textarchive.ru

Главная > Документ


Навчальне видання

Кримінально-виконавче право України

Підручник

За редакцією професора А. X. Степанюка

Видання друге, виправлене і доповнене

Редактор А. В. Єфименко

Комп'ютерна верстка і дизайн

В. М. Зеленька

Підписано до друку з оригінал-макета 01.11.2005.

Формат 60x90 1/16. Папір офсетний. Гарнітура нє\уіоп.

Ум. друк. арк. 16. Обл.-вид. арк. 15,9. Вид. № 226.

Тираж 2000 прим. Зам.

Видавництво «Право» Академії правових наук України Україна, 61002, Харків, вул. Чернишевська, 80

Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи

до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів

видавничої продукції: серія ДК № 559 від 09.08.2001 р.

Виготовлено у ТОВ «Навчальний друк» Україна, 61001, Харків, вул. Державінська, 38

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру: серія ХК № 58 від 10.06.2002 р.

Міністерство освіти і науки України Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого

Кримінально-виконавче право України

За редакцією професора А. X. Степанюка

Видання друге, виправлене і доповнене

Затверджено Міністерством освіти

і науки України

як підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів

Харків

«Право»

2006

ББК 67.308я73 К82

Підручник підготовленний викладачами кафедри кримінально-виконавчого права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

Гриф «Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник

для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів»

надано 25.03.2005 р.

Рецензенти

віце-президент Академії правових наук України, доктор юридич­них наук, професор Ю. М. Грошевий;

начальник управління Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань у Харківській області, генерал-лейте­нант внутрішньої служби В. І. Бутенко

Автори підручника

А. X. Степанюк, д-р юрид. наук, проф. — розділи 1; 6; 18; 19; 20; 24; О. В. Лисодєд, канд. юрид. наук, доцент — розділи 2; 3; 15; 22; М. В. Романов, канд. юрид. наук, асистент — розділи 4; 21; 25; В. В. Голіна, доктор юрид. наук, проф. — розділ 5 (у співавторстві); М. П. Черненок, канд. юрид. наук, асистент — розділи 7; 9; 13; В. М. Харченко, канд. юрид. наук, доцент — розділи 8; 12; 14; 16; Л. П. Опіка, канд. юрид. наук, доцент — розділи 10; 11; 17; 23; В. Ф. Оболєнцев, канд. юрид. наук, асистент — розділи 5 (у співавторстві); 26; 27.

Кримінально-виконавче право України: Підручник для студентів юри-К 82 дичних спеціальностей вищих навчальних закладів/За ред. проф. А X. Сте-панюка. - X.: Право, 2006. - 256 с.

І5ВН 966-8467-51-5.

Підручник відповідає програмі курсу «Кримінально-виконавче право» і складається із Загальної і Особливої частин. У ньому розкривається поняття кримінально-виконавчого права, характеризується правовий статус засуджених, відображається роль міжнародних стандартів поводження із засудженими у ста­новленні вітчизняного кримінально-виконавчого законодавства, висвітлюється порядок і умови виконання та відбування всіх видів покарань та порядок звільнення від відбування покарань.

Для студентів, аспірантів та викладачів вищих юридичних навчальних за­кладів.

ББК 67.308я73

ІЗВН 966-8467-51-5.

) Степанюк А. X., Лисодєд О. В. Романов М. В. та ін., 2006 І «Право», 2006

Поняття кримінально-виконавчого права, предмет і система курсу

§ 1. Політика у сфері виконання покарань

В основі формування і розвитку правової системи держави, різних галузей законодавства, правових форм і напрямків її діяльності лежить політика, що відображає принципи, стратегію, основні напрямки і фор­ми досягнення соціальних цілей, які ставлять перед собою суспільство, політичні й владні структури, що його представляють.

Державою здійснюється зовнішня й внутрішня політика. У пункті 5 ст. 85 Конституції України сказано: «Верховна Рада визначає основи внутрішньої й зовнішньої політики». Наскільки різноманітною є здійснювана в державі політика, можна побачити хоча б з того, що в Україні є Департамент внутрішньої політики, Міністерство промисло­вої політики, Міністерство аграрної політики, здійснюється соціальна, молодіжна, цінова, кредитно-фінансова, податкова, інформаційна політика, політика у сфері науки і науково-технічної діяльності і т. ін. Вища атестаційна комісія України, наприклад, реалізує державну політику в галузі атестації наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, присудженні наукових ступенів кандидата й докто­ра наук. Складовою правової реформи в Україні є державна політика щодо адаптації законодавства України до законодавства Європейсько­го Союзу. Верховна Рада затвердила Засади державної політики України в галузі прав людини. Наведені приклади дають можливість побачити різноманітність різних сфер життєдіяльності, функціонування держа­ви, що відповідають її соціальному призначенню.

Поряд із зазначеними напрямками діяльності держави здійснюється і юридична політика, під якою в теорії права розуміють ті принципи і цілі, які держава проводить у життя при створенні і застосуванні права, його норм, у діяльності юридичних установ, у формуванні й розвитку правосвідомості населення. Складовою частиною юридичної політики,

здійснюваної в Україні, є політика у сфері виконання покарань. Фор­мується політика у сфері виконання покарань законодавчою галуззю влади. Верховна Рада України, приймаючи відповідні закони (ст. 92 Конституції говорить, що винятково законами України визначається діяльність органів і установ виконання покарань, законом України ого­лошується амністія), тим самим впливає на формування політики у сфері виконання кримінальних покарань.

Виходячи з загального визначення юридичної політики, можна дати визначення і політики в сфері виконання покарань: політика в сфері виконання покарань визначає цілі, принципи, стратегію, напрямки діяльності органів і установ виконання покарань, її основні форми й методи.

Політика у сфері виконання покарань як діяльність держави ре­алізується в різних формах і насамперед у законодавстві, що регулює діяльність органів і установ виконання покарань. В даний час ця політи­ка закріплена в Кримінально-виконавчому кодексі України (далі — КВК України), що був прийнятий 11 липня 2003 р. Верховною Радою України і набрав чинності 1 січня 2004 р.

Політика у сфері виконання покарань реалізується в діяльності відповідних органів і установ, а саме: у діяльності Державного департа­менту України з питань виконання покарань, його управлінь (відділів) в областях, Автономній Республіці Крим, безпосередньо в діяльності органів і установ виконання покарань.

Якщо суб'єктом формування політики у сфері виконання покарань виступає Верховна Рада України, то суб'єктом здійснення цієї політи­ки є Державний департамент України з питань виконання покарань і про це прямо сказано в п. 1 Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань від 31 липня 1998 р.: «Державний департамент України з питань виконання покарань (далі — Департа­мент) є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним стату­сом, який безпосередньо реалізовує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань».

Поряд з «політикою у сфері виконання покарань» можливе засто­сування терміна «кримінально-виконавча політика» для: а) позна­чення державної доктрини саме в царині виконання покарань і її ре­алізації на практиці у вигляді застосування державного примусу до засуджених, що виявляється в обмеженні їхніх прав і свобод; і б) най­менування галузі наукових знань, що становлять теоретико-пізна-вальну категорію.

У зв'язку з цим здається, що досягнення науки, яка досліджує про­блеми виконання покарань (тобто кримінально-виконавчої політики в другому її значенні), повинні бути важливим чинником, здатним упли­нути на формування і розвиток політики у сфері виконання покарань.

§ 2. Кримінально-виконавче право: його предмет і метод

Кожна галузь права, у тому числі і кримінально-виконавче право, закріплює у своїх інститутах і нормах цілі, принципи, стратегію, напрям­ки, основні засоби і методи політики держави в тій чи іншій сфері. Відповідно і кримінально-виконавче право закріплює у своїх нормах ос­новні положення політики держави у сфері виконання покарань. Разом із тим кримінально-виконавче право не є пасивним реєстратором держав­ної політики. Воно має свої власні непорушні базові положення, на які не може і не повинна впливати політика. Стверджувати так дозволяє закріплений у ст. 8 Конституції України принцип верховенства права.

Кримінально-виконавче право є сукупністю забезпечених силою державного примусу загальнообов'язкових норм, що регламентують діяльність органів та установ виконання покарань, визначають порядок виконання й умови відбування покарань, регулюють правовідносини, що виникають у сфері виконання покарань.

Поняття кримінально-виконавчого права і кримінально-виконав­чого законодавства не збігаються, тому що хоча КВК України і є фор­мою кримінально-виконавчого права, але не єдиною. Норми криміна­льно-виконавчого права містяться не тільки у кримінально-виконавчо­му законодавстві, але й в інших галузях законодавства, наприклад, у законах про вибори, у пенсійному законодавстві і т. ін.

Кримінально-виконавче право являє собою самостійну галузь пра­ва, що характеризується власним предметом і методом правового регу­лювання, а також системою норм. Разом із тим норми кримінально-виконавчого права є похідними від норм кримінального права; визна­чаючи процедуру виконання-відбування покарань, вони виконують допоміжну роль у реалізації інституту покарання, визначену матеріаль­ними кримінально-правовими нормами. Це означає що поняття пока­рання, його цілі, види покарань, які визначені у КК України, мають вирішальне значення для визначення предмета правового регулюван­ня кримінально-виконавчого права.

Предмет кримінально-виконавчого законодавства входить у предмет правового регулювання кримінально-виконавчого права як галузі права. Предметом регулювання кримінально-виконавчого права й законодав­ства насамперед є діяльність органів і установ виконання покарань. Це випливає з п. 14 ст. 92 Конституції України. Крім того, ч. 1 ст. 1 КВК уточ­нює: «Кримінально-виконавче законодавство України регламентує поря­док і умови виконання та відбування кримінальних покарань».

Відповідно до ч. 2 ст. 1 КВК кримінально-виконавче законодавст­во України визначає:

- принципи виконання кримінальних покарань;

— правовий статус засуджених;

5

  • гарантії захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків;

  • порядок застосування до них заходів впливу з метою виправлен­
    ня і профілактики асоціальної поведінки;

- систему органів і установ виконання покарань, їх функцій та по­рядок діяльності;

  • підстави й порядок звільнення від відбування покарання;

  • регламентує порядок і умови виконання та відбування криміна­
    льних покарань;

  • крім того, вказує на те, хто може здійснювати нагляд і контроль
    за виконанням кримінальних покарань; називає форми участі громадсь­
    кості у виправленні і ресоціалізації засуджених.

§ 3. Діяльність органів та установ виконання покарань як предмет регулювання кримінально-виконавчого права

У пункті 14 ст. 92 Конституції України йдеться про діяльність органів і установ виконання покарань у цілому, взагалі. Але дослідження діяль­ності органів та установ виконання покарань показує, що здійснювана в них діяльність далеко не однорідна. Так, наприклад, в установах ви­конання покарань здійснюються різні види діяльності, визначені ціля­ми покарання, сформульованими в ч. 2 ст. 50 КК України й обумовлені задачами органів і установ виконання покарань. Це кримінально-вико­навча діяльність, соціально-педагогічна діяльність, трудова діяльність засуджених, оперативно-розшукова діяльність і т. ін. В установах вико­нання покарань функціонують різні служби (служба нагляду і безпеки, служба охорони, соціально-психологічна служба, інтендантська служ­ба, медична служба і т. ін.), що виконують свої специфічні завдання у різних напрямках діяльності.

Основним напрямком діяльності органів та установ виконання по­карань, що надає їй якісно визначених характеристик, слід вважати кримінально-виконавчу діяльність, спрямовану на реалізацію кари як однієї з цілей покарання, визначених у ст. 50 КК України. Структурно-функціональний аналіз діяльності взагалі і зокрема кримінально-вико­навчої діяльності дозволяє виділити в ній об'єкт, суб'єктів, учасників, мету, засоби, результат. Так, об'єктом кримінально-виконавчої діяль­ності є двоєдиний процес виконання-відбування покарання. Виконан­ня покарань полягає у застосуванні адміністрацією органів та установ виконання покарань до засуджених державного примусу, тобто в про­цедурі обмеження їх прав та свобод, які є змістом покарань, визначених КК України. Наприклад, змістом позбавлення волі є ізоляція засудже­ного від суспільства, отже, забезпечення ізоляції осіб, позбавлених волі, і є змістом виконання цього покарання. Відбування покарання є за-

безпеченим державним примусом правовим станом засудженого, що на­стає після того, як обвинувальний вирок суду набрав законної сили, і полягає у підпорядкуванні поведінки засудженого обмеженням прав та свобод, передбачених у КК України відповідними покараннями. Відбу­вання покарання можливе у межах кримінально-виконавчих пра­вовідносин, що виникають між адміністрацією органів та установ вико­нання покарань та засудженими. Суб'єктом виконання покарання ви­ступає адміністрація органів і установ виконання покарань. Суб'єктом відбування покарання є засуджений. Мета кримінально-виконавчої діяльності — кара. Засобами є правові (норми кримінально-виконавчо­го права) і матеріально-предметні засоби (будівлі місць позбавлення волі, захисні спорудження, система охорони, сигналізації і т. ін.). Учас­ники кримінально-виконавчої діяльності — це ті особи, що причетні до цього різновиду діяльності, мають контакти з адміністрацією і засудже­ними, однак не наділені повноваженнями реалізації кари, застосуван­ня примусових заходів. Кожен різновид діяльності, здійснюваної в ор­ганах і установах виконання покарання, має свій специфічний склад суб'єктів цієї діяльності й учасників. При цьому ті самі особи можуть бути суб'єктами в одному різновиді діяльності органів та установ вико­нання покарань і одночасно учасниками іншої. Наприклад, ст. 25 КВК України вказує на учасників соціально-педагогічної діяльності в такий спосіб: «Об'єднання громадян, релігійні й благодійні організації та ок­ремі особи можуть брати участь у виправленні і ресоціалізації засудже­них та проведенні соціально-виховної роботи з ними». Для порівнян­ня можна навести ст. 38 КВК Польщі, де також ідеться про те, що за по­годженням із директором установи виконання покарань або слідчого ізолятора у проведенні перевиховної, громадської, культурної, освітньої, спортивної та культової діяльності можуть брати участь спілки, фонди, організації, інституції, церква та інші релігійні об'єднання, а також осо­би, гідні довір'я.

Оскільки покарання являє собою форму державного примусу, то його виконання визначає характер основного методу правового регулю­вання — імперативного, що припускає нерівність суб'єктів виконання й відбування покарання.

§ 4. Джерела кримінально-виконавчого права

У систему норм кримінально-виконавчого права входять норми, що містяться насамперед у КВК України, а також у різноманітних норма­тивних актах, які регулюють діяльність органів та установ виконання покарань і правовідносини, що виникають у сфері виконання пока­рань: Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань

від 25 грудня 2003 р.; Закон України від 24 березня 1998 р. «Про держав­ну виконавчу службу»; Закон України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження»; Закон України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування амністії в Україні»; Закон України від 2 березня 2000 р. «Про загальну структуру й чисельність кримінально-виконавчої системи України»; За­кон України від 23 червня 2005 р. «Про Державну кримінально-виконав­чу службу України», Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань від 31 липня 1998 р.; Положення про здійс­нення помилування від 19 липня 2005 р.; Інструкція про порядок вико­нання покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, та здійснення кон­тролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, від 19 грудня 2003 р.; Інструкція про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі від 16 груд­ня 2003 р.; Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних силах України від 5 квітня 1994 р.; Наказ Міністра оборони України від 28 лю­того 2002 р. № 81 «Про порядок і умови відбування арешту засудженими військовослужбовцями»; Положення про дільницю слідчого ізолятора на території виправної колонії від ЗО грудня 2003 р.

§ 5. Принципи кримінально-виконавчого права

Кримінально-виконавче право як галузь права характеризується тим, що його норми об'єднані у систему єдиними принципами. Слід зверну­ти увагу на існуючі відмінності між принципами кримінально-виконав­чого законодавства, сформульованими у ст. 5 КВК України, й принци­пами кримінально-виконавчого права як галузі права. Так, за ст. 5 КВК «кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбування пока­рань грунтуються на принципах невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рів­ності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання право-слухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності орга­нів і установ виконання покарань». На відміну від цього переліку прин­ципами кримінально-виконавчого права є: справедливість, поважання прав людини, гуманізм, законність, невідворотність виконання пока­рання.

Роль принципів у формуванні кримінально-виконавчого права й законодавства зумовлена тим, що вони містять у собі ідеальні уявлення про реальну мету кримінально-виконавчої діяльності, про результат цілеспрямованих зусиль адміністрації органів та установ виконання

покарань. Принципи кримінально-виконавчого права є виразом голо­вного, основного в даній галузі права, вони відображають стратегічну тенденцію його розвитку, показуючи, на що воно зорієнтовано. Сфор­мульовані спочатку наукою кримінально-виконавчого права правові принципи, об'єктивуючись у кримінально-виконавчому законодавстві, виходять за межі сучасних наукових уявлень і, набуваючи нормативно-правових характеристик, одержують широке соціально-правове значен­ня. Принципи кримінально-виконавчого права покликані відігрівати значну роль у формоутворенні кримінально-виконавчого законодавства й відповідної галузі права як соціальної реальності.

Принципи кримінально-виконавчого права відбиваються у струк­турних елементах механізму правового регулювання діяльності органів та установ виконання покарань, а саме:

  • у нормах кримінально-виконавчого права, які моделюють і рег­
    ламентують процес виконання-відбування покарання;

  • у кримінально-виконавчому законодавстві, що відбиває зміст пра­
    вових норм та оформляє їх у єдиний Кримінально-виконавчий кодекс;

  • у кримінально-виконавчих правовідносинах, які конкретизують
    права й обов'язки адміністрації органів та установ виконання покарань
    і засуджених;

- в актах тлумачення змісту норм кримінально-виконавчого зако­нодавства;

— у кримінально-виконавчій діяльності органів та установ виконан­
ня покарань при здійсненні правообмежень, властивих покаранням.

Принципи у кримінально-виконавчому праві є теоретично обгрун­тованими основними положеннями, обумовленими об'єктивними за­кономірностями реалізації кари, що виражають сутність кримінально-виконавчої діяльності, спрямованої на здійснення правообмежень, вла­стивих покаранням, незалежно від форм застосовуваних примусових заходів. На відміну від сформульованих у ст. 5 КВК України принципів кримінально-виконавчого законодавства принципи кримінально-вико­навчого права (справедливість, поважання прав людини, гуманізм, за­конність, невідворотність виконання покарання) знаходять свій прояв у процесі виконання-відбування всіх без винятку покарань.

Принцип поважання прав людини в діяльності органів та установ виконання покарань необхідно характеризувати, виходячи з того, що в його основу покладено Загальну декларацію прав людини, інші міжна­родно-правові акти як універсального, так 5 регіонального рівня, що про­голошують права й основні свободи людини і громадянина, також міжна­родні стандарти поводження із засудженими. Згідно із Засадами держав­ної політики України в галузі прав людини права й свободи людини, їх гарантії мають визначати зміст і спрямованість діяльності органів держа­ви, в тому числі й при виконанні покарань. Державна політика в галузі прав людини виходить із того, що неприпустимо звужувати та обмежу-

вати існуючі права й основні свободи людини, проголошені Консти­туцією України, законами та підзаконними нормативними актами.

Додержання прав людини в діяльності органів та установ виконання покарань при застосуванні державного примусу повинно гарантувати суб'єктові відбування покарання захист від принижень і нелюдського став­лення, забезпечувати засудженим безпечні умови тримання. Принцип по­важання прав людини надає засудженим гарантовану можливість відсто­ювати свої права, звертаючись із пропозиціями, заявами та скаргами не тільки до адміністрації, а й до суду, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, у відповідні міжнародні судові установи або орга­ни міжнародних організацій, членом чи учасником яких є Україна.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

    Закон
    Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 1 грудня 2005 року N 3166-IV,ОВУ, 2005 р., N 51, ст. 3175, від 20 грудня 2005 року N 3235-IV, ОВУ, 2005 р.
  2. Кримінально-виконавчий кодекс україни верховна рада україни закони за №1129-iv від 11 07 2003

    Закон
    1. Кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації
  3. КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ Розділ I ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Глава 1 Кримінальне процесуальне законодавство України та сфера його дії Стаття 1 Кримінальне процесуальне законодавство України

    Кодекс
    2. Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України.
  4. Кримінально-процесуальний кодекс України

    Кодекс
    Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону
  5. С учасні тенденції розвитку держави та права україни

    Документ
    До збірки наукових праць увійшли результати наукової діяльності професорсько-викладацького складу Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії, що здійснювалась протягом 2007 року, які присвячені актуальним
  6. Кримінально-процесуальний кодекс України Розділ I ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Глава 1 ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 1 Призначення Кримінально-процесуального кодексу України

    Кодекс
    Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону

Другие похожие документы..