textarchive.ru

Главная > Документ


Це була друга принципова помилка польської політики.

Ціна першої помилки — інкорпорації України — була спочатку невелика, бо найбільші територіальні здобутки, визначені


Люблінською унією, досягнуті дипломатичним шляхом. Дорож­чим виявився захист цих здобутків, коли з грабіжницької системи господарства на завойованих територіях випливала необхідність придушення бунтівних невільників. Ціна захисту лягала на все суспільство дуже нерівномірно, бо козацькі шаблі найбільше сти­нали голови вояків посполитого руху, майже не зачіпаючи голів шляхетської еліти, яка керувала державою.

Друга помилка принесла Польщі жахливі наслідки. Хмель­ницький просив у царя протекторату через необхідність захисту новонародженої держави від неухильного задушення поляками. У Переяславській угоді цар гарантував Україні допомогу у війні з Польщею. Починаючи оборону з наступу, царська армія захопила Смоленськ, Борисов, Мінськ, Вільно і Ковно, а козаки захопили Південну Білорусь. За це поляки добре «віддячили» Україні. 30-тисячна армія гетьмана Потоцького під командуванням Стефа­на Чарнецького, підсилена 30-тисячною татарською ордою, від жовтня до весни 1655 року руйнувала східне Поділля.

Як пише Л. Кубала у монографії «Запропащена країна», там залишилась пустеля: повністю знищено 50 міст і 1000 церков, роз­грабовано і спалено 60 міст, вибито у містах, селах і хуторах (крім полеглих у боях, спалених і померлих від голоду) близько 100 ти­сяч людей, 300 тисяч забрали до татарської неволі. Це підтвердив у своїх записах сирійський архідиякон Павел Алепський. Проїжджаючи влітку 1654 року через Брацлавщину, він описав цей край як квітучий, багатий, густозаселений, який відзначався високою культурою. Повертаючись у 1656 році, він бачив тільки руїни і згарища.

Виснаженням Польщі скористалась Швеція. Влітку 1655 року шведські війська двома арміями вступили до Польщі з боку Інфлант і Помор'я, в липні зайняли Познань і всю Великопольщу, трохи пізніше — Варшаву, а восени — Краків. Ян Казимир утік до Сілезії, сеймики визнали владу шведського короля Карла X Густа­ва, вбачаючи у ньому захисника від російської агресії. Польща по­трапила у критичну ситуацію. На додаток Хмельницький, корис­туючись допомогою російського корпусу Бутурліна, вигнав по­ляків з Поділля і перейшов у Галичину, де знову обложив Львів, попередньо розбивши польське військо під Ягеллонським Грод-


ком. Тоді він отримав листа від короля, у якому Ян Казимир про­понував забути всі образи, розірвати з Москвою і поєднатися з Польщею. А за це він обіцяв змінити ставлення Польщі до Ук­раїни. Хмельницький погоджувався за умови передачі українській державі «Русі включно з Володимиром, Львовом, Ярославом, Пе­ремишлем», але відразу скептично зазначав: «...якщо навіть лише сотня шляхти залишиться в цілому королівстві, вона ніколи не по­годиться з такою поступкою, а козаки не відступлять від своїх ви­мог». Розмови втратили сенс у момент, коли Росія підписала мир з Польщею і проголосила війну Швеції. Це було порушення одно­го з основних положень Переяславського договору.

Фінал другої помилки проявив себе у наступному столітті у формі поділу Польщі аж трьома загарбниками. Втрату незалеж­ності відчули всі суспільні верстви, а найбільше потерпіла та час­тина народу, яка опинилась під російською окупацією, — бо Сибір був тільки тут. Помандрували до крижаної і холодної тайги більшість учасників Барсько'1 конфедерації, полонені від 1772, 1774 років і наполеонівської кампанії, з листопадового повстання, щонайменше — згідно з урядовими даними — 18623 особи із січне­вого повстання і багато інших нещасних, які народились після «об'єднання братніх народів» на сході. Немало поляків поглинув процес асиміллиії, розкинутих малими групами на величезних просторах, позбавлених підтримки своєї держави. З плином часу їх затягувало в себе оточуюче середовище все більше і більше. Бо це був неминучий процес.

Переяславський договір найбільше нещастя приніс Україні. Замість захисту вона отримала ще одного окупанта з не меншим загарбницьким апетитом. Розділена ворогами, країна стала полем боротьби для польських, російських, турецьких армій, ареною без­перервного суперництва більше чи менше порядних кандидатів на гетьманську булаву, яка давала владу над усією країною. Як пра­вило, було їх два (з обох берегів Дніпра), інколи три, і кожний хотів влади над усією країною.

Видатною постаттю 1666-1676 років був Петро Дорошен­ко — гетьман Правобережної України. Дізнавшись про польсько- російський проект поділу України, Дорошенко розробив свій план, який передбачав укладення союзу з кримським ханом, щоб «вигна­


ти всіх поляків до Польщі» з Правобережжя і Західних земель, приєднати Задніпрянщину і таким чином утворити незалежну Ук­раїну. Випереджаючи такий розвиток подій, Росія і Польща підпи­сали ЗО січня 1667 року в Андрусові біля Смоленська угоду, яка ви­знавала за Польщею Правобережжя, а за Росією — Задніпрянщину. Це був перший поділ України і оголошення війни її гетьману.

У вересні 1667 року Дорошенко вирушив у Галичину на чолі 24 тисяч козаків, 40 гармат, кількох десятків тисяч ординців і 3 ти­сяч яничарів з 12 гарматами. На околиці Підгаєць, біля Бережан, вони оточили табір Яна Собеського з 15-тисячним військом. Фінал 2-тижневої облоги був стереотипним: дізнавшись про напад на Крим козацького отамана Сірка, суперника Дорошенка, татари за 4 години уклали з Собеським договір «про вічну дружбу і нероз­ривний союз», згідно з яким козацький гетьман мусив покоритись Собеському і проголосити вірну службу Польщі.%

Через рік Дорошенко запропонував султану, щоб Туреччина взяла протекторат над Україною і допомогла визволити ук­раїнський народ до Перемишля, Самбора і Вісли — на заході, Мінського повіту — на півночі, Севська і Путивля — на сході. Сул­тан формально погодився, але не дуже поспішав з допомогою, на­далі побоюючись зростання сили козаків, яку він не раз уже відчув. Тому в 1669 році Дорошенко вислав до Варшави послів з пропозицією укладення угоди про розірвання Польщею Анд- русівського договору, визнання автономії України в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств і визнання недійсною унії. Після річних переговорів в Острозі, на Волині, Польща відкинула ці умови, а в 1671 році Собеський вирушив на Поділля, займаючи Брацлав, Могилів, Бар, Меджибіж, Вінницю. Однак з допомогою 26 тисяч татар і кількох тисяч турків Доро­шенко витіснив поляків.

У січні 1672 року Туреччина оголосила Польщі війну, а в кінці червня на Правобережжя вирушила стотисячна армія під команду­ванням султана, до якої по дорозі приєдналось 50 тисяч татар і 12 тисяч козаків на чолі з Дорошенком. Вони зайняли багато міст, за­хопили сильно фортифікований Кам'янець і обложили Львів. Ми­хайло Корибут Вишневецький попросив миру. Підписуючи до­говір у Бучачі, Польща зреклася своїх прав на Поділля, яке з


Кам'янцем і Чортковом ставало турецькою провінцією, як і на Київське і Брацлавське воєводства, які утворювали з того моменту Українську державу під турецьким протекторатом. Польща зо­бов'язувалась забрати з Білої Церкви й інших фортифікованих міст свої гарнізони і платити Туреччині контрибуцію у розмірі 22 тисячі червінців щорічно. Як стверджують польські історики, то була най- ганебніша угода в історії Польщі. Наступного року Собеський вирівняв рахунок, розбивши турецьку армію під Хотином.

Використавши польсько-турецьку війну, у 1674 році Правобе­режжя захопив гетьман Задніпрянщини Іван Самойлович, який претендував на гетьманство над усією Україною. Мешканці Пра­вобережжя, виснажені постійними нападами союзників свого ге­тьмана, радісно привітали Самойловича з православним військом, але незабаром його вигнали турецько-татарські підкріплення, надіслані Дорошенку на підтримку. Почалась помста, вибухнула паніка, маси втікачів помандрували на Задніпрянщину, бо турки і татари грабували, нищили, конфісковували врожай і вивозили мешканців. Дорошенко капітулював, а Самойлович переселив решту населення на лівий берег Дніпра. Таким чином реалізовува­лась концепція Анджея Потоцького, який ще у 1659 році розробив план спустошення Правобережної України Польщею, Москвою і Кримом з метою утворення нейтрального поясу між Москвою і Туреччиною. Мирний договір, підписаний Росією і Туреччиною у січні 1681 року в Бахчисараї, зобов'язував обох підписантів до утримання між Бугом і Дністром незаселеної території, яка розділяла б російські і турецькі володіння.

Для повної картини підсумуємо цей період цитатою з ук­раїнської історіографічної праці середини XX століття: «Період Великої Руїни перенасичений страшними фактами масового ни­щення людей. У 1660 році після укладення миру у Чуднові воєво­да, князь Баратинський, хвалився, що знищив в околиці Києва біля 15 тисяч цивільного населення. У 1663 році польський гене­рал Чарнецький, придушуючи антипольське повстання, доносив королю, що «ціла Україна готова померти, але не піддатись поля­кам». Люди гинули від вогню і від голоду. У Ставищах на Київщині Стефан Чарнецький наказав вирізати усіх мешканців, а місто знищити. Знищив також Суботів, а кості Богдана Хмель-


ницького викинув з труни (...). На Правобережжі один за одним з'являлись гетьмани, не один з них палив села, кров лилась рікою. Союзники Петра Дорошенка — татари і турки — спустошували країну, забирали у неволю мешканців. У Бучацькому договорі 1672 року Польща визнала незалежність України, але ця держава обмежувалась лише спустошеною Київщиною і Брацлавщиною. І це визнання стало причиною нового винищення населення. У 1674 році на Правобережжя прийшов гетьман Самойлович і зруйнував Черкаси, а гетьман Дорошенко з татарами страшно по- мстився тим, хто сприяв Самойловичу, — вирізав мешканців Умані, тисячі людей вирізано або вивезено до кримської неволі. У 1675 році турки остаточно спустошили Брацлавщину (...)»1.

Козацький літописець Самійло Величко писав про Правобе­режну Україну так: «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і Руське Князівство до Львова, Замостя, Бродів і далі, подорожую­чи, бачив багато міст і замків безлюдних і пусті вали (...), які стали лише місцем перебування диких звірів. Мури ж, як у Човганську, Константинові, Бердичеві, Збаражі, Сокалі, які тільки на нашому військовому шляху зустрічались, бачив одні, малолюдні, інші зовсім пусті, розвалені, (...) непотрібним зіллям порослі, там гніздились лише різні змії. (...) Бачив там (...) багато людських кіс­ток, сухих і голих, які були прикриті тільки небом».

Весь цей опис, як бачимо, стосується територій, підлеглих Польщі. Винищивши попередньо незліченні маси населення, при­рекли на смерть адміністративно-політичну столицю держави, де стояли найчисленніші козацькі полки, де знаходився Чиги­рин — резиденція Хмельницького, де стрімким ручаєм протікало життя народу.

Таку ціну платила Україна у боротьбі з польською державою за свою свободу.

Політика знищення виявилась, однак, сізифовою працею. Спо­чатку почали вертатись з Задніпрянщини ті виселенці, які відчува­ли найбільшу тугу за рідними краями. Нову колонізацію розпочав молдавський господар, який узяв в оренду обезлюднені території.

1Наталя Полонська-Василенко. Історія України. — Мюнхен, 1976. — Т. II. — С. 140.


Під впливом його універсалів, що закликали до повернення й обіцяли різноманітні пільги, почали виростати з попелу нові міста і села під старими назвами, з'явились полковники в колишніх ко­зацьких містах. У рух відродження включилась і Польща, в котрий раз дійшовши до висновку, що козацьке військо дуже потрібне як досконалий елемент у боротьбі з мусульманським світом. У поході Яна III Собеського під Відень у 1683 році, який започаткував вити­скування турків з центральної і південно-східної Європи, взяло участь близько 5 тисяч козаків, а в наступному році була утворена антитурецька Священна Ліга, до якої увійшли Польща, Ватикан, Австрія, Венеція, а трохи пізніше Росія. Крім того, тривали постійні сутички на польсько-турецькому кордоні, в результаті чо­го в руках Собеського опинилось майже все Поділля за винятком Кам'янця. Козаки всюди були потрібні, тому король видав універ­сал про відновлення колишніх козацьких полків, а сейм прийняв ухвалу про відновлення всіх їхніх прав і привілеїв. Це привело до повного заселення Правобережжя.

Але у 1699 році Польща уклала мирний договір з Туреччиною, яка відмовилась від претензій на Правобережну Україну. Тому ко­заки стали непотрібні. Сейм прийняв ухвалу про ліквідацію в Польщі козаччини, а та відповіла повстанням. У 1700 році пол­ковник Семен Палій розбив 4-тисячний загін польської артилерії, разом із полковником Самусем оточив Білу Церкву, головну польську фортецю в Україні. Підступаючу підмогу було розбито під Бердичевом. По Україні було розіслано універсали, які закли­кали населення до повстання. Звідусіль надходило підкріплення. В усіх трьох воєводствах, Київському, Волинському і Подільсько­му, шляхта оголосила посполитий набір. Після семи тижнів осади впала фортеця в Білій Церкві, Самусь здобув Немирів і Бердичів, ще на початку кампанії були зайняті Богуслав і Корсунь. Повстан­ня охопило всю Правобережну Україну, нагадуючи своїм обсягом період Хмельниччини. В кінці, однак, воно було придушене польо­вим гетьманом Адамом Сенявським і армією лівобережного геть­мана Мазепи, яку послав цар Петро Перший. Це повстання також було рясно зрошене кров'ю. Після захоплення Сенявським штур­мом фортеці Ладижин винищено до пня її захисників разом із 10 тисячами цивільних, покарано на смерть десятки тисяч по­


встанців, а 70 тисячам відрізано ліве вухо, щоб магнати знали, чим займались їхні піддані.

Знову повертались Любомирські, Потоцькі, Яблонські, Чарто- рийські, Браницькі, Сангушки, Тишкевичі, а разом з ними плеяда дрібної шляхти, яка займала при магнатах становища посесорів, орендарів, економів, командирів охорони. При кожному дворі кру­тились євреї — корчмарі і лихварі, напливало католицьке духовен­ство, відроджувалась унія. Відбудовували і перебудовували, вер­бували нових колоністів, головним чином українців (поляків бра­кувало) з Волині і Галичини, охочих до використання обіцяних звільнень від панщини на 10 чи 20 років. І тут з плином часу шлях­та нагадувала про сплату боргів, заганяла до невільницької праці, оплати податків готівкою і в натурі. Населення змушували до прийняття унії або католицького обряду. Допікало великопанське ставлення до селянина як до худоби. Люди втікали від панів, об'єднувались у ватаги, грабували й палили маєтки, користува­лись підтримкою свого середовища. Це була ненависна польській шляхетській еліті гайдамаччина, яка в очах сірого населення ви­росла до рангу захисників православної віри і українського наро­ду. Паніка охопила магнатів, шляхту, адміністрацію, католицький й уніатський клір — усіх представників полонізації і католицизму в Україні. Коли вибухали селянські заворушення, заколотники ставали партизанами, поширюючи гайдамацьке повстання. Ситу­ація була гіршою, ніж на Волині під час Другої світової війни, бо УПА попереджала польське населення про плановану екс- термінацію, тоді як тодішні гайдамаки і поляки не переймались та­кими дрібницями. Всі порахунки здійснювались за принципом «око за око, зуб за зуб».

Перше гайдамацьке повстання вибухнуло у 1734 році на Київщині, коли після смерті Августа II у Польщі відбувалась бо­ротьба за королівський трон між сином померлого Августом III і Станіславом Лещинським. На допомогу Августу прийшла Росія, висилаючи до Польщі свою армію і запорозьких козаків. Не знаю­чи сутності справи, українське населення думало, що царські і ко­зацькі полки прийшли виганяти поляків з Наддніпрянщини, і по­чало повстання, щоб полегшити це завдання. Після поширення за­колоту на Поділля його очолив сотник надвірної міліції князя Лю-


бомирського Верлан, який лише протягом кількох днів утворив полк з більш ніж 1000 селян, сотні запорожців і відділу міліції дво­ру Потоцьких в Умані. Вирушивши з цим військом на Волинь, Верлан зазнав поразки під Крем'янцем, але здобув Броди, мав намір іти на Станіслав і Кам'янець-Подільський, його загони були навіть під Львовом, але були розбиті, головним чином, російським військом. Деякі розбиті підрозділи мандрували Україною ще кілька років.

Більше повстання вибухнуло у 1750 році. Тим разом гайда­мацькі відділи сформувались на Запорожжі, перейшли російсько- польський кордон і розпочали напади від південної Київщини. Се­ляни масово приєднувались до повстання, слабе польське військо мусило зайняти захисні позиції. Повстанці захопили Мошни, Умань, Вінницю, Летичів, Смілу, Фастів, Корсунь, Ржищів, Наро- дичі, Паволоч, Білу Церкву, Ходорів, Бердичів, Красне, Цибулів і доходили до Полісся. Повстання розгорталось стихійно, без плану і керівництва, без належної організації. Гайдамаки творили розбійні банди, збирали здобич і втікали, залишаючи бунтівних селян напризволяще. Повстання було придушене шляхтою всіх трьох воєводств.

Третє, найстрашніше повстання вибухнуло у 1768 році знову на Київщині. Про його характер свідчить уже сама на­зва — Коліївщина, яка походить від українського слова «колій» (іменник від дієслова колоти). Справа в тому, що шляхту кололи тоді ножами або багнетами, а явище стало таким масовим, що на­дало назву повстанню.

Головною причиною Коліївщини стало повсюдне пересліду­вання православного населення військом, цивільною владою і ка­толицьким кліром, змушування священиків і вірних до прийнят­тя унії за допомогою батога і в'язниці. У насиллі допомагали при­хильники Барської конфедерації — шляхетського союзу, який бо­ровся з королем Станіславом Понятовським — фаворитом Кате­рини II. Коли корпус генерала Кречетникова, висланий царицею на Правобережжя, почав громити конфедератів, то населення прийняло це як помсту за свою кривду і початок очищення Ук­раїни від поляків.

Це була, напевно, найжорстокіша боротьба в історії ук­


раїнсько-польських стосунків. Щоб охопити всю Київщину з усіх боків, операцію почали одночасно у чотирьох прикордонних місцевостях під генеральним керівництвом запорожця Максима Залізняка. На чолі одного з загонів, який налічував 700 осіб, він вирушив з Мотронинського монастиря до Умані через Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав і Лисянку. В усіх містах і селах повстанці вирізували шляхту і євреїв. Місцеве населення брало участь у вбивствах, грабувало майно і приєднувалось до по­встанців, утворюючи все нові загони. Шляхта сховалась у захи­щеній фортеці Умань, командир оборони вислав проти повстанців відділ надвірної козацької міліції під командуванням Івана Ґонти, але посланці перейшли на бік Залізняка і на другий день зайняли місто. Настала страшна різня шляхти, євреїв, уніатських свя­щеників і польського цивільного населення. Кількість жертв оцінювалась по-різному; одні історики називають цифру дві ти­сячі, інші - вісімнадцять, ще інші обережно говорять про кілька тисяч. Існує також думка, що кількість була шляхтою перебільше­на. Беручи до уваги обставини, можна говорити про тисячі жертв, хоча, напевно, ніхто їх не рахував і не порахує.

Після погрому переможців скликали в Умані на раду, яка при­значила Залізняка гетьманом, а Ґонту уманським полковником. Уніатам було запропоновано прийняти православ'я або залишити країну. З-під Умані повстанські загони були розіслані в різні боки, завдяки чому влада Залізняка і Ґонти охоплювала Київське, Брац- лавське воєводства, західну частину Подільського і південну час­тину Волинського воєводств. Тим часом російські війська закінчи­ли ліквідацію конфедератів, і польська сторона попросила, щоб спільними силами ліквідувати й гайдамаків. На допомогу їм при­йшов випадок: один із повстанських відділів, переслідуючи шлях­ту і євреїв, перейшов кордон і спалив турецьке місто Балту, де схо­вались утікачі. Вибухнув міжнародний скандал. Туреччина при­грозила Росії війною. Цариця Катерина наказала ліквідувати по­встанців. Справу було вирішено підступно: використовуючи сим­патії одновірців, штаб російської армії запросив керівників гайда­маків на банкет, арештував їх, а потім ще більш ніж тисячу по­встанців. Польській стороні передали 846 полонених, майже всі вони загинули під час тортур. З Ґонти спочатку здерли пасма


шкіри, потім живого четвертували. Поступово виловили усіх по­встанців. Екзекуції тривали кілька років. Керував ними команду­ючий коронними військами на Правобережжі Юзеф Стемпов- ський. Екзекуції проводились в селі Кодня на Житомирщині і в Сербах на Поділлі, відсічено було голови кільком тисячам осіб.

Іншою була доля повстанців з російським громадянством. Се­ред них було вибрано 250 осіб і на чолі з Залізняком відіслано до Києва. Там присудили їх до кари на смерть, яку пізніше замінили на заслання в Сибір після побиття батогами, виривання ніздрів і припалювання шкіри на лобі і щоках. Таким чином, завдяки «сусідській допомозі» повстання було придушено, але причини за­лишились, а наслідки були подвійні:

  • посилилась і зміцнилась ненависть українського суспіль­ства не тільки до шляхти, а й до всього, що польське, до народу, який — хотів того чи ні — був знаряддям шляхетської політики екстермінації, як пізніше німецький народ у Гітлера;

  • виникло питання: чи має право на існування держава, яка, захоплюючи такі великі території, не може утримати їх у порядку, не може впоратися навіть із власною конфедерацією, не кажучи вже про повстання підкореного народу?

Однозначну відповідь історія дала дуже швидко: через чотири роки після ліквідації гайдамаків настав перший поділ Польщі.


Перші десятиліття після поділу Польщі не принесли суттєвих
змін у суспільній ситуації Правобережжя. Як у Польщі, так і в
Росії панував феодалізм. Змінилась тільки окупаційна держава,
шляхта залишилась та сама.

Як подає церковна статистика, в період розборів у приєднаних
до Росії Волині, Поділлі і Київщині мешкало 240 тисяч людей римо-
католицького віросповідання, тобто 11—12%. Згідно з більш точною
державною статистикою 1838 року на цій території жило 4,2 мільйо-
на українських селян-кріпаків і 100 тисяч виключно польської
шляхти. До цієї кількості належала і найменш численна, але найба-
гатша група магнатів — власників величезних латифундій; досить
велика група поміщиків — власників земельних маєтків; дрібна
шляхта, яка не мала підданих і управляла землею власними силами,
а також велика група безземельної шляхти, а точніше бідняків, яка
ліпилась біля магнатських і поміщицьких дворів, виконуючи роль
панських погоничів. До останніх двох груп належало 65% шляхти.
Вона визискувала підданих більше, ніж магнати, і її ненавиділи ще
більше. Одночасно це були дуже патріотичні групи, з яких у XIX
столітті вийшло найбільше повстанців.

Зазначимо досить суттєву деталь. Походячи з лицарства, тобто
феодальної еліти середніх віків, польська шляхта перейнялась
своїм походженням настільки, що впала у мегаломанію: шанува-
лись тільки особи «благородного шляхетного походження», ви-
брані, а решта існувала для того, аби служити вибраним. Ця якість

з'єднала всі шляхетські групи, від магнатів до бідноти, незважаю-
чи на величезне економічне і суспільне розшарування. Ототожню-
ючи поняття народу з поняттям власного стану, шляхта, яка стано-
вила приблизно 10% населення, монополізувала владу в державі і

надала їй назву «Річ Посполита Шляхетська». А що нещастя зви-

У СПІЛЬНІЙ НЕВОЛІ




Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    Микола Сивіцький Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Київ Видавництво імені ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів Третій том

    Документ
    ... в США Микола Сивіцький Історія польсько-українськихконфліктів Третій том Переклад з польської Є. Петренка Київ Видавництво ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Третій том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Верем ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... 4 июля. – № 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво імені Олени ... 4 июля. – № 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво імені Олени ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... ії Русі. Золотоординська дипломатія українських князів. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ... Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ... гуманітарний (українсько-польський етнічний конфлікт 1943-1944 рр ...
  5. Історії з методикою викладання

    Документ
    ... в ЗУНР. Польсько-український конфлікт. Створення Української Галицької Армії. Наступ польських військ і відхід українським ... польсько-українських військ і взяття Києва. Польський режим і ставлення до нього населення. Відступ польсько-українських ...

Другие похожие документы..