textarchive.ru

Главная > Документ


чайно ходять у парі, то з мегаломанії виростала інша непохвальна риса: нетолерантність до нижчих прошарків-верств — селян і ремісників і навіть ненависть до іновірців-схизматиків. Очевидно, що іновірці платили полякам «красивим за корисне».

Ці якості впливали на широкі кола населення, деформуючи суспільну психіку. Поступове перетворення суспільних стосунків, обмеження привілеїв окупаційними державами, застосування ре­пресій до патріотичної частини населення призвели до система­тичного зубожіння дрібної шляхти і її розчинення у міському і сільському середовищі. Зливаючись з оточенням, прибульці вно­сили до нього свої позитивні риси і вади, тобто пиху і нетоле­рантність, які в атмосфері безперервних суспільно-національних конфліктів мали чудову поживу і розростались у всьому народі. Кого ж могла не хвилювати героїчна традиція предків, які однако­во героїчно боролись як за свободу з хрестоносцями під Грюнваль- дом, з турками під Віднем, так і з натовпами «бунтівної черні» під Берестечком, щоб утримати кордони під Харковом? Усе ж таки Польща - передмур'я християнства, тож вона несе на Схід культу­ру Заходу, вона власною кров'ю здобула ці території, і вони їй по­винні належати...

Зміна влади над Дніпром, як ми говорили, не змінила ні суспільних стосунків, ні згаданого способу мислення. У 1796 році померла Катерина II, яка, знищивши у 1775 році залишки са­мостійності України ліквідацією Запорозької Січі, одночасно зігнула Польщу. У 1801 році вбито в Петербурзі наступника Кате­рини — Павла І, а царський трон посів Олександр І, якого вважа­ли лібералом. З метою підтвердження цієї думки він створив зі своїх приятелів молодості групу радників, до якої увійшли граф Миколай Новосільцев — росіянин, князь Віктор Кочубей — ук­раїнець і поляк — князь Адам Чарторийський. В імперії запахло відлигою. На високих державних посадах з'явились такі польські магнати, як граф Браницький, Іллінський, Ржевуський, Потоць- кий, Ожаровський, князь Любомирський. Гучний багаторічний роман монарха з Наришкіною — уродженою княгинею Четвер- тинською також мав значення в політичній сфері. Тому ніхто не втручався у суспільно-політичне життя Правобережжя: польська мова надалі залишалась панівною у школах, судівництві й


адміністрації, не втручалась влада й у діяльність костелу Все шкільництво Правобережної України було сконцентровано у ру­ках князя Чарторийського у Вільні, а він призначив шкільним інспектором Волині, Поділля і Київщини прекрасного організато­ра — Тадеуша Чацького. Вміло мобілізувавши суспільство до жер­товності, Чацький збудував у всіх землях густу мережу середньо­го шкільництва, створив кременецький ліцей, який незабаром здобув почесну назву «Волинських Афін». Це було продовженням дуже шляхетної діяльності Комісії Народної Освіти, перерваної через втрату незалежності, але спрямованої виключно на розвиток польської культури і формування польського патріотизму Так, у 1821 році у кременецькому ліцеї з 600 студентів училось лише 36 українців, незважаючи на те, що згідно з переписом це відношення повинно було мати обернену пропорцію. І хоча за царату польська освіта і культура досягли більшого рівня, ніж впродовж попе­редніх століть, для українців це був лише черговий період по­лонізації, закінчений тільки Листопадовим повстанням, після яко­го царський уряд проголосив війну полонізації. Очевидно, для то­го, аби полонізацію замінити русифікацією.

Гірким уроком стали польські спроби відновлення свободи шляхом антиросійських повстань 1830 і 1863 років. Що з того, що це була національно-визвольна боротьба, якщо на її прапорах не­залежність малювалась у кордонах перед поділом. Таким чином, українські і білоруські симпатії до борців за свободу переходили до військ окупанта. Так проявлялись наслідки шляхетського суспільного виховання. І тому повстання завершувались марну­ванням цвіту молоді, заповненням Сибіру, ліквідацією всіх свобод і конфіскацією маєтків поміщиків.

Дух антагонізму панував також під австро-угорською владою в Галичині, яка колись становила частину Галицько-Волинського князівства, заселену «руським» населенням. Кордон, який відділяв князівство від Польщі, проходив по західному краю повітів Са­нок—Бжозів—Перемишль—Ярослав, не захоплюючи Лемківщину, яка врізалась гірським клином між Польщею і Словаччиною. Тоді Австрія приєднала до Галичини польські землі, включно з так зва­ною Річчю Посполитою Краківською, утворюючи Західну Галичи­ну. Таким чином, корінна Галичина стала Східною Галичиною.


Іншою країною, ніж у князівські часи, — значною мірою де­націоналізованою, колонізованою і полонізованою. Незважаючи на падіння Польщі, процес полонізації, розпочатий агресією в XIV столітті, розвивався надалі і під австро-угорською владою. Він був результатом нерівної економічної ситуації двох народів.

Із втратою незалежності Галицька Русь втратила і свої еко­номічні досягнення. Ми згадували, як після анексії Галичини- конфісковані князівські і боярські маєтки передавались польсь­ким вельможам, шляхті й костелу, їм віддавали цілі села, приско­рюючи розвиток панщини. Багато землі перейшло у польські руки в результаті полонізації місцевого поміщицтва.

Під австрійською владою ситуація галицьких селян, які стано­вили 90% населення, погіршувалась усе більше. Селянам бракува­ло землі, бо за статистикою1 1875 року великі господарства займа­ли 42,36% усієї площі Галичини (в тому числі державні — 389 ти­сяч моргів, графа Потоцького — 146 тисяч, архікнязя Альбрехта — 70 тисяч), а селянські - 57,67%. Розвиток пролетаризації селян ви­глядав так:

Рік

1819

1859

1880

Кількість маєтків

8500

4500

2086

У середньому моргів/маєток

683

1185

2400

Кількість господарств

512 000

788 000

1 420 000

У середньому моргів/господарство

14

9,5

5,5

Тобто банкрутували слабші поміщики, утворювались усе більші маєтки, одночасно подрібнювались господарства і доходи­ли до такого мінімуму, що не могли забезпечити засобів для утри­мання родини. Адже у цю кількість моргів на господарство, крім поля, входила доволі значна решта — луки, ліси, пасовища, поло­нини, ставки, неужитки (ріки, болота, пусті піски, дороги і т.п.). За польських часів найвідважніша молодь втікала від голоду чи

1Dr.Tadeusz Rutkowski. Rocznik statystyki Galicji. — Lwów, 1886; Wiadomości Statystyczne. — Roczn. II; I.Franko. Galicyjska własność ziemska // «Przegląd Społeczny». - Lwów, 1887. - Т.Н. - S.21-35, 323-335.

панської нагайки на Запорожжя, тепер подібна ескапада могла закінчитись пострілом на кордоні. У промисловості працювало 3% українців, у торгівлі і транспорті — 2,5%; 4,5% набиралось серед чиновників, вільних професій, слуг і т.п. (дані 1910 року). Згідно з підрахунками священика Валеріана Калінки від 1852 року, тобто вже після скасування панщини, на прогодування сільського насе­лення в Галичині бракувало 230 корців зерна, в результаті чого у 1847, 1848, 1855, 1876, 1889 роках голодувала або більшість насе­лення, або вся країна. Від 1867 до 1883 року за борги чи за подат­ки пішло з молотка близько 35 тисяч селянських господарств, за­лишаючи без засобів на життя щонайменше 100 тисяч людей, а в 1875 нараховувалось понад 500 тисяч сільського пролетаріату. Нічого дивного, що за підрахунками Ст.Щепановського у Гали­чині щороку вмирало на 55 тисяч людей більше, ніж у Конгресівці, яка налічувала у 1860 році майже таку саму кількість мешканців. Вмирали, головним чином, через шлункові хвороби, тобто від не­доїдання. Протягом 27 років, під час яких велись підрахунки, у сумі це дало ... півтора мільйона осіб!

Почалась еміграція. Спочатку до Угорщини, Румунії, Бесса- рабії, на Волинь, пізніше за океан — до Бразилії, Північної Амери­ки, Канади, Аргентини. В першу чергу виїжджала найбідніша Лемківщина, за нею рушило Галицьке Поділля — Збараж, Тер­нопіль, Скалат, Гусятин, Борщів, Бережани. Протягом 20 років (1890—1910) з Західної до Східної Галичини прибуло 318589 по­ляків і в цілому не для того, аби збільшувати ряди сільського про­летаріату. Переселенці їхали сюди за землею, якої бракувало для місцевого населення. Адже земля була в руках польських поміщиків. Після скасування панщини частину маєтків було роздрібнено, у 1852—1912 роках польські колоністи з Західної Га­личини отримали звідси 237 тисяч га, а українці — 38 тисяч, не­зважаючи на те, що в кінці цього періоду (1914) у Східній Гали­чині (з Лемківщиною) мешкало римо-католицького населення 23,1%, а греко-католицького - 63,5%. Не всі римо-католики навіть були поляками: !/3 з них належала до групи «латинників», які не усвідомлювали свого походження. З тих чи інших причин вони колись перейшли на римо-католицьку віру, але надалі розмовля­ли українською мовою.


Як це сталось, що меншість прибульців, яких у Галицькому князівстві взагалі не було, змогла підпорядкувати собі у три рази більшу кількість автохтонів? Отже, підпорядкування існувало там від XIV століття. Австрія прийняла країну разом із польським адміністративним апаратом, з магнатами, які зосередили у своїх руках усі багатства. А хто має багатства, той має владу.

Основою полонізації у Галичині були поміщики, державні і са­моврядні службовці, пізніше також вільні професії, робітники та інший міський елемент, менше значення мали селяни. Австрія спочатку відсунула від влади поляків, але після смерті цісаря Йо- зефа II (1790) магнати і шляхта почали поступово опановувати німецький, тоді бюрократичний, апарат, здобуваючи, з одного бо­ку, вплив на вищих урядовців, а з другого, — проштовхуючи на нижчі щаблі цього апарату дрібну польську шляхту. У польських руках опинилось як міське самоврядування, так і Галицький ста­новий сейм. Численні королівські маєтки викупило магнатство. Поміщикам було довірено на селі поліцейську, податкову, судову владу, набір рекрутів. До їхніх потреб було пристосовано виборчі правила, згідно з якими для вибору депутата крайового сейму до­статньо було 55—60 голосів поміщиків, а селянських голосів потрібно було 18 тисяч. На загальну кількість 150 мандатів до цьо­го сейму українці отримали в 1861 році 49, в 1877 — 14, а в 1883 — 11. Ще гірше булс у віденському парламенті. Вже на першому сеймі, скликаному на основі нової ліберальної конституції, між ук­раїнцями і поляками почалась боротьба за рівноправність, яка тривала аж до Першої світової війни.

Ініціатива цієї боротьби виходила з боку української інтелігенції, яка у 1848 році утворила Головну Руську Раду і скли­кала освітній з'їзд під назвою Собор Руських Вчених. Рада оголо­сила декларацію про єдність галицьких українців з 15-мільйонним українським народом і висунула вимогу утворення у Східній Га­личині, Закарпатті й Буковині коронного краю при федеративній перебудові держави Габсбургів. Висування цієї пропозиції в австрійському парламенті викликало обурення польських депу­татів. Одні з них твердили, що не існує жодної Русі, що русини — це польське плем'я, а русинська література є діалектом польської мови; інші намагались переконати уряд і центральну адміністра­


цію у Відні, що русини — це потенціальні москалі. В результаті та­кої суперечки уряд відкидав пропозиції рівноправності, виходячи з засади, що це є внутрішня справа польсько-українських сто­сунків і обидві сторони повинні вирішити їх між собою. Вердикти в різних суперечках видавали цісарський намісник і міністр внутрішніх справ, польський граф Агенор Голуховський. Це він створив проект знищення українського руху через відмову від ки­рилиці і заміну її латинським алфавітом. Міністерство освіти навіть затвердило проект, але мусило його відкликати через по­всюдні протести українців.

Однією з головних причин розбрату була проблема ук­раїнського шкільництва, яке мало перспективи розвитку навіть під тінню австрійського герба, якби не спротив поляків. Від 1586 року українці мали школу при Ставропігійському Братстві у Львові і «дяківки», тобто парафіяльні школи, де вчили читати і писати. Після австрійських освітніх реформ 1777 і 1781 років ук­раїнське шкільництво навіть почало розвиватись, але в 1792 лекції руської мови було обмежено до двох годин на тиждень, духовенст­ву заборонено навчання релігії у школах, передано його в руки ка­толицького кліру. Попри те, у 1821 році в Галичині було 834 цер­ковні школи, які навчали 11% дітей шкільного віку. У 1843 році вже було 921 українська школа, 190 польських, 81 німецька, 1 угорська, 1 вірменська і 938 мішаних з українською, польською і німецькою мовами навчання.

Ситуація погіршилась, коли справами шкільництва зайнялась Шкільна крайова рада, утворена в Львові 1867 року, яка склада­лась із чотирьох поляків і одного українця. Українські початкові школи мали тільки елементарний рівень 1—2 класу, тому молодь була змушена вчитись у польських школах, щоб дістати рекомен­дацію до середньої школи. Перед Першою світовою війною поряд з 50 польськими середніми школами існувало лише 8 українських гімназій і два рівнозначних класи при польських гімназіях у Бере­жанах і Стрию. Дискримінація українського шкільництва була предметом безперервної сварки, скарг, інтерпеляцій, звернень і риторичних змагань на сеймовій і парламентській арені, особливо коли на порядок денний потрапляла справа відкриття нової ук­раїнської гімназії чи основної школи вище четвертого класу.


Під кінець XIX століття вибухнув скандал у Львівському університеті, який набув широкого розголосу в країні і за кордо­ном. Львівський університет заснував у 1784 році на базі єзуїтського колегіуму цісар Йозеф II, встановлюючи урядовою мовою латинську. У 1805 році навчальний заклад було перефор­мовано у ліцей, але у 1817 році університет було відновлено через потреби українського населення, оскільки поляки мали свій університет у Кракові. У 1787—1808 роках при Львівському університеті існував науковий інститут «Studium Ruthenum», який готував уніатських священиків серед кандидатів, що не зна­ли латинської мови. Але після підготовки 470 випускників заклад було ліквідовано. Після відновлення університету замість ла­тинської мови урядовою мовою стала німецька. Під час Весни На­родів проведено було спільну польсько-русинську дегермані- заційну акцію, ці обидві мови стали рівноправними, було створено кафедру русинської мови і літератури, а потім кафедри цієї мови на теологічному і правничому відділах. Йшлося про підготовку кадрів для тих 70% населення. Декретом від 1871 року цісар зняв мовні обмеження, дозволивши приймати тільки тих кандидатів, які знають руську або польську мови. Таким чином було прийня­то утраквістичну структуру навчального закладу.

Але його керівництво взяло курс на полонізацію. Тобто спочат­ку обмежили, а потім витіснили русинську мову з університету, очевидно, за тихого потурання вищих чинників. Ця справа стала предметом боротьби у сеймі. У 1889 році до неї підключились сту­денти обох сторін — елемент, як відомо, запальний. З плином років атмосфера погіршувалась. Українські студенти (назва «русини» на переломі віків втратила популярність) вимагали рівноправ­ності для батьківської мови. До парламенту їздили делегації, але в університеті нічого не змінювалось — подання українською мовою не розглядались, не підписувались залікові книжки, заповнені ук­раїнською мовою, промови проголошувались «від імені польських професорів до польської молоді польського університету». На­решті настав вибух.

Скликаний на 19 листопада 1901 року студентський мітинг ректор наказав розігнати. Коли під керівництвом кревних профе­сорів університетська служба почала бити мітингуючих палицями,


розгорнулась бійка, було побито професорів, службу і певну кількість студентів, а мітинг був завершений прийняттям ухвали з вимогами:

  • утворення самостійного українського університету;

  • організації у Львівському університеті рівноцінних кафедр з українською мовою навчання;

  • до університетського персоналу реалізувати принципи мов­ної рівноправності;

  • телеграфного повідомлення парламенту про студентські вимоги.

Викладання було призупинено, боротьба перенеслась на

сторінки преси і мітингові трибуни. Сформувались два проти­лежних табори: з одного боку - студенти і все українське суспільство, польські соціалісти і євреї; з другого — сенат універ­ситету, ендецька «Академічна Читальня», яка об'єднувала польсь­ких студентів, крім них, журналісти і цісарський намісник.

Для пошуку керівників бунту було утворено дисциплінарну комісію. Студенти заявили, що керівників не було і якщо карати — то всіх. Однак комісія приготувала якийсь там звіт, і п'ять сту­дентів виключили з університету.

Після тривалої перерви заняття було відновлено. Українські студенти мали два виходи: вернутись на навчання, протестуючи проти зневажання їхньої мови, тобто не допустивши жодного за­няття, битися з шовіністично налаштованою польською сту­дентською молоддю або залишити університет. На мітингу при­йняли другий варіант — сецесію. З університету пішли всі українці — 650 осіб і поїхали на подальше навчання до Праги, Відня, Граца і Кракова.

Перебіг сецесії був детально описаний у спеціальному виданні молодіжного часопису «Молода Україна» (Львів, 1901), де чи­таємо: «Варто уваги, що майже всі поляки — і студенти, і професу­ра з-поза Львова і Східної Галичини з більшим або меншим ро­зумінням привітали наше прагнення до власного університету. І майже ніхто не підтримав шовіністичного настановлення львівських професорів і польської молоді». Як доказ опубліковано на 12 сторінках часопису телеграфічні висловлення співчуття сту­дентам, надіслані з Галичини, Центральної Польщі, Відня, Берліна, Цюриха, Чернівців. Наступні 14 сторінок зайняли листи


українських студентів з Варшави, Дерпта, Києва, Парижа, резо­люції польських студентів університету і політехніки з Києва і Лейпцига, польської академічної молоді з Кракова і Любліна, а та­кож української громадськості з краю і з-за кордону.

Тобто на той час українське суспільство вже не було непись­менною селянською масою, як це уявляла собі шляхта. Воно мало у всіх закутках молоду інтелігенцію і молодих фахівців, політичні партії, «Просвіту», Наукове товариство імені Шевченка, літерату­ру і пресу, низку культурних і освітніх установ — не гірше за інші народи, тому сильно відчувало кривду, завдану поляками. Браку­вало незалежності — але сама боротьба за університет у Львові свідчила про прагнення до самостійності. Найбільше боліло те, що гнобила не влада народу, який панував, а сусіди, які ходили у тому самому ярмі й самі боролись за свободу. Була тільки певна різни­ця у розумінні свободи: коли українці мріяли про незалежність на власній землі, речники Національної «Демократії» вживали дер­жавницькі категорії, не розуміючи — як написано у згадуваному часописі, — що «давня Польща, яка під розборами сусідів зникла з політичного горизонту, безповоротно згинула і ніколи не встане, а якби і воскресла в образі кінця XVIII століття, це знову призвело би до такої катастрофи, якої зазнала стара Польща». І далі: «Дух старої Польщі, до складу якої входили землі українського народу, відгукується завжди, як тільки трапляється нагода розмови про українські справи. Поляки не визначають свої потреби мірою культурного народу, а тільки мірою користі, яку би вдалось отри­мати для Польщі».

Автори української львівської публікації, проте, не міряли всіх поляків однією міркою. «Були й польські промови, — читаємо в описі прощання зі студентами, які від'їжджали. — Це промовляли наші колеги, прогресивні поляки. Тепло і сердечно проводжали вони тих, хто від'їжджав, з ким поєднувала їх не школа, а високі ідеї, з якими, як союзниками, сподіваємося вирвати працюючих мучеників з рук лютих катів-нероб. Один з них закінчив промову сердечним побажанням: «Хай «Ще не вмерла Україна» пролунає якомога швидше у незалежній Україні». У відповідь почули «Чер­воний Штандар».

Це співали молоді ентузіасти, захоплені соціалістичною ідеєю,


яка високою хвилею пливла тоді до Галичини з заходу і сходу, не­сла красиві гасла, ніби живцем переписані зі Святого Письма, про­пагувала мир, рівність і справедливість, щоб пізніше зіткнутися із спотвореннями і наразитися на сутичку з практикою життя.

І хто тоді міг сподіватись, що через дев'яносто років, після падіння «диктатури пролетаріату» у Східній Європі, поздоровлен­ня з нагоди оголошення незалежності будуть виголошувати пред­ставники ... польського уряду, і то не соціалістичного?

Університетська влада трималась міцно, спокій панував до ча­су, поки зібралось молодше покоління українських студентів. Нові заворушення виникли вже у 1907 році і з більшим чи меншим на­пруженням тривали до початку Першої світової війни, супрово­джуючись інколи навіть пролиттям крові. В одній із сутичок було вбито українського студента Адама Коцка, а перед судом став 101 студент української національності.

У 1912 році австрійський уряд обіцяв відкрити український університет до 1916 року, але не встиг — світова війна почалась раніше.


ЗАЖЕРЛИВИЙ НОВОНАРОДЖЕНИЙ

Відновлювані Другої Речі Посполитої почали антиукраїнську кампанію тоді, коли Польської держави не було ще навіть на карті Європи. Приводом до кампанії стала звичайна людська жадібність. Отож, патріотичні бійці постановили, що Польща повинна бути не тільки вільна, а й потужна, широка від моря до моря, сягати Харко­ва і охоплювати стільки українських земель, скільки зможе утрима­ти, а щоб мешканці не захищались від загарбників, ця своєрідна логіка знайшла вихід: напружити всі сили, щоб залишити ук­раїнський народ у неволі. Це тільки поляки можуть бути вільні...

Речником тієї казуїстики став Національний Комітет Польщі, утворений у 1917 році в Парижі з метою взяти функції уряду в мо­мент оголошення незалежності. На чолі Комітету став видатний діяч Народної Демократії Роман Дмовський, який у державах пере­можної Антанти вважався спеціалістом з європейської політики. Тобто ще у квітні 1917 року — за півтора року перед оголошенням незалежності Польщі — Дмовський запропонував Бальфуру, міністру закордонних справ Великобританії, розлогу працю «Про­блеми Центральної і Східної Європи»1, яка повинна була стати ос­новою політики держав Антанти. Там він стверджував, що німецька потуга є найбільшою небезпекою для Європи, тому після перемоги Антанти повоєнна Європа повинна бути так перебудована , щоб ця потуга не могла відродитись, а нова, тобто антинімецька, Централь­на Європа може бути сильною тільки тоді, коли буде спиратись на потужну Польщу. З огляду на те Дмовський висунув постулат приєднання до Польщі Сілезії, познанських земель, Західної

1Roman Dmowski. Polityka polska i odbudowanie państwa. - Warszawa, 1988. - T. 2. - S. 225-286.




Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    Микола Сивіцький Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Київ Видавництво імені ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів Третій том

    Документ
    ... в США Микола Сивіцький Історія польсько-українськихконфліктів Третій том Переклад з польської Є. Петренка Київ Видавництво ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Третій том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Верем ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... 4 июля. – № 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво імені Олени ... 4 июля. – № 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво імені Олени ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... ії Русі. Золотоординська дипломатія українських князів. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ... Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ... гуманітарний (українсько-польський етнічний конфлікт 1943-1944 рр ...
  5. Історії з методикою викладання

    Документ
    ... в ЗУНР. Польсько-український конфлікт. Створення Української Галицької Армії. Наступ польських військ і відхід українським ... польсько-українських військ і взяття Києва. Польський режим і ставлення до нього населення. Відступ польсько-українських ...

Другие похожие документы..