textarchive.ru

Главная > Документ


46

члени Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи не­людському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаран­ню (зазвичай такі інспекції Комітетом у тій чи іншій країні проводять­ся раз на чотири роки). З метою сприяння членам Комітету проти ка­тувань у проведенні інспекції українська сторона, виконуючи взяті на себе зобов'язання, забезпечила: доступ на свою територію й право по­дорожувати по ній без будь-якого обмеження; повну інформацію про місця, де тримаються особи, позбавлені волі; необмежений доступ до будь-якого місця, де перебувають особи, позбавлені волі; можливість спілкуватися віч-на-віч із позбавленими волі особами. За результатами інспектування місць позбавлення волі в Україні члени Комітету проти катувань опублікували доповідь і надали пропозиції, спрямовані на поліпшення захисту прав осіб, позбавлених волі. Слід зазначити, що МВС України, Міністерство оборони, Міністерство охорони здоров'я та Державний департамент України з питань виконання покарань після проведених Комітетом проти катувань інспекцій зобов'язані були вжити відповідних заходів, спрямованих на поліпшення ситуації з дотриман­ням прав людини у приймальниках-розподільниках, ізоляторах тимча­сового тримання, гауптвахтах, психіатричних лікарнях та виправних

колоніях.

У ряді міжнародних Документів (Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями, Основні принципи поводження з в'язнями, Європейські тюремні правила) чільне місце займає положення, згідно з яким у поводженні із засудженими не допускається ніякої дискримі­нації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного або соціального походження, май­нового стану, народження чи за іншою ознакою. Саме ця «інша озна­ка» в останні роки стала предметом інтересу правозахисних організацій та регулювання Державним департаментом України з питань виконання покарань. Мова йде про статус ВІЛ-інфікованих засуджених. До 1997 р. в Україні позбавлені волі за результатами обов'язкового тестування усіх осіб, які надходили до установ Департаменту, були сконцентровані у двох установах, що породило численні проблеми, які знаходили свій прояв у додатковому обмеженні їх прав, у надлишковій ізоляції, в упе­редженому ставленні персоналу до цієї категорії засуджених, тобто у фактичній дискримінації за ознакою захворювання. З 1997 р. в Україні, яка займає перше місце в Європі за темпами поширення ВІЛ-інфекції, Для того щоб зняти будь-які обвинувачення у можливій дискримінації, практика тестування всіх позбавлених волі осіб на ВІЛ-інфекцію була зупинена як дискримінаційна та така, що ображає права людини. Зараз аналіз крови на наявність ВІЛ-інфекції засудженому робиться виключ­но за його бажанням, а результати такого аналізу є лікарською таємни-. Такий підхід цілком відповідає Рекомендації № К (98) 7 Комітету

47

міністрів Ради Європи державам-учасницям стосовно етичних та ор­ганізаційних аспектів охорони здоров'я від 8 квітня 1998 р., згідно з якою «перевірки на ВІЛ-інфекції мають відбуватися тільки за згодою в'язнів», «не повинна передбачатися будь-яка сегрегація стосовно осіб із позитивним аналізом на антитіла ВІЛ-інфекцій». На сьогодні в Україні ВІЛ-інфікованість не може бути чинником, що обмежує права і обов'яз­ки заарештованих та засуджених, які є носіями ВІЛ-інфекції. Що ж сто­сується осіб, позбавлених волі, в яких виявлений ВІЛ/СНІД, то вони мають триматися у слідчих ізоляторах і кримінально-виконавчих уста­новах на загальних підставах. Таким чином, головна ідея припинення тестування на ВІЛ-інфекцію осіб, позбавлених волі, полягає в тому щоб виключити навіть натяки на принизливе поводження та можливу дис­кримінацію носіїв інфекції за цим показником.

Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими і Євро­пейські тюремні правила містять стандарти-рекомендації, тобто поло­ження, що сформульовані у цих документах, не мають обов'язкової юридичної сили, про що прямо сказано у вступі, де визначається ста­тус цих правил. Але, незважаючи на це, розроблені на рівні Організації Об'єднаних Націй і Ради Європи стандарти поводження з позбавлени­ми волі визнаються міжнародними організаціями, урядами й неурядо­вими організаціями і, зокрема, адміністрацією місць позбавлення волі. Обидва документи не мають на меті нав'язати взірцеву систему установ виконання покарань, визнаючи, що кримінально-виконавчі системи окремих країн уже досягай більш високих стандартів. Як Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими, так і Європейські тю­ремні правила мають на меті лише запропонувати свої рекомендації по створенню мінімальних загальновизнаних гуманних умов тримання позбавлених волі, які б забезпечували повагу людської гідності. Разом із тим, міжнародні документи виходять із того, що рекомендовані у них стандарти поводження з позбавленими волі не можуть бути досягнуті відразу повсюди й водночас з огляду на розмаїття в різних країнах юри­дичних, соціальних, економічних і географічних умов. Формально роз­роблені міжнародною спільнотою стандарти поводження із засуджени­ми е лише дороговказом для адміністрації установ виконання покарань по створенню належних мінімальних умов людяності і поваги.

Основоположні принципи поводження з особами, позбавленими волі, фундаментального характеру, що містяться в міжнародних доку­ментах, ґрунтуються на необхідності забезпечувати права засуджених, що невіддільні від загальних прав людини. Це означає, що позбавлені волі мають право на: життя та особисту недоторканність; здоров'я; пра­цю; відпочинок; незастосування до них тортур чи іншого нелюдського поводження; повагу людської гідності; належні правові процедури; сво­боду від будь-якої дискримінації; свободу від рабства; свободу совісті та

48

думок; свободу віросповідування; недоторканність сімейного життя; самовдосконалювання.

Для забезпечення цих прав міжнародні стандарти рекомендують організувати функціонування установ позбавлення волі таким чином, щоб вони були місцями, де не повинна виникати небезпека для життя, здоров'я та особистої недоторканності як позбавлених волі, так і пер­соналу. У місцях позбавлення воля засуджені не повинні зазнавати дис­кримінації. Умови тримання осіб, засуджених до позбавлення волі, не повинні додатково до обмежень, зумовлених фактом ізоляції, обмежу­вати права і свободи людини і громадянина. Режим позбавлення волі не повинен занадто обмежувати контакти засуджених із зовнішнім світом, тому міжнародні стандарти особливу увагу приділяють тим аспектам поводження з позбавленими волі, які спрямовані на підготовку цих осіб до повернення до життя у суспільстві.

Аналіз Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язнени­ми і Європейських тюремних правил дозволяє дійти висновку, що ос­новні їх положення можна поділити на декілька однорідних груп: 1) це загальні, фундаментальні принципи; 2) норми, що передбачають роз­поділ засуджених до позбавлення волі; 3) організація режиму в місцях позбавлення волі; 4) залучення позбавлених волі до тих чи інших видів зайнятості; 5) вимоги до діяльності персоналу місць позбавлення волі.

Треба зазначити, що в Європейських тюремних правилах порівнян-но з Мінімальними стандартними правилами поводження з ув'язнени­ми з урахуванням змін, що відбулися у теорії й практиці застосування позбавлення волі, дещо зміщені пріоритети та акценти. Європейські тюремні правила розроблені з урахуванням того, що виправлення та ресоціалізація не завжди дають очікувані результати, оскільки ці цілі, як показав досвід минулих років, не є реальними. У зв'язку з цим виз­нається, що головними передумовами успішного виправлення є го­товність і добра воля самих засуджених та налагодження зв'язків між установами виконання покарань та вільним суспільством. Цілі виправ­ного впливу на засуджених полягають у тому, щоб зберегти їх здоров'я та гідність та сприяти формуванню у них почуття відповідальності та виробленню навичок, які допоможуть реінтегруватися у суспільство, Допоможуть виконувати вимоги законності та задовольняти свої життєві потреби власними силами після звільнення. Виправлення засуджених за міжнародними документами має на меті мінімізацію негативного впливу позбавлення волі на особистість та соціальну поведінку осіб, позбавлених волі. Європейські тюремні правила відображають зміни від попереднього підходу до процесу впливу на засуджених, спрямованого на виправлення їх поглядів і поведінки, до розробки моделей, орієнто­ваних на розвиток соціальне корисних професійних навичок та особи-стих здібностей, що відкривають перспективи успішної соціальної

49

реінтреграції. Для порівняння вважаємо за доцільне навести тут поняття виправлення, що сформульоване у ч. 1 ст. 6 КВК України, де стверд­жується, що виправлення засудженого — це процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до са-мокерованої правослухняної поведінки.

З огляду на необхідність імплементації міжнародних стандартів у національне кримінально-виконавче законодавство звертає на себе ува­гу й те, що міжнародні документи стосуються поводження з позбавле­ними волі, а КВК України регламентує порядок і умови виконання по­карань, тобто мова йде про різні поняття з різним змістом. Яке це має значення, можна зрозуміти на прикладі змісту поняття «режим». Порів­няльний аналіз вітчизняного кримінально-виконавчого законодавства з Мінімальними стандартними правилами поводження із засудженими та Європейськими тюремними правилами дозволяє переконатися в тому, що у кримінальне-виконавчому праві України та в міжнародних документах у поняття режим позбавлення волі вкладається принципо­во різний зміст. Так, у КВК режим визначається як порядок виконання й відбування покарання. Вітчизняна наука кримінально-виконавчого права виходить із того, що у режимі в концентрованому виді знаходить свій вираз зміст кримінального покарання, зосереджений увесь ком­плекс притаманних йому правообмежень та позбавлень. У зв'язку з цим режим виконує як каральну функцію, так і регулюючу, визначаючи об­сяг правообмежень, а, крім того, ще й функцію забезпечення застосу­вання засобів виправно-трудового впливу. На відміну відданого уявлен­ня про режим, у міжнародних стандартах поводження із засудженими під режимом у місцях позбавлення волі розуміють уклад життя засудже­них, котрий не є квінтесенцією покарання, а повинен, як це сказано в ст. 66 Європейських тюремних правил, містити в собі:

а) духовну підтримку та допомогу засудженим, а також можливості
для підходящої праці, професійно-технічного та загальноосвітнього
навчання й професійної орієнтації, для занять фізкультурою й розвит­
ку соціальних навичок; надання порад та консультацій, організації гру­
пових заходів і дозвілля;

б) заходи, що забезпечують таку організацію цієї діяльності, яка б,
у міру можливості, сприяла розширенню контактів із зовнішнім світом
та створювала можливості для полегшення соціальної реабілітації ув'яз­
нених після звільнення;

в) процедури розробки та перегляду індивідуальних програм ви­
правлення та навчання ув'язнених після проведення подібних кон­
сультацій з відповідним персоналом і по можливості з ув'язненими,
про які йде мова;

г) системи контактів та методи керівництва, що сприяють установ­
ленню відповідних позитивних відносин між персоналом і ув'язнени-

50

ми з метою досягнення ефективності й успішної реалізації режимів і

програм виправлення.

Різний підхід продемонстрований у міжнародних документах і у кримінально-виконавчому законодавстві й до проблеми залучення осіб, позбавлених волі, до праці, оскільки, наприклад, Європейські тюремні правила містять положення, згідно з яким адміністрація установ вико­нання покарань надає можливість засудженим вибирати вид занять відповідно до свого бажання. В Україні ж згідно з ч. 1 ст. 118 КВК «за­суджені залучаються до суспільне корисної праці з урахуванням наяв­них виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, пра­цездатність, стан здоров'я і спеціальність». Такі ж розбіжності можна побачити й на прикладі надання позбавленим волі можливості навча­тися. Якщо в Україні навчання засуджених до позбавлення волі можливе у вільний від роботи час, то згідно з Європейськими тюремними пра­вилами навчання осіб, позбавлених волі, розглядається як оплачувана діяльність, що здійснюється протягом робочого дня, так само як і пра­ця інших засуджених.

На шляху приведення національного кримінально-виконавчого за­конодавства у відповідність із міжнародними стандартами є ще невико­ристані можливості. Це, наприклад, стосується можливості надання кожному позбавленому волі окремого приміщення (ст. 9 Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями); надання засудженим до позбавлення волі відпусток (ст. 43.2 Європейських тюремних правил); можливості відвідання родичів у вихідні та святкові дні; заборони засто­совувати до засуджених такі стягнення, як тримання в одиночній камері (п. 7 Основних принципів поводження з в'язнями) та призначення на позачергове чергування по прибиранню приміщень і території колонії (ст. 28.1) Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями); заборони застосовувати гамівну сорочку (ст. 39 Європейських тюрем­них правил) і т. ін.

Щодо міжнародних стандартів стосовно застосування заходів, аль­тернативних позбавленню волі, то серед них найбільш вагомими є Мінімальні стандартні правила ООН щодо заходів, не пов'язаних із тюремним ув'язненням (Токійські правила), та Європейські положен­ня по громадських санкціях і заходів, що містяться у Рекомендації № К. (92) 16, прийнятій 19 жовтня 1992 р. Комітетом міністрів Ради Міністрів Ради Європи. Ці міжнародні документи є теж рекомендаційними.

Як Токійські правила, так і Європейські положення по громадських санкціях і заходах наголошують, що їх метою є забезпечення більш ак­тивної участі громадськості у здійсненні правосуддя та у поводженні з

правопорушниками.

Токійські правила спрямовані на застосування заходів, альтернатив-них_тюремному ув'язненню. Такими санкціями можуть бути: а) усні

51

санкції, такі як зауваження, догана й попередження; б) умовне звільнен­ня від відповідальності; в) обмеження в цивільних правах; г) економічні санкції, такі як штрафи чи штрафодні; д) конфіскація майна; е) повер­нення майна жертві або ж компенсація матеріальних збитків; є) умов­не покарання або ж покарання з відстрочкою; ж) умовне звільнення з ув'язнення й установлення судового нагляду; з) суспільне корисні ро­боти; й) перебування вдень у виправній установі; і) домашній арешт; ї) будь-яке інше поводження, не пов'язане з тюремним ув'язненням.

Токійські правила рекомендують застосовувати до правопорушників заходи, не пов'язані з тюремним ув'язненням, силами громадськості, уникаючи по можливості формального розгляду справи у суді, що мож­на розглядати як заклик до позасудової форми правосуддя.

Європейські положення по громадських санкціях і заходах загалом не суперечать Токійським правилам, однак їх особливістю є рекомен­дація застосовувати громадські санкції і заходи замість покарання (і не тільки у виді тюремного ув'язнення). Це означає, що рекомендовані Європейськими положеннями громадські заходи є альтернативою по­каранням. Головна ідея застосування громадських санкцій та заходів полягає в тому, що вони дозволяють залишити правопорушників у кон­такті зі всіма чинними механізмами соціального контролю у суспільстві, надаючи можливість особі реінтегруватись до соціального життя, що є більш ефективним, ніж після перебування особи у місцях позбавлення волі. Це підтверджено Рекомендаціями № К. (99)22, що були прийняті Комітетом міністрів Ради Європи ЗО вересня 1999 року і передбачають застосування до правопорушників таких заходів, як умовне звільнення, що застосовується без винесення вироку про покарання; громадські роботи (тобто неоплачувана робота на користь суспільства); інтенсив­ний нагляд з боку громадськості; переговори між правопорушником і потерпілим або відшкодування завданої потерпілому шкоди; обмеження свободи пересування (домашній арешт) із використанням електронних методів стеження; застосування заходів медичного характеру, обумов­лених контрактом на лікування окремих категорій правопорушників осіб, що перебувають у певній залежності (від алкоголізму, наркотиків). Таким чином, не всі перераховані громадські заходи збігаються із санк­ціями, рекомендованими Токійськими правилами.

Умовою застосування громадських заходів є добровільна згода пра­вопорушника з ними рахуватись, тобто дотримуватись притаманних їм умов чи зобов'язань, що дає привід ставитися до правопорушника з повагою як до особи, що здатна навчитися нести відповідальність за свої вчинки. При цьому, як сказано у ст. 23 Європейських положень по гро­мадських санкціях і заходах, «природа, зміст і методи впровадження гро­мадських санкцій і заходів не повинні порушувати особисті права або гідність правопорушників та членів їх сімей і не повинні викликати ро-

52

дратування. Не можуть порушуватись самоповага, сімейні зв'язки, соціальні контакти й здатність жити у суспільстві». Все це означає, що зміст та спосіб застосування громадських санкцій та заходів має здійс­нюватися у відповідності з всіма загальновизнаними на міжнародному рівні правами людини й громадянина.

Насамкінець необхідно звернути увагу на те, що вітчизняне кри­мінальне та кримінально-виконавче законодавство передбачають мож­ливість застосування покарань, альтернативних позбавленню волі. Але покарання, альтернативні позбавленню волі, і громадські санкції та за­ходи — це далеко не одне й те ж і ототожнювати їх — це означає не ро­зуміти різницю у правовій природі цих інститутів, оскільки «покаран­ня є заходом примусу, що застосовується від імені держави», а громадські заходи як альтернатива покаранням виключають державний примус. Одним з основоположних принципів при застосуванні громадських за­ходів є широке залучення громадськості до поводження з правопоруш­никами. Якщо застосуванням громадських санкцій та заходів у ряді країн переймається служба пробації, то в Україні виконанням більшості покарань, альтернативних позбавленню волі, займається кримінально-виконавча інспекція, функції якої як правоохоронного органу не співпа­дають із функціями служби пробації.

Розділ?

Виконання покарання у виді штрафу

Згідно із ч. 1 ст. 53 КК України штраф — це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій час­тині цього Кодексу. КВК України передбачає два правових режими ви­конання покарання у виді штрафу: добровільне його виконання засуд­женим і примусове стягнення в процесі виконавчого провадження. До­бровільна сплата штрафу полягає у внесенні засудженим у місячний строк після набрання вироком законної сили суми штрафу в установу банку на спеціальний рахунок і надання до відповідного суду докумен­та, який підтверджує сплату штрафу.

Добровільна сплата штрафу у встановлений законом місячний строк означає, що покарання виконане. На практиці закріплення відомостей про закінчення виконання покарання здійснюється шляхом долучення до матеріалів кримінальної справи квитанції про сплату призначеної судом суми штрафу. Однак згідно з ч. 2 ст. 26 КВК у разі несплати засу­дженим штрафу у місячний строк його стягнення провадиться приму­сово Державною виконавчою службою на підставі виконавчого листа, виданого судом, який постановив вирок, з такими особливостями: в постанові про відкриття виконавчого провадження державний викона­вець не встановлює строк для добровільного виконання вироку; засуд­жений звільняється від сплати виконавчого збору.

Процес примусового виконання штрафу доцільно розглянути, розділивши його на декілька стадій: стадія відкриття (порушення) ви­конавчого провадження; підготовки до виконання та власне виконан­ня покарання.

Відкриття виконавчого провадження — перший етап процесу вико­нання майнового покарання. На цьому етапі державний виконавець, одержавши виконавчий документ, повинен установити наявність або відсутність підстав для порушення виконавчого провадження, після чого прийняти рішення про порушення виконавчого провадження або відмову в його порушенні.

Згідно із ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» підставою відкриття виконавчого провадження є виконавчий документ.

54

у процесі виконання майнових покарань виконавчими документами є виконавчі листи, що видаються судами на підставі вироків та постанов суді8- Відповідно до ч. 1 ст. 24 вищезазначеного Закону державний ви­конавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'яв­лення виконавчого документа до виконання і цей документ відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, та пред'явлений до виконання до відділу державної виконавчої служби за належним місцем виконання рішення. Державний виконавець у триденний строк з дня надходжен­ня до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.

Завдання державного виконавця на стадії порушення виконавчого провадження — у триденний строк перевірити відносно виконавчого документа такі обставини: чи правильно визначена територіальна ком­петенція виконання вимог пред'явленого виконавчого документа; чи дотримано термінів пред'явлення виконавчого документа до стягнен­ня; чи набрало законної сили рішення, на підставі якого виданий ви­конавчий документ і чи не закінчилися строки давності виконання су­дового рішення, якщо такі встановлені; чи є в особи, що пред'явила виконавчий документ, відповідні повноваження; чи відповідає виконав­чий документ установленим законом формі і змісту.

Однак до порушення виконавчого провадження ніякі виконавчі дії здійснюватися не можуть. Дане правило випливає з того, що здійснен­ня виконавчих дій сполучено з можливістю застосування до боржника заходів державно-владного примусу у вигляді заходів примусового ви­конання, що істотно обмежують його майнові права.

Статтею 20 Закону України «Про виконавче провадження» передба­чені загальні положення про місце здійснення виконавчих дій. Так, ви­конавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Державний виконавець зобов'язаний перевірити дотримання строків пред'явлен­ня виконавчого документа до виконання. Відповідно до ч. 1 ст. 21 ви­щезазначеного Закону виконавчі листи можуть бути пред'явлені до ви­конання протягом трьох років.

При вирішенні питання про порушення виконавчого провадження Державний виконавець, одержавши виконавчий документ, повинен зро­бити його юридичний аналіз і визначити, чи відповідає він вимогам, за­значеним у ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження». У ви­конавчому документі мають бути зазначені: назва документа, дата видачі та найменування суду, що видав документ; дата і номер вироку, за яким видано виконавчий документ; найменування боржника, його адреса, дата І місце народження боржника та його місце роботи; резолютивна части­на вироку; дата набрання чинності вироком; строк пред'явлення вико-

55

навчого документа до виконання. Виконавчий документ має бути підпи­саний уповноваженою посадовою особою і скріплений печаткою.

Недотримання у виконавчому документі хоча б однієї з перерахова­них у даній нормі вимог тягне за собою втрату ним виконавчої сили і направлення його на дооформлений.

Друга стадія виконання — це підготовка до виконання. Вона має на меті створення належних умов для своєчасного й ефективного виконан­ня. Підготовчі дії зводяться, як правило, до встановлення місця прожи­вання боржника, його роботи, з'ясування розміру заробітної плати. Однак найбільше часу державні виконавці витрачають на встановлен­ня наявності майна боржника, на яке можна звернути стягнення.

Майнове становище фізичних осіб ні в яких спеціальних докумен­тах зараз не відбивається. Однак з практики відомо, що деяке майно фізичних осіб підлягає реєстрації, а деякі види майна можуть перебувати тільки у певних місцях. Для цього державний виконавець робить запи­ти в різні організації, проводить інші дії з тим, щоб з'ясувати факт на­явності майна або коштів, витребує відомості про доходи боржника.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

    Закон
    Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 1 грудня 2005 року N 3166-IV,ОВУ, 2005 р., N 51, ст. 3175, від 20 грудня 2005 року N 3235-IV, ОВУ, 2005 р.
  2. Кримінально-виконавчий кодекс україни верховна рада україни закони за №1129-iv від 11 07 2003

    Закон
    1. Кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації
  3. КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ Розділ I ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Глава 1 Кримінальне процесуальне законодавство України та сфера його дії Стаття 1 Кримінальне процесуальне законодавство України

    Кодекс
    2. Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України.
  4. Кримінально-процесуальний кодекс України

    Кодекс
    Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону
  5. С учасні тенденції розвитку держави та права україни

    Документ
    До збірки наукових праць увійшли результати наукової діяльності професорсько-викладацького складу Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії, що здійснювалась протягом 2007 року, які присвячені актуальним
  6. Кримінально-процесуальний кодекс України Розділ I ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Глава 1 ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 1 Призначення Кримінально-процесуального кодексу України

    Кодекс
    Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону

Другие похожие документы..