textarchive.ru

Главная > Документ


Принцип справедливості в кримінально-виконавчому праві Грун­тується на тому, що залучення правових ідей, які містяться в Загальній дек­ларації прав людини, у правові системи окремих держав також передбачає необхідність розбудови кримінально-виконавчої системи та кримінально-виконавчого законодавства України на засадах справедливості. Виступа­ючи фундаментальним критерієм оцінки діяльності правоохоронних орга­нів, справедливість посідає центральне місце в забезпеченні прав людини при здійсненні правообмежень, властивих покаранням. Оскільки застосу­вання таких правообмежень істотно обмежує конституційні права й за­конні інтереси засудженого, справедливість реалізації кари, відбиваючи співвідношення діяння і відплати за нього, позначає відповідність між пра­вами й обов'язками громадян, закріпленими в Конституції, і обмеженням правового статусу осіб, які зазнали покарання.

Діалектика справедливості знаходить свій прояв в об'єктивних за­кономірностях виконання покарання, що обумовили невідворотність реалізації кари, сутність і каральну функцію кримінально-виконавчої діяльності. Входячи в систему принципів кримінально-виконавчого права, принцип справедливості є відбиттям сутності кримінально-ви­конавчої діяльності, зведенням до єдиного знаменника зусиль право­охоронних органів по реалізації кримінальної відповідальності, відоб­раженням закономірності здійснення кари, виражаючи вимогу розмір­ності діяння і відплати за нього.

Принцип справедливості, втілений у діяльності органів та установ виконання покарань, виступає способом існування кримінально-вико­навчої діяльності, формою внутрішнього, об'єктивного, сутнісного, загального, необхідного, сталого, повторюваного зв'язку між структур­ними елементами кримінально-виконавчої діяльності. Категорія спра­ведливості пов'язана з характеристикою процесів виконання-відбуван-ня покарання, аналізом структури кримінально-виконавчої діяльності. Вимоги, що висуваються до кримінально-виконавчої діяльності, по­винні бути справедливими. Справедливість у кримінальне-виконавчо­му праві дозволяє не просто оцінити, як реалізується кара, але надає

10

можливість побачити об'єктивно властиві кримінально-виконавчій діяльності риси і якості, що відбивають міру правообмежень, притаман­них покаранню.

Принцип гуманізму стосовно засуджених, які відбувають покаран­ня, ґрунтується на положенні ст. З Конституції України, де декларується, що в Україні людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недотор­канність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Своє втілення цей принцип одержує і в нормах кримінально-виконавчого за­конодавства, що визначають правове становище засуджених. Ці норми покликані інкорпорувати уявлення про гуманізм як про людинолюбст­во, милосердя, любов до ближнього у правову систему, в діяльність ор­ганів та установ виконання покарань. У результаті такої інкорпорації ро­зуміння гуманізму виконання покарання як кримінально-виконавчої діяльності, не позбавленої людяного ставлення до засудженого, одержує вищу юридичну силу, спираючись на авторитет закону.

Законність як принцип кримінально-виконавчого права, криміна­льно-виконавчого законодавства, діяльності органів та установ вико­нання покарань насамперед зафіксовано в п. 14 ст. 92 Конституції Ук­раїни, де сказано, що виключно законами України визначається діяль­ність органів і установ виконання покарань. Отже, тільки закон — акт Верховної Ради як єдиного органу законодавчої влади є джерелом нор­мативного регулювання діяльності органів та установ виконання пока­рань. Адміністрації цих органів та установ належить використовувати кримінально-виконавче законодавство як обов'язковий інструмент для здійснення кримінально-виконавчої діяльності. Правоохоронна діяль­ність повинна здійснюватися нею в режимі законності, обумовлено­му повною подібністю розуміння законності як принципу криміналь­но-виконавчого права, кримінально-виконавчого законодавства й діяльності органів та установ виконання покарань. Цей принцип Грун­тується на єдності розуміння, закріплення й застосування норм кри­мінально-виконавчого законодавства, на тому, що законність органічно пов'язана зі справедливістю й асоціюється з доцільністю кримінально-виконавчої діяльності. Підтримка режиму законності має виняткове значення при реалізації правообмежень, властивих покаранням, і не­обхідна як для вирішення завдань кримінально-виконавчого законодав­ства, так і для охорони прав та законних інтересів засуджених. Відступ від закону в кримінально-виконавчій діяльності адміністрації органів та установ виконання покарань призводить до порушення останньої. Кримінально-виконавчому законодавству належить не тільки проголо­сити права засуджених, а й гарантувати дотримання їхнього правового статусу шляхом покладання на адміністрацію органів та установ виконан­ня покарань обов'язку по забезпеченню суб'єктивних прав та законних інтересів засуджених. Законність являє собою єдність внутрішнього й

11

зовнішнього. Як спосіб зв'язку структурних елементів кримінально-виконавчої діяльності законність організує структуру цієї діяльності і стає ніби моментом реалізації кари. Як спосіб регулювання, зов­нішнього оформлення такої діяльності законність виступає чимось зовнішнім. У цій якості кримінально-виконавче законодавство покли­кане бути способом зовнішнього вираження кримінально-виконавчої діяльності, що регулює відносно стійку визначеність зв'язку її струк­турних елементів.

Принцип невідворотності виконання покарання є похідним від принципу невідворотності покарання та невідворотності кримінальної відповідальності. Принцип невідворотності покарання, що визначає послідовність стадій кримінальної відповідальності і виступає у кри­мінально-виконавчому праві уже як принцип невідворотності виконан­ня покарання, встановлює правила, за якими здійснюється кара, вико­нуючи роль механізму кримінально-виконавчої діяльності. Принцип невідворотності невіддільний від кримінально-виконавчої діяльності, безпосередньо наявний у ній, визначає її істотні риси. Невідворотність виконання покарання є підґрунтям практичної доцільної діяльності адміністрації органів та установ виконання покарань, принципом ви­нятково кримінально-виконавчої діяльності, а не чимось зовнішнім стосовно неї. Тому механізм останньої приводиться в дію не за допомо­гою якогось зовнішнього щодо виконання покарання чинника — його основою, спонукальною причиною виступає саме принцип невідворот­ності виконання покарання як вихідна засада кримінально-виконавчої діяльності, як об'єктивна необхідність доведення до логічного завер­шення зусиль правоохоронних органів по реалізації кримінальної відповідальності.

як з'ясоване поняття сутності виконання покарання; в) дана наука є відбиттям досягнутих знань про кримінально-виконавче право як га­лузь права і про діяльність органів та установ виконання покарань у специфічних правових категоріях і поняттях; г) правові категорії, що створюють специфічну логічну структуру кримінально-виконавчого права, певним чином уже скомпоновані; г) кримінально-виконавче право відбиває об'єктивний процес виконання-відбування покаран­ня, його закономірності; д) зміст науки кримінально-виконавчого права вже об'єктивований в десятках публікацій.

§ 6. Наука кримінально-виконавчого права

Наука кримінально-виконавчого права є тією галуззю знань, що грунтується на фундаментальних теоретичних розробках теорії вико­нання покарань із дослідженням сутності кримінально-виконавчої діяльності та заглибленням в об'єкт дослідження, характеристикою основного й другорядних напрямків діяльності органів та установ ви­конання покарань. Кримінально-виконавче право як галузева наукова теорія є результатом проведених досліджень і відповідає необхідним для цього критеріям, а саме: а) має свій, якісно виокремлений власний пред­мет дослідження, яким є кримінально-виконавча діяльність; б) наявні публікації з кримінально-виконавчого права дають цілісне уявлення про сутність і зміст виконання покарань, розкривають закономірності ре­алізації кари, через що ці наукові розробки можуть бути інтерпретовані

12

2

Кримінально-виконавче законодавство

України

Під кримінально-виконавчим законодавством у широкому значенні розуміється система нормативно-правових актів, що містять норми кримінально-виконавчого права. Це нормативно-правові акти органів влади і управління (джерела), які регулюють весь комплекс суспільних відносин, що виникають з приводу та у процесі виконання й відбуван­ня кримінальних покарань та застосування до засуджених засобів ви­правлення і ресоціалізації.

Базовим джерелом і юридичною основою розвитку законодавства, у тому числі і кримінально-виконавчого, є Конституція України. Напри­клад, ст. 92 Конституції України встановлює, що виключно законами України визначаються організація й діяльність органів і установ вико­нання покарань, тільки законом оголошується амністія. Згідно із ст. 106 Конституції України до компетенції Президента України відноситься здійснення помилування. Більшість прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, які передбачені розділом II Конституції України, по­вною мірою поширюються і на засуджених. Зокрема, ч. З ст. 63 Консти­туції України встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. На підставі, наприклад, ст. 64 Конституції Ук­раїни у 1998 р. Конституційний Суд України визнав неконституційни­ми норми Закону України «Про вибори народних депутатів України» щодо обмеження виборчого права для осіб, які за вироком суду перебу­вають у місцях позбавлення волі, на час перебування в цих місцях.

Основним законом, що регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань, є Кримінально-виконавчий кодекс України, який був прийнятий Верховною Радою України 11 липня 2003 р. та набув чинності з 1 січня 2004 р.

До прийняття КВК в Україні діяв Виправно-трудовий кодекс, який був прийнятий 23 грудня 1970 р. і набрав чинності з 1 червня 1971 р. Тривалий час (до 2001 р.) цей кодекс регулював порядок і умови вико­нання та відбування тільки двох видів кримінальних покарань: позбав­лення волі та виправних робіт. Порядок і умови виконання та відбування інших видів кримінальних покарань регулювалися низкою інших підза-конних нормативно-правових актів. КВК України регулює порядок і умови виконання та відбування усіх видів кримінальних покарань, які

14

передбачені у ст. 51 нового КК України. Крім цього, КВК України містить низку нових положень, яких не було у Виправно-трудовому кодексі, по-новому чи більш детально регулює окремі питання виконан­ня та відбування кримінальних покарань.

КВК України складається із Загальної частини, Особливої частини та Прикінцевих положень. Загальна та Особлива частини поділені на п'ять розділів, які складаються з 26 глав, що містять 166 статей. Розділ перший містить норми, які визначають загальні положення криміналь­но-виконавчого законодавства, правовий статус засуджених, систему органів і установ виконання покарань, регулює питання нагляду й кон­тролю за виконанням покарань і участі громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених. Розділ другий регулює питання виконання по­карань, не пов'язаних із позбавленням волі, розділ третій — виконання покарання у виді позбавлення волі, розділ четвертий — виконання пока­рання у виді довічного позбавлення волі. Розділ п'ятий присвячений пи­танням звільнення від відбування покарання, допомоги особам, які звільнені від відбування покарання, контролю і нагляду за ними. При­кінцеві положення регулюють питання введення в дію КВК України.

До інших законів, які містять норми кримінально-виконавчого пра­ва, слід віднести:

- Закон України від 2 березня 2000 р. «Про загальну структуру і чи­
сельність кримінально-виконавчої системи України»;

  • Закон України від 23 червня 2005 р. «Про Державну кримінально-
    виконавчу службу України»;

  • Закон України від 1 жовтня 1996 р. «Про застосування амністії в
    Україні»;

  • Закон України від 1 грудня 1994 р. «Про адміністративний нагляд
    за особами, звільненими з місць позбавлення волі»;

  • Закон України від 10 липня 2003 р. «Про соціальну адаптацію осіб,
    які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на
    певний строк»;

- Закон України від ЗО липня 1993 р. «Про попереднє ув'язнення» та ін.
Низка норм кримінально-виконавчого права міститься і в Указах

Президента України. Зокрема, на підставі Указів Президента України від 22 квітня 1998 р. №344/98, від 12 березня 1999 р. №248/99, від 12 черв­ня 2000 р. №786/2000 був створений Державний департамент України з питань виконання покарань та визначено його спеціальний статус як центрального органу виконавчої влади, який безпосередньо реалізовує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. Указом Президента України від 31 липня 1998 р. №827/98 було затвер­джене Положення про Державний департамент України з питань вико­нання покарань, Указом Президента України від 19 липня 2005 р. №1118/2005 затверджене Положення про здійснення помилування, Указом Президента від 5 квітня 1994 р. №139/94 було затверджене По-

15

ложення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України тощо.

Окремі питання діяльності кримінально-виконавчої системи регу­люються також і постановами Кабінету Міністрів України. Наприклад, постановою від 20 червня 2000 р. №986 затверджена Програма зміцнення матеріальної бази органів та установ кримінально-виконавчої системи на 2000-2004 роки, постановою від 15 лютого 2002 р. № 167 затверджена Про­грама подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 роки, постановою від 1 квітня 2004 р. №429 затверджені Положення про спостережні комісії та Положення про піклувальні ради при спеціальних виховних установах, постановою від 1 березня 1999 р. №286 визначена структура центрального апарату Державного департаменту України з питань виконання покарань та гра­нична чисельність працівників центрального апарату тощо.

Більш детальна регламентація порядку й умов виконання та відбу­вання кримінальних покарань, інших питань діяльності кримінально-виконавчої системи відображена у низці відомчих нормативно-право­вих актів. Умовно їх можна розділити на три групи:

1) нормативно-правові акти Державного департаменту України з питань виконання покарань.

До них, в першу чергу, слід віднести Правила внутрішнього розпоряд­ку установ виконання покарань, які затверджені наказом від 25 грудня 2003 р. №275. Вони, базуючись і розвиваючи положення Кримінально-виконавчого кодексу України, більш чітко регламентують умови виконан­ня кримінальних покарань в установах виконання покарань; порядок прийняття засуджених до установ виконання покарань; придбання засу­дженими продуктів харчування, предметів першої потреби, отримання ними посилок, передач, бандеролей; листування засуджених, направлен­ня грошових переказів, побачення з родичами та іншими особами, зустрічі з адвокатами; питання праці, організації соціально-виховної роботи, ма­теріально-побутового забезпечення та медичного обслуговування засудже­них; особливості зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі; застосування до засуджених заходів заохочення та стягнення, фізичного впливу, спеціальних засобів та зброї. Правила встановлюють також особ­ливості тримання засуджених до арешту та довічного позбавлення волі, регулюють питання обладнання установ виконання покарань тощо.

Також до цієї групи слід віднести:

  • Правила тримання осіб, взятих під варту, і засуджених у слідчих
    ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання по­
    карань та Правила поведінки в слідчих ізоляторах осіб, узятих під вар­
    ту, і засуджених, які затверджені наказом від 20 вересня 2000 р. №192;

  • Положення про відділення соціально-психологічної служби уста­
    нови виконання покарань, Положення про методично-виховну раду

16

установи виконання покарань, Положення про відділення карантину діагностики та розподілу засуджених установи виконання покарань, Положення про психологічну службу установи виконання покарань, які затверджені наказом від 17 березня 2000 р.;

- Положення про дільницю слідчого ізолятора на території виправ­
ної колонії, яке затверджене наказом від 21 травня 2003 р. №73;

— Положення про педагогічну раду виховної колонії та Типове по­
ложення про батьківський комітет при виховній колонії, які затверджені
наказом від 28 січня 2004 р. №20;

- Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд у
кримінально-виконавчій системі, Положення про державну санітарно-
епідеміологічну службу Державного департаменту України з питань ви­
конання покарань, які затверджені наказом від 1 грудня 2003 р. №224;

— Інструкцію про порядок розподілу, направлення та переведення
для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, Поло­
ження про комісію з питань розподілу, направлення та переведення для
відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, Положен­
ня про Апеляційну комісію з питань розподілу, направлення та переве­
дення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі,
які затверджені наказом від 16 грудня 2003 р. №261;

- Інструкцію про порядок подання матеріалів за клопотаннями
про помилування засуджених та виконання указів Президента Ук­
раїни з питання помилування, яка затверджена наказом від 12 черв­
ня 2002 р.;

  • Інструкцію про порядок інформування органами й установами
    виконання покарань стосовно взятих під варту і засуджених іноземців,
    яка затверджена наказом від 27 травня 2002 р. №135;

  • Інструкцію про умови тримання і порядок примусового годуван­
    ня в установах кримінально-виконавчої системи осіб, які відмовляються
    від уживання їжі, яка затверджена наказом від 16 червня 2000 р. № 127;

  • Інструкцію про роботу лікувально-трудових профілакторіїв Дер­
    жавного департаменту України з питань виконання покарань, яка за­
    тверджена наказом від 17 квітня 1999 р. №24;

  • Інструкцію з організації перегляду кореспонденції осіб, які утри­
    муються в установах кримінально-виконавчої системи, яка затвердже­
    на наказом від ЗО серпня 2002 р. №193;

— Інструкцію про порядок розгляду звернень громадян, їх особис­
того прийому в органах і установах виконання покарань, яка затверд­
жена наказом від 4 травня 2002 р. № 111, та ін.

2) спільні нормативно-правові акти Державного департаменту Укра­їни з питань виконання покарань та інших відомств. Це, наприклад:

- Інструкція про порядок виконання покарань, не пов'язаних з поз­
бавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до та-

17

ких покарань, яка затверджена наказом Державного департаменту Укра­їни з питань виконання покарань та Міністерства внутрішніх справ України від 19 грудня 2003 р. №270/1560 і яка регулює виконання по­карання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займати­ся певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт, порядок здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, та звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років;

— Інструкція про організацію здійснення адміністративного нагля­
ду за особами, звільненими з місць позбавлення волі, яка затверджена
наказом Міністерства внутрішніх справ України та Державного депар­
таменту України з питань виконання покарань від 4 листопада 2003 р.;

- Положення про умови навчання та отримання базової та повної загальної середньої освіти особами, засудженими до позбавлення волі, у загальноосвітніх навчальних закладах при установах кримінально-виконавчої системи, яке затверджене наказом Міністерства освіти і на­уки України та Державного департаменту України з питань виконання покарань від 1 березня 2002 р. №154/55;

  • Положення про навчальний центр при установі виконання пока­
    рань, яке затверджене наказом Міністерства освіти і науки України та
    Державного департаменту України з питань виконання покарань від 12
    березня 2004р. №153/32;

  • наказ Державного департаменту України з питань виконання по­
    карань та Міністерства охорони здоров'я України від 18 січня 2000 р.
    №3/6 «Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-
    санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та
    установах виконання покарань Державного департаменту України з
    питань виконання покарань», яким затверджені Порядок медико-
    санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та
    установах виконання покарань, Інструкцію з проведення диспансери­
    зації хворих, які перебувають в установах виконання покарань, Типові
    правила внутрішнього розпорядку для хворих, які перебувають в лікарні,
    Перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про
    звільнення засуджених від дальшого відбування покарання, Положен­
    ня про лікарсько-трудову комісію та низка інших нормативно-право­
    вих актів щодо санітарно-протиепідемічного і лікувально-профілактич­
    ного забезпечення осіб, узятих під варту, та засуджених;

  • наказ Державного департаменту України з питань виконання по­
    карань, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства праці та
    соціальної політики України від 12 грудня 2003 р. №250/1562/342 «Про
    порядок взаємодії органів і установ виконання покарань, територіаль­
    них органів внутрішніх справ та центрів зайнятості населення щодо
    надання особам, які звільнені від відбування покарання, допомоги в
    трудовому і побутовому працевлаштуванні, соціальній адаптації» та ін.

18

3) нормативно-правові акти інших відомств. Це, наприклад:

  • Інструкція про порядок і умови відбування арешту засудженими
    військовослужбовцями, яка затверджена наказом Міністра оборони
    України від 26 лютого 2002 р. №81;

  • Інструкція про проведення виконавчих дій, яка затверджена на­
    казом Міністра юстиції України від 15 грудня 1999 р. №74/5 і яка регу­
    лює порядок виконання таких видів кримінальних покарань, як штраф
    та конфіскація майна, та ін.

Стаття 2 КВК України встановлює також, що кримінально-виконав­че законодавство України складається також і з чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою Ук­раїни. Уданому випадку згідно із Законом України «Про міжнародні до­говори України» йдеться про будь-який міжнародний договір (міждер­жавний, міжурядовий, міжвідомчий) незалежно від форми й наймену­вання (договір, угода, конвенція, пакт, протокол), але він повинен бути укладений і належним чином ратифікований. Стаття 9 Закону вказує, що ратифікації підлягають міжнародні договори, які стосуються прав, свобод та обов'язків людини й громадянина. З цього, безумовно, вип­ливає, що всі міжнародні договори стосовно поводження з засуджени­ми (як з громадянами України, так і з громадянами інших держав чи осіб без громадянства) повинні бути ратифіковані.

Стаття 19 Закону встановлює, що чинні міжнародні договори Укра­їни, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, виз­наченому для норм національного законодавства. Якщо ж міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, вста­новлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті зако­нодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Розділ Правовий статус засуджених



Скачать документ

Похожие документы:

  1. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

    Закон
    Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 1 грудня 2005 року N 3166-IV,ОВУ, 2005 р., N 51, ст. 3175, від 20 грудня 2005 року N 3235-IV, ОВУ, 2005 р.
  2. Кримінально-виконавчий кодекс україни верховна рада україни закони за №1129-iv від 11 07 2003

    Закон
    1. Кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації
  3. КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ Розділ I ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Глава 1 Кримінальне процесуальне законодавство України та сфера його дії Стаття 1 Кримінальне процесуальне законодавство України

    Кодекс
    2. Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України.
  4. Кримінально-процесуальний кодекс України

    Кодекс
    Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону
  5. С учасні тенденції розвитку держави та права україни

    Документ
    До збірки наукових праць увійшли результати наукової діяльності професорсько-викладацького складу Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії, що здійснювалась протягом 2007 року, які присвячені актуальним
  6. Кримінально-процесуальний кодекс України Розділ I ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Глава 1 ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 1 Призначення Кримінально-процесуального кодексу України

    Кодекс
    Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону

Другие похожие документы..