння. Зараз воно увійшло в період максимального посилення.

ПРИЧИНИ:

  1. В інстинктах українських мас живе старе гасло: «Лях, жид і собака — то віра однака». У парі з цим гаслом йде така ж тра­диційна неприборкана жага грабувати.

  2. На землях, які належать до Польщі, руські маси від моменту виникнення українського руху виховувались у ненависті до всьо­го, що є польське. Цю ненависть прищеплювали українські групи, які перебували під впливом як Німеччини, так і Радянської Росії. Групи першого роду становлять тут, на Червенській Землі, значну більшість, але не варто забувати, що завжди існували тут також групи, дружні до Радянської Росії. А нагадати треба, бо ця дружба тривала без перерви до 1933 р. і наступні майже 2 роки, від серпня 1939 р. до 22 червня 1941 р. Обидва ті культи зливались в один по­тужніший культ: культ ненависті проти Польщі. Треба нагадати, що українці того, що називається політичною орієнтацією в ро­зумінні чесного опертя своїх прагнень на інтереси якоїсь іншої держави, не знають, ні до укладання політичних договорів трива­лого характеру, ні до їх дотримання не здатні, бо знають тільки або некритичне захоплення, або невгамовну ненависть.

  3. У вересні 1939 р. як внаслідок ненависті до Польщі, так і че­рез тогочасний домінуючий культ Німеччини українські маси нава­жились на ворожі виступи і проти Польської Держави, і проти польськості. Такі виступи антидержавної спрямованості, як напади на менші військові підрозділи, вбивства поліцейських на службі, знищення мостів, важливих для передислокації військ, відомі, од­нак менш відомою є обставина, що українці мали намір знищення польського суспільства. Але швидкий перебіг подій, поява радянсь­ких військ і відступ Німеччини з уже зайнятих територій Волині і


Східної Малопольщі стерли з пам'яті цю спрямованість ук­раїнських намірів. Після вступу німецьких військ українці були певний час дезорієнтовані, але недовго, бо незабаром перейшли до ролі ентузіастів радянської агресії. Це перестрибування їм полег­шили дві обставини. Першою з них було те, що росіяни надали своєму походу через східні землі характеру, ворожого до польської державності, а вже це було для українців достатнім заохоченням стати на бік загарбника. Другою вирішальною обставиною, що спонукала українців допомагати східному окупантові у знищенні проявів польського державницького життя, була та, що він висту­пав як союзник Німеччини і спільник у справі нового поділу Польщі. Українцям це здавалося геніальною комбінацією, що мож­на було поєднати культ Німеччини з культом Росії і ненавистю до польськості. До того приєдналась і третя обставина: українці є но­ваторами і любителями актуальної сили. Завжди вони прагнуть за­прягтись у віз тієї актуальної сили, сподіваючись від неї толерант­ності для своїх інстинктів вбивств і грабежів. Але вже на самому початку українці потрапили у незручне становище. Культ гітлерівської Німеччини склався таким чином, що протягом кількох років вони розвивали тільки у своїх мріях повернення до традиційного гасла: «Бий ляха і жида!» Чи то внаслідок втрати орієнтирів через швидкий перебіг подій, чи з помилкового розра­хунку, що Радянська Росія, йдучи на дружбу з Німеччиною Гітле- ра, прийняла також його ідеологію, але українці, влаштовуючи у момент входження радянських військ вбивства і грабежі поляків у кількох місцевостях (головним чином на Поділлі), знищили кільканадцять родин євреїв. Це викликало реакцію влади. «Націоналістичні» вбивства були засуджені, а винні суворо пока­рані. Радянська відозва, яка забороняла «націоналістичну бороть­бу», як приклад наводила вбивства єврейських родин в особливо жорстокий спосіб. Крім того, українці не врахували, що у Ра­дянській Росії після 20 років революції вбивство стало одержавле- ним. Радянська держава вважає це своєю монополією і не терпить у цій галузі конкурентів. Особливо вона не терпить вбивств, здійснених в ім'я іншої, ніж у радянській державі, ідеології.

4) У міру продовження радянської окупації серед українців культ радянської Росії зменшувався, зате зростав і набирав розма-


ху культ Німеччини, бо виявилося, що ці дві держави стали на шлях протиборства. В головах українців діяли тут відома їхня непослідовність і захоплення актуальною могутністю, а такою бу­ла німецька могутність, яка після капітуляції Франції досягла своєї вершини. Цим пояснюється, що українці активно допомогли німцям під час 10-денних боїв, які точилися на території Східної Малопольщі й Волині від моменту початку німецько-радянської війни 22 червня 1941 р. Тим разом українці також мали намір після входження німецьких військ вдатися до масових вбивств євреїв і поляків. Ці наміри вдалось реалізувати у великому мас­штабі. Липень 1941 р. — місяць українського правління під егідою німецької військової влади — був одночасно місяцем масштабних вбивств поляків і євреїв. У Львові, крім вбивства 22 професорів вищих навчальних закладів (частково разом з родинами — всього приблизно 40 осіб), українці у співпраці з німецькою жандар­мерією половину ув'язнили, а інших вбили, приблизно 100 польсь­ких академіків. Це лише у самому Львові. У кожному місті чи містечку німці розстріляли від кільканадцяти до кількох десятків поляків, на яких українці вказали як на мнимих комуністів, що нібито співпрацювали з радянською владою. По селах в одних місцевостях поляків убивали (Бучацький, Чортківський повіти), а в інших тільки відбулись масові побиття. Щодо вбивств євреїв, то тут українці проявили себе в усій красі і певним чином стали зраз­ком для своїх німецьких майстрів, бо треба пам'ятати, що до цього часу, жахливо переслідуючи євреїв, німці не застосовували вбивств задля повного винищення. Однак якщо у цей час вбивст­ва поляків не набрали запланованих українцями обсягів, то це ста­лося через суперечність гасел, які тоді зіштовхнулись. Німецьке гасло звучало: «бити євреїв і комуністів», тоді як українське: «би­ти поляків і євреїв». Попри всю свою ненависть до поляків німці швидко виявили, що ці два гасла зовсім не збігаються. Німці з'ясували, що українці більше співпрацювали з радянською вла­дою і що серед українців значно більше комуністів, а серед поляків їх майже не було. Серед убитих у тюрмах відступаючими більшо­виками було дуже багато поляків, що українці намагались прихо­вати, але цього вони не змогли зробити. За цих умов до повного за­доволення української ненависті до польськості дійти не могло.


  1. Якщо через певний час німецько-українські відносини поча­ли псуватись, то не треба забувати, що однією з важливих причин було розчарування, що німці, не дозволили українцям розправи­тися з поляками так, як би вони цього хотіли. Тому надії, які вини­кали тут і там, що українці, як друзі німців, а можливо, і «друзі со­юзників» стануть друзями поляків, провалились повністю. Десь у середині 1942 р. німці перехопили у Скалаті великий наклад надрукованої там (схоже, і ще десь) української листівки, яка містила щось подібне до інтегрального викладу української ідео­логії. Суть цієї ідеології така: якщо на українській землі не буде жодного жида, поляка, угорця, румуна, москаля та інших чужих, Україна буде. Послідовність у цій листівці була, власне, такою, як викладено. Далі вона закликала: якщо надійде відповідний мо­мент, належить різати, різати і ще раз різати. Хоча у цій листівці через обережність німців не називали, вони побачили себе, зреш­тою, слушно під загальною назвою «інші чужі». І відтоді почали дивитись на українців більш критично. Пізніше надійшли відо­мості, що українські агітатори, вбиваючи нескладну цю програму в голови українських селян, заохочували їх ще таким аргументом: Рузвельт визнає Україну, якщо у ній не буде нікого чужого, особ­ливо жодного поляка. Це є найновіша, як бачимо, інтерпретація «Атлантичної карти».

  2. Та спрощена українська ідеологія, попри все, що сказано ви­ще, не знайшла б такого відгуку і такої віри у можливість її ре­алізації, якби не факт майже цілковитого вбивства і винищення євреїв, що відбувалось на очах українських мас за їх виразної підтримки, а на території Червенської Землі й Волині переважно за допомогою українських рук. У пограбуванні єврейського майна ук­раїнці були в першій шерензі. Тому значна частина єврейського майна опинилась в українській власності. Нині програму вбивства поляків підтверджує також факт існування вільних і звиклих до цієї роботи рук, які не хочуть бути бездіяльними і потребують наступної роботи, а також властива, вроджена для української маси жага гра­бунків.

  3. Зимові радянські перемоги серед значної частини українців викликали переляк. Проте певна частина відразу притулилась до переможця, який з'явився на горизонті. Але і ті, що були налякані,


бо принципово не бажають приходу радянських, також прореагу­вали своєрідно: вони якимось чином захотіли подобатись передба­чуваному переможцеві і спокутувати, таким чином, свої попередні пронімецькі гріхи. Повідомлення про оголошення СРСР пре­тензій до польських Східних Земель підказало цим головам цей спосіб. Винищенням поляків, гадали вони, не тільки задовольнять свою ненависть до польськості, свою жагу вбивств і грабунків, але й завоюють прихильність більшовиків. У світлі цієї останньої об­ставини до певної міри стає зрозуміло, чому вбивства почалися на Волині, де могутність Росії оточена для української маси великим німбом. Також і дата початку вбивств — вони почалися приблизно у другій половині квітня — збігається з моментом погіршення польсько-радянських відносин.

НАСЛІДКИ:

а) Масштаби різанини поляків на Волині вже відомі. Поляків усунули з сіл, частково повбивали, а частину змусили до втечі. Тут і там ще тримаються міста і містечка, але вони ізольовані і значною мірою приречені на голод, бо українці припинили постачання про­дуктів харчування, а німці думають перш за все про забезпечення са­мих себе.

б) На території Червенської Землі панує бродіння, те, що сталось на Волині, у будь-який момент може вибухнути тут. Спорадичні вбив­ства множаться. Але фіксуються явища більш загальні і більш пока­зові. У Раві-Руській позначено будинки і квартири, де проживають поляки, хрестиками за допомогою незмивної фарби. У гміні Старий Мізунь Долинського повіту українські війти і старости заборонили населенню продавати полякам і фольксдойчам будь-які харчові про­дукти, накладаючи на неслухняних українців великі грошові штрафи від 100 злотих за продаж 1 літра молока. При цьому українська ор­ганізація загрожує продавцям побиттям. Населення низки місцевос­тей, розташованих понад кордоном Волині (наприклад, село Нетреба у Збаразькому повіті, містечко Щуровичі у Бродівському повіті), пе­ребралось до віддалених місць. У Чортківському повіті й околицях вбивства поляків так зросли, що крайсгауптман Куят погрожував ук­раїнцям розстрілювати за одного вбитого поляка 10 українців. Така прихильність крайсгаугітмана походить нібито від того, що українці


після переходу радянського десанту через околиці Чорткова поспішно приступили до пограбування маєтку Лігеншафтів і майна німців, які втекли від десанту. Ось кілька фактів, які ілюструють стан, у якому пе­ребуває Червенська Земля. Очевидно, що порівняно з Волинню тут як чисельність польського населення більша, так і його організація наба­гато міцніша. Але треба пам'ятати, що українське населення тут краще організоване, і найважливіше, що українці мають набагато більше зброї, ніж поляки. Для повноти картини треба згадати, що на тери­торіях, через які пройшов радянський десант (а він ішов від Мак- симівки у Тернопільському повіті через Скалат, Копичинці, Чортківський, Бучацький, Рогатинський, Станіславський, Калуський і Надвірнянський повіти, зупинившись десь у горах Надвірнянського повіту), настало тимчасове заспокоєння, бо українці були вражені принципово правильною поведінкою десанту стосовно польського на­селення і розстрілами певного числа українських поліцейських.

РЕКОМЕНДАЦІЇ:

    1. Треба уникати стосовно німців таких дій, внаслідок яких відбу­валось би зміцнення українців. Тому тактика боротьби з окупацією на Червенській Землі повинна бути іншою, ніж у решті Польщі.

    2. Цивільна боротьба повинна мати за мету перш за все кон­солідацію польського суспільства, переслідування донощиків та інших шкідників, головним чином переконання суспільства, що воно кероване. Виступи проти німців мають бути заборонені в принципі, виступи проти українців розглянуті з точки зору доцільност