textarchive.ru

Главная > Документ



Микола Сивіцький

Історія

польсько-українських конфліктів

Перший том
Переклад з польської Є. Петренка

Київ

Видавництво імені Олени Теліги 2005


ББК 63.3 (4ПОЛ-УКР)6 С 34

Сивіцький Микола

С 34 Історія польсько-українських конфліктів/Пер. з пол.

Є.Петренка. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2005

ISBN 966-7601-48-Х

Том перший. — 344 с.
ISBN 966-7601-49-8

Автор у хронологічній послідовності зібрав і упорядкував відомості про істо­ричні події, які сприяли виникненню польсько-українських конфліктів. У першій частині книги «Експансія Першої Речі Посполитої» показано польську політику щодо України від подій, описаних у «Повісті минулих літ», до 1919 року.

Друга частина «Репресії Другої Речі Посполитої» охоплює період міжвоєнного двадцятиріччя і показує польсько-українські стосунки на основі авторського тексту, документів та інших публікацій, які підтверджують і допов­нюють виклад.

ББК 63.3 (4ПОЛ-УКР)6

Висловлюємо щиру подяку п. Ярославі Барусевич за надання
фінансової допомоги на видання цієї книги.

Переклад з польської Є. Петренка
за виданням: «Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich». —
Warszawa, 1992.

ISBN 966-7601-48-Х ISBN 966-7601-49-8 (том І)

© Mikołaj Siwicki, 1992 © Переклад українською. Видавництво імені Олени Теліги, 2005


СЛОВО СПОНСОРА

Шановний читачу!

Перед тобою дещо незвичайна книжка. Тематично — тому що це перша спроба комплексного огляду взаємин двох сусідніх народів, яких доля примусила жити повністю або частинами в одній державі будь-що-будь понад шість віків, упродовж XIV—XX століть. Друга особливість її полягає в тому, що більшість доку­ментів тритомника, написана поляками, звичайно ж, польською мовою, була переховувана в польських закордонних архівах і трак­тувалася як секретна документація, отже, не була опублікована й стала теоретично доступною читачеві щойно по закінченні строку засекречення, а він налічував десятки років. Після розсекречення копії документів опинилися в Польщі, але тут можливість публікації нікого не привабила: то були ганебні для кожної чесної людини проекти ліквідації української проблеми в Польщі, вино­шувані польською ендецією від її заснування на зламі XIX—XX століть. Згідно з кожним правом, включно з польським, був це зло­чин міжнародного масштабу

Відродження української державності 1991 року зрівняло статус українця із статусами всіх державних народів, але й приму­сило формувати нормальні відносини з оточенням, зокрема з по­ляками, де колотнеча тривала найдовше. Треба було їм виразно на­гадати, їхньою таки мовою, хто кого поневолював, починаючи з се­редньовіччя, на чиїй землі йшла безнастанна боротьба за право до життя.

Перша спроба виходу з темою до сусідів вдалася мінімально: «Дзєє конфліктув польско-україньскіх» потрапили в основному до українців, польський читач книжку збойкотував, не наважив­


шись навіть на рецензію. Автором натомість зайнялася прокурату­ра, і якби спроба розкриття історичної правди не збіглася в часі з відродженням Української держави, то напевно авторові довелося б посидіти в польській тюрмі.

Іще один бік проблеми. Польсько-українські конфлікти — це неабиякий період історії України, історії цікавої, насиченої факта­ми, подіями, але спотвореної- чужими істориками і політиками. Страшно сказати: мільйони українців, гноблені століттями, не вчилися власної історії, а коли десь щось і чули, то лише паплю­ження власних святощів.

То чи не треба цю правду донести до читачів України ук­раїнською мовою?

Тому я хотіла б, щоб цей тритомник опинився в кожній публічній бібліотеці України (у середніх школах,— як обов'язкова лектура), у всіх вищих наукових і культурних установах — скрізь там, де він може спричинитися до піднесення національної гідності.

І нехай та праця буде вічним пам'ятником усім українцям, які загинули внаслідок польських акцій, що в цьому тритомнику удо- кументовані.

Ярослава БАРУСЕВИЧ,

Нью-Йорк


ПЕРЕДМОВА

Польсько-українські суспільно-політичні стосунки узагальне­но можна визначити так: поляки довгі роки гнобили українців, і, коли тиск досягав найбільшої величини, українці різали поляків. Віддячуючи «красивим за корисне», поляки мордували українців. Таким чином, сусідські стосунки стали трагедією обох народів, бо хоча агресором була влада Першої і Другої Речі Посполитої, але розплачувався за агресію людськими жертвами польський народ, не кажучи вже про український гноблений народ. Після шести століть безперервної боротьби, якщо не фізичної, то політичної, запанував, нарешті, спокій, коли поляків з України вигнали; але фатальна пам'ять про мертвих залишила в Польщі почуття анти­української ненависті. І навіть більшої, ніж до німців, хоча ук­раїнці ніколи польських земель не окупували, а боротьба між обо­ма народами відбувалась тільки на українських землях і ніколи на етнічно польських.

Ця ненависть має за собою довгий шлях. Її хресним батьком став ще Казимир Великий, ініціатор багатовікової агресії. Це вона у 1597 році на варшавському ринку почетвертувала, чи, як ствер­джує народний поголос, спекла на залізному коні Северина Нали­вайка, провідника козацьких повстанців. Потім були Хмельниччи­на, Коліївщина і Уманська різанина — назвемо головні етапи, опи­сані у шкільних підручниках, — коли кров пливла ріками. Нарешті роки Другої світової війни, страшний, кривавий фінал, який до сьогодні відчувають тисячі родин.

Це все наслідки. А де причини?

Бо не буває диму без вогню.

В описі наслідків польська публіцистика має вже значний до­робок, але причини лежать незораною цілиною. Тема багата, але непопулярна, жодний історик не хоче за неї братись. На думку пе­


редвоєнних літописців, причини конфліктів лежали у затятій при­роді української плебейської маси, яка мордувала шляхетну шлях­ту, що несла на схід західну європейську культуру. Після війни траплялись маргінальні випадки розкриття справжніх причин, але це були несміливі спроби стверджувати, головним чином, що не­правильна політика санаційного правління спричинилась до роз­витку трагічних подій на Волині в період окупації. І це все. Тепер на питання, чи треба аналізувати страшне минуле, лунає завжди негативна відповідь.

«Ні, — твердять опоненти, — не роздряпуймо підгоєних ран, не роздмухуймо пригаслої ненависті. Винні є обидві сторони. Дивімось у майбутнє, сказавши з покаянням: вибачаємо і просимо вибачити».

«Ні, — кажуть інші. — Порахуймо жертви і вимагаймо кари, а українці нехай б'ють себе у груди і на колінах просять вибачити провину».

«Ні, — кажуть ще інші, — бо нові політичні розклади в Європі є для нас небезпечні, польський державний інтерес вимагає покра­щення відношень, і не треба витягати старих гріхів».

Але це непереконливі відповіді. Про те, що було, як було і чо­му було, говорити треба, і то на повний голос. Говорити щиро, відкрито, до кінця, не криючи найгірших подій, аби не мав чого на­гадувати сусід. Бо тільки щирість збудує належні взаємини, за­гоїть рани, вижене з душі думки про темне минуле, завдану крив­ду, злочинну діяльність попередників — тим більше, що за їхні гріхи ми ж не відповідаємо. А що «historia est magistra vitae», то за­лишмо вірну картину минулого політикам майбутнього, аби вони швидше вивчилися на колишніх помилках. Бо про те, що загост­рювало відносини впродовж віків, не знає більшість нашого по­коління, а тим більше молодь обох народів.

Нормалізація стосунків особливо потрібна з політичних мо­тивів. Крах комунізму знищив гальма реваншизму, і ніщо не га­рантує, що як не завтра, то за двадцять років не з'явиться новий Гітлер. Гасло «Ми сильні, єдині, готові» в Польщі вже було і з гур­котом загинуло. Якби на порядок денний повернулось питання кордонів, то ситуація була б трагічною: до Львова і Вільна ніхто поляків не пустить, залишилося б тільки повернення мільйонів


людей... на Віслу. Думати про це треба вже сьогодні, бо історія ле­тить швидко. Ніхто не чув про німців у Сілезії, аж в грудні 1989 ро­ку вони з'явились у «Відкритій студії» телебачення. Відчуваючи підтримку за кордоном, відгукнулись досить голосно. Перший раз. Зараз уже мають у польському парламенті сім депутатів і сенатора на додаток.

Отже, Польщі потрібні нові союзники. Як показав трагічний вересень, на далекий Захід розраховувати не варто, треба зближу­ватись із сусідами, з новими державами, які виникли на руїнах імперії. Головним союзником тут є Україна, яка творить перспек­тиву 90-мільйонної коаліції.

Спробуємо тепер зібрати й упорядкувати у хронологічній послідовності важливі сторінки історичних подій, які сприяли не­нависті, різні і трагедії. Це перша такого роду праця у польській історіографії. Ми певні, що вже перший том «Історії» викличе за­пеклу дискусію — особливо серед людей, які роками перебували на орбіті цієї великої трагедії. Звідси випливає роздільність струк­тури роботи. Основою першої частини, яка показує польську політику від початків спільної історії до незалежності, після роз­поділу, стало виділення потрібних нам проблем із загальновідомої історії обох народів. Друга частина, яка охоплює період міжвоєнного двадцятиріччя і показує відносини досить детально (в межах окремих регіонів), складається з авторського тексту, архівних документів та інших публікацій, які підтверджують і до­повнюють виклад. Якщо читач візьме під сумнів інтерпретацію автора, захоче протиставити йому власну точку зору, то велика кількість документів завжди буде промовляти однозначно. У подібній формі, як 2-га частина, будуть подані подальші ма­теріали 1939-1945 років, що становитиме «Історію конфліктів» у трьох томах.


Частина перша

Експансія
Першої Речі Посполитої


ІСТОРІЯ НАЙБІЛЬШОЇ ПОМИЛКИ

Людська хтивість була від самих початків історії пошестю по­колінь. На неї хворіли вожді старих племен, великі монархи, жит­тя яких проходило у походах і загарбницьких битвах. Попри ок­ремі досягнення, фіналом тих битв була поразка у вигляді моря крові, спалених жител, тисяч могил і величезної ненависті, якої вистачало на багато поколінь.

Не належала до винятків і Польська держава. Уже за ранніх П'ястів були відомі польсько-чеські суперечки і довгі війни з німцями, під час яких польські загони займали Прагу або залиша­ли німцям «західні окраїни». Держава Мєшка І затято боролась за Помор'я, намагалась забрати у чехів Сілезію і Краків. Спокій па­нував тільки на східному кордоні, за яким лежала потужна вже на той час Київська Русь.

Першу згадку про порушення спокою на тому кордоні зазна­чає літописець Нестор у літопису «Повість минулих літ», де чи­таємо: «У рік 6489 (981). Пішов Володимир до ляхів і зайняв горо­ди їх — Перемишль, Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю». Цей запис став підставою для твердження, що першим во­лодарем Червенських Гродов був Мєшко І. А оскільки окремі де­талі не збігалися при уважнішому аналізі, то вже за нашого часу почали досліджувати достовірність запису1. Встановлено, що він зроблений у 1113 році, через 132 роки після походу руського воло­даря, тобто з розповідей якогось із поколінь, і претендувати на точність не міг. Крім того, кордони володінь П'ястів у 981 році до Перемишля не доходили, бо навіть Краків упродовж усього

1Fr. Dwornik. The making of Central and Eastern Europę. — London, 1949. —

S. 300 etc.; Mychajlo Kałyniak. Kyryło-Mefodijiwśka Cerkwa na piwnicz wid Karpat//Cerkownyj Kałendar. - 1971, Warszawa. - S. 92-103.


X століття належав Чехії. Після смерті Мєшка І до Польщі його приєднав Болєслав Хробри лише у 999 році. У Червенських Гро- дах, як і по всій Чехії, володарювали войовничі чехи, яких звали «лехами» або «ляхами», тобто ця назва не належала полякам. До­казом цьому був інший запис Нестора у тому ж літопису: «Ляхи й інші ляські племена прийшли з-над Дунаю». Не виключено, що на час вказаного запису ця назва поширилась і на польські племена. Таким чином, перші спроби польських володарів захопити Чер- венські Гроди пересуваються у XI століття.

«У рік 6491 (983). Пішов Володимир на ятвягів і взяв землю їх», — писав далі Нестор у своїй хроніці. Дворічна перерва між черговими походами на далекий захід свідчила про активність східного сусіда, тому свої землі Болєслав Хробри розширював не на схід, а на захід і південь. На Русь він пішов з допомогою свого зятя Святополка, який включився у боротьбу за київський трон, а на зворотному шляху приєднав до Польщі на кілька років Чер- венські Гроди.

З тим походом пов'язаний народний переказ, ніби при в'їзді до Києва Хробри вдарив по Золотих воротах так, що меч відколовся, і його названо тому щербатим. Він зберігався у Вавельській скарб­ниці і століттями служив церковним достойникам для коронації польських королів, а нинішнім відвідувачам - для глибоких роз­думів над століттями, коли предки здобували столиці сусідів. Не всі, напевно, були захоплені, бо бачили в надщербленні пере­сторогу, що на чужих брамах можна зуби зламати, — і мали рацію. З плином часу співвідношення сил змінювалось; від половецько- монгольських набігів і феодального роздрібнення падала сила Русі, зміцнювалось Польське королівство, захищене Руссю від східної агресії. Тому після падіння Києва монголи рушили на польські землі, де їх чекала поразка під Лєгніцею. Гірше було з хрестоносцями. Зміцнившись у Пруссії і Холмщині, вони почали швидку колонізацію. Заклали Торунь, Холм*, Ельбльонг, Маль- борк, Крулевець, а в 1309 році зайняли Гданське помор'я, відріза­вши Польщу від моря, в 1329 році заволоділи Добжинською зем-

* НазвуХолм при перекладі подаємо в традиційній українській транскрипції.


лею, 1332 — Куявами. Кільканадцять сілезьких князівств на чолі з Вроцлавом захопив у 1335 році чеський король. Віддаючи під тис­ком сили свої землі на півночі і заході, Польща рушила на супро­тилежного сусіда — Галицько-Волинське князівство, яке на той час було найслабшим з усіх сусідів.

Причиною для інтервенції стали родинні непорозуміння. Ко­ли в 1323 році зі смертю Лева II і Андрія І в Галичині закінчилась династія київського Мономаха, на галицький трон було поклика­но їхнього родича по жіночій лінії Болеслава, чиїм батьком був Мазовецький князь Тройден. Незважаючи на виховання у польсь­кому дусі, син поляка і русинки перед сходженням на трон при­йняв православ'я з ім'ям Юрій.

Але поріднився він з польським королем, одружившись з дочкою литовського князя Гедиміна Офкою — сестрою дружини Казимира Великого. Хороші стосунки зі свояком, приязнь з аг­ресивними литовцями, Орденом хрестоносців і закликання на Русь колоністів не могли втішити підвладних, і в 1340 році боя­ри отруїли Юрія й посадили на трон у Володимирі-Волинсько- му литовського князя Любарта. Але фактично правила боярська колегія під керівництвом перемишльського воєводи Дмитра Детька. Уже через 9 днів по смерті свояка Казимир вдарив на Га­личину, зруйнував Львів, захопив князівські клейноди і масу скарбів. А коли постраждалі звернулися по допомогу до та­тар, швидко повернувся у Польщу. Тут наздогнала його новина, що татари у відповідь готують напад на Польщу, і він почав пе­реговори з Детьком, аби уникнути нещастя, присягнувши більше не чіпати Галичини. Дістав згоду, небезпека минула, але апетит залишився. Отримавши військову допомогу від Угорщи­ни і від Папи, який мріяв про покатоличення Сходу, звільнив­шись від присяги, даної русинам, а також і від податку, приєднав у 1344 році до своїх володінь Перемишльську і Саноцьку землі й околиці Жешова. Дав також багатий викуп татарам, аби не за­важали у вирішальному поході. Очоливши той похід у 1349 році, Казимир зайняв Львів, усю Галицьку Русь, Белз, Холм, Берестя і Володимир-Волинський. Значно пізніше — у 1366 році - захо­пив південні кордони Волині від Боремлі до Крем'янця. Ті заво­ювання, санкціоновані мирним договором з Литвою у 1366 році,


додали Польському королівству близько 25% території і 30% на­селення. Та, на жаль, чужого, завжди і всюди вороже налаштова­ного до загарбника.

Це була найбільша помилка в історії Польщі, яка впродовж століть жорстоко мстилась усьому народові.

Коли після смерті Казимира у 1370 році польський трон пе­рейшов до Людвіка Угорського, Галицька Русь дістала трохи сво­боди у вигляді автономії. Виходячи зі слушної думки, що один ко­роль у двох державах довго не втримається, Людвік, залишивши Русь при Угорщині, створив з неї окрему провінцію під керівництвом свого намісника, князя Владислава Опольського. Той карбував монети з левом — гербом Галицької Русі, дотриму­вався старого руського права і рівноправ'я руської і латинської мов, користувався печаткою зі своїм зображенням, левом, орлом і латинським написом по обводу: «Владислав з божої ласки Опольський, Вєлюнський і Руської землі спадковий володар». Інша річ, що він також запрошував колоністів зі Шльонська і Німеччини, створив латинську метрополію у Галичі, підпорядку­вавши їй новоутворені єпископства у Перемишлі, Володимирі і Холмі. У 1378 році Людвік, однак, переніс «спадкового володаря» на інше місце, призначивши у волості свої війська і угорських ста­рост.

Існування Галицької Русі реально закінчилось після призна­чення на правління дочки Людвіка Ядвіги — королеви Польської. У 1387 році, вже як дружина Ягелла, вона направила військо на Русь і остаточно підпорядкувала її Польщі, усунувши угорських старост.


ВЕЛИКОДЕРЖАВНИЙ ГАЛОП

Типову для Королівства Польського політику щодо населення захоплених територій започаткував Владислав Ягелло. Це дуже суперечлива постать. Якщо польські історики одностайно вважа­ють його піонером нової династії і видатним державним діячем, дипломатом і провідником, то це правда, бо завдяки його правлінню Польща досягла величезних успіхів — досить згадати лише перемогу під Грюнвальдом. Але існує й інша правда, яка не викликає захоплення Ягеллом у литовців і українців. Для перших Ягелло — зрадник, який за молоду королеву і монарший жезл не тільки продав батьківську віру, а й погодився покатоличити країну і приєднати до Польщі весь литовський народ. Це був найбільший злочин, гірший, ніж державна зрада, за яку звичайно карають ши­беницею. Українці ж за Ягелла вперше усвідомили безмір нещас­тя, спричиненого втратою державності. Цього не відчувалось за Казимира — поляка з крові й кості, бо йому не треба було афішу­вати свій патріотизм. А Ягелло мусив і робив це без жодних до­корів сумління. Наприклад, проїжджаючи через Перемишль у 1412 році, він наказав викинути з православного собору останки князів, єпископів і магнатів, забрати у віруючих святиню і переда­ти католицькому духовенству. Не допомогли право, плач, незчис­ленні прохання і скарги різних поколінь українців — собор не по­вернули до власників. Це була типова для ренегатів діяльність. Він також заборонив хрестити потомство мішаних шлюбів у право­славному обряді, а вже охрещених змушував перехрещувати на ка­толиків.

Без жодних обмежень і стримувань здійснювалась реор­ганізація захоплених територій. Ліквідовувались ознаки ідентич­ності, загарбувалось майно князів, бояр і передавалось польським вельможам і шляхті, величезні латифундії було виділено католиць­


ким єпископам. Новим господарям надавали цілі села, запрова­джуючи невідому на українських землях панщину значно раніше, ніж на польських землях. Наприклад, якщо Торуньський сейм тільки у 1520 році ухвалив загальнодержавне відпрацювання од­ного дня панщини на тиждень, то Холмський сеймик прийняв та­ку ухвалу аж на 70 років раніше — у 1447 році. Уже при Ягеллі по­чалась колонізація захоплених земель. Переселенців приваблюва­ли можливість зайняття адміністративних посад після усунення місцевих, звільнення від податків і панщини, добрі умови торгівлі зі сходом тощо. Так заселяли Галичину й Поділля роди Одро- вонжів, Конєцпольських, Хабданків, Пакославів, Тарновських, Спитків, Гербуртів, Бучацьких, Язловецьких, Ланцкоронських і багато інших. Важливу роль у політиці й підприємництві почала відігравати полонізована верства місцевої шляхти — Ярмолінські, Кирдеї, Чурили, Струси. Частина з них чинила опір католицизму, але була змушена переселитись до Русько-Литовського кня­зівства, інша частина зубожіла й перейшла до дрібної шляхти, аби, врешті, змішатись із середовищем посполитих, наприклад, роди Берлінських, Карачевських, Козловських, Волковиських.

Особливо колонізувались і полонізувались такі міста, як Львів, Перемишль, Ярослав, а після приєднання Ягеллом у 1430 році цен­трального Поділля — також і Кам'янець-Подільський. У 1434 році завершилась ліквідація руського права і встановлено єдині пра­вові норми на території всього Королівства. Латинь всюди стала канцелярсько-службовою мовою. Нововведеним Магдебурзьким правом могли користуватись тільки католики, руське міщанство було позбавлене усіх прав та привілеїв, купцям і ремісникам забо­ронялось працювати за професією. За межами своєрідного гетто у Львові (теперішня вулиця Руська і околиці) заборонено спору­дження будинків, ходіння церковних процесій, відправлення похо­ронів. На скаргу православного населення у 1525 році король Зиг- мунт І Старий відповів: «Львівські міщани повинні бути задово­лені тими територією і вулицями, що призначені їм віддавна у Львові, і не повинні купувати у володіння інших кам'яниць, крім тих, які мали і займали вони або їхні предки». Він заборонив також приймати русинів до ремісничих цехів, не дозволив займатись ви­готовленням горілки, пива і вина, розкроюванням і продажем сук-


на. Вони не могли претендувати й на працю у міській управі, бо су­ди навіть не приймали православної присяги. На власній землі, у столиці власної країни, збудованій своїм князем, автохтонне на­селення стало чужим, зайвим і непотрібним елементом, чиє існу­вання допускалось лише за умови згоди бути покірним слугою.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    Микола Сивіцький Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Київ Видавництво імені ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів Третій том

    Документ
    ... в США Микола Сивіцький Історія польсько-українськихконфліктів Третій том Переклад з польської Є. Петренка Київ Видавництво ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Третій том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Верем ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... 4 июля. – № 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво імені Олени ... 4 июля. – № 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво імені Олени ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... ії Русі. Золотоординська дипломатія українських князів. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ... Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ... гуманітарний (українсько-польський етнічний конфлікт 1943-1944 рр ...
  5. Історії з методикою викладання

    Документ
    ... в ЗУНР. Польсько-український конфлікт. Створення Української Галицької Армії. Наступ польських військ і відхід українським ... польсько-українських військ і взяття Києва. Польський режим і ставлення до нього населення. Відступ польсько-українських ...

Другие похожие документы..