textarchive.ru

Главная > Документ


3. Період 1918-1939 рр.

Кінець великої війни, організація післявоєнної Європи поста­вили нашу східну політику в дуже складне становище. У резуль­таті тієї війни велику перемогу отримала демократична ідея само­визначення народів. Завдяки тріумфу цієї ідеї на просторах між Німеччиною і Росією біля Польщі виникла низка нових держав: Чехословаччина, Угорщина, Латвія, Естонія, Фінляндія. Світ ви­вчав етнографічні карти центрально-східної Європи, влаштовував плебісцити, але світ нічого або майже нічого вже не знав про наше ягеллонське минуле, нашу місію на сході. Світ західних демо­кратій бачив в українцях і литовцях народи, які колись перебува­ли під гнітом польського панування, а сьогодні виборюють собі право на незалежне існування. У цьому світі до нас не було сим­патії. І все це проходило перед очима нинішнього покоління. І це не потрібно доводити. Наша кампанія на сході розглядалась до­волі неприхильно, як ознака польського імперіалізму. Різні лорди, розглядаючи етнографічну мапу Європи, пропонували нам різні лінії, які існують до цього часу.

Але це не найважливіше, що думали про нашу східну політику у світі.

Важливішим є те, що Польща, яка відроджувалась, сама не ма­ла якоїсь продуманої концепції своєї східної політики. Були такі, що із здивуванням, може вперше, дивились на етнографічні карти давньої Польщі і дивувались, чому на сході давньої Речі Посполи­тої такий малий відсоток поляків. Вони з цього зрештою не зроби­ли жодних висновків. Були й такі, хто у нашій минувшині бачив тільки факт ополячення вищих прошарків чужоплемінних ок­раїнних народів. їм здавалося, що тільки для того і була здійснена унія. Вони намагались відбудувати Річ Посполиту зразка 1773 р. Вигадувані на сінкевичівській «Трилогії», вони сприймали ук­раїнців і литовців лише як бунтівних селян, яких вдасться втихо­мирити твердими методами, як це вдалося зробити у минулому


стосовно до верхніх прошарків цих самих народів (підкреслення моє. — М С.). Були, зрештою, і такі (і їх було чи не найменше), що у нашій давній політиці бачилй перш за все ідею свободи, тож схильні були погодитися з незалежністю цих народів, які давніше про неї мріяли, за неї боролись, і створити на землях давньої Речі Посполитої, а може і з порушенням кордонів на сході, велику фе­дерацію.

У таких ось ідеологічних умовах починалась у 1918 р. нова Польща. А яким був подальший перебіг подій? Після боїв з ук­раїнцями за Львів і Східну Малопольщу уклали з ними угоду. Пішли на Київ для реалізації далекосяжних польсько-українських планів, щоб нарешті підписати мир не тільки з Росією, але й із Ра­дянською Україною (!) — мир на основі територіального ком­промісу, внаслідок якого і українці, і білоруси опинилися по обид­ва боки нового кордону

І народилася ця Польща під знаком польсько-російського ком­промісу щодо розчленування України і Білорусі та глибокого внутрішнього конфлікту з великою кількістю слов'янських мен­шостей, а перш за все з українцями. Не могла вона бути, звичайно, і внутрішньо сконсолідованою і згуртованою. Можливо, що за умов 1918, 1919 чи 1920 років нічого більше практично не можна було досягнути. Не всі політичні запити досяжні за життя одного покоління. Але політичну ідею треба мати завжди і не раз її треба протягом століть вперто і послідовно реалізовувати. Проте з огля­ду на практичні наші політичні дії в 1918—1920 рр. важко встано­вити, якою була ідея нашої східної політики.

Мав її, напевно, Пілсудський, коли уклав договір з Петлюрою, коли йшов на Київ, але, очевидно, полишив її після невдачі київського походу. Пізніше вже не видно було слідів ідеї ні стосов­но до України, ні Литви. На очах усього спостерігаючого світу ми борсались безглуздо і безвольно між угодовством Юзевського і системою пацифікації: руйнування церков, навернення право­славних через військо у католицизм, виселення КОПом з при­кордонної смуги, творення союзів сільської шляхти і т. д. Чи тре­ба нагадувати, що така хистка політика була безнадійною? (Підкреслення моє. — М. С.). Вона нікого не задовольняла, нічого не будила, а на міжнародній арені, де за нею уважно спостерігали,


викликала недовіру, небажання і зневагу і то тим більше, чим більше намагались подавати себе потужною державою.

III. Нинішня військова дійсність

Погляньмо тепер, як виглядає східна проблема на тлі війни, що триває. У вересні 1939 р. ми пішли на війну проти Німеччини без сумнівів і вагань, бо це була свята війна з німцями. Навіть вибачи­ли тодішньому уряду, що вів нас на війну проти держави, з якою без упевненості жили протягом останніх років перед війною у по­казній згоді. Ми не турбувались, що йдемо на цю війну зовсім са­мотні, без союзників. Бо внаслідок нашої дивакуватої політики всі наші сусіди ставились до нас із недовірою і неприязню. Ми про­грали, щоправда, вересневу кампанію, але не капітулювали і про­водимо разом з союзниками ту війну, яка, безсумнівно, завершить­ся нашою спільною перемогою. Наше політичне становище, однак, залишається складним. Воюємо з німцями за наше незалежне існування і справедливий кордон на сході. За ці цілі боремося ра­зом з усіма нашими союзниками. Можемо вірити, що перемога над Німеччиною забезпечить наші політичні запити на заході. Ця справа здається досить простою. Інакше виглядає на сході. Росія є союзником наших союзників, а одночасно висуває претензії до на­ших великих східних територій.

Цей факт знову ставить перед нами у нинішній переломний момент стару східну проблему в дуже гострій формі. І ми не може­мо з цим нічого зробити. Перш за все ми пасивні й безпорадні. Не вміємо проявити політичну активність. Нас шокує наша нинішня слабкість, з одного боку, і сила Росії, з другого боку. У цьому роз­кладі почуваємо себе такими малими, що нам навіть думка не при­ходить, що наша власна активність могла б бути якоюсь мірою вирішальним фактором. У нашій політиці домінує атмосфера очікування. Єдину дошку порятунку чекаємо від англосаксів, які у завершальній фазі війни повинні, як deus ex machina, здійснити всі наші політичні плани на сході.

Подивимось, чи не робимо тут серйозної помилки.

Не варто сумніватись щодо лояльності англосаксів і в тому, що вони щиро прагнуть відбудови Польщі. Але не вимагаймо від них


забагато, аби знали нашу історію, аби в деталях знали всі наші політичні запити, аби ними переймались, як ми самі, аби, врешті, боролись за ті чи інші наші повіти. Не вимагаймо від них усього того, бо англійці не люблять битись за чужі інтереси, бо, нарешті, виразно говорять, що певних речей не будуть робити, а певні спра­ви взагалі їх не цікавлять. Коли з Лондона чи Вашингтона див­ляться на центрально-східну Європу, коли призвичаєні до крес­лення кордонів на великих колоніальних просторах, то можна не надавати значення тому, що для нас є таким важливим: чи кордон буде на 100 км ближче, чи далі на схід. А Львів чи Вільнюс з такої перспективи напевно не відіграють у ментальності англійців більшої ролі, ніж Тобрук. Правдоподібно, відіграють навіть ще меншу роль. Мусимо собі сказати, що у цій війні, так само як і в по­передній, як у кожній, певну роль має і повинна відіграти наша власна сила, зміцнена нашою політичною активністю. Якби не ви­никнення Сілезької Великопольщі, якби не наша власна перемога на Віслі, то, напевно, результати тієї війни були б для нас іншими і, напевно, гіршими, ніж були. Так само буде і тепер. Не можемо за­бувати, що яку б велику силу не мала Росія, але ці сили зазнають швидкого ослаблення і в завершальній фазі війни вартість наших власних сил відіграватиме серйозну роль. Не треба забувати і про те, що у східному конфлікті не ми, а Росія була самотньою. Її імперіалістичні тенденції є загрозливими для всіх її західних сусідів, які завдяки тому стали нашими природними союзниками. То чи не є логічним висновок, що з цими союзниками належить порозумітись і тихо, дискретно та спритно утворити солідарний антиросійський фронт? Чи ми це робимо? Чи шукаємо поро­зуміння з Фінляндією, Латвією, Естонією, Литвою, Румунією, Угорщиною, Югославією, Туреччиною і Персією? Не знаю. Але

боюсь, що ні.

А тепер перейдемо до нашої внутрішньої політики.

Польсько-російський спір щодо Східних Земель Речі Посполи­тої почався 17 вересня 1939 р. Від цього моменту стає зрозумілим, що той спір з Росією мусимо розв'язати, якщо хочемо ці землі по­вернути. Війна ліквідувала на території Речі Посполитої зовнішні ознаки польської державності, і це є негативною обставиною. Але


війна принесла і певні позитивні наслідки. Німеччина і Росія пе­ред війною надавали підтримку різним елементам, незадоволеним польським пануванням на окраїнах. Так щасливо склалось, що ті території пережили російську і німецьку окупації. І ця окупація вилікувала наших багатьох окраїнних опонентів від рожевих мрій щодо німців і росіян. Є чіткі ознаки цього явища на місцевості. Чи можемо це використати політично? Чи взагалі польська політика, польський державний інтерес присутні на окраїнах? Мені здається, що до цього часу ми були у цій справі пасивними. Ні у нашій пропаганді, ні у політиці не можна побачити провідну ідею. Не можна побачити нічого, що якимось чином розв'язувало б наш безсумнівний і глибокий конфлікт з чужими окраїнними на­родами, чогось, що заохочувало б ці народи до спільної дії з май­бутньою Польщею (підкреслення моє. — М С.). Східні Землі Речі Посполитої — сьогодні це один великий котел, у якому кипить, у якому перш за все панує найдикіший хаос понять і в якому дослівно точиться боротьба всіх проти всіх.

Багато що можна закинути українцям чи білорусам, можна до них ставитись як до заколотників, бандитів, політичних само­губців, але завжди можна їх виправдати тим, що не мають політич­ної традиції, бо ніколи не мали незалежної держави. Тисячолітню політичну традицію має Польща. І яку провідну думку пропонує, яку політику реалізує Польща на окраїнах? Сила Росії вбила нашу політичну активність. Східну політику не проводимо. Чекаємо, що нам принесе майбутнє, з вірою, що більшовики знищать ук­раїнців або що після перемоги англосаксів ми повернемось на ці території і розправимося з тими ж українцями (підкреслення моє. — М С.) Чи не є це з нашого боку політикою рефлексу?

Не пропонуємо також стосовно сходу жодної чіткої політичної ідеї. Попри наш досвід, ми так само недосвідчені й роз'єднані, як у 1918 р. Ми знаходимо у польському суспільстві таку саму нерішучість, знаходимо таких самих пацифістів, які дивляться на окраїни, як на гирю на нозі, вбачаючи там тільки великий цвинтар безкарно замордованих поляків. Вони, часто з добрими намірами, а інколи і під впливом чужої пропаганди, готові відмовитись від окраїн, бо бачать там лише непереборні труднощі для польської політики.


Знаходяться і такі «реалісти», які у нашому минулому на сході бачать лише факт ополячення частини окраїнних народів. Вони мріють про збереження ризького кордону, усунення з Польщі на всі сто вітрів усіх чужих націоналістичних елементів, ополячення спокійного українського і білоруського народів, а також створення нарешті польської національно-однорідної держави згідно з гас­лом «Польща для поляків».

Нарешті є і такі активісти, які у нашому політичному минуло­му бачать ідею свободи. Тому шанують незалежницькі ідеї ук­раїнців, білорусів, литовців і хотіли б, щоб Польща утворила кон­федерацію з цими незалежними державами.

Кожне з трьох перелічених рішень приводить до різних дуже важливих наслідків.

Яке виберемо? Яку Польщу хочемо?

На останньому засіданні Національної Ради один з її членів сказав, що в нашій нинішній політиці бачить чотири різні Польщі.

Поляки з територій, приєднаних до Рейху, бачать тільки німецьку небезпеку, і на боротьбі з німцями вичерпуються всі їхні зацікавлення. Поляки у Варшаві на кожній вулиці, у кожному бу­динку і в кожній родині мають іншу концепцію Польщі. Поляки на окраїнах і на південь від Прип'яті вступили б у союз будь з ким, аби тільки проти українців. Поляки на окраїнах на північ від Прип'яті вступили б у союз з німцями, аби тільки проти литовців і росіян.

І цей хаос понять є знаковим для нашої сьогоднішньої дійсності, є дивовижним посівом у суспільстві, предки якого ко­лись вступили в унію з Литвою і Руссю.

Не пропонуючи жодної окресленої політичної ідеї, не знайдемо розуміння ні у власному суспільстві, ні серед найближчих наших сусідів, ні у світі. Нас оточує атмосфера недовіри і небажання. Не можу у нашому сусідському оточенні вказати хоча б одного (може крім Угорщини) народу, який би нам довіряв і не лякався нашого шовінізму. У світі говориться, що Польща є совістю світу, а одно­часно досить почитати англійську чи американську пресу, щоб пе­реконатись, що поляків там вважають пустопорожніми, мегалома- нами, тоталітаристами, імперіалістами, панами.

Через брак окресленої політичної ідеї можемо проводити лише


політику убогого, але морочливого клієнта потужних англосаксів. Посилаємося на принципи Атлантичної карти. Але у наших устах цей аргумент звучить фальшиво. Чи може світ повірити у те, що українці своє право до свободи захочуть здійснити у статусі грома­дян Польської Держави, якщо ці землі ми здобули у 1918 р. внаслідок збройної боротьби, якщо перед війною стосовно ук­раїнців проводили пацифікацію, і коли вони нині нас убивають, а ми тими вбивствами турбуємо світ і погрожуємо українцям відплатою?

Протягом певного часу ми сильно і голосно висували слушні принципи федерації. Проте з ким ми повинні об'єднуватися, якщо Чехословаччина відпала? Де хочемо бачити партнерів до цієї фе­дерації? На півдні, на сході чи на півночі? Кожний із цих напрямків зокрема і всі разом можна реалізувати, але спочатку треба розро­бити програму, а це означає обдумування і вирішення низки важ­ких і непопулярних проблем. Такої програми ми не маємо і не про­понуємо. Але її робить і ставить Сталін. Не Польща, а Росія вису­ває сьогодні ягеллонську концепцію федерації. Ми знаємо, що з боку Сталіна це підступна гра. Але гра вправна. І не втішаймося, що середній англієць чи американець добачить всю підступність цієї гри. Наше минуле говорить, що Польща має всі політичні й історичні дані, щоб на Балтійсько-Чорноморському міжмор'ї між сходом і заходом, північчю і півднем Європи стати осередком ве­ликого політичного космосу, заснованого на принципах свободи, справедливості і добробуту людей і народів. Переживаємо час, ко­ли політичні відносини на цих землях є стрімкими, коли народи, що тут проживають, душить то один, то другий імперіалізм, коли поставлене нами чесне гасло свободи народів, які тут живуть, і їх незалежності від обох протиборчих імперіалізмів може бути зустрінуте як прозріння, тоді відбувся б елемент політичної кон­солідації, яка відповідає нашим державним інтересам (підкрес­лення моє. — М С.). Що може бути більш корисним для нашої політики, ніж факт, що Німеччина з Росією перебувають у війні і взаємно виснажують свої сили? Власне, такий омріяний епізод історії розігрується перед нашими очима, вимагає від нас, якщо ми не сліпі і не глухі, політичної активності й програми. А ми у цей омріяний історичний момент не можемо запалити у себе дух


політичної наступальності, ані ідеї. Ми так само пасивні й розбиті, як і в 1918 р. Нічого нас не навчили ні 20 років незалежності, ні чо­тири роки війни.

Чи усвідомлюємо ми відповідальність, яка лежить на нас, тому що це ми керуємо долею народу, котрий бореться за краще, а не гірше майбуття?

IV. Висновки

На тлі, власне, такої дійсності належить спробувати зробити висновки.

  1. Польська політика взагалі, а стосовно сходу зокрема по­винна бути активною.

Із стану очікування й оборони ми повинні перейти до активнос­ті й наступу. Очікуючи і зберігаючи мовчання, марнуємо власні си­ли і ухиляємось від впливу на перебіг подій, які хоча б при частко­вому нашому втручанні могли б відповідати польським держав­ним інтересам. У сфері східної політики мусимо підкреслити особ­ливо важливе значення країни у нинішній ситуації. Факт, що Росія є цінним союзником англосаксів, спричиняється до того, що англійці, навіть якби й хотіли, не можуть дозволити і не дозволять, щоб польський уряд проводив активну політику творення анти- російського фронту. А факт, що західні сусіди Росії, за винятком Туреччини і Персії, перебувають під німецькою окупацією, озна­чає, що можливості дій нашого уряду в цій сфері з технічних при­чин є дуже обмеженими. Країна повинна стати головним, хоч навіть неофіційним, осередком польської східної політики. Наші досягнення на цьому напрямку були б, без сумніву, цінним кози­рем у грі з Росією.

  1. Не існує жодної можливості вирішення національної проб­леми на Східних окраїнах тільки у рамках нашої внутрішньої політики. Найбільше значення у цій справі має вирішення проб­леми відносин Польщі і Росії. Національна Рада на багатьох три­валих засіданнях розглядала, як у рамках польської державності зі збереженням інтегральності Польської Держави на 1 вересня 1939 р. вибудувати стосунки з українцями у такий спосіб, щоб, зберігаю­чи кордони 1939 р., втягнути Литву в орбіту польської політики. З


українцями відбулись переговори у Львові, з литовцями у Вільнюсі. Сьогодні можна на підставі отриманого досвіду ствер­джувати, що без встановлення місця Росії в Європі і без вирішен­ня проблеми польсько-російських відносин не існує можливості вирішення цих проблем. Отже, залишається єдина можливість: на­магатись відповідною політикою вплинути на те, щоб проблема польсько-російських відносин могла бути вирішена з урахуванням нашого державного інтересу.

  1. Вирішення проблеми ставлення Польщі до Росії може відбутись лише у площині далекосяжної програми польської східної політики. Ми повинні також встановити, що хоче польський народ від проведення східної політики. І в цьому ас­пекті повинні пам'ятати, що народ є вічним, і тому окремі по­стулати програми не повинні бути реалізовані й навіть визна­чені негайно. Але вони повинні бути продумані й сформульо­вані у завершеній формі, щоб нинішнє і наступні покоління наполегливо й послідовно могли реалізовувати якусь одну раціональну програму. Не можемо цією програмою ставити се­бе у залежність від того, чого хочуть від нас англосакси, від то­го, чи Росія у результаті цієї війни буде розбита тощо. Названі елементи можуть вплинути лише на те, яку частину сформульо­ваної програми реалізуватимемо зараз у результаті цієї війни, а що мусимо передати у спадщину наступним поколінням для реалізації у результаті майбутніх конфліктів. Нинішнє стано­вище англосаксів чи Росії, незалежно від того, чи висловлює його Черчілль, Іден або Сталін, не може відібрати у нас бажан­ня дбати про наші справи. Найважливішим є те, що народ хоче жити і розвиватись. І тільки наші інтереси, і тільки наше, а не чуже міркування про них є для нас авторитетним.

  2. Метою російської політики є ліквідація незалежної Польської Держави. Ключем успіху цієї політики є поглинання Росією всієї України і Білорусі.

Метою польської політики повинен бути ефективний опір російській політиці, який можна здійснити лише шляхом відриву від Росії всієї України і Білорусі та втягнення цих держав в орбіту польської політики. Виникнення цих незалежних держав


і їхній зв'язок з Польщею був би таким великим досягненням, що виправдовував би територіальний компроміс з ними.

Що Росія є ворогом нашої незалежності, здається, не викликає жодних сумнівів. Її нинішні територіальні вимоги мають такий са­мий характер, як і вимоги Гітлера у 1939 р. їх метою є не тільки об­краювання Польщі, але й ліквідація незалежної Польської Держа­ви. Щодо цього, то не слід мати жодних сумнівів. Думаю, що таке переконання має більшість польського народу. Таке переконання висловив і комендант Грот у своїй доповіді під назвою «Польські територіальні цілі війни з точки зору обороноздатності країни», прочитаній весною 1943 р. на ПКП, яку ніхто не поставив під сумнів, і потім надісланій до Лондона.

У польсько-російському поєдинку, який триває протягом віків, ключове значення має факт підпорядкування білоруських і ук­раїнських земель. Партнер, який має ці землі, отримує у поєдинку вирішальну й абсолютну перевагу. Росія дуже добре це розуміє. Також розуміє, що здавання цих земель під політичні впливи Польщі, організація їх на демократичних засадах свободи, соціаль­ної справедливості і добробуту правдоподібно назавжди б ліквіду­вало проникнення на ці терени російських впливів. Бо Росія, яка ніколи не мала демократичного ладу і у якій не проглядається створення такого устрою, не була б притягальною силою для Біло­русі і України, побудованих на демократичний західноєвропейсь­кий кшталт. Ось чому Росія, як вступ до наступного можливого поглинання Польщі, хоче перш за все відібрати всі литовсько- білорусько-українські території. Вона нічого не хоче залишити у нашому володінні, щоб західні окраїни цих земель, користуючись у демократичній Польщі громадянськими свободами (Росія боїться, що ми таки можемо надати ці свободи), не стали іскрою вільнолюбних тенденцій і бунту на територіях під російським во­лодінням. Росія так цього боїться, що воліла б навіть залишити нам ці території, але без населення, яке хотіла б забрати під своє «опікунське» крило.

Ось таке значення встановлюваної нині Росією лінії Керзона.

Які цілі може ставити перед собою Польща у польсько- російському історичному двобої? Відповім знову формулюванням з тієї доповіді.


Польща повинна намагатись ослабити Росію і досягти рівноваги сил. Лише відокремлення Білорусі й України від Росії та політичне і військове об'Ємнання їх з Литвою і Польщею створює цю рівнова­гу і серйозно зменшує загрозу російського імперіалізму. Кожне ком­промісне вирішення, не виключаючи і ризького кордону, є тільки тимчасовим відкладанням у часі невідворотного польсько- російського конфлікту, який буде загрожувати доти, поки Росія не зазнає ослаблення в результаті втрати Білорусі й України.

Такою є правда про польсько-російський двобій.

Польща приречена на велич або ницість. Ми не можемо замк­нутись у етнографічних межах, у Польщі для поляків. Якби ми дозволили російському імперіалізму влаштуватись над Бугом, то наша політична і військова ситуація стала б безнадійною. Безпо­милковий інстинкт народу велів нам протягом усієї історії захи­щатись від можливості виникнення такої ситуації. Усі тенденції, спрямовані на приспання пильності народу, на втрату наших обо­ронних можливостей щодо Росії на захід, є збільшенням її військо­вого потенціалу і ослабленням нашого, це призведе до ще більшої диспропорції не на користь нам.

То чи маємо бути самогубцями?

Можливо, у нинішній політичній розстановці у результаті цієї війни будемо змушені трохи поступитися на сході. Якщо так має статись, то мусимо цю справу поставити так, щоб наш народ відчув її як найбільшу кривду і щоб ми залишили по собі на сході заповіт свободи, щоб та бацила свободи гангренувала і розмножувалась всередині російської тиранії, відкривала нам шлях повернення на ці землі. Бо якщо ми взагалі хочемо бути незалежною державою, мусимо утримати Схід в орбіті наших політичних впливів. А ті, хто хотів би добровільно віддати землі за Бугом на поталу східного імперіалізму, хто український і білоруський народи, які віками за­своювали елементи західної культури, які є нашою стіною проти Росії і нашими природними проти неї союзниками, хотів залишити напризволяще, показали, що не знають ні географії, ні історії, що не вміють визволитись від комплексу рефлексів і не вміють бачити справи з точки зору далекої перспективи.

5. Литовський, білоруський, український народи є природни­ми союзниками Польщі у конфлікті з Росією. Ця правда повин-


на формувати всю польську політику у ставленні до цих народів. Тому треба відповідною політикою усунути все, що розділяє нас з цими народами.

Спостерігаючи поведінку цих народів, можна у них побачити як антиросійські, так і антипольські тенденції. Безумовно, це свідчить про політичну незрілість їх. Ми могли б використати ці тенденції у двох напрямах. Порозумітися з Росією на засаді тери­торіального компромісу, розкроювання етнічних просторів тих на­родів і проведення солідарної екстермінаційної політики стосовно їх. Так, власне, вчинили у1921 р.І та політика не виправдалась (підкреслення моє. — М. С.). Бо наша тверда рука на сході вияви­лась заслабкою для ліквідації національної проблеми. А відкрита стосовно Росії політика не захистила нас у кінцевому результаті від наступного російського стрибка на захід. І сміливо можна сьо­годні сказати, що політика компромісу збанкрутувала. Чи можна мати ще сумніви, що Росія на віки затримається на лінії Керзона? Переконаний, що таких сумнівів не повинно бути. Нарешті надійшов час відкинути цю програшну політику і сказати собі: «Добре, що литовці, білоруси й українці проявляють анти­російські тенденції, бо це лежить у руслі нашої політики». Ці тен­денції треба розвивати і використовувати. Але це лише один бік медалі. Ці народи мають також сильні антипольські тенденції, які вибухають у трагічні братовбивчі мордування майже на всіх на­ших окраїнах. Як до цього ставитись? До цього часу ми не робили нічого, щоб відповідною вмілою політикою запобігти цим убивст­вам, а коли вони вже відбуваються, то ми вибираємо шлях наймен­шого опору і діємо за інстинктом ненависті, обіцяємо відплату. Що це означає? Що йдемо проти Росії, відповідаючи на її вимоги твер­дим «ні», проти наших окраїнних чужих націй. Чи така політика, принаймні не найкращого відособлення, не є часом недоречною? На кого розраховуємо? На англосаксів? Сумніваюсь, чи захочуть вони битися за наше право помсти українцям з околиць Рівного або Ковеля. Зрештою, тут нема жодного сумніву. Англійці неприй­няття такої війни не приховують. Думаю, що треба дивитись тве­резо. Російський натиск є найбільшим, є нашою смертельною не­безпекою на сході. Росія — головний наш супротивник. Тому нале­жить порозумітися з іншими задля наших спільних інтересів, щоб




Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... . Другий фрагмент — відсутність українських вчительських кадрів. Ось цифри: Українське населення на українських ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О.Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів Третій том

    Документ
    ... і з другого боку. Саме це є для нас принциповою засадою в оцінці польсько-ук­раїнських відносин ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Третій том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... Миколая (Ніколя) Тома (1827 р. у Версалі відбулося вінчання, а 1839 р. в другому окрузі Парижа – цив ... . – 4 июля. – № 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво імені Олени ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... є як предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати загальну ... М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. О.Теліги, 2005. – Т.1. – 344 с. Сливка Ю. Україна в Друг ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... майбутнє. В інтерпретації польських і українських романтиків наявність у ... українській драматругії другої половини ХІХ ст. І не тільки тому ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..