textarchive.ru

Главная > Документ


У таборі Пікуліце біля Перемишля восени 1920 року сиділо 1920 цивільних українців, потім були полонені з УГА, після - з армії УНР (Українська Народна Республіка). На двадцятиліття постав­лено пам'ятник жертвам. У 1939 році його знищили «невідомі ван­дали». Відбудований за німців, він знову був знищений динамітом десь близько 1956 року. Повторна відбудова тривала довше: новий пам'ятник посвячено 10 червня 1990 року. Але чи надовго?

Польська і українська громадська думка назвали свідченням радянського вандалізму руйнування цвинтаря Львівських Орлят і Українських Січових Стрільців на Личакові. А чим відрізняється


Личаків від Щипйорна чи Пікуліц? Хіба тим, що Щипйорно не мало потужного трактора, щоб викинути людські кості на світ Бо­жий. І ще: у Львові хрести нищили безбожні комуністи, у Щип- йорні і Пікуліцах — віруючі католики. Результат був таким самим.

Повертаючись до прийнятого у 1989 році рішення про увічнен­ня пам'яті орлят на Личакові, львівський український місячник публікує фрагменти історії концентраційного табору в Домбі біля Кракова і наводить думку про його творців. Переказуючи і цитую­чи висловлювання на тему таборів для українців, автор називає їх таборами смерті, знущанням над європейською культурою і вічною ганьбою відродженої Польщі. У Домбі санітарні умови бу­ли гіршими, ніж у найстрашніших царських тюрмах. Автор наво­дить уривок із публікації краківського соціалістичного щоденника «Naprzód», який писав: «Інтерновані у Домбі поселені у бараках, які кишать хробаччям, біля туалетів. (...) Харчування не витри­мує жодної критики: недоварена зелень, гнилий суп. Часом фляки, наполовину гнилі і смердючі, половина гнилого оселедця, інколи яйце. Чверть фунта хліба з кукурудзяного борошна. У таборах си­дять і діти. Добрі умови мають тільки російські офіцери: пристой­на постіль, чисті бараки, відповідна кухня». Далі фрагмент листа: «Бараків не опалюють, спання на голих дошках. Вранці чай без цу­кру, ввечері те саме. На обід квасоля, морква або два оселедці на три особи. Всі працюють на вивезенні деревини. Словник охо­ронців: кабан, хам, мурга, скурвисин, свиня. Часами б'ють. (...) За­ради Бога — рятуйте, загинемо з голоду й холоду!» І було це не тільки наслідком неорганізованості господарів, а цілеспрямова­ною діяльністю, спрямованою на швидке викорінення «більшо­вицької української банди». У тридцятих роках один із докто­рантів знайшов у варшавських архівах книгу померлих у таборі Бугшоп біля Бреста, яка включала понад 5000 прізвищ. При кож­ному була примітка «більшовик» або «український полонений більшовик» — під цією маркою людей інтернували без слідства.

У 1919 році зазнали репресій 375 уніатських священиків і стільки ж учителів, арештовано 50 монахів і 41 монахиню із орде­ну Василіанів, у Домбі затримано 64 вчителі, серед них 12 жінок.

Коли почався збір фондів, відомий скульптор Сергій Литви- ненко зробив проект пам'ятника жертвам польського терору


в Домбі — галицьким стрільцям, військовим з Наддніпрянщини, робітникам, духовенству, інтелігенції. Все загинуло у військовій заметілі. І якщо сьогодні прийшла пора відновлення пам'яті по­ляків на Личакові, то чи не належиться те саме українцям у Домбі? — ставить логічне питання автор1.

Звичайно, неписане правило взаємності у міжлюдських стосун­ках зобов'язує. Тільки ось ці два пам'ятники будуть символом крайніх протиставлень: у Личакові — польському геройству, хоча проявленому в боротьбі за загарбану землю, а в Домбі — польсько­му варварству. І треба ще добре працювати над вихованням польсь­ких поколінь, щоб не шукали динаміту до висаджування пам'ят­ників. Бо розмови про культуру, гуманізм, потребу, навіть не­обхідність співпраці чи приязні залишаться тільки пустим звуком.

1Василь Столецький. Терновий вінок у Домбі // Дзвін. — 1990. — № 4. — С. 75-81.


Частина друга

Репресії
Другої Речі Посполитої


ПРАВО К АДУ К А

Ненависть обох народів, ніби грізне memento, закладалась уже в самих основах будови великої Польщі. Вона могла постати лише внаслідок привласнення території і полонізації національних мен­шин, головним чином української. Створюючи цей план, Дмовсь­кий пішов дорогою Казимира Великого, не враховуючи той факт, що українці у XX столітті вже не були русинами XIV століття, що розвиток їхньої національної свідомості неможливо зупинити. Вождь ендеції не чекав, що опір народу буде настільки сильним і боротьба невідворотною. Розробляючи план у 1917 році, Дмовсь­кий також не передбачав, що боротьба за незалежність охопить усю Україну, в тому числі й Західну. Коли, нарешті, план, побудований на помилкових задумах, почали реалізовувати, репресії проти ук­раїнців стали необхідними, що, відповідно, посилило ненависть. Політика непорядності, віддання переваги одній групі над іншою змушували до порушення законності і створення права кадука.

Якщо не дотримується зобов'язань і порушує обіцянки звичай­ний громадянин, то наражається на втрату суспільної поваги і пре­зирство оточення як людина без честі, інколи відповідає перед су­дом. Власне право, зобов'язання і красиві ідеї конституції порушу­вав у Польщі уряд, і ніхто його не притягував за це до Державного Трибуналу. Нагадаємо:

— погоджуючись з рішенням мирної конференції у Версалі з 28.VI. 1919 року про передачу Східної Галичини під тимчасове польське правління, польський уряд зобов'язався гарантувати ук­раїнському населенню рівні громадянські права, свободу користу­ватися рідною мовою у суспільному житті, висловлюватися на те­му постійної належності цієї території, утворення територіального самоуправління. Незважаючи на те, що ці умови були включені до березневої конституції 1921 року, вони не були виконані;


  • у 1923 році Рада Амбасадорів, передаючи Східну Галичину Польщі, зобов'язала польський уряд до надання їй автономії і відкриття українського університету. Сейм навіть видав відповідну ухвалу, яка так і не була виконана. Що більше — зовсім усунено українську мову з Львівського університету, яка була за­проваджена ще за Австрії;

  • у польсько-українському договорі, підписаному у Варшаві 21 квітня 1920 року, польський уряд зобов'язався не укладати жод­них міжнародних договорів, спрямованих проти України. Але че­рез 11 місяців, однак, підписав у Ризі мирний договір з більшови­ками, у якому однією зі статей було передбачено ліквідацію за­лишків української армії, інтернованої у польських таборах.

Тієї армії, яка внесла свій посильний, чесний внесок у бороть­бу з більшовиками. Про це писав Каєтан Моравський до Еразма Пільтца — посла Речі Посполитої у Празі: «Щодо точних відомо­стей із фронту - досить важко. Але, здається, на Півдні Ридз- Смігли оволодів ситуацією і тримає лінію по Збручу. Велика у цьому заслуга українських підрозділів, які навіть під час відсту­пу не втратили холоднокровності і, переважаючи дисципліною наші війська, б'ються по-геройському. У найбільш критичний мо­мент український офіцерський підрозділ зупинив наступ Червоної Гвардії на Галичину ціною втрати 350 убитих та поранених офіцерів. Що за іронія історії!»1 Нічого дивного, що під час інспекції табору інтернованих вояків української армії в Каліші після укладення ризького договору Юзеф Пілсудський почував себе винним: «Я вас, панове, перепрошую, я вас дуже перепро­шую...»

Це був винятковий випадок, бо у польській політиці націо­нальним меншинам рівноправність гарантована лише теоретично, щоб отримати від західних держав схвалення здійснених загар­бань, а на практиці після схвалення ті зобов'язання були перекрес­лені. За непорядність жодна держава навіть пальцем потім не при­грозила, тому нічого дивного, що пізніше Польща відкликала свій підпис під міжнародним договором про меншини. Меншинам за­

1Jerzy Tomaszewski. Rzeczpospolita wielu narodów — Warszawa, 1985. — S. 75.


лишився рух опору Серед українців він оформився в У ВО — Ук­раїнську Військову Організацію, яка у 1929 році перетворилась в ОУН — Організацію Українських Націоналістів.

Іншого виходу не було. Репресії стали щоденним явищем для ук­раїнського населення від народження Другої Речі Посполитої. Май­же 6-мільйонній частині народу навіть її назву залишено хіба лише у звороті «ти, гаде український»1, тоді як урядова номенклатура і весь польський народ вперто повторювали «русини», «русинський», «руський», і за це їх ненавидів свідомий український елемент. У бе­резні 1920 року Галицьку землю було названо «Східною Малополь- щею», випереджаючи рішення Ради Амбасадорів про передачу цих земель Польщі. Ще у 1919 році польська влада замкнула майже всі відділи і більшість читалень культурно-просвітнього товариства «Просвіта», яке діяло понад 50 років (від 1868 року); серед 2879 чи­талень, які існували у 1914 році, залишилось у 1923 році тільки 832. Закрито було редакції українських газет, які виходили перед війною, розпущено автономно діючі у певному розумінні інституції — Кра­йовий відділ і Крайовий Сейм, які залишались ще з австрійських часів, а також самоврядні повітові ради і більшість громадських, пе­редаючи їх компетенції старостам і комісарам. У 1921 році розпуще­но Український Громадянський Комітет у Львові, який займався до­брочинною діяльністю. Бойкот українським населенням виборів до Сейму в 1922 році викликав нові репресії. Відповідно до ухвали від 31.VII. 1924 року заборонено вживання української мови у всіх дер­жавних і самоуправних інституціях.

Проведено було генеральну полонізацію освіти. Згідно з польськими й українськими даними2 перед встановленням польсь­кої влади у Галичині діяло 2496 українських початкових шкіл, на північно-західних українських землях (Волинь, Полісся, Холм- щина і Підляшшя) — близько 500, а середніх шкіл по всій Західній Україні — 35. У шкільному 1937/38 році українських початкових

1 Це досконало показав Анджей Кусьнєвич у поезії «Słowo о nienawiści» // Przegląd Powszechny. - 1986. - №10. - S. 106-108.

2Mieczysław Iwanicki. Oświata i szkolnictwo ukraińskie w Polsce w latach 1918-1939. — Siedlce, 1975; Енциклопедія українознавства. — Т. 1. — S. 942. — Мюнхен-Нью-Йорк, 1949. - Т. II. - S. 3857. - Париж-Нью-Йорк, 1984.


шкіл у Галичині залишилось 392, на Волині — 6. На Поліссі закри­то було всі 22 українські початкові школи, не відкриваючи ут­раквістичних (двомовних), заборонено українську мову навіть як предмет. Видано було ухвалу про заборону навчання українською мовою на Холмщині й Підляшші, наказано було перейти на польську мову у вивченні православної релігії. У Кременецькому повіті, де урядова статистика налічувала 80,7% населення з рідною українською мовою, навчання польської мови введено вже у першому класі. В кінці 1930 років у Західній Україні рідною мо­вою навчалось лише 7% української молоді. Серед 27 середніх шкіл на Волині було 3 українські, і то приватні, утримувані бать­ками. «На загальну кількість 4983 учні середніх шкіл українців було 723, тобто 14%», — читаємо в Іваницького (с. 175), який по­силався на архівні документи. Якщо взяти до уваги, що ці 14% становило представництво близько 80% українського населення Волині, а 70-80% місць займали поляки, то конституційне поло­ження про демократичну рівноправність громадян Речі Посполи­тої перетворено на знущання.

Подібні випадки можна наводити нескінченно. Ось у 1924 році міністр освіти Станіслав Грабський запровадив згадуване ново­введення — утраквістичну, тобто двомовну, школу, надаючи їй статус початкової на територіях, де проживало непольське насе­лення. На вимогу батьків 40 дітей шкільного віку її можна було пе­ретворити на школу з українською, литовською чи білоруською мовою навчання. Якщо, наприклад, батьки 20 дітей бажали навча­ти дітей державною мовою, то школа переходила на польську мо­ву. Таким чином, один польський голос мав ціну двох українських. Підписи на підтримку запровадження української мови повинні були затверджуватись державними органами, для польської - це було непотрібне. «Українське населення Волині виявляло слабке зацікавлення шкільним плебісцитом, напевне, побоюючись втра­тити і так невелику кількість наявних шкіл», — пише М. Іва- ницький на с. 162. На жаль, не про те йшлося. Причиною був звичайний постерунковий. Прикладом може послужити плебісцит у моєму рідному Підлужжі ґміни Верба Лубенського повіту на Во­лині у березні 1932 року. Заповнені і підписані декларації ще не дійшли до Павла Довнаровича — війта ґміни, коли на селі з'яви­


лась поліція і почала відвідувати господарів, які підписали декла­рацію. Всюди знайшли якісь порушення: засмічене подвір'я, відсутність дашка над колодязем, неприв'язаний пес, вищербле­ний чи не пофарбований паркан при дорозі, відірвана табличка при колодязі з інформацією про якість води, шпарини у стінках ту­алету тощо, і складався протокол. Ґміна визначала кару — штраф по 5, 10,15 злотих — залежно від рівня активності господаря в ук­раїнському русі. Апеляції до окружного суду у Рівне ніхто не ви­грав; штрафи підвищували до 25 злотих, що перевищувало вартість 100 кг пшениці. Це було причиною «слабкого зацікавлення плебісцитом». Настрашені селяни вже не йшли до війта за затвер­дженням підписів, і українську мову ввели без плебісциту допіру у вересні 1939 року, після падіння польської влади. І це було зроб­лено автоматично, бо було природно, щоб на селі, де проживало лише кілька польських родин, існувала українська школа.

Зміна влади привела до ліквідації інших вад волинського шкільництва, про які пише М. Іваницький (с. 162): «Офіційні дані шкільного керівництва (за 1934 рік) показували, що з 362108 дітей шкільного віку 119 377 (33%) взагалі не навчалось. Неписьменність могла б бути меншою, якби був дозвіл на діяльність українських культурно-освітніх товариств. Це було тим більше потрібно, що у так званих безшкільних округах зареєстровано 25 тисяч дітей. Виникала нагальна необхідність охоплення їх хоча б домашнім на­вчанням читання і письма за допомогою громадських інструкторів освіти». І далі (с. 167): «Серед дорослого українського населення, яке проживало на території Східних земель, було близько 80% не­грамотних. Понад 30% дітей шкільного віку взагалі не навчались. Лише 5% українських дітей навчались у школі рідною мовою. Так виглядала цілісна картина стану освіти і початкового навчання для українського населення у Східній Малопольщі в останні роки перед Другою світовою війною».

Це можна було пояснювати слабкістю держави, недавно відро­дженої після окупації, відсутністю педагогічних кадрів, шкільних будинків тощо. Але як діяли у набагато гірших умовах совєти? Цілком нормально: оголосили акцію і швидко ліквідували негра­мотність, причому стежили, щоб молодше покоління отримало повну початкову освіту, а далі й середню. Польська влада ро­


зуміла, що розвиток освіти національної меншини автоматично викличе зростання національної свідомості, зміцнить сепара­тистські настрої, тому цілеспрямовано гальмувала цей процес.

Ось деякі фрагменти книжки Іваницького, позбавлені, — може, з сорому за передвоєнну владу — належного пояснення. Першими наведені дані про зв'язки структури шкільництва з екстремістською політикою. Тобто «єнджеєвічовська» реформа від 1932 року запро­вадила до початкової освіти градацію — школи трьох ступенів: І сту­пінь складався з чотирьох класів, де у І і II класі дитина вчилась по року, у III класі — два роки і в IV класі — три роки. II ступінь мав 6 класів, у тому числі 1-У класи — з річним курсом і VI клас — лз дворічним. У школі III ступеня було 7 однорічних класів. У всій Польщі було лише 16% 7-класних шкіл, у Східній Галичині - 13,5%, а на Волині, Поліссі, Холмщині і Підляшші — тільки 8,5%. Отже, на всіх українських землях переважали школи першого типу, 4-класні. Наслідок був таким, що всі діти вчились 7 років, але до середньої школи доходили тільки з шкіл II і III ступенів, для четвертоклас­ників дорога до подальшого навчання була закрита. Це стосувалось, головним чином, національних меншин.

Другий фрагмент — відсутність українських вчительських кадрів. Ось цифри:

Українське населення на українських територіях (1931) 5716 тис.

Початкові школи (1937/38) 8099

Вчителі українців (1936) 4029

З цього на заході країни 1009

Як бачимо, на українських територіях на одного українського вчителя припадало 3 школи і 2000 жителів. На Волині ситуація була ще гірша: шкіл 1094, вчителів-українців у 1931 році — 472, в 1933 — 451 (поляків 2795), у 1936 — 400. І ще невелика цитата: «Протягом двадцятиріччя кількість вчителів-українців у ко­лишній Західній Галичині зменшилась на 20%, а кількість польсь­ких вчителів зросла у шість разів»1.

Ці вади були наслідком заборони відкриття українських педа­гогічних навчальних закладів і масової депортації вчителів укра­

1М. Iwanicki, tamże. — S. 191.


їнської національності до Центральної Польщі. Так, у Варшавському воєводстві (1936 рік) їх працювало 186, у Лодзінському — 183, у Кєлецькому — 265, від кількох десятків до кількох сотень було у Білостокському, Вільненському, Новогрудському, Познансько­му, Поморському, Сілезькому воєводствах і т. д.

Внаслідок цього утраквістичні школи в реальності стали польськими школами з українською мовою як предметом, бо на­вчання велось польською мовою, учнів змушували розмовляти польською — бо як могло бути інакше, коли вчителями були поля­ки з пасивним знанням мови учнів? Це вони були авангардом польськості країв, керівниками польських патріотичних ор­ганізацій, командирами горезвісного і обов'язкового в школі «Стрільця». Значна кількість тих педагогів дивилась на українців з ненавистю і зневагою. З виховної точки зору в тих умовах вплив учителів на учнів не міг бути належним. Не були винятком ситу- зцїіу коли стосунки з обох боків відзначались більше чи менше прихованою ворожістю.

Коротко кажучи, поляки створили українцям таку освіту, яку мали самі під прусською окупацією. Так чинить кожен окупант, розуміючи, що школа є одним з основоположних елементів роз­витку народу.

Право кадука не дозволяло українському селянину купувати ділянку землі на українській етнічній території. Відсутність хліба щороку гнітила селянина у переджнивний час, але земля ж була, тільки в руках чужих осадників. 5% великих власників і багатих се­лян володіли 59% землі, з якої близько половини мали великі зем­левласники, які становили 0,4% загальної кількості власників гос­подарств. Власниками великих земельних маєтків були майже ви­ключно поляки1. Після стабілізації польської влади в Західній Ук­раїні з центральної Польщі були запрошені колоністи — де­мобілізовані легіонери, підофіцери й офіцери, щоб нагородити їх за внесок у відродження держави і зміцнити полонізацію захоплених територій. Землю давали безплатно, навіть не питаючи, чи обдаро­

1Mirosława Papierzyńska-Turek. Sprawa ukraińska w II Rzeczpospolitej 1922— 1925. - Kraków, 1979. - S. 26.


ваний уміє вести господарство. Отже, кожен брав українську зем­лю і державні гроші на обзаведення господарством, але господарю­вав тільки працьовитий селянин, інші віддавали землю в оренду або продавали. Вони також шукали добре оплачуваної посади війта, секретаря, голови чи іншого урядника, які були призначені тільки для поляків. Одним із таких господарів у Вишнівці на Во­лині був кількаразовий міністр і воєвода Генрик Юзевський1.

«Серед осадників, — писав на цю тему дослідник часів Пілсудсь- кого, — рядових було 3221, офіцерів — 1256, генералів — 94. Взагалі військовим осадникам було віддано 785 земельних маєтків. Се­редній розмір маєтку становив 27 га (як далі побачимо, 27% во­линських господарств не перевищували 2 га землі. А наступні 40% — 5 га. — М.С.). Військова колонізація об'єднала східні землі Речі ПосполитоЦ...) Військова колонізація мала на меті по­лонізацію українського і білоруського населення /зменшення пере­населення на землях Центральної Польщі, надання допомоги військовим, які не мали професії. Суттєвим мотивом військової ко­лонізації було і те, що військові осадники використовувались для збройного придушення революційних рухів української і білорусь­кої меншостей. Союз осадників у листі до міністра внутрішніх справ стверджує, що «наявність у деяких осадників військових карабінів використовувалась органами громадської безпеки, коли осадників залучали до співпраці у придушенні виступів, які загрожували гро­мадському порядку». Згідно з існуючими колонізаційними планами схід Польщі повинен був заселятись відібраним, цінним елементом. Ідеалом осадника повинен бути селянин-військовий», — закінчує свої висновки історик часів Пілсудського2.

Зрозуміло, що при «придушенні виступів, які загрожували гро­мадському порядку» осадники стріляли у націоналістів і ко­муністів. Чи можна дивуватись, що скоро цей «вибраний цінний елемент» більшовики вистріляли у Катині? Включно з генералом Сморавінським — головнокомандувачем погрому українців на Холмщині.

1Henryk Józewski. Zamiast pamiętnika // Zeszyty Historyczne. Biblioteka «Kultury». - Paryż, 1982. - Zeszyt 59. - S. 91.

2Piotr Stawecki. Następcy Komendanta. — Warszawa, 1969. — S. 136-140.


Парцеляція і колонізація тривали майже ціле двадцятиріччя. Розпарцельовано було майже 80 тисяч га землі, з якої 1/4 продана українцям, щоб уникнути звинувачення у дискримінації, на село прибуло 200 тисяч, а до міст 100 тисяч поляків1. Прибував голо­вним чином елемент активний, підприємливий, в основному ен- децький, настановлений боротись за полонізацію подарованого. Він прибував для того, аби незабаром зустріти смерть — якщо не тут, то там, «гдє вольно дишет человек»!

На винищувальну діяльність польської влади український рух опору відповів такими акціями, як замах на президента Станісла­ва Войцеховського у 1924 році і куратора Собінського у 1926 році, бомбовими замахами на державні установи, нападами на поштові відділення, саботажем на залізниці й телеграфі та масовими підпа­лами маєтків землевласників, особливо скирд зі збіжжям після жнив 1930 року. Згідно з урядовими даними спалено 62 житлових будинки, 87 стодол із врожаєм, 78 інших господарських будинків і 112 скирд збіжжя. За наказом Ю. Пілсудського влада провела па­цифікацію, керуючись правом кадука, що означало групову відповідальність. У процесі цих акцій до сіл і міст Східної Галичи­ни спрямовано підсилені відділи поліції і військові ескадрони ка­валерії, які виганяли з хат провідних українських діячів, чоловіків і жінок, вчителів і священиків, після чого били їх до зомління під супровід лементу домашніх. Поранених були тисячі, 7 побитих по­мерло. Здійснено численні арешти, в тому числі ЗО депутатів сей­му, розпущеного ЗО серпня 1930 року. Частину з них замкнули у відомій своєю жорстокістю Брестській фортеці. Нищилось май­но побитих і арештованих та українських установ — ламали бу­динки, нищили інвентар, у споживчих спілках перемішували си­пучі товари або обливали їх гасом. Заборонено було діяльність мо­лодіжної організації «Пласт», закрито приватні українські гімназії у Рогатині, Дрогобичі, державну в Тернополі, арештовано пре­зидію найбільшої легальної української партії УНДО. Конфіско­вано спільне послання українських єпископів, яке критикувало те­рористичну акцію і принцип колективної відповідальності. Однак

1Mańa Turlejska. Rok przed klęską. — Warszawa, 1960. — S. 165.




Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    Микола Сивіцький Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Київ Видавництво імені ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів Третій том

    Документ
    ... в США Микола Сивіцький Історія польсько-українськихконфліктів Третій том Переклад з польської Є. Петренка Київ Видавництво ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Третій том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Верем ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... 4 июля. – № 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво імені Олени ... 4 июля. – № 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво імені Олени ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... ії Русі. Золотоординська дипломатія українських князів. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ... Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ... гуманітарний (українсько-польський етнічний конфлікт 1943-1944 рр ...
  5. Історії з методикою викладання

    Документ
    ... в ЗУНР. Польсько-український конфлікт. Створення Української Галицької Армії. Наступ польських військ і відхід українським ... польсько-українських військ і взяття Києва. Польський режим і ставлення до нього населення. Відступ польсько-українських ...

Другие похожие документы..