textarchive.ru

Главная > архив


270


ВИДАТНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ВЧЕНИЙ,

ФІЛОСОФ МОВИ

Пам’яті професора Д.І. Руденка

8 серпня 2001 року передчасно пішов з життя блискучий вчений, доктор філологічних наук, професор, академік Вищої Школи України Дмитро Ігоревич Руденко.

Д. І. Руденко народився 2 лютого 1961 р. в м. Сімферополь.

В 1982 році закінчив філологічний факультет Харківського державного університету. В 1985 році захистив кандидатську дисертацію «Спільне загальне ім’я в семантиці природної мови», а в 1990 році – докторську дисертацію «Категорія імені в парадигмах філософії мови» в Інституті мовознавства АН СРСР.

З 1986 року – доцент, з 1989 року – завідуючий кафедрою україно- та слов’янознавства Харківського державного технічного університету сільського господарства. З 1991 року – професор кафедри філософії Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна.

В 1995 році пройшов піврічне наукове стажування у Франції при Будинку наук про людину (Париж) та виступив одним з організаторів та беззмінним керівником міжнародної кафедри ЮНЕСКО «Філософія людського спілкування». Кафедра виконує функції наукового центру міжуніверситетського типу, що координує науково-дослідну роботу в галузі філософії людського спілкування та філософії мови на теренах усієї України. На кафедрі розроблялись нові напрямки та підходи у вивченні філософських основ людського спілкування та філософії мови. Це знаходило прямий вихід у галузь викладання: створювались, постійно розширювались та вдосконалювались навчальні програми та курси університетської освіти з філософії людського спілкування як міждисциплінарного предмета, який об’єднує підходи та концепції зі сфери як філософії, так і соціології, лінгвістики, психології, етики, педагогики, тощо.

У листопаді 1995 року Д. І. Руденко обрано академіком АН ВШ України. Він був членом Товариства історії та епістемології наук про мову при Центрі наукових досліджень Франції, запрошеним професором кількох українських та закордонних університетів, входив до складу спеціалізованих рад по захисту кандидатських та докторських дисертацій з філософських та філологічних наук. Керував трьома кандидатськими та трьома докторськими дисертаціями з філологічних та філософських дисциплін. Виступив науковим редактором перекладів на українську мову класиків французької філософії ХХ сторіччя (перше видання “Історії сексуальності” М. Фуко в 3-х тт., «Привиди Маркса» Ж. Деррида та ін.), а також одним з наукових редакторів «Навчального правописного словника української мови” (Х., 1997).

Перу Д. І. Руденка належить біля 80 наукових праць, серед них кілька монографій:

  • Имя в парадигмах философии языка. Х., 1990.

  • Философия имени: в поисках новых пространств. Х., 1993. (У співавторстві з Ю. І. Сватко.)

  • Язык и наука конца ХХ века. М., 1995. (Колективна монографія.)

  • Une familiere étrangeté: la linguistique russe et sovietique (Звична дивність: російська та радянська лінгвістика). Париж, 1996. та ін.

Д. І. Руденко дійсно можна вважати фундатором сучасної харківської школи філософії мови (див.: Бацевич Ф. Філософія мови в Україні // Українська філологія: досягнення, перспективи. Львів, 1995; Луценко Н. А. Заметки о современной украинской философии языка // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. №471. 2000 та ін.). За оцінками фахівців, це школа нового типу: дослідження, що проводяться в її рамках, відзначаються як дисциплінарною, так і концептуальною відкритістю.

Як науковий редактор міжнародної серії монографій «Философия языка: в границах и вне границ», Д. І. Руденко розвивав широке розуміння філософії мови, що ґрунтується на інтерпретації філософії в цілому як наближення до буття, простір якого співпадає з простіром мови. Згідно з цим поглядом, філософія мови торкається кола проблем, що виходять за межі філософії як такої. Лінгвофілософія покликана висловити новий тип гуманітарного знання, відрізняючу рису якого становлять динамічність та плюралізм як методології, так і мета-та міждисциплінарної теорії, що створюється за її допомогою. Найбільш очевидною передумовою такого підходу є особлива складність самого об’єкта. Мова як система зорієнтована на різноманітні сфери та функції мовленнєвої діяльності, що традиційно вивчаються окремими науками (серед яких, втім, чимало “стикових” – когнітологія, соціолінгвістика, тощо). У зв’язку з цим метатеоретичність філософії мови видається сповненою пафосом “збирання окремого”, що властиво будь-якому комплексному вивченню.

Проте за подібною метатеоретичністю у даному випадку приховується також й інтертеоретичність, граничність,проміжність,міждисциплінарність, які визначаютьмежу або граничність тотальності як однорідності: “Інтертеорія передбачає розглядання наукових теорій у їх взаємовпливі і в широкому контексті, який містить соціокультурні, філософсько-категоріальні, світоглядні та інші підвалини” (Лингвофилософские парадигмы: границы языка и границы культуры // Философия языка: в границах и вне границ. Х., 1993. Т. I.). Метатеорія, таким чином, постає рефлексією з приводу власних меж. Наслідком цієї рефлексії можна вважати розглядання “самої” філософії мови в якості “межі” – простору сумістностності наявного та переходу до іншого.

Саме ці два моменти (“суміснення” та “перехід”, “всередині” та “зовні”) зумовлюють специфіку лінгвофілософського дослідження. Міжпарадигмальний підхід до вивчення категорії імені призводить до висновку про “плюралістичність” цієї категорії: “Іменам природної мови притаманні не тільки суто іменні, денотативні в широкому сенсі, властивості, але й властивості інших універсально-семантичних категорій” (Имя в парадигмах философии языка. Х., 1990) та, надалі, демонструє інтерпретаційний характер парадигми в лінгвофілософії, що має важливе методологічне значення.

Внутрішньомовні чинники – взаємодія категорій в мові при апріорній даності цих категорій, що практично виключає можливість відкриття у природнонауковому сенсі,– передбачають нелінійну комбінацію методів й постулатів різних парадигм, які не конкурують, але взаємодоповнюють одна одну. Їхня постійна “співнапруга” дозволяє побачити в реінтерпретації “розуміння-як-дію”. Концептуалізація міжпарадигмальних зв’язків оформлює постсучасну – проміжну – когнітивну парадигму. На границях головних філософій мови (або парадигм – семантичної, синтаксичної, дейктичної) формуються такі концепти як “інтенціональність”, “можливий світ”, “фрейм” та ін., що, будучи ключовими для сучасної лінгвофілософії, відтворюють її інтертеоретичність. При цьому лінгвофілософське вивчення історії понять стає підвалиною ще однієї дисципліни – “семіотичної концептології”.

Динамічна взаємодія парадигм у філософії мови водночас простежується і в соціокультурному просторі (тобто зовні узкоспеціальної лінгвістики). Інтерпретація стилів мислення, домінантних гносеологічних ситуацій або епістем в термінах лінгвофілософських парадигм і робить можливим погляд на історію філософії мови як історію філософії в цілому. Так визначаються притягання та відштовхування між наукою про мову та філософією (наприклад, зневажливе ставлення метафізичного дискурсу до природної мови у цьому сенсі співвідносно з самозамкненням структуралістської лінгвістики, а розвиток філософської герменевтики – з прагматичним поворотом в мовознавстві), а також – множинність власне стилів мислення, яка відтворює множинність мовної стилістики.

В сучасній соціокультурній ситуації, коли ця “плюралістичність” стає філософською темою, філософія мови осмислюється як простір філософування, оскільки саме він – в якості пограничного простору у вказаних вище значеннях – здатний бути місцем зустрічі нетотожного: “Створення – через мову й завдяки мові – нових можливих світів розмикає замкненість” (Эйдетика пространства // Тези доповідей ІІ Харківських Сковородинівських читань. Х., 1993). Саморозгортання мовного простору філософування в багатоманіття можливих світів у той же час (або навіть – у першу чергу) відкриває шлях неоднозначного, екзистенційно-ризикованого здійсненнялюдини, співпадаючи з її “рухом до себе – нової і далекої, непізнаної або непізнаванної, раптово приваблюючої чи відштовхуючої” (Там само). Можна сказати, що екзистенціальний вимір лінгвофілософії пропонує оригінальну постановку проблеми свободи та відповідальності. Мовне моделювання ще однієї – не завжди й не обов’язково “найкращої з усіх можливих” – картини світу залишає як ймовірність свідомого прийняття особистостю свого авторства, так і ймовірність нерозпізнавання нових смислів або безглуздості мовних ігор.

Таким чином, сутнісна інтертеоретичність філософії мови, що розкривається у зв’язку зі специфічною лінгвістичною та семіотичною проблематикою, виступає своєрідною умовою відкритої можливості інтерпретації лінгвофілософії як гносеології, філософії культури, філософської антропології та інших філологічних та філософських дисциплін. Не підлягає сумніву, що новаторські, й разом з тим глибокі підходом ідеї Д. І. Руденка сприяли виходу вітчизняної науки на принципово нові рубежі, а його вклад в українську лінгвофілософію важко переоцінити. З його передчасною кончиною наукове співтовариство понесло непоправну втрату. Однак зрозуміло, що його дослідження ініціювали один з самих перспективних напрямків у вітчизняній лінгвофілософії та значною мірою визначили її розвиток в цілому.

Н.В. Загурська

Т.С. Мосенцева

І.В. Карпенко

В ПРОСТОРІ ОСОБИСТІСНОГО ФІЛОСОФУВАННЯ

З точки зору строго історичної простір особистісного філософування не може бути абсолютно автономним утворенням. Він є невід’ємним від філософського простору культури. В ньому він займає певне місце, зазнає його впливу і не може уникнути закономірностей його функціонування. Проте, як не можливо осягнути філософський простір культури поза органічної єдності всього культурного життя соціуму, так не можливо зрозуміти і простір особистісного філософування поза органічної єдності життя особистості в різноманітності його проявів. В емпірично фіксованому факті багатоманіття індивідуальних філософувань відображається наявність різних типів індивідуального відношення людей до соціальних, політичних, ідеологічних, наукових, моральних, естетичних та інших цінностей. Відображається наявність певної залежності між неповторністю життєвого шляху, біографії кожної людини і своєрідністю її зв’язків з культурою. Специфіка індивідуального буття людини так чи інакше заломлюється також в формі, змісті та стилістиці її особистісного філософування.

Формування точок координат простору особистісного філософування починається задовго до того як відбудеться самовизначення особистісного “Я” з його філософською амбітністю. В час становлення особистості складність та драматизм цього етапу життєвого шляху породжує високий ступінь пізнавально-пошукової та орієнтаційно-рефлексивної активності людини. Перш ніж людина вибере свій власний шлях у відповідності зі своїми прагненнями та в єдності професійних, соціально-психологічних і морально-естетичних моментів їй не один раз доведеться пройти випробування проблемою невичерпності світу і багатоманіття форм його інтерпретації. І це не може не супроводжуватись переоцінкою (чи переакцентуванням) різних цінностей. Ця пізнавально-пошукова та орієнтаційно-рефлексивна діяльність свідомості з часом трансформується в змістовні пласти внутрішнього світу особистості, формує його певну топологію, послуговує каталізатором збагачення, поглиблення ціннісно-смислового простору особистості та його певної архітектоніки.

Процес самовизначення особистості характеризується емоційною напруженістю і багатогранністю: з одного боку – складність, динамізм, багатоманіття та пластичність світу, що її оточує, а з іншого – проблемне поле людської суб’єктивності. А якщо ще врахувати, що на початку життєвого шляху людина особливо гостро переживає те, що вона має справу не із зумовленістю та уніфікацією, а з принциповою невизначеністю та з цілим спектром можливостей, які змагаються і взаємодіють, то звідси стає очевидною величезна (від особистості до особистості) варіативність цього процесу. В основі цієї варіативності лежить змістовна насиченість та полісюжетність орієнтування людини в соціокультурному середовищі. Це орієнтування включає такі види культурної діяльності як вироблення ціннісних орієнтацій, виділення смислових моментів індивідуального буття, формування уявлень про те, що є добро і зло, справедливість, істина, благо, красота та ін.

Неможливо переоцінити стосовно проблеми зв’язку людини з культурою значущість особистісного самовизначення. Адже в культурі присутня множина елементів, які не співпадають за своєю речовинною та соціальною природою: матеріально-технічних об’єктів та засобів комунікації, матеріальних і духовних продуктів і послуг, ідейних, естетичних цінностей і норм, відношень між людьми і способів людської діяльності. Варто підкреслити закономірний характер зосередженості людської суб’єктивності на визначенні смислових моментів індивідуального буття, на духовно-моральних шуканнях, перш за все, на виробленні аксіологічної домінанти. І це “томління духу”, потреба задуматись над больовими проблемами суспільства, часу, життя людського духу і зосередитись на пошуку шляхів їх вирішення притаманні переважні більшості людей. Автентичність та індивідуальність їхнього буття в культурі не викликають сумнівів тому, що основою їхнього унікального “Я” є людська суб’єктивність, яка знаходиться в пошуку і яка направлена на те, щоб установити своє відношення як до найближчих явищ життя, так і до всього нескінченного в часі і просторі світу.

Емоційно-інтелектуальна напруженість запитування та жага відповіді і є моментом істини особистісного контакту людини з культурою. В ході цього контакту і відбувається культивування унікального “Я» по меншій мірі в трьох аспектах:

  • збагачення, розширення духовного простору особистості, починаючи з визначення нею власних орієнтирів в мікросвіті і закінчуючи виробленням ціннісних орієнтацій в макросвіті соціокультурних альтернатив;

  • постійна корекція особистісного духовного простору через його співвідношення з тими імперативами культури, котрі містять в собі хоча б частину відповідей на особистісно значущі питання;

  • духовний простір людини особистісно тематизується, виникає власна тема, яка відображає визначеність наявної в самосвідомості картини світу.

Своєрідність суб’єктивної теми унікального “Я”, яка синтезує в собі відповіді на ціннісно-смислові питання, здійснює вплив на зміст і характер індивідуального ставлення людей до культури, визначає культурні переваги та об’єкти для творчого докладання індивідуальних здібностей. Формування власної теми людини в культурі засвідчує перехід на новий щабель зв’язку людської суб’єктивності з культурою. В цей період особистість, за словами Г.Гегеля “ вже не є легковажність попередньої форми, котра бажала тільки одиничного задоволення, а є серйозність певної високої мети, яка шукає свого задоволення в виявленні своєї власної вищої сутності і створенні блага людства”[1, С.162].

Власна тема людини в культурі, як похідна її пошукової діяльності, стимулює сутнісні сили людини в напрямі їх інтенсивного розгортання назовні та опредмеченні в формах культури. Вона потребує винесення всіх ціннісно-смислових, культуротворчих граней особистості назовні, в світ людської культури. І чим інтенсивніше протікає процес особистісного освоєння смисложиттєвої проблематики, тим настійніше особистість починає відчувати потребу бути почутою. Причому тяжіння до задоволення цієї потреби властиве не тільки особистостям деміургічного типу. Воно активно переживається в свідомості більшості людей, суб’єктивність яких стає “обтяженою” прагненням визначити і виразити особистісне ставлення до природно-соціального чи власного буття.

Більшість людей реалізують це прагнення, сповнене філософського змісту, в сфері комунікації. Культурні форми комунікації стають способами “озвучування” власної тематичності особистісного простору філософування кожного із суб’єктів комунікативного акту, простором для винесення назовні ціннісно-смислових шукань людської суб’єктивності. Причому, такі культурно-комунікативні ситуації, коли вочевидь спостерігаються концептуальні чи чуттєво-емоційні протистояння суб’єктів комунікації, каталізують творчу потенційність індивідів, які прагнуть до того, щоб бути не тільки почутими , але і зрозумілими. Поліфонічність міжособистісного філософського спілкування допомагає людині не тільки глянути збоку на власну тематичність, але і оволодіти навичками та формами “озвучування” найбільш суттєвих для неї моментів особистісного простору філософування.

Проте не завжди мовні засоби в змозі подолати всі перешкоди на шляху філософської комунікації двох особистостей і посприяти більш повному їхньому порозумінню. Адже простір особистісного філософування начебто капсульований ситуацією “Я тут і тепер”, яку, видається, принципово неможливо розімкнути назустріч ситуації “він там і тоді”. І тут варто звернутися до уточнення , яке робить Ю.С.Степанов. На його думку, “тепер”- це тривалість всієї мови, того хто мовить, як би довго вона не продовжувалась, а “тут” означає те місце, де “Я” “тепер” мовлю і воно не співпадає з межами мого тіла, адже кожна людина вміщує себе в коло свого символічного оточення, яке може бути як завгодно широким [2, С.225 ]. Іншими словами, протяжне в просторі і часі “Я” дотичне іншим “Я”, хоча воно і визначається як таке, що знаходиться в ситуації “тут і тепер”. І далі, за Степановим, саме “за допомогою метафори будь-яка людина послідовно виокремлює із світу, який визначається координатами ”Я-тут-тепер” - із тісного кола, що прилягає до її тіла і співпадає з моментами її мови інші світи …”[2, С.229]. Вочевидь, мова в даному випадку іде про реальні світи з координатами “він-там- тоді”. Вказавши на співпадання в деяких відношеннях найбільш віддаленого від того, хто говорить кола “він-там- тоді” і поняття “пропозиціональних установок”* Ю.С.Степанов робить важливий висновок про те, що “між реальним світом, віддаленим від того хто говорить, світом “ він-там- тоді” і світом лише мислимим, інтенсіональним, немає нездоланної межі; справа скоріше в ступенях віддалення”[2, C. 230]. Позаяк, це може означати, що метафора, як засіб встановлення співвідношення між реальними світами (світом ”Я-тут-тепер”і світом “він-там-тоді”) може також “спрацювати” при встановленні співвідношення між реальним світом ”Я-тут-тепер” та іншими мислимими, “інтенсіональними” світами, світами“ він-там- тоді”. Можливо, це один із шляхів дослідження механізму того, як в просторі особистісного філософування появляються життєво значущі для особистості значення та смисли, котрі мають своє місце народження в інших просторах, ніж ті, що споглядовані та контрольовані свідомим самонастроєм та самоуявленням індивіду.

Примітки

*Поняття “пропозиціональних установок”(propositional attitudes) було введено Б.Расселом, який асоціював їх з вірою, бажанням, сумнівом та ін. в те, що є чи має бути. На його думку і для логіки, і для теорії пізнання аналіз таких випадків є надзвичайно важливим, особливо якщо мова іде про віру чи гадку. Рассел вважав, що віра в дану пропозицію не тягне за собою вживання слів, а потребує лише, щоб носій цієї віри знаходився в одному із можливих станів.

Література
  1. Гегель Г. Феноменология духа. // Гегель Г. Собрание сочинений. М.,1959, т.4.

  2. Степанов Ю.С. В трехмерном пространстве языка. М.,1985.

Н.С. Корабльова

МІФ ПРО ІНШОГО ТА НАЦІОНАЛЬНИЙ ОБРАЗ СВІТУ

Під час дискусії “Круглого столу”, присвяченого горизонтам комунікації і інтерпретації, на репліку колеги, що треба вміти ставити себе на місце Іншого, друга учасниця дискусії з посиланнями на Р.Рорті завважила, що влізти в шкіру іншого можна лише за умови, коли побувати там, де до цього побувала шкіра іншого. Спрацював принцип наукової комунікативності сучасного знання і народилась ця стаття з роздумів про можливості поєднання національного образу світу, національної специфіки світотлумачення з інтерналізуючими стратегіями глобалізації. Поняття національного образу світу вперше ввів у науковий обіг Георгій Гачєв [1]. Опрацьоване ним поняття означає не національні образи світу як безпосередню явленість народу його буття, а міфи і фантазми цієї явленості, її художні і інтелектуальні замісники, тобто “образи образів”: “При тому, що всі народи під сонцем і місяцем і майже однаковим небом ходять, залучені в єдиний світовий історичний процес…, вони ходять по різній землі, і різний побут і історію мають, – тобто, з різного грунту виростають. А звідси цінності, загальні для всіх народів (життя, хліб, світло, дім, сім’я, слово, вірш і т.д.), розташовуються у різному співвідношенні. Ця особлива структура загальних для всіх народів елементів (хоча і вони тлумачаться по-різному мають свій акцент) і складає національний образ, а у спрощеному виразі – модель світу” [1, с.47].

Г.Гачєва цікавить не національна ідея і всі ті смислові і поняттєві глибини, що притаманні такого роду дослідженням, а саме національний погляд на світ, це своєрідне оптичне бачення притаманне кожному народові, мовна ідеоматика і конфігурація розумової діяльності (ментальність) за допомогою якої певний народ обживає світ. Цікавою і евристично оригінальною є методологія випрацювана вченим. Вона не потребує наукових постулатів, ідеологічних побудов і апелювання до влади. Народ для нього самоочевидне, лежить в сфері аксіом: “Всім очевидно, що в ході історії і особливо у ХХ столітті зблизились і уніфікувались всі народи за побутом (у всіх телевізори і авто), за мисленням (інтернаціоналізм і математизація наук), і тим не менше у ядрі своєму кожен народ залишається сам собою до тих пір, поки зберігається особливий клімат, пори року, пейзаж, національна їжа, етнічний тип, мова, - так як вони – неперервно живлять і відтворюють національні склади буття і мислення” [1, с.430].

Таким чином, всякий народ самототожній, має свою стійку фізіономію, структуру світу і мислення. Ця впевненість в самототожності і самоочевидності національної цілісності підкреслюється усякчас Г.Гачєвим. Означена ідентичність народного існування покладає, що образ єдиного світу, “Космо-Психо-Логос”, у кожного народу свій: “Інваріант буття вбачається кожним в особливій проекції, як єдине небо – крізь атмосферу, яка визначається різноманітністю поверхні землі” [1, с.430]. Про їх глибину і визначальність ментальністю свідчить той факт, що вони звернені до снів, цих феноменальних інобуттів інваріанту, як до “образів образів”. Вони представлені творчістю народу, для Г.Гачєва це літературна творчість, яка дозволяє національним образам світу самопредставлятись всередині мовних співставлень. Праця з “образами образів” у моменти їх зіткнень, а не з самими національними образами, доводить їх неможливість теоретичної універсалізації, бо вони позбавлені однозначної підстави, її немає у чистому вигляді. Таким чином, національний образ світу завжди даний через наші численні світовідношення, від яких він теоретично невіддільний, бо завжди конкретний і не може бути відділений від своєї невсезагальності.

Принципова локальність національного образу світу забороняє його розгляд поза відривом від його повної визначеності, одиничності і унікальності. Взаємопізнання можливе завдяки тому, що у підсумку всі національні образи світу мають єдину підставу, інваріантність, до того ж існує деякий простір неминучого перетину національних образів світу, що дає підстави досліднику вловити ту межу, на якій закінчується рідний образ і починається інше світосприйняття. У цьому смислова глибина національної філософії і смислова навантаженість образу національного філософа, який здатний передбачати можливі перетини взаємодій національних образів світу

У цій точці дискурсу варто повернутись до науково-універсалістського підходу, бо говорити про результати взаємодії різних світосприйняттів і специфіку кожного можна лише тоді, коли визначені межі. А визначення передбачає об’єктивний підхід і незалежну від національних поглядів на світ точку зору. Отже, виникає проблема універсально зорієнтованого погляду на національне, яким визначається національний образ світу, національна філософія мови і її позаграматичне тлумачення. Вирішення означених проблем можливе в рамках нової епістемології. Ця галузь філософського знання як самостійна з’явилась у Франції завдяки працям М.Фуко, який обгрунтував ідею, що вживання національної мови, інституціональна і дисциплінарна практика для розвитку пізнання мають не менше значення, ніж ідеї великих мислителів і вчених [4]. З цього часу поняття епістемології як теорії наукового знання втратило звичне застосування, яке вказувало на конкретне знання, і набуло межово широкого означення як знання взагалі.

Нова епістемологія виступає своєрідною культурологією знання. Вона починає визначати майже всі найактуальніші пізнавальні практики сучасного людства. Починаючи з ідей П.Фейерабенда і Р.Рорті про національну детермінованість наукової думки, Ж.Дерріди про ідеоми в національних філософіях [2], ідеї нової епістемології використовуються у вченні про національні цінності в культурі, в історії мови. Відбувається переорієнтація з універсальних на локальні домінанти пізнання. Її засновки дозволяють опрацьовувати, власне, українську епістемологію, як, до речі, і будь-яку іншу. В такому тлумаченні говорити про українську структурну лінгвістику, семіотику, українську філософію можна тією мірою, якою вони уособлюють національний досвід життя і мислення.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Українська педагогічна бібліографія

    Документ
    ... Український фольклор у школі: Фрагменти з підручника //Укр. мова ... психології пам'яті в музичн ... народж.). Видатнийукраїнськийвчений – ... лософії в Україні: Університет святого Володимира //Філософ ... Руденко В.Д. 993 Руденко М. 1014 Руденко Н. 1486 Руденко ...
  2. Міністерство освіти і науки україни національний аерокосмічний університет ім «харківський авіаційний інститут»

    Конспект
    ... збереглися в історичній памяті народу. Третім рі ... ректором став видатнийукраїнськийвчений М. Максимович ... верситету професором філософії тут був ... України. Українська культура й українська мова ... Руденко, Ю.Литвин, В.Мороз та багато інших. У цей час в Укра ...
  3. Українська педагогічна бібліографія (1)

    Документ
    ... мові - пам'ять народу, мова - код і паспорт нації: (Укра ... у вченні/ Скуратівський Л. // Українська мова і ... О.О.Василь Сухомлинський - видатнийукраїнський педагог / Любар ... лософія. - С. 77-82 Руденко Ю.На засадах козацьких традицій / Руденко Ю. / Руденко ...
  4. Українська педагогічна бібліографія (2)

    Закон
    ... мові - пам'ять народу, мова - код і паспорт нації: (Укра ... у вченні/ Скуратівський Л. // Українська мова і ... О.О.Василь Сухомлинський - видатнийукраїнський педагог / Любар ... лософія. - С. 77-82 Руденко Ю.На засадах козацьких традицій / Руденко Ю. / Руденко ...
  5. Українська педагогічна бібліографія (5)

    Закон
    ... мові - пам'ять народу, мова - код і паспорт нації: (Укра ... у вченні/ Скуратівський Л. // Українська мова і ... О.О.Василь Сухомлинський - видатнийукраїнський педагог / Любар ... лософія. - С. 77-82 Руденко Ю.На засадах козацьких традицій / Руденко Ю. / Руденко ...

Другие похожие документы..