textarchive.ru

Главная > Документ


Знищено недобудований народний дім, зруйновано пам'ятник Тарасові Шевченку. Товар викинули з кооперативу на вулицю, ча­стину забрали, а решту знищили. Побитий Богдан Ткач залишив­ся ледве живий, його хату і все майно повністю знищили. Людям


наказали ставати на коліна і присягати, що будуть поляками. При виїзді забрали 20 центнерів (2000 кг) вівса і багато птиці. Збитки для села становили близько 30000 доларів, не враховуючи образ, страждань і поневіряння.

Прикордонні села Щеснівка, Пальчинці, Токи, Воробіївку, Пінсковці, Просовці, Дорофіївку польські інквізитори оминули, — очевидно, побоювались, щоб пацифікацію не побачили з-за кордону.

У Зарваниці, повіт Підгайці, — знаменита місцевість, до якої ходять на прощу (Український Лурд), - дуже тяжко побили свя­щеника Василя Головинського. Ось що пишуть про стан його здо­ров'я: «Священику Василеві Головинському призначено 200 ударів палицею. Плює кров'ю. Справжній труп. Вагітну дружину піддано моральним тортурам. На її очах українця Гоція змусили скакати з даху на землю, грати на скрипці і танцювати, «стимульо­вано» палицею. Священика Головинського катував поліцейський з №602. Керував комісар Грабовський зі Львова. Знищено буди­нок єпископської колегії. (З листа священика Чемеринського. — «Америка» від 20.ХІ.1930)».

У Богатківцях, повіт Підгайці, священика Мандзія бито нагай­ками і прикладами карабінів по плечах, а коли він зомлів, то обли­ли холодною водою, перевернули і били по животі. Один із поліцейських став ногами на груди. Коли священик вдруге зомлів, на нього вилили кипляче молоко і баняк картоплі, які поліцейські готували для себе. Нарешті кинули на нього два столи і залишили напівмертвим. Незабаром священик помер.

У Козовій знищено склад Повітового Союзу Кооперативів.

У Кривому біля Козової від 5 до 12 жовтня кілька разів били Олександра Наконечного, а ще більше його дружину, яку катува­ли у надзвичайно огидний спосіб, гідний бандитів Чингісхана.

У Теребовлі повністю знищено кооператив «Надія» — спо­живчі товари і мануфактуру скинуто на одну купу, облито гасом, медом і олією. Знищено великий сучасний заклад м'ясопереробки. Збитки становили 100000 злотих (20 тисяч доларів).

Два ескадрони 9 полку уланів, які прибули з Теребовлі, у Гле- щаві повністю знищили читальню «Просвіти» — будинок з усім устаткуванням і бібліотекою. Після від'їзду уланів з села два по­вернулись, щоб підпалити будинки Івана Коломийця, голови міс-


цевого «Лугу». Потім підпалили будинки найбільш свідомих лю­дей: Василя Накураша, Степана Напідворного, Іллі Михайлюка. Від'їжджаючи, військо забрало 12 фур живності — курей, гусей, качок і т. п. У подібний спосіб знищено інші села, містечка і міста Західної України1.

Та нещасна пацифікація принесла дуже багато зла українсько­му народові, але не дала щастя і полякам. Хоча вони й заперечува­ли її, намагались всіма силами зменшити її значення, легковажити нею, але повідомлення про пацифікацію блискавично розлетілись по всьому світу. Значною мірою це сталося завдяки нашому Вла­диці, Єпископу Іванові Бучку, який їздив по зпацифікованих се­лах відразу після ганебної акції з канонічними відвідуваннями. При цьому він відвідував помешкання постраждалих людей, ро­бив фотографії і записував усі дані. Фотографії потрапили у руки Папи, завдали Польщі компрометації і втрати-престижу. Закор­донна преса рознесла інформацію по всьому світу, а вслід за тим до Ліги Націй у Женеві надійшло звернення англійських парламен­таріїв.

Справжні наслідки пацифікації і подібних польських методів опіки над іншими народами виявились у 1939 році, коли ця «дер­жавна» Польща лопнула як мильна бульбашка за кілька днів.

1 Матеріал узято з публікації під назвою «На вічну ганьбу Польщі». Серія Матеріали і документи». — Нью-Йорк, 1956. — № 26.


КАТОЛИЗАЦІЯ НАДБУЖЖЯ

Польське сусідство найбільш фатальним виявилось для двох надбужанських регіонів — Підляшшя і Холмщини. Заселені у се­редньовіччі східнослов'янськими племенами, вони вже у X сто­літті входили до складу Київської Русі. Доказом цього є відомості про численні походи проти Яджвінгів через територію Підляшшя київських князів Володимира Великого (983), Ярослава Мудрого (1038, 1044, 1048), Ярослава Святополковича (1112, 1113), а пізніше галицько-волинських Романа і Данила. Того Данила Га­лицького, який заклав Холм і Львів, у 1236 році розбив хресто­носців під Дрогічином, а в 1253 році у тому ж Дрогічині отримав королівську корону від папи Інокентія IV.

Після занепаду Галицько-Волинського князівства в обох регіонах поступово полонізувались боярські роди і народ, далі на схід пересувався кордон, і у суцільній масі українського населен­ня утворювались і збільшувались польські острівці. У 1905-1908 роках православ'я втратило на Підляшші 58% і на Холмщині 22% вірних, але ще тоді українські поселення сягали Венгрова, Луківа, Любліна, Янова Любельського. Як показує статистика1, на Підляшші і Холмщині у 1864 році була 221 тисяча українсько­го населення, у 1908 році — 371 тисяча, а у 1931 році — 201 тися­ча. Згідно з переписом населення у 1897 році у Грубешівському повіті було 60% українців, у Влодавському - 56%, у То- машівському — 50%, у Більському — 38%, у Холмському — 33% і у Константинівському — 30%.

1Pummux Александр Федорович. Приложение к материалам по этнографии Царства Польского. — С.-Петербург, 1864; Наличное население Люблинской и Седлецкой губерний. — Варшава, 1906;Володимир Кубійович. Енциклопедія ук­раїнознавства. - Т. 6. - С. 2090; Т. 10. - С. 3620.


Під час відступу російської армії у липні і серпні 1915 року царський уряд примусово евакуював з Холмської губернії більше 300 тисяч, тобто понад 80%, українців, як одновірців, залишаючи поляків і євреїв. Евакуйованих розселено у 37 губерніях Російської імперії. Коли після падіння царату була утворена Ук­раїнська Центральна Рада, у Києві відбувся з'їзд делегатів, які представляли виселенців з Холмщини.

Це була значна подія з багатьма наслідками. Ухвала з'їзду стверджувала, що населення Холмщини є складовою частиною ук­раїнського народу, а весь регіон повинен бути приєднаний до України. На з'їзді було утворено Холмський губернський вико­навчий комітет, який увійшов до складу Центральної Ради. При опрацюванні тексту III Універсалу, стосовно незалежності України, комітет вимагав внесення у перелік територій також Холмську губернію. Проти цього протестували польські представ­ники у Центральній Раді, висуваючи аргумент, що Холмська гу­бернія належить до Королівства Польського, а її мешканцями є не українці, а поляки. Проти цього протестувало, у свою чергу, насе­лення Підляшшя, зазначаючи у зверненні до Центральної Ради, що навіть тепер, у військових умовах, на надбужанській землі діє 150 українських шкіл, в яких навчається понад 7 тисяч дітей, навіть видається часопис «Рідне Слово», тобто це не є польська земля. 9 лютого 1918 року мирна конференція у Бресті визнала Надбужанські землі за Україною, встановлюючи кордони на лінії Тарногрод, Щебжешин, Краснистав, Пугачів, Радзинь, Мєдзижеч, Сарнакі, Мельник, Високе Литовське, Кам'янець Литовський, Пружани, Вигоновське Озеро. На польській стороні залишилось північно-західне Підляшшя, заселене, головним чином, «калакута- ми» — полонізованим населенням, яке недавно прийняло римо-ка- толицький обряд, але розмовляло українською. Це були Радинсь- кий, Соколовський, Венгровський і Сєдлецький повіти.

Вибухнув скандал. Встановлення польсько-українського кор­дону між Віслою і Бугом було смертельним ударом не тільки для ендецької концепції великої Польщі — проти відриву Холмщини запротестувала вся країна. Прем'єр тимчасового польського уряду у Варшаві Ян Кухажевський оголосив про свою відставку з поса­ди, зазначаючи у зверненні, що умови миру між Австрією, Німеч-


чиною і Україною є рівнозначними з черговим поділом Польщі. Про акції протесту повідомили польські депутати австрійського парламенту. 14 лютого генеральний страйк оголосили робітники Варшави, Кракова і Львова. Польська Рада при Міністерстві внутрішніх справ у Відні сповістила про відставку. Регенти — свя­щеник Любомирський, архієпископ Краківський і граф Островсь- кий у спільному маніфесті проголосили, що не визнають нового поділу Польщі, вважаючи його за акт насилля над народом. У Вар­шаві були організовані величезні вуличні демонстрації. Польські легіони, які входили до складу німецької армії, демонстративно покинули фронт і направились в Україну, але були затримані та інтерновані німецькими й австрійськими військами. Аби заспо­коїти польську громадську думку, австрійський уряд видав роз'яс­нення, що Холмщина і Підляшшя можуть бути приєднані до Ук­раїни тільки на основі рішення роз'єднувальної комісії, складеної з держав Четверного союзу, України і Польщі, яка вивчить умови і визначить кордони на місці.

Аналізуючи розвиток подій, автор переглянув архів польської преси того часу, який зберігається у бібліотеці Варшавського університету. Важко було знайти де-небудь такий одностайний і повсюдний вияв обурення, протесту і проклять на адресу України. Піднявся такий ґвалт, ніби в народу відібрали столицю, а не етнічно чужу територію. За найпершої можливості її відібрано си­лою. Тобто знову за правом кадука.

У три етапи (1918, 1919, 1920) повертались військові біженці на батьківщину, але не всі дістались до власного дому — значна ча­стина господарств за цей час була зайнята поляками. 80 тисяч ук­раїнців, які втратили домівки і не мали засобів до життя, розміщу­вались у глибині Польщі, головним чином, як робітники на фільварках. Протягом місяця після здобуття незалежності — у грудні 1918 року — польська влада видала декрет про перехід у власність держави покинутого церковного майна. Після ухва­лення Конституції 1921 року, яка теоретично гарантувала всім конфесійним групам майнову власність і право самоврядування, декрет втратив дію, але його ніхто не відкликав, навпаки, — вида­но було новий, який розширював дію попереднього на всі землі, визнані за Польщею Ризьким договором. Право кадука діяло й


далі: зі шкіл усувалась українська мова, церкви перетворювались на костели, закривались читальні «Рідна Хата», кооперативний рух Холмщини ізолювався від львівського центру, арештовані бу­ли сотні активістів за звинуваченням у комуністичній діяльності, піддавались контролю навіть православні священики.

Ворогом польського середовища — влади, духовенства і като­лицької громадськості — стали православні церкви, бо вони свідчили про тисячолітню присутність українців на цій землі, до певної міри стримували полонізацію. На надбужанській землі церкви з'явились разом з християнською вірою. Сам князь Дани­ло при закладанні Холма вибудував аж чотири церкви. На підставі аналізу податкових книг, списків духовенства і списку парафій, Польського Географічного Словника та інших документів під час окупації був сформований список надбужанських місцевостей1 з інформацією про те, у якому році з'явився перший спогад про церкву в даній місцевості. Перелік не включає Бєльського повіту і частини Підляшшя, яке належало до Брестського єпископату. Дані мають такий вигляд: X століття — 1 церква; XII — 1 церква; XIII — 6; XIV - 3; XV - 65; XVI - 178; XVII - 103; XVIII - 69; XIX - 15; невизначений рік — 19 — всього 460 церков, розташованих у 424 місцевостях. При такому порівнянні роздуми про польськість надбужанських земель втрачають усякий сенс.

Впродовж міжвоєнного двадцятиріччя Православна Церква пережила три фази польської експансії, яка охоплювала поряд з Холмщиною також Волинь. У першій фазі (1919-1924) католики займали церкви, як пише М. Папежинська-Турек2, не тільки на підставі центральних або місцевих рішень, але часто, навіть частіше, самовільно або на підставі дозволу Католицької Церкви (!), причому католицьке населення проявляло у цей період особ­ливу активність» — читай: фанатизм. Авторка, пояснюючи, що акція центральної і місцевої влади та костелу і його віруючих бу­ла спрямована на повернення об'єктів, конфіскованих свого часу

1Професор, доктор Іван Крип'якевич. Церкви Холмщини і Підляшшя // Холмський Народний Православний Календар на 1944 рік. — Холм. — С. 45-49.

2Mirosława Papierzyńska-Turek. Między tradycją a rzeczywistością // Państwo wobec prawosławia 1918-1939. - S. 331.


царською владою, також зазначає, що місцева влада «проявляла доброзичливе ставлення до самовільного захоплення церков ка­толиками (вони самі були частиною суспільства. — М.С.) або втручалась з допомогою поліції не на користь православних, про­минаючи ситуації, коли виконували розпорядження міністерства. (...) Нічого тоді дивного, що у православних, і не тільки у них, ви­никало переконання про ворожість і ненависть державної влади до православ'я». Знаючи справу з власного досвіду, можемо сказа­ти: не тільки влади, а й переважної частини народу. І то мусила бу­ти величезна ненависть, якщо вже у 1919 році католики зайняли стародавній собор на горі Данила у Холмі, який, одначе, не буду­вали, а при нагоді «порозбивали у підземеллях крипти з гробами єпископів, священиків, опікунів і доброчинців собору, заслуже­них православних і греко-католицьких священиків, викидаючи їхні кістки, зруйнували православний цвинтар при соборі, де та­кож порозбивано гроби і викинуто кості, які ціле літо валялись розкидані по цвинтарю, перемішані з розбитими пам'ятниками. Само собою зрозуміло, що собор у Холмі поляки відразу висвяти­ли на костел»1.

Хоча у деяких місцевостях пролилась кров, влада відразу по війні закрила 111 церков, знищила 50, 150 забрав костел, а до 1924 року від православних забрали всього близько 500 церков і близько 20 тисяч га церковної землі з господарськими будинка­ми2. Нарешті дійшло до того, що місцева влада перестала викону­вати рішення про передачу церков, побоюючись протестів право­славного населення. Так було з собором у Луцьку. «Міністерство WRiOP (ВРіОП) кілька разів видавало розпорядження про пе­редачу їх католикам, — пише М. Папежинська на с. 338, — але, побоюючись, що «вибухне луна пожеж по всій Волині», тодішній воєвода Константи Сроковський не виконав розпорядження мініс-

1Степан Баран. Митрополит Андрей Шептицький. — Мюнхен, 1947;Іван Власовський. Нарис історії Української Православної Церкви. — Нью-Йорк — Бавнд-Брук, 1966. - Т. IV. Кн. 2. — С. 149; Мартирологія українських церков. — Торонто-Балтимор, 1987. — Т. І. — С. 586.

2Орест Купранець. Православна церква у міжвоєнній Польщі 1918-1939. — Рим, 1974. - С. 137.


терства. 8 лютого 1924 року сейм прийняв уже згадувану резо­люцію про негайну передачу собору католикам, але і тим разом його не було виконано. Та були і протилежні випадки. Напри­клад, монастир у Загорові, також зі складною історією, на підставі рішення воєводи Кричковського був переданий като­ликам, і вони його зайняли силою. Незважаючи на численні спроби, православні не змогли його повернути ні фізично, ні пра­вовим шляхом».

У 1929-1934 роках настала друга фаза передачі — судова бо­ротьба католицького костелу за православні церкви. Єпископи зробили 757 позовів до окружних судів у Бресті, Вільні, Гродні, Луцьку, Новогродку, Рівному і Пінську про повернення 202 післялатинських і 555 післяуніатських об'єктів. Аргументація не витримувала критики, бо була безпідставною, оскільки пола- тинські об'єкти були відібрані вже у першій фазі, а до поуніатсь- ких же костел взагалі не мав права — бо існувала Греко-като- лицька церква, яка була законним спадкоємцем цих церков, але претензії не висувала. В численних випадках позови мотивовано тим, що церкви є необхідними для римо-католицького населен­ня, одначе не пояснюючи, чому воно не може збудувати собі кос­телів. Як цікавий факг зазначимо, що цей аргумент висувався у 65 місцевостях, де не було жодного католика, в 75 кількість ка­толиків не перевищувала 5, в 76 — двадцяти і т.д. Крім церков, єпископи вимагали також передачі кафедральних соборів у Крем'янці, Луцьку і Пінську, а також монастирів у Дермані, Вільні, Жировицях, у Зимному біля Володимира1, в Корці, Крем'янці і навіть Почаївської Лаври — другої за величиною і значенням святині православних українців, які сховались тут від татар у 1240 році.

Але друга фаза закінчилась фіаско, бо Найвищий Суд визнав судовий шлях повернення неправильним, виходячи з положення, що право це є компетенцією адміністративних органів, а конкрет­но воєвод. Правду кажучи, влада боялась викликати релігійні за-

1 Монастир у Зимному згадує Київський Патерик при описі походу Яросла­ва Мудрого на Червенські міста у 1018 році.


ворушення, тому вважали за краще вирішити справу безболісно. Але все те викликало розголос у крайовій пресі — польській, ук­раїнській і російській, а звідси потрапило за кордон. Українська еміграція організувала протести у європейських країнах, у Сполу­чених Штатах, в Азії і навіть у Японії. Всі резолюції направлено до Ліги Націй у Женеву — справа була безпрецедентна; христи­янська країна, яку всюди хвалили за високу культуру і релігійну толерантність, через суд забирає будинки молитви християнсько­го населення тільки тому, що воно належить до іншого обряду. Чи такою повинна бути любов до ближнього?

Проте і в другій фазі не обійшлось без руйнування храмів. Ось, — як пише М. Папежинська на с. 358, — Любельський воєво­да Антоні Ремішевський «здійснив планову акцію руйнування «зайвих» церков. Заплановано зруйнувати 97 церков, але було зруйновано тільки 23 (згідно з даними Варшавської Православної Митрополії - 31 — див. документ 18. — М.С.), інші не встигли че­рез численні протести правое; авних».

Лише у третій фазі (1936) боротьбу з Церквою доручили такій силі, яка могла справитись із протестами. Це було «збройне плече народу» — Військо Польське. Велика сила, але і завдання було не­просте: католичення кількамільйонного православного населення від Красногоставу до Острога чи, принаймні, до Бугу, перетворен­ня українців на справжніх поляків, натхнених шляхетським ду­хом. У цьому розкладі боротьба з церквою була тільки фрагментом великого цілого.

Полонізація українців, яка була постійним безперервним про­цесом від початку існування Другої Речі Посполитої, набрала гос­троти після смерті Пілсудського, коли спадкоємцем після Комен­данта став генерал Едвард Ридз-Смігли. Після приходу на найвищу військову посаду — Генерального Інспектора Збройних Сил — він сформував «уряд полковників» на чолі з прем'єром, також генера­лом, Феліціаном Славой-Складковським. Як військовий з крові і кості (Головний Комендант ПОВ 1917, завойовник Вільна 1919, командуючий армією у Київському поході 1920), Ридз-Смігли по­ставив перед міністрами-товаришами завдання побудови «живого католицького валу» проти можливої совєтської інтервенції, незва­жаючи на те, що хмари густішали на заході. Як видно з дещо туман­


них польських зведень і більш виразних українських1, Ридз-Смігли висунув необхідність полонізації східних кресів шляхом продов­ження акції і денаціоналізації меншостей, особливо українців.

Плани вирішення української проблеми виникали у вищому командуванні Війська Польського ще за життя Пілсудського. Але вони обмежувались територією Холмщини, про Волинь тоді не говорилось. «Необхідність полонізації Холмщини, — пише А. Хойновський, була порушена на конференції у Любельському Воєводському Уряді, яка відбулась у січні 1935 року. Представ­ник Командування Округу II Корпусу (Люблін) стверджував тоді, що Польська держава «повинна позбутись шкідливої для себе, за­надто заглибленої і не підтриманої істотними стосунками у цій сфері толерантності. Задля власного існування на території Холмщини треба повністю ліквідувати (курсиц мій. —М.С.) про­блему української меншини або принаймні звести її до дріб'язко­вого питання, яким є справа чеських колоністів на Волині і німецьких у Холмському повіті». Промовець пропонував обме­ження «надмірно розвинутої мережі православних парафій до кількості, потрібної для заспокоєння необхідних релігійних по­треб», усунення українців з посад лісової охорони, лісників, шля­хових охоронців, учителів, гмінної адміністрації, обслуговування залізниці, нарешті, недопущення їх до членства у воєнізованих організаціях2.

Авторитарне твердження представника командування військо­вого округу, що «Польська держава... повинна на території Холм­щини повністю знищити проблему української меншості» було майже ідентичне з вироком смерті УПА волинським полякам у 1943-1944 рр., оскільки тут і там йшлося про ліквідацію національної групи як цілої. Різниця полягала у тому, що в екстре­мальних заходів, які здійснювала УПА, була альтернатива («виїзд з української землі або смерть»), а ось Польща такої альтернативи не пропонувала. Проживаючи на рідній землі, українці зазнавали

1Piotr Stawecki. Następcy Komendanta. — Warszawa, 1969;Дмитро Дорошенко. Православна Церква. — Берлін, 1940.

2Andrzej Chojnowski. Koncepcje polityki narodowościowej rządów polskich w latach 1921-1939. - Wrocław, 1979. - S. 230.


духовного винищення, бо ставали поляками. План знищення роз­кладено було на кілька поколінь, не вистачило тільки часу на його реалізацію. Незважаючи на те, що план був типовим прикладом порушення конституції, проти нього не виступила жодна політич­на сила Польщі.

Навпаки: його підтримали всі союзи, спілки, федерації, ліги, кола і подібні товариства польського суспільства, підключившись чи приєднавшись до тієї екстремальної програми. Так, 11 грудня 1936 року в Любліні виник Координаційний Комітет під керів­ництвом командира Округу II Корпусу генерала Мєчислава Смо- равінського, який мав на меті ревіндикацію усіх релігійних спо­руд на Холмщині і Волині і ліквідацію церкви на Прибужжі. До складу Комітету входило понад 20 громадських організацій Любельщини і Волині (див. документ 1), які представляли польське населення. Органом Комітету був штаб самостійного відділу військової безпеки ДОК II на чолі з підполковником Зиг- мунтом Крогульським. Керівництво акцією повернення здійсню­вав командир 3 дивізії піхоти Легіонів у Замості генерал бригади Брунон Ольбрихт, а з 21 травня 1938 року його заступив полков­ник Маріан Турковський.

Директиви щодо роботи Координаційного Комітету знаходимо у різних висловлюваннях групи полковників, які визначали політику держави. Згадаймо висловлювання підполковника Маріана Зиндрам-Косцялковського (віце-голова безпартійного блоку співпраці з урядом, 1934-1935 - міністр внутрішніх справ, 1935-1936 - прем'єр, 1936-1939 - міністр соціальної опіки), який у 1936 році так відповів на депутатське звернення у справі ук­раїнської освіти:

«Не буду дискутувати про Волинь як про українську землю. Це ні до чого не приведе, і ми з вами спільної мови не знайдемо. Не за­перечую, що на Волині є етнічна маса, яку ви називаєте українця­ми. Зрештою, я тільки із ввічливості вживаю термін «українець» замість «русин». Але зрозумійте, панове, що тут є Польща, і єди­ний шлях для цього населення — повна асиміляція. А ви, шановні панове, замість допомоги уряду, ятрите справи, давно покриті мо­хом. Прошу вас, не вважайте мене за українофоба. Я не ворог ук­раїнського народу. Я не забираю у населення права розмовляти


тією мовою, якою воно хоче, але державна мова є польська, і тільки цією мовою може проводитись навчання у школі»1.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    Микола Сивіцький Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Київ Видавництво імені ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів Третій том

    Документ
    ... в США Микола Сивіцький Історія польсько-українськихконфліктів Третій том Переклад з польської Є. Петренка Київ Видавництво ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Третій том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Верем ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... 4 июля. – № 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво імені Олени ... 4 июля. – № 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво імені Олени ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... ії Русі. Золотоординська дипломатія українських князів. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ... Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ... гуманітарний (українсько-польський етнічний конфлікт 1943-1944 рр ...
  5. Історії з методикою викладання

    Документ
    ... в ЗУНР. Польсько-український конфлікт. Створення Української Галицької Армії. Наступ польських військ і відхід українським ... польсько-українських військ і взяття Києва. Польський режим і ставлення до нього населення. Відступ польсько-українських ...

Другие похожие документы..