textarchive.ru

Главная > Документ


боту до Німеччини, а коли кандидати почали масово ховатись, «доброчинність» набору доручено було українській поліції, яка досконало знала місцевість. Поліція у Здолбунові відмовилась ви­конувати накази, і німці її роззброїли. 12 осіб розстріляли, решту вивезли до рейху. Інші постерунки втекли зі зброєю у руках. Ста­ло зрозуміло, що німці роззброюють усіх, і поліція пішла до лісу. Завдяки цьому УПА отримала 5 тисяч озброєних повстанців. У липні командування воїнами УПА перехопили бандерівці.

Розлючені німці заповнили постерунки гранатбвою поліцією, віддаючи на її розсуд розправу з українцями. На села поїхали ка­ральні експедиції. «На всьому Поліссі і значній частині Волині, — роз­повідає наочний свідок, — влітку 1943р. створилась така ситуація, якої хотів Сталін. Вночі ясно довкола — це бандерівці випалюють майно поляків і... «бульбівців», як зрадників. Вдень ясно довкола — це німці з поляками і узбеками спалюють українські села, вистрілюють народ за бандитизм. Іншої ночі більшовицькі партизани з поляками допалюють залишки українських сіл, не допалених німцями вдень. Ку­ди не поглянеш — вогонь. Куди не повернешся — трупи і кров...»\

Ґніт почав горіти.

Бандерівці прийняли радикальне рішення — деполонізація Західної України. Тобто повідомляли польське населення, що як не переселиться воно за Буг або Сян, то через 48 годин їх будуть ліквідовувати. Реакція була різною: частина поляків утікала до міста, інші не рухались. Термін надходив, і почалась різанина.

Особливо спричинився до неї польський уряд у Лондоні, який закликав населення залишатись на місці, звертаючи увагу, що депо- лонізована територія буде для Польщі втрачена. Люди очікували, що після заклику на допомогу прийдуть солдати зі зброєю, — і гинули.

Про те, що бандерівська розправа не викликала захоплення у самих українців, свідчить розповідь провідного мельниківця: «Вся Україна, а особливо Західна, вважає поляків ворогами — і цілком слушно. Проте не тільки кожна держава, але і революція мають своє право і суд. То правда, що поляки у містах працювали в геста­по на шкоду українцям, давали найбільший контингент фольксдойчів,

1Олександер Гриценко. Армія без держави // Туди, де бій за волю: Збірник на пошану Максима Скорупського-Макса. — Париж, 1989. — С. 420.


пізніше пішли до поліції на місце українців, які пішли до лісу; спільно з німцями проводили акції проти українського населення. Але... Але з польським народом нас єднав спільний ворог. І польська меншість в Україні була готова у своїй селянській масі до лояльності.

(...) З польського боку не бракувало ні провокацій, ні злочинців, але на це належало відповісти судом і покаранням винних. Але теу що діялось у цьому плані в 1943 рне вміщається у жодні рамки. Не маємо наміру тут з різних причин підкреслювати деталі, лише ска­жемоу що вся рубанівська акція налаштувала польське населення проти нас\ Це завдало величезних втрат на міжнародній арені. Для української визвольної боротьби рубанівська акція створила ще один фронту штовхнула поляків в обійми німців, без потреби зміцнила обидва ці фронти, міцні і без того»2.

Лебідь — прихильник беззастережної диктатури — належав до аподиктичних людей. Якщо за його командою Служба Безпеки за­повнювала колодязі українськими трупами, то його жорстокості до поляків не доводиться дивуватись. Лише важко зрозуміти, чо­му за тодішні злочини повинні бити себе в груди нинішні політи­ки, про що навіть чути у сеймі.

Але чи були це злочини?

Очевидно, що вбивства беззахисних мирних жителів — старих жінок, дітей — важко назвати інакше. У цьому випадку, однак, си­туація була винятковою. Поляки у мундирах німецької поліції, у рядах радянських партизанів чи міліції, як 27-ї Волинської дивізії АК, знову стали не менш смертельним ворогом українського наро­ду, ніж німці чи більшовики. Якщо на українській землі загарбни­ки зробили пекло, де вдень і вночі горіли села, у вогні гинули гос­подарі, то головним завданням волинсько-галицького суспільства мусила стати оборона, усунення з поля бою — за Буг і Сян — хоча б найслабшого ворога, який двічі займав силою ці землі — у 1349 і

1 «Максим Рубан» — псевдонім Миколи Лебедя, керівника ОУН після ареш­ту Бандери у 1941 р. Прийнявши командування над У ПА, він запровадив залізну дисципліну Нищив українців, які критикували бандерівські методи боротьби. У тому числі закатували дружину Бульби-Боровця.

2О. Шуляк (справжнє прізвище Олег Штуль-Жданович). В ім'я правди // Туди, де бій... - С. 398.


1919 рр. Повинно було підтвердитись російське прислів'я: «Єслі враг нє здайотся, єво унічтожают». Правильно говорив губернатор Вехтер у Львові, що це був «закономірний результат майже 600-річної польської політики на цьому терені». Це точилась нормаль­на боротьба обох народів за існування, у якій сильніший — госпо­дар — перемагав слабшого, на той час загарбника.

Якщо О. Жданович твердить, що замість вбивств невинних треба було судити винних, то це шляхетні наміри, але тільки невідомо, як бездержавний народ міг визначити список підозрюва­них і перевезти їх на лаву підсудних з німецької поліції, радянсь­кої міліції або тієї чи іншої партизанки, як мав звільнити поле бою від ворога. Без цих відповідей висновки автора втрачають сенс.

Підведемо підсумок: серед численних польсько-українських протистоянь протягом 600-річчя жодне не виникало на польській землі, всі відбувались на окупованій Україні. В історіографії інко­ли навіть знаходимо об'єктивні судження, що вина за ці протисто­яння і боротьбу лягає на польську сторону, але пишеться про це несміливо, ніби на маргінесі, без переконання у потребі чинити який-небудь вплив на зміну свідомості суспільства. Бо більшість польського суспільства має почуття кривди і взагалі не усвідом­лює, що акція витискування поляків за Буг і фізична ліквідація впертих проводилась на захист прав господаря цих земель — ук­раїнського народу, була справедливою і неминучою. Що вона ви­никла з імперіалістичних намірів попередників і спадкоємців Ро­мана Дмовського, керівників польського державного корабля, які анексовували чужі землі і протягом довгих століть вели на них ви­нищувальну політику, напружуючи стосунки до крайньої межі. У критичний момент, коли над польським населенням завис бан­дерівський меч, батьки народу, замість рятування того, що ще вдасться, зіграли на патріотизмі, закликаючи земляків до стояння на «кресовому посту», не поспішаючи з допомогою, прирікши де­сятки тисяч людей на поневіряння і смерть. Безперестанне підпа­лювання ґнота повинно було призвести до вибуху.

Такі є факти, що відтворюють гірку правду

Стоси документів, написаних поляками і адресованих з глибо­ким болем і обґрунтованими докорами до польського уряду, повністю цю правду підтверджують.


БАЛАНС
«БОРОТЬБИ ЗА ПОЛЬСЬКІСТЬ»

(...) Польська Волинь без польського суспільства польською не буде... Тому на цьому належить стояти незламно і безстрашно до переможного кінця (з документа 16).

Скільки польських жертв забрало це «незламне стояння» на Волині і в Східній «Малопольщі»?

Різні автори називають різні цифри: від 20 тисяч до... мільйона. Кожний автор пише, що встановити число неможливо, кожний на­зиває якусь цифру, жоден не проводить оцінки на конкретній ос­нові. З плином часу кількість зростає. Тобто:

  • за радянськими оцінками1 на Волині загинуло 20 тисяч по­ляків.

  • Р. Тожецький пише у книжці2, що на Волині було 40 тисяч жертв. В інтерв'ю3 він говорить: «Зараз трудно відповісти, скільки поляків там загинуло. Я дотримуюсь думки, що всього у надбу- жанській смузі, на Волині і в Галичині загинуло менше 100 тисяч чо­ловік. На Волині — не більше 35 тисяч. Втрати української сторо­ни були значно меншими, вони невідомі». Оцінка втрат робиться за припущеннями.

1М. Juchniewicz. Polacy w radzieckim ruchu podziemnym i partyzanckim 1941-1944. - Warszawa, 1973. - S. 153.

2Ryszard Torzecki, Kwestia ukraińska w polityce III Rzeszy (1933-1945). — Warszawa, 1972. - S. 295.

3 Sprawy polsko-ukraińskie w czasie II wojny światowej. Rozmowa z docentem R. Torzeckim // Zustriczi. - 1990. - Nr 3-4. - S. 114.


  • М. Фіялка1: «Не володіємо точними цифрами жертв ук­раїнських націоналістів серед польського населення на Волині За радянськими оцінками замордовано близько 20 тисяч, тоді як за польськими даними тільки протягом 1943 р. загинуло на Волині від рук українців близько 15 тисяч поляків, а загальна кількість по­ляківу замордованих на Волині українцями в період від березня 1943р. до червня 1944 р., становила близько 40 тисяч». Таким чином припущення Р. Тожецького перетворюється у твердження.

  • Ю. Туровський2: «Зараз важко хоча б приблизно визначити кількість поляків у які загинули в українській різанині Ніхто не створив повного списку знищених населених пунктів, помордованих польсь­ких родин. Оцінюється (голослівно. — М С.), що на колишніх східних територіях Польщі таким чином загинуло близько 300 ти­сяч польського населення, і з них 60 тисяч на Волині».

  • В. Романовський3 наводить 70 тисяч жертв з описом тортур: «Ніхто не в змозі уявити поширених тоді актів жорстокості і са­дизму. Сам факт позбавлення життя близько сімдесяти тисяч лю­дей за допомогою сокир, вил, ломів, пил, мотик і лопат є достатньо промовистим. (...) Обрубання кінцівок, вирізання язиків, обрізання носів, пальців, вух і грудей, перерізання пилою, припікання на вогні, вкидання живих людей до палаючих домів — всі ці дії супроводжува­ли майже щоденні розправи на території всієї Волині і далеко на південь від цього воєводства...»

  • Ю. Чмут4: «...понад 500 тисяч жорстоко замордованих ук­раїнськими фашистами у Східній Малопольщі».

  • У таємній «експертизі» Е. Прус5 інформує воєводське правління у Легниці: репатріанти з кресів оцінюють польські втра­ти у 300—350 тисяч осіб, український історик Івасюта нарахував 685 тисяч (поляків і євреїв), інші піднімають цю цифру до 800 ти­

1Michał Fijałka. 27 Wołyńska Dywizja Piechoty AK. - Warszawa, 1986. - S. 45.

2Józef Turowski. Pożoga. Walki 27 Wołyńskiej Dywizji AK. - Warszawa, 1990. - S. 48.

3Wincenty Romanowski. Kainowe dni. — Warszawa, 1990. — S. 78.

4Допис «Від видавця» редактора Юзефа Чмута до книги: Edward Prus. Herosi spod znaku tryzuba — Konowalec-Bandera-Szuchewycz. — Warszawa, 1985. — S. 6.

5Edward Prus. Ludnos'ć ukraińska w Polsce — przeszłosc i teraźniejszość (Ekspertyża). - Legnica, 1985. - S. 89-90. Poufne.


сяч, а після додання жертв УПА на Закерзонні баланс злочинів ук­раїнських фашистів буде становити мільйон. «Експерт», напевно, помиляється — при зарахуванні помордованих євреїв на ук­раїнський рахунок кількість жертв повинна сягати кількох мільйонів...

Спробу створити реєстр польських жертв на Волині зробили два колишніх бійці АК — автор згадуваної вже об'ємної книги «Пожога» Ю. Туровський і офіцер розвідки В. Семашко1. Як дізнаємося зі вступу, вони зібрали у членів 27-ї дивізії АК та їхніх родин 350 спогадів, додали ще інші матеріали і завдяки цьому створили реєстр подій, викладених у хронологічній послідовності з поданням прізвищ жертв, — очевидно, що там, де вдалось їх уста­новити.

Враховуючи польсько-українську ненависть, можна було сподіватись, що не всі спогади будуть об'єктивними, що своєю чер­гою накладало на редакторів обов'язок ретельного відбору ма­теріалу. Проте ознайомлення з текстом не справило враження, що вони пам'ятали про цей обов'язок. Сумніви виникають вже на по­чатку книги щодо інформації від вересня 1939 р. Ось приклади:

  • С. 11: Біля мосту через річку Стир 40-особова група цивільних, головним чином українців, вимагала від екіпажу військового поїзда скласти зброю, а після відмови вбила кількох військовиків. — Тільки бракує пояснення, як пораховано напад­ників і визначено їхню національність.

  • С. 12: Селяни з Смердиня Луцького повіту замордували чо­тирьох поляків, а після приблизно 10 днів ці самі селяни (?) зни­щили понад 200 осіб польської національності.

  • С. 13: У колонії Пеньки Луцького повіту українські націоналісти утопили в торф'янику приблизно 100 поляків. Жерт­вам прив'язували великі камені до шиї, у воді притримували баг­рами.

1 Główna, Komisja Badania Zbrodni Hitlerowskich w Polsce, Instytut Pamięci Narodowej; Środowisko Żołnierzy 27 Wołyńskiej Dywizji Armii Krajowej w Warszawie. Zbrodnie nacjonalistów ukraińskich dokonane na ludności polskiej na Wołyniu 1939-1945 / Opracowali Józef Turowski i Władysław Siemaszko. — Warszawa, 1990.


— Там само: У листопаді 1939 р. в селі Навуз Луцького повіту українські селяни знищили приблизно 200 поляків серед втікачів з центральної Польщі.

Незважаючи на те, що у вересні 1939 р. на волю вийшло 15 ти­сяч українських політичних в'язнів, у цей час ще нічого не було відомо про існування груп, здатних до знищення сотень людей в одному селі, — УПА виникла лише через два роки. Важко повіри­ти, щоб вчинили це селяни, елемент в цілому некровожерний і, як правило, неорганізований. Трудно також уявити можливість обтя­ження камінням і утоплення сотень людей. То скільки мало бути злочинців?

Щоб ближче вивчити ці відкриття, я звернувся до видавця — товариства бійців 27-ї Волинської дивізії АК — з проханням нада­ти мені можливість архівної роботи з документами, які становлять основу публікації, особливо щодо групових злочинів з вересня 1939 р. до березня 1943 р. І отримав таку відповідь:

Шановний Пане!

Сформульована Паном тема книги «Генеза польсько-української мартирології», над- якою Пан працює, містить у собі історичну фальш. Справа в тому, що Пан заклав її уже в назві, з якої виходить, що мала місце мартирологія українського народу, спричинена польською стороною, це так ніби хтось хотів написати книгу: гене­за польсько-німецької мартирології, чи єврейсько-німецької, або польсько-радянської. Назва Вашої книги ображає і принижує ти­сячі невинних жертв українського людиновбивства, яке стосува­лось однаково поляків і євреїв.

У цій ситуації не маю наміру надавати Пану доступ до ма­теріалів, ані якихось вказівок чи порад, де ix шукати, оскільки згідно з вищевикладеним випливає серйозна підозра, що пращ не буде ре­тельно, добросовісно виконана.

/-/В. Семашко

Я відповів на цей лист, що коли жертви — жінки, старі люди, діти — є з обох сторін, то це не є мартирологія лише одного наро­ду. Оскільки зміст книги є недостовірний, то моїм обов'язком є вивчення відповідного документа, який я прошу. На це пан Семашко не відповів, очевидно, «документи» бояться критичного


погляду. Тому я був змушений обмежитись уважним вивченням книги. Звідси зробив такі висновки:

  1. До книжки включено численні випадки катування польсь­кого населення німецькими органами безпеки у відповідь на співпрацю цього населення з радянськими партизанами. Це були завжди групові вбивства, які у кожному випадку забирали сотні людей. Таким чином український рахунок обтяжено додатково ти­сячами жертв.

  2. Реєстр подій узагальнено на с. 158—159 твердженням, що у книзі названо приблизно тисячу населених пунктів, «але повний розмір злочинів українських націоналістів на Волині, за нашою оцінкоюу стосується, щонайменше 2000 місцевостей, у яких відбува­лись акції людиновбивства. Вони забрали 60—70 тисяч жертв, що (...) розподілилось на окремі повіти приблизно так:

Дубненський повіт

6800 убитих

Горохівський повіт

4200

Костопільський повіт

7000 "

Ковельський повіт

7300

Кременецький повіт

5100 "

Любомльський повіт

1900

Луцький повіт

11300 "

Рівненський повіт

7400

Сарненський повіт

6100 "

Володимирський повіт

8000

Здолбунівський повіт

3600

Якщо врахувати, що загальні втрати поляків, завдані ОУН — УПА на східних кордонах Речі Посполитої, становлять 300—400 тисяч вбитих, то на Волині вони були найбільшими».

У читача виникають запитання:

  • Чому замість підсумовування перелічених у тексті жертв на­водяться вигадані цифри «за власною оцінкою»?

  • Звідки відомо, що «загальні втрати... на кордонах... сягають 300-400 тисяч»?

  • Додавання перелічених чисел дає суму 68 700 жертв. Якщо автори говорять, що втрати на Волині були найбільшими, то пе­рекреслюють власне твердження про 300—400 тисяч. Чим це по­яснити?

Після цих висновків читач зустрічає на черговій — 160-й — сторінці «Анекс», тобто додаток, — географічні і демографічні дані про повіти Волинського воєводства на основі перепису 1931 р. Дані з кожного повіту закінчують приблизно такою (наприклад) інформацією:

«Донині змогли встановити, що на території Дубненського повіту різанина польського населення у 1939—1944 рр., вчинена ук­раїнськими націоналістами, забрала життя приблизно 1900 осіб. За нашими оцінками це становить приблизно 25% загальної кількості знищених поляків у Дубненському повіті. Загальна кількість польських жертв у цьому повіті оцінюється в 6800 осіб». У кінці додатка читаємо: «На сьогодні вдалось установити, що на терені Волинського воєводства різанина (...) поглинула щонайменше ЗО тисяч осіб. За нашими оцінками це становить лише приблизно 45% загального числа поляків, убитих на Волині. Ця кількість оцінюється в 60—70 тисяч осіб». Чому цифри, які «вдалось уста­новити», наведено лише у додатку, а до підсумку вписано цифри «за нашими оцінками», взяті з повітря, на 55 % вищі?

Намагаючись знайти у цій суперечності число, найближче до істини, я постарався вирахувати, скільки в описаних випадках за­гинуло людей, застосовуючи середню величину в усіх загальних визначеннях: кілька = 5, кільканадцять =15, родина = 4 особи, купка =10 осіб, колонія = ЗО осіб (польські поселення на Волині не були великими) і т.д. Результати, звичайно приблизні, показує без округлень табл. 1. Вони є наближеними до підрахунків авторів книги, і в цілому я не оспорюю, що істина на моєму боці. Різниця могла виникнути через використання в окремих випадках іншої середньої величини.

Повіт

Власний підрахунок Підрахунок авторів На думку авторів

Дубненський

1122

1900

6800

Горохівський

2086

2400

4200

Костопільський

3828

4400

7000

Ковельський

2707

3350

7300

Кременецький

2862

3000

5100

Любомльський

1530

1856

1900

Луцький

3713

4000

11300

Рівненський

1218

1000

7400

Сарненський

771

1400

6100

Володимирський

4556

6500

8000

Здолбунівський

684

500

3600

Волинське воєводство

25077

30306

68700

Відхилення від числа 25-30 тисяч жертв можуть йти в обох на­прямках, як у плюс, так і в мінус. Твердження авторів, що їх було вдвічі (на 55 %) більше, залишається голослівним. «Не думаємо, — читаємо на сторінці 159, —щоб поза нашою увагою залишились інші такого роду великі масові різанини (то звідки кількість 68 тисяч?), але ми глибоко переконані, що не врахували багато місцевостей, у яких населення було повністю винищене, до останньої людини, і за­раз нема свідків цих подій». Чи таких місцевостей могло бути бага­то? Якщо на місці нікого не залишилося, то бачили сусіди.

Подивимося тепер відхилення у мінус. У книжці наводиться велика кількість випадків злочинів УПА, селян і українських націоналістів, проте у донесеннях представника уряду по краю, які писались «по гарячих слідах», нема мови про ці злочини. Оче­видно, що до боротьби чи різанини ніхто не надягав білих рукави­чок, але пережите, описане через десятки років, безсумнівно, роз­рослось як щодо кількості, так і драматизму. І якби пан В. Семаш- kg не боявся допустити дослідників до розповідей, які знаходять­ся в архіві (іншого автора книги, Ю. Туровського, вже немає в жи­вих), то можна припускати, що баланс волинських жертв набли­зився б до радянських оцінок — 20 тисяч.

Другий мінус — це обтяження українського рахунку жертвами німецьких акцій. Ось приклад перекручення дійсності: «Грудень 1943 р., — пишуть Ю. Туровський і В. Семашко1, — село Германівка Ківерцівської гміни Луцького повіту. Українська поліція разом з німцями оточила Германівку і замордувала 52 особи польської національності за співпрацю з радянськими партизанами». Інакше висвітлює цей факт В. Романовський: «28 грудня 1943 р. німці спа­лили ціле село, вбивши 52 особи, у тому числі 2 радянських парти­занів». І додає: «У зведенні рахунків за перевагу над супротивником поляки не мали боргу ні перед ким. Якщо вдавалось їм інколи знищи­

1Zbrodnie... - S. 150.

ти німецький патруль, то приписували це українцям. Німці не мог-
ли передбачити, що діяльністю добродушних лісових мешканців ке-
рують досвідчені організатори диверсій з польських офіцерських
шкіл у краю і з Великобританії...»х

У лютому і березні 1943 р. за співпрацю з радянськими парти-
занами німці пацифікували ряд польських колоній, поселень і сіл
на території Костопільського і Рівненського повітів, спалюючи бу-
динки і вбиваючи мешканців. Про всі ці випадки В. Туровський і
В. Семашко записали у «Злочинах» (с. 23, 25, 27, 28):«Німці й ук-
раїнська поліція знищили
...» На с. 22 написано, що у колонії Па-
рослі Сарненського повіту українські націоналісти замордували
польське населення — 173 особи. А в документі 6 (розділ «Випад-
ки на Волині») читаємо, що це було перше групове вбивство
17 польських і... 5 українських родин! Невже всі родини нараховува-
ли по 8 осіб? Невже українці мордували одночасно поляків і ук-
раїнців? На жаль, без доступу до архівів ці загадки не розв'яжемо.

Тим часом до оцінки людських жертв не можна підходити отак
собі, не спираючись на підставу, — сто тисяч менше, двісті більше —
бо тут йдеться про числа, значно менші. Ось у книжці Р. Тожець-
кого «Українське питання...» на с. 296 читаємо:«База Кіселін у Го-
рохівському повіті була знищена закатовано 5 тисяч людей».
Оскільки джерело інформації не названо, ми звернулись до де-
тальних розповідей зі згаданої книги «Злочини українських
націоналістів...» Отже, згадки про вбивства у гміні Кіселін знахо-
дяться там на 20 сторінках, охоплюючи період від лютого 1943 р.
до липня 1944 р., а кількість жертв становить близько 730 осіб. Як
бачимо у табл.1, автори оцінили польські втрати в усьому повіті у
4200 осіб, в книжці показали приблизно 2400, а я нарахував 2086.
Тобто в сумі увесь Горохівський повіт мав наполовину менше
жертв, ніж приписано лише одній базі Кіселін.

У зверненні до волинського суспільства від ЗО квітня 1943 р.
волинський окружний представник уряду Речі Посполитої ствер-
джував: «Донині жертвами злочинства стали більше тисячі осіб»
(див. додаток 12 до документа 6). У звіті без дати, як випливає з

1Wincenty Romanowski. Kainowe dni... — S. 120.


тексту — з кінця 1943 р., той же представник називає число 15 000 жертв (див. додаток 21 до документа 6). Документ 34 (витяг без дати) називає понад 15 тисяч. Автори «Дороги в нікуди»1 повто­рюють число 15 000 за 1943 р. За 1944 р. книга «Злочини...» пока­зує приблизно 800 жертв — і це може бути вірогідне число, оскільки на початку лютого 1944 р. совєти зайняли Рівне і Луцьк, а в березні — Дубно, УПА відступала на захід, і поляки могли з по­легшенням зітхнути. Це все дає підставу для висновку, що на Во­лині загинуло польського населення не більше 20 тисяч.

Спробуємо тепер встановити кількість польських жертв на Гали­чині. Як подавалось у «Національній інформації», № 8 за 5 січня 1944 р. (документ 7), від червня до грудня 1943 р. в Галичині зафіксовано приблизно 400 жертв. Рапорт від 1 травня 1944 р. (документ 8) повідомляє, що кількість жертв до половини квітня була щонайменше 10 тисяч. Б. Томашевський і Ю. Венгерський2 у роботі «Львівська АК» (Варшава, 1983) пишуть про 10—12 тисяч жертв. І, нарешті, звер­нення Комітету оборони Львова з липня 1944 р. (документ ЗО) «Сол­дати йдіть карати!» про 40 тисяч. Очевидно, на Волині і в Гали­чині разом, як це було у попередній відозві без дати. Перебільшення відчувається вже навіть у стилі відозви. А це найвища кількість в ос­танньому документі на цю тему, бо 13 липня почався наступ, який припинив період різанини як у Галичині, так і над Бугом.

У Галичині не могло бути стільки жертв, як на Волині, бо це бу­ла прифронтова зона, де німці не допускали заворушень, дали зброю полякам, а там, де мали місце вбивства, пацифікували ук­раїнське населення. Польське населення перестало боятися! Дока­зом цього є факт, що коли було подано вагони для евакуації двох тисяч поляків, на транспортування прийшло тільки 40 осіб. Так бу­ло по всій Східній Галичині (документ 27). Навіть більше:«24.IV, читаємо у документі 25, —посланці наших відділів розклеїли оголо­шення до українців в Белжціу у Наролі й Угнові, щоб вони виселились протягом 24 годин. Багато вже втекло з цих містечок».

1А.В. Szczęśniak, W.Z.Szota. Droga donikąd. — Warszawa, 1973. — S. 169.

2 Цитую за:Kazimierz Podlaski. Białorusini, Litwini, Ukraińcy — nasi wrogowie czy bracia?// Przedświt. - 1984. - S. 78.




Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... . Другий фрагмент — відсутність українських вчительських кадрів. Ось цифри: Українське населення на українських ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О.Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів Третій том

    Документ
    ... і з другого боку. Саме це є для нас принциповою засадою в оцінці польсько-ук­раїнських відносин ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Третій том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... Миколая (Ніколя) Тома (1827 р. у Версалі відбулося вінчання, а 1839 р. в другому окрузі Парижа – цив ... . – 4 июля. – № 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво імені Олени ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... є як предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати загальну ... М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. О.Теліги, 2005. – Т.1. – 344 с. Сливка Ю. Україна в Друг ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... майбутнє. В інтерпретації польських і українських романтиків наявність у ... українській драматругії другої половини ХІХ ст. І не тільки тому ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..