textarchive.ru

Главная > Документ


ні особисте звернення до влади митрополита А. Шептицького, навіть представника апостольської столиці, ні скарга українських парламентаріїв у Лізі Націй не дали жодних результатів. Тільки те, що застосування більшовицьких методів ставлення до населен­ня принесло багато сорому на міжнародній арені, привело до по­яви описів пацифікації французькою і англійською мовами. Найбільш детальні — «На вічну ганьбу Польщі» і «Polish Atrocities in Ukrainę» (1931). Комісія Ліги Націй одноголосно за­судила Польщу за пацифікаційну акцію. До сумнівних здобутків треба зарахувати парламентські вибори, проведені під час па­цифікації. Провідні діячі були у в'язницях, тому терору, надужи­вань і фальшування не бракувало.


Володимир Мацьків

ДЕТАЛЬНІ ДОПОВІДІ

ПАЦИФІКАЦІЯ У ТЕРНОПІЛЬСЬКОМУ*

(...) Коли під час польсько-української війни весною 1919 року
Польща кинула у бій армію Галлера, вишколену і забезпечену
Францією для боротьби з більшовизмом, Українська Галицька
Армія, яка не мала зброї та інших необхідних засобів, мусила по-
кинути рідну землю. Галичина опинилась під владою Польщі, бо
так вирішила всесильна Рада Амбасадорів. Однак та сама Рада
визнала за українцями досить широкі права на власну освіту до
університету включно, що Польща зобов'язалась виконати.

Зобов'язання залишилось невиконаним. Влада поверсальської
Польщі дуже швидко забула боротьбу поляків за свою неза-
лежність і повернулась до тих самих методів правління, які Ук-
раїна добре пам'ятала за часів історичної Польщі.

Жодних нових прав український народ не отримав. Польща бу-
ла поділена на дві частини: частину А, де жили поляки, і частину
Б, де жили українц, і білоруси. Коли Польща А розбудовувалась
всіма доступними засобами, то Польща Б тільки платила податки.

Українську державну освіту, яка налічувала під час
австрійської й української влади понад 3000 різноманітних
шкіл, полонізовано і утраквізовано, що в принципі на одне й
вийшло. Закривались численні українські приватні школи, вчи-
тельські кадри переводили на власне польські землі, пересліду-
вались культурно-освітні й економічні товариства, головним чи-
ном споживспілки, створювались численні перешкоди діяль-
ності спортивних організацій, навіть виховної дитячої ор-
ганізації «Пласт». Службовців української національності

* Шляхами Золотого Поділля. — Т. II. — Філадельфія, 1970. — С. 110-120 (по­двійний переклад — з української на польську, а потім з польської на українську).


звільнювали з роботи або переводили на чужі терени, молодих взагалі не приймали на роботу

Вводилась примусова полонізація країни, не дозволялось навіть вживати назви «Україна», «український», слід було казати «русин», «рускі» або «русинський». Преса підлягала суворій цен­зурі, яка завдала великих матеріальних втрат. Майже кожний но­мер наших газет світив великими білими плямами, бо багато ста­тей цензура знімала, і після конфіскації треба було друкувати но­вий наклад.

Переслідувались церковні діячі, священики, єпископи, ареш­товувались і утримувались у в'язниці, у пресі зневажався навіть такий велет, як митрополит Андрей Шептицький. За заповнення метрик українською мовою українським священикам признача­лись високі штрафи і навіть кари арештом.

Польська влада не тільки легковажила своїми зобов'язаннями стосовно відкриття українського університету — вона так пе­реслідувала український приватний університет, що спочатку зму­сила його до переходу в підпілля, а потім повністю знищила.

На українських землях було багато маєтків землевласників, які походили з часів давньої Польщі, коли польські королі дару­вали маєтки своїм слугам, які проживали у містах або за кордо­ном, деякі повністю вимерли. Замість того щоб передати або про­дати ці землі їхнім справжнім власникам, українським селянам, польська влада запрошувала колоністів-осадників, набираючи їх серед різного шумовиння на польських землях, будувала для них господарські будинки і закріпляла їх на цих землях. Українські селяни відчували величезний земельний голод — близько 35% селян мали не більш ніж 1-1,5 га, на яких мали утримувати роди­ну з 5-6 осіб. (...)

У жнива і після жнив 1930 року в деяких місцевостях почало горіти збіжжя у копицях і скиртах польських колоністів і земле­власників. Польська влада, яка не могла чи не хотіла викрити вину­ватців, звинуватила УВО (Українську Військову Організацію) або взагалі українське населення. Не виключено, що з провокаційною метою чи для отримання страхування, більшого від вартості збіжжя, багато підпалів здійснили самі власники збіжжя. (...). Службовці високого рівня (як воєвода Наконечников) твердили,


що на рахунок УВО можна віднести всього 50% підпалів, хоча і ця оцінка була голослівною, бо не піймано жодного винуватця.

На українські землі кинули поліцію і військо, які катували підряд дітей, старих і навіть вагітних жінок. Нищили домашній інвентар, постіль, продукти харчування, будинки, збіжжя у снопах і т. д. Зруйновано господарчі й культурні установи, як читальні «Просвіти», кооперативи, магазини тощо, грабуючи разом з тим приватну власність — живність, товари і т. д. Арештовано багато людей за звинуваченням у саботажі, що зовсім не було доведено. Справа полягала не у покаранні винних, а у тероризуванні насе­лення, нищенні як здоров'я, майна, так і культурних, освітніх і гос­подарських досягнень. Доказом цього стали села, де не було жод­них підпалів ані злочинів, але карні експедиції їх не минули (село Чернилів Рускі, повіт Тернопіль, село Швейків, повіт Підгайці і багато інших), або робили пацифікації кількаразово.

Ось приклад такої пацифікації від 23 вересня 1930 року: «О 6 годині під вечір до Нової Всі біля Підволочиська карна екс­педиція приїхала у складі близько 130 поліцейських з карабінами, багнетами, револьверами і «наймоднішою зброєю» — палицями. Після візиту до місцевого відділку групи поліцейських пішли до корчми поляка Качоровського, щоб трохи підкріпитись і набрати гоноровитості.

Біля 8 години вечора, перебуваючи трохи «під газом», почали перевіряти хату за хатою, в яких проживали українці. Ревізія, а точніше погром, полягала в тому, щоб усе знищити. У місцевій кооперації «Народний Дім» ґрунтовну ревізію провели так, що знищили весь інвентар, порозкидали і облили гасом товар. Про­давця Володимира Ткача немилосердно побили. У Народному Домі, де містилась читальня «Просвіти», порубали сокирами підлогу, сцену, стільці, шафи з книжками, порвали завісу і деко­рації, понищили сокирою стіни, знищили всі портрети, в тому числі Тараса Шевченка, Івана Франка, Мазепи, Хмельницького і Шмигельського. Після ревізії залишилась страшна руїна.

Потім було проведено ревізію серед місцевої інтелігенції: у ад­воката доктора Данила Сеника, агронома інж. Андрія Турянського, місцевого лікаря Андрія Колодинського, доктора Льва Голінато- го — заступника нотаріуса, адвоката доктора Івана Калини і його


спільника доктора Грицини, місцевого священика Івана Малуци. Доктора Д. Сеника, доктора Голінатого і доктора Грицину страшно побили під час обшуку а потім і на подвір'ї. Інженера Андрія Ту- рянського забрали до дільниці і тяжко побили у присутності раніше побитих свідків — учня VII класу гімназії Мирослава Со­кола і жителя села Григорія Сокола. Б'ючи палками і прикладами, поліцейські кричали: «Ти, кабане, бандите, хочеш України, будуєш Україну, будеш бунтувати руського селянина проти польської дер­жави, будеш палити панські скирти, поширювати «Сурму» (неле­гальну газету)? Покажемо тобі, як палити скирти! Хочеш України, то марш за Збруч! Закатуємо тебе так, що жити не будеш і не по­мреш».

У помешканні доктора Сеника зірвали підлогу, копали у пошу­ках зброї, в канцелярії знищили всі судові акти. У доктора Калини зламали друкарську машинку, порозкидали всі акти і знищили канцелярський інвентар. Катуючи людей, поліцейські кричали: «Кому тепер будете скаржитись — нема ні сейму, ні депутатів, ні сенаторів, ідіть до Пана Бога зі скаргою. Ваших адвокатів і суддів уже побили, і нікому буде писати скарги на нас».

Потім зробили обшук у службовця доктора Сеника, Володи­мира Весоловського, і сильно його побили. Здійснюючи обшук у продавця спілки Володимира Ткача, побили його матір і сестру, Сеню Ткач, а також молодшого брата. У його сестри порізали на шматки народний одяг. У священика Малуци розвалили всі печі і зруйнували хату.

У процесі обшуку безжально нищили селянське майно, вики­даючи все на середину помешкання і топчучи ногами. Робили са- ламаху: пір'я з розпоротих подушок, вишнівку, мед, борошно, кру­пи, порізані килими, одяг — усе змішували в одну купу, а інвентар рубали. Немилосердно б'ючи, казали господарям здирати со­лом'яні дахи з хат і стодол, розкидати стоги зі збіжжям і розтрушу­вати сніп за снопом, щоб знайти зброю. Пішов дощ, зерно пророс­ло і пропало.

Потім побили селян — Івана Зубка, Петра Москалюка. Остан­нього за те, що мав сина студента філософії, життя його трималось на волоску. Його пасербицю Паламар побили так, що вона збоже­воліла, почала марити. Далі побили трьох братів Підгірських —


Івана, Ярослава і Євгена, а також Москалюка і Северина Плюгав­ку. Маріана Коменду дуже побили у поліції за те, що був службов­цем спілки і секретарем «Рідної Школи». У Григорка Гуменюка побили хвору дружину, пасербицю і її чоловіка, католика Юзека, якого пізніше перепросили: «А ти, пся крев, чому з самого початку не говорив, що поляк? Це тобі не зашкодить, що трохи дістав, чо­му з ними братаєшся?» Далі зробили обшук у Варвари Гуменюко- вої і Андрія Вергуна, якого побили з усією родиною, закривши всіх у стодолі — дружину, двох синів, дочку і зятя. Обшуки були в Іва­на Мороза, Петра Іщука, Івана Ґонтаря, Григорка Сокола, Демка Крив'яка, Максима Паламара, Петра Теслика, Гната Головинсько- го, Миколи Весоловського, начальника громади Миколи Шурана, секретаря Берекити і його синів — Мирослава і Михайла, нарешті Миколи Осінчука, всіх також побили. Далі били бібліотекаря чи­тальні Івана Ткача, його дружину, брата і тещу — Шуран, яка була головою «Союзу Українок», причому зламали їй руку і забрали 10 американських доларів, коли вони випали з її руки.

Побиття у Новій Всі тривало до 3 години ночі. Тому, хто сильно кричав, затикали рот землею і били далі. Під час нищення майна спілки били деяких членів правління і кричали: «Ми вам дамо ко­оперативи, ти, пся крев, мужичня, і ти, і інший, ти, що берешся до торгівлі, тобі треба кооперативи, а бідний жид, що буде робити? Він — до торгівлі, а ти мусиш у полі працювати». Наступного ранку після побиття комендант експедиції розпорядився, щоб усі радні при­йшли до нього до громадського правління, і сказав: «Тепер щоб бачили, за кого мусите голосувати. Як буде голосування, всі голоси повинні віддати за державний список, а якщо так не зробите, то ми ще кра­щу лазню влаштуємо! Своїх бунтівників — адвокатів, інженерів і священиків — не слухайте, бо вони вас баламутять».

Не маючи в Америці належних контактів з рідним краєм, труд­но нам зібрати матеріали для повного опису подій, згадаймо лише деякі місцевості.

У Денисові тяжко побили 85-річного Івана Щебиволока, війта Івана Вареницю (зламали ребра й руку і відвезли до шпиталю), вчителя і громадського діяча Іванну Блажкевич, яку улани виво­локли на луку і так побили, що ледве живу її відвезли до «Народ­ної Лічниці» у Львові, де лікування тривало довгий час. Пізніше


вона змушена була постійно ходити з паличкою. Побито було Ми­колу Мазепу, Івана Рибака (заступника голови громади), Григора Макогона, Степана Мазепу, Василя Кушніра, Василя Ми­хайлівського, Володимира Дисанівського, Петра Самицю і навіть 8-річну дитину Миколи Щебиволока.

У Дичкові 15.IX. 1930 р. на вигоні побили прикладами і пали­цями Ісидора Павлося, Богдана Пруса, Павла П'ятківського, Дми­тра Нитку та інших. Кожний дістав майже 50 палиць.

Наступного дня побито 16-17-річних членів «Лугу»: Омеляна Українця, Володимира Павлося, Миколу П'ятківського, Володи­мира Хом'яка та інших.

У Довжанці власників хурманок з Домаморич, які привезли поліцію до Довжанки, а також тих хурманів, що мали відвозити цю поліцію далі, поставили у два ряди обличчям один до одного і на­казали бити один одного по обличчю. Потім сформували з них один ряд, наказали лягти і повзти до ближньої річки, а під час пла­зування били їх нагайками. При наступному виїзді поліції до Пет- рикова хурманів били прикладами по плечах і по голові.

У селі Гладки 24.IX сильно побили Михайла Вітрового і сказа­ли, що то за «Ще не вмерла Україна». З кожним п'ятим ударом він мусив кричати: «Хай живе Польща! Хай живе Пілсудський!»

У процесі биття одному викрутили руку, бо не хотів покласти її на землю.

У Кутківцях 25.IX поліція побила священика Михайла Ко- зоріза, Михайла Гайду, Федора Бартицького, Василя Тереза, Сте­пана Струтинського (поламали ребра), Костя Кутового, Гриця За- зулю, Марію Кукурудзу, Євдокію Гайду й інших. Декому вдалось утекти до лісу, пересидіти там кілька днів і таким чином врятува­тись від катування. Кооператив і читальню «Просвіти» повністю знищено. Поламано всі музичні інструменти товариства «Просвіта». На час екзекуції поліцейські поприкривали свої номе­ри на шапках.

У Купчинцях пацифікація відбулась два рази. 22.ІХ пацифіко- вано все село, потім прив'язали громадського асесора Олексу Ро- соляка шнурком за шию до воза і змусили на втіху катам бігти за возом, підганяючи його батогом.

У кооперативі весь товар скинули на одну купу і полили гасом.


У читальні «Просвіти» наказали голові Миколі Шкільному, Тим- ку Білому і Мирославу Ковалю нищити своїми руками театраль­ний гардероб, накладали на них перуки і мазали фарбами, щоб насміхатись. Також знущалися з Василя Якимишина і його матері.

29.IX з Теребовлі прибув ескадрон уланів і ущент знищив коо­ператив і його магазин разом із двома відділами. Всі товари знище­но, збитки становили понад 100000 злотих (20000 доларів).

Керівнику школи Т. Гринькевичу наказали винести всі книги зі шкільної бібліотеки на подвір'я, і тут їх підпалили.

Того самого дня всіх чоловіків села зігнали (деякі встигли втекти) на громадську площу, відділили членів легального товари­ства «Луг» — близько 20 осіб і всіх побили, даючи кожному від 50 до 100 ударів. Потім вишикували їх у шеренгу і наказали робити гімнастичні вправи. Далі закрили їх у стайні місцевого власника Лонгарта і знову побили. Вранці ЗО.IX їх ще раз побили нагайка­ми, членів родин і батьків, що лементували навколо стайні, розігнали прикладами. Побиті лежали цілими днями з гарячкою без лікарської допомоги — до лікаря було більше 20 км.

У селі Велика Лука пацифікація відбулась 29.ІХ.1930 року. Спочатку зробили в селі обшук, потім арештували, не оголошуючи причин, Семена Ляха, Івана Поліщука, Івана Брикайла, відправили їх у місцевий відділок у сусідніх Мишковичах і сильно побили — один поліцейський сидів на голові, другий - на ногах, а третій бив палицею по всьому тілу. Потім відвезли в поліцію в Тернополі. По­били також Василя Звіра, Івана Гладкого, Семена Фостатого, Фе­дора Зінкова, Івана Поліщука, Марію Брикайлову. Стан тяжкого побиття підтвердив лікар, доктор Фурта у Микулинцях.

Побили також зустрінутих на дорозі у селі людей. Це були: Се­мен Бедрій, Іван Греськів, Іван Фарина, Микола Рогатий, Тимко Зіньків, Іван Комар, Степан Юськів, Михайло Звір, Федір і Онуфрій Брикайли, Степан Зіньків.

Вдома побито: Степанію Брикайлову, Степана Зімовського, Михайла Брикайла, Теклю Лучко, Петра Сикиринського, Олексу Лазуту, Михайлину Ляхову, Євдокію Оріхівську, Мартина і Івана Романівих, Семена Комара, Василя Сцибайла, Теофіла Брикайла, Марію, Ксенію і Анну Рогатих, дітей: Степанію Брикайло — 8 років, Семена Лучкова — 8 років та інших.


У містечку Микулинці людей не били, але в ніч на ЗО вересня невідомі злочинці (здогадатись неважко) висадили динамітом у повітря пам'ятник українським стрільцям. Було 2 вибухи: о 8 ве­чора і о 1.30 ночі. Пам'ятник розбито на дрібні шматки.

У Петрикові побили крамаря кооперативу Матвія Мітренгу 57 років, змушуючи його танцювати і співати сороміцькі пісні. Коли він відмовився, його побили до зомління так, що довгий час його життя перебувало під загрозою.

Побили також Петра Барчишина, його дружину Анну, Михай­ла Стеця, Василя Сусла батька і Василя Сусла сина, Омеляна На­конечного, Володимира Лучкова, Михайла і Теофіла Середів та інших.

Прошова була пацифікована 29.ІХ. До села приїхало близько 80 поліцейських і почали обшуки вдруге. У священика Лопатинсь- кого викинули з шафи всі речі, потоптали ногами, знищили всі па­рафіяльні книги, всі документи і книги в бібліотеці. Розбили цер­ковну касу, поламали фортепіано і весь домашній інвентар, поби­ли вікна з рамами, зірвали підлогу в парафіяльній канцелярії, за­лишаючи одну велику руїну. На подвір'ї здерли стріху зі стайні, розкидали два стоги збіжжя, а оскільки саме тоді всю ніч ішов дощ, воно намокло і згнило.

Подібне було і в Михайла Тишинського, у якого здерли соло­му з усіх будинків, повністю знищили інвентар у хаті, а господаря тяжко побили. У Степана Тарка знищили збіжжя у стодолі, будівлі і домашній інвентар. Те саме зробили у Василя Бадовсь- кого, Івана Крамара, Михайла Сампара та інших. У читальні «Просвіти» знищили все, що можна було знищити, — декорації, завісу, все приладдя.

У Малий Ходачків 21.IX, коли люди були у церкві, приїхало 50-60 поліцейських з закритими номерами на шапках; вони ото­чили церкву і, коли люди почали виходити, почали бити. Були важко побиті: Павло Балабан, Мирон Тимків, Антін Недошиток, Степан Попельняк, Петро Билза, Василь Кужма, Андрій Водяний, Михайло Чиж, Степан Яцків та інші. Потім тим, кого побили, на­казали ловити качок в озерці біля Народного Дому, глибина озе­ра — 1 метр. Від'їжджаючи, військо забрало 700 злотих контри­буції, свиню, 2000 кг вівса, 2 вози конюшини і 2 — соломи.


У Чернилові Руськім відділ уланів оточив село, поставив на всіх дорогах кулемети і зігнав усіх мешканців на громадську пло­щу. Після відділення дітей до 13 років, євреїв і поляків, яких там було кілька родин, почалось катування всіх підряд чоловіків, жінок і дівчат.

У Шляхтинцях військо і поліція побили З.Х Івана Шкулу (змушували цілувати самого себе у руки), Миколу Сердюка (в процесі биття мусив кричати «Хай живе Польща!»), Івана Сер­дюка, Степана Лобатого, Івана Чоловічка, Павла Музіла, Федора Плаксу, Павла Лабатого (11-річний хлопець, якого змушували мо­литись по-польськи), Євдокію Балабан (60 років), Марію Сере- дюк, Михайла Грим'яка, Давида Маличка і багатьох інших.

Це тільки приклади, які не вичерпують усіх випадків.

Ось приклади з повіту Збараж.

Село Великі Гнилиці військо так оточило, що ніхто не зміг втекти. Били і катували всіх людей, нищили все, що потрапляло під руки. Нарешті наклали на село контрибуцію, забираючи 150 курей, 150 качок, полотно, папірці для скручування цигарок і по 50 грошів готівки для кожного «бравого» вояка, який там був (як у середньовіччі!).

У Гущанцях били війта Григора Березу окремо за Україну, ок­ремо за кооператив, за «Просвіту», молочарню і за сина, який утік перед биттям. За кожну «провину» дістав по 25 нагаїв. Тяжко по­битого, його вивезли на цвинтар для тварин. Він мав поламані ре­бра, звідси висновок, що били також прикладами.

У Добромирці до смерті побили також доктора Павла Козака, господаря Березицького і старого Кадивала, замість зятя, який утік. Знищили кооператив, де скинули товар на купу, облили га­сом і олією. Молоду продавщицю роздягнули догола і волочили по розсипаному товару.

Повністю знищили молочарню і читальню «Просвіти», рубаю­чи устаткування сокирами. Побили голову читальні Кальбу і Ми­хайла Марцинюка, який лежав хворий у ліжку, а його маму, яка його захищала, так катували, що вона довго боролась за життя.

Побили все село, а того, хто зміг утекти від рук катів, пізніше ловила місцева поліція і віддавала уланам, які були в сусідньому селі Великі Гнилиці. Там сильно побили Григорія Гевуся і його си­


на, а також згадуваного Григора Березу. На завершення дикої оргії поліцейські зажадали пива, горілки і м'яса.

У Лисичинцях 27.IX проведено обшук цілого села і завдано ве­ликої шкоди.

У Лозівці биттям змушували селян нищити пам'ятник Шев­ченка і промовляти образливі слова на адресу Шевченка і України.

У Кошлаках до смерті побито вчителя Адольфа Шевчука (вмер на другий день) і Григора Камінського. Катували усіх селян і знищили весь маєток. Кооператив і молочарня знищені, як і в інших селах.

У Медині так побито одну жінку, що скоро вона померла, як це стверджував доктор Фрідман, лікар із Підволочиська. Закатовано керівника школи Петра Смалія і вчителя на пенсії Миколу Явно­го, якого поліція кілька разів відливала водою. Доктор Фрідман також підтвердив у нього важкі тілесні пошкодження.

Побито також селянина Різника, його дружину і дочку, потім селянина Осичка. Продавця магазину побили, змушуючи зняти надпис українською на користь польської мови. З магазину забра­ли багато товару. Володимир Шеремета втік, і за це знищили його хату. Побили багато інших людей.

У Розкошинцях зігнали всіх людей на площу і побили нагайками.

У Скориках тяжко побили Йосипа Пащука, знищуючи заразом хату і все обійстя. Одну вагітну жінку так побили, що померла у них на руках. Старого священика Красноперу жорстоко побили, знищили його будинок і все майно.

До Шилів приїхав загін уланів, зібрав людей біля церкви і на­казав їм голосувати за державний список. Пригрозили, що у разі невиконання прийдуть знову. Побили всіх мешканців, зґвалтува­ли ЗО дівчат і молодих жінок, попередньо замкнувши у приміщен­ня. Молоді наказали одягнути народні костюми і в них рачкувати через село, по дорозі їх били.

Керівника школи Борака побили і поламали грудну клітку чере­виками, а його сина студента побили і завезли до старости у Збараж.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    Микола Сивіцький Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Київ Видавництво імені ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів Третій том

    Документ
    ... в США Микола Сивіцький Історія польсько-українськихконфліктів Третій том Переклад з польської Є. Петренка Київ Видавництво ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Третій том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Верем ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... 4 июля. – № 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво імені Олени ... 4 июля. – № 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво імені Олени ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... ії Русі. Золотоординська дипломатія українських князів. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ... Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ... гуманітарний (українсько-польський етнічний конфлікт 1943-1944 рр ...
  5. Історії з методикою викладання

    Документ
    ... в ЗУНР. Польсько-український конфлікт. Створення Української Галицької Армії. Наступ польських військ і відхід українським ... польсько-українських військ і взяття Києва. Польський режим і ставлення до нього населення. Відступ польсько-українських ...

Другие похожие документы..