textarchive.ru

Главная > Документ


§ 4. Взаємодія органів та установ виконання покарань

з іншими органами держави, підприємствами

та установами

Реалізуючи цілі кримінального покарання та завдання, які стоять перед кримінально-виконавчим законодавством і виконанням покаран­ня, кримінально-виконавчі установи взаємодіють з багатьма органами

37

держави, підприємствами та установами. Зумовлено це насамперед тим, що у своїй діяльності кримінально-виконавчі установи стають учасни­ками різноманітних правовідносин.

Відповідно до правовідносин, учаниками яких є кримінально-вико­навчі установи, можна виділити такі групи форм їх взаємодії з органа­ми держави, підприємствами та установами.

1. Кримінально-процесуальні правовідносини — взаємодія з орга­нами дізнання, слідства та суду. Взаємодія з органами слідства та дізнан­ня перебуває у сфері тримання осіб, щодо яких застосований запобіж­ний захід у виді взяття під варту, органи слідства та дізнання допомага­ють кримінально-виконавчим установам у вивченні особи засудженого, причин та умов, що сприяють вчиненню злочину.

Діяльність органів та установ виконання покарань пов'язана з діяль­ністю судів. На підставі визначеного судом виду та розміру кримінального покарання Департамент здійснює розподілення засуджених за видами кримінально-виконавчих установ та інформує суд про місце відбування засудженим покарання, а також про будь-які подальші переміщення за­суджених з однієї установи до іншої або про їх дострокове звільнення. Взаємодія можлива також з приводу необхідності зміни, перегляду та скасування вироку суду або встановлення адміністративного нагляду за засудженим.

2. Наглядові правовідносини — взаємодія з органами внутрішніх
справ щодо встановлення та здійснення адміністративного нагляду, а
також з органами прокуратури. У разі встановлення адміністративного
нагляду на підставі матеріалів кримінально-виконавчих установ ці ус­
танови направляють постанову суду про встановлення адміністратив­
ного нагляду для виконання органу внутрішніх справ за обраним підна­
глядним місцем проживання удень звільнення такої особи.

Кримінально-виконавчі установи підлягають нагляду з боку органів прокуратури. Прокуратури з нагляду за додержанням законів при вико­нанні судових рішень проводять перевірки відповідності закону діяль­ності органів та установ виконання покарань.

  1. Взаємодія з територіальними органами внутрішніх справ і цент­
    рами зайнятості населення з питань підготовки засуджених до звіль­
    нення та надання допомоги в трудовому та побутовому влаштуванні
    особам, які звільнені з місць позбавлення волі.

  2. Господарські правовідносини — взаємодія з фізичними та юри­
    дичними особами з метою отримання прибутку від господарювання для
    забезпечення діяльності відповідної кримінально-виконавчої установи.

38

Нагляд і контроль за виконанням

кримінальних покарань.

Участь громадськості у виправленні

і ресоціалізаціі засуджених

Законність - один з головних принципів діяльності держави (ст. З Конституції України). Для її забезпечення в процессі виконання кримі­нальних покарань здійснюється:

  1. прокурорський нагляд;

  2. відомчий контроль та перевірка виконання планових заходів;

  3. контроль органів державної влади;

  4. громадський контроль.

Прокурорський нагляд. Згідно з Законом України «Про прокуратуру» на цей орган покладається функція нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при засто­суванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Предметом нагляду є додержання законності під час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, в установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які признача­ються судом, додержання встановленого кримінально-виконавчим зако­нодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особа­ми в цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов'язків. Така діяльність здійснюється Генеральним прокурором України і підлеглими йому прокурорами (ст. 22 КВК України). Зокрема, контролюється:

  1. додержання законів про недоторканність особи, соціально-еко­
    номічні, політичні, особисті права і свободи громадян, захист їх честі і
    гідності;

  2. відповідність актів органів та установ, які виконують кримінальні
    покарання, вимогам Конституції України та чинним законам.

Перевірки проводяться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності підстав — також з власної ініціативи прокурора. Прокурату­ра не підміняє органи відомчого управління та контролю і не втру­чається в оперативну діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству.

39

При здійсненні прокурорського нагляду за додержанням і застосу­ванням законів прокурор має право:

  1. безперешкодно за посвідченням, що підтверджує займану поса­
    ду, входити в приміщення органів державної влади, підприємств, уста­
    нов та організацій незалежно від форм власності, підпорядкованості чи
    приналежності, до військових частин, установ без особливих перепус­
    ток, де такі запроваджено;

  2. мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведен­
    ня перевірки, у тому числі за письмовою вимогою, і таких, що містять
    конфіденційну інформацію, письмово вимагати подання в прокурату­
    ру для перевірки зазначених документів та матеріалів, видачі необхідних
    довідок;

  3. вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, на­
    кази та інші акти і документи, одержувати інформацію про стан закон­
    ності і заходи щодо її забезпечення;

  4. вимагати від керівників та колегіальних органів проведення пе­
    ревірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних установ,
    організацій та інших структур, а також виділення спеціалістів для про­
    ведення перевірок;

  5. викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або
    письмових пояснень щодо порушень закону.

Для виявлення порушень закону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції мають право:

  1. у будь який час відвідувати місця тримання затриманих, поперед­
    нього ув'язнення, установи, де засуджені відбувають покарання, уста­
    нови для примусового лікування і перевиховання, опитувати осіб, що
    там перебувають, знайомитись з документами, на підставі яких ці осо­
    би затримані, заарештовані, засуджені або до них застосовано заходи
    примусового характеру;

  2. перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адмі­
    ністрації цих установ, зупиняти виконання таких актів, опротестовувати
    або скасовувати їх у разі невідповідності законодавству, вимагати від
    посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень;

  3. порушувати в установленому законом порядку кримінальну спра­
    ву, дисциплінарне провадження або провадження про адміністративне
    правопорушення;

  4. давати приписи про усунення очевидних порушень закону;

  5. вносити подання до державних органів і посадовим особам про
    усунення порушень закону та умов, що їм сприяли;

  6. звертатись до суду з заявою про захист прав і законних інтересів
    громадян, держави.

Прокурор зобов'язаний негайно звільнити особу, яка незаконно перебуває в місцях утримання затриманих, попереднього ув'язнення,

40

позбавлення волі або в установі для виконання заходів примусового ха­рактеру.

Постанови і вказівки прокурора щодо додержання встановлених законодавством порядку і умов тримання затриманих, заарештованих, засуджених до позбавлення волі та виконання інших покарань, а також осіб, до яких застосовано заходи примусового характеру, є обов'язкови­ми. Вони виконуються невідкладно або в передбачені законом чи визна­чені прокурором терміни. Невиконання без поважних причин законних вимог прокурора тягне за собою передбачену законом відповідальність. Посадові особи і громадяни зобов'язані з'являтись за викликом проку­рора і давати пояснення з обставин, які з'ясовуються прокурорською перевіркою.

Відомчий контроль. Стаття 23 КВК України встановлює, що за діяльністю органів і установ виконання покарань здійснюється відо­мчий контроль органами управління і посадовими особами Державно­го департаменту України з питань виконання покарань. Згідно з п.З Положення про нього завданнями Департаменту є:

— забезпечення додержання вимог законодавства в органах і уста­
новах виконання покарань;

- запобігання злочинам, дисциплінарним проступкам з боку засу­джених до позбавлення волі та щодо них, їх припинення та виявлення і розкриття злочинів, вчинених в органах і установах виконання пока­рань, проведення дізнання в справах про ці злочини, здійснення опе-ративно-розшукової діяльності;

— правовий і соціальний захист осіб рядового і начальницького
складу, працівників кримінально-виконавчої системи.

Департамент відповідно до покладених на нього завдань:

  1. контролює виконання актів законодавства з питань, що належать
    до його компетенції, вироків, постанов і ухвал судів, забезпечує розподіл
    та тримання засуджених до позбавлення волі та осіб, взятих під варту;

  2. організовує і контролює оперативно-розшукову діяльність, нала­
    годжує взаємодію з відповідними підрозділами державних органів, які
    проводять таку діяльність;

  3. використовує банки даних оперативно-довідкової, розшукової,
    статистичної та іншої інформації, здійснює довідково-інформаційне
    обслуговування органів і установ виконання покарань, заінтересованих
    Державних органів;

  4. здійснює медичний контроль за станом здоров'я засуджених до
    позбавлення волі, осіб, взятих під варту, і осіб, яких тримають у лікуваль­
    но-трудових профілакторіях.

Громадський контроль. Згідно зі ст.25 КВК України при виконавчих Комітетах міських (за винятком міст районного значення) рад, місцевих Держадміністраціях створюються спостережні комісії, їх основним за-

41

вданням є організація громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених та осіб, звільнених від відбування пока­рання.

Задля цього спостережні комісії:

1) погоджують постанови і подання, які приймаються і вносяться
установами виконання покарань, щодо:

  • зміни умов тримання засуджених у межах однієї кримінально-ви­
    конавчої установи закритого типу (далі - колонія) або у зв'язку з пере­
    веденням їх до колонії іншого рівня безпеки;

  • надання дозволу на проживання за межами полонії засудженим
    жінкам на час звільнення від роботи у зв'язку з вагітнісітю і пологами, а та­
    кож до досягнення дитиною трирічного віку та скасування цього дозволу;

2) на підставі інформації органів і установ виконання покарань ве­
дуть облік осіб, умовно-достроково звільнених від відбування покаран­
ня, організовують громадський контроль за поведінкою цих осіб за
місцем їх роботи (навчання) і проживання протягом невідбутої части­
ни покарання.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про органи і служби у справах непо­внолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» здійснення соціаль­ного захисту і профілактики правопорушень серед неповнолітніх покла­дається на служби у справах неповнолітніх обласних, Київської та Се­вастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад. Окрім іншого, їх завданням є здійснення контролю за умовами утримання і виховання неповнолітніх у спеціальних установах для неповнолітніх. Для цього служби у справах неповнолітніх мають право:

— перевіряти умови утримання і виховання осіб, які не досягай по­
вноліття, у спеціальних установах;

- приймати з питань, віднесених до їх компетенції, рішення, які є
обов'язковими для виконання органами виконавчої влади, органами
місцевого самоврядування, підприємствами, установами та органі­
заціями незалежно від форми власності, посадовими особами і грома­
дянами;

— звертатися у разі порушення прав та інтересів неповнолітніх, а та­
кож з питань працевлаштування, надання їм іншої допомоги до відпо­
відних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування,
підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності.

Згідно із законодавством засоби массової інформації України мають право висвітлювати усі аспекти діяльності органів державної влади, в тому числі і тих, які виконують кримінальні покарання. Органи держав­ної влади зобовґязані надавати їм відомості про свою діяльність через відповідні інформаційні служби, забезпечувати журналістам вільний доступ до неї, не чинити на них будь-якого тиску і не втручатися в їх

42

иробничий процес. Засоби масової інформації можуть проводити влас­не розслідування і аналіз діяльності органів державної влади, їх посадо­вих осіб, давати їй оцінку, коментувати. Згідно зі ст. 24 КВК України представники засобів масової інформації можуть відвідувати установи виконання покарань за спеціальним дозволом адміністрації цих установ або органів управління зазначеними устан9вими.

Контроль органів державної влади та місцевого самоврядування. За забезпеченням прав громадян при виконанні кримінальних покарань здійснюється контроль вищіх органів державної влади та органів місце­вого самоврядування.

Президент України є гарантом забезпечення прав і свобод особи і громадянина (ст. 102 Конституції України). Кабінет Міністрів України вживає заходів з забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 116 Конституції України). Парламентський контроль за додержан­ням конституційних прав і свобод людини і громадянина в процесі ви­конання покарань на постійній основі здійснює Уповноважений Вер­ховної Ради України з прав людини (ст. 1 Закону України «Про Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини»).

Органи місцевого самоврядування здійснюють контроль виконан­ня покарання на відповідній території самостійно або через свої орга­ни (спостережні комісії та служби у справах неповнолітніх обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адмі­ністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад).

Згідно зі ст. 24 КВК України для здійснення контролю без спеціаль­ного дозволу відвідувати установи виконання покарань мають право: Президент України; Прем'єр-міністр України;

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим, голови місце­вих державних адміністрацій, на території яких вони розташовані;

народні депутати України, а також депутати, уповноважені на це Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами;

сільський, селищний, міський голова — на території відповідної місцевої ради.

Міжнародні стандарти поводження із засудженими

Міжнародні стандарти поводження із засудженими — це прийняті на міжнародному рівні норми, принципи і рекомендації в галузі вико­нання покарань і діяльності органів і установ виконання покарань. Ці стандарти були узгоджені міжнародною спільнотою і в їх підґрунті на­самперед лежить Загальна декларація прав людини. Прийняті на її роз­виток Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Міжна­родний пакт про економічні, соціальні і культурні права, які породжу­ють юридичні зобов'язання для держав, котрі їх ратифікували (в тому числі й Україна), містять відповідні положення щодо поводження з осо­бами, позбавленими волі. Крім цих міжнародних документів загально­го (універсального) характеру є доволі великий перелік документів, що доповнюють і деталізують загальні принципи і безпосередньо стосують­ся засуджених. Перелік основних міжнародних правових документів щодо осіб, що відбувають покарання за вироком суду, нараховує понад ЗО найменувань. За ступенем зобов'язань, що виникають при впровад­женні міжнародних стандартів у кримінально-виконавче законодавст­во тих чи інших країн, існують положення, що є обов'язковими до ви­конання в національних кримінально-виконавчих системах, і такі, що розглядаються як рекомендації, для реалізації яких повинні бути ство­рені відповідні соціально-економічні передумови.

Принципи, закладені в Загальній декларації прав людини, розвива­ються в таких актах спеціалізованого характеру, що мають своєю метою виклад стандартів поводження із засудженими, як Мінімальні стан­дартні правила поводження з ув'язненими (1957 р.), Декларація про за­хист всіх осіб від катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1975 р.), Кон­венція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання (1984р.), Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку (1979 р.), Принципи медичної етики, що визначають роль працівників охорони здоров'я, особливо лікарів, у захисті ув'язнених чи затриманих осіб від катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання (1982 р.), Заходи, що гаранту­ють захист прав тих, хто засуджений до страти (1984 р.), Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя

44

відносно неповнолітніх (Пекінські правила, 1985 р.), Звід принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню та ув'язненню в будь-якій формі (1989 р.)> Мінімальні стандартні правила ООН стосовно заходів, не пов'язаних із тюремним ув'язненням (Токійські правила, 1990 р.), Пра­вила ООН, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі

(1990р.).

До європейських стандартів організації та правового регулювання

виконання покарань належать:

  • Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими або
    умовно звільненими правопорушниками від ЗО листопада 1964 р.;

  • Європейська конвенція про захист прав та основних свобод лю­
    дини 1950р.;

  • Європейська конвенція з попередження катувань, нелюдського чи
    такого, що принижує гідність, поводження або покарання 1987 р.;

  • Європейські тюремні правила, оголошені рекомендацією № К (87) З
    Комітету міністрів Ради Європи від 12 лютого 1987 р.;

  • Резолюція Комітету міністрів Ради Європи від 9 березня 1976 р.
    «Про деякі міри покарання, альтернативні позбавленню волі»;

  • Резолюція Комітету міністрів Ради Європи стосовно виборчих,
    громадянських та соціальних прав ув'язнених від 1 лютого 1962 р.;

  • Резолюція Комітету міністрів Ради Європи про працю ув'язнених
    від 18 вересня 1975 р.;

  • Резолюція Комітету міністрів Ради Європи про освіту в тюрмах від

13 жовтня 1989р.;

- Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи стосовно системи
ув'язнення та поводження з небезпечними злочинцями від 24 вересня
1982р.;

  • Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи стосовно надання
    короткотермінових відпусток ув'язненим від 24 вересня 1982 р.;

  • Європейські правила щодо громадських санкцій та заходів, ого­
    лошені рекомендацією № К. (92) 16 Комітету міністрів Ради Європи.

Наведений перелік міжнародних документів за масштабами їх дії дозволяє виділити серед них стандарти поводження з засудженими універсального (розробленого ООН) та регіонального (на рівні Ради Європи) характеру.

Серед перерахованих міжнародних документів можна виділити стандарти: а) що стосуються поводження з особами, позбавленими волі, серед яких чільне місце займають Мінімальні стандартні правила пово­дження з ув'язненими і Європейські тюремні правила, та б) правила застосування заходів, не пов'язаних із позбавлення волі (Мінімальні стандартні правила ООН стосовно заходів, не пов'язаних з тюремним Ув'язненням (Токійські правила) і Європейські правила щодо громадсь­ких санкцій та заходів). Вагомого значення для захисту прав засудже-

45

них через обов'язковість для країн, що їх ратифікували, набули Міжна­родний пакт про громадянські та політичні права, Конвенція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання та Європейська конвенція з попередження катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

Ідеї, положення та вимоги, що містяться у Загальній декларації прав людини і в міжнародних документах, що містять стандарти поводжен­ня із засудженими, повинні максимально враховуватись у національно­му кримінально-виконавчому законодавстві і співвідноситись з прин­ципами кримінально-виконавчої діяльності. Загальна декларація прав людини, міжнародні стандарти поводження із засудженими та націо­нальне кримінально-виконавче законодавство співвідносяться між со­бою як загальне, особливе й окреме (одиничне). Під цим кутом зору кримінально-виконавче законодавство і кримінально-виконавчу діяль­ність, у яких імплементовані міжнародні стандарти поводження із за­судженими, слід розглядати як відображення єдності загального та оди­ничного. Як особливе міжнародні стандарти відіграють роль з'єднуваль­ної ланки між Загальною декларацією прав людини і національним кримінально-виконавчим законодавством, яке покликане регулювати процедуру застосування обмежень прав і свобод, притаманних покаран­ню. При цьому необхідно підкреслити, що згідно із Засадами держав­ної політики України в галузі прав людини неприпустимо звужувати зміст та обмежувати обсяг прав і основних свобод людини й громадя­нина проголошених Загальною декларацією прав людини, що також знайшли своє відображення і в нормах Конституції України.

Ратифікація Україною ряду міжнародних документів надала мож­ливість імплементувати міжнародні стандарти поводження із засудже­ними у національне законодавство і, зокрема, у кримінально-виконав­че законодавство. Так, у ч. 1 ст. 1 КВК України міститься положення, згідно з яким способом захисту інтересів особи, суспільства і держави як мети кримінально-виконавчого законодавства є «запобігання торту­рам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими», що цілком відповідає змісту Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання. 5 травня 1997 р. Україною був підписа­ний, а потім і ратифікований Протокол № 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Європейської конвенції з прав люди­ни), що зобов'язало 22 лютого 2002 р. скасувати смертну кару як вид покарання, передбачений КК. Європейська конвенція про запобіган­ня тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, повод­женню чи покаранню, набрала чинності для України з 1 вересня 1997 р., після чого Україну у 1998,1999,2000 і 2002 роках відвідали з інспекцією



Скачать документ

Похожие документы:

  1. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

    Закон
    Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 1 грудня 2005 року N 3166-IV,ОВУ, 2005 р., N 51, ст. 3175, від 20 грудня 2005 року N 3235-IV, ОВУ, 2005 р.
  2. Кримінально-виконавчий кодекс україни верховна рада україни закони за №1129-iv від 11 07 2003

    Закон
    1. Кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації
  3. КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ Розділ I ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Глава 1 Кримінальне процесуальне законодавство України та сфера його дії Стаття 1 Кримінальне процесуальне законодавство України

    Кодекс
    2. Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України.
  4. Кримінально-процесуальний кодекс України

    Кодекс
    Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону
  5. С учасні тенденції розвитку держави та права україни

    Документ
    До збірки наукових праць увійшли результати наукової діяльності професорсько-викладацького складу Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії, що здійснювалась протягом 2007 року, які присвячені актуальним
  6. Кримінально-процесуальний кодекс України Розділ I ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Глава 1 ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 1 Призначення Кримінально-процесуального кодексу України

    Кодекс
    Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону

Другие похожие документы..