textarchive.ru

Главная > Книга


МИРОСЛАВ МАРИНОВИЧ

УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ І ХРИСТИЯНСТВО

АБО

КОЛИ ГАРЦЮЮТЬ КОЛЬОРОВІ КОНІ АПОКАЛІПСИСУ

ДУХ I ЛІТЕРА

УДК 348.84.038.5 (477)+ 329.733] 281.96

Науково-публіцистичне видання

Літературне редагування і коректура Люба Маринович

Технічне редагування Тамара Жук

Художнє редагування Лада Гентош-Мироняк

В художньому оформленні книги використано фрагмент картини Ганса МенлінГа (~1430-40-1494 рр.) “Іван на Патмосі” (Музей МенлінГа в БрюГГе, Бельгія)

Як вписується українська доля у контекст світових процесів? Якою мірою українські Церкви спроможні відповісти на виклики часу?

Автор відповідає на ці питання, розглядаючи українську ідею з точки зору її християнського наповнення. На основі власного досвіду небай­дужого мирянина, а також з урахуванням великого опрацьованого мате­ріалу він аналізує окремі процеси, що відбуваються в сучасному хрис­тиянстві, зосереджуючи увагу на моральній (душпастирській) місії Церк­ви, на деяких історичних і сучасних проблемах її служіння, на питанні релігійної свободи. Зокрема, роздумує над долею Київської Церкви.

Книга розрахована на українських інтелектуалів - публіцистів, філо­софів, богословів, творчу інтелігенцію, політиків та всіх, кого хвилює доля України.

М 26 Мирослав Маринович. УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ І ХРИСТИЯНСТВО або КОЛИ ГАРЦЮ­ЮТЬ кольорові коні апокаліпсису — К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2003 — 544 с.

ISBN 966-7888-51-7

© ДУХ І ЛІТЕРА, 2003

Моїм рідним — трьом опорам мого всесвіту —

присвячую

Передмова

Як виношувалась ця книга

Якщо стояти біля полотна маляра дуже близько, бачиш лише одні мазки фарби. Цілісної картини схопити не вдається. Моя семилітня журналістська праця й була таким накладанням мазків у передчутті цілісної картини. Отож Читач зустріне в цій книзі чимало вже знайомих йому моїх думок, які я тепер намагатимуся вплести в ширший світоглядний контекст. З часу моїх табірних прозрінь загальні обриси такого поліфонічного контрапункту жили в мені завжди, проте кожного разу розгортання сувою думок було актом творчості, результат якої був непередбачуваний. Не раз мені перехоплювало подих, коли з-під мого пера виходила думка, яка досі мені не належала, але яка вже існувала десь у віртуальному просторі, збагнути який нам не під силу. Тому й авторство моє тут вельми сумнівне1. Чи може бути автором телепередачі антена, яка лише приймає хвилі? (Таки мали рацію люди Сходу, що ховали своє авторство в безіменному творі!).

Первинним ядром, з якого розгорталась робота над цією книгою, була тема релігійної свободи, проте дуже скоро вона обросла іншими пов’язаними з нею темами, і врешті все воно переплелося в один тугий клубок проблем, назва якому - “доля християнства у світі та Україні”. Відродження Церков, свідками якого ми стали в 1990-х роках, у певному сенсі відбувалося дещо інерційно, на основі того духовного потенціалу, який був накопи­чений українськими християнами довоєнних десятиліть. Третє тисячоліття застає нас, однак, у великому духовному сум’ятті. Кожна людина, яка сприймає буття в еволюційному вимірі, передчуває, що в нас лише “бродить нове вино”, яке духовно питимуть прийдешні покоління українців.

Отож важливою спонукою до написання цієї книги була тривога за нинішній стан українства, гостре невдоволення тими блідими варіантами української ідеї, які сьогодні циркулюють у вочевидь розгубленому суспільстві. Розмитість нашої націо­нальної, релігійної та культурної ідентичності; втрата профе- тичного потенціалу української інтелектуальної думки; духовна заземленість сучасної офіційної національної еліти - все це важким тягарем лягає на душу й сумління народу. В результаті людські серця наповнюються передчуттям катастрофи, а ново- створена держава буксує від втрати державницького тонусу, розмивання національної перспективи, посилення занепад­ницьких настроїв. Так визріла потреба вписати - наскільки мені це під силу - оту чудернацьку українську долю в контекст світових процесів, чуйно прислухаючись до наших власних реакцій на ці процеси.

Зрозуміло, що творення новітнього варіанту української ідеї може бути плодом лише колективної праці нинішніх поколінь українців. І я з вдячністю хочу згадати тут щонайменше двох осіб - моїх львівських друзів філософа Тараса Возняка й інженера Богдана Максимовича, які своїми думками й ініціативами за останній час постійно заохочували мене до праці над цією темою. Безперечно, над майбутнім українства задумуються цими роками чимало моїх співвітчизників, так що тема новітньої української ідеї сьогодні буквально висить у повітрі. Отож висловлені мною думки претендують лише на те, щоб послужити ще одним поштовхом для кристалізації цієї ідеї.

Перш ніж просити у Читача його дружнього благословення, мені хотілося б зробити кілька попередніх зауважень. По-перше, пропонований твір не може вважатися виданням суто акаде­мічного, наукового характеру. Надто багато тут міститься особис­тих рефлексій, які не мають опертя в дотеперішніх наукових дискусіях (або принаймні мені про це невідомо), чи метафізичних здогадів, які в принципі не можуть мати об’ єктивного раціо­нального підтвердження. Для української аналітичної думки це не нове явище; з приводу цієї впертої “міфотворчості” української думки в літературі ведеться ціла дискусія, з якої я процитую бодай кілька думок. Уже коли книгу було майже написано, мені впали в око слова Олександра Гриценка, які можна дивовижно точно прикласти до моєї праці:

Складається враження, що будь-яке дослідження української національної думки рано чи пізно або обертається дослідженням національних міфів, або ж виявляється ще однією, більш чи менш оригінальною, версією останніх2.

Задля святого спокою в стані професійних українських ана­літиків я цілком пристану на присуд Наталі Яковенко, що “такі речі мають право на існування, але не в науці, а поруч із нею - у спеціальних друкованих органах і зі своїм колом шанувальників”3. Певною втіхою в цьому випадку послужать для мене заспокійливі слова Арнольда Тойнбі: “Найважливіші питання, на які повинна відповісти людина, перебувають поза компетенцією науки.”4.

Однак визначити свій текст як неакадемічні рефлексії на тему релігії та Церкви в суспільстві - не значить тим самим спростити собі завдання. Пишучи на ці теми, людина, яка не має формальної богословської освіти, сама готує собі пастку дилетантизму. А якщо до того ж вона поглядає на нинішні тенденції критичним оком, то перед нею тривожним світлом починає миготіти ще й пересторога: “Не зашкодь!” Ось вона - найбільша проблема. З одного боку, християнин зобов’язаний санкцією Євангелія й Церкви долати шкідливі стереотипи, що ними обросло наше християнське життя, “відважно їх поборювати, щоб не наносили вони втрат у поширюванні Євангелія”5. З іншого боку, як тут важливо не зачепити живу тканину віри, як важливо, відверто аналізуючи прорахунки нинішнього духовенства чи мирян, не зашкодити Церкві та, впадаючи у пафос критики, не сприйняти свої заземлені недосконалі рефлексії за вияв Святого Духа.

По-друге, ця книга не може вважатися і богословським тво­ром, якщо під богослов’ям розуміти академічну науку з її достатньо суворими вимогами. Тому мої теперішні посади й професійні обов’язки не мали визначального впливу на характер цього дослідження. Найвище, на що можуть претендувати пропоновані тут думки, так це на категорію теолотумена (осо­бистої богословської думки, яка не претендує на точну відпо­відність церковній доктрині) або, ще точніше, - живого бого- словствування, породженого любомудрієм ума і серця. В нашому народі традицію такої християнської літератури було брутально обірвано, але, на щастя, починаючи з 1990-х років вона поволі відроджується.

Проте існує й інша грань цієї проблеми. Мушу признатися: я не певен, що хотів би постати у цій книзі як вишколений богослов-фахівець. За цими словами стоїть відчуття, що бого­слов’я- при всій його глибині, яка часом мене просто заво­рожує, - інколи є наукою не стільки про Бога, скільки про ті бар’єри, які розділяють людей на їхньому шляху до Нього. Свого часу для мене були справжнім одкровенням слова патріарха Атенагора, які точно передали мої невисловлені відчуття:

Найбільше відштовхує мене у богослов’ї гордість від усвідомлення своєї правоти, яка з догмата, а то й із Самого Бога творить зброю, яка падає на голови інших. Врешті-решт богослов’я утвердилося на позиції найменш християнській: воно відмовилося вийти до людей роззброєним, таким, що приймає світ, як Бог, Який роззброїв Себе аж до Хресної смерти, щоб прийняти нас. Богослов — це людина, яка залягла в обороні, на яку нападає страх, яка хоче, щоб правота завжди була на її боці, а не на чиємусь. (...) Справжнє богослов’я вимагає перевтілення всього нашого єства, воно випливає з метаної, щоб бути довершеним у любові!6

Отож своїм завданням я ставлю спробу концептуально вийти за дотеперішні бар’єри, висловити вотум недовіри тому, що християн розмежовує. В минулі епохи, перш ніж братися за реалізацію такого завдання, автор постив би сорок днів. Що ж, метрономи сучасної епохи відбивають інші ритми, але неод­мінною передумовою для автора є переведення своєї душі у той стан, який люди одвіку визначають як молитовний.

По-третє, певні місця цієї книги є доволі апологетичні щодо України та її місії. Отож існує небезпека, що від оптимістичного прочитання українського майбутнього в умовах національної зневіри загальний виклад ставатиме претензійним і нагадуватиме гординю, яка, згідно з Сімоною Вейль, так “не пасує в стані нещастя”7. Я зважуюся на цей ризик не лише тому, що пере­конаний: українцям треба вирватися з полону національної апатії, яку породжує оптика безсилості, й розпочати пошук інших ракурсів прочитання свого цивілізаційного призначення. Щиро признаюся: була ще одна підстава, що надавала мені сміливості братися за найскладніші екзистенційні питання; це - досвід мого десятилітнього ув’язнення та заслання. В тюрмах і карцерах душевний нерв людини надзвичайно оголюється, і вона трепетно постає перед Богом без посередників. Мені вже якось доводилось описувати8 дивні стани мого духу, коли він вивільнювався з-під дії узвичаєних сфер буття і споглядав світ навіть не з “висоти пташиного польоту”, а зовсім уже в неземному ракурсі. В ньому Земля стає маленькою кулькою на твоїй долоні, а ти сам - наче новітнім Єремією, якому Бог показує “вітку мигдалеву” (Єр 1,11). Відтоді цей ракурс відчувається в моїх аналізах доволі часто, від чого вони, напевно, теж стануть для когось із Читачів претензійно “пророчими”. Коли ж ти при цьому заводиш мову про духовний досвід, накопичений у Церкві, то ця претензійність стає особливо небезпечною. Тому-то я і згадую про свої табірні духовні пошуки, щоб не потрапити під осудливу дію слів Сергія Аверинцева:

Хто насмілюється без належного почуття дистанції говорити про богоспілкування подвижників інакше, ніж з вистражданого власного досвіду, починає спектакль, на якому суфлером буде біс9.

По-четверте, панівним стилем європейської інтелектуальної думки є легка іронія щодо вічних питань та остаточних висновків, і саме цієї іронії в моїй книзі бракує. До всіх піднятих мною питань я ставлюся неймовірно серйозно, що виразно дисонує з сучасною модою. Я міг би послатися при цьому на просте заува­ження польського єпископа Альфонса Носсола, що “суттю моди є постійна зміна. Хто одружується на моді, завтра може бути вдівцем”10. І, здається, саме на цей висновок наштовхує спосте­реження Б. Смарта про “реставрацією утопійного мислення” в епоху постмодерності. Проте мене не надто турбує моє місце серед аналітиків постмодерності; мене більше займає те, що іронія більш потрібна впорядкованому (часом аж до гедоністичності!) європейському суспільству, ніж саморозтерзаному, самовисмія- ному, самозненавидженому українському народові, який від цього іронічного самоспоглядання уже цілковито втратив спроможність керувати своєю долею. Тому іронія щодо вічних істин - це останнє, що я хотів би йому побажати.

Крім того, більшість іронічних західноєвропейських кон­цепцій стосувалися тієї епохи, коли Європа аж втомилася від власного інтелектуального монологу. Сьогодні ситуація зміни­лася, і Європа щораз більше вступає в діалог з феноменами, які вона інерційно сприймає як відсталі, тоді як насправді вони є аксіологічно іншими. В тих розділах книги, в яких ітиметься про міжцерковні стосунки, я намагатимусь певним чином ці зміни проілюструвати. Я вірю, що Східна Європа, оговтавшись і по­збувшись відчуття меншовартості (при цьому не позбуваючись почуття заслуженої пошани щодо Європи Західної), ще скаже своє слово.

Вічні епігони зі Східної Європи мають. дивовижну здатність переставляти фігури на шахівниці теорії, де вишукані партії розігрує духовний авангард світу - західні інтелектуали11.

І нарешті, по-п’яте, варто попередити Читачів також про стильову еклектичність пропонованої книги. Для світських українських інтелігентів, далеких від проблем Церкви, можуть виявитися непосильними, а тому нецікавими деякі суто бого­словські чи еклезіологічні пасажі. Натомість богословам і людям Церкви можуть видатися недоречними екскурси в геополітику й дилетантські вправи у царині “вічних проблем”, щодо яких написано гори літератури, мною, ясна річ, не засвоєної. Відтак і одні, і другі можуть бути неприємно вражені згаданою вище апо­логетикою в дусі міфотворчого месіанства. Що ж, першим я скажу: “Пані і панове, звикайте! Нинішній український анальфа- бетизм у церковних справах нам користі не приносить!”; до других я апелюватиму: “Всесвітліші отці, я намагаюсь ламати зашкарублі бар’єри дилетантизмом - беріться за цю ж справу, але професійно!” Нарешті, усім прагматикам я нагадаю: йдучи у темряві, людина однією ногою прагматично стоїть на землі, тоді як другою месіаністично підбирає тверде місце для наступного кроку. Хода людини правильна тоді, коли і одне, і друге - в гармонії.

Ще на самому початку цього дослідження переді мною постала серйозна проблема: говорячи про Церкву в Україні, вибирати чи не вибирати конкретний об’єкт дослідження? З одного боку, це природно, що найкраще я відчуваю свою, себто Українську Греко-Католицьку Церкву, тоді як уявлення про інші Церкви більш схематичні. Тому, в принципі, годилося б говорити лише про свою Церкву, особливо якщо мова заходитиме про оцінки критичного характеру. З іншого боку, чимало процесів і явищ в українських Церквах є спільними, адже всі Церкви - навіть якщо говорити про Церкви невізантійського обряду! - є репрезен­тантами української (ширше - слов’янської) ментальності й несуть у собі типові риси східного благочестя12. Якби я писав наукове дослідження, у мене не було б іншого виходу, як строго диференціювати свої думки щодо кожної конкретної Церкви.

Однак дещо вільніший характер викладу, на щастя, дозволяє мені вдатися до певних обхідних прийомів.

Так, мені видається допустимим у тих випадках, коли мова йтиме про загальноукраїнські тенденції, вживати термін “україн­ські Церкви”, або - кумулятивно - “українська Церква”. Зазвичай ці терміни будуть охоплювати лише фрагменти давньої Київської Церкви, тобто Церкви візантійського обряду. Це не означатиме, звичайно, що я якимось чином принижуватиму значення Римо- Католицької Церкви в Україні чи Церков протестантських, що діють сьогодні на нашій землі13. Там, де доречно буде виділити їхні ролі, я це обов’язково робитиму. Однак головна увага моя спрямована на долю Київської Церкви, часткою якої ні Римо- Католицька Церква в Україні, ні українські репрезентанти протестантизму себе не вважають. Якщо ж говорити про згадану етичну проблему, а саме: наскільки допустимою з мого боку є критичність щодо несвоїх Церков, то я спробую зняти її, взявши собі за приклад митрополита Андрея Шептицького:

Знаючи, одначе, з яким ставленням, зближеним майже до уперед­ження, читають православні те, що “уніяти” пишуть про їхнє віросповідання, урочисто заявляю на вступі, що я не маю і ніколи не мав наміру принизити жодного українського віросповідання, або кого-небудь вразити або й образити. Єдиним моїм наміром було і є сповнити те, що вважаю за обов’язок кожного українського патріота, а саме: зробити все, що можливе, аби причинитися, бодай в дечому, до порозуміння між різними українськими віроспо- віданнями14.

И тому якщо в тексті книги Читач натрапить на якесь необе­режне слово, яке травмуватиме його релігійні переконання, то я наперед прошу в нього вибачення. При цьому я не хотів би впадати у фальшивий іренізм14 і свідомо “не зауважувати” полі­тичні наслідки тих чи тих релігійних переконань, які, на мою думку, деформують українське духовне поле і до яких я у своїй праці доволі жорсткий. Крім того, немає в мене наміру при­ховувати якісь прорахунки і своєї Української Греко-Католицької Церкви. Уважний Читач відразу помітить, що мої “загально­українські” спостереження чималою мірою напоєні галицьким контекстом - часом настільки, що непомітно ускладнюють їхнє легітимне перенесення на великоукраїнський рівень. Сподіваюся, це визнання злагіднить серця тих українців з інших регіонів України, які будуть невдоволені недоречним, на їхню думку, ототожненням їхньої релігійності з релігійністю галицькою.

Контрапунктова природа книги передбачає, що різні, часом навіть віддалені за змістом розділи все ж охоплені однією логічною ниткою. Так, у першому розділі подано загальні уявлення автора про суть української ідеї, її характерні особ­ливості, а також про її зв’язок із християнством. Другий розділ, як підготовчий до наступних, покликаний захитати в Читачеві уявлення про непорушну сталість тієї парадигми буття, в якій нам усім доводиться жити, й породити відчуття, що наближається час змін. У третьому розділі буде зосереджено увагу на моральній (душпастирській) місії Церкви та проаналізовано окремі історичні й сучасні проблеми її служіння. Четвертий розділ покликаний проілюструвати, якою мірою українські Церкви спроможні відповісти на виклики часу. А на завершення - у розділі п’ятому та у післямові - ми, аналізуючи об’єднавчі процеси в хрис­тиянстві, знову повернемось до розгляду української ідеї, але вже з урахуванням її християнського наповнення. Тим самим ми намагатимемося проілюструвати думку, висловлену, зокрема, Іваном Паславським:

Історичне покликання українського християнства ми розглядаємо як історичну місію українського народу взагалі, оскільки християн­ство завжди було ключем до всієї нашої духовності, воно вирішаль­ним чином формувало ментальність народу, найбільш адекватно виражало його дух і творчу потенцію. Історичне призначення України в справі відновлення єдності Христової Церкви ми всеціло пов’язуємо з українською національною ідеєю того часу.15

Приступаючи до написання цієї книги, я ясно відчував, що мені страшно буде не так написати, як випустити її. Зміни в сучасну епоху відбуваються надзвичайно швидко. Людство давно вже мчить у безвість вертикальним крилом гіперболи, коли на щораз менший відтинок часу припадають щораз грандіозніші трансформації. Написати задуману мною книгу неможливо без бодай мізерних спроб передбачення, без екстраполяції нинішніх тенденцій на майбутнє. Отож цілком імовірно, що всі “профетичні” моменти у подальшому тексті дуже скоро стануть найслабшим місцем книги. Так, нинішній читач із цікавістю слідкує за сюжетною інтригою у творах Жюля Верна, проте часом з усмішкою сприймає його футуристичні прогнози. Як слушно зауважує Віктор Єленський, “прогнози розвитку релігії й релігійності є, напевно, найменш вдячними з усіх можливих прогнозів”16.

Завершуючи своє вступне слово, я вважаю своїм почесним обов’язком згадати тут тих, без кого ця книга не могла би з’явитись на світ. По-перше, я складаю велику й сердечну подяку керів­ництву Інституту східноєвропейських досліджень, зокрема його директорові професору Ярославу Пеленському та колишньому заступнику директора і моєму вірному другові професору Наталі Яковенко. Саме в рамках цього Інституту я й розпочав підготовчу працю над своєю монографією, і я дотепер подивляю і благослов­ляю їхнє приязне і вирозуміле довготерпіння. По-друге, я вдячний усім моїм друзям, які давно вже очікували від мене якогось інтегрального бачення українських проблем. Їхня інтелектуальна нетерплячість була для мене додатковою спонукою таки взятися за перо. Зокрема, я вдячний моїм колегам зі Львівської Богослов­ської Академії (Українського Католицького Університету) за рід­кісну в наш час атмосферу любові та доброзичливості, яка огортає мене ось уже п’ять років, відколи я там працюю, і яка чимало прислужилася для успішної роботи над книгою. Адже остання не могла бути написана без віри в людину, яку щодня віднов­лювали в мені мої колеги. І нарешті, всі мости для відступу “спалила” фундація Американської ради вчених товариств (AmericanCouncilofLearnedSocieties), виділивши матеріальну підтримку впродовж півроку для написання цієї праці. Це переконало мене, що час остаточно зважитися таки настав.

Під час праці над цією книгою неоціненними для мене були велика редакторська допомога з боку моєї дружини Люби та зауваження сестри Надії, а також поради моїх друзів і колег - окрім згаданих вище, ще й директора Інституту Історії Церкви ЛБА Олега Турія, директора Інституту Юдаїки Леоніда Фінберґа, журналіста Олеся Пограничного, а також цілого грона дрого­бицьких колег, з якими я не раз “промацував” контроверсійні теми. Нарешті, неоціненною підтримкою стало для мене рішення Миколи Княжицького знайти кошти для друкування книги. Його віра в те, що ним ще не прочитана книга все ж заслуговує на читацьку увагу, є для мене дуже почесною. Усім їм складаю ве­лику подяку і за поміч, і за втішне для автора відчуття, що висловлені ним думки не зістаряться непожаданними.

І тепер, коли зроблено всі необхідні застереження і згадано людей, яким я вдячний, мені залишилося поділитися ще однією - останньою - тривогою, яку під силу буде розвіяти лише моїм Читачам: чи достатньо в своєму житті уникав я судити інших, щоб сьогодні розраховувати на розкіш бути несудимим самому...

Розділ 1. УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ НА МЕЖІ ЕПОХ Дещо про те, що “не можна читати без брому”

Українська ідея віддавна була пасербицею історії. В той час як мачушині доньки, зодягнені в золото і бісер, виряджалися на забави визнаних, їй доводилося залишатись удома й слугувати іншим. Не можна сказати, що її ніхто не любив. Голубила українську ідею прибережна верба, оздоблювала її червона калина, а соловейко щебетав їй на вушко щасливі слова. Та люди здебільшого були до неї байдужі. Де жила українська ідея по- справжньому, так це у своїх мріях: що настане колись великий день, усміхнеться їй доля, пошлюбить її красень-принц і “забу­деться давняя срамотняя година”. Віра в прийдешнє чудесне перевтілення була непереборною. Це вона подвигнула кирило- мефодіївців надати українській ідеї євангельську опору: Україна - це “наріжний камінь, якого відкинули будівничі”17. Та настане день, коли будуть відкинуті всі інші каміння, крім наріжного. В цьому сенсі результати приміряння черевичка Попелюшки й припасовування біблійного наріжного каменя ідентичні: будуть відкинуті всі горді й несправедливі, а добро, яким так часто нехтували, скромно восторжествує. Отоді-то й “оживе добра слава - слава України”.

На жаль, ритм української історії та тривалість плодоносно­го циклу романтичної віри, як правило, не збігаються. Нинішні покоління українців, так і не дочекавшись безтурботного життя при комунізмі, прагнуть жити в реальному західному добробуті вже сьогодні. До нас можна легко припасувати те, що Алексрома сказав про всіх “рашнз”: “Сучасній російській людині, схоже, набридло копирсатися в минулому і набридли заклики пра­цювати задля майбутнього - вона живе дійсним, славно розва­жаючись і не думаючи про важке похмілля”18. Втім, не їм одним увірвався історичний терпець - навіть біблійний народ втомився було виглядати месію з обіцяною державою і взявся виборювати її сам. Ні Шевченко, ні автор “Книги буття українського народу” Костомаров не впізнали б сьогодні своєї України. Власне, не впізнає її й наш сучасник Євген Сверстюк: “Втратив певність своєї ходи і сам народ, духово заглушений, релігійно і національ­но здичавілий, а в результаті - збайдужілий до себе самого”19.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Студентські наукові записки серія „гуманітарні науки”

    Документ
    Баран В. К., д-р іст. наук, проф.; Вокальчук Г. М., д-р філол. наук, доц.; Жилюк С. І., д-р іст.наук, проф.; Жуковський В. М., д-р пед. наук, проф.; Кралюк П.
  2. Методичні матеріали щодо поточного та підсумкового контролю знань студентів з дисципліни “культурологія”

    Документ
    У контексті глобалізаційних процесів, переходу до інформаційного суспільства здійснюються пошуки модернізації освіти, посилюється значення гуманітарної освіти.
  3. Даний текст представлено лише для ознайомлення

    Книга
    Даний текст представлено лише для ознайомлення, не для використання – ні комерційного, ані некомерційного. Якщо текст Вам сподобався – будь-ласка, придбайте книгу у книгарні.
  4. Http school85 edu kh ua/beebleeoteka/ ☼ E-mail libraryschool 85@ gmail com

    Документ
    Що то були за сосни, та дуби, та липи А хіба тільки тут?! А отам в Осовці! А на чеських полях! А на панських! А на Тимошівщині Рве, було, та рве, як буревій, а все, “щоб просо вродило, а після пшениця”.

Другие похожие документы..