textarchive.ru

Главная > Документ

1

Смотреть полностью


Микола Сивіцький

Історія

польсько-українських конфліктів

Перший том
Переклад з польської Є. Петренка

Київ

Видавництво імені Олени Теліги 2005


ББК 63.3 (4ПОЛ-УКР)6 С 34

Сивіцький Микола

С 34 Історія польсько-українських конфліктів/Пер. з пол.

Є.Петренка. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2005

ISBN 966-7601-48-Х

Том перший. — 344 с.
ISBN 966-7601-49-8

Автор у хронологічній послідовності зібрав і упорядкував відомості про істо­ричні події, які сприяли виникненню польсько-українських конфліктів. У першій частині книги «Експансія Першої Речі Посполитої» показано польську політику щодо України від подій, описаних у «Повісті минулих літ», до 1919 року.

Друга частина «Репресії Другої Речі Посполитої» охоплює період міжвоєнного двадцятиріччя і показує польсько-українські стосунки на основі авторського тексту, документів та інших публікацій, які підтверджують і допов­нюють виклад.

ББК 63.3 (4ПОЛ-УКР)6

Висловлюємо щиру подяку п. Ярославі Барусевич за надання
фінансової допомоги на видання цієї книги.

Переклад з польської Є. Петренка
за виданням: «Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich». —
Warszawa, 1992.

ISBN 966-7601-48-Х ISBN 966-7601-49-8 (том І)

© Mikołaj Siwicki, 1992 © Переклад українською. Видавництво імені Олени Теліги, 2005


СЛОВО СПОНСОРА

Шановний читачу!

Перед тобою дещо незвичайна книжка. Тематично — тому що це перша спроба комплексного огляду взаємин двох сусідніх народів, яких доля примусила жити повністю або частинами в одній державі будь-що-будь понад шість віків, упродовж XIV—XX століть. Друга особливість її полягає в тому, що більшість доку­ментів тритомника, написана поляками, звичайно ж, польською мовою, була переховувана в польських закордонних архівах і трак­тувалася як секретна документація, отже, не була опублікована й стала теоретично доступною читачеві щойно по закінченні строку засекречення, а він налічував десятки років. Після розсекречення копії документів опинилися в Польщі, але тут можливість публікації нікого не привабила: то були ганебні для кожної чесної людини проекти ліквідації української проблеми в Польщі, вино­шувані польською ендецією від її заснування на зламі XIX—XX століть. Згідно з кожним правом, включно з польським, був це зло­чин міжнародного масштабу

Відродження української державності 1991 року зрівняло статус українця із статусами всіх державних народів, але й приму­сило формувати нормальні відносини з оточенням, зокрема з по­ляками, де колотнеча тривала найдовше. Треба було їм виразно на­гадати, їхньою таки мовою, хто кого поневолював, починаючи з се­редньовіччя, на чиїй землі йшла безнастанна боротьба за право до життя.

Перша спроба виходу з темою до сусідів вдалася мінімально: «Дзєє конфліктув польско-україньскіх» потрапили в основному до українців, польський читач книжку збойкотував, не наважив­


шись навіть на рецензію. Автором натомість зайнялася прокурату­ра, і якби спроба розкриття історичної правди не збіглася в часі з відродженням Української держави, то напевно авторові довелося б посидіти в польській тюрмі.

Іще один бік проблеми. Польсько-українські конфлікти — це неабиякий період історії України, історії цікавої, насиченої факта­ми, подіями, але спотвореної- чужими істориками і політиками. Страшно сказати: мільйони українців, гноблені століттями, не вчилися власної історії, а коли десь щось і чули, то лише паплю­ження власних святощів.

То чи не треба цю правду донести до читачів України ук­раїнською мовою?

Тому я хотіла б, щоб цей тритомник опинився в кожній публічній бібліотеці України (у середніх школах,— як обов'язкова лектура), у всіх вищих наукових і культурних установах — скрізь там, де він може спричинитися до піднесення національної гідності.

І нехай та праця буде вічним пам'ятником усім українцям, які загинули внаслідок польських акцій, що в цьому тритомнику удо- кументовані.

Ярослава БАРУСЕВИЧ,

Нью-Йорк


ПЕРЕДМОВА

Польсько-українські суспільно-політичні стосунки узагальне­но можна визначити так: поляки довгі роки гнобили українців, і, коли тиск досягав найбільшої величини, українці різали поляків. Віддячуючи «красивим за корисне», поляки мордували українців. Таким чином, сусідські стосунки стали трагедією обох народів, бо хоча агресором була влада Першої і Другої Речі Посполитої, але розплачувався за агресію людськими жертвами польський народ, не кажучи вже про український гноблений народ. Після шести століть безперервної боротьби, якщо не фізичної, то політичної, запанував, нарешті, спокій, коли поляків з України вигнали; але фатальна пам'ять про мертвих залишила в Польщі почуття анти­української ненависті. І навіть більшої, ніж до німців, хоча ук­раїнці ніколи польських земель не окупували, а боротьба між обо­ма народами відбувалась тільки на українських землях і ніколи на етнічно польських.

Ця ненависть має за собою довгий шлях. Її хресним батьком став ще Казимир Великий, ініціатор багатовікової агресії. Це вона у 1597 році на варшавському ринку почетвертувала, чи, як ствер­джує народний поголос, спекла на залізному коні Северина Нали­вайка, провідника козацьких повстанців. Потім були Хмельниччи­на, Коліївщина і Уманська різанина — назвемо головні етапи, опи­сані у шкільних підручниках, — коли кров пливла ріками. Нарешті роки Другої світової війни, страшний, кривавий фінал, який до сьогодні відчувають тисячі родин.

Це все наслідки. А де причини?

Бо не буває диму без вогню.

В описі наслідків польська публіцистика має вже значний до­робок, але причини лежать незораною цілиною. Тема багата, але непопулярна, жодний історик не хоче за неї братись. На думку пе­


редвоєнних літописців, причини конфліктів лежали у затятій при­роді української плебейської маси, яка мордувала шляхетну шлях­ту, що несла на схід західну європейську культуру. Після війни траплялись маргінальні випадки розкриття справжніх причин, але це були несміливі спроби стверджувати, головним чином, що не­правильна політика санаційного правління спричинилась до роз­витку трагічних подій на Волині в період окупації. І це все. Тепер на питання, чи треба аналізувати страшне минуле, лунає завжди негативна відповідь.

«Ні, — твердять опоненти, — не роздряпуймо підгоєних ран, не роздмухуймо пригаслої ненависті. Винні є обидві сторони. Дивімось у майбутнє, сказавши з покаянням: вибачаємо і просимо вибачити».

«Ні, — кажуть інші. — Порахуймо жертви і вимагаймо кари, а українці нехай б'ють себе у груди і на колінах просять вибачити провину».

«Ні, — кажуть ще інші, — бо нові політичні розклади в Європі є для нас небезпечні, польський державний інтерес вимагає покра­щення відношень, і не треба витягати старих гріхів».

Але це непереконливі відповіді. Про те, що було, як було і чо­му було, говорити треба, і то на повний голос. Говорити щиро, відкрито, до кінця, не криючи найгірших подій, аби не мав чого на­гадувати сусід. Бо тільки щирість збудує належні взаємини, за­гоїть рани, вижене з душі думки про темне минуле, завдану крив­ду, злочинну діяльність попередників — тим більше, що за їхні гріхи ми ж не відповідаємо. А що «historia est magistra vitae», то за­лишмо вірну картину минулого політикам майбутнього, аби вони швидше вивчилися на колишніх помилках. Бо про те, що загост­рювало відносини впродовж віків, не знає більшість нашого по­коління, а тим більше молодь обох народів.

Нормалізація стосунків особливо потрібна з політичних мо­тивів. Крах комунізму знищив гальма реваншизму, і ніщо не га­рантує, що як не завтра, то за двадцять років не з'явиться новий Гітлер. Гасло «Ми сильні, єдині, готові» в Польщі вже було і з гур­котом загинуло. Якби на порядок денний повернулось питання кордонів, то ситуація була б трагічною: до Львова і Вільна ніхто поляків не пустить, залишилося б тільки повернення мільйонів


людей... на Віслу. Думати про це треба вже сьогодні, бо історія ле­тить швидко. Ніхто не чув про німців у Сілезії, аж в грудні 1989 ро­ку вони з'явились у «Відкритій студії» телебачення. Відчуваючи підтримку за кордоном, відгукнулись досить голосно. Перший раз. Зараз уже мають у польському парламенті сім депутатів і сенатора на додаток.

Отже, Польщі потрібні нові союзники. Як показав трагічний вересень, на далекий Захід розраховувати не варто, треба зближу­ватись із сусідами, з новими державами, які виникли на руїнах імперії. Головним союзником тут є Україна, яка творить перспек­тиву 90-мільйонної коаліції.

Спробуємо тепер зібрати й упорядкувати у хронологічній послідовності важливі сторінки історичних подій, які сприяли не­нависті, різні і трагедії. Це перша такого роду праця у польській історіографії. Ми певні, що вже перший том «Історії» викличе за­пеклу дискусію — особливо серед людей, які роками перебували на орбіті цієї великої трагедії. Звідси випливає роздільність струк­тури роботи. Основою першої частини, яка показує польську політику від початків спільної історії до незалежності, після роз­поділу, стало виділення потрібних нам проблем із загальновідомої історії обох народів. Друга частина, яка охоплює період міжвоєнного двадцятиріччя і показує відносини досить детально (в межах окремих регіонів), складається з авторського тексту, архівних документів та інших публікацій, які підтверджують і до­повнюють виклад. Якщо читач візьме під сумнів інтерпретацію автора, захоче протиставити йому власну точку зору, то велика кількість документів завжди буде промовляти однозначно. У подібній формі, як 2-га частина, будуть подані подальші ма­теріали 1939-1945 років, що становитиме «Історію конфліктів» у трьох томах.


Частина перша

Експансія
Першої Речі Посполитої


ІСТОРІЯ НАЙБІЛЬШОЇ ПОМИЛКИ

Людська хтивість була від самих початків історії пошестю по­колінь. На неї хворіли вожді старих племен, великі монархи, жит­тя яких проходило у походах і загарбницьких битвах. Попри ок­ремі досягнення, фіналом тих битв була поразка у вигляді моря крові, спалених жител, тисяч могил і величезної ненависті, якої вистачало на багато поколінь.

Не належала до винятків і Польська держава. Уже за ранніх П'ястів були відомі польсько-чеські суперечки і довгі війни з німцями, під час яких польські загони займали Прагу або залиша­ли німцям «західні окраїни». Держава Мєшка І затято боролась за Помор'я, намагалась забрати у чехів Сілезію і Краків. Спокій па­нував тільки на східному кордоні, за яким лежала потужна вже на той час Київська Русь.

Першу згадку про порушення спокою на тому кордоні зазна­чає літописець Нестор у літопису «Повість минулих літ», де чи­таємо: «У рік 6489 (981). Пішов Володимир до ляхів і зайняв горо­ди їх — Перемишль, Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю». Цей запис став підставою для твердження, що першим во­лодарем Червенських Гродов був Мєшко І. А оскільки окремі де­талі не збігалися при уважнішому аналізі, то вже за нашого часу почали досліджувати достовірність запису1. Встановлено, що він зроблений у 1113 році, через 132 роки після походу руського воло­даря, тобто з розповідей якогось із поколінь, і претендувати на точність не міг. Крім того, кордони володінь П'ястів у 981 році до Перемишля не доходили, бо навіть Краків упродовж усього

1Fr. Dwornik. The making of Central and Eastern Europę. — London, 1949. —

S. 300 etc.; Mychajlo Kałyniak. Kyryło-Mefodijiwśka Cerkwa na piwnicz wid Karpat//Cerkownyj Kałendar. - 1971, Warszawa. - S. 92-103.


X століття належав Чехії. Після смерті Мєшка І до Польщі його приєднав Болєслав Хробри лише у 999 році. У Червенських Гро- дах, як і по всій Чехії, володарювали войовничі чехи, яких звали «лехами» або «ляхами», тобто ця назва не належала полякам. До­казом цьому був інший запис Нестора у тому ж літопису: «Ляхи й інші ляські племена прийшли з-над Дунаю». Не виключено, що на час вказаного запису ця назва поширилась і на польські племена. Таким чином, перші спроби польських володарів захопити Чер- венські Гроди пересуваються у XI століття.

«У рік 6491 (983). Пішов Володимир на ятвягів і взяв землю їх», — писав далі Нестор у своїй хроніці. Дворічна перерва між черговими походами на далекий захід свідчила про активність східного сусіда, тому свої землі Болєслав Хробри розширював не на схід, а на захід і південь. На Русь він пішов з допомогою свого зятя Святополка, який включився у боротьбу за київський трон, а на зворотному шляху приєднав до Польщі на кілька років Чер- венські Гроди.

З тим походом пов'язаний народний переказ, ніби при в'їзді до Києва Хробри вдарив по Золотих воротах так, що меч відколовся, і його названо тому щербатим. Він зберігався у Вавельській скарб­ниці і століттями служив церковним достойникам для коронації польських королів, а нинішнім відвідувачам - для глибоких роз­думів над століттями, коли предки здобували столиці сусідів. Не всі, напевно, були захоплені, бо бачили в надщербленні пере­сторогу, що на чужих брамах можна зуби зламати, — і мали рацію. З плином часу співвідношення сил змінювалось; від половецько- монгольських набігів і феодального роздрібнення падала сила Русі, зміцнювалось Польське королівство, захищене Руссю від східної агресії. Тому після падіння Києва монголи рушили на польські землі, де їх чекала поразка під Лєгніцею. Гірше було з хрестоносцями. Зміцнившись у Пруссії і Холмщині, вони почали швидку колонізацію. Заклали Торунь, Холм*, Ельбльонг, Маль- борк, Крулевець, а в 1309 році зайняли Гданське помор'я, відріза­вши Польщу від моря, в 1329 році заволоділи Добжинською зем-

* НазвуХолм при перекладі подаємо в традиційній українській транскрипції.


лею, 1332 — Куявами. Кільканадцять сілезьких князівств на чолі з Вроцлавом захопив у 1335 році чеський король. Віддаючи під тис­ком сили свої землі на півночі і заході, Польща рушила на супро­тилежного сусіда — Галицько-Волинське князівство, яке на той час було найслабшим з усіх сусідів.

Причиною для інтервенції стали родинні непорозуміння. Ко­ли в 1323 році зі смертю Лева II і Андрія І в Галичині закінчилась династія київського Мономаха, на галицький трон було поклика­но їхнього родича по жіночій лінії Болеслава, чиїм батьком був Мазовецький князь Тройден. Незважаючи на виховання у польсь­кому дусі, син поляка і русинки перед сходженням на трон при­йняв православ'я з ім'ям Юрій.

Але поріднився він з польським королем, одружившись з дочкою литовського князя Гедиміна Офкою — сестрою дружини Казимира Великого. Хороші стосунки зі свояком, приязнь з аг­ресивними литовцями, Орденом хрестоносців і закликання на Русь колоністів не могли втішити підвладних, і в 1340 році боя­ри отруїли Юрія й посадили на трон у Володимирі-Волинсько- му литовського князя Любарта. Але фактично правила боярська колегія під керівництвом перемишльського воєводи Дмитра Детька. Уже через 9 днів по смерті свояка Казимир вдарив на Га­личину, зруйнував Львів, захопив князівські клейноди і масу скарбів. А коли постраждалі звернулися по допомогу до та­тар, швидко повернувся у Польщу. Тут наздогнала його новина, що татари у відповідь готують напад на Польщу, і він почав пе­реговори з Детьком, аби уникнути нещастя, присягнувши більше не чіпати Галичини. Дістав згоду, небезпека минула, але апетит залишився. Отримавши військову допомогу від Угорщи­ни і від Папи, який мріяв про покатоличення Сходу, звільнив­шись від присяги, даної русинам, а також і від податку, приєднав у 1344 році до своїх володінь Перемишльську і Саноцьку землі й околиці Жешова. Дав також багатий викуп татарам, аби не за­важали у вирішальному поході. Очоливши той похід у 1349 році, Казимир зайняв Львів, усю Галицьку Русь, Белз, Холм, Берестя і Володимир-Волинський. Значно пізніше — у 1366 році - захо­пив південні кордони Волині від Боремлі до Крем'янця. Ті заво­ювання, санкціоновані мирним договором з Литвою у 1366 році,


додали Польському королівству близько 25% території і 30% на­селення. Та, на жаль, чужого, завжди і всюди вороже налаштова­ного до загарбника.

Це була найбільша помилка в історії Польщі, яка впродовж століть жорстоко мстилась усьому народові.

Коли після смерті Казимира у 1370 році польський трон пе­рейшов до Людвіка Угорського, Галицька Русь дістала трохи сво­боди у вигляді автономії. Виходячи зі слушної думки, що один ко­роль у двох державах довго не втримається, Людвік, залишивши Русь при Угорщині, створив з неї окрему провінцію під керівництвом свого намісника, князя Владислава Опольського. Той карбував монети з левом — гербом Галицької Русі, дотриму­вався старого руського права і рівноправ'я руської і латинської мов, користувався печаткою зі своїм зображенням, левом, орлом і латинським написом по обводу: «Владислав з божої ласки Опольський, Вєлюнський і Руської землі спадковий володар». Інша річ, що він також запрошував колоністів зі Шльонська і Німеччини, створив латинську метрополію у Галичі, підпорядку­вавши їй новоутворені єпископства у Перемишлі, Володимирі і Холмі. У 1378 році Людвік, однак, переніс «спадкового володаря» на інше місце, призначивши у волості свої війська і угорських ста­рост.

Існування Галицької Русі реально закінчилось після призна­чення на правління дочки Людвіка Ядвіги — королеви Польської. У 1387 році, вже як дружина Ягелла, вона направила військо на Русь і остаточно підпорядкувала її Польщі, усунувши угорських старост.


ВЕЛИКОДЕРЖАВНИЙ ГАЛОП

Типову для Королівства Польського політику щодо населення захоплених територій започаткував Владислав Ягелло. Це дуже суперечлива постать. Якщо польські історики одностайно вважа­ють його піонером нової династії і видатним державним діячем, дипломатом і провідником, то це правда, бо завдяки його правлінню Польща досягла величезних успіхів — досить згадати лише перемогу під Грюнвальдом. Але існує й інша правда, яка не викликає захоплення Ягеллом у литовців і українців. Для перших Ягелло — зрадник, який за молоду королеву і монарший жезл не тільки продав батьківську віру, а й погодився покатоличити країну і приєднати до Польщі весь литовський народ. Це був найбільший злочин, гірший, ніж державна зрада, за яку звичайно карають ши­беницею. Українці ж за Ягелла вперше усвідомили безмір нещас­тя, спричиненого втратою державності. Цього не відчувалось за Казимира — поляка з крові й кості, бо йому не треба було афішу­вати свій патріотизм. А Ягелло мусив і робив це без жодних до­корів сумління. Наприклад, проїжджаючи через Перемишль у 1412 році, він наказав викинути з православного собору останки князів, єпископів і магнатів, забрати у віруючих святиню і переда­ти католицькому духовенству. Не допомогли право, плач, незчис­ленні прохання і скарги різних поколінь українців — собор не по­вернули до власників. Це була типова для ренегатів діяльність. Він також заборонив хрестити потомство мішаних шлюбів у право­славному обряді, а вже охрещених змушував перехрещувати на ка­толиків.

Без жодних обмежень і стримувань здійснювалась реор­ганізація захоплених територій. Ліквідовувались ознаки ідентич­ності, загарбувалось майно князів, бояр і передавалось польським вельможам і шляхті, величезні латифундії було виділено католиць­


ким єпископам. Новим господарям надавали цілі села, запрова­джуючи невідому на українських землях панщину значно раніше, ніж на польських землях. Наприклад, якщо Торуньський сейм тільки у 1520 році ухвалив загальнодержавне відпрацювання од­ного дня панщини на тиждень, то Холмський сеймик прийняв та­ку ухвалу аж на 70 років раніше — у 1447 році. Уже при Ягеллі по­чалась колонізація захоплених земель. Переселенців приваблюва­ли можливість зайняття адміністративних посад після усунення місцевих, звільнення від податків і панщини, добрі умови торгівлі зі сходом тощо. Так заселяли Галичину й Поділля роди Одро- вонжів, Конєцпольських, Хабданків, Пакославів, Тарновських, Спитків, Гербуртів, Бучацьких, Язловецьких, Ланцкоронських і багато інших. Важливу роль у політиці й підприємництві почала відігравати полонізована верства місцевої шляхти — Ярмолінські, Кирдеї, Чурили, Струси. Частина з них чинила опір католицизму, але була змушена переселитись до Русько-Литовського кня­зівства, інша частина зубожіла й перейшла до дрібної шляхти, аби, врешті, змішатись із середовищем посполитих, наприклад, роди Берлінських, Карачевських, Козловських, Волковиських.

Особливо колонізувались і полонізувались такі міста, як Львів, Перемишль, Ярослав, а після приєднання Ягеллом у 1430 році цен­трального Поділля — також і Кам'янець-Подільський. У 1434 році завершилась ліквідація руського права і встановлено єдині пра­вові норми на території всього Королівства. Латинь всюди стала канцелярсько-службовою мовою. Нововведеним Магдебурзьким правом могли користуватись тільки католики, руське міщанство було позбавлене усіх прав та привілеїв, купцям і ремісникам забо­ронялось працювати за професією. За межами своєрідного гетто у Львові (теперішня вулиця Руська і околиці) заборонено спору­дження будинків, ходіння церковних процесій, відправлення похо­ронів. На скаргу православного населення у 1525 році король Зиг- мунт І Старий відповів: «Львівські міщани повинні бути задово­лені тими територією і вулицями, що призначені їм віддавна у Львові, і не повинні купувати у володіння інших кам'яниць, крім тих, які мали і займали вони або їхні предки». Він заборонив також приймати русинів до ремісничих цехів, не дозволив займатись ви­готовленням горілки, пива і вина, розкроюванням і продажем сук-


на. Вони не могли претендувати й на працю у міській управі, бо су­ди навіть не приймали православної присяги. На власній землі, у столиці власної країни, збудованій своїм князем, автохтонне на­селення стало чужим, зайвим і непотрібним елементом, чиє існу­вання допускалось лише за умови згоди бути покірним слугою.

Найбільшим результатом шляхетської політики стала Люб­лінська унія 1569 року, коли литовці мусили віддати Польщі Під- ляшшя, Волинь, Брацлавщину (східне Поділля) і Київщину. Згідно з Деулінською угодою 1619 року від Росії перейшла до Польщі Чернігівсько-Сіверська земля. Таким чином, під польсь­кою владою опинились усі заселені українські землі, за винятком Буковини і Закарпаття. Простягаючись з півдня на північ, польсь­кий кордон пройшов би саме через те місце, де незабаром був збу­дований Харків, але трохи раніше кордон повернув на північний захід, пройшовши повз це місце на відстані близько ЗО км. Це була ще безлюдна територія. На північному сході кордон підійшов на відстань до 200 км від Москви. Це був пік територіальної експансії в історії польського народу. Польська держава стала колосом на глиняних ногах. Інакше це й не назвати, бо після включення Лит­ви до Польщі на Люблінському сеймі територія Речі Посполитої була у кілька разів більшою від польської етнічної території.

Шляхта не мала ні бажання, ні часу думати про небезпеку та­кого становища, бо з половини XVI століття перед нею відкрився прибутковий бізнес — експорт зерна через балтійські порти до За­хідної Європи. Це сприяло виникненню нових фільварків і зміц­ненню панщини не тільки в центральній, ближчій до Балтики Польщі, але й на давній Галицькій Русі. В результаті ухвал сейму від 1496, 1505, 1519, 1520 років селянина прикріплювали до землі без права виходу з села, притому йому дуже зменшували площу ужиткової землі, збільшуючи одночасно обов'язки щодо праці на фільварку. Литовський статут 1588 року встановлював, що селя­нин, який мешкав у маєтку 10 років, ставав власністю пана, а в разі втечі власник мав право шукати втікача протягом 20 років і суди­ти за власним розсудом без права апеляції. З тих утікачів утвори­лась безпрецедентна в історії світу Запорозька Січ. Звідси виника­ла певна градація панщини на три окремих види. На Західній Ук­раїні фільваркове господарство було найбільш поширене, селяни


мали найменше землі і найбільше обов'язку панщини. У другій зоні (східне Поділля і північно-західна Київщина) - менше фільварків і обов'язків панщинй (її заміняли податки в натурі), за­те більші наділи землі у селян.

Третю зону утворювали східні землі над Південним Бугом і Дніпром, приєднані згідно з Люблінською угодою. Це були «дикі поля», з яких населення вигнали татарські напади. Покриті буй­ною рослинністю, ці поля притягали до себе найкращим у Європі чорноземом, природними багатствами і теплим кліматом. Стефан Баторий і Зигмунт III Ваза щедро і без вимірювання роздавали магнатам і шляхті здобуту без жодного пострілу територію: південну Київщину — Калиновським, Брацлавщину — Замойсь- ким, Потоцьким і Сенявським, Чернігівщину і Поросся — Конєц- польським, Бердичівщину — Тишкевичам, землі між Россю і Південним Бугом — Збаражським, майже всю% Полтавщину — Вишневецьким. Міколай Абрамович отримав весь Мглінський по­віт, Александер Пясечинський — частину Стародубщини, майже всю Новгородсіверщину і Глухівщину. Вся територія стала власністю кількох десятків магнатських родин. Протягом десятків років відбувся колосальний процес колонізації величезних про­сторів центральної і південної Київщини і майже всієї теперішньої Полтавщини, званих офіційно «Диким Степом».

У другу чергу колонізувалась Чернігівсько-Сіверська земля, приєднана у 1619 році. Колоністами були, головним чином, ук­раїнські селяни з найбільш густонаселен их теренів Полісся, Во­лині, Поділля і північної Київщини, які втікали від своїх панів, зваблені обіцянкою звільнення від панщини на 20 чи ЗО років. Бу­ло також трохи селян із польських земель, але більше дрібної польської шляхти, яка займала посади урядників, управителів і адміністраторів магнатських латифундій, гвардійців і погоничів для десятків і сотень тисяч підданих. Будувались міста, містечка, величезна кількість сіл і розкішні замки, бо загроза татарських наїздів продовжувала висіти над країною.

Але минали роки свободи, селянам нагадували про їхні повин­ності. Із зростанням заможності шляхта інтенсифікувала про­дукцію, збільшувалась панщина, розширювався перелік селянсь­ких обов'язків, посилювалось свавілля адміністрації. Кожне село


мало свого еврея, який займався виробництвом панської горілки і пива, орендував у дідича церкву, ключі до якої видавав за оплату на хрестини, шлюб чи похорон. Не були винятком ситуації, коли молода отримувала дозвіл на шлюб лише після того, як переспала передшлюбну ніч з дідичем.

До того пекла на землі додалась ще в 1596 році Берестейська унія, яка мала на меті підпорядкування православної церкви като­лицькому костелу, а внаслідок цього полегшення полонізації не- польського населення. Форсована католицькою ієрархією на чолі з Римом, ця операція призвела до тривалої релігійної боротьби в Україні і Білорусі, внутрішнього роз'єднання народів і загост­рення їх ненависті до польського народу.

При аналізі наслідків польського нападу на Україну постає порівняння з наслідками інкорпорації українських земель Вели­ким Литовським Князівством. Вона також відбувалась у середині XIV століття. Литовці тоді зайняли Волинь, Чернігів, Київ, цент­ральне і східне Поділля, тобто майже всю решту українських зе­мель, які не змогли загарбати польські королі. Але це не було національною катастрофою, навпаки, то була дошка порятунку від татарської повені. Займаючи українські й білоруські землі, по­ганські до того часу литовські володарі нічого не змінювали, а, на­впаки, самі зазнавали впливу місцевої культури — приймали пра­вослав'я, пристосовувались до регіональних прав і звичаїв, а русь­ка мова залишалась службовою. Це видно з литовських доку­ментів. Від початку інкорпорації литовська держава стала ли- товсько-руською, де ніхто нікого ні до чого не змушував, а руське і литовське населення займало рівнозначне під кожним оглядом місце. Завдяки тому впродовж більш як 200 років, прожитих дво­ма народами в одній державі, історики не зафіксували жодних конфліктів.

У той же час польська окупація, яка тривала у два рази довше (від половини XIV століття до першого поділу), принесла фа­тальні наслідки. А саме:

  • конфісковано нерухомість руських князів і бояр, які захи­щали свою землю від поляків;

  • на цих землях ліквідовано одвічне руське право, аби запро­вадити польське і німецьке, нав'язуючи одночасно польську мову


як службову, адміністративний устрій і шляхетське само­управління;

  • майже повністю полонізовано українську шляхту, залишаю­чи народ без керівної інтелектуальної еліти;

  • спираючись на Магдебурзьке право, яке допускало до правління тільки католиків, відділено українське міщанство від міського самоврядування, обмежуючи його права у таких царинах життя, як торгівля, ремесло, придбання нерухомості чи користу­вання релігійними свободами;

  • поневолено селян, які становили більшість народу, забираю­чи у них навіть особисту свободу;

  • роз'єднано народ з точки зору релігії, що призвело до бага­торічної внутрішньої боротьби.

Після приєднання у 1619 році останньої української землі — Сіверщини Польща досягла вершини економічного добро­буту. Його джерелом були, головним чином, українські провінції Речі Посполитої, де, крім здавна заселених територій, досить швидко було колонізовано розлогі степи на обох берегах Дніпра. Все населення сотень міст і містечок, тисячі сіл і хуторів працюва­ли на колонізаторів. Ось що пише на цю тему сучасний польський історик: «Ростуть казкові магнатські маєтності, сягаючи фантас­тичних розмірів, як, наприклад, відома і згадувана нами «держава» Вишневецьких на Задніпрянщині. Маєтність Вишневецьких збільшувалась з вражаючою швидкістю. Ще у 1630 році цей рід во­лодів лише 616 господарствами, у 1640 році — вже 7603, а п'ятьма роками пізніше, за три роки перед вибухом повстання, майже 38 тисячами, в яких на потужного «Ярему» працювало 230 тисяч підданих! Ці маєтки принесли в період перед війною 1648 ро­ку — як вказують деякі польські джерела — близько 600 тисяч тодішніх польських злотих доходу!

Інші магнати не дорівнювали Яремі Вишневецькому, але і їхні маєтності були великими. Наприклад, гетьман Станіслав Конєцпольський, який розгромив козаків, прихильник якнай­твердішого курсу в Україні, володів територією Брацлавського воєводства, для якого відомий список подимного тільки з 1629 року становив аж 18548 господарств.

Концентрація землі в руках нечисленних магнатських родин


була величезною. У Київському воєводстві мешкало 27 родин ла­тифундистів, які становили тільки 7% загальної кількості земле­власників, але зосередили у своїх руках 67% усієї землі. Ще більш показовими були цифри для іншого воєводства України — Брац- лавського. Тут у руках 7% магнатів опинилось 80% землі»1.

Безплатна праця мільйонів людей приносить власникам лати­фундій казкові прибутки. Незліченні тисячі тонн пшениці, стада великої рогатої худоби й коней, сировина з лісу — дерево, живиця, поташ, шкіра і хутро — все це йшло через Гданськ та інші балтійські порти за кордон в обмін на золото, вироби європейської промисловості і предмети розкоші. Коштом експлуатації природ­них багатств України накопичувався капітал, розвивались торгівля і промисловість, сконцентровані, головним чином, у та­ких великих містах, як Варшава, Краків, Вільно, Львів, Кам'янець- Подільський, Київ. Про ріст багатства свідчить розвиток будівництва у тодішній Польщі, коли вся Річ Посполита була вкрита чудовими костелами, монастирями, замками, магнатськи­ми палацами. У глибині степів, на далекій Полтавщині також ви­ростали пишні барокові костели й монастирі, не кажучи вже про прекрасні резиденції Вишневецьких, Потоцьких, Калиновських, Пясечинських та інших магнатів. І якщо на порядку денному по­стала справа повернення окремих культурних цінностей, як, на­приклад, бібліотеки імені Оссолінських у Львові, яка була власністю польських магнатів, то можна спитати: а ціною якої праці ці багатства були створені? Бо ж на Польщу працював тоді весь український народ.

Природно, що доведені до відчаю люди хапались за зброю. Перше повстання історики зафіксували у 1490 році на Покутті, ко­ли 9-тисячний селянський загін під керівництвом Мухи заволодів південно-східною частиною Галичини, загрожуючи взяттям Льво­ва. Цей рух мав також ознаки національної боротьби, оскільки за­лишився документ зі згадуванням про конфіскацію маєтків ук­раїнської шляхти за участь у повстанні Мухи. Король скликав

1 Wstęp Zbigniewa Wójcika do Eryka Lassoty i Wilhelma Beauplana opisy Ukrainy. — Warszawa, 1972. — S. 33.


шляхту, звернувся за допомогою до Пруссії, розбив повстанців під Рогатином. Муха втік до Молдови. У 1492 році повернувся до Га­личини, щоб приготувати нове повстання, але його схопили і ув'язнили у Кракові, а його колеги опинились на Запорожжі.

Тут, власне, почав збиратись у XVI столітті непокірний еле­мент, звідси походять керівники козацько-селянських повстань. Одним із них стало антимагнатське повстання на Київщині у 1591 році під керівництвом шляхтича Кшиштофа Косинського. Підтри­мане селянами, воно тривало два роки, охоплюючи Київщину і Во­линь. Повстання Северина Наливайка у 1595 році, крім селян, підтримали також міщани з Брацлава, здавши місто повстанцям. Боротьба охопила Київщину, Волинь, Полісся і південну Біло­русь. Повстанці зайняли Луцьк, Слуцьк і Могильов. Пізніші бої з регулярними підрозділами коронного гетьмана Станіслава Жолкевського точилися з перемінним успіхом, аж у травні 1596 року він оточив козацький обоз над рікою Солониця біля Лубен, в якому знаходилось 10 тисяч повстанців (у тому числі 4 тисячі поранених) разом з дружинами й дітьми. Коли після двох тижнів облоги, хвороб і артилерійського обстрілу вдалось змусити по­встанців до складення зброї, їх вирізали вщент, і лише 1500 коза­кам вдалось піти на Запорожжя. Наливайка і його заступника Са- вула завезли до Варшави, де його допитували впродовж року, а потім четвертували. Серед поляків й українців довго ходили чут­ки, що Наливайко спалений всередині мідного бика, а за іншою версією — на підпаленому коні.

У цьому процесі існувала певна закономірність: чим більшими були утиск і гніт, тим більше втікачів йшло на Запорожжя, тим швидше відроджувалось після поразок козацтво. На знищення ко­зацької республіки не було вже ні сил, ні можливості. Більше того, козаки були потрібні Речі Посполитій як для оборони від татар, так і у війнах з іншими державами, бо це був відважний, загартова­ний і досконало навчений військовому мистецтву елемент. Так, близько 4 тисяч козаків брали участь у поході Яна Замойського на Валахію у 1600 році, 2 тисячі — у поході на Істляндію у 1601 році, до походу на Москву у 1604 році приєдналось 12 тисяч запо­рожців, а в штурмі Смоленська у 1609 році їх було вже ЗО тисяч. А ще невідомо скільки самостійно брало участь у захопленні міст


на Сіверщині та в інших провінціях Московського царства. Коли у 1620 році польське військо повністю загинуло у битві під Цецо- рою разом зі своїм командиром Станіславом Жолкевським, Зиг- мунт Старий звернувся аж до Єрусалимського Патріарха Теофа- неса, щоб той намовив козаків до служби під польським прапором. Послання високого релігійного достойника подіяло. До боротьби під Хотином у 1621 році поряд з 35 тисячами поляків стали 41 500 козаків. На протилежному боці було 150 тисяч регулярної турець­кої армії, кілька десятків тисяч татарської орди і різні допоміжні загони, здатні до бою у разі потреби. Під час шеститижневих боїв вичерпались сили обох сторін, але перевагу отримало польсько- козацьке військо. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний віддав життя за цей похід. Козакам навіть ніхто не подякував, тільки в мирному договорі Річ Посполита взяла на себе обов'язок утри­мувати козаків від морських набігів на турків. Уже через два тижні був готовий універсал, який під загрозою кари на смерть заборо­няв втечі на Запорожжя.

У 1625 році в Україну вислано військо під командуванням Ко- нєцпольського, щоб він усмирив козаків, відстрашив селян від бунтів. Репресії призвели до нових боїв. До історії увійшли такі керівники повстань, як Тарас Трясило, Іван Сулима, Павлюк (Павло Бут), Яцко Остряниця, Дмитро Гуня. Попри перемінні успіхи, боротьба з регулярною і оснащеною армією держави, як правило, закінчувалась поразкою повстанців, голови керівників падали переважно на варшавську бруківку, а тіла четвертовано. У 1638 році козаки остаточно капітулювали, а для Польщі настав золотий спокій — на 10 років.

Україну залила шляхетська сваволя. Неслухняних карали відрубуванням рук, вириванням очей, спаленням на вогні. Козаць­кий реєстр було зменшено до 6 тисяч, решта вважалась «наверне­ними у посполитих селян», замість обраної старшини командирів призначали з підполковників польської шляхти. У козаків, які займалися сільським господарством, забирали хутори, луки, мли­ни і стави, вимагались десятина, оренда, податки і данина, їх зму­шували до роботи у маєтку пана або орендаря. Найбільше докуча­ли євреї, які майже всюди були посередниками і помічниками власників маєтків. Як орендарі маєтків, млинів, винокурень, кор-


чем, церков, річкових переправ, вони вигадували щораз нові спо­соби визиску селян. Багато насильства чинило коронне військо, яке перебувало в Україні і почувало себе серед приниженого насе­лення господарем ситуації.

У 1646 році підстароста Чаплинський з Чигирина забрав у Бог­дана Хмельницького хутір Суботів, украв дружину, малого сина побив канчуками так, що той помер. Суд з представником влади виявився, як звичайно, безрезультатним. Не допомогли суди у Варшаві. Король тільки нібито порадив йому, аби домігся спра­ведливості за допомогою шаблі. Коли постраждалий поверзнувся додому, чигиринський староста арештував його, але^Хмельциць^ кий утік від арешту і подався на Запорожжя. Скоро козацька рада обрала його гетьманом. Оскільки вся Україна палала ненавистю до поляків, то запланували повстання.

Дізнавшись про козацькі плани, керівники коронного війська Микол ай Потоцький і Марцін Калиновський весною 1648 року вирушили з Київщини на Запорожжя, аби задушити бунт у зарод­ку. Але вони не досягли місця призначення: Хмельницький, підтриманий татарами, розбив поляків під Жовтими Водами і під Корсунем. Калиновський і Потоцький із сином Стефаном потра­пили до татарської неволі. Це була іскра в замінованій Україні. Зло наодинці не ходить. Під час боїв під Корсунем помер король Вла^ дислав IV. Як пише Кароль Шайноха, важко уявити собі загаль­ний переполох у Польщі, яка стала перед потужним ворогом без короля, без війська і без гетьманів. Згідно з викладом Павла Ясєніци, паніка вибухнула у самій Варшаві. Коронний канцлер Єжи Оссолінський «погрозив конфіскацією кожному, хто нава­житься втікати зі столиці до Пруссії, на захід країни чи деінде. Не міг запобігти тому, що Волощина швидко переповнилась польськими біженцями. Католицька церква і шляхта, яка підтри­мувала поляків, залишили свої маєтки і фортифіковані двори, шу­кали захисту в менших містах за Бугом чи за Дністром»1. Шок був повним, бо такого удару з козацького боку ніхто до цього часу не

1Paweł Jasienica. Rzeczpospolita obojga narodów. Część druga. — Warszawa, 1985. —S. 8.


бачив. Повстання охопило Київщину і перекинулось через Дніпро на нинішню Полтавщину. Селяни різали не тільки польських панів, а й їхніх помічників, власне євреїв.

Не втікав, а «відступав» з України її найбільший магнат Яре­ма Вишневецький, якого охороняло власне дванадцятитисячне військо. Як описує В. Серчик, відступ «супроводжували суворі і криваві репресії над українським населенням. Повстанців і навіть селян, які не приєднались до них, катували, їм стинали голови і садили на палю. Всюди, де проходили відділи Вишневецького, во­ни залишали за собою сліди крові і ненависть до шляхти. Траса походу князя вела через Чернігів, Овруч, Житомир, Погребище, Бердичів, Константанів, Збараж до Львова. У Житомирі і Погре­бищах він влаштував мешканцям погроми (...). Вся Україна була охоплена полум'ям, і не було маєтку чи села, яке не спливало б кров'ю»1.

Стихійний рух поширювався все більше, нарешті, об'єднавши всі українські суспільні верстви, став загальним рухом, перетво­рившись у національну революцію. Селяни різали шляхту і її прибічників, палили маєтки, грабували майно, нищили римо- і греко-католицьке духовенство як носіїв полонізації. Існувало та­кож при цьому багато бандитських груп, які користалися з повної безкарності. 23 вересня 1648 року Хмельницький розбив польську армію під Пилявцями.

Ця поразка поляків підняла дух українського населення в Гали­чині. Повстання охопило не тільки селян, які очікували визволення від панщини, а й дрібну українську шляхту і міське населення, котрі відчували національне і релігійне приниження. Тут, на Галичині, як і в Центральній Україні, утворювались повстанські загони, що напа­дали'на маєтки й замки, вбивали власників і службу польського по­водження, місцеву польську (іншої не було) адміністрацію. Особли­во сйльно цей рух проявився на Покутті, де під керівництвом Семе­на Вйсочана зібралось близько 15 тисяч селян і шляхти, значна час­тина яких приєдналась до війська Хмельницького. Коли гетьман після двотижневої облоги Львова задовольнився відкупом і рушив у бік Замостя, його армія налічувала вже 200 тисяч.

1Władysław A. Serczyk. Historia Ukrainy. — Wrocław, 1979. — S. 11.


Якщо Річ Посполита не заплатила тоді належного рахунку за агресію в Україну, започатковану в XIV столітті, то тільки завдя­ки тому, що впродовж трьох століть поляки змогли полонізувати майже всю еліту українського народу, а в тій частині, що залиши­лась вірною Батьківщині і Церкві, прищепили сильне почуття ло­яльності. І, напевно, мають рацію історики, які твердять, що Хмель­ницький навіть після прибуття до Замостя не мав наміру відділя­тись від Польщі, а намагався тільки обрати такого короля, який би забезпечив козакам якнайбільшу користь з отриманої перемоги. Тому через своїх послів з-під Замостя передав на виборчий сейм у Варшаву свою пропозицію обрати королем Яна Казимира. Отри­мавши підтримку пропозиції, він представив королю умови мож­ливого закінчення війни: амністія для повстанців, територіальна автономія для козаків, право вільного виходу в Чорне море. Ко­роль в цілому прийняв ці умови, обіцяв призначити комісію для опрацювання тексту угоди, тільки просив швидко припинити військовий стан і вивести козацьку армію в Україну. Лише на уро­чистому в'їзді до Києва гетьман усвідомив, що він уже не тільки керівник бунтівних запорожців, а провідник народу, відповідаль­ний за все його життя. Усвідомлення цього факту ще більше ус­кладнило ситуацію.

Хмельницький зобов'язався перед королем, що селяни, які бе­руть участь у повстанні, після війни повернуться до своїх панів, якщо тільки буде гарантована їм амністія. Селяни ж твердили, що вони не для того воювали, аби надалі залишатись у неволі. Нере­альною була також думка про добровільне зречення магнатів від безмірних полів урожайного чорнозему з тисячами дармових робітників, ласкаво пожертвуваних найяснішим монархом чи його попередниками. Коло замикалось. Перед гетьманом залишався один вихід: боротьба за незалежну Україну. Боротьба до того часу, поки останній загарбник не опиниться на... західному березі Вісли. Він це ясно сказав у лютому 1649 року королівським посланцям у Переяславі: «Відіб'ю з ляської неволі весь руський народ! Доте­пер я боровся через власну кривду і шкоду, тепер буду боротись за нашу православну віру. Поможе мені в цьому вся чернь по Люблін і по Краків. І не відступлю її, бо то наша права рука. А щоб ви після перемоги над селянами не вдарили на козаків, буду їх мати


200-300 тисяч, при цьому й орду (...). За кордон воювати не піду, на турків і татар шаблі не підніму. Досить маю тепер на Ук­раїні — на Поділлі і на Волині (...) у моєму князівстві по Львів, Холм і Галич. І, ставши над Віслою, скажу решті ляхів: сидіть і мовчіть! Вижену за неї князів і магнатів, а як будуть підскакува­ти—я там їх знайду. Не стане мені на Україну нога жодного кня­зя чи шляхтича, а якщо хтось захоче з нами хліб їсти — нехай буде Війську Запорізькому слухняним».

Продовження війни з шляхетською Польщею стало неухиль­ним. Хмельницький мусив будь-якою ціною шукати союзників. Спроби розмов з Москвою не вдались — цар Олексій мав стільки бунтів у власному домі, що неминучі в такому випадку суперечки з Польщею були йому просто непотрібні. Не маючи вибору, Хмель­ницький уклав союз із Туреччиною, хоча знав, що дуже непевний. І справді, було з нього більше шкоди, ніж користі, бо хан постійно стежив, аби Україна не набирала сил, загрожуючи існуванню орди. Так було під Зборовом у 1649 році, де Хмельницький оточив ко­ролівські війська, але хан змусив його до угоди, отримавши від по­ляків 400 тисяч талярів викупу. Так було у 1651 році під Берестеч­ком, коли 50-тисячна орда на самому початку втекла з поля битви, забравши з собою самого Хмельницького, а в результаті понад ЗО тисяч козацького війська загинуло в болотах річки Пляшівки і під шаблями. Так було у 1653 році у Жванці над Дністром, де ото­чене польське військо на чолі з королем Яном Казимиром уже бу­ло готове до капітуляції, але хан Іслам Гірей змусив козаків до ук­ладення примирення, погрожуючи, що сам перейде на бік короля. Польський король виплатив йому велику винагороду, а тисячі лю­дей з України хан сам собі взяв на зворотній дорозі.

16 січня 1654 року козацька рада прийняла у Переяславі ухва­лу про перехід під протекцію московського царя. Це рішення, тоді єдине і необхідне, також було фатальним, докази чого з'явились уже у найближчі роки. Пхаючи Україну у московські обійми, польська шляхта внесла величезний вклад у будівництво російської потуги, яка з часом змела й саму Польщу.

Це була друга принципова помилка польської політики.

Ціна першої помилки — інкорпорації України — була спочатку невелика, бо найбільші територіальні здобутки, визначені


Люблінською унією, досягнуті дипломатичним шляхом. Дорож­чим виявився захист цих здобутків, коли з грабіжницької системи господарства на завойованих територіях випливала необхідність придушення бунтівних невільників. Ціна захисту лягала на все суспільство дуже нерівномірно, бо козацькі шаблі найбільше сти­нали голови вояків посполитого руху, майже не зачіпаючи голів шляхетської еліти, яка керувала державою.

Друга помилка принесла Польщі жахливі наслідки. Хмель­ницький просив у царя протекторату через необхідність захисту новонародженої держави від неухильного задушення поляками. У Переяславській угоді цар гарантував Україні допомогу у війні з Польщею. Починаючи оборону з наступу, царська армія захопила Смоленськ, Борисов, Мінськ, Вільно і Ковно, а козаки захопили Південну Білорусь. За це поляки добре «віддячили» Україні. 30-тисячна армія гетьмана Потоцького під командуванням Стефа­на Чарнецького, підсилена 30-тисячною татарською ордою, від жовтня до весни 1655 року руйнувала східне Поділля.

Як пише Л. Кубала у монографії «Запропащена країна», там залишилась пустеля: повністю знищено 50 міст і 1000 церков, роз­грабовано і спалено 60 міст, вибито у містах, селах і хуторах (крім полеглих у боях, спалених і померлих від голоду) близько 100 ти­сяч людей, 300 тисяч забрали до татарської неволі. Це підтвердив у своїх записах сирійський архідиякон Павел Алепський. Проїжджаючи влітку 1654 року через Брацлавщину, він описав цей край як квітучий, багатий, густозаселений, який відзначався високою культурою. Повертаючись у 1656 році, він бачив тільки руїни і згарища.

Виснаженням Польщі скористалась Швеція. Влітку 1655 року шведські війська двома арміями вступили до Польщі з боку Інфлант і Помор'я, в липні зайняли Познань і всю Великопольщу, трохи пізніше — Варшаву, а восени — Краків. Ян Казимир утік до Сілезії, сеймики визнали владу шведського короля Карла X Густа­ва, вбачаючи у ньому захисника від російської агресії. Польща по­трапила у критичну ситуацію. На додаток Хмельницький, корис­туючись допомогою російського корпусу Бутурліна, вигнав по­ляків з Поділля і перейшов у Галичину, де знову обложив Львів, попередньо розбивши польське військо під Ягеллонським Грод-


ком. Тоді він отримав листа від короля, у якому Ян Казимир про­понував забути всі образи, розірвати з Москвою і поєднатися з Польщею. А за це він обіцяв змінити ставлення Польщі до Ук­раїни. Хмельницький погоджувався за умови передачі українській державі «Русі включно з Володимиром, Львовом, Ярославом, Пе­ремишлем», але відразу скептично зазначав: «...якщо навіть лише сотня шляхти залишиться в цілому королівстві, вона ніколи не по­годиться з такою поступкою, а козаки не відступлять від своїх ви­мог». Розмови втратили сенс у момент, коли Росія підписала мир з Польщею і проголосила війну Швеції. Це було порушення одно­го з основних положень Переяславського договору.

Фінал другої помилки проявив себе у наступному столітті у формі поділу Польщі аж трьома загарбниками. Втрату незалеж­ності відчули всі суспільні верстви, а найбільше потерпіла та час­тина народу, яка опинилась під російською окупацією, — бо Сибір був тільки тут. Помандрували до крижаної і холодної тайги більшість учасників Барсько'1 конфедерації, полонені від 1772, 1774 років і наполеонівської кампанії, з листопадового повстання, щонайменше — згідно з урядовими даними — 18623 особи із січне­вого повстання і багато інших нещасних, які народились після «об'єднання братніх народів» на сході. Немало поляків поглинув процес асиміллиії, розкинутих малими групами на величезних просторах, позбавлених підтримки своєї держави. З плином часу їх затягувало в себе оточуюче середовище все більше і більше. Бо це був неминучий процес.

Переяславський договір найбільше нещастя приніс Україні. Замість захисту вона отримала ще одного окупанта з не меншим загарбницьким апетитом. Розділена ворогами, країна стала полем боротьби для польських, російських, турецьких армій, ареною без­перервного суперництва більше чи менше порядних кандидатів на гетьманську булаву, яка давала владу над усією країною. Як пра­вило, було їх два (з обох берегів Дніпра), інколи три, і кожний хотів влади над усією країною.

Видатною постаттю 1666-1676 років був Петро Дорошен­ко — гетьман Правобережної України. Дізнавшись про польсько- російський проект поділу України, Дорошенко розробив свій план, який передбачав укладення союзу з кримським ханом, щоб «вигна­


ти всіх поляків до Польщі» з Правобережжя і Західних земель, приєднати Задніпрянщину і таким чином утворити незалежну Ук­раїну. Випереджаючи такий розвиток подій, Росія і Польща підпи­сали ЗО січня 1667 року в Андрусові біля Смоленська угоду, яка ви­знавала за Польщею Правобережжя, а за Росією — Задніпрянщину. Це був перший поділ України і оголошення війни її гетьману.

У вересні 1667 року Дорошенко вирушив у Галичину на чолі 24 тисяч козаків, 40 гармат, кількох десятків тисяч ординців і 3 ти­сяч яничарів з 12 гарматами. На околиці Підгаєць, біля Бережан, вони оточили табір Яна Собеського з 15-тисячним військом. Фінал 2-тижневої облоги був стереотипним: дізнавшись про напад на Крим козацького отамана Сірка, суперника Дорошенка, татари за 4 години уклали з Собеським договір «про вічну дружбу і нероз­ривний союз», згідно з яким козацький гетьман мусив покоритись Собеському і проголосити вірну службу Польщі.%

Через рік Дорошенко запропонував султану, щоб Туреччина взяла протекторат над Україною і допомогла визволити ук­раїнський народ до Перемишля, Самбора і Вісли — на заході, Мінського повіту — на півночі, Севська і Путивля — на сході. Сул­тан формально погодився, але не дуже поспішав з допомогою, на­далі побоюючись зростання сили козаків, яку він не раз уже відчув. Тому в 1669 році Дорошенко вислав до Варшави послів з пропозицією укладення угоди про розірвання Польщею Анд- русівського договору, визнання автономії України в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств і визнання недійсною унії. Після річних переговорів в Острозі, на Волині, Польща відкинула ці умови, а в 1671 році Собеський вирушив на Поділля, займаючи Брацлав, Могилів, Бар, Меджибіж, Вінницю. Однак з допомогою 26 тисяч татар і кількох тисяч турків Доро­шенко витіснив поляків.

У січні 1672 року Туреччина оголосила Польщі війну, а в кінці червня на Правобережжя вирушила стотисячна армія під команду­ванням султана, до якої по дорозі приєдналось 50 тисяч татар і 12 тисяч козаків на чолі з Дорошенком. Вони зайняли багато міст, за­хопили сильно фортифікований Кам'янець і обложили Львів. Ми­хайло Корибут Вишневецький попросив миру. Підписуючи до­говір у Бучачі, Польща зреклася своїх прав на Поділля, яке з


Кам'янцем і Чортковом ставало турецькою провінцією, як і на Київське і Брацлавське воєводства, які утворювали з того моменту Українську державу під турецьким протекторатом. Польща зо­бов'язувалась забрати з Білої Церкви й інших фортифікованих міст свої гарнізони і платити Туреччині контрибуцію у розмірі 22 тисячі червінців щорічно. Як стверджують польські історики, то була най- ганебніша угода в історії Польщі. Наступного року Собеський вирівняв рахунок, розбивши турецьку армію під Хотином.

Використавши польсько-турецьку війну, у 1674 році Правобе­режжя захопив гетьман Задніпрянщини Іван Самойлович, який претендував на гетьманство над усією Україною. Мешканці Пра­вобережжя, виснажені постійними нападами союзників свого ге­тьмана, радісно привітали Самойловича з православним військом, але незабаром його вигнали турецько-татарські підкріплення, надіслані Дорошенку на підтримку. Почалась помста, вибухнула паніка, маси втікачів помандрували на Задніпрянщину, бо турки і татари грабували, нищили, конфісковували врожай і вивозили мешканців. Дорошенко капітулював, а Самойлович переселив решту населення на лівий берег Дніпра. Таким чином реалізовува­лась концепція Анджея Потоцького, який ще у 1659 році розробив план спустошення Правобережної України Польщею, Москвою і Кримом з метою утворення нейтрального поясу між Москвою і Туреччиною. Мирний договір, підписаний Росією і Туреччиною у січні 1681 року в Бахчисараї, зобов'язував обох підписантів до утримання між Бугом і Дністром незаселеної території, яка розділяла б російські і турецькі володіння.

Для повної картини підсумуємо цей період цитатою з ук­раїнської історіографічної праці середини XX століття: «Період Великої Руїни перенасичений страшними фактами масового ни­щення людей. У 1660 році після укладення миру у Чуднові воєво­да, князь Баратинський, хвалився, що знищив в околиці Києва біля 15 тисяч цивільного населення. У 1663 році польський гене­рал Чарнецький, придушуючи антипольське повстання, доносив королю, що «ціла Україна готова померти, але не піддатись поля­кам». Люди гинули від вогню і від голоду. У Ставищах на Київщині Стефан Чарнецький наказав вирізати усіх мешканців, а місто знищити. Знищив також Суботів, а кості Богдана Хмель-


ницького викинув з труни (...). На Правобережжі один за одним з'являлись гетьмани, не один з них палив села, кров лилась рікою. Союзники Петра Дорошенка — татари і турки — спустошували країну, забирали у неволю мешканців. У Бучацькому договорі 1672 року Польща визнала незалежність України, але ця держава обмежувалась лише спустошеною Київщиною і Брацлавщиною. І це визнання стало причиною нового винищення населення. У 1674 році на Правобережжя прийшов гетьман Самойлович і зруйнував Черкаси, а гетьман Дорошенко з татарами страшно по- мстився тим, хто сприяв Самойловичу, — вирізав мешканців Умані, тисячі людей вирізано або вивезено до кримської неволі. У 1675 році турки остаточно спустошили Брацлавщину (...)»1.

Козацький літописець Самійло Величко писав про Правобе­режну Україну так: «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і Руське Князівство до Львова, Замостя, Бродів і далі, подорожую­чи, бачив багато міст і замків безлюдних і пусті вали (...), які стали лише місцем перебування диких звірів. Мури ж, як у Човганську, Константинові, Бердичеві, Збаражі, Сокалі, які тільки на нашому військовому шляху зустрічались, бачив одні, малолюдні, інші зовсім пусті, розвалені, (...) непотрібним зіллям порослі, там гніздились лише різні змії. (...) Бачив там (...) багато людських кіс­ток, сухих і голих, які були прикриті тільки небом».

Весь цей опис, як бачимо, стосується територій, підлеглих Польщі. Винищивши попередньо незліченні маси населення, при­рекли на смерть адміністративно-політичну столицю держави, де стояли найчисленніші козацькі полки, де знаходився Чиги­рин — резиденція Хмельницького, де стрімким ручаєм протікало життя народу.

Таку ціну платила Україна у боротьбі з польською державою за свою свободу.

Політика знищення виявилась, однак, сізифовою працею. Спо­чатку почали вертатись з Задніпрянщини ті виселенці, які відчува­ли найбільшу тугу за рідними краями. Нову колонізацію розпочав молдавський господар, який узяв в оренду обезлюднені території.

1Наталя Полонська-Василенко. Історія України. — Мюнхен, 1976. — Т. II. — С. 140.


Під впливом його універсалів, що закликали до повернення й обіцяли різноманітні пільги, почали виростати з попелу нові міста і села під старими назвами, з'явились полковники в колишніх ко­зацьких містах. У рух відродження включилась і Польща, в котрий раз дійшовши до висновку, що козацьке військо дуже потрібне як досконалий елемент у боротьбі з мусульманським світом. У поході Яна III Собеського під Відень у 1683 році, який започаткував вити­скування турків з центральної і південно-східної Європи, взяло участь близько 5 тисяч козаків, а в наступному році була утворена антитурецька Священна Ліга, до якої увійшли Польща, Ватикан, Австрія, Венеція, а трохи пізніше Росія. Крім того, тривали постійні сутички на польсько-турецькому кордоні, в результаті чо­го в руках Собеського опинилось майже все Поділля за винятком Кам'янця. Козаки всюди були потрібні, тому король видав універ­сал про відновлення колишніх козацьких полків, а сейм прийняв ухвалу про відновлення всіх їхніх прав і привілеїв. Це привело до повного заселення Правобережжя.

Але у 1699 році Польща уклала мирний договір з Туреччиною, яка відмовилась від претензій на Правобережну Україну. Тому ко­заки стали непотрібні. Сейм прийняв ухвалу про ліквідацію в Польщі козаччини, а та відповіла повстанням. У 1700 році пол­ковник Семен Палій розбив 4-тисячний загін польської артилерії, разом із полковником Самусем оточив Білу Церкву, головну польську фортецю в Україні. Підступаючу підмогу було розбито під Бердичевом. По Україні було розіслано універсали, які закли­кали населення до повстання. Звідусіль надходило підкріплення. В усіх трьох воєводствах, Київському, Волинському і Подільсько­му, шляхта оголосила посполитий набір. Після семи тижнів осади впала фортеця в Білій Церкві, Самусь здобув Немирів і Бердичів, ще на початку кампанії були зайняті Богуслав і Корсунь. Повстан­ня охопило всю Правобережну Україну, нагадуючи своїм обсягом період Хмельниччини. В кінці, однак, воно було придушене польо­вим гетьманом Адамом Сенявським і армією лівобережного геть­мана Мазепи, яку послав цар Петро Перший. Це повстання також було рясно зрошене кров'ю. Після захоплення Сенявським штур­мом фортеці Ладижин винищено до пня її захисників разом із 10 тисячами цивільних, покарано на смерть десятки тисяч по­


встанців, а 70 тисячам відрізано ліве вухо, щоб магнати знали, чим займались їхні піддані.

Знову повертались Любомирські, Потоцькі, Яблонські, Чарто- рийські, Браницькі, Сангушки, Тишкевичі, а разом з ними плеяда дрібної шляхти, яка займала при магнатах становища посесорів, орендарів, економів, командирів охорони. При кожному дворі кру­тились євреї — корчмарі і лихварі, напливало католицьке духовен­ство, відроджувалась унія. Відбудовували і перебудовували, вер­бували нових колоністів, головним чином українців (поляків бра­кувало) з Волині і Галичини, охочих до використання обіцяних звільнень від панщини на 10 чи 20 років. І тут з плином часу шлях­та нагадувала про сплату боргів, заганяла до невільницької праці, оплати податків готівкою і в натурі. Населення змушували до прийняття унії або католицького обряду. Допікало великопанське ставлення до селянина як до худоби. Люди втікали від панів, об'єднувались у ватаги, грабували й палили маєтки, користува­лись підтримкою свого середовища. Це була ненависна польській шляхетській еліті гайдамаччина, яка в очах сірого населення ви­росла до рангу захисників православної віри і українського наро­ду. Паніка охопила магнатів, шляхту, адміністрацію, католицький й уніатський клір — усіх представників полонізації і католицизму в Україні. Коли вибухали селянські заворушення, заколотники ставали партизанами, поширюючи гайдамацьке повстання. Ситу­ація була гіршою, ніж на Волині під час Другої світової війни, бо УПА попереджала польське населення про плановану екс- термінацію, тоді як тодішні гайдамаки і поляки не переймались та­кими дрібницями. Всі порахунки здійснювались за принципом «око за око, зуб за зуб».

Перше гайдамацьке повстання вибухнуло у 1734 році на Київщині, коли після смерті Августа II у Польщі відбувалась бо­ротьба за королівський трон між сином померлого Августом III і Станіславом Лещинським. На допомогу Августу прийшла Росія, висилаючи до Польщі свою армію і запорозьких козаків. Не знаю­чи сутності справи, українське населення думало, що царські і ко­зацькі полки прийшли виганяти поляків з Наддніпрянщини, і по­чало повстання, щоб полегшити це завдання. Після поширення за­колоту на Поділля його очолив сотник надвірної міліції князя Лю-


бомирського Верлан, який лише протягом кількох днів утворив полк з більш ніж 1000 селян, сотні запорожців і відділу міліції дво­ру Потоцьких в Умані. Вирушивши з цим військом на Волинь, Верлан зазнав поразки під Крем'янцем, але здобув Броди, мав намір іти на Станіслав і Кам'янець-Подільський, його загони були навіть під Львовом, але були розбиті, головним чином, російським військом. Деякі розбиті підрозділи мандрували Україною ще кілька років.

Більше повстання вибухнуло у 1750 році. Тим разом гайда­мацькі відділи сформувались на Запорожжі, перейшли російсько- польський кордон і розпочали напади від південної Київщини. Се­ляни масово приєднувались до повстання, слабе польське військо мусило зайняти захисні позиції. Повстанці захопили Мошни, Умань, Вінницю, Летичів, Смілу, Фастів, Корсунь, Ржищів, Наро- дичі, Паволоч, Білу Церкву, Ходорів, Бердичів, Красне, Цибулів і доходили до Полісся. Повстання розгорталось стихійно, без плану і керівництва, без належної організації. Гайдамаки творили розбійні банди, збирали здобич і втікали, залишаючи бунтівних селян напризволяще. Повстання було придушене шляхтою всіх трьох воєводств.

Третє, найстрашніше повстання вибухнуло у 1768 році знову на Київщині. Про його характер свідчить уже сама на­зва — Коліївщина, яка походить від українського слова «колій» (іменник від дієслова колоти). Справа в тому, що шляхту кололи тоді ножами або багнетами, а явище стало таким масовим, що на­дало назву повстанню.

Головною причиною Коліївщини стало повсюдне пересліду­вання православного населення військом, цивільною владою і ка­толицьким кліром, змушування священиків і вірних до прийнят­тя унії за допомогою батога і в'язниці. У насиллі допомагали при­хильники Барської конфедерації — шляхетського союзу, який бо­ровся з королем Станіславом Понятовським — фаворитом Кате­рини II. Коли корпус генерала Кречетникова, висланий царицею на Правобережжя, почав громити конфедератів, то населення прийняло це як помсту за свою кривду і початок очищення Ук­раїни від поляків.

Це була, напевно, найжорстокіша боротьба в історії ук­


раїнсько-польських стосунків. Щоб охопити всю Київщину з усіх боків, операцію почали одночасно у чотирьох прикордонних місцевостях під генеральним керівництвом запорожця Максима Залізняка. На чолі одного з загонів, який налічував 700 осіб, він вирушив з Мотронинського монастиря до Умані через Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав і Лисянку. В усіх містах і селах повстанці вирізували шляхту і євреїв. Місцеве населення брало участь у вбивствах, грабувало майно і приєднувалось до по­встанців, утворюючи все нові загони. Шляхта сховалась у захи­щеній фортеці Умань, командир оборони вислав проти повстанців відділ надвірної козацької міліції під командуванням Івана Ґонти, але посланці перейшли на бік Залізняка і на другий день зайняли місто. Настала страшна різня шляхти, євреїв, уніатських свя­щеників і польського цивільного населення. Кількість жертв оцінювалась по-різному; одні історики називають цифру дві ти­сячі, інші - вісімнадцять, ще інші обережно говорять про кілька тисяч. Існує також думка, що кількість була шляхтою перебільше­на. Беручи до уваги обставини, можна говорити про тисячі жертв, хоча, напевно, ніхто їх не рахував і не порахує.

Після погрому переможців скликали в Умані на раду, яка при­значила Залізняка гетьманом, а Ґонту уманським полковником. Уніатам було запропоновано прийняти православ'я або залишити країну. З-під Умані повстанські загони були розіслані в різні боки, завдяки чому влада Залізняка і Ґонти охоплювала Київське, Брац- лавське воєводства, західну частину Подільського і південну час­тину Волинського воєводств. Тим часом російські війська закінчи­ли ліквідацію конфедератів, і польська сторона попросила, щоб спільними силами ліквідувати й гайдамаків. На допомогу їм при­йшов випадок: один із повстанських відділів, переслідуючи шлях­ту і євреїв, перейшов кордон і спалив турецьке місто Балту, де схо­вались утікачі. Вибухнув міжнародний скандал. Туреччина при­грозила Росії війною. Цариця Катерина наказала ліквідувати по­встанців. Справу було вирішено підступно: використовуючи сим­патії одновірців, штаб російської армії запросив керівників гайда­маків на банкет, арештував їх, а потім ще більш ніж тисячу по­встанців. Польській стороні передали 846 полонених, майже всі вони загинули під час тортур. З Ґонти спочатку здерли пасма


шкіри, потім живого четвертували. Поступово виловили усіх по­встанців. Екзекуції тривали кілька років. Керував ними команду­ючий коронними військами на Правобережжі Юзеф Стемпов- ський. Екзекуції проводились в селі Кодня на Житомирщині і в Сербах на Поділлі, відсічено було голови кільком тисячам осіб.

Іншою була доля повстанців з російським громадянством. Се­ред них було вибрано 250 осіб і на чолі з Залізняком відіслано до Києва. Там присудили їх до кари на смерть, яку пізніше замінили на заслання в Сибір після побиття батогами, виривання ніздрів і припалювання шкіри на лобі і щоках. Таким чином, завдяки «сусідській допомозі» повстання було придушено, але причини за­лишились, а наслідки були подвійні:

  • посилилась і зміцнилась ненависть українського суспіль­ства не тільки до шляхти, а й до всього, що польське, до народу, який — хотів того чи ні — був знаряддям шляхетської політики екстермінації, як пізніше німецький народ у Гітлера;

  • виникло питання: чи має право на існування держава, яка, захоплюючи такі великі території, не може утримати їх у порядку, не може впоратися навіть із власною конфедерацією, не кажучи вже про повстання підкореного народу?

Однозначну відповідь історія дала дуже швидко: через чотири роки після ліквідації гайдамаків настав перший поділ Польщі.


Перші десятиліття після поділу Польщі не принесли суттєвих
змін у суспільній ситуації Правобережжя. Як у Польщі, так і в
Росії панував феодалізм. Змінилась тільки окупаційна держава,
шляхта залишилась та сама.

Як подає церковна статистика, в період розборів у приєднаних
до Росії Волині, Поділлі і Київщині мешкало 240 тисяч людей римо-
католицького віросповідання, тобто 11—12%. Згідно з більш точною
державною статистикою 1838 року на цій території жило 4,2 мільйо-
на українських селян-кріпаків і 100 тисяч виключно польської
шляхти. До цієї кількості належала і найменш численна, але найба-
гатша група магнатів — власників величезних латифундій; досить
велика група поміщиків — власників земельних маєтків; дрібна
шляхта, яка не мала підданих і управляла землею власними силами,
а також велика група безземельної шляхти, а точніше бідняків, яка
ліпилась біля магнатських і поміщицьких дворів, виконуючи роль
панських погоничів. До останніх двох груп належало 65% шляхти.
Вона визискувала підданих більше, ніж магнати, і її ненавиділи ще
більше. Одночасно це були дуже патріотичні групи, з яких у XIX
столітті вийшло найбільше повстанців.

Зазначимо досить суттєву деталь. Походячи з лицарства, тобто
феодальної еліти середніх віків, польська шляхта перейнялась
своїм походженням настільки, що впала у мегаломанію: шанува-
лись тільки особи «благородного шляхетного походження», ви-
брані, а решта існувала для того, аби служити вибраним. Ця якість

з'єднала всі шляхетські групи, від магнатів до бідноти, незважаю-
чи на величезне економічне і суспільне розшарування. Ототожню-
ючи поняття народу з поняттям власного стану, шляхта, яка стано-
вила приблизно 10% населення, монополізувала владу в державі і

надала їй назву «Річ Посполита Шляхетська». А що нещастя зви-

У СПІЛЬНІЙ НЕВОЛІ


чайно ходять у парі, то з мегаломанії виростала інша непохвальна риса: нетолерантність до нижчих прошарків-верств — селян і ремісників і навіть ненависть до іновірців-схизматиків. Очевидно, що іновірці платили полякам «красивим за корисне».

Ці якості впливали на широкі кола населення, деформуючи суспільну психіку. Поступове перетворення суспільних стосунків, обмеження привілеїв окупаційними державами, застосування ре­пресій до патріотичної частини населення призвели до система­тичного зубожіння дрібної шляхти і її розчинення у міському і сільському середовищі. Зливаючись з оточенням, прибульці вно­сили до нього свої позитивні риси і вади, тобто пиху і нетоле­рантність, які в атмосфері безперервних суспільно-національних конфліктів мали чудову поживу і розростались у всьому народі. Кого ж могла не хвилювати героїчна традиція предків, які однако­во героїчно боролись як за свободу з хрестоносцями під Грюнваль- дом, з турками під Віднем, так і з натовпами «бунтівної черні» під Берестечком, щоб утримати кордони під Харковом? Усе ж таки Польща - передмур'я християнства, тож вона несе на Схід культу­ру Заходу, вона власною кров'ю здобула ці території, і вони їй по­винні належати...

Зміна влади над Дніпром, як ми говорили, не змінила ні суспільних стосунків, ні згаданого способу мислення. У 1796 році померла Катерина II, яка, знищивши у 1775 році залишки са­мостійності України ліквідацією Запорозької Січі, одночасно зігнула Польщу. У 1801 році вбито в Петербурзі наступника Кате­рини — Павла І, а царський трон посів Олександр І, якого вважа­ли лібералом. З метою підтвердження цієї думки він створив зі своїх приятелів молодості групу радників, до якої увійшли граф Миколай Новосільцев — росіянин, князь Віктор Кочубей — ук­раїнець і поляк — князь Адам Чарторийський. В імперії запахло відлигою. На високих державних посадах з'явились такі польські магнати, як граф Браницький, Іллінський, Ржевуський, Потоць- кий, Ожаровський, князь Любомирський. Гучний багаторічний роман монарха з Наришкіною — уродженою княгинею Четвер- тинською також мав значення в політичній сфері. Тому ніхто не втручався у суспільно-політичне життя Правобережжя: польська мова надалі залишалась панівною у школах, судівництві й


адміністрації, не втручалась влада й у діяльність костелу Все шкільництво Правобережної України було сконцентровано у ру­ках князя Чарторийського у Вільні, а він призначив шкільним інспектором Волині, Поділля і Київщини прекрасного організато­ра — Тадеуша Чацького. Вміло мобілізувавши суспільство до жер­товності, Чацький збудував у всіх землях густу мережу середньо­го шкільництва, створив кременецький ліцей, який незабаром здобув почесну назву «Волинських Афін». Це було продовженням дуже шляхетної діяльності Комісії Народної Освіти, перерваної через втрату незалежності, але спрямованої виключно на розвиток польської культури і формування польського патріотизму Так, у 1821 році у кременецькому ліцеї з 600 студентів училось лише 36 українців, незважаючи на те, що згідно з переписом це відношення повинно було мати обернену пропорцію. І хоча за царату польська освіта і культура досягли більшого рівня, ніж впродовж попе­редніх століть, для українців це був лише черговий період по­лонізації, закінчений тільки Листопадовим повстанням, після яко­го царський уряд проголосив війну полонізації. Очевидно, для то­го, аби полонізацію замінити русифікацією.

Гірким уроком стали польські спроби відновлення свободи шляхом антиросійських повстань 1830 і 1863 років. Що з того, що це була національно-визвольна боротьба, якщо на її прапорах не­залежність малювалась у кордонах перед поділом. Таким чином, українські і білоруські симпатії до борців за свободу переходили до військ окупанта. Так проявлялись наслідки шляхетського суспільного виховання. І тому повстання завершувались марну­ванням цвіту молоді, заповненням Сибіру, ліквідацією всіх свобод і конфіскацією маєтків поміщиків.

Дух антагонізму панував також під австро-угорською владою в Галичині, яка колись становила частину Галицько-Волинського князівства, заселену «руським» населенням. Кордон, який відділяв князівство від Польщі, проходив по західному краю повітів Са­нок—Бжозів—Перемишль—Ярослав, не захоплюючи Лемківщину, яка врізалась гірським клином між Польщею і Словаччиною. Тоді Австрія приєднала до Галичини польські землі, включно з так зва­ною Річчю Посполитою Краківською, утворюючи Західну Галичи­ну. Таким чином, корінна Галичина стала Східною Галичиною.


Іншою країною, ніж у князівські часи, — значною мірою де­націоналізованою, колонізованою і полонізованою. Незважаючи на падіння Польщі, процес полонізації, розпочатий агресією в XIV столітті, розвивався надалі і під австро-угорською владою. Він був результатом нерівної економічної ситуації двох народів.

Із втратою незалежності Галицька Русь втратила і свої еко­номічні досягнення. Ми згадували, як після анексії Галичини- конфісковані князівські і боярські маєтки передавались польсь­ким вельможам, шляхті й костелу, їм віддавали цілі села, приско­рюючи розвиток панщини. Багато землі перейшло у польські руки в результаті полонізації місцевого поміщицтва.

Під австрійською владою ситуація галицьких селян, які стано­вили 90% населення, погіршувалась усе більше. Селянам бракува­ло землі, бо за статистикою1 1875 року великі господарства займа­ли 42,36% усієї площі Галичини (в тому числі державні — 389 ти­сяч моргів, графа Потоцького — 146 тисяч, архікнязя Альбрехта — 70 тисяч), а селянські - 57,67%. Розвиток пролетаризації селян ви­глядав так:

Рік

1819

1859

1880

Кількість маєтків

8500

4500

2086

У середньому моргів/маєток

683

1185

2400

Кількість господарств

512 000

788 000

1 420 000

У середньому моргів/господарство

14

9,5

5,5

Тобто банкрутували слабші поміщики, утворювались усе більші маєтки, одночасно подрібнювались господарства і доходи­ли до такого мінімуму, що не могли забезпечити засобів для утри­мання родини. Адже у цю кількість моргів на господарство, крім поля, входила доволі значна решта — луки, ліси, пасовища, поло­нини, ставки, неужитки (ріки, болота, пусті піски, дороги і т.п.). За польських часів найвідважніша молодь втікала від голоду чи

1Dr.Tadeusz Rutkowski. Rocznik statystyki Galicji. — Lwów, 1886; Wiadomości Statystyczne. — Roczn. II; I.Franko. Galicyjska własność ziemska // «Przegląd Społeczny». - Lwów, 1887. - Т.Н. - S.21-35, 323-335.

панської нагайки на Запорожжя, тепер подібна ескапада могла закінчитись пострілом на кордоні. У промисловості працювало 3% українців, у торгівлі і транспорті — 2,5%; 4,5% набиралось серед чиновників, вільних професій, слуг і т.п. (дані 1910 року). Згідно з підрахунками священика Валеріана Калінки від 1852 року, тобто вже після скасування панщини, на прогодування сільського насе­лення в Галичині бракувало 230 корців зерна, в результаті чого у 1847, 1848, 1855, 1876, 1889 роках голодувала або більшість насе­лення, або вся країна. Від 1867 до 1883 року за борги чи за подат­ки пішло з молотка близько 35 тисяч селянських господарств, за­лишаючи без засобів на життя щонайменше 100 тисяч людей, а в 1875 нараховувалось понад 500 тисяч сільського пролетаріату. Нічого дивного, що за підрахунками Ст.Щепановського у Гали­чині щороку вмирало на 55 тисяч людей більше, ніж у Конгресівці, яка налічувала у 1860 році майже таку саму кількість мешканців. Вмирали, головним чином, через шлункові хвороби, тобто від не­доїдання. Протягом 27 років, під час яких велись підрахунки, у сумі це дало ... півтора мільйона осіб!

Почалась еміграція. Спочатку до Угорщини, Румунії, Бесса- рабії, на Волинь, пізніше за океан — до Бразилії, Північної Амери­ки, Канади, Аргентини. В першу чергу виїжджала найбідніша Лемківщина, за нею рушило Галицьке Поділля — Збараж, Тер­нопіль, Скалат, Гусятин, Борщів, Бережани. Протягом 20 років (1890—1910) з Західної до Східної Галичини прибуло 318589 по­ляків і в цілому не для того, аби збільшувати ряди сільського про­летаріату. Переселенці їхали сюди за землею, якої бракувало для місцевого населення. Адже земля була в руках польських поміщиків. Після скасування панщини частину маєтків було роздрібнено, у 1852—1912 роках польські колоністи з Західної Га­личини отримали звідси 237 тисяч га, а українці — 38 тисяч, не­зважаючи на те, що в кінці цього періоду (1914) у Східній Гали­чині (з Лемківщиною) мешкало римо-католицького населення 23,1%, а греко-католицького - 63,5%. Не всі римо-католики навіть були поляками: !/3 з них належала до групи «латинників», які не усвідомлювали свого походження. З тих чи інших причин вони колись перейшли на римо-католицьку віру, але надалі розмовля­ли українською мовою.


Як це сталось, що меншість прибульців, яких у Галицькому князівстві взагалі не було, змогла підпорядкувати собі у три рази більшу кількість автохтонів? Отже, підпорядкування існувало там від XIV століття. Австрія прийняла країну разом із польським адміністративним апаратом, з магнатами, які зосередили у своїх руках усі багатства. А хто має багатства, той має владу.

Основою полонізації у Галичині були поміщики, державні і са­моврядні службовці, пізніше також вільні професії, робітники та інший міський елемент, менше значення мали селяни. Австрія спочатку відсунула від влади поляків, але після смерті цісаря Йо- зефа II (1790) магнати і шляхта почали поступово опановувати німецький, тоді бюрократичний, апарат, здобуваючи, з одного бо­ку, вплив на вищих урядовців, а з другого, — проштовхуючи на нижчі щаблі цього апарату дрібну польську шляхту. У польських руках опинилось як міське самоврядування, так і Галицький ста­новий сейм. Численні королівські маєтки викупило магнатство. Поміщикам було довірено на селі поліцейську, податкову, судову владу, набір рекрутів. До їхніх потреб було пристосовано виборчі правила, згідно з якими для вибору депутата крайового сейму до­статньо було 55—60 голосів поміщиків, а селянських голосів потрібно було 18 тисяч. На загальну кількість 150 мандатів до цьо­го сейму українці отримали в 1861 році 49, в 1877 — 14, а в 1883 — 11. Ще гірше булс у віденському парламенті. Вже на першому сеймі, скликаному на основі нової ліберальної конституції, між ук­раїнцями і поляками почалась боротьба за рівноправність, яка тривала аж до Першої світової війни.

Ініціатива цієї боротьби виходила з боку української інтелігенції, яка у 1848 році утворила Головну Руську Раду і скли­кала освітній з'їзд під назвою Собор Руських Вчених. Рада оголо­сила декларацію про єдність галицьких українців з 15-мільйонним українським народом і висунула вимогу утворення у Східній Га­личині, Закарпатті й Буковині коронного краю при федеративній перебудові держави Габсбургів. Висування цієї пропозиції в австрійському парламенті викликало обурення польських депу­татів. Одні з них твердили, що не існує жодної Русі, що русини — це польське плем'я, а русинська література є діалектом польської мови; інші намагались переконати уряд і центральну адміністра­


цію у Відні, що русини — це потенціальні москалі. В результаті та­кої суперечки уряд відкидав пропозиції рівноправності, виходячи з засади, що це є внутрішня справа польсько-українських сто­сунків і обидві сторони повинні вирішити їх між собою. Вердикти в різних суперечках видавали цісарський намісник і міністр внутрішніх справ, польський граф Агенор Голуховський. Це він створив проект знищення українського руху через відмову від ки­рилиці і заміну її латинським алфавітом. Міністерство освіти навіть затвердило проект, але мусило його відкликати через по­всюдні протести українців.

Однією з головних причин розбрату була проблема ук­раїнського шкільництва, яке мало перспективи розвитку навіть під тінню австрійського герба, якби не спротив поляків. Від 1586 року українці мали школу при Ставропігійському Братстві у Львові і «дяківки», тобто парафіяльні школи, де вчили читати і писати. Після австрійських освітніх реформ 1777 і 1781 років ук­раїнське шкільництво навіть почало розвиватись, але в 1792 лекції руської мови було обмежено до двох годин на тиждень, духовенст­ву заборонено навчання релігії у школах, передано його в руки ка­толицького кліру. Попри те, у 1821 році в Галичині було 834 цер­ковні школи, які навчали 11% дітей шкільного віку. У 1843 році вже було 921 українська школа, 190 польських, 81 німецька, 1 угорська, 1 вірменська і 938 мішаних з українською, польською і німецькою мовами навчання.

Ситуація погіршилась, коли справами шкільництва зайнялась Шкільна крайова рада, утворена в Львові 1867 року, яка склада­лась із чотирьох поляків і одного українця. Українські початкові школи мали тільки елементарний рівень 1—2 класу, тому молодь була змушена вчитись у польських школах, щоб дістати рекомен­дацію до середньої школи. Перед Першою світовою війною поряд з 50 польськими середніми школами існувало лише 8 українських гімназій і два рівнозначних класи при польських гімназіях у Бере­жанах і Стрию. Дискримінація українського шкільництва була предметом безперервної сварки, скарг, інтерпеляцій, звернень і риторичних змагань на сеймовій і парламентській арені, особливо коли на порядок денний потрапляла справа відкриття нової ук­раїнської гімназії чи основної школи вище четвертого класу.


Під кінець XIX століття вибухнув скандал у Львівському університеті, який набув широкого розголосу в країні і за кордо­ном. Львівський університет заснував у 1784 році на базі єзуїтського колегіуму цісар Йозеф II, встановлюючи урядовою мовою латинську. У 1805 році навчальний заклад було перефор­мовано у ліцей, але у 1817 році університет було відновлено через потреби українського населення, оскільки поляки мали свій університет у Кракові. У 1787—1808 роках при Львівському університеті існував науковий інститут «Studium Ruthenum», який готував уніатських священиків серед кандидатів, що не зна­ли латинської мови. Але після підготовки 470 випускників заклад було ліквідовано. Після відновлення університету замість ла­тинської мови урядовою мовою стала німецька. Під час Весни На­родів проведено було спільну польсько-русинську дегермані- заційну акцію, ці обидві мови стали рівноправними, було створено кафедру русинської мови і літератури, а потім кафедри цієї мови на теологічному і правничому відділах. Йшлося про підготовку кадрів для тих 70% населення. Декретом від 1871 року цісар зняв мовні обмеження, дозволивши приймати тільки тих кандидатів, які знають руську або польську мови. Таким чином було прийня­то утраквістичну структуру навчального закладу.

Але його керівництво взяло курс на полонізацію. Тобто спочат­ку обмежили, а потім витіснили русинську мову з університету, очевидно, за тихого потурання вищих чинників. Ця справа стала предметом боротьби у сеймі. У 1889 році до неї підключились сту­денти обох сторін — елемент, як відомо, запальний. З плином років атмосфера погіршувалась. Українські студенти (назва «русини» на переломі віків втратила популярність) вимагали рівноправ­ності для батьківської мови. До парламенту їздили делегації, але в університеті нічого не змінювалось — подання українською мовою не розглядались, не підписувались залікові книжки, заповнені ук­раїнською мовою, промови проголошувались «від імені польських професорів до польської молоді польського університету». На­решті настав вибух.

Скликаний на 19 листопада 1901 року студентський мітинг ректор наказав розігнати. Коли під керівництвом кревних профе­сорів університетська служба почала бити мітингуючих палицями,


розгорнулась бійка, було побито професорів, службу і певну кількість студентів, а мітинг був завершений прийняттям ухвали з вимогами:

  • утворення самостійного українського університету;

  • організації у Львівському університеті рівноцінних кафедр з українською мовою навчання;

  • до університетського персоналу реалізувати принципи мов­ної рівноправності;

  • телеграфного повідомлення парламенту про студентські вимоги.

Викладання було призупинено, боротьба перенеслась на

сторінки преси і мітингові трибуни. Сформувались два проти­лежних табори: з одного боку - студенти і все українське суспільство, польські соціалісти і євреї; з другого — сенат універ­ситету, ендецька «Академічна Читальня», яка об'єднувала польсь­ких студентів, крім них, журналісти і цісарський намісник.

Для пошуку керівників бунту було утворено дисциплінарну комісію. Студенти заявили, що керівників не було і якщо карати — то всіх. Однак комісія приготувала якийсь там звіт, і п'ять сту­дентів виключили з університету.

Після тривалої перерви заняття було відновлено. Українські студенти мали два виходи: вернутись на навчання, протестуючи проти зневажання їхньої мови, тобто не допустивши жодного за­няття, битися з шовіністично налаштованою польською сту­дентською молоддю або залишити університет. На мітингу при­йняли другий варіант — сецесію. З університету пішли всі українці — 650 осіб і поїхали на подальше навчання до Праги, Відня, Граца і Кракова.

Перебіг сецесії був детально описаний у спеціальному виданні молодіжного часопису «Молода Україна» (Львів, 1901), де чи­таємо: «Варто уваги, що майже всі поляки — і студенти, і професу­ра з-поза Львова і Східної Галичини з більшим або меншим ро­зумінням привітали наше прагнення до власного університету. І майже ніхто не підтримав шовіністичного настановлення львівських професорів і польської молоді». Як доказ опубліковано на 12 сторінках часопису телеграфічні висловлення співчуття сту­дентам, надіслані з Галичини, Центральної Польщі, Відня, Берліна, Цюриха, Чернівців. Наступні 14 сторінок зайняли листи


українських студентів з Варшави, Дерпта, Києва, Парижа, резо­люції польських студентів університету і політехніки з Києва і Лейпцига, польської академічної молоді з Кракова і Любліна, а та­кож української громадськості з краю і з-за кордону.

Тобто на той час українське суспільство вже не було непись­менною селянською масою, як це уявляла собі шляхта. Воно мало у всіх закутках молоду інтелігенцію і молодих фахівців, політичні партії, «Просвіту», Наукове товариство імені Шевченка, літерату­ру і пресу, низку культурних і освітніх установ — не гірше за інші народи, тому сильно відчувало кривду, завдану поляками. Браку­вало незалежності — але сама боротьба за університет у Львові свідчила про прагнення до самостійності. Найбільше боліло те, що гнобила не влада народу, який панував, а сусіди, які ходили у тому самому ярмі й самі боролись за свободу. Була тільки певна різни­ця у розумінні свободи: коли українці мріяли про незалежність на власній землі, речники Національної «Демократії» вживали дер­жавницькі категорії, не розуміючи — як написано у згадуваному часописі, — що «давня Польща, яка під розборами сусідів зникла з політичного горизонту, безповоротно згинула і ніколи не встане, а якби і воскресла в образі кінця XVIII століття, це знову призвело би до такої катастрофи, якої зазнала стара Польща». І далі: «Дух старої Польщі, до складу якої входили землі українського народу, відгукується завжди, як тільки трапляється нагода розмови про українські справи. Поляки не визначають свої потреби мірою культурного народу, а тільки мірою користі, яку би вдалось отри­мати для Польщі».

Автори української львівської публікації, проте, не міряли всіх поляків однією міркою. «Були й польські промови, — читаємо в описі прощання зі студентами, які від'їжджали. — Це промовляли наші колеги, прогресивні поляки. Тепло і сердечно проводжали вони тих, хто від'їжджав, з ким поєднувала їх не школа, а високі ідеї, з якими, як союзниками, сподіваємося вирвати працюючих мучеників з рук лютих катів-нероб. Один з них закінчив промову сердечним побажанням: «Хай «Ще не вмерла Україна» пролунає якомога швидше у незалежній Україні». У відповідь почули «Чер­воний Штандар».

Це співали молоді ентузіасти, захоплені соціалістичною ідеєю,


яка високою хвилею пливла тоді до Галичини з заходу і сходу, не­сла красиві гасла, ніби живцем переписані зі Святого Письма, про­пагувала мир, рівність і справедливість, щоб пізніше зіткнутися із спотвореннями і наразитися на сутичку з практикою життя.

І хто тоді міг сподіватись, що через дев'яносто років, після падіння «диктатури пролетаріату» у Східній Європі, поздоровлен­ня з нагоди оголошення незалежності будуть виголошувати пред­ставники ... польського уряду, і то не соціалістичного?

Університетська влада трималась міцно, спокій панував до ча­су, поки зібралось молодше покоління українських студентів. Нові заворушення виникли вже у 1907 році і з більшим чи меншим на­пруженням тривали до початку Першої світової війни, супрово­джуючись інколи навіть пролиттям крові. В одній із сутичок було вбито українського студента Адама Коцка, а перед судом став 101 студент української національності.

У 1912 році австрійський уряд обіцяв відкрити український університет до 1916 року, але не встиг — світова війна почалась раніше.


ЗАЖЕРЛИВИЙ НОВОНАРОДЖЕНИЙ

Відновлювані Другої Речі Посполитої почали антиукраїнську кампанію тоді, коли Польської держави не було ще навіть на карті Європи. Приводом до кампанії стала звичайна людська жадібність. Отож, патріотичні бійці постановили, що Польща повинна бути не тільки вільна, а й потужна, широка від моря до моря, сягати Харко­ва і охоплювати стільки українських земель, скільки зможе утрима­ти, а щоб мешканці не захищались від загарбників, ця своєрідна логіка знайшла вихід: напружити всі сили, щоб залишити ук­раїнський народ у неволі. Це тільки поляки можуть бути вільні...

Речником тієї казуїстики став Національний Комітет Польщі, утворений у 1917 році в Парижі з метою взяти функції уряду в мо­мент оголошення незалежності. На чолі Комітету став видатний діяч Народної Демократії Роман Дмовський, який у державах пере­можної Антанти вважався спеціалістом з європейської політики. Тобто ще у квітні 1917 року — за півтора року перед оголошенням незалежності Польщі — Дмовський запропонував Бальфуру, міністру закордонних справ Великобританії, розлогу працю «Про­блеми Центральної і Східної Європи»1, яка повинна була стати ос­новою політики держав Антанти. Там він стверджував, що німецька потуга є найбільшою небезпекою для Європи, тому після перемоги Антанти повоєнна Європа повинна бути так перебудована , щоб ця потуга не могла відродитись, а нова, тобто антинімецька, Централь­на Європа може бути сильною тільки тоді, коли буде спиратись на потужну Польщу. З огляду на те Дмовський висунув постулат приєднання до Польщі Сілезії, познанських земель, Західної

1Roman Dmowski. Polityka polska i odbudowanie państwa. - Warszawa, 1988. - T. 2. - S. 225-286.


Пруссії і Гданська, а на сході - Ковенської, Віденської і Гродненсь­кої, більшості Мінської і Волинської губерній та Східної Галичини.

Дмовський застерігав політиків Антанти, що якби українцям вдалось утворити свою державу, то вона була б надто герма­нофільською і антипольською, що не тільки може завдати вели­ких неприємностей Польщі, а й становитиме загрозу миру в Європі. Лідер ендеції стверджував, що український незалеж- ницький рух найкраще розвивався під австро-угорським пану­ванням, тому польський державний інтерес вимагає приєднання Східної Галичини до Польщі, щоб паралізувати цей рух. Наддніпрянська Україна не має ще сил для побудови держави, але вже настільки свідома, щоб шукати нагоди відірватись від Росії. Український незалежницький рух буде постійно ослаблювати Росію, нівелювати її антипольські тенденції, завдяки чому Поль­ща могла б тим часом полонізувати українців на Волині і у Східній Галичині, усуваючи внутрішню загрозу. А найваж­ливішим є те, що Польща і Росія будуть мати спільну мету — про­тиставлення незалежності України. Утвориться щось аналогічне пруссько-російському союзу після поділу Польщі —природний спільний польсько-російський інтерес пригноблювати й обме­жувати українців, що гарантуватиме Польщі тривалий мир з російською Східною Європою.

На початку 1918 року українці справді почали розбудову дер­жави, а ендеція почала протидію. 28 лютого 1918 року Національ­ний Комітет Польщі прийняв ухвалу про знищення будь-якою ціною української незалежності, мотивуючи це таким чином: «За­безпечення на сході Польщі литовських і українських земель від прямих і опосередкованих німецьких впливів може бути досягну­то лише тоді, коли Польща буде безпосередньо межувати на сході з Росією і через неможливість створення української і литовської незалежних держав ці народи потраплять під польський і російський впливи, щоб не потрапити під німецький вплив»1.

Гіршою була справа з реалізацією ухвали, бо неіснуюча держа-

1 Akty і dokumenty dotyczące sprawy granic Polski na Konferencji Pokojowej w Paryżu 1918-1919, zebrane i wydane przez Sekretariat Jeneralny Delegacji Polskiej. - Część I. Program terytorialny Delegacji. - Paryż, 1920. - S. 75-77.


ва могла тільки висловлювати будь-які побажання — на поділ ук­раїнських земель між Польщею і Росією потрібна була згода Ан­танти. І то швидка — у проголошенні незалежності держави особ­ливо виділялась проблема лінії кордонів. Спробі схиляння Антан­ти до «парцеляції» передував меморандум, переданий Вільсону 8 жовтня 1918 року, коли Дмовський переконував президента Америки, що «руський національний рух у Східній Галичині, відо­мий під назвою українського», є антипольським знаряддям у ру­ках Німеччини й Австрії, а русини — це, головним чином, несвідо­мий і байдужий з національних позицій елемент, який не має інтелігенції і тому не здатний до керівництва державою. Якщо під пануванням Австрії галицький уряд опинився у польських руках, то тільки тому, що на цій землі нема іншого елементу, здатного до здійснення влади. Це твердження, обов'язкове для кожної наступ­ної дипломатичної ноти, обростало подробицями: що Українську Галицьку Армію створила Австрія, підтримували її німці, що ук­раїнці зв'язані з більшовиками і т. д.

Ординарна брехня провідних польських дипломатів падала у сприятливий ґрунт. І нічого дивного. Про існування бездержав­ного українського народу в широкому світі було дуже мізерне по­няття, навіть для політиків це була єдина велика Росія. І поляки, як здавалось, наводили дуже переконливі аргументи. Для Вільсо- на Дмовський створив прекрасну концепцію: «Принаймні для найближчого майбутнього єдине, про що можна говорити, коли хтось думає про нормальний розвиток цієї землі. Треба тільки ра­хуватись з національними прагненнями русинів, даючи їм повну свободу розвитку національного життя, визнаючи офіційний ха­рактер русинської мови, навчання русинською у крайових шко­лах і т. д. Але так довго, як довго русинський народ залишається в ембріональному стані, поки рівень його духовного життя є за­низьким, щоб можна було створити прогресивний, сучасний ке­рований русинами уряд, так довго повинна Східна Галичина зали­шатись невід'ємною частиною Польської держави»1. Ці обіцянки були потім доповнені зобов'язанням Польщі надати автономію

1Roman Dmowski. Polityka polska... — Т. 2. — S. 302.


Східній Галичині. Це був настільки міцний аргумент, що звору­шений Вільсон енергійно підтримував проект приєднання Східної Галичини до Польщі. На жаль, після приєднання про зо­бов'язання було забуто.

Таким же чином Дмовський надалі аргументував претензії до східних територій: «Губернії: Ковенська, Віленська, Гродненська, Мінська, Могилівська, Вітебська, Волинська, Подільська і Київська з загальною територією 180911 квадратних миль і насе­ленням чисельністю 26 013 400 осіб становлять колишню тери­торію Польської держави, приєднаної до Росії протягом трьох поділів (1772, 1793 і 1795). У різних частинах цієї великої країни більшість населення користується руською мовою, або білорусь­кою, або вже польською чи литовською як рідною. Немає точних офіційних даних , які б показували пропорції псуіяків на тих тери­торіях; російська урядова статистика немає з цієї точки зору жод­ної вартості, бо вона дуже фальшується власне для того, щоб пока­зати, що цей край не є польським. Найновіші польські підрахунки, здійснені на основі вибіркових даних, виявили 6 000 000 поляків на цій території. З економічної і суспільної точки зору це були найвідсталіші провінції давньої Польщі. У першій половині XIX століття російський уряд визнавав ці окремі провінції польськи­ми, офіційно мовою адміністрації була польська, і так само вона була мовою навчання та освіти також Віленського університету, найбільшого на той час вогнища інтелектуального життя. Після 1830 року позиція російського уряду зазнала зміни, після якої по­чала застосовуватись система найжорстокішого переслідування всього, що є польським. Та система існувала аж до нинішньої війни. Оскільки поляки були єдиною інтелектуальною і еко­номічною силою в цім краї, російський уряд намагався знищити їх впливи і неодмінно нищив усе цивілізоване життя, в тому числі суспільний і економічний розвиток цих провінцій. Політичне май­бутнє цих земель може становити найважчу в усій Європі пробле­му. (...) Русинська (українська), білоруська і литовська більшості складаються майже виключно з дрібних селян і духовенства. Біло­руси становлять зовсім пасивний расовий елемент. Серед них не­має жодного національного руху, так само немає навіть зачатків білоруської літератури. Протягом останніх п'ятдесяти років серед


українців проявилась певна літературна діяльність, яку супрово­джував слабкий політичний рух у напрямку національної самобут­ності. Цей рух обмежувався певними колами,'що складались зі студентів університетів, переважно синів священиків і земле­власників. Він ще недостатньо розвинувся, щоб створити з ук­раїнців сильний інтелектуальний клас. Якщо німці визнали ук­раїнський народ у Брестському договорі, то зробили це не з огля­ду на міжнародну справедливість, а тільки для того, щоб розбити Росію і зменшити територію польської держави. Німці це зробили здайцовнідіим усвідомленням, що українська держава не може за­лишитись* суттєво незалежною і повинна неухильно потрапити під німецький протекторат».

Дмовський повчав Вільсона, що ситуація майже безвихідна, бо .через відсутність на місці культурного елементу утворення Литовської і Української незалежних держав означало б або анархію, або правління іноземців. У той же час поляки ще надто слабі, щоб керувати «всією територією східних земель», такий обов'язок був би для Польщі завданням понад її сили. Зали­шається один вихід: поділити ті землі між Польщею і Росією, причому Литва могла б отримати від Польщі автономію. Це був би проект перекреслення українських державотворчих поривів, адресований авторові чотирнадцяти визвольницьких пунктів, з яких тринадцятий говорив про право Польщі на незалежне існу­вання навіть з доступом до моря. Виникла ситуація, яка заслуго­вувала на назву «безсовісної». Але польський керівник тим не переймався і подав проект спочатку усно на засіданні Найвищої Ради мирної конференції 29 січня 1919 року, а пізніше письмово до міжсоюзницької комісії у справах Польщі, утвореної мирною конференцією.

Усталилася певна закономірність: як тільки на форумі Антан­ти з'являлась українська проблема, польська дипломатія завжди займала непримиренну позицію, намагалась формувати негатив­ну думку Антанти, яка мала бути арбітром у польсько-ук­раїнській війні за Східну Галичину. Польська делегація на мирну конференцію поставила перед собою дуже конкретну мету: зни­щення Німеччини і знищення України. Лише з тією різницею, що німці загрожували західним кордонам майбутньої Польщі і треба


було приструнити цю потугу, а український народ нікому нічим не загрожував, він хотів бути лише господарем у власному домі.

І за це був приречений на знищення.

Бо про Польщу лише на польських землях ніхто з провідників польського народу думати не хотів, адже в їхньому розумінні май­бутня Польща повинна була стати супердержавою, хоча не мала для цього засобів. Не було тільки згоди у питанні: у який спосіб досягти супердержавності? Ендеція пропонувала побудову єдиної великої держави з денаціоналізацією чужорідного населення. Пілсудський разом із частиною соціалістів і краківськими консер­ваторами хотів утворити польсько-литовську федерацію, звичай­но ж, під польською гегемонією. 2 березня 1919 року було склика­но засідання Національного Комітету, щоб вирішити, який варіант є кращим. «Якщо станемо на федеративній платформі у стосунках з Литвою, — характеризував ситуацію один із промовців, — то послідовно мусимо застосовувати її і у ставленні до русинів, внаслідок чого втратимо Східну Галичину». Інший оратор також стверджував, що програма Дмовського більше відповідає польсь­ким інтересам, бо корисно вирішує русинську проблему, яку не вдалось би охопити федеративною програмою. Дуже мало поляків хотіли виникнення русинської держави і утворення з нею федера­тивного союзу. Переважала концепція однієї державності, яка зму­сила б відмовитися від литовського Ковна, зате дозволяла уникну­ти відродження України.

Висновки, які випливають із цих концепцій, є дуже мінорними. Національний Комітет Польщі на чолі з Дмовським формально і фактично став представником польського народу. Це підтверджує цитата з найновішої біографії керівника Народної Демократії, у якій читаємо:

«Дмовського — особливо того, з 1917-1919 — можна вважати представником народу, бо у своїх діях виразно враховував при­наймні два основних інтереси польського народу. Може, це про­звучить обурливо, але, власне, його програма великої Польщі, що об'єднувала у своїх кордонах і провідні прикордонні національ­


ності, у найбільшій мірі відповідає більше чи менше усвідомлюва­ним національним прагненням»1.

Повертаючись до ходу його думок, робимо надзвичайно при­крий висновок: ось народ, віками годований великодержавним ба­ченням, прищепив усім своїм поколінням загарбницькі тенденції, а його представники — Дмовський і Пілсудський (згадаймо захоп­лення Вільно) з цілою плеядою діячів нижчого ряду стали вираз­никами цих тенденцій. До такого страшного спотворення психіки народу довела агресивна політика польських можновладців, яка продовжувалась протягом довгих століть. Бо тільки у голові зі спотвореною психікою може народитись погляд, що литовці, біло­руси і «малороси чи русини» — згідно з номенклатурою Дмовсько- го, — як гірші народи, нерозвинуті і нездатні до самостійного бут­тя, повинні підлягати полякам — західноєвропейському народу, освіченому, висококультурному, «народові панів», як говорив не­доброї пам'яті фюрер.

Загарбницький націоналізм не терпить опозиції, тому до ли­товців і білорусів, які приймали неволю покірно, ніхто у Польщі не ставив претензій, а ось до українців, які у хвилі розпачу хапа­лися за зброю, сформувалась ненависть. Без обмежень це виявляв «представник польського народу» у численних пресових статтях, зібраних пізніше у VII томі «Творів»2, обґрунтовуючи необхідність знищення України з огляду на інтереси Польщі. А ось приклади таких роздумів:

Сторінка 222. Оскільки Польщу не можна знищити, — думали німці, — треба зробити її малою шляхом утворення української держави і пересунення її кордонів у глибину польських земель так далеко, як далеко сягає руська мова. Наслідком цього був Брестсь­кий мир, що визнав за Україною Холмщину.

Сторінка 229. Незалежна Україна стане збіговиськом афе­ристів усього світу, міжнародних каналій, сверблячкою Європи, осередком розладу і гниття.

Сторінка 235-237. Ворогами незалежності України повинні

1Roman Wapiriski. Roman Dmowski. — Lublin, 1988. — S. 245.

2Roman Dmowski. Pisma. — Т. VII. Świat powojenny i Polska. — Częstochowa, 1937.


бути Румунія і Польща. Румунія заплатила б за цю незалежність втратою Бессарабії. З Польщею було б ще гірше. «Якою б не була українська держава, вона завжди муситиме намагатись охопити всі землі, у яких звучить руська мова. Вона намагалась би досягти цього не тільки тому, що такими є устремління українського руху, але і тому, що, бажаючи встояти проти Росії, яка ніколи з цим існу­ванням би не погодилась, повинна була бути найбільшою і утри­мувати якнайбільшу армію. Польща тоді заплатила б набагато більшу ціну за утворення української держави».

Сторінка 238. Польща потрапила б у кліщі між Україною і Німеччиною, а тим часом «Велика Україна не була б у своїй провідній стихії так дуже українською і назовні не представляла б здорових стосунків. То насправді був би гнійник на тілі Європи, сусідство з яким було б для нас фатальним. Для народу, як наш, молодого, який мусить ще виховати у собі своє призначення, кра­ще мати за сусіда потужну державу (Росію! — М.С.), хоча й дуже чужу і дуже ворожу, ніж міжнародний публічний дім».

Дмовський не тільки топтав національну гідність сусідів, а й гальмував створення їхньої державності. Процес побудови набрав реальних форм у другій половині 1918 року після поразки цент­ральних держав, коли було прийнято рішення про перебудову Ав- стро-Угорської монархії згідно з 14 пунктами програми Вільсона. 19 жовтня 1918 року польські депутати заявили у віденському парламенті, що їхньою метою є об'єднання в одній Польській дер­жаві усіх земель, де польський народ має історичну і культурну пе­ревагу, не виключаючи Східної Галичини. 27 жовтня у Кракові бу­ло скликано Польську ліквідаційну комісію, яка доручила місцевій адміністрації Галичини, що складалася переважно з по­ляків, продовжити виконання службових обов'язків, але вже від імені Польської держави. Вирішено, що комісія переїде до Львова, одночасно переймаючи владу у місті від австрійського намісника. Тим часом Польська військова організація, отримавши інфор­мацію про підготовку українців до захоплення влади, 31 жовтня оголосила мобілізацію своїх членів у Львові, видала зброю й набої. Відділи були розміщені у польських школах і в більших будинках. Після полудня ПВО мобілізувала інші польські організації, ко­мендантом міста було призначено капітана Чеслава Мончинсько-


го. Тобто наступне повстання оборонців Львова не було «спонтан­ним жестом розпачу польських жінок і дітей», як це з емфазою по­дає польська історіографія.

Зранку 1 листопада Українська Національна Рада інтернувала намісника і взяла владу у Львові. Протягом дня владу було взято у Коломиї, Снятині, Станіславі, Жовкві, Раві-Руській, Золочеві, Тернополі, пізніше у решті Східної Галичини. Владу брали легаль­но, спираючись на право самовизначення народів, сформульоване Вільсоном, а також на цісарський маніфест, який передбачав, що «кожне плем'я на території, яку воно займає, творить власний дер­жавний організм». На депутатську пропозицію про передачу Польщі всієї Східної Галичини австро-угорський уряд відповів 31 жовтня, що поляки можуть уже брати владу з одним застере­женням, що вона не буде охоплювати української території, бо ук­раїнському народові признається рівне право на утворення са­мостійного державного організму.

Прихід до влади — згадаймо Дмовського — елемента несвідо­мого і байдужого з національної точки зору, без власного розуму, не здатного до керівництва країною викликав загальний шок. «Але ж це посполиті, селяни, мотлох, здичавіле хамство, як вони посміли...» В загальному обуренні об'єднались усі організації і суспільні та політичні угруповання, включно з соціалістами. Львівські бої перейшли у регулярну війну. Її фінал можна було пе­редбачити заздалегідь, враховуючи, що поляки налічували тоді 17 чи 18 мільйонів, а українці - три з половиною, бо Наддніпрян­щина не входила у цю кількість. Польського солдата підтримувала ще ендецька пропаганда, що, власне, зараз або ніколи Польща мо­же стати потугою, що війна не може завершитись компромісом, а тільки знищенням одного із суперників. Ця свідомість зміцнюва­ла готовність до найбільшого зусилля і посвяти.

Для солдата додатковим стимулом була підтримка Антан­ти — найбільшої на той час світової потуги, яка формувала фунда­мент повоєнної Європи. Для Польщі гарантувалось там місце ще у програмі Вільсона, Україну ж ніхто не згадував. Що ж, Польща приступала до мирної конференції як повноправний член Антанти, тоді як Україна була пов'язана з ворогами Антанти, центральними державами. Вже це знеохочувало провідників Антанти до роздумів


над майбутнім України, а до цього додавалась безперервна антиук­раїнська пропаганда табору Дмовського. У польсько-українській війні наслідки цієї обставини проявлялись відчутно і неодноразово.

Антанта привласнила собі право арбітра в усіх європейських суперечках, беручи за основу мирну програму Вільсона. Але на практиці з цією основою бувало різне. У польсько-українській грі Антанта втручалась звичайно в періоди, коли ситуація польської армії ставала критичною. Рішення арбітра завжди були не на ко­ристь українців, завжди мали примусовий характер.

14 лютого 1919 року УГА (Українська Галицька Армія) почала наступ на лінії Гродек Ягеллонський — Судова Вишня, маючи за мету оволодіння Львовом. 17 лютого з Варшави до Львова виру­шила міжсоюзницька комісія генерала Бартелемі. Ще з дороги, 18 лютого, вона вислала телеграму до УГА з вимогою термінового припинення наступу і погрозою, що відмова буде розцінюватись, як розрив дипломатичних відносин Західної України з Антантою. Після припинення наступу УГА комісія запропонувала українцям підписати готову угоду про перемир'я, підготовлену ще у Варшаві спільно з представниками польської сторони. Зрозуміло, що уль­тиматум був прийнятий, хоча умови для УГА були фатальними.

У квітні 1919 року з Франції прибула до Польщі армія генера­ла Галлера, що складалась з добре озброєних і споряджених семи дивізій, у яких було 110 тисяч солдатів і французьких військових радників. Армія була направлена Антантою після попереднього запевнення польського уряду, що військо не буде використовува­тись у війні з українцями. Незважаючи на те, армію Галлера відра­зу кинули на український фронт, а здивованій Антанті пояснили, що українці у цей час почали наступ і військо Галлера стало єди­ним засобом порятунку. Поразка української армії була таким чи­ном забезпечена. Піддаючись аргументам польських дипломатів1, мирна конференція уповноважила Польщу 25 червня до окупації Східної Галичини аж по Збруч з метою «убезпечення населення перед злочинами більшовицьких банд» (незважаючи на те, що

1Wasyl Veryha. The Galicjan Socialist Soviet Republic. — New York-Toronto- Paris-Melbourne, 1956. - S. 28.


жодного бандитизму не було), а в липні УГА була витіснена за Збруч. Поривання Західної України до незалежного існування по­давила Польща, відроджена після 123 років неволі.

Зроблено було все, щоб переможені відчули поразку. Ось що пише на цю тему генерал, доктор Донбковський: «У в'язницях, та­борах і місцях ізоляції у центральній Польщі утримувались ук­раїнські політичні і громадські діячі. Після захоплення Львова 22 листопада 1918 року польська військова влада взяла, як заруч­ників, відомих українських галицьких діячів, серед яких були Ю. Романчук, К. Студинський, В. Охримович, В. Старосольський, І. Кивелюк, В. Бачинський, І. Куровець та ін. Потім почали інтер­нувати у таборах українців, які підозрювались у «діяльності на шкоду Польській державі». Під цю статтю підтягували функ­ціонерів державної адміністрації ЗУНРу і захоплених у полон во­яків Галицької Армії.

Спеціальні табори було утворено у Львові, Перемишлі, Пікуліцах біля Перемишля, Вадовіцах, Вісничі, Тернополі, Модліні, Дембліні, Щипйорні, Стшалкові біля Познані, під Калішем, у Бресті, Томашові й інших місцевостях. Назагал повідомля­лось, що в кінці 1919 року, посилаючись на інспекції й матеріали інспекції Міжнародного Червоного Хреста, в них перебувало близько 23-24 тисяч осіб. Табори існували до 1922 року. Через них пройшло до 100 тисяч галицьких українців, людей, найбільше за- ангажованих у суспільно-політичній діяльності. Підраховано, що в результаті епідемій, головним чином тифу і дизентерії, у таборах померло близько 20-25 тисяч осіб.

Польська влада заборонила діяльність українських культурно- освітніх, кооперативних і самоуправних інституцій. Припинено або обмежувалось видання української преси. Арешти працівників ре­дакцій, конфіскація тиражів, накази про видавання двомовних га­зет — українською і польською мовами — були на порядку денному»1.

Як людина чесна, генерал не вагається назвати таку поведінку окупаційною діяльністю. «Галицькі українці, — пише він на сто­

1Tadeusz Dąbkowski. Ukraiński ruch narodowy w Galicji Wschodniej 1912-1923. - Warszawa, 1985. - S. 167-168.


рінці 171, — неодноразово виступали проти польських окупантів. Найбільшого розмаху досягло повстання гуцулів на Підкарпатті у квітні 1920 року. Придушити його вдалось лише за допомогою війська».

Як бачимо з викладу генерала Донбковського, у місцях ізоляції померло саме стільки людей, скільки у 1919 році нарахувала їх комісія МЧХ. Після десятків тисяч полонених і цивільної, але патріотичної громадськості залишились тільки цвинтарі.

Залишились?

У 1989 році автор оглядав один із них — у Щипйорні біля Каліша. Українське товариство охорони військових могил, яке діяло свого часу у Львові, виконало тут чималу роботу, але по ній залишились лише сліди.

Ось у полі можна побачити зі Щипйорна чотири потужних стовпи з отворами для воріт і брами. Зламані при землі рештки бетон­них стовпів огорожі, ряди порослих травою могил, досить виразно розділених борознами, підставки бетонних хрестів, зламаних при землі. Це - все. У центрі, навпроти колишнього входу, де, очевид­но, стояв якийсь пам'ятник, зеленіє розлогий кущ. Тут можна на­рахувати близько чотирьохсот могил.

«Куди поділись хрести?» — питаю господиню з найближчого подвір'я.

«Нехай пан іде до сусіда. Він капусту в силосах тим камінням притискає. Соромила його, але до нього не доходить...»

Руйнування чотирьохсот хрестів і огорожі - то справа не одно­го збоченця-виродка. Профанація не викликає протесту. Бо це не наше, не католицьке. Гірше — українське.

У таборі Пікуліце біля Перемишля восени 1920 року сиділо 1920 цивільних українців, потім були полонені з УГА, після - з армії УНР (Українська Народна Республіка). На двадцятиліття постав­лено пам'ятник жертвам. У 1939 році його знищили «невідомі ван­дали». Відбудований за німців, він знову був знищений динамітом десь близько 1956 року. Повторна відбудова тривала довше: новий пам'ятник посвячено 10 червня 1990 року. Але чи надовго?

Польська і українська громадська думка назвали свідченням радянського вандалізму руйнування цвинтаря Львівських Орлят і Українських Січових Стрільців на Личакові. А чим відрізняється


Личаків від Щипйорна чи Пікуліц? Хіба тим, що Щипйорно не мало потужного трактора, щоб викинути людські кості на світ Бо­жий. І ще: у Львові хрести нищили безбожні комуністи, у Щип- йорні і Пікуліцах — віруючі католики. Результат був таким самим.

Повертаючись до прийнятого у 1989 році рішення про увічнен­ня пам'яті орлят на Личакові, львівський український місячник публікує фрагменти історії концентраційного табору в Домбі біля Кракова і наводить думку про його творців. Переказуючи і цитую­чи висловлювання на тему таборів для українців, автор називає їх таборами смерті, знущанням над європейською культурою і вічною ганьбою відродженої Польщі. У Домбі санітарні умови бу­ли гіршими, ніж у найстрашніших царських тюрмах. Автор наво­дить уривок із публікації краківського соціалістичного щоденника «Naprzód», який писав: «Інтерновані у Домбі поселені у бараках, які кишать хробаччям, біля туалетів. (...) Харчування не витри­мує жодної критики: недоварена зелень, гнилий суп. Часом фляки, наполовину гнилі і смердючі, половина гнилого оселедця, інколи яйце. Чверть фунта хліба з кукурудзяного борошна. У таборах си­дять і діти. Добрі умови мають тільки російські офіцери: пристой­на постіль, чисті бараки, відповідна кухня». Далі фрагмент листа: «Бараків не опалюють, спання на голих дошках. Вранці чай без цу­кру, ввечері те саме. На обід квасоля, морква або два оселедці на три особи. Всі працюють на вивезенні деревини. Словник охо­ронців: кабан, хам, мурга, скурвисин, свиня. Часами б'ють. (...) За­ради Бога — рятуйте, загинемо з голоду й холоду!» І було це не тільки наслідком неорганізованості господарів, а цілеспрямова­ною діяльністю, спрямованою на швидке викорінення «більшо­вицької української банди». У тридцятих роках один із докто­рантів знайшов у варшавських архівах книгу померлих у таборі Бугшоп біля Бреста, яка включала понад 5000 прізвищ. При кож­ному була примітка «більшовик» або «український полонений більшовик» — під цією маркою людей інтернували без слідства.

У 1919 році зазнали репресій 375 уніатських священиків і стільки ж учителів, арештовано 50 монахів і 41 монахиню із орде­ну Василіанів, у Домбі затримано 64 вчителі, серед них 12 жінок.

Коли почався збір фондів, відомий скульптор Сергій Литви- ненко зробив проект пам'ятника жертвам польського терору


в Домбі — галицьким стрільцям, військовим з Наддніпрянщини, робітникам, духовенству, інтелігенції. Все загинуло у військовій заметілі. І якщо сьогодні прийшла пора відновлення пам'яті по­ляків на Личакові, то чи не належиться те саме українцям у Домбі? — ставить логічне питання автор1.

Звичайно, неписане правило взаємності у міжлюдських стосун­ках зобов'язує. Тільки ось ці два пам'ятники будуть символом крайніх протиставлень: у Личакові — польському геройству, хоча проявленому в боротьбі за загарбану землю, а в Домбі — польсько­му варварству. І треба ще добре працювати над вихованням польсь­ких поколінь, щоб не шукали динаміту до висаджування пам'ят­ників. Бо розмови про культуру, гуманізм, потребу, навіть не­обхідність співпраці чи приязні залишаться тільки пустим звуком.

1Василь Столецький. Терновий вінок у Домбі // Дзвін. — 1990. — № 4. — С. 75-81.


Частина друга

Репресії
Другої Речі Посполитої


ПРАВО К АДУ К А

Ненависть обох народів, ніби грізне memento, закладалась уже в самих основах будови великої Польщі. Вона могла постати лише внаслідок привласнення території і полонізації національних мен­шин, головним чином української. Створюючи цей план, Дмовсь­кий пішов дорогою Казимира Великого, не враховуючи той факт, що українці у XX столітті вже не були русинами XIV століття, що розвиток їхньої національної свідомості неможливо зупинити. Вождь ендеції не чекав, що опір народу буде настільки сильним і боротьба невідворотною. Розробляючи план у 1917 році, Дмовсь­кий також не передбачав, що боротьба за незалежність охопить усю Україну, в тому числі й Західну. Коли, нарешті, план, побудований на помилкових задумах, почали реалізовувати, репресії проти ук­раїнців стали необхідними, що, відповідно, посилило ненависть. Політика непорядності, віддання переваги одній групі над іншою змушували до порушення законності і створення права кадука.

Якщо не дотримується зобов'язань і порушує обіцянки звичай­ний громадянин, то наражається на втрату суспільної поваги і пре­зирство оточення як людина без честі, інколи відповідає перед су­дом. Власне право, зобов'язання і красиві ідеї конституції порушу­вав у Польщі уряд, і ніхто його не притягував за це до Державного Трибуналу. Нагадаємо:

— погоджуючись з рішенням мирної конференції у Версалі з 28.VI. 1919 року про передачу Східної Галичини під тимчасове польське правління, польський уряд зобов'язався гарантувати ук­раїнському населенню рівні громадянські права, свободу користу­ватися рідною мовою у суспільному житті, висловлюватися на те­му постійної належності цієї території, утворення територіального самоуправління. Незважаючи на те, що ці умови були включені до березневої конституції 1921 року, вони не були виконані;


  • у 1923 році Рада Амбасадорів, передаючи Східну Галичину Польщі, зобов'язала польський уряд до надання їй автономії і відкриття українського університету. Сейм навіть видав відповідну ухвалу, яка так і не була виконана. Що більше — зовсім усунено українську мову з Львівського університету, яка була за­проваджена ще за Австрії;

  • у польсько-українському договорі, підписаному у Варшаві 21 квітня 1920 року, польський уряд зобов'язався не укладати жод­них міжнародних договорів, спрямованих проти України. Але че­рез 11 місяців, однак, підписав у Ризі мирний договір з більшови­ками, у якому однією зі статей було передбачено ліквідацію за­лишків української армії, інтернованої у польських таборах.

Тієї армії, яка внесла свій посильний, чесний внесок у бороть­бу з більшовиками. Про це писав Каєтан Моравський до Еразма Пільтца — посла Речі Посполитої у Празі: «Щодо точних відомо­стей із фронту - досить важко. Але, здається, на Півдні Ридз- Смігли оволодів ситуацією і тримає лінію по Збручу. Велика у цьому заслуга українських підрозділів, які навіть під час відсту­пу не втратили холоднокровності і, переважаючи дисципліною наші війська, б'ються по-геройському. У найбільш критичний мо­мент український офіцерський підрозділ зупинив наступ Червоної Гвардії на Галичину ціною втрати 350 убитих та поранених офіцерів. Що за іронія історії!»1 Нічого дивного, що під час інспекції табору інтернованих вояків української армії в Каліші після укладення ризького договору Юзеф Пілсудський почував себе винним: «Я вас, панове, перепрошую, я вас дуже перепро­шую...»

Це був винятковий випадок, бо у польській політиці націо­нальним меншинам рівноправність гарантована лише теоретично, щоб отримати від західних держав схвалення здійснених загар­бань, а на практиці після схвалення ті зобов'язання були перекрес­лені. За непорядність жодна держава навіть пальцем потім не при­грозила, тому нічого дивного, що пізніше Польща відкликала свій підпис під міжнародним договором про меншини. Меншинам за­

1Jerzy Tomaszewski. Rzeczpospolita wielu narodów — Warszawa, 1985. — S. 75.


лишився рух опору Серед українців він оформився в У ВО — Ук­раїнську Військову Організацію, яка у 1929 році перетворилась в ОУН — Організацію Українських Націоналістів.

Іншого виходу не було. Репресії стали щоденним явищем для ук­раїнського населення від народження Другої Речі Посполитої. Май­же 6-мільйонній частині народу навіть її назву залишено хіба лише у звороті «ти, гаде український»1, тоді як урядова номенклатура і весь польський народ вперто повторювали «русини», «русинський», «руський», і за це їх ненавидів свідомий український елемент. У бе­резні 1920 року Галицьку землю було названо «Східною Малополь- щею», випереджаючи рішення Ради Амбасадорів про передачу цих земель Польщі. Ще у 1919 році польська влада замкнула майже всі відділи і більшість читалень культурно-просвітнього товариства «Просвіта», яке діяло понад 50 років (від 1868 року); серед 2879 чи­талень, які існували у 1914 році, залишилось у 1923 році тільки 832. Закрито було редакції українських газет, які виходили перед війною, розпущено автономно діючі у певному розумінні інституції — Кра­йовий відділ і Крайовий Сейм, які залишались ще з австрійських часів, а також самоврядні повітові ради і більшість громадських, пе­редаючи їх компетенції старостам і комісарам. У 1921 році розпуще­но Український Громадянський Комітет у Львові, який займався до­брочинною діяльністю. Бойкот українським населенням виборів до Сейму в 1922 році викликав нові репресії. Відповідно до ухвали від 31.VII. 1924 року заборонено вживання української мови у всіх дер­жавних і самоуправних інституціях.

Проведено було генеральну полонізацію освіти. Згідно з польськими й українськими даними2 перед встановленням польсь­кої влади у Галичині діяло 2496 українських початкових шкіл, на північно-західних українських землях (Волинь, Полісся, Холм- щина і Підляшшя) — близько 500, а середніх шкіл по всій Західній Україні — 35. У шкільному 1937/38 році українських початкових

1 Це досконало показав Анджей Кусьнєвич у поезії «Słowo о nienawiści» // Przegląd Powszechny. - 1986. - №10. - S. 106-108.

2Mieczysław Iwanicki. Oświata i szkolnictwo ukraińskie w Polsce w latach 1918-1939. — Siedlce, 1975; Енциклопедія українознавства. — Т. 1. — S. 942. — Мюнхен-Нью-Йорк, 1949. - Т. II. - S. 3857. - Париж-Нью-Йорк, 1984.


шкіл у Галичині залишилось 392, на Волині — 6. На Поліссі закри­то було всі 22 українські початкові школи, не відкриваючи ут­раквістичних (двомовних), заборонено українську мову навіть як предмет. Видано було ухвалу про заборону навчання українською мовою на Холмщині й Підляшші, наказано було перейти на польську мову у вивченні православної релігії. У Кременецькому повіті, де урядова статистика налічувала 80,7% населення з рідною українською мовою, навчання польської мови введено вже у першому класі. В кінці 1930 років у Західній Україні рідною мо­вою навчалось лише 7% української молоді. Серед 27 середніх шкіл на Волині було 3 українські, і то приватні, утримувані бать­ками. «На загальну кількість 4983 учні середніх шкіл українців було 723, тобто 14%», — читаємо в Іваницького (с. 175), який по­силався на архівні документи. Якщо взяти до уваги, що ці 14% становило представництво близько 80% українського населення Волині, а 70-80% місць займали поляки, то конституційне поло­ження про демократичну рівноправність громадян Речі Посполи­тої перетворено на знущання.

Подібні випадки можна наводити нескінченно. Ось у 1924 році міністр освіти Станіслав Грабський запровадив згадуване ново­введення — утраквістичну, тобто двомовну, школу, надаючи їй статус початкової на територіях, де проживало непольське насе­лення. На вимогу батьків 40 дітей шкільного віку її можна було пе­ретворити на школу з українською, литовською чи білоруською мовою навчання. Якщо, наприклад, батьки 20 дітей бажали навча­ти дітей державною мовою, то школа переходила на польську мо­ву. Таким чином, один польський голос мав ціну двох українських. Підписи на підтримку запровадження української мови повинні були затверджуватись державними органами, для польської - це було непотрібне. «Українське населення Волині виявляло слабке зацікавлення шкільним плебісцитом, напевне, побоюючись втра­тити і так невелику кількість наявних шкіл», — пише М. Іва- ницький на с. 162. На жаль, не про те йшлося. Причиною був звичайний постерунковий. Прикладом може послужити плебісцит у моєму рідному Підлужжі ґміни Верба Лубенського повіту на Во­лині у березні 1932 року. Заповнені і підписані декларації ще не дійшли до Павла Довнаровича — війта ґміни, коли на селі з'яви­


лась поліція і почала відвідувати господарів, які підписали декла­рацію. Всюди знайшли якісь порушення: засмічене подвір'я, відсутність дашка над колодязем, неприв'язаний пес, вищербле­ний чи не пофарбований паркан при дорозі, відірвана табличка при колодязі з інформацією про якість води, шпарини у стінках ту­алету тощо, і складався протокол. Ґміна визначала кару — штраф по 5, 10,15 злотих — залежно від рівня активності господаря в ук­раїнському русі. Апеляції до окружного суду у Рівне ніхто не ви­грав; штрафи підвищували до 25 злотих, що перевищувало вартість 100 кг пшениці. Це було причиною «слабкого зацікавлення плебісцитом». Настрашені селяни вже не йшли до війта за затвер­дженням підписів, і українську мову ввели без плебісциту допіру у вересні 1939 року, після падіння польської влади. І це було зроб­лено автоматично, бо було природно, щоб на селі, де проживало лише кілька польських родин, існувала українська школа.

Зміна влади привела до ліквідації інших вад волинського шкільництва, про які пише М. Іваницький (с. 162): «Офіційні дані шкільного керівництва (за 1934 рік) показували, що з 362108 дітей шкільного віку 119 377 (33%) взагалі не навчалось. Неписьменність могла б бути меншою, якби був дозвіл на діяльність українських культурно-освітніх товариств. Це було тим більше потрібно, що у так званих безшкільних округах зареєстровано 25 тисяч дітей. Виникала нагальна необхідність охоплення їх хоча б домашнім на­вчанням читання і письма за допомогою громадських інструкторів освіти». І далі (с. 167): «Серед дорослого українського населення, яке проживало на території Східних земель, було близько 80% не­грамотних. Понад 30% дітей шкільного віку взагалі не навчались. Лише 5% українських дітей навчались у школі рідною мовою. Так виглядала цілісна картина стану освіти і початкового навчання для українського населення у Східній Малопольщі в останні роки перед Другою світовою війною».

Це можна було пояснювати слабкістю держави, недавно відро­дженої після окупації, відсутністю педагогічних кадрів, шкільних будинків тощо. Але як діяли у набагато гірших умовах совєти? Цілком нормально: оголосили акцію і швидко ліквідували негра­мотність, причому стежили, щоб молодше покоління отримало повну початкову освіту, а далі й середню. Польська влада ро­


зуміла, що розвиток освіти національної меншини автоматично викличе зростання національної свідомості, зміцнить сепара­тистські настрої, тому цілеспрямовано гальмувала цей процес.

Ось деякі фрагменти книжки Іваницького, позбавлені, — може, з сорому за передвоєнну владу — належного пояснення. Першими наведені дані про зв'язки структури шкільництва з екстремістською політикою. Тобто «єнджеєвічовська» реформа від 1932 року запро­вадила до початкової освіти градацію — школи трьох ступенів: І сту­пінь складався з чотирьох класів, де у І і II класі дитина вчилась по року, у III класі — два роки і в IV класі — три роки. II ступінь мав 6 класів, у тому числі 1-У класи — з річним курсом і VI клас — лз дворічним. У школі III ступеня було 7 однорічних класів. У всій Польщі було лише 16% 7-класних шкіл, у Східній Галичині - 13,5%, а на Волині, Поліссі, Холмщині і Підляшші — тільки 8,5%. Отже, на всіх українських землях переважали школи першого типу, 4-класні. Наслідок був таким, що всі діти вчились 7 років, але до середньої школи доходили тільки з шкіл II і III ступенів, для четвертоклас­ників дорога до подальшого навчання була закрита. Це стосувалось, головним чином, національних меншин.

Другий фрагмент — відсутність українських вчительських кадрів. Ось цифри:

Українське населення на українських територіях (1931) 5716 тис.

Початкові школи (1937/38) 8099

Вчителі українців (1936) 4029

З цього на заході країни 1009

Як бачимо, на українських територіях на одного українського вчителя припадало 3 школи і 2000 жителів. На Волині ситуація була ще гірша: шкіл 1094, вчителів-українців у 1931 році — 472, в 1933 — 451 (поляків 2795), у 1936 — 400. І ще невелика цитата: «Протягом двадцятиріччя кількість вчителів-українців у ко­лишній Західній Галичині зменшилась на 20%, а кількість польсь­ких вчителів зросла у шість разів»1.

Ці вади були наслідком заборони відкриття українських педа­гогічних навчальних закладів і масової депортації вчителів укра­

1М. Iwanicki, tamże. — S. 191.


їнської національності до Центральної Польщі. Так, у Варшавському воєводстві (1936 рік) їх працювало 186, у Лодзінському — 183, у Кєлецькому — 265, від кількох десятків до кількох сотень було у Білостокському, Вільненському, Новогрудському, Познансько­му, Поморському, Сілезькому воєводствах і т. д.

Внаслідок цього утраквістичні школи в реальності стали польськими школами з українською мовою як предметом, бо на­вчання велось польською мовою, учнів змушували розмовляти польською — бо як могло бути інакше, коли вчителями були поля­ки з пасивним знанням мови учнів? Це вони були авангардом польськості країв, керівниками польських патріотичних ор­ганізацій, командирами горезвісного і обов'язкового в школі «Стрільця». Значна кількість тих педагогів дивилась на українців з ненавистю і зневагою. З виховної точки зору в тих умовах вплив учителів на учнів не міг бути належним. Не були винятком ситу- зцїіу коли стосунки з обох боків відзначались більше чи менше прихованою ворожістю.

Коротко кажучи, поляки створили українцям таку освіту, яку мали самі під прусською окупацією. Так чинить кожен окупант, розуміючи, що школа є одним з основоположних елементів роз­витку народу.

Право кадука не дозволяло українському селянину купувати ділянку землі на українській етнічній території. Відсутність хліба щороку гнітила селянина у переджнивний час, але земля ж була, тільки в руках чужих осадників. 5% великих власників і багатих се­лян володіли 59% землі, з якої близько половини мали великі зем­левласники, які становили 0,4% загальної кількості власників гос­подарств. Власниками великих земельних маєтків були майже ви­ключно поляки1. Після стабілізації польської влади в Західній Ук­раїні з центральної Польщі були запрошені колоністи — де­мобілізовані легіонери, підофіцери й офіцери, щоб нагородити їх за внесок у відродження держави і зміцнити полонізацію захоплених територій. Землю давали безплатно, навіть не питаючи, чи обдаро­

1Mirosława Papierzyńska-Turek. Sprawa ukraińska w II Rzeczpospolitej 1922— 1925. - Kraków, 1979. - S. 26.


ваний уміє вести господарство. Отже, кожен брав українську зем­лю і державні гроші на обзаведення господарством, але господарю­вав тільки працьовитий селянин, інші віддавали землю в оренду або продавали. Вони також шукали добре оплачуваної посади війта, секретаря, голови чи іншого урядника, які були призначені тільки для поляків. Одним із таких господарів у Вишнівці на Во­лині був кількаразовий міністр і воєвода Генрик Юзевський1.

«Серед осадників, — писав на цю тему дослідник часів Пілсудсь- кого, — рядових було 3221, офіцерів — 1256, генералів — 94. Взагалі військовим осадникам було віддано 785 земельних маєтків. Се­редній розмір маєтку становив 27 га (як далі побачимо, 27% во­линських господарств не перевищували 2 га землі. А наступні 40% — 5 га. — М.С.). Військова колонізація об'єднала східні землі Речі ПосполитоЦ...) Військова колонізація мала на меті по­лонізацію українського і білоруського населення /зменшення пере­населення на землях Центральної Польщі, надання допомоги військовим, які не мали професії. Суттєвим мотивом військової ко­лонізації було і те, що військові осадники використовувались для збройного придушення революційних рухів української і білорусь­кої меншостей. Союз осадників у листі до міністра внутрішніх справ стверджує, що «наявність у деяких осадників військових карабінів використовувалась органами громадської безпеки, коли осадників залучали до співпраці у придушенні виступів, які загрожували гро­мадському порядку». Згідно з існуючими колонізаційними планами схід Польщі повинен був заселятись відібраним, цінним елементом. Ідеалом осадника повинен бути селянин-військовий», — закінчує свої висновки історик часів Пілсудського2.

Зрозуміло, що при «придушенні виступів, які загрожували гро­мадському порядку» осадники стріляли у націоналістів і ко­муністів. Чи можна дивуватись, що скоро цей «вибраний цінний елемент» більшовики вистріляли у Катині? Включно з генералом Сморавінським — головнокомандувачем погрому українців на Холмщині.

1Henryk Józewski. Zamiast pamiętnika // Zeszyty Historyczne. Biblioteka «Kultury». - Paryż, 1982. - Zeszyt 59. - S. 91.

2Piotr Stawecki. Następcy Komendanta. — Warszawa, 1969. — S. 136-140.


Парцеляція і колонізація тривали майже ціле двадцятиріччя. Розпарцельовано було майже 80 тисяч га землі, з якої 1/4 продана українцям, щоб уникнути звинувачення у дискримінації, на село прибуло 200 тисяч, а до міст 100 тисяч поляків1. Прибував голо­вним чином елемент активний, підприємливий, в основному ен- децький, настановлений боротись за полонізацію подарованого. Він прибував для того, аби незабаром зустріти смерть — якщо не тут, то там, «гдє вольно дишет человек»!

На винищувальну діяльність польської влади український рух опору відповів такими акціями, як замах на президента Станісла­ва Войцеховського у 1924 році і куратора Собінського у 1926 році, бомбовими замахами на державні установи, нападами на поштові відділення, саботажем на залізниці й телеграфі та масовими підпа­лами маєтків землевласників, особливо скирд зі збіжжям після жнив 1930 року. Згідно з урядовими даними спалено 62 житлових будинки, 87 стодол із врожаєм, 78 інших господарських будинків і 112 скирд збіжжя. За наказом Ю. Пілсудського влада провела па­цифікацію, керуючись правом кадука, що означало групову відповідальність. У процесі цих акцій до сіл і міст Східної Галичи­ни спрямовано підсилені відділи поліції і військові ескадрони ка­валерії, які виганяли з хат провідних українських діячів, чоловіків і жінок, вчителів і священиків, після чого били їх до зомління під супровід лементу домашніх. Поранених були тисячі, 7 побитих по­мерло. Здійснено численні арешти, в тому числі ЗО депутатів сей­му, розпущеного ЗО серпня 1930 року. Частину з них замкнули у відомій своєю жорстокістю Брестській фортеці. Нищилось май­но побитих і арештованих та українських установ — ламали бу­динки, нищили інвентар, у споживчих спілках перемішували си­пучі товари або обливали їх гасом. Заборонено було діяльність мо­лодіжної організації «Пласт», закрито приватні українські гімназії у Рогатині, Дрогобичі, державну в Тернополі, арештовано пре­зидію найбільшої легальної української партії УНДО. Конфіско­вано спільне послання українських єпископів, яке критикувало те­рористичну акцію і принцип колективної відповідальності. Однак

1Mańa Turlejska. Rok przed klęską. — Warszawa, 1960. — S. 165.


ні особисте звернення до влади митрополита А. Шептицького, навіть представника апостольської столиці, ні скарга українських парламентаріїв у Лізі Націй не дали жодних результатів. Тільки те, що застосування більшовицьких методів ставлення до населен­ня принесло багато сорому на міжнародній арені, привело до по­яви описів пацифікації французькою і англійською мовами. Найбільш детальні — «На вічну ганьбу Польщі» і «Polish Atrocities in Ukrainę» (1931). Комісія Ліги Націй одноголосно за­судила Польщу за пацифікаційну акцію. До сумнівних здобутків треба зарахувати парламентські вибори, проведені під час па­цифікації. Провідні діячі були у в'язницях, тому терору, надужи­вань і фальшування не бракувало.


Володимир Мацьків

ДЕТАЛЬНІ ДОПОВІДІ

ПАЦИФІКАЦІЯ У ТЕРНОПІЛЬСЬКОМУ*

(...) Коли під час польсько-української війни весною 1919 року
Польща кинула у бій армію Галлера, вишколену і забезпечену
Францією для боротьби з більшовизмом, Українська Галицька
Армія, яка не мала зброї та інших необхідних засобів, мусила по-
кинути рідну землю. Галичина опинилась під владою Польщі, бо
так вирішила всесильна Рада Амбасадорів. Однак та сама Рада
визнала за українцями досить широкі права на власну освіту до
університету включно, що Польща зобов'язалась виконати.

Зобов'язання залишилось невиконаним. Влада поверсальської
Польщі дуже швидко забула боротьбу поляків за свою неза-
лежність і повернулась до тих самих методів правління, які Ук-
раїна добре пам'ятала за часів історичної Польщі.

Жодних нових прав український народ не отримав. Польща бу-
ла поділена на дві частини: частину А, де жили поляки, і частину
Б, де жили українц, і білоруси. Коли Польща А розбудовувалась
всіма доступними засобами, то Польща Б тільки платила податки.

Українську державну освіту, яка налічувала під час
австрійської й української влади понад 3000 різноманітних
шкіл, полонізовано і утраквізовано, що в принципі на одне й
вийшло. Закривались численні українські приватні школи, вчи-
тельські кадри переводили на власне польські землі, пересліду-
вались культурно-освітні й економічні товариства, головним чи-
ном споживспілки, створювались численні перешкоди діяль-
ності спортивних організацій, навіть виховної дитячої ор-
ганізації «Пласт». Службовців української національності

* Шляхами Золотого Поділля. — Т. II. — Філадельфія, 1970. — С. 110-120 (по­двійний переклад — з української на польську, а потім з польської на українську).


звільнювали з роботи або переводили на чужі терени, молодих взагалі не приймали на роботу

Вводилась примусова полонізація країни, не дозволялось навіть вживати назви «Україна», «український», слід було казати «русин», «рускі» або «русинський». Преса підлягала суворій цен­зурі, яка завдала великих матеріальних втрат. Майже кожний но­мер наших газет світив великими білими плямами, бо багато ста­тей цензура знімала, і після конфіскації треба було друкувати но­вий наклад.

Переслідувались церковні діячі, священики, єпископи, ареш­товувались і утримувались у в'язниці, у пресі зневажався навіть такий велет, як митрополит Андрей Шептицький. За заповнення метрик українською мовою українським священикам признача­лись високі штрафи і навіть кари арештом.

Польська влада не тільки легковажила своїми зобов'язаннями стосовно відкриття українського університету — вона так пе­реслідувала український приватний університет, що спочатку зму­сила його до переходу в підпілля, а потім повністю знищила.

На українських землях було багато маєтків землевласників, які походили з часів давньої Польщі, коли польські королі дару­вали маєтки своїм слугам, які проживали у містах або за кордо­ном, деякі повністю вимерли. Замість того щоб передати або про­дати ці землі їхнім справжнім власникам, українським селянам, польська влада запрошувала колоністів-осадників, набираючи їх серед різного шумовиння на польських землях, будувала для них господарські будинки і закріпляла їх на цих землях. Українські селяни відчували величезний земельний голод — близько 35% селян мали не більш ніж 1-1,5 га, на яких мали утримувати роди­ну з 5-6 осіб. (...)

У жнива і після жнив 1930 року в деяких місцевостях почало горіти збіжжя у копицях і скиртах польських колоністів і земле­власників. Польська влада, яка не могла чи не хотіла викрити вину­ватців, звинуватила УВО (Українську Військову Організацію) або взагалі українське населення. Не виключено, що з провокаційною метою чи для отримання страхування, більшого від вартості збіжжя, багато підпалів здійснили самі власники збіжжя. (...). Службовці високого рівня (як воєвода Наконечников) твердили,


що на рахунок УВО можна віднести всього 50% підпалів, хоча і ця оцінка була голослівною, бо не піймано жодного винуватця.

На українські землі кинули поліцію і військо, які катували підряд дітей, старих і навіть вагітних жінок. Нищили домашній інвентар, постіль, продукти харчування, будинки, збіжжя у снопах і т. д. Зруйновано господарчі й культурні установи, як читальні «Просвіти», кооперативи, магазини тощо, грабуючи разом з тим приватну власність — живність, товари і т. д. Арештовано багато людей за звинуваченням у саботажі, що зовсім не було доведено. Справа полягала не у покаранні винних, а у тероризуванні насе­лення, нищенні як здоров'я, майна, так і культурних, освітніх і гос­подарських досягнень. Доказом цього стали села, де не було жод­них підпалів ані злочинів, але карні експедиції їх не минули (село Чернилів Рускі, повіт Тернопіль, село Швейків, повіт Підгайці і багато інших), або робили пацифікації кількаразово.

Ось приклад такої пацифікації від 23 вересня 1930 року: «О 6 годині під вечір до Нової Всі біля Підволочиська карна екс­педиція приїхала у складі близько 130 поліцейських з карабінами, багнетами, револьверами і «наймоднішою зброєю» — палицями. Після візиту до місцевого відділку групи поліцейських пішли до корчми поляка Качоровського, щоб трохи підкріпитись і набрати гоноровитості.

Біля 8 години вечора, перебуваючи трохи «під газом», почали перевіряти хату за хатою, в яких проживали українці. Ревізія, а точніше погром, полягала в тому, щоб усе знищити. У місцевій кооперації «Народний Дім» ґрунтовну ревізію провели так, що знищили весь інвентар, порозкидали і облили гасом товар. Про­давця Володимира Ткача немилосердно побили. У Народному Домі, де містилась читальня «Просвіти», порубали сокирами підлогу, сцену, стільці, шафи з книжками, порвали завісу і деко­рації, понищили сокирою стіни, знищили всі портрети, в тому числі Тараса Шевченка, Івана Франка, Мазепи, Хмельницького і Шмигельського. Після ревізії залишилась страшна руїна.

Потім було проведено ревізію серед місцевої інтелігенції: у ад­воката доктора Данила Сеника, агронома інж. Андрія Турянського, місцевого лікаря Андрія Колодинського, доктора Льва Голінато- го — заступника нотаріуса, адвоката доктора Івана Калини і його


спільника доктора Грицини, місцевого священика Івана Малуци. Доктора Д. Сеника, доктора Голінатого і доктора Грицину страшно побили під час обшуку а потім і на подвір'ї. Інженера Андрія Ту- рянського забрали до дільниці і тяжко побили у присутності раніше побитих свідків — учня VII класу гімназії Мирослава Со­кола і жителя села Григорія Сокола. Б'ючи палками і прикладами, поліцейські кричали: «Ти, кабане, бандите, хочеш України, будуєш Україну, будеш бунтувати руського селянина проти польської дер­жави, будеш палити панські скирти, поширювати «Сурму» (неле­гальну газету)? Покажемо тобі, як палити скирти! Хочеш України, то марш за Збруч! Закатуємо тебе так, що жити не будеш і не по­мреш».

У помешканні доктора Сеника зірвали підлогу, копали у пошу­ках зброї, в канцелярії знищили всі судові акти. У доктора Калини зламали друкарську машинку, порозкидали всі акти і знищили канцелярський інвентар. Катуючи людей, поліцейські кричали: «Кому тепер будете скаржитись — нема ні сейму, ні депутатів, ні сенаторів, ідіть до Пана Бога зі скаргою. Ваших адвокатів і суддів уже побили, і нікому буде писати скарги на нас».

Потім зробили обшук у службовця доктора Сеника, Володи­мира Весоловського, і сильно його побили. Здійснюючи обшук у продавця спілки Володимира Ткача, побили його матір і сестру, Сеню Ткач, а також молодшого брата. У його сестри порізали на шматки народний одяг. У священика Малуци розвалили всі печі і зруйнували хату.

У процесі обшуку безжально нищили селянське майно, вики­даючи все на середину помешкання і топчучи ногами. Робили са- ламаху: пір'я з розпоротих подушок, вишнівку, мед, борошно, кру­пи, порізані килими, одяг — усе змішували в одну купу, а інвентар рубали. Немилосердно б'ючи, казали господарям здирати со­лом'яні дахи з хат і стодол, розкидати стоги зі збіжжям і розтрушу­вати сніп за снопом, щоб знайти зброю. Пішов дощ, зерно пророс­ло і пропало.

Потім побили селян — Івана Зубка, Петра Москалюка. Остан­нього за те, що мав сина студента філософії, життя його трималось на волоску. Його пасербицю Паламар побили так, що вона збоже­воліла, почала марити. Далі побили трьох братів Підгірських —


Івана, Ярослава і Євгена, а також Москалюка і Северина Плюгав­ку. Маріана Коменду дуже побили у поліції за те, що був службов­цем спілки і секретарем «Рідної Школи». У Григорка Гуменюка побили хвору дружину, пасербицю і її чоловіка, католика Юзека, якого пізніше перепросили: «А ти, пся крев, чому з самого початку не говорив, що поляк? Це тобі не зашкодить, що трохи дістав, чо­му з ними братаєшся?» Далі зробили обшук у Варвари Гуменюко- вої і Андрія Вергуна, якого побили з усією родиною, закривши всіх у стодолі — дружину, двох синів, дочку і зятя. Обшуки були в Іва­на Мороза, Петра Іщука, Івана Ґонтаря, Григорка Сокола, Демка Крив'яка, Максима Паламара, Петра Теслика, Гната Головинсько- го, Миколи Весоловського, начальника громади Миколи Шурана, секретаря Берекити і його синів — Мирослава і Михайла, нарешті Миколи Осінчука, всіх також побили. Далі били бібліотекаря чи­тальні Івана Ткача, його дружину, брата і тещу — Шуран, яка була головою «Союзу Українок», причому зламали їй руку і забрали 10 американських доларів, коли вони випали з її руки.

Побиття у Новій Всі тривало до 3 години ночі. Тому, хто сильно кричав, затикали рот землею і били далі. Під час нищення майна спілки били деяких членів правління і кричали: «Ми вам дамо ко­оперативи, ти, пся крев, мужичня, і ти, і інший, ти, що берешся до торгівлі, тобі треба кооперативи, а бідний жид, що буде робити? Він — до торгівлі, а ти мусиш у полі працювати». Наступного ранку після побиття комендант експедиції розпорядився, щоб усі радні при­йшли до нього до громадського правління, і сказав: «Тепер щоб бачили, за кого мусите голосувати. Як буде голосування, всі голоси повинні віддати за державний список, а якщо так не зробите, то ми ще кра­щу лазню влаштуємо! Своїх бунтівників — адвокатів, інженерів і священиків — не слухайте, бо вони вас баламутять».

Не маючи в Америці належних контактів з рідним краєм, труд­но нам зібрати матеріали для повного опису подій, згадаймо лише деякі місцевості.

У Денисові тяжко побили 85-річного Івана Щебиволока, війта Івана Вареницю (зламали ребра й руку і відвезли до шпиталю), вчителя і громадського діяча Іванну Блажкевич, яку улани виво­локли на луку і так побили, що ледве живу її відвезли до «Народ­ної Лічниці» у Львові, де лікування тривало довгий час. Пізніше


вона змушена була постійно ходити з паличкою. Побито було Ми­колу Мазепу, Івана Рибака (заступника голови громади), Григора Макогона, Степана Мазепу, Василя Кушніра, Василя Ми­хайлівського, Володимира Дисанівського, Петра Самицю і навіть 8-річну дитину Миколи Щебиволока.

У Дичкові 15.IX. 1930 р. на вигоні побили прикладами і пали­цями Ісидора Павлося, Богдана Пруса, Павла П'ятківського, Дми­тра Нитку та інших. Кожний дістав майже 50 палиць.

Наступного дня побито 16-17-річних членів «Лугу»: Омеляна Українця, Володимира Павлося, Миколу П'ятківського, Володи­мира Хом'яка та інших.

У Довжанці власників хурманок з Домаморич, які привезли поліцію до Довжанки, а також тих хурманів, що мали відвозити цю поліцію далі, поставили у два ряди обличчям один до одного і на­казали бити один одного по обличчю. Потім сформували з них один ряд, наказали лягти і повзти до ближньої річки, а під час пла­зування били їх нагайками. При наступному виїзді поліції до Пет- рикова хурманів били прикладами по плечах і по голові.

У селі Гладки 24.IX сильно побили Михайла Вітрового і сказа­ли, що то за «Ще не вмерла Україна». З кожним п'ятим ударом він мусив кричати: «Хай живе Польща! Хай живе Пілсудський!»

У процесі биття одному викрутили руку, бо не хотів покласти її на землю.

У Кутківцях 25.IX поліція побила священика Михайла Ко- зоріза, Михайла Гайду, Федора Бартицького, Василя Тереза, Сте­пана Струтинського (поламали ребра), Костя Кутового, Гриця За- зулю, Марію Кукурудзу, Євдокію Гайду й інших. Декому вдалось утекти до лісу, пересидіти там кілька днів і таким чином врятува­тись від катування. Кооператив і читальню «Просвіти» повністю знищено. Поламано всі музичні інструменти товариства «Просвіта». На час екзекуції поліцейські поприкривали свої номе­ри на шапках.

У Купчинцях пацифікація відбулась два рази. 22.ІХ пацифіко- вано все село, потім прив'язали громадського асесора Олексу Ро- соляка шнурком за шию до воза і змусили на втіху катам бігти за возом, підганяючи його батогом.

У кооперативі весь товар скинули на одну купу і полили гасом.


У читальні «Просвіти» наказали голові Миколі Шкільному, Тим- ку Білому і Мирославу Ковалю нищити своїми руками театраль­ний гардероб, накладали на них перуки і мазали фарбами, щоб насміхатись. Також знущалися з Василя Якимишина і його матері.

29.IX з Теребовлі прибув ескадрон уланів і ущент знищив коо­ператив і його магазин разом із двома відділами. Всі товари знище­но, збитки становили понад 100000 злотих (20000 доларів).

Керівнику школи Т. Гринькевичу наказали винести всі книги зі шкільної бібліотеки на подвір'я, і тут їх підпалили.

Того самого дня всіх чоловіків села зігнали (деякі встигли втекти) на громадську площу, відділили членів легального товари­ства «Луг» — близько 20 осіб і всіх побили, даючи кожному від 50 до 100 ударів. Потім вишикували їх у шеренгу і наказали робити гімнастичні вправи. Далі закрили їх у стайні місцевого власника Лонгарта і знову побили. Вранці ЗО.IX їх ще раз побили нагайка­ми, членів родин і батьків, що лементували навколо стайні, розігнали прикладами. Побиті лежали цілими днями з гарячкою без лікарської допомоги — до лікаря було більше 20 км.

У селі Велика Лука пацифікація відбулась 29.ІХ.1930 року. Спочатку зробили в селі обшук, потім арештували, не оголошуючи причин, Семена Ляха, Івана Поліщука, Івана Брикайла, відправили їх у місцевий відділок у сусідніх Мишковичах і сильно побили — один поліцейський сидів на голові, другий - на ногах, а третій бив палицею по всьому тілу. Потім відвезли в поліцію в Тернополі. По­били також Василя Звіра, Івана Гладкого, Семена Фостатого, Фе­дора Зінкова, Івана Поліщука, Марію Брикайлову. Стан тяжкого побиття підтвердив лікар, доктор Фурта у Микулинцях.

Побили також зустрінутих на дорозі у селі людей. Це були: Се­мен Бедрій, Іван Греськів, Іван Фарина, Микола Рогатий, Тимко Зіньків, Іван Комар, Степан Юськів, Михайло Звір, Федір і Онуфрій Брикайли, Степан Зіньків.

Вдома побито: Степанію Брикайлову, Степана Зімовського, Михайла Брикайла, Теклю Лучко, Петра Сикиринського, Олексу Лазуту, Михайлину Ляхову, Євдокію Оріхівську, Мартина і Івана Романівих, Семена Комара, Василя Сцибайла, Теофіла Брикайла, Марію, Ксенію і Анну Рогатих, дітей: Степанію Брикайло — 8 років, Семена Лучкова — 8 років та інших.


У містечку Микулинці людей не били, але в ніч на ЗО вересня невідомі злочинці (здогадатись неважко) висадили динамітом у повітря пам'ятник українським стрільцям. Було 2 вибухи: о 8 ве­чора і о 1.30 ночі. Пам'ятник розбито на дрібні шматки.

У Петрикові побили крамаря кооперативу Матвія Мітренгу 57 років, змушуючи його танцювати і співати сороміцькі пісні. Коли він відмовився, його побили до зомління так, що довгий час його життя перебувало під загрозою.

Побили також Петра Барчишина, його дружину Анну, Михай­ла Стеця, Василя Сусла батька і Василя Сусла сина, Омеляна На­конечного, Володимира Лучкова, Михайла і Теофіла Середів та інших.

Прошова була пацифікована 29.ІХ. До села приїхало близько 80 поліцейських і почали обшуки вдруге. У священика Лопатинсь- кого викинули з шафи всі речі, потоптали ногами, знищили всі па­рафіяльні книги, всі документи і книги в бібліотеці. Розбили цер­ковну касу, поламали фортепіано і весь домашній інвентар, поби­ли вікна з рамами, зірвали підлогу в парафіяльній канцелярії, за­лишаючи одну велику руїну. На подвір'ї здерли стріху зі стайні, розкидали два стоги збіжжя, а оскільки саме тоді всю ніч ішов дощ, воно намокло і згнило.

Подібне було і в Михайла Тишинського, у якого здерли соло­му з усіх будинків, повністю знищили інвентар у хаті, а господаря тяжко побили. У Степана Тарка знищили збіжжя у стодолі, будівлі і домашній інвентар. Те саме зробили у Василя Бадовсь- кого, Івана Крамара, Михайла Сампара та інших. У читальні «Просвіти» знищили все, що можна було знищити, — декорації, завісу, все приладдя.

У Малий Ходачків 21.IX, коли люди були у церкві, приїхало 50-60 поліцейських з закритими номерами на шапках; вони ото­чили церкву і, коли люди почали виходити, почали бити. Були важко побиті: Павло Балабан, Мирон Тимків, Антін Недошиток, Степан Попельняк, Петро Билза, Василь Кужма, Андрій Водяний, Михайло Чиж, Степан Яцків та інші. Потім тим, кого побили, на­казали ловити качок в озерці біля Народного Дому, глибина озе­ра — 1 метр. Від'їжджаючи, військо забрало 700 злотих контри­буції, свиню, 2000 кг вівса, 2 вози конюшини і 2 — соломи.


У Чернилові Руськім відділ уланів оточив село, поставив на всіх дорогах кулемети і зігнав усіх мешканців на громадську пло­щу. Після відділення дітей до 13 років, євреїв і поляків, яких там було кілька родин, почалось катування всіх підряд чоловіків, жінок і дівчат.

У Шляхтинцях військо і поліція побили З.Х Івана Шкулу (змушували цілувати самого себе у руки), Миколу Сердюка (в процесі биття мусив кричати «Хай живе Польща!»), Івана Сер­дюка, Степана Лобатого, Івана Чоловічка, Павла Музіла, Федора Плаксу, Павла Лабатого (11-річний хлопець, якого змушували мо­литись по-польськи), Євдокію Балабан (60 років), Марію Сере- дюк, Михайла Грим'яка, Давида Маличка і багатьох інших.

Це тільки приклади, які не вичерпують усіх випадків.

Ось приклади з повіту Збараж.

Село Великі Гнилиці військо так оточило, що ніхто не зміг втекти. Били і катували всіх людей, нищили все, що потрапляло під руки. Нарешті наклали на село контрибуцію, забираючи 150 курей, 150 качок, полотно, папірці для скручування цигарок і по 50 грошів готівки для кожного «бравого» вояка, який там був (як у середньовіччі!).

У Гущанцях били війта Григора Березу окремо за Україну, ок­ремо за кооператив, за «Просвіту», молочарню і за сина, який утік перед биттям. За кожну «провину» дістав по 25 нагаїв. Тяжко по­битого, його вивезли на цвинтар для тварин. Він мав поламані ре­бра, звідси висновок, що били також прикладами.

У Добромирці до смерті побили також доктора Павла Козака, господаря Березицького і старого Кадивала, замість зятя, який утік. Знищили кооператив, де скинули товар на купу, облили га­сом і олією. Молоду продавщицю роздягнули догола і волочили по розсипаному товару.

Повністю знищили молочарню і читальню «Просвіти», рубаю­чи устаткування сокирами. Побили голову читальні Кальбу і Ми­хайла Марцинюка, який лежав хворий у ліжку, а його маму, яка його захищала, так катували, що вона довго боролась за життя.

Побили все село, а того, хто зміг утекти від рук катів, пізніше ловила місцева поліція і віддавала уланам, які були в сусідньому селі Великі Гнилиці. Там сильно побили Григорія Гевуся і його си­


на, а також згадуваного Григора Березу. На завершення дикої оргії поліцейські зажадали пива, горілки і м'яса.

У Лисичинцях 27.IX проведено обшук цілого села і завдано ве­ликої шкоди.

У Лозівці биттям змушували селян нищити пам'ятник Шев­ченка і промовляти образливі слова на адресу Шевченка і України.

У Кошлаках до смерті побито вчителя Адольфа Шевчука (вмер на другий день) і Григора Камінського. Катували усіх селян і знищили весь маєток. Кооператив і молочарня знищені, як і в інших селах.

У Медині так побито одну жінку, що скоро вона померла, як це стверджував доктор Фрідман, лікар із Підволочиська. Закатовано керівника школи Петра Смалія і вчителя на пенсії Миколу Явно­го, якого поліція кілька разів відливала водою. Доктор Фрідман також підтвердив у нього важкі тілесні пошкодження.

Побито також селянина Різника, його дружину і дочку, потім селянина Осичка. Продавця магазину побили, змушуючи зняти надпис українською на користь польської мови. З магазину забра­ли багато товару. Володимир Шеремета втік, і за це знищили його хату. Побили багато інших людей.

У Розкошинцях зігнали всіх людей на площу і побили нагайками.

У Скориках тяжко побили Йосипа Пащука, знищуючи заразом хату і все обійстя. Одну вагітну жінку так побили, що померла у них на руках. Старого священика Красноперу жорстоко побили, знищили його будинок і все майно.

До Шилів приїхав загін уланів, зібрав людей біля церкви і на­казав їм голосувати за державний список. Пригрозили, що у разі невиконання прийдуть знову. Побили всіх мешканців, зґвалтува­ли ЗО дівчат і молодих жінок, попередньо замкнувши у приміщен­ня. Молоді наказали одягнути народні костюми і в них рачкувати через село, по дорозі їх били.

Керівника школи Борака побили і поламали грудну клітку чере­виками, а його сина студента побили і завезли до старости у Збараж.

Знищено недобудований народний дім, зруйновано пам'ятник Тарасові Шевченку. Товар викинули з кооперативу на вулицю, ча­стину забрали, а решту знищили. Побитий Богдан Ткач залишив­ся ледве живий, його хату і все майно повністю знищили. Людям


наказали ставати на коліна і присягати, що будуть поляками. При виїзді забрали 20 центнерів (2000 кг) вівса і багато птиці. Збитки для села становили близько 30000 доларів, не враховуючи образ, страждань і поневіряння.

Прикордонні села Щеснівка, Пальчинці, Токи, Воробіївку, Пінсковці, Просовці, Дорофіївку польські інквізитори оминули, — очевидно, побоювались, щоб пацифікацію не побачили з-за кордону.

У Зарваниці, повіт Підгайці, — знаменита місцевість, до якої ходять на прощу (Український Лурд), - дуже тяжко побили свя­щеника Василя Головинського. Ось що пишуть про стан його здо­ров'я: «Священику Василеві Головинському призначено 200 ударів палицею. Плює кров'ю. Справжній труп. Вагітну дружину піддано моральним тортурам. На її очах українця Гоція змусили скакати з даху на землю, грати на скрипці і танцювати, «стимульо­вано» палицею. Священика Головинського катував поліцейський з №602. Керував комісар Грабовський зі Львова. Знищено буди­нок єпископської колегії. (З листа священика Чемеринського. — «Америка» від 20.ХІ.1930)».

У Богатківцях, повіт Підгайці, священика Мандзія бито нагай­ками і прикладами карабінів по плечах, а коли він зомлів, то обли­ли холодною водою, перевернули і били по животі. Один із поліцейських став ногами на груди. Коли священик вдруге зомлів, на нього вилили кипляче молоко і баняк картоплі, які поліцейські готували для себе. Нарешті кинули на нього два столи і залишили напівмертвим. Незабаром священик помер.

У Козовій знищено склад Повітового Союзу Кооперативів.

У Кривому біля Козової від 5 до 12 жовтня кілька разів били Олександра Наконечного, а ще більше його дружину, яку катува­ли у надзвичайно огидний спосіб, гідний бандитів Чингісхана.

У Теребовлі повністю знищено кооператив «Надія» — спо­живчі товари і мануфактуру скинуто на одну купу, облито гасом, медом і олією. Знищено великий сучасний заклад м'ясопереробки. Збитки становили 100000 злотих (20 тисяч доларів).

Два ескадрони 9 полку уланів, які прибули з Теребовлі, у Гле- щаві повністю знищили читальню «Просвіти» — будинок з усім устаткуванням і бібліотекою. Після від'їзду уланів з села два по­вернулись, щоб підпалити будинки Івана Коломийця, голови міс-


цевого «Лугу». Потім підпалили будинки найбільш свідомих лю­дей: Василя Накураша, Степана Напідворного, Іллі Михайлюка. Від'їжджаючи, військо забрало 12 фур живності — курей, гусей, качок і т. п. У подібний спосіб знищено інші села, містечка і міста Західної України1.

Та нещасна пацифікація принесла дуже багато зла українсько­му народові, але не дала щастя і полякам. Хоча вони й заперечува­ли її, намагались всіма силами зменшити її значення, легковажити нею, але повідомлення про пацифікацію блискавично розлетілись по всьому світу. Значною мірою це сталося завдяки нашому Вла­диці, Єпископу Іванові Бучку, який їздив по зпацифікованих се­лах відразу після ганебної акції з канонічними відвідуваннями. При цьому він відвідував помешкання постраждалих людей, ро­бив фотографії і записував усі дані. Фотографії потрапили у руки Папи, завдали Польщі компрометації і втрати-престижу. Закор­донна преса рознесла інформацію по всьому світу, а вслід за тим до Ліги Націй у Женеві надійшло звернення англійських парламен­таріїв.

Справжні наслідки пацифікації і подібних польських методів опіки над іншими народами виявились у 1939 році, коли ця «дер­жавна» Польща лопнула як мильна бульбашка за кілька днів.

1 Матеріал узято з публікації під назвою «На вічну ганьбу Польщі». Серія Матеріали і документи». — Нью-Йорк, 1956. — № 26.


КАТОЛИЗАЦІЯ НАДБУЖЖЯ

Польське сусідство найбільш фатальним виявилось для двох надбужанських регіонів — Підляшшя і Холмщини. Заселені у се­редньовіччі східнослов'янськими племенами, вони вже у X сто­літті входили до складу Київської Русі. Доказом цього є відомості про численні походи проти Яджвінгів через територію Підляшшя київських князів Володимира Великого (983), Ярослава Мудрого (1038, 1044, 1048), Ярослава Святополковича (1112, 1113), а пізніше галицько-волинських Романа і Данила. Того Данила Га­лицького, який заклав Холм і Львів, у 1236 році розбив хресто­носців під Дрогічином, а в 1253 році у тому ж Дрогічині отримав королівську корону від папи Інокентія IV.

Після занепаду Галицько-Волинського князівства в обох регіонах поступово полонізувались боярські роди і народ, далі на схід пересувався кордон, і у суцільній масі українського населен­ня утворювались і збільшувались польські острівці. У 1905-1908 роках православ'я втратило на Підляшші 58% і на Холмщині 22% вірних, але ще тоді українські поселення сягали Венгрова, Луківа, Любліна, Янова Любельського. Як показує статистика1, на Підляшші і Холмщині у 1864 році була 221 тисяча українсько­го населення, у 1908 році — 371 тисяча, а у 1931 році — 201 тися­ча. Згідно з переписом населення у 1897 році у Грубешівському повіті було 60% українців, у Влодавському - 56%, у То- машівському — 50%, у Більському — 38%, у Холмському — 33% і у Константинівському — 30%.

1Pummux Александр Федорович. Приложение к материалам по этнографии Царства Польского. — С.-Петербург, 1864; Наличное население Люблинской и Седлецкой губерний. — Варшава, 1906;Володимир Кубійович. Енциклопедія ук­раїнознавства. - Т. 6. - С. 2090; Т. 10. - С. 3620.


Під час відступу російської армії у липні і серпні 1915 року царський уряд примусово евакуював з Холмської губернії більше 300 тисяч, тобто понад 80%, українців, як одновірців, залишаючи поляків і євреїв. Евакуйованих розселено у 37 губерніях Російської імперії. Коли після падіння царату була утворена Ук­раїнська Центральна Рада, у Києві відбувся з'їзд делегатів, які представляли виселенців з Холмщини.

Це була значна подія з багатьма наслідками. Ухвала з'їзду стверджувала, що населення Холмщини є складовою частиною ук­раїнського народу, а весь регіон повинен бути приєднаний до України. На з'їзді було утворено Холмський губернський вико­навчий комітет, який увійшов до складу Центральної Ради. При опрацюванні тексту III Універсалу, стосовно незалежності України, комітет вимагав внесення у перелік територій також Холмську губернію. Проти цього протестували польські представ­ники у Центральній Раді, висуваючи аргумент, що Холмська гу­бернія належить до Королівства Польського, а її мешканцями є не українці, а поляки. Проти цього протестувало, у свою чергу, насе­лення Підляшшя, зазначаючи у зверненні до Центральної Ради, що навіть тепер, у військових умовах, на надбужанській землі діє 150 українських шкіл, в яких навчається понад 7 тисяч дітей, навіть видається часопис «Рідне Слово», тобто це не є польська земля. 9 лютого 1918 року мирна конференція у Бресті визнала Надбужанські землі за Україною, встановлюючи кордони на лінії Тарногрод, Щебжешин, Краснистав, Пугачів, Радзинь, Мєдзижеч, Сарнакі, Мельник, Високе Литовське, Кам'янець Литовський, Пружани, Вигоновське Озеро. На польській стороні залишилось північно-західне Підляшшя, заселене, головним чином, «калакута- ми» — полонізованим населенням, яке недавно прийняло римо-ка- толицький обряд, але розмовляло українською. Це були Радинсь- кий, Соколовський, Венгровський і Сєдлецький повіти.

Вибухнув скандал. Встановлення польсько-українського кор­дону між Віслою і Бугом було смертельним ударом не тільки для ендецької концепції великої Польщі — проти відриву Холмщини запротестувала вся країна. Прем'єр тимчасового польського уряду у Варшаві Ян Кухажевський оголосив про свою відставку з поса­ди, зазначаючи у зверненні, що умови миру між Австрією, Німеч-


чиною і Україною є рівнозначними з черговим поділом Польщі. Про акції протесту повідомили польські депутати австрійського парламенту. 14 лютого генеральний страйк оголосили робітники Варшави, Кракова і Львова. Польська Рада при Міністерстві внутрішніх справ у Відні сповістила про відставку. Регенти — свя­щеник Любомирський, архієпископ Краківський і граф Островсь- кий у спільному маніфесті проголосили, що не визнають нового поділу Польщі, вважаючи його за акт насилля над народом. У Вар­шаві були організовані величезні вуличні демонстрації. Польські легіони, які входили до складу німецької армії, демонстративно покинули фронт і направились в Україну, але були затримані та інтерновані німецькими й австрійськими військами. Аби заспо­коїти польську громадську думку, австрійський уряд видав роз'яс­нення, що Холмщина і Підляшшя можуть бути приєднані до Ук­раїни тільки на основі рішення роз'єднувальної комісії, складеної з держав Четверного союзу, України і Польщі, яка вивчить умови і визначить кордони на місці.

Аналізуючи розвиток подій, автор переглянув архів польської преси того часу, який зберігається у бібліотеці Варшавського університету. Важко було знайти де-небудь такий одностайний і повсюдний вияв обурення, протесту і проклять на адресу України. Піднявся такий ґвалт, ніби в народу відібрали столицю, а не етнічно чужу територію. За найпершої можливості її відібрано си­лою. Тобто знову за правом кадука.

У три етапи (1918, 1919, 1920) повертались військові біженці на батьківщину, але не всі дістались до власного дому — значна ча­стина господарств за цей час була зайнята поляками. 80 тисяч ук­раїнців, які втратили домівки і не мали засобів до життя, розміщу­вались у глибині Польщі, головним чином, як робітники на фільварках. Протягом місяця після здобуття незалежності — у грудні 1918 року — польська влада видала декрет про перехід у власність держави покинутого церковного майна. Після ухва­лення Конституції 1921 року, яка теоретично гарантувала всім конфесійним групам майнову власність і право самоврядування, декрет втратив дію, але його ніхто не відкликав, навпаки, — вида­но було новий, який розширював дію попереднього на всі землі, визнані за Польщею Ризьким договором. Право кадука діяло й


далі: зі шкіл усувалась українська мова, церкви перетворювались на костели, закривались читальні «Рідна Хата», кооперативний рух Холмщини ізолювався від львівського центру, арештовані бу­ли сотні активістів за звинуваченням у комуністичній діяльності, піддавались контролю навіть православні священики.

Ворогом польського середовища — влади, духовенства і като­лицької громадськості — стали православні церкви, бо вони свідчили про тисячолітню присутність українців на цій землі, до певної міри стримували полонізацію. На надбужанській землі церкви з'явились разом з християнською вірою. Сам князь Дани­ло при закладанні Холма вибудував аж чотири церкви. На підставі аналізу податкових книг, списків духовенства і списку парафій, Польського Географічного Словника та інших документів під час окупації був сформований список надбужанських місцевостей1 з інформацією про те, у якому році з'явився перший спогад про церкву в даній місцевості. Перелік не включає Бєльського повіту і частини Підляшшя, яке належало до Брестського єпископату. Дані мають такий вигляд: X століття — 1 церква; XII — 1 церква; XIII — 6; XIV - 3; XV - 65; XVI - 178; XVII - 103; XVIII - 69; XIX - 15; невизначений рік — 19 — всього 460 церков, розташованих у 424 місцевостях. При такому порівнянні роздуми про польськість надбужанських земель втрачають усякий сенс.

Впродовж міжвоєнного двадцятиріччя Православна Церква пережила три фази польської експансії, яка охоплювала поряд з Холмщиною також Волинь. У першій фазі (1919-1924) католики займали церкви, як пише М. Папежинська-Турек2, не тільки на підставі центральних або місцевих рішень, але часто, навіть частіше, самовільно або на підставі дозволу Католицької Церкви (!), причому католицьке населення проявляло у цей період особ­ливу активність» — читай: фанатизм. Авторка, пояснюючи, що акція центральної і місцевої влади та костелу і його віруючих бу­ла спрямована на повернення об'єктів, конфіскованих свого часу

1Професор, доктор Іван Крип'якевич. Церкви Холмщини і Підляшшя // Холмський Народний Православний Календар на 1944 рік. — Холм. — С. 45-49.

2Mirosława Papierzyńska-Turek. Między tradycją a rzeczywistością // Państwo wobec prawosławia 1918-1939. - S. 331.


царською владою, також зазначає, що місцева влада «проявляла доброзичливе ставлення до самовільного захоплення церков ка­толиками (вони самі були частиною суспільства. — М.С.) або втручалась з допомогою поліції не на користь православних, про­минаючи ситуації, коли виконували розпорядження міністерства. (...) Нічого тоді дивного, що у православних, і не тільки у них, ви­никало переконання про ворожість і ненависть державної влади до православ'я». Знаючи справу з власного досвіду, можемо сказа­ти: не тільки влади, а й переважної частини народу. І то мусила бу­ти величезна ненависть, якщо вже у 1919 році католики зайняли стародавній собор на горі Данила у Холмі, який, одначе, не буду­вали, а при нагоді «порозбивали у підземеллях крипти з гробами єпископів, священиків, опікунів і доброчинців собору, заслуже­них православних і греко-католицьких священиків, викидаючи їхні кістки, зруйнували православний цвинтар при соборі, де та­кож порозбивано гроби і викинуто кості, які ціле літо валялись розкидані по цвинтарю, перемішані з розбитими пам'ятниками. Само собою зрозуміло, що собор у Холмі поляки відразу висвяти­ли на костел»1.

Хоча у деяких місцевостях пролилась кров, влада відразу по війні закрила 111 церков, знищила 50, 150 забрав костел, а до 1924 року від православних забрали всього близько 500 церков і близько 20 тисяч га церковної землі з господарськими будинка­ми2. Нарешті дійшло до того, що місцева влада перестала викону­вати рішення про передачу церков, побоюючись протестів право­славного населення. Так було з собором у Луцьку. «Міністерство WRiOP (ВРіОП) кілька разів видавало розпорядження про пе­редачу їх католикам, — пише М. Папежинська на с. 338, — але, побоюючись, що «вибухне луна пожеж по всій Волині», тодішній воєвода Константи Сроковський не виконав розпорядження мініс-

1Степан Баран. Митрополит Андрей Шептицький. — Мюнхен, 1947;Іван Власовський. Нарис історії Української Православної Церкви. — Нью-Йорк — Бавнд-Брук, 1966. - Т. IV. Кн. 2. — С. 149; Мартирологія українських церков. — Торонто-Балтимор, 1987. — Т. І. — С. 586.

2Орест Купранець. Православна церква у міжвоєнній Польщі 1918-1939. — Рим, 1974. - С. 137.


терства. 8 лютого 1924 року сейм прийняв уже згадувану резо­люцію про негайну передачу собору католикам, але і тим разом його не було виконано. Та були і протилежні випадки. Напри­клад, монастир у Загорові, також зі складною історією, на підставі рішення воєводи Кричковського був переданий като­ликам, і вони його зайняли силою. Незважаючи на численні спроби, православні не змогли його повернути ні фізично, ні пра­вовим шляхом».

У 1929-1934 роках настала друга фаза передачі — судова бо­ротьба католицького костелу за православні церкви. Єпископи зробили 757 позовів до окружних судів у Бресті, Вільні, Гродні, Луцьку, Новогродку, Рівному і Пінську про повернення 202 післялатинських і 555 післяуніатських об'єктів. Аргументація не витримувала критики, бо була безпідставною, оскільки пола- тинські об'єкти були відібрані вже у першій фазі, а до поуніатсь- ких же костел взагалі не мав права — бо існувала Греко-като- лицька церква, яка була законним спадкоємцем цих церков, але претензії не висувала. В численних випадках позови мотивовано тим, що церкви є необхідними для римо-католицького населен­ня, одначе не пояснюючи, чому воно не може збудувати собі кос­телів. Як цікавий факг зазначимо, що цей аргумент висувався у 65 місцевостях, де не було жодного католика, в 75 кількість ка­толиків не перевищувала 5, в 76 — двадцяти і т.д. Крім церков, єпископи вимагали також передачі кафедральних соборів у Крем'янці, Луцьку і Пінську, а також монастирів у Дермані, Вільні, Жировицях, у Зимному біля Володимира1, в Корці, Крем'янці і навіть Почаївської Лаври — другої за величиною і значенням святині православних українців, які сховались тут від татар у 1240 році.

Але друга фаза закінчилась фіаско, бо Найвищий Суд визнав судовий шлях повернення неправильним, виходячи з положення, що право це є компетенцією адміністративних органів, а конкрет­но воєвод. Правду кажучи, влада боялась викликати релігійні за-

1 Монастир у Зимному згадує Київський Патерик при описі походу Яросла­ва Мудрого на Червенські міста у 1018 році.


ворушення, тому вважали за краще вирішити справу безболісно. Але все те викликало розголос у крайовій пресі — польській, ук­раїнській і російській, а звідси потрапило за кордон. Українська еміграція організувала протести у європейських країнах, у Сполу­чених Штатах, в Азії і навіть у Японії. Всі резолюції направлено до Ліги Націй у Женеву — справа була безпрецедентна; христи­янська країна, яку всюди хвалили за високу культуру і релігійну толерантність, через суд забирає будинки молитви християнсько­го населення тільки тому, що воно належить до іншого обряду. Чи такою повинна бути любов до ближнього?

Проте і в другій фазі не обійшлось без руйнування храмів. Ось, — як пише М. Папежинська на с. 358, — Любельський воєво­да Антоні Ремішевський «здійснив планову акцію руйнування «зайвих» церков. Заплановано зруйнувати 97 церков, але було зруйновано тільки 23 (згідно з даними Варшавської Православної Митрополії - 31 — див. документ 18. — М.С.), інші не встигли че­рез численні протести правое; авних».

Лише у третій фазі (1936) боротьбу з Церквою доручили такій силі, яка могла справитись із протестами. Це було «збройне плече народу» — Військо Польське. Велика сила, але і завдання було не­просте: католичення кількамільйонного православного населення від Красногоставу до Острога чи, принаймні, до Бугу, перетворен­ня українців на справжніх поляків, натхнених шляхетським ду­хом. У цьому розкладі боротьба з церквою була тільки фрагментом великого цілого.

Полонізація українців, яка була постійним безперервним про­цесом від початку існування Другої Речі Посполитої, набрала гос­троти після смерті Пілсудського, коли спадкоємцем після Комен­данта став генерал Едвард Ридз-Смігли. Після приходу на найвищу військову посаду — Генерального Інспектора Збройних Сил — він сформував «уряд полковників» на чолі з прем'єром, також генера­лом, Феліціаном Славой-Складковським. Як військовий з крові і кості (Головний Комендант ПОВ 1917, завойовник Вільна 1919, командуючий армією у Київському поході 1920), Ридз-Смігли по­ставив перед міністрами-товаришами завдання побудови «живого католицького валу» проти можливої совєтської інтервенції, незва­жаючи на те, що хмари густішали на заході. Як видно з дещо туман­


них польських зведень і більш виразних українських1, Ридз-Смігли висунув необхідність полонізації східних кресів шляхом продов­ження акції і денаціоналізації меншостей, особливо українців.

Плани вирішення української проблеми виникали у вищому командуванні Війська Польського ще за життя Пілсудського. Але вони обмежувались територією Холмщини, про Волинь тоді не говорилось. «Необхідність полонізації Холмщини, — пише А. Хойновський, була порушена на конференції у Любельському Воєводському Уряді, яка відбулась у січні 1935 року. Представ­ник Командування Округу II Корпусу (Люблін) стверджував тоді, що Польська держава «повинна позбутись шкідливої для себе, за­надто заглибленої і не підтриманої істотними стосунками у цій сфері толерантності. Задля власного існування на території Холмщини треба повністю ліквідувати (курсиц мій. —М.С.) про­блему української меншини або принаймні звести її до дріб'язко­вого питання, яким є справа чеських колоністів на Волині і німецьких у Холмському повіті». Промовець пропонував обме­ження «надмірно розвинутої мережі православних парафій до кількості, потрібної для заспокоєння необхідних релігійних по­треб», усунення українців з посад лісової охорони, лісників, шля­хових охоронців, учителів, гмінної адміністрації, обслуговування залізниці, нарешті, недопущення їх до членства у воєнізованих організаціях2.

Авторитарне твердження представника командування військо­вого округу, що «Польська держава... повинна на території Холм­щини повністю знищити проблему української меншості» було майже ідентичне з вироком смерті УПА волинським полякам у 1943-1944 рр., оскільки тут і там йшлося про ліквідацію національної групи як цілої. Різниця полягала у тому, що в екстре­мальних заходів, які здійснювала УПА, була альтернатива («виїзд з української землі або смерть»), а ось Польща такої альтернативи не пропонувала. Проживаючи на рідній землі, українці зазнавали

1Piotr Stawecki. Następcy Komendanta. — Warszawa, 1969;Дмитро Дорошенко. Православна Церква. — Берлін, 1940.

2Andrzej Chojnowski. Koncepcje polityki narodowościowej rządów polskich w latach 1921-1939. - Wrocław, 1979. - S. 230.


духовного винищення, бо ставали поляками. План знищення роз­кладено було на кілька поколінь, не вистачило тільки часу на його реалізацію. Незважаючи на те, що план був типовим прикладом порушення конституції, проти нього не виступила жодна політич­на сила Польщі.

Навпаки: його підтримали всі союзи, спілки, федерації, ліги, кола і подібні товариства польського суспільства, підключившись чи приєднавшись до тієї екстремальної програми. Так, 11 грудня 1936 року в Любліні виник Координаційний Комітет під керів­ництвом командира Округу II Корпусу генерала Мєчислава Смо- равінського, який мав на меті ревіндикацію усіх релігійних спо­руд на Холмщині і Волині і ліквідацію церкви на Прибужжі. До складу Комітету входило понад 20 громадських організацій Любельщини і Волині (див. документ 1), які представляли польське населення. Органом Комітету був штаб самостійного відділу військової безпеки ДОК II на чолі з підполковником Зиг- мунтом Крогульським. Керівництво акцією повернення здійсню­вав командир 3 дивізії піхоти Легіонів у Замості генерал бригади Брунон Ольбрихт, а з 21 травня 1938 року його заступив полков­ник Маріан Турковський.

Директиви щодо роботи Координаційного Комітету знаходимо у різних висловлюваннях групи полковників, які визначали політику держави. Згадаймо висловлювання підполковника Маріана Зиндрам-Косцялковського (віце-голова безпартійного блоку співпраці з урядом, 1934-1935 - міністр внутрішніх справ, 1935-1936 - прем'єр, 1936-1939 - міністр соціальної опіки), який у 1936 році так відповів на депутатське звернення у справі ук­раїнської освіти:

«Не буду дискутувати про Волинь як про українську землю. Це ні до чого не приведе, і ми з вами спільної мови не знайдемо. Не за­перечую, що на Волині є етнічна маса, яку ви називаєте українця­ми. Зрештою, я тільки із ввічливості вживаю термін «українець» замість «русин». Але зрозумійте, панове, що тут є Польща, і єди­ний шлях для цього населення — повна асиміляція. А ви, шановні панове, замість допомоги уряду, ятрите справи, давно покриті мо­хом. Прошу вас, не вважайте мене за українофоба. Я не ворог ук­раїнського народу. Я не забираю у населення права розмовляти


тією мовою, якою воно хоче, але державна мова є польська, і тільки цією мовою може проводитись навчання у школі»1.

«Такою була, — коментує Пастернак, — офіційна позиція польського уряду у справі Волині, української землі, яка виявляє традиції Галицько-Волинської держави і довела на виборах 1922 року, що має принаймні 75% українського населення. При такій позиції уряду Холмщина і Підляшшя не мали найменшого шансу захистити свої права. Але навіть найслабша фантазія не могла уя­вити, що в центрі Європи, в Польщі, яка завжди хвалилась, що є «передмурівком християнства», дійде до руйнування християнсь­ких святинь урядом християнської держави. Це настільки ганебні факти, що сучасні польські історики на мають відваги про них го­ворити».

27 жовтня 1937 року генерал Ольбрихт видав від імені коман­дування дивізії розпорядження, в якому накреслив завдання по- лонізаційних заходів на Холмщині. Після уточнення вихідних по­ложень командир наказав розробити план дії на кілька десятиліть, що повинен бути реалізований адміністративною владою, військо­вими, учителями, духовенством, польськими громадськими ор­ганізаціями і т.д. Таким чином, повітові коменданти повинні були приготувати дані, скільки поляків перебуває на їхній території, скільки православних русинів і скільки русинів, які вважають се­бе за національністю поляками (!?), показати графічно на схемі у масштабі 1:50 000 з розподілом на окремі села, характеризувати рівень активності русинів, розпізнати парцеляційні можливості («доручаю простежити, щоб на парцельовану землю не впускався непольський елемент»), вимагати, щоб землю віддавали полякам з Західної Польщі, встановити, де і які є церкви. На основі такої інформації коменданти повітів повинні були опрацювати індивідуальні плани діяльності, а потім видати інструкцію діяль­ності для старостів, гмін, шкільної і фінансової влади, духовенства і війська. «Наприклад, в інструкції для ксьондза (...) належить ре­комендувати, щоб він викладав релігію і православним дітям, го­

1 Цит. за: Євген Пастернак. Нарис історії Холмщини і Підляшшя. — Вінніпег-Торонто, 1986. - С. 223.


тував їх до першої сповіді, у бесідах постійно нагадував цим дітям, що їхні предки були католиками, а православ'я прийняли з приму­су; залучати православних до участі у католицьких богослужіннях і т.п.». Ольбрихт зазначав, що на підставі повітових планів опра­цює план для всієї Холмщини, погоджуючи його з воєводою, єпи­скопом, куратором тощо, щоб він був для всієї влади у регіоні «бе­зумовно обов'язковим»1. Правові основи для керівництва діяльністю «всієї влади у регіоні» не наводились, бо право кадука цього не вимагає. Інша справа, що частина цих рекомендацій була просто нісенітницею — як, наприклад, можна було залучати пра­вославних до католицьких богослужінь? — але те нікого особливо не хвилювало.

Обіцяний для всієї Холмщини план був виданий генералом Ольбрихтом (див. документ 2). Він був схожим на рекомендації: невідомо було, наприклад, хто мав виступати проти відправ у церкві українською мовою — православні чи католики, як можна було «поборювати» змішані шлюби, не взяті у костелі, як висели­ти усіх непольських громадян до Росії, хто в рамках громадських акцій повинен був приймати рішення про ліквідацію церков. Що­правда, техніку вирішення певних справ показано чітко: спочатку організовано зразкову ухвалу Стрілецького Союзу з Томашівсько- го повіту, потім розіслано її у регіони як зразок до наслідування (див. документи 3 і 4). Там було все, крім пояснення: яким зако­ном «Стрілець» вирішує справи православного населення? Такі ухвали, як «голос польського народу», створювали коорди­наційному комітету можливість звертатись за рішенням навіть до центральної влади (див. документи 5 і 11, стосовно полонізації назв місцевостей). Винятковою, врешті, непристойністю вирізня­лись дії Комітету стосовно православного духовенства: під загро­зою штрафів і адміністративних виселень змушували їх до вико­нання протиправних розпоряджень (див. документи 6 і 7), у яких категорично стверджувалось, що «до Бугу мовою викладання у школах є польська і всі предмети включно з релігією повинні ве­стись польською». Верхом фарисейства стало винайдення вигада­

1 CAW (Centralne Archiwum Wojskowe). - 3 DP І. 313,3/2.


ної релігійної групи «Товариство поляків православної віри», яке було утворене для розколу «руського табору» (див. документ 8). Байку про існування «православних поляків» пізніше повторюва­ли навіть після війни.

Коли минув шок від першої фази боротьби Польської держави з церквою, населення почало будувати нові храми. Там, де дозвіл на спорудження був неможливим, будували велику хатину, при­стосовану до відправи служби, і називали молитовним будинком. У третій фазі ревіндикації ті будинки нищились таю само, як і церкви. І тому виявляються розходження у порівняіші списків ревіндикації, складених різними авторами.

Готуючись до третьої фази ревіндикації, люблінський воєвода ще в 1937 році звертав увагу MOiWR (МОіВР), що наступна «розбірка» може загрожувати громадській безпеці (див. документ 10). «Військові чинники не мали таких застережень, — стверджує М. Папежинська, — тим не менш вся акція готувалась дуже ста­ранно з точки зору пропаганди. У квітні і травні 1938 року згідно з розпорядженням голови Координаційного Комітету при DOK II були організовані або ініційовані збори і мітинги католицького на­селення, на яких ухвалювали резолюції з вимогами, в тому числі руйнування замкнених церков. Одночасно замикались (опечату­вались) деякі діючі церкви, які не передбачались на парафії, і ду­ховних осіб карали за відправу у них служб. Велику роль у тво­ренні відповідної атмосфери відіграла проурядова преса, яка ши­роко інформувала про такі збори, публікувала ухвалені на них ре­золюції і власні аргументи за ліквідацію «зайвих» церков (с. 125).

Саме руйнування церков тривало недовго — близько двох місяців, від половини травня до половини липня 1938 року. За розпорядженням координаційних комітетів його проводила адміністрація з допомогою польської молоді (переважно з місце­вих відділів пожежної охорони), саперських підрозділів, в'язнів або найманих робітників під захистом війська чи поліції. Натовп людей лементував, коли на землю кидались винесені з церкви об­рази, книги і літургійні шати, церковний інвентар (див. документ 12), після того починалось руйнування церкви. Нищили огорожу, цвинтарі, рубали дерева, нівелювали і засівали травою територію, де знаходилась церква. Для утихомирення збуреного населення


поліція приводила собак. Не дали результату депутатські звернен­ня до Сейму і Сенату, меморандуми до президента Мостицького, маршала Ридз-Смігли і Президії міністрів. Як писав люблінський воєвода до командира OK II, 16 липня 1936 року акцію закінчено з таким результатом: розібрано 91 церкву, 10 каплиць і 26 моли­товних будинків, костелу передано 3 церкви, у 4 каплицях влашто­вано морги, закрито одну церкву, а у Щебжешині, повіт Замость, церкву «частково зберегли у вигляді пам'ятних руїн» (див. доку­мент 15). На жаль, воєвода не зазначив, що святиню збудовано вже у 1184 році, а її руйнування затримано лише після телефонного на­казу з Варшави, викликаного також телефонною скаргою з тери­торії руйнування. Звіт був досить обережний, костелу передали не З, а 31 церкву, серед яких такі пам'ятки з часу перед Брестською унією, як церква у Корниці — 1578 року, 2 церкви у Кодні, збудо­вані до 1596 року, собор у Білій Підляській — 1582 року, собор у Холмі — 1596 року і у Замості — 1589 року. У двох церквах було розміщено польські школи — інших на території Холмщини не бу­ло. Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 святинь, їм залишилось 49 парафіяльних церков, 5 філій і один монастир. Серед зруйнованих і переосвячених на ко­стели церков жодної не збудували уніати, 52 збудовано вже у XX столітті, з них 10-у міжвоєнній Польщі. Варварство тодішньої католицької влади відрізнялось від «переможного маршу» через Україну безбожного більшовизму тільки тим, що Польща не мала свого Сибіру для розміщення схизматичного кліру.

Ні католицький клір, ні папський нунцій у Варшаві не подали на цю тему жодного голосу, ніби нічого і не відбувалось. Тільки митрополит Андрей Шептицький після закінчення акції оголосив пастирський лист до єпископів, капітул і всього греко-католиць- кого духовенства, закликаючи до молитви за переслідуваних пра­вославних християн Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся. Публікацію листа у газетах цензура конфіскувала, але його прочи­тали у всіх уніатських церквах і надрукували за межами Польщі. Послання Синоду православної церкви у Польщі також було конфісковане. Делегація віруючих, яка у червні 1938 року прибу­ла до Варшави з запитом, не дістала навіть аудієнції у міністра


сповідань і підкорилася пораді одного з чиновників міністерства: «їдьте додому, шкода сліз».

Але надбужанські події знайшли відгук у крайовій і закор­донній пресі, особливо у США і Канаді. У Вінніпезі відбулась де­монстрація за участю 10 тисяч українців. Українська делегація відвідала канадський уряд з проханням втрутитись у Лізі Нащй, в американських містах було влаштовано мітинги протесту. Своєрідним курйозом став демарш у Міністерстві закордонних справ, яким радянський посол у Варшаві протестував проти пору­шень відповідних положень Ризького мирного договору в галузі захисту релігійних і національних прав українців у Польщі. У повітрі висіла загроза війни з Німеччиною, тому на вимогу міністра Беска Міністерство закордонних справ наказало старо­стам, війтам і поліції повідомити новонаверненим католикам, що вони можуть повернутись у православну віру.

Над Бугом нависла на кілька років лиховісна тиша.


Документ 1

Звіт №1 пленарного засідання Координаційного Комітету при ДОК II у Любліні від 4 червня 1937року.

Присутні:

Командир округу корпусу №2 генерал бригади Мечислав Смо- равінський.

Помічник командира OK II полковник дипломований Стефан Івановський.

Начальник штабу OK II підполковник дипломований Вацлав Будревич.

Керівник самостійної підготовчої референтури безпеки військо­вого штабу ДОК II майор дипломований Станіслав Крогульський.

Керівник секретаріату польських товариств у Львові майор дипломований Домонь.

Керівник самостійної освітньої референтури штабу ДОК II ка­пітан Жарський.

Представники влади і гості:

Начальник доктор Хмельніковський — представник Любельсь- кого воєводи.

Віце-воєвода Конопацький — від імені Волинського воєводи. Інспектор Васьнєвський — представник куратора Любельсь- кого відділу освіти.

Інспектор Шоен — представник куратора Волинського відділу освіти.

Начальник суспільно-політичного відділу уряду Волинського воєводства п. Стефаніцький.

Професори католицького Люблінського університету: п. Ігнаці Шума; п. Вітольд Крижановський; п. Скварчинський; п. Зигмунт Кукульський;

п. Антоні Козловський — представник ЗНП Люблін; п. Б.Янковський — представник ЗНП Волинь;


п. 3. Сурдацький — представник Католицького товариства молоді Люблін;

п. Стефан Сікорський — представник Спілки сільської молоді «Сівба». /

І

Делегати спілок, згрупованих у Координаційний Комітет:

  1. Стрілецька спілка Люблін — директор інженер Ф. Гадомський.

  2. Воєводська федерація ПЗОО Люблін — доктор В. Друждж.

  3. Воєводська федерація ПЗОО Волинь — доктор Габіх.

  4. Спілка резервістів округ Люблін — капітан у відставці Майліх.

  5. Залізнична військова підготовка округу Радом — магістр Альфред Пєцух.

  6. Поштова військова підготовка Люблін — капітан у відставці Антоні Шульц і пан Едвард Міллер.

  7. Військова підготовка лісників — п. Болєслав Лісіцький.

  8. Військова підготовка жінок до оборони країни — п. Ганська Марія, п. Ролінська.

  9. Спілка громадської праці жінок Волинь — п. Гроховська Ванда.

  10. Спілка польського Харцерства Люблін — п. директор Монєвський Т.

  11. Спілка польського Харцерства Волинь — п. магістр Адамєц Леопольд.

  12. Спілка пожежної охорони Люблін — п. Бобер Й.

  13. Спілка пожежної охорони Волинь — п. Красінський Ст.

  14. Спілка польських легіонерів окруїу Волинь — п. Чистовський Ян.

  15. Спілка Пеов'яків округу Люблін — п. Лелек Стефан.

  16. Польський Червоний Хрест округу Волинь — п. капітан у відставці Хробак Ян.

  17. Ліга протиповітряної оборони і протигазового захисту Во­линь — п. Красінський Г.

  18. Морська і колоніальна ліга округу Люблін — п. Смульсь- кий і п. доктор Моджевський Ян.

  19. Союз колишніх добровольців Польської Армії Люблін — п. Клопотовський Вл.


  1. Товариство друзів Стрілецького союзу Люблін — п. дирек­тор Ніжинський Каз.

  2. Спілка військових осадників Волинь — п. Новіцький Пйотр.

  3. Польська Матір шкільна Волинь — п. Міхаловський.

Нараду розпочав головуючий, генерал бригади Мечислав Смо-

равінський, який зазначив, що метою зборів є обговорення засад, на основі яких повинна здійснюватись їхня реалізація.

Збори прийняли запропонований головуючим порядок ден­ний:

І.

    1. Затвердження статуту Координаційного Комітету.

    2. Доповідь майора дипломованого Л. Домоня «Польсько-ук- раїнська проблема».

    3. Характеристика регіону OK II і рекомендації, які надходять звідти до Комітету Координаційного — член КК, керівник штабу ДОК II.

    4. Обговорення доповідей.

II.

    1. Вимога до членів КК щодо створення гуртків громадянсько­го виховання (заповнення анкет).

    2. Ухвалення пропозиції щодо діючих директив і рекомендацію керівництву КК щодо організації членів Координаційного Комітету.

    3. Обговорення організації виконання робіт з питання акцій громадянського виховання, антикомуністичної, ревіндикаційної (повернення майна церков) і розбудови польської власності.

    4. Різне.

    5. Закінчення зборів.

ad. 1.

Головуючий пропонує прийняти статут, який визначає форми праці КК, дає Президії Комітету відносну свободу дій і забезпечує об'єднаним у Координаційному Комітеті громадським організаціям проведення роботи у рамках їхніх статутів. Статут ухвалено одно­голосно.

ad. 2.

Дипломований майор Домонь, керівник погоджувального се­кретаріату польських громадських організацій у Львові, прого­лошує багато ілюстровану графіками і картами доповідь


«Польсько-українська проблема». Доповідач вичерпно висвіт­лює економічні і суспільно-політичні відносини на території ОК IV (Львівське, Тернопільське і Станіславське воєводства). Роз­криває велику організаційну діяльність українців в економічній галузі (розвиток кооперації, торгівлі, сільськогосподарської ко­лонізації, навіть промисловості), шкільній (відносно багато ук­раїнських шкіл і діяльність учителів), церковній (українізація греко-католицької церкви), суспільній і політичній (ор­ганізаційна концентрація, зростання накладів української преси) галузях. Результатом такої діяльності є зміцнення українського середовища, тоді як з. польського боку проявляються недоліки організації роботи. Таке становище вимагає енергійної, планової і узгодженої праці польської громадськості, що на території О К

      1. було зустрінуте польською громадськістю із розумінням.

      2. Львові утворено погоджувальний комітет польських громадських товариств, на чолі якого став командир OK VI гене­рал Карашевич-Токажевський. Незважаючи на короткий час існу­вання, комітет може похвалитись результатами роботи і свою діяльність все більше розширює. Метод праці — це узгоджена концентрація зусиль з метою присутності на цій такій важливій для польської державності території.

ad. 3.

Керівник штабу ДОК II підполковник дипломований В. Буд- ревич у своїй доповіді «Характеристика території OK II і висновки для Координаційного Комітету» висвітлив східну частину тери­торії OK II з точки зору обороноздатності, обґрунтовуючи низку висновків для діяльності польських організацій, об'єднаних у комітеті. Аналіз стосунків на території Волинського воєводства і 5 східних повітів Любельського показує необхідність солідної кон- солідаційної акції всіх польських товариств і суспільних верств, щоб переважити українську діяльність активністю і концент­рацією високоякісних зусиль для зміцнення і затвердження польськості на Волині. Суспільну силу на цих територіях повинні консолідувати організації, об'єднані у комітеті.

На завершення виступу пропонується розглянути і ухвалити напрямні у формі, поданій у виголошеній доповідачем ухвалі.


Перед початком дискусії головуючий зазначив, що:

а) платформа діяльності КК тимчасово має внутрішньоор- ганізаційний характер громадських товариств;

б) запропонована ухвала не є таємною і не повинна служити для пропагандистських акцій;

в) діяльність КК буде аполітичною, спрямованою по лінії інте­ресів війська і оборонної сили Польщі.

Не будемо розв'язувати так званої «волинської політики». Присутність представників державної влади Волині запевнить співпрацю на всіх ділянках;

г) працю в організації не можна базувати тільки на ПВ, а нале­жить розширити на «польську» політику.

У дискусії взяли участь:

п. доктор Моджевський — у справі осадництва-колонізації у Східній Малопольщі і так званих «тутешніх» на Поліссі, яких треба швидко переробити у поляків;

п. інженер Гадомський пропонує у пункті III ухвали змінити «не знеохочувати їх» на «зміцнювати у них лояльність»;

п. Чистовський підкреслює значення запланованої ревінди- каційної акції. Ця акція повинна дати переконливі докази багатовіко­вої праці, господарювання і володарювання Польщі на Волині;

п. начальник Станіцький підкреслив необхідність опертя діяльності Комітету на відповідні фінансові засоби, детально обго­ворює справу пропаганди у пресі. Під час свого короткого перебу­вання на Волині виявив, що українська преса сотнями тисяч примірників заливає зі Львова всю Волинь, сягаючи Холмщини і Підляшшя, діючи планово, тоді як польська преса не діє на маси і не доходить до закутків Волині. Польські організації, які во­лодіють недостатніми фондами, не можуть розвинути відповідно масштабні акції. Треба знайти фінансові засоби, а з Любліна і Луцька створити сильні центри поширення відповідних пропаган­дистських акцій на наші окраїнні землі.

П. директор Ніжинський запитує, як повинно складатись ставлення діяльності Комітету, а опосередковано і військового ко­мандування щодо деяких, на думку промовця, не завжди правиль­них дій державної адміністрації;


п. доктор професор Крижановський порушив справу щодо швидкої побудови радіотрансляційної станції в Луцьку, з якою на­лежить кабелем з'єднати Люблін, щоб забезпечити Люблінському польському осередку вплив на Волинь;

п. Новіцький доповів щодо вирішення питання безробіття ук­раїнської молоді, він бачить у цьому засіб протидії включенню цієї молоді до деструктивної діяльності.

З огляду на зміст дискусії доповідачі дипломований майор До- монь і дипломований підполковник Будревич надали додаткові по­яснення щодо колонізаційно-осадницької акції, пресової пропа­ганди, «тутешніх» поліщуків і протидії русинізації населення ок­раїн.

Головуючий після вичерпання списку промовців обговорює де­які питання, порушені у дискусії, а саме:

«Ревіндикаційна акція» вимагає розробки відповідних спо­собів і методик, які будуть реалізовуватись з більшою розваж­ливістю.

«Фінансування» — цим надзвичайно важливим питанням ко­мітет не збирається займатись найближчим часом, зрештою, у такій діяльності криється небезпека для ідейної праці комітету Але як комітет, так і польські товариства будуть намагатись спільними зусиллями належно вирішити це питання.

«Ставлення до державної влади» — мусимо бути переконани­ми, що вся державна влада підтримує інтерес Польщі. Питання так званої волинської політики не порушуємо і не будемо про неї дис­кутувати, бо це належить до державної влади.

«Парцеляція» є і буде здійснюватись з точки зору польських інтересів на окраїнах.

Нарешті, воєвода Конопацький, наголошуючи від імені воєво­ди Волинського, що наріжним каменем діяльності державної влади на Волині є політика, спрямована постійно на зміцнення польськості й повне утвердження на окраїнах прав Польщі, за­певнив щодо узгодженості діяльності державної влади і військових.

Запропонована дипломованим підполковником Будревичем ухвала була одноголосно підтримана голосуванням з поправкою п. інженера Ф. Гадомського (дод. №1).


Капітан В. Жарський просить делегатів, згрупованих у комітет спілок (організацій), щоб заповнили і склали у секретаріаті анкети щодо утворення гуртків громадянського виховання, після чого при­сутнім була роздана копія реферату «Антикомуністична акція».

ad. 6.

Капітан В. Жарський пропонує у формі ухвали затвердити обов'язко­вість для організацій, які входять до складу комітету, виконання дирек­тив комітету. Запропонована ним ухвала: «Представники організацій, які входять до складу Координаційного Комітету при ДОК II, зобов'язують­ся всі директиви, доручення і напрямні керівництва Координаційного Комітету виконувати сумлінно, бо розуміють потребу узгодженої і плано­вої співпраці для справи підняття оборонної сили Польщі», поставлена головуючим на голосування, була прийнята одноголосно.

ad. 7.

Капітан В. Жарський доповідає про організацію виконавчої ро­боти стосовно проблем громадянського виховання, антико­муністичної і ревіндикаційної акції, щодо якої ще будуть видані окремі рекомендації. Акції на місцях будуть проводитись визначе­ними президією для виконання певних проблем керівниками (за­ступниками), з якими будуть співпрацювати місцеві організації, що входять до комітету. Комітет не утворюватиме своїх відповід­ників у формі місцевих координаційних комітетів.

До висновків доповідача головуючий додає:

а) дуже потрібною є ініціатива щодо планування якості робіт і методів їх виконання та спрямування їх до комітету;

б) організації, зосереджені у комітеті, не повинні починати акцій без попереднього погодження їх із комітетом;

в) комітет звернеться до деяких організацій за точнішою ор­ганізаційною інформацією;

г) деякі проблеми, які не підлягають комітетові, не будемо ре­алізовувати, бо для цього призначені інші чинники. Можливим є інформування відповідних владних чинників про позицію комітету.

ad. 8.

У різному не було пропозицій.


Після вичерпання порядку денного наради головуючий, дяку­ючи зібранню за участь в обговоренні, зазначає, що після нинішнього визначення принципів діяльності приступатимуть до виконання роботи, і висловив переконання, що завдяки узгодже­ному громадському зусиллю праця дасть позитивні результати. На цьому нараду завершено.

Документ 2

ОСНОВНІ ВКАЗІВКИ

ЩОДО ПОЛОНІЗАЦІЇ холмщини

І. Провідна думка

А) Всі православні Холмщини є зрусифікованими поляками, які через тиск загарбників відпали від польськості.

Полонізаційну акцію стосовно до православних, які розмовля­ють польською і вважають себе поляками, слід спрямовувати як до поляків і проводити з ними роботу з точки зору повернення віро­сповідання. Належить її проводити обережно й індивідуально відносно осіб і родин, щодо яких є впевненість, що вони:

  1. байдужі до православної церкви;

  2. свідомі того, що вони самі або їхні предки перейшли на пра­вослав'я під примусом царизму;

  3. зазнали полонізаційного впливу настільки, що зміна віро­визнання стала їхньою внутрішньою потребою;

  4. проживають поодиноко серед більшого зосередження по­ляків;

  5. матеріально залежні від чинників, які висловлюють їм ба­жання або умову зміни віровизнання.

Секретар В. Жарський Капітан

Люблін, у червні 1937 року
Головуючий:
М. Сморавінський
Генерал бригади

CAW, З DP; sygn. /. 313.3/2 s. nienum.


Б) Полонізаційну акцію стосовно православних, відданих право­славній релігії, або поляків, які вважають себе русинами, належить проводити не з точки зору релігійного повернення, а як полонізацію православ'я, оскільки конфесійний підхід до православного населен­ня може насторожити людей, які у цій вірі виросли і їй віддані.

Конфесійний підхід може відштовхнути від полонізації досить численну групу православних священиків, які на захист свого ма­теріального інтересу перейдуть в український табір, якщо вияв­лять будь-яку акцію, спрямовану безпосередньо на зменшення їхнього стану володіння.

В) При полонізації православної церкви треба добиватись, щоб проповіді проголошувались польською мовою, щоб релігії вчили польською і щоб духовна особа зверталась у буденній мові до сво­го оточення польською. Сама літургія повинна справлятись старо­слов'янською мовою, як у римо-католицькому обряді латинською.

Належить поширювати гасла, що поляки на терені Холмщини мають спеціальну полонізаційну місію і тому на цій платформі по­винні консолідувати всі свої сили, не давати поглинути себе політичному протистоянню, витрачаючи всю енергію на внутрішні політичні тертя. Перенесення боротьби і навіть політичної воро­жості у процес полонізації занапастить саму акцію. Належить підкреслювати, що паном на цій землі є той, хто за цю землю вою­вав, за цю землю молився і за польськість цієї землі терпів.

Г) У ставленні до національно свідомих українців належить зайняти таку позицію: Річ Посполита, як і велика більшість її гро­мадян, прихильно ставиться до побудови Української держави, але поза нинішніми кордонами Польщі. Впливи цієї групи українців належить всіма можливими засобами обмежувати й осміювати і не допустити проникнення відцентрових впливів, які йдуть зі Східної Малопольщі і Волині.

Д) При існуючому національному прояві торгівлі і ремесел на­лежить визнати за якнайбільш доцільне, що краще не усувати єврея з даного місця, якщо воно буде зайняте не поляком, а свідо­мим руським націоналістом.

II. Вказівки до виконання

А) Релігійна акція

1) Загальний принцип, який не треба приховувати, є таким:


на землях колишньої Холмщини були виключно поляки і то като­лики. На даний час православ'я не нищиться, але православ'я не може бути розсадником руськості і не може її зміцнювати.

Православні духовні повинні беззастережно підпорядковува­тись полонізаційній акції. Вони повинні відчувати постійне спо­стереження і контроль з боку польського суспільства і влади. Навіть тінь русифікаційної акції з боку православного духовенст­ва і попів повинна поборюватись усіма засобами.

    1. В акції релігійного навернення повинні брати участь кращі особистості серед духовенства всієї люблінської курії.

Працю належить виконувати для навернення окремих душ і родин. До навчання римо-католицької релігії повинні запрошува­тись православні діти. Підготовку до першої сповіді і причастя мо­же проводити католицький священик.

Православні, які змінюють обряд, пов'язаний із хрещенням, шлю­бом чи похороном, повинні звільнятись від будь-якої оплати за це.

У місцевостях зі змішаним за національним складом населен­ням оплата за релігійну службу і обряди повинна бути меншою, ніж беруть за це православні священики.

Давати дозвіл на змішані шлюби можна лише за умови хрещен­ня дітей у римо-католицькому костелі.

Створити низку нових парафій.

Посилити діяльність католицької молоді на змішаних тери­торіях і допустити до неї православну молодь, змінюючи на тих же теренах назву «католицька молодь» на назву «християнська мо­лодь» до часу повної ліквідації православ'я:

    1. а) Адміністративна влада не повинна допускати збільшення кількості православних парафій.

б) Ліквідувати неофіційних попів.

в) Ліквідувати закриті церкви.

г) Релігійні послуги і повсякденна мова попів повинні бути польськими.

д) Скасувати адміністративну оплату при зміні обряду з пра­вославного на римо-католицький.

е) Нагородити державними відзнаками тих, хто потерпів від переслідувань за часів царату.

Діяльність громадськості:


а) Організувати громадську акцію проти православних про­повідей і навчання релігії, а також проти використання попами іншої, ніж польська, мови. Це обов'язково повинні здійснювати при публічних загальних виступах і деклараціях.

б) На території релігійно байдужій збирати ухвали про ліквідацію недіючих церков.

в) Боротися із змішаними шлюбами, якщо вони не беруться у римо-католицькому костелі.

Б) Школа

а) Усунути національно нестійких учителів.

б) Навчання релігії повинно проводитись польською, допус­тити до навчання тієї релігії вчителів-поляків, які перейшли на православ'я через родинні обставини (шлюб).

в) У школі протягом усього часу перебування учнів слід на­вчати, що вони є поляками, що їхні прадіди завжди були поляками і ця земля завжди належала Польщі.

В) Адміністративна влада

а) Реорганізувати гміни так, щоб, наскільки це можливо, поля­ки становили переважну більшість.

б) Землю з парцеляції давати можна тільки католикам і тільки з західної частини Любельського воєводства.

в) Посилено підтримувати руську еміграцію за кордон, обме­жуючи еміграцію поляків.

г) Проводити політику змішування людського елементу.

д) Виселити всіх непольських громадян з повітів, де вони у меншості, у Росію або в суто польські повіти.

е) Не дозволяти утворення виключно православних това­риств.

є) При наборі до війська православних вважати поляками. Г) Військо

а) В одному підрозділі не повинні бути інші православні, ніж з Любельського воєводства, і під жодним приводом - з Волині й Східної Малопольщі.

б) Допускати їх до підофіцерських шкіл.

в) У релігійних послугах ставитись до них нарівні з римо-ка- толиками.


г) Не допускати руської мови у взаємному спілкуванні між со­бою.

д) Допустити православних з польською настановою до ор­ганізацій P.W. і W.F.

(На цьому текст обривається, напевно, закінчення загубилось).

CAW3 DP І.313.3/2

Документ З

Ухвала прийнята дня 6 III 1938 на з'їзді Стрілецького Союзу Томашівського повіту.

Стверджуємо, що:

      1. Православна церква на території нашого'повіту стала роз­садником іншої, ніж польська, національної свідомості.

      2. Православне духовенство проводить серед православного населення польського або польського походження акцію переко­нування, що воно не є польським.

      3. У стосунках із цим населенням вживає руську мову.

      4. Проповіді і навчання релігії проводить руською мовою.

      5. Діяльність православного духовенства породжує супереч­ності й роз'ятрює спокійне до цього часу співжиття всього насе­лення повіту.

Наш повіт у переважній більшості є польський.

У період боротьби з унією дав докази, що все населення, неза­лежно від мови, якою користалось, проявило почуття польської національної приналежності.

Не поборюючи православну віру, проголошуємо, що всіма си­лами, всією своєю діяльністю не допустимо до того, щоб право­славна церква була місцем руської чи української агітації, а право­славні священики — її представниками.

Особливо будемо протидіяти тому, аби православне населення, яке розмовляє польською, було зросійщуване православним духо­венством.

Вимагаємо:

1) Польських православних священиків на терен нашого повіту.


        1. Польських проповідей у православній церкві.

        2. Контролю, щоб навчання православної релігії відбувалось справді польською.

        3. Поширення тісного контролю загальної адміністративної влади за діяльністю православних священиків, а особливо не до­пускати до діяльності неофіційних православних священиків, чия неконтрольована діяльність завдає найбільшої шкоди Державі і польському народу.

        4. Вимагаємо ліквідації недіючих церков, які своїм існуван­ням руйнують добрі взаємні стосунки римо-католицького і право­славного населення.

Цю ухвалу постановили передати:

          1. Міністерству внутрішніх справ.

          2. Міністерству військових справ.

          3. Міністерству народної освіти і віросповідань.

          4. Головному правлінню Стрілецького Союзу.

Щорічний з'їзд делегатів сільськогосподарсько-торговельного кооперативу «Гуртовня повітова», що представляв 115 коопера­тивів повіту і 7765 членів, за участі представників цих коопера­тивів та 13 гмін і 171 громади повіту, проведений 6.ІІІ у Томашові Любельському, прийняв без голосування таку ухвалу:

            1. Зазначаємо, що багатство нашого повіту і його господарсь­кий розвиток великою мірою залежить від доброго взаємного співжиття населення обох вірувань, тобто католицького і право­славного.

            2. Внаслідок цього будемо протидіяти будь-якій діяльності, яка вносить суперечності між групами населення обох вірувань, а особливо руської або української агітації серед православного польського населення або польського походження, яка отруює до­бре взаємне співіснування.

CAW3 DP 1,З13.3/2


Документ 4

Акція полонізацїі.
Л. 26/Таєм. КК

Замостпь дня 8 березня 1938 року

До керівників акції

Доручаю до 15/ІУ поточного року рішучим й енергійним спо-
собом провести такі дії:

1) Скликати збори, ініційовані, по-перше, жіночими ор-
ганізаціями, по-друге, ветеранськими організаціями, по-третє,
стрілецькими союзами, політичними організаціями, такими, як
ОЗН, партія людова, партія народова та інші громадські організації.
Іншим разом — різні спілки, товариства і кола і т. ін. — протес-
таційні й агітаційні збори, і на цих зборах повинні ухвалюватись
резолюції приблизно того змісту, які вже були ухвалені у Тома-
шові Любельському. У кожному разі повинні бути ухвалені
дослівно ті вислови з резолюцій, які підкреслені. У цій резолюції
можна назвати прізвища кількох попів, які найбільше проводять
українську роботу. До ухвали можна додати, що не можна віддава-
ти землю в руки ворога. У цій резолюції можна також оголосити
тих поляків (власників більшого чи меншого маєтку), які прода-
ють землю у ворожі руки.

У жодному разі не можна виступати проти православ'я, але
тільки проти тих, хто православ'я хоче використати для ведення
русько-української агітації. Такі зібрання належить використати
для агітування і гуртування всіх поляків в акції проти ворожих
чинників. Збори належить розпочинати співом національного
гімну і закінчувати першою його строфою.

Збори повинні починатись з наступного тижня, тобто дня
ІЗ/III ц. р., і мають тривати до 15/ІУ ц. р. Збори інспірує Товари-
ство розвитку Східних земель, не зазначаючи своєї назви, а ор-
ганізовують їх різні організації і товариства.

Резолюції повинні бути вислані до пана міністра освіти, пана
міністра внутрішніх справ і пана міністра військових справ.
Мітинги повинні проводитись у всіх містечках і більших населе-
них пунктах.


              1. До дня 15/ІУ з кожного повіту повинно надійти 5 статей до різних газет у Варшаві й до «Краківського Кур'єра», і ці статті мають стривожити Варшаву, а також розбурхати суспільство і відповідні центральні чинники.

Йдеться про те, що з огляду на умову, яку уклала Польська дер­жава щодо православної віри, польське суспільство спрямувало свій вплив у потрібному для нас напрямку, щоб православна церк­ва, яку сьогодні ніхто привернути до себе не може, була за наші польські гроші полонізаційним, а не русифікаційним інструмен­том. Цей абзац тільки для інформації голів і керівників повітів.

              1. Ще раз пояснюю і наполегливо стверджую, що ревінди- кація віросповідання повинна проводитись тихо, таємно, але без вибачення за кожну родину і душу, і щоб не спровокувати офіційної боротьби з православ'ям.

              2. Керівники повітів будуть присилати до мене списки назв маєтків, які повинні бути парцельовані у певному році, з поданням кількості га, місцевості, гміни, найближчої залізничної станції, а також у який спосіб можна і як дістатись до цього об'єкта.

Зі свого боку, секретарі Товариства розвитку Східних земель будуть пересилати ці відомості до польських сіл західної частини Красниставського, Замойського, Любельського і Пулавського повітів з метою інформування тамтешнього населення про парце­ляцію ґрунтів і полегшення їхнього переселення.

/-/ ОЛЬБРИХТ ген. бриг.

Отримують: підполк. Нєментовський, підполк. диплом. Сосабовський — 2 прим.

підполк. Музика, майор Вундерліх, ротмістр Подзємський.

CAW3 DP 1,З13.3/2


Документ 5

Замоешь, дня 24III38 р.
Л. вз. 39/таем. КК

До керівників акції

                1. Наказую надавати мені короткі звіти щодо виконаної робо-
                  ти, а також виконаної роботи повітовими правліннями товариства
                  розвитку східних земель щоквартально між 1-5-м.

Йдеться про ті справи і проблеми, які були вирішені на рівні
повіту і нижче. Справи, які не можуть бути вирішені на місці і які
я повинен вирішити особисто або такі, про важливість яких треба
інформувати, прошу завжди мені присилати у разі потреби.

                1. Доручаю організувати пересилку прочитаних польських
                  газет до тих польських сіл, які спеціально, згідно з повітовим пла-
                  ном, визначені у цьому році для полонізації. Спосіб організації пе-
                  ресилки цих газет може бути різним, як індивідуальними особами,
                  так і окремими організаціями, чи школами і т. д., чи шляхом цент-
                  рального збирання, а пізніше розсилання через комітет.

                2. 3 огляду на настрій, який виник через Литву і мітинги, на-
                  лежить спеціально посилити у західних частинах повітів релігійну
                  ревіндикацію. Бажано було б досягти якогось більшого кількісно-
                  го результату в певному селі і зробити це досить демонстративно за
                  участі польської громадськості. Добре було б подарувати відвойо-
                  ваним для польськості і до віри предків якісь гостинці.

                3. Належить спритно і тихо надавати інформацію керівника-
                  ми судів про випадки ведення книг цивільного стану, а також про
                  русифікацію польських прізвищ і хрещення польських дітей
                  у православних церквах позаштатними попами так, щоб суд, який
                  проводить нагляд за веденням книг цивільного стану, міг спеціаль-
                  но покарати позаштатних попів і дати нагоду адміністративній
                  владі для їх усунення.

                4. Спостерігаються випадки, коли попи змінюють польські
                  прізвища на українські, наприклад, Шидло записують як Шило.
                  У зв'язку з тим, що такі випадки спостерігалися і за царських
                  часів, передбачається протягом кількох місяців почати акцію, щоб


прізвища зрусинених поляків, на бажання зацікавлених, могли б бути змінені на польські.

6) На територЦ Холмщини є низка місцевостей, названих росіянами по-російськи, наприклад, Верба, Дуб, Задубце, Рускі Пяскі і т.п., яким повинні бути повернені польські назви. Керівни­ки акції протягом місяця подають мені назви тих місцевостей, які звучать по-російськи, і повідомляють, яку назву їм треба надати і яка найкраще буде сприйнята.

ОЛЬБРИХТ ген. бригади

CAW3 DP 1,313.3/2

Документ 6

Командування 3 дивізії піхоти Легіонів. 20 січня 1938 р. Л. дз. 1/Ков.

Керівникам координаційної акції

(...) VII. Керівники акції зберуть, приготують і розглянуть можливості і способи примусу православних попів до виголошен­ня проповідей польською мовою і до розмови з оточенням польсь­кою. (...) Бачу такі способи проведення цієї акції: або через адміністративну владу, яка викличе відповідних священиків і зму­сить їх до послуговування польською мовою, або вимагатиме, щоб усі чи частина парафіян відправляли службу польською мовою.

VIII. Керівники акції організують контроль у школах, щоб пра­вославні попи вчили і розмовляли з дітьми тільки польською. До Бугу мовою викладання в школах є польська, і всі предмети включно з релігією повинні викладатись польською. Належить контролювати, чи не відбувається інакше, бо можуть бути випад­ки, що не контрольовані ніким не будуть дотримуватись польської мови.

CAW З DP /, 313.3/2 (витяг).


Документ 7

Командування З дивізії піхоти Легіонів.

Л. 27/таем. КК.

Замость дня 8 березня 1938 року

Пан Міністр Військових справ, дорога службова у Варшаві

Полонізаційна акція на Холмщині.

Доповідаю, що полонізаційна акція на колишній Холмщині не піде вперед і не дасть жодних результатів, поки центральна влада, а власне Міністерство освіти і внутрішніх справ, ясно, виразно, рішуче й гостро не поставить цю справу перед митрополитом Діонісієм так, щоб він мусив видати недвозначне розпорядження, яке змусить православне духовенство на території колишньої Холмщини до виголошення проповідей і проведення молитов польською мовою. Звичайні розмови з парафіянами також по­винні бути лише польською мовою.

І) В існуючому стані православна церква на колишній Холм­щині рішуче проводить русифікаційну роботу, щодо влади ж вони вдають себе дуже лояльними і страшать владу комунізмом, пропо­нуючи одночасно свою допомогу в боротьбі з комуністичними акціями.

На території 6 повітів Холмської землі проживає 144 300 пра­вославних, з них:

Повіти

Римо-католики

Православні

Холмський

77 000

35 000

Грубашівський

63 000

49 000

Томашівський

74 000

ЗО 000

Білгорайський

90 000

19 000

Замойський

120 000

6 000

Красниставський

111 000

5 000

Разом

535 000

144 000

Ці православні були всі католиками, які за передподільних часів молились по-польськи і слухали польських проповідей. Це все зросійщені поляки, крім невеликої кількості, переважно невпливового елементу руського походження.

Близько 30% до цього часу визнають себе поляками за національністю і говорять польською, а їхні діти вчаться у польській школі. Близько 50% мають чисто польські прізвища, а 90 % звертаються до оточуючих і до влади польською мовою. Близько 30% дітей знають, що їхні предки (діди) були католиками.

Близько 4 років, однак, спостерігається організована і сплано­вана праця православного кліру і агітація з Волині й Східної Ма- лопольщі. Праця православного кліру і агітація дають все більші і постійно зростаючі позитивні результати. Кількість православних, які вважають себе поляками, постійно зменшується. У селах, де 15 років усі розмовляли тільки польською, все більше поши­рюється руська мова.

Православні діти, які ходили на навчання римо-католицької релігії, масово перестали відвідувати заняття, або навчаючись пра­вославної релігії, або взагалі не вивчаючи релігії.

Польські селяни, навіть римо-католицької віри, агітуються польською усно і письмово, що вони не поляки, а русини.

Починається штучно викликане тертя між польськими селяна­ми, католиками і православними.

У цьому році перший раз взагалі на відпуст у Холмі прийшли православні процесії з оркестрами і жовто-блакитними (ук­раїнськими) кольорами на прапорах.

Русифікаторська праця проводиться дуже спритно і хитро, а також планово і рішуче православним кліром за згодою митропо­лита Діонісія як Любельського єпископа.

Як доказ такої праці наводжу факти: утворюються нові право­славні парафії через короткозорість і безтолковість нашої влади в Міністерстві освіти, і особливо референта з цих справ п. Потоць- кого, який страшить комунізмом, стверджуючи, що православне населення, яке не має церкви, комунізується.

Впущено, особливо протягом уже двох років, багато православ­них попів, які утворюють позаштатні незатверджені парафії і, відправляючи богослужіння у сільських хатах, одночасно прово-


дять там русинську і українську агітацію. Відправляють також службу на православних цвинтарях. Ці попи, прислані з листами Варшавського Митрополита, молоді і рішучі українці, які в офіційних своїх звітах називають свою національність як ук­раїнську, навмисно поселяються у чисто польських селах.

Як приклад називаю: у повіті Томашів Любельський у 7 офі­ційних парафіях є 11 позаштатних парафій (незаконних), у повіті Холм з 11 штатних парафій етатових є 10 незаконних, у повіті За- мость на 2 штатні є 2 незаконні парафії. Доказом, що позаштатні парафії непотрібні, є те, що у Замості на 184 православних є поза­штатний піп, який відправляє службу на цвинтарі. В селі Шевня, повіт Замость, на 840 поляків-католиків є 212 православних, які, за винятком 5 родин, говорять виключно польською. Недавно при­слали туди попа-українця, і вже через 3 місяці населення і діти по­чинають говорити русинською.

Характерним є те, що ті села розташовані на західному краю Люблінського воєводства і там повинен був пройти польсько-ук­раїнський кордон Брестського миру.

Лояльних попів або тих, які вважають себе поляками, за ос­танніх 2 роки попереводили з колишньої Холмщини на Волинь.

Посилаючи у такій великій кількості позаштатних попів і монахів з Варшави, які не підлягають випробовуванню парафій, мають за ме­ту створення фактичного стану, щоб у день підписання угоди між церквою і Польською державою легалізувати фактичну кількість па­рафій. Це є гра, яку не хоче зрозуміти Міністерство освіти.

За останніх два роки 80% православних дітей, які відвідували заняття з римо-католицької релігії, перестали на них ходити, і ста­лось це таким чином: попи почали вимагати у шкільних інспекціях право викладання ними релігії і отримали його. Приїздили до шкіл, але тільки два чи три рази провели навчання релігії, після чого взагалі вже не приїжджали, діти з того часу пе­рестали відвідувати заняття з релігії. Надалі приїжджати вони не могли, бо це фізично неможливо. Йшлося тільки про агітацію і відрив їх від польського впливу.

Попи теоретично повинні вчити релігії польською мовою і ло­яльно говорять, що так чинять. У дійсності, оскільки на навчанні


релігії нема нікого стороннього, викладають її російською. Як до­каз цього наводжу, що діти, які завжди на інших предметах гово­рять тільки польською, при навчанні релігії на питання, поставле­не в присутності інспектора або керівника школи польською, відповідають руською.

Деякі попи збирають у школі полонізованих дітей і часто вчать їх там читати руською, стверджуючи, що вчать їх релігії, а не чи­тання, оскільки літургія проводиться старослов'янською.

  1. Православний клір, за винятком 2 попів, не хоче проголо­шувати проповіді польською мовою і організовує проти цього агітацію, як і не хочуть вони сповідати тих, хто вважає себе поля­ками. Стверджують, що не мають наказу від своєї церковної вла­ди вживати польську мову у церквах і що митрополит Діонісій і Православний Собор з лютого 1937 року їм це однозначно заборо­нили. А для імітації деякі попи під час державних свят виголошу­ють проповіді польською і про цей факт люблять писати і широко коментувати перед представниками влади, але роблять це лише для замилювання очей, бо на цих богослужіннях нема, крім пред­ставників влади, сільського населення, тому що ці свята припада­ють, як правило, на будні дні, тобто не бояться, що могли б тоді вплинути в напрямку полонізації. Про це охоче пишуть у газетах, бо знають, що селянин цих газет не читає, читають їх інтелігенти, але не православні, оскільки на Холмщині такої інтелігенції нема, а читають газети у Варшаві. Таким чином, хочуть показати свою лояльність і працю на користь держави.

  2. За останні два роки на 100% збільшилась кількість учнів православного віросповідання у середніх школах. Йдеться, власне, про освіту руської інтелігенції з цього регіону. У середніх школах порівняння дітей польських селян до дітей руських селян є дуже не­вигідним для польських селян. Як приклад, наведу місто Замость: у середніх школах у Замості навчається 33 дитини руських селян. А в цілому у повіті є 11 000 римо-католицьких селян і лише 6 000 руських селян. Від тих 6 000 руських 33 дитини вчиться у середній школі, і, як правило, з сіл, які не визнають, що вони польські, а вва­жають себе руськими. Але селянських польських дітей, незважаючи на їх велику кількість, до середніх шкіл ходить тільки 20. Таке саме відношення спостерігається в гімназіях у Холмі і Томашові.


V) Римо-католицьке віросповідання на території колишньої Холмщини є покривджене відносно православного віросповідання внаслідок того, що православнгій клір веде з державною владою особливу гру Його представники і офіційні вищі священики показу­ють себе надзвичайно лояльними громадянами, вдячними за відчут­ну опіку над церковною організацією в Польщі, інколи навіть висту­пають як поляки і активно записуються в члени різних державних і підтримуваних державою комітетів і товариств. Справді, показують усю свою добру волю і запал до боротьби з комуною, якою зазвичай захоплюються адміністративні й політичні чинники. Цими двома ар­гументами здобувають собі повністю прихильність і вільготи від вла­ди для цілей, нібито виключно релігійних, православних, а в резуль­таті підступно збільшують кількість церковних посад, впихаючи до кожної церкви притягнутого звідкись монаха: ним буває часто ново- висвячений монах — колишній офіцер, поліцейський і т. п. — монах нібито росіянин і нібито українець, після чого незабаром з'являється показний світський каплан, а потім екс-попівство перетворюється на самостійну парафію.

Як приклад наводжу повіт Замость, який на 6000 православ­них має 4 православних священики, 2 офіційних і 2 неофіційних, тобто на одного припадає 1500 осіб, тоді як на католицькі парафії припадає від 4 до 8 тисяч осіб.

Повіт Томашів Любельський — на 74 000 римо-католиків є 20 па­рафій і 20 ксьондзів, тобто приблизно 3500 - на ксьондза, а на 33 000 православних є 20 попів, з них 8 штатних і 12 позаштатних, тобто на парафію припадає близько 1650 осіб.

Гірше це виглядає у гмінах, де, наприклад, у гміні Потужин повіт Томашів є 2270 католиків і нема жодного католицького кос­телу. Зате є 4000 православних, які мають 2 офіційні і 2 неофіційні парафії, і на кожну парафію припадає 1225 осіб.

Повіт Холм має 18 православних священиків і 21 діючу церкву, віруючих є 35000, тобто на одну церкву припадає 1600 осіб і свя­щеник на 1950, тоді як у католицькому віросповіданні на 77 000 віруючих є 26 костелів і 27 капеланів у парафіях, тобто припадає близько 3400 осіб на костел і від 2800 до 3000 на капелана.

Стверджую, що на території Холмщини питання польськості дорівнює питанню віросповідування.


Також стверджую, що православні, які переходять на римо-ка- толицький обряд, є 100%-вими поляками.

Стверджую, що через навалу і приїзд попів на Холмщину за ос­танніх 2 роки і також через їхню агітацію русинське населення має настанову на наступ, а польське населення перебуває в депресії і дозволяє нав'язувати собі руську волю, доказом чого є випадки во­сени 1936 року на території моєї дивізії (пацифікація).

Категорично стверджую, що православна церква на Холмщині є русифікаційною інституцією, і її вплив, як і розростання, мусить бути абсолютно загальмований. Це — одностайний голос влади і населення незалежно від політичних поглядів. З цією метою треба якнайшвидше зробити такі заходи:

    1. Польський уряд повинен змусити православну церкву на території Холмщини (так само і Підляшшя), щоб проповіді і мо­литви, за винятком служби Божої, і повсякденне спілкування про­водились тільки польською мовою. Зрештою це не повинно стано­вити жодних труднощів, бо ця церква утримується за польські гроші, і Росія за неї не заступиться.

    2. Належить відкликати всіх позаштатних попів і не дозволи­ти утворення жодної нової православної парафії.

    3. Належить негайно розібрати і частково передати като­лицькій церкві 54 зачинені церкви і ті, які стоять пусті, бо вони є фактором антидержавної агітації як для попів, так і для ко­муністів.

    4. Належить утворити 38 нових римо-католицьких духовних посад, призначених перш за все для римо-католицьких костелів, збудованих ще за давніх часів Речі Посполитої Польської, тепер замкнених і необслуговуваних священиками, зате під їхнім носом у сільських хатах відбуваються служби, здійснювані православни­ми попами. Наступною метою є творення нових парафій. Це мож­на зробити за рахунок парафій на заході і в центральнім краї, на­приклад у Познанськім, і т. п.

    5. Треба запровадити і встановити на території Холмщини З монастирі, конкретно: Реформаторів у Холмі, Францисканців у Солі, повіт Білгорай, також інший орден на повіт Грубешів.

    6. Треба якнайшвидше перенести Радомську залізничну ди­рекцію з Радома до Холма для посилення польської енергійності.


    1. Належить призначити узгоджувача Любельської єпархії для використання його щодо ревіндикаційної церковної акції (після смерті останнього ніхто на цю посаду не був призначений).

    2. Треба діяти за принципом «Ані один кусник землі не може потрапити в ікші руки, крім польських».

    3. Необхідним є призначення (асигнування) півмільйона злотих на викуп землі з рук виїжджаючих чи емігруючих русинів у польські руки.

    4. Необхідно також, щоб так само, як і окраїни, з дня l.IV по­точного року Замойський, Холмський і Томашівський шкільні інспекторати були розділені на повіти. Це необхідно через по­лонізаційну акцію, щоб шкільні інспектори могли на місці з відповідними владами і організаціями проводити полонізаційну політику.

    5. Належить старостами тих повітів призначали рішучих лю­дей, не лібералів, які перш за все вважаються патріотами, а вже потім керівниками (таких треба двох).

Якщо параграфи від 1 до 11 не будуть якнайшвидше реалізо­вані, а вища влада не поставить ясно і рішуче тієї проблеми спеціально перед митрополитом Діонісієм, трудною буде також акція польського суспільства і влади нижчого рівня, план дій яких і розуміння цих справ погоджені, а вказівки з Міністерства будуть прямо протилежними.

Особливо це видно через постійний дозвіл молодим попам зай­мати парафії і через від0утність рішень щодо скасування замкне­них церков.

Доповідаю, що тутешнє суспільство цим так здезорієнтоване і засмучене, що можуть статися випадки самовільної ліквідації замк­нених церков.

Доповідаючи про вищенаведене, стверджую, що це вже останні наші можливості на цій території, які вирішать, чи східні частини Любельського воєводства залишаться польськими, чи українськими.

Командир дивізії ОЛЬБРИХТі ген. бриг.

CAW; З DP.13133/2


Документ 8

Замостъ, дня 24 березня 1938 р. Л. 37/таем. КК.

Командування 3 дивізії піхоти Легіонів до командира ОКИ у справі організації товариства поляків православного віросповідання.

Через посилення акції православних позаштатних священиків на навмисну українізацію польських сіл вважаю, що виникає не­обхідність організації товариства поляків православного віро­сповідання. Це було б «троянським конем» в український табір.

Для цього маю кілька інтелігентів православного віросповідан­ня, наприклад офіцера дійсної служби, комісара поліції і т. д., які могли б цю роботу провадити. Маю також одного православного священика. Прошу пана генера. іа про погодження цієї справи з па­ном воєводою Любельським і і.адання мені права вирішення у цій справі з метою проведення тієї ж акції.

Командир дивізії ОЛЬБРИХТ, ген. бриг.

CAWy З DPI, 313,3/2

Документ 9

Замоешь 24 березня 1938 р. Л. 38/таєм. КК.

Командування 3 дивізії піхоти Легіонів до командира ОКИ про протидію радіопропаганді

Доповідаю, що від керівників праці на території отримую у ве­ликій кількості зведення, що більшовики проводять через радіо велику агітацію. Проводирі української і комуністичної роботи мають лампові радіоприймачі, спеціально збирають населення для слухання радіо. Виникає необхідність протидії цьому шляхом:


а) найскорішої побудови радіостанції чи зміцнення будь-якої іншої для заглушування російської станції;

б) ненадання абонемента під яким-небудь приводом не­надійним людям;

в) покарання агітаторів за нелегальне збирання і слухання радіо чи позичання радіо іншим, які за нього не заплатили, і вико­ристання цього як приводу для конфіскації або скасування права абонемента.

Вважаю, що цією проблемою належить спеціально зайнятись.

Командир дивізії ОЛЬБРИХТ, ген. бригади

CĄW3DP 1,313,3/2

Документ 10

Люблінський воєвода, Л. ППВз. II.2/34, Таємно Люблін 4 XI11937.

Призначення постуніатських святинь.

У Міністерство релігійних віросповідань і громадської просвіти, Департамент визнань у Варшаві (витяг).

Висуваючи у листі від 13.ХІ.37 року ППВз II2/34 максимальні висновки щодо передачі католицькій церкві низки замкнених храмів, за основу взяли телефонне розпорядження Міністерства, основане на впевненості центральної влади, що передані като­лицькій церкві храми стануть місцями католицького наступу ко­стелу на національно змішаних територіях. Але з огляду на пояс­нення, які були викладені моєму делегатові, змінюю включені у згаданому листі висновки відповідно до доданого переліку. (...).

Стосовно поставлених перед Міністерством питань, а власне: 1) які церкви можна розібрати без загрози громадській безпеці, 2) де передача церкви створює небезпеку унії, 3) де передача церкви като­лицькому костелові умотивована релігійними потребами населення і 4) стосовно яких церков клопочуться православні, доповідаю:


ad 1. У результаті розпочатої у 1928 році акції розбирання за­критих церков розібрано протягом 1928-1929 років 22 церкви і 4 каплиці. Розбирання тривало так довго, поки православне насе­лення і церковні чинники не орієнтувались у ситуації і не зайня­ли рішучої позиції, яка зробила неможливим продовження акції. Посипались протести, сеймові звернення, активний опір населен­ня і охорона церков удень і вночі. Ще до цієї пори про це з'явля­ються згадки у руській пресі («Діло»).

З огляду на вищенаведене змушений стверджувати, що подальша акція розбирання замкнених церков у всіх випадках напевно буде ви­кликати більш чи менш активну протестаційну акцію православного населення і потенційно становить загрозу безпеці у кожній місцевості.

Незважаючи на це, категорично стверджую, що залишені на підпорядкованій мені території замкнені церкви є обставиною, яка через постійне хвилювання православного населення і запалення їх настроїв на цьому терені національною пропагандою становить та­кож постійну потенційну загрозу безпеці, збільшуючись з кожним роком, що вже сьогодні мушу оцінювати як небезпечніше, ніж мож­ливі сутички через акції розбирання, які за відповідної організації апарату безпеки вважаю можливими для захоплення і ліквідації.

ad 2. Протягом кількох років православне населення в Ошчові Грубешівського повіту, бажаючи відкрити храм, мало намір з цією метою перейти в уніатство. Але коли дійшли висновку, що цей план не має шансів до реалізації, відмовились від намірів.

У 1934 році Підляський єпископ вніс до воєводської управи прохання передати йому на костельні цілі церкву в Луківці Холмського повіту, про що доповіли міністерству 5.ІІ.34 р. Л. дз. Б2/36. У Луківці є 65 католицьких і 70 православних родин, до па­рафіяльного костелу в Угруску шлях 3 км, що змушує задуматись, чи єпископ міг мати план утворення в Луківці унійної парафії. За цю церкву просили також православні.

Крім цих двох випадків, не бачу наразі можливості утворення унійних парафій при планованих для призначення католицькому костелу храмах.

ad 3. З висвячених під час війни на римо-католицькі костели в Люблінській єпархії 96 церков до цього часу належно не викори­стовується 19. Це храми типу каплиць при окремих парафіяльних


костелах без власного священика. Служба Божа відбувається в них тільки у певні дні.

Крім того, серед висвячених на костели церков 11 призначено на унійні парафії, а точніше — 9 у єпархії Підляській і 2 — у Люблінській, храми у Посадові продано у 1936 році за дозволом Люблінського єпископа.

З цього випливає, що істотні релігійні потреби католицького костелу не вимагають передачі цьому костелові жодних храмів.

Католицький костел на території Люблінського воєводства не проявляє активності у визнаннєво-асиміляційному напрямку; об­ставини для цього також не дуже сприятливі, оскільки православні віддані своїй вірі, а особливо східному обряду, доказом чого є закос­теніння унійної акції, утримування православним населенням свя­щеників у тих місцевостях, де немає храмів, вимога повернення ви­свячених на костели церков (Отроч, Бішча, ЗамЯ, Ходиванці, Шев- ня, Горишів Польський, Замость, Рейовець, Тарнаватка), факт заво- лодіння церквою, переданою Підляському єпископу в Бублі Старо­му, де було унійне приміщення, оволодіння замкненою церквою у Верешині, постійні прохання про відкриття замкнених церков і прохання про спорудження церков там, де вони були розібрані.

ad 4. Протягом семи років православні намагаються отримати після уніатів такі церкви: 1) у Луківці, 2) у Бородиці, 3) Свєржах, 4) Моратині, 5) Голубі, 6) Хмельнику, 7) Копилові, 8) Стрільцях, 9) Жепліні, 10) Розтоці, 11) Панькові, 12) Новосілках, 13) Віткові, 14) Ярославці, 15) Вакійові, 16) Деканові, 17) Модрині, 18) Поболовицях.

Будь-які суттєві релігійні потреби віруючих як римо-като- лицького, так і православного сповідування не вимагають продов­ження передачі храмів на користь цим сповідуванням, але, якщо ми бажаємо остаточно і фактично довести до ліквідації проблеми непрацюючих замкнених церков, я подав Міністерству дня 16.111.37 проект призначення цих храмів, у якому запропонував передачу ще деяких храмів як православним, так і католикам і ли­ше з метою, щоб зайве не дратувати як православних, так і кос­тельні сфери в разі продовження розбирання решти храмів.

ВОЄВОДА /-/ Й. де Трамекурт


Додаток до Л: ППВз. II. 2/24/37 з дня 4.ХІІ.37 р.

Перелік храмів

No п/п

Місцевість

Віддаль від

Кількість

Призначення

церкви 1 костелу

православ. | католик.

Повіт Грубешів

1

Голуби

8 км

4 км

1528

661

зруйнувати

2

Ошчув (стара)

4

на місці

1105

967

костелові

3

Бородиця

6

6

669

559

зруйнувати

4

Гребенне

4

5

376

270

зруйнувати

5

Копилів

6

3

638

902

зруйнувати

6

Кобло

7

3

555

126

зруйнувати

7

Лушків

7

556

569

зруйнувати

8

Малків (стара)

/ 5

7

1071

1561

костелові

9

Мєняни

6

9

1592

907

зруйнувати

10

Гродек

5

5

475

98

зруйнувати

11

Шумів

7

6

398

65

зруйнувати

12

Убродовиці

6

6

1028

589

костелові

13

Заборці (стара)

5

2

1084

695

костелові

14

Ярославець

4

5

451

1812

костелові

Повіт Томашів

15

Кмічин

5,5

5,5

904

793

зруйнувати

16

Підльодів

4

3,5

632

981

костелові

17

Моратин

10

3,5

669

421

зруйнувати

18

Ратичів

7,5

6,5

321

61

зруйнувати

19

Зимно

9,5

3,5

659

320

зруйнувати

20

Недезів

9

5

134

1103

костелові

21

Типін

9,5

5

574

943

костелові

22

Радків

5,5

3,5

біб

1278

зруйнувати

23

Василів

5

5

639

246

зруйнувати

24

Жабче

4

4,5

574

832

костелові

25

Михалів (каплиця)

3,5

3

307

2317

костелові

26

Паньків

9,5

4

415

823

костелові

27

Дутрів

3,5

6

432

981

костелові

28

Микулин

3

3

321

144

зруйнувати

Повіт Холм

29

Черніюв (стара)

9

4

599

1108

костелові

ЗО

Хутча

6

6

1076

722

зруйнувати

31

Колемчиці

5

9

813

288

зруйнувати

32

Поболовиці

3

9

1265

927

костелові

33

Розтока

7

3,5

811

608

зруйнувати

34

Луківок

8

5

580

2201

зруйнувати

(Наступні сторінки переліку в архіві відсутні)

CAW З DP /, 313.3/2

Документ 11

Керівник Координаційної акції на колишній Холмщині
Л. від. 80/таем. КК
Замость, дня 27 травня 1938 р.

Повітові керівники ревіндикаційної акції

Дня 21.У.38 р. прийняв керівництво ревіндикаційною акцією
на території колишньої Холмщини від ген. Ольбрихта.

Повністю підтверджую директиви і вказівки мого попередника і
їх життєздатність. Зі свого боку, як найближчі вказівки, встановлюю:

  1. 1 надалі належить проводити посилену акцію, спрямовану на
    піднесення доброго самопочуття і національного усвідомлення се-
    ред польського населення. Перш за все у змішаних осередках тре-
    ба оточити спеціальною опікою тих поляків, які Проживають серед
    руських мешканців. З огляду на те спрямувати всі зусилля на ор-
    ганізацію польських осередків, в першу чергу союзів резервістів,
    стрільців і т.п. у змішаних осередках.

  2. Акції проти православних священиків належить проводити
    таким чином, щоб гострий кінець діяльності був спрямований
    проти неофіційних православних священиків, які проводять анти-
    польську роботу:

а) Не виступати проти православного населення, а виразно і
рішуче зазначати, що не виступаємо проти православних як таких,
але проти русифікаторської діяльності їхнього духовенства.
У зв'язку з тим православних з підтвердженою польською наста-
новою приймати до польських організацій.

б) У діяльності проти православних священиків уникати актів,
які можуть роздмухуватись попами і робити з них мучеників за
віру Та все-таки суспільна акція повинна зробити їм огидним пере-
бування у місцевості і змусити їх покинути її або припинити прове-
дення антипольської діяльності. Найближчим часом у цьому на-
прямку згори будуть рекомендовані принципові заходи.

в) Належить дуже ретельно збирати матеріали про виступи
всіх православних священиків спеціально щодо:

    1. навчання руською мовою у школах чи по домах;

    2. конспіративних зборів населення і молоді;


    1. виконання функцій чиновників цивільного стану (про тих, кому цього не можна робити);

    2. у випадку зросійщення прізвищ та імен (у книгах і запи­сах);

    3. поширення нелегальний або також легальних націоналістич­них українських часописів; '

    4. контактів неофіційних священиків з елементами ко­муністичного світогляду. Ця діяльність повинна охопити і персо­нал, що допомагає православному духовенству, яке ним напевно користується;

    5. відкриття замкнених церков або підбурювання населення до їх відкриття;

    6. виголошення проповідей руською мовою в тих осередках, де православне населення використовує у побуті польську мову.

Усі ці відомості повинні спиратись на документальні факти так, щоб у кожний потрібний момент їх можна було використати.

Загальна настанова православного духовенства вже відома. Для переслідування їх мусимо оперувати конкретними фактами. Звідси незалежно від наявності у місцевості довірених людей і гмінних осередків Товариства розвитку Східних земель, чиє по­дальше поширення необхідне, належить організувати добре функціонуючу інформаційну службу так, щоб мати точні відо­мості про те, що робить протилежна сторона, і щоб ці відомості бу­ли дійсно правдивими.

Хочу мати у разі терору з боку протилежної сторони негайну і точну інформацію про це. Самопочуття суспільства і його ор­ганізація вимагають, з одного боку, до мінімуму зменшувати мож­ливість таких актів, з іншого, давати можливість проведення не­гайної і посиленої зворотної акції.

III. У ревіндикаційній акції щодо віросповідання доручаю за­стосовувати такі методи:

      1. Тягар цієї акції, природно, мусить впасти на римо-католиць- ке духовенство. Основу для такого випробування може створити акція, яку ми проводимо.

      2. Треба встановити території, на яких з огляду на місцеві умо­ви доцільніше буде посилити ревіндикаційну акцію та на яких цю акцію тимчасово не треба проводити, і то з метою відокремлен-


ня (усунення) перед тим православних, які віддані своїй релігії, від попів, що русифікують народ. Поділ цих територій повинні провести повітові керівники акції на засаді повної і точної орієнтації в окремих гмінах і осередках.

В осередках, визначених для проведення ревіндикаційної акції щодо віросповідання, ту акцію належить проводити у такий спосіб, щоб вона мала масовий характер (масовий перехід на римо- католицтво). Ці осередки, на яких проводяться такі акції, наказую подати мені у термін до дня ЗО.УІІ ц.р. з одночасним висвітленням, у який спосіб акція була організована, хто її проводить і передба­чуваний і можливий час, коли такий масовий перехід міг би відбу­тись. У разі, якщо перед названим терміном з'явилась можливість прискореного переходу, то належить мені про це негайно повідо­мити.

      1. Належить також посилити діяльність, яка стосується про­хань православного населення щодо запровадження григоріансь­кого календаря. Групових петицій окремих сіл чекаю протягом червня-липня ц. р.

      2. Належить звернути увагу на діяльність римо-католицьких і православних священиків, особливо стосовно їхньої можливої акції щодо унії; кожний окремий випадок повинен бути тут точно описаний.

        1. У термін до дня 15.VI ц. р. всі повітові керівники акції представляють мені умови і можливості разом з приблизними коштами організації літніх напівтаборів, які спираються на такі засади:

  • напівтабір організовується при школі, розташованій у повністю польському середовищі;

  • роботу в таборі проводить учитель чи вчителька, які беруть участь у ревіндикаційній акції і які за скромну винагороду взялись би за цю справу;

  • цими таборами повинні користатись бідні православні діти з польською настановою (хто послуговується польською мовою).

    1. Незалежно від вищенаведеного у термін до дня Л 5. VII ц. р. окремі повітові керівники проведуть акцію, спрямовану на зби­рання петицій на зміну назв зросійщених сіл на польські назви. Ці


петиції належить спрямовувати до адміністративних органів, копію пересилати мені.

    1. За допомоги своїх довірених осіб і гмінних гуртків Товари­ства розвитку Східних земель повітові керівники проведуть акцію, спрямовану на збирання прохань про зміну зросійщених прізвищ. У цій справі належить домовитись з повітовими старостами, які на підставі обов'язкових норм мають можливість підвищити ефек­тивність цих змін безплатно.

    2. У термін до дня 15.VII ц. р. належить подати мені назви місцевостей, а також умови розміщення в них польських осередків ремісничих, або індивідуальних, або колективних — ремісничих кооперативів.

    3. У той самий термін належить подати мені, чи є в окремих повітах безпроцентові каси, де і який характер вони мають, як і те, чи були дії у напрямку утворення цих кас.

    4. Від осені маю намір почати інтенсивну акцію щодо чита­лень, тому також до дня 30.VII поточного року поштові керівники акції повинні надати мені на мапках 1:300 000 перелік читалень, світлиць, які розміщені на території повіту, з зазначенням, ким ці читальні обслуговуються, їх характер та інтенсивність.

    5. Восени також маю намір провести короткі роз'яснювальні курси про ревіндикаційні акції для окремих груп державних працівників та органів самоврядування, розташованих на місце­вості, а зокрема: для секретарів гмін, дорожників урядової і при­ватної лісової служби і т.п.

Не інформую поки що про всі мої наміри, окремі повітові керівники повинні продумати справу організації тих курсів і нада­ти мені до дня ЗО.VII поточного року умови утворення тих курсів уже від перших днів жовтня поточного року.

    1. Керівники повітів Томашів, Грубешів, Холм подають мені у термін до дня 15.VII поточного року ті регіони, де з огляду на ко­ординаційну акцію належить використати перебування військ з нагоди літніх навчань як місце концентрації відповідних районів навчань окремих відділів. До уваги повинні братись ті райони, у яких польське населення, перебуваючи у розпорошенні, має слабше самопочуття порівняно з православним населенням з


руською спрямованістю, яке їх оточує. Висновки належить подати мені з відповідним обґрунтуванням.

ТУРКОВСЬКИЙ полковник

Отримують: Командир OK II — представляю

Усі повітові керівники акції — для виконання

CAW DP 1313.3/2

Документ 12

Ми, громадяни православної віри, які проживають на території Томашівського і Замойського повітів Люблінського воєводства, подаємо до рук Високого Уряду і Законодавчих палат Сейму і Се­нату Найяснішої Речі Посполитої Польської такий меморіал.

Староста Томашівського повіту пан Казимир- Вєляновський ор­ганізував загін нищителів і руйнівників православних храмів і па­рафіяльних будинків, а також підбурював напади на духовенство і на­селення православної віри. До акції руйнування православних храмів і здійснення нападів на духовенство і православне населення староста Вєляновський застосував підпорядковану йому державну поліцію.

Деякі з комендантів ДП, а також і постерункові занадто суворо і брутально виконують доручення (розпорядження) старости Вєляновського при руйнуванні храмів, б'ють і катують православ­них людей, які моляться, знущаються і принижують духовенство, доказом чого може послужити факт арешту комендантом ДП у Тишівцях дня 24 червня 1938 року ксьондза Романа Хоменка і Гжегожа Рогальського, які проживають у селі Жернікі.

У першу ніч після їхнього арешту в гмінному осередку Тишівці з 24 на 25 червня ц. р. цей же комендант замкнув до в'язничної ка­мери ще двох осіб, озброєних кастетами, які на його намову кину­лись на Гжегожа Рогальського і, поваливши на підлогу, тяжко по­били, після чого подібним чином учинили з ксьондзом Романом Хоменком. Не задовольнившись одноразовим побиттям, комен­дант ДП намовив невідомого злочинця, щоб він кинув через вікно цеглу до камери з наміром поранення ксьондза Хоменка, який, ли­ше керуючись інстинктом, в останній момент відхилив голову і та­ким чином уникнув удару.


Тієї самої ночі невизначені злочинці повибивали вікна у право­славного священика місцевості Тишівці, вірогідно, за те, що відвідав затриманого у в'язниці ксьондза Хоменка. Щодо бруталь­ності коменданта ДП і війта гміни у Тишівцях наводимо ще факт знищення придорожнього камінного хреста, частини якого були викинуті під шлюз. Штахети від огорожі хреста знайдено на подвір'ї гміни. Подібний випадок стався у селі Лашчів, де війт гміни Хмєль, керуючи розбиранням православної церкви, публічно знущався з єпископів і взагалі з православного духовен­ства, хоча цей же війт відомий як хронічний пияк, що підтверди­лось під час об'їзду Томашівського деканату в 1936 році єписко­пом Гродненським Савою, — напившись до безтямності, він повис на штахетах.

Поза тим, староста Вєляновський принижує гідність і підриває авторитет православної церкви у Польщі Його Святості митро­полита Діонісія, називаючи його саботажником державних за­конів і розпоряджень адміністрації.

Належить зазначити, що той самий пан Вєляновський за дворічний період урядування у Томашівському повіті не тільки не зміг послабити антагонізм католицького і православного населен­ня, але й кинув кістку ненависті між населенням обох визнань і своєю нестримною тягою до замикання і безглуздого руйнування храмів викликав заворушення і хаос у Томашівському повіті, роз­садив комунізм і сектантство, які довели остаточно до не­обхідності проведення пацифікації у 1936 році. Про розміри руй­нування православних храмів під керівництвом старости Вєля- новського у Томашівському повіті свідчить кількість зруйнованих церков і будинків молитви, а конкретно:

      1. У селі Тарноватці опечатано будинок молитви 2.V. 1938 року. У ксьондза Демчука вибито вікна і за дорученням старости Вєля- новського вислано з Тарноватки, ксьондз покараний двомісячним ув'язненням.

      2. У селі Панькові розібрано церкву за вказівкою старости Вєляновського. Розбиранням керував війт гміни і комендант ДП у Тарноватці. Розбирання було здійснено 22.VI.1938 року.

      3. У селі Коргині опечатано церкву 24.IV. 1938 року; за вказівкою старости її треба розібрати.


      1. У селі Нєледів розібрано церкву 27.VI.1938 р.

      2. У селі Гопки 27.VI. 1938 р.

      3. У селі Моратин 27.VI.1938 арештовано 20 жінок і 4 мужчин, боляче їх побито і поранено, через це виникла необхідність їх пе­ребування у шпиталі.

      4. У селі Зимно розібрано церкву 27.VI .1938 р.

      5. У селі Стенятин опечатано церкву 20.1 V. 1938 р.

      6. У селі Юрів каплицю спалено 25.IV. 1938 р., а церкву того ж села розібрано 23.VI.1938 р.

      7. У селі Ходиванці опечатано каплицю 20.IV. 1938 р. Ксьондз ієромонах Мирослав Шелинський засуджений на 3 місяці арешту і видалений із села.

      8. У селі Недежів розібрано церкву 27.VI. 1938 р.

      9. У селі Підльодів 27.VI.1938 р.

      10. У селі Пеняни 27.VI.1938 р.

      11. У селі Ратичів 27.VI.1938 р.

      12. У селі Жарники спалено церкву 30.IV. 1938 року, ксьондза Романа Хоменка арештовано і віддано під суд за відправу Служби Божої.

      13. У селі Посадів розібрано церкву у 1937 році і з матеріалу побудовано школу У цьому ж селі 28. VI. 1938 року староста Вєля- новський розпорядився розібрати каплицю-морг на місцевому цвинтарі.

      14. У селі Лахівці розібрано церкву 28.VI.1938 р.

      15. У селі Ратків 28.VI.1938 р.

      16. У селі Дутрів 25.VI. 1938 р.

      17. У селі Кмічин 25.VI. 1938 р.

      18. У селі Ликошин 25.VI.1938 р.

      19. У селі Стара (Весь) 25.VI. 1938 р.

      20. У селі Новосілки опечатано церкву 20.VI.1938 р. Розпоря­дженням старости вона підлягає розбиранню. Парафіяльний буди­нок спалено 18.VI.38 р. Крім того, у ксьондза того села Кресовича зроблено 4 постріли, коли він втікав з палаючого будинку. Наказом старости його виселено з Новосілок і покарано місячним арештом.

      21. У селі Вітків опечатано церкву 20.IV. 1938 р. Ксьондза Кос­тянтина Якимчука засуджено на 4 місяці арешту з застосуванням домашнього арешту. Церква також повинна бути розібрана.


      1. У селі Жабче опечатано церкву 20.IV. 1938 р., а 29 квітня підпалено, попередньо обливши бензином, але її врятували па­рафіяни. Розпорядженням старости повинна бути розібрана.

      2. У селі Радостів церкву розібрано 25.VI.1938 р.

      3. У селі Тишівці на передмісті Дубіни розібрано церкву 17.VI. 1938 р. і зневажено образи.

      4. У селі Тишівці на передмісті Замлиння розібрано церкву 17.VI.1938 р. Святі образи зазнали профанації у ганебний спосіб.

      5. У селі Микілин розібрано церкву 23.VI.1938 р.

      6. У селі Кльонтви 24.VI. 1938 р.

      7. У селі Вакіїв староста Вєляновський дня 27.VI. 1938 р. роз­порядився розібрати церкву. Ксьондза Ігната Космія покарано двохмісячним арештом і наказано негайно покинути Вакіїв.

      8. У селі Переспа ксьондза Бобера покарано штрафом у 100 злотих. 2.V. 1938 р. йому заборонено відправляти службу.

      9. У селі Комарів староста заборонив ксьондзу Денисюку відправляти службу в будинку молитви, який був збудований з дозволу цього старости, причому дозвіл на забудову є у місцевого православного населення. Ксьондзу Денисюку староста рекомен­дував негайно покинути Комарів.

      10. У селі Шевня будинок молитви опечатано, ксьондза Якова Лисюка покарав штрафом у розмірі 1200 злотих замойський ста­роста пан Соханський.

      11. У селі Замості заборонено відправляти службу у цвин­тарній каплиці.

      12. У селі Жеплін ксьондз Ян Жуковський за виконання духівничих обов'язків покараний двомісячним арештом.

      13. У селі Староволя у дні 2.VII.1938 р. з'явилась поліція та 100 робітників католицького віросповідання і розібрали православну церкву, яка перед війною і після війни була відкритою і служби відбувались. Святі таїнства й ікони лежать під руїнами розібраної церкви.

Стосовно наведених вище фактів переслідування і гноблення церкви і православного населення просимо вислати слідчу і сеймо­ву комісію на місце подій і випадків у Томашівському повіті і при­тягти старосту Вєляновського до судово-карної відповідальності за руйнацію і нищення православних храмів, за викликання своєю чи­


новницькою поведінкою заворушень і хаосу на шкоду держави і суспільства, за профанацію релігійних почуттів православного на­селення, за кидання образ і звинувачень на адресу Церковної ієрархії і православного населення, обзивання духовенства слова­ми: «висвячені парубки», «бродяги», «дьогтярі», «яточники», «зло­чинці», поширення фальшивих і тривожних повідомлень про неле­гальне і недозволене ведення ними метрикових книг.

Arch. Metr. Praw. W-wa, Sygn. R YI-2D/1962 s. nienum.

Документ 13

Самостійний інформаційний реферат ДОК II. Л. дз 4719/інф. НП. таем. 38. Люблін, дня 11 липня 1938 р.

До керівника відділу II Головного штабу Відділ Пб у Варшаві

Православні церкви у Томашівському повіті.

Услід за тит. Л. дз. 4469/інф.НП.таєм.38 з дня 27.VI. 1938 року доповідаю, що отримав інформацію, що на території так званої Холмщини керівництво гмін внаслідок директив, отриманих від староства, приступило до розбирання закритих необлікованих православних церков.

До цього часу православні церкви розібрано у таких повітах:

        1. Томашівському 23 церкви.

        2. Грубешівському 15 церков.

        3. Холмському 10 церков.

        4. Білгорайському 1 церква.

Для розбирання церков залучається польська молодь, пере­важно із членів місцевих відділів пожежної охорони.

Православне населення згаданих сіл не чинить опору при роз­биранні церков, однак обурюється діями польської влади, але ви­ражає обурення лише у розмовах між собою. У деяких місцевостях під час розбирання церков жінки православного вірування збира­


лись біля церкви і, плачучи, спостерігали розбирання церкви. Ли­ше у селі Жарники гміни Лащів повіт Томашів Любельський дійшло майже до ексцесів, бо місцевий позаштатний священик Хоменко підбурював населення не допустити розбирання церкви. Внаслідок цієї агітації молодь почала озброюватись вилами, підго­товляючись до розгону робітників, зайнятих при розбиранні. До сутичок не дійшло лише завдяки втручанню старших селян і тактовній поведінці поліцейського патруля.

У деяких місцевостях позаштатні православні священики хотіли сфотографувати церкви перед їх руйнуванням, однак до цього не допускали поліцейські патрулі, які були присутні при розбиранні. Чи ці священики сфотографували церкву під час її розбирання — трудно встановити, але можна припустити, що вони наробили фотографій під час розбирання церкви, прагнучи отри­мати докази «утискання православної віри польською владою».

У зв'язку зі здійснюваним розбиранням церкви православне населення цих сіл висилає делегацію і письмові звернення до пана Президента РП, пана Прем'єра та Міністерства релігійних віру­вань і публічної просвіти.

Вищенаведене висилаю до відома для звіту.

Отримують до відома:

Керів. Сам. Реф. Пшиг. Безп. Вой. OK II

Керівник Сам. Реф. Інф. в/з /-/ м ПЕЛКА, капітан.

CAW DOK II371/2173

Документ 14

Висновки з території Замойського повіту

1. Усунути з території повіту:

а) штатного православного священика Спиридона Лазуку з повіту Сєдліска гміна Високе;

б) позаштатного православного священика з села Шевня


гміна Поточок Яна Ласюка і заборонити йому визначити на­ступника;

в) котрогось Яна Сороку, що проживає у Замості. Названий є відомим лівим діячем (народний фронт), який працює на тери­торії всього повіту. Брав і бере участь у всіх антидержавних висту­пах. Моральний винуватець заворушень на території повіту в 1936 році. Постійно контролюється поліцією. Місцеве староство пропо­нувало його до Берези. Недавно виключений з народної партії, по­таємно працює як комуніст. Дуже шкідливий для ревіндикаційної праці в районі, бо відкрито виступає як ворог і захисник нібито утискуваних православних. Має великий вплив у повіті.

          1. Скасування дозволу на ведення бюро правничих порад і ви­ступи в якості захисника котромусь Шуринові Кирилу, судді на пенсії, православної віри, який проживає у Замості. Названий ви­ступає на території повіту як провідник православного руху з ук­раїнською ідеєю. Переконаний ворог місцевої ревіндикаційної праці. Завдяки наявному бюро правничих порад його вплив сягає по всьому повіту.

          2. Скасування оренди поцерковних земель, які орендуються виключно православними. Конкретний випадок є у селі Шевні гміни Поточок. Землю поцерковну орендують 4 православні руські комунофільські шовіністи: Костик Микола, Лепа Йосип, Левуш Михайло і Литвин Теодор. Перелічені знущаються з польської влади і в результаті скарг тамтешніх поляків мають поліцейське розслідування. Пан генерал виступив з пропозицією, вмотивованою зверненням за результатами проведеного розсліду­вання, до Дирекції державних лісів у Радомі про розрив з пе­реліченими умов оренди. Відповіді до цього часу не отримано.

          3. Непризначення на територію повіту державних службовців православного віросповідання і російської або руської національ­ності.

На території повіту працюють: на пошті — службовець Теодор Пудловський і Ян Пристапчук, православної віри, у поліції — керівник слідчого відділу Андрій Дам'янюк і поліцейський Мака­ров Грегорж, православної віри, на залізниці — Тинчик Димитр і Гончаров Сергій, машиністи, православної віри, у відділі фіна­нсів — Михайло Кобак, інспектор фінансового контролю, греко-


католицької віри, в Громадській Страховій касі — Дмитро Крав­чук, греко-католицької віри.

          1. У дирекції державної монополії відділ обробки тютюну пови­нен забезпечити, щоб вирощування тютюну (від осені ц. р.) дозволя­лось лише полякам, а видавання концесії узгоджувалося з комітетом ревіндикації. На даний час у повіті вирощуванням займається вели­ка кількість руських, які переважно налаштовані антидержавно.

          2. Утворення нових католицьких парафій: у Лазісках, гміна Скербешів, де власник маєтку жертвує свій приватний костелик і землю під будівництво плебанії, а до часу побудови помешкання для священика у садибі, у Шевні, гміна Поточок, де є малий і недіючий костел. Обидві пропоновані парафії знаходяться у місцевості з великим процентом руського населення, що ве­ликою мірою спричиниться до піднесення стану польськості.

          3. Отримати дозвіл на розібрання церковної каплички, яка ва­литься, у місцевості Славенцінок, гміна Нова Осада. Капличка ця недіюча і замкнена.

          4. Порушити справу одного календаря у державі. Для ревінди- каційної праці це мало б велике значення.

CAW З DP 1313 3/2

Документ 15

Люблінський воєводський уряд Суспільно-політичний відділ Л.ППВз IL2/77.

Люблін 18 липня 1938 р. Таємно

До командування округу корпусу II у Любліні

Розбирання православних церков.

У день 16.VII. 1938 р. була закінчена акція розбирання церков. Усього розібрано 91 церкву, 10 каплиць і 26 будинків молитви. Ка­толицькому костелу передано 3 храми, залишено як покійницькі 4 каплиці, а як пам'ятку старовини частково збережено церкву у Щербешині Замойського повіту. Храм у Ст. Бублі Більського повіту, який від 1924 року формально належить Підляському


єпископові, а в 1932 році зайнятий православними, був замкнений і буде на виконання наявного у єпископа судового вироку переда­ний у його розпорядження.

Усього знесено 127 об'єктів. Залишились тільки штатні церкви кількістю 49 парафіяльних, 5 філій і 1 монастир.

Акція в цілому була проведена спокійно, без жодних серйозних сутичок.

За воєводу /-/ М.Камінський керівник відділу

CAW DOK II3712.173

Документ 16

церкви холмсько-підляської єпархії;

спалені і розібран11918-1939.

Повіт Білгорай: Кжешів — 2 церкви, Тарногрод, Корхів, Рожа- нець, Хмєлек — 2, Щебрешин.

Повіт Біла Підляська: Біла Підляська — 2, Міжлісся, Хоро- шинка — 2, Загорів, Копитів, Добратичі, Кийовець — 2, Ломази, Павлів, Константанів, Долгоброди, Ополє, Голешів, Головно, Бокінка.

Повіт Холм: Холм — 4, Войславиці, Плаваничі, Чулчиці, Де- пултичі, Рейовець, Кані, Голя, Верешчин, Збереже, Собібор, Ко- ролівка, Поболовичі, Черніїв — 2, Колемчиці, Гусинне, Свєрже, Бе- резно, Покрівка, Серебрище, Луківек, Савін Хутче, Ольховець, Свенциця, Гусівно, Кулік, Добромисль, Могильниця.

Повіт Грубешів: Потужин, Новосілки, Ошчів, Турковичі, Са- гринь, Теребінь, Городло, Бусьно, Ликошин, Дутрів, Жеплін, Лагівці, Радків, Василів, Вітків, Жабче, Горошчице, Голубє, При­горіле, Крилів, Малків, Ласків, Верешин, Радостів, Сліпче, Мєняни, Чомів, Гродек, Гостинне, Лужків, Гребенне, Кобло, Ко­пилів, Стшельце, Ухані, Ярославець, Кулаковичі, Убрудовичі, Чартовичі, Дяконів, Вородиця, Богуциці, Заборці — 2, Павло- виці, Космів.

Повіт Краснистав: Туробін, Локєнник.


Повіт Замость: Тишівці — 2, Тарноватка — 2, Дзєржонжня, За- мость, Шароволя, Паньків, Вєпшове Озеро, Комарів — 2, Дуб, Вакіїв, Кльонтви, Пшеворськ, Корчин, Нєдзєжув, Типін, Вереши- ця, Юрів, Підледів, Пєняни, Гопке, Мікулин, Моратин, Лашчів, Зимно, Ратичів, Жерники, Стенятин, Кмичин, Наброж, Злоєць, Бо- ратичі, Лабуньки, Славенцін, Ходиваньці.

Повіт Яновський: Закшувек, Янів, Красник.

Повіт Радзинь: Яблонь, Руска Воля, Угнін, Парчев, Острів, Клехвиці, Устимів.

Повіт Люблін: Люблін-місто.

Зведення:

            1. Білгорайський повіт — 8

            2. Бяльський — 18

            3. Холмський — 40

            4. Грубешівський — 47

            5. Красноставський — 2

            6. Замойський — 37

            7. Янівський — З

            8. Радзинський — 7

            9. Любельський — 1

Всього — 163

Arch. Metr. Praw. W-wa Sygn. R VI-7c s. nienum.

Документ 17

Перелік церков Холмсько-Підляської єпархії, перетворених на костели у міжвоєнний період.

Повіт Відгорай: Липини, Біща, Суль, Білгорай, Майдан Ксєнжопольський, Ксєнжополь, Лухів, Обша, Замх, Терешполь, Топульча, Кособуди, Щебрешин, Радечниця.

Повіт Біла Підляська: Яблучно село, Кодень — 2 церкви, Полос­ки, Костомлоти, Тересполь — 2, Горбів, Пішчац, Воскреничі, Біла — 2, Луковець, Корчівка, Ортель Ксьонженци, Ортель Королевський, Ко-


стеневичі, Кошоли, Цицібор, Свори, Славацінек, Березівка, Констан­танів, Макарівка, Ганна, Монтвиця, Розвадівка, Жечинка, Вішніці, Полубичі, Городище, Ополє, Негілі, Кричів, Пратулин, Рокитно, Кло- новниця, Янів — 2, Бубель, Буковиці, Вітулін, Груд, Лісна.

Повіт Холм: Холм — 8, Туровець, Клештів, Камінь, Депултичі, Рейовець, Пнівно, Спас, Свершчів, Циців, Сєдлішче, Орхувек, Любінь, Гола, Коденець, Воля Верешинська, Ганськ, Брус, Станків.

Повіт Грубешів: Грубешів — 3, Матче, Жуліче, Посадів, Новосілки, Ошчів, Вішнів, Мірче, Турковичі, Сагринь, Теребін, Городло, Бусьно, Шпіколоси, Вербковиці, Мянчин, Завалів, Горипгів Руський, Гдешин, Свідники, Грабовець, Тучапи, Модринь, Курманів, Стара Весь.

Повіт Краснистав: Стенжиціа, Краснистав, Жданне, Крась- нічин, Локєнник, Орлів.

Повіт Замость: Майдан Сопоцький, Лосинець, Тарноватка, Невірків, Снятиці, Зубовиці, Переспа, ЧартовчиК, Верехані, Ярчів, Чартовець, Суховоля, Поточок, Шевня, Лиськ, Замость — 3, Го- ришів Польський, Монастирек, Краснобрід, Гонятичі Великі.

Повіт Янів: Отроч, Бранів, Тшенсіни.

Повіт Радзинь: Пашинкі, Рудно, Радче, Вогинь, Безволя, Про- галін, Колемброди, Віторуж, Грудек, Шустка — 2, Дрелів, Длуга, Мєндзижеч — 2, Радзинь, Желязна, Гусь.

Повіт Люблін: Люблін-місто — 3, Рогузно.

Зведення:

п/п

Повіт

Повернено до 1.ІІІ.1941

1

Білгорай

14

2

2

Біла

44

3

3

Холм

26

13

4

Грубешів

29

18 %

5

Замость

22

6%

6

Краснистав

5

3

7

Люблін

4

8

Радзинь

18

4

9

Янів

3

1

Всього

165

51

Arch. Metrop. Praw. Sygn. RVI — 7с s. nienum.

Документ 18

Перелік зруйнованих або переобладнаних православних храмів на території Люблінського воєводства за 1928-1932 роки

Місцевість

Повіт

Рік будови

Рік знищення

Примітки

1

Корниця

Біла

1578

зруйнована

2

Константанів

1834

перероб. на школу

3

Кодень

1907

4

Кийовець

1902

1929

зруйнована

5

Березівка

1890

перероб. на школу

6

Біла (каплиця)

1907

зруйнована

7

Ломази

1889

1928

зруйнована

8

Сичина

1930

спалена

9

Корхів

Білгорай

1872

зруйнована

10

Холм

Холм

1914

зруйнована

11

Бусовно

1871

-/-

12

Ухані

Грубешів

1883

1929

13

Курманів

1907

переоб. на притулок

14

Турковиці

1903

зруйнована

15

Турковиці (буд.єписк.)

1905

перероб. на школу

16

Павловиці

1833

1929

зруйнована

17

Янів Любельс.

Янів Любельс.

1879

1929

-/-

18

Туробин

1882

-/-

19

Закжувек

1906

-/-

20

Любартів

Любартів

1793

1929

-/-

21

Люблін

Люблін

1872

1925

-/-

22

Дуб

Томашів

1860

1929

-/-

23

Ополє

Влодава

1821

1929

зруйнована і продана

24

Збереже

1929

зруйнована

25

Ружанка

1845

1929

-/-

26

Собібор

1784

1929

-/-

27

Лейно

1771

1929

-/-

28

Острів

1890

1928

29

Парчів

1859

1929

-/-

30

Замость (буд. інж.)

Замость

1833

перероб. на суд

31

Бортатичі

1886

1932

спалена

Arch. Metr. Praw., sygn. R VI — 2 D/1874, s. nienum.

145

Документ 19

Перелік зруйнованих у червні і липні 1938 року на території Люблінського воєводства православних храмів

Повіт Біла Підляська

  1. Біла Підляська

  2. Константанів

  3. Загорів (церква і 5 каплиць)

  4. Мєндзилєсь

  5. Кийовець

  6. Кодень

  7. Костомлоти

  8. Заболоття (цвинтарна)
    Повіт Білгорай

    1. Біща

    2. Липини

    3. Хмєлек

    4. Замх

    5. Обша

    6. Ксєнжополь
      Повіт Холм

      1. Поболовичі

      2. Колемчиці

      3. Черніюв

      4. Лешчани

      5. Березно

      6. Ростока

      7. Свєрже

      8. Серебрище

      9. Кулік

      10. Хутче

      11. Могильниця

      12. Ольховець

      13. Депултичі


      1. Добромисль

      2. Гусинне

      3. Савін

      4. Сєлець (церква і 2 каплиці)

      5. Покрівка
        Повіт Грубешів

        1. Заборці (стара)

        2. Заборці (нова)

        3. Бусьно

        4. Ласків

        5. Верешин

        6. Городло

        7. Лужків

        8. Гребенне

        9. Бородиці

        10. Деканів

        11. Гродек Надбужний

        12. Горошчиці

        13. Кулаковичі

        14. Убрудовичі

        15. Копилів

        16. Чартовичі

        17. Крилів

        18. Голуби

        19. Сліпче

        20. Космів

        21. Чомів

        22. Гусинне

        23. Кобло

        24. Теребінь

        25. Малків

        26. Ярославець

        27. Мєняни (спалена)

        28. Ошчів

        29. Пригоріле

        30. Стшельце

        31. Модринь


32. Турковичі
Повіт Томашів

          1. Шароволя

          2. Тишовці-Замлиння Дубіна

          3. Лашчів

          4. Новосілки (спалена)

          5. Типін

          6. Кльонтви

          7. Жерніки (спалена)

          8. Паньків

          9. Юрів

          10. Мікулін

          11. Тарноватка

          12. Вітків

          13. Ходиванці

          14. Нєлєдва

          15. Гопке

          16. Морятин

          17. Зімно

          18. Нєдзєшів

          19. Подлєдів

          20. Пєняни

          21. Ратичів

          22. Посадів

          23. Ляховці

          24. Радків

          25. Дутрів

          26. Кмічин

          27. Ликошин

          28. Стара Весь

          29. Радостів

          30. Жабче

          31. Вакіїв

          32. Набруж

          33. Жеплін

          34. Пшеорськ


Повіт Влодава

            1. Каролівка

            2. Головно

            3. Збереже

            4. Угнін

            5. Витично

            6. Лукувек

            7. Колеховиці

            8. Любінь (будинок молитви)

            9. Голешів

            10. Голя Повіт Замость 1. Шевня

Arch. Metr. Praw. sygn. RVI — 2D/1874 s. nienum.

Документ 20

Виклад інформації пробоща православної парафії Войславиці Холмського повіту деканові Холмського округу священику А. Кісілю від 19 жовтня 1938 р.

22 липня зруйновано каплицю у Войславицях. Руйнувало 5 робіт­ників, знятих з будівництва дороги, допомагав поліцейський, який відганяв людей і дітей. «Каплиця великої цінності не мала, але насе­лення болісно відчувало руйнування як переслідування православної віри у відродженій Польщі. Православні відразу почали вороже стави­тись до сусідів-католиків, чого до цього часу не спостерігалось, а одна православна жінка кілька разів вдарила у лице католика, який їй щось радісно-злостиво говорив на тему руйнування церкви. Переслідуван­ня православної віри кожен сприйняв зі стиснутими зубами, прихову­ючи в душі злостиву помсту проти руйнівників церкви. Поки що на­род зганяє злість на дідах жебраках - католиках, яким нічого не дає і посилає до католицьких священиків та католицького населення».

Парафія Бердичі Холмського деканату, 5.Х.1938:

Килими, хустки і рушники робітники вкрали. Шафи забрала гміна, бібліотека спалена. Половину цегли з розібраної церкви


у Гусинному, збудованої в 1911 році, віддано як оплату за роботу,
другу половину забрала гміна. Додано фотографії — красива церк-
ва! У Смєжу закінчився ремонт, який робили з дозволу Люблін-
ського воєводи, і тоді приїхали розбирати церкву Часто розбира-
ли о 2-3 годині вночі за присутності війта, секретаря гміни, комен-
данта поліції і дільничних. «Розбирання здійснюються або з дору-
чення представників влади, навіть з участю війська, або «невідо-
мими особами», як правило, вночі, і в тих випадках винуватці роз-
бирання, як правило, залишаються невідомими».

У березні 1929 року при розбиранні у Київці, повіт Біла
Підляська, були сутички населення з саперами.

Комарів, повіт Томашів: 21.IX. 1929 р. церкву розібрав уночі на-
товп у кількості 100 осіб. Викликана поліція не приїхала.

Павлів Старий, повіт Біла Підляська: 4.V. 1930 р. невідомі зло-
чинці зруйнували недобудовану каплицю.

Arch. Metr. Praw., sygn. R VI- 7с/1292, R VI- 7c/1421 za 1930 r.

За останній місяць зруйновано 114 храмів, в тому числі 56
діючих на території Люблінського воєводства. Згідно з офіційни-
ми схемами на 1875 рік на Холмщині й Підляшші було 309 146 ти-
сяч вірних, уніатських церков 330, православних 11. У 1915 році
(останній рік російського правління) на 15 церков більше — 356.
Після війни залишилось 54, бо ЗО знищено під час війни, близько
150 освячено на костели, близько 120 закрито. На 1 січня 1938 р.
православного населення залишилось 231 410 осіб. Для руйнуван-
ня церков використовували в'язнів. Час будови церков: XII сто-
ліття - 1, XVII - З, XVIII - 19, решта - від XIX і XX, 20 збу-
довано у незалежній Польщі.

Могильниця, повіт Холм: те саме, 280 підписів. Згадування про
виселення населення повітовим старостою з допомогою поліції.

Свєрже, повіт Холм: скарги до президента і прем'єра, 271
підпис, згадування, що поліція нацьковує собак на людей.

Голешів, повіт Влодава, 13 липня 1938 р. Церкви захищали
жінки, поліція била їх палками, травила собаками. На запитання
жінки «Хто ж нам тепер буде правити Службу Бо-
жу?» — поліцейський відповів: «Твій хлоп у хліві на сіні її відпра-.


вить!» Опис руйнування 400-річної церкви. Це є звіт священика Степана Халимона. «Серед руїн протягом цілого тижня чути плач. Стовпи стирчать, ніби піднесені до неба руки, волають про по­мсту».

Угнин, повіт Влодава: священик Володимир Кошовий покара­ний штрафом 500 злотих за відправляння служби, незважаючи на заборону.

14.VI.1938 р. всі позаштатні священики викликані до староста- ту у Влодаві, де їм повідомлено, щоб йшли собі світ-заочі.

Священика Лілякевича з Любеня карали три рази за відправляння служби на 500, 800,1000, всього 2300 злотих. Виселений поліцією до монастиря у Яблочині. Погроза референта безпеки: якщо не будете ви­голошувати проповіді польською — розвалимо церкву.

Голя, повіт Влодава: розвалено будинок молитви, збудований парафією у 1935 році як житловий будинок Левка Рибчинського.

Звернення до уряду з 1938 про стан православної церкви на Любельщині: у Моратині, повіт Томашів, арештовано 20 жінок і 4 чоловіки, інших побито і поранено, поміщено у шпиталь. У Хмєлку, повіт Білгорай, арештовано 3 чоловіки і 10 жінок, вже 7 тижнів сидять у Білгораю. Мешканців села Любєнь Влодавського повіту покарано штрафом і арештом. Серед православних свя­щеників і населення повітове староство, коменданти поліцейських дільниць і війти гмін проводять римо-католицьку місію.

Arch. Metr. Praw. sygn. R УІ — 7c/1292 s. nienum.

Документ 21

Телефонограма.

Правління гміни Бабіце повіт Білгорайський, Л. дз. 27/БР.

Обгиа, дня 2 травня 1938р.

До урядника Цивільного Стану Православної парафії у Бабіцях

Правління гміни Бабіце дізналось, що сьогодні в церкві у Бабі­цях повинен відбутись шлюб Сєнявського з Замха. Оскільки Сє-


нявський оголосив бажання до зміни православної віри на римо- католицьку, то він не може брати шлюб у церкві. Тому радимо свя­щенику пробощу шлюбу не давати під загрозою карних санкцій.

/-/Війт гміни Вабіце Куровський

Погоджено: Пробощ парафії Бабіце /-/ Ксьондз Ян Которович (м. п.)

Arch. Metr. Prawl, R VI - 2D/1962, s. nienum.

Документ 22

Координаційний Комітет при ДОК II Л. дз. 3523/КК. Таемн.

Любліну дня 6 липня 1938 Курс для місцевих діячів

Згідно з розподільником Координаційного Комітету

У серпні поточного року у Вольці Профецькій буде організова­но курс для місцевих діячів (довірених осіб) Координаційного Комітету на Волині.

У зв'язку з цим пп. керівники акції виберуть зі своїх місцевос­тей людей, придатних бути так званими довіреними особами, яких належить навчати на цих курсах.

Для вдосконалення координаційної роботи належить мати у кожній гміні принаймні одну довірену особу, яка б стежила за ви­конанням доручень повітового керівника акції.

Принципово належить обирати по кандидату на гміну, але не керу­ватись цифрою, а вибирати насправді цінних, енергійних людей, які гарантують дієву працю. У виняткових випадках, визначених спеціальними умовами, можна вибирати по 2 кандидати на одну гміну.

Взагалі курс охоплює чоловіків, але, якщо знайдуться видатні осо­бистості серед жінок, — можна як виняток запропонувати кандидаток.

Вік кандидатів від 24 до 40 років.

Якщо пани керівники наразі не будуть мати відповідну кіль­кість кандидатів, то не треба висилати будь-кого, а краще протя­гом року підшукати відповідних людей, яких можна буде перевчи­ти на аналогічних курсах у наступному році.


Поіменні списки кандидатів належить подати у термін до 20 лип­ня поточного року до Координаційного Комітету при ДОК II.

Поіменні списки кандидатів повинні бути впорядковані за ру­бриками: 1) порядковий номер; 2) прізвище, ім'я; 3) суспільне становище; 4) адреса; 5) на території якої гміни буде працювати; 6) залізнична станція, з якої приїздить. Програма курсу охоплює такі теми:

  1. Польські проблеми на Волині.

  2. Історія Волині.

  3. Праця Координаційного Комітету на місцевості.

  4. Стрілецький союз.

  5. Союз резервістів.

  6. Харцерство.

  7. Орлята.

  8. Стрільчик.

  9. Союз сільської шляхти.

  10. Польська шкільна матір.

  11. Католицьке товариство молоді.

  12. Жіночі організації.

  13. Театри і народні хори.

  14. Світлиці, освітні будинки, дитинці.

  15. Бібліотеки і читацтво.

  16. Союз осадників.

  17. Архіви — види і способи пошуку.

  18. Напівтабори і дитинці.

  19. Ревіндикація віросповідання.

  20. Табір національного об'єднання.

  21. Організації меншин.

  22. Опозиційні організації і антикомуністична акція.

Курс буде тривати 2 тижні. Поселення і харчування у таборі РВ у Вольці Профецькій - за кошти Координаційного Комітету, як і проїзд.

На доручення голови Координаційного Комітету Керівник підготовки референтури військової безпеки

/-/ СТ. КРОГУЛЬСЬКИЙ, майор дипломований

CAW3 DPІ у З13 у 3/2


Документ 23

Координаційний Комітет у Замдсті, 17.X. 1938р. Звіт з території гміни Нова Осада Замойського повіту

У серпні поточного року був підпалений у своїх будівлях у селі Горишів Польський підстароста цього села, якийсь Ян Момот пра­вославного віросповідання. Обставини підпалу такі: Момот був на посаді підстарости і під впливом довірених осіб, визначених для ревіндикаційної акції на території гміни, протягом тривалого часу виявляв бажання перейти у католицизм — у цьому напрямку не тільки визначився сам, а й одночасно розпочав пропагандистську акцію у всьому селі. Через те, що названий з огляду на свою поса­ду і взагалі завдяки добрій репутації, яку він мав у більшості меш­канців села, почав визначально впливати, певні, ворожі цій акції, чинники постановили покарати його, підпаливши. Винного до цього часу не виявлено, але є серйозні припущення, що цей акт здійснив якийсь Гдак, мешканець села Горишів Польський. (...).

    1. Зараз у гміні, після зруйнування церкви, нема жодної право­славної парафії, і населення з цим погодилось, вважаючи, що діяльність ревіндикаційного комітету є правомочною і ця акція підтримується адміністративними чинниками. Це розуміння було сильно підірване дозволом пана старости на відправлення на цвинтарі у Горишові Польському православного богослужіння дня 27 вересня 1938 року. Коли ця служба була оголошена, багато пра­вославних не вірили, вважаючи, що це певного роду провокація, і не прийшли на неї. Пізніше, після тієї події, ці православні жалку­вали, що не взяли участі у богослужінні, і пояснювали це іншим, що вони думали, що через акції більше православні богослужіння не провадитимуться. Це богослужіння відправив православний не з території повіту, а якийсь Лащук із села Чесьники.

    2. Дозвіл на проведення богослужіння і факт його проведення дуже зіпсували діяльність комітету. Руське населення, спеціально агітоване, зауважило, що діяльність комітету не має тієї потуж­ності, яку вони уявляли, і не підтримується адміністративно, тоб­то у даному випадку державною владою.

    3. У всій гміні серед русинів поширена інформація, щоб не бо­


ялись поліції і злочинів проти держави, бо з політичних справ у Замості є у поліції начальник слідчого відділу, якийсь Дем'янюк Андрій, православний, який захищає їх у кожній справі. Ці відо­мості поширює котрийсь Василь Струк, відомий руський агітатор.

На території гміни дуже активно діє котрийсь Шу­рин — постійний мешканець Замостя. Він розвиває фальшиву ко­оперативну діяльність. Недавно вислав з Горишова Польського якогось Міхала Безуха у Стрий до кооперативної школи «Масло- союз», яка знаходиться на вулиці Шевченка, 5.

Недавно зауважено великий вплив на території гміни право­славного священика з села Чесьники Лещука. Названий відправляв богослужіння 27 вересня 1938 р. у Горишові Польському. Потім після випадку підпалення Момота і проведених розслідувань він відвідав підозрюваного Гдака, ніби хотів показати свою солідарність чи опіку. Названий проводить богослужіння польською мовою, але, будучи таємним лікарем, до своїх пацієнтів, зокрема і до поляків, звертається виключно руською мовою. Котрийсь Панкевич, дяк з Чесьник, хотів перейти у католицизм і завдяки тому отримати ділянку з парцеляції з Чесьник. Названий склав відповідне послан­ня до земельного комісара Томашівського повіту. Послання було підтримане координаційним комітетом Томашівського повіту і капітаном Цьмаковським. Тепер Панкевичу відмовлено. Згідно з от­риманою інформацією з цією справою у земельного комісара був священик Лещук і цю справу повернув так, щоб названого Панкеви- ча покарати за бажання перейти у католицизм.

/—/ Подзємський Ян, майор CAW З DP 1313.3/2

Документ 24

Л. дз. 278/таємн. КК. Замость, дня 13 грудня 1938 р.

До командира 2 полку кінних стрільців, Грубегиів

На додаток посилаю звернення Михайла Онишка, мешканця села Горишів Польський Замойського повіту, який прагне закупи­


ти земельну ділянку з розпарцельованого маєтку Степанковиці Грубешівського повіту Щоб названий міг отримати відповідну ділянку, потрібне виявлення згоди на доданому зверненні від повітового старости у Грубешові. З огляду на вищевикладене про­шу пана полковника звернутись особисто у цій справі до пана ста­рости, щоб він не чинив жодних перешкод і дав свою згоду

Купівля ділянки Михайлом Онишком тісно зв'язана з ревінди- каційною акцією, оскільки згаданий недавно перейшов у католи­цизм і завдяки цьому заслуговує на повну підтримку Свою ж зем­лю він тепер у цьому повіті продає полякам, що сприяє польсько­му володінню землею.

Одночасно під час перебування пана полковника у Грубешівсько­го старости прошу втрутитись у подібну справу, в якій я звернувся до нього безпосередньо, а точно дня 22 листопада ц.р. листом за Л. 249/таєм. КК я переслав разом зі своєю рекомендацією таке саме звернення ще Кнащука Михайла, також мешканця села Горишів Польський, який також перейшов у католицизм, але до цього часу не­ма відповіді. Оскільки обидві справи мають дуже велике значення для ревіндикаційної акції, прошу переконати Грубешівського старо­сту у важливості цієї акції і простежити, щоб ці справи не залишались поза увагою, оскільки у цій справі потрібне прискорення.

Про рішення Грубешівського старости прошу мені повідомити, повернувши на адресу дивізії обидва звернення з вираженою зго­дою Грубешівського старости.

Командир дивізії /-/ТУРКОВСЬКИЙ, полковник CAW З DP З13.3/2

Документ 25

АКЦІЯ НА КОЛИШНІЙ ХОЛМСЬКІЙ ЗЕМЛІ

Охопила:

1. Місцеве розпізнання, яке констатувало:

а) втрату доброго самопочуття поляків на місцевості;

б) що віросповідання повністю ідентифікується з націо­нальністю;


в) що православне населення, яке навіть розмовляє польсь­кою, до польськості себе не зараховує;

г) що джерелом антипольської агітації є православне духовен­ство.

  1. Підняття доброго самопочуття поляків у місцевості і їхня енергійність.

  2. Ліквідація неофіційних православних священиків поза­штатних церков (завершено у серпні 1938 р.).

  3. Підготовка до масової ревіндикації віросповідання і так са­мо національності.

  4. Масовий перехід у католицьку віру, який повинен був роз­початись у кінці минулого року, але тільки тепер набрав стихійно­го характеру.

На даний момент понад 10% усіх православних на території ко­лишньої Холмської землі перейшло у римо-католицизм. Особли­во масовий перехід був у повітах: Томашів Любельський — Білго- рай — Грубешів, тобто у повіта с, які межують з Малопольщею і Во­линню. Це лише початок. Стверджую, нині ситуація є такою, що на території колишньої Холмської землі можна повністю вирішити проблему меншин і то вже у найближчі місяці. Вважаю, що треба діяти дуже швидко, щоб:

а) використати існуючий сприятливий момент міжнародного становища По таці, який позитивно впливає на настрої всередині країни;

б) не дати часу на роздуми і агітаційний український вплив на тих, хто вагається і ще для себе не вирішив;

в) використати момент несподіванки для українців і право­славного духовенства, яке напевно перейде до контракції;

г) шум, який виникне, буде вже після факту.

Вважаю, що акцію не можна ні гальмувати, ні послаблювати:

а) це захитає віру в слушність того, що робиться, і в тих, що пе­рейшли у римо-католицтво, і у всього польського елементу в місцевості, який, нарешті, відчув себе польським;

б) повторно не виникне ще такої вигідної ревіндикаційної си­туації, як зараз;

в) припинення акції може бути використане потім для уніатської діяльності.


Усі зусилля треба спрямувати на:

а) оволодіння і надання духовної опіки і матеріальної діяль­ності, не затримуючи, а посилюючи її стихійність;

б) недопущення до диверсій і провокацій з боку комуністич­них і українських агітаторів;

в) недопущення до уніатської акції.

Передбачаю, що диверсії і провокації можуть широко застосо­вуватись і для того, щоб змусити керівництво безпеки до втручан­ня і «в ім'я спокою» припинення акції.

ad а) Для опанування акцією треба забезпечити опіку і безпеку новонаверненим і припинити агітацію проти переходу (відносно спокою і безпеки).

Треба негайно створювати нові осередки римо-католицизму. Наразі Міністерство освіти повинно дати кредит ца 10 окружних префектур.

Одна православна парафія припадає у середньому на 3000 осіб. На кожні 2500 навернених осіб повинна припадати 1 нова римо- католицька парафія.

В даний момент там потрібні законники-місіонери, але не єзуїти.

Необхідним є вислання на місцевість принаймні 10 римо-като- лицьких священиків (але не уніатської спрямованості). Якщо Люблінський єпископат не хоче або не може їх дати, то це повинен зробити хтось інший.

Треба принаймні 30000 злотих як першу фінансову допомогу для парафії, яка має утворитись у Чесьниках Томашівського повіту. Місіонерську акцію монахів треба фінансувати, інакше її кошти обтяжать місцеві убогі парафії.

ad б) Обмежити хоча б частково надходження українських ча­сописів з Малопольщі і Волині.

Видати розпорядження щодо дуже суворої цензури тих часо­писів і заборони обговорення проблем навернення у цих часописах.

Розширити нагляд над усіма польськими часописами, а особ­ливо ліберального характеру.

Посилити нагляд у гмінах, які межують з Малопольщею і Во­линню (Томашів-Білгорай-Грубешів).

Агітаторів, які прибувають, усувати.


Місцевих відділити, хоча б і тимчасово, з огляду на безпеку і відлякування від всякої діяльності.

Розширити на територію ЦОП дію декрету про виселення не­бажаних ідентично до прикордонних територій.

Незалежно від вищевикладеного вся державна влада і влада другої інстанції на території Люблінського воєводства повинні до­тримуватись директиви виконання розпоряджень, які у цих спра­вах видав і видасть Люблінський воєвода (див. Таємний обіжник Люблінського воєводства січень 1939).

CA W З DP 1313 3/2

Документ 26

Інформація з 1.ІІІ. 1939 р.

Доповідаю, що за звітний тиждень були здійснені бого­служіння в дні 26.ІІ.ц.р. в Лазісках і Сєдлісках Замойського повіту.

    1. У Лазісках богослужіння відправив церковнослов'янською мовою православний священик Грегорж Нестерук, який потім ви­голосив проповідь польською мовою на тему «Найсвятіший твій улюблений образ». Під час богослужіння молитва відправлялась слов'янською мовою за президента Речі Посполитої і військо. У богослужінні взяло участь близько 80 осіб (кількість нормаль­на). Настрій спокійний.

    2. У Сєдлісках богослужіння правив православний священик Павло Швайка церковнослов'янською мовою. Проповідь про зна­чення великого посту виголошувалась польською. Під час бого­служіння відбулась молитва за Річ Посполиту, президента і військо. У богослужінні взяло участь близько 150 осіб (звичайно буває близько 200 осіб), з яких близько 100 осіб покинули церкву в момент початку проповіді.

Згідно з отриманою інформацією з таємних джерел судовий за­хисник Кирило Шурин з Замостя і деякі найбільш запальні руси­ни з Сєдліск надалі бойкотують православного священика Швай­ку за його угодовство до влади і виголошення проповідей польсь­


кою мовою. Александер Рочняк нібито намагається здійснити тиск на Швайку і навіть виказав йому за угодовство гостру догану. З цієї причини Швайка дуже засмучений і каже, що почне виголо­шувати проповіді русинською, як тільки поліція перестане за ним стежити.

Дня 12.11.1939 р. навмисно зволікав з початком богослужіння, аби, однак, найдовше притримати поліцейського, який, згідно з йо­го словами, стояв у церкві з багнетом; «Він також говорив, що у май­бутньому не має наміру молитись за президента Речі Посполитої».

Інформація від 15ЛІ. 1939 р.

Доповідаю, що за звітний тиждень були відправлені такі право­славні богослужіння:

      1. Дня 12 березня ц. р. у Лазісках відбулось богослужіння літургійною мовою, здійснене православним священиком Грего- ржем Нестеруком. Ксьондз Нестерук виголосив проповідь польсь­кою на тему: «Прийди, великий Христе Господній, покажи мені об­раз Твоєї Божої краси».

      2. У день 12 березня ц.р. богослужіння у Сєдлісках відправив літургійною мовою православний священик Павло Швайка, також виголосив проповідь польською на тему: «Значення Святого Хре­ста». У проповіді він закликав не забувати про християнську пра­вославну віру і звертався до зібраних, щоб не давали себе дури­ти нашіптуванням злих людей і продовжували стояти за право­славну віру, а не наслідували св. Петра, який три рази відмовив­ся від свого Бога».

У богослужінні взяло участь близько 200 осіб (нормально). Настрій населення в цілому був спокійним.

Перед проповіддю ксьондз Швайка підкликав дітей до олтаря, де питав їх і навчав релігії польською, вони ж відповідали пере­важно руською. Ксьондз хвалив дітей за добрі відповіді, старші притискалися до олтаря, щоб спостерігати за цією сценою. В мо­мент початку проповіді кілька осіб вийшло з церкви, на що зреагу­вав священик словами: «Не виходьте, бо це Вам і так не допомо­же, а можете лише наразитись на прикрість». З церкви під час


проповіді вийшло лише кілька осіб. Молитва за успішність держа­ви, пана Президента і війська не була відправлена.

Згідно з отриманою таємною інформацією священик Павло Швайка проводить агітацію серед православних, щоб вони не по­лишали православного віросповідування і не переходили у римо- католицтво.

Усіх тих, хто проголосив готовність перейти у католицтво, свя­щеник Швайка закликав до сповіді іменними картками і схиляв їх, щоб не приймали нової віри.

Акція проти польських проповідей у церкві триває надалі. Агітацію у цьому напрямку ведуть: 1) Клос Марія, 2) Добош Тек­ля, 3) Яртис Анна, 4) Яртис Катерина.

Одночасно деякі православні мешканці села Сєдліски вислов­люють бажання прийняти римо-католицьку віру разом з родина­ми. Ними є: 1) Білик Антоні, 2) Дрозд Якуб, 3) Следзь Антоні, 4) Заянць Ян, 5) Дулемба Михал, 6) Онух Михал, 11) Гоцак Марія, 12) Дума Михал.

У зв'язку з наміром зазначених осіб на території села Сєдліски з боку православних проводиться сильна агітація, яка має за мету утримати їх від зречення православної віри.

CAW З DP1313.3/2

Документ 27

Л. дз. 49/таем. КК. 8 березня 1939 р.

Пан директор пошт і телеграфів у Любліні

У зв'язку з акцією навернення-полонізації отримую повідомлен­ня, що в поштово-телеграфних установах і агенціях на території повітів Холм, Грубешів, Томашів, Замость, Білгорай працевлашто- вуються не поляки, наприклад, у Замості - службовець Савіцький, греко-католик, український шовініст, і Папіжанський, греко-католик, секретар пошти в Тишівцях, повіт Томашів, керівник агенції Король, православний. У Тарноватці, повіт То­машів, 2 русини у поштовій агенції.

Прошу пана директора взяти до уваги викладене при найближ-


чих персональних змінах, бо вважаю, що тут, на цій території в таких важливих місцях, якими є поштово-телеграфні установи і агенції, повинні бути працевлаштовані тільки поляки і тільки патріоти.

Командир дивізії /-/ТУРКОВСЬКИЙ, полковник

CAW3 DP 1313.3/2

Документ 28

17ЛІ.1939 р.

У полку легкої кавалерії легіонів у Замості індивідуальна сповідь під накриттям, проведена двома православними священи­ками, які прибули з Любліна (в тому числі православний декан), уже принесла відчутні негативні наслідки для польськості і прове­дення у цьому полку навернення душ.

Незважаючи на це, в артилерійському полку, нема жодного офіцера, підофіцера чинної служби, підофіцера понадстрокової і навіть курсантів підофіцерської школи православної віри і ру­синів, а активність польськості є дуже велика. Дуже скрупульозно використовується кожна можливість для того, щоб відвоювати но­вого поляка-католика. Після тієї сповіді дальша праця у цьому та­кому позитивному напрямку зустрічає сильний опір, бо рядові православні на сповіді були так підтримані попами, що відкрито заявляють, що вони не тільки православні за переконанням, але й національність є руська чи українська.

Обізнані ближче зі справою навернення у полку говорять, що цей період мине, але потрібен час, щоб їх переконати, що попи, які відтягують від польськості, є шкідниками Польської держави і за вірність їм нічого не можуть дати.

Тут повинен діяти певний тиск з боку православних ззовні (ли­сти від родини, які, очевидно, також відповідно навчаються право­славними священиками, як зі своїми марнотратними синами чи­нити). Вважаю, що належить частіше контролювати листи рядо­вих православних, які надсилаються додому і приходять до них від


родин, і напевно можна б отримати дуже добрі й цінні відомості, які потім можна використати для усування нелояльних право­славних священиків.

DP1З13.3/2 CAW3

Документ 29

Повітове правління Товариства розвитку Східних земель у Замості. Дня 21 березня 1939. № 17/39.

До головного правління Союзу товариств плантаторів цукрового буряку у Варшаві На руки JWP дир. Морисінського

Повітове правління ТРСЗ у Замості, діючи на основі статуту, затвердженого комісаріатом уряду, дотримується у своїй праці ди­ректив головного правління товариства, яким керує пан маршалок Пристор.

Одним із основних завдань Товариства є піднесення польсько­го майнового стану на мішаних територіях і зміцнення у цьому на­прямку впливів польського елементу, зв'язаного з польською дер­жавою без решти і діючого на його користь.

Одним із засобів піднесення польського майнового стану в За- мойському повіті є надання дозволу на плантацію цукрового буря­ку, який становить одну з найбільш рентабельних галузей малих господарств.

Простим наслідком тієї допомоги і підтримки є, у малій, зреш­тою, кількості, випадки відбирання дозволу на вирощування цук­рового буряку в плантаторів-русинів чи українців, яких на тери­торії Замойського повіту проживає близько 6000.

Позбавлені цих дозволів звертаються через свої організаційні повітові й воєводські структури до головного управління Союзу товариств плантаторів цукрового буряку і намагаються, таким чи­ном, скасувати місцеві рішення і відновити втрачені дозволи.


Повітове правління ТРСЗ у Замості має честь просити у зв'яз­ку з цим взяти до уваги:

  1. що дозволи на вирощування цукрового буряку на цій тери­торії відбираються лише у дуже нечисленних випадках;

  2. вони були застосовувані лише до повністю шовіністичних громадян, які пропагують сепаратистські українські гасла і ведуть повністю шкідливу відносно Польської держави діяльність;

  3. що вплив ТРСЗ у цій галузі є результатом координованої діяльності усіх прошарків Польського суспільства, яке відчуває тут на власній шкірі негативні наслідки занадто толерантної національної політики і мимовільної привілейованості руської меншості, а також доброзичливого утримання від всяких втручань у такого роду справи, якби такі надходили до головного правління Союзу ТПЦБ.

Повітове правління висловлює надію, що йГого дії, викликані найсуттєвішим державним інтересом, знайдуть доброзичливу підтримку головного правління Союзу товариств плантаторів цу­крового буряку, і в тій надії завершує з належною повагою.

СЕКРЕТАР ГОЛОВА ПРАВЛІННЯ

/—/ Ст. Вітещак /—/ Ян Щепанець

CAW З DP1З13.3/2

Документ ЗО

Правління повітового осередку Товариства розвитку Східних земель у Замості. Замость, дня 11 квітня 1939 р.

JWnan полковник Турковський у Замості.

Доповідаю, що у день 10 цього місяця разом з паном майором Подзємським узяв участь у великодньому прийнятті, організова­ному повітовим правлінням ТРСЗ для навернених з села Горишів Польський і з села Сітно.

Навернені, які були присутні на цій урочистості, в кількості


кількохсот осіб разом зі всіма найвідданішими перед наверненням українськими націоналістичними провідниками проявили повну зміну свого ставлення до держави і польської нації. У виголоше­них на цьому прийнятті промовах вони проявили свою радість з приводу порозуміння з польським населенням, декларували го­товність до праці для Польської держави і проголошували гасла на честь Польської Речі Посполитої. Організаторів навернення піднімали кілька разів, проголошуючи гасла на честь польської армії і товариства РСЗ. Проголошували про спільну з поляками співпрацю для піднесення села і просили допомоги у цій справі. На місці організували апарат, який займеться наданням всім на­верненим потрібної матеріальної і моральної допомоги, правових порад. Атмосфера була дуже сердечною. Створювалось враження, що населення Горишова Польського і околиці (навернене) є вже повністю здобуте і віддане справі польськості.

Принципово інакше виглядає ситуація в Сєдлісках гміни Висо­ке Замойського повіту. Православне населення цього села повністю об'єдналось навколо націоналістичних українських гасел і, завдяки агітації місцевих і приїжджих діячів, не сприймає впливу щодо на­вернення. Поведінка цього населення є настільки однозначно нега­тивна щодо польських гасел, що всі застосовувані методи впливу не діють. Тут повинен підкреслити, що їхні керівники застосовува­ли методи конспіративної антипольської агітації за одночасного створення для годиться повної державної лояльності, навіть твор­чої діяльності на користь держави.

10 дня ц. м. там відбулись розваги, організовані Добровільною протипожежною охороною, з призначенням доходу від них на ко­ристь ФОН. Власне, на тих розвагах православні учасники досить тяжко побили новонаверненого поляка (Думу). Побиття відбу­лось під акомпанемент антипольських викриків і голосне ствер­дження, що б'ють польського шпіцля. На тій самій забаві другий не­давно навернений поляк (Следзь) дістав від православного копня­ка у задню частину тіла.

Настрій серед православних села Сєдліски дуже антипольсь- кий, а надто провокаційний і в найвищій мірі зухвалий. Недавно наверненому Клосу, який веде майновий процес з православними,


відкрито заявляють, що навіть через фальшиві свідчення позбав­лять його маєтку і навчать розуму «полячка».

Самопочуття польського населення дуже погане. Дехто з них висував навіть на адресу товариства РСЗ звинувачення, що не мо­же захистити їх від агресивності й знущань з боку православних, один з них навіть зізнався, що має намір продати своє господарст­во і переселитись на Волинь (сьогодні був у мене з Следзем, але не пам'ятаю його прізвища). Частина польського населення нама­гається у цій ситуації підтримувати з православними якнайкращі стосунки і уникає всього, що могло б ці стосунки зіпсувати, включ­но з визнанням приналежності до власної польськості.

Наші діячі на цій території також зазнають депресії, причому такої, що кількаденні мої переговори і відповідна аргументація не дали жодного результату.

Результативна допомога для поляків, які "мешкають у Сєд­лісках, є надзвичайно терміновою необхідністю.

Складаючи цей звіт, прошу переслати мені наступні директиви щодо продовження діяльності у Сєдлісках і надати польському на­селенню у Сєдлісках швидку й ефективну допомогу.

На всіх інших напрямках праця йде нормально (за винятком гміни Скєрбєшув, запланованої на наступний етап), і кількість на­вернених збільшується з кожним днем.

З повагою: /—/ Й. Щепанець

Голова Замойського відділу

CAW З DP 1З13.3/2

Документ 31

Командування З дивізії піхоти легіонів. Л. дз. 998/таем. Замость, 25.V.1939 р.

Командир округу Корпусу № II в Любліні.

Доповідаю пану генералу, що депресія, яка охопила території після перебування тут директора Борковського і заходів на тери­торії триває. Незважаючи на всі зусилля, настрій польських діячів


не покращується. Польське населення також після отримання відо­мості, що спрямованість урядових чинників є проправославною, які наслідки здобувають за навернення, — з одного боку, висловлюють здивування і розчарування, а з іншого, — у більш живих осеред­ках — знервованість і гіркоту. На селі постійно чути висловлювання, що військо програло, адміністрація програла — виграли попи.

Адміністративна влада, включно з органами безпеки, не тільки ухиляється від будь-якої співпраці, а, навпаки, наставлена непри­хильно до всіх дій, спрямованих на підтримання або піднесення існуючого майнового стану і польського настрою. Один із старост, які належать до ТРСЗ, перестав платити внески, бо хотів так звільнитись від ТРСЗ. Доходить до того, що шкільним інспекто­рам наказують охрещених дітей посилати на навчання православ­ної релігії. У Комарові (повіт Томашів Любельський) стався випа­док похорону за дорученням староства у супроводі поліції з ка­рабінами римо-католика Кузьми, колишнього православного, на православному цвинтарі.

У староствах лежать аркуші із списками віросповідання, не про­ведені через книги. Навернених не викреслено з книг православної церкви. При дрібних сутичках на території органи ПП охоче і скру­пульозно проводять розслідування проти поляків після звернень православних, не поспішаючи з прослуховуванням свідків для відводу обвинувачення, яких надають поляки, що неодноразово призводило до арештів і затримань під арештом невинних, і навпа­ки, коли поляки звертаються за захистом чи допомогою проти пра­вославних, то органи ПП ставляться до них неохоче, з недовірою, намагаючись завжди применшити результати або цілком знищити.

Діячі самоврядування і освіти під останнім тиском припинили будь-яку працю. У зв'язку з тим полонізаційна акція не може про­довжуватись і зупинилась. Навіть справа придбання землі й утри­мання в польських руках наражається у цей момент на викривлен­ня, бо і земельний комісар під прикриттям загальної настанови займає у цій справі негативну позицію. В цих умовах утримання існуючого майнового стану неможливе, оскільки навіть рух ТРСЗ на місцях гальмується владою і забороняється. Поліція стежить за ними на кожному кроці.

Друга сторона, користуючись тим, розпускає чутки, які дійшли


вже до всіх повітів, що навернення робила група невідповідальних людей, що це суперечить волі уряду і що навіть ті, хто прийняв ка­толицизм, можуть бути покарані, бо вчинили всупереч побажан­ням уряду

Попи роз'їжджають по місцевості, і особливо у тих місцях, де є більші групи новонавернутих, як, наприклад, в Чесьніках, постійно є їх по кілька (тепер чотири) і під прикриттям творення польського православ'я проводять інтенсивну акцію реконверту- вання, збираючи декларації від свіжоохрещених, що повторно по­вертаються в лоно православної церкви. Там по території крутить­ся піп Лазука, якого викинули з Сєдліск за українську діяльність. Він часто перебуває у доктора Сагайкі, відомого українського діяча у Тишівцях.

Запровадження польського православ'я % в Чесьніках у офіційній формі, виставленій делегатом Міністерства освіти, де зі всієї парафії залишилось лише кілька неконвертованих осіб, му­сило створити серед населення потяг, навіть наказ, до реконвер- тизму і вдарило як обухом по всій попередній акції, — це призво­дить у подальшому до поширення реконвертизму, завдаючи не­вимірної шкоди польськості.

Відомо, що піп з Чесьнік Лащук безпосередньо контактує з Міністерством освіти, вимагає отримання права навчання дітей у Горишові Польському, де, власне, нема православних. Те, що піп Лащук безпосередньо, навіть по телефону, звертається до директо­ра департаменту Міністерства освіти пана Борковського і звідти отримує вказівки, чим хвалиться в місцевості при кожній нагоді, деморалізує і руйнує авторитет освітньої влади і адміністрації. Хіба боротьба з римо-католицькою вірою є безпосередньо у плані інтересів діячів Міністерства освіти?

У місцевості (Турковиці) виявлено, що за реконвертацію пла­тили безпосередньо грошима з джерел підтримки православ'я.

Створення осередків польського православ'я адміністратив­ною владою викликає пригноблення польського села і мусить ви­кликати реакцію римо-католицького костелу, бо так, як і на Во­лині, це призведе до приниження польського елементу проти ук­раїнського, адже у щоденному житті цього не вдасться уникнути.

У Грубешівському повіті жваву агітаційну діяльність розвиває


піп, підполковник у відставці, священик Василь Мартиш, який, як правило, вночі у мундирі об'їжджає навколишні села і, посилаю­чись на свій авторитет полковника, закликає повернутися до пра­вослав'я новонавернутих як змушених і оббреханих не призначе­ними до цього діячами. Дня Іб.ІУ.ц. р. в церкві у Монятичах ви­словився до населення у процесі проповіді, що ті, хто з військовим оркестром запроваджені до костелу, тепер з оркестром будуть за­проваджені до церкви.

З поляків на території Грубешівського повіту шаленіє куратор фундації Сташиця п. Чекановський, який, як мені останнім часом доповідають, глузує з авторитету війська, командує вчительством, наставляє населення, а відомо, що є прихильником українства до Бугу, що бажає жити з русинами, як із поляками. Серед суспільства поширюється про нього інформація, що має приятелів у Міністерстві сільського господарства і ніхто нічого йому зроби­ти не зможе, а «в Міністерстві сільського господарства поляки мислять, як він». Вчинки цього найгрізнішого противника польсь- кості, як поляка з широкими зв'язками, викликають таке глибоке роздратування у навколишніх польських селах, що з'являється по­боювання спільної акції проти нього.

Усе це викликає хаос у місцевості, спричиняється до того, що територія втрачає самопочуття і динаміку польськості, не може знайти у себе грошей на акції, ні протидіяти реконвертизму шля­хом належної місійно-освітньої опіки над новонавернутими.

Цей хаос у місцевості використовують ППС і радикальні діячі з Народної партії, які все більше крутяться по місцевості, організову­ють союзи малоземельних на таких засадах, що беруть під інтен­сивний захист нібито скривджених православних, стають їхніми захисниками, свої контори перетворюють у бюро з писання скарг і, таким чином, отримують прихильників і завойовують підтримку в місцевості. Такого роду випадок підтвердила прокуратура Ок­ружного суду в Замості на території Білгорайського повіту, власне, до прокурора надійшло двадцять з чимось скарг, надрукованих на тій самій машинці. В процесі розслідування виявлено, що керівни­ки місцевих відділів союзу малоземельних і посланці повітових з Білгорая чи Замостя збирали підписи від нібито постраждалих православних (своїх нових членів) і окремі інформації про випад­


ки вибивання вікон, бійок чи словесних образ, а потім перебільшу­вали ці випадки у донесеннях, формульованих у союзі малоземель­них на місці у Замості на зворотній частині аркуша з підписами. У такий спосіб надіслано збірні спільні петиції до вищої влади у Варшаві про уявний утиск православних. Ця акція, як уже не­двозначно з тих розслідувань випливає, керується згори адвокатом Свйонтковським з Варшави. Попи на місцевості підтримують Со­юзи малоземельних і закликають записуватись у їх члени.

В результаті прокурорських розслідувань безсумнівних карних злочинів, описаних у цих скаргах і петиціях, не змогли встанови­ти, замість того виявлені надужиття статуту товариства і порушен­ня правил щодо бюро написання звернень були передані відповідним старостам для покарання.

Але такого роду реакція на діяльність Союзу^ малоземельних становить, на мою думку, найстрашніший злочин для життєвих інтересів польськості на цій території і є незадовільною, тим більше, що не маю жодної певності, що відповідні староства фак­тично зроблять якнайсерйозніші висновки.

Такого роду і тому подібні випадки, на мою думку, мають при­чину в угодовській політиці на місцевості. Одним із наслідків цієї політики є постійне збільшення складу наявних дітей єван- гелістського і православного віросповідання за результатами ста­тистики останніх кількох років, про що на останньому річному з'їзді інспекторів у Замості говорив інспектор Томаш Мисек.

Зважаючи на вищевикладене, прошу пана генерала вплинути на воєводську владу і Міністерство військових справ, щоб цей стан на місцевості виправити якнайшвидше заходами:

  1. якнайшвидшого переведення попів — Лащука з Чесьнік на одну з прикордонних з повітами Малопольщі єпархію, де нема но- вонавернутих; Метюка з Грубешіва, Матвійчука з Тарнограда і Левчука з Удзятич;

  2. заборони пересування по територіях, де є новонавернуті, попам, які не належать до місцевих зареєстрованих парафій право­славних, нібито під виглядом творення польського православ'я;

  3. введення і підтримки польського православ'я тільки на тих територіях, де немає новонавернутих, виключно у прикордонних з Малопольщею повітах;


  1. недопущення, щоб творення осередків польського право­слав'я доручалось адміністративній владі;

  2. розпорядження зняти обвинувачення у Томашівському повіті з самоврядних функціонерів, усунутих за звинуваченням у можливій участі в ексцесах;

  3. доручення адміністративній владі підтримувати і дозволя­ти всебічну протидію реконвертуванню шляхом відкритої всебічної опіки над новонаверненими;

  4. застосування якнайширших заходів стосовно діяльності Союзу малоземельних за використання політичних аргументів на шкоду польськості;

  5. відсторонення від функції куратора Грубешівського регіону п. Чекановського;

  6. дозволу ТРСЗ й надалі проводити ревіндикацію у межах спокійного, індивідуального, родинного чи групового переходу у римо-католицьке визнання;

  7. надання значної фінансової допомоги освітньо-по- лонізаційній акції.

Крім того, прошу пана генерала про вилучення з Люблінського кураторства даних стосовно статистики віросповідання єван­гельських і православних дітей, про яких згадував контролер п. То- маш Лисак на з'їзді інспекторів, і переслання її повноважним служ­бовцям у Варшаві. Може, це спричинить радикалізацію діяльності.

CAW З DP1З13. З/З

Документ 32

Командування З дивізії піхоти легіонів

Замость, дня... червня 1939 р.

До командира округу корпусу № II Люблін.

Еугеніуш Гвуждж — інформація.

Подаю у додатку копію листа, дорученого мені Замойським старостою.

Еугеніуш Гвуждж є мешканцем Сєдліск, відомим діячем у своїй місцевості, який підтримує постійний зв'язок з провідними


українськими діячами Замостя Бочняком і Шурином і, хоч моло­дий віком, зафіксований у місцевих поліцейських картотеках.

Безсовісним є, з його боку, подавати себе за поляка православ­ної віри, як і писати, що слухняно відданий Вітчизні.

У зв'язку зі звинуваченнями на адресу війська прошу пана генерала про спрямування справи до суду за образу військової влади, бо щодо на­ведених ним випадків самогубств: у першому випадку розслідування зовсім не встановило причин самогубства, у кожному разі насильна зміна віросповідання виключається, в іншому випадку виявлено розу­мовий недорозвиток, який не мав нічого спільного зі зміною віри.

У цитованих випадках приведення груп військових дійсно бу­ло, дня 2 травня ц. р. солдати прийняли римо-католицьку віру, і акт був здійснений цивільним ксьондзом у місцевій цивільній па­рафії. Так само дня 8.V ц. р. жодного примусу ніхто не застосову­вав, а солдати самостійно просили про зміну віри і надання мож­ливості здійснення акту, а командир полку тільки для порядку визначив одного підофіцера для супроводу підрозділу.

Справа, зрештою, є зрозумілою і явною, що це робота місцевих українських діячів, які засипають своїми протестами Міністерство освіти і віросповідання і для досягнення результату безсоромно об­манюють державну владу, привласнюючи поняття «поляка».

У самому Замості є близько 200 православних, тому вислів «Що дуже обурило православне населення в Замості» доводить тенденційність листа.

Командир Дивізії /-/ТУРКОВСЬКИЙ, полковник

Дод. і.

Копія. До Міністерства релігійних віросповідань у Варшаві. Еугеніуша Гвожджа, проживає м. Замость, вул. Фільварочна, №31.

Дня 2 травня 1939 р. прийшов у призовну комісію у Замості. У комісії брали участь лікарі і п. староста Соханський. Лікарі вста­новили, що маю хворі ноги, і направили до пана старости, який за­питав мене, звідки взявся православний у Замості. Відповів, що


народжений у Замості від батьків поляків православної віри. Пан староста сказав, що цього не може бути, щоб я був православним, бо і моє прізвище цьому не відповідає, і батьки поховані на като­лицькому кладовищі, а тому і я повинен перейти у католицизм. Оголошую, що це неправда, бо батьки поховані на православному цвинтарі. Я — поляк православної віри, хрещений у православній церкві. Пан староста відповів мені, що це засліплення і що це не­правда. Пан староста знову направив мене до військових лікарів, які також мене переконували, як пан староста, щоб перейшов у ка­толицтво. Я відмовився. Вважаю своїм обов'язком додати, що по­ляки православного визнання, які служать у війську в Замості, ду­же переслідуються. Перед Великоднем стались два випадки, коли солдат з Томашівського повіту (Люб.) Микола Хитринь, якого примусово перевели на католицтво, не витримав цього і застрелився на складі зброї, залишивши листа. Другого солдата та­кож примушували перейти у католицтво. Оскільки він не хотів пе­рейти, то повісився. 2-го травня у Замості якийсь взводний привів до католицького костелу під примусом 15 православних солдатів, щоб вони перейшли у католицизм, що дуже обурило православне населення Замостя. Вчорашнього дня знову привели 15 солдатів до католицького костелу, змушуючи прийняти католицтво. Випад­ки примусу до переходу в католицтво у поєднанні з тероризуван­ням православного населення стали у Замості звичними. Ласкаво прошу пана міністра, коли мене прикличуть до військової служби, щоб мене не змушували переходити у католицтво, бо я є поляком православної віри і честь Батьківщини для мене є на першому місці.

Слухняний і відданий Вітчизні

Еугеніуш Гвуждж Замость, дня 9/У.1939 р.

CAW3 DP1З13.3/2


Документ 33

Товариство розвитку Східних земель. Замость 7 травня 1939 р.

Пан полковник Турковський Віце-голова ТРСЗ на місці.

Нижче у додатку подаю звіт з території Замойського повіту за період місяця квітня ц. р.

1. Навернення

У період квітня у другій половині місяця після масового навер­нення на території гміни Нова Осада в місцевості Горишів Польсь­кий, Сітно, колонія Горишів Польський, Чолкі і Булка Горишів- ська навернення продовжується. Результати такі:

У парафії Липсько віру змінило 22 особи

2. Настрої наверненого населення:

Настрої населення, яке змінило віру, є досить добрі і пристойні. У значній більшості підкреслюється сильний національний па­тріотизм і прив'язаність до Батьківщини. Це виявилось перш за все в акції збору коштів на протиповітряну позику. Характерним прикладом може бути село Бархачів гміни Лабу ні, де на 105 госпо­дарств населення 10 навернених родин пообіцяли найбільші суми на згадану позику. Релігійна настанова навернених зовсім добра і щира, особливо у тих місцевостях, де навернені оточені опікою ка­толицьких ксьондзів, і в тих місцевостях, де є католицькі костели.

Організація травневих богослужінь на всій території, де відбу­вається або відбувалось навернення, дає значні результати, і цей факт приваблює навіть тих, хто до цього часу взагалі не надавав релігії великого значення.

Кособуди

Щербешин

Всього

Суховоля Замойській

9 осіб

  1. особа 4 особи

  2. особи 38 осіб


  1. Руське і православне населення

Настанова до польського населення залишається ворожою. Пе­реважає схильність до віддалення від польського оточення. Позиція щодо державної влади і політичних питань зовні без застережень, але під тим прикриттям триває антидержавна акція націоналістич­но-українського спрямування. Як доказ ворожого ставлення право­славної релігії до польськості і взагалі до всього, що пахне Польщею, є факт, що у селі Сєдліска гміни Високе у церкві зараз великим куль­том користується свято Матері Божої Казанської, встановлене у XVII столітті в пам'ять перемоги Росії над польськими військами.

  1. Православні священики

На території повіту перебувають два православних священики, а конкретно у селах Сєдліски і Лазіска. Обидва назовні обмежу­ються лише релігійними послугами, оскільки навіть у певних діях на території церкви проявляється вороже ставлення до Польської держави через відправлення молитви і під час проголошення про­повідей, які, хоч проголошувані польською мовою, є тенденційні, а подана в них нібито офіційна інформація є фальшивою, напри­клад про оголошення з амвона, що Маршал Ридз-Смігли заборо­нив перехід з православної релігії до католицької.

  1. Польське населення

Настанова бездоганна. Навернення серед польських мас зали­шається дуже популярним і гаряче ними підтримується. Польське населення ставиться до наверненого населення приязно і сердеч­но, доказом чого є різноманітні спільні розваги і відзначення.

  1. Свято 3 травня

На території повіту в місцевостях, де відбувається навернення, були організовані відзначення 3 травня. Всюди у тих місцевостях брало участь все польське населення і навернені, влаштовувались урочистості й спільні патріотичні маніфестації.

В окреслений період жодних заворушень з причини навернен­ня не було.

За голову /—/ Подзємський Ян майор

CAW3 DP1З13.3/2


А. Надбужанець

детальний звіт

ХОЛМСЬКЕ ПЕКЛО

Після смерті Пілсудського українці на Холмщині, Волині й
Підляшші дочекались сюрпризу: парцеляції польських земель-
них маєтків. Парцельована земля розподілялась осадникам з цен-
тральної Польщі, які оселялись біля наших, переважно змішаних
сіл, де українці все-таки становили більшість. До цього часу ук-
раїнці не полонізувались, навпаки — поляки розмовляли ук-
раїнською, польські дівчата гаптували сорочки, фартушки та інші
дрібниці, позичаючи взірці від українок, а господарі взаємно
відвідували один одного на Різдво чи Великдень. (...)

У 1934 році польський уряд організував брутальну антиук-
раїнську акцію — руйнування православних церков. І то не тільки
у Грубешівському, але й на Холмщині, Підляшші і Волині. Цим га-
небним завданням було навантажено найнижчий рівень
адміністрації — гмінних війтів. Нищителів рекрутували серед
осадників, платили по 5 злотих, і тому охочих було більше, ніж
потрібно. (...)

З демографічної точки зору українці мали значну перевагу над
поляками. Майже у кожному селі була церква, тоді як костел при-
падав на 4-5 сіл. Багато українських православних церков поляки
відібрали і переробили на костели. У Сагрині знаходилося уп-
равління гміни, але не було костелу, то відібрали гарну кам'яну
церкву. Так зробили з іншими церквами, а ті, які їм були не
потрібні, призначили до руйнування. План знищення реалізову-
вався послідовно, незважаючи на благання і сльози старих, жінок і
дітей. Кам'яні церкви підривали динамітом, у дерев'яних підпилю-
вали стовпи, накидали шнури, і переважно п'яні робітники тягну-
ли, поки церква не завалиться. Українське православне населення
намагалось захистити храми, ставали на коліна довкола церкви,
молились і благали руйнівника, щоб пожалів справу прадідів. Така
поведінка людей доводила польських бандитів до запеклості, вони


брутально викидали вірних через паркан на вулицю, били їх і зне­важали. (...) Так на Холмщині знищено 64 церкви.

Про «християнську любов» «суперкатолицької» Польщі і її ду­ховенства досконало свідчить історія села Набруж у Грубешівсько- му повіті. Не пам'ятаю дати, але це було у травні в четвер. Поліція почала зганяти гумовими палицями українців з навколишніх сіл до костелу в Набружі, щоб «перехрестити» їх у римо-католиків. їх гна­ли як худобу з сіл Пасіка, Моложів і Тучапи. Дехто з гнаних встиг вдома трохи попоїсти, інші їли у дорозі, сподіваючись, що завдяки цьому ксьондз не дасть святого причастя, після якого вони вже ста­ли б римо-католиками. Але це не допомогло: на заяву, що вони не натще, ксьондз відповідав: «Не шкодить — пан Бог добрий, то все пробачить!» Приймаючи це «причастя», люди голосили, що хвилю­вало навіть поляків. Якась полька голосно запитала: «Боже — що вони роблять з цими людьми?» Українець, що стояв збоку, відповів спочатку польською: «Кінець світу буде чи не буде, але...» і завер­шив українською: «але кінець Польщі буде, і то швидко!»

Потім ксьондз вийшов на амвон з проповіддю: «Брати і сестри! Ви бачили, з якою радістю і сльозами в очах цей народ приймав на­ше польське причастя. Ваша римо-католицька віра є справжньою вірою, і ніхто Вам уже не скаже, що ви є русинами. Амінь! Так ви­глядав добровільний перехід православних українців у римо-като- лицьких поляків». (...)

Мешканці села Пасіки вирішили пізніше піти до церкви і ви­сповідатись від примусового гріха переходу в римо-католицьку віру. Коли йшли через ліс нашого землевласника, з кущів вискочив поляк з нашого села Владислав Казюк і почав бити палицею по го­ловах. Особливо потерпіли старі, жінки і діти, які не встигли втекти. Чотири підводи напівтрупів відвезли до шпиталю в Грубе- шеві. Незважаючи на те, що поляк вимазав лице сажею, люди його впізнали, він тепер живе в місті Аделаїда в Австралії. Це було пе­ред нашим Великоднем.

На сам Великдень прийшла черга і на українців з нашого села М'ягке. Війт прислав священикові листа з вимогою відправлення Великодньої служби польською мовою і з погрозою: в разі непо­слуху він буде заарештований і перевезений до в'язниці. Але наш дідусь Кусьмій не зрадив вірних і відправляв Службу Божу ук­


раїнською. На службу прийшли молоді поляки у шапках і, штур­хаючи людей ліктями, з голосними розмовами почали протиска­тись до вівтаря, щоб почути, яїсою мовою проводитиметься Служ­ба Божа. До цього часу їх ніхто не бачив у нашому селі. Коли на­род молився і співав «Христос Воскрес!», польська банда зносила палиці і піки, готуючись до бійки. Запланувала і організувала її поліція. Розуміючи, що українське населення віддане своїй вірі, церкві й священикові та може дати відсіч нападникам, влада ство­рила боївку, яка б за допомогою ножів, палиць і пік зробила прохід у церкві, щоб уможливити арешт священика.

Після закінчення Служби Божої священик вийняв з кишені листа і сказав до людей: «Отримав листа від війта з вимогою відправлення Служби Божої польською мовою. Але я не зрадив вірності рідній батьківській мові, якою розмовляли і молились мої предки, не зрадив вас, хоча знаю, що чекає менё арешт і ув'язнен­ня. Не зламайте і ви тієї вірності, тримайтесь міцно батьківської мови і Христової віри, а милосердний Бог завжди буде з Вами. По­ляки знущаються з нас, невинних. Знущаються вже перед своєю смертю. Польща стоїть на солом'яних ногах, скоро вони підігнуть­ся, і вся Польща впаде. Моліться, дорогі брати і сестри, щоб мило­сердний Бог прискорив цей час. Я вас не забуду, буду за вас моли­тися всюди, куди мене не закине доля».

Перед дверима церкви стояли два постерункові — Заремба і Варшава з багнетами при карабінах відповідно до статуту.

Настрій був гнітючий. Дівчата не починали хороводу. Люди стояли з опущеними головами, зі сльозами на очах, з ненавистю до убраних у темно-сині мундири поляків, які стояли при дверях і че­кали на священика, щоб його арештувати. Біля церкви стояла гру­па близько сорока поляків. Один із них, Бронек Казюк, брат того бандита, який бив людей з Пасік, підскочив до 18-річного хлопчи­ни Василевського і закричав: «Василь, йдемо боротись!» Той зди­вувався: «Бронек, ти що, здурів? Боротись у новому костюмі?» Бронек, мужчина після армії, схопив Василя і кинув у калюжу. Ва­силь, з якого стікало болото, виліз з калюжі і запитав: «Бачиш, що з мене зробив? Ти знаєш, як я тяжко працював на цей костюм?» А обидва хлопці походили з бідних родин, працювали на фільвар­ку. Бронек підскочив до Василя: «Що не подобається тобі к... твоя


мати?» — і вдарив кулаком у ніс. Потекла кров. Василь знітився: «Бронек — за що?!» і полетів додому поскаржитись братам. На це поляки чекали — прилетить брат, розпочнеться бійка. Середнього брата десь не було, тільки старший Роман, що мав дружину і двоє дітей. Підлетів до Бронка з голими руками, бо не хотів битись. «За що ти Василя побив?» — Тут підскочив довгий Бацила і три рази вдарив Романа ножем у плечі. Вдарений упав, з рота полилась кров, наші хлопці кинулись на бандитів, але беззбройні падали один за другим, порізані ножами, порубані лопатами, з порозбива­ними головами. Поліція посміхалась, збоку спостерігаючи за пере­могою своєї банди.

Я мав тоді 16 років. Побачивши побиття, сів на землю і трясся зі страху. Відчуваю страх і сьогодні, коли це все згадаю. Найгірші звірі не зробили б того з людьми, що зробили польські бандити. Довкола лунав крик і плач жінок, дівчат, плач дітей. Прибігла дру­жина Романа і почала голосити: «Що ти кому зробив, що тебе так побито? Люди кохані, дайте швидко воза, бо поки до лікаря їх до­веземо, то вся кров зійде!»

Коли священик вийшов з церкви, то дільничний Заремба хотів накласти наручники, але на захист стали жінки. На допомогу ки­нулась поліція. Священика у наручниках привезли до найближчо­го постерунка, потім відіслали етапом з постерунка на постерунок, аж до окружної комендатури, але так і не відомо, чи довезли його туди, чи десь по дорозі його ліквідували, бо люди пізніше шукали по різних установах, в лісі, але сліду не знайшли.

Про ті події дізнався швидко митрополит Андрей Шептиць- кий. Не був православним, але серце його за народ боліло. Просив папу втрутитись, щоб польський уряд припинив діяльність, негідну християн-католиків. (...)

Записав і відредагував Мирослав Котис.

Надбужанщина. — Т .2. — Нью-Йорк, Париж, Сідней, Торонто,

1989. - С. 647-651.


ВОЛИНСЬКА ПОЛІТИКА

Під час польсько-української війни у травні 1919 року західну частину Волині зайняло регулярне Військо Польське, витіснивши українські підрозділи. Оскільки кількість польського населення на цих територіях коливалась тоді у межах 10% (перепис населен­ня 1897 року показав 6,2% поляків), безсумнівно, це була окупація, здійснювана всупереч волі українського населення, яке становило переважну більшість (70,1% у 1897 році).

Закінчення військових дій не принесло ні політичної, ні суспільної стабілізації. Аграрна реформа служила селянським інтересам тільки в автентичній Польщі, на Волині ж була хвірткою для заселення осадників, що спричинялося до полонізації. Метою всієї акції було створення привілейованого і відданого владі про­шарку селян, з допомогою якого можна було б розрідити етнічно згуртований український простір заселення і контролювати діяльність місцевого населення. В часи, коли у Східній Галичині, на Волині, Поліссі і Підляшші жило близько 1,5 мільйона без­робітних українських селян1, акція осадництва була водою на млин комунізму. Проливався він на обидва боки по всій довжині кордону з більшовиками, аж загальмувала його розбудова мережі застав КОП (Корпус охорони прикордоння). З політичної точки зору комуністична влада викликала симпатію в національно свідо­мих волинян у значно більшій мірі, ніж антиукраїнська діяльність польської влади. Ще в середині двадцятих років Волинський воєвода скаржився, що у Володимирському, Горохівському і Ко­вельському повітах, тобто розташованих найближче до централь­ної Польщі і досить віддалених від радянського кордону, розпере­

1М. Iwanicki. Oświata... — S. 75.


зались партизанські загони1. Під загрозою опинились державні установи, колонії осадників, двори землевласників. Ось картинка Святого вечора у дворі: «Засідали у повній бойовій готовності. Крім виделок, ножів і ложок, кожен мав при собі пістолет, готовий до пострілу. Крім того, майже у кожній кімнаті залишалась готова до пострілу зброя. (...) До подібного стану бойової готовності вже звикли мешканці дворів, розташованих поблизу кордону. У Свя­тий вечір лише посилено готовність»2. За даними звіту Волинсь­кого округу КПЗУ за період з червня до жовтня 1932 р. навіть у 1931-1932 роках на території північної Ковельщини існували партизанські загони, найбільший з яких чисельністю кількасот чоловік послуговувався допомогою КПЗУ3.

У виборах до Сейму і Сенату 1932 року волиняни обрали 16 українців, 5 євреїв і жодного поляка. Державна влада, одначе, не зробила з цього ніяких висновків. Ось що читаємо на цю тему в сучасній публікації ПАН: «Незважаючи на те, що понад 80% мешканців воєводства були іншої, ніж польська, національності, адміністративний апарат був майже без винятку польським. Жод­ний українець, чех чи німець, не кажучи вже про євреїв, у міжвоєнний період не виконував функції старости. Тільки не­численні і які гарантували лояльність приймались на посади працівників нижчого рівня, головним чином у самоврядуванні. У 1923 році з 283 осіб, які працювали на посадах чиновників воєводського і повітового апарату, 264 були римо-католицької віри, а 274 визначали свою національність як польську. Серед 38 вищих функціонерів поліції 36 належало до католицької церкви, два були євангелістами, всі визначали себе поляками. Подібно бу­ло серед цивільних чиновників поліції — з 66 осіб 62 католики. Навіть у Фінансовій палаті, що мало спільного мала з державною безпекою, з 384 осіб, які там працювали, польську національність

1 Protokół pierwszego periodycznego zebrania naczelników władz II instancji woje­wództwa wołyńskiego z 27. ІУ.1925 r. - S. 2 . AAN, MSW, 170.

2 Boże Narodzenie na Kresach // Przegląd Lubelsko-Kresowy. — 1925. — Nr 2.-S.16.

3 CA КС PZPR (Centralne Archiwum Komitetu Centralnego Polskiej Zjednoczonej Partii Robotniczej), KPZU, 165/YII-l, teczka 24.


визнавали 347 працівників. Перед представниками національних меншин закриті були посади розумових працівників на залізниці і у зв'язку... Навіть в освіті, представники якої повинні були знати мову місцевого населення, працювало близько 1300 поляків і 800 православних — українців і росіян. Дещо більшою, ніж у держав­ному апараті, була присутність православних на посадах в устано­вах самоврядування. У 1931 р. в них працював 1091 розумовий працівник римо-католицького віросповідання і 782 православних»1.

Це були наслідки перемоги політичної програми Національної Демократії. Результати сеймових і президентських виборів 1922 р. були для неї сильним, але не смертельним ударом. Незважаючи на те, що 1/3 населення Польщі складалась з національних меншин, національна демократія залишалась вірною ідеї національної дер­жави, проголошуючи гасло «Польща для поляків», де єдиною дер­жавною мовою повинна була бути польська, а^єдиною державною школою — школа з польською мовою навчання. Теоретично мен­шості могли мати свої школи і культурні та господарські установи, але за умови утримання їх за власний рахунок, що на практиці не було припустимо. Теоретично також національним меншинам га­рантувалась громадянська рівність у правах, але це не стосувалось українців, до яких ставились як до частини польського народу, ру­сифікованого царською владою, а тому він підлягав реполонізації. Подібна доля очікувала білорусів, а для німців і євреїв передбача­лась еміграція. З метою «заохочення» євреїв до виїзду з країни ви­сунули гасло полонізації промисловості і торгівлі, а також бойкот єврейських студентів у вищих навчальних закладах — numerus clausus.

Це, власне, від тієї «демократії» зроблено смертельний постріл у Габріеля Нарутовича, тільки що обраного президентом Речі Посполитої. Його застрелено за те, що, по-перше, його погля­ди були близькими до поглядів маршала Пілсудського, по-дру­ге, що його обрання вирішили голоси єдиних представників Во­лині, тобто національної меншини, — шістнадцяти українців і п'яти євреїв.

1Włodzimierz Mądrzecki. Województwo wołyńskie 1921-1939. — Wydawnictwo PAN, 1988. - S. 22.


Це, власне, ця «демократична» частина польського суспільства підготувала основу для українсько-польської різанини. Травневий переворот не змінив «Боговітчизняної» ментальності цього суспільства на Волині, зате прорубав дорогу Генрику Юзевському до посади волинського воєводи.

Не було, напевно, у Польщі кращого кандидата. З наказу мар­шала до Луцька їхав діяч, який народився і формувався у столиці України, колишній комендант III округу Польської військової ор­ганізації, створеної у Києві в грудні 1914 року, пізніше (1920) віце- міністр внутрішніх справ уряду Петлюри. Як писав пізніше у спо­гадах: «Я був поляком — довіреною особою Польщі і був поля­ком — віце-міністром України, довіреною особою України. Не був «інструментом» Польщі в українському уряді, не був агентом чи підставкою. Польща могла мати до мене довіру. У не меншій мірі могла мати до мене довіру Україна. І тут, і там я був собою, а одно­часно був зустріччю двох світів, які дивились собі в очі довірливо і віддано...»1. Отже, на Волинь їхала довірена особа обох народів не з національно-«демократичною» концепцією «навернення» право­славних душ, побудови на кресах польського муру з української цегли, а тільки з ідеєю творення спільного дому, у якому обидва народи почуватимуть себе співгосподарями. За даних умов це бу­ло найкраще вирішення, незважаючи на те, що також тимчасове, власне, до часу відродження на етнічно українській території неза­лежної України.

Створюючи «волинську програму», Юзевський висував не­обхідність відбудови незалежної української держави зі столицею у Києві, передбаченої польсько-українським союзом 1920 року у такій конфігурації, щоб Волинь залишилась у межах Польщі. Цього вимагав польський державний інтерес. Відкидаючи ендець- кий план національної асиміляції, тобто примусової полонізації ав­тохтонного населення, нереальний у зв'язку з швидким формуван­ням української національної свідомості, Юзевський представив проект державної асиміляції. Він полягав у формуванні серед місцевого населення такого сильного почуття лояльності до

1Henryk Józewski. Zamiast pamiętnika // «Zeszyty Historyczne». — Paryż, 1982. — T.60.-S. 116.


Польської держави, щоб вони не захотіли відриватись від Польщі навіть після відновлення самостійної України над Дніпром. Підста­вою для формування почуття лояльності повинна була бути мож­ливість вільного розвитку всіх галузей українського національного життя. Правда, вони почали розвиватись, хоча і з зусиллями, ще пе­ред прибуттям Юзевського, дістаючись на Волинь з Галичини, тільки от галицькі організації несли з собою націоналістичну ідео­логію, так само небезпечну для польської влади, як і комуністичні гасла. За допомогою адміністративного апарату, головним чином поліції, Юзевський збудував на межі Волині і Галичини так званий сокальський кордон, своєрідну греблю для націоналістичної ідео­логії, не допускаючи на Волинь львівську пресу і обмежуючи міжлюдські контакти обох сторін. Ліквідовано було всі осередки з галицьким родоводом, такі як культурно-просвітницьке товарист­во «Просвіта», яке утримувало на Волині і ПоліссҐпонад 600 чита­лень і стільки ж бібліотек, розпущено було економічно-господарсь­ке товариство «Сільський господар», антиалкогольне і антиніко­тинове товариство «Відродження», не легалізували об'єднання жінок «Союз Українок» і ряд інших організацій. Розпустили політичні партії: Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), Українську соціалістично-радикальну партію (УСРП), знищили український кооперативний рух. Пустоту, що виникла, мусили заповнити нові осередки, польсько-українські, головною метою яких було б власне доведення волинян до державної асиміляції, яка мала полягати у «творчому процесі взаємного про­никнення культур і насиченні українських національних якостей польськими елементами» — як це подавав Юзевський, презентую­чи тези волинської програми1. Очевидно, що це була та сама по­лонізація, але в гуманній оправі.

Ліквідація старих, добре розвинутих осередків усунула з суспільного життя майже всю українську інтелігенцію на Волині. Вона не була і не могла бути численною, коли випускник сільської загальної школи, звідки походила більшість української молоді, після семи років навчання виходив зі свідоцтвом чотирикласної

1 AAN (Archiwum Akt Nowych), MSZ, 5314. - S. 14.


освіти. Ця молодь не була придатною також для реалізації во­линської програми, бо була заражена мікробом трефної ідеології. Тому Юзевський спирався на групу українських емігрантів з ко­лишньої Української Народної Республіки, з якими співпрацював в уряді Петлюри, притягнув також поляків, які походили з Наддніпрянщини. Ця група, яка складалась лише з кількох людей, утворила Волинське українське об'єднання (ВУО), замислене певною мірою як заміна колишній «Просвіті». Діячі ВУО увійшли до сейму і сенату за списками Безпартійного блоку співпраці з урядом (ББСУ) як представники волинських українців. Але ВУО не здобуло популярності у масах — зібрало лише 6000 членів. Ук­раїнське суспільство прохолодно ставилось до діячів ВУО, вважа­ючи їх кар'єристами, часто зрадниками, які за «миску чечевиці» готові продати полякам рідного батька.

Як досвідчений політик, Юзевський повинен був розуміти, що для реалізації волинської програми потрібні нові кадри, не обтя- жені багажем минулого. їх підготовку почав знаменитий Кременецький ліцей. Спираючись на досвід датського педагога М. Грундтвіга, ліцей відкрив у 1932 році народний університет у Михайлівці, повіт Дубно. Щороку там відбувались по два 4-місячні курси для молоді (чоловічий і жіночий), які підготовля­ли сільських громадських діячів до ведення культурно-освітньої роботи і поширення ідей польсько-української співпраці. Для роз­витку волинського села це був хороший задум, оскільки лише у самій лише Михайлівці навчено до війни близько 300 слухачів. У 1935 р. було відкрито другий народний університет у Ружині ко­ло Ковеля під керівництвом відомого народного діяча Казімєжа Банаха, пізніше начальника штабу Батальйонів Хлопських. Третій НУ, відкритий у 1939 р. у Малинську, повіт Костопіль, не встиг ви­пустити слухачів.

Гірше було з ідеєю польсько-української співпраці. Галина Юр- шова — керівник НУ в Михайлівці, прекрасний педагог, психолог і вихователь, постала перед складним завданням поєднання двох стихій — польської і української. Народний університет був, ма­буть, єдиним місцем на Волині, де не тільки можна було, але й тре­ба було висловлювати відкрито свої погляди. Слухачів інформува­ли, що їхні висловлювання напевно не потраплять до поліцейсь-


ких картотек, тому дискусії на національні теми відбувались в емоційній атмосфері. Ніхто з молоді не вивчав у школі історію України, але її знали самоуки, які могли легко довести, що «все в нас було добре, поки не було поляків» (див. документ 34). Ні до чого виявлялись тлумачення, що поляки на Волині живуть з діда- прадіда, якщо звучала репліка, що так, бо тут їх влада пхає безпе­рервно з XIV століття, щоб повністю оволодіти українською тери­торією. Спроби обґрунтування польських прав до цієї землі ще більше посилювали роздратування. Завдання, поставлені перед керівництвом НУ, виявилось неможливо виконати. Повертаючись з курсів додому, слухачі не привозили переконання про мож­ливість співпраці обох народів на Волині (див. документ 35). Саме життя довело утопічність політики Юзевського.

Якщо з відсутністю довіри українців воєвода ще якось міг собі дати раду, то більша небезпека чекала на нього з польського боку. За життя Пілсудського це була звичайна, хоча і зростаюча, крити­ка волинської програми, яка нібито надає перевагу українським інтересам. Юзевський легко спростував ці звинувачення у 60-сторінковому звіті за 1936 рік (див. документ 36), розкриваю­чи в ньому катастрофічне становище українців. Витяг зі звіту є та­ким прозорим, що коментар тут зайвий.

Але звіт потрапив у пустоту, бо на політичну арену вже вийш­ли люди, які не мали наміру враховувати інтереси меншості. «На­прямок політики у цій галузі, — як напише через роки Побуг- Маліновський, — починав визначати другий відділ штабу, а його працівники, навіть тупі поручники і капітани, підтримувані тем­ними генералами, мали більш важливий голос, ніж члени уряду». У примітках Побуг-Маліновський поглиблює характеристику людей, які формували національні відносини: «Може, було б кра­ще вжити дещо інших визначень: «незрілих» у першому, «наївних» у другому випадку, але наївність, поєднану з генеральською заро­зумілістю, важко відрізнити від темноти, а наслідки такі самі. Дру­гий відділ, а точніше правляча у той період мафія, яка охоплювала також департамент безпеки у МВС і мала широку мережу «інфор­маторів», аж до Президії Ради міністрів, крутила, як маріонетками, формальними керівниками «двійки» і навіть начальниками штабів. Її інтриги у персоналіях і її роль у найделікатнішій галузі


внутрішньої політики — віросповідань і нацменшин — були про­сто злочинні, гідні лише найтемніших махінацій Народової Партії».

«У провінції, — історик вертається до основного текс­ту, — національну проблему в свої «міцні» руки брали не тільки командири корпусів і дивізій, але й коменданти малих гарнізонів. Старостинство і відповідно адміністративну і політичну владу в повітах все частіше віддавали поручникам і капітанам, які з цією метою переходили з війська до цивільної державної служби. Політику стосовно меншості зводили до трьох спрощених прин­ципів:

  • не об'єднувати «національно небезпечних», тобто відгоро­джувати Волинь, як тільки можна, і від Малопольщі, і від Полісся;

  • на територіях, виділених для української «меншості», «не морочити собі голову, а просто тримати за лоб»;

  • підтримувати польський елемент у містах і на селі, особливо військове осадництво, розбудовувати польські організації, серед православних вишукувати «колишніх поляків», творити сільську шляхту, обмежувати ресурси і впливи православ'я, сприяти като­лицтву в зайнятті домінуючої позиції. Абсолютна більшість польського суспільства на Волині йшла за військом і його «політи­кою». Народова Партія у «трамтадратській» поведінці військових слушно бачила посилену луну від власної програми, інші, хоча й не праві за переконаннями, вважали, що у боротьбі за «порятунок польськості на Волині» повинні дотримуватись національної солідарності, а різниця у політичних поглядах повинна відійти на дальший план. Юзевський — відважний, компетентний, витрива­лий — не думав відступати чи підпорядковуватись. У боротьбі з ним не гребували жодними засобами. Старост, які підтримували його і були невійськового походження, тероризували, хто не піддавався — після гучних переслідувань усували, коменданти поліції нав'язували обов'язок покори, а самого Юзевського знева­жали у пресі, запекло атакували кожну його дію чи рішення, зви­нувачували у діяльності на шкоду державі, методами з арсеналу традиції Народової Партії підбурювали проти нього громадську думку в усій Польщі. У Варшаві, де аж занадто активним союзни­ком війська було Міністерство правосуддя Грабовського, різко ви-


ступали проти Юзевського, вимагали його «негайного відкликан­ня», а прем'єру навіть погрожували, що «обурені офіцери попрос­ту застрелять його як зрадника»1.

Ситуацію ускладнював факт, що поряд з Юзевським на Волині знайшовся сііівгосподар, який підпорядковувався Міністерству внутрішніх справ, — відомий антиукраїнськими акціями Корпус охорони прикордоння (КОП), який мав дещо іншу програму, ніж воєвода. Восени 1937 року копісти розпочали боротьбу за право­славні душі на волинських прикордонних територіях, головним чином у Кременецькому повіті. Затримували окремих осіб (див. документ 37), потрапляли і групи більше ста осіб (документ 38). Взагалі акція зустріла опір, тому застосовувались репресії. У се­лян забирали особисті посвідчення, без яких у прикордонній зоні не можна було пересуватись, увечері заборонялось виходити з до­му, відвідувати сусідів, світити у помешканнях, за читання ук­раїнських книжок і газет загрожувала в'язниця. З'явились повідо­млення, що КОП буде виселяти з прикордонної смуги всіх право­славних українців, як ненадійний елемент, а перехрести отрима­ють землю з парцеляції. У наверненні душ брали участь осадники, працівники гмінного самоврядування, учителі початкових шкіл; у гміні Ланівці — війт Ян Стадницький, у гміні Верба — війт-осад- ник Павло Довнарович, з села Підлужжя - начальник залізничної станції Кам'яниця Волинська Владислав Козловський і його за­ступник Міхал Рогожа — скільки б тут «заслужених» людей ще можна назвати...

Українське суспільство у Польщі було обурене скандальним наверненням православних, особливо у селі Гриньки Кременець­кого повіту. Восени 1937 р. осередки КОП всюди влаштовували своє свято, у Гриньках воно відбувалось у школі. Фасадна стіна школи була прикрашена портретами державних достойників і свя­тими образами. На ніч декорації не зняли, у школі було святкуван­ня. Зранку виявилось, що портрети і образи були осквернені. Місіонери у мундирах попрацювали добросовісно: 19 грудня

1Władysław Pobóg-Malinowski. Najnowsza historia polityczna Polski 1864—1945. — Gdańsk, 1990. - T. 2. - S. 826.


1937 р. в Гриньках перейшло у католицтво 35 родин, у сумі 116 осіб. Депутат Степан Скрипник (пізніше Патріарх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав) звернувся у цій справі до сейму — незабаром усі «ревіндиковані католики» повер­нулись назад до православ'я.

Тодішні коментатори тлумачили, а сучасні дослідники повто­рюють, що акція навернення мала подвійну мету: ревіндикацію ру­сифікованих поляків і створення католицького валу проти можли­вої радянської агресії. Це наївне тлумачення. «Не звертаючи уваги навіть на теорію про вигадану винятковість прізвищ з закінчення­ми -скі, -цтсі, -ічу навертали навіть людей з типово волинськими прізвищами, як Дацюк, Марчук, Савчук, Якимчук, Пивоварчук, Луцюк, Микитюк, Цимбалюк, Мельничук, Ковальчук, Отче- наш», — писав І. Власовський у книжці «Нарис історії»...(с. 141) і мав рацію. По-друге: жодек офіцер Генерального Штабу, який мис­лив у згоді із здоровим глуздом, не будував би стратегічних планів на основі «католицького ва. у», збудованого з учорашніх ук­раїнців. Якщо навертали людеч у Дубненському повіті, який мав кордон не з радянською Україною, а зі східною Галичиною, то, ма­буть, в ім'я поганого розуміння патріотизму, роздмухуваного як ен- децькими, так і клерикальними колами. Цим патріотизмом були насичені військові кадри, осадники і державна адміністрація. До його послуї постав навіть антиконституційний монстр — Бере­за Картузька, гірший від сталінських таборів; у Березі новоприбу­лих вітали биттям і били щодня, в таборах такого не зустрічав. Красиво звучить висновок керівника ревіндикаційної акції у повіті Дубно: «Прошу пана генерала (...) вислати інженера-агро- нома з села Янівка до Берези». Не якогось там сільського ОУНівця, а інтелігента, власника 100-гектарного господарства, який осмілився протистояти полонізації свого народу (див. доку­мент 39). І що тут мав робити Юзевський зі своєю програмою?

На врожай цього засіву не треба було довго чекати: до року 1943.

«На консолідацію внутрішніх сил українського націоналіз­му, — читаємо у прекрасного знавця української проблематики Р. Торжецького, — вплинула німецька і польська політика. Перша давала надію, як пізніше виявилось, — марну, друга послідовно ви­знавала право українців на власну державність лише на території


СРСР, заперечуючи право українців у Західній Україні на грома­дянські свободи у сфері політично-економічного життя, організо­ваного в окремих національних формах»1 . Тут, на жаль, автор по­миляється, а може, на нього впливають не занадто об'єктивні попе­редники, які не знали справи з власного досвіду Ці вічні розмови про німецькі впливи на виникнення чи консолідацію українського націоналізму є подібним стереотипом, що і образ українця з ножем у зубах. На Волині до війни німця ніхто не бачив, зате під впливом місцевих польських «патріотів» можна було стати вовком, а не тільки націоналістом. Якщо вся польська меншість Волині, суспільні організації, військо, поліція і адміністрація координували зусилля на полонізацію більшості, то у цій атмосфері мусили ви­окремитись два чинники: самооборона і ненависть. Спостерігаючи або підсвідомо відчуваючи українську ненависть, молоде польське покоління, яке заледве входило у життя, починало теж ненавидіти, бо відчувало загрозу (див. документ 35). І вибух наростав з дня на день без німецької допомоги.

Наразі.

У слов'янській політичній літературі нема такої чудової май­стерної праці про ненависть, як дослідження Ст. Красіцького у польській публіцистиці2, яке є, власне, звинувачувальним актом проти волинського воєводи. Книжку написав молодий землевлас­ник із Станіславщини для захисту польського майнового стану від сепаратистсько-ворожого українства. Автор, одначе, застеріг, що не належав і не належить до ендеків, а якщо його погляди збіга­ються з ендецькими, то тільки тому, що поляки, власне, так оціню­вали українську проблему і політику польської адміністрації на східних землях.

Авторський виклад починається від ствердження, що під час відродження польської державності українська проблема зводилась тільки до Східної Малопольщі, де національна свідомість розвива­лась від 1848 року, тоді як Волинь, Полісся, Підляшшя і Холмщина

1Ryszard Torzecki. Kwestia ukraińska w polityce III Rzeszy (1933-1945). — Warszawa, 1972. - S. 172.

2Stanisław Krasicki. Polityka wojewody Józewskiego na Wołyniu w świetle cyfr i fak­tów. — II wydanie. — Stratyn, 1939. Nakładem autora.


не мали окресленого національного обличчя. До того ж «київська» Україна в умові Пілсудського з Петлюрою відмовилась від цих зе­мель на користь Польщі, треба було їх тільки полонізувати. На жаль, Юзевський все зробив для їх українізації. Протягом 11 років праці він сформував національну українську свідомість через:

  • введення у школах української літературної мови;

  • українізацію Православної Церкви;

  • імпорт зі всієї Європи київських емігрантів, колишніх співпрацівників в уряді Петлюри, і заповнення ними, замість по­ляків, органів самоврядування і адміністрації;

  • утворення культурних, політичних, економічних і церковних українських організацій, якими керували ці емігранти і які поши­рювали гасла українських національних інтересів;

  • субсидування «Української Ниви» (орган ВУО. — М.С.), во­линського союзу сільської молоді і Українського театру в Луцьку.

Одночасно знищив польські досягнення і зміцнив українські сили, оскільки:

  • ліквідував маєтки, особливо польські;

  • віддав парцельовану землю майже без винятку українцям;

  • не надав допомоги осадникам, поки вони не втекли з Волині, продавши землю українцям;

  • тероризував поляків і розбив їхню єдність;

  • знищив самоуправління, віддавши його в руки своїх помічників і криміналістів, підриваючи авторитет польського са­моврядування в очах місцевого населення;

  • при призначенні старост керувався політичними переконан­нями замість моральних вартостей і професійності кандидатів, чим привів до скандальних процесів і підриву авторитету польсь­кої влади;

  • поширював радикалізм у суспільних організаціях, особливо у ВЗМВ, Кременецькому ліцеї і народних університетах, ор­ганізованих при ліцеї;

  • підготовлював основу для терористичної і сепаратистської діяльності українських політичних організацій і тим самим спри­чинився до відриву польських земель від Польської держави.

«Це є докази, — продовжував автор, - що діяльність пана воєводи Юзевського завдає Польщі шкідливих наслідків». Текст


закінчувався датою «серпень 1937 р.», а в «постскриптумі до ви­дання І» було зазначено, що книжка з'явиться у січні 1938 року. Таким чином, книга ставала актом звинувачення у політичному злочині, належало тільки вписати відповідний параграф Карного кодексу. Названо також адресата: «Маршалку Польщі, Едварду Смігл-Ридзу, охоронцю кордонів Польщі під час миру і війни, при­свячую — Ст. Красіцький». Це була гарантія, що найвищий ко­мандуючий звинувачення прочитає і винесе вирок. Юзевському залишалось тільки поїхати до прем'єра і подати у відставку.

Красіцький не уточнив, які це цінності мали тодішні службовці на Волині, тому варто цю прогалину заповнити. Ось під час проце­су 56 комуністів у 1934 р. в Луцьку Окружний суд запросив свідком віце-старосту повітової адміністрації у Сарнах Маріана Ткачука. Коли свідок з'явився у залі засідань, звинувачені зустріли його кри­ками: «Вбивця! Кат! Ґвалтівник!» Виявилось, що перед тим Ткачук був передовиком державної поліції, працював у Луцькій в'язниці і «був передовим» у катуванні в'язнів. Звинувачувана Роза Спеку­лянт посвідчила1, що під час допиту з допомогою вартового він зняв з неї одяг, закував у наручники і зґвалтував. Іншого в'язня — Степа­на Бойка, закатованого у процесі слідства, Ткачук завіз і скинув до річки Стир. Вісті із в'язниці дійшли до сейму і дочекались депу­татського запиту. Звинувачення досліджував сам прем'єр і трохи розігнав персонал в'язниці. Тоді викинули і Ткачука. Аби, однак, не залишили служаку без хліба, призначивши його віце-старостою. Це не був винятковий випадок. Можливо, що призначення надсила­ли з Варшави, наслідки ж зосереджувались на Юзевському.

Що пропонував Красіцький?

Для виправлення помилок Юзевського належить негайно при­ступити, — писав реформатор зі Стратина. — Землі вже бракує, не можна стягати більше осадників для розчинення «густого ук­раїнського соусу». Тепер треба здобувати міста, переселяючи з за­ходу польських купців і ремісників, будувати нові підприємства, вербуючи робітників із західної Польщі. Затримуючи українізацію церкви і школи, розбити дощенту самоврядування і адміністрацію,

1 CA КС PZPR, sygn. 106, Proces 56 komunistow w Łucku, 1934. - S. 41.


заміняючи робітників пропольським елементом. «На Волинській землі нічого не треба робити, тільки полонізувати, полонізувати і ще раз полонізувати!» Незважаючи на переселення до Азії, на охо­лодження національного запалу Соловками і Сибіром, незалежна Україна відродиться. Але ця Україна, незалежно — 10-, 20- чи 60-мільйонна — ніколи не буде і не може бути союзником Польщі, треба також зробити все, щоб вона була якнайменша. Отже, треба пересунути кордони Польщі на Схід, викинути Україну за Дніпро. Реалізацію цього завдання треба накинути на все польське суспільство, особливо залучаючи католицьких місіонерів. Треба залучити до роботи і Ватикан, щоб він ставився до православ'я як до поганства поміркованого клімату і дав польському духовенству гроші на боротьбу.

«Коли місце схизми на сході займе римо-католицька церква, сміливо можемо дивитись у завтрашню міць, маючи впевненість, що коли після мирної підготовки території в ім'я Ісуса Христа поч­не діяти меч, то його завоювання визнають найвищі авторитети. Не закінчились, а швидше повертаються хрестові походи, а якщо і не повертались, то мусимо накинути світу цю необхідність, почина­ючи боротьбу знову, стаючи знову польським підмурівком христи­янства з певними корективами, яких навчила нас історія» (с. 100).

Відчуваючи, однак, що таке мислення може комусь видатись ординарним, автор наперед займає захисну позицію:

«На закид, що східна політика повинна бути чесною, бо самі бу­ли роками у неволі, не маємо права гнобити меншість, — відпо­відаю, що є різниця між нищенням свідомого народу, з історичною і культурною традицією, і політикою, метою якої є перетворення сірої маси у свідомий народ. І не поможуть тут слізні протести пре­краснодушних типів чи кар'єристів, які оригінальним підходом, порядністю за чужий рахунок — майбутньої Польщі — хочуть вирішувати проблеми національних меншин всупереч природним правам еволюції, перевіреним історією...» (с. 70).

Невідомо, кому було потрібне відновлення публікації у 1939 році. Юзевського вже на Волині не було, у повітрі стояв сильний запах пороху, Гітлер затверджував плани ударів на західні міста Польщі, а у постскриптумі до II видання Красіцький писав далі про необхідність маршу на схід, «бо іншої дороги тим часом не­


має», про потребу полонізації «в чисто польському і латинському дусі», про запровадження григоріанського календаря і латинсько­го алфавіту для українців, про те, «що їх було якнайменше, щоб якнайменше простору залишилось для їхнього сепаратизму. Нема навіть часу на з'ясування, треба негайно приступати до беззапе­речної полонізації східних земель. Не маємо вже часу на дискусію над східною проблемою, вже запізно. Запізно на двадцять років!»

Читач отримує враження, що автор збожеволів на ґрунті анти- українськості. Польський фашист бачив гітлерівський меч над шиєю, але це ще збільшувало його ненависть до українців. Ось йо­го мислення: опікшись на придбанні у Гітлера самостійності Кар­патській Україні, українці можуть кинутись у наші, польські обійми, щоб отримати можливість походу на схід, під золоті купо­ли київських церков. Але ми такої можливості їм не дамо. «Не да­мо, бо, охоплені німецькими кліщами з півночі, з%аходу і сходу (на­певно, півдня? — MC.), не можемо бавитись у жодні східні пробле­ми (...), а українці повинні бути слабкими».

Вкотре підкреслюючи, що не можна втрачати жодної хвилини у процесі полонізації східних земель, автор разом з тим висуває пропозицію переселення українців до центральної Польщі. Не бу­ло вже часу на розробку цього наміру, польський уряд почав його розробку тільки через кілька років, очікуючи в еміграції в Лондоні на визволення країни. А тим часом автор доводив свою правоту: «Будучи внутрішньо сильними, творячи привілеї полякам на кре- сах і українцям у центральній Польщі, збудуємо монолітну сильну Польщу. Закінчивши етап консолідації, залишимо у заповіті на­шим синам виконання великої мрії: Польща від моря до моря». Нижче якийсь читач дописав олівцем: «За п'ять місяців до 1.IX. 1939» — оскільки поряд з підписом автора була надрукована дата написання тексту: Стратин, 20 березня 1939 р.

Тоді минав рік від переведення Юзевського до Лодзі на посаду воєводи. Його місце в Луцьку зайняв Александер Гауке-Новак. Перекреслюючи 10-річний доробок попередника і можливість якої-небудь стабілізації стосунків у підлеглих волостях, новий воєвода реставрував запліснявілі теорії, що на волинській землі мешкають русини, а велика Україна є продуктом німецької політи­ки (документ 40). Обіцяв подальшу екстермінацію під гаслом


відновлення позицій, «втрачених внаслідок русифікаційної політики». Досконало орієнтуючись у проблемі, Юзевський за­стерігав, що «позиція ненависті до всього, що українське, викли­кає з боку українського населення позицію ненависті до всього, що польське», тому «певний мінімум толерантності не може бути пе­рейдений без настання згубних для держави наслідків»1, — але це був голос волаючого у пустелі. Слушність перестороги швидко підтвердилася з незначною, хоча болісною поправкою: наслідки були згубними не для держави, бо її вже не було, а для тисяч ро­дин — польських на Волині і українських між Бугом і Віслою.

При Гауке-Новаку кров ще не лилась, але всі ознаки вказували на те, що вибух наближається невблаганно. Народ український Волині дуже швидко ставав нацією, ні в чому не гіршою від польської. Коли у двадцяті роки через Волинь прокочувались хвилі комунізму, то у тридцяті уже панував націоналізм. Не той аг­ресивний, загарбницький, який малювали у чорних фарбах перед війною і після, а захисний, який бореться за право господаря на рідній землі, не займаючи ні метра чужої, насичений духом свобо­ди, ворогами якої були майже всі поляки. Це не перешкоджало ук­раїнцям наслідувати поляків, борючись за свободу в ОУН, так, як поляки боролись у ПОВ.

В архіві нових актів Варшави збереглись під час війни два томи анкет2 з фотографіями і відбитками пальців волинської молоді, арештованої у 1939 році за звинуваченням у приналежності до ОУН. Слідчі органи пересилали ці анкети з Луцька до Варшави з метою відшукати в картотеці злочинців. У першому томі на літери А-Л зібрано анкети 95 осіб з повітів Луцьк і Горохів, кілька з Кос- топільського і одна зі Здолбунова. З Дубненського не знайшлося жодної, хоча відомо, що там були арешти. Другий том включає понад 100 анкет. Всередині є докази, що акти були у НКВД, тобто це були тільки залишки — в цілому могли налічуватись тисячі.

Бо діяльність ОУН розвивалась тоді у таких місцевостях,

1 Memoriał Henryka Józewskiego w sprawie kierunku polskiej polityki państ­wowej na Wołyniu, 1938. — Dział rękopisów BUW. — Sygn.1549.

2 AAN, KGPP. - Sygn. 242, 243.


у яких за часів Юзевського панувала неосвіченість. Під загрозою втрати релігійної і національної ідентичності найшвидше дозріва­ла молодь, яка через ОУН включалась до боротьби з польським аг­ресивним націоналізмом.

Не чекаючи, поки буде забитий у її духовну домовину останній цвях.

Документ 34

Витяг з протоколу дискусійних зборів над рефератом «Українсько-польська співпраця на Волині» 24, 27, 28 і 31 січня та 4 і 5лютого 1938 р. Народного університету в Михайлівці, повіт Дубно.

Колега Басюк: Важко обмежувати дискусію територією Во­лині, оскільки це були стосунки між народами, а не племенами чи регіонами. Все було добре, поки не було у нас поляків. Волинь на­лежала до Київської Русі, пізніше разом з Галичиною створила са­мостійну державу, і поки ця давня українська держава трималась, до того часу населення жило так, як належить, не знаючи панщи­ни. Підданство, колонізацію, полонізацію і релігійну боротьбу принесла тільки польська шляхта і магнати. Від Люблінської унії 1569 року поляки почали ставитись до Волині, Поділля і Київщи­ни, аж до Дніпра, як до своєї власності, і так з більшою чи меншою інтенсивністю тривало таке ставлення аж до наших днів, спричи­няючись до людських трагедій. Мало того: знайшлись «вчені» з концепціями, що наш народ — не народ, а тільки польське плем'я, як мазури чи кашуби, а наша мова — не мова, а тільки польський діалект. Найгірше, що самі поляки прийняли цю дурницю за чис­ту монету і приступили з повною енергією до побудови Польщі «від моря до моря», пригнічуючи спротив захопленого наро­ду. — Потім описує період розборів, коли поляки, самі пере­буваючи під гнітом, не припиняли гноблення українців. Усе це підтвердили події останньої війни, під час якої поляки задушили Західноукраїнську державу в зародку її незалежності.

Професор Августин Суський: Непорозуміння між поляками і ук­раїнцями давніше підтримував цар, тепер — німці. Час уже почати


співпрацю, тільки умови ще не сприяють, бо доля як українського, так і польського селянина покращиться тоді, коли селянин у Польщі візьме владу у свої руки.

Керівник НУ, Галіна Юршова — говорить про вищий рівень польської культури, але доводить, що поляки, проживаючи між ук­раїнцями, повинні пізнавати українську культуру, не відділятись від неї, бо тільки взаємне пізнання є умовою співпраці. Представ­ляє точку зору Юзевського, що на Волині належить утворювати виключно спільні польсько-українські організації. На питання, чо­му влада гальмує на Волині розвиток антиалкогольного і ан­тинікотинового товариства «Відродження», відповідає, що треба засновувати таке польське товариство, яке об'єднає всіх волинян, бо «Відродження» обслуговує тільки українців.

Проф. Казимир Береснєвич: Волинь не була польською, русь­кою чи українською, з давніх-давен населення було тут конгломе­ратом, про це свідчать археологічні розкопки, ту мішанину гнобили магнати. Місцеве населення перейняло мову Київщини, але його культура була примітивною. Магнатство справді прийшло з Польщі, але і західну культуру принесло, завдяки тому Волинь ста­ла на ноги. Польща не винна, Україна програла битву за неза­лежність і вийшла зі світової війни поділена. Причина полягає у несвідомості й темноті, то вони притягли людей до більшовиків. У відродженій Польщі українці без винятку зайняли антипольську позицію, тому ніхто їм не вірить, на посади їх не беруть, у війську не направляють до офіцерських і підофіцерських шкіл. Чому влада закриває кооперативи і «Просвіти»? Бо це розсадники комунізму. Справді, конституція дає українцям рівні права, але й накладає обов'язки. Під Росією українці нічого не мали — ні книг, ні газет, відібрано у них було право на освіту, від більшовиків теж мало дістали, «українізація» закінчилась фіаско, а в Польщі мають усе. Якщо Україна здобуде незалежність, то тільки з допомогою Польщі. Лояльні українці отримають посади і все те, що мають по­ляки, ворохобники нічого не дістануть. їм краще, ніж під більшови­ками, тому повинні співпрацювати з поляками. Не можемо погоди­тись з бунтарською діяльністю. Звичайно, Польща також повинна підійти до українців з відкритим серцем. Пропускаймо більше мо­лоді через народні університети, і ненависті буде менше.


Кол. Мацюк: Нам зараз так, як полякам було за царя.

Кол. Мельничук: Яке мають право пхати сюди осадників, як­що нам самим бракує землі?

Кол. Шевчук: Землю парцелюють для самих поляків, а вчи­телів присилають таких, що вчать, як робітник на поденщині.

Кол. Гнида: Вчать так, що дитина після школи ні історії, ні своєї мови не знає.

Кол. Сивіцький: Бо села українські. А школи польські, плебісцити ніби за українською школою, ніби дозволені зако­ном — фікція, причина для поліцейських переслідувань.

Кол. Ажнюк: Повинні вчити порівну, польську і українську.

Кол. Зборовський: Чому нас не допускають до середньої і ви­щої освіти?

Кол. Стравінський: Чому забороняють ходити у національно­му вбранні, організовувати урочистості й відзначення, накладають штрафи за носіння шапки-мазепинки?

Кол. Кузменюк: Церкви відбирають, які прадіди збудували.

Кол. Юршова: Неправда! Забирають ті церкви, які були косте­лами. Землю з парцеляції на всіх ділять, освіта однаково доступна полякам і українцям.

Кол. Петерка (чех): Українці — темні і неписьменні.

Кол. Суський: Українці на Волині українізували поляків.

Кол. Вітковський: На селі є співжиття, а в Народному універ­ситеті нема.

Кол. Ажнюк: Чому в церквах почали правити Службу Божу польською?

Проф. Фльорко: Бо моляться за Польську державу, бо змушує вище духовенство.

Кол. Павлічек (чех): Українці — старі волиняни, не можна їх викидати з Волині, а їх з-під кордону викидають.

Кол. Гнида: Чому створюється враження, що українці у Поль­щі — це слуги?

Кол. Сивіцький: Закривають кооперативи, читальні, роблять сокальські кордони, а молодь росте, набирає свідомості і бореться з комунізмом.

Кол. Котковяк: Українці мають погані звички. Не знають, що Волинь поляки на ноги поставили.


Кол. Островський: Ми всі — селяни, то і в устремліннях по-
винна бути єдність.

Кол. Кавалек: Обидві сторони перегинають палицю. Школи
потрібні полякам і українцям.

Кол. Нємчик: Геть шовінізм, піднімаймо село!

Zakład Historii Ruchu Ludowego,
Uniwersytet Ludowy w Michałówce,
teczka 22, kurs X,
Protokoły zebrań dyskusyjnych, s. 125

Документ 35

Витяг з листа к. слухачки Аделі Стегнівни до Галіни Юртової,
керівника Народного університету в Михайлівці
Дубнівського повіту на Волині.

Здовбиця, 26 серпня 1936 р.

(...) Мучить мене польсько-українська проблема. (...) Я не можу
себе переконати. Я їх ненавиджу і не можу дивитись на ці справи
інакше. Вони всі однакові, це все наші вороги, які, якщо б могли,
то знищили б нас за одну мить, але біда їм — жменя слаба і дика.

Говорила нам пані про те прекрасне поєднання, про взаємне
простягнення братньої руки поляка — українця. Ні, прошу пані, я
сама не можу у це повірити, це ніколи не станеться, бо таких, як я,
є багато, і всі ми взаємно ненавидимо. В університеті на кожному
курсі панувала удавана згода. Підкреслюю, удавана, бо справжньої
не було. Я жила з ними і бачила, що завжди творились два табори,
польський і український. Тільки що, на жаль, нас завжди було
менше. Пані, напевно, не знала того, що у наших польських душах
вирував бунт. Так... навіть аж так, то всі знали, що як тільки щось
котра скаже, то на це знайдуться аргументи. Була тиша, тільки ча-
сом зберемось і говоримо, що не хочемо, щоб українки нами ко-
мандували, не хочемо розмовляти українською. Це були короткі
періоди, то лише моменти, але дуже виразні, і я сьогодні ствер-


джую, що замало пани-опікуни звертали уваги на цю проблему А чи бачила пані, які гарячі дискусії виникали, коли мова йшла про національність? Ще одно хочу зауважити, що українки були більш запальні, більше розуміли слово «патріотка». Якщо Огрод- никівна щось сказала, вони за нею всі йшли, бо вона була своя, це була українка, а я ворог — полька, і нас було мало. Чи згадує пані, щоб за мене чи Потомську коли-небудь голосувала Огродниківна чи Рехняківна? Ніколи! Я відповідала тим самим. (...)

Не можу дивитись і слухати про те, що діється у Малопольщі, більше того, — навіть в окремих волинських селах. У Здовбиці є такі, хто нас, Польщу, вважає своїми найгіршими ворогами, здійснюють антидержавні акції, отже, як ще таких переконати, як до таких протягнути дружню руку, коли вони всім серцем нас не­навидять. Ні, прошу пані, не можу з цим погодитись, бо «вони», хоча ніби добре наставлені до нас, але при найменшому заколоті піднімуть руку із зброєю, вони перші зрадять нас за ламаний гріш. (...) Не люблю їх так, як ненавиджу чехів. Знаю, що пані буде ста­ратись мене переконати, але не знаю, чи то пані вдасться, так мені чогось ввійшло до серця, так уже коріння вросло, що сумніваюсь, чи все це вдасться мені вирвати. (...)

Тато мій є головою сільськогосподарського осередку. Треба бу­ло скликати збори, а тому що секретар є українцем, то повідомлен­ня написав українською, батько підписав польською. Такі повідо­млення отримали також члени осередку - поляки і висловили за­гальне обурення, що написано тільки українською. Мені сказали про те, я не вміла відповісти, зробилася дурною... І, прошу Пані, я не знаю, чи це таке велике порушення? Мені здається, якщо бать­ко це підтримав, то це не так страшно. А що Пані про це думає?

Zakład Historii Ruchu Ludowego, Uniwersytet Ludowy w Michałówce, teczka 7, kurs 7 żeński, 1936, s. nienum.


Звіт волинського воєводи 1936. (Витяг). Національні стосунки на селі за даними 1931 року.

Населення у воєводстві 2 079 857. З них у містах 257 985. У сільських гмінах 1 821 872 = 100%. З них поляків 254 827=14%; українців 1 405 275 - 77,1%; євреїв 84 094 = 4,6%; чехів 26 901 = 1,5%; німців 43 249 = 2,4%; росіян 4 923 = 0,3%; інші 2 603.

Парламентське представництво Волині 1922-1935.

Рік

Сейм

Сенат

Всього

П.

Уп

Уо

Єп

Єо

Ч

Р

П.

Уп

Уо

Єп

Єо

Ч

Р

П

У

Є

Ч

Р

1922

-

-

12

4

-

16

-

-

4

-

1

-

5

-

16

5

21

1928

4

4

6

1

-

1

16

2

1

1

1

-

-

5

6

12

2

1

21

1930

8

6

1

-

1

16

3

2

-

-

-

5

11

9

1

21

1935

5

5

-

-

-

-

10

4

1

-

-

-

-

5

9

6

-

-

15

Пояснення скорочень: П — поляки, Уп — українці проурядові, Уо — українці опо­зиція, Єп — євреї проурядові, Єо — євреї опозиція, Ч — чехи, Р — разом.

Фрагмент політичної декларації польського парламентського представництва, ухваленої у Луцьку 18.Х.1935 (с. 8 звіту): Польсь­ке і українське суспільство Волині у дружньому порозумінні про­стягнули одне одному руки і одностайно з'явились на парла­ментські вибори у 1935 році. Гарячим бажанням польського пред­ставництва, яке утворилось на тих виборах, є щоб і надалі життя не сходило з обраного шляху.

С. 16: 3 огляду на ідеологічно-політичний зміст розвиток ВУО залежить, у першу чергу, від ставлення до українського на­селення польського суспільства. Реалізація провідної засади польсько-української співпраці може здійснюватись лише за згоди обох чинників, односторонні декларації не приведуть до реальних результатів — і це є однією з найбільших трудностей розвитку ВУО.

У багатьох випадках польське суспільство, якщо йдеться про політизовану інтелігенцію, середовище чиновників і земство, не розуміє тієї проблеми, своєї ролі і відповідальності. Можна на­важитися твердити, що у багатьох випадках польське суспільство гальмує державну асиміляцію українського населення своїм не­приязним ставленням до цього населення навіть тоді, коли з ук­раїнського боку зустрічаємося з проявами доброзичливого став­лення до Польщі. (...)

Польська свідомість, не здатна до виявлення симпатії і добро­зичливості до українського суспільства тоді, коли воно виявляє прихильність до Держави, є державною катастрофою.

С. 29: Система і організація державної освіти на Волині по­винні давати більші гарантії задоволення суттєвих потреб насе­лення. Система освіти, яка викликає постійне загострення і неза­доволення українського населення, мусить привести у наших умо­вах до виникнення стихійного процесу здійснення приватної ук­раїнської освіти, імпортованої з Малопольщі. (...)

Кількість дітей шкільного віку, які не ходять до школи з причи­ни відсутності місць, є великою (близько 130 000), незважаючи на те, що шкільна мережа з польських часів виросла п'ятиразо­во порівняно із станом справ перед війною.

С. ЗО: Акція шкільного плебісциту:

Кількість шкіл, де плебісцит

Плебісцит дійсний

Змінили мову навчання

Рік

мав бути

був

на

українську

утраквіс­тичне

на

польську

1932

742

120

63

1

6

2

1933

869

-

-

-

-

-

С. 31: Справа освіти, а перш за все загальної освіти, від часу до часу в певних колах польської громадської думки (маю на увазі громадську думку виразної ендецької спрямованості і відтінку без огляду на те, чи особа належить до Народової партії, чи до найбільш проурядової формації) викликає дискусію про «ук­раїнізацію» освіти, про те, що польський елемент на кресах не має достатньої опіки державної влади, що українізується, що ук­раїнський елемент відносно польського є привілейованим. Пропо­ную дві таблиці, які характеризують нинішній стан речей.

Загальні школи

Рік

Кількість

Польські

Польські 3 укр. мовою

Утра­квістичні

Українські

1927-28

1185

412

350

419

14

1928-29

1312

406

329

498

9

1929-30

1383

426

417

524

9

1930-31

1679

627

417

534

11

1931-32

1651

558

584

606

11

1932-33

1686

616

546

530

4

1933-34

1782

545

631

539

11

Дітей шкільного віку - 392 608 Дітей, які відвідують школу, - 239 516

Національність учителів у загальних школах

Рік

Поляки

Українці

Інші

Усього

1927-28

1535

539

142

2216

1932-33

2915

426

194

3535

1933-34

2637

447

220

3304

Ці таблиці не потребують коментарів: якщо йдеться про
польськість, то коментарі є зайвими поруч з цифрами.

С. 36: Працівники територіального самоврядування:

Рік

Сільські

Міста невиділені

Міста виділені

Повітові спілки само­врядування

Поля­ків