Главная > Документ


***

Справедливості ради слід наголосити, що об'єктивний стан українського національно-визвольного руху в 1914-1916 рр. не дозволяв сподіватися на таке його швидке переростання в інтенсивну й масштабну фазу, яка б обіцяла максимальне наближення до жаданої мети. Здавалося, що масовані удари, нанесені самодержавством по ";мазепинству";, надовго убезпечували імперський центр від неприємностей з цього боку. Та й суб'єктивні чинники теж не обіцяли ";прикрих несподіванок";. Єдина напівлегальна й малочисельна організація - Товариство українських поступовців (";професорська партія";) зовсім не виказувала радикальних намірів. Найяскравіший її лідер — М. Грушевський був надовго вирваний із національного середовища. Ще в кінці 1914 р. без будь-яких доказів (кому вони взагалі були потрібні?!) він ";як австрійський шпигун"; був відправлений на заслання до Симбірська (від Сибіру врятували масонські зв’язки1). Так місто, що народило"; двох найколоритніших російських політиків 1917 року - В. Леніна й О. Керенського — стало ще й прихистком для лідера українства революційної доби.

М. Грушевського перебування в Симбірську зовсім не влаштовувало – в губернському центрі не було бодай елементарних умов для наукової роботи, особливо в галузі української історії. Тому довгими клопотаннями, в які була втягнута вся родина М. Грушевського, великий князь Костянтин V Костянтинович Романов – Президент Російської Академії Наук, академіки О. Шахматов, С. Платонов, В. Перетц, іще багато впливових осіб, найвидатнішому українському історику був дозволений переїзд до Казані. Не останню роль тут зіграли й особисті запевнення М. Грушевського у тому, що він ніколи не мав ворожості щодо російського народу й офіційної влади та обіцяв утримуватися від антидержавної діяльності в майбутньому.

У листі до К. Романова видатний вчений-історик писав: ";Практичним політиком я ніколи не був і зовсім марно мої противники стараються звести мою діяльність до політичних мотивів. Часом виступав я у ролі публіциста, висловлюючись з питань поточного життя, однак в цих виступах, як і взагалі в моїй діяльності, не було нічого ні законозлочинного, ні ворожого Росії... Я ніколи не виступав проти Росії і не брав участі в будь-яких виступах проти неї... Керівником українського сепаратизму я не міг бути уже з тієї простої причини, що такої партії серед російських українців не було ніколи. Російське українство, до якого я примикав, найвизначнішим чином відмежовувалося від будь-якого іредентизму, вірило, що українське питання буде розв'язано на українському грунті і покладало свої надії на загальний розвиток в Росії конституційного ладу, національного самовизначення і місцевого самоврядування";1.

Водночас М. Грушевський категорично відмежовувався від ";новоявленого австрофільства"; і обіцяв займатися лише історичними дослідженнями.

Дехто українському вченому не зовсім вірив, а дехто готовий був використати його слова в політичних цілях, повернути собі на користь. Так, академік С. Платонов радив Президенту Академії Наук заступитися за М. Грушевського як ";за людину, яка сповідує свою невинність"; і заступитися ";тому саме, що він зважився так відверто й рішуче заперечувати свою ворожість до нашої державності. Його лист свого роду документ, якщо він в ньому говорить про себе неправду, він назавжди загинув у очах друзів і ворогів...";2.

Водночас, у послабленнях для М. Грушевського керівництво Російської Академії Наук вбачало не лише вияви гуманізму й просто справедливості, а й політичні кроки, які здатні вплинути на український рух, настрої його лідерів. Академік О. Шахматов переконував К. К. Романова: ";Малоросійська інтелігенція ще не остаточно відсахнулася від Росії тільки тому, що каральні заходи проти українства вона приписує купці політиканів і поганій поінформованості уряду; будь-яке полегшення, що виходить від російського уряду, будь-яке співчуття з боку російського суспільства ця інтелігенція сприйме з глибокою вдячністю; а ця вдячність в багато разів дійсніша, ніж будь-які репресії, для скріплення братських наших уз";1.

Вочевидь, не можна не відзначити, що до лідерів українства у вищих ешелонах великодержавного центру ставилися уважно, вибудовували лінію поведінки щодо них передбачливо, перспективно. Тому, коли М. Грушевський почав ";капризувати";, доводячи, що в університетській Казані йому і його родині не підходить клімат, шкодячи їх здоров'ю, влітку 1916 р. українському історику дозволили переїхати до Москви. Можна передбачити, що тут було більше турботи не про можливості для наукової роботи вченого, а політичного розрахунку. Не слід забувати, що М. Грушевський задовго до війни був посвячений у масони (дехто називає точну дату вступу у ";братство"; 1903 р., Париж2), а останні виявляли неабияку активність у концентрації й підготовці сил для змін у Росії, які б не виходили з-під їх контролю. Схоже, що М. Грушевського також завчасно готували до провідної ролі на тій ділянці політичного поля Росії, де він міг бути найефективніше використаний. У всякому разі „масонська біографія” М. Грушевського дає для такого висновку досить вагомі підстави3.

Взагалі ";вільні каменярі"; працювали в даному напрямку з великим розмахом і чималими здобутками. Масонське братство ";Великий Схід Франції";) на пропозицію того ж таки М. Грушевського, змінило початкову назву на ";іменам Великого Сходу народів Росії"; („Великий Схід народів Росії”). На думку ще одного лідера Товариства українських поступовців С. Єфремова це мало підкреслити національну толерантність та федералістські орієнтири масонства4. На час світової війни багато діячів ТУП мали достатньо солідний масонський стаж. Окрім М. Грушевського і С. Єфремова, це Є. Чикаленко, Ф. Штейн гель,Ф. Матушевський, тодішній кадет і майбутній член УПСФ А. Вязлов, кадет М. Василенко. Серед інших в масони були посвячені В. Прокопович і А. Ніковський у Києві, І. Труба та Ю. Павловський - у Катеринославі, К. Товкач, П. Чижевський та Г. Ротмістров - у Полтаві, І. Шраг - у Чернігові. До масонства належали й такі відомі діячі ТУП як О. Саліковський, В. Дурдунівський, Д. Дорошенко і М. Біляшівський1.

З близько 80 масонських лож Росії десь приблизно 30 розгорнули діяльність в Україні, вкривши регіон сильною, розгалуженою, добре організованою громадсько-політичною організацією. Серед помітних особистостей привертають увагу імена генерал-губернатора Лоріс-Меліхова, відомих юристів Д. Григоровича -Борського і С. Чебакова, членів Державної думи С. Іванова та В. Лозинського, популярного журналіста М. Радченка...

У сферу масонського впливу потрапляли всі скільки-небудь помітні політичні сили українства. Наочний приклад тут - С. Петлюра. В роки Першої російської революції він був членом УСДРП, тяжів до В. Винниченка, тобто до лівого крила партії. Однак, в період реакції С. Петлюра відійшов від українських соціал-демократів, сповідував ліберальні погляди, переїхав на проживання спочатку до Петербурга, а потім до Москви, разом з О. Саліковським з 1912 р. редагував журнал ";Украинская жизнь";, видання якого, як свідчать мемуаристи й вважають чимало дослідників, здійснювалося за сприяння царського уряду (хоча дехто

це заперечує, вважаючи що кошти надходили від українських ";Громад"; та меценатів). Автори новітніх публікацій вважають, що масонська ініціація С. Петлюри орієнтовно сталася в Петербурзі в 1909-1910 рр. (хоча називається й 1906 р.), а ";майстром"; (третій градус масонства) він став 1911 р. в Москві1. Саме це ввело його в коло тих осіб, які набирали ваги в інтелектуальному житті обох російських столиць - Петербурга і Москви: Ф. Щербини, О. Шахматова, М. Ковалевського, М. Славінського, Бодуена де Куртене, М. Бердяєва, С. Мельгунова, Ф. Кокошкіна, А. Шингарьова. Сприяв уведенню С. Петлюри в кампанію відомих вчених, адвокатів, публіцистів - ";володарів дум"; академік, ліберал, українофіл, масон Ф. Корш.

Не дивно, що ";Украинская жизнь"; вела лінію на єднання українців ліберального, автономістського спрямування з ";широкою російською демократією";, яка здебільшого виступала за збереження ";єдиної Росії";. Часопис ";згладжував кути"; - з одного боку критикував непримиренних українських радикалів, з іншого - небажання російських лібералів робити кроки назустріч поміркованим українським домаганням.

З початком війни ";Украинская жизнь"; оперативно вмістила на своїх сторінках декларацію на підтримку українцями російського уряду в боротьбі проти Німеччини й Австро-Угорщини. С. Петлюра закликав захистити спільний дім, доводив, що українцям чужа ";австрійська інтрига";. В статті ";Війна і українці"; С. Петлюра запевнив російське суспільство у повній лояльності, кликав до примирення й братерської підтримки російського народу.

Побутує точка зору, що, висловлюючись за підтримку Росії у війні, С. Петлюра вважав, що в такий спосіб можна буде відновити довіру до українців з боку правлячих кіл Російської імперії, досягти порозуміння, а то й союзницьких стосунків між українським народом і російською демократією, покласти початок виходу на новий, у перспективі - рівноправний рівень взаємовідносин між українцями й росіянами. Формування такої політичної платформи безпосередньо пов'язується з масонськими впливами, орієнтацію на Англію і Францію як принципових союзників у майбутньому1.

В 1915 р. С. Петлюра був мобілізований на військову службу, потрапив санітаром на Західний фронт. Допомогли масонські ";брати"; - підшукали престижну й прибуткову посаду спочатку уповноваженого об'єднаного комітету земського й міського союзів (Земгора) по 3-ій армії, а невдовзі - помічника головного інтенданта фронтового постачання продовольства від ";Земгора"; на Західному фронті. С. Петлюра одяг напіввійськовий френч, за який фронтовики зневажливо називали службовців ";земгусарами";. Останні ж стали міцною опорою ";Прогресивного блоку";, масонських, ліберальних, кадетських кіл, які прагнули перехопити у царизму кермо влади.

С. Петлюра міцно осідає в Мінську, перевозить сюди дружину й доньку, відходить від редагування ";Украинской жизни...";.

З помітних політичних постатей українства дещо окремішно стояв В. Винниченко. Надзвичайно талановитий, найбільш читабельний письменник, плідний, популярний драматург, він, як провідний діяч УСДРП, вів ефективну революційну роботу. Коли виступав на сторінках ";Украинской жизни"; з різко критичними, викривальними матеріалами. Принципово боронив українські інтереси, викривав імперіалістичну мілітаристську політику уряду. А відтак змушений був жити нелегально, часто змінював прізвища, адреси перебування.

На початок 1917 р. В. Винниченко також не бачив перспектив швидкої реалізації українських визвольних ідеалів. Песимізму йому додавали й скандальна кампанія, розпочата групою патріотичної, максималістськи налаштованої молоді, що не могла подарувати визначному літератору, драматургу співпраці з росіянами, перекладу творів і постановки п'єс російською мовою, а, відтак, ображала, називаючи ";русско-малорусским писателем";. Навіть такі випробувані, близькі друзі як Є. Чикаленко знаходили ситуацію невтішною, здатною породжувати неприємності в наступному, навіть висловлювали сумніви в тому, що В. Винниченко зможе після всього повернутись, схоче жити в Україні.

Володимир Кирилович з болем у серці занотував у щоденнику: ";І знайдуться такі, що плюнуть мені в лице на вулиці, і робитимуть мені скандали в публічних місцях, і слатимуть лайливі листи, і зроблять все моє життя на тій Україні, про яку я мрію 15 років, з якої вигнав мене уряд, таким, що я волітиму чужину, заслання, тюрму, що-небудь, тільки не свій рідний край. І то за те, що даю свої праці в перекладі російською мовою, що виставляю в перекладах п'єси на російській сцені. Мабуть, тільки за це. Бо за це ж мене звуть і зрадником, і руським письменником, і рабом, і ще якось. ";Ший чоботи, а не давай нічого свого гнобителям";. Така формула, яка пропонувалась мені вже давно. Може, справді, мій національний обов'язок був шити чоботи, не писати нічого ні на якій мові, голодувати і служити писарчуком в якій-небудь канцелярії...?";1.

Письменник явно нервував, розгублено намагався збагнути, яку шкоду наносить своїми діями українській національній справі. І як не бажалося, щоб його твори читалися всіма мовами, у всьому світі, Володимир Кирилович майже у розпачі писав: ";Дорогий мій краю, мабуть я попрощався з тобою навіки тоді, як мене було вигнано. Мабуть, я дійсно согрішив перед тобою, коли в кращих синах твоїх не вмів викликати нічого, крім ворожнечі. Чи спокутую коли цей гріх, чи хоч знайду, чим саме провинився, чи прийму в душу щиро і нелукаво ту спокуту?";2

Однак такі думки в свідомості наражались на внутрішній супротив, на

інстинктивне бажання подолати труднощі, що видавались все ж тимчасовими, неодмінно минущими. І невиразні прагнення переростали в дедалі міцніючу, навіть вперту (хоч зухвалу і, природно, не до кінця осмислену) впевненість:

";Побачимо, чия візьме. Чую дух святого хвилювання, чую тріпотіння завзяття в душі. Буде так, як я хочу. Я прагну того, прагну перемоги і доб'юсь її. В цьому життя. Дякую комусь чи чомусь за те, що маю мету, до якої маю йти. Дякую за те, що треба боротись. Отже, вступаю на новий шлях, яким маю досягти гори, що зветься дійсною славою, зв'язаною з любов'ю до славного. Не повторення мого імені я хочу, а любови, симпатії, признання. Сам хочу любити, жаліти, розуміти страждучих, слабих, заблудлих, смішних. Хто любить, того люблять. Інакше не буває. Приймаю сором, приймаю глум із себе, приймаю ганьбу й зневагу на свої плечі з тим тягарем ітиму далі. Побачимо, до чого дійду";1.

Вочевидь, саме з подібних настроїв, непохитної волі народжуються сильні характери, могутні особистості, лідери, вожді.

Прикметно, що ці інтимні записи Володимир Винниченко зробив рівно за місяць до Лютневої революції - 23 і 25 січня 1917 року.

Якщо говорити про інших діячів УСДРП та ";Спілки";, то більшість їх, незважаючи на той чи інший ступінь опозиційності до центрального російського уряду, підтримували останній у війні з Німеччиною та Австро-Угорщиною. За оцінкою В. Винниченка ці люди ";орієнтувались на добре, широке серце руської демократії, на грім перемоги, який змягчить курте серце царизму аж до степені народоправства, до парламентаризму й до волі націй, що благоденственно мовчали тоді по всіх її неосяжних просторах... Це були ті з українців, які корінням свого особистого життя занадто глибоко зрослися з життям руським";2.

Виявилася орієнтація і на ";німецький штик";. Звичайно, в межах російської України вона знаходилась у латентному стані, виразно себе не могла оформити. Розрахунок тут був на те, що в ході війни буде знищено основу національного гніту - царизм. ";А німецький імперіалізм -експлуататор культурний і розумний. Він не буде так безглуздо, ледачо, так неохайно й нераціонально грабувати, як то робив царизм. Він доючи сили з народу, буде дбати про те, щоб він не дуже брикався, він не буде видирати з його останній клапоть сіна, він старатиметься, щоб дійна корова була сита й більше молока давала";1.

Дуже нечисельна частина політично активного українства дотримувався не російської і не німецької орієнтації, а власної, з опорою на власну націю, на власний народ. За оцінкою В. Винниченка, такі погляди були характерними переважно для соціалістичних течій.

Однак, це твердження вірне лише до певної міри.

Так частина УСДРП на чолі з А. Жуком та В. Дорошенком, блокуючись із колишніми ";спілчанами"; М. Меленевським (Баском) та О. Скоропис-Йолтуховським обрала пронімецьку орієнтацію. Разом з Д. Донцовим, М. Залізняком та іншими діячами українського руху вони реалізували висунуту В. Липинським ще у грудні 1912 р. пропозицію, створивши 4 серпня 1914 р. у Львові Союз визволення України (СВУ) як позапартійне об'єднання2. СВУ виступив за перемогу у війні кайзерівської Німеччини.

У поширеній Союзом відозві ";До українського народу в Росії"; на Росію покладалася вся відповідальність за розпочату війну, доводилося, що не варто боятись приходу австрійського війська (в ньому сотні тисяч галичан, ";Січові стрільці";), яке допоможе стати господарем власної долі, принесе ";свободу і волю"; і врешті ";вільним і незалежним краєм стане Україна в злуці з Австрією";3.

Політична програма СВУ була обґрунтована в документі ";Наша платформа";, вміщеному в першому номері щойно започаткованого журналу ";Вісник союзу визволення України";.

В результаті розгрому Росії СВУ сподівався домогтися ";державної самостійності України"; у формі конституційної монархії з демократичним політичним внутрішнім устроєм, однопалатною законодавчою системою, громадянськими мовними і релігійними свободами, самостійною українською церквою.

На українського монарха рекламувався 18-річний представник Габсбургської династії Вільгельм (Василь Вишиваний), що був тоді командиром української сотні, а пізніше став полковником Січових стрільців.

У спеціальному зверненні Союзу ";До публічної думки Європи";, ряді інших офіційних документів розвивалася думка про необхідність створення української самостійної держави як своєрідного ";захисного валу"; для Західної Європи від експансіоністської Росії. Разом з тим СВУ не виключав можливості залишення у складі Австро-Угорщини частини етнічних українських територій і в такому разі розраховував на створення осібного автономного краю (коронного краю).

В аналогічних тонах було втримано і «Маніфест Головної Української Ради», утвореної з представників усіх політичних партій Галичини 3 серпня 1914 р. «Побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою, -наголошувалось у документі. - І чим більше буде пораженнє Росії, тим швидше вибє година визволення України»1.

Союз визволення України самочинно взяв на себе репрезентацію інтересів Великої України перед зарубіжним світом. «Послами» відбули: до Берліна О.Скоропис-Йолтуховський, Стамбула - М.Меленевський, Софії -Л.Ганкевич, Рима - О.Семенів, Швеції та Норвегії - О.Назарук, Швейцарії -П.Чикаленко.

Центральні держави розглядалися при цьому як дружні, союзні щодо майбутньої Української держави. А відтак СВУ вважав можливим приймати від останніх матеріальну допомогу за умови, що то буде позичка -«майбутній борг майбутньої самостійної держави, який український уряд повинен буде повернути»2.

На кошти австрійського і німецького генеральних штабів СВУ видавав значну кількість літератури, періодики, що поширювалася серед українського населення країн Четверного Союзу, емігрантів та військовополонених. Деякі видання «Союзу», наприклад історичні праці М.Грушевського та географічні твори С.Рудницького виходили німецькою мовою. Крім «Вісника Союзу визволення України» виходили журнали у Відні та Лозанні, цілий ряд газет у таборах військовополонених: «Розсвіт» (Роштат), «Вільне слово» (Зальцведель), «Громадська думка» (Вецляр), «Розвага» (Фрайштадт), «Наш голос» (Йозефштадт).

Робота серед військовополонених українців була однією з важливліших завдань СВУ. Завдяки їй вдалося уже в перший період війни домогтися деякого покращення умов перебування українців в таборах Німеччини та Австро-Угорщини. З часом вдалося сконцентрувати значні маси українців у окремих таборах Фрайштадт і Дуна - Сердатель (Австро-Угорщина) - близько ЗО тисяч; а також Раштат, Зальцведель, Вецляр (Німеччина) - більше 50 тисяч. Туди направлялися вчителі, інструктори з українців-галичан, які відкривали і забезпечували функціонування шкіл грамоти, бібліотек, читалень, курсів української історії та літератури, політичної економії, кооперації, німецької мови, створювали аматорські театри, хори, оркестри. Будувались церкви, засновувались каси взаємодопомоги, відкривались кооперативні крамниці та чайні.

Все це мало свій певний ефект, вплинуло на свідомість сотень, можливо, навіть тисяч українців-військовополонених. Однак, загальні результати були більше, ніж скромними. Висловлювати підтримку Союзу визволення України солдати не поспішали, а в таборі «Вецляр» навіть спалахнув бунт проти пропагандистів.

До діяльності СВУ явно неприхильно, почасти, навіть вороже, поставились лідери національно-визвольного руху у Великій Україні, зокрема М.Грушевський. Настороженість, підозра і зневага щодо лідерів СВУ, особливо через їх неприкриті контакти з деякими керівними колами Німеччини і Австро-Угорщини збереглась і надалі, відчутно давала себе знати навіть у 1917-1918 рр.

Не виправдались надії Союзу і на серйозну державну підтримку у країнах Четверного Союзу. Відень явно схилявся до пропольської орієнтації і дедалі скептичніше ставився до далекосяжних планів Союзу, волів бачити останнього лише власним знаряддям у розв’язанні внутрішніх проблем. Врешті, уряд Австро-Угорщини публічно відмежувався від СВУ. Аналогічно вчинив і уряд Німеччини, хоча військові кола, приватні особи обох країн продовжували свої контакти і зв’язки з Союзом.

До всього додавалося й те, що уже на початку війни СВУ, інші українські організації змушені були евакуюватись з Галичини до Відня, відірватись від своєї природної основи.

Невеличка група членів УСДРП на чолі з Л.Юркевичем з початку імперіалістичної війни зайняли осібну (серединну, чи то центристську) позицію, спробувавши відмежуватись як від русофілів із «Украинской жизни», так і від германофілів із СВУ. Вони започаткували у Женеві видання газети «Боротьба», на сторінках якої відстоювали погляди на українське питання з позицій «інтернаціонального соціалізму».

Водночас Л.Юркевич (псевдонім - Л. Рибалка) втягнувся у затяжну полеміку з В.Леніним, викриваючи суперечності в більшовицькій теорії, її свідоме чи несвідоме протиставлення демократичним засадам розв’язання національного питання1. Природно, все це викликало зворотну реакцію і Л.Юркевича критикували як однопартійці, так і вождь РСДРП.

В роки війни підупав ентузіазм, запал навіть таких пристрасних проповідників радикальних шляхів реалізації українських домагань як М. Міхновський. Його мобілізація до армії - як юрист він проходив службу при штабі Київської військової округи - по суті обезглавила й без того мало-чисельну й маловпливову Народну українську партію, голосу якої взагалі тривалий час не було чути.

Отже, мова про те, що український рух, його провід момент повалення самодержавства були придавлені, розпорошені, навіть роздиралися істотними внутрішніми суперечностями. Вони зовсім не висували у якості безпосереднього завдання якнайшвидшу мобілізацію широких мас на досягнення жаданої мети: радикальне розв'язання національного питання, відродження української державності, масштабні демократичні перетворення. Проте за довготривалий передреволюційний період в народних товщах накопичився надзвичайно могутній, критичний потенціал визвольної енергії, що за першої-ліпшої сприятливої ситуації вона миттєво прохопилася назовні таким потужним викидом — вибухом, якого, схоже, ніхто не очікував. Тим більш вражаючими є дуже оперативні й принципово безпомилкові організаційно-політичні кроки, здійснені національною елітою практично синхронно з блискавичним розвалом старих російських владних структур і становленням нових.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Україна в революційну добу

    Документ
    Україна в революційнудобу Історичні есе-хроніки Рік 1918 ВСТУП Продовжуючи розповідь про революційнудобу в Україні, сл ... ід відразу відзначити, що рік 1918 виявився особливо „щедрим” на карколомн ...
  2. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій ) Підготували мр

    Документ
    ... провiдним друкованим органом українських письменникiв революцiйно-визвольної доби в Українi. Редакцiя журналу ... їздів кимсь на зразок політичного емісара, транспортував українську революційну літературу ...
  3. Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького Наукова бібліотека Інформаційний бюлетень (січень-лютий 2010 р

    Документ
    ... . 63.3(4Укр)61 С 60 Солдатенко В. Ф. Україна в революційнудобу: історичні есе-хроніки : у 4 т. Т. 1. Рік 1917 ... ється розвиток історичних подій в Україні на переломному рубежі – у добуреволюцій 1917-1920 рр. Перша ...
  4. Сумський державний університет бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ 33-10-39 mdu edu ua e-mail library_ssu@ (7)

    Автореферат диссертации
    ... Шевченкознавчі студії / С.О.Єфремов. – К. : Україна, 2008. – 368 с. Кільк. прим.: 2 ... – 1) 94(477) У45 Україна: хронологія розвитку. Т.4. На порозі Нового часу: від ... 94(477)"1917" С60 Солдатенко, В.Ф. Україна в революційнудобу : Історичні есе-хроніки: ...
  5. Сумський державний університет бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ 33-10-39 mdu edu ua e-mail library_ssu@ (9)

    Автореферат диссертации
    ... Шевченкознавчі студії / С.О.Єфремов. – К. : Україна, 2008. – 368 с. Кільк. прим.: 2 ... – 1) 94(477) У45 Україна: хронологія розвитку. Т.4. На порозі Нового часу: від ... 94(477)"1917" С60 Солдатенко, В.Ф. Україна в революційнудобу : Історичні есе-хроніки: ...

Другие похожие документы..