textarchive.ru

Главная > Документ


Синтез тих емоцій можна окреслити так:

1) Сутністю польського Львова була завжди боротьба — і в рамках боротьби трактувалась завжди і трактується українська


справа. Була то і є завжди боротьба за польськість Львова і Чер- венської Землі, боротьба за приналежність тієї території до Польщі. Зараз та боротьба така сама актуальна, як у 1918 році, ко­ли кожна польська дитина брала у ній геройську участь.

  1. Польський Львів, який постійно пам'ятає, що ще не так дав­но, до 1914 року, українське питання зовсім не існувало в очах польського населення, для якого в період 1921—1939 років прина­лежність Львова до Польщі була визначена на вічні часи, доведе­ний до розпачу величезним зменшенням польських сил і зміцнен­ням українських сил, спостерігає із здивуванням за небувалим до цього часу звільненням рішучих українських прагнень.

  2. Але найбільший вплив на формування поведінки польсько­го населення мають прояви дикості й злочинності, які супрово­джують українські акції останніх років, як, зрештою, супро­воджували козацькі акції віками. Події 1918—1919 років і політичні вбивства періоду 1921—1939 були тільки невинною увертюрою до вирування повної української дикості й злочин­ності в часи Другої світової війни. Бачили тут у безпосередній близькості вбивства поляків у вересні 1939-го перед самим входом радянських військ і після нього, убивства в червні 1941-го після вступу німців і в кінці безперервний ряд масових уже вбивств і жорстокостей у квітні 1943-го на Волині й у Червенській Землі.

Усе те допекло до живого почуття патріотичні, національні й націоналістичні. І коли з позиції Варшави кажуть: треба шукати радикальні розв'язання, щоб запевнити безпеку Польщі, то з по­зиції Львова кажуть: треба шукати радикальні розв'язання, щоб раз і назавжди ліквідувати українське питання, щоб випалити той нарив на польському тілі, щоб знищити те, що є для нас вічно смертельним ворогом і ворогом бути не перестає.

Як шукати ті радикальні розв'язання? Як радикально ліквіду­вати українське питання? Тут називалися спонтанно гітлерівські моделі, найдосконаліші, якщо йдеться про радикальне розв'язання національних питань, і — на жаль — прищеплені на нашій шкурі. І на основі тих гітлерівських моделей засновуються у Львові такі проекти в українській справі:

1) Основою всіх проектів є відокремлення українців від ру­синів. Українці — то всі свідомі, усі ті, хто брав активну участь в


українському русі, а русини — то ті, які були пасивні. Загал «ук­раїнців» мусить понести загальну політичну відповідальність за всі злочини проти Польщі і польськості, вчинені окремими ук­раїнськими особами або групами.

    1. Внаслідок поділу на «українців» і «русинів» їх буде масово переселено або за Збруч, або — якщо того не можна буде здійсни­ти — до західної і центральної Польщі, де будуть розпорошені по всіх селах і містах.

    2. Руське населення буде позбавлене свободи мовної (повинні послуговуватися в установах тільки польською мовою), навчання (будуть тільки польські школи), свободи утворення товариств (будуть ліквідовані всі руські товариства і відділення).

    3. Провадитиметься «реполонізація» родин і осіб польського походження, утворюватимуться державні установи цивільного стану і відбиратимуться ті пам'ятні книжки парафіяльних установ обох віросповідань (римсько- і греко- католицького), щоб питання віросповідання (зміни) вилучити з-під впливів духовенства і віддати безпосередньо державним діячам. Скасовуються кирилиця і юліанський календар, а більш запальні хотіли б зліквідувати вза­галі греко-католицьке віросповідання і замінити його римо-като- лицьким.

Такі приблизно проекти розроблено у Львові з метою цілкови­тої ліквідації українського питання. Вважають, що їх реалізація зу­пинить повністю сепаратистський і національний український рух. Звичайно, не треба. додавати, що те все передбачає сувору відповідальність усіх безпосередніх і непрямих виконавців зло­чинів проти польського населення.

Для точності треба додати, що справді величезна кількість по­ляків Червенської Землі мислить приблизно так і, звичайно, очікує впровадження нашою відродженою державою крайньої антиук­раїнської політики, але у Львові є також певні польські кола, прав­да нечисленні, які вважають, що таку політику Польська Держава не повинна проводити. Одна з таких груп видає у Львові підпільну газету, яка готує психологічно польське населення до заспокоєння напруги стосовно українців і висловлює свої думки в тому напрям­ку, зазначаючи, що розуміє: людей, які так мислять, у львівсько­му середовищі дуже мало. Як доказ, у політичних колах Варшави


існує табір, що утворився з уламка Народової Партії (так звана гру­па Президіум З'їзду) і табору Народово-Радикального (ТНР), він розпочав яскраву акцію в українській справі, спираючись на передумови, які визначили як «львівські».

Проекти львівського типу беруть за основу проектовану ними акцію переселення. Проектанти вважають, що належало б пересе­лити півтора мільйона найбільш свідомих українців, щоб залише­на маса була позбавлена керівного елементу і перетворилася на си­ру етнічну масу, що піддається на нашу обробку. Серед проектантів тієї політики є вже переконання, що переселення українців за Збруч нереальне, тому залишається лише переселення у глиб Польщі. Існують при тому дві концепції: одна — щоб переселених 1,5 мільйона українців розпорошити по всій Польщі, а друга - щоб їх сконцентрувати в одному або двох округах. Розглянемо ті про­екти з точки зору реальних можливостей і правдоподібних вис­новків.

Якби хотіли розпорошити переселених українців по всій тери­торії Польщі, то, беручи до уваги територію Польської Держави до 1939, їх ні в якому разі не можна поселяти ні у прикордонних північно-східних воєводствах з точки зору цілком зрозумілої, ані також на території Сілезійського воєводства, яке також є тери­торією з делікатними проблемами, а особливо з огляду на найвищу індустріалізацію воно завжди буде територією особливої уваги іно­земної розвідки. З тих самих мотивів відпадає приблизно 1/5 час­тина Келецького воєводства (Донбровський басейн). Далі відпадає 1/4 частина Краківського воєводства (Лемківщина, підкарпатські повіти, де залишки руського населення, збуджені в період Другої світової війни оселеними там українськими емігрантами, не по­винні піддаватися обробці найбільш свідомих українців), половина Бялостоцького воєводства (Подлясне) і Любельського (Холмщи- на), також національно змішаних, і 1/5 частина Поморського воєводства (Надморський район). Так само хіба поселимо українців на західних територіях, які в результаті війни залишаться приєднани­ми до Польщі? Будуть вони занадто близько від кордону держави, щоб можна було на них поселити елемент, до нас явно ворожий. За­лишаються як територія для поселення українців такі воєводства: Познанське, Лодзьке, Варшавське, 4/5 Поморського і Келецького,


3/4 Краківського, половина Любельського і Бялостоцького. На тій території є, згідно з Малим статистичним щорічником від 1939 ро­ку, 280 міст і 24 023 сільські громади. Якщо заокруглимо ту кількість до 24 000 місцевостей, в яких можемо розселити 1,5 мільйо­на українців, то в кожній місцевості мусимо оселити 62 особи. Це засвідчує абсурдність усього проекту. 60 осіб — то група людей, які будуть між собою підтримувати зв'язки і розпалювати ненависть до Польської Держави. Якби хотіли в містах оселити більше ук­раїнців, то тим гірше. У містах їх буде важче контролювати, і більша кількість українців тим сильніше буде об'єднуватись. Не треба забувати, що примусове переселення вважається як один з найсильніших ударів і проявів утиску. Тому це посилить у тих лю­дей ненависть до Польщі до найвищих меж. Хіба не знаємо з влас­ного досвіду від часів німецької окупації, як акти насильства і пере­селення поглибили ненависть у переселених, як їхня активність за­ганяла у підпільні організації, скільки людей переховувалось і при­свячувало себе конспіративно-підпільному життю? Чи бажаєте уникнути зростання нових загонів молоді, тим більше радикальної, яка тим більше ненавидить Польщу, чим сильніше буде пересліду­вана за прояви національних почуттів? Люди, відірвані від своєї землі, розсіяні серед чужого елементу, в інших умовах, на тлі іншо­го краєвиду, будуть сумувати за своєю землею, своїм оточенням, се­редовищем своєї мови, і той сум не дасть зменшити ненависть до тих, хто їх переселив, лише навпаки, буде ту ненависть посилюва­ти. Без сумніву, утворяться між ними таємні зв'язки, таємні контак­ти між групами, розселеними в сусідніх селах і повітах, — і тими справами не оволодіти. Польське населення, яке не відчуватиме та­кої ненависті, як населення Червенської Землі, не буде до них ста­витися ворожо, бачитиме в них швидше нещасливих людей, ніж злочинців і відступників. Треба б було біля кожного українця по­ставити одного поліцейського чи навіть двох або трьох на зміну, бо одному буде потрібен відпочинок впродовж доби...

Якби ми хотіли поселити 1,5 мільйона українців компактною громадою в якійсь місцевості, то мусили б на те призначити мало не територію одного воєводства. Утворилась би компактна грома­да людей з високою ідейною, патріотично-українською напругою, яка дихає ненавистю до всього польського. Найгостріші поліційні


методи, застосовані до тих людей, не могли б тому перешкодити. Зрештою, не можна було б тих методів застосувати, бо якби була віддана така велика територія під поселення українців і створили таке монстр-гетто, то слід було б надати там українцям певне само­врядування, у найзагальнішому значенні цього слова, подібно до того, як німці у єврейському гетто надавали теж певне самовряду­вання євреям. Якщо хтось вважає, що надання такого самовряду­вання було б непотрібним, то хай відповість, як можна собі уявити управління нечисленних груп польських функціонерів сукупною поведінкою ворожого елементу, коли жодна особа не буде співпра­цювати із службовцями, тільки протидіяти. Слід згадати уряд німців у Польщі в період 1939—1944 років, коли кожне німецьке розпорядження було одностайно саботоване солідарним польсь­ким населенням. Нарешті ще один момент: утворення такого мон- стра-гетто потягнуло б за собою виселення звідти польського на­селення. З місця, де треба поселити 1,5 мільйона людей, треба та­ку приблизно кількість людей виселити. Таке масове переселення поляків, хоч би їм обіцяли золоті гори за переселення, не викличе у них ентузіазму, тільки зажуру, і буде вважатися серед поляків формою утиску. Той мільйон поляків, чи хоч би півмільйона, утво­рить поважний натиск на своїх депутатів, на своїх політичних, гос­подарчих та інших представників у напрямку захисту від такої долі. Треба б було, щоб насправді залізна, міцна рука тримала своє населення, аби відважитись на такий крок, утримати усі про­тидіючі натиски і не допустити жодних заколотів, які відразу б виникли. А потім — технічне виконання такого заходу. Чи можли­во просто уявити при нашому невмінні організовувати і планува­ти, при великій кількості елементів, схильних до всіляких гра­бунків, справно переселити звідти поляків, щоб усі вони були за­спокоєні й отримали більше, ніж мали на власній землі?

Нарешті, зворотний бік моделі. Згідно з підрахунками нашого відомого дослідника національної статистики д-ра Альфонса Крисінського (Ludność ukraińska (ruska) w Polsce w świetle spisu 1931 r. — Warszawa, 1938, nakładem Instytutu Badań Spraw Narodowościowych), загальна кількість осіб, які належали у 1931 році в Польщі до ук- раїнсько-руської мовної групи, становила 4 754 049 душ. Натуральний приріст за період 1931—1944 років, враховуючи співвідношення з


приростом тієї групи за 1921—1931 роки і навіть беручи до уваги ви­нищення 1939—1944 років, мусить становити приблизно 700 000 осіб. Можна вважати, що у 1944 році до українсько-руської мовної групи на території польських земель в межах 1939 року належить приблизно 5 450 000 осіб. Якщо з тієї групи вирвати примусово до виселення 1 500 000 осіб, то залишиться на південно-східних землях ще близько 4 мільйонів, або хай би тільки 3,5 мільйона українців. Пе­реселення близько 1,5 мільйона одноплемінників, безперечно, вони відчують і довго відчуватимуть як великий удар. Звичайно, кожен матиме між ними своїх рідних, свояків, приятелів, колег чи хоча б тільки знайомих, і завжди їхня доля стоятиме перед очима. Не вра­ховуючи всього іншого, вже тільки це викликатиме їхню ненависть до поляків. Було б краще, коли б у момент вступу на ту територію відновлюваної Польщі спонтанний інстинкт польського населення призвів до фізичного знищення навіть 100 000 чи більше українців, бо до того зараз усі українці приготувалися і зрозуміли б як природ­ну відповідь за вимордовування величезної кількості поляків. То був би одноразовий факт, який з часом потонув би у небуття, постійне ж утримання півтора мільйона українців у вигнанні було б вічним і не­голосним memento, що не дало б уникнути польсько-українського антагонізму і оволодіти ним.

А тепер: чи взагалі застосування до українців екстермінаційної політики може дати бажані результати?

Виставимо тези: при нинішньому стані розвитку народних ук­раїнських почуттів не можна ними зневажати. Винародовлення українців, цілковите позбавлення їх політичної активності було б, мо­же, можливе тільки в разі 100%-го використання гітлерівського мето­ду при утриманні як українського, так і нашого власного населення в цілком тотальній системі, при повному усуненні свободи слова також і на польському боці, при повному акумулюванні всієї пропаганди і зібранні всіх її елементів у руках уряду і при послідовному застосу­ванні єдиної рішучої політики стосовно українців щонайменше про­тягом одного покоління. Напівзасоби нічого не дадуть, а відхилення на волосинку від визначеної лінії посилить тільки ненависть ук­раїнців до нас, розжене їх на еміграцію і зажене у підпілля. А чи мати­мемо гарантію, що протягом життя одного покоління не буде нової війни, нового катаклізму? Чи не важливіше вибудувати безпеку для


всієї Польщі, ніж «розв'язувати за усяку ціну українське питання», яке протягом цілих віків не могли розв'язати?

А чи взагалі можемо застосувати гітлерівську політику щодо українців? Із загальноєвропейського погляду, з погляду «Карти Атлантики», з погляду загальнопольських інтересів, — безперечно, ні. Але також ще з іншої точки зору нашої психіки і нашого національного характеру. Впродовж віків бачимо, що поляки ма­ють схильність до толерантності і м'якості, не мають у собі знищу­вальних інстинктів стосовно інших народів. Тепер, коли нас так століття сформували, певна група серед нас хотіла б, щоб увесь на­род ступив на дорогу суцільної суперечності із своїм характером. Це не може статися і не може дати добрих результатів. Якби ми рішуче вийшли на ту дорогу, то не були б послідовними і в резуль­таті того наша політика через її половинчастість не могла б дати ко­рисних результатів, а принесла б результати цілком шкідливі.

Стоїмо перед дилемою, яку нібито не можна розв'язати. Політика Польської Держави стосовно українського населення може піти або по лінії найжиттєвіших інтересів держави, тобто по лінії толерантності, або по лінії поглядів польського населення Червенської Землі і Волині, тобто по лінії гноблення. Ті останні погляди, хоча насичені найчистішим патріотизмом і бажанням служити народові, однак неможливо за наших умов здійснити як з точки зору нашої міжнародної ситуації, так і з точки зору нашої психіки, а надто за своєю суттю вони суперечать інтересам держа­ви. З іншого боку, розв'язання української проблеми всупереч од­ностайній позиції польського суспільства Червенської Землі є ду­же небезпечною справою, а то й неможливою. Яким є вихід із цієї ситуації? Тільки один — треба чітко розділити дві проблеми: проб­лему перехідного періоду і проблему довготермінового форму­вання польсько-українських відносин. У перехідний період буде потрібно силою, але не злочинною рукою, повернути лад і поря­док, покарати всіх безпосередніх і непрямих злочинців, повернути всі польські надбання, дати зрозуміти українському суспільству, що ніколи методи злочину і насилля не принесуть добра.

Після такого психічного перелому українського середовища в ук­раїнців настане черга на відповідний психологічний момент для підго­товки гармонійної польсько-української співпраці у рамках Польської


Держави. Безсумнівно, в українському суспільстві проявляться чис­ленні елементи серед інтелігенції, які у період Другої світової війни відійшли в тінь і хотіли перечекати ту завірюху. Ці елементи підуть на конструктивну польсько-українську співпрацю. Очевидно, що без­глуздо було б чекати від них якихось далекосяжних декларацій, якоїсь відмови «назавжди» від прагнення незалежності. Йтиметься лише про залучення їх до лояльної, конкретної співпраці. З іншого боку, не мож­на в цій справі припускатися вагання щодо торгів чи поступок. Польський народ, як господар держави, визначить, які права матиме в Польщі українське населення, але далекоглядність вимагає, щоб ці права були окреслені широко. Нехай прикладом буде тут далекогляд­на англійська політика, застосована щодо бурів та ірландців, яка після придушення їхнього опору дала їм всілякі свободи. Крайні елементи тимчасово у перехідний період притихнуть, а після застосування принципів толерантності втратять ґрунт під ногами, бо більшість ук­раїнців, отримавши вільну можливість розвитку, не хотітиме її втрати­ти, особливо після того, як пережили болісний урок. Стосовно ук­раїнського населення треба буде провести широку кампанію «переви­ховання», аналогічну до такої ж, застосованої щодо німців.

Але якщо після перехідного періоду сп'янілі від перемоги захо­чуть перейти до політики гноблення українців на довшу перспекти­ву, то тоді, після першого доведення українців до відчаю, настане розрядка, наберуть сили швидше радикально-націоналістичні еле­менти, які у підпіллі закликатимуть українське середовище до відсічі і внутрішнього протесту проти Польщі.

Якщо йдеться про польське суспільство Червенської Землі, то, з одного боку, відчай українців і відповідь за здійснені злочини певною мірою заспокоять жагу помсти, а з іншого — це суспільство повинне буде зрозуміти міжнародну ситуацію і за­гальні вимоги польського державного інтересу; також, поза сумнівом, почнуться охолодження і значний перегляд поглядів, які треба буде поглиблювати посиленою і невтомною пропаган­дистською роботою, що з'ясовуватиме українську проблему від са­мих основ, з боку загальнополітичних питань.

[На цьому текст обривається].

СА КС PZPR, zesp. 2271/4, sygn. 202/III/202, s. 212-226.


Документ 53

Др. Тадеуш Бєлецький

КОРДОНИ

[Автор — один з лідерів Народової Демократії, у 1930—1935ро-
ках — депутат сейму, у 1938—1939 рр. - голова Центрального
Правління Народової Партії, у 1940—1941 роках - заступник голови
Народової Ради у Франції, у 1942—1945 роках — член Політичної
Ради у Лондоні, проводир Народової Демократії в еміграції. У цьо-
му розлогому (45 сторінок стандартного машинопису) наведеному
рефераті стверджує, що Польща повинна бути великою, інакше во-
на загине через своє розташування між Німеччиною і Росією. Вва-
жає, що велич — це історичне призначення Польщі, визначене Бо-
гом; щоб Польща могла виконати цю місію, Бог визначив їй природні
географічні кордони, які утворюють балтійсько-чорноморську
платформу (так зване міжмор'я), для розвитку польської культу-
ри і держави, що має природну цілісну річкову і транспортну сис-
тему, віссю якої є Вісла.]

(...) Аналізуючи ці висновки, легко можемо за допомогою ма-
ли у загальних рисах визначити територію, яка становить при-
родну систему: тобто від заходу — Одра з її продовженням - Лу-
жицькою Нисою, на півночі і північному сході — Неман і
Західна Двіна, на сході — Дніпро. Південний кордон визначають
нам Карпати і їх продовження — кордон Чехії аж до перетину з
Лужицькою Нисою.

(...) Східна Пруссія, Щецинське Помор'я з Ругією, вся Силезія
повинні належати Польщі як її історична власність. Чехія ж отри-
мує Судетський край і південну частину Саксонії з територією
Кам'яниці (Хемніц). На заході Франція повинна отримати тери-
торію до Рейну, Бельгія — Евпон і Мальмеди, Данія — Шлезвіг і
Гольштин.

(...) Польськими портами будуть Щецин, Гдиня, Крулевець
(Кенігсберг.— Є .П.), Клайпеда. На цьому просторі узбережжя
польська творча сила змогла б розпочати потужну працю над
своєю морською величчю. (...) Базами для військового флоту мо-


жуть бути Ругія, Узнам і Волін, Гель, Гдиня, Крулевець, Клайпеда. Наша праця повинна йти перш за все в напрямку розбудови і ор­ганізації військового і торговельного флоту. Він для нас буде кози­рем могутності і значення у світі, а також у майбутніх місіонерсь­ких планах основоположним елементом у клопотанні нашої політики про можливі колонії.

(...) Литва своєю закордонною і внутрішньою політикою за увесь час свого існування показала, що не може бути самостійною державою. (...) Литва повинна увійти до складу Польської Держа­ви на засадах 500-річного союзу з Польщею.

[На півдні автор пропонує союз з Чехією з метою створення антинімецького фронту]. Словаччина не дозріла до незалежно­го існування. (...) Карпатська Русь з огляду на наше місіонерсь­ке завдання повинна залишитися за Угорщиною. (...) Зрештою, Румунія повинна стати державою з обмеженою роллю через свою політичну незрілість і природно повинна перебувати у ме­жах політичного і культурного впливу місіонерської думки Польщі.

(...) Не є настільки категоричною вимогою максимальний розмір східного кордону. Його визначення залежатиме від умов, які створить повоєнна ситуація у Росії. Однак незалежно від цього мусимо мати на увазі наш максимальний план, бо тільки він дасть нам цілковиту підставу для здійснення місії. (...) Цей план є таким: східний кордон проходить від Двіни на схід аж поза Смо­ленськ, потім верхньою течією Дніпра, річкою Тетерів (залишаю­чи, проте, Київ при російській Україні), нарешті Бугом до Чорно­го моря (порти Надістрія і Одеса повинні належати нам як вихід на південь).

Ми сказали, що, можливо, на першому етапі становлення східно­го кордону не буде визначено і також не буде можливості для здійснення наших максимальних вимог, однак ми повинні вимагати більше висунутих на схід кордонів порівняно з передвоєнними, які зовсім не забезпечували нам обороноздатності. Бажано було б спира­тись на кордони, запропоновані Польським Народовим Комітетом у Парижі під час мирної конференції. Східний кордон у цьому плані, так звана Лінія Дмовського, проходив би на схід від Полоцька у південному напрямку, залишаючи Вітебськ на російському боці, далі


на схід від Бобруйська, Мозиря (Овруч у Росії) в напрямку Староко- стянтинова, звідти аж до Дністра, включаючи до Польщі Старокос- тянтинів, Проскурів, Кам'янець-Подільський.

Ось наш мінімальний і максимальний східний кордон.

Аналізуючи цю територію, яка перейде Польщі у момент вра­хування наших максимальних вимог, бачимо, що вона розпада­ється ніби на три частини: Білорусь, Полісся і Поділля.

Білорусь, як найменше населена країна, надає величезні ко­лонізаційні можливості для польського селянина. Крім цього, лісове багатство цього регіону мало б засадниче економічне зна­чення для прорідженого грабіжницьким використанням під час неволі й окупації лісового господарства Польщі.

Населення з дуже низькою національною і культурною свідомістю, міста, заселені до цього часу євреями і російською бю­рократією, — ось Білорусь, край, який для Польщі не має жодного значення, бо землі вона має занадто багато, але яка має для Росії разом з економічним також велике стратегічне значення. Смо­ленська брама була шляхом усіх попередніх російських нападів і наїздів на Польщу. Панування над тим краєм перекреслить загарб­ницькі плани Росії, створить греблю для її тиску на захід.

Полісся, як другий елемент цих безмежних, малозаселених ни­зин, надасть разом з Білоруссю можливості для нашої економічної експансії. Система річкової комунікації Прип'яті і Верхнього Дніпра, очевидно, після проведення меліораційних і регулюваль­них робіт (Прип'ять) відкриє великі перспективи для наших східних територій у напрямку до Чорного моря і до півдня. Гос­подарське значення цієї артерії для всієї східної Польщі було б ве­личезним і надзвичайно плідним. Без сполучення з Дніпром, а тим самим і з Чорним морем, важко думати про належний еко­номічний розвиток цих просторів.

Ця територія має велике політичне значення через своє централь­не розташування між польськими територіями і природними російськими, з одного боку, і білоруськими й українськими — з іншого.

Третя складова частина — Поділля — має для нас величезне зна­чення як територія зернового виробництва. Урожайний чорнозем Поділля буде основою для післявоєнного забезпечення продоволь­ством Великої Польщі з дуже розвинутою промисловістю. Ця тери­


торія братиме участь у вирівнюванні споживчих потреб західних зе­мель через вміле використання рільничого ґрунту.

Політично Поділля належить до територій, названих нині німцями «українськими». Україна залишиться при Росії, відкри­ваючи нам можливості використання цієї проблеми для відвер­нення уваги Росії від заходу. Поділля також є валом між Росією і Балканами, до яких російська політика тяжіє віками. Маючи Поділля, ми виконаємо головну вимогу нашої східної політики — відіпхнемо Росію від південної дороги, так само як, володіючи Смоленською брамою, відітнем її від Балтики. Тим самим ми зро­бимо неможливим оточення Польщі з флангів її впливами. Крім того, просуваючи на схід свої культурні впливи при послідовній праці, створимо привабливий осередок для нашої культурної і ду­ховної місії у самій Росії. Таким чином вийдемо на наш старий, і все-таки новий, бо по-сучасному визначений, східний шлях.

На заході зміцнені стратегічною позицією стосовно германізму на Одрі й Нисі Лужицькій, розбудовуючи осередки національної могутності, будемо посилати на схід промені свого національного генія у вічному зусиллі, намагаючись виконати накладені на нас Богом завдання.

Кордон від серпня 1939 р., як компромісний і для польського народу явно образливий, уже є позицією, меншою ніж мінімаль­ною, яку народ нині займає через умови нинішньої війни. Але му­симо пам'ятати, що нашою ^метою [є] Дніпро і що наш нинішній мінімум — кордон від серпня 1939 р. — є недоторканним. Захищає його вся одностайна і розумна думка народу.

(...) Ми розглядали питання життєвих кордонів, здобутих Польщею, і встановили певні конкретні положення наших вимог, від яких нам відступати не можна. На основі цих кордонів ми мо­жемо творити нові розділи європейської історії. Треба добре обду­мати цю справу...

Тоді напрошується висновок: воля дає змогу формувати і пере­магати природу; воля творить історію; отже, воля є мотором історії і людського поступу.

Мусимо мати волю. Мусимо хотіти. (...)

С А КС PZPR, zesp. 2400/7, sygn. 203/ХУ-38.


Документ 54

Зовсім таємно

Народний комісаріат Москва, 22 червня 1944 р.

внутрішніх справ СРСР

і Народний комісаріат оборони СРСР

НАКАЗ № 0078/42

До: Ліквідації саботажу в Україні і контролю за офіцерами і сол­датами, мобілізованими на території звільнених областей України.

§і.

Агентурна розвідка встановила, що останнім часом в Україні, а особливо в таких областях, як Київська, Полтавська, Вінницька, Рівненська та інших, спостерігаються явно ворожі настрої ук­раїнського населення стосовно Червоної Армії і місцевих органів радянської влади. В окремих районах і областях українське насе­лення чинить опір щодо виконання розпоряджень партійних і дер­жавних органів влади, зв'язаних з відбудовою колгоспів і достав­ками зерна для Червоної Армії. Ведеться грабіжницький забій ху­доби з метою зриву доставки продовольства для війська. У бага­тьох регіонах ворожі елементи, особливо ті, що переховуються від мобілізації, організували у лісах «зелені» банди, які не тільки підривають військовий транспорт, але і вбивають представників місцевої влади. Окремі солдати й офіцери, які потрапили під вплив напівфашистського українського населення і демобілізова­них червоноармійців з визволених областей України, почали демо­ралізуватись і переходити на бік ворога. Звідси висновок, що ук­раїнське населення стало на шлях явного саботажу Червоної Армії і радянської влади, прагне повернення німецьких окупантів. Тому з метою ліквідації та контролю за мобілізованими солдатами і офіцерами з визволених областей України

НАКАЗУЮ:

1. Виселити до окремих частин СРСР всіх українців, які пере­бували під німецькою окупацією.


  1. Виселенню підлягають:

а) у першу чергу українці, які працювали і перебували на службі у німців;

б) У другу чергу виселити всю решту українців, які проживали під німецькою окупацією;

в) виселення розпочати після збору врожаю і здачі державі на потреби Червоної Армії;

г) виселяти тільки вночі й несподівано, щоб інші не повтікали і щоб не дізнались члени родин, які перебувають у Червоній Армії.

  1. Контроль за солдатами й офіцерами з окупованих областей організувати у такий спосіб:

а) створити на кожного персональну справу в спеціальних відділах;

б) усі списки перевіряти не через цензуру, а через спеціальний відділ;

в) встановити нагляд у пропорції: один таємний працівник на 5 солдатів і офіцерів.

  1. На боротьбу з антирадянськими бацдами перекинути 12 і 25 каральні дивізії НКВД.

Наказ довести до відома командирів полків включно.

Народний комісар внутрішніх справ СРСР

БЕРІЯ

Заступник народного комісара оборони СРСР Маршал Радянського Союзу ЖУКОВ

Згідно:

Начальник IV відділу

полковник ФЕДОРОВ

(Центральний державний архів громадських організацій України — колишній архів Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПУ, том 1, опис 70, справа 997, аркуш 91. Публікується за: «Літературна Ук­раїна». - 1992. - 27 лютого. № 8 (4469).1

1 Наказ № 0078/42 наведено за публікацією в німецькій листівці воєнного ча­су з інформацією, що оригінал знаходиться у Верховному командуванні німець­кої армії. До цього часу оригіналу не знайдено, тому не виключено, що це може бути фальшивка.


СЛОВО СПОНСОРА

Шановний читачу!

Перед тобою дещо незвичайна книжка, Тематично — тому що це перша спроба комплексного огляду взаємин двох сусідніх народів, яких доля примусила жити повністю або частинами в одній державі будь-що-будь понад шість віків, упродовж XIV—XX століть. Друга особливість її полягає в тому, що більшість доку­ментів тритомника, написана поляками, звичайно ж, польською мовою, була переховувана в польських закордонних архівах і трак­тувалася як секретна документація, отже, не була опублікована й стала теоретично доступною читачеві щойно по закінченні строку засекречення, а він налічував десятки років. Після розсекречення копії документів опинилися в Польщі, але тут можливість публікації нікого не привабила: то були ганебні для кожної чесної людини проекти ліквідації української проблеми в Польщі, вино­шувані польською ендецією від її заснування на зламі XIX—XX століть. Згідно з кожним правом, включно з польським, був це зло­чин міжнародного масштабу.

Відродження української державності 1991 року зрівняло статус українця із статусами всіх державних народів, але й приму­сило формувати нормальні відносини з оточенням, зокрема з по­ляками, де колотнеча тривала найдовше. Треба було їм виразно на­гадати, їхньою таки мовою, хто кого поневолював, починаючи з се­редньовіччя, на чиїй землі йшла безнастанна боротьба за право до життя.

Перша спроба виходу з темою до сусідів вдалася мінімально: «Дзєє конфліктув польско-україньскіх» потрапили в основному до українців, польський читач книжку збойкотував, не наважив­


шись навіть на рецензію. Автором натомість зайнялася прокурату­ра, і якби спроба розкриття історичної правди не збіглася в часі з відродженням Української держави, то напевно авторові довелося б посидіти в польській тюрмі.

Іще один бік проблеми. Польсько-українські конфлікти — це неабиякий період історії України, історії цікавої, насиченої факта­ми, подіями, але спотвореної чужими істориками і політиками. Страшно сказати: мільйони українців, гноблені століттями, не вчилися власної історії, а коли десь щось і чули, то лише паплю­ження власних святощів.

То чи не треба цю правду донести до читачів України ук­раїнською мовою?

Тому я хотіла б, щоб цей тритомник опинився в кожній публічній бібліотеці України (у середніх школах — як обов'язкова лектура), у всіх вищих наукових і культурних установах — скрізь там, де він може спричинитися до піднесення національної гідності.

І нехай та праця буде вічним пам'ятником усім українцям, які загинули внаслідок польських акцій, що в цьому тритомнику удо- кументовані.

Ярослава БАРУСЕВИЧ,

Нью-Йорк


ЗМІСТ

Частина перша. ВОЛИНЬ І ГАЛИЧИНА В ПОЛІТИЦІ

ЛОНДОНСЬКОГО ТАБОРУ

Великодержавна позиція вигнанців 5

Підпалення ґнота 8

Баланс «боротьби за польськість» 18

Прелюдія до акції «Вісла» 28

Частина друга. ДОКУМЕНТИ

  1. Українська справа. Рапорт Ст. Ровецького 32

Дод. 1. Розмова з адвокатом Горбовим 38

Дод. 2. Розмова з доктором Черкавським 39

Дод. 3. Звіт про розмови з українцями 40

Дод. 4. Звіт про розмови із Ст. Скрипником 40

  1. Таємна пропагандистська інструкція 41

  2. Настрої польського суспільства стосовно українців 51

  3. Пропозиція переговорів 52

  4. Національна проблема у Польщі на тлі проблем східної політики 53

  5. Українська справа (доповідь від грудня 1943 р.) 73

Дод. 1. Розпорядження у справі тематизму на 1944 р 98

Дод. 2. Монолог Вол. Горбового від 1942 р. на зустрічі

із Ст. Гротом-Ровецьким 99

Дод. 3. Ставлення армії до українського населення 104

Дод. 4. Українці про свої досягнення в освіті 104

Дод. 5. Українська освіта в Галичині 105

Дод. 6. Розвиток українського життя після падіння Польщі 106

Дод. 7. Розмова з митрополитом Шептицьким 107


Дод. 8. Розмови з представниками ОУН 109

Дод. 9. ОУН до поляків 112

Дод. 10. Політичні помилки 114

Дод. 11. ОУН до українців 116

Дод. 12. Польська відозва до волинян 117

Дод. 13. Польське звернення до польської преси 119

Дод. 14. Вказівки для пропаганди 120

Дод. 15. Історичний розвиток ОУН 122

Дод. 16. Партія Людова про самоврядування для українців 125

Дод, 17. Тези відозви до українців і білорусів 132

Дод. 18. Ухвала Політичного узгоджувального комітету 134

Дод. 19. Позиція Народного Руху в справі української меншини 135

Дод. 21 Звіт представника Волинського РП 137

  1. Інформація про національності № 8 145

  2. Рапорт зі Східних Земель № 38 150

  3. Тижневе зведення, серія КII 152

  4. Василь Мудрий: Україна і Польща 155

  5. ОУН про необхідність співпраці 166

  6. Польсько-радянський партизанський рух 172

  7. Листівка ОУН 175

  8. Утворення гранатової поліції на Волині 177

  9. Відозва ОУН 179

  10. Польська відозва до поляків на Волині 183

  11. УПА до поляків на Волині 184

  12. Погляд на ситуацію в країні 188

  13. Заклик Волинської землі 188

  14. Інструкція про ставлення до совєтів, що наближаються 191

  15. Голос зі Львова. На захисті східних кордонів 193

  16. Місцеве зведення 197

  17. Витяг з місцевого зведення 201

  18. Заклик до евакуації 203

  19. Відомості - таємний додаток. Доля поляків на Південно-Східних землях 204


  1. Ситуаційне повідомлення №16 208

  2. Ситуація на Східних Землях 208

  3. До поляків Південно-Східних земель Речі Посполитої Польщі 210

  4. Звинувачення лондонського уряду Польщі 213

  5. Заклик зі Львова про допомогу полякам 219

  6. До підрозділів відвоювання Львова 221

  7. Що думаємо про польсько-українську співпрацю? 222

  8. Владислав Студницький у Львові 222

  9. Кількість польського елементу на Волині 223

  10. Вказівки до дискусії над проблемою меншості 223

  11. Загроза винищення 224

  12. Німецькі репресії за різанину поляків 232

  13. Відплата 237

  14. Звіт суспільної ради Східних Земель від 5. VI. 1944 р 238

  15. У справі української еміграції в Кракові й Варшаві 239

  16. Напад на Український Комітет у Варшаві 240

  17. Антиукраїнські репресії на Галичині 241

  18. Витяг з донесення за грудень 1942 р 242

  19. Українці та їхнє оголошення повстання 246

  20. Позиція політичних угруповань у краї стосовно української справи 247

  21. Напрямні в українському питанні 255

  22. Обговорення праці «Бета» 262

  23. Нікодем Свобода. Українське питання і проект його вирішення 267

  24. Зауваження щодо української справи на випадок порозуміння з Росією 281

  25. Проект меморандуму. Максимальна і раціональна програма 289

  26. Тези до дискусії над проблемою національних меншин 309

  27. Ян-Кшиштоф Трембальський. Українська проблема через призму Лондона, Варшави і Львова 323

  28. Др. Тадеуш Бєлецький. Кордони 348

  29. Наказ № 0078/42 352

Ярослава Барусевич. Слово спонсора 354


Документальне наукове видання

Сивіцький Микола

Історія польсько-українських конфліктів

Другий том

Переклад з польської Є. Петренка


Редактор О. Веремійчик
Коректори В. Ріжко, Т. Северина

Підписано до друку 25.04.2005. Формат 60x84 '/„.. Напір офсгпіиіі № 1. Гарнітура PcLcrsburgC. Друк офсетний. Умонп. друк. арк. 20,92. ()6л.-мпд. арк. 20.35. 11 а клад 2000 и рим.

Ипдаміищтмо Імені Олеїні Тслігн
Реєстраційно смідоцтмо № 21638468, миданс 1Г).02.!Г)
01010. Киї»-10. мул. І мана Малечій. 6

Віддруковано в ОП "Житомирська облдрукарня"
з готових діапозитивів замовника. Зам. 473.




Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... . Другий фрагмент — відсутність українських вчительських кадрів. Ось цифри: Українське населення на українських ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О.Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів Третій том

    Документ
    ... і з другого боку. Саме це є для нас принциповою засадою в оцінці польсько-ук­раїнських відносин ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Третій том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... Миколая (Ніколя) Тома (1827 р. у Версалі відбулося вінчання, а 1839 р. в другому окрузі Парижа – цив ... . – 4 июля. – № 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво імені Олени ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... є як предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати загальну ... М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. О.Теліги, 2005. – Т.1. – 344 с. Сливка Ю. Україна в Друг ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... майбутнє. В інтерпретації польських і українських романтиків наявність у ... українській драматругії другої половини ХІХ ст. І не тільки тому ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..