textarchive.ru

Главная > Документ


Пруссії і Гданська, а на сході - Ковенської, Віденської і Гродненсь­кої, більшості Мінської і Волинської губерній та Східної Галичини.

Дмовський застерігав політиків Антанти, що якби українцям вдалось утворити свою державу, то вона була б надто герма­нофільською і антипольською, що не тільки може завдати вели­ких неприємностей Польщі, а й становитиме загрозу миру в Європі. Лідер ендеції стверджував, що український незалеж- ницький рух найкраще розвивався під австро-угорським пану­ванням, тому польський державний інтерес вимагає приєднання Східної Галичини до Польщі, щоб паралізувати цей рух. Наддніпрянська Україна не має ще сил для побудови держави, але вже настільки свідома, щоб шукати нагоди відірватись від Росії. Український незалежницький рух буде постійно ослаблювати Росію, нівелювати її антипольські тенденції, завдяки чому Поль­ща могла б тим часом полонізувати українців на Волині і у Східній Галичині, усуваючи внутрішню загрозу. А найваж­ливішим є те, що Польща і Росія будуть мати спільну мету — про­тиставлення незалежності України. Утвориться щось аналогічне пруссько-російському союзу після поділу Польщі —природний спільний польсько-російський інтерес пригноблювати й обме­жувати українців, що гарантуватиме Польщі тривалий мир з російською Східною Європою.

На початку 1918 року українці справді почали розбудову дер­жави, а ендеція почала протидію. 28 лютого 1918 року Національ­ний Комітет Польщі прийняв ухвалу про знищення будь-якою ціною української незалежності, мотивуючи це таким чином: «За­безпечення на сході Польщі литовських і українських земель від прямих і опосередкованих німецьких впливів може бути досягну­то лише тоді, коли Польща буде безпосередньо межувати на сході з Росією і через неможливість створення української і литовської незалежних держав ці народи потраплять під польський і російський впливи, щоб не потрапити під німецький вплив»1.

Гіршою була справа з реалізацією ухвали, бо неіснуюча держа-

1 Akty і dokumenty dotyczące sprawy granic Polski na Konferencji Pokojowej w Paryżu 1918-1919, zebrane i wydane przez Sekretariat Jeneralny Delegacji Polskiej. - Część I. Program terytorialny Delegacji. - Paryż, 1920. - S. 75-77.


ва могла тільки висловлювати будь-які побажання — на поділ ук­раїнських земель між Польщею і Росією потрібна була згода Ан­танти. І то швидка — у проголошенні незалежності держави особ­ливо виділялась проблема лінії кордонів. Спробі схиляння Антан­ти до «парцеляції» передував меморандум, переданий Вільсону 8 жовтня 1918 року, коли Дмовський переконував президента Америки, що «руський національний рух у Східній Галичині, відо­мий під назвою українського», є антипольським знаряддям у ру­ках Німеччини й Австрії, а русини — це, головним чином, несвідо­мий і байдужий з національних позицій елемент, який не має інтелігенції і тому не здатний до керівництва державою. Якщо під пануванням Австрії галицький уряд опинився у польських руках, то тільки тому, що на цій землі нема іншого елементу, здатного до здійснення влади. Це твердження, обов'язкове для кожної наступ­ної дипломатичної ноти, обростало подробицями: що Українську Галицьку Армію створила Австрія, підтримували її німці, що ук­раїнці зв'язані з більшовиками і т. д.

Ординарна брехня провідних польських дипломатів падала у сприятливий ґрунт. І нічого дивного. Про існування бездержав­ного українського народу в широкому світі було дуже мізерне по­няття, навіть для політиків це була єдина велика Росія. І поляки, як здавалось, наводили дуже переконливі аргументи. Для Вільсо- на Дмовський створив прекрасну концепцію: «Принаймні для найближчого майбутнього єдине, про що можна говорити, коли хтось думає про нормальний розвиток цієї землі. Треба тільки ра­хуватись з національними прагненнями русинів, даючи їм повну свободу розвитку національного життя, визнаючи офіційний ха­рактер русинської мови, навчання русинською у крайових шко­лах і т. д. Але так довго, як довго русинський народ залишається в ембріональному стані, поки рівень його духовного життя є за­низьким, щоб можна було створити прогресивний, сучасний ке­рований русинами уряд, так довго повинна Східна Галичина зали­шатись невід'ємною частиною Польської держави»1. Ці обіцянки були потім доповнені зобов'язанням Польщі надати автономію

1Roman Dmowski. Polityka polska... — Т. 2. — S. 302.


Східній Галичині. Це був настільки міцний аргумент, що звору­шений Вільсон енергійно підтримував проект приєднання Східної Галичини до Польщі. На жаль, після приєднання про зо­бов'язання було забуто.

Таким же чином Дмовський надалі аргументував претензії до східних територій: «Губернії: Ковенська, Віленська, Гродненська, Мінська, Могилівська, Вітебська, Волинська, Подільська і Київська з загальною територією 180911 квадратних миль і насе­ленням чисельністю 26 013 400 осіб становлять колишню тери­торію Польської держави, приєднаної до Росії протягом трьох поділів (1772, 1793 і 1795). У різних частинах цієї великої країни більшість населення користується руською мовою, або білорусь­кою, або вже польською чи литовською як рідною. Немає точних офіційних даних , які б показували пропорції псуіяків на тих тери­торіях; російська урядова статистика немає з цієї точки зору жод­ної вартості, бо вона дуже фальшується власне для того, щоб пока­зати, що цей край не є польським. Найновіші польські підрахунки, здійснені на основі вибіркових даних, виявили 6 000 000 поляків на цій території. З економічної і суспільної точки зору це були найвідсталіші провінції давньої Польщі. У першій половині XIX століття російський уряд визнавав ці окремі провінції польськи­ми, офіційно мовою адміністрації була польська, і так само вона була мовою навчання та освіти також Віленського університету, найбільшого на той час вогнища інтелектуального життя. Після 1830 року позиція російського уряду зазнала зміни, після якої по­чала застосовуватись система найжорстокішого переслідування всього, що є польським. Та система існувала аж до нинішньої війни. Оскільки поляки були єдиною інтелектуальною і еко­номічною силою в цім краї, російський уряд намагався знищити їх впливи і неодмінно нищив усе цивілізоване життя, в тому числі суспільний і економічний розвиток цих провінцій. Політичне май­бутнє цих земель може становити найважчу в усій Європі пробле­му. (...) Русинська (українська), білоруська і литовська більшості складаються майже виключно з дрібних селян і духовенства. Біло­руси становлять зовсім пасивний расовий елемент. Серед них не­має жодного національного руху, так само немає навіть зачатків білоруської літератури. Протягом останніх п'ятдесяти років серед


українців проявилась певна літературна діяльність, яку супрово­джував слабкий політичний рух у напрямку національної самобут­ності. Цей рух обмежувався певними колами,'що складались зі студентів університетів, переважно синів священиків і земле­власників. Він ще недостатньо розвинувся, щоб створити з ук­раїнців сильний інтелектуальний клас. Якщо німці визнали ук­раїнський народ у Брестському договорі, то зробили це не з огля­ду на міжнародну справедливість, а тільки для того, щоб розбити Росію і зменшити територію польської держави. Німці це зробили здайцовнідіим усвідомленням, що українська держава не може за­лишитись* суттєво незалежною і повинна неухильно потрапити під німецький протекторат».

Дмовський повчав Вільсона, що ситуація майже безвихідна, бо .через відсутність на місці культурного елементу утворення Литовської і Української незалежних держав означало б або анархію, або правління іноземців. У той же час поляки ще надто слабі, щоб керувати «всією територією східних земель», такий обов'язок був би для Польщі завданням понад її сили. Зали­шається один вихід: поділити ті землі між Польщею і Росією, причому Литва могла б отримати від Польщі автономію. Це був би проект перекреслення українських державотворчих поривів, адресований авторові чотирнадцяти визвольницьких пунктів, з яких тринадцятий говорив про право Польщі на незалежне існу­вання навіть з доступом до моря. Виникла ситуація, яка заслуго­вувала на назву «безсовісної». Але польський керівник тим не переймався і подав проект спочатку усно на засіданні Найвищої Ради мирної конференції 29 січня 1919 року, а пізніше письмово до міжсоюзницької комісії у справах Польщі, утвореної мирною конференцією.

Усталилася певна закономірність: як тільки на форумі Антан­ти з'являлась українська проблема, польська дипломатія завжди займала непримиренну позицію, намагалась формувати негатив­ну думку Антанти, яка мала бути арбітром у польсько-ук­раїнській війні за Східну Галичину. Польська делегація на мирну конференцію поставила перед собою дуже конкретну мету: зни­щення Німеччини і знищення України. Лише з тією різницею, що німці загрожували західним кордонам майбутньої Польщі і треба


було приструнити цю потугу, а український народ нікому нічим не загрожував, він хотів бути лише господарем у власному домі.

І за це був приречений на знищення.

Бо про Польщу лише на польських землях ніхто з провідників польського народу думати не хотів, адже в їхньому розумінні май­бутня Польща повинна була стати супердержавою, хоча не мала для цього засобів. Не було тільки згоди у питанні: у який спосіб досягти супердержавності? Ендеція пропонувала побудову єдиної великої держави з денаціоналізацією чужорідного населення. Пілсудський разом із частиною соціалістів і краківськими консер­ваторами хотів утворити польсько-литовську федерацію, звичай­но ж, під польською гегемонією. 2 березня 1919 року було склика­но засідання Національного Комітету, щоб вирішити, який варіант є кращим. «Якщо станемо на федеративній платформі у стосунках з Литвою, — характеризував ситуацію один із промовців, — то послідовно мусимо застосовувати її і у ставленні до русинів, внаслідок чого втратимо Східну Галичину». Інший оратор також стверджував, що програма Дмовського більше відповідає польсь­ким інтересам, бо корисно вирішує русинську проблему, яку не вдалось би охопити федеративною програмою. Дуже мало поляків хотіли виникнення русинської держави і утворення з нею федера­тивного союзу. Переважала концепція однієї державності, яка зму­сила б відмовитися від литовського Ковна, зате дозволяла уникну­ти відродження України.

Висновки, які випливають із цих концепцій, є дуже мінорними. Національний Комітет Польщі на чолі з Дмовським формально і фактично став представником польського народу. Це підтверджує цитата з найновішої біографії керівника Народної Демократії, у якій читаємо:

«Дмовського — особливо того, з 1917-1919 — можна вважати представником народу, бо у своїх діях виразно враховував при­наймні два основних інтереси польського народу. Може, це про­звучить обурливо, але, власне, його програма великої Польщі, що об'єднувала у своїх кордонах і провідні прикордонні національ­


ності, у найбільшій мірі відповідає більше чи менше усвідомлюва­ним національним прагненням»1.

Повертаючись до ходу його думок, робимо надзвичайно при­крий висновок: ось народ, віками годований великодержавним ба­ченням, прищепив усім своїм поколінням загарбницькі тенденції, а його представники — Дмовський і Пілсудський (згадаймо захоп­лення Вільно) з цілою плеядою діячів нижчого ряду стали вираз­никами цих тенденцій. До такого страшного спотворення психіки народу довела агресивна політика польських можновладців, яка продовжувалась протягом довгих століть. Бо тільки у голові зі спотвореною психікою може народитись погляд, що литовці, біло­руси і «малороси чи русини» — згідно з номенклатурою Дмовсько- го, — як гірші народи, нерозвинуті і нездатні до самостійного бут­тя, повинні підлягати полякам — західноєвропейському народу, освіченому, висококультурному, «народові панів», як говорив не­доброї пам'яті фюрер.

Загарбницький націоналізм не терпить опозиції, тому до ли­товців і білорусів, які приймали неволю покірно, ніхто у Польщі не ставив претензій, а ось до українців, які у хвилі розпачу хапа­лися за зброю, сформувалась ненависть. Без обмежень це виявляв «представник польського народу» у численних пресових статтях, зібраних пізніше у VII томі «Творів»2, обґрунтовуючи необхідність знищення України з огляду на інтереси Польщі. А ось приклади таких роздумів:

Сторінка 222. Оскільки Польщу не можна знищити, — думали німці, — треба зробити її малою шляхом утворення української держави і пересунення її кордонів у глибину польських земель так далеко, як далеко сягає руська мова. Наслідком цього був Брестсь­кий мир, що визнав за Україною Холмщину.

Сторінка 229. Незалежна Україна стане збіговиськом афе­ристів усього світу, міжнародних каналій, сверблячкою Європи, осередком розладу і гниття.

Сторінка 235-237. Ворогами незалежності України повинні

1Roman Wapiriski. Roman Dmowski. — Lublin, 1988. — S. 245.

2Roman Dmowski. Pisma. — Т. VII. Świat powojenny i Polska. — Częstochowa, 1937.


бути Румунія і Польща. Румунія заплатила б за цю незалежність втратою Бессарабії. З Польщею було б ще гірше. «Якою б не була українська держава, вона завжди муситиме намагатись охопити всі землі, у яких звучить руська мова. Вона намагалась би досягти цього не тільки тому, що такими є устремління українського руху, але і тому, що, бажаючи встояти проти Росії, яка ніколи з цим існу­ванням би не погодилась, повинна була бути найбільшою і утри­мувати якнайбільшу армію. Польща тоді заплатила б набагато більшу ціну за утворення української держави».

Сторінка 238. Польща потрапила б у кліщі між Україною і Німеччиною, а тим часом «Велика Україна не була б у своїй провідній стихії так дуже українською і назовні не представляла б здорових стосунків. То насправді був би гнійник на тілі Європи, сусідство з яким було б для нас фатальним. Для народу, як наш, молодого, який мусить ще виховати у собі своє призначення, кра­ще мати за сусіда потужну державу (Росію! — М.С.), хоча й дуже чужу і дуже ворожу, ніж міжнародний публічний дім».

Дмовський не тільки топтав національну гідність сусідів, а й гальмував створення їхньої державності. Процес побудови набрав реальних форм у другій половині 1918 року після поразки цент­ральних держав, коли було прийнято рішення про перебудову Ав- стро-Угорської монархії згідно з 14 пунктами програми Вільсона. 19 жовтня 1918 року польські депутати заявили у віденському парламенті, що їхньою метою є об'єднання в одній Польській дер­жаві усіх земель, де польський народ має історичну і культурну пе­ревагу, не виключаючи Східної Галичини. 27 жовтня у Кракові бу­ло скликано Польську ліквідаційну комісію, яка доручила місцевій адміністрації Галичини, що складалася переважно з по­ляків, продовжити виконання службових обов'язків, але вже від імені Польської держави. Вирішено, що комісія переїде до Львова, одночасно переймаючи владу у місті від австрійського намісника. Тим часом Польська військова організація, отримавши інфор­мацію про підготовку українців до захоплення влади, 31 жовтня оголосила мобілізацію своїх членів у Львові, видала зброю й набої. Відділи були розміщені у польських школах і в більших будинках. Після полудня ПВО мобілізувала інші польські організації, ко­мендантом міста було призначено капітана Чеслава Мончинсько-


го. Тобто наступне повстання оборонців Львова не було «спонтан­ним жестом розпачу польських жінок і дітей», як це з емфазою по­дає польська історіографія.

Зранку 1 листопада Українська Національна Рада інтернувала намісника і взяла владу у Львові. Протягом дня владу було взято у Коломиї, Снятині, Станіславі, Жовкві, Раві-Руській, Золочеві, Тернополі, пізніше у решті Східної Галичини. Владу брали легаль­но, спираючись на право самовизначення народів, сформульоване Вільсоном, а також на цісарський маніфест, який передбачав, що «кожне плем'я на території, яку воно займає, творить власний дер­жавний організм». На депутатську пропозицію про передачу Польщі всієї Східної Галичини австро-угорський уряд відповів 31 жовтня, що поляки можуть уже брати владу з одним застере­женням, що вона не буде охоплювати української території, бо ук­раїнському народові признається рівне право на утворення са­мостійного державного організму.

Прихід до влади — згадаймо Дмовського — елемента несвідо­мого і байдужого з національної точки зору, без власного розуму, не здатного до керівництва країною викликав загальний шок. «Але ж це посполиті, селяни, мотлох, здичавіле хамство, як вони посміли...» В загальному обуренні об'єднались усі організації і суспільні та політичні угруповання, включно з соціалістами. Львівські бої перейшли у регулярну війну. Її фінал можна було пе­редбачити заздалегідь, враховуючи, що поляки налічували тоді 17 чи 18 мільйонів, а українці - три з половиною, бо Наддніпрян­щина не входила у цю кількість. Польського солдата підтримувала ще ендецька пропаганда, що, власне, зараз або ніколи Польща мо­же стати потугою, що війна не може завершитись компромісом, а тільки знищенням одного із суперників. Ця свідомість зміцнюва­ла готовність до найбільшого зусилля і посвяти.

Для солдата додатковим стимулом була підтримка Антан­ти — найбільшої на той час світової потуги, яка формувала фунда­мент повоєнної Європи. Для Польщі гарантувалось там місце ще у програмі Вільсона, Україну ж ніхто не згадував. Що ж, Польща приступала до мирної конференції як повноправний член Антанти, тоді як Україна була пов'язана з ворогами Антанти, центральними державами. Вже це знеохочувало провідників Антанти до роздумів


над майбутнім України, а до цього додавалась безперервна антиук­раїнська пропаганда табору Дмовського. У польсько-українській війні наслідки цієї обставини проявлялись відчутно і неодноразово.

Антанта привласнила собі право арбітра в усіх європейських суперечках, беручи за основу мирну програму Вільсона. Але на практиці з цією основою бувало різне. У польсько-українській грі Антанта втручалась звичайно в періоди, коли ситуація польської армії ставала критичною. Рішення арбітра завжди були не на ко­ристь українців, завжди мали примусовий характер.

14 лютого 1919 року УГА (Українська Галицька Армія) почала наступ на лінії Гродек Ягеллонський — Судова Вишня, маючи за мету оволодіння Львовом. 17 лютого з Варшави до Львова виру­шила міжсоюзницька комісія генерала Бартелемі. Ще з дороги, 18 лютого, вона вислала телеграму до УГА з вимогою термінового припинення наступу і погрозою, що відмова буде розцінюватись, як розрив дипломатичних відносин Західної України з Антантою. Після припинення наступу УГА комісія запропонувала українцям підписати готову угоду про перемир'я, підготовлену ще у Варшаві спільно з представниками польської сторони. Зрозуміло, що уль­тиматум був прийнятий, хоча умови для УГА були фатальними.

У квітні 1919 року з Франції прибула до Польщі армія генера­ла Галлера, що складалась з добре озброєних і споряджених семи дивізій, у яких було 110 тисяч солдатів і французьких військових радників. Армія була направлена Антантою після попереднього запевнення польського уряду, що військо не буде використовува­тись у війні з українцями. Незважаючи на те, армію Галлера відра­зу кинули на український фронт, а здивованій Антанті пояснили, що українці у цей час почали наступ і військо Галлера стало єди­ним засобом порятунку. Поразка української армії була таким чи­ном забезпечена. Піддаючись аргументам польських дипломатів1, мирна конференція уповноважила Польщу 25 червня до окупації Східної Галичини аж по Збруч з метою «убезпечення населення перед злочинами більшовицьких банд» (незважаючи на те, що

1Wasyl Veryha. The Galicjan Socialist Soviet Republic. — New York-Toronto- Paris-Melbourne, 1956. - S. 28.


жодного бандитизму не було), а в липні УГА була витіснена за Збруч. Поривання Західної України до незалежного існування по­давила Польща, відроджена після 123 років неволі.

Зроблено було все, щоб переможені відчули поразку. Ось що пише на цю тему генерал, доктор Донбковський: «У в'язницях, та­борах і місцях ізоляції у центральній Польщі утримувались ук­раїнські політичні і громадські діячі. Після захоплення Львова 22 листопада 1918 року польська військова влада взяла, як заруч­ників, відомих українських галицьких діячів, серед яких були Ю. Романчук, К. Студинський, В. Охримович, В. Старосольський, І. Кивелюк, В. Бачинський, І. Куровець та ін. Потім почали інтер­нувати у таборах українців, які підозрювались у «діяльності на шкоду Польській державі». Під цю статтю підтягували функ­ціонерів державної адміністрації ЗУНРу і захоплених у полон во­яків Галицької Армії.

Спеціальні табори було утворено у Львові, Перемишлі, Пікуліцах біля Перемишля, Вадовіцах, Вісничі, Тернополі, Модліні, Дембліні, Щипйорні, Стшалкові біля Познані, під Калішем, у Бресті, Томашові й інших місцевостях. Назагал повідомля­лось, що в кінці 1919 року, посилаючись на інспекції й матеріали інспекції Міжнародного Червоного Хреста, в них перебувало близько 23-24 тисяч осіб. Табори існували до 1922 року. Через них пройшло до 100 тисяч галицьких українців, людей, найбільше за- ангажованих у суспільно-політичній діяльності. Підраховано, що в результаті епідемій, головним чином тифу і дизентерії, у таборах померло близько 20-25 тисяч осіб.

Польська влада заборонила діяльність українських культурно- освітніх, кооперативних і самоуправних інституцій. Припинено або обмежувалось видання української преси. Арешти працівників ре­дакцій, конфіскація тиражів, накази про видавання двомовних га­зет — українською і польською мовами — були на порядку денному»1.

Як людина чесна, генерал не вагається назвати таку поведінку окупаційною діяльністю. «Галицькі українці, — пише він на сто­

1Tadeusz Dąbkowski. Ukraiński ruch narodowy w Galicji Wschodniej 1912-1923. - Warszawa, 1985. - S. 167-168.


рінці 171, — неодноразово виступали проти польських окупантів. Найбільшого розмаху досягло повстання гуцулів на Підкарпатті у квітні 1920 року. Придушити його вдалось лише за допомогою війська».

Як бачимо з викладу генерала Донбковського, у місцях ізоляції померло саме стільки людей, скільки у 1919 році нарахувала їх комісія МЧХ. Після десятків тисяч полонених і цивільної, але патріотичної громадськості залишились тільки цвинтарі.

Залишились?

У 1989 році автор оглядав один із них — у Щипйорні біля Каліша. Українське товариство охорони військових могил, яке діяло свого часу у Львові, виконало тут чималу роботу, але по ній залишились лише сліди.

Ось у полі можна побачити зі Щипйорна чотири потужних стовпи з отворами для воріт і брами. Зламані при землі рештки бетон­них стовпів огорожі, ряди порослих травою могил, досить виразно розділених борознами, підставки бетонних хрестів, зламаних при землі. Це - все. У центрі, навпроти колишнього входу, де, очевид­но, стояв якийсь пам'ятник, зеленіє розлогий кущ. Тут можна на­рахувати близько чотирьохсот могил.

«Куди поділись хрести?» — питаю господиню з найближчого подвір'я.

«Нехай пан іде до сусіда. Він капусту в силосах тим камінням притискає. Соромила його, але до нього не доходить...»

Руйнування чотирьохсот хрестів і огорожі - то справа не одно­го збоченця-виродка. Профанація не викликає протесту. Бо це не наше, не католицьке. Гірше — українське.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    Микола Сивіцький Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Київ Видавництво імені ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів Третій том

    Документ
    ... в США Микола Сивіцький Історія польсько-українськихконфліктів Третій том Переклад з польської Є. Петренка Київ Видавництво ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Третій том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Верем ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... 4 июля. – № 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво імені Олени ... 4 июля. – № 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво імені Олени ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... ії Русі. Золотоординська дипломатія українських князів. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ... Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ... гуманітарний (українсько-польський етнічний конфлікт 1943-1944 рр ...
  5. Історії з методикою викладання

    Документ
    ... в ЗУНР. Польсько-український конфлікт. Створення Української Галицької Армії. Наступ польських військ і відхід українським ... польсько-українських військ і взяття Києва. Польський режим і ставлення до нього населення. Відступ польсько-українських ...

Другие похожие документы..