textarchive.ru

Главная > Документ

1

Смотреть полностью

Навчальне видання

Кримінально-виконавче право України

Підручник

За редакцією професора А. X. Степанюка

Видання друге, виправлене і доповнене

Редактор А. В. Єфименко

Комп'ютерна верстка і дизайн

В. М. Зеленька

Підписано до друку з оригінал-макета 01.11.2005.

Формат 60x90 1/16. Папір офсетний. Гарнітура нє\уіоп.

Ум. друк. арк. 16. Обл.-вид. арк. 15,9. Вид. № 226.

Тираж 2000 прим. Зам.

Видавництво «Право» Академії правових наук України Україна, 61002, Харків, вул. Чернишевська, 80

Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи

до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів

видавничої продукції: серія ДК № 559 від 09.08.2001 р.

Виготовлено у ТОВ «Навчальний друк» Україна, 61001, Харків, вул. Державінська, 38

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру: серія ХК № 58 від 10.06.2002 р.

Міністерство освіти і науки України Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого

Кримінально-виконавче право України

За редакцією професора А. X. Степанюка

Видання друге, виправлене і доповнене

Затверджено Міністерством освіти

і науки України

як підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів

Харків

«Право»

2006

ББК 67.308я73 К82

Підручник підготовленний викладачами кафедри кримінально-виконавчого права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

Гриф «Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник

для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів»

надано 25.03.2005 р.

Рецензенти

віце-президент Академії правових наук України, доктор юридич­них наук, професор Ю. М. Грошевий;

начальник управління Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань у Харківській області, генерал-лейте­нант внутрішньої служби В. І. Бутенко

Автори підручника

А. X. Степанюк, д-р юрид. наук, проф. — розділи 1; 6; 18; 19; 20; 24; О. В. Лисодєд, канд. юрид. наук, доцент — розділи 2; 3; 15; 22; М. В. Романов, канд. юрид. наук, асистент — розділи 4; 21; 25; В. В. Голіна, доктор юрид. наук, проф. — розділ 5 (у співавторстві); М. П. Черненок, канд. юрид. наук, асистент — розділи 7; 9; 13; В. М. Харченко, канд. юрид. наук, доцент — розділи 8; 12; 14; 16; Л. П. Опіка, канд. юрид. наук, доцент — розділи 10; 11; 17; 23; В. Ф. Оболєнцев, канд. юрид. наук, асистент — розділи 5 (у співавторстві); 26; 27.

Кримінально-виконавче право України: Підручник для студентів юри-К 82 дичних спеціальностей вищих навчальних закладів/За ред. проф. А X. Сте-панюка. - X.: Право, 2006. - 256 с.

І5ВН 966-8467-51-5.

Підручник відповідає програмі курсу «Кримінально-виконавче право» і складається із Загальної і Особливої частин. У ньому розкривається поняття кримінально-виконавчого права, характеризується правовий статус засуджених, відображається роль міжнародних стандартів поводження із засудженими у ста­новленні вітчизняного кримінально-виконавчого законодавства, висвітлюється порядок і умови виконання та відбування всіх видів покарань та порядок звільнення від відбування покарань.

Для студентів, аспірантів та викладачів вищих юридичних навчальних за­кладів.

ББК 67.308я73

ІЗВН 966-8467-51-5.

) Степанюк А. X., Лисодєд О. В. Романов М. В. та ін., 2006 І «Право», 2006

Поняття кримінально-виконавчого права, предмет і система курсу

§ 1. Політика у сфері виконання покарань

В основі формування і розвитку правової системи держави, різних галузей законодавства, правових форм і напрямків її діяльності лежить політика, що відображає принципи, стратегію, основні напрямки і фор­ми досягнення соціальних цілей, які ставлять перед собою суспільство, політичні й владні структури, що його представляють.

Державою здійснюється зовнішня й внутрішня політика. У пункті 5 ст. 85 Конституції України сказано: «Верховна Рада визначає основи внутрішньої й зовнішньої політики». Наскільки різноманітною є здійснювана в державі політика, можна побачити хоча б з того, що в Україні є Департамент внутрішньої політики, Міністерство промисло­вої політики, Міністерство аграрної політики, здійснюється соціальна, молодіжна, цінова, кредитно-фінансова, податкова, інформаційна політика, політика у сфері науки і науково-технічної діяльності і т. ін. Вища атестаційна комісія України, наприклад, реалізує державну політику в галузі атестації наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, присудженні наукових ступенів кандидата й докто­ра наук. Складовою правової реформи в Україні є державна політика щодо адаптації законодавства України до законодавства Європейсько­го Союзу. Верховна Рада затвердила Засади державної політики України в галузі прав людини. Наведені приклади дають можливість побачити різноманітність різних сфер життєдіяльності, функціонування держа­ви, що відповідають її соціальному призначенню.

Поряд із зазначеними напрямками діяльності держави здійснюється і юридична політика, під якою в теорії права розуміють ті принципи і цілі, які держава проводить у життя при створенні і застосуванні права, його норм, у діяльності юридичних установ, у формуванні й розвитку правосвідомості населення. Складовою частиною юридичної політики,

здійснюваної в Україні, є політика у сфері виконання покарань. Фор­мується політика у сфері виконання покарань законодавчою галуззю влади. Верховна Рада України, приймаючи відповідні закони (ст. 92 Конституції говорить, що винятково законами України визначається діяльність органів і установ виконання покарань, законом України ого­лошується амністія), тим самим впливає на формування політики у сфері виконання кримінальних покарань.

Виходячи з загального визначення юридичної політики, можна дати визначення і політики в сфері виконання покарань: політика в сфері виконання покарань визначає цілі, принципи, стратегію, напрямки діяльності органів і установ виконання покарань, її основні форми й методи.

Політика у сфері виконання покарань як діяльність держави ре­алізується в різних формах і насамперед у законодавстві, що регулює діяльність органів і установ виконання покарань. В даний час ця політи­ка закріплена в Кримінально-виконавчому кодексі України (далі — КВК України), що був прийнятий 11 липня 2003 р. Верховною Радою України і набрав чинності 1 січня 2004 р.

Політика у сфері виконання покарань реалізується в діяльності відповідних органів і установ, а саме: у діяльності Державного департа­менту України з питань виконання покарань, його управлінь (відділів) в областях, Автономній Республіці Крим, безпосередньо в діяльності органів і установ виконання покарань.

Якщо суб'єктом формування політики у сфері виконання покарань виступає Верховна Рада України, то суб'єктом здійснення цієї політи­ки є Державний департамент України з питань виконання покарань і про це прямо сказано в п. 1 Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань від 31 липня 1998 р.: «Державний департамент України з питань виконання покарань (далі — Департа­мент) є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним стату­сом, який безпосередньо реалізовує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань».

Поряд з «політикою у сфері виконання покарань» можливе засто­сування терміна «кримінально-виконавча політика» для: а) позна­чення державної доктрини саме в царині виконання покарань і її ре­алізації на практиці у вигляді застосування державного примусу до засуджених, що виявляється в обмеженні їхніх прав і свобод; і б) най­менування галузі наукових знань, що становлять теоретико-пізна-вальну категорію.

У зв'язку з цим здається, що досягнення науки, яка досліджує про­блеми виконання покарань (тобто кримінально-виконавчої політики в другому її значенні), повинні бути важливим чинником, здатним упли­нути на формування і розвиток політики у сфері виконання покарань.

§ 2. Кримінально-виконавче право: його предмет і метод

Кожна галузь права, у тому числі і кримінально-виконавче право, закріплює у своїх інститутах і нормах цілі, принципи, стратегію, напрям­ки, основні засоби і методи політики держави в тій чи іншій сфері. Відповідно і кримінально-виконавче право закріплює у своїх нормах ос­новні положення політики держави у сфері виконання покарань. Разом із тим кримінально-виконавче право не є пасивним реєстратором держав­ної політики. Воно має свої власні непорушні базові положення, на які не може і не повинна впливати політика. Стверджувати так дозволяє закріплений у ст. 8 Конституції України принцип верховенства права.

Кримінально-виконавче право є сукупністю забезпечених силою державного примусу загальнообов'язкових норм, що регламентують діяльність органів та установ виконання покарань, визначають порядок виконання й умови відбування покарань, регулюють правовідносини, що виникають у сфері виконання покарань.

Поняття кримінально-виконавчого права і кримінально-виконав­чого законодавства не збігаються, тому що хоча КВК України і є фор­мою кримінально-виконавчого права, але не єдиною. Норми криміна­льно-виконавчого права містяться не тільки у кримінально-виконавчо­му законодавстві, але й в інших галузях законодавства, наприклад, у законах про вибори, у пенсійному законодавстві і т. ін.

Кримінально-виконавче право являє собою самостійну галузь пра­ва, що характеризується власним предметом і методом правового регу­лювання, а також системою норм. Разом із тим норми кримінально-виконавчого права є похідними від норм кримінального права; визна­чаючи процедуру виконання-відбування покарань, вони виконують допоміжну роль у реалізації інституту покарання, визначену матеріаль­ними кримінально-правовими нормами. Це означає що поняття пока­рання, його цілі, види покарань, які визначені у КК України, мають вирішальне значення для визначення предмета правового регулюван­ня кримінально-виконавчого права.

Предмет кримінально-виконавчого законодавства входить у предмет правового регулювання кримінально-виконавчого права як галузі права. Предметом регулювання кримінально-виконавчого права й законодав­ства насамперед є діяльність органів і установ виконання покарань. Це випливає з п. 14 ст. 92 Конституції України. Крім того, ч. 1 ст. 1 КВК уточ­нює: «Кримінально-виконавче законодавство України регламентує поря­док і умови виконання та відбування кримінальних покарань».

Відповідно до ч. 2 ст. 1 КВК кримінально-виконавче законодавст­во України визначає:

- принципи виконання кримінальних покарань;

— правовий статус засуджених;

5

  • гарантії захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків;

  • порядок застосування до них заходів впливу з метою виправлен­
    ня і профілактики асоціальної поведінки;

- систему органів і установ виконання покарань, їх функцій та по­рядок діяльності;

  • підстави й порядок звільнення від відбування покарання;

  • регламентує порядок і умови виконання та відбування криміна­
    льних покарань;

  • крім того, вказує на те, хто може здійснювати нагляд і контроль
    за виконанням кримінальних покарань; називає форми участі громадсь­
    кості у виправленні і ресоціалізації засуджених.

§ 3. Діяльність органів та установ виконання покарань як предмет регулювання кримінально-виконавчого права

У пункті 14 ст. 92 Конституції України йдеться про діяльність органів і установ виконання покарань у цілому, взагалі. Але дослідження діяль­ності органів та установ виконання покарань показує, що здійснювана в них діяльність далеко не однорідна. Так, наприклад, в установах ви­конання покарань здійснюються різні види діяльності, визначені ціля­ми покарання, сформульованими в ч. 2 ст. 50 КК України й обумовлені задачами органів і установ виконання покарань. Це кримінально-вико­навча діяльність, соціально-педагогічна діяльність, трудова діяльність засуджених, оперативно-розшукова діяльність і т. ін. В установах вико­нання покарань функціонують різні служби (служба нагляду і безпеки, служба охорони, соціально-психологічна служба, інтендантська служ­ба, медична служба і т. ін.), що виконують свої специфічні завдання у різних напрямках діяльності.

Основним напрямком діяльності органів та установ виконання по­карань, що надає їй якісно визначених характеристик, слід вважати кримінально-виконавчу діяльність, спрямовану на реалізацію кари як однієї з цілей покарання, визначених у ст. 50 КК України. Структурно-функціональний аналіз діяльності взагалі і зокрема кримінально-вико­навчої діяльності дозволяє виділити в ній об'єкт, суб'єктів, учасників, мету, засоби, результат. Так, об'єктом кримінально-виконавчої діяль­ності є двоєдиний процес виконання-відбування покарання. Виконан­ня покарань полягає у застосуванні адміністрацією органів та установ виконання покарань до засуджених державного примусу, тобто в про­цедурі обмеження їх прав та свобод, які є змістом покарань, визначених КК України. Наприклад, змістом позбавлення волі є ізоляція засудже­ного від суспільства, отже, забезпечення ізоляції осіб, позбавлених волі, і є змістом виконання цього покарання. Відбування покарання є за-

безпеченим державним примусом правовим станом засудженого, що на­стає після того, як обвинувальний вирок суду набрав законної сили, і полягає у підпорядкуванні поведінки засудженого обмеженням прав та свобод, передбачених у КК України відповідними покараннями. Відбу­вання покарання можливе у межах кримінально-виконавчих пра­вовідносин, що виникають між адміністрацією органів та установ вико­нання покарань та засудженими. Суб'єктом виконання покарання ви­ступає адміністрація органів і установ виконання покарань. Суб'єктом відбування покарання є засуджений. Мета кримінально-виконавчої діяльності — кара. Засобами є правові (норми кримінально-виконавчо­го права) і матеріально-предметні засоби (будівлі місць позбавлення волі, захисні спорудження, система охорони, сигналізації і т. ін.). Учас­ники кримінально-виконавчої діяльності — це ті особи, що причетні до цього різновиду діяльності, мають контакти з адміністрацією і засудже­ними, однак не наділені повноваженнями реалізації кари, застосуван­ня примусових заходів. Кожен різновид діяльності, здійснюваної в ор­ганах і установах виконання покарання, має свій специфічний склад суб'єктів цієї діяльності й учасників. При цьому ті самі особи можуть бути суб'єктами в одному різновиді діяльності органів та установ вико­нання покарань і одночасно учасниками іншої. Наприклад, ст. 25 КВК України вказує на учасників соціально-педагогічної діяльності в такий спосіб: «Об'єднання громадян, релігійні й благодійні організації та ок­ремі особи можуть брати участь у виправленні і ресоціалізації засудже­них та проведенні соціально-виховної роботи з ними». Для порівнян­ня можна навести ст. 38 КВК Польщі, де також ідеться про те, що за по­годженням із директором установи виконання покарань або слідчого ізолятора у проведенні перевиховної, громадської, культурної, освітньої, спортивної та культової діяльності можуть брати участь спілки, фонди, організації, інституції, церква та інші релігійні об'єднання, а також осо­би, гідні довір'я.

Оскільки покарання являє собою форму державного примусу, то його виконання визначає характер основного методу правового регулю­вання — імперативного, що припускає нерівність суб'єктів виконання й відбування покарання.

§ 4. Джерела кримінально-виконавчого права

У систему норм кримінально-виконавчого права входять норми, що містяться насамперед у КВК України, а також у різноманітних норма­тивних актах, які регулюють діяльність органів та установ виконання покарань і правовідносини, що виникають у сфері виконання пока­рань: Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань

від 25 грудня 2003 р.; Закон України від 24 березня 1998 р. «Про держав­ну виконавчу службу»; Закон України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження»; Закон України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування амністії в Україні»; Закон України від 2 березня 2000 р. «Про загальну структуру й чисельність кримінально-виконавчої системи України»; За­кон України від 23 червня 2005 р. «Про Державну кримінально-виконав­чу службу України», Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань від 31 липня 1998 р.; Положення про здійс­нення помилування від 19 липня 2005 р.; Інструкція про порядок вико­нання покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, та здійснення кон­тролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, від 19 грудня 2003 р.; Інструкція про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі від 16 груд­ня 2003 р.; Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних силах України від 5 квітня 1994 р.; Наказ Міністра оборони України від 28 лю­того 2002 р. № 81 «Про порядок і умови відбування арешту засудженими військовослужбовцями»; Положення про дільницю слідчого ізолятора на території виправної колонії від ЗО грудня 2003 р.

§ 5. Принципи кримінально-виконавчого права

Кримінально-виконавче право як галузь права характеризується тим, що його норми об'єднані у систему єдиними принципами. Слід зверну­ти увагу на існуючі відмінності між принципами кримінально-виконав­чого законодавства, сформульованими у ст. 5 КВК України, й принци­пами кримінально-виконавчого права як галузі права. Так, за ст. 5 КВК «кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбування пока­рань грунтуються на принципах невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рів­ності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання право-слухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності орга­нів і установ виконання покарань». На відміну від цього переліку прин­ципами кримінально-виконавчого права є: справедливість, поважання прав людини, гуманізм, законність, невідворотність виконання пока­рання.

Роль принципів у формуванні кримінально-виконавчого права й законодавства зумовлена тим, що вони містять у собі ідеальні уявлення про реальну мету кримінально-виконавчої діяльності, про результат цілеспрямованих зусиль адміністрації органів та установ виконання

покарань. Принципи кримінально-виконавчого права є виразом голо­вного, основного в даній галузі права, вони відображають стратегічну тенденцію його розвитку, показуючи, на що воно зорієнтовано. Сфор­мульовані спочатку наукою кримінально-виконавчого права правові принципи, об'єктивуючись у кримінально-виконавчому законодавстві, виходять за межі сучасних наукових уявлень і, набуваючи нормативно-правових характеристик, одержують широке соціально-правове значен­ня. Принципи кримінально-виконавчого права покликані відігрівати значну роль у формоутворенні кримінально-виконавчого законодавства й відповідної галузі права як соціальної реальності.

Принципи кримінально-виконавчого права відбиваються у струк­турних елементах механізму правового регулювання діяльності органів та установ виконання покарань, а саме:

  • у нормах кримінально-виконавчого права, які моделюють і рег­
    ламентують процес виконання-відбування покарання;

  • у кримінально-виконавчому законодавстві, що відбиває зміст пра­
    вових норм та оформляє їх у єдиний Кримінально-виконавчий кодекс;

  • у кримінально-виконавчих правовідносинах, які конкретизують
    права й обов'язки адміністрації органів та установ виконання покарань
    і засуджених;

- в актах тлумачення змісту норм кримінально-виконавчого зако­нодавства;

— у кримінально-виконавчій діяльності органів та установ виконан­
ня покарань при здійсненні правообмежень, властивих покаранням.

Принципи у кримінально-виконавчому праві є теоретично обгрун­тованими основними положеннями, обумовленими об'єктивними за­кономірностями реалізації кари, що виражають сутність кримінально-виконавчої діяльності, спрямованої на здійснення правообмежень, вла­стивих покаранням, незалежно від форм застосовуваних примусових заходів. На відміну від сформульованих у ст. 5 КВК України принципів кримінально-виконавчого законодавства принципи кримінально-вико­навчого права (справедливість, поважання прав людини, гуманізм, за­конність, невідворотність виконання покарання) знаходять свій прояв у процесі виконання-відбування всіх без винятку покарань.

Принцип поважання прав людини в діяльності органів та установ виконання покарань необхідно характеризувати, виходячи з того, що в його основу покладено Загальну декларацію прав людини, інші міжна­родно-правові акти як універсального, так 5 регіонального рівня, що про­голошують права й основні свободи людини і громадянина, також міжна­родні стандарти поводження із засудженими. Згідно із Засадами держав­ної політики України в галузі прав людини права й свободи людини, їх гарантії мають визначати зміст і спрямованість діяльності органів держа­ви, в тому числі й при виконанні покарань. Державна політика в галузі прав людини виходить із того, що неприпустимо звужувати та обмежу-

вати існуючі права й основні свободи людини, проголошені Консти­туцією України, законами та підзаконними нормативними актами.

Додержання прав людини в діяльності органів та установ виконання покарань при застосуванні державного примусу повинно гарантувати суб'єктові відбування покарання захист від принижень і нелюдського став­лення, забезпечувати засудженим безпечні умови тримання. Принцип по­важання прав людини надає засудженим гарантовану можливість відсто­ювати свої права, звертаючись із пропозиціями, заявами та скаргами не тільки до адміністрації, а й до суду, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, у відповідні міжнародні судові установи або орга­ни міжнародних організацій, членом чи учасником яких є Україна.

Принцип справедливості в кримінально-виконавчому праві Грун­тується на тому, що залучення правових ідей, які містяться в Загальній дек­ларації прав людини, у правові системи окремих держав також передбачає необхідність розбудови кримінально-виконавчої системи та кримінально-виконавчого законодавства України на засадах справедливості. Виступа­ючи фундаментальним критерієм оцінки діяльності правоохоронних орга­нів, справедливість посідає центральне місце в забезпеченні прав людини при здійсненні правообмежень, властивих покаранням. Оскільки застосу­вання таких правообмежень істотно обмежує конституційні права й за­конні інтереси засудженого, справедливість реалізації кари, відбиваючи співвідношення діяння і відплати за нього, позначає відповідність між пра­вами й обов'язками громадян, закріпленими в Конституції, і обмеженням правового статусу осіб, які зазнали покарання.

Діалектика справедливості знаходить свій прояв в об'єктивних за­кономірностях виконання покарання, що обумовили невідворотність реалізації кари, сутність і каральну функцію кримінально-виконавчої діяльності. Входячи в систему принципів кримінально-виконавчого права, принцип справедливості є відбиттям сутності кримінально-ви­конавчої діяльності, зведенням до єдиного знаменника зусиль право­охоронних органів по реалізації кримінальної відповідальності, відоб­раженням закономірності здійснення кари, виражаючи вимогу розмір­ності діяння і відплати за нього.

Принцип справедливості, втілений у діяльності органів та установ виконання покарань, виступає способом існування кримінально-вико­навчої діяльності, формою внутрішнього, об'єктивного, сутнісного, загального, необхідного, сталого, повторюваного зв'язку між структур­ними елементами кримінально-виконавчої діяльності. Категорія спра­ведливості пов'язана з характеристикою процесів виконання-відбуван-ня покарання, аналізом структури кримінально-виконавчої діяльності. Вимоги, що висуваються до кримінально-виконавчої діяльності, по­винні бути справедливими. Справедливість у кримінальне-виконавчо­му праві дозволяє не просто оцінити, як реалізується кара, але надає

10

можливість побачити об'єктивно властиві кримінально-виконавчій діяльності риси і якості, що відбивають міру правообмежень, притаман­них покаранню.

Принцип гуманізму стосовно засуджених, які відбувають покаран­ня, ґрунтується на положенні ст. З Конституції України, де декларується, що в Україні людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недотор­канність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Своє втілення цей принцип одержує і в нормах кримінально-виконавчого за­конодавства, що визначають правове становище засуджених. Ці норми покликані інкорпорувати уявлення про гуманізм як про людинолюбст­во, милосердя, любов до ближнього у правову систему, в діяльність ор­ганів та установ виконання покарань. У результаті такої інкорпорації ро­зуміння гуманізму виконання покарання як кримінально-виконавчої діяльності, не позбавленої людяного ставлення до засудженого, одержує вищу юридичну силу, спираючись на авторитет закону.

Законність як принцип кримінально-виконавчого права, криміна­льно-виконавчого законодавства, діяльності органів та установ вико­нання покарань насамперед зафіксовано в п. 14 ст. 92 Конституції Ук­раїни, де сказано, що виключно законами України визначається діяль­ність органів і установ виконання покарань. Отже, тільки закон — акт Верховної Ради як єдиного органу законодавчої влади є джерелом нор­мативного регулювання діяльності органів та установ виконання пока­рань. Адміністрації цих органів та установ належить використовувати кримінально-виконавче законодавство як обов'язковий інструмент для здійснення кримінально-виконавчої діяльності. Правоохоронна діяль­ність повинна здійснюватися нею в режимі законності, обумовлено­му повною подібністю розуміння законності як принципу криміналь­но-виконавчого права, кримінально-виконавчого законодавства й діяльності органів та установ виконання покарань. Цей принцип Грун­тується на єдності розуміння, закріплення й застосування норм кри­мінально-виконавчого законодавства, на тому, що законність органічно пов'язана зі справедливістю й асоціюється з доцільністю кримінально-виконавчої діяльності. Підтримка режиму законності має виняткове значення при реалізації правообмежень, властивих покаранням, і не­обхідна як для вирішення завдань кримінально-виконавчого законодав­ства, так і для охорони прав та законних інтересів засуджених. Відступ від закону в кримінально-виконавчій діяльності адміністрації органів та установ виконання покарань призводить до порушення останньої. Кримінально-виконавчому законодавству належить не тільки проголо­сити права засуджених, а й гарантувати дотримання їхнього правового статусу шляхом покладання на адміністрацію органів та установ виконан­ня покарань обов'язку по забезпеченню суб'єктивних прав та законних інтересів засуджених. Законність являє собою єдність внутрішнього й

11

зовнішнього. Як спосіб зв'язку структурних елементів кримінально-виконавчої діяльності законність організує структуру цієї діяльності і стає ніби моментом реалізації кари. Як спосіб регулювання, зов­нішнього оформлення такої діяльності законність виступає чимось зовнішнім. У цій якості кримінально-виконавче законодавство покли­кане бути способом зовнішнього вираження кримінально-виконавчої діяльності, що регулює відносно стійку визначеність зв'язку її струк­турних елементів.

Принцип невідворотності виконання покарання є похідним від принципу невідворотності покарання та невідворотності кримінальної відповідальності. Принцип невідворотності покарання, що визначає послідовність стадій кримінальної відповідальності і виступає у кри­мінально-виконавчому праві уже як принцип невідворотності виконан­ня покарання, встановлює правила, за якими здійснюється кара, вико­нуючи роль механізму кримінально-виконавчої діяльності. Принцип невідворотності невіддільний від кримінально-виконавчої діяльності, безпосередньо наявний у ній, визначає її істотні риси. Невідворотність виконання покарання є підґрунтям практичної доцільної діяльності адміністрації органів та установ виконання покарань, принципом ви­нятково кримінально-виконавчої діяльності, а не чимось зовнішнім стосовно неї. Тому механізм останньої приводиться в дію не за допомо­гою якогось зовнішнього щодо виконання покарання чинника — його основою, спонукальною причиною виступає саме принцип невідворот­ності виконання покарання як вихідна засада кримінально-виконавчої діяльності, як об'єктивна необхідність доведення до логічного завер­шення зусиль правоохоронних органів по реалізації кримінальної відповідальності.

як з'ясоване поняття сутності виконання покарання; в) дана наука є відбиттям досягнутих знань про кримінально-виконавче право як га­лузь права і про діяльність органів та установ виконання покарань у специфічних правових категоріях і поняттях; г) правові категорії, що створюють специфічну логічну структуру кримінально-виконавчого права, певним чином уже скомпоновані; г) кримінально-виконавче право відбиває об'єктивний процес виконання-відбування покаран­ня, його закономірності; д) зміст науки кримінально-виконавчого права вже об'єктивований в десятках публікацій.

§ 6. Наука кримінально-виконавчого права

Наука кримінально-виконавчого права є тією галуззю знань, що грунтується на фундаментальних теоретичних розробках теорії вико­нання покарань із дослідженням сутності кримінально-виконавчої діяльності та заглибленням в об'єкт дослідження, характеристикою основного й другорядних напрямків діяльності органів та установ ви­конання покарань. Кримінально-виконавче право як галузева наукова теорія є результатом проведених досліджень і відповідає необхідним для цього критеріям, а саме: а) має свій, якісно виокремлений власний пред­мет дослідження, яким є кримінально-виконавча діяльність; б) наявні публікації з кримінально-виконавчого права дають цілісне уявлення про сутність і зміст виконання покарань, розкривають закономірності ре­алізації кари, через що ці наукові розробки можуть бути інтерпретовані

12

2

Кримінально-виконавче законодавство

України

Під кримінально-виконавчим законодавством у широкому значенні розуміється система нормативно-правових актів, що містять норми кримінально-виконавчого права. Це нормативно-правові акти органів влади і управління (джерела), які регулюють весь комплекс суспільних відносин, що виникають з приводу та у процесі виконання й відбуван­ня кримінальних покарань та застосування до засуджених засобів ви­правлення і ресоціалізації.

Базовим джерелом і юридичною основою розвитку законодавства, у тому числі і кримінально-виконавчого, є Конституція України. Напри­клад, ст. 92 Конституції України встановлює, що виключно законами України визначаються організація й діяльність органів і установ вико­нання покарань, тільки законом оголошується амністія. Згідно із ст. 106 Конституції України до компетенції Президента України відноситься здійснення помилування. Більшість прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, які передбачені розділом II Конституції України, по­вною мірою поширюються і на засуджених. Зокрема, ч. З ст. 63 Консти­туції України встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. На підставі, наприклад, ст. 64 Конституції Ук­раїни у 1998 р. Конституційний Суд України визнав неконституційни­ми норми Закону України «Про вибори народних депутатів України» щодо обмеження виборчого права для осіб, які за вироком суду перебу­вають у місцях позбавлення волі, на час перебування в цих місцях.

Основним законом, що регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань, є Кримінально-виконавчий кодекс України, який був прийнятий Верховною Радою України 11 липня 2003 р. та набув чинності з 1 січня 2004 р.

До прийняття КВК в Україні діяв Виправно-трудовий кодекс, який був прийнятий 23 грудня 1970 р. і набрав чинності з 1 червня 1971 р. Тривалий час (до 2001 р.) цей кодекс регулював порядок і умови вико­нання та відбування тільки двох видів кримінальних покарань: позбав­лення волі та виправних робіт. Порядок і умови виконання та відбування інших видів кримінальних покарань регулювалися низкою інших підза-конних нормативно-правових актів. КВК України регулює порядок і умови виконання та відбування усіх видів кримінальних покарань, які

14

передбачені у ст. 51 нового КК України. Крім цього, КВК України містить низку нових положень, яких не було у Виправно-трудовому кодексі, по-новому чи більш детально регулює окремі питання виконан­ня та відбування кримінальних покарань.

КВК України складається із Загальної частини, Особливої частини та Прикінцевих положень. Загальна та Особлива частини поділені на п'ять розділів, які складаються з 26 глав, що містять 166 статей. Розділ перший містить норми, які визначають загальні положення криміналь­но-виконавчого законодавства, правовий статус засуджених, систему органів і установ виконання покарань, регулює питання нагляду й кон­тролю за виконанням покарань і участі громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених. Розділ другий регулює питання виконання по­карань, не пов'язаних із позбавленням волі, розділ третій — виконання покарання у виді позбавлення волі, розділ четвертий — виконання пока­рання у виді довічного позбавлення волі. Розділ п'ятий присвячений пи­танням звільнення від відбування покарання, допомоги особам, які звільнені від відбування покарання, контролю і нагляду за ними. При­кінцеві положення регулюють питання введення в дію КВК України.

До інших законів, які містять норми кримінально-виконавчого пра­ва, слід віднести:

- Закон України від 2 березня 2000 р. «Про загальну структуру і чи­
сельність кримінально-виконавчої системи України»;

  • Закон України від 23 червня 2005 р. «Про Державну кримінально-
    виконавчу службу України»;

  • Закон України від 1 жовтня 1996 р. «Про застосування амністії в
    Україні»;

  • Закон України від 1 грудня 1994 р. «Про адміністративний нагляд
    за особами, звільненими з місць позбавлення волі»;

  • Закон України від 10 липня 2003 р. «Про соціальну адаптацію осіб,
    які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на
    певний строк»;

- Закон України від ЗО липня 1993 р. «Про попереднє ув'язнення» та ін.
Низка норм кримінально-виконавчого права міститься і в Указах

Президента України. Зокрема, на підставі Указів Президента України від 22 квітня 1998 р. №344/98, від 12 березня 1999 р. №248/99, від 12 черв­ня 2000 р. №786/2000 був створений Державний департамент України з питань виконання покарань та визначено його спеціальний статус як центрального органу виконавчої влади, який безпосередньо реалізовує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. Указом Президента України від 31 липня 1998 р. №827/98 було затвер­джене Положення про Державний департамент України з питань вико­нання покарань, Указом Президента України від 19 липня 2005 р. №1118/2005 затверджене Положення про здійснення помилування, Указом Президента від 5 квітня 1994 р. №139/94 було затверджене По-

15

ложення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України тощо.

Окремі питання діяльності кримінально-виконавчої системи регу­люються також і постановами Кабінету Міністрів України. Наприклад, постановою від 20 червня 2000 р. №986 затверджена Програма зміцнення матеріальної бази органів та установ кримінально-виконавчої системи на 2000-2004 роки, постановою від 15 лютого 2002 р. № 167 затверджена Про­грама подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 роки, постановою від 1 квітня 2004 р. №429 затверджені Положення про спостережні комісії та Положення про піклувальні ради при спеціальних виховних установах, постановою від 1 березня 1999 р. №286 визначена структура центрального апарату Державного департаменту України з питань виконання покарань та гра­нична чисельність працівників центрального апарату тощо.

Більш детальна регламентація порядку й умов виконання та відбу­вання кримінальних покарань, інших питань діяльності кримінально-виконавчої системи відображена у низці відомчих нормативно-право­вих актів. Умовно їх можна розділити на три групи:

1) нормативно-правові акти Державного департаменту України з питань виконання покарань.

До них, в першу чергу, слід віднести Правила внутрішнього розпоряд­ку установ виконання покарань, які затверджені наказом від 25 грудня 2003 р. №275. Вони, базуючись і розвиваючи положення Кримінально-виконавчого кодексу України, більш чітко регламентують умови виконан­ня кримінальних покарань в установах виконання покарань; порядок прийняття засуджених до установ виконання покарань; придбання засу­дженими продуктів харчування, предметів першої потреби, отримання ними посилок, передач, бандеролей; листування засуджених, направлен­ня грошових переказів, побачення з родичами та іншими особами, зустрічі з адвокатами; питання праці, організації соціально-виховної роботи, ма­теріально-побутового забезпечення та медичного обслуговування засудже­них; особливості зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі; застосування до засуджених заходів заохочення та стягнення, фізичного впливу, спеціальних засобів та зброї. Правила встановлюють також особ­ливості тримання засуджених до арешту та довічного позбавлення волі, регулюють питання обладнання установ виконання покарань тощо.

Також до цієї групи слід віднести:

  • Правила тримання осіб, взятих під варту, і засуджених у слідчих
    ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання по­
    карань та Правила поведінки в слідчих ізоляторах осіб, узятих під вар­
    ту, і засуджених, які затверджені наказом від 20 вересня 2000 р. №192;

  • Положення про відділення соціально-психологічної служби уста­
    нови виконання покарань, Положення про методично-виховну раду

16

установи виконання покарань, Положення про відділення карантину діагностики та розподілу засуджених установи виконання покарань, Положення про психологічну службу установи виконання покарань, які затверджені наказом від 17 березня 2000 р.;

- Положення про дільницю слідчого ізолятора на території виправ­
ної колонії, яке затверджене наказом від 21 травня 2003 р. №73;

— Положення про педагогічну раду виховної колонії та Типове по­
ложення про батьківський комітет при виховній колонії, які затверджені
наказом від 28 січня 2004 р. №20;

- Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд у
кримінально-виконавчій системі, Положення про державну санітарно-
епідеміологічну службу Державного департаменту України з питань ви­
конання покарань, які затверджені наказом від 1 грудня 2003 р. №224;

— Інструкцію про порядок розподілу, направлення та переведення
для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, Поло­
ження про комісію з питань розподілу, направлення та переведення для
відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, Положен­
ня про Апеляційну комісію з питань розподілу, направлення та переве­
дення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі,
які затверджені наказом від 16 грудня 2003 р. №261;

- Інструкцію про порядок подання матеріалів за клопотаннями
про помилування засуджених та виконання указів Президента Ук­
раїни з питання помилування, яка затверджена наказом від 12 черв­
ня 2002 р.;

  • Інструкцію про порядок інформування органами й установами
    виконання покарань стосовно взятих під варту і засуджених іноземців,
    яка затверджена наказом від 27 травня 2002 р. №135;

  • Інструкцію про умови тримання і порядок примусового годуван­
    ня в установах кримінально-виконавчої системи осіб, які відмовляються
    від уживання їжі, яка затверджена наказом від 16 червня 2000 р. № 127;

  • Інструкцію про роботу лікувально-трудових профілакторіїв Дер­
    жавного департаменту України з питань виконання покарань, яка за­
    тверджена наказом від 17 квітня 1999 р. №24;

  • Інструкцію з організації перегляду кореспонденції осіб, які утри­
    муються в установах кримінально-виконавчої системи, яка затвердже­
    на наказом від ЗО серпня 2002 р. №193;

— Інструкцію про порядок розгляду звернень громадян, їх особис­
того прийому в органах і установах виконання покарань, яка затверд­
жена наказом від 4 травня 2002 р. № 111, та ін.

2) спільні нормативно-правові акти Державного департаменту Укра­їни з питань виконання покарань та інших відомств. Це, наприклад:

- Інструкція про порядок виконання покарань, не пов'язаних з поз­
бавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до та-

17

ких покарань, яка затверджена наказом Державного департаменту Укра­їни з питань виконання покарань та Міністерства внутрішніх справ України від 19 грудня 2003 р. №270/1560 і яка регулює виконання по­карання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займати­ся певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт, порядок здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, та звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років;

— Інструкція про організацію здійснення адміністративного нагля­
ду за особами, звільненими з місць позбавлення волі, яка затверджена
наказом Міністерства внутрішніх справ України та Державного депар­
таменту України з питань виконання покарань від 4 листопада 2003 р.;

- Положення про умови навчання та отримання базової та повної загальної середньої освіти особами, засудженими до позбавлення волі, у загальноосвітніх навчальних закладах при установах кримінально-виконавчої системи, яке затверджене наказом Міністерства освіти і на­уки України та Державного департаменту України з питань виконання покарань від 1 березня 2002 р. №154/55;

  • Положення про навчальний центр при установі виконання пока­
    рань, яке затверджене наказом Міністерства освіти і науки України та
    Державного департаменту України з питань виконання покарань від 12
    березня 2004р. №153/32;

  • наказ Державного департаменту України з питань виконання по­
    карань та Міністерства охорони здоров'я України від 18 січня 2000 р.
    №3/6 «Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-
    санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та
    установах виконання покарань Державного департаменту України з
    питань виконання покарань», яким затверджені Порядок медико-
    санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та
    установах виконання покарань, Інструкцію з проведення диспансери­
    зації хворих, які перебувають в установах виконання покарань, Типові
    правила внутрішнього розпорядку для хворих, які перебувають в лікарні,
    Перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про
    звільнення засуджених від дальшого відбування покарання, Положен­
    ня про лікарсько-трудову комісію та низка інших нормативно-право­
    вих актів щодо санітарно-протиепідемічного і лікувально-профілактич­
    ного забезпечення осіб, узятих під варту, та засуджених;

  • наказ Державного департаменту України з питань виконання по­
    карань, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства праці та
    соціальної політики України від 12 грудня 2003 р. №250/1562/342 «Про
    порядок взаємодії органів і установ виконання покарань, територіаль­
    них органів внутрішніх справ та центрів зайнятості населення щодо
    надання особам, які звільнені від відбування покарання, допомоги в
    трудовому і побутовому працевлаштуванні, соціальній адаптації» та ін.

18

3) нормативно-правові акти інших відомств. Це, наприклад:

  • Інструкція про порядок і умови відбування арешту засудженими
    військовослужбовцями, яка затверджена наказом Міністра оборони
    України від 26 лютого 2002 р. №81;

  • Інструкція про проведення виконавчих дій, яка затверджена на­
    казом Міністра юстиції України від 15 грудня 1999 р. №74/5 і яка регу­
    лює порядок виконання таких видів кримінальних покарань, як штраф
    та конфіскація майна, та ін.

Стаття 2 КВК України встановлює також, що кримінально-виконав­че законодавство України складається також і з чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою Ук­раїни. Уданому випадку згідно із Законом України «Про міжнародні до­говори України» йдеться про будь-який міжнародний договір (міждер­жавний, міжурядовий, міжвідомчий) незалежно від форми й наймену­вання (договір, угода, конвенція, пакт, протокол), але він повинен бути укладений і належним чином ратифікований. Стаття 9 Закону вказує, що ратифікації підлягають міжнародні договори, які стосуються прав, свобод та обов'язків людини й громадянина. З цього, безумовно, вип­ливає, що всі міжнародні договори стосовно поводження з засуджени­ми (як з громадянами України, так і з громадянами інших держав чи осіб без громадянства) повинні бути ратифіковані.

Стаття 19 Закону встановлює, що чинні міжнародні договори Укра­їни, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, виз­наченому для норм національного законодавства. Якщо ж міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, вста­новлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті зако­нодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Розділ Правовий статус засуджених

Правовий статус — це юридичне закріплене положення особи в дер­жаві й суспільстві. В правовій доктрині виділяється декілька видів право­вого статусу: 1) загальний, або конституційний, статус людини і громадя­нина; 2) спеціальний, або родовий, статус окремих категорій громадян; 3) індивідуальний статус громадянина; 4) статус іноземців, осіб без грома­дянства, осіб із подвійним громадянством; 5) галузеві правові статуси осо­би (кримінально-процесуальний та ін.). Правовий статус засуджених являє собою різновид спеціального статусу, який, у свою чергу, поділяється на правові статуси осіб, які відбувають різні види кримінальних покарань (гро­мадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі та ін.).

У найбільш загальному вигляді правовий статус засуджених можна визначити як засновану на загальному статусі громадян України і закріплену в нормативно-правових актах різних галузей права су­купність їх прав, законних інтересів і обов'язків, що залежать від при­значеного виду кримінального покарання та поведінки в період його відбування. Зокрема, в ч. 4 ст. 7 КВК України встановлено, що право­вий статус засуджених визначається законами України, а також КВК України, виходячи з порядку і умов виконання та відбування конкрет­ного виду покарання. Правовий статус засуджених іноземців і осіб без громадянства визначається законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. З ст. 7 КВК України). В цілому КВК України приділяє значну увагу регламентації правового статусу засуджених на відміну від Виправно-трудового кодексу України, де цьому питанню була присвя­чена лише одна стаття, що містила загальні норми щодо правового по­ложення осіб, які відбували покарання у виді позбавлення волі та ви­правних робіт. КВК України містить окрему главу «Правовий статус за­суджених» (статті 7-Ю), яка, як і розділ Конституції України про права, свободи та обов'язки людини і громадянина, розміщена на другому місці в Загальній частині кодексу і в якій закріплені основи правового статусу засуджених (ст. 7), основні права засуджених (ст. 8) та основні обов'язки засуджених (ст. 9). В окремій статті (ст. 10) закріплено право засуджених на особисту безпеку. Положення цих статей стосуються всіх засуджених незалежно від виду призначеного судом покарання. Додат­ково в главах Особливої частини розміщені ще й норми, які більш де­тально визначають правовий статус засуджених до окремих видів кримінальних покарань.

20

Зміст правового статусу, як окремі елементи, складають: 1) суб'єк­тивні права, 2) законні інтереси та 3) обов'язки засуджених.

Під суб'єктивними правом засудженого у науці кримінально-вико­навчого права традиційно розуміється закріплена законом і гарантова­на державою можливість певної поведінки засудженого або користуван­ня ним певними соціальними благами, що забезпечується юридични­ми обов'язками посадових осіб органів і установ виконання покарань, інших суб'єктів правовідносин, що виникають при цьому. Тобто зміст суб'єктивного права включає в себе: 1) можливість засудженого вільно ко­ристуватися соціальними благами у межах, встановлених правом; 2) мож­ливість вимагати виконання кореспондуючих даному праву обов'язків адміністрацією органів і установ виконання покарань, іншими суб'єкта­ми кримінально-виконавчих та інших правовідносин; 3) можливість звернутися за захистом свого суб'єктивного права.

Стаття 63 Конституції України встановлює, що засуджений корис­тується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Тобто на засуджених поширюються, як уже зазначалося, більшість прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, які передбачені розділом II Конституції Укра­їни. З цієї конституційної норми випливає і те, що права засуджених можуть обмежуватися тільки законами, а не іншими, у тому числі і відом­чими, нормативно-правовими актами. В частині 1 ст. 7 КВК України додатково до положень Конституції України встановлюється, що дер­жава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціаль­ну і правову захищеність та їх особисту безпеку.

При цьому слід виходити з того, що покарання по суті є заходом примусу і для досягнення його цілей права й свободи засуджених по­винні обмежуватися. Ступінь обмежень безумовно залежить від виду кримінального покарання, призначеного судом. Так, особи, засуджені до таких видів кримінальних покарань, як арешт, обмеження волі, три­мання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбав­лення волі, більш обмежені в правах і наділені специфічними обов'яз­ками, ніж засуджені, наприклад, до виправних чи громадських робіт. Наприклад, у ст. 12 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено, що таке конституційне право, як свобода пересування, обмежується щодо осіб, які за вироком суду відбувають покарання у виді позбавлення чи обмеження волі. За­суджені, які перебувають в установах виконання покарань, прямо чи побічно обмежені і в таких конституційних правах, як право на таємни­цю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспон­денції (ст. 31 Конституції України), право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, участь у професійних спілках

21

(ст. 36 Конституції України), право брати участь в управлінні держав­ними справами (ст. 38 Конституції України), право проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39 Конституції України), право на підприємницьку діяльність (ст. 42 Конституції України) та ін. Вони побічно обмежені й у низці загальногромадянських прав, які передба­чені нормами цивільного, сімейного, житлового, трудового, фінансово­го та інших галузей права. Наприклад, не можуть брати участь у вихо­ванні дітей, вільно користуватися більшою частиною своєї власності, розпоряджатися грошовими коштами, обирати місце роботи тощо.

Перелік всіх прав, так само як і їх, обмежень, визначити у законо­давстві неможливо. Тому КВК України закріпив лише основні з них. Так, згідно із ст. 8 КВК засуджені мають право:

  • на отримання інформації про свої права й обов'язки, порядок і
    умови виконання та відбування призначеного судом покарання;

  • на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої
    людській особистості;

  • звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами
    і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх
    вищестоящих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради Ук­
    раїни з прав людини, суду, органів прокуратури, інших органів держав­
    ної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян.
    При цьому відповідно до ч. 4 ст. 113 КВК України пропозиції, заяви і
    скарги засуджених до позбавлення волі, адресовані Уповноваженому
    Верховної Ради з прав людини та прокуророві, переглядові не підляга­
    ють і не пізніш як у добовий строк надсилаються за належністю;

  • давати пояснення і вести листування, а також звертатися з про­
    позиціями, заявами й скаргами рідною мовою. Відповіді засудженим да­
    ються мовою звернення. У разі відсутності можливості дати відповідь
    мовою звернення вона дається українською мовою з перекладом відпо­
    віді на мову звернення, який забезпечується органом або установою
    виконання покарань;

  • на охорону здоров'я. Охорона здоров'я забезпечується системою
    медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєд­
    нанням безоплатних і платних форм медичної допомоги. Засуджені, які
    мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю,
    наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших
    одурманюючих засобів, можуть за їх письмовою згодою пройти курс
    лікування від вказаних захворювань;

- на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій, відповідно до законів України.

Засудженим гарантується також право на правову допомогу. Для одержання правової допомоги засуджені можуть користуватися послу­гами адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають

22

право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юри­дичної особи.

Засуджені іноземці мають право підтримувати зв'язок з дипломатич­ними представництвами і консульськими установами своїх держав, осо­би без громадянства, а також громадяни держав, що не мають диплома­тичних представництв або консульських установ в Україні, — із дип­ломатичними представництвами держави, яка взяла на себе охорону їхніх інтересів, або міжнародними органами чи організаціями, які здійснюють їх захист.

До числа головних прав осіб, які відбувають покарання, кодекс відніс і право засуджених на особисту безпеку. Стаття 10 КВК встанов­лює, що у разі виникнення небезпеки життю і здоров'ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дис­циплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань із проханням про забезпечен­ня особистої безпеки. У цьому разі посадова особа зобов'язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засуджено­го. У подальшому адміністрація установи виконання покарань повин­на вжити заходів до переведення засудженого в безпечне місце, а також інших заходів до усунення небезпеки, вирішити питання про місце по­дальшого відбування ним покарання.

Якщо є наявність небезпеки для життя і здоров'я засуджених, до яких згідно із законом у зв'язку з їх участю у кримінальному судочинстві прийнято рішення про застосування заходів безпеки, адміністрація ус­танови виконання покарань повинна вжити заходів щодо забезпечен­ня безпеки таких осіб. Крім того, до зазначених осіб можуть бути засто­совані такі заходи: 1) ізольоване тримання, 2) переведення в іншу уста­нову виконання покарань.

Законні інтереси засуджених — це закріплені в правових нормах конкретної дії прагнення засуджених до володіння тими чи іншими бла­гами, які задовольняються, як правило, за результатом оцінки посадо­вими особами органів виконання покарань чи адміністрацією установ виконання покарань, прокуратурою, судом поведінки засудженого під час відбування покарання.

Зміст законного інтересу включає три елементи:

1) прагнення отримати передбачене законом матеріальне чи духовне соціальне благо (отримання додаткових посилок чи передач, коротко­строкових чи тривалих побачень, дозволу на додаткову телефонну розмо­ву, переведення до дільниці соціальної адаптації тощо). Такі блага вказу­ються у правових нормах у якості мети, для досягнення якої необхідні відповідні юридичні факти та позитивна оцінка поведінки засудженого суб'єктами чи учасниками кримінально-виконавчих відносин;

23

  1. можливість клопотати перед посадовими особами органів виконан­
    ня покарань чи адміністрацією установ виконання покарань, прокурату­
    рою, судом про їх відповідні дії щодо реалізації законних інтересів;

  2. можливість звертатися до компетентних органів за захистом за­
    конних інтересів. Таке звернення не означає автоматичного задоволен­
    ня клопотання, проте означає, що законні інтереси, як і суб'єктивні
    права, гарантуються державою.

Законні інтереси засуджених можуть бути досить різними. Наприклад, тільки за соціально-політичним призначенням їх можна поділити на:

  1. законні інтереси, направлені на отримання заохочення (напри­
    клад, заходів заохочення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі,
    передбачених ст. 1 ЗО КВК України, зміну умов тримання засуджених до
    позбавлення волі на підставі ст. 100 КВК України);

  2. законні інтереси, направлені на отримання пільг (наприклад, прид-
    бавання засудженими до позбавлення волі продуктів харчування і предметів
    першої потреби інвалідами, вагітними жінками, у випадках коли засуджені
    не працюють із незалежних від них причин; одержання важкохворими за­
    судженими, вагітними жінками, жінками, які мають дітей у будинках ди­
    тини при виправних колоніях, інвалідами додаткових посилок (передач) і
    бандеролей, лікарських засобів і виробів медичного призначення);

  3. законні інтереси, направлені на отримання благ, які за своєю суттю
    не є для засуджених ні заохоченнями, ні пільгами. В одних випадках
    вони закріплені в законодавстві у вигляді законного інтересу з використан­
    ням таких формулювань, як «як правило», «як виняток», «за наявності
    можливості» тощо. Наприклад, особи, засуджені до арешту, відбувають
    покарання, як правило, за місцем засудження в арештних домах; началь­
    ник установи, як виняток, з метою виховного впливу може надати корот­
    кострокове побачення з родичами або телефонну розмову засудженим,
    яких тримають у приміщеннях камерного типу (одиночних камерах), дис­
    циплінарному ізоляторі або карцері. В інших випадках законні інтереси
    закріплюються в законодавстві у вигляді суб'єктивних прав, але в силу слаб­
    кості гарантій не реалізуються в повному обсязі. Це, наприклад, право осіб,
    засуджених до позбавлення волі, на нормальне матеріально-побутове за­
    безпечення та працевлаштування, яке внаслідок соціально-економічних
    умов у державі на сьогоднішній день не може бути гарантоване як суб'єк­
    тивне право і являє собою законний інтерес засудженого.

Юридичні обов'язки засуджених — це встановлена в зобов'язуючих і забороняючих нормах права міра необхідної поведінки засудженого під час відбування покарання, яка забезпечує досягнення цілей покарання, підтримання правопорядку під час його відбування, дотримання прав і законних інтересів як самого засудженого, так і інших осіб.

Зміст юридичних обов'язків складають два елементи: 1) необхідність вчинення певних дій (наприклад, обов'язок засуджених до громадських

24

робіт безоплатно відпрацювати певну кількість годин на суспільне ко­рисних роботах; обов'язок засуджених до штрафу сплатити встановле­ний судом розмір штрафу у місячний строк після набрання вироком суду законної сили; обов'язок засуджених до обмеження волі самостійно з'явитися до місця відбування покарання тощо); 2) необхідність утри­мання від встановлених законом дій (наприклад, заборона засудженим до позбавлення волі придбавати, виготовляти, зберігати і використову­вати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії; продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на користь інших осіб предмети, вироби і речі, які перебувають в особистому користуванні; заборона засудженим до обмеження волі перебувати у вільний від роботи час поза гуртожитком без дозволу адміністрації виправного центру і т.ін.)- Таким чином, юридичними обов'язками слід визнавати не тільки зобов'язуючі (позитивно зо­бов'язуючі) норми, а й забороняючі (негативно зобов'язуючі) норми. Заборони для засуджених повинні розглядатися як різновид обов'язків, а саме як обов'язок утримуватися від указаних у законі дій. Обов'язка­ми є заборони, встановлені у статтях 37, 41,51, 59, 107 КВК України.

В першу чергу засуджені повинні виконувати свої конституційні обов'язки, а саме: додержуватися Конституції і законів України; шану­вати державні символи України; не заподіювати шкоди природі і від­шкодовувати завдані їй збитки; охороняти культурну спадщину; набу­вати повну загальну середню освіту; поважати честь і гідність людей, не посягати на їхні права і свободи; піклуватися про дітей та непрацездат­них батьків; сплачувати податки і збори; захищати Вітчизну, неза­лежність і територіальну цілісність України. Останній обов'язок для за­суджених має певні особливості. Так, ст. 15 Закону України «Про загаль­ний військовий обов'язок і військову службу» встановлює, що у мирний час призову на строкову військову службу не підлягають громадяни, які були засуджені до позбавлення волі.

Крім конституційних, основні обов'язки засуджених установлені у ст. 9 КВК України. Це ті обов'язки, виконання яких повинно сприяти забезпеченню правопорядку під час відбування покарання чи створюва­ти необхідні умови для діяльності органів і установ виконання покарань.

Зокрема, засуджені зобов'язані також:

— виконувати встановлені законодавством обов'язки громадян Ук­
раїни, неухильно додержуватися правил поведінки, які передбачені для
засуджених, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших осіб;

- виконувати законні вимоги адміністрації органів і установ вико­нання покарань;

  • ввічливо ставитися до персоналу, інших осіб, які відвідують уста­
    нови виконання покарань, а також до інших засуджених;

  • з'являтися за викликом адміністрації органів і установ виконан­
    ня покарань.

25

Це найбільш важливі й універсальні обов'язки засуджених до всіх без вийнятку видів кримінальних покарань. Додаткові обов'язки засу­джених до різних видів кримінальних покарань встановлені у відпо­відних главах Особливої частини КВК України, які регулюють виконан­ня того чи іншого виду кримінальних покарань.

Невиконання засудженими своїх обов'язків і законних вимог адмі­ністрації органів і установ виконання покарань тягне за собою вста­новлену законом кримінальну, дисциплінарну і матеріальну відпові­дальність.

Органи і установи виконання покарань

§ 1. Загальна характеристика кримінально-виконавчої системи України

Діяльність, спрямована на виконання кримінальних покарань, посідає значне місце в справі реалізації державної політики у сфері ви­конання покарань. Ця діяльність є виразом державного примусу та має специфіку. Тому у кожній державі створена система органів, на які по­кладено виключно виконання покарань.

Побудова системи органів та установ виконання покарань безпосе­редньо залежить від тих видів покарання, які передбачені діючим зако­нодавством.

Згідно зі ст. 51 Кримінального кодексу України існують такі види покарань:

— штраф;

- позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або
кваліфікаційного класу;

  • позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною
    діяльністю;

  • громадські роботи;

- виправні роботи;

— службові обмеження для військовослужбовців;

  • конфіскація майна;

  • арешт;

  • обмеження волі;

  • тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

  • позбавлення волі на певний строк;

— довічне позбавлення волі.

Виконанням кожного з вказаних видів покарання займається пев­ний орган (установа), сукупність яких складає кримінально-виконав­чу систему нашої держави.

Загалом система — це множинність елементів, які перебувають у відносинах та зв'язках між собою та утворюють певну єдність та Цілісність.

Відповідно до діючого законодавства (ст. 11 КВК України) криміна­льно-виконавчу систему України складають органи та установи вико­нання покарань.

27

Таким чином, кримінально-виконавчу систему можна визначити як сукупність органів та установ держави, які здійснюють діяльність з ви­конання кримінальних покарань, наділені спеціальним статусом та пе­ребувають у відносинах субординації між собою.

Органами виконання покарань є: Державний департамент України з питань виконання покарань, його територіальні органи, управління, кримінально-виконавча інспекція. Тобто до органів виконання пока­рань законодавець відносить такі організації, які переважно здійснюють управлінські та адміністративно-господарські функції.

Очолює кримінально-виконавчу систему Державний депаратамент України з питань виконання покарань (далі — Департамент).

До установ виконання покарань належать: арештні доми, криміна­льно-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (виховні колонії).

Виконання кримінальних покарань у вигляді штрафу та конфіскації майна здійснює Державна виконавча служба, яка не є ні органом, ні установою виконання покарань. Окремо законодавець виділяє військові частини, гауптвахти та дисциплінарні батальйони, які здійснюють ви­конання покарань щодо засуджених військовослужбовців. Але, з огля­ду на чинне законодавство, можна стверджувати, що вказані установи, хоча і здійснюють виконання окремих видів покарань, все ж таки не входять до кримінально-виконавчої системи.

Крім того, до кримінально-виконавчої системи входять слідчі ізо­лятори, лікувально-трудові профілакторії, навчальні заклади, під­приємства та організації забезпечення. Названі установи включені до кримінально-виконавчої системи Законом України «Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України». Але необхідно звернути увагу на те, що КВК України не називає ці ор­ганізації серед органів або установ виконання покарань.Таким чином, зі змісту Закону випливає, що установами виконання покарань назива­ються ті організації, які безпосередньо здійснюють виконання конкрет­них видів кримінальних покарань.

Ключовими ознаками органів та установ виконання покарань є:

  1. виключний характер діяльності — виконання покарань;

  2. здійснення визначених функцій — управлінських та адміністра­
    тивно-господарських (органи виконання покарань) та виконавчо-роз­
    порядницьких (установи виконання покарань).

Персонал, який забезпечує діяльність органів та установ виконан­ня покарань, має статус державних службовців. Закон вимагає, що кількість цього персоналу визначається в розмірі 33% від кількості осіб, які утримуються в установах виконання покрань. Ця вимога поширю­ються на виправні колонії, виховні колонії, слідчі ізолятори, виправні центри, арештні доми та лікувально-трудові профілакторії. Що сто­сується кримінально-виконавчих інспекцій, то кількість персоналу виз-

начається в розмірі 5% від кількості осіб, які перебувають на обліку в цій інспекції.

Правовий статус та порядок діяльності таких установ, як ізолятори тимчасового тримання, транзитно-пересильні ізолятори, приймальники-розподільники для неповнолітніх, притулки для неповнолітніх, визна­чений окремими нормативними актами.

Свою діяльність органи та установи виконання покарань організо­вують відповідно до закону та принципів кримінально-виконавчого права.

Кримінально-виконавчій системі України притаманна єдність, її побудовано за приниципами субординації та підпорядкованості, відпо­відності діяльності вимогам закону, відкритості діяльності органів та установ для громадскості, відповідальності органів та установ криміна­льно-виконавчої системи.

Органи і установи виконання покарань спрямовують свою діяль­ність на досягнення цілей, які стоять перед кримінальним покаранням, на досягнення мети і завдань кримінально-виконавчого законодавства, а також намагаються досягнути виправлення та ресоціалізації засудже­ного за допомогою тих засобів, які надані цим органам та установам законом.

§ 2. Управління кримінально-виконавчою системою. Органи виконання покарань та їх компетенція

Кримінально-виконавчій системі України притаманні всі ознаки системного явища. Оскільки система утворюється із множинності еле­ментів, які перебувають у взаємовідносинах, їй притаманні ознаки ке­рованості.

Управління кримінально-виконавчою системою покладено на Дер­жавний департамент України з питань виконання покарань, який є цен­тральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, що без­посередньо реалізовує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. У своїй діяльності Департамент керується Кон­ституцією України та іншими законами і нормативними актами.

Будь-який процес управління передбачає здійснення організуючої, виконавчої, розпорядчої та адміністративно-господарчої діяльності пев­ним органом. Оскільки кримінально-виконавчу систему складає мно­жинність елементів, тобто органів та установ виконання покарань, Депар­тамент, керуючи цією системою, здійснює цілу низку функцій: плануван­ня, організацію, загальне керівництво, оперативне розпорядження, прогнозування, регулювання, облік та контроль. Але процесу уп­равління кримінально-виконавчою системою притаманні і специфічні

28

29

функції, зокрема функція виконання кримінальних покарань. Ця функція є визначальною у всій діяльності органів та установ виконан­ня покарань, оскільки ці органи, як уже вказувалося, наділені спеціаль­ним статусом та зайняті спеціальною діяльністю — виконанням кри­мінальних покарань. З метою реалізації, насамперед, саме цієї функції Департамент у ході здійснення управління кримінально-виконавчою системою вступає у різноманітні правовідносини з метою задоволення всіх потреб вказаної системи. Ці правовідносини торкаються галузей адміністративного, господарського, цивільного, кримінального, трудо­вого права. Принцип субординації та підпорядкованості органів та ус­танов виконання покарань передбачає можливість управління кожним органом або кожною установою виконання покарань підпорядковани­ми їм процесами на відповідному рівні. У цій сфері такі органи або ус­танови наділені владними повноваженнями щодо управління підпоряд­кованими їм процесами.

Таким чином, відповідно до функцій, які покликаний виконувати орган управління, повноваження Департаменту можна поділити на:

  • повноваження щодо планування діяльності системи (визначен­
    ня основних напрямів діяльності органів і установ виконання пока­
    рань та ін.);

  • повноваження з організації та вдосконалення системи (внесення
    пропозицій щодо підвищення ефективності функціонування криміна­
    льно-виконавчої системи, забезпечення правопорядку та безпеки, по­
    силення боротьби зі злочинністю, інформування громадськості з цих
    питань та ін.);

- повноваження щодо загального керівництва системою (здійснен­ня переведень засуджених з однієї установи до іншої у випадках, перед­бачених законом, організація оперативно-розшукової діяльності, ор­ганізація виконання актів амністії та помилування та ін.);

  • повноваження щодо оперативного розпорядження справами си­
    стеми (здійснення управління майном підприємств та установ, що на­
    лежать до сфери управління Департаменту, затвердження структури та
    штатного розпису органів та установ виконання покарань, визначення
    порядку застосування дійсних і умовних найменувань установ криміна­
    льно-виконавчої системи та присвоєння їх та ін.);

  • повноваження щодо прогнозування розвитку та діяльності систе­
    ми (аналіз результатів діяльності органів та установ виконання пока­
    рань, складання довгострокових та оперативних прогнозів криміноген­
    ної обстановки та ін.);

  • повноваження щодо регулювання, обліку та контролю за систе­
    мою (контроль виконання актів законодавства з питань, що належать
    до його компетенції, вироків, постанов і ухвал судів, забезпечення роз­
    поділу та тримання засуджених до позбавлення волі та осіб, взятих під

варту, контроль за станом охорони праці і техніки безпеки, здійснення нагляду за додержанням правил і норм щодо безпечного проведення на підприємствах кримінально-виконавчої системи робіт, видання в уста­новленому порядку нормативних актів і їх збірників та інших матеріалів з питань діяльності установ кримінально-виконавчої системи та інші повноваження).

Згідно з Указом Президента України від 31 липня 1998 р. № 827/98 Департамент є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який безпосередньо реалізовує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.

Департамент є юридичною особою, має самостійний баланс, рахун­ки в установах банків, гербову печатку зі своїм найменуванням.

Нормативний акт підкреслює, що Департамент — це орган зі спе­ціальним статусом. Специфіка статусу обумовлена завданнями, які за­конодавець ставить перед Департаментом, а також тим, що цей орган не виконує більше ніяких функцій.

Основними завданнями Департаменту є:

  • здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кри­
    мінальних покарань;

  • розроблення рекомендацій щодо організації тримання осіб, взя­
    тих під варту, забезпечення виконання вироків суду і застосування пе-
    редбаченних законом засобів виправлення і перевиховання засуджених;
    здійснення контролю за виконанням вироків суду за окремими видами
    додаткових покарань; забезпечення примусового лікування засуджених,
    хворих на алкоголізм та наркоманію;

  • забезпечення додержання вимог законодавства в органах і уста­
    новах виконання покарань, запобігання злочинам, дисциплінарним
    проступкам з боку засуджених до позбавлення волі та щодо них, їх при­
    пинення та виявлення і розкриття злочинів, вчинених в органах і уста­
    новах виконання покарань, проведення дізнання у справах про ці зло­
    чини, здійснення оперативно-розшукової діяльності;

  • керівництво органами і установами виконання покарань, ор­
    ганізація виробничо-господарської діяльності з наданням засудженим
    роботи, забезпечення їх професійної підготовки та загальноосвітнього
    навчання;

- правовий і соціальний захист осіб рядового і начальницького
складу, працівників кримінально-виконавчої системи та членів їх сімей;
удосконалення роботи з кадрами, їх професійної підготовки.

Для виконання покладених на нього завдань Департамент наділе­ний необхідною компетенцією та здійснює взаємодію з іншими цент­ральними і місцевими органами виконавчої влади, Радою міністрів Ав­тономної Республики Крим, органами місцевого самоврядування, гро­мадськими організаціями, а також з відповідними органами іноземних

ЗО

31

держав. Прикладом такої взаємодії може бути підготовка засуджених до звільнення та надання звільненому допомоги у вирішенні соціально-побутових питань, у рамках яких органи та установи кримінально-ви­конавчої системи взаємодіють з територіальними органами внутрішніх справ і центрами зайнятості населення. Порядок такої взаємодії визна­чений у спільному наказі Департаменту, Міністерства внутрішніх справ та Міністерства праці та соціальної політики України від 29.06.2000 р. № 139/405/150.

Департамент у межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує та контролює їх виконан­ня. У разі необхідності Департамент разом з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади видає спільні акти.

Рішення Департаменту, прийняті в межах його компетенції, є обов'язковими для виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємства­ми, установами, організаціями та громадянами.

Указ Президента визначає структуру Департаменту. Очолює його голова, якого призначає на посаду та звільняє з посади Президент Ук­раїни. Голова Департаменту має заступників, які призначаються та звільняються з посади відповідно до законодавства. Голова Департамен­ту розподіляє обов'язки між заступниками голови.

Голова здійснює керівництво Департаментом і несе відповідальність перед Президентом України, Кабінетом Міністрів України за виконан­ня покладених на Департамент завдань і здійснення ним своїх функцій, визначає ступінь відповідальності заступників голови та керівників структурних підрозділів Департаменту.

Для погодженого вирішення питань у межах своїх повноважень, обговорення найважливіших напрямів діяльності в Департаменті утво­рюється колегія у складі голови, заступників голови за посадою, а та­кож керівників структурних підрозділів Департаменту. До складу колегії можуть входити керівники інших центральних органів виконавчої вла­ди, а також керівники органів і установ виконання покарань та підпри­ємств, які належать до сфери управління Департаменту. Членів колегії затверджує та звільняє від виконання обов'язків Кабінет Міністрів Ук­раїни. Рішення колегії втілюються наказами Департаменту.

Для розгляду рекомендацій та пропозицій щодо основних напрямків розвитку кримінально-виконавчої системи у Департаменті можуть ут­ворюватися дорадчі та консультативні органи. Склад цих органів і по­ложення про них затверджує голова Департаменту.

Департамент має у своєму підпорядкуванні воєнізовані форму­вання.

Державний департамент України з питань виконання покарань має територіальні органи управління — управління (відділи) Державного

32

департаменту України з питань виконання покарань в областях, Авто­номній Республіці Крим, містах Києві і Севастополі. Ці органи реалізу­ють рішення і накази Департаменту на місцях, у межах своєї компетенції здійснюють поточне керівництво органами та установами виконання покарань у відповідній області (районі, місті), інформують центральний апарат Департаменту про стан органів та установ виконання покарань відповідної території, виконують інші функції щодо забезпечення діяль­ності кримінально-виконавчої системи.

До органів виконання покарань віднесена також кримінально-ви­конавча інспекція.

Кримінально-виконавча інспекція — це орган виконавчої влади, підпорядкований Державному департаменту України з питань виконан­ня покарань, який відповідно до законодавства здійснює діяльність з ви­конання кримінальних покарань у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, ви­правних робіт.

Крім цього, кримінально-виконавча інспекція здійснює контроль за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуван­ням, а також звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років.

Інспекція встановлює періодичність та дні проведення реєстрації засуджених до покарань у виді громадських і виправних робіт, а також осіб, звільнених від відбування покарань з випробуванням.

Кримінально-виконавчі інспекції створюються відповідними уп­равліннями (відділами) Державного департаменту України з питань виконання покарань. У своїй діяльності кримінально-виконавчі інспек­ції керуються Конституцією України, іншими законами та наказами Департаменту. Органи інспекції при виконанні покладених на них функцій використовують гербову печатку та штамп.

§ 3. Установи виконання покарань

Установи виконання покарань — це такі організації, які безпосеред­ньо і виключно здійснюють виконання конкретних видів кримінальних покарань. Установами виконання покарань є: арештні доми, криміна­льно-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (виховні колонії).

У межах, визначених законом, виконання кримінальних покарань також здійснюють Державна виконавча служба, війскові частини, гаупт­вахти і дісциплінарний батальйон.

З наведеного визначення випливає, що оскільки виключною діяль­ністю виправних, виховних установ та арештних домів є виконання

33

відповідних кримінальних покарань, то вони в повному обсязі належать до установ виконання покарань. Державна виконавча служба, військові частини, гауптвахти і дисциплінарні батальйони здійснюють різні функції та завдання, серед яких є виконання деяких видів криміналь­них покарань. Тому ці органи не є установами виконання покарань.

До того ж органи та установи виконання покарань утворюються Департаментом; що стосується військових частин, гауптвахт і дис­циплінарних батальйонів, то вони утворюються Міністерством оборо­ни України.

Зупинимось докладніше на кожному з видів установ виконання по­карань та інших органах, які виконують деякі види кримінальних по­карань.

Арештні доми — це вид установ виконання покарань, у яких засуд­жені відбувають покарання у виді арешту. Оскільки цей вид покарання полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції (ст. 60 КК України), то в арештних домах створюються умови для забезпечення фізичної ізо­ляції засуджених від зовнішного світу та оточуючих. Умови тримання в арештних домах повинні відповідати режимним вимогам відбування цього покарання та забезпечувати роздільне тримання окремих кате­горій засуджених, нагляд за ними, а сам арештний дім мати необхідну матеріально-технічну та побутову базу.

Вимоги до створення та внутрішньої і просторової організації арештних домів встановлюються законодавством.

В арештних домах тримаються повнолітні особи, а також непо­внолітні, яким на момент постановлення вироку виповнилося шістнад­цять років і які засуджені за злочини невеликої тяжкості.

Кримінально-виконавчі установи — це вид установ виконання по­карань, в яких засуджені відбувають покарання у виді позбавлення волі на певний строк. Діяльність з виконання вказаного покарання є основ­ним завданням цих установ. Ці установи займають центральне місце у системі установ виконання покарань. Пояснюються це тим, що пока­рання у виді позбавлення волі має широке застосування судами України, а також залишається одним з найефективніших покарань. У криміна­льно-виконавчих установах утримується переважна кількість засудже­них до позбавлення волі.

Кримінально-виконавчі установи поділяються на кримінально-ви­конавчі установи відкритого типу (виправні центри) і кримінально-ви­конавчі установи закритого типу (виправні колонії).

Виправні колонії поділяються на колонії мінімального, середнього та максимального рівнів безпеки.

Виправні колонії мінімального рівня безпеки поділяються на ко­лонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання і колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання.

34

Існування кримінально-виконавчих установ різних видів обумовле­но реалізацією вимоги закону про роздільне тримання засуджених до позбавленя волі (ст. 92 КВК України). Ця вимога спрямована на забез­печення ізоляції, запобігання негативному впливу, який може справи­ти на засудженого вперше особа, яка вже відбувала покарання, для досягнення максимального педагогічного ефекту від покарання та для створення оптимальної системи кримінально-виконавчих установ. Роздільне тримання різних категорій засуджених дозволяє диферен­ційовано застосовувати засоби і методи виправлення і ресоціалізації.


З загальними умовами тримання


Для зручності сприйняття наведемо схему видів кримінально-вико­навчих установ.

Кримінально-виконавчі установи мають статус юридичних осіб зі всі­ма правами та обов'язками, які передбачає закон для юридичної особи.

Організаційна та просторова структура кримінально-виконавчих установ встановлюється КВК України та нормативними актами Депар­таменту. Ці установи будуються за типовими проектами. В криміналь­но-виконавчих установах виділяються дві ізольовані зони: житлова — для мешкання засуджених; виробнича — для роботи засуджених. В свою чергу житлова зона поділяється на наступні дільниці: карантину, діаг-ностіки і розподілу; ресоціалізації; посиленого контролю; соціальної реабілітації. Ці дільниці ізолюються одна від одної. Види дільниць без­посередньо залежать від рівня безпеки колонії.

В житлових зонах розміщуються гуртожитки, 'їдальні, бібліотеки, кімнати психоемоційного розвантаження, приміщення для навчання,

35

медична частина, перукарня, комора для зберігання постільних речей та спецодягу, кабінети для начальника установи, його заступників та інші приміщення та частини, необхідні для забезпечення діяльності ус­танови та життєдіяльності засуджених.

На території установи обладнуються приміщення камерного типу і дисциплінарного ізолятора.

Житлова зона відокремлюється від виробничої коридорами, які про­глядаються. Коридорами також відокремлюються приміщення камер­ного типу та дисциплінарного ізолятора. Між житловою та виробничою зонами обладнуються приміщення контрольно-перепускних пунктів та кімнати для обшуку та переодягання засуджених.

У будинку, де розташований контрольно-перепускний пункт для пропуску персоналу на територію установи, обладнуюються кімнати для проведення побачень, приймання-видавання посилок (передач), огляду осіб та їх речей.

За межами установи, як правило, розташовуються склади продо­вольства, речового майна, паливно-мастильних матеріалів, гаражі, ап­теки та інші приміщення.

Нормативними актами Департаменту, зокрема Правилами внут­рішнього розпорядку, встановлюються правила та вимоги до обладнан­ня гуртожитків у колоніях і центрах, приміщень камерного типу та дис­циплінарних ізоляторів.

Внутрішнє обладнання установ також залежить від рівня безпеки конкретної кримінально-виконавчої установи.

Кримінально-виконавча установа має певну організаційну структу­ру. Очолює установу начальник, який має заступників. Начальник здійснює загальне управління установою, виконує розпорядчі, адмі­ністративні, господарські та інші функції. Заступники начальника ке­рують визначеними для них начальником установи окремими ділянка­ми роботи, а також виконують функції начальника установи у разі його відсутності.

Кримінально-виконавча установа має відділи - оперативний відділ, відділ нагляду і безпеки, відділ по контролю за виконанням судових рішень, відділ соціально-психологічної роботи, відділ охорони, інтен­дантську та медичну служби. Вказані відділи очолюють відповідні на­чальники. Кожен з відділів організує та виконую конкретний сегмент роботи із засудженими, спрямований на досягнення завдань, які стоять перед кримінальним покаранням та кримінально-виконавчим законо­давством, а також на забезпечення належного виконання кримінально­го покарання.

Начальник кримінально-виконавчої установи має чергового поміч­ника начальника установи, який сприяє та допомагає начальнику кримінально-виконавчої установи у виконанні його обов'язків.

36

Організаційною ланкою, яка має найбільше навантаження, є на­чальники відділень соціально-психологічної служби. Ці посадові осо­би очолюють колективи засуджених та проводять з ними індивідуальну та загальну роботу, метою якої є виправлення та ресоціалізація засудже­них. Серед посадових осіб кримінально-виконавчої установи є контро­лери, інспектори, молодші інспектори.

Як вже вказано, кримінально-виконавчі установи поділяються на виправні колонії та виправні центри.

Виправні колонії — це кримінально-виконавчі установи, які вико­нують покарання у виді позбавлення волі на певний строк та довічного

позбавлення волі.

Стаття 18 КВК України встановлює класифікацію засуджених до поз­бавлення волі за видами кримінально-виконавчих установ. Розподіл та направлення засуджених до відповідної установи здійснює Департамент. Виховні колонії — це кримінально-виконавчі установи, які викону­ють покарання у виді позбавлення волі на певний строк стосовно засу­джених неповнолітніх, їх організаційна та просторова побудова відпо­відає тим режимним вимогам, які властиві установам цього виду.

Виправні центри виконують покарання у виді обмеження волі стосов­но осіб, засуджених за злочини невеликої та середньої тяжкості, а також засуджених, яким цей вид покарання призначено у зв'язку з заміною невідбутої частини покарання більш м'яким та за ухилення від покаран­ня, не пов'язаного з позбавленням волі (статті 82, 389 КК України).

Дисциплінарні батальйони призначені для виконання покаран­ня у виді тримання засуджених військовослужбовців строкової служ­би в дисциплінарному батальйоні. Військові частини та гауптвахти виконують покарання у виді позбавлення військового, спеціально­го звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службового обме­ження для військовослужбовців, засуджених за злочини невеликої тяжкості, покарання у виді арешту з утриманням засуджених на га­уптвахтах, а також здійснюють контроль за поведінкою засуджених військовослужбовців, звільнених від відбування покарання з випро­буванням. Організація і діяльність цих установ визначається Мініс­терством оборони України.

§ 4. Взаємодія органів та установ виконання покарань

з іншими органами держави, підприємствами

та установами

Реалізуючи цілі кримінального покарання та завдання, які стоять перед кримінально-виконавчим законодавством і виконанням покаран­ня, кримінально-виконавчі установи взаємодіють з багатьма органами

37

держави, підприємствами та установами. Зумовлено це насамперед тим, що у своїй діяльності кримінально-виконавчі установи стають учасни­ками різноманітних правовідносин.

Відповідно до правовідносин, учаниками яких є кримінально-вико­навчі установи, можна виділити такі групи форм їх взаємодії з органа­ми держави, підприємствами та установами.

1. Кримінально-процесуальні правовідносини — взаємодія з орга­нами дізнання, слідства та суду. Взаємодія з органами слідства та дізнан­ня перебуває у сфері тримання осіб, щодо яких застосований запобіж­ний захід у виді взяття під варту, органи слідства та дізнання допомага­ють кримінально-виконавчим установам у вивченні особи засудженого, причин та умов, що сприяють вчиненню злочину.

Діяльність органів та установ виконання покарань пов'язана з діяль­ністю судів. На підставі визначеного судом виду та розміру кримінального покарання Департамент здійснює розподілення засуджених за видами кримінально-виконавчих установ та інформує суд про місце відбування засудженим покарання, а також про будь-які подальші переміщення за­суджених з однієї установи до іншої або про їх дострокове звільнення. Взаємодія можлива також з приводу необхідності зміни, перегляду та скасування вироку суду або встановлення адміністративного нагляду за засудженим.

2. Наглядові правовідносини — взаємодія з органами внутрішніх
справ щодо встановлення та здійснення адміністративного нагляду, а
також з органами прокуратури. У разі встановлення адміністративного
нагляду на підставі матеріалів кримінально-виконавчих установ ці ус­
танови направляють постанову суду про встановлення адміністратив­
ного нагляду для виконання органу внутрішніх справ за обраним підна­
глядним місцем проживання удень звільнення такої особи.

Кримінально-виконавчі установи підлягають нагляду з боку органів прокуратури. Прокуратури з нагляду за додержанням законів при вико­нанні судових рішень проводять перевірки відповідності закону діяль­ності органів та установ виконання покарань.

  1. Взаємодія з територіальними органами внутрішніх справ і цент­
    рами зайнятості населення з питань підготовки засуджених до звіль­
    нення та надання допомоги в трудовому та побутовому влаштуванні
    особам, які звільнені з місць позбавлення волі.

  2. Господарські правовідносини — взаємодія з фізичними та юри­
    дичними особами з метою отримання прибутку від господарювання для
    забезпечення діяльності відповідної кримінально-виконавчої установи.

38

Нагляд і контроль за виконанням

кримінальних покарань.

Участь громадськості у виправленні

і ресоціалізаціі засуджених

Законність - один з головних принципів діяльності держави (ст. З Конституції України). Для її забезпечення в процессі виконання кримі­нальних покарань здійснюється:

  1. прокурорський нагляд;

  2. відомчий контроль та перевірка виконання планових заходів;

  3. контроль органів державної влади;

  4. громадський контроль.

Прокурорський нагляд. Згідно з Законом України «Про прокуратуру» на цей орган покладається функція нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при засто­суванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Предметом нагляду є додержання законності під час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, в установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які признача­ються судом, додержання встановленого кримінально-виконавчим зако­нодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особа­ми в цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов'язків. Така діяльність здійснюється Генеральним прокурором України і підлеглими йому прокурорами (ст. 22 КВК України). Зокрема, контролюється:

  1. додержання законів про недоторканність особи, соціально-еко­
    номічні, політичні, особисті права і свободи громадян, захист їх честі і
    гідності;

  2. відповідність актів органів та установ, які виконують кримінальні
    покарання, вимогам Конституції України та чинним законам.

Перевірки проводяться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності підстав — також з власної ініціативи прокурора. Прокурату­ра не підміняє органи відомчого управління та контролю і не втру­чається в оперативну діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству.

39

При здійсненні прокурорського нагляду за додержанням і застосу­ванням законів прокурор має право:

  1. безперешкодно за посвідченням, що підтверджує займану поса­
    ду, входити в приміщення органів державної влади, підприємств, уста­
    нов та організацій незалежно від форм власності, підпорядкованості чи
    приналежності, до військових частин, установ без особливих перепус­
    ток, де такі запроваджено;

  2. мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведен­
    ня перевірки, у тому числі за письмовою вимогою, і таких, що містять
    конфіденційну інформацію, письмово вимагати подання в прокурату­
    ру для перевірки зазначених документів та матеріалів, видачі необхідних
    довідок;

  3. вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, на­
    кази та інші акти і документи, одержувати інформацію про стан закон­
    ності і заходи щодо її забезпечення;

  4. вимагати від керівників та колегіальних органів проведення пе­
    ревірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних установ,
    організацій та інших структур, а також виділення спеціалістів для про­
    ведення перевірок;

  5. викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або
    письмових пояснень щодо порушень закону.

Для виявлення порушень закону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції мають право:

  1. у будь який час відвідувати місця тримання затриманих, поперед­
    нього ув'язнення, установи, де засуджені відбувають покарання, уста­
    нови для примусового лікування і перевиховання, опитувати осіб, що
    там перебувають, знайомитись з документами, на підставі яких ці осо­
    би затримані, заарештовані, засуджені або до них застосовано заходи
    примусового характеру;

  2. перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адмі­
    ністрації цих установ, зупиняти виконання таких актів, опротестовувати
    або скасовувати їх у разі невідповідності законодавству, вимагати від
    посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень;

  3. порушувати в установленому законом порядку кримінальну спра­
    ву, дисциплінарне провадження або провадження про адміністративне
    правопорушення;

  4. давати приписи про усунення очевидних порушень закону;

  5. вносити подання до державних органів і посадовим особам про
    усунення порушень закону та умов, що їм сприяли;

  6. звертатись до суду з заявою про захист прав і законних інтересів
    громадян, держави.

Прокурор зобов'язаний негайно звільнити особу, яка незаконно перебуває в місцях утримання затриманих, попереднього ув'язнення,

40

позбавлення волі або в установі для виконання заходів примусового ха­рактеру.

Постанови і вказівки прокурора щодо додержання встановлених законодавством порядку і умов тримання затриманих, заарештованих, засуджених до позбавлення волі та виконання інших покарань, а також осіб, до яких застосовано заходи примусового характеру, є обов'язкови­ми. Вони виконуються невідкладно або в передбачені законом чи визна­чені прокурором терміни. Невиконання без поважних причин законних вимог прокурора тягне за собою передбачену законом відповідальність. Посадові особи і громадяни зобов'язані з'являтись за викликом проку­рора і давати пояснення з обставин, які з'ясовуються прокурорською перевіркою.

Відомчий контроль. Стаття 23 КВК України встановлює, що за діяльністю органів і установ виконання покарань здійснюється відо­мчий контроль органами управління і посадовими особами Державно­го департаменту України з питань виконання покарань. Згідно з п.З Положення про нього завданнями Департаменту є:

— забезпечення додержання вимог законодавства в органах і уста­
новах виконання покарань;

- запобігання злочинам, дисциплінарним проступкам з боку засу­джених до позбавлення волі та щодо них, їх припинення та виявлення і розкриття злочинів, вчинених в органах і установах виконання пока­рань, проведення дізнання в справах про ці злочини, здійснення опе-ративно-розшукової діяльності;

— правовий і соціальний захист осіб рядового і начальницького
складу, працівників кримінально-виконавчої системи.

Департамент відповідно до покладених на нього завдань:

  1. контролює виконання актів законодавства з питань, що належать
    до його компетенції, вироків, постанов і ухвал судів, забезпечує розподіл
    та тримання засуджених до позбавлення волі та осіб, взятих під варту;

  2. організовує і контролює оперативно-розшукову діяльність, нала­
    годжує взаємодію з відповідними підрозділами державних органів, які
    проводять таку діяльність;

  3. використовує банки даних оперативно-довідкової, розшукової,
    статистичної та іншої інформації, здійснює довідково-інформаційне
    обслуговування органів і установ виконання покарань, заінтересованих
    Державних органів;

  4. здійснює медичний контроль за станом здоров'я засуджених до
    позбавлення волі, осіб, взятих під варту, і осіб, яких тримають у лікуваль­
    но-трудових профілакторіях.

Громадський контроль. Згідно зі ст.25 КВК України при виконавчих Комітетах міських (за винятком міст районного значення) рад, місцевих Держадміністраціях створюються спостережні комісії, їх основним за-

41

вданням є організація громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених та осіб, звільнених від відбування пока­рання.

Задля цього спостережні комісії:

1) погоджують постанови і подання, які приймаються і вносяться
установами виконання покарань, щодо:

  • зміни умов тримання засуджених у межах однієї кримінально-ви­
    конавчої установи закритого типу (далі - колонія) або у зв'язку з пере­
    веденням їх до колонії іншого рівня безпеки;

  • надання дозволу на проживання за межами полонії засудженим
    жінкам на час звільнення від роботи у зв'язку з вагітнісітю і пологами, а та­
    кож до досягнення дитиною трирічного віку та скасування цього дозволу;

2) на підставі інформації органів і установ виконання покарань ве­
дуть облік осіб, умовно-достроково звільнених від відбування покаран­
ня, організовують громадський контроль за поведінкою цих осіб за
місцем їх роботи (навчання) і проживання протягом невідбутої части­
ни покарання.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про органи і служби у справах непо­внолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» здійснення соціаль­ного захисту і профілактики правопорушень серед неповнолітніх покла­дається на служби у справах неповнолітніх обласних, Київської та Се­вастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад. Окрім іншого, їх завданням є здійснення контролю за умовами утримання і виховання неповнолітніх у спеціальних установах для неповнолітніх. Для цього служби у справах неповнолітніх мають право:

— перевіряти умови утримання і виховання осіб, які не досягай по­
вноліття, у спеціальних установах;

- приймати з питань, віднесених до їх компетенції, рішення, які є
обов'язковими для виконання органами виконавчої влади, органами
місцевого самоврядування, підприємствами, установами та органі­
заціями незалежно від форми власності, посадовими особами і грома­
дянами;

— звертатися у разі порушення прав та інтересів неповнолітніх, а та­
кож з питань працевлаштування, надання їм іншої допомоги до відпо­
відних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування,
підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності.

Згідно із законодавством засоби массової інформації України мають право висвітлювати усі аспекти діяльності органів державної влади, в тому числі і тих, які виконують кримінальні покарання. Органи держав­ної влади зобовґязані надавати їм відомості про свою діяльність через відповідні інформаційні служби, забезпечувати журналістам вільний доступ до неї, не чинити на них будь-якого тиску і не втручатися в їх

42

иробничий процес. Засоби масової інформації можуть проводити влас­не розслідування і аналіз діяльності органів державної влади, їх посадо­вих осіб, давати їй оцінку, коментувати. Згідно зі ст. 24 КВК України представники засобів масової інформації можуть відвідувати установи виконання покарань за спеціальним дозволом адміністрації цих установ або органів управління зазначеними устан9вими.

Контроль органів державної влади та місцевого самоврядування. За забезпеченням прав громадян при виконанні кримінальних покарань здійснюється контроль вищіх органів державної влади та органів місце­вого самоврядування.

Президент України є гарантом забезпечення прав і свобод особи і громадянина (ст. 102 Конституції України). Кабінет Міністрів України вживає заходів з забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 116 Конституції України). Парламентський контроль за додержан­ням конституційних прав і свобод людини і громадянина в процесі ви­конання покарань на постійній основі здійснює Уповноважений Вер­ховної Ради України з прав людини (ст. 1 Закону України «Про Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини»).

Органи місцевого самоврядування здійснюють контроль виконан­ня покарання на відповідній території самостійно або через свої орга­ни (спостережні комісії та служби у справах неповнолітніх обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адмі­ністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад).

Згідно зі ст. 24 КВК України для здійснення контролю без спеціаль­ного дозволу відвідувати установи виконання покарань мають право: Президент України; Прем'єр-міністр України;

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим, голови місце­вих державних адміністрацій, на території яких вони розташовані;

народні депутати України, а також депутати, уповноважені на це Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами;

сільський, селищний, міський голова — на території відповідної місцевої ради.

Міжнародні стандарти поводження із засудженими

Міжнародні стандарти поводження із засудженими — це прийняті на міжнародному рівні норми, принципи і рекомендації в галузі вико­нання покарань і діяльності органів і установ виконання покарань. Ці стандарти були узгоджені міжнародною спільнотою і в їх підґрунті на­самперед лежить Загальна декларація прав людини. Прийняті на її роз­виток Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Міжна­родний пакт про економічні, соціальні і культурні права, які породжу­ють юридичні зобов'язання для держав, котрі їх ратифікували (в тому числі й Україна), містять відповідні положення щодо поводження з осо­бами, позбавленими волі. Крім цих міжнародних документів загально­го (універсального) характеру є доволі великий перелік документів, що доповнюють і деталізують загальні принципи і безпосередньо стосують­ся засуджених. Перелік основних міжнародних правових документів щодо осіб, що відбувають покарання за вироком суду, нараховує понад ЗО найменувань. За ступенем зобов'язань, що виникають при впровад­женні міжнародних стандартів у кримінально-виконавче законодавст­во тих чи інших країн, існують положення, що є обов'язковими до ви­конання в національних кримінально-виконавчих системах, і такі, що розглядаються як рекомендації, для реалізації яких повинні бути ство­рені відповідні соціально-економічні передумови.

Принципи, закладені в Загальній декларації прав людини, розвива­ються в таких актах спеціалізованого характеру, що мають своєю метою виклад стандартів поводження із засудженими, як Мінімальні стан­дартні правила поводження з ув'язненими (1957 р.), Декларація про за­хист всіх осіб від катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1975 р.), Кон­венція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання (1984р.), Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку (1979 р.), Принципи медичної етики, що визначають роль працівників охорони здоров'я, особливо лікарів, у захисті ув'язнених чи затриманих осіб від катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання (1982 р.), Заходи, що гаранту­ють захист прав тих, хто засуджений до страти (1984 р.), Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя

44

відносно неповнолітніх (Пекінські правила, 1985 р.), Звід принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню та ув'язненню в будь-якій формі (1989 р.)> Мінімальні стандартні правила ООН стосовно заходів, не пов'язаних із тюремним ув'язненням (Токійські правила, 1990 р.), Пра­вила ООН, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі

(1990р.).

До європейських стандартів організації та правового регулювання

виконання покарань належать:

  • Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими або
    умовно звільненими правопорушниками від ЗО листопада 1964 р.;

  • Європейська конвенція про захист прав та основних свобод лю­
    дини 1950р.;

  • Європейська конвенція з попередження катувань, нелюдського чи
    такого, що принижує гідність, поводження або покарання 1987 р.;

  • Європейські тюремні правила, оголошені рекомендацією № К (87) З
    Комітету міністрів Ради Європи від 12 лютого 1987 р.;

  • Резолюція Комітету міністрів Ради Європи від 9 березня 1976 р.
    «Про деякі міри покарання, альтернативні позбавленню волі»;

  • Резолюція Комітету міністрів Ради Європи стосовно виборчих,
    громадянських та соціальних прав ув'язнених від 1 лютого 1962 р.;

  • Резолюція Комітету міністрів Ради Європи про працю ув'язнених
    від 18 вересня 1975 р.;

  • Резолюція Комітету міністрів Ради Європи про освіту в тюрмах від

13 жовтня 1989р.;

- Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи стосовно системи
ув'язнення та поводження з небезпечними злочинцями від 24 вересня
1982р.;

  • Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи стосовно надання
    короткотермінових відпусток ув'язненим від 24 вересня 1982 р.;

  • Європейські правила щодо громадських санкцій та заходів, ого­
    лошені рекомендацією № К. (92) 16 Комітету міністрів Ради Європи.

Наведений перелік міжнародних документів за масштабами їх дії дозволяє виділити серед них стандарти поводження з засудженими універсального (розробленого ООН) та регіонального (на рівні Ради Європи) характеру.

Серед перерахованих міжнародних документів можна виділити стандарти: а) що стосуються поводження з особами, позбавленими волі, серед яких чільне місце займають Мінімальні стандартні правила пово­дження з ув'язненими і Європейські тюремні правила, та б) правила застосування заходів, не пов'язаних із позбавлення волі (Мінімальні стандартні правила ООН стосовно заходів, не пов'язаних з тюремним Ув'язненням (Токійські правила) і Європейські правила щодо громадсь­ких санкцій та заходів). Вагомого значення для захисту прав засудже-

45

них через обов'язковість для країн, що їх ратифікували, набули Міжна­родний пакт про громадянські та політичні права, Конвенція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання та Європейська конвенція з попередження катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

Ідеї, положення та вимоги, що містяться у Загальній декларації прав людини і в міжнародних документах, що містять стандарти поводжен­ня із засудженими, повинні максимально враховуватись у національно­му кримінально-виконавчому законодавстві і співвідноситись з прин­ципами кримінально-виконавчої діяльності. Загальна декларація прав людини, міжнародні стандарти поводження із засудженими та націо­нальне кримінально-виконавче законодавство співвідносяться між со­бою як загальне, особливе й окреме (одиничне). Під цим кутом зору кримінально-виконавче законодавство і кримінально-виконавчу діяль­ність, у яких імплементовані міжнародні стандарти поводження із за­судженими, слід розглядати як відображення єдності загального та оди­ничного. Як особливе міжнародні стандарти відіграють роль з'єднуваль­ної ланки між Загальною декларацією прав людини і національним кримінально-виконавчим законодавством, яке покликане регулювати процедуру застосування обмежень прав і свобод, притаманних покаран­ню. При цьому необхідно підкреслити, що згідно із Засадами держав­ної політики України в галузі прав людини неприпустимо звужувати зміст та обмежувати обсяг прав і основних свобод людини й громадя­нина проголошених Загальною декларацією прав людини, що також знайшли своє відображення і в нормах Конституції України.

Ратифікація Україною ряду міжнародних документів надала мож­ливість імплементувати міжнародні стандарти поводження із засудже­ними у національне законодавство і, зокрема, у кримінально-виконав­че законодавство. Так, у ч. 1 ст. 1 КВК України міститься положення, згідно з яким способом захисту інтересів особи, суспільства і держави як мети кримінально-виконавчого законодавства є «запобігання торту­рам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими», що цілком відповідає змісту Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання. 5 травня 1997 р. Україною був підписа­ний, а потім і ратифікований Протокол № 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Європейської конвенції з прав люди­ни), що зобов'язало 22 лютого 2002 р. скасувати смертну кару як вид покарання, передбачений КК. Європейська конвенція про запобіган­ня тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, повод­женню чи покаранню, набрала чинності для України з 1 вересня 1997 р., після чого Україну у 1998,1999,2000 і 2002 роках відвідали з інспекцією

46

члени Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи не­людському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаран­ню (зазвичай такі інспекції Комітетом у тій чи іншій країні проводять­ся раз на чотири роки). З метою сприяння членам Комітету проти ка­тувань у проведенні інспекції українська сторона, виконуючи взяті на себе зобов'язання, забезпечила: доступ на свою територію й право по­дорожувати по ній без будь-якого обмеження; повну інформацію про місця, де тримаються особи, позбавлені волі; необмежений доступ до будь-якого місця, де перебувають особи, позбавлені волі; можливість спілкуватися віч-на-віч із позбавленими волі особами. За результатами інспектування місць позбавлення волі в Україні члени Комітету проти катувань опублікували доповідь і надали пропозиції, спрямовані на поліпшення захисту прав осіб, позбавлених волі. Слід зазначити, що МВС України, Міністерство оборони, Міністерство охорони здоров'я та Державний департамент України з питань виконання покарань після проведених Комітетом проти катувань інспекцій зобов'язані були вжити відповідних заходів, спрямованих на поліпшення ситуації з дотриман­ням прав людини у приймальниках-розподільниках, ізоляторах тимча­сового тримання, гауптвахтах, психіатричних лікарнях та виправних

колоніях.

У ряді міжнародних Документів (Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями, Основні принципи поводження з в'язнями, Європейські тюремні правила) чільне місце займає положення, згідно з яким у поводженні із засудженими не допускається ніякої дискримі­нації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного або соціального походження, май­нового стану, народження чи за іншою ознакою. Саме ця «інша озна­ка» в останні роки стала предметом інтересу правозахисних організацій та регулювання Державним департаментом України з питань виконання покарань. Мова йде про статус ВІЛ-інфікованих засуджених. До 1997 р. в Україні позбавлені волі за результатами обов'язкового тестування усіх осіб, які надходили до установ Департаменту, були сконцентровані у двох установах, що породило численні проблеми, які знаходили свій прояв у додатковому обмеженні їх прав, у надлишковій ізоляції, в упе­редженому ставленні персоналу до цієї категорії засуджених, тобто у фактичній дискримінації за ознакою захворювання. З 1997 р. в Україні, яка займає перше місце в Європі за темпами поширення ВІЛ-інфекції, Для того щоб зняти будь-які обвинувачення у можливій дискримінації, практика тестування всіх позбавлених волі осіб на ВІЛ-інфекцію була зупинена як дискримінаційна та така, що ображає права людини. Зараз аналіз крови на наявність ВІЛ-інфекції засудженому робиться виключ­но за його бажанням, а результати такого аналізу є лікарською таємни-. Такий підхід цілком відповідає Рекомендації № К (98) 7 Комітету

47

міністрів Ради Європи державам-учасницям стосовно етичних та ор­ганізаційних аспектів охорони здоров'я від 8 квітня 1998 р., згідно з якою «перевірки на ВІЛ-інфекції мають відбуватися тільки за згодою в'язнів», «не повинна передбачатися будь-яка сегрегація стосовно осіб із позитивним аналізом на антитіла ВІЛ-інфекцій». На сьогодні в Україні ВІЛ-інфікованість не може бути чинником, що обмежує права і обов'яз­ки заарештованих та засуджених, які є носіями ВІЛ-інфекції. Що ж сто­сується осіб, позбавлених волі, в яких виявлений ВІЛ/СНІД, то вони мають триматися у слідчих ізоляторах і кримінально-виконавчих уста­новах на загальних підставах. Таким чином, головна ідея припинення тестування на ВІЛ-інфекцію осіб, позбавлених волі, полягає в тому щоб виключити навіть натяки на принизливе поводження та можливу дис­кримінацію носіїв інфекції за цим показником.

Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими і Євро­пейські тюремні правила містять стандарти-рекомендації, тобто поло­ження, що сформульовані у цих документах, не мають обов'язкової юридичної сили, про що прямо сказано у вступі, де визначається ста­тус цих правил. Але, незважаючи на це, розроблені на рівні Організації Об'єднаних Націй і Ради Європи стандарти поводження з позбавлени­ми волі визнаються міжнародними організаціями, урядами й неурядо­вими організаціями і, зокрема, адміністрацією місць позбавлення волі. Обидва документи не мають на меті нав'язати взірцеву систему установ виконання покарань, визнаючи, що кримінально-виконавчі системи окремих країн уже досягай більш високих стандартів. Як Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими, так і Європейські тю­ремні правила мають на меті лише запропонувати свої рекомендації по створенню мінімальних загальновизнаних гуманних умов тримання позбавлених волі, які б забезпечували повагу людської гідності. Разом із тим, міжнародні документи виходять із того, що рекомендовані у них стандарти поводження з позбавленими волі не можуть бути досягнуті відразу повсюди й водночас з огляду на розмаїття в різних країнах юри­дичних, соціальних, економічних і географічних умов. Формально роз­роблені міжнародною спільнотою стандарти поводження із засуджени­ми е лише дороговказом для адміністрації установ виконання покарань по створенню належних мінімальних умов людяності і поваги.

Основоположні принципи поводження з особами, позбавленими волі, фундаментального характеру, що містяться в міжнародних доку­ментах, ґрунтуються на необхідності забезпечувати права засуджених, що невіддільні від загальних прав людини. Це означає, що позбавлені волі мають право на: життя та особисту недоторканність; здоров'я; пра­цю; відпочинок; незастосування до них тортур чи іншого нелюдського поводження; повагу людської гідності; належні правові процедури; сво­боду від будь-якої дискримінації; свободу від рабства; свободу совісті та

48

думок; свободу віросповідування; недоторканність сімейного життя; самовдосконалювання.

Для забезпечення цих прав міжнародні стандарти рекомендують організувати функціонування установ позбавлення волі таким чином, щоб вони були місцями, де не повинна виникати небезпека для життя, здоров'я та особистої недоторканності як позбавлених волі, так і пер­соналу. У місцях позбавлення воля засуджені не повинні зазнавати дис­кримінації. Умови тримання осіб, засуджених до позбавлення волі, не повинні додатково до обмежень, зумовлених фактом ізоляції, обмежу­вати права і свободи людини і громадянина. Режим позбавлення волі не повинен занадто обмежувати контакти засуджених із зовнішнім світом, тому міжнародні стандарти особливу увагу приділяють тим аспектам поводження з позбавленими волі, які спрямовані на підготовку цих осіб до повернення до життя у суспільстві.

Аналіз Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язнени­ми і Європейських тюремних правил дозволяє дійти висновку, що ос­новні їх положення можна поділити на декілька однорідних груп: 1) це загальні, фундаментальні принципи; 2) норми, що передбачають роз­поділ засуджених до позбавлення волі; 3) організація режиму в місцях позбавлення волі; 4) залучення позбавлених волі до тих чи інших видів зайнятості; 5) вимоги до діяльності персоналу місць позбавлення волі.

Треба зазначити, що в Європейських тюремних правилах порівнян-но з Мінімальними стандартними правилами поводження з ув'язнени­ми з урахуванням змін, що відбулися у теорії й практиці застосування позбавлення волі, дещо зміщені пріоритети та акценти. Європейські тюремні правила розроблені з урахуванням того, що виправлення та ресоціалізація не завжди дають очікувані результати, оскільки ці цілі, як показав досвід минулих років, не є реальними. У зв'язку з цим виз­нається, що головними передумовами успішного виправлення є го­товність і добра воля самих засуджених та налагодження зв'язків між установами виконання покарань та вільним суспільством. Цілі виправ­ного впливу на засуджених полягають у тому, щоб зберегти їх здоров'я та гідність та сприяти формуванню у них почуття відповідальності та виробленню навичок, які допоможуть реінтегруватися у суспільство, Допоможуть виконувати вимоги законності та задовольняти свої життєві потреби власними силами після звільнення. Виправлення засуджених за міжнародними документами має на меті мінімізацію негативного впливу позбавлення волі на особистість та соціальну поведінку осіб, позбавлених волі. Європейські тюремні правила відображають зміни від попереднього підходу до процесу впливу на засуджених, спрямованого на виправлення їх поглядів і поведінки, до розробки моделей, орієнто­ваних на розвиток соціальне корисних професійних навичок та особи-стих здібностей, що відкривають перспективи успішної соціальної

49

реінтреграції. Для порівняння вважаємо за доцільне навести тут поняття виправлення, що сформульоване у ч. 1 ст. 6 КВК України, де стверд­жується, що виправлення засудженого — це процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до са-мокерованої правослухняної поведінки.

З огляду на необхідність імплементації міжнародних стандартів у національне кримінально-виконавче законодавство звертає на себе ува­гу й те, що міжнародні документи стосуються поводження з позбавле­ними волі, а КВК України регламентує порядок і умови виконання по­карань, тобто мова йде про різні поняття з різним змістом. Яке це має значення, можна зрозуміти на прикладі змісту поняття «режим». Порів­няльний аналіз вітчизняного кримінально-виконавчого законодавства з Мінімальними стандартними правилами поводження із засудженими та Європейськими тюремними правилами дозволяє переконатися в тому, що у кримінальне-виконавчому праві України та в міжнародних документах у поняття режим позбавлення волі вкладається принципо­во різний зміст. Так, у КВК режим визначається як порядок виконання й відбування покарання. Вітчизняна наука кримінально-виконавчого права виходить із того, що у режимі в концентрованому виді знаходить свій вираз зміст кримінального покарання, зосереджений увесь ком­плекс притаманних йому правообмежень та позбавлень. У зв'язку з цим режим виконує як каральну функцію, так і регулюючу, визначаючи об­сяг правообмежень, а, крім того, ще й функцію забезпечення застосу­вання засобів виправно-трудового впливу. На відміну відданого уявлен­ня про режим, у міжнародних стандартах поводження із засудженими під режимом у місцях позбавлення волі розуміють уклад життя засудже­них, котрий не є квінтесенцією покарання, а повинен, як це сказано в ст. 66 Європейських тюремних правил, містити в собі:

а) духовну підтримку та допомогу засудженим, а також можливості
для підходящої праці, професійно-технічного та загальноосвітнього
навчання й професійної орієнтації, для занять фізкультурою й розвит­
ку соціальних навичок; надання порад та консультацій, організації гру­
пових заходів і дозвілля;

б) заходи, що забезпечують таку організацію цієї діяльності, яка б,
у міру можливості, сприяла розширенню контактів із зовнішнім світом
та створювала можливості для полегшення соціальної реабілітації ув'яз­
нених після звільнення;

в) процедури розробки та перегляду індивідуальних програм ви­
правлення та навчання ув'язнених після проведення подібних кон­
сультацій з відповідним персоналом і по можливості з ув'язненими,
про які йде мова;

г) системи контактів та методи керівництва, що сприяють установ­
ленню відповідних позитивних відносин між персоналом і ув'язнени-

50

ми з метою досягнення ефективності й успішної реалізації режимів і

програм виправлення.

Різний підхід продемонстрований у міжнародних документах і у кримінально-виконавчому законодавстві й до проблеми залучення осіб, позбавлених волі, до праці, оскільки, наприклад, Європейські тюремні правила містять положення, згідно з яким адміністрація установ вико­нання покарань надає можливість засудженим вибирати вид занять відповідно до свого бажання. В Україні ж згідно з ч. 1 ст. 118 КВК «за­суджені залучаються до суспільне корисної праці з урахуванням наяв­них виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, пра­цездатність, стан здоров'я і спеціальність». Такі ж розбіжності можна побачити й на прикладі надання позбавленим волі можливості навча­тися. Якщо в Україні навчання засуджених до позбавлення волі можливе у вільний від роботи час, то згідно з Європейськими тюремними пра­вилами навчання осіб, позбавлених волі, розглядається як оплачувана діяльність, що здійснюється протягом робочого дня, так само як і пра­ця інших засуджених.

На шляху приведення національного кримінально-виконавчого за­конодавства у відповідність із міжнародними стандартами є ще невико­ристані можливості. Це, наприклад, стосується можливості надання кожному позбавленому волі окремого приміщення (ст. 9 Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями); надання засудженим до позбавлення волі відпусток (ст. 43.2 Європейських тюремних правил); можливості відвідання родичів у вихідні та святкові дні; заборони засто­совувати до засуджених такі стягнення, як тримання в одиночній камері (п. 7 Основних принципів поводження з в'язнями) та призначення на позачергове чергування по прибиранню приміщень і території колонії (ст. 28.1) Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями); заборони застосовувати гамівну сорочку (ст. 39 Європейських тюрем­них правил) і т. ін.

Щодо міжнародних стандартів стосовно застосування заходів, аль­тернативних позбавленню волі, то серед них найбільш вагомими є Мінімальні стандартні правила ООН щодо заходів, не пов'язаних із тюремним ув'язненням (Токійські правила), та Європейські положен­ня по громадських санкціях і заходів, що містяться у Рекомендації № К. (92) 16, прийнятій 19 жовтня 1992 р. Комітетом міністрів Ради Міністрів Ради Європи. Ці міжнародні документи є теж рекомендаційними.

Як Токійські правила, так і Європейські положення по громадських санкціях і заходах наголошують, що їх метою є забезпечення більш ак­тивної участі громадськості у здійсненні правосуддя та у поводженні з

правопорушниками.

Токійські правила спрямовані на застосування заходів, альтернатив-них_тюремному ув'язненню. Такими санкціями можуть бути: а) усні

51

санкції, такі як зауваження, догана й попередження; б) умовне звільнен­ня від відповідальності; в) обмеження в цивільних правах; г) економічні санкції, такі як штрафи чи штрафодні; д) конфіскація майна; е) повер­нення майна жертві або ж компенсація матеріальних збитків; є) умов­не покарання або ж покарання з відстрочкою; ж) умовне звільнення з ув'язнення й установлення судового нагляду; з) суспільне корисні ро­боти; й) перебування вдень у виправній установі; і) домашній арешт; ї) будь-яке інше поводження, не пов'язане з тюремним ув'язненням.

Токійські правила рекомендують застосовувати до правопорушників заходи, не пов'язані з тюремним ув'язненням, силами громадськості, уникаючи по можливості формального розгляду справи у суді, що мож­на розглядати як заклик до позасудової форми правосуддя.

Європейські положення по громадських санкціях і заходах загалом не суперечать Токійським правилам, однак їх особливістю є рекомен­дація застосовувати громадські санкції і заходи замість покарання (і не тільки у виді тюремного ув'язнення). Це означає, що рекомендовані Європейськими положеннями громадські заходи є альтернативою по­каранням. Головна ідея застосування громадських санкцій та заходів полягає в тому, що вони дозволяють залишити правопорушників у кон­такті зі всіма чинними механізмами соціального контролю у суспільстві, надаючи можливість особі реінтегруватись до соціального життя, що є більш ефективним, ніж після перебування особи у місцях позбавлення волі. Це підтверджено Рекомендаціями № К. (99)22, що були прийняті Комітетом міністрів Ради Європи ЗО вересня 1999 року і передбачають застосування до правопорушників таких заходів, як умовне звільнення, що застосовується без винесення вироку про покарання; громадські роботи (тобто неоплачувана робота на користь суспільства); інтенсив­ний нагляд з боку громадськості; переговори між правопорушником і потерпілим або відшкодування завданої потерпілому шкоди; обмеження свободи пересування (домашній арешт) із використанням електронних методів стеження; застосування заходів медичного характеру, обумов­лених контрактом на лікування окремих категорій правопорушників осіб, що перебувають у певній залежності (від алкоголізму, наркотиків). Таким чином, не всі перераховані громадські заходи збігаються із санк­ціями, рекомендованими Токійськими правилами.

Умовою застосування громадських заходів є добровільна згода пра­вопорушника з ними рахуватись, тобто дотримуватись притаманних їм умов чи зобов'язань, що дає привід ставитися до правопорушника з повагою як до особи, що здатна навчитися нести відповідальність за свої вчинки. При цьому, як сказано у ст. 23 Європейських положень по гро­мадських санкціях і заходах, «природа, зміст і методи впровадження гро­мадських санкцій і заходів не повинні порушувати особисті права або гідність правопорушників та членів їх сімей і не повинні викликати ро-

52

дратування. Не можуть порушуватись самоповага, сімейні зв'язки, соціальні контакти й здатність жити у суспільстві». Все це означає, що зміст та спосіб застосування громадських санкцій та заходів має здійс­нюватися у відповідності з всіма загальновизнаними на міжнародному рівні правами людини й громадянина.

Насамкінець необхідно звернути увагу на те, що вітчизняне кри­мінальне та кримінально-виконавче законодавство передбачають мож­ливість застосування покарань, альтернативних позбавленню волі. Але покарання, альтернативні позбавленню волі, і громадські санкції та за­ходи — це далеко не одне й те ж і ототожнювати їх — це означає не ро­зуміти різницю у правовій природі цих інститутів, оскільки «покаран­ня є заходом примусу, що застосовується від імені держави», а громадські заходи як альтернатива покаранням виключають державний примус. Одним з основоположних принципів при застосуванні громадських за­ходів є широке залучення громадськості до поводження з правопоруш­никами. Якщо застосуванням громадських санкцій та заходів у ряді країн переймається служба пробації, то в Україні виконанням більшості покарань, альтернативних позбавленню волі, займається кримінально-виконавча інспекція, функції якої як правоохоронного органу не співпа­дають із функціями служби пробації.

Розділ?

Виконання покарання у виді штрафу

Згідно із ч. 1 ст. 53 КК України штраф — це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій час­тині цього Кодексу. КВК України передбачає два правових режими ви­конання покарання у виді штрафу: добровільне його виконання засуд­женим і примусове стягнення в процесі виконавчого провадження. До­бровільна сплата штрафу полягає у внесенні засудженим у місячний строк після набрання вироком законної сили суми штрафу в установу банку на спеціальний рахунок і надання до відповідного суду докумен­та, який підтверджує сплату штрафу.

Добровільна сплата штрафу у встановлений законом місячний строк означає, що покарання виконане. На практиці закріплення відомостей про закінчення виконання покарання здійснюється шляхом долучення до матеріалів кримінальної справи квитанції про сплату призначеної судом суми штрафу. Однак згідно з ч. 2 ст. 26 КВК у разі несплати засу­дженим штрафу у місячний строк його стягнення провадиться приму­сово Державною виконавчою службою на підставі виконавчого листа, виданого судом, який постановив вирок, з такими особливостями: в постанові про відкриття виконавчого провадження державний викона­вець не встановлює строк для добровільного виконання вироку; засуд­жений звільняється від сплати виконавчого збору.

Процес примусового виконання штрафу доцільно розглянути, розділивши його на декілька стадій: стадія відкриття (порушення) ви­конавчого провадження; підготовки до виконання та власне виконан­ня покарання.

Відкриття виконавчого провадження — перший етап процесу вико­нання майнового покарання. На цьому етапі державний виконавець, одержавши виконавчий документ, повинен установити наявність або відсутність підстав для порушення виконавчого провадження, після чого прийняти рішення про порушення виконавчого провадження або відмову в його порушенні.

Згідно із ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» підставою відкриття виконавчого провадження є виконавчий документ.

54

у процесі виконання майнових покарань виконавчими документами є виконавчі листи, що видаються судами на підставі вироків та постанов суді8- Відповідно до ч. 1 ст. 24 вищезазначеного Закону державний ви­конавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'яв­лення виконавчого документа до виконання і цей документ відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, та пред'явлений до виконання до відділу державної виконавчої служби за належним місцем виконання рішення. Державний виконавець у триденний строк з дня надходжен­ня до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.

Завдання державного виконавця на стадії порушення виконавчого провадження — у триденний строк перевірити відносно виконавчого документа такі обставини: чи правильно визначена територіальна ком­петенція виконання вимог пред'явленого виконавчого документа; чи дотримано термінів пред'явлення виконавчого документа до стягнен­ня; чи набрало законної сили рішення, на підставі якого виданий ви­конавчий документ і чи не закінчилися строки давності виконання су­дового рішення, якщо такі встановлені; чи є в особи, що пред'явила виконавчий документ, відповідні повноваження; чи відповідає виконав­чий документ установленим законом формі і змісту.

Однак до порушення виконавчого провадження ніякі виконавчі дії здійснюватися не можуть. Дане правило випливає з того, що здійснен­ня виконавчих дій сполучено з можливістю застосування до боржника заходів державно-владного примусу у вигляді заходів примусового ви­конання, що істотно обмежують його майнові права.

Статтею 20 Закону України «Про виконавче провадження» передба­чені загальні положення про місце здійснення виконавчих дій. Так, ви­конавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Державний виконавець зобов'язаний перевірити дотримання строків пред'явлен­ня виконавчого документа до виконання. Відповідно до ч. 1 ст. 21 ви­щезазначеного Закону виконавчі листи можуть бути пред'явлені до ви­конання протягом трьох років.

При вирішенні питання про порушення виконавчого провадження Державний виконавець, одержавши виконавчий документ, повинен зро­бити його юридичний аналіз і визначити, чи відповідає він вимогам, за­значеним у ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження». У ви­конавчому документі мають бути зазначені: назва документа, дата видачі та найменування суду, що видав документ; дата і номер вироку, за яким видано виконавчий документ; найменування боржника, його адреса, дата І місце народження боржника та його місце роботи; резолютивна части­на вироку; дата набрання чинності вироком; строк пред'явлення вико-

55

навчого документа до виконання. Виконавчий документ має бути підпи­саний уповноваженою посадовою особою і скріплений печаткою.

Недотримання у виконавчому документі хоча б однієї з перерахова­них у даній нормі вимог тягне за собою втрату ним виконавчої сили і направлення його на дооформлений.

Друга стадія виконання — це підготовка до виконання. Вона має на меті створення належних умов для своєчасного й ефективного виконан­ня. Підготовчі дії зводяться, як правило, до встановлення місця прожи­вання боржника, його роботи, з'ясування розміру заробітної плати. Однак найбільше часу державні виконавці витрачають на встановлен­ня наявності майна боржника, на яке можна звернути стягнення.

Майнове становище фізичних осіб ні в яких спеціальних докумен­тах зараз не відбивається. Однак з практики відомо, що деяке майно фізичних осіб підлягає реєстрації, а деякі види майна можуть перебувати тільки у певних місцях. Для цього державний виконавець робить запи­ти в різні організації, проводить інші дії з тим, щоб з'ясувати факт на­явності майна або коштів, витребує відомості про доходи боржника.

Так, для з'ясування майнового становища боржника державний виконавець може запитати: банки — про внески; відповідні організації і громадян — про наявність у них майна боржника і членів його роди­ни; податкову інспекцію, місцеве відділення пенсійного фонду — про місце роботи боржника; бухгалтерію підприємства — про належні борж­нику кошти; бюро технічної інвентаризації — про будинок, квартиру, інше приміщення боржника; державтоінспекцію — про транспортні засоби боржника; нотаріальні контори — про укладені або оформлювані боржником договори дарування, купівлі-продажу, позики і т. ін. Якщо боржник працює або працював на великому підприємстві, що пройш­ло процедуру акціонування, можна зробити запит до реєстроутримува-ча акцій даного підприємства на предмет, чи не є боржник акціонером. Однак здебільшого майно фізичних осіб не підлягає реєстрації. Звернути на нього стягнення можливо тільки за наявності цього майна в місці проживання боржника або при одержанні відомостей про те, що майно перебуває в іншому місці. При цьому державним виконавцем реалізується надане йому право входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті ними, провадити огляд зазначених приміщень і сховищ, при необхідності примусово їх відкривати в уста­новленому порядку, опечатувати ці приміщення і сховища, а також одержувати від інших осіб необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки, іншу інформацію.

На виявлене майно боржника накладається арешт, який полягає в проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а при необхідності — в обмеженні права користуватися майном чи його вилученні в боржника та передачі на зберігання іншим особам. 56

Опис майна боржника провадиться державним виконавцем у при-утності боржника чи його представника і не менше двох понятих. При відсутності боржника чи його представника опис майна здійснюється в присутності одного з повнолітніх членів сім'ї боржника, а при їх відсутності — за участю представника житлово-експлуатаційної ор­ганізації або представника органів державної влади та місцевого само­врядування. При проведенні опису майна державний виконавець ого­лошує боржнику заборону розпоряджатися описаним майном, а в разі необхідності — його користуванням. Види, обсяг і строки обмеження встановлюються в кожному конкретному випадку з урахуванням влас­тивостей майна, його значення для власника або володільця, необхід­ності користування та інших обставин.

Про опис майна і заборону його відчуження, якщо відчуження опи­саного майна може здійснюватися лише у встановленому законодавст­вом порядку, державний виконавець направляє повідомлення в органи чи установи, які посвідчують договори відчуження майна або провадять його перереєстрацію на іншого власника (органи нотаріату, державна автомобільна інспекція, бюро технічної інвентаризації тощо). Майно, на яке накладено арешт, передається на зберігання боржникові або іншим особам (зберігачам), призначеним державним виконавцем під розписку в акті.

Крім того, в процесі підготовки до виконання здійснюється оцінка арештованого майна. Згідно із ст. 57 Закону України «Про виконавче провадження» оцінка майна боржника провадиться державним вико­навцем, якщо вартість майна не перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, за ринковими цінами, які діють на день проведення оцінки, крім випадків, коли оцінка провадиться за регуль­ованими цінами, а також у разі оцінки нерухомого майна, транспорт­них засобів, повітряних, морських та річкових суден.

Проте якщо оцінити окремі предмети складно або якщо боржник заперечує проти передачі арештованого майна боржника на реалізацію за оцінкою, проведеною державним виконавцем, останній запрошує експерта (спеціаліста) для визначення вартості майна. Витрати на при­значення експерта несе сторона, яка оспорює оцінку майна, проведе­ну державним виконавцем. Для проведення оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських, річкових суден та майна, вартість якого перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян, державний виконавець залучає оцінювача. Державний викона­вець про оцінку арештованого майна повідомляє боржника, який має право оскаржити оцінку майна до суду в 10-денний строк з дня отри­мання повідомлення.

Разом із тим, згідно із ст. 54 Закону України «Про виконавче прова­дження» не допускається звернення стягнення на майно, зазначене в

57

Переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами (додаток до цього Закону). Відповідно до цього переліку стягнення за виконавчими документами не може бути звернено на такі види майна та предмети, що належать боржникові на праві власності чи є його часткою у спільній власності, необхідні для боржника, членів його сім'ї та осіб, які перебувають на його утриманні: 1. Носильні речі та предмети домашнього вжитку, необхідні борж­никові і особам, які перебувають на його утриманні:

а) одяг — на кожну особу: одне літнє або осіннє пальто, одне зимове
пальто або кожух, один зимовий костюм (для жінок — два зимових плат­
тя), один літній костюм (для жінок — два літніх плаття), головні убори по
одному на кожний сезон. Для жінок, крім того, дві літні хустки, одна тепла
хустка (або шаль) та інший одяг, зношений більш як на 50 відсотків;

б) взуття у кількості по одній парі літнього, осіннього, зимового та
інше взуття, зношене більш як на 50 відсотків;

в) білизна у кількості двох змін на кожну особу;

г) постіль (матрац, подушка, два простирадла, дві наволочки, ков­
дра) і два особистих рушника на кожну особу;

д) необхідний кухонний посуд;

е) один холодильник на сім'ю;

ж) меблі — по одному ліжку та стільцю на кожну особу, один стіл,
одна шафа на сім'ю (крім меблевих гарнітурів, на які може бути звер­
нене стягнення);

з) всі дитячі речі.

  1. Продукти харчування, потрібні для особистого споживання борж­
    нику, членам його сім'ї та особам, які перебувають на його утриманні, —
    на три місяці.

  2. Паливо, потрібне боржникові, членам його сім'ї та особам, які
    перебувають на його утриманні, для готування їжі та обігрівання
    приміщення протягом шести місяців.

  3. Одна корова, а у разі відсутності корови — одна телиця; коли
    немає ні корови, ні телиці — одна коза, вівця чи свиня — у осіб, які зай­
    маються сільським господарством.

  4. Корм для худоби, який не підлягає вилученню в кількості, потрібній
    до початку вигону худоби на пасовище або до збору нових кормів.

  5. Насіння, потрібне для чергових посівів (осіннього і весняного) та
    незнятий урожай — у осіб, які займаються сільським господарством (за
    винятком земельних ділянок, на які накладено стягнення).

  6. Інструменти, необхідні для особистих професійних занять (швей­
    ні, музичні та інші).

Від того, наскільки повно проведена підготовка, залежить своє­часність і ефективність самого виконання. У роботі державних вико­навців підготовка посідає основне місце і займає 60-70% часу.

58

Власне виконання є застосуванням до боржника встановлених за­коном примусових заходів. Суть виконання полягає у вилученні в борж­ника грошей або певного майна.

Згідно із ст. 55 Закону України «Про виконавче провадження» ви-дучення арештованого майна з передачею його для реалізації провадить­ся у строк, встановлений державним виконавцем, але не раніше ніж через п'ять днів після накладення арешту. Продукти та інші речі, що швидко псуються, вилучаються і передаються для продажу негайно після накладення арешту. Державний виконавець зобов'язаний подба­ти про забезпечення умов реалізації майна боржника, які не ущемлю-ють його законних інтересів. Так, ще під час проведення опису борж­ник має право зазначити ті види майна або предмети, на які слід звер­нути стягнення в першу чергу. Державний виконавець зобов'язаний задовольнити вимоги боржника, якщо вони не ускладнюють виконан­ня рішення. Це положення Закону є однією з гарантій раціонального виконання майнових покарань.

Відповідно до ст. 61 вищезазначеного Закону реалізація арештованого майна, за винятком майна, вилученого за законом з обігу та зазначеного в ч. 5 ст. 55 цього Закону, здійснюється спеціалізованими організаціями, які залучаються на тендерній (конкурсній) основі, на підставі договорів міждержавною виконавчою службою та спеціалізованими організаціями шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах.

Боржник має право визначити, в якій послідовності необхідно про­давати майно. У разі коли від продажу частини майна буде виручено суму, достатню для виконання покарання у виді штрафу, сплати вико­навчого збору, витрат на здійснення виконавчих дій, подальший про­даж арештованого майна припиняється. Вимоги боржника щодо чер­говості продажу майна не приймаються державним виконавцем, якщо внаслідок їх задоволення виникнуть перешкоди чи додаткові труднощі для виконання або подовжиться його строк.

Кошти, отримані від реалізації арештованого майна, вносяться на де­позитний рахунок відділу та до спеціального фонду виконавчого провад­ження у порядку, встановленому п. 5.1.2. Інструкції про проведення вико­навчих дій, звідки вони перераховуються до Державного бюджету України.

Крім заходів примусового виконання, пов'язаних з описом і ареш­том майна боржника, Законом України «Про виконавче провадження» передбачене звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), пенсію, стипендію та інші доходи боржника. Проте ці об'єкти стягнення використовуються при відсутності у боржника коштів на рахунках у кредитних установах, відсутності чи недостатності майна боржника для повного покриття належних до стягнення сум, а також при виконанні Рішень про стягнення періодичних платежів та стягнень на суму, що не перевищує двох мінімальних розмірів заробітної плати.

59

Згідно із ст. 69 вищезазначеного Закону відрахування із заробітної! плати (заробітку), пенсії чи стипендії громадян проводить адміністрація;;' підприємств, установ і організацій на підставі надісланих їм державним) виконавцем виконавчих документів. Якщо боржник змінить місце ро-1 боти або місце проживання чи навчання, підприємства, установи, ор-1 ганізації, які отримали виконавчий документ, повертають його не пізніш | як у триденний строк державному виконавцеві з відміткою про нове • місце роботи, проживання чи навчання боржника, якщо воно відоме,% а також повідомляють про проведені ними стягнення періодичних пла-1 тежів за виконавчими документами. Уразі неподання зазначених відо-; мостей з неповажних причин винних у цьому посадових осіб може бути ; притягнуто до відповідальності, передбаченої цим Законом. Звернення І стягнення на пенсії провадиться відповідно до законодавства про пенсії. І Вищезазначені правила стягнення поширюються і на випадки звер-" нення стягнення на: 1) доходи, отримані фізичною особою, яка є суб'єктом підприємницької діяльності; 2) доходи за працю в колектив- , ному сільськогосподарському (фермерському) господарстві; 3) авторсь-' ку винагороду за твори літератури, науки або мистецтва, премії, що при­суджуються за видатні досягнення в галузі науки, літератури і мистецтва, і винагороду за відкриття, винахід, на який видано авторське свідоцтво, корисну модель, промисловий зразок і раціоналізаторську пропозицію; 4) суми на відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим уш­кодженням здоров'я, а також втратою годувальника.

Законодавством України передбачено два способи кримінально-правового забезпечення виконання покарань: а) закріплення в законі можливості заміни судом одного покарання на інше при його невико­нанні; б) встановлення в законі кримінальної відповідальності за ухи­лення від відбування кримінального покарання, визначення таких дій як новий самостійний злочин. Новий КК України чітко проводить роз­межування між правовими наслідками неможливості сплати штрафу засудженим і ухиленням від його сплати.

Згідно із ч. 1 ст. 389 КК України ухилення від сплати штрафу карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на той самий строк. Водночас законодавчо поняття ухилення від сплати штрафу не встановлено. Згідно із ч. 2 п. 53 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 22 «Про практику призначення судами кримінального покарання» під ухиленням від сплати штрафу необхідно розуміти такі дії чи бездіяльність засудженого, які свідчили б про його намір уникнути цього покарання за наявності реальної можливості сплатити штраф (відмова від внесення коштів або невнесення їх без поважних при­чин, приховування місця роботи, майна, джерел доходів тощо).

Тому ухиленням від сплати штрафу є поведінка засудженого, пов'я­зана з прагненням уникнути покарання при наявності можливості спла-

60

штраф. Ця поведінка може виражатися в діях, спрямованих на «ховання: а) майна, на яке може бути звернуто стягнення (пере­міщення майна в невідоме державному виконавцю місце, розтрата, від­чуження, незаконна передача іншим особам, знищення (вилучення) документів, що підтверджують право на майно тощо); б) доходів (вилу­чення, знищення, підробка документів, на підставі яких установлюється заробітна плата або інший доход засудженого, приховання місця робо­ти джерела одержання інших доходів, на які може бути звернуто стяг­нення, тощо).

Проте на практиці трапляються випадки, коли державним виконав­цем були вжиті всі заходи примусового виконання даного штрафу, але він так і не був сплачений або був сплачений частково. При цьому за­суджений не здійснював дій, направлених на ухилення від виконання покарання у виді штрафу. Причин виникнення такої ситуації може бути принаймні дві. По-перше, при винесенні вироку у виді штрафу суддя не врахував майновий стан винного. По-друге, майнове становище засудже­ного може погіршитися після винесення вироку. У новому КК України питання заміни штрафу регулює ч. 4 ст. 53. Так, у разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум до­ходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років. Згідно із ст. 28 КВК після стягнення штрафу виконавчий лист з відміткою про виконання вироку повертається суду, який постановив вирок.

Виконання покарання у виді позбавлення

військового, спеціального звання, рангу,

чину або кваліфікаційного класу

Відповідно до ч. 2 ст. 52 та ст. 54 КК України покарання у вигляді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфі­каційного класу є додатковим покаранням і призначається тільки тим особам, які мають ці звання, ранги, чини або кваліфікаційний клас уразі вчинення ними тяжкого або особливо тяжкого злочину.

Покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу є безстроковим, оскільки час його застосування не обмежений у законі будь-якими межами і навіть після погашення або зняття судимості засуджений не має права претен­дувати на автоматичне відновлення його в тому званні, ранзі, чині або кваліфікаційному класі, яких він був позбавлений за вироком суду.

Покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу призначається судом особам, що мають:

  • військові звання, які присвоюються військовослужбовцям під час
    проходження ними служби у Збройних Силах, Державній прикордонній
    службі, Службі безпеки, Міністерстві з питань надзвичайних ситуацій
    та захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи та інших
    військових формуваннях (Див. Постанову Верховної Ради України від
    24,08.91 р. «Про військові формування на Україні»), а також військово­
    зобов'язаним (запасу);

  • спеціальні звання, що присвоюються співробітникам міліції,
    Внутрішніх військ МВС, державної податкової адміністрації, податко­
    вої міліції, митної служби і деяким іншим категоріям працівників;

  • ранги, встановлені для державних службовців, службових осіб
    органів місцевого самоврядування і дипломатичних працівників;

  • класні чини, які введені для працівників прокуратури;

  • кваліфікаційні класи, передбачені для суддів, судових експертів,
    лікарів — судово-психиатрічних експертів.

Відповідно до ч. 1 ст. 29 КВК України після набуття вироком суду законної сили на адресу органу, який присвоїв військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, направляється копія цьо­го вироку. Відносно військовослужбовця запасу копія вироку направ-62

ється до військового комісаріату за місцем його проживання. Після держання копії вироку зазначений орган зобов'язаний:

_ внести у відповідні документи запис про позбавлення засудженого військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ч. 2 ст. 29 КВК України);

  • прийняти необхідні заходи до позбавлення засудженого всіх прав,
    пільг та повноважень, пов'язаних із наявністю відповідного звання,
    рангу, чину або кваліфікаційного класу (ч.2 ст. 29 КВК України);

  • повідомити суд про виконання покарання на протязі одного міся­
    ця з дня отримання копії вироку (ч. 4 ст. 29 КВК України).

Отже, розглянемо порядок виконання покарання, що встановлено, відносно різних категорій засуджених.

Згідно з Положенням про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил Ук­раїни, Положенням про проходження військової служби солдатами (ма­тросами), сержантами і старшинами Збройних Сил України, Положен­ням про проходження військової служби (навчання) за контрактом у Збройних Силах України курсантами (слухачами) вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів вищих навчаль­них закладів, Положенням про проходження військової служби за кон­трактом та кадрової військової служби у службі безпеки України, По­ложенням про проходження строкової військової служби солдатами і матросами, сержантами і старшинами Служби безпеки України, По­ложенням про проходження військової служби (навчання) за контрак­том курсантами (слухачами) вищих військових навчальних закладів Служби безпеки України військовослужбовці і військовозобов'язані поділяються на рядовий склад, сержантський і старшинський склад, склад прапорщиків і мічманів і офіцерський склад, який поділяється на молодший офіцерський склад, старший офіцерський склад, вищий офіцерський склад. Всі військовослужбовці мають відповідні військові звання, які, в свою чергу, поділяються на армійські і корабельні.

Відповідно до зазначених нормативно-правових актів встановлю­ються такі військові звання: рядовий, матрос, старший солдат, старший матрос, молодший сержант, старшина 2 статті, сержант, старшина 1 статті, старший сержант, головний старшина, старшина, головний ко­рабельний старшина, прапорщик, мічман, старший прапорщик, стар­ший мічман, молодший лейтенант, лейтенант, старший лейтенант, капітан, капітан-лейтенант, майор, капітан 3 рангу, підполковник, капітан 2 рангу, полковник, капітан 1 рангу, генерал-майор, контр-адмірал, генерал-лейтенант, віце-адмірал, генерал-полковник, адмірал, генерал армії України.

До військових звань офіцерського складу медичної та юридичної служб, військових судів та прокуратур, які мають відповідну освіту, до-

63

даються слова «медичної служби» і «юстиції». До військових звань гро­мадян, які перебувають у запасі, додається слово «запасу».

Як випливає із змісту ст. 29 КВК України позбавлення військового звання за вироком суду покладається на той орган або посадову особу, які присвоїли це звання.

Згідно з зазначеними вище Положеннями право на присвоєння відповідних військових звань надано:

- старшого солдата (старшого матроса) — командирам окремих
військових частин, які користуються владою командира батальйону (ко­
рабля 3 рангу) і мають право видавати накази, начальникам вищих
військових навчальних закладів чи підрозділів;

  • молодшого сержанта (старшини 2 статті), сержанта (старшини 1
    статті), старшого сержанта (головного старшини) — командирам бри­
    гад, полків, кораблів 1 і 2 рангів, окремих батальйонів і начальникам
    вищих військових навчальних закладів;

  • старшин (головного корабельного старшини) — командирам
    дивізій, бригад кораблів і начальникам, які мають рівні з ними права,
    та вище;

  • первинне офіцерське звання (молодший лейтенант, лейтенант)
    військовослужбовцям (військовозабов'язаним) присвоюється Мі­
    ністром оборони України, Головою Служби безпеки України;

  • прапорщика (мічмана), старшого прапорщика (старшого мічма­
    на) — командувачу корпусу, а у воєнний час — командиру дивізії і вище;

  • до капітана (капітан-лейтенанта) включно — командувачам кор­
    пусів і вище, першому заступнику Голови Служби безпеки України;

  • до майора (капітана 3 рангу) включно — командувачам військ
    оперативних командувань, першому заступнику Голови Служби безпе­
    ки України;

  • до підполковника (капітана 2 рангу) включно — іншим керівни­
    кам Міністерства оборони України, головнокомандувачем видів Зброй­
    них Сил України, першому заступнику Голови Служби безпеки України;

  • до полковника (капітана 1 рангу) включно — Міністру оборони
    України, Голові Служби безпеки України;

Військові звання вищого офіцерського складу військовослужбовцям присвоюються Президентом України за поданням Міністра оборони, Голови Служби безпеки України, Міністра з питань надзвичайних си­туацій та захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Директора Державної прикордонної служби України.

Особам, позбавленим військових звань, військовими комісарами одночасно із прийняттям на військовий облік присвоюється звання рядового (матроса) запасу.

Особи, позбавлені військових звань за вироком суду, можуть бути поновлені в попередньому званні у зв'язку зі скасуванням чи зміною

64

вироку суду або у разі звільнення від покарання на підставі закону про амністію чи акта про помилування.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 22 квітня 1993 р. «Про спеціальні звання, формений одяг та знаки розрізнення в органах внутрішніх справ України» та Положення про проходження служби ря­довим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, за­твердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР №114 від 29 лип­ня 1991 р. в редакції постанов Кабінету Міністрів України №33 від 27.01.1992 р., №349 від 20.03.1998 р. та №986 від 07.06.1999 р., для осіб, які проходять службу в органах внутрішніх справ, Внутрішніх військах МВС України та Державному департаменті України з питань виконан­ня покарань, встановлені такі спеціальні звання: рядовий міліції, рядо­вий внутрішньої служби (рядовий склад), молодший сержант міліції, молодший сержант внутрішньої служби, сержант міліції, сержант внутрішньої служби, старший сержант міліції, старший сержант внут­рішньої служби, старшина міліції, старшина внутрішньої служби, пра­порщик міліції, прапорщик внутрішньої служби, старший прапорщик міліції, старший прапорщик внутрішньої служби (молодший начальниць­кий склад), молодший лейтенант міліції, молодший лейтенант внут­рішньої служби, лейтенант міліції, лейтенант внутрішньої служби, стар­ший лейтенант міліції, старший лейтенант внутрішньої служби, капітан міліції, капітан внутрішньої служби ( середній начальницький склад), майор міліції, майор внутрішньої служби, підполковник міліції, підпол­ковник внутрішньої служби, полковник міліції, полковник внутрішньої служби (старший начальницький склад), генерал-майор міліції, генерал-майор внутрішньої служби, генерал-лейтенант міліції, генерал-лейтенант внутрішньої служби, генерал-полковник міліції, генерал-полковник внутрішньої служби (вищий начальницький склад).

Порядок позбавлення спеціальних звань відповідно до вироку суду є аналогічним позбавленням військового звання, тобто вирок суду ви­конують ті органи і посадові особи, яким законодавством надано пра­во присвоєння відповідних спеціальних звань.

Відповідно до п.27 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України в діючій ре­дакції перші та чергові спеціальні звання рядового, молодшого, серед­нього і старшого начальницького складу присвоюються:

- до підполковника міліції, підполковника внутрішньої служби включно — начальниками головних управлінь МВС України в Криму, місті Києві та Київській області, управлінь МВС в областях, управлінь Державного департаменту України з питань виконання покарань в об­ластях, місті Севастополі, на транспорті та науково-дослідних установ, ректорами вищих закладів освіти системи МВС України та прирівняни­ми до них особами;

65

— до полковника міліції, полковника внутрішньої служби включно — Міністром внутрішніх справ України, Головою Державного департамен­ту України з питань виконання покарань.

Чергові спеціальні звання середнього начальницького складу діль­ничним інспекторам міліціїдо капітана включно присвоюються началь­никами районних управлінь, міських і районних відділів внутрішніх справ.

Спеціальні звання вищого начальницького складу присвоюються Президентом України за поданням Міністра внутрішніх справ та Дирек­тора Державного департаменту України з питань виконання покарань.

Згідно з положеннями ст. 410 Митного кодексу України посадовим особам Митної служби України відповідно до займаних посад і стажу роботи в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, присво­юються такі спеціальні звання: дійсний державний радник митної служ­би, державний радник митної служби 1, 2 та 3 рангів, радник митної служби 1, 2 та 3 рангів, інспектор митної служби 1, 2, 3 та 4 рангів, інспектор митної служби, молодший інспектор митної служби, курсант.

Зазначена норма Митного кодексу України визначає також права по­садових осіб щодо присвоєння і, зрозуміло, позбавлення, в тому числі і на підставі вироку суду, спеціальних звань співробітників митної служби.

Спеціальне звання дійсного державного радника митної служби присвоюється Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

Спеціальні звання державного радника митної служби 1, 2 та З рангів присвоюється Президентом України за поданням керівника Дер­жавної митної служби України.

Спеціальні звання радника митної служби 1, 2 та 3 рангів, інспек­торів митної служби 1, 2, 3 та 4 рангів, інспекторів митної служби та молодших інспекторів митної служби присвоюється керівником спе­ціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі митної справи.

Спеціальне звання курсанта присвоюється керівниками відповідних закладів освіти.

Спеціальні звання співробітників податкової міліції встановлені Законом України «Про державну податкову службу в Україні» в редакції Закону від 5 лютого 1998 р.

Згідно з нормами зазначених законів особам, яких прийнято на служ­бу до податкової міліції на посади начальницького складу, присвоюють­ся такі спеціальні звання: генерал-лейтенант податкової міліції, генерал-майор податкової міліції (вищий начальницький склад), полковник по­даткової міліції, підполковник податкової міліції, майор податкової міліції (старший начальницький склад), капітан податкової міліції, стар­ший лейтенант податкової міліції, лейтенант податкової міліції (середній

66

ачальницький склад), старший прапорщик податкової міліції, прапор-иик податкової міліції (молодший начальницький склад).

Законом України «Про державну податкову службу у Україні» в ре­дакції закону від 24 грудня 1993 року №3813-Х11 іншим посадовим осо­бам податкових адміністрацій також присвоюються спеціальні звання, а саме: головний державний радник податкової служби, державний рад­ник податкової служби 1, 2 та 3 рангів, радник податкової служби 1, 2 та 3 рангів, інспектор податкової служби 1, 2 та 3 рангів.

Порядок присвоєння і позбавлення спеціальних звань молодшого начальницького складу податкової міліції визначається Державною податковою адміністрацією України, а порядок присвоєння спеціаль­них звань особам середнього, старшого та вищого начальницького скла­ду податкової міліції та іншим посадовим особам податкової служби — Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до Закону України «Про дипломатичну службу» та ст. 1 Закону України «Про дипломатичні ранги» №253-ІУ від 28.11.2002 р. для державних службовців дипломатичної служби встановлюються такі дип­ломатичні ранги: Надзвичайний і Повноважний Посол, Надзвичайний і Повноважний Посланник першого і другого класів, радник першого і другого класів, перший секретар першого і другого класів, другий сек­ретар першого і другого класів, третій секретар, аташе.

Дипломатичні ранги від Надзвичайного і Повноважного Посла до аташе прирівнюються до рангів державних службовців відповідно з пер­шого до одинадцятого рангу.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про дипломатичні ранги» державним службовцям, які працюють в системі органів дипломатичної служби, дипломатичний ранг присвоюється і скасовується Міністром закордон­них справ України.

Дипломатичні ранги Надзвичайного і Повноважного Посла, Над­звичайного і Повноважного Посланника першого та другого класів при­своюються Президентом України за поданням Міністра закордонних справ України.

Стаття 5 зазначеного вище закону встановлює, що державний служ­бовець, якому присвоєно дипломатичний ранг, перебуває в ньому Довічно і може бути позбавлений дипломатичного рангу лише за виро­ком суду, а також у разі припинення громадянства України. Позбавлен­ня дипломатичного працівника дипломатичного рангу означає позбав­лення його всіх попередніх рангів.

Відповідно до Закону України «Про державну службу» прийняття на Державну службу (професійну діяльність осіб, які обіймають посади в Державних органах і отримують платню за рахунок державних коштів), просування по ній службовців, стимулювання їх праці, вирішення Щших питань, пов'язаних зі службою, проводиться відповідно до кате-

67

горій посад службовців, а також відповідно до рангів, які їм присвою­ються.

Стаття 25 зазначеного Закону встановлює сім категорій посад служ­бовців. Головним критерієм при цьому є організаційно-правовий рівень \ того органу, який приймає службовця на роботу, обсяг і характер компе- І тенції на відповідній посаді, роль і місце посади в структурі державного • органу. Згідно зі ст. 26 Закону України «Про державну службу» встанов­лено такі ранги державних службовців: службовцям, які займають відпо­відні посади, віднесені до першої категорії, можуть бути присвоєні 3, 2 і 1 ранги, другої категорії — 5,4 і 3 ранги, третьої категорії — 7,6 і 5 ранги, четвертої категорії — 9, 8 і 7 ранги, п'ятої категорії — 11, 10 та 9 ранги, шостої категорії — 13,12 і 11 ранги, сьомої категорії — 15,14 та 13 ранги. Порядок присвоєння державному службовцю відповідного рангу і позбавлення його цього рангу визначається Положенням про ранги дер­жавних службовців, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни №658 від 19 червня 1996 р.

Ранги присвоюються державним службовцям в індивідуальному порядку відповідно до займаної посади, рівня професійної кваліфікації і результатів роботи.

Особам, які вперше зараховані на державну службу, присвоюється, як правило, найнижчий ранг, передбачений для відповідних категорій посад. Ранги, які відповідають посадам першої категорії, присвоюються Президентом України, другої категорії — Кабінетом Міністрів України. Ранги керівникам місцевих органів державної виконавчої влади, головам місцевих рад, які відповідають посадам третьої — п'ятої кате­горій, присвоюються відповідно керівником органу державної виконав­чої влади або головою ради вищого рівня.

Ранги іншим керівникам і спеціалістам органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування, які відповідають посадам третьої—сьо­мої категорій, присвоюються за місцем роботи керівниками цих органів. Державний службовець може бути позбавлений рангу тільки судом, у тому числі і у випадку призначення своїм вироком покарання, яке пе­редбачає позбавлення цього рангу.

Положення про класні чини працівників органів прокуратури Укра­їни, затверджене Постановою Верховної Ради України № 1795 — XII від 6 листопада 1991 р. встановлює для осіб, які займають певні посади у системі органів прокуратури, десять класних чинів: державний радник юстиції України, державний радник юстиції першого класу, державний радник юстиції другого класу, державний радник юстиції третього кла­су, старший радник юстиції, радник юстиції, молодший радник юстиції, юрист першого класу, юрист другого класу, юрист третього класу.

Відповідно до ст. 47 Закону України «Про прокуратуру» класні чини державного радника юстиції першого класу, державного радника юс-

68

ицїї ДРУГОГО класу- державного радника юстиції третього класу при-воюється Президентом України, інші класні чини — Генеральним про­курором України.

Класний чин державного радника юстиції України присвоюється Генеральному прокурору України за посадою.

Згідно зі ст.16 Закону України «Про кваліфікаційні комісії, квалі­фікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів Укра­їни» із змінами, внесеними Законом України № 2536 — III від 21 черв­ня 2001 р., залежно від посади, стажу та досвіду роботи, рівня про­фесійних знань для суддів довічно встановлюється шість кваліфікаційних класів: вищий, перший, другий, третій, четвертий та п'ятий.

Кваліфікаційні класи суддів встановлюються кваліфікаційною

комісією:

  • вищий кваліфікаційний клас — заступникам Голови, суддям Вер­
    ховного Суду України та вищого спеціалізованого суду України;

  • перший — другий кваліфікаційні класи — судцям Верховного Суду
    України і вищого спеціалізованого суду України;

— перший — третій кваліфікаційні класи — суддям апеляційних
судів, голові, заступникам голови місцевого господарського суду;

— другий — п'ятий кваліфікаційні класи — суддям місцевих судів.
Голова Верховного Суду України, Голова вищого спеціалізованого

суду України є суддями вищого кваліфікаційного класу за посадою.

Позбавлення суддів кваліфікаційного класу відповідно до ст.19 за­значеного Закону здійснює кваліфікаційна комісія.

Кваліфікаційні класи також можуть отримувати і експерти, які за­лучаються до проведення судових експертиз. Так, ст. 16 Закону України «Про судову експертизу» встановлює, що з метою забезпечення належ­ного професійного рівня керівних працівників та фахівців, які залуча­ються до судових експертиз або беруть участь у розробках теоретичної та методичної бази судової екпертизи, вони підлягають атестуванню.

Залежно від спеціалізації і рівня підготовки їм присвоюється квалі­фікація судового експерта з дозволом проведення певного виду експер­тиз і кваліфікаційний клас.

Порядок проведення атестації, присвоєння та позбавлення ква­ліфікаційних класів визначається міністерствами і відомствами, до си­стеми яких входять спеціалізовані установи та відомчі служби, що про­водять судові експертизи. Виходячи зі змісту ст. 54 КК України, суд може самостійно, за наявності відповідних підстав, позбавити особу будь-якого військового звання, в тому числі і звання вищого офіцерського складу, або Удь-якого спеціального звання, рангу, чину чи кваліфікаційного класу, Незалежно від того, ким вони були присвоєні. В цьому знаходить свій Конкретний вираз принцип рівності всіх громадян перед законом, а та-к°ж принцип незалежності судової влади.

69

Розділ 9

Виконання покарання у виді позбавлення

права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю

Згідно з ч. 1 ст. 55 КК України позбавлення права обіймати певні по­сади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основ­не покарання на строк від двох до п'яти років або якдодаткове покаран­ня на строк від одного до трьох років. Це покарання полягає в забороні засудженому займати посаду, яку він займав під час вчинення злочину, та аналогічні посади на державній службі, в органах місцевого самовряду­вання або при здійсненні певної професійної або іншої діяльності.

Каральний потенціал покарання у виді позбавлення права обійма­ти певні посади або займатися певною діяльністю реалізується у двох формах: 1) у формі припинення трудового договору з засудженим, який посідає певну посаду, або анулювання дозволу на заняття певною діяльністю; 2) у формі відмови засудженому в укладенні нового трудо­вого договору на обіймання певної посади або видачі дозволу на занят­тя певною діяльністю.

Якщо виконання вироку в першій формі відбувається одноактне, відразу після вступу його в законну силу, то в другій — протягом усього визначеного вироком строку покарання. Засуджений до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю повинен відчувати вплив карального потенціалу цього покарання протягом усього строку, визначеного вироком. Тривалість, строковість виконан­ня даного покарання є однією з основних його ознак, що характеризує зміст цього покарання. Разом з тим умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, призначеного як основне покаран­ня, законом не передбачено.

Згідно з ч. З ст. 55 КК України при призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додатково­го покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарно­му батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк воно поширюється на весь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду, що набрав закон­ної сили. При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання, а при призначенні покарання

70

v виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове до інших основних покарань, а також у разі застосування ст. 77 цього Кодексу — з моменту набрання законної сили вироком. Тобто засуджений, якому, наприклад, покарання у виді поз­бавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю було призначено додатково до позбавлення волі, відбуває це покаран­ня крім строку, зазначеного у вироку суду, ще і протягом строку відбу­вання покарання у виді позбавлення волі.

КВК України не вніс суттєвих змін у регламентацію виконання по­карання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займати­ся певною діяльністю. Згідно із ст. ЗО цього Кодексу виконання пока­рання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, призначеного як основне покарання, а також як додаткове до основних покарань, покладається на кримінально-вико­навчу інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання засудженого — на органи внутрішніх справ. Вико­нання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, призначеного як додаткове покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк, під час відбування основного покарання покладається на адміністрацію арешт-ного дому, кримінально-виконавчої установи, командування дис­циплінарного батальйону, військової частини чи начальника гарнізону.

Кримінально-виконавча інспекція веде облік засуджених до позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; контролює додержання вимог вироку суду засудженим, власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом за місцем роботи засудженого, а також органом, що має право анулювати дозвіл на заняття відповідним видом діяльності, яка заборонена засуд­женому, вживає заходів до припинення порушень вимог вироку; вносить подання органу внутрішніх справ щодо здійснення приводу засуджених, які не з'явилися за викликом до кримінально-виконавчої інспекції без поважних причин, організовує початковий розшук засуджених, місцез­находження яких невідоме, та надсилає матеріали до органів внутрішніх справ для оголошення розшуку таких засуджених. У разі невиконання власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом вироку суду щодо особи, позбавленої права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, кримінально-виконавча інспекція надсилає матеріали прокуророві для вирішення питання про притягнення винних осіб до відповідальності згідно із законом.

З метою виконання вищезазначених обов'язків працівники кримі­нально-виконавчої інспекції виконують наступні дії: один раз на три місяці направляють до органів внутрішніх справ запити про те, чи при-

71

тягувалися такі засуджені до адміністративної відповідальності; один раз на шість місяців направляють вимоги до підрозділів інформаційних тех­нологій головних управлінь МВС України в Автономній Республіці Крим, місті Києві та Київській області, управлінь МВС України в об­ластях, місті Севастополі та на транспорті з метою встановлення ви­падків учинення засудженими особами нових злочинів, а отримані відповіді зберігаються в особових справах засуджених осіб; у разі потре­би здійснюють контрольні перевірки за місцем роботи засуджених осіб. За результатами перевірки складаються акти удвох примірниках, один з яких залишається на підприємстві, в установі, організації, а другий з відміткою про ознайомлення власника підприємства зберігається в осо­бовій справі засудженої особи та використовується для контролю за усу­ненням виявлених недоліків.

Відповідно до ст. 84 КК України кримінально-виконавчі інспекції направляють до суду подання про звільнення від покарання осіб, які під час його відбування згідно з медичним висновком захворіли на психічну чи іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню призначеного судом покарання. У разі потреби кримінальне-виконавча інспекція може давати дозвіл засудженим особам виїжджати за межі України. Такий дозвіл на­дається тільки у випадках направлення засудженої особи у відрядження з місця роботи, у разі потреби проходження курсу лікування та в разі смерті близького родича (подружжя, батьки, діти, усиновлювачі, усинов­лені, рідні брати й сестри, дід, баба, онуки), що обов'язково повинно бути підтверджено документально. У таких випадках ксерокопії відповідних документів долучаються до особової справи засудженої особи. У разі прийняття рішення про надання засудженій особі дозволу на виїзд за межі України (відмови в наданні дозволу на виїзд) працівник інспекції вино­сить мотивовану постанову, яка видається засудженій особі. Копія такої постанови долучається до особової справи засудженої особи.

В свою чергу адміністрація арештного дому, кримінально-виконав­чої установи, командування дисциплінарного батальйону, військової частини чи начальник гарнізону, де відбуває покарання особа, засудже­на до додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, не може використовувати засудженого на роботах, виконання яких йому заборонено згідно з ви­роком. За двадцять днів до закінчення строку покарання, а в разі умов­но-дострокового звільнення засудженої особи або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким — у день звільнення вищезазначені органи направляють до підрозділу кримінально-виконавчої інспекції за обраним засудженим місцем проживання копії вироку та постанови суду, довідку на засуджену особу, де зазначають її установочні дані, дату звільнення та дані про родичів, а також підписку про явку до підрозділу інспекції в триденний термін після звільнення.

72

Тобто тільки кримінально-виконавчу інспекцію і адміністрацію арештного дому, кримінально-виконавчої установи, командування дис­циплінарного батальйону, військової частини чи начальника гарнізону можна визнати суб'єктами виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Разом з тим, у процесі виконання вищезазначеного покарання бе­руть участь різні державні і недержавні установи, організації, посадові особи і громадяни. Правове положення зазначених органів характери­зується тим, що вони сприяють процесу виконання в зв'язку з покла­деними на них законодавством обов'язками.

У КВК України відсутня спеціальна норма, що регулює участь ор­ганів внутрішніх справ у процесі виконання покарання у виді позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Органи внутрішніх справ, беручи участь у процесі виконання цього по­карання, зобов'язані створити умови для нормальної діяльності органів, на які покладається виконання покарань. Ніяких каральних заходів до засуджених ці органи застосовувати не мають права.

Так, одним з напрямків діяльності органів внутрішніх справ у про­цесі виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю є розшук засуджених осіб, місцезнаходження яких невідоме, та привід засуджених осіб до криміна­льно-виконавчої інспекції або суду.

Крім того, працівники служби дільничних інспекторів міліції органів внутрішніх справ: ведуть облік осіб, засуджених до покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяль­ністю; проводять із засудженими особами індивідуально-профілактичну роботу, спрямовану на їх виправлення, попередження порушення гро­мадського порядку та інших прав громадян, а також учинення ними нових злочинів; щомісяця здійснюють перевірки за місцем проживан­ня засуджених осіб, про результати яких у кінці кожного кварталу пись­мовою довідкою, окремо щодо кожної засудженої особи, інформують підрозділи інспекції і обов'язково додають до неї матеріали перевірки (пояснення засудженої особи, рапорти та ін.), які долучаються до осо­бових справ засуджених осіб; у разі встановлення факту притягнення до адміністративної відповідальності засудженої особи письмово повідо­мляють про це підрозділ інспекції та вносять відповідні записи до ал­фавітних карток обліку осіб, стосовно яких здійснюється профілактична Робота.

КВК України більш широко визначає обов'язки адміністрації ор­ганізації, де працює засуджений, та органів, які мають право анулюва­ти дозвіл на заняття певними видами діяльності. Необхідно підкресли­ти, Що посадові особи, яким направляється копія вироку для виконай-Ня, не виконують покарання, а лише виконують вказані у вироку

73

вимоги. Іншими словами, ці посадові особи здійснюють «технічну» ро­боту: вносять у відповідні документи необхідні записи, вживають заходів для позбавлення засудженого пільг, які він мав до покарання.

Згідно із ст. 32 КВК України власник підприємства, установи, ор­ганізації або уповноважений ним орган за місцем роботи засудженого зобов'язаний: не пізніше трьох днів після одержання копії вироку суду звільнити засудженого з посади, яку він займає, або від того виду про­фесійної діяльності, права на яку він позбавлений, внести до трудової книжки засудженого запис про те, на якій підставі, на який строк і які посади він позбавлений права обіймати або яким видом професійної діяльності він позбавлений права займатися, та повідомити криміналь­но-виконавчу інспекцію про виконання вимог вироку; за вимогою кримінально-виконавчої інспекції надавати їй документи, пов'язані з виконанням покарання.

Певні обов'язки покладаються і на органи, які мають право анулю­вати дозвіл на заняття певними видами діяльності. Так, ці органи зо­бов'язані не пізніше трьох днів після одержання копії вироку суду ану­лювати дозвіл на заняття тим видом діяльності, яка заборонена засуд­женому, вилучити відповідний документ, який надає даній особі право займатися певним видом діяльності, і повідомити про виконання вимог вироку суду кримінально-виконавчу інспекцію.

У разі невиконання вищезазначеними органами вироку суду щодо особи, позбавленої права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, кримінально-виконавчі інспекції направляють матеріали прокуророві для вирішення питання про притягнення винних осіб до відповідальності згідно із ст. 282 КК України.

Що ж стосується правового статусу засуджених до покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяль­ністю, то вони виконують обов'язки та користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законодав­ством України і встановлених вироком суду. В раніш діючому законо­давстві не було спеціальної норми про обов'язки засуджених до пока­рання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Так, згідно зі ст. 34 КВК України засуджений до покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займа­тися певною діяльністю зобов'язаний виконувати вимоги вироку суду, надавати за вимогою кримінально-виконавчої інспекції документи, які пов'язані з виконанням даного покарання, повідомляти інспекцію про місце роботи і проживання чи їх зміну, з'являтися за викликом до кримінально-виконавчої інспекції. У разі неприбуття засудженого без поважних причин він за поданням кримінально-виконавчої інспекції може бути підданий приводу органом внутрішніх справ. Поважними причинами неявки засудженого до кримінально-виконавчої інспекції У

74

призначений строк визнаються: несвоєчасне одержання виклику, хво-оба та інші обставини, що фактично позбавляють його можливості своєчасно прибути за викликом і які документально підтверджені. За­судженому забороняється без дозволу кримінально-виконавчої інспек­ції виїжджати за межі України.

Порядок і умови виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю детально рег­ламентовано в Інструкції про порядок виконання покарань, не пов'яза­них з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засудже­них до таких покарань, яка затверджена наказом Державного департа­менту України з питань виконання покарань та Міністерства внутрішніх справ України від 19 грудня 2003 року № 270/1560.

Підставою для виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю є копія виро­ку (постанови, ухвали) суду, що набрав законної сили (завірений підпи­сом судді та печаткою суду), закон України про амністію та акт поми­лування. Удень отримання копії вироку суду працівник інспекції зано­сить відомості про засуджену особу до журналу обліку осіб, засуджених до покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або зай­матися певною діяльністю, і заводить особову справу. Номер особової справи повинен збігатися з номером, за яким копія вироку зареєстро­вана в журналі обліку. Надалі в особовій справі зосереджуються всі до­кументи, на підставі яких дану особу було взято на облік, а також усі матеріали, що стосуються здійснення контролю за виконанням виро­ку. У такому самому порядку здійснюється реєстрація особових справ, що надійшли з інших підрозділів інспекції.

У десятиденний термін після взяття засудженої особи на облік підрозділу інспекції працівник інспекції направляє повідомлення до суду, який виніс рішення, або установи виконання покарань, з якої звільнено засуджену особу. У такий самий термін надсилається повідо­млення до відповідного органу внутрішніх справ за місцем проживан­ня засудженої особи та військкомату. До відділу (відділення) у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб міськ-, райорганів внутрішніх справ у десятиденний термін підрозділ інспекції направляє сторожову картку для здійснення контролю й інформування інспекції про звернення засудженої особи про зняття з реєстраційного обліку при зміні місця проживання. До органу, який має право анулювати дозвіл на зайняття певними видами діяльності, у десятиденний строк підрозділ Інспекції направляє повідомлення.

Залежно від характеру злочину (у сфері господарської діяльності, проти довкілля та громадської безпеки тощо) і забороненого виду діяль­ності підрозділ інспекції направляє повідомлення до органів, які здійс­нюють ліцензування певних видів діяльності, громадських об'єднань

75

(спілка мисливців і риболовів, охорони навколишнього природного середовища і т. ін.), Державної автомобільної інспекції, Державної суд­ноплавної інспекції річкового флоту тощо.

Після взяття засудженої особи на облік її негайно викликають до підрозділу інспекції (неповнолітньої — з батьками або особою, яка їх заміняє) для роз'яснення порядку та умов відбування покарання, пра­вових наслідків у разі порушення вимог вироку та ухилення від відбу­вання покарання. За результатом співбесіди засуджена особа дає підпи­ску про виконання вимог вироку суду та заповнює анкету. Під час пер­шого відвідування підрозділу інспекції засуджена особа повинна подати довідку з місця роботи про те, яку посаду вона займає або який вид робіт виконує, або копію трудового договору (засуджені особи, які працюють у приватних підприємців). Якщо засуджена особа не працює, до підроз­ділу інспекції подається трудова книжка (яка після перевірки відразу повертається засудженій особі) та ксерокопія з неї. Надалі такі докумен­ти подаються один раз на рік.

У десятиденний строк після прибуття засудженої особи до підрозділу інспекції направляються повідомлення та копія вироку суду власнику підприємства, на якому працює засуджена особа, про внесення до її трудової книжки запису про те, які посади, на який строк і на якій підставі засудженій особі заборонено обіймати або яким видом про­фесійної діяльності вона позбавлена права займатися. У разі застосуван­ня покарання до особи, для якої ця діяльність не є професійною (напри­клад, коли водія-любителя позбавлено права керувати автотранспор­том), то лист за її місцем роботи не надсилається, і запис до трудової книжки не вноситься.

За порушення порядку та умов відбування покарання у виді позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, а також порушення громадського порядку, за яке засуджену особу було притягнуто до адміністративної відповідальності, до засудженої особи застосовується застереження у виді письмового попередження про при­тягнення до кримінальної відповідальності.

Згідно зі ст. 35 КК України у разі ухилення засудженого від відбуван­ня покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або зай­матися певною діяльністю він притягується до кримінальної відпо­відальності відповідно до ст. 389 КК України. Ухиленням від відбуван­ня покарання вважаються: порушення порядку та умов відбування покарання, а також притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення, які були учинені після письмового попередження; невиконання вимог вироку суду; неповідомлення інспекції про місце роботи і проживання чи їх зміну.

Порушником визнається також засуджена особа, яка не з'явилась без поважної причини до інспекції або зникла з метою ухилення від

76

•убування покарання. За кожним фактом допущеного порушення за-уджена особа дає письмове пояснення, яке долучається до її особової справи. Стосовно особи, яка порушує порядок та умови відбування по­карання або ухиляється від відбування покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, праців­ник інспекції направляє прокуророві матеріали для вирішення питан­ня про притягнення засудженої особи до кримінальної відповідальності відповідно до ч. 1 ст. 389 КК України (доставка такого засудженого до прокуратури та до суду здійснюється працівниками органів внутрішніх справ). Копії цих матеріалів підшиваються до особової справи засудже­ної особи.

Прокуророві направляються такі матеріали: подання; копія вироку суду; довідка про вчинені порушення та вжиті інспекцією заходи впли­ву; пояснення засудженої особи; інші матеріали, що свідчать про ухи­лення або порушення. У поданні вказуються конкретні факти ухилен­ня засудженої особи від відбування покарання: вимоги вироку суду, які не виконані; неявки в інспекцію за викликом без поважних причин; порушення порядку й умов відбування покарання, які допущено; про­ступки, учинені засудженою особою, та види адміністративного реагу­вання на них.

Зняття засудженої особи з обліку після відбуття покарання здійс­нюється за рапортом працівника інспекції, затвердженим начальником підрозділу інспекції. Зняття засудженої особи з обліку з інших підстав (скасуванням вироку, амністією, помилуванням, засудженням за учи­нення нового злочину, смертю засудженої особи, зміною постійного місця проживання) здійснюється у день надходження відповідних до­кументів до інспекції.

10

Виконання покарання у виді громадських робіт

Кримінальним кодексом України 2001 р. (ст. 56) передбачено засто­сування нового виду покарання — громадських робіт, сутність якого полягає в тому, що засуджений у вільний від роботи або навчання час безоплатно працює на суспільно-корисних роботах. Встановлюються громадські роботи на строк від 60 до 240 годин, для неповнолітніх — від ЗО до 120 годин, і відбуваються не більше ніж 4 години на день для до­рослих і 2 години для неповнолітніх.

Як свідчить статистика, на початок 2002 р., на обліку в криміналь­но-виконавчих інспекціях перебувала всього 81 особа, засуджена до громадських робіт, на такий же період у 2002 р. їх кількість дорівнюва­ла 557 осіб, а у 2003 році — 618. На початок 2004 р. покарання у вигляді громадських робіт відбували близько 800 осіб. З одного боку, таку ситу­ацію можна пояснити тим, що Особлива частина КК України містить громадські роботи як вид покарання лише у 14 статтях із 447, що скла­дає 3% від загальної їх кількості, з іншого — відсутністю досвіду як при­значення такого покарання судами, так і здійснення контролю за його виконанням. Для порівняння: в інших зарубіжних країнах питома вага громадських робіт у структурі видів покарань, не пов'язаних з позбав­ленням волі, складає більше 10%. Отже, стає очевидною досить обереж­на судова практика застосування цього покарання в Україні.

Громадські роботи можу п> виконувати лише працездатні особи, тому вони не призначаються інвалідам першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, якідосягли пенсійного віку, неповнолітнім до 16 років. Не можуть вони також застосовуватися до військовослужбовців строко­вої служби.

Якщо ж після постановлення вироку засуджений до громадських робіт буде визнаний інвалідом першої, другої групи або досягне пенсій­ного віку, а жінка стане вагітною, інспекція направляє до суду подання про звільнення їх від подальшого відбування покарання.

Громадські роботи можуть бути призначені у випадках: а) заміни штрафу при неможливості його сплати (ч. 4 ст. 53 КК України); б) при­значення більш м'якого покарання, ніж те, що передбачене у санкції відповідної статті КК (ч. 1 ст. 69 КК України); в) заміни не відбутої ча­стини покарання у виді обмеження або позбавлення волі більш м'яким

78

скаранням (ст. 82 КК України); г) заміни більш м'яким покаранням

бмеження або позбавлення волі звільненим від відбування покарання

вагітним жінкам, і жінкам, які мають дітей віком до трьох років, після

„осягнення дитиною трирічного віку або в разі її смерті (ч. 4 ст. 83 КК

України).

Вид робіт визначають органи місцевого самоврядування залежно від потреб регіону. Вказівка закону на те, що роботи повинні бути суспіль-но-корисними, означає, що вони виконуються на користь суспільства. На практиці в переважній більшості такі роботи некваліфіковані, і за­суджених до громадських робіт, як правило, залучають туди, де щоден­но не вистачає робочих рук, тобто до робіт, які не потребують певних професійних навичок, — до прибирання вулиць, скверів, парків, ремон­тування і фарбування будівель, спортивних майданчиків, виконання інших дрібних будівельних робіт — тобто виконання необхідних для міста, селища, району повсякденних обов'язків,за умови, що вони не пов'язані із шкідливими умовами праці та ризиком для життя і здоров'я. Безоплатність громадських робіт означає, що за їх виконання засудже­ний не одержує винагороди, компенсуючи своєю працею заподіяну дер­жаві шкоду.

Відбуваються громадські роботи у вільний від роботи або навчання час за місцем проживання, яке може бути як постійним, так і тимчасовим.

Порядок виконання покарання у виді громадських робіт регламен­тований статтями 36 — 40 КВК України та Інструкцією про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснен­ня контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, що затвердже­на наказом Державного департаменту України з питань виконання по­карань та МВС України від 19 грудня 2003 р. № 270/1560.

Виконання покарання у виді громадських робіт покладається на підрозділи кримінально-виконавчої інспекції за місцем проживання засудженого, а проведення індивідуально-профілактичної роботи з ме­тою його виправлення та недопущення учинення нового злочину — на органи внутрішніх справ (ч. З ст. 36 КВК України).

Підставами для притягнення засудженого до відбування громадсь­ких робіт є копія вироку (постанови, ухвали) суду та розпорядження про його виконання. При застосуванні акта про помилування у разі заміни покарання або невідбутої його частини громадськими роботами — копія розпорядження про виконання Указу Президента України про помилу­вання. При зміні покарання або невідбутої його частини громадськи­ми роботами у зв'язку із законом України про амністію — копія поста­нови (ухвали) суду.

Вироки суду відносно осіб, засуджених до громадських робіт, при­їдяться до виконання не пізніше десятиденного строку з дня набран-

79

ня вироком законної сили або звернення його до виконання (ч. 4 ст. 36 КВК України).

Після надходження копії вироку до органу виконання покарання відомості про особу, засуджену до громадських робіт, реєструються в спеціальному журналі обліку, на кожного засудженого заповнюється облікова картка, в якій ведеться сумарний облік відпрацьованих нею годин та заводиться особова справа. Після цього в 10-денний термін інспекція надсилає повідомлення:

  1. до суду, який виніс вирок, про прийняття його до виконання;

  2. до відповідного військового комісаріату про взяття на облік осо­
    би, засудженої до громадських робіт, яка підлягає призову на дійсну
    військову службу;

  3. до відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізич­
    них осіб — сторожову картку;

  4. до підрозділів інформаційних технологій головних управлінь
    МВС України в Автономній Республіці Крим, місті Києві та Київській
    області, управлінь МВС України в областях, місті Севастополі та на
    транспорті про взяття засудженого на облік, звільнення від відбування
    покарання, а також після його відбуття;

  5. до територіального органу внутрішніх справ за місцем проживан­
    ня засудженого до громадських робіт про необхідність поставлення цієї
    особи на профілактичний облік міліції та здійснення контролю за її по­
    ведінкою і способом життя за місцем проживання.

Працівники служби дільничних інспекторів міліції та кримінальної міліції у справах неповнолітніх міських і районних органів внутрішніх справ ведуть облік осіб, засуджених до покарання у виді громадських робіт, проводять із засудженими особами індивідуально-профілактич-ну роботу, спрямовану на їх виправлення, попередження порушення громадського порядку та інших прав громадян, а також учинення ними нових злочинів. Вони щомісяця здійснюють перевірки за місцем про­живання засуджених осіб, про результати яких наприкінці кожного кварталу письмовою довідкою окремо щодо кожної засудженої особи інформують інспекцію і обов'язково додають до неї матеріали перевірки (пояснення засудженого, рапорти та ін.), які долучаються до особових справ засуджених осіб.

Якщо буде встановлений факт притягнення засудженої особи до адміністративної відповідальності, працівники міліції письмово повідо­мляють про це інспекцію та вносять відповідні записи до алфавітних карток обліку осіб, стосовно яких здійснюється профілактична робота.

У разі зміни засудженою особою місця постійного проживання до підрозділу інспекції за новим місцем мешкання надсилається запит про перевірку факту прибуття та проживання засудженої особи за новою адресою. Підрозділ інспекції за новим місцем проживання у десятиден-

80

ний строк здійснює таку перевірку і в разі позитивного результату ро­бить запит про особову справу, після отримання якої у триденний термін надсилає підтвердження.

На особу, якій невідбутий строк обмеження або позбавлення волі замінений громадськими роботами, адміністрація установи виконання покарань направляє до підрозділу інспекції за обраним місцем прожи­вання засудженої особи дві копії вироку та постанови суду, підписку засудженої особи про явку до інспекції у триденний термін після при­буття, а також довідку, в якій вказані дані на засуджену особу, дата звільнення та дані про рідних.

Після отримання копії вироку суду кожна засуджена особа викли­кається до інспекції (неповнолітній — з батьками або особою, яка їх заміняє). З нею проводиться бесіда, під час якої роз'яснюються поря­док та умови відбування покарання, повідомляється про стягнення, які можуть бути накладені, про відповідальність за ухилення від відбуван­ня громадських робіт. За результатами бесіди засуджена особа дає підпи­ску, у якій власноручно зазначає про ознайомлення з вимогами щодо осіб, засуджених до громадських робіт. Крім цього, засуджена особа за­повнює анкету.

Працівник інспекції заздалегідь визначає з органом місцевого само­врядування перелік підприємств, на яких засуджені особи будуть відбу­вати громадські роботи, і не пізніше десятиденного строку з дня отри­мання копії вироку суду видає засудженій особі направлення на одне з цих підприємств, де вона відбуватиме покарання. Окрім того, він вста­новлює періодичність явки на реєстрацію засудженого від одного до чотирьох разів на місяць залежно від злочину, за який його засуджено, ставлення до відбування покарання та праці, оголошує йому під підпис і заводить листок реєстрації (ч. З ст. 13 КВК України).

Засуджені особи, які відбувають покарання у виді громадських робіт, виконують обов'язки та користуються правами, установленими законо­давством України, з обмеженнями, передбаченими для осіб, засуджених До покарання у виді громадських робіт, та вироком суду.

Каральні властивості покарання у виді громадських робіт знаходять своє втілення у правообмеженнях, які відчувають на собі особи, засуд­жені до цього. Такі особи, зокрема:

— повинні сумлінно працювати тільки на тих об'єктах і роботах, які будуть призначені інспекцією, причому не менше 25 годин на місяць і повністю відпрацювати призначений судом строк;

  • можуть працювати під час чергової відпустки за основним місцем
    Роботи та залучатися до праці у вихідні і святкові дні;

  • повинні періодично з'являтися на реєстрацію;

- мають повідомляти інспекцію про зміну місця проживання;
~ не можуть виїжджати за межі України без дозволу інспекції;

81

  • за порушення порядку і умов, ухилення від відбування покаран­
    ня, вчинення адміністративного проступку можуть бути притягнуті до
    кримінальної відповідальності;

  • умовно-дострокове звільнення від відбування покарання до них
    не застосовується.

Окрім цього, такі особи зобов'язані додержуватися встановлених законодавством порядку та умов відбування покарання; сумлінно ста­витися до праці, з'являтися за викликом до інспекції, не порушувати громадський порядок.

Надання засудженій особі щорічної відпустки за основним місцем роботи не зупиняє виконання покарання у виді громадських робіт (ч. 2 ст. 37 КВК України).

Особи, засуджені до покарання у виді громадських робіт, не відбу­вають покарання у вихідні та святкові дні в разі неможливості здійснен­ня контролю за виконаним ними обсягом робіт.

Щодо особи, яка згідно з висновком лікарсько-трудової експертної комісії під час відбування покарання визнається інвалідом першої або другої групи, працівник інспекції направляє до суду подання про звільнення такої особи від відбування покарання (ч. З ст. 56 КК, ч. З ст. 37 КВК України), при цьому до вирішення зазначених вище питань судом відбування покарання зупиняється. В такому ж порядку вирішу­ються питання відносно засуджених осіб, які досягли пенсійного віку, і жінок, які стали вагітними під час відбування покарання.

Працівник інспекції може давати засудженим особам дозвіл на виїзд за межі України тільки в разі направлення їх у відрядження з місця ро­боти, при потребі проходження курсу лікування та в разі смерті близь-^ кого родича (подружжя, батьки, діти, усиновителі, усиновлені, рідні брати й сестри, дід, баба, онуки), що обов'язково повинно підтверджу­ватися документально. У цьому випадку виноситься мотивована поста­нова про дозвіл або відмову в ньому.

Щоб отримати відомості про порушення засудженими особами громадського порядку, працівник інспекції один раз на три місяці на­правляє до органів внутрішніх справ запити про те, чи притягувалися вони до адміністративної відповідальності. Для контролю за мож­ливістю вчинення засудженими особами нового злочину запити направ­ляються до підрозділів інформаційних технологій головних управлінь МВС України в Автономній Республіці Крим, місті Києві та Київській області, управлінь МВС України в областях, місті Севастополі та на транспорті.

Окрім організаційних обов'язків, пов'язаних з обліком засуджених, направленням їх на роботу, проведенням реєстрації засуджених, фіксації сумарного обліку відпрацьованого засудженими особами часу, інспекція контактує з власником підприємства для отримання інформації про

82

ухилення засуджених осіб від відбування покарання, переведення на інше місце роботи, появу на роботі в стані сп'яніння, порушення громадського порядку; з органами внутрішніх справ, кримінальною міліцією у справах неповнолітніх та службою у справах неповнолітніх при міських та район­них держадміністраціях а також з громадськими формуваннями.

Працівники кримінально-виконавчої інспекції практикують періо­дичні контрольні перевірки за місцем роботи засуджених осіб, склада­ють акт для усунення виявлених недоліків, направляють до відповідних органів внутрішніх справ подання про привід засуджених осіб, які без поважних причин не з'явилися за викликом до інспекції, здійснюють початкові розшукові заходи щодо осіб, місцезнаходження яких невідо­ме, та передають зібрані матеріали до відповідних органів внутрішніх справ для оголошення їх розшуку.

Власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган за місцем відбування засудженим покарання має своє коло обов'язків, які покладені на нього чинним законодавством: з інспекцією узгоджується перелік об'єктів, на яких засуджені особи відбувають гро­мадські роботи, та видів робіт, контролюють їх виконання, забезпечу­ють контроль за дотриманням правил техніки безпеки, повідомляють інспекцію про ухилення засуджених від відбування покарання та пере­ведення їх на інше місце роботи, появу на роботі в нетверезому стані чи в стані наркотичного або токсичного сп'яніння, про порушення гро­мадського порядку, ведуть облік та щомісячно інформують інспекцію про кількість відпрацьованих засудженими особами годин та їх ставлен­ня до праці. Якщо під час виконання засудженим роботи буде пошкод­жено його здоров'я, відшкодування шкоди здійснюється згідно з зако­нодавством про нещасний випадок.

У разі систематичного несвоєчасного подання зазначеної інфор­мації до інспекції, невиконання покладених на засудженого вимог інспекція інформує прокурора для вирішення питання про притягнен­ня винних осіб до відповідальності відповідно до закону (ст. 39 КВК Ук­раїни).

Строк громадських робіт обчислюється в годинах, протягом яких засуджена особа працювала за визначеним місцем роботи (ч. 1 ст. 38 КВК України).

Залежно від часу роботи (навчання) засудженої особи на основній роботі та режиму роботи підприємства за місцем відбування покаран­ня власником підприємства щомісячно складається графік відбування громадських робіт та заповнюється табель виходу на роботу. До від­працьованого часу зараховується тільки той строк, який засуджений ВІДПрацював згідно з повідомленням власника підприємства, весь інший Час до строку відбування покарання не зараховується (у тому числі й час хвороби).

83

Не зараховується до часу відбування покарання час, якщо засудже­ний прибув для виконання робіт у стані сп'яніння.

Кількість відпрацьованих засудженою особою годин заноситься в картку обліку, яка заповнюється щомісяця. Після відпрацювання вста­новленої вироком суду кількості годин інспекція надсилає власнику підприємства повідомлення про припинення відбування покарання засудженою особою, і вона знімається з обліку.

За порушення порядку та умов відбування покарання у виді гро­мадських робіт, а також порушення громадського порядку, за яке засу­джену особу було притягнуто до адміністративної відповідальності, до засудженої особи застосовується застереження у виді письмового попе­редження про притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 40 КВК України).

Ухиленням від відбування покарання вважаються:

  • невиконання встановлених обов'язків, порушення порядку та
    умов відбування покарання;

  • притягнення до адміністративної відповідальності за
    порушення громадського порядку, які були вчинені після письмового
    попередження;

  • невихід більше двох разів протягом місяця на громадські роботи
    без поважної причини;

  • допущення більше двох порушень трудової дисципліни протягом
    місяця;

  • поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або ток­
    сичного сп'яніння.

Порушником визнається також засуджений, який не з'явився без поважної причини до інспекції або зник з метою ухилення від відбуван­ня покарання. За кожним фактом допущеного порушення засуджена особа дає письмове пояснення, яке долучається до її особової справи.

Поважними причинами неявки засудженої особи до інспекції у при­значений строк визнаються: несвоєчасне одержання виклику, хвороба та інші обставини, що фактично позбавляють її можливості своєчасно прибути за викликом і які документально підтверджені (ч. 1 ст. 37 КВК України).

Стосовно особи, яка порушує порядок та умови відбування пока­рання або ухиляється від відбування покарання у виді громадських робіт, працівник інспекції направляє прокуророві матеріали для вирішення питання про притягнення засудженої особи до кримінальної відпо­відальності відповідно до ч. 2 ст. 389 КК України.

Якщо місцезнаходження засудженого до покарання у виді громад­ських робіт невідоме, а також коли він не прибув після звільнення з місць обмеження або позбавлення волі до обраного місця проживання (при заміні покарання більш м'яким) працівник підрозділу інспекції, на

територію обслуговування якого він мав прибути і стати на облік, про­водить такі початкові розшукові дії: опитує родичів, сусідів та знайомих засудженої особи, установлює його можливе місцеперебування і зв'яз­ки за межами місця проживання, через працівників відділу кадрів за місцем роботи або навчання встановлює осіб, які можуть знати його місцезнаходження. Направляє запити: за місцем проживання родичів та знайомих, до адресно-довідкового бюро, ЖЕКу, селищної, сільської або міської ради, перевіряє медичні установи за місцем проживання, мор­ги (чи не стала засуджена особа жертвою нещасного випадку або зло­чину), дізнається за обліками органів внутрішніх справ, чи немає засу­дженої особи серед затриманих.

Початкові розшукові заходи проводяться протягом одного місяця з дня, коли працівнику інспекції стало відомо про залишення засудженою особою місця постійного проживання або неприбуття звільненої осо­би з місць обмеження чи позбавлення волі до обраного місця проживан­ня (при заміні покарання більш м'яким). Якщо протягом указаного терміну місцезнаходження засудженої особи не встановлене, то пра­цівник інспекції передає подання, копію вироку суду та матеріали по­чаткового розшуку до органів внутрішніх справ для здійснення подаль­шого розшуку засудженої особи.

Одночасно з цим стосовно засудженої особи прокуророві направля­ються матеріали для вирішення питання про порушення кримінальної справи за ухилення від відбування покарання.

Зниклою з місця проживання визнається засуджена особа, місцез­находження якої не встановлено протягом ЗО днів у результаті проведен­ня інспекцією початкових розшукових заходів.

Після затримання засудженої особи (установлення місцезнаходжен­ня) працівник інспекції з'ясовує всі обставини і причини залишення нею постійного місця проживання або неприбуття до обраного місця проживання і, впевнившись, що мало місце ухилення від відбування покарання, надсилає прокуророві матеріали для вирішення питання про порушення кримінальної справи за ухилення від відбування призначе­ного судом покарання.

Особа, засуджена до громадських робіт, розшук якої оголошено у зв'язку з ухиленням від відбування покарання, затримується і кон­воюється органом внутрішніх справ у порядку, передбаченому криміна­льно-процесуальним законодавством.

Виконання покарання у виді громадських робіт припиняється, а засуджені особи знімаються з обліку у зв'язку з:

— відбуттям призначеної судом кількості годин громадських робіт — За наявності повних даних з підприємства про відпрацьований час;

~~ засудженням за ухилення від відбування громадських робіт — за аявності вироку суду, який набрав законної сили;

84

85

  • амністією — за наявності відповідної постанови (ухвали) суду;

  • скасуванням вироку — за наявності відповідної постанови (ухва­
    ли) суду;

  • іншими підставами, передбаченими законодавством.

З обліку також знімаються: померлі — за наявності відповідної довідки органу реєстрації актів громадянського стану; особи, засуджені за учинення нового злочину, — за наявності копії вироку суду, що на­брав законної сили; засуджені особи, які змінили місце проживання і вибули за межі території обслуговування, — за наявності підтверджен­ня про отримання особової справи підрозділом інспекції за новим місцем проживання.

У день закінчення строку покарання у виді громадських робіт (у день отримання останнього повідомлення від власника підприємства про відбутий засудженою особою час покарання), а при звільненні за інши­ми підставами — не пізніше наступного робочого дня після одержання відповідних документів працівник інспекції направляє повідомлення власнику підприємства, де засуджена особа відбувала покарання, про припинення його виконання. Зняття засудженої особи з обліку за інши­ми підставами здійснюється в день надходження відповідних документів до інспекції.

У десятиденний термін після зняття з обліку особи, яка підлягає призову на строкову військову службу, у відповідний військкомат на­правляється повідомлення.

У такий самий термін про зняття з обліку засудженої особи направ­ляється повідомлення до відділу (відділення) у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб.

Засудженій особі, яка відбула призначений судом строк покарання у виді громадських робіт, на її вимогу може видаватися довідка про відбут­тя покарання або про звільнення від нього (ч. 6 ст. 153 КВК України).

Виконання покарання у виді виправних робіт

§ 1. Порядок виконання покарання у виді виправних робіт

Застосування виправних робіт як вид кримінального покарання має більш ніж 80-річну практику. За часів свого існування називалися вони по-різному — «обов'язкові громадські роботи», «виправно-трудові», «примусові роботи без тримання під вартою», але сутність їх залишала­ся незмінною — обов'язкова праця з проживанням вдома. Вони були альтернативою позбавлення волі, особливо його коротких строків, відбувалися як за місцем роботи, служби, так і на тяжких фізичних ро­ботах з благоустрою міст, проведення ремонтів, будівництва, земляних, меліоративних та інших робіт, призначалися на різні строки, мали різні правообмеження.

Нині виправні роботи у практиці застосування кримінальних пока­рань посідають значне місце, вони передбачені приблизно у 60% усіх статей Особливої частини Кримінального кодексу України, мають важ­ливе попереджувальне і виховне значення відносно осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості і виправлення яких можливе без ізоляції від суспільства на основі участі засуджених у суспільно-корисній праці, в поєднанні з заходами громадського впливу з боку колективу, в якому вони працюють. Статистика свідчить, що рік у рік застосування такого покарання, як виправні роботи, знижується — якщо у 1992 р. на обліку в інспекціях перебувало 38,3 тисяч засуджених, то в 2000 р. — 17,4 тис.; У 2001 р. - 16,6 тис.; у 2002 р. - 13,9 тис.

Новий Кримінальний кодекс 2001 р. вніс певні зміни в призначен­ня цього виду покарання. Якщо раніше відбування виправних робіт було можливим або за місцем роботи засудженої особи, або в інших місцях, які визначалися органом виконання покарання в межах регіону проживання засудженого, то нині, в умовах зростаючого безробіття, вони застосовується відносно осіб, які мають постійну роботу, і відбува­ються тільки за місцем роботи, що має за мету виправлення в звичайних Для нього умовах праці, та запобігання вчиненню засудженим нового злочину, причому на підприємствах, в установах, організаціях незалежно ВЩ форми власності, на відміну від попереднього кодексу, що передба-

87

мав відбування покарання лише на підприємствах державної і суспільної форми власності (ст. 41 КВК України).

Кримінально-виконавчий кодекс України 2003 р. на відміну від Виправно-трудового значно послабив каральний вплив на засуджених під час відбування покарання. Якщо раніше чергова відпустка не нада­валася засудженому до виправних робіт зовсім, то тепер засудженим до цього покарання щорічна відпустка надається, але час її, як правило, не зараховується до строку відбування покарання. Раніше включення часу відбування покарання у виді виправних робіт до загального трудового стажу для основного контингенту засуджених було лише можливістю при певних обставинах, за новим КВК це — законна реальність.

Станом на 1 січня 2003 р. на обліку в кримінально-виконавчій інспекції перебувало 6284 особи, засуджених до виправних робіт, з них 11 неповнолітніх.

Виправні роботи застосовуються лише як основна міра криміналь­ного покарання у разі:

а) коли така міра покарання передбачена санкцією статті криміна­
льного закону;

б) призначення більш м'якого покарання, ніж це передбачено
законом (ст. 69 КК України);

в) заміни невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням
(ст. 82 КК України);

г) коли виправними роботами замінюється штраф у випадках
злісного ухилення від його сплати (ст. 53 КК України).

Цей вид покарання призначається тільки працездатним особам з ура­хуванням, по можливості, їх спеціальності. Тому воно не може бути за­стосовані до вагітних жінок і жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, осіб, які досягли пенсійного віку, а та­кож до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, но­таріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування. Щодо неповнолітніх слід врахо­вувати забезпечення належного нагляду за їх поведінкою і здобуттям ними виробничої кваліфікації, саме через це виправні роботи не призна­чаються неповнолітнім, які не досягли шістнадцятирічного віку.

Виправні роботи призначаються строком від шести місяців до двох років, для неповнолітніх від 2 місяців до 1 ріку з відрахуванням із за­робітку засуджених від 10 до 20% в доход держави протягом строку відбу­вання покарання. Вибір конкретних розмірів відрахувань із заробітку залежить від обставин конкретної справи: тяжкості вчиненого злочину, його характеру, особи винного, його матеріального, майнового, сімей­ного становища і вимог закону про індивідуалізацію покарання. Міні­мальний відсоток відрахувань на практиці застосовується також і Д° неповнолітніх — від 5 до 10%.

Порядок і умови виконання кримінального покарання у виді ви­правних робіт регулюються статтями 41 — 46 КВК України, а також Інструкцією про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбав­ленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, що затверджена наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та МВС України від 19 грудня 2003 р. №270/1560.

Вирок суду приводиться до виконання не пізніше десятиденного строку з дня набрання ним законної сили або звернення його до вико­нання. Виконання цього покарання і контроль за поведінкою засудже­них покладається на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання засудже­ного з метою його виправлення та недопущення вчинення ним нового злочину та інших правопорушень — на відповідні органи внутрішніх справ (ст. 41 КВК України).

Документами, що підтверджують наявність підстав притягнення засудженого до відбування виправних робіт, є:

а) копія вироку суду (постанови, ухвали) суду та розпорядження про
його виконання;

б) при застосуванні акту помилування у разі заміни покарання або
його невідбутої частини виправними роботами на підставі ст. 85 КК
України — копія розпорядження Управління з питань помилування
Адміністрації Президента України про виконання Указу Президента
України про помилування;

в) при заміні покарання або його невідбутої частини виправними
роботами в зв'язку з законом про амністію на підставі ч.З ст. 86 КК Ук­
раїни — копія постанови (ухвали) суду.

Після надходження копії вироку до органу виконання покарання відомості про особу, засуджену до виправних робіт без позбавлення волі, реєструються в спеціальному журналі обліку, на кожного засудженого заповнюється облікова картка та заводиться особова справа. Після цього в 10-денний термін інспекція надсилає повідомлення:

а) до суду, який виніс вирок, про прийняття його до виконання;

б) до установи, з якої було звільнено засудженого, у разі заміни
невідбутої частини покарання у вигляді позбавлення волі виправними
Роботами;

в) до відповідного військового комісаріату про взяття на облік осіб,
засуджених до виправних робіт, які підлягають призову на дійсну
військову службу;

г) до відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізич­
них осіб — сторожову картку;

Г) до підрозділів інформаційних технологій головних управлінь МВС України в Автономній Республіці Крим, місті Києві та Київській об-

ласті, управлінь МВС України в областях, місті Севастополі та на транс- | порті про взяття засудженого на облік, звільнення від відбування пока­рання, а також після його відбуття;

д) до територіального органу внутрішніх справ за місцем проживан­ня засудженого до виправних робіт про необхідність поставлення цієї особи на профілактичний облік міліції та здійснення контролю за її поведінкою і способом життя за місцем проживання.

Працівники служби дільничних інспекторів та кримінальної міліції
у справах неповнолітніх міських та районних органів внутрішніх справ
щомісячно перевіряють засудженого за місцем проживання та один раз
на квартал довідкою інформують про результати перевірок органи ви­
конання покарання. Додають до них матеріали перевірки (пояснення,
рапорти та ін.), які долучаються до справ засуджених. Виявляють фак­
ти порушення засудженими громадського порядку, застосування до них
заходів адміністративного впливу і повідомляють про це інспекцію:
Вносять відповідні записи до профілактичних карток цих засуджених.
Вони також проводять із засудженими індивідуально-профілактичну
роботу, спрямовану на їх виправлення, попередження антигромадської
поведінки та вчинення ними нових злочинів. И

Виконання покарання у виді виправних робіт включає в себе пев­ний перелік обов'язків, що покладається на різних суб'єктів і перш за все на кримінально-виконавчу інспекцію, працівники якої:

а) ведуть персональний облік засуджених;

б) роз'яснюють порядок та умови відбування покарання засудженим
і власникам підприємства, установи, організації або уповноваженим
ним органом за місцем роботи засуджених і контролюють його;

в) проводять виховну роботу із засудженими особами, індивідуальні
бесіди;

г) застосовують заходи заохочення і стягнення, докладають зусиль
щодо організації індивідуального шефства над неповнолітніми засудже­
ними, проводять роз'яснювальну роботу з батьками засуджених непо­
внолітніх;

ґ) через відповідні центри зайнятості населення направляють на | роботу осіб, засуджених до виправних робіт, які на час виконання ви­року не працюють або були звільнені з роботи відповідно до законодав­ства про працю;

д) установлюють періодичність та дні проведення реєстрації засуд­
жених осіб і проводять її;

е) контролюють правильність і своєчасність відрахувань із заробітку
засуджених до виправних робіт та перерахування утриманих сум у дохід
держави.

Якщо буде встановлено невиконання цих та інших вимог КВК Укра­їни, надсилають матеріали прокуророві для вирішення питання про |

90

притягнення винних осіб до відповідальності згідно із законом (ч. 2 ст. 44 КВК України).

Працівники кримінально-виконавчої інспекції підтримують постійні контакти з власниками підприємств та трудовими колективами з метою своєчасного отримання інформації про застосування до засуджених за­ходів заохочення, стягнення, звільнення з роботи та ухилення їх від відбування покарання. Здійснюють у разі потреби контрольні перевірки за місцем роботи засудженого не менше ніж два рази протягом строку відбування покарання і за результатами перевірки складають акт у двох примірниках, один з яких залишається на підприємстві, а другий з відміткою про ознайомлення власника підприємства зберігається в справі засудженого та використовується для контролю за усуненням виявлених недоліків. Контролюють поведінку засуджених до виправних робіт, з цією метою один раз на три місяці направляють до органів внутрішніх справ запити про те, чи притягувалися засуджені особи до адміністративної відповідальності. Постійно підтримують контакти з кримінальною міліцією у справах неповнолітніх при міських та район­них держадміністраціях. Уносять подання до відповідних органів внут­рішніх справ щодо здійснення приводу засуджених осіб, які не з'явилися за викликом до інспекції без поважних причин. Організовують почат­ковий розшук засуджених до виправних робіт, місцезнаходження яких невідоме, та передають матеріали до органів внутрішніх справ для ого­лошення їх розшуку. В разі ухилення засуджених від відбування пока­рання у виді виправних робіт направляють до прокуратури подання ра­зом з матеріалами для вирішення питання про притягнення таких осіб до кримінальної відповідальності (ч. 5 ст. 46 КВК; ч. 2 ст. 389 КК Ук­раїни), проводять аналіз роботи щодо виконання покарання у виді ви­правних робіт та в необхідних випадках уносять пропозиції для її удос­коналення. У встановлені законодавством терміни розглядають заяви і скарги з питань виконання та відбування виправних робіт, уживають заходів щодо усунення вказаних у заявах недоліків.

§ 2. Умови відбування покарання у виді виправних робіт

Засудження до виправних робіт визначає особливий правовий ста­тус особи, до якої застосована ця міра покарання. Вона виконує обов'яз­ки та користується правами людини і громадянина, встановленими за­конодавством України, за винятком обмежень, передбачених для засу­джених чинним законодавством, вироком суду, порядком відбування Цього покарання.

Каральні властивості покарання у виді виправних робіт знаходять своє втілення у багатьох правових обмеженнях, які відчувають на собі °соби, засуджені до нього, протягом всього строку, зокрема:

91

  • із заробітку засуджених до виправних робіт проводяться відраху- і
    вання в дохід держави (ст. 57 КК, ст. 45 КВК України);

  • протягом строку відбування покарання засудженим забороняється
    виїжджати за межі України, переводитися на іншу посаду чи роботу,
    звільнятися з роботи за власним бажанням без дозволу кримінальне- 1
    виконавчої інспекції. Дозвіл на звільнення може бути наданий після І
    перевірки обгрунтованості заяви засудженого та за наявності довідки з
    нового місця роботи про можливість його працевлаштування (ч. 1 ст. 42 1
    КВК України);

  • незарахування часу чергової відпустки до строку відбування по­
    карання (ч. 2 ст. 42 КВК України);

  • у разі злісного ухилення засудженого від відбування покарання
    інспекція надсилає прокуророві матеріали для вирішення питання про
    притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 389 КК України;

  • згідно зі ст. 88 КК України засудження до виправних робіт тягає
    за собою судимість.

Засуджений до виправних робіт повинен неухильно додержуватися встановлених порядку та умов відбування покарання, сумлінно стави­тися до праці, не допускати прогулів і порушень трудової дисципліни, повідомляти про зміну місця проживання, періодично з'являтися за викликом до кримінально-виконавчої інспекції на реєстрацію. У разі невиконання цієї вимоги без поважних причин він може бути підданий приводу. Поважними причинами неявки засудженого до органу вико­нання покарання в призначений строк визнаються: несвоєчасне одер­жання виклику, хвороба та інші обставини, що фактично позбавляють його можливості своєчасно прибути за викликом, які документально підтверджені.

§ 3. Порядок притягнення засуджених до відбування покарання у виді виправних робіт

Після оформлення у встановленому порядку документів стосовно засуджених до виправних робіт інспекція не пізніше десятиденного терміну з дня реєстрації копії вироку (постанови, ухвали) суду, зазда­легідь уточнивши місце роботи засудженого, направляє на підприємство копію вироку та повідомлення про щомісячне відрахування визначеної судом частини заробітної плати і перерахування утриманої суми в дохід держави. Кожного засудженого після взяття на облік негайно виклика­ють до інспекції на бесіду, під час якої йому роз'яснюються порядок та умови відбування виправних робіт, заходи заохочення та стягнення, які можуть бути до нього застосовані, відповідальність за ухилення від відбу­вання виправних робіт, про що у засудженого береться підписка, де він

92

сноручно зазначає про ознайомлення з вимогами щодо осіб, засудже-их до виправних робіт. Крім цього, засуджений заповнює анкету. 5 Якщо з'ясується, що на час звернення вироку до виконання засуд­жений не працює, він надає письмове пояснення, в якому вказує при-чину звільнення з роботи. Після цього йому видається направлення до відповідного центру зайнятості населення і встановлюється строк для працевлаштування — 15 днів та роз'яснюється, що він не має права відмо­витися від запропонованої роботи чи перекваліфікації. Якщо засуджений без поважної причини не працевлаштувався в установлений термін і не став на облік у центрі зайнятості населення, він викликається до інспекції і надає письмове пояснення про причини ухилення від відбування пока­рання. Офіційно йому виноситься застереження у виді письмового попе­редження про притягнення до кримінальної відповідальності. У разі по­дальшого ухилення від відбування покарання від засудженого береться письмове пояснення, виноситься письмове застереження у виді попере­дження та надається ще 10 днів для працевлаштування.

Якщо засуджений знову без поважної причини не працевлаштувався у встановлений термін і не став на облік у центрі зайнятості населення, працівник інспекції, узявши довідку про це з відповідного центру зай­нятості, надсилає подання, копію вироку та матеріали, які свідчать про ухилення від відбування покарання, прокуророві для вирішення питан­ня про притягнення засудженого до кримінальної відповідальності відповідно до ч. 2 ст. 389 КК України.

У разі, коли засуджена особа працює у приватного підприємця, після взяття її на облік вона подає до інспекції копію трудового догово­ру, який обов'язково укладається в письмовій формі і в тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи реєструється в державній службі зайнятості за місцем проживання роботодавця та у відділі реєстрації фізичних осіб державної податкової інспекції.

Працівник інспекції виносить постанову про встановлення днів реєстрації щодо кожної засудженої особи окремо і контролює явку на реєстрацію, періодичність якої встановлюється від одного до шести разів на квартал і залежить від вчиненого злочину та ставлення засуд­женого до відбування покарання. Про встановлення кількості і днів реєстрації кожному засудженому оголошується індивідуально під підпис. Зміна періодичності реєстрації можлива лише за постановою працівника інспекції.

Так само працівник інспекції може надавати засудженій особі дозвіл на виїзд за межі України тільки у випадках направлення його у відряд­ження з місця роботи, потреби проходження курсу лікування та в разі смерті близького родича (подружжя, батьки, діти, усиновителі, усинов­лені, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки), що обов'язково повинно Підтверджуватися документально. Про прийняте рішення щодо дозво-

93

лу на виїзд або відмову виноситься мотивована постанова, яка видається засудженій особі

Стосовно засуджених, які за висновком лікарсько-трудової експерт­ної комісії визнані непрацездатними після постановлення вироку суду під час відбування покарання, працівник інспекції направляє до суду подання про заміну виправних робіт штрафом відповідно до ч. З ст. 57 КК, ч. 5 ст. 42 КВК України, із розрахунку трьох встановлених законо­давством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт. Відносно особи, засудженої до виправних робіт, яка після винесення вироку суду досягла пенсійного віку, а також жінки, яка стала вагітною, інспекція, зібравши необхідні документи, направляє подання до суду про звільнення її від покарання (ч. 6 ст. 42 КВК Ук­раїни). При цьому до вирішення зазначених питань судом відбування покарання у виді виправних робіт зупиняється.

§ 4. Обчислення строку відбування покарання у виді виправних робіт

Строк покарання у виді виправних робіт обчислюється роками, місяцями і днями, протягом яких засуджений працював і з його за­робітку провадилися відрахування. Початком строку вважається день, з якого фактично розпочато відрахування із заробітку засудженого, але не раніше від дня набрання вироком чинності.

Обчислення строку відбування покарання проводиться на підставі
відомостей про роботу засудженого на підприємстві, які кожного міся­
ця надсилаються власником підприємства до інспекції. У відомостях
зазначаються кількість робочих днів за графіком на підприємстві,
кількість фактично відпрацьованих засудженим робочих днів, кількість
і причини невідпрацьованих ним днів, кількість днів тимчасової непра­
цездатності за листом непрацездатності та з інших причин, розмір за­
робітної плати і утримань з неї за вироком суду. Якщо засуджений пра­
цює у приватного підприємця, такі відомості надсилаються до інспекції
за його підписом. І

Таким чином, число днів, відпрацьованих засудженою особою, має бути не менше за число робочих днів згідно з графіком роботи даного підприємства, які припадають на кожний місяць установленого судом строку покарання. Якщо кількість днів, які зараховуються у строк відбу­вання покарання в даному місяці, перевищує кількість робочих днів за графіком, то в строк відбування покарання зараховується один кален­дарний місяць. Якщо ж засуджений не відпрацював необхідної кількості робочих днів встановленого судом строку покарання і відсутні підста­ви для зарахування невідпрацьованих днів у цей строк, то відбування

94

авних робіт продовжується до повного відпрацювання засудженим ^значеної кількості днів.

До строку відбування виправних робіт також зараховується:

- час, протягом якого засуджений не працював з поважних причин
ним, відповідно до закону, зберігалася заробітна плата, а також час,

ли засудженому не надавалася робота на підприємстві, в установі, анізації ЧЄрЄз її відсутність, що повинно бути підтверджено наказом або витягом з нього по підприємству;

  • час, протягом якого засуджений перебував на обліку в державній
    службі зайнятості і йому було надано статус безробітного;

  • час, протягом якого засуджений перебував під вартою у зв'язку з
    учиненням злочину, за який відбуває виправні роботи. У строк відбуван­
    ня виправних робіт зараховується один день ув'язнення за три дні ви­
    правних робіт відповідно до ч. 4 ст. 338 КПК України.

У строк відбування покарання не зараховується:

  • час хвороби, викликаної алкогольним, наркотичним або токсичним
    сп'янінням або діями, пов'язаними з ними, грубим порушенням правил
    техніки безпеки, умисним заподіянням собі тілесних ушкоджень;

  • час відбування адміністративного стягнення у вигляді адміністра­
    тивного арешту або виправних робіт;

- час тримання під вартою як запобіжного заходу з іншої криміна­
льної справи у період відбування виправних робіт у разі, якщо вина в
учиненні злочину доведена в установленому порядку.

Як уже зазначалося, із заробітку засудженого до виправних робіт згідно з вироком суду проводяться відрахування в розмірі від 10 до 20% в дохід держави. Провадяться вони за місцем роботи з усієї суми за­робітку без виключення з неї податків та інших платежів, незалежно від наявності інших претензій до засудженого за виконавчими документа­ми (стягнення аліментів, матеріальної шкоди тощо) за кожний відпраць­ований місяць при виплаті заробітної плати, і починаються з наступного дня після надходження копії вироку та повідомлення на підприємство, але не раніше, ніж вирок набрав законної сили (ч. 2 ст. 42 КВК України).

Якщо засуджений працює за сумісництвом на кількох підпри­ємствах, то відрахування провадяться за кожним місцем його роботи в розмірі, установленому вироком суду. Коли засуджений працює на ро­ботах з періодичним нарахуванням заробітної плати (сезонні роботи в сільському господарстві, на риболовецьких та рибопереробних під­приємствах тощо), то відрахування провадяться у міру її нарахування. В разі, коли особа, яка відбуває виправні роботи, призивається на військові збори, то відрахування провадяться із заробітку, який нарахо­вується їй за місцем роботи.

При проведенні відрахувань із заробітку засудженого до виправних Робіт в нього включається як грошова, так і натуральна частина його

95

прибутку. Натуральна частина прибутку залишається в розпорядженні' підприємства, а її вартість за державними закупівельними цінами пере-1 раховується в дохід держави.

Відрахування не провадяться з грошових допомог, які одержуються в порядку загальнообов'язкового державного соціального страхування І'! соціального забезпечення, виплат одноразового характеру, не передбаче^' них системою оплати праці, сум, що виплачуються як компенсація за' витрати, пов'язані з відрядженням, та з інших компенсаційних виплат. ; І

Утримані в дохід держави кошти підприємства передають до Дер-* жавного бюджету через банківські установи України. В такому ж поряд->) ку перераховують кошти і приватні підприємці, а необхідні документи про це щомісяця надсилають до інспекції. Якщо засуджена особа сама З є приватним підприємцем або фермером, то сума щомісячних утримань 5 визначається, виходячи з прогнозованого прибутку. Кінцевий розраху-; нок здійснюється за підсумками року, виходячи з розміру отриманого нею прибутку, відомості про це інспекція одержує у податкових органах за місцем проживання засудженого

Працівники інспекції здійснюють контроль за правильністю і своєчасністю відрахувань із заробітку засуджених, щомісяця відвідують установи казначейств з метою отримання виписок з поточних рахунків і копій платіжних доручень. Отримані дані звіряються з відомостями, що надходять з бухгалтерій підприємств, і заносяться до облікової картки засудженого. Самі ж відомості, копії платіжних доручень та виписок З поточних рахунків підшиваються до особової справи засудженого. Одер­жання утриманих коштів готівкою забороняється законом.

З метою виявлення засуджених осіб, які працюють за сумісництвом, працівники інспекції один раз на шість місяців направляють запити до податкової адміністрації.

У разі систематичного неправильного або несвоєчасного відраху­вання сум із заробітку засудженого, а також невиконання інших вимог, передбачених ст. 44 КВК України, працівник інспекції надсилає ма­теріали прокуророві для вирішення питання про притягнення винних осіб до відповідальності згідно з чинним законодавством.

Якщо засуджений відбув призначений строк виправних робіт, але відрахування з його заробітної плати через її затримку не були вчасно перераховані в дохід держави в повному обсязі (що підтверджено розра­хунковими відомостями з місця роботи засудженого), то такий засудже­ний знімається з обліку, а його облікова картка вноситься до картотеки дебіторської заборгованості в інспекції, де вона перебуває до того часу, поки підприємство не перерахує всіх належних коштів. При цьому інспекцією вживаються заходи щодо перерахування зазначених коштів.

Нагляд за точним додержанням законів при виконанні виправних робіт покладений на Генерального прокурора України і підпорядкова-

х йому прокурорів. Здійснюючи вищий нагляд за додержанням за-Н нів прокурор зобов'язаний вживати заходів до усунення виявлених корушєнь> поновлення порушених правил і притягнення в установле­ному законом порядку до відповідальності винних осіб.

Засуджені, які відбувають покарання у вигляді виправних робіт, за­лишаються суб'єктами трудових правовідносин. Адміністрація або влас­ник підприємства, установи, організації за місцем відбування покарання Має своє коло обов'язків, передбачених статтями 44 та 46 КВК України: щомісячне відрахування визначеної вироком суду частини заробітної плати і перерахування утриманої суми в дохід держави; додержання порядку і умов відбування покарання; своєчасне інформування кри­мінально-виконавчої інспекції про ухилення засудженого від відбування покарання, переведення його на іншу роботу чи посаду, а також його звільнення; щомісячне інформування кримінально-виконавчої інспек­ції про кількість робочих днів за графіком на підприємстві, в установі, організації, розмір заробітної плати і утримань з неї за вироком суду, кількість прогулів, днів тимчасової непрацездатності за листком непра­цездатності та інших причин.

Сумлінна робота і зразкова поведінка засудженого в період відбування покарання є підставою для застосування до нього заходів заохочення. Саме за цих підстав є можливість, враховуючи думку трудового колекти­ву, зарахувати час щорічної відпустки (яка незалежно від форми власності підприємства складає не менше 24 календарних днів) до строку відбуван­ня покарання. За наявності зазначених підстав за 10 днів до надання за­судженій особі щорічної відпустки працівник інспекції вносить мотиво­вану постанову і направляє її на підприємство для проведення не­обхідних, встановлених законом відрахувань у дохід держави.

При зверненні інспекції до суду з поданням про умовно-достроко­ве звільнення засудженого від відбування покарання або заміну невідбу-тої частини покарання штрафом характеристика засудженого і викла­дена в ній думка власника підприємства, установи, організації або упов­новаженого ним органу за місцем роботи засудженого враховуються при остаточному вирішенні цього питання. Власник підприємства може призначити працівника, який буде проводити із засудженим виховну роботу, контролювати його поведінку, виконання визначених для ньо­го робіт, застосовувати заходи заохочення і стягнення, передбачені за­конодавством про працю.

Подання про умовно-дострокове звільнення засудженого від відбу­вання покарання у виді виправних робіт або заміну невідбутої частини покарання штрафом готується інспекцією спільно із спостережною комісією або службою у справах неповнолітніх відносно засудженого, який відбув установлену КК України частину строку покарання і довів °воє виправлення. Усебічно вивчивши матеріали про поведінку засуд-

96

97

женої особи на виробництві та в побуті, ставлення до праці за період відбування покарання, інспекція надсилає до суду особову справу та подання про умовно-дострокове звільнення.

За порушення порядку та умов відбування покарання у виді виправ­них робіт до засудженого може застосовуватися інспекцією стягнення у вигляді письмового попередження про притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 4 ст. 46 КВК України). Перед накладенням стягнен­ня засуджений дає письмове пояснення про причини допущеного по­рушення, яке підлягає перевірці і долучається до його особової справи.

Відносно особи, яка ухиляється від відбування покарання у виді ви­правних робіт, інспекція надсилає прокуророві матеріали, що свідчать про ухилення для вирішення питання про притягнення засудженої особи до кримінальної відповідальності відповідно до ч. 2 ст. 389 КК України.

Ухиленням засудженого від відбування покарання вважається:

- невиконання встановлених обов'язків;

  • порушення порядку та умов відбування покарання;

  • вчинення проступку, за який його було притягнуто до адміністра­
    тивної відповідальності;

  • допущення більше двох разів протягом місяця прогулів, а також
    більше двох порушень трудової дисципліни протягом місяця або поява
    на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного
    сп'яніння.

Порушником визнається також засуджений, який не з'явився без поважної причини до інспекції або виїхав без дозволу інспекції за межі України.

Якщо місцезнаходження засудженого до виправних робіт невідоме або він зник з постійного місця проживання, а також у разі неприбуття після звільнення з місць обмеження або позбавлення волі до обраного місця проживання, працівники органу виконання покарання опитують рідних, сусідів, знайомих (установлюють його можливе місцеперебуван­ня за межами місця проживання), співпрацівників засудженого з метою встановлення його зв'язків та можливого місцезнаходження; надсила­ють запити до ЖЕКу, селищної, сільської або міської ради, проводять перевірки за обліками органів внутрішніх справ для виявлення засудже­ного серед затриманих або заарештованих, перевіряють медичні уста­нови і морги — чи не стала засуджена особа жертвою нещасного випадку або злочину.

Коли ж протягом місяця після закінчення початкових розшуковик заходів місцеперебування засудженого залишається невстановленим, інспекція направляє до органу внутрішніх справ подання зі всіма не­обхідними матеріалами для здійснення подальшого розшуку. За наяв­ності достовірних даних про те, що засуджений залишив своє постійне місце проживання з метою ухилення від відбування покарання, орган

98

виконання покарання направляє прокуророві подання для вирішення питання про порушення кримінальної справи за ухилення від відбуван­ня покарання. Зниклим з місця проживання вважається засуджений, місцезнаходження якого не встановлено протягом ЗО днів в результаті проведення початкових розшукових заходів.

Після затримання засудженого (установлення місцезнаходження) працівник інспекції з'ясовує всі обставини і причини залишення ним постійного місця проживання і, впевнившись, що мало місце ухилен­ня від відбування покарання, направляє до прокуратури подання та матеріали для вирішення питання про порушення кримінальної спра­ви за ухилення від відбування призначеного судом покарання.

Уразі встановлення місцезнаходження засудженого, який розшуку­вався і проживає в іншому регіоні (за відсутності ухилення від відбуван­ня покарання), працівник інспекції негайно надсилає запит про це до інспекції за новим місцем проживання засудженого з вимогою негай­но перевірити цей факт, установити місце роботи засудженого і при не­обхідності зробити запит для направлення його особової справи. Після отримання такого запиту працівник інспекції протягом десяти днів про­водить перевірку і при позитивному результаті робить запит про направ­лення на його адресу справи засудженого.

Засуджений, розшук якого оголошено у зв'язку з ухиленням від відбування покарання, може бути затриманий органами внутрішніх справ і конвоюється в порядку, передбаченому діючим законодавством (ч. 7 ст. 46 КВК України).

§ 5. Порядок зняття з обліку осіб, засуджених до виправних робіт

Виконання покарання у виді виправних робіт припиняється і засу­джені знімаються з обліку у зв'язку з:

— відбуттям призначеного вироком суду покарання — за наявності
розрахункових відомостей про час, який було включено в строк відбу­
вання покарання, заробіток та проведені з нього відрахування. При цьо­
му затримка перерахування утриманих сум не є перешкодою для знят­
тя засудженого з обліку;

  • засудженням за ухилення від відбування покарання у виді виправ­
    них робіт — за наявності копії вироку, що набрав законної сили;

  • амністією — за наявності постанови суду про застосування амністії;

— помилуванням — за наявності розпорядження про виконання
Указу Президента України про помилування;

- скасуванням вироку — за наявності відповідної постанови суду;

99

  • винесенням судом постанови про умовно-дострокове звільнення
    — за наявності такої постанови;

  • заміною виправних робіт штрафом — за наявності відповідної
    постанови суду;

- звільненням від відбування покарання — за наявності відповідної постанови суду.

З обліку також знімаються:

  • померлі — за наявності відповідної довідки з органу реєстрації
    актів громадянського стану;

  • особи, засуджені за вчинення нового злочину, — за наявності копії
    вироку, що набрав законної сили;

  • засуджені особи, які вибули з території обслуговування у зв'язку
    зі зміною місця роботи, -— за наявності підтвердження про отримання
    справи інспекцією за новим місцем роботи.

Після повного відбуття засудженим покарання у день закінчення його строку (тобто в день отримання останніх розрахункових відомостей з підприємства), а при звільненні за іншими підставами — не пізніше наступного робочого дня після одержання відповідних документів інспекція надсилає повідомлення власнику підприємства, на якому працює засуджений, про припинення відрахувань з його заробітку і знімає засуджену особу з обліку (ч. 6 ст. 153 КВК України). Зняття за­судженої особи з обліку за іншими підставами здійснюється в день над­ходження відповідних документів до інспекції. Відносно особи, знятої з обліку, яка підлягає призову на строкову військову службу, в десяти­денний термін направляється повідомлення у відповідний військкомат. В такий самий термін про зняття з обліку засудженої особи направ­ляється повідомлення до відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб.

Особі, яка відбула призначений судом строк виправних робіт, за її вимогою може видаватися довідка про відбуття покарання або про звільнення від нього.

Виконання покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців

Стаття 58 КК України містить загальну характеристику нового для вітчизняного кримінального законодавства покарання — службових обмежень для військовослужбовців.

Покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців відповідно до ч. 1 ст. 58 КК України є основним покаранням. Тобто воно призначається у випадках вчинення військовослужбовцями тих зло­чинів проти військової служби, за які санкціями відповідних статей Особливої частини ККтаке покарання передбачене. Крім цього, зазна­чене покарання може призначатися і в тих випадках, коли воно не пе­редбачене санкцією статті Особливої частини КК, але суд, зважаючи на обставини справи та особу засудженого, вважає за доцільне замість об­меження чи позбавлення волі на строк не більше ніж два роки призна­чити військовослужбовцю службові обмеження на той самий строк.

Покарання у виді службових обмежень може бути також застосоване до військовослужбовця в порядку заміни покарання або невідбутої його частини більш м'яким на підставі ч. 4 ст. 83 чи статей 85-87 КК України.

Зміст кримінального покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців полягає у тому, що протягом строку його відбуван­ня, визначеного вироком суду:

— засуджений не підлягає підвищенню за посадою;
- не може бути підвищений у військовому званні;

  • покарання не зараховується йому в строк вислуги років для при­
    своєння чергового військового звання;

  • із суми його грошового забезпечення в обов'язковому порядку
    здійснюється відрахування в дохід держави в межах від 10 до 20% з усієї
    суми грошового забезпечення незалежно від наявності претензій до за­
    судженого за виконавчими документами.

Покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців є строковим, тобто його виконання обмежується певними рамками в часі, які визначаються вироком суду в кожному конкретному випадку, вихо­дячи з положень ч. 1 ст.58 КК України, де встановлено, що службові об­меження застосовуються на строк від шести місяців до двох років.

За своєю суттю покарання у виді службових обмежень дуже схоже на покарання у виді виправних робіт, але насправді це покарання є спеціальним, оскільки застосовується тільки до військовослужбовців

101

(крім військовослужбовців строкової служби) і відбувається засудженим за місцем його військової служби.

До числа військовослужбовців, які несуть відповідальність у виді службових обмежень, належать: військовослужбовці Збройних Сил Укра­їни, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, Міністерст­ва з питань надзвичайних ситуацій та захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи і інших військових формувань, створених у відповідно до законів України. Порядок виконання покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців визначається ст. 47 КВК України, де зазначено, що суд, який виніс вирок про службове обмежен­ня для військовослужбовця, після набуття ним законної сили надсилає копію цього вироку командиру військової частини або начальнику того органу, де проходить службу засуджений військовослужбовець.

Після отримання копії вироку командир військової частини або начальник іншого органу видає відповідний наказ, в якому зазначається розмір утримань у дохід держави з грошового утримання засудженого військовослужбовця, строк, впродовж якого його не може бути підви­щено в посаді, у військовому званні, а також строк, який не зарахо­вується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військо­вого звання. Наказ в обов'язковому порядку оголошується особовому складу військової частини або іншого органу, де проходить службу за­суджений, і доводиться до відома засудженого військовослужбовця.

Такий порядок реалізації вимог вироку суду говорить про те, що командир військової частини або іншого органу, видаючи зазначений наказ, несе персональну відповідальність за його чітке виконання.

Про прийняття вироку до виконання командир військової частини або інший відповідний начальник протягом трьох днів сповіщає суд, який виніс вирок.

Оскільки зміст покарання у виді службових обмежень містить у собі елементи, що стосуються порядку проходження служби військовослуж­бовцями (просування по службі, отримання чергового військового зван­ня, вислуга років, грошове утримання), розглянемо більш детально пи­тання, що стосуються реального виконання цього покарання, базую­чись на відповідній нормативній базі.

Указом Президента України «Про положення про проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців» №1053/2001 від 7 листопада 2001 р. із змінами, внесеними згідно з Ука­зами Президента №381/2002 від 25 квітня 2002 р. та №469/2002 від 17 травня 2002 р., введені в дію Положення про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України та Положення про проходження військової служби за контрактом та кадрової військової служби у Службі безпеки України. При цьому, в п.2 цього Указу зазначається, що чинність Поло-

102

ння про проходження військової служби особами офіцерського скла-* Прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України поширюється на

'йськовослужбовців внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, а також інших військових формувань, утворених відповідно до

аконів України, крім військовослужбовців Служби безпеки України, яка, як вже зазначалося, має своє відповідне положення.

Згідно з п.21 Положення про проходження військової служби осо­бами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України ( для військовослужбовців Служби безпеки України — п.31 відповідного Положення) чергові військові звання молодшого і старшо­го офіцерського складу присвоюються послідовно за наявності позитив­ної характеристики та відповідності чергових звань військовим званням, передбаченим штатними посадами, які вони займають, після закінчен­ня встановленого строку вислуги у попередніх військових званнях. Пунктом 24 зазначеного положення (для військовослужбовців Служ­би безпеки України — пунктом 34 відповідного Положення) встановлю­ються такі строки вислуги у військовому званні:

  • молодшого лейтенанта, лейтенанта — 2 роки;

  • старшого лейтенанта, капітана — 3 роки;

  • майора (капітана 3 рангу) — 4 роки;

  • підполковника (капітана 2 рангу) — 5 років.

Строк вислуги у військових званнях полковника (капітана 1 рангу) і вище не встановлюється.

Це загальне правило, але в разі засудження військовослужбовця до покарання у виді службових обмежень, навіть за умов наявності зазначе­ної вище вислуги років, чергове військове звання в межах строку відбування покарання йому не присвоюється ( п.25 Положення про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічмана­ми) Збройних Сил України). Більш того, відповідно до ч. 2 ст. 58 КК Ук­раїни строк відбування цього покарання не зараховується засудженому військовослужбовцю в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання. Тобто відрахування вислуги років у даному випадку припиняється до того моменту, коли військовослужбовець звільняється від відбування покарання за будь якої передбаченої законом підстави.

Питанням призначення на посади та переміщенню по службі при­свячено розділ 4 Положення про проходження військової служби осо­бами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України (для військовослужбовців Служби безпеки України — розділ 4 відповідного Положення).

Слід мати на увазі, що ст. 58 КК України встановлює обмеження впродовж відбування покарання не на будь-яке переміщення по службі, аТільки переміщення на вищу посаду.

Посада вважається вищою, якщо за цією посадою штатним розпи-с°м Передбачено вище військове звання, а за умови рівних військових

103

звань — більший посадовий оклад. У разі коли штатом передбачено два військових звання або деференційовані посадові оклади, до уваги бе­реться вище військове звання або вищий посадовий оклад (п.35 Поло­ження про проходження військової служби особами офіцерського скла­ду, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України).

Із зазначеного вище випливає, що на рівну або нижчу посаду засу­джений військовослужбовець під час відбування покарання у виді служ­бових обмежень може переводитись на загальних засадах.

Крім розглянутих вище обмежень для засуджених військовослуж­бовців є ще одне досить суттєве — це обов'язкове відрахування з їх гро­шового утримання. Розмір грошових відрахувань з грошового утриман­ня військовослужбовців, засуджених до службових обмежень, визна­чається ч. 2 ст. 58 КК України і складає суму в межах від 10 до 20%.

Розмір грошового утримання військовослужбовців визначається По­становою Кабінету Міністрів №829 від 22 травня 2000 р. « Про грошове забезпечення військовослужбовців», а також постановою Кабінету Міністрів України №452 від 6 квітня 1998 р. «Про упорядкування додат­кових видів грошового забезпечення військовослужбовців».

У межах строку відбування засудженим військовослужбовцем покаран­ня у виді службових обмежень передбачені вироком суду відрахування здійснюються щомісячно з усієї суми його грошового утримання незалежно від наявності претензій до засудженого за виконавчими документами.

Контроль за здійсненням грошових відрахувань, а також інших, передба­чених ст. 58 КК України обмежень, покладається на командира військової частини або іншого начальника, який видав наказ про виконання вироку.

Військовослужбовець, засуджений до службових обмежень, може бути звільнений від їх відбування:

— після відбуття визначеного вироком суду строку покарання;

- з випробуванням (ст. 75 КК України);

  • умовно-достроково (ст. 81 КК України);

  • у зв'язку з хворобою (ч. З ст. 84 КК України);

  • у зв'язку з актом амністії (статті 85-86 КК України);

  • у зв'язку з помилуванням (ст. 87 КК України).

Частина 5 ст. 47 КВК України визначає, що засуджені, які відбува­ють покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців і визнані військово-лікарняною комісією непридатними за станом здо­ров'я до військової служби зі зняттям з військового обліку або непри­датними до військової служби в мирний час, звільняються судом від відбування покарання за поданням командира військової частини або іншого начальника і висновком військово-лікарняної комісії.

За три дні до закінчення встановленого вироком суду строку служ­бового обмеження для військовослужбовця командир військової части­ни або інший начальник видає наказ про припинення його виконання з визначенням дати припинення, з якої всі передбачені законом обме­ження скасовуються.

104

Виконання покарання у виді конфіскації

майна

Згідно із ч. 1 ст. 59 КК України покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіс­кується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина май­на конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються. Як і покарання у виді штрафу, покарання у виді конфіскації майна належить до майнових покарань, тобто обмеженню підлягають виключно майнові права засуджених.

Проте на відміну від штрафу, який може бути сплачений (або при­мусово стягнутий) з майна, придбаного засудженим як до моменту ви­несення вироку, так і після цього, конфіскація поширюється лише на майно, придбане до моменту засудження або і після цього, але на кош­ти, що підлягали конфіскації за вироком.

Вищезазначені покарання розрізняються і за ступенем репресив­ності. Так, конфіскація може бути звернена на все майно, що перебу­ває у власності засудженого, або на значну його частину. Виняток скла­дає лише майно, що входить до переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами. Обсяг позбавлення права власності при застосуванні штрафу значно менший, його межі зазначені в санкціях статей Особливої частини КК України. Крім того, закон вимагає, щоб при призначенні штрафу враховувався майновий стан винного.

У системі покарань КК України конфіскація майна передбачена виключно як додаткове покарання і встановлюється за тяжкі та особ­ливо тяжкі корисливі злочини. Тобто конфіскація майна завжди поєдна­на з реальним відбуванням засудженим таких покарань, як позбавлен­ня волі на певний строк або довічне позбавлення волі. Чинне законо­давство не передбачає заміну покарання у виді конфіскації майна іншим покаранням внаслідок неможливості його виконання.

Конфіскація означає вилучення майна. Згідно з п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 29 вересня 1953 р. № 7 «Про су­дову практику по застосуванню конфіскації», заміна конфіскації май­на грошовою сумою, рівною вартості цього майна, не допускається, тобто майно повинне вилучатися винятково в натуральному вираженні. авідміну від цього, штраф є грошовим стягненням; право вирішува-

105

ти, за рахунок якого конкретно майна сплачувати присуджену суму штрафу, залишається за засудженим. І лише у разі невиконання засуд­женим добровільно даного покарання штраф може бути стягнутий при­мусово в порядку, встановленому Законом.

На відміну від неможливості сплати штрафу, коли допускається його заміна іншим покаранням, законодавством не передбачено можливості заміни покарання у виді конфіскації майна іншим покаранням. Крім того, законом не передбачено можливості відстрочки або розстрочки виконання цього покарання, а також добровільного його виконання. Головне, що поєднує покарання у виді штрафу і конфіскації майна, це те, що вони повинні позбавляти права власності засудженого, тобто їхнім застосуванням повинне погіршуватися майнове становище засу­дженого.

Ефективність виконання покарання у виді конфіскації майна зале­жить від того, наскільки своєчасно і повно вжито заходів для забезпе­чення виконання вироку. Так, згідно з ч. 2 ст. 125 КПК України в спра­вах про злочини, за які кримінальним законом передбачена конфіскація майна, слідчий зобов'язаний вжити необхідних заходів до забезпечен­ня виконання вироку в частині можливої конфіскації майна, склавши про це постанову. При цьому слідчий може доручити органам дізнання провести розшуково-оперативні заходи, спрямовані на виявлення май­на, що може бути об'єктом стягнення в процесі виконання конфіскації.

Згідно із ст. 126 КПК України забезпечення цивільного позову і мож­ливої конфіскації майна провадиться шляхом накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії, де б ці вклади, цінності та інше майно не знаходилось, а також шляхом вилучення майна, на яке накладено арешт.

Майно, на яке накладено арешт, описується і може бути передане на зберігання представникам підприємств, установ, організацій або членам родини обвинуваченого чи іншим особам. Особи, яким переда­но майно, попереджаються під розписку про кримінальну відповідаль­ність за його незбереження. Не підлягають описові предмети першої потреби, що використовуються особою, в якої проводиться опис, і чле­нами її родини. Перелік цих предметів визначено в Додатку до КК Ук­раїни. Арешт майна і передача його на зберігання оформляються про­токолом, який підписується особою, що проводила опис, понятими і особою, яка прийняла майно на зберігання. До протоколу додається підписаний цими особами опис переданого на зберігання майна. Для встановлення вартості описаного майна в необхідних випадках запро­шується спеціаліст, який також підписує протокол і опис майна з його оцінкою. Накладення арешту на майно скасовується постановою слідчого, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба.

106

Згідно із ст. 48 КВК України суд, який постановив вирок, що перед­бачає як додаткове покарання конфіскацію майна, після набрання ним законної сили надсилає виконавчий лист, копію опису майна і копію вироку для виконання Державній виконавчій службі, про що сповіщає відповідну фінансову установу. У разі відсутності у справі опису майна засудженого надсилається довідка про те, що опису майна не провади­лося. Виконання покарання у виді конфіскації майна здійснюється Дер­жавною виконавчою службою за місцем знаходження майна відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».

На практиці суди часто зіштовхуються із ситуаціями, коли майно, що підлягає конфіскації, до моменту виконання вироку перебуває в різних місцях, у декількох осіб. У таких випадках на всі необхідні для виконан­ня вироку документи повинні видаватися дублікати, які потім мають на­правлятися у відповідні відділи Державної виконавчої служби України.

На цьому ж етапі виконання вироку суду в частині конфіскації май­на повинні бути вчасно вжиті заходи для забезпечення прав і законних інтересів стягувача, яким тут виступає держава. Тому одночасно з на­правленням зазначених вище документів державному виконавцю суд, що ухвалив вирок, письмово сповіщає про майбутню конфіскацію відповідну фінансову установу, на території якої знаходиться майно за­судженого.

Характеризуючи взаємозв'язок забезпечення виконання покаран­ня і виконавчого провадження, можна констатувати: якщо підставою першого є потреба забезпечити виконання майбутнього вироку в час­тині конфіскації майна, то підставою виконавчого провадження є не­обхідність примусової реалізації винесеного вироку. Способи забезпе­чення можливої конфіскації майна вичерпно визначені в законі і не можуть бути розширені, як і визначені законом заходи примусового

виконання.

Особливістю процесу забезпечення можливої конфіскації є те, що способи забезпечення можливого призначення даного покарання подібні до тих, що має право застосовувати державний виконавець до боржника, забезпечуючи виконання судових рішень. До цих способів належать накладення арешту на майно, його опис і передача на зберіган­ня. Найбільш істотні відмінності між способами забезпечення можли­вої конфіскації майна і примусовими заходами, які реалізуються в про­цесі виконавчого провадження, полягають в тому, що способами забез­печення можливої конфіскації майна створюються гарантії можливого виконання, а примусовими заходами державного виконавця дося­гається саме виконання.

Разом із тим, відносно процесу виконання покарання заходи забез­печення мають додатковий характер і відіграють допоміжну роль. Тому Державному виконавцю після прийняття справи до провадження часто

107

доводиться усувати недоліки, допущені слідчими і дізнавачами в про­цесі накладення арешту на майно.

У статті 49 КВК зазначено, що конфіскації підлягає майно, що є особистою власністю засудженого, в тому числі його частка у спільній власності, статутному фонді суб'єктів господарської діяльності, гроші, цінні папери та інші цінності, включаючи ті, що знаходяться на рахун­ках і вкладах чи на зберіганні у фінансових установах, а також майно, що передано засудженим у довірче управління. Не підлягає конфіскації майно, що належить засудженому на правах приватної власності чи є його часткою у спільній власності, необхідне для засудженого та осіб, які перебувають на його утриманні. Перелік такого майна визначається законом України. Спори, пов'язані з конфіскацією майна, вирішують­ся в порядку, встановленому законом.

Процес виконання покарання у виді конфіскації майна подібний до процесу примусового виконання покарання у виді штрафу. Тому не­обхідно зупинитись лише на особливостях виконавчого провадження під час виконання покарання у виді конфіскації майна. Згідно із ст. 24 Закону України «Про виконавче провадження» у разі відкриття виконав­чого провадження за виконавчим документом про конфіскацію майна, строк для добровільного виконання не встановлюється, тобто законо­давством передбачено негайне виконання виконавчих документів про конфіскацію майна. У зв'язку з цим згідно із ст. 25 вищезазначеного Закону, якщо рішення підлягає негайному виконанню, то державний виконавець відкриває виконавче провадження не пізніше наступного дня після одержання документів, зазначених у ст. 18 цього Закону. Крім того, за виконавчим документом про конфіскацію майна державний виконавець розпочинає вчиняти виконавчі дії не пізніше ніж у 5-ден-ний строк з дня винесення постанови про відкриття виконавчого про­вадження.

Після одержання виконавчого листа державний виконавець негай­но перевіряє наявність майна, зазначеного в опису, виявляє інше май­но, що підлягає конфіскації, і складає опис цього майна. При наявності довідки про те, що опису майна не провадилося, державний виконавець вживає заходів до виявлення майна засудженого, що підлягає конфіс­кації, і при його виявленні складає опис цього майна. В разі застосуван­ня конфіскації всього майна — необхідно говорити про його розшук у різних місцях знаходження, і в цьому випадку загальний акт опису може складатися з актів опису в окремих приміщеннях, де мешкала особа, а також включати акти опису, проведені у гаражі або автомобілі, належ­них особі, тощо.

Згідно з п. 5.6.6. Інструкції про проведення виконавчих дій при конфіскації майна або при виконанні рішення про передачу майна дер­жаві акт опису складається в трьох примірниках. Перший залишається

108

провадженні державного виконавця, два інші вручаються під розпис­ку (на першому примірнику) боржнику, представнику податкових ор­ганів (якщо він був присутній) або надсилаються їм. Тобто в цьому ви­падку не тільки боржник, а й податкові органи можуть виявити пору­шення законності під час проведення опису майна засудженого, що потребує негайного реагування на такі факти.

Якщо у державного виконавця крім виконавчого листа про конфіс­кацію майна є інші виконавчі документи про майнові стягнення з за­судженого, то спочатку задовольняються у встановленій законом чер­говості пред'явлені до засудженого інші вимоги. Порядок задоволення претензій до засудженого за рахунок його майна, що підлягає конфіс­кації, встановлений у ст. 44 Закону України «Про виконавче проваджен­ня». Наприклад, у першу чергу можуть задовольнятися вимоги щодо стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також у зв'язку з втратою годувальни­ка; у другу чергу — вимоги щодо виплати наданої адвокатами юридич­ної допомоги, вимоги громадян про відшкодування збитків, заподіяних 'їхньому майну злочином; у третю чергу — вимоги щодо податків і не­податкових платежів до бюджету, вимоги органів страхування з обов'яз­кового страхування; у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги в порядку надходження виконавчих документів.

Іншими словами, лише після задоволення усіх вимог попередніх черг, що пред'явлені до засудженого, виникає можливість безпосередньо ви­конувати покарання у виді конфіскації майна. У цих нормах закріпле­не відоме положення, відповідно до якого при всіх умовах у першу чер­гу встановлюються і реалізуються відновлювальні і компенсаційні май­нові правовідносини і лише потім — конфіскаційні.

На сьогодні порядок передачі конфіскованого майна фінансовим органам регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1998 р. № 1340 «Про порядок обліку, зберігання, оцінки конфіс­кованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпо­рядження ним». Так, державні виконавці здійснюють облік, попередню оцінку, а також несуть відповідальність за зберігання конфіскованого майна до передачі його для подальшого розпорядження. Безпосередня оцінка конфіскованого майна провадиться комісією, яка утворюється в складі державного виконавця, представників державних податкових шспекцій, фінансових органів та органів (організацій), які здійснюють Розпорядження цим майном. У разі розбіжності в оцінці майна між представниками комісії та у випадках, передбачених законодавством ^країни, оцінка провадиться спеціалістами-експертами. За результата­ми роботи комісії складається акт опису, оцінки та передачі майна. Усі Примірники акта підписуються членами комісії та затверджуються в термін не пізніше трьох днів після його складання керівником чи заступ-

109

ником керівника відповідного відділу Державної виконавчої служби України.

Місцеві податкові інспекції на основі актів опису, оцінки та пере­дачі майна забезпечують здійснення загального контролю за повнотою та своєчасністю перерахування до Державного бюджету виручки від ре­алізації майна, а також відповідних податків. Акт опису, оцінки та пе­редачі майна є підставою для реалізації конфіскованого майна через торгові біржі та аукціони, безоплатної передачі, знищення. Безпосеред­ньо механізм розпорядження майном, що підлягає конфіскації за виро­ком суду, встановлено в п. 9 вищезазначеного Порядку. Тобто са­мостійно вживати заходів з реалізації конфіскованого майна державний виконавець не вправі. У цьому одна з істотних відмінностей механізму примусового виконання покарання у виді штрафу від процесу виконан­ня конфіскації майна.

Після передачі конфіскованого майна фінансовим органам вико­навчий лист з відміткою щодо виконання вироку про конфіскацію май­на повертається суду, який постановив вирок. День надходження до суду зазначених документів вважається моментом закінчення виконання вироку суду в частині конфіскації майна. Фінансові органи передають суду, який постановив вирок, відомості, що підтверджують виконання вироку в частині конфіскації майна. Так, по реалізованому майну таки­ми відомостями є інформація про виручену суму, по майну, що переда­но безоплатно, — коли і кому воно передано.

Проте на практиці трапляються випадки, коли вирок суду, що на­брав законної сили, повністю або в частині конфіскації майна скасо­вується, тобто виникає необхідність повороту виконання. Згідно з п. 18 постанови Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1998 р. № 1340 у разі скасування рішення суду про конфіскацію майна або рішення іншого органу про перехід його у власність держави орган, у розпоряд­ження якого воно надійшло, повертає майно або його вартість відшко­довується власникові в порядку, встановленому законодавством, у тому числі органами Державного казначейства.

На підставі Інструкції про порядок обліку, оцінки й реалізації конфіскованого, безхазяйного майна, майна, що за правом спад­коємства перейшло у власність держави, та скарбів, у разі скасування вироку суду про конфіскацію майна повернення майна проводиться податковим органом у 10-денний строк з дня подачі заяви про його по­вернення. До заяви додається завірена копія документа про скасуван­ня відповідним державним органом рішення, на основі якого дане май­но надійшло у власність держави, чи завірений у встановленому порядку витяг із цього документа. У разі, якщо до моменту подання заяви май­но вже реалізоване, податкова інспекція у 5-денний строк пересилає документи відповідному фіноргану (про що повідомляє заявнику), який

ПО

V Ю-денний строк з дня одержання документів повинен відшкодувати

вартість майна.

Повернення майна чи відшкодування його вартості проводиться, якшо заява про це подана в податкову інспекцію не пізніше шести місяців з дня повідомлення зацікавленої особи про скасування рішен­ня, на підставі якого це майно перейшло у власність держави. Після закінчення зазначеного строку заяви до розгляду не приймаються.

Повернення майна власникові проводиться в натурі, якщо майно, передане торговельним та іншим організаціям для реалізації чи перероб­ки, ще не реалізоване чи не перероблене. Якщо майно вже реалізоване чи перероблене, власникові повертається із коштів відповідного бюд­жету сума вартості майна, фактично одержана від його реалізації без відрахування витрат, пов'язаних з реалізацією. Скарги на дії посадових осіб фінансових органів, пов'язані з відшкодуванням вартості реалізо­ваного майна, що підлягає поверненню, подаються у вищестоящий фінансовий орган. Скарги розглядаються і рішення по них приймають­ся в строки, встановлені чинним законодавством.

Вимога про повернення майна, яке було передане безоплатно, чи відшкодування його вартості пред'являється зацікавленою особою до тієї організації, яка прийняла це майно. Спори, що виникають з при­воду майна, переданого безоплатно, вирішуються судом.

Тобто на відміну від механізму повернення сплаченої (стягненої) суми штрафу для повернення конфіскованого майна спеціальна ухва­ла суду не виноситься і виконавче провадження про повернення майна не порушується. Заява про повернення конфіскованого майна з проце­суальним документом, який свідчить про скасування вироку суду, за яким здійснена конфіскація майна, подається безпосередньо до подат­кових органів, які від імені держави виконували функцію стягувача.

На відміну від виправно-трудового законодавства КВК України не містить спеціальної норми, яка регламентувала б питання відносно май­на засудженого, котре виявлено після виконання вироку в частині конфіскації майна. Проте згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. № 11 «Про практику застосування судами України процесуального законодавства при вирішенні питань, пов'язаних з виконанням вироків» суд може вирішувати питання про звернення конфіскації на додатково виявлене майно засудженого, яке придбане до винесення вироку і підлягає за законом конфіскації, а та­кож на майно, яке було придбане хоча б і після винесення вироку, але на гроші чи за рахунок майна, які підлягають конфіскації за вироком, у випадках, коли не закінчився строк давності виконання вироку.

Після повернення виконавчого листа про конфіскацію майна до СУДУ державний виконавець не здійснює цілеспрямовану діяльність по виявленню неконфіскованого майна. Таке майно може виявлятися ор-

111

ганами дізнання і слідства під час розслідування інших кримінальних справ, державним виконавцем під час здійснення інших виконавчих проваджень. Можливість звернення стягнення на додатково виявлене майно, що підлягає конфіскації, відповідає принципу реальності вико­нання майнових покарань. Крім того, така можливість має на меті ще й попередження випадків приховування майна. Проте необхідною умо­вою для звернення стягнення на неконфісковане майно е відкриття нового виконавчого провадження.

У процесі виконання покарання у виді конфіскації майна нерідко трапляються випадки розтрати, відчуження, приховування або незакон­ної передачі майна, на яке накладено арешт. Нерідко службові особи кредитних організацій здійснюють банківські операції з грошовими коштами (внесками), на які накладено арешт. Однією з гарантій вико­нання покарання у виді конфіскації майна є кримінальна відпові­дальність за приховування майна, що підлягає конфіскації або на яке накладено арешт чи яке описано (ст. 388 КК України). Така норма роз­рахована насамперед на попереджувальний ефект, що сприяло б безпе­решкодній реалізації вироку суду в частині конфіскації майна. Суб'єк­том цього злочину може бути будь-яка особа, якій майно, що підлягає конфіскації, передано на відповідальне зберігання за актом опису або під розписку. Із суб'єктивної сторони винний усвідомлює, що в нього знаходиться майно засудженого, котре підлягає конфіскації, і не бажає його передавати державному виконавцю. Необхідно зазначити, що підо­зрюваний, обвинувачений або підсудний мають право відмовитись да­вати показання і відповідати на запитання, в тому числі і щодо майна. В цьому разі вони не можуть бути притягнуті до кримінальної відпові­дальності за ст. 388 КК України.

Привласнення або розтрата такого майна або заволодіння ним шля­хом зловживання службовим становищем тягне відповідальність за ст. 191 КК України, а умисне його знищення або пошкодження може тяг­ти за собою відповідальність за ст. 194 КК України.

Нерідко покарання у виді конфіскації майна не виконуються внаслідок бездіяльності самих державних виконавців, інших посадових осіб Державної виконавчої служби України. Враховуючи це, у КК України в ст. 382 передбачено відповідальність за умисне невиконання службо­вою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали за­конної сили, або перешкоджання їх виконанню.

112

Виконання покарання у виді арешту

§ 1. Загальний порядок виконання покарання у виді арешту

Арешт, відповідно до ст. 51 КК України, є одним з видів криміналь­них покарань. Це нове для кримінального права покарання.

Частина 1 ст. 60 КК України встановлює, що покарання у виді аре­шту полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців.

Арешт є основним покаранням, відповідно до якого засуджений на строк, встановлений вироком суду, поміщається в спеціальну установу— арештний дім ( ст. 50 КВК України). Засуджені до арешту військово­службовці відбувають покарання на військових гауптвахтах.

Відповідно до ч. 2 ст. 50 КВК України засуджений відбуває весь строк покарання в одному арештному домі.

Переведення засудженого до арешту з одного арештного дому до іншого допускається у разі його хвороби або для забезпечення його осо­бистої безпеки, а також за інших виняткових обставин, що перешкод­жають подальшому знаходженню засудженого в даному арештному домі (ч. З ст. 50 КВК України, п. 19 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань).

Згідно з п. 19 Правил особи, засуджені до арешту, тимчасово, до ство­рення арештних домів, відбувають покарання в слідчих ізоляторах за місцем засудження.

Порядок і умови виконання арешту регулюється главою 12 КВК України і розділом 3 Правил внутрішнього розпорядку установ виконан­ня покарань.

Засуджені забезпечуються жилою площею за нормами, встановле­ними ст. 115 КВК України, і тримаються в окремих камерах по 3-Ю осіб в одній камері.

У разі необхідності та з метою захисту засудженого від можливих посягань на його життя з боку іншого засудженого чи запобігання вчи­ненню ним нового злочину або за наявності медичного висновку за мотивованою постановою начальника установи їх можуть тримати в одиночних камерах.

Відповідно до ст. 51 КВК України і п. 19 Правил засуджених розміщу-Ють у камерах з дотриманням таких умов:

113

- чоловіки окремо від жінок;

— неповнолітні — окремо від усіх інших категорій засуджених;

- засуджених, яких вперше притягнуто до кримінальної відпо­
відальності, — окремо від осіб, які раніше притягались до криміналь­
ної відповідальності;

  • засуджених, які раніше відбували покарання у виді позбавлення
    волі, — окремо від засуджених, які раніше не відбували покарання у виді
    позбавлення волі;

  • засуджених, які раніше працювали в суді, органах прокуратури
    юстиції та правоохоронних органах, — окремо від інших засуджених;

  • іноземних громадян і осіб без громадянства, як правило, — окре­
    мо від інших засуджених.

При розміщенні засуджених у камерах обов'язково враховуються рекомендації соціально-психологічної служби установи.

Засуджені до арешту мають обов'язки і користуються правами, які встановлені законодавством України, з обмеженнями, що передбачені для цієї категорії засуджених, а також випливають з вироку суду та вста­новлені КВК України для відбування покарання цього виду.

Засуджені до арешту мають право:

  • на щоденну прогулянку тривалістю 1 година;

  • на восьмигодинний сон у нічний час;

  • мати при собі і зберігати в камері особисті предмети і речі, перелік
    яких встановлено Правилами;

  • одержувати і відправляти листи без обмеження їх кількості;

  • витрачати на місяць для придбання продуктів харчування і пред­
    метів першої потреби гроші в сумі до 70% мінімального розміру за­
    робітної плати;

  • в індивідуальному порядку відправляти релігійні обряди, корис­
    туватися релігійною літературою; ;

- звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами до державних ор- ||
ганів, громадських організацій і до службових осіб. Пропозиції, заяви і
скарги надсилаються відповідно до вимог Правил за належністю і
вирішуються в установленому законом порядку. Пропозиції, заяви і
скарги, адресовані прокурору, Уповноваженому Верховної Ради з прав
людини, переглядові не підлягають і не пізніше доби надсилаються за
належністю, а якщо вони подані у неробочі або святкові дні, то не
пізніше доби з їх завершення. Про результати розгляду пропозицій, заяв

і скарг оголошується засудженим під розпис;

— користуватися настільними іграми;

- мати побачення з адвокатом в установленому порядку;

— користуватися книгами, журналами, газетами з бібліотеки установи.
За виняткових обставин засудженому до арешту може бути надано

право на телефонну розмову з близькими родичами.

114 Засуджені до арешту зобов'язані:

  • дотримуватись норм, які визначають порядок і умови відбування
    покарання, розпорядок дня установи, правомірних відносин з іншими
    засудженими, персоналом установи та іншими особами;

  • дотримуватись санітарно-гігієнічних правил, мати охайний вигляд,
    постійно підтримувати чистоту в камерах, за графіком чергувати в них;

— дбайливо ставитись до інвентарю, обладнання та іншого держав­
ного майна;

  • виходячи на прогулянку, дотримуватись встановлених для прогу­
    лянки правші поведінки;

  • при відвідуванні приміщень, де тримаються засуджені, працівни­
    ками кримінально-виконавчої системи і іншими посадовими особами
    вставати і вітатися.

Засудженим до арешту забороняється:

- установлювати зв'язки з особами, які тримаються в інших камерах;

— придбавати, виготовляти, вживати і зберігати предмети, вироби і
речовини, зберігання яких засудженим заборонено;

  • продавати, дарувати чи відчужувати іншим шляхом на користь
    інших осіб предмети, вироби і речовини, які перебувають в особисто­
    му користуванні;

  • грати в настільні та інші ігри з метою отримання матеріальної або

іншої користі;

  • наносити собі або іншим засудженим татуювання;

  • завішувати чи міняти без дозволу адміністрації спальні місця, за­
    туляти оглядове вічко;

— створювати конфліктні ситуації з іншими засудженими або пер­
соналом установи;

- мати побачення з родичами та іншими особами, за винятком ад­
вокатів;

— одержувати посилки (передачі) і бандеролі, за винятком посилок
(передач), що містять предмети одягу за сезоном.

Відповідно до ст. 52 КВК України та п.21 Правил засуджені до аре­шту можуть залучатися без оплати праці до робіт з благоустрою арешт-них домів, а також поліпшення житлово-побутових умов засуджених або До допоміжних робіт із забезпечення аре штних домів продовольством.

До цих робіт засуджені залучаються, як правило, в порядку черго­вості і не більш як на дві години на день.

Засуджені виводяться на роботу, де встановлюються додаткові засо­би нагляду та забезпечується надійна ізоляція, щоб зазначені особи в період роботи не могли вступати в контакти з іншими засудженими.

Особливості комунально-побутового та медичного обслуговування засуджених до арешту визначаються ст. 53 КВК України і п. 22 Правил, Де зазначається, що матеріально-побутове забезпечення і медичне обслу-115

говування засуджених до арешту здійснюється відповідно до норм, вста­новлених для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі.

Засудженим надається індивідуальне спальне місце і видаються по­стільні речі, заміна постільних речей здійснюється в дні миття в бані —- це менше одного разу на тиждень.

Засуджені спеціальним одягом не забезпечуються і відбувають весь строк покарання у цивільному одязі.

Приміщення, де тримаються засуджені, радіофікуються. Час радіот-! рансляції визначається розпорядком дня установи.

Засуджені до арешту забезпечуються триразовим гарячим харчуван­ням згідно із затвердженими нормами добового забезпечення продук­тами харчування для засуджених, які тримаються в приміщеннях камера ного типу виправних колоній максимального рівня безпеки.

Особливості соціально-виховної роботи із засудженими до арешту розглядаються п.20 Правил. Соціально-виховна робота із засудженими до арешту спрямована на формування та збереження соціальне корис­них навичок, нейтралізацію негативного впливу умов ізоляції на осоч бистість засуджених, профілактику та попередження їх агресивної по­ведінки щодо персоналу, інших засуджених та щодо себе, усвідомлений провини за вчинені злочини та розвиток прагнення до відшкодування заподіяної шкоди.

Основними формами соціально-виховної роботи із засудженими дО арешту є:

  • індивідуальна робота;

  • просвітницька та культурно-масова робота;

— правове виховання.

Самодіяльні організації серед засуджених до арешту не створюються;

Організація соціально-виховної роботи із засудженими до арешту безпосередньо покладається на інспектора з соціально-виховної роботи»

Стаття 54 КВК України встановлює заходи заохочення та стягнен­ня, що застосовуються до осіб, засуджених до арешту.

За сумлінну поведінку до осіб, засуджених до арешту, можуть засто­совуватись такі заходи заохочення:

  • подяка;

  • дострокове зняття раніше накладеного стягнення.

За порушення порядку відбування покарання у виді арешту до осіб, засуджених до арешту, можуть застосовуватись заходи стягнення:

  • догана;

  • поміщення в карцер строком до десяти діб.

Рішення про застосування заходів стягнення і заохочення приймає начальник арештного дому або його заступник. Стягнення у виді поміщення в карцер застосовується за постановою начальника арешт­ного дому.

116

§ 2. Особливості виконання покарання у виді арешту відносно військовослужбовців

Відповідно до ст. 55 КВК України військовослужбовці, засуджені до арешту, відбувають покарання на гауптвахті.

Л! Стаття 55 КВК України регулює також і інші загальні питання по­рядку та умов відбування арешту військовослужбовцями, але більш де­тально ці питання розглядаються у спеціальному відомчому норматив­но-правовому акті Міністерства оборони України — Інструкції про по­рядок і умови відбування арешту засудженими військовослужбовцями, затвердженій наказом Міністра оборони України №81 від 26.02. 2002 р. (далі — Інструкція).

Слід зазначити, що відповідно до п. 1 Інструкції вона стосується не тільки питань відбування арешту військовослужбовцями Збройних Сил України, але й іншими військовослужбовцями, які належать до будь-яких, утворених відповідно до законів України, військових формувань (Державної прикордонної служби України, Міністерства з питань над­звичайних ситуацій та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, внутрішніх військ МВС України, Державного департаменту України з питань виконання покарань та інших).

На військовослужбовців, засуджених до арешту, поширюється дія відповідних вимог КВК України та вимоги додатку 12 Статуту гарнізон­ної та вартової служб Збройних Сил України.

Частина 2 ст. 55 КВК України містить правила роздільного триман­ня на гауптвахті засуджених до арешту військовослужбовців, зокрема визначає, що на гауптвахті тримаються:

— засуджені військовослужбовці з числа офіцерського складу окре­мо від інших категорій військовослужбовців;

  • засуджені військовослужбовці, які мають звання прапорщиків,
    мічманів, сержантів і старшин, окремо від військовослужбовців рядо­
    вого складу;

  • засуджені військовослужбовці, які проходять службу за призовом,
    окремо від засуджених військовослужбовців за контрактом.

Крім того, наказ Міністра оборони України №81 від 26.02.2002 р. визначає, що засуджені до арешту військовослужбовці жіночої статі відбувають покарання на окремій гауптвахті — гарнізонній гауптвахті міста Кіровограда.

Засуджені до арешту військовослужбовці направляються на гаупт­вахту для відбування покарання в десятиденний строк після отриман­ня розпорядження суду про виконання вироку.

Про відправлення засуджених до арешту військовослужбовців до місця відбування покарання командування військової частини зо­бов'язано у десятиденний термін повідомити його сім'ю або близьких

117

родичів про те, куди і коли він відряджений. З цією метою засуджено­му, який відбуває, видається поштовий конверт, де засуджений запов­нює адресу, прізвище, ім'я та по батькові, кому він надсилається. За дорученням командира військової частини у листі вміщується текст повідомлення про те, хто, коли саме і куди (адреса гарнізонної гауптвах­ти) вибув засуджений для відбування покарання.

Військовослужбовці, засуджені до арешту, направляються на гарні­зонну гауптвахту за вироком суду під вартою, яка озброюється штатною зброєю. При цьому для супроводу засуджених військовослужбовців із числа офіцерського складу, прапорщиків, мічманів призначаються офіцерські варти або з числа прапорщиків, мічманів відповідно. Для супроводу до місця відбування покарання військовослужбовців-жінок призначається варта з числа військовослужбовців-жінок від підрозділів територіального управління військової Служби правопорядку міста Кіровограда.

Приймання військовослужбовців, засуджених до арешту, на гаупт­вахту здійснюється начальником територіального управління Служби правопорядку або одним з його заступників спільно з начальником гарнізонної гауптвахти на гауптвахті у спеціально обладнаній кімнаті.

Усі військовослужбовці, засуджені до арешту, які прибули на гаупт* вахту, підлягають обов'язковому медичному огляду. Організація медич­ного огляду та надання медичної допомоги покладається на начальни* ка медичної служби гарнізону.

Військовослужбовець, засуджений до арешту, передається безпосе­редньо начальником варти разом із документами, особистими речамщ які дозволяється мати при собі засудженим, начальнику територіально­го управління Служби правопорядку або одному з його заступників у присутності начальника гарнізонної гауптвахти. При цьому начальник територіального управління Служби правопорядку або його заступник у присутності начальника гарнізонної гауптвахти, який приймає засу­дженого військовослужбовця, повинен:

  • прийняти від начальника варти доставлених військовослужбовців,
    засуджених до арешту, про що зробити запис у другому примірнику опи­
    су документів і предметів та завірити його гербовою печаткою;

  • прийняти за відомістю на тимчасове зберігання зброю та боєпри­
    паси варти, забезпечити їх збереження у кімнаті зберігання зброї чер­
    гового варт або у спеціально обладнаному для цього приміщенні, ор­
    ганізувати розміщення та відпочинок особового складу варти, а за по­
    треби — миття у лазні із заміною натільної білизни;

  • повідомити (у день приймання) начальника штабу оперативного
    командування та командира військової частини, звідки прибув військо­
    вослужбовець, про приймання зазначеного військовослужбовця та час
    прибуття варти у зворотному напрямку.

118

Командиром військової частини через начальника варти надсила­ються до гауптвахти такі документи:

  • супровідний лист;

  • копія вироку суду, а у разі зміни вироку — копія постанови судці
    чи ухвали відповідного суду;

  • особова справа (обліково-послужна картка);

  • службова картка;

  • медична книжка;

  • посвідчення офіцера (прапорщика обо мічмана), військовий квиток;

- продовольчий, речовий та грошовий атестати (розрахункова

книжка);

— особисті речі та опис особистих речей засудженого. До опису за­
носяться предмети першої потреби, які дозволяється мати засуджено­
му протягом усього строку покарання у спеціальній кімнаті для зберіган­
ня особистих речей повсякденного користування. Час та порядок от­
римання предметів першої необхідності визначається внутрішнім
розпорядком гарнізонної гауптвахти.

Предметами першої необхідності за Інструкцією є:

  • бритва електрична (механічна) або безпечна з касетними головка­
    ми разового користування;

  • запальнички (для тих, хто курить) — дві штуки;

— сигарети — не більше одного блоку;

  • предмети туалету ( мило, зубні паста та щітка, гребінець, креми
    для гоління і дезінфекції, шампунь) та пластмасові футляри для їх
    зберігання — один комплект;

  • туалетний папір — чотири рулони;

— рушник вафельний — два;

- щітки для одягу та взуття, крем для взуття — один комплект;

  • кашне, носові хустинки, нитки (чорного, зеленого та білого ко­
    льору) та голки;

  • письмовий папір, ручка, конверти, марки.

Крім того, для жінок: халат, хустка, рейтузи, бюстгалтери, гігієнічні пакети, шпильки, вата, губна помада, пудра.

Розділ 3 Інструкції про порядок і умови відбування арешту засудже­ними військовослужбовцями визначає їх правове становище і встанов­лює, що засуджені військовослужбовці несуть відповідальність і кори­стуються правами, які встановлені чинним законодавством України, з обмеженнями, що передбачені законодавством для цієї категорії засу­джених, а також випливають з вироку суду та встановлені КВК України 1 нормативно-правовими актами Міністерства оборони України для відбування покарання даного виду.

Пункт 3.2 Інструкції містить перелік загальних прав засуджених Військовослужбовців, які їм надаються під час відбування арешту. Зокре-Ма> засуджені військовослужбовці мають право:119

  • на щоденну прогулянку тривалістю одна година;

  • на восьмигодинний сон у нічний час;

- мати при собі і зберігати в камері особисті речі і предмети, перелік
яких було наведено вище;

  • одержувати і відправляти листи без обмеження їх кількості;

  • в індивідуальному порядку відправляти релігійні обряди, корис­
    туватися релігійною літературою;

  • звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами до органів держав­
    ної влади, громадських організацій, а також до посадових осіб за ос­
    таннім місцем служби. Пропозиції, заяви і скарги, адресовані Уповно­
    важеному Верховної Ради України з прав людини або прокуророві, пере**
    гляду з боку посадових осіб гауптвахти не підлягають і не пізніше як у
    добовий строк надсилаються за належністю. Про результати розгляду1
    пропозицій, заяв і скарг засудженим військовослужбовцям оголо-
    шується під розпис;

  • користуватися настільними іграми;

— прослуховувати радіо;

- користуватися книгами, журналами і газетами гарнізонної гаупт­
вахти;

— мати побачення з захисником для одержання правової допомоги
в установленому кримінально-виконавчим законодавством порядку.

У разі виникнення надзвичайних обставин (при наявності технічних можливостей та за погодженням начальника територіального управління Служби правопорядку) засудженим військовослужбовцям може бути надано право платної телефонної розмови з близькими родичами.

Пункт 3.3 Інструкції визначає обов'язки засуджених військовослуж­бовців, які відбувають арешт, а саме:

— бути ввічливими у стосунках між собою та до посадових осіб
гарнізону, територіального управління Служби правопорядку та варти;

- додержуватись розпорядку, встановленого на гарнізонній гаупт­
вахті, і виконувати законні вимоги начальника гарнізону, посадових осіб
територіального управління Служби правопорядку та варти;

— дотримуватись санітарно-гігієнічних правил, мати охайний
зовнішній вигляд, постійно підтримувати чистоту в камерах, згідно з
графіком чергувати в них;

- дбайливо ставитись до інвентарю, обладнання та іншого держав­
ного майна;

— виходячи на прогулянку, дотримуватись встановлених на час про­
гулянки правил поведінки;

- при відвідуванні приміщень, де утримуються засуджені, посадови­
ми особами правоохоронних органів, гарнізону, Служби правопорядку,
начальником варти та його помічником додержуватись правил поведінки,
військового вітання та ввічливості, визначених для військовослужбовців.

120

і

Відповідно до п.3.4 Інструкції засудженим військовослужбовцям забороняється:

  • встановлювати зв'язки з особами, які тримаються в інших камерах;

  • зберігати та користуватися засобами мобільного зв'язку;

  • придбавати, дарувати чи відчужувати іншим шляхом на користь
    інших осіб предмети, вироби і речовини, що перебувають в особисто­
    му користуванні;

  • придбавати, виготовляти, уживати і зберігати предмети, вироби і
    речовини, зберігання яких засудженим заборонено;

  • грати в настільні та інші ігри з метою отримання матеріальної або
    іншої користі;

  • наносити собі або іншим засудженим татуювання;

  • завішувати чи міняти спальні місця без дозволу посадових осіб та
    варти, затуляти оглядове віконце;

  • придбавати продукти харчування і предмети першої потреби;

  • мати побачення з родичами та іншими особами, за винятком за­
    хисників;

  • одержувати грошові перекази, а також посилки (передачі) і бан­
    деролі, за винятком посилок (передач), що містять предмети форми
    одягу за сезоном, туалету, письмове приладдя та необхідні для лікуван­
    ня медичні препарати.

Розділ 5 Інструкції про порядок і умови відбування арешту засудже­ними військовослужбовцями врегульовує питання щодо технічного об­ладнання камер та інших приміщень гарнізонної гауптвахти, де відбу­вають покарання засуджені до арешту.

Засуджені військовослужбовці тримаються на гарнізонних гауптвах­тах в окремих камерах по 2-5 осіб у кожній за відповідними категоріями, при цьому норма житлової площі на одного засудженого відводиться з розрахунку не менше 2,5 квадратних метрів.

У разі потреби та з метою захисту засудженого військовослужбовця від можливих посягань на його життя з боку іншого засудженого чи за­побігання вчиненню ним нового злочину або за наявності медичного висновку за мотивованим рішенням начальника гауптвахти їх можуть тримати в одиночних камерах.

При розміщенні засуджених у камерах обов'язково враховуються рекомендації заступника начальника гарнізону з виховної роботи.

У зазначеному розділі Інструкції містяться також і інші технічні ви­моги до обладнання камер гауптвахт, наприклад, до вікон, дверей, освітлення та радіофікації.

Висвітленню особливостей соціально-психологічної та виховної Роботи із засудженими військовослужбовцями присвячено 6 розділ Інструкції, в пункті 6.1 якого зазначається, що соціально-психологічна Робота із засудженими військовослужбовцями спрямована на форму-

121

вання та збереження навичок військової служби, нейтралізацію нега­тивного впливу умов ізоляції на особистість засуджених, профілактику та попередження їх агресивної поведінки щодо посадових осіб гауптвах­ти та варти, інших засуджених військовослужбовців та до себе, усвідо­млення провини за вчинений злочин.

Основними формами соціально-психологічної та виховної роботи із засудженими військовослужбовцями є:

- індивідуальна робота;

  • гуманітарна та культурно-виховна робота;

  • правове виховання.

Індивідуальна робота проводиться офіцерами територіального уп­равління Служби правопорядку та офіцерами з виховної роботи гарнізо­ну на основі вивчення особи кожного засудженого з урахуванням вчи­неного ним злочину, посади, військового звання, сімейного стану, фаху та інших обставин, що характеризують засудженого.

Гуманітарна та культурно-виховна робота є формою реалізації ви­ховного впливу посадових осіб гарнізону та Служби правопорядку на засуджених, яка грунтується на засадах Конституції України, ідеях гу­манізму, демократизму та вірності Військовій присязі, сумлінності і чес­ності під час виконання військового обов'язку. Гуманітарна та культур­но-виховна робота проводиться у часи, відведені розкладом занять, два рази на тиждень з метою формування у засуджених високих морально-психологічних якостей, уміння розбиратися у політичних ситуаціях і брати участь у житті своєї держави та її Збройних Сил.

Правове виховання є однією з форм виховної роботи з боку представни­ків військової прокуратури, Служби правопорядку та посадових осіб гар­нізону, направленої на формування у засуджених правової культури, по­ваги до закону та прагнення до його точного та неухильного виконання. я

На відміну від виконання покарання у вигляді позбавлення волі, при відбуванні арешту для засуджених військовослужбовців праця не є обов'язковою. Але відповідно до положень розділу 7 Інструкції началь­ник територіального управління Служби правопорядку має право залу­чати засуджених військовослужбовців до робіт з господарського обслу­говування та благоустрою території управління без оплати їхньої праці, але не більш як на дві години на день. При цьому засуджені військово­службовці виводяться на работу за категоріями, під наглядом вивідно­го, яким під час роботи забезпечується надійна ізоляція від контакту з іншими засудженими військовослужбовцями. Залучення засуджених військовослужбовців до робіт за межами управління Служби правопо­рядку чи гауптвахти забороняється.

Для відбування покарання засуджені мають прибувати до гауптвах­ти у польовій формі одягу, яка перебуває в їхньому особистому корис­туванні. Перелік речей, які належать до цієї фрми, наводиться у п. 8.1

122

струкщї- При цьому термін носіння обмундирування (крім польово-та білизни) зупиняється з дня набрання чинності вироком суду.

Крім зазначених речей засудженим військовослужбовцям надається . дивідуальне спальне місце і видаються: матрац ватяний, ковдра, по-пушка ватяна, простирадло, наволочка, рушники для обличчя та ніг.

Прання білизни та миття у лазні засуджених військовослужбовців здійснюється щотижня з одночасною заміною комплекту натільної і постільної білизни за рахунок коштів Міністерства оборони України. Мило для туалетних потреб видається безкоштовно згідно з діючими у

Збройних Силах нормами.

Засуджені до арешту військовослужбовці забезпечуються триразовим гарячим харчуванням за нормами, визначеними постановою Кабінету Міністрів України №426 від 29 березня 2002 р. «Про норми харчування військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань».

Засуджені приймають їжу у камерах або в їдальні при гарнізонній гауптвахті. В їдальні їжа видається у різний час: окремо для солдат (ма­тросів), окремо для сержантів (старшин) й окремо для прапорщиків (мічманів) та офіцерів. Засуджені, які утримуються в одиночній камері, їжу отримують у камері.

Медичне обслуговування військовослужбовців, засуджених до аре­шту, здійснюється у порядку, встановленому для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі.

Відповідно до ч. 6 ст. 55 КВК України під час відбування арешту засуд­жений військовослужбовець не може бути представлений до присвоєння чергового військового звання, призначений на вишу посаду, переведений на нове місце служби, звільнений з військової служби, за винятком випадків визнання його непридатним до військової служби за станом здоров'я.

Засудженим військовослужбовцям під час відбування арешту вип­лачується оклад за військове звання. Фінансовим органом, який забез­печує діяльність гарнізонної гауптвахти, ці кошти зараховуються на осо­бистий рахунок засудженого. На його прохання ці кошти можуть бути переведені поштовим переказом його рідним.

Час відбування арешту в загальний строк військової служби і вис­луги років для присвоєння чергового військового звання не зарахо­вується, крім випадків, коли зарахування строку арешту може відбува­тися як захід заохочення за сумлінну поведінку і ставлення до військо­вої служби. Крім цього, до заходів заохочення ч. 8 ст. 55 КВК України відносить: подяку і дострокове зняття раніше накладеного стягнення. Правом застосування заходу заохочення у вигляді зарахування часу відбування арешту в загальний строк військової служби користується Начальник управління Служби правопорядку

За порушення порядку відбування покарання до засуджених вій­ськовослужбовців можуть застосовуватись заходи стягнення у вигляді Догани або переводу в одиночну камеру на строк до десяти діб.

123

15

Виконання покарання у виді обмеження волі

Обмеження волі являє собою новий вид кримінального покарання, який вперше з'явився у Кримінальному кодексі України 2001 р. Згідно із ст. 61 КК України це покарання полягає у триманні особи в криміна­льно-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засуд­женого до праці. Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років і призначається як основне покарання. Обмеження волі застосовується тільки до осіб, які досягли 18 років, оскільки ч. З ст. 61 КК України забороняє застосовувати обмеження волі до неповнолітніх, а також до вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 14 років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої груп.

Обмеження волі належить до покарань, які є альтернативними поз­бавленню волі на певний строк. При позбавленні волі засуджений обов'язково ізолюється від суспільства і забезпечення ізоляції є однією із вимог режиму у колоніях. При обмеженні волі засуджений хоч теж ущемляється в певних правах і свободах, таких як особиста свобода, свобода пересування, свобода вибору місця проживання чи перебування тощо, але в своїй сукупності вони не створюють такої ізоляції, як при позбавленні волі, оскільки засуджені до обмеження волі мають більше можливостей спілкування з соціальним середовищем, в тому числі і з тим, в якому вони перебували до вчинення злочину. У звязку з цим кількість засуджених до обмеження волі постійно збільшується.

Порядок і умови виконання й відбування покарання у виді обмежен­ня волі регулюється главами З, 13 КВК України та Правилами внут­рішнього розпорядку установ виконання покарань. Згідно із ст. 11 КВК України кримінально-виконавчими установами відкритого типу є ви­правні центри, які організовуються й ліквідуються Державним депар­таментом України з питань виконання покарань. Межі виправного цен­тру визначають управління (відділи) Державного департаменту України з питань виконання покарань в Автономній Республіці Крим, областях, місті Києві та Київській області за погодженням з органами місцевого самоврядування. Про встановлені межі виправного центру засудженим оголошується під розписку, що долучається до їх особових справ. 124

Територія виправного центру, як правило, обладнується огорожею суцільного заповнення з полегшених конструкцій та контрольно-пропу­скним пунктом. У виправному центрі обладнуються чергова частина, гур­тожитки, їдальня, лазня з пральнею, дезкамерою та сушильнею, амбула­торія зі стаціонаром, ларьок, перукарня, приміщення для зберігання постільних речей, спецодягу та особистих речей засуджених, майстерня з ремонту одягу та взуття, кабінети для начальника виправного центру, його заступників, начальників відділень соціально-психологічної служ­би, працівників оперативної служби, відділу нагляду та безпеки, кімна­ти виховної роботи, спортивний майданчик, дисциплінарний ізолятор, виробничі об'єкти. Приміщення дисциплінарного ізолятора відгород­жується від інших споруд парканом суцільного заповнення. Виправні центри виконують покарання у виді обмеження волі стосовно осіб, за­суджених за злочини невеликої та середньої тяжкості, а також засудже­них, яким даний вид покарання призначено відповідно до статей 82 (заміна невідбутої частини покарання більш м'яким), 389 (ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі) КК України. Засуджені відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у межах адміні­стративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження. Якщо на території проживання засуджених відсутній виправний центр, то вони можуть бути направлені у виправ­ний центр іншої адміністративно-територіальної одиниці.

Направлення засуджених до виправного центру можливе у двох фор­мах: самостійно і під вартою. За загальним правилом особи, засуджені до обмеження волі, прямують до місця відбування покарання самостійно, але за рахунок держави. Кримінально-виконавча інспекція згідно з ви­роком суду вручає засудженому припис про виїзд до місця відбування покарання і не пізніше трьох діб із дня одержання припису засуджений зобов'язаний виїхати до місця відбування покарання і прибути туди відповідно до вказаного в приписі строку. В окремих випадках суд, вра­ховуючи особистісні дані засудженого, окремі обставини кримінальної справи або невиїзд до виправного центру без поважних причин, може направити засудженого до місця відбування покарання у порядку, вста­новленому для осіб, засуджених до позбавлення волі. У таких випадках засуджений звільняється з-під варти при прибутті до виправного центру.

У разі неприбуття засудженого до місця відбування покарання ор­ганом внутрішніх справ за поданням кримінально-виконавчої інспекції оголошується його розшук. Після затримання засуджений направ­ляється до місця відбування покарання в порядку, встановленому для засуджених до позбавлення волі.

Стосовно осіб, які після постановлення вироку визнані інвалідами першої або другої груп або досягли пенсійного віку, а також жінок, які стали вагітними, кримінально-виконавча інспекція вносить до суду Подання про звільнення таких осіб від відбування покарання.

125

Строк покарання у виді обмеження волі обчислюється з дня прибут­тя й постановки засуджених на облік у виправному центрі. При обліку засудженим оголошуються правила внутрішнього розпорядку виправ­ного центру, їх права та обов'язки, вони попереджаються про відпо- | відальність за порушення порядку відбування покарання тощо. У строк покарання за правилами, передбаченими у ст. 72 КК України, зарахо­вується час попереднього ув'язнення під вартою, а також час слідуван­ня під вартою до виправного центру.

Засуджені до обмеження волі у виправному центрі на відміну від за­суджених до позбавлення волі перебувають без охорони, але знаходять- І ся під наглядом адміністрації, який включає в себе стеження і контроль \ за їх поведінкою за місцем проживання і роботи, а також в неробочий час.

Засуджені до обмеження волі мають значно більше прав порівняно І з особами, що відбувають покарання у виді позбавлення волі. Крім ос- | повних прав, вказаних у главі 2 КВК України, засуджені до обмеження волі мають право носити цивільний одяг, мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грішми без обмежень; займатися сільським госпо­дарством, відправляти листи, отримувати посилки (передачі) і банде­ролі, одержувати короткострокові побачення без обмежень, а тривалі побачення — до трьох діб один раз на місяць. Засудженим можуть бути дозволені короткочасні виїзди за межі виправного центру за обставин, передбачених законом для осіб, засуджених до позбавлення волі (смерть або тяжка хвороба близького родича, що загрожує життю хворого; стихійне лихо, що спричинило значну матеріальну шкоду засудженому або його сім'ї), а також з інших поважних причин у таких випадках:

  • за необхідності звернутися в медичний заклад з приводу захворю­
    вання чи лікування за наявності відповідного медичного висновку;

  • для складання іспитів у навчальному закладі;

  • за викликом судових і слідчих органів — на період провадження
    слідства чи дізнання;

  • для попереднього вирішення питань трудового і побутового вла­
    штування після звільнення — строком до семи діб, без урахування часу
    на дорогу;

- у разі виникнення інших життєво необхідних обставин, які потре­
бують присутності засудженого.

Засуджені, які не допускають порушень встановленого порядку ви­конання покарання у виді обмеження волі і мають сім'ї, після відбуття шести місяців строку покарання можуть за постановою начальника ви­правного центру проживати за межами гуртожитку із своїми сім'ями в орендованих квартирах або придбавати житло в межах території виправ­ного центру. Такі особи зобов'язані від одного до чотирьох разів на тиж­день з'являтися у виправний центр для реєстрації.

КВК України покладає на засуджених до обмеження волі і певні обов'язки, зокрема: виконувати законні вимоги адміністрації виправного

126

центру, які стосуються порядку відбування призначеного покарання; сумлінно працювати у місці, визначеному адміністрацією виправного цен­тру постійно знаходитися в межах виправного центру під наглядом, зали­шати його межі лише за спеціальним дозволом адміністрації цього центру, проживати за особистим посвідченням, яке видається взамін паспорту, та, як правило, у спеціально призначених гуртожитках. Перебування засудже­ного у вільний від роботи час поза гуртожитком допускається з дозволу адміністрації виправного центру, яка з цього питання виносить вмотиво­вану постанову. Крім зазначених, засуджені до обмеження волі повинні виконувати також основні обов'язки засуджених, що передбачені у ст. 9 КВК України, зокрема: виконувати встановлені законодавством обов'яз­ки громадян України, неухильно додержуватися правил поведінки, які пе­редбачені для засуджених, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб; виконувати законні вимоги адміністрації органів і установ ви­конання покарань; ввічливо ставитися до персоналу, інших осіб, які відвіду­ють установи виконання покарань, а також до інших засуджених тощо.

Засудженим до обмеження волі забороняється доставляти і зберігати на території, де вони проживають, предмети, вироби й речовини, перелік яких визначається нормативно-правовими актами Державного департа­менту України з питань виконання покарань. Так, наприклад, Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань встановлюють, що засудженим, які відбувають покарання у виправних центрах, забороняється придбавати та зберігати будь-яку вогнепальну або холодну зброю, а також транспортні засоби і користуватися ними (п.ЗО). У разі виявлення таких предметів, виробів і речовин у засудженого вони підлягають вилученню й зберіганню, речі, вилучені з обігу, знищуються, гроші, цінності та інші речі за рішенням суду можуть бути передані в дохід держави. Засудженим забо­роняється також вживати спиртні напої і пиво, наркотичні засоби, психо­тропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби.

Засуджені, які відбувають покарання у виді обмеження волі, а також приміщення, в яких вони проживають, можуть піддаватися обшуку, а їхні речі, посилки, передачі й бандеролі, що надійшли, — огляду. Огля­ди і обшуки приміщень, де проживають засуджені із сім'ями, провадять­ся за наявності встановлених законом підстав, за вмотивованим рішен­ням суду. При цьому жиле приміщення, де проживає засуджений, може відвідуватися, як правило, в денний час уповноваженими працівника­ми виправного центру.

КВК України покладає виконання певних обов'язків і на адмі­ністрацію виправного центру. Зокрема, адміністрація веде облік засуд­жених, роз'яснює порядок і умови відбування покарання, організовує трудове і побутове влаштування засуджених; забезпечує додержання Умов праці засуджених, порядку та умов відбування покарання; здійс­нює нагляд і заходи попередження порушень порядку відбування пока-

127

рання; проводить із засудженими соціально-виховну роботу; застосовує встановлені законом заходи заохочення й стягнення; здійснює роботу щодо підготовки засуджених до звільнення тощо.

Згідно із ст. 60 КВК України засуджені до обмеження волі залучаються до праці, як правило, на виробництві виправних центрів. Але можливе та­кож їх працевлаштування на договірній основі і на підприємствах, в уста­новах чи організаціях усіх форм власності, але за умови забезпечення на­лежного нагляду за їхньою поведінкою і щоденного повернення до виправ- 1 ного центру. Це дає можливість забезпечити засуджених відповідною роботою у разі її відсутності на виробництві виправного центру, сприяє бажанню засуджених працювати за раніше обраною професією чи спе­ціальністю. У свою чергу, якщо власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган залучає до роботи засуджених до обмежен­ня волі, то він зобов'язаний забезпечити їх залучення до суспільне корис­ної праці за місцем роботи з урахуванням стану здоров'я та, за можливості, спеціальності, організовувати, у разі необхідності, первинну професійну підготовку і створити відповідні побутові умови.

Праця засуджених до обмеження волі регулюється законодавством про працю, за винятком правил прийняття на роботу, звільнення з ро­боти, переведення на іншу роботу. Тобто на засуджених поширюється, у першу чергу, більша частина норм Кодексу законів про працю України та іншого законодавства, які регулюють робочий час і час відпочинку, нормування та оплату праці, гарантії й компенсації, трудову дисципліну, охорону праці тощо. Відповідно до цих норм засуджені до обмеження волі мають право на щорічну оплачувану відпустку, допомогу у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, пільги, які надаються при праці жінкам і молоді, державне соціальне страхування та ін.

Переведення засуджених на іншу роботу, в тому числі в іншу міст цевість, може здійснюватися власником підприємства, установи, ор­ганізації або уповноваженим ним органом тільки за погодженням з адміністрацією виправного центру. Власнику підприємства, установи, організації або уповноваженому ним органу, де працюють засуджені, за­бороняється звільняти їх з роботи, крім таких випадків: 1) звільнення від відбування покарання на підставах, передбачених КК України; 2) пе­реведення засудженого на роботу на інше підприємство, в установу чи організацію або для дальшого відбування покарання до іншого виправ­ного центру; 3) набрання законної сили вироком суду, за яким особа, що відбуває покарання у виді обмеження волі, засуджена до позбавлення волі; 4) неможливість виконання даної роботи за станом здоров'я.

Засудженим незалежно від усіх відрахувань належить виплачувати не менш як сімдесят п'ять відсотків загальної суми заробітку.

Засудженим, які відбувають покарання у виді обмеження волі, гаран­тується право на охорону здоров'я, у тому числі і на отримання медичної

128

помоги. Лікувально-профілактична і протиепідемічна робота у виправ-их центрах організовується і проводиться на загальних підставах відпо­відно до законодавства про охорону здоров'я органами і закладами охоро­ни здоров'я. Направлення засуджених до лікувальних закладів визначається згідно з порядком обслуговування населення органами охорони здоров'я. У виправних центрах створюються необхідні матеріально-побутові умови для відбування покарання. Засуджені забезпечуються індивіду­альним спальним місцем, інвентарем і постільними речами, а продук­ти харчування і речове майно (одяг, взуття та ін.) придбавають за власні кошти. Норма жилої площі на одного засудженого не може бути мен­шою чотирьох квадратних метрів. Комунально-побутові та інші послу­ги (пошта, телеграф, телефон та ін.) оплачуються засудженими на за­гальних підставах. Засудженим, які не працюють у зв'язку із захворю­ванням, а також з причин, що від них не залежать, і не одержують за цей час заробітної плати або інших доходів, харчування та комунально-по­бутові послуги надаються за встановленими нормами за рахунок ви­правного центру. Засуджені, які направлені на лікування до лікувальних закладів охорони здоров'я, забезпечуються цими лікувальними закла­дами всіма видами довольства на загальних підставах. У необхідних ви­падках адміністрація виправного центру або підприємства, установи чи організації, де працевлаштований засуджений, може видавати йому аванс із наступним відшкодуванням.

Із засудженими до обмеження волі в обов'язковому порядку проводить­ся соціально-виховна робота. Виховний вплив на засуджених здійснюється на основі психолого-педагогічних методів диференційного та індивідуаль­ного вивчення особистості засуджених з урахуванням строку покарання, персональних якостей і поведінки засуджених, обставин учиненого злочи­ну, закріплення досягнутих результатів. Основною метою соціально-вихов­ної роботи є формування й розвиток у засуджених якостей і навичок, що стимулюють зацікавленість у виправленні, прагнення до заняття суспільне корисною діяльністю, дотримання прийнятих у суспільстві встановлених правил поведінки. Для досягнення цієї мети адміністрацією виправних Центрів організовується основне загальне і початкове професійне навчан­ня, забезпечується професійна підготовка засуджених; створюються умо­ви для підвищення засудженими свого загального і професійного рівня, їх заочного навчання у різних навчальних закладах, які знаходяться в межах адміністративно-територіальної одиниці, де розташований виправний Центр; формуються методико-виховні ради виправних центрів, завданням яких є збереження зв'язків засуджених з родичами, а також підтримка Щщіативи громадських організацій і релігійних об'єднань, спрямованих на Підготовку засуджених до життя в суспільстві після звільнення та ін. Актив-а Участь засуджених у виховних заходах заохочується і враховується при изначені ступеня їх виправлення. Обов'язок проведення соціально-ви-

129

ховної роботи із засудженими до обмеження волі покладений не тільки!
на адміністрацію виправного центру, а й на власників підприємств, уста-І
нов, організацій або уповноважених ними органів, де працюють засуди!
жені. У соціально-виховній роботі із засудженими повинні брати участь}!
громадські організації, за винятком політичних партій і профспілок І
діяльність яких у виправних центрах забороняється. Т

У процесі відбування покарання у виді обмеження волі до засудже-1 них застосовуються як заходи заохочення, так і заходи стягнення. ; !

Заходи заохочення є важливою умовою закріплення позитивних! змін в особистості засуджених. Стаття 67 КВК України встановлює] шість видів заохочень, що застосовуються до осіб, засуджених до обме*-1 ження волі: 1) подяка; 2) нагородження похвальною грамотою; 3) гро-! шова премія; 4) нагородження подарунком; 5) дострокове зняття раніше' накладеного стягнення; 6) дозвіл на виїзд до близьких родичів за межі І виправного центру на святкові, робочі та вихідні дні (не більше одного і разу на місяць). При цьому враховуються дві підстави застосування та-! ких заходів: 1) сумлінна поведінка; 2) сумлінне ставлення до праці. Під ] сумлінною поведінкою розуміється виконання покладених на засудже­ного обов'язків, дотримання правил громадського порядку, правил про­живання, норм законодавства та вимог адміністрації виправного центру; сумлінним ставленням до праці є виконання поставлених завдань якісно й у встановлений строк, відсутність порушень трудової дисципліни, на* лежне виконання трудових обов'язків тощо. Засуджені, які стали на шлях виправлення або сумлінною поведінкою й ставленням до праці довели своє виправлення, можуть бути у встановленому законом порядку пред­ставлені до заміни невідбутої частини покарання більш м'яким або До умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

При заохоченні адміністрацією виправного центру до засудженого застосовується один захід заохочення. Проте власником підприємства установи, організації або уповноваженим ним органом до засуджених, які у них працюють, можуть додатково застосовуватися заходи заохочен­ня, що передбачені законодавством про працю.

Заходами стягнення, що застосовуються до осіб, засуджених до об­меження волі, є: 1) попередження; 2) догана; 3) сувора догана; 4) при­значення на позачергове чергування з прибирання гуртожитку і прилег­лої до нього території; 5) заборона проживати поза гуртожитком стро­ком до трьох місяців; 6) заборона виходу за межі гуртожитку у вільний від роботи час на строк до трьох місяців; 7) поміщення в дисциплінар­ний ізолятор строком до десяти діб. При цьому засудженим, яким за­боронений вихід за межі гуртожитку у вільний від роботи час, протягом строку дії заборони вихід із гуртожитку може бути дозволений у винят­кових випадках і на встановлений час для одержання медичної допомо­ги; придбання продуктів харчування й предметів першої потреби;

130

відвідання лазні, пральні або перукарні; одержання поштових відправ­лень; відвідання установ і організацій, навчальних закладів.

Стаття 69 КВК України встановлює також дві підстави застосуван­ня заходів стягнення: 1) порушення трудової дисципліни; 2) порушен­ня встановленого порядку відбування покарання.

При призначенні заходів стягнення враховуються мотиви й обстави­ни вчинення порушення, кількість і характер раніше накладених стяг­нень, а також пояснення засудженого по суті проступку, оскільки накла­дені стягнення мають відповідати тяжкості й характеру проступку засу­дженого. Стягнення може бути накладене тільки на особу, яка вчинила проступок, не пізніше десяти діб з дня виявлення проступку, а якщо у зв'язку з проступком проводилася перевірка, то з дня її закінчення, але не пізніше шести місяців із дня вчинення проступку. Накладене стяг­нення звертається до виконання, як правило, негайно, але не пізніше одного місяця з дня його накладення.

Якщо протягом шести місяців із дня відбуття стягнення засуджений не буде підданий новому стягненню, він визнається таким, що не має стягнення. Накладене в цей період нове стягнення на засудженого пе­рериває перебіг зазначеного строку і його обчислення продовжується знову з дня відбуття останнього стягнення.

Стосовно особи, яка самовільно залишила місце обмеження волі або злісно ухиляється від робіт, або систематично порушує громадський порядок чи встановлені правила проживання, адміністрація виправного центру надсилає прокуророві матеріали для вирішення питання про притягнення засудженого до кримінальної відповідальності відповідно до ст. 390 КК України.

Правом застосування заходів заохочення й стягнення до осіб, засу­джених до обмеження волі, користуються у повному обсязі начальник виправного центру, а також його прямі начальники. Заходи заохочен­ня і стягнення можуть застосовувати також заступник начальника ви­правного центру й начальник відділення соціально-психологічної служ­би виправного центру.

Заступник начальника виправного центру має право застосовувати заходи заохочення у виді 1) оголошення подяки, 2) дострокового зняття раніше накладеного ним стягнення і 3) дозволу на виїзд до близьких родичів за межі виправного центру на святкові, неробочі і вихідні дні, а також за­ходи стягнення у виді 1) попередження, 2) догани і 3) суворої догани.

Начальник відділення соціально-психологічної служби виправного Центру має право застосовувати заходи заохочення у виді 1) оголошення по-Дяки і 2) дострокового зняття раніше накладеного ним стягнення, а також заходи стягнення у виді 1) попередження, 2) догани і 3) суворої догани.

Заходи заохочення і стягнення накладаються письмово й усно та відображаються в особовій справі засудженого.

131

16

Виконання покарання у виді тримання

в дисциплінарному батальйоні

військовослужбовців

Відповідно до ст. 62 КК України покарання у виді тримання в дис­циплінарному батальйоні призначається військовослужбовцям строко­вої служби на строк від шести місяців до двох років у тих випадках, якщо це передбачено відповідною санкцією статті Кримінального кодексу України, або в тих випадках, коли суд, враховуючи обставини справи і особу засудженого, вважає за доцільне замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням в дисциплінарному батальйоні на той самий строк.

При цьому кримінальне законодавство встановлює, що зазначене покарання замість позбавлення волі не може застосовуватись до осіб, які вже відбували покарання у виді позбавлення волі.

Стаття 72 КК України встановлює, що один день тримання в дис­циплінарному батальйоні відповідає одному дню позбавлення волі.

Порядок та умови виконання покарання у виді тримання в дис­циплінарному батальйоні встановлюються главою 14 КВК України та Положенням про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах Ук­раїни, затвердженим Указом Президента України № 139/94 від 5 квітня 1994 року.

Необхідність регулювання порядку та умов виконання покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні окремим нормативно-правовим актом викликана наявністю спеціального суб'єкта — військо­вослужбовця строкової служби.

Стаття 71 КВК України в ч.б встановлює, що особи, які відбувають покарання в дисциплінарному батальйоні, виконують обов'язки і кори­стуються правами, встановленими законодавством для військовослуж­бовців строкової служби Збройних Сил України, з обмеженнями, пе­редбаченими КВК України. Наприклад, це проявляється в тому, ШР відпустки, передбачені для військовослужбовців строкової служби, за­судженим військовослужбовцям не надаються.

Відповідно до п. З Положення про дисциплінарний батальйон У Збройних Силах України (далі Положення) дисциплінарний батальйон (окрема дисциплінарна рота) є військовою частиною, яку утримують за

132

кремим штатом. Організаційну структуру і чисельність дисциплінарного батальйону визначає Міністр оборони України. Контроль за діяльністю дисциплінарного батальйону, додержанням у ньому вимог військових статутів, Положення та КВК України здійснює Міністр оборони України. Підставою для тримання в дисциплінарному батальйоні є вирок військового суду, який набрав законної сили.

Відповідно до ч. 5 ст. 71 КВК України до засуджених військовослуж­бовців, які тримаються в дисциплінарному батальйоні, застосовують­ся основні заходи виправлення і ресоціалізації, визначені законодавст­вом, а також з ними проводиться військове навчання.

Пункт 7 Положення встановлює, що керівництво дисциплінарним батальйоном здійснює командуючий військами військового оператив­ного командування, який забезпечує добір і розстановку кадрів офіцер­ського складу, контролює режим та умови тримання, охоплення постій­ною роботою, організацію праці, бойову підготовку та виховання засу­джених військовослужбовців.

Посади офіцерського складу та прапорщиків дисциплінарного ба­тальйону можуть займати відповідно до п.8 Положення на конкурсній основі найбільш дисципліновані, вольові, добре підготовлені військо­вослужбовці, які мають досвід практичної діяльності у військах не менш як два роки. На посади сержантів та солдатів постійного складу дис­циплінарних рот і підрозділів охорони та забезпечення приймають військовослужбовців строкової служби, навчених і відібраних у військо­вих комісаріатах посадовими особами дисциплінарного батальйону, або військовослужбовців, які проходять службу за контрактом.

Особливість правового статусу військовослужбовців, які проходять службу у дисциплінарних батальйонах підкреслюється в п.9 Положен­ня, де встановлено, що тривалість служби офіцерів у дисциплінарному батальйоні не повинна перевищувати: на посаді командира батальйо­ну п'яти-шести років, на інших посадах — три-чотири роки. За бажан­ням офіцерів, за умови їх позитивної атестації, строк служби, як виня­ток, може бути продовжено до шести-восьми років.

Відповідно до Закону України «Про прокуратуру» нагляд за додер­жанням законів у дисциплінарному батальйоні здійснює Генеральний прокурор України та підпорядковані йому військові прокурори.

Внутрішню вартову службу та конвоювання засуджених у дис­циплінарному батальйоні організовують відповідно до вимог статутів внутрішньої, гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України та Інструкції, яку затверджує начальник Генерального штабу Збройних Сил України. При цьому до несення караульної служби та конвоюван­ня засуджених не залучають. Засуджені, які стали на шлях виправлен­ня, можуть бути призначені днювальними по дисциплінарній роті та Робітниками до їдальні.

133

Відповідно до п.13 Положення осіб, засуджених до направлення у дисциплінарний батальйон, до набуття вироком законної сили трима­ють на гарнізонній гауптвахті.

Строк відбування покарання в дисциплінарному батальйоні обчис­люється з моменту, визначеного у вироку з урахуванням відповідно до ст. 72 КК України часу попереднього ув'язнення.

Як вже зазначалось, до дисциплінарного батальйону засудженого направляють після набуття вироком законної сили. Направлення засу­дженого до місця відбування покарання здійснюється командиром військової частини в триденний строк і обов'язково під конвоєм.

Згідно з п.15 Положення командир військової частини (начальник гарнізону) надсилає в дисциплінарний батальйон через начальника кон­вою відповідні документи (супровідний лист; копію вироку суду та роз­порядження про його виконання, а у разі зміни вироку — і копію ка­саційної ухвали суду; обліково-послужну та службові картки і медичну книжку; військовий квиток; продовольчий, речовий та харчовий атес­тати; особисті речі та їх опис).

Засуджених, яких направляють до дисциплінарного батальйону, за- ,, безпечують предметами обмундирування, якими вони користувалися, згідно з нормами постачання. В той же час ст.72 КВК України встанов­лює, що під час відбування покарання в дисциплінарному батальйоні всі засуджені військовослужбовці незалежно від їх військового звання і характеру попередньої служби перебувають як рядові і носять єдину встановлену для даного дисциплінарного батальйону форму одягу.

Про прибуття засудженого в дисциплінарний батальйон та одержан­ня перелічених в описі документів і предметів командир дисциплінар­ного батальйону повідомляє командира військової частини, з якої при­був засуджений.

Гроші та цінності, що належать засудженому, начальник конвою здає до фінансової служби дисциплінарного батальйону, де вони зарахову­ються на особистий рахунок засудженого. Ордени, медалі, нагрудні значки та документи на них зберігають у штабі дисциплінарного ба­тальйону, а інші особисті речі засудженого — у спеціальній коморі.

Засуджених зараховують до списків змінного складу дисциплінар­ного батальйону з дня їх прибуття і утримують за рахунок військових частин, з яких вони прибули.

У зв'язку з тим, що по своїй суті дисциплінарний батальйон є військовим підрозділом, мають місце деякі особливості його просторо­вої структури і обладнання приміщень. Питання розміщення засудже­них у дисциплінарних батальйонах регламентуються розділом 3 Поло­ження про дисциплінарні батальйони у Збройних Силах України, де встановлено, що дисциплінарний батальйон розташовується окремо від інших військових частин гарнізону. Усі службові та житлові приміщен-

134

призначені для розташування підрозділів охорони, обслуговування, пжантів дисциплінарних рот, квартири військовослужбовців, склади °трілецької зброї та боєприпасів розміщують поза теріторією (зоною), тримають засуджених.

Територія (зона), на якій розташовані жилі та інші будівлі і спору-яи призначені для розміщення та обслуговування засуджених, повин-на'бути обгороджена міцним парканом суцільного заповнення заввиш­ки не менш як 2,5 метра. Зверху на паркані влаштовують козирок з ко­лючого дроту. На паркані або в забороненій смузі розміщуються також технічні засоби охорони.

Двері контрольно-пропускних пунктів і вхідні ворота у розташуванні дисциплінарного батальйону мають бути завжди зачинені на замок, їх відчиняють тільки за розпорядженням чергового батальйону. Вікна і двері приміщень, в яких розміщують засуджених, обладнують металевими ґра­тами. У приміщеннях уночі обов'язково горить чергове освітлення.

На роботу і заняття за межі розташування дисциплінарного батальй­ону засуджених виводять у складі відділення чи взводу під охороною озброєного конвою і командою відповідних командирів, про що обо­в'язково робиться запис у книзі виходу та повернення засуджених. Ав­томобільний транспорт, який в'їжджає та виїжджає з території (зони), оглядає черговий батальйону.

Слід також зазначити, що відповідно до п.26 Положення у винятко­вих випадках засудженим, які стали на шлях виправлення, може бути дозволено пересування без конвою, якщо це необхідно за характером роботи, яку вони виконують. Дозвіл на пересування без конвою оформ­ляє наказом командир дисциплінарного батальйону.

Стаття 72 КВК України встановлює, що засуджені військовослуж­бовці під час відбування покарання у дисциплінарних батальйонах зо­бов'язані виконувати вимоги режиму, встановлені КВК України і нор­мативно-правовими актами Міністерства оборони.

Отже, розглянемо основні елементи режиму відбування покарання У виді тримання в дисциплінарному батальйоні.

Статтею 73 КВК України засудженим військовослужбовцям, що відбувають покарання в дисциплінарних батальйонах, надається право на короткострокові та довгострокові побачення.

Короткострокові побачення з родичами або іншими особами доз­воляються один раз на місяць тривалістю до чотирьох годин у спеціаль­но обладнаному приміщенні під контролем представника дисциплінар­ного батальйону в вільний від роботи чи занять час в дні і години, виз­начені командиром дисциплінарного батальйону.

Довгострокові побачення надаються тільки з близькими родичами (батьком, матір'ю, сином, дочкою, дружиною, братами, сестрами, бабкою, усиновителями або всиновленими) один раз на три

135

місяці тривалістю до трьох діб з правом спільного проживання в спе*і
ціально обладнаних приміщеннях дисциплінарного батальйону. Началі
довгострокового побачення військовослужбовці звільняються від роботі
ти і занять. .. І

Відповідно до ч. 4 ст. 73 КВК України в порядку, що встановлюється! командиром дисциплінарного батальйону, засуджені військовослуж^І бовці можуть вести телефонні розмови з близькими родичами. При цьсн му на прохання засудженого військовослужбовця короткострокове або І довгострокове побачення може бути замінено телефонною розмовою. ; Крім цього, для отримання правової допомоги засудженим вій-,-' ськовослужбовцям можуть надаватися побачення з адвокатом або іншим спеціалістом у галузі права, який за законом має право на надан-' ня правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи, наодинці. Таке побачення не може бути обмежено в часі.

Стаття 74 КВК України надає засудженим військовослужбовцям право на листування. Засудженим дозволяється відправляти та отриму­вати листи і телеграми без обмеження їх кількості. Вручення листів, що надходять на адресу засуджених, здійснює старшина роти або заступник командира взводу (п. 28 Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України). В присутності вказаних посадових осіб засу­джений зобов'язаний відкрити конверт, але зміст листів перевірці не підлягає. У разі виявлення в листі речей або предметів, які засуджено­му мати заборонено, їх вилучають, заносять до опису особистих речей засудженого і зберігають разом з його іншими особистими речами до закінчення строку відбування покарання.

Листи для відправлення за призначенням засуджені здають до кан­целярії роти в запечатаному вигляді. Розпечатувати листи, що відправ­ляються засудженими, заборонено.

За загальним правилом, відпустки, передбачені для військовослуж­бовців строкової служби, засудженим військовослужбовцям не надаються (ч. 7 ст. 71 КВК України). Але відповідно до ст. 75 КВК України у зв'язку з виключними обставинами (смерть або тяжка хвороба близького ро­дича, яка загрожує життю хворого; стихійне лихо, що спричинило значну матеріальну шкоду майну засудженого військовослужбовця і його родині) засудженому військовослужбовцю може бути дозволений короткостроковий виїзд за межі дисциплінарного батальйону на строк до семи діб без урахування часу, необхідного для проїзду в обидва кінці.

Дозвіл на короткостроковий виїзд надає командир дисциплінарного батальйону з урахуванням особи та поведінки засудженого військовослуж­бовця. Час перебування засудженого військовослужбовця за межами дис­циплінарного батальйону зараховується до строку відбування покарання. Квитками на проїзд в обидва кінці в такому разі засудженого вій­ськовослужбовця забезпечує дисциплінарний батальйон.

136

Згідно зі ст.76 КВК України засуджені військовослужбовці мають пра­во на отримання посилок (передач) і бандеролей. При цьому кількість цих посилок (передач) і бандеролей законодавством не обмежується.

Посилки (передачі) і бандеролі, що надходять на ім'я засуджених військовослужбовців, підлягають огляду. Порядок огляду та вручення їх засудженим військовослужбовцям встановлює командир дисциплінар­ного батальйону. Відкривають посилки (передачі) і бандеролі та вилу­чають з них вміст самі засуджені, яким вони адресовані, в присутності чергового батальйону або офіцера роти.

Якщо засуджений відмовляється відкрити посилку, передачу чи бан­дероль та вилучити з них вміст, це здійснює старшина роти в присутності офіцера підрозділу і санітарного інструктора (п. 28 Положення про дис­циплінарний батальйон у Збройних Силах України).

Уразі виявлення в посилці (передачі) чи бандеролі речей або пред­метів, які засудженому військовослужбовцю мати заборонено, їх вилу­чають, заносять до опису особистих речей засудженого і зберігають до відбуття ними покарання. Зброю, ножі, вибухові речовини, ядовиті речовини, наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги або прекурсори, інші предмети, виведені з цивільного обігу, вилучають і засудженому військовослужбовцю не повертають. У разі виявлення та­ких предметів складається акт, а про їх вилучення командир дис­циплінарного батальйону негайно повідомляє прокурора.

Максимальна вага посилки, передачі чи бандеролі визначається ус­тановами зв'язку (так, максимальна вага поштової посилки становить ЗО кілограмів).

Відповідно до п. 37 Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України розпорядок дня в дисциплінарному батальйоні встановлює командир батальйону. У розпорядку дня має бути передба­чено час роботи на виробництві не менше 8 годин, нічний сон — 8 го­дин, приймання їжі — три рази на день, по одному дню на тиждень — Для навчальних занять, парково-господарських робіт та відпочинку.

На прохання засуджених або за ініціативою релігійних організацій може бути проведене богослужіння, релігійні обряди та церемонії, час і умови здійснення яких визначаються за участю командира дисци­плінарного батальйону.

Пропозиції, заяви та скарги засуджених військовослужбовців роз­глядаються в порядку, визначеному законодавством для військовослуж­бовців Збройних Сил України (ч. 8 ст. 71 КВК України).

Згідно зі ст. 6 КВК України поряд з режимом відбування покарання Д° основних засобів виправлення та ресоціалізації засуджених слід відносити і суспільне корисну працю, соціальне-виховну роботу, на­вчання та суспільний влив.

137

Питання організації праці засуджених військовослужбовців у дис­циплінарних батальйонах регулюються ст. 77 КВК України та розділом 4 Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України.

За загальним правилом всі засуджені військовослужбовці обов'яз­ково залучаються до праці на підприємствах, будівництві та інших і об'єктах Міністерства оборони України, у майстернях дисциплінарно­го батальйону, як правило, з використанням техніки.

Праця засуджених організовується з дотриманням правил охорони праці, техніки безпеки та виробничої санітарії, що встановлені законо­давством про працю та відповідними нормативно-правовими актами Міністерства оборони України.

За результатами праці засуджені військовослужбовці отримують за­робітну плату відповідно до законодавства про працю. Нараховані суми заробітку засудженим військовослужбовцям зараховуються у встанов­леному порядку на їх особисті рахунки.

Відповідно до ст. 78 КВК України та п. 42 Положення про дис­циплінарний батальйон у Збройних Силах України військове навчан­ня засуджених військовослужбовців організовується та здійснюється за спеціальною програмою, яка розробляється Міністерством оборони України. Для проведення занять створюється відповідна навчально-матеріальна база. Заняття з бойової підготовки проводять з навчальною зброєю без багнета і затвору.

Соціально-виховна робота із засудженими військовослужбовцями, як вже зазначалося, є одним з головних засобів їх виправлення та ре-соціалізації. А оскільки мова йде про відбування покарання військово­службовцями, то ця робота в умовах дисциплінарних батальйонів має певні особливості.

Стаття 79 КВК України визначає, що соціально-виховну роботу з засудженими військовослужбовцями організовує та здійснює команду­вання дисциплінарного батальйону. Вона ведеться відповідно до КВК і нормативно-правових актів Міністерства оборони України. Команди­ри військових частин, з яких прибули засуджені військовослужбовці, зобов'язані підтримувати постійний зв'язок з командиром дисциплінар­ного батальйону, виявляти інтерес щодо поведінки колишніх підлеглих і допомагати їх ресоціалізації.

Частина 2 ст.79 КВК України надає можливість місцевим органам виконавчої влади і громадським організаціям також брати участь у соціально-виховній роботі в дисциплінарних батальйонах, що розташо­вані на їх території.

Як зазначено в п. 40 Положення про дисциплінарний батальйон У Збройних Силах України, соціально-виховну роботу із засудженими військовослужбовцями проводять з урахуванням їх психологічних особ­ливостей, рівня освіти та ставлення до релігії. Вона повинна бути спря-

138

вана на формування у засуджених вірності Вітчизні та військовому бов'язку, зміцнення військової дисципліни та запобігання вчиненню

правопорушень.

До основних форм соціально-виховної роботи з засудженими в дис­циплінарних батальйонах слід відносити:

  • заняття з гуманітарної підготовки та інформування особового складу;

  • індивідуальну роботу, яку проводять офіцери, прапорщики та сер­
    жанти на основі глибокого вивчення особистості кожного засуджено­
    го, його ділових, моральних та психологічних якостей;

  • правове виховання;

— організацію лекцій, доповідей, бесід, вечорів запитань і відпо­відей, тематичних і літературних вечорів, читання газет та інших періо­дичних видань, художньої літератури, перегляд телевізійних передач та демонстрацію кінофільмів виховної спрямованості;

- залучення засуджених до участі в художній самодіяльності, спор­
тивно-масовій, бібліотечній та клубній роботі.

З метою розвитку навичок самоорганізації осіб, які відбувають по­карання в дисциплінарному батальйоні, заохочення їх корисної ініціа­тиви та використання громадського впливу на їх виправлення та ре-соціалізацію в ротах дисциплінарного батальйону створюються са­модіяльні ради, що працюють під керівництіом командирів цих підрозділів (ст. 80 КВК України, п. 41 Положення про дисциплі­нарний батальйон у Збройних Силах України).

Самодіяльну раду обирають на зборах роти дисциплінарного ба­тальйону. Склад ради затверджує командир дисциплінарного баталь­йону своїм наказом.

До складу самодіяльної ради можуть бути обраними засуджені військовослужбовці, які мають зразкову поведінку, сумлінно ставлять­ся до праці та військової служби.

Самодіяльні ради беруть участь:

- у соціально-виховній роботі з особовим складом підрозділів, фор­
муванні у військовослужбовців почуття відповідальності за виконання
військового обов'язку та додержання положень Військової присяги;

— в організації художньої самодіяльності та спортивно-масової ро­
боти, випуску стінної газети;

  • У проведенні індивідуальної роз'яснювальної роботи з недис-
    Циплінованими засудженими військовослужбовцями;

  • в обговоренні кандидатур, яких висувають для зарахування до чис­
    ла тих, що виправляються, та тих, які підлягають умовно-достроково-
    МУ звільненню від відбування покарання;

— У розв'язанні скарг і заяв засуджених військовослужбовців.
Статті 81 та 82 КВК України та розділ 5 Положення про дисци­
плінарні батальйони у Збройних Силах України визначають систему

139

засобів заохочення та стягнення, що застосовуються до засуджених військовослужбовців у дисциплінарних батальйонах.

За порушення встановленого порядку відбування покарання до за* І
суджених військовослужбовців можуть бути застосовані такі дис­
циплінарні стягнення: :;

  • зауваження;

  • догана;

  • сувора догана;

  • призначення в наряд на роботу — до п'яти днів у вільний від ро- |
    боти і навчання час;

  • арешт з триманням на гауптвахті — до десяти діб;

  • виключення з числа тих, що виправляються.

Відповідно до п. 49 Положення про дисциплінарні батальйони у Збройних Силах України застосовувати заходи стягнення мають право:

1. Командир відділення, заступник командира взводу і старшина
роти:

  • оголошувати зауваження, догану та сувору догану;

  • призначати в наряд на роботу до 3 днів.

2. Командир взводу:

- оголошувати зауваження, догану та сувору догану;

— призначати в наряд на роботу до 3 днів;

- накладати арешт з триманням на гауптвахті до 3 діб.

3. Командир дисциплінарної роти:

  • оголошувати зауваження, догану та сувору догану;

  • призначати в наряд на роботу до 3 днів;

— накладати арешт з триманням на гауптвахті до 5 діб.
Командир дисциплінарного батальйону має право накладати перед­
бачені законодавством дисциплінарні стягнення у повному обсязі.

Арешт з триманням на гауптвахті застосовують до засуджених військовослужбовців, які систематично порушують дисципліну, коли всі інші заходи стягнення не дали позитивних результатів. Засуджені військовослужбовці, заарештовані у дисциплінарному порядку, відбу­вають арешт на гауптвахті дисциплінарного батальйону згідно з вимо­гами Статуту гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України.

Під час перебування на гауптвахті засуджені військовослужбовці не мають права на побачення, одержувати посилки, передачі, бандеролі та листи. При цьому всіх заарештованих військовослужбовців тримають в одиночних камерах.

За хорошу поведінку і чесне ставлення до праці та військової служ­би згідно зі ст.81 КВК України до засуджених військовослужбовців може бути застосовано такі заходи заохочення:

  • оголошення подяки;

  • зняття раніше накладеного дисциплінарного стягнення;

__ надання додатково одного короткострокового побачення або те­лефонної розмови на місяць;

  • нагородження цінним подарунком або премією у розмірі місяч­
    ного грошового забезпечення;

  • зарахування до списку тих, що виправляються.

Засуджені військовослужбовці, які хорошою поведінкою і ставлен­ням до праці та військової служби довели своє виправлення, можуть бути представлені командиром дисциплінарного батальйону у встанов­леному законом порядку до умовно-дострокового звільнення від відбу­вання покарання.

Відповідно до п. 47 Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України заходи заохочення застосовувати мають право:

1. Командир відділення, заступник командира взводу і старшина

роти:

— оголошувати подяку;

- знімати раніше накладені ними стягнення.

2. Командир дисциплінарного взводу та командир роти:

  • оголошувати подяку;

  • знімати раніше накладені ними дисциплінарні стягнення;

— дозволяти одне додаткове короткострокове побачення або теле­
фонну розмову на місяць.

Командир дисциплінарного батальйону має право застосовувати визначені законом заохочення у повному обсязі.

Питання матеріально-побутового і медичного забезпечення засуд­жених військовослужбовців, які відбувають покарання у дисциплінар­них батальйонах, регулюються ст. 84 КВК України, розділом 6 Положен­ня про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України та інши­ми нормативно-правовими актами Міністерства оборони і Генерального штабу Збройних Сил України.

Створення житлово-побутових умов для засуджених та їх медичне обслуговування здійснюється відповідно до вимог Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України. Засуджені військовослужбовці забезпе­чуються речовим майном та продовольством за нормами, встановлени­ми для військовослужбовців строкової служби. Щомісячне грошове за­безпечення засуджених військовослужбовців у розмірі окладу, встанов­леного за першим тарифним розрядом для солдатів першого року строкової служби, зараховують на їхні особові рахунки.

Пункт 57 Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України визначає перелік речей і предметів першої необхідності, які дозволяється мати при собі засудженим військовослужбовцям під час відбування покарання у дисциплінарних батальйонах, а саме мило, 3Убну щітку, зубний порошок або пасту, гребінець, носову хустинку, тютюнові вироби, сірники або запальнички, приладдя для гоління, чи-

140

141

щення одягу та взуття, особисті листи та папір для письма, книги, кон­верти, ручку та олівці. Вказані предмети, крім установлених за норма­ми постачання, закуповують організовано за рахунок особистих коштів засуджених у порядку, встановленому командиром дисциплінарного батальйону.

Хворих засуджених у разі потреби направляють на лікування до госпіталю. Направлення до госпіталю і повернення до дисциплінарною го батальйону здійснюється під конвоєм, за винятком засуджених військовослужбовців, яким надано право пересування без конвою.

Охорону засуджених, які перебувають на стаціонарному лікуванні,
організовує начальник гарнізону за місцем дислокації госпіталю згідно
з вимогами Статуту гарнізонної та вартової служб Збройних Сил Укра­
їни та Інструкції, затвердженої начальником Генерального штабу Зброй­
них Сил України. ,

Слід також мати на увазі, що час перебування на лікуванні в госпі­талі зараховується до строку відбування покарання.

Порядок звільнення з дисциплінарного батальйону визначається розділом 7 Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Си­лах України.

Відповідно до п.59 зазначеного Положення засуджених звільняють з дисциплінарного батальйону за таких підстав:

- після відбуття строку покарання, призначеного вироком суду;

  • в силу акта амністії; І

  • у зв'язку з помилуванням;

  • у зв'язку з винесенням судом ухвали або постанови про звільнен­
    ня від відбування покарання через хворобу, умовно-достроково і за
    іншими підставами, встановленими законом.

За загальним правилом час перебування засуджених військове? службовців у дисциплінарному батальйоні до строку військової служ­би не зараховується. Тому осіб, звільнених з дисциплінарного батальй­ону, направляють для подальшого проходження служби, як правило, в ті ж військові частини і підрозділи, в яких вони проходили службу до за­судження.

Командир дисциплінарного батальйону повідомляє командира військової частини про відправлення звільненого військовослужбовця і надсилає на його адресу службову характеристику цього військово­службовця.

Пункт 62 Положення встановлює підстави, за наявності яких звіль­неним з дисциплінарного батальйону військовослужбовцям час відбуван­ня покарання може бути зараховано в строк військової служби. Так, коман­дуючий військами оперативного командування, командуючий Військово-морскими Силами України мають право зараховувати час перебування в дисциплінарному батальйоні до строку військової служби:142

_ особам, які оволоділи військовою спеціальністю, добре знають і чітко виконують вимоги військових статутів та бездоганно несуть службу після звільнення з дисциплінарного батальйону;

- особам, звільненим з дисциплінарного батальйону, якщо вони,
відбуваючи покарання, твердо стали на шлях виправлення, виявили ви­
соку дисциплінованість і чесне ставлення до праці та військової служби.

Клопотання про зарахування часу перебування в дисциплінарному батальйоні до строку військової служби може бути подано:

  • командиром частини (корабля), до якої прибув звільнений з дис­
    циплінарного батальйону, не раніше як через чотири місяці після при­
    буття його до частини (на корабель);

  • командиром дисциплінарного батальйону щодо осіб, ровесники яких
    звільнені в запас, за один-два місяці до закінчення строку покарання.

Клопотання про зарахування часу перебування в дисциплінарному батальйоні до строку строкової військової служби зазначеним особам, звільненим умовно-достроково, доповідають відповідному командую­чому не пізніше як через три дні після постановлення судом ухвали.

Військовослужбовців, що відбули покарання або звільнені умовно-достроково і яким час перебування у дисциплінарному батальйоні за­раховано до строку строкової служби, та осіб, що підлягають звільнен­ню у зв'язку з амністією або помилуванням, звільняють з військової служби в запас безпосередньо з дисциплінарного батальйону, якщо вони вже відслужили встановлені Законом України «Про загальний військо­вий обов'язок та військову службу» строки військової служби.

Військовослужбовців, щодо яких командиром дисциплінарного ба­тальйону порушено клопотання про зарахування часу відбування пока­рання до строку строкової військової служби, після звільнення з дис­циплінарного батальйону до прийняття рішення виводять із зони три­мання засуджених і розміщують у підрозділах забезпечення.

Деякі особливості має порядок звільнення засуджених військово­службовців за станом здоров'я. Як зазначено в ст. 85 КВК України, за­суджені військовослужбовці, які відбувають покарання у вигляді три­мання в дисциплінарному батальйоні і визнані військово-лікарняною комісією непридатними за станом здоров'я до військової служби зі знят­тям з військового обліку або непридатними до військової служби в мир­ний час, звільняються судом від покарання за поданням командира дис­циплінарного батальйону і висновком військово-лікарняної комісії. Осіб, щодо яких судом винесено ухвалу про дострокове звільнення від подальшого відбування покарання за станом здоров'я, командир дис­циплінарного батальйону достроково звільняє з військової служби і направляє до військового комісаріату або військової частини, звідки в°ни прибули ( п. 65 Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України).

143

Звільнені з дисциплінарного батальйону отримують у штабі ба­тальйону такі документи: довідку про звільнення, обліково-послужну картку, військовий квиток, медичну книжку, продовольчий, речовий т^' грошовий атестати. Службову характеристику і послужну картку надод* лають до військової частини поштою. Ордени, медалі, нагрудні значки та документи на них, гроші та цінності, а також інші особисті речі ви­дають звільненому під розписку. Предмети обмундирування та взуття, що стали непридатними до вжитку, замінюють на придатні до носіння.;

Звільнених з дисциплінарного батальйону забезпечують проїздни-ми документами, грішми для продовольчо-дорожніх потреб або армій­ським сухим пайком та милом за встановленими нормами, і вони са­мостійно прямують до військових частин або до місця проживання. Про прибуття звільненого до військової частини її командир повинен негай­но повідомити командира дисциплінарного батальйону.

Осіб, які відбули покарання у дисциплінарному батальйоні або до­строково звільнені з нього, визнають такими, що не мають судимості^ а умовно-достроково звільнених визнають такими після закінчення невідбутої частини строку покарання.

Класифікація засуджених до позбавлення

волі і їх розподіл за видами установ

виконання покарань

§ 1. Поняття, значення і критерії класифікації засуджених до позбавлення волі

Необхідною умовою ефективного досягнення цілей покарання є індивідуалізація покарання не тільки при його призначенні, а й при його виконанні, що передбачає зміну обсягу кари залежно від поведінки за­судженого, іншими словами — на стадії виконання покарання має місце індивідуалізація карально-виховного процесу, тобто визначення опти­мальних засобів виховного характеру для досягнення позитивних змін в особистості засудженого, розробці сучасних науково обґрунтованих програм комплексної психолого-педагогічної переорієнтації осіб, які відбувають покарання, для подальшої їхньої ресоціалізації.

Особи, які вчинили злочини і засуджені до позбавлення волі, повинні відбувати призначений судом строк покарання в установах виконання по­карань. За цей час з ними має бути проведений складний комплекс різних заходів виховного характеру. Процес виховання і особливо виправлення дорослих людей складний сам по собі, однак найбільша складність цього процесу виявляється в умовах місць позбавлення волі, коли він відбувається при негативному оточенні, в умовах міжгрупових і особистісних кон­фліктів. Різний вік засуджених, різний рівень їхньої соціально-моральної зіпсованості, відмінності в характері, ступінь суспільної небезпеки вчине­них злочинів, тривалість злочинного способу життя та інші фактори потре­бують різноманітних підходів до різних груп засуджених на підставі Індивідуальних програм соціально-психологічної роботи у процесі ор­ганізації всієї діяльності в установах виконання покарань. Разом із тим, певним групам засуджених властиві загальні, найбільш суттєві ознаки, згідно з якими вони можуть розподілятись на відносно однорідні категорії. Необхідність дотримання вимог диференційованого виконання покаран-ня У виді позбавлення волі обумовила класифікацію засуджених.

За словником «класифікація» — це розподіл будь-якої чисельності, множини на відносно однорідні групи, класи. Вона базується на суджен­нях про схожість і відмінність між об'єктами, є опорним пунктом . Наука неможлива без класифікації і типології об'єктів і пред-

145

метів, що вивчаються. Більше того, класифікація — одна з потпея
людського розуму, яка певним чином забезпечує економію мислення
Вона має також і важливе практичне значення, оскільки обґрунтов*
диференційований підхід до впливу на різні класи об'єктів, більш гли­
боке їх вивчення і осмислення. '
Значення класифікації засуджених полягає в тому, що вона забезпе<

  • ізоляцію різних категорій засуджених, що зменшує шкідлив
    взаємовплив. Відомо, що понад 30% рецидивістів, котрі відбувають по!
    карання, новий злочин вчинили завдяки набутому досвіду в місцях й
    бавлення волі;

  • індивідуалізацію виконання призначеного покарання, врахов'
    чи при цьому особисті відмінності різних категорій засуджених, то"
    забезпечення карально-виховного впливу, необхідного з точки зору йо:
    характеру і ступеня інтенсивності безпосередньо для даної категорії за­
    суджених (класифікаційної групи). Цілком зрозуміло, що режим тр»
    мання і заходи такого впливу щодо осіб, які раніше відбували покарай!
    ня, суттєво відрізняються від режиму й аналогічних заходів, які зас
    вуються до осіб, засуджених уперше. Згідно зі ст. 67 Мінімальний
    стандартних правил поводження з ув'язненими класифікація засуджВІ
    них має на меті: а) відокремлення ув'язнених від злочинців, які черві
    своє злочинне минуле то негативні риси характеру можуть шкідлив*
    впливати на них; б) розподіл ув'язнених на категорії, які полегшую!*
    роботу з ними, з метою повернення до життя в суспільстві; -і я:'

  • створення умов для належного виконання покарання під час його
    відбування засудженими. Європейські тюремні правила (пункти 11, Й)
    рекомендують при розміщенні в'язнів за різними установами або режимі4
    ми належним чином враховувати їх правове становище (попередньо ув'яз*
    нений або засуджений в'язень, засуджений уперше, рецидивіст, короткий
    чи тривалий термін позбавлення волі), особливі вимога щодо режиму, мв"»;
    дичні потреби, стать та вік. Відокремлювати від таких в'язнів, які можу!*
    використовувати спільне розміщення на свою користь, шкідливо впливав
    ти на інших; сприяти розміщенню, яке полегшує їх виправлення та соціаль*
    ну реінтеграцію і враховує вимоги управління та безпеки; '

  • створення раціональної системи установ виконання покаранні
    (УВП), на яку впливає характер і стан злочинності у країні, отже, і склаД
    засуджених до позбавлення волі. Структура, штати, розміщення об'єктів
    на території УВП залежать від визначення певних категорій засуджений!
    тобто від офіційної класифікації. Для застосування різних виправнй*
    режимів або розміщення особливих категорій в'язнів Європейські тк>*
    ремні правила в міру можливості рекомендують використовувати окреш
    установи або окремі блоки таких установ (п. 13).

Таким чином, класифікація засуджених до позбавлення волі — розподіл їх на відносно однорідні категорії за певними ознаками створення найбільш ефективних умов у досягненні цілей покарання

146

Зміст класифікації залежить від її основи, класифікаційної ознаки /критерію). У свою чергу критерії визначаються завданнями (цілями) групування.

Класифікація засуджених до позбавлення волі, яка передбачена нормами кримінально-виконавчого права, має тісний зв'язок з кла­сифікацією злочинів у кримінальному праві і класифікацією особи зло­чинця у кримінології. Вони перебувають у постійній взаємодії, допов­нюють одна одну, і це зрозуміло, оскільки досягнення цілей покарання у виді позбавлення волі неоднакове стосовно різних категорій засудже­них, що обумовлено різними факторами.

Крім того, кримінальне право класифікує злочинців за статтю і віком, а також залежно від їхньої минулої злочинної діяльності. За цією ознакою можна вирізнити: а) осіб чоловічої і жіночої статі, повнолітніх та неповнолітніх, осіб, які вчинили злочин уперше (серед них і особи, які вчинили злочини умисно і з необережності); б) рецидивістів (інко­ли така класифікація має назву класифікації залежно від соціальної не­безпеки особи злочинця або класифікації за суб'єктом).

Віднесення злочину до певної класифікаційної групи пов'язане з певними правовими наслідками для засуджених, що вчинили злочини, причому ці наслідки мають досить суттєве значення з точки зору при­значення і виконання покарання. Наприклад, чоловіки, які засуджені за особливо тяжкий злочин, можуть відбувати покарання у виправній колонії як середнього, так і максимального рівня безпеки, де умови ут­римання суттєво відрізняються, і саме за такими особами, як правило, встановлюється адміністративний нагляд; порівняно з іншими засудже­ними вони потребують значно більшого терміну перебування у колонії для застосування умовно-дострокового звільнення, заміни невідбутої частини покарання більш м'яким та ін.

Кримінально-правова класифікація не ставить перед собою завдан­ня якось впливати на порядок організації виконання і відбування по­карання. Вона покликана розв'язувати інші проблеми, головні з яких — вирішення питання притягувати чи не притягувати особу до кримі­нальної відповідальності, кваліфікація злочину, вид і розмір покарання, Що призначається, тощо.

Головним завданням, метою класифікації засуджених до позбавлен­ня волі є передусім диференціація 'їх за установами виконання покаран­ня для того, щоб забезпечити індивідуалізацію покарання на стадії його виконання. Це означає зміну обсягу покарання залежно від особи засу­дженого, його поведінки під час відбування покарання, характеру і сту­пеня небезпеки вчиненого злочину. Окрім того, необхідність індивіду-алізації виконання покарання передбачає обрання індивідуальних за-с°бів і методів впливу, вибір необхідних саме конкретному засудженому заходів виховного характеру.

147

Отже, індивідуалізація покарання при його виконанні означав
індивідуалізацію всього карально-виховного процесу. Це потребує встаМ
новлення не загальних вимог для всіх засуджених у цілому, а безносе^
редньодля конкретної, однорідної групи, категорії засуджених, і робить
ся для того, щоб забезпечити диференційний підхід до процесу виконані.'
ня покарання, надає можливість працівникам різних служб устан<$|
виконання покарання більш ефективно взаємодіяти між собою у вйз-'
наченні оптимальних заходів виховного впливу на засуджених. І1

У літературі традиційно виділяють дві класифікаційні системи: пер£ ша — юридична (яка має правове значення), друга — психологічна (які, має педагогічне значення). Іноді їх ще називають зовнішньою і внут-1 рішньою, первинною і вторинною.

Оскільки головним завданням класифікації засуджених до позба„-лення волі є, як результат, досягнення максимальної ефективності ви­конання покарання, то в основу юридичної класифікації покладені ДІЙ тісно пов'язаних між собою групи ознак, які визначають:

а) особу засудженого;

б) характер і тяжкість вчиненого злочину. •
До першої групи ознак слід віднести соціально-демографічні (вік

стать, стан здоров'я, ступінь непрацездатності) і правові (громадянсті|
во, попереднє відбування покарання у виді позбавлення волі тощо). !-,І;
Згідно з законом і вказаними критеріями засуджені до позбавлення
волі поділяються: 'Ч>

  • за віком: на дорослих і неповнолітніх. Дорослі засуджені тримають\
    ся у виправних колоніях мінімального, середнього та максимального рівня
    безпеки (ст. 18 КВК України), неповнолітні засуджені — у виховних ко4
    лоніях (ст. 19 КВК). Виокремлення із загальної кількості засуджених неп(%
    внолітніх обумовлено тим, що психіка і інтелект засудженого на час вчи*
    нення ним злочину ще недостатньо сформовані і розвинуті. При відбуванні,:
    покарання таким засудженим на перший план як найважливіші висувають"
    ся виховні завдання, тому і колонії, де вони тримаються, мають назву ви­
    ховних. Крім того, ці спеціальні колонії для неповнолітніх засуджених існу^
    ють для ізоляції їх від шкідливого впливу дорослих злочинців;

  • за статтю, що зумовлює окреме тримання осіб жіночої статі і чо­
    ловічої. Ця вимога поширюється і на неповнолітніх засуджених.

Засуджені іноземні громадяни та особи без громадянства повинні були б триматися окремо від засуджених громадян України. Для таких засуджених раніше, за часів існування Радянського Союзу, створювали* ся спеціальні установи виконання покарань. Нині за наказом Держде­партаменту України з питань виконання покарань спеціально виділені колонії, в яких утримуються ці особи. За станом здоров'я засуджені поділяються на працездатних, непрацездатних, хворих на тяжкі та хронічні захворювання. Наприклад, засуджені, хворі на туберкульоз, ут-

148

имукяься в окремих, спеціальних виправних установах на правах ліку-альних. Засуджені особи пенсійного віку, а також засуджені інваліди рщої і другої груп мають певні пільги щодо працевлаштування, оплати праці, обов'язкового навчання тощо. Окремо розміщуються засуджені, які залишені в слідчому ізоляторі для робіт по господарському обслуго­вуванню цієї установи, вагітні жінки і жінки з немовлятами, при дея­ких установах виконання покарання створені будинки дитини.

Серед даних, які характеризують особу засудженого, важливе зна­чення має його минула злочинна діяльність, тобто сукупність відомос­тей, що дають уявлення про характер раніше вчинених злочинів, вид по­карання, яке відбувала людина раніше. Згідно з названими підставами кримінально-виконавче право вирізняє такі групи засуджених:

  1. засуджені уперше;

  2. особи, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі.
    Ці засуджені тримаються окремо в спеціально створених для них

установах виконання покарань різного рівня безпеки.

Принцип роздільного тримання засуджених в УВП на практиці здійс­нюється відповідно до ст. 92 КВК України. Так, уперше засуджених до поз­бавлення волі чоловіків тримають окремо від тих, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; уперше засуджених за злочини, що не є тяжкими, тримають окремо від уперше засуджених за тяжкі злочини.

Ізольовано від інших засуджених, а також окремо тримаються засуд­жені до довічного позбавлення волі, засуджені, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі, засуджені, яким по­карання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено поз­бавленням волі на певний строк у порядку помилування. Окремо трима­ються чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, а також засуджені, які раніше працювали в суді, органах прокуратури, юстиції та правоохоронних органах.

Проте вимога роздільного тримання засуджених не поширюються на лікувальні заклади місць позбавлення волі і колонії, призначені для тримання і лікування інфекційних хворих засуджених. Порядок тримання таких засу­джених у лікувальних установах визначається нормативно-правовими акта­ми Державного департаменту України з питань виконання покарань.

Отже, класифікація засуджених до позбавлення волі передбачає пе-Редусім ізоляцію і роздільне тримання в'язнів. Але під ізольованим і роздільним триманням слід мати на увазі таке їхнє перебування не тільки на території житлових секцій та інших приміщень установи ви­конання покарання, а й на виробництві.

У спеціальній літературі висловлюються пропозиції щодо ізольова­ного тримання засуджених психопатів. Це дозволяло б, з одного боку, застосовувати такий карально-виховний процес, який потрібен саме для Такої категорії людей, умови тримання яких включали б усі вимоги зви-

149

V

чайного режиму і доповнювалися б специфічними засобами медично-,
го і психологічного характеру, а з другого — створювати нормальну об, ї
становку відбування покарання для здорових засуджених. ,,

До другої групи ознак належать характер і ступінь суспільної небез-1
пеки вчиненого злочину. Виходячи з цього критерію, окрім осіб, зазнач,
чених у ст. 92 КВК, виокремлюються групи засуджених: ,,

  1. які вчинили злочини невеликої, середньої тяжкості, тяжкі та особ->І
    ливо тяжкі злочини;

  2. чоловіки, засуджені за вчинення умисного злочину середньої тяж<- >
    кості, умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину в період відбу».;.
    вання покарання у виді позбавлення волі. ч

Окреме тримання засуджених за названими ознаками здійснюється з
з урахуванням інших підстав класифікації (стать, вік, особа засуджено­
го, громадянство і т. ін.). Наприклад, особа, яка вчинила тяжкий зло­
чин, відбуватиме покарання в одній із таких установ: виправній колонії,
мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання, якщо1,
злочин вчинено жінкою, і у виховній колонії, якщо такий злочин вчи- І
нений неповнолітньою особою; середнього рівня безпеки, якщо злочин,»
вчинено дорослим чоловіком. ,<з •'

Таким чином, юридична класифікація засуджених до позбавлення,, волі впливає на систему установ виконання покарання, призводить до, змін у правовому становищі засуджених.

Водночас при організації процесу карально-виховного впливу в кон-,,; кретній установі виконання покарання така класифікація у ряді випадків 5 є недостатньою. З метою диференціації цього процесу з'являється неті; обхідність вирізнити інші групи засуджених, які мають спільні риси з точ-/ї ки зору психолого-педагогічної характеристики осіб, які відбувають по­карання. Виділення таких груп за певними ознаками є по суті своїй пси-,, холого-педагогічною класифікацією. Глибоке і всебічне вивчення особи, засудженого — обов'язкова умова виховного процесу в місцях позбавлен­ня волі, завдяки чому він стає більш обґрунтованим і усвідомленим, доз­воляє враховувати особливості психологічної структури тих, хто відбуває, покарання, орієнтувати систему їх правових і моральних переконань відповідно до норм і цінностей, прийнятих у суспільстві.

На відміну від юридичної, психолого-педагогічна класифікація не впливає на правове становище засудженого, однак її застосування обов'язкове при формуванні відділень соціально-психологічної служби і бригад засуджених, при поселенні в житлове приміщення. Критеріями такої класифікації можуть бути вік, освіта, властивості характеру, про-, фесія і трудовий досвід, стан здоров'я, сімейний стан, ступінь соціаль­но-моральної занедбаності, характер антисоціальної спрямованості осо­би засудженого тощо.

Психологічну класифікацію засуджених на відміну від юридичної інколи називають ще внутрішньою, бо використовується вона безпосе-

150

яньо в установі виконання покарання під час перебування засудже-Р х у відділенні карантину, діагностики і розподілу, насамперед, для осягнення педагогічних цілей. Вона не впливає на розподіл засудже­них за видами установ виконання покарання, проте її мають на увазі, коли необхідно розподілити засуджених між установами одного й того ж виду. Наприклад, засуджені, до яких згідно з вироком суду (ст. 96 КК України) застосовується примусове лікування, направляють­ся до тих колоній, де буде організоване їхнє лікування, зокрема хворі на туберкульоз — у спеціалізовані лікувальні установи.

Професія, трудовий досвід беруться до уваги при працевлаштуванні, а значить, і при комплектуванні відділень соціально-психологічної служби. Обмежено працездатні, так звана «госпобслуга», може триматися окремо. Якщо виховний процес в установах виконання покарання розгляда­ти як постійне проходження засудженим певних етапів виправлення, то слід якимось чином визначити ці етапи, щоб зафіксувати на кожному з них досягнення щодо кожного засудженого. Саме це і передбачає кри­мінально-виконавче законодавство (статті 100, 101 КВК України). Так, наприклад, серед засуджених вирізняють групи осіб, які стали на шлях виправлення, які твердо стали шлях виправлення і довели своє виправ­лення зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці, навчан­ня, активною життєвою позицією. Віднесення засудженого до однієї з певних груп має велике практичне значення і пов'язане зі зміною умов тримання при відбуванні покарання: від покращання їх в межах однієї колонії або переведення до установи з менш суворими умовами триман­ня, аж до умовно-дострокового звільнення (статті 81,107 КК України). Цілком зрозуміло, що не всі засуджені одразу стають на шлях ви­правлення. Серед них чимало й таких, які порушують встановлені пра­вила. Щоб мати можливість здійснити стосовно таких засуджених більш інтенсивний карально-виховний вплив, кримінально-виконавче зако­нодавство виокремлює такі групи, як порушники режиму, злісні поруш­ники режиму (статті 101,133 КВК України). Віднесення засудженого до однієї з таких груп також має серйозні наслідки — умови тримання під час відбування покарання можуть погіршуватися: таких осіб переводять До дисциплінарного ізолятора, приміщення камерного типу, в карцер. Психологічна класифікація засуджених до позбавлення волі може Здійснюватися і за такими критеріями, як ступінь педагогічної занедба­ності засуджених та їхньої моральної деформації, і таким чином розріз­няти осіб з неукоріненими антисуспільними поглядами і звичками, із сформованою антисуспільною установкою і з особливо стійкою анти-сУспільною установкою. Така класифікація у більшості випадків законом Не регулюється, тож залишається широке поле для творчих пошуків з боку працівників установ виконання покарання і наукових працівників.

У спеціальній літературі пропонується виділяти засуджених за спрямо­ваністю особистості як системою потреб, потягів, переконань, ідеалів, інте-

151

ресів, прихильностей, світогляду, які визначають вибірковість ставлення індивіда до оточуючого світу, його життєві плани, перспективи діяльності і на цій підставі диференціювати їх на осіб зі стійкою позитивною, стійкою, негативною, пристосовницькою та нестійкою або суперечливою спрямоч ваністю особистості. Вважається, що володіння цією класифікацією доз­волить забезпечити правильність вибору стратегії і тактики індивідуальною впливу на особистість, прогнозувати її поведінку як у період відбування; покарання, так і після звільнення з установ виконання покарання.

Відповідно до практичних цілей класифікації можлива диференціацщ засуджених і за іншими критеріями. Так, у педагогічних цілях можна роз­поділяти засуджених залежно від строку покарання, їхнього ставлення до, праці, навчання як до засудження, так і в період відбування покар; ставлення до вчиненого злочину, до призначеного покарання і т. ін. урахуванням вікових особливостей можна також виділяти засуджен молодого віку (18 — 25 років), середнього та старшого (понад 60 років)

Необхідність організації виховної роботи серед засуджених молодой)ц
віку пояснюється тим, що це вік найактивнішого періоду соціалізації осо-ц
бистості, період, коли відбувається формування основних рис характер^
особи. Крім того, останнім часом, як свідчить наукова статистика, помітну:
збільшилася кількість засуджених віком від 18 до 25 — ЗО років, і становитьл
60, а в деяких УВП — до 70% від загальної кількості всіх засуджених. 10%,
зрозуміло, слід враховувати у виховній роботі. Тому в деяких установах ви-ІІ
конання покарання засуджених молодого віку об'єднують в окремі вдау
ділення соціально-психологічної служби, виробничі бригади і ланки. Пракгі
тика знає випадки, коли створювалися цілі молодіжні колонії. ; І

Розглянемо таку класифікаційну ознаку, як спрямованість вчиненого
злочину. Кожна людина неповторно індивідуальна. Водночас між людьми І
багато спільного, надто коли вони ведуть подібний спосіб життя і займая
ються однією й тією ж діяльністю. Проблема класифікації осіб, які вчини*!
ли окремі злочини, є досить актуальною ще й через те, що вона пов'язану
з завданням індивідуального кримінологічного прогаозування, в своючер-п
гу це потребує всебічного урахування особливостей правопорушників, пе- >
редусім тих, хто безпосередньо вчинив злочин. Вважають, наприклад, ЯКЩО'
людина вкрала один раз, то від неї можна очікувати нової крадіжки. Таке*,
побоювання небезпідставне: як свідчать кримінологічні дослідження реци­
диву, однорідні злочини повторюються з умовною ймовірністю в 60%. Алег
з іншого боку, випадкові і ситуативні правопорушення, звичайно, не відтво-
рюють спрямованості особи. Проте саме в спрямованості вчиненого злоті
чину виявляються, передусім, негативні якості особи засудженого, ІДО й>
визначає зміст впливу на нього в період відбування покарання. За цією
ознакою можна вирізнити категорії засуджених: ;

1) за насильницькі (агресивні) злочини: вбивці, ґвалтівники, хулігани тощо; їх об'єднує те, що вчинення злочину відбувається шляхом насильства над особою, вони посягають на життя, здоров'я честь і гідність людини;

152

  1. за корисливі злочини: крадії, хабарники, спекулянти, бандити,
    продавці наркотиків тощо;

  2. за корисливо-насильницькі злочини: бандити, грабіжники, реке­
    тири, розбійники;

4) за правопорушення, в яких виявляється правовий нігілізм, анархічне
тавлення до державних правових заборон і наказів, нехтування своїми

загальногромадянськими та правовими (професійними) обов'язками. Це досить неоднорідна група злочинців, вона охоплює посадових осіб, засуд­жених за некорисливі правопорушення, усі ненасильницькі замахи на по­рядок управління і суспільний порядок, господарські злочини тощо.

Наукові дослідження показують, що названі групи засуджених до позбавлення волі відрізняються одна від одної за поведінкою як до вчи­нення ними злочину, так і в період відбування покарання, отже, кожна з цих груп потребує особливого педагогічного підходу. Найбільш нега­тивну характеристику, як свідчать працівники УВП, мають засуджені за насильницькі і корисливо-насильницькі злочини. Через те така кла­сифікація засуджених має не тільки теоретичне, але й важливе практич­не значення, допомагає акцентувати увагу на вивченні певних якостей кожної групи, застосовувати індивідуальні і групові заходи виховного впливу на засуджених. На жаль, зазначені групи засуджених в устано­вах виконання покарання не тримаються окремо, але необхідність такої диференціації — один із шляхів, спрямований на підвищення ефектив­ності виконання призначеного покарання, створення цільових програм виховного впливу для конкретної групи засуджених.

Проблема класифікації засуджених до позбавлення волі ні в науко­вому, ні в практичному відношенні не є повністю завершеною і, як свідчить практика, потребує свого подальшого удосконалення відпо­відно до вимог кримінально-виконавчого права і реалій нинішнього часу. Слід зазначити, що Державний департамент України з питань ви­конання покарань розробив і впроваджує в практичну діяльність уста­нов виконання покарання Методичні рекомендації щодо класифікації засуджених та її врахування при формуванні відділень соціально-пси­хологічної служби та організації індивідуально-профілактичної роботи 3 Різними категоріями засуджених, складання індивідуальних виховних програм, визначення форм і методів такої роботи.

§ 2. Визначення засудженим виду установи виконання

покарання

Правильне визначення виду установи виконання покарання з віДповідним рівнем безпеки і режимними вимогами, в якій буде трима­вся засуджений до позбавлення волі, має важливе значення для інди-

153

відуалізації карально-виховного впливу і ступеня обмежень щодо ньо­го. До 2001 року зовнішню класифікацію засуджених до позбавлення волі здійснювали суди при призначенні покарання.

За діючим кримінально-виконавчим законодавством порядок при­значення виду установи виконання покарання регламентований Інструк­цією про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, яка затверджена На­казом Державного департаменту України з питань виконання покарань № 261 від 16 грудня 2003 року.

Відповідно до неї Департамент сам визначає вид установи виконання покарання з необхідним рівнем безпеки (так звана первинна класифікація).

Розподіл і направлення осіб, зясуджених до позбавлення волі н^ певний строк та довічного позбавлення волі, до установ виконання по-* карання здійснюється безпосередньо у слідчих ізоляторах, спеціально,, створеними в територіальних органах управління Державного департа-" менту України з питань виконання покарань Регіональними комісіями.

Регіональна комісія у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів,, України, наказами, розпорядженнями, рішеннями, вказівками, роз'яс-, неннями та методичними рекомендаціями Державного департаменту, України з питань виконання покарань.

Підставою для визначення колонії з необхідним рівнем безпеки, де.
засуджені до позбавлення волі будуть відбувати покарання, є вирок суду ^
та інші матеріали, які характеризують засудженого. .',/

Регіональна комісія відповідно до покладених на неї завдань:

- здійснює у межах своєї компетенції визначення рівня безпеки ви­
правної колонії, переведення засуджених до позбавлення волі, направлен-,
ня та розподіл осіб, засуджених до позбавлення волі, до установ виконай-,
ня покараннях у межах регіону або відповідно до вимог Інструкції запитує
у Державному департаменті України з питань виконання покарань наря­
ди на направлення засуджених осіб до установ виконання покарань;

  • направляє відповідні матеріали на розгляд Апеляційної комісії; "^

  • узагальнює практику застосування законодавства з питань, ЩО
    належать до її компетенції, розробляє пропозиції про вдосконалення
    законодавства і нормативно-правових актів та в установленому поряд­
    ку вносить їх на розгляд Апеляційної комісії;

  • забезпечує апробацію та впровадження інформаційних технологій
    у практику своєї діяльності та здійснює їх інтеграцію в інформаційну
    систему Департаменту;

  • організовує підготовку, підвищення кваліфікації та стажування
    членів Регіональної комісії; вносить пропозиції до Департаменту щодо
    вдосконалення її діяльності;

  • здійснює іншу діяльність у межах своїх повноважень та покладе­
    них на неї завдань.

154

регіональна комісія має право залучати спеціалістів установ і органів

«шнально-виконавчої системи та інших відомств за погодженням з

• керівниками для розгляду і вирішення питань, що належать до її ком-

^ теншї; проводити в установах та органах кримінально-виконавчої

системи соціальні дослідження.

Комісію очолює голова (перший заступник начальника територіаль­ного органу управління Департаменту за посадою), який має двох за-тупників (заступника начальника територіального органу управління Департаменту з соціально-виховної та психологічної роботи та началь­ника слідчого ізолятора за посадою).

Заступники голови Регіональної комісії та її члени призначаються та звільняються наказами начальників територіальних органів уп­равління Департаменту за поданням голів Регіональних комісій. До складу комісії входять: начальники відділу, відділення (групи) по кон­тролю за виконанням судових рішень, начальники медичної служби, начальники оперативного відділу (відділення) територіального органу управління Департаменту та слідчого ізолятора. До складу комісії мо­жуть включатись також інші фахівці.

Голова Комісії здійснює керівництво діяльністю Регіональної комісії, несе персональну відповідальність за виконання покладених на Комісію завдань щодо законності прийнятих рішень, визначає ступінь відповідаль­ності членів Комісії, затверджує структуру Комісії в межах чисельності її членів, затверджує положення про Комісію та функціональні обов'язки її членів, видає в межах своєї компетенції рішення та розпорядження, ор­ганізовує і контролює їх виконання, діє від імені Комісії і представляє її у державних та громадських організаціях і установах.

Отже, розподіл і направлення для відбування покарання осіб, засу­джених до позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі, із слідчих ізоляторів до установ виконання покарань здійснюється на підставі статей 12, 64, 65 КК України та статей 11, 18, 19, 86, 87, 88, 92, 93, 138,139, 140, 147 КВК України за відповідними індивідуальни­ми або персональними нарядами.

До виправних колоній мінімального рівня безпеки з полегшеними Умовами тримання із слідчого ізолятора направляються особи, засуд­жені вперше до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості.

Однак слід зауважити, що існує певна категорія засуджених осіб, які Не підпадають під це правило, безпосередньо до них належать:

- особи, які злісно порушували вимоги режиму в місцях поперед­
нього ув'язнення;

~ інваліди першої та другої груп та особи, які досягай пенсійного віку;

- вагітні жінки та жінки, які мають при собі дітей віком до трьох
Років:

155

  • особи, які не пройшли повний курс лікування венеричного захво­
    рювання, активної форми туберкульозу, психічного розладу, алкоголізму
    та наркоманії;

  • особи, які засуджені за злочини у сфері обігу наркотичних засобів,
    психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів;

- особи, яких засуджено за вчинення умисного злочину в період
відбування покарання у виді арешту або обмеження волі.

До виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання із СІЗО направляються:

  • чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини неве­
    ликої та середньої тяжкості;

  • жінки, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості,
    тяжкі та особливо тяжкі злочини.

До виправних колоній середнього рівня безпеки із слідчого ізолято­ру направляються:

  • жінки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі;

  • жінки, яким покарання у виді смертної кари або довічного поз­
    бавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку
    помилування;

  • чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за тяжкі та особ­
    ливо тяжкі злочини;

  • чоловіки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі;

  • чоловіки, засуджені за вчинення умисного злочину середньої тяж­
    кості в період відбування покарання у виді позбавлення волі.

Особа визнається такою, що раніше відбувала покарання у виді поз­бавлення волі, якщо вона раніше була засуджена до покарання у виді позбавлення волі та фактично його відбувала в кримінально-виконав­чих установах, незалежно від зняття або погашення судимості на момент виголошення вироку за знову вчинений злочин.

До виправних колоній максимального рівня безпеки із слідчого ізо­лятора направляються чоловіки:

  • засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі;

  • яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбав­
    ленням волі;

  • яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення
    волі замінено позбавленням волі на певний строку порядку помилуван­
    ня або амністії;

  • засуджені за умисні особливо тяжкі злочини;

— засуджені за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого
злочину в період відбування покарання у виді позбавлення волі.

До виправних колоній максимального рівня безпеки з відбуванням покарання у звичайних житлових приміщеннях направляються:

156

_ чоловіки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у поряд­ку помилування;

— чоловіки, засуджені за умисні особливо тяжкі злочини, які мають незняту та непогашену судимість за умисний тяжкий або особливо тяж­кий злочин, за який вони фактично відбували покарання в місцях поз­бавлення волі;

- чоловіки, які раніше двічі в будь-якій послідовності були засуд­жені та фактично відбували покарання у виді позбавлення волі за такі злочини: проти основ національної безпеки України; умисне вбивство, умисне тяжке тілесне ушкодження, захоплення заручників; зґвалтуван­ня, розбій, вчинений при обтяжуючих обставинах, вимагання, вчине­не при обтяжуючих обставинах, виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї, створення злочинної організації; бандитизм; терористичний акт; створення непередбачених законом воєнізованих або збройних формувань, викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим ста­новищем; незаконне заволодіння транспортним засобом при обтяжу­ючих обставинах; контрабанда наркотичних засобів, психотропних ре­човин, їх аналогів або прекурсорів; незаконне виробництво, виготов­лення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів; організація або утримання місць для незаконного вживання, виробництва чи виго­товлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів; посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена гро­мадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця; посягання на життя судді, народно­го засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя; злісна непокора вимогам адміністрації ви­правної установи; втеча з місця позбавлення волі або з-під варти; пося­гання на життя представника іноземної держави — і які знову вчинили будь-який з перелічених злочинів, за який вони засуджені до покаран­ня у вигляді позбавлення волі.

До виправних колоній або секторів максимального рівня безпеки з відбуванням покарання у приміщеннях камерного типу направляються:

  1. чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі;

  2. чоловіки, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним
    позбавленням волі;

  3. чоловіки, засуджені до покарання у виді позбавлення волі на пев­
    ний строк за посягання на територіальну цілісність і недоторканність

157

України, яке призвело до загибелі людей або інших тяжких наслідків-державну зраду; посягання на життя державного чи громадського діяча' диверсію, шпигунство; умисне вбивство: двох або більше осіб, заручни­ка, особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку; вчинене на замовлення; вчи­нене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбив­ства, передбаченого статтями 116,118 КК України; захоплення заруч­ників, якщо вони були вчинені щодо неповнолітнього або організова­ною групою, або були поєднані з погрозою знищення людей, або такі що спричинили тяжкі наслідки; створення злочинної організації; бан­дитизм, терористичний акт, вчинений повторно або за попередньою змовою групою осіб, або якщо він призвів до заподіяння значної май­нової шкоди чи інших тяжких наслідків або загибелі людини; створен­ня терористичної групи чи терористичної організації; посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського форму­вання з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця; посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням право­суддя; посягання на життя захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги; посягання на життя представника іноземної держави; захоплення представника вла­ди або працівника правоохоронного органу як заручника;

  1. чоловіки, засуджені за вчинення умисного тяжкого або особливо
    тяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлення волі;

  2. чоловіки, які раніше були засуджені до позбавлення волі за будь-який
    з таких злочинів: проти основ національної безпеки України; умисне вбив­
    ство при обтяжуючих обставинах; захоплення заручників; зґвалтування, що
    спричинило особливо тяжкі наслідки, а також зґвалтування неповно­
    літньої чи неповнолітнього, малолітньої чи малолітнього; розбій, вчине­
    ний організованою групою або поєднаний із заподіянням тяжких тілесних
    ушкоджень; вимагання, вчинене організованою групою або поєднане із за­
    подіянням тяжкого тілесного ушкодження; створення злочинної ор­
    ганізації; бандитизм; терористичний акт; посягання на життя працівника
    правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони гро­
    мадського порядку і державного кордону або військовослужбовця; пося­
    гання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх
    діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя; злісна непокора вимо­
    гам адміністрації виправної установи; втеча з місця позбавлення волі або
    з-під варти — і які знову вчинили будь-який з перелічених злочинів, за який
    вони засуджені до покарання у виді позбавлення волі.

Неповнолітні особи, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, направляються із слідчого ізолятора до спеціальних виховних ус­танов — виховних колоній. Особи, які вчинили злочин у неповнолітньо-

158

му віці і до набрання вироком законної сили досягли повноліття, на­правляються до виправних колоній мінімального рівня безпеки із за­гальними умовами тримання.

Про прийняття Регіональною комісією рішення щодо визначення рівня безпеки виправної колонії засудженому оголошується під розпис на витязі з протоколу її засідання, який долучається до матеріалів його особової справи разом із довідкою про встановлення рівня безпеки ви­правної колонії.

Запити на індивідуальні наряди щодо направлення осіб, засуджених до позбавлення волі, із слідчого ізолятора до виправно-трудових уста­нов за межі регіону підписуються головою комісії або його заступником і в установленому порядку надсилаються безпосередньо до управління по контролю за виконанням судових рішень Департаменту.

Індивідуальні наряди на запити готуються управлінням по контро­лю за виконанням судових рішень Департаменту протягом трьох робо­чих днів та в установленому порядку надсилаються ініціатору запиту.

За індивідуальними нарядами Департаменту направляються:

а) засуджені особи, розмістити яких немає змоги через відсутність
у регіоні колоній чи секторів визначеного рівня безпеки або через
відсутність у регіоні достатньої кількості установ для окремого розмі­
щення осіб, яких засуджено за одним вироком суду як співучасників;

б) особи, які до засудження постійно проживали за межами регіону,
де вони вчинили злочин, або мають постійні соціальні зв'язки з близь­
кими родичами ( подружжя, батьки, діти, рідні брати і сестри, онуки,
дід, баба, усиновителі, всиновлені) за межами цього регіону.

Запити на персональні наряди щодо направлення осіб, засуджених до позбавлення волі, із слідчого ізолятора до виправних установ за межі регіону підписуються головою комісії або його заступником і в установ­леному порядку надсилаються безпосередньо до управління по контро­лю за виконанням судових рішень Департаменту.

Персональні наряди на запити готуються управлінням по контро­лю за виконанням судових рішень Департаменту протягом п'яти робо­чих днів та в установленому порядку надсилаються ініціатору запиту.

За персональними нарядами Департаменту розподіляються:

  • засуджені іноземці, громадянство яких документально підтверд­
    жено (національний паспорт, паспортний документ, довідка з диплома­
    тичного представництва, запис у судовому рішенні), незалежно від на­
    явності в регіоні установ відповідного рівня безпеки;

  • особи, засуджені до довічного позбавлення волі;

  • особи, яким визначено відбування покарання в колонії макси­
    мального рівня безпеки у приміщеннях камерного типу;

  • особи, засуджені за вчинення злочину в період відбування пока­
    рання у виді позбавлення волі або обмеження волі.

159

Категорично забороняється переміщення засуджених, які прибули з виправних установ за персональними нарядами, до інших установ без погодження з Департаментом. За наявності виняткових обставин, які перешкоджають подальшому триманню засудженого уданій виправній установі, його переведення з виправної установи одного регіону до ус­танови іншого регіону здійснюється за персональними нарядами на підставі рішення відповідної комісії Департаменту з питань переведен­ня засуджених з однієї установи до іншої.

Засуджені до позбавлення волі особи, які за висновком начальника медичної частини СІЗО потребують стаціонарного лікування у спе­ціалізованих установах-лікарнях або в лікарнях при установах, направ­ляються до зазначених установ.

Особи, засуджені до покарання у виді позбавлення волі на певний строк за злочини проти основ національної безпеки України; умисне вбивство при обтяжуючих обставинах; захоплення заручників; створен­ня злочинної організації; бандитизм; терористичний акт; посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського форму­вання з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця; посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням право­суддя; посягання на життя захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правовоїдопомоги; геноцид; пося­гання на життя представника іноземної держави; захоплення представ­ника влади або працівника правоохоронного органу як заручника, — відбувають покарання у виправних установах, які розташовані за межа­ми тієї області, де було вчинено злочин.

Без нарядів із СІЗО до установ виконання покарання направляються:

  • неповнолітні особи жіночої статі — до Мелітопольської виховної
    колонії управління Держдепартаменту Запорізької області;

  • жінки, які вперше засуджені за злочини, вчинені з необережності,
    — до Орджонікідзевської виправної колонії управління Держдепарта­
    менту в Дніпропетровській області;

  • вперше засуджені до позбавлення волі на певний строк жінки, які ви­
    знані інвалідами першої або другої групи,—до Дніпродзержинської виправ­
    ної колонії управління Держдепартаменту в Дніпропетровській області;

  • засуджені до позбавлення волі на певний строк жінки, які раніше
    відбували покарання у виді позбавлення волі і визнані інвалідами пер­
    шої або другої групи, — до Чернігівської виправної колонії управління
    Держдепартаменту в Чернігівській області; в цю ж колонію направлять
    також жінок з вагітністю понад чотири місяці, а також тих, хто має дітей
    віком до трьох років;

  • уперше засуджені до позбавлення волі на певний строк жінки з
    вагітністю понад чотири місяці або такі, які мають при собі дітей віком

160

яо трьох років, — до Чорноморської виправної колонії управління Держ­департаменту Одеської області;

_ чоловіки, які вперше засуджені за злочини, вчинені з необереж­ності, направляються до Кагарлицької виправної колонії управління Держдепартаменту України в Київській області.

Вперше засуджені до позбавлення волі на певний строк чоловіки, які раніше працювали в суді, органах прокуратури, юстиції та правоохорон­них органах (Закон України «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів»), направляються до Менської виправної ко­лонії Чернігівської області.

Засуджені до позбавлення волі на певний строк чоловіки, які виз­нані інвалідами першої або другої групи та потребують постійного ме­дичного нагляду і реабілітації, яким визначено відбування покарання у виправній колонії середнього рівня безпеки, — до Софіївської виправ­ної колонії управління Держдепартаменту в Чернігівській області.

Осіб, вперше засуджених до позбавлення волі за злочини невеликої або середньої тяжкості чи тяжкі злочини, може бути за їхньою письмо­вою згодою залишено у слідчому ізоляторі чи направлено у виправну колонію максимального рівня безпеки для роботи з господарського об­слуговування. Оформлюється таке рішення щодо названих окремих категорій засуджених або наказом начальника слідчого ізолятора, або Держдепартаментом України при направленні осіб у колонію макси­мального рівня безпеки (ст. 89 КВК України).

Звернення засуджених осіб та інших громадян з питань розподілу та направлення засуджених із СІЗО до виправної установи подаються в установленому порядку на розгляд голові Регіональної комісії не пізніше однієї доби з дня їх отримання і розглядаються у порядку, передбаченому чинним законодавством. Про результати розгляду заяв і скарг громадя­нам надається письмова відповідь, а засудженому оголошується під роз­пис. Якщо рішення комісії оскаржується заявником, то відбувається повторний розгляд за вказівкою начальника територіального органу управління Департаменту.

Подальший розгляд заяв і скарг засуджених осіб, громадян, звернень державних або громадських установ та організацій, апеляційних подань органів прокуратури з питань розподілу та направлення засуджених осіб До установ виконання покарання здійснює Апеляційна комісія, яку очо­лює голова Держдепартаменту України згідно з Положенням (Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань від 16 грудня 2003 року № 261).

Апеляційна комісія здійснює також контроль за дотриманням ви­мог законодавства України та нормативно-правових актів Департаменту Регіональними комісіями, готує вказівки, роз'яснення та методичні Рекомендації з питань їх діяльності. Подання скарг і заяв на рішення

161

Регіональних комісій особами, які тримаються у слідчому ізоляторі здійснюється у порядку, встановленому ст.13 Закону України «Про по­переднє ув'язнення», а особами, які відбувають покарання у виді поз­бавлення волі, - у порядку, встановленому ст. 113 КВК України. Інші громадяни подають заяви і скарги згідно з Законом України «Про звер­нення громадян». Рішення Апеляційної комісії є обов'язковими для виконання Регіональними комісіями, органами та установами криміна­льно-виконавчої системи, набирають чинності з моменту їх підписан­ня, зворотної сили не мають.

Порядок направлення засуджених до виправних і виховних колоній визначається нормативно-правовими актами Держдепартаменту Ук­раїни. Він передбачає, що такі особи направляються для відбування покарання не пізніше десятиденного строку з дня набрання вироком законної сили або з дня надходження із суду розпорядження про вико­нання вироку, який набрав законної сили. Протягом цього строку за­суджений має право на короткострокове побачення з близькими роди­чами. Одночасно адміністрація слідчого ізолятора зобов'язана сповісти­ти сім'ю засудженого про місце, де він буде відбувати покарання, і його поштову адресу.

Разом з відправленням засудженого до відповідної установи вико­нання покарання направляється його особова справа, документи, гроші, якщо вони були на особистому рахунку.

Особова справа на кожного заарештованого відкривається за місцем попереднього ув'язнення. Вона складається з двох частин. Перша час­тина — це анкета, дактилокарта, пізнавальне фото, копія вироку суду, протокол затримання, копії судових ухвал і постанов, довідка про по­передні судимості. У другій частині містяться довідка-характеристика слідчого, персональний або індивідуальний наряд на етапування, ме­дична картка, копії характеристик із слідчого ізолятора, документи про заходи заохочення і стягнення.

Загальні положення виконання покарання у виді позбавлення волі

Згідно зі ст. 63 КК України покарання у виді позбавлення волі по­лягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Після того як вирок суду до позбав­лення волі набере законної сили, Комісія з питань розподілу, направ­лення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, Державного департаменту України з питань виконан­ня покарань визначає вид колонії, в якій особа, засуджена до позбав­лення волі, відбуватиме покарання. Після цього, але не пізніше деся­тиденного строку з дня набрання вироком законної сили засуджені до позбавлення волі направляються до виправних і виховних колоній у по­рядку, визначеному Державним департаментом України з питань виконан­ня покарань. При направленні засуджених до позбавлення волі до місця відбування покарання необхідно, як це визначено ст. 88 КВК України, до­тримуватись критеріїв класифікації за статтю, за віком, тобто жінки мають бути окремо від чоловіків, неповнолітні — від дорослих, засуд­жені до довічного позбавлення волі — окремо від інших категорій, хворі на активну форму туберкульозу — окремо від здорових.

Порядок приймання засуджених до виправних і виховних колоній визначений ст. 91 КВК та розділом V Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, за якими приймання засуджених, що при­були групою, проводиться комісією установи виконання покарань, до складу якої входять: начальник установи, його заступники, працівни­ки оперативного відділу, відділів нагляду і безпеки, по контролю за ви­конанням судових рішень, соціально-психологічної роботи, охорони, а також інтендантської та медичної служб.

Приймання засудженого, доставленого в установу в індивідуально­му порядку, здійснює начальник установи разом із представником відділу по контролю за виконанням судових рішень. Якщо ж засуджені прибули в установу у неробочий час, то їх приймання здійснює черго­вий помічник начальника колонії разом із начальником варти.

З метою забезпечення вимог режиму під час приймання в колонію засуджені підлягають повному обшуку, а їх речі огляду. Під час обшуку та огляду у засуджених вилучаються предмети, вироби та речовини, зберігання яких їм заборонено Правилами внутрішнього розпорядку. При цьому речі, вилучені з обігу, знищуються, а гроші, цінності та інші

163

предмети за рішенням суду можуть бути передані в дохід держави. Про і вилучення у засуджених предметів, виробів і речовин члени комісій скла- | дають протокол. Разом з тим, деякі вилучені речі та предмети (наприклад верхній одяг чи взуття невстановленого для позбавлених волі зразка, му. | зичні інструменти і т. ін.) здаються на склад установи, що оформляється І квитанцією, корінець якої видається засудженому. Повертаються ці речі 1 засудженим при звільненні від відбування покарання.

Під час приймання представники відділу по контролю за виконай- І ням судових рішень отримують особові справи та попутний список на І засуджених, які прибули до установи; встановлюють належність кожної особової справи конкретному засудженому за пізнавальною фотокарт­кою або шляхом опитування цього засудженого, а в разі потреби — за дактилоскопічною картою; на засуджених, які згідно з рішенням судів зобов'язані відшкодовувати матеріальні збитки або аліменти, складають список і передають його до бухгалтерії; протягом трьох діб повідомля­ють суд, який постановив вирок, про приведення його до виконання та про місце відбування покарання засудженим. Одночасно про місцепе­ребування та про право на побачення, на ведення телефонних розмов, листування, отримання посилок, передач та бандеролей засудженим повідомляється його сім'я або близькі родичі. На кожного засуджено­го, що прибув до колонії, на підставі матеріалів особової справи скла­дається облікова (інформаційна) картка, яка містить відомості щодо особи, дані про злочин, за який її засуджено, назву суду, що постано­вив вирок, зазначається день і час прибуття й звільнення з колонії.

Під час приймання засуджених члени комісії опитують їх, поперед- | жають про можливу відповідальність у разі порушення встановлених в установі правил поведінки і приймають рішення про направлення засу­джених до дільниці карантину, діагностики й розподілу. Рішення комісії оформлюється наказом начальника установи виконання покарань.

Перед направленням засуджених до дільниці карантину, діагностики й розподілу вони в обов'язковому порядку проходять медичний огляд та комплексну санітарну обробку.

Після поміщення засуджених у дільницю карантину, діагностики й розподілу протягом чотирнадцяти діб вони проходять повне медичне обстеження для виявлення можливих інфекційних, соматичних чи психічних захворювань. У дільниці карантину, діагностики й розподілу засуджені тримаються окремо від інших засуджених у звичайних жилих^ приміщеннях типу гуртожитку. Дільниці карантину, діагностики й роз­поділу створені з метою первинного психолого-педагогічного вивчен­ня особистості новоприбулих засуджених, сприяння адаптації до умов позбавлення волі, виконання програми ознайомлення засуджених з порядком виконання та умовами відбування покарання, для забезпе­чення особистої безпеки, виключення безконтрольного спілкування

164

новоприбулих засуджених з іншими засудженими та класифікації в ме­жах установи для визначення оптимальних умов відбування покарання.

Дільницю карантину, діагностики й розподілу очолює начальник, який призначається за рахунок штатної чисельності соціально-психо­логічної служби з числа найбільш досвідчених працівників.

Для організації роботи з новоприбулими засудженими наказом на­чальника установи створюється робоча група, до складу якої обов'язко­во входять психолог та медичний працівник. Робоча група із залученням відповідних працівників установи ознайомлює новоприбулих засуджених з порядком виконання та умовами відбування покарання. Зокрема, засу­дженим доводяться правила їх поведінки; розпорядок дня в установі; по­рядок придбання продуктів харчування та предметів першої потреби, одержання посилок, передач і бандеролей; порядок надання телефонних розмов та побачень; порядок листування та звернення зі скаргами та за­явами; норми та умови забезпечення речовим майном і харчуванням; порядок надання медичної допомоги; порядок залучення до праці, умо­ви та порядок оплати праці; підстави та порядок зміни умов тримання як усередині установи, так і шляхом переведення в інші установи; підстави та порядок застосування умовно-дострокового звільнення; підстави та порядок застосування заходів заохочення та стягнення і т. ін.

Первинне вивчення даних про особистість засуджених передбачає вивчення: а) соціально-демографічних даних (прізвище, ім'я та по бать­кові, дата та місце народження, громадянство, національність, освіта, адреса місця проживання до засудження, рід занять до засудження, про­фесія, дані про склад сім'ї); б) кримінально-правових даних (відомості про попередні судимості, коли і яким судом і за що засуджений востаннє, початок і кінець строку, завдані злочином збитки, ставлення до вчиненого злочину, можливість дострокового звільнення); в) відомостей про окремі нахили, здібності та фізичні особливості (які має професії, спеціальності, стосунки з сім'єю, близькими друзями, ставлення до релігії, природні обдарування, захоплення, відношення до спорту, загальний фізичний стан, захворювання, ставлення до вживання алкоголю, наркотиків тощо); г) наміри і плани на період відбування покарання.

Психодіагностика засуджених проводиться психологом шляхом вив­чення їх психологічних властивостей, процесів та станів. Психодіагнос­тика має на меті сприяти адаптації засуджених до умов відбування пока­рання шляхом надання їм психологічної допомоги. На підставі психодіаг­ностики та узагальнення даних про особистість засуджених психологом складаються психологічні характеристики на кожного позбавленого волі Та Розробляються рекомендації щодо особливостей організації подальшої індивідуальної виховної роботи. Індивідуальна програма соціально-ви­ховної роботи із засудженим затверджується начальником колонії.

За результатами медичного обстеження, вивчення особливостей та Психодіагностики засуджених начальник дільниці карантину, діагнос-

165

тики і розподілу подає свої пропозиції розподільчій комісії установи, у складі начальника установи, його заступників, начальника відділу по контролю за виконанням судових рішень, начальника медичної части­ни, психолога для вирішення питання по направлення засуджених, які не виявили стійкої схильності до порушення установленого порядку відбування покарання, до дільниці ресоціалізації або ж засуджених за злочини невеликої та середньої тяжкості, які не виявили стійкої схиль­ності до порушення установленого порядку відбування покарання, до дільниці соціальної реабілітації. Можливе й направлення засуджених до дільниці посиленого контролю у разі, якщо вони під час перебування в дільниці карантину, діагностики і розподілу виявили високий ступінь соціально-педагогічної занедбаності і потяг до продовження протиправ­ної поведінки (ч. 4 ст. 94 КВК). Поведінка засудженого під час перебу­вання у дільниці карантину, діагностики й розподілу є основним кри­терієм для клопотання начальника соціально-психологічної служби дільниці карантину, діагностики й розподілу про направлення засудже­ного до дільниці посиленого контролю. Оцінка поведінки засудженого під час перебування в дільниці карантину, діагностики й розподілу вра­ховує, чи мали місце: свідома відмова виконувати вимоги встановленого порядку відбування покарання; допущення злісних порушень режиму; фізичний опір представникам адміністрації; приниження людської гідності інших засуджених; створення конфліктних ситуацій із застосу­ванням фізичної сили; нав'язування та пропаганда серед засуджених* злочинних традицій. Крім цих критеріїв беруться до уваги при направ­ленні засуджених до дільниці посиленого контролю ще й відомості щодо поведінки засудженого до прибуття в колонію, особистісна та криміна­льно-правова характеристика під час вивчення та спостереження у дільниці карантину, діагностики й розподілу. Це означає, що врахо­вується, чи були: систематичні порушення режиму під час перебуван­ня у слідчому ізоляторі, неодноразові поміщення до карцеру, перебуван­ня на профілактичному обліку; переведення до колонії більш високого рівня безпеки або повернення з колонії нижчого рівня безпеки за злісне порушення режиму; засудження за корисливо-насильницькі злочини (бандитизм, грабіж, розбій, вимагання); засудження за вчинення умис­ного злочину середньої тяжкості в період відбування покарання у виді позбавлення волі; нетактовність та грубість з представниками адмі­ністрації колонії; висока криміногенна зараженість (тобто глибина й стійкість антисуспільної спрямованості особистості), послідовно-криміногенний тип особистості; підвищена агресивність, погано стри­мувана імпульсивна поведінка, упереджене ставлення до оточуючих. У дільниці посиленого контролю можуть відбувати покарання як осо­би, що були туди направлені одразу з дільниці карантину, діагностики й розподілу, так і засуджені, переведені з дільниці ресоціалізації. Пра­вила внутрішнього розпорядку передбачають їх роздільне тримання У

166

дільниці посиленого контролю. При вирішенні питання про переведен-ня засуджених із дільниці ресоціалізації до дільниці посиленого контро­лю беруться до уваги як вищеназвані критерії, так і те, що виявилась безуспішність застосування заходів виховного впливу; що мало місце: перебування засудженого протягом року на обліку як злісного поруш­ника установленого порядку відбування покарання; поміщення протя­гом року три та більше разів до дисциплінарного ізолятора; незадовільне ставлення до праці; перебування на профілактичному обліку як особи, що підтримує злочинні традиції або схильна до втечі чи до нападу на адміністрацію установи, а також схильна: до організації, провокування та участі у групових протиправних діях; до вживання, зберігання та роз­повсюдження наркотичних засобів, психотропних речовин або їх ана­логів; до вживання та виготовлення алкогольних напоїв; до організації та участі в іграх з метою отримання матеріальної або іншої вигоди.

У разі направлення засудженого до дільниці посиленого контролю начальником відділення соціально-психологічної служби на кожного такого засудженого розробляється спеціальна індивідуальна програма, яка передбачає заходи індивідуально-виховного, психотерапевтичного, психокорегуючого характеру. Ця програма погоджується з першим за­ступником начальника колонії та заступником начальника установи із соціально-виховної роботи, після чого затверджується начальником колонії. Даний порядок узгодження зумовлений тим, що кримінально-виконавче законодавство формально не визначає строк перебування засудженого у дільниці посиленого контролю, бо перебування засудже­них у цій дільниці триває до завершення виконання програми індивіду­альної роботи. Отже, термін перебування засудженого у дільниці поси­леного контролю залежить від оцінки реалізації виконання програми індивідуальної роботи. Таку оцінку начальник відділення соціально-психологічної служби дає через три місяці перебування засудженого у дільниці посиленого контролю і вносить пропозиції профілактичній комісії колонії щодо доцільності подання клопотання про переведення засудженого до дільниці ресоціалізації або подальшого залишення у Дільниці посиленого контролю. Слід звернути увагу на те, що під час перебування у приміщеннях камерного типу дільниці посиленого кон­тролю в умовах суворої ізоляції засуджені зазнають обмежень, які вста­новлені режимом, передбаченим для тримання засуджених у виправній колонії максимального рівня безпеки (частина 1 ст. 97 КВК).

З дільниці посиленого контролю можливе переведення засуджено­го До дільниці ресоціалізації у разі, якщо буде виконана програма індивідуальної роботи. Ця програма вважається реалізованою, якщо: здійснені в повному обсязі заходи індивідуально-виховного, психотера­певтичного та психокорегуючого характеру і вони мали позитивний вплив на засудженого; засудженій дотримується обов'язків, визначених У К.ВК та Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання пока-

167

рань; у засудженого відсутні протягом останніх шести місяців злісні порушення встановленого порядку відбування покарання та інші пору, шення режиму протягом останніх трьох місяців на час розгляду на комісії колонії питання про доцільність переведення засудженого до дільниці ресоціалізації; мало місце сумлінне ставлення до праці; засуд­жений брав участь у програмах диференційованого виховного впливу.

Засуджені, що були направлені до дільниці ресоціалізації як із | дільниці карантину діагностики й розподілу, так і з дільниці посилено­го контролю, розподіляються, як це визначено ст. 96 КВК, по відділен­нях соціально-психологічної служби і розміщуються в окремих жилих приміщеннях гуртожитку з локальним сумісним проживанням членів відділення. Кожному засудженому надається індивідуальне спальне місце, яке визначає начальник відділення. Як правило, засуджений зара­ховується до складу одного відділення соціально-психологічної служби на весь період перебування в даній установі. Однак за виняткових обста­вин (конфліктні стосунки між окремими засудженими, реорганізація відділень, хвороба засудженого) допускається (за мотивованим письмо­вим наказом начальника установи з урахуванням думки начальника відділення) переведення засуджених з одного відділення до іншого. При цьому чисельність засуджених у відділенні не може бути більше 100 осіб і це визначено чинними нормативами щодо організаційної структури ус­танови виконання покарань, затвердженими відповідними наказами Державного департаменту України з питань виконання покарань. При­міщення для розташування засуджених повинні мати належні комуналь­но-побутові умови, які відповідають встановленим КВК нормам.

Положення про відділення соціально-психологічної служби устано­ви виконання покарань визначає його як основну ланку в організаційній структурі установи виконання покарань. Метою функціонування від­ділення соціально-психологічної служби є безпосереднє забезпечення оптимальних умов для відбування покарання у виді позбавлення волі та проведення із засудженими соціально-виховної роботи, спрямованої «на формування та закріплення в засуджених прагнення до заняття су­спільно-корисною діяльністю, сумлінного ставлення до праці, дотриман­ня вимог законів та інших прийнятих у суспільстві правил поведінки, підвищення їх загальноосвітнього й культурного рівнів». З метою спри­яння розвитку у засуджених соціальної активності та корисної ініціати­ви у вирішенні питань організації вільного часу засуджених, їх побуту, праці та навчання у відділенні створюється і функціонує рада колективу засуджених, діяльність якої спрямовує начальник відділення. У вільний від роботи час корисна ініціатива засуджених реалізується також шляхом їх участі у роботі гуртків за інтересами (прикладна творчість, художня самодіяльність тощо) та спортивних, секцій, які створюються на доб­ровільних засадах і затверджуються наказом начальника установи.

168

Відповідно до ст. 101 КВК України засуджені, які стають на шлях виправлення, можуть бути переведені з дільниці ресоціалізації: у ко­лоніях мінімального і середнього рівня безпеки — до дільниці соціаль­ної реабілітації після фактичного відбуття: не менше однієї четвертої строку покарання, призначеного судом за злочин середньої тяжкості; не менше третини строку покарання, призначеного судом за умисний тяж­кий злочин, а також у разі, коли особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття суди­мості знову вчинила умисний злочин, за який вона була засуджена до позбавлення волі; не менше половини строку покарання, призначено­го судом за особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначено­го особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила умисний злочин протягом невідбутної частини покарання.

Особливу увагу при прийнятті рішення про переведення до дільниці соціальної реабілітації слід приділяти таким чинникам: ступінь небезпеч­ності засудженого, його наміри на подальше відбування покарання, мож­ливість самостійно дотримуватися вимог режиму в умовах відсутньої ізо­ляції та обмеженого нагляду; наявність даних, що свідчать про можливість або наміри вчинення втечі (перебував у розшуку під час слідства, дезер­тирував із Збройних Сил тощо); ступінь алкогольної та наркотичної за­лежності; ставлення засудженого до праці, наявність робочої спеціаль­ності, кваліфікація; стан здоров'я та працездатність засудженого; соціальне оточення засудженого, сімейний стан та зв'язки з рідними; віддаленість дільниці соціальної реабілітації від місця проживання засу­дженого та вірогідність впливу цього чинника на його поведінку.

Не підлягають переведенню до дільниці соціальної реабілітації: осо­би, які злісно порушували вимоги режиму в місцях попереднього ув'яз­нення та в колоніях; інваліди першої та другої груп та особи, які досяг-ли пенсійного віку; вагітні жінки та жінки, які мають при собі дітей віком до трьох років; особи, які не пройшли повний курс лікування ве­неричного захворювання, активної форми туберкульозу, психічного розладу, алкоголізму та наркоманії; особи, які засуджені за злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів; особи, яких засуджено за вчинення умисного злочину в період відбування покарання у виді арешту або обмеження волі.

Щодо тримання засуджених у дільниці соціальної реабілітації, то не­обхідно звернути увагу на автономність цього підрозділу колонії, оскільки Для нього характерна своя особлива просторова структура. Так, дільни-Дя соціальної реабілітацції має свою окрему житлову зону, лише на тери­торії якої засуджені тримаються під охороною, хоча взагалі у дільниці соціальної реабілітації за ними здійснюється тільки нагляд. У межах те­риторії дільниці соціальної реабілітації засуджені мають право вільно пересуватися у вільний від роботи час від підйому до відбою. Можливе

169

й пересування засуджених без будь-якого нагляду й поза межами дільниці соціальної реабілітації, але в межах населеного пункту (для виконання робіт, навчання). Засуджені у дільниці соціальної реабілітації на відміну від тих, хто тримається в інших дільницях колонії, можуть носити цивільний одяг, мати при собі цінні речі, отримувати будь-яку кількість посилок, передач та бандеролей, користуватися грішми, мати короткострокові побачення без будь-яких обмежень. Тривалі побачен­ня у дільниці соціальної реабілітації засудженим надаються раз на місяць — до трьох діб. Через шість місяців після перебування у дільниці соціальної реабілітації засудженому в разі відсутності порушень режи­му відбування покарання надається право проживати із своїми сім'ями у межах населеного пункту, де розташована колонія, придбавати жилий будинок і заводити особисте господарство на території дільниці. Крім особистих господарств цих засуджених на території дільниці соціальної реабілітації розміщуються кімнати для проживання інших засуджених, кабінет начальника відділення, кімнати для проведення тривалих поба­чень, місце для телефонних розмов засуджених, кімната для проведен­ня виховної роботи, кухня-їдальня та інші комунально-побутові служ­би, що притаманні житловій зоні колонії.

Таким чином, умови тримання засуджених у дільниці соціальної ре­абілітації порівняно з іншими дільницями виправних колоній є істотно більш м'якими та наближеними до умов життя за межами колонії. Разом із тим, переведення засудженого до дільниці соціальної реабілітації за критерієм «стає на шлях виправлення» означає, що поряд з позитивною оцінкою поведінки засудженого (нормальний хід відбування покарання, відсутність незнятих та непогашених стягнень, сумлінне ставлення до праці та навчання, участь у диференційованих програмах виховного впливу) в адміністрації колонії не має повної впевненості у його виправ­ленні, тому можливим є лише його переведення до структурної дільниці колонії з меншим обсягом обмежень, тобто поки що питання не виникає про умовно-дострокове звільнення за критерієм «довів своє виправлення». Фактичні підстави, що обґрунтовують юридичний критерій «засуджений стає на шлях виправлення» складають наявність обґрунтованих матеріалів з висновками адміністрації виправної колонії, спостережної комісії, інших державних органів і громадських організацій, що свідчать про визнання засудженим своєї вини у вчиненому злочині і каяття в цьому; недопущен­ня протягом року порушень установленого порядку відбування покаран­ня або дострокове зняття раніше накладеного стягнення, після якого пройшло не менше шести місяців; відмова від негативних зв'язків із кримінальним оточенням та впливу злочинної моралі; сумлінну і чесну працю, виконання норм виробітку та прагнення здобуття чи підвищен­ня професійного та освітнього рівня; прийняття письмового зобов'язання щодо законослухняної поведінки.

170

Режим у колоніях та засоби його забезпечення

Згідно з ч. 1 ст. 102 КВК України «режим у виправних і виховних колоніях — це встановлений законом та іншими нормативно-правови­ми актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпе­чує ізоляцію засуджених; постійний нагляд за ними; виконання покла­дених на них обов'язків; реалізацію 'їхніх прав і законних інтересів; без­пеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колонії; зміну умов тримання засуджених».

Визначення режиму через категорію «порядок», відповідно до тлу­мачення терміну «порядок», що міститься у словниках, дозволяє ро­зуміти його як послідовність тих чи інших дій, правила, за якими здійснюється що-небудь. Отже, при такому розумінні режиму він виз­начає послідовність процесу виконання-відбування покарання чи пра­вила, за якими здійснюється цей процес. Разом з тим, таке розуміння режиму не відображає його характеристики як засобу для досягнення мети покарання або ж засобу виправлення та ресоціалізації, у якості якого він визначений ч. З ст. 6 КВК України. Для усунення цього не­доліку необхідно звернутись до витоків поняття режим. Під режимом, згідно із словниками, розуміється система правил, заходів, необхідних для досягнення тієї чи іншої мети. Таке розуміння режиму надає мож­ливість визначити й режим покарання (в даному випадку — позбавлення волі) як встановлену кримінально-виконавчим законодавством су­купність правил поведінки засуджених (режим відбування покарання) і заходів, що здійснюються органами й установами виконання покарань, спрямованими на досягнення цілей покарання (режим виконання по­карання). Дане визначення режиму дозволяє виділити такі сторони ре­жиму, як режим виконання й режим відбування покарання, а також розглядати режим не тільки у вузькому значенні лише як інститут поз­бавлення волі, але й дає можливість вести мову про режим виконання-відбування інших видів покарань, наприклад, режим арешту, режим обмеження волі, режим виправних робіт, режим позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, режим три­мання в дисциплінарному батальйоні та ін.

За частиною 1 ст. 102 КВК України найважливішою вимогою режи-МУ виконання позбавлення волі є ізоляція засуджених. Зміст позбавлен-

171

ня волі знаходить свій вираз саме в ізоляції засудженого від суспільства! шляхом поміщення його у кримінально-виконавчу установу закритого! типу. Позбавлення волі зумовлює застосування до засудженого досить! вагомих правообмежень, що здатні істотно змінити правовий статус осо.! би. Ізоляція при позбавленні волі, як зазначив Ф. Р. Сундуров, об'єктивті но приводить до обмеження: 1) можливості пересуватися, 2) можливості! спілкуватися, 3) вибору місця проживання, 4) вибору характеру й роду занять, 5) права вільно визначати свій спосіб життя, 6) права розпори^ І джатися своїм часом. Серед перерахованих найбільш важливим елемен-том ізоляції при позбавленні волі є істотні обмеження в спілкуванні за­судженого з особами, що перебувають на волі, за межами виправно-тру­дової установи. Без ізоляції засуджених і похідних від неї обмежень не може бути, власне, позбавлення волі.

Ізоляція осіб, позбавлених волі, забезпечується системою охорони кримінально-виконавчих установ, яка включає в себе: варту, місце її роз­ташування, пости, де вартові виконують свої обов'язки, сектори спосте­реження та ведення обстрілу, маршрути руху чергової зміни, інженерно-технічні засоби охорони, пости вартових собак і т. ін. Згідно з Інструкцією з організації охорони установ виконання покарань, затвердженою Дер­жавним департаментом України з питань виконання покарань, охорона є комплексом заходів, спрямованих на забезпечення ізоляції засуджених і недопущення вчинення ними втеч та інших злочинів; запобігання про­никненню на територію установ сторонніх осіб та заборонених до вико­ристання засудженими предметів; забезпечення зберігання матеріальних цінностей установ виконання покарань. Охорону осіб, позбавлених волі, здійснює відділ організації охорони установи виконання покарань, основ­ними функціями якого є: охорона й оборона об'єктів кримінально-вико­навчої установи; здійснення пропускного режиму на об'єктах, які пере­бувають під охороною; конвоювання засуджених із колонії на виробничі об'єкти й назад, охорона їх під час виконання робіт; зустрічне конвою­вання за автомобільними маршрутами, а також екстрене конвоювання.

Згідно з Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань заходами забезпечення ізоляції засуджених також є огляди та обшуки засуджених, приміщень, територій житлових та виробничих зон, умови роботи вільнонайманого персоналу із засудженими й пропускний режим у колоніях, що визначає умови допуску осіб на їх територію.

Постійний нагляд за засудженими до позбавлення волі теж є основною вимогою режиму виконання покарання. Згідно з Інструкцією з організації нагляду за засудженими, які відбувають покарання в установах виконан­ня покарань, затвердженою Державним департаментом України з питань виконання покарань, нагляд є системою заходів, котрі спрямовані на за­безпечення виконання кримінального покарання у виді позбавлення (об­меження) волі шляхом цілодобового й постійного контролю за поведінкою

172

суджених у місцях'їх проживання та праці, попередження та припинен­ня з їх боку протиправних дій, забезпечення вимог ізоляції засуджених та безпеки персоналу. Нагляд у кримінально-виконавчих установах прояв­ляється у постійному стеженні інспекторами служби нагляду й безпеки за поведінкою засуджених у місцях їх розміщення та перебування.

Нагляд спрямований на: забезпечення виконання засудженими вста­новлених кримінально-виконавчим законодавством правил поведінки; здійснення встановленого пропускного режиму між житловою та вироб­ничою зонами, ізольованими дільницями колонії, цехами та іншими об'єктами; контроль за дотриманням засудженими порядку пересуван­ня по колонії; дотримання встановленого зразка одягу, правил санітарії та гігієни; проведення перевірок наявності засуджених у місцях 'їх прожи­вання та праці; контроль за станом інженерно-технічних засобів охоро­ни; проведення обшуків приміщень та особистих обшуків засуджених, а також огляду території колонії; вилучення предметів, виробів і речей, збе­реження яких засудженим заборонено; забезпечення порядку і контро­лю за проведенням побачень і телефонних розмов засуджених; перегляд, перевірка і вручення посилок, передач і бандеролей, забезпечення поряд­ку відбування дисциплінарних стягнень у дисциплінарних ізоляторах, приміщеннях камерного типу чи одиночних камерах, застосування до засуджених заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї і т. ін.

Спеціальне завдання про здійснення нагляду за засудженими покла­дається на чергову зміну, до складу якої входять: черговий помічник началь­ника установи; заступник чергового помічника начальника колонії, він же начальник зміни молодших інспекторів; молодші інспектори житлової зони; молодші інспектори виробничої зони; молодший інспектор з приймання та видачі передач, посилок і бандеролей для засуджених, про­ведення побачень і телефонних розмов засуджених із родичами та інши­ми громадянами; молодший інспектор у дисциплінарному ізоляторі, приміщеннях камерного типу, одиночних камерах; молодший інспектор із супроводження транспортних засобів по території об'єктів, що охо­роняються, та забезпечення контролю за вантажно-розвантажувальними роботами; молодший інспектор із забезпечення пропускного режиму на міжзонному КПП, який розташовано між житловою та виробничою зона­ми; молодші інспектори з нагляду за засудженими в дільницях соціальної реабілітації; молодші інспектори лікувальних закладів при кримінально-виконавчих установах; оперативна група (особовий склад колонії), її чи­сельність та склад визначаються начальником кримінально-виконавчої Установи залежно від оперативної обстановки й варіанта несення служби, а саме: працівники колонії (представники персоналу на об'єктах робіт); ФУпа патрулювання в районі дислокації кримінально-виконавчої устано­ви; черговий водій оперативного автомобіля; черговий електрик; оператор пульта оперативного зв'язку та сигналізації; черговий медпрацівник.

173

Свої обов'язки з нагляду за засудженими чергова зміна виконує без вогнепальної зброї. Разом із тим, чергова зміна для виконання своїх функцій забезпечується необхідними спеціальними й технічними засоба­ми та інвентарем: радіостанціями; ліхтарями; спеціальними засобами сльо­зоточивої та дратівної дії; гумовими кийками; гамівною сорочкою; ком­плектом шоломів, бронежилетів, аварійно-рятувальним інструментом.

Наступною основною вимогою режиму відбування покарання є вико­нання покладених на засуджених обов'язків. Те, що права й обов'язки за­суджених до позбавлення волі визначені у ст. 107 КВК України, безумов­но, є позитивним кроком вперед чинного кримшально-виконавчого зако­нодавства, оскільки визначення правил поведінки засуджених на рівні Закону, а не тільки підзаконного нормативного акта — Правил внутрішньо­го розпорядку — спрямоване на реалізацію принципу законності у діяль­ності кримінально-виконавчих установ. Стаття 107 КВК уточнює, деталізує правове положення осіб, позбавлених волі, порівняно із загальним право­вим статусом засуджених, що визначений у главі 2 КВК. Отже, засуджені до позбавлення волі зобов'язані: дотримуватися норм, які визначають по­рядок і умови відбування покарання, розпорядок дня колонії, правомірних взаємовідносин з іншими засудженими, персоналом колонії та іншими особами; утримувати в чистоті і порядку приміщення, дбайливо ставити­ся до майна колонії і предметів, якими вони користуються при виконанні дорученої роботи, здійснювати за ними належний догляд і використову­вати їх тільки за призначенням; виконувати всі законні вимоги персоналу колонії; виконувати необхідні роботи по самообслуговуванню, благоуст­рою колонії; дотримуватися санітарно-гігієнічних норм; дотримуватися вимог пожежної безпеки і безпеки праці.

Окремі правила поведінки засуджених мають характер заборони, що власне відображає притаманну позбавленню волі кару, тобто показує, яких обмежень прав і свобод зазнають особи, позбавлені волі. Отже, засудженим забороняється: самовільно залишати колонію, порушува­ти лінію охорони; спілкуватися із засудженими та іншими особами з порушенням встановлених правил ізоляції, звертатися до них з прохан­ням про виконання незаконних дій; придбавати, виготовляти, зберіга­ти і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і виро­би, заборонені до використання в колонії; продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на користь інших осіб предмети, вироби і речі, які перебувають в особистому користуванні; заподіювати собі тілесні ушкодження, в тому числі і з допомогою іншої особи, завдавати шкоди своєму здоров'ю з метою ухилення від відбування покарання або виконання встановлених обов'язків; завдавати шкоди державному, ко­мунальному майну, майну інших юридичних чи фізичних осіб, у тому числі майну інших засуджених, створювати загрозу заподіяння шкоди такому майну; вживати спиртні напої, наркотичні чи інші одурманю-

174

ці засоби; чинити опір законним діям персоналу колонії, перешкод-ати виконанню ним своїх службових обов'язків, підбурювати до цьо­го інших засуджених; грати в настільні та інші ігри з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; вживати нецензурні та жаргонні слова, давати і присвоювати прізвиська; самовільно залишати призначені для перебування ізольовані територію, приміщення або визначене місце роботи. Крім Кодексу, окремі заборони щодо засуджених до позбавлен­ня волі передбачені й Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань. Так, засудженим додатково до вище перерахова­ного забороняється завішувати чи міняти без дозволу адміністрації спальні місця, а також обладнувати їх у комунально-побутових та інших службових або виробничих приміщеннях; відправляти листи, у яких є нецензурні або інші неприпустимі вислови; грати в карти; перебувати в гуртожитках та відділеннях, у яких вони не проживають, або на вироб­ничих об'єктах, на яких вони не працюють; мати при собі предмети і речі в асортименті і кількості, що виходять за межі, встановлені Пе­реліком продуктів харчування, предметів першої потреби та засобів осо­бистої гігієни, які можуть отримувати засуджені у посилках (передачах), купувати в крамницях установ та зберігати при собі; курити в невідве-дених для цього місцях, а у виховних колоніях — курити взагалі; направ­ляти й отримувати кореспонденцію всупереч встановленому порядку; наносити собі або іншим особам татуювання; тримати тварин, займа­тись городництвом; вивішувати фотографії, репродукції, листівки, вирізки з газет та журналів на стінах, тумбочках, ліжках та робочих місцях; самовільно переплановувати, змінювати конструктивні елемен­ти будівель та споруд установ виконання покарань; користуватися за­точувальним обладнанням, інструментом, електроенергією, механізма­ми та іншими матеріалами з особистих мотивів.

Відбування покарання, коли засуджені зазнають обмежень своїх прав і свобод, знаходить свій прояв не тільки у виконанні покладених на за­суджених обов'язків, але й у реалізації 'їхніх прав і законних інтересів, що теж є однією з основних вимог режиму. За статтею 107 КВК засуджені до позбавлення волі мають право: одержувати інформацію і роз'яснення про умови відбування і порядок виконання покарання у виді позбавлення волі; користуватися послугами, які надаються в місцях позбавлення волі, в тому числі додатковими, оплачуваними; брати участь у трудовій діяль­ності; отримувати медичну допомогу і лікування, в тому числі платні ме-дичні послуги за рахунок особистих грошових коштів чи коштів рідних та близьких; розпоряджатися грошовими коштами, придбавати, володіти 1 Розпоряджатися предметами, речами, виробами; здійснювати листуван­ня з особами, які перебувають за межами колоній, вести з ними телефонні розмови; одержувати і відправляти посилки, бандеролі, грошові перека­зи, одержувати передачі; зустрічатися з родичами та іншими особами;

175

подавати пропозиції, заяви і скарги в усному і письмовому виді від свого •• імені і з питань, що стосуються особисто засудженого; брати участь у ро. | боті самодіяльних організацій та гуртках соціально-корисної спрямова-1 ності; придбавати, користуватися і зберігати предмети першої потреби> І періодичні видання, літературу, продукти харчування; розпоряджатися І вільним часом, який відведений розпорядком дня, не порушуючи при ^ цьому правил поведінки; одержувати освіту відповідно до Закону України' «Про освіту»; одержувати юридичну допомогу від адвокатів або інших;! осіб, уповноважених на надання такої допомоги. Перелік прав засудже-,,1 них до позбавлення волі, що міститься у ст. 107 КВК, не є вичерпним, тому зрозуміло, що Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань доповнюють цей перелік, наприклад, правом засуджених на 1 особисту безпеку, правом відправляти поштою або передавати родичам особисту літературу і періодичні видання, правом придбавати для загаль­ного користування за рахунок коштів, які знаходяться на особистих ра­хунках, телевізори та холодильники.

Органічним продовженням попередньої основної вимоги режиму є забезпечення безпеки засуджених і персоналу. Таким чином, праву засуд­жених на особисту безпеку (ст. 10 КВК) кореспондує обов'язок адмі­ністрації установ виконання покарання своєю діяльністю створити та за­безпечити стан захищеності життєво важливих інтересів як осіб, позбав­лених волі, так і персоналу. Безпека є фундаментальною основою функціонування кримінально-виконавчої системи, у складі якої, до речі, тепер є колонії мінімального, середнього та максимального рівня безпеки. Безпека є властивістю кримінально-виконавчої системи, організованої на принципах цілісності та сталих зв'язків між її структурними підрозділами. Кримінально-виконавча система, таким чином, є системою забезпечення безпеки суб'єктів та учасників кримінально-виконавчої діяльності, спря­мованої на реалізацію обмежень прав та свобод, притаманних покаранню. Загроза кримінально-виконавчій безпеці є відхиленням від кримінально-виконавчої діяльності, від порядку виконання та відбування покарання, посяганням на правове положення учасників кримінально-виконавчих правовідносин. Отже, забезпечення кримінально-виконавчої безпеки є га­рантією, необхідною специфічною умовою існування кримінально-вико­навчої системи. На забезпечення безпеки засуджених спрямований нагляд за ними, профілактична та оперативно-розшукова діяльність у колоніях, застосування технічних засобів нагляду й контролю.

Основною вимогою режиму є необхідність роздільного тримання різних категорій засуджених. На виконання цієї вимоги режиму спря­мована діяльність Комісій з питань розподілу, направлення та переве­дення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, яка вирішує відповідні питання, керуючись Інструкцією про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб,

176

асуджених до позбавлення волі, затвердженою Державним департамен­том України з питань виконання покарань. У подальшому в процесі виконання-відбування покарання в колоніях здійснюється, як це виз­начено у ст. 92 КВК України, роздільне тримання різних категорій за­суджених. Так, окремо тримаються чоловіки і жінки; неповнолітні і др­оселі; вперше засуджені до позбавлення волі і ті, що раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; засуджені до довічного позбавлен­ня волі; засуджені, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у поряд­ку помилування; чоловіки, засуджені за злочини, вчинені з необереж­ності; засуджені, які раніше працювали в суді, органах прокуратури, юстиції та правоохоронних органах.

Засобами забезпечення режиму в місцях позбавлення волі крім охарак­теризованих вище охорони і нагляду є також технічні засоби нагляду й кон­тролю, оперативно-розшукова діяльність, режим особливих умов у ко­лоніях, застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї, а також залучення сил і засобів колонії, органів і установ виконання пока­рань для підтримання правопорядку в установах виконання покарань.

Так, ст. 103 КВК передбачає, що для попередження втеч та інших злочинів, порушень встановленого законодавством порядку виконан­ня покарання, отримання необхідної інформації про поведінку засу­джених адміністрація колонії має право використовувати аудіовізу­альні, електронні й інші технічні засоби (інженерно-технічні засоби охорони, засоби службового зв'язку, сигналізаційні засоби оповіщен­ня, охоронне освітлення, гучномовний зв'язок і т. ін.). Наприклад, у колонії застосовуються такі технічні засоби охорони, як стаціонарні й пересувні засоби виявлення, що є сукупністю технічних систем, дат­чиків і пристроїв обробки, передачі та подання інформації про поруш­ника чи заборонені предмети або речовини.

Оперативно-розшукова діяльність теж є засобом забезпечення ре­жиму в колоніях. За статтею 104 КВК у колоніях оперативними підроз­ділами здійснюється оперативно-розшукова діяльність, спрямована на пошук і закріплення фактичних даних про протиправну поведінку суб'єктів та учасників кримінально-виконавчої діяльності. Метою опе-ративно-розшукової діяльності є: забезпечення безпеки засуджених, персоналу колоній та інших осіб; виявлення, попередження і розкрит­тя злочинів, вчинених у колоніях, а також порушень встановленого по­рядку відбування покарання; вивчення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів та інших правопорушень; надання правоохоронним органам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, допомоги У Розкритті, припиненні та попередженні злочинів.

На забезпечення режиму як порядку виконання та відбування покаран-1151 спрямоване й посилення охорони та нагляду за засудженими (режим

177

особливих умов) у випадках стихійного лиха, епідемій, аварій важливих для життєзабезпечення систем, масових заворушень, проявів групової непоко­ри засуджених або в разі виникнення реальної загрози збройного нападу на колонію чи у зв'язку з уведенням надзвичайного чи воєнного стану в районі розташування колонії. Так, у травні 2004 року у районі дислокації Мелітопольської виховної колонії, тобто в Мелітопольському районі За­порізької області був уведений надзвичайний стан у зв'язку з вибухами боєприпасів на ракетно-артилерійських складах. Звичайно, що у цей період із засудженими не проводились раніше заплановані заходи, було припи­нено надання побачень та приймання передач, здійснювались інші ре­жимні заходи, спрямовані на посилення охорони та нагляду.

Застосування до осіб, позбавлених волі, заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї є тим засобом забезпечення режиму, якого у міру можливості, як сказано у Пояснювальній записці до Європейських тюремних правил, слід уникати, бо він суперечить цивілізованій по­ведінці. Разом із тим, Європейські тюремні правила визнають, що в діяльності установ виконання покарань іноді неминуче виникають си­туації, які вимагають використання фізичного приборкання за допомо­гою спеціальних засобів для попередження завдання фізичної шкоди в'язням чи персоналу, втечі або пошкодження майна. При застосуванні засобів приборкання насамперед необхідно виконувати вимоги закону, а не рішення тюремної адміністрації.

Треба сказати, що в Україні саме на рівні закону (ст. 106 КВК) виз­начаються підстави застосування до позбавлених волі заходів фізично­го впливу, спеціальних засобів і зброї. Так, до осіб, позбавлених волі, якщо вони чинять фізичний опір персоналу колоній, злісно не викону­ють його законні вимоги, проявляють буйство, беруть участь у масових заворушеннях, захопленні заручників або чинять інші насильницькі дії, а також при втечі або затриманні втікачів із колоній з метою припинен­ня вказаних протиправних дій, а також запобігання заподіянню цими особами шкоди оточенню або самим собі застосовуються: фізична сила, спеціальні засоби, гамівна сорочка та зброя. Гамівна сорочка не засто­совується до засуджених неповнолітніх і жінок. Закон забороняє засто­совувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і зброю відносно жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираже­ними ознаками інвалідності і неповнолітніх, крім випадків вчинення ними групового або збройного нападу, який загрожує життю й здоров'ю персоналу колонії чи інших осіб, або збройного опору.

Застосування вищевказаних заходів можливе у разі крайньої не­обхідності; коли застосування заходів фізичного впливу уникнути все ж неможливо, вони не повинні перевищувати міри, необхідної для вико­нання покладених на адміністрацію колонії обов'язків, і мають зводити­ся до завдання найменшої шкоди здоров'ю правопорушників. У разі не-

178

05хідності адміністрація колонії зобов'язана негайно надати допомогу

потерпілим.

Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань де­талізують порядок застосування до позбавлених волі заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї. Так, для припинення правопорушень із боку засуджених працівники кримінально-виконавчої системи мають право застосовувати заходи фізичного впливу в тому числі прийоми руко­пашного бою. Згідно з § 60 Правил внутрішнього розпорядку наручники до засуджених застосовуються за розпорядженням начальника установи, його заступників, чергового помічника начальника установи та'їх заступ­ників. Застосування наручників до засуджених можливе у разі: учинення фізичного опору особовому складу чергової зміни, варти, адміністрації ус­танови або проявів буйства; відмови слідувати до дисциплінарного ізоля­тора, приміщень камерного типу, в одиночну камеру або карцер; спроби самогубства, членоушкодження або нападу на засуджених чи на інших осіб; конвоювання після затримання засудженого, що вчинив втечу.

Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (§61) надають право особовому складу установи самостійно застосовувати до засуджених сльозоточиві речовини, гумові кийки та фізичну силу для: захисту персоналу установи та самозахисту від нападу та інших дій, що створюють загрозу їх життю або здоров'ю; припинення масових завору­шень і групової непокори з боку засуджених; відбиття нападу на будівлі, приміщення, споруди і транспортні засоби установи або звільнення їх у разі захоплення; затримання або доставляння засуджених, які вчинили грубі порушення режиму тримання до дисциплінарного ізолятора, приміщень камерного типу, одиночної камери або карцеру, якщо зазна­чені особи чинять опір; затримання засуджених, що вчинили втечу з місць позбавлення волі; звільнення заручників.

Застосування гамівної сорочки є крайнім заходом впливу на засудже­них і може мати місце тоді, коли вищевказані заходи виявились неефек­тивними. Гамівна сорочка може бути застосована лише за вказівкою на­чальника колонії або особи, що виконує його обов'язки, під наглядом медичного працівника. Указівка медичного працівника про неможливість застосування гамівної сорочки до засудженого підлягає безумовному ви­конанню. У гамівній сорочці засуджений може перебувати до заспо­коєння, але не більше двох годин. Не можна застосовувати гамівну сороч­ку до інвалідів першої та другої груп, до вагітних жінок і до неповнолітніх. Вогнепальна зброя може бути застосована до засуджених до позбав­лення волі лише як винятковий захід у разі вчинення засудженим на­паду або інших умисних дій, які створюють реальну загрозу життю працівників установ виконання покарань або інших осіб, а також у разі втечі з-під варти, коли іншими засобами неможливо було припинити зазначені дії. Про кожний випадок застосування зброї адміністрація Колонії повинна негайно повідомити прокурора.

179

Умови відбування покарання в колоніях

Частиною 2 ст. 102 КВК України визначено, що «режим має зводити і
до мінімуму різницю між умовами життя в колонії і на свободі, що повин-ч
но сприяти підвищенню відповідальності засуджених за свою поведінку й
усвідомленню людської гідності». Це положення цілком відповідає реко­
мендаціям, які містяться у Мінімальних стандартних правилах поводжен-'
ня із засудженими та Європейських тюремних правилах, відповідно до яких'
прийнятий в установі режим повинен прагнути зводити до мінімуму різни­
цю між життям у в'язниці й життям на волі. Отже, для дотримання даних
рекомендацій життя засуджених повинне відповідати тому життєвому
рівню, який у даний час характерний для нашого суспільства. У 2004 р.?!;
наприклад, прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць був''
встановлений у розмірі 362 грн. 23 коп., а видатки на тримання однієї осо­
би , позбавленої волі, складали приблизно половину цієї суми. •'

Відповідно до ст. 25 Загальної декларації прав людини кожна людин% має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, ме-; | дичний догляд і необхідне соціальне забезпечення, які необхідні для підтримання її здоров'я й добробуту. Прикладом утілення цих положень. у національне законодавство є ст. 48 Конституції України, відповідно до {| якої кожен громадянин України (а засуджені до позбавлення волі про­довжують залишатися громадянами України) має право на достатній життєвий рівень, а саме: достатнє харчування, одяг, житло. Крім того, і в ст. 49 Конституції проголошено, що кожен має право на охорону здо­ров'я і медичну допомогу.

Матеріально-побутове забезпечення і медичне обслуговування осіб, позбавлених волі, належить до найбільш істотних умов відбування по­карання. У свою чергу порядок і умови виконання й відбування пока­рання складають режим позбавлення волі.

У колоніях, на відміну від того безладного способу життя, що зре­штою привів особу в місця позбавлення волі, ритм життя засуджених є чітко налагодженим, розміреним, завдяки суворо регламентованому розпорядку дня, який включає в себе час підйому, туалету, фізичної за­рядки, приймання їжі, розводу на роботу, перебування на виробництві, перевірку наявності засуджених, проведення загальноосвітнього та про­фесійно-технічного навчання, виховних, культурно-масових та спор­тивно-оздоровчих заходів. Обов'язковими елементами розпорядку ДНЯ незалежно від зайнятості засуджених на виробництві, оперативної об-

180

ановки, пори року є безперервний восьмигодинний сон засуджених і адання їм особистого часу від 1 до 2 годин. Правила внутрішнього озпорядку установ виконання покарань містять Типовий розпорядок пня засуджених, де у годинах та хвилинах визначається, чим займаються суджені протягом доби. В кожній установі виконання покарань роз­порядок дня складається з урахуванням місцевих умов, тривалості дня та затверджується начальником установи. Розпорядок дня установи пе­редбачає не тільки зайнятість засуджених, але й порядок та час роботи всіх відділів, служб, об'єктів та дільниць установи, у тому числі медич­ної частини, лазні-пральні, перукарні, крамниці, їдальні.

Наближення умов відбування покарання до рівня життя на свободі в колоніях грунтується й на тезі, що ізоляція як необхідний атрибут поз­бавлення волі в колоніях не є абсолютною. Засуджені мають можливість мати контакти з зовнішнім світом у визначених кримінально-виконав­чим законодавством формах шляхом побачень як із родичами, так і з іншими особами, їм надається можливість у деяких випадках виїжджа­ти за межі колоній, дозволяється мати телефонні розмови, одержувати посилки, передачі і бандеролі, листуватися. Засудженим до позбавлен­ня волі створюються необхідні житлово-побутові умови, вони забезпе­чуються приміщеннями для проживання, їм надається одяг, натільна білизна й взуття за сезоном, а також триразове гаряче харчування. Крім того, засуджені мають право придбавати в магазинах колоній продукти харчування та предмети першої потреби, що теж сприяє поліпшенню їх рівня життя під час відбування покарання.

Умови відбування покарання врегульовані главою 17 КВК України. Згідно зі ст. 115 КВК України особам, які відбувають покарання у виправ­них і виховних колоніях, створюються необхідні житлово-побутові умо­ви, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Норма житлової площі на одного засудженого у виправних колоніях не може бути меншою трьох квадратних метрів, у лікувальних закладах при виправних колоніях, у виправних колоніях, призначених для тримання і лікування хворих на туберкульоз, у стаціонарі — п'ять квадратних метрів. Необхідно зверну­ти увагу на те, що ці норми поки що не відповідають міжнародним стан­дартам, оскільки за висновками Комітету проти катувань Ради Європи житлову площу, що є меншою семи квадратних метрів, слід розглядати як застосування тортур у місцях позбавлення волі.

Засудженим надається індивідуальне спальне місце й постільні речі. За нормами, встановленими Державним департаментом України з пи­тань виконання покарань, установи виконання покарань забезпечують­ся (в основному за рахунок власного виробництва) меблями, інвента­рем і предметами господарського призначення, а особи, позбавлені волі, забезпечуються одягом, білизною і взуттям за сезоном із урахуванням статі, віку й кліматичних умов, а в лікувальних закладах — спеціальним

181

одягом і взуттям. Вартість речового майна, виданого засудженим у ко­ристування, відшкодовується ними за рахунок коштів, зароблених у місцях позбавлення волі, та згідно із заявами за рахунок коштів, щ0 надійшли на особові рахунки. Після оплати вартості отриманого май­на воно переходить у власність засудженого.

За частиною 4 ст. 115 КВК засудженим неповнолітнім, інвалідам першої та другої груп, жінкам з вагітністю понад чотири місяці, непра­цюючим жінкам, які мають дітей у будинках дитини при виправних 1 колоніях, непрацюючим чоловікам віком понад шістдесят років і жінкам І — понад п'ятдесят п'ять років (якщо вони не одержують пенсії), а та- | кож особам, які звільнені від роботи через хворобу, в тому числі хворим на активну форму туберкульозу, харчування, одяг, взуття, білизна і ко^ мунально-побутові послуги надаються безоплатно.

Правилами внутрішнього розпорядку визначається асортимент та кількість предметів, виробів і речей, які можуть перебувати у засудже­ного. Якщо їх більше за встановлені норми, то вони вилучаються у за- | судженого і здаються на склад, про що складається акт. Разом із тим, загальна вага предметів і речей (з урахуванням й тих, що зберігаються на складах), які належать засудженому, у всіх випадках не повинна пе­ревищувати 50 кг.

В установах виконання покарань засуджені не тільки можуть прид-бавати продукти харчування й предмети першої потреби. З метою на­ближення умов життя в колонії до життя на свободі засудженим можуть надаватися й додаткові платні послуги: медичне обслуговування, фото­графування, ремонт годинників, електробритв та інший дрібний ремонт дозволених до використання предметів і речей, банно-пральні послуги, прокат кіно- та відеофільмів тощо.

Одним з елементів режиму, що відображає різницю між умовами відбування покарання у колоніях різного рівня безпеки, є право засуд­жених до позбавлення волі придбавати продукти харчування та предме­ти першої потреби (ст. 108 КВК). Це положення відповідає ст. 76. 2) Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями, де сказано, що засуджені до позбавлення волі повинні мати можливість витрачати частину зароблених ними коштів на придбання дозволених предметів особистого вжитку.

За КВК України засуджені у виправних колоніях мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання мають право витрачати на місяць для придбання продуктів харчування і предметів першої потре­би гроші, зароблені в колонії, в сумі до 100% мінімального розміру за- | робітної плати (ст. 138); у колонії середнього рівня безпеки — до 80% (ст. 139), а у колонії максимального рівня безпеки — до 70% мінімально­го розміру заробітної плати (ст. 140). Слід сказати, що ці суми є базови­ми, бо засудженим, які відбувають покарання у дільницях ресоціалізацй,

182

можуть бути змінені умови відбування покарання. Так, при сумлінній поведінці і ставленні до праці за клопотанням начальника відділення С0ціально-психологічної служби постановою начальника колонії, пого­дженою зі спостережною комісією, засудженим може бути дозволено додатково витрачати на місяць гроші у виправній колонії: мінімально­го рівня безпеки після відбуття не менше третини строку покарання в сумі 50% мінімального розміру заробітної плати; середнього рівня без­пеки після відбуття не менше половини строку покарання — 40% мінімального розміру заробітної плати; максимального рівня безпеки після відбуття не менше половини строку покарання —30% мінімально­го розміру заробітної плати.

За загальним правилом працездатні засуджені можуть придбавати продукти харчування та предмети першої потреби лише за безготівко­вим розрахунком і на кошти, зароблені в колоніях. Що стосується не­працездатних засуджених, тобто чоловіків віком понад шістдесят років, жінок — віком понад п'ятдесят п'ять років, інвалідів першої та другої груп, вагітних жінок, жінок, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, неповнолітніх, то ці позбавлені волі можуть прид­бавати продукти харчування та предмети першої потреби також на гроші, одержані за поштовими переказами, за рахунок пенсій чи інших доходів. За статтею 108 КВК сума грошей, яку можуть витрачати непра­цездатні особи для придбання продуктів харчування та предметів пер­шої потреби, дорівнює: для інвалідів першої групи, вагітних жінок, жінок, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, — сумі мінімального розміру заробітної плати, а для інвалідів другої гру­пи — сумі, що становить шістдесят відсотків мінімального розміру за­робітної плати.

Для придбання засудженими продуктів харчування та предметів першої потреби в колоніях організована щоденна робота магазинів. За графіком у час, визначений розпорядком дня, кожний засуджений у складі відділення соціально-психологічної служби може відвідувати магазин 3-4 рази на місяць.

Засудженим, що тримаються в дільницях посиленого контролю або в камерах колоній (секторів) максимального рівня безпеки, придбання продуктів харчування й предметів першої потреби два рази на місяць здійснюють начальники відділень на підставі заяви засудженого, пого­дженої з начальником установи.

Асортимент продуктів харчування та предметів першої потреби, які можуть придбати засуджені, затверджений Державним департаментом України з питань виконання покарань. Загалом він співпадає з пе­реліком продуктів харчування, предметів першої потреби та засобів осо­бистої гігієни, які можуть отримувати засуджені у посилках (передачах). До речі, Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань

183

дозволяють засудженим за кошти, зароблені в колонії або отримані за поштовими переказами, придбавати в установленій відповідним пе­реліком кількості й асортименті продукти харчування та предмети пер­шої потреби в магазині колонії в рахунок належних їм посилок.

Однією з доволі істотних умов відбування покарання є контакти позбавлених волі із зовнішнім світом. Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями рекомендують надавати позбавленим волі «мож­ливість спілкуватися через регулярні проміжки часу і під належним на­глядом із їхніми сім'ями або друзями, що мають бездоганну репутацію, як шляхом листування, так і безпосередньо, в ході відвідин». За статтею ПО КВК особи, позбавлені волі, мають право на два види побачень: короткострокові тривалістю до чотирьох годин і тривалі — до трьох діб. Засуджені, що відбувають покарання у виправних колоніях мінімально­го, середнього та максимального рівня безпеки, можуть одержувати щомісяця короткострокове й один раз на три місяці тривале побачен­ня. Короткострокові побачення надаються з родичами або іншими осо­бами й проходять у присутності молодшого інспектора служби нагляду й безпеки. Тривалі побачення надаються з правом спільного проживан­ня і тільки з близькими родичами (подружжя, батьки, діти, всиновлю-вачі, всиновлені, рідні брати й сестри, дід, баба, онуки). Тривалі поба­чення можуть надаватися й з особами, з якими засуджені не перебува­ли в зареєстрованому шлюбі, за умови, що у них є спільні неповнолітні діти, що підтверджено їх свідоцтвами про народження та довідкою ор­гану місцевого самоврядування про факт проживання засудженого (за­судженої) з особою, яка прибула на побачення, однією сім'єю. Оплата послуг за користування кімнатами короткострокових і тривалих поба­чень здійснюється засудженими або їх родичами чи іншими особами за рахунок власних коштів.

Крім побачень засудженим надається право на чотири телефонних розмови протягом року тривалістю до п'ятнадцяти хвилин кожна, при наявності технічних можливостей. Міжміські телефонні розмови опла­чуються з особистих коштів засуджених. Засудженим за їхнім проханням дозволяється заміняти тривалі побачення короткостроковими, а також тривалі або короткострокові побачення — телефонними розмовами. Пра­вила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань не дозволя­ють побачення і телефонні розмови між засудженими до позбавлення волі, які перебувають у різних кримінально-виконавчих установах.

За заявою засудженого або особи, яка прибула на побачення, дозвіл на його проведення надається начальником колонії, а у разі його відсут­ності — першим заступником або посадовою особою, яка виконує його обов'язки. Ці посадовці приймають осіб, які прибули на побачення, інформують про поведінку засудженого і роз'яснюють правила по­ведінки під час побачення, попереджають про можливу відповідальність

184

за нелегальні передачі. Особам, які прибули на побачення, до кімнат тривалих побачень дозволяється проносити продукти харчування та цивільний одяг для використання під час побачення, а також предмети та речовини, зберігання яких засудженим не заборонено. У свою чергу, засуджені можуть проносити в кімнати тривалих побачень туалетні речі, туалетні вироби, власні альбоми, літературу чи періодичні видання, якщо вони бажають передати їх родичам. Не дозволяється передавати засудженим або ж отримувати від них будь-які документи, записи, крес­лення і т. ін. Якщо є достатні підстави підозрювати, що особа, яка при­була на тривале побачення, має намір передати засудженому предмети, вироби та речовини, зберігання яких заборонено засудженим, або от­римати від засудженого заборонені речі, начальник установи доводить до відома такій особі, що побачення буде надано лише після того, як особа погодиться на огляд її речей і одягу до і після побачення. У разі виявлення в особи, яка прибула на побачення, прихованих від огляду заборонених предметів тривале побачення не надається й вирішується питання про притягнення до адміністративної відповідальності. Коли особа, яка прибула на побачення, відмовиться