textarchive.ru

Главная > Документ


ЯК ХОВАЛИ ПАНОРАМУ «ГОЛГОФА»

Дзеркало тижня № 29 (404) 3 — 9 серпня 2002 dt.ua/3000/3150/35609

Цього року виповнюється століття від дня відкриття в Києві панорами «Голгофа», яка знайомила з біблійною історією розп’яття Ісуса Христа на горі Голгофа.

Мальовниче полотно панорами величезного розміру (12,9 х 93,8 метра) написали художники К.Фрош, І.Крюгер і С.Фібіанський для віденської виставки 1892 року. Після пожежі, що там сталася, панораму реставрували і перевезли в Київ. Тут вона розмістилася в спеціальному круглому дерев’яному павільйоні діаметром 32 метри, на Володимирській гірці, неподалік від костьолу святого Олександра. Панорама мала в Києві величезну популярність, подивитися її ходили сім’ями, а гімназистів водили цілими класами. Вона простояла цілісінькою всі роки революції, і навіть комуністи (тоді ще хрещені в дитинстві!) її не чіпали. Але настав 1934 рік, коли з Харкова до Києва переїхала столиця УРСР. Прибуле більшовицьке керівництво відразу ж звернуло увагу на «занадто патріархальний» силует міста, і почалося масове знищення культових споруд. Дійшла черга і до «Голгофи». Як прибирали полотно панорами «Голгофа», описав у 1970-х роках свідок подій Василь Федорович Малаков (1902–1988), батько автора цих рядків, у молодості — київський журналіст. За збігом, цього року виповнюється сто років і від дня його народження. Пропонуємо увазі читачів нарис В.Малакова. Усі імена справжні.

Францишек привів вантажівку з причепом на Володимирську гірку точно, як і було записано в дорожньому листі. Францишека вважали обрусілим чехом: у 1916 році він перейшов з австрійської армії на бік росіян і, звільнившись з полону, залишився в Києві, одружився. У картатій ковбойці, чорних шкіряних штанях і крагах, у сіро-блакитній австрійській форменій шапці він не втратив вигляду іноземця, хоча вже йшов 1934-й рік.

На площадці біля панорами «Голгофа» Францишек побачив своє начальство, що прибуло заздалегідь, — старшого диспетчера Анатолія Волохіна. Спортивного вигляду блондин, діловито неквапливий, він був одягнений по-спортивному: жовта футболка з блакитними коміром і манжетами, легкі нанкові штани і сандалії на босу ногу. Смакуючи товстою сигарою, поруч стояв його помічник — диспетчер Самуїл Певзнер, в’юнкий «комсомольський ватажок молоді» автобази. Він зустрів шофера привітальним помахом руки і вигуком:

— Францишек, як завжди, точний! По зустрічі з вами можна звіряти годинники. Бензину вистачить?

— А чому б і ні? Я заправився. А чи далеко їхати і що везти?

— Виконавець не питає — на те і спецзавдання! — Він кивнув убік Волохіна, що про щось розмовляв з вусатим пожежним. Неподалік група пожежних у брезентових робах і чорних з червоним поясах уже зв’язувала брезентовими рукавами величезний рулон полотна, туго намотаного на довгий телеграфний стовп.

Підбадьорюваний вигуками «І-і-рраз! І-і-взяли!», пожежні витягли рулон на кузов вантажівки і причіп та й заходилися кріпити вантаж. Коли все було готово, Волохін скомандував:

— Поїхали! — і сів поруч з Францишеком. — Хто ще з нами?

— Там наших і без нас вистачить! — відповів вусатий пожежний.

Притримуючи строкату папку з паперами, Певзнер заскочив у кузов, став за кабінкою і поплескав долонею по нагрітому сонцем клейончастому дахові. Вантажівка повільно спустилася по вибоїстому кругляку Трьохсвятительскої вулиці на Хрещатик, прямуючи по Олександрівській на Печерськ.

— Так і не довелося подивитися «Голгофу»! — сказав Францишек. — Дружина і теща радили, а я ніяк не знаходив часу... Тепер уже все?

— А я ніколи не відкладаю на завтра те, що можна зробити сьогодні, — сухо і повчально вимовив Волохін, відкинувши білий, як клоччя, чуб. Помовчавши, він продовжував уже м’якше, тепліше. — Там у круглому павільйоні замість стін була панорама — ось це власне полотно, що ми веземо. Писали його знамениті художники. Коли входив усередину, ти опинявся немов на пагорбі, з якого відкривався величезний пустий простір — піщана пустеля. Вдалині, як у серпанку, виднілися білі стіни і вежі Єрусалима, а спереду, немов продовжуючи картину, лежали в справжньому піску залишки бедуїнської кибитки, якісь черепки, розбиті глечики, під висохлою пальмою — верблюжі й ослині скелети, а на них сиділи ворони, стерв’ятники...

— Як, прямо живі?

— Та ні, опудала, але як живі! А оддалік, теж немов у серпанку, стояли три хрести з розп’яттями — Христа і двох розбійників. Потім йшла така звивиста дорога, а на ній — згорблена, немов застигла в страху фігура — Іуда! Якось і самому ставало моторошно... Так, від панорами залишалося сильне враження! Ну, а тепер — інші справи...

Мовчки минали сади, «Арсенал» і в’їхали на лаврське подвір’я. Біля стін Успенського собору вже юрмилися пожежні — інша команда.

— Не пройде, не пройде! — закричали пожежні, зі звичною вправністю підбігаючи до рулону і приміряючи його діаметр. Двері до митрополичого проходу собору була відчинені навстіж. Всім справді стало ясно, що отвір замалий.

— А якщо через головний вхід і зняти двері?

— Довжина не дозволить: половина пройде, а половина надворі ночувати буде! У цей час підкотив легковий «газик» (він же «Форд-А») і з нього вийшов начальник міськкомунгоспу Гальперин — солідний чоловік років сорока, у легкому плащі, м’яких кавказьких чобітках і кашкеті з тупим козирком (такі напіввійськові головні убори тоді носили всі посадові особи — імітуючи «великого керманича народів»). Гальперин статечно доторкнувся п’ятірнею до козирка, що означало вітання, і, помітивши загальну нерішучість, запитав:

— Що вас непокоїть, товариші?

У відповідь почулося різноголосе. Гальперин, заспокоюючи, підняв руку, і отут Певзнер, немов рапортуючи, доповів:

— Товариш Гальперин! Діаметр рулону не дозволяє проштовхнути його у дверний отвір! Доведеться розширити двері.

— Так у чому річ? Дійте! Чи ви не бачите, що насувається гроза... Художнє полотно — це ж цінність? Нумо, хлопці!

Пожежні почали несамовито збивати лиштву дверей, брухтами і сокирками довбати товстелезну цегельну кладку. Вона була непіддатлива, дрібні уламки з дзенькотом падали на камінь, укриваючи все жовтою пилюкою. Як раптом, у розпал роботи, пролунав нестямно-писклявий вигук:

— Варвари!!!

Всі обернулися і побачили старого з непокритою сивою головою, у якійсь кацавейці і вузеньких штанцях, що здулися на колінах. Старий тремтів усім тілом, його очі випромінювали одночасно лютий гнів і жах. Він, не перестаючи, зриваючись на фальцет, кричав:

— Варвари! Зупиніться! Не смійте чіпати своїми брудними руками святині! Зупиніться! Хто тут відповідає, хто головний?

— Хто ви такий? — по-начальницькому лунко звернувся Гальперин до старого. Той відступив на крок і, взявшись у боки, з гідністю відповів:

— Я, буде вам відомо, — Потоцький Павло Платонович, головний хранитель! Я віддав державі історичні цінності, рівних яким немає в Європі! Негайно припиніть роботи! Я буду телеграфувати в Москву!..

Пожежні хихикнули, але слово «Москва» змусило Гальперина дещо вгамувати свій запал. Він поштиво підійшов до Потоцького і, узявши його під руку, примирливо мовив:

— Батьку, ми тут не для жартів, і ви не клоун! Не відволікайте робітників! Я вас розумію. Відійдімо у бік, щоб не заважати нікому.

І вони ввійшли в собор. Пожежні продовжували працювати. Коли Гальперин з Потоцьким з’явилися знову, рулон уже був утягнутий у отвір і встановлений вертикально в коридорі біля торцевої стіни. Під стовпом утворилася купка сухої грунтовки і фарб, що осипалися з полотна ... Наближався теплий літній дощ. Потоцький, якось особливо скорботно схиливши сиву голову, квапливо шкутильгав до себе — у колишній корпус митрополичих півчих, що біля Троїцьких воріт лаври. На прощання махнувши рукою, велично від’їхав на «газику» Гальперин. Волохін, Певзнер, Францишек і пожежні стояли в отворі собору, перечікуючи дощ. Повіяло прибитою першими крупними краплями пилюкою і зав’ялим цвітом акації. Панорамне полотно спочивало, як тоді всім здавалося, під надійним склепінням вічного Успенського собору.

Павло Платонович Потоцький (1857—1938) — зі стародавнього старшинського козацького роду з Полтавщини, генерал від артилерії старої армії, фахівець з історії артилерії, автор 16 книжок, колекціонер україніки. 1896 року організував перший у Росії музей при військовій частині. Один із фундаторів Військово-історичного товариства, член Ленінградського товариства дослідників української історії, літератури та мови. 1926 року передав своє зібрання, яке перевіз у Київ, Наркомосвіти України. Зібрання Потоцького розмістилося в пристінному корпусі митрополичих півчих Успенського собору Києво-Печерської лаври — «Музейного містечка». Там же оселився і сам хранитель. Його колекція створювалася протягом 40 років і нараховувала близько 17 тисяч томів, 15 тисяч гравюр і літографій, понад 300 картин з історії воєн, а також добірку західноєвропейських видань ХVII—ХIХ сторіч з історії України, замальовки і карти України, особисті речі і малюнки Т.Шевченка, архів А.Єрмолова, стародавні меблі, зброю, монети та інше.

Незважаючи на щедрий і абсолютно безкорисливий дарунок батьківщині, з П.Потоцьким вчинили так, як більшовики робили з усіма «колишніми». Заарештований 24 липня 1938 року там же, у Лаврі, Павло Платонович Потоцький помер 27 серпня того ж року в «чорному вороні» перед воротами Лук’янівської в’язниці внаслідок пережитих знущань, у віці 81 року. Похований в одній з безіменних братських могил на території Лу­к’янівського цвинтаря. Як пише історик Сергій Білоконь, друга дружина П.Потоцького Єлизавета Денисівна та її сестра Любов Денисівна Давидови, онучки героя війни 1812 року, 5 жовтня 1938 року були розстріляні. Після цього спеціальною постановою, затвердженою наркомом внутрішніх справ УРСР Успенським, зібрання Потоцького було вилучено і передано «у дохід держави» — фактично розкрадено.

3 листопада 1941 року замінований радянськими саперами Успенський собор злетів у повітря. Залишки художнього полотна панорами «Голгофа», витягнуті з руїн, частково збереглися в стінах колишнього Художнього інституту. Але воно, звичайно, невідновлюване. А на Володимирській гірці — там, де верхня тераса парку підходить близько до підйому Трьохсвятительскої вулиці, ще довго зберігалася ідеально кругла площадка, облямована підстриженими деревами. Після війни там, на місці панорами, був дитячий майданчик, стояла карусель. При останній реконструкції парку і ця пляма зникла.

Григорий МЕЛЬНИЧУК

«ГОЛГОФА» ДЛЯ СВЯТОГО ВЛАДИМИРА

Газета по-киевски // 06 августа '10 /articles/life/2010/08/06/111438.html

Возродились планы застроить участок Владимирской горки — восстановив водонапорную башню и панораму «Голгофа». Однако в 1930-х годах все виделось еще грандиозней...

Проект реконструкции Владимирской горки — а впервые он был представлен еще в середине 2000-х — предполагает восстановление этих утраченных объектов на участке Горки над Украинским домом. И если водонапорная башня займет совсем немного места, а смотровая площадка наверху была бы очень кстати, то панорама окончательно отгородит Владимирскую горку от городских улиц. Вместе с восстановлением башни и панорамы архитектор проекта Юрий Лосицкий предлагает также устроить в парке фонтан и перебросить два пешеходных моста — над Владимирским спуском и линией фуникулера. Идея моста, соединяющего парки по обе стороны Владимирского спуска, витает в воздухе уже несколько десятилетий, а впервые была озвучена в проекте реконструкции Владимирской горки в 1930-х годах. Проект весьма спорный из-за сноса ряда сооружений, но интересный своей комплексностью и столичным масштабом.

Главный парк страны

После переноса столицы в Киев в 1934 году было решено строить правительственный комплекс между Софиевской и Михайловской площадями. До войны успели выстроить только здание МИДа. И слава Богу — из-за масштабного проекта снесли Михайловский собор и Трехсвятительскую церковь, и едва не разобрали еще с десяток ценных зданий.

В комплексе с Правительственным центром планировали благоустроить и Владимирскую горку — в первую очередь решить проблему доступа в северо-западную часть парка, ближе к Андреевской церкви. Сейчас там заросли, а попасть туда с благоустроенной части можно только под эстакадой фуникулера почти у верхней кромки горы.

Фуникулер переносился к Андреевской церкви как продолжение улицы Владимирской, здесь же должна была разместиться смотровая площадка — улица не упиралась бы в здания, а выходила перспективой на Днепр. Место фуникулера должна была занять масштабная лестница с фонтанами и скульптурами и исполинский памятник Ленину.

С Крещатика — на Владимирскую горку

Сейчас попасть с Европейской площади в парк нелегко: то ли карабкаться по тротуару Трехсвятительской, то ли искать тропинки уже на Владимирском спуске. В 1930-х же планировалась ориентация парка и на площадь — парадный вход с широченной лестницей. До того, как Горку закрыл от Крещатика Музей Ленина (ныне — Украинский дом), на его месте стоял трехэтажный отель «Европейский» средины XIX в., который уже тогда планировали снести. Отсюда же должен был начинаться пешеходный мост над Владимирским спуском, очень нужный и сейчас.

А по Трехсвятительской — трамвай-фуникулер!

Эта улица создает удобную связь Европейской и Михайловской площадей, однако из-за крутого уклона едва ли приспособлена для массовых прогулок и поездок, особенно в зимнее время. В 1930-х годах хотели сделать спуск длиннее, но не таким крутым: он должен был начинаться как раз там, где напротив Михайловского стоят те самые домики с тремя полуподземными этажами: на улицу три, а во дворы — все шесть! Тогда Костельная прошла бы над Трехсвятительской мостом, а вдоль спуска планировали то ли трамвай, то ли фуникулер!

Проект реконструкции Трехсвятительской улицы 1930-х годов (тогда — улицы Жертв Революции). Мост — продолжение улицы Костельной (тогда — Челюскинцев). Здания Филармонии нет — разговоры

о ее сносе, к счастью, закончились ничем только в 1970-х годах

Более поздний проект архитектора Сельцера — пешеходный мост над Трехсвятительской. Парадные входы на Владимирскую горку и к нынешнему Крещатому парку

...Сейчас, глядя из 2010 года на эти в чем-то фантастические, в чем-то даже преступные проекты — ведь могли же снести не один памятник архитектуры! — следует признать, что архитекторы тех лет старались создать некое единое городское пространство, без темных закоулков, которых так много в центре современного Киева.

Как это было: 3D столетней давности

Погоня за спецэффектами, способными дать человеку ощущение реального присутствия, длится уже не первый век. И пожалуй, первой технологией, давшей такие ощущения, были появившиеся еще в конце XVIII века панорамы — огромные картины, образующие круг, в который попадает зритель (как панорама обороны Севастополя). Их изобретателем считается шотландец Роберт Баркер.

В XIX веке панорамы широко распространились во Франции, а к началу ХХ популярный аттракцион добрался и до Киева. В 1901 году Городская дума разрешила дворянину Ивану Замараеву выстроить павильон для панорам на Владимирской горке, но с условием, что выставляться будут исключительно произведения религиозного и исторического характера.

Павильон открыли в 1902 году, и главным экспонатом была панорама «Голгофа», где представлена сцена распятия Иисуса Христа. Само полотно создала группа немецких художников еще в 1886 году и растиражировала в более чем 40 экземплярах. Панорама имела неимоверный успех — за 2 месяца окупилось строительство и закупка полотна! А понадобилось его немало: 12 метров в высоту и 100 — в длину.

Потом вокруг аттракциона не раз проводились судебные разбирательства — уж больно прибыльным был бизнес. В 1934-м г. павильон разобрали и закрыли, а полотно перенесли в Успенский собор Лавры. Увы, после взрыва собора в 1941 году, от гигантской картины мало что осталось...

Олена СТУЛЬЄВА

ОСББ ПРОТИ ОРЕНДАРІВ

Хрещатик 8 квітня 2011 року, №52 (3877)

kreschatic.kiev.ua/ua/3877/art/1302200687.html

Ще наприкінці 1990-х мешканці будинку № 8 на вулиці Костьольній стали заручниками захоплення допоміжних приміщень. Діяльність різних закладів і самочинне будівництво у підвалах та на горищі руйнує будинок.

Костельна 8 (до 1910, модерн) — підземна частина унікальної висоти на косогорі, контрфорсом спирається на банківський комплекс, зведений у 1911–14 рр. по Хрещатику 8–10. Виразна ілюстрація тогочасних будівельних норм: не можна було спрямовувати нахил даху на сусідні ділянки; від них слід було відгороджуватися глухими протипожежними стінами-бранд­ма­у­ерами, в яких для освітлення і вентиляції робили або вузенькі «бійниці», або глибокі ніші на всю висоту будинку.

З 1968 р. на 4-му поверсі у квартирі №18 мешкав композитор Ігор Шамо (1925–1982), автор пісні «Як тебе не любити, Києве мій!» (слова Дмитра Луценка).

Костельна 10 (1935, арх. М. Гречина, неокласицизм) — на місці служб і саду колишньої садиби Ховалкіна побудовано житловий будинок УкрМ'ясоПромТресту. На торцевому брандмауері виразно видно сталевий «корсет». До 90-х рр. фасад прикрашали чотири скульптури робітників.

Мешканці у 2000 році створили об’єднання співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ). Але на момент передачі житлового комплексу на баланс об’єднання не виявилося жодного допоміжного приміщення. Всі вони стали чиєюсь власністю. Управляти ж майном, яке потребує капітального ремонту, без накопичень неможливо, будинок не може заробити собі нічого. ОСББ звернувся до “Хрещатика”.

Ласий шматочок, або “гра варта заходів”

Перша перевага будинку № 8 на Костьольній — його історична цінність. Це споруда початку минулого сторіччя, тож її внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Однак є в цьому й недолік — старовинна будівля потребує ремонту, та про це згодом. Інтерес до будинку полягає в його конструкції та місці розташування. Тут унікальний проект забудови фундаментів з розвиненою системою будинкових і дворових підвалів, чорних ходів, що ведуть на Хрещатик. Після викупу та приватизації квартир державного житлового фонду, що тривали з 1992 до 1999 року мешканці нарешті здобули право приватної власності на житло та спільної — на допоміжні приміщення, а також дістали законні підстави колегіально приймати рішення про використання їх. “Однак усупереч цьому, — розповідає голова ОСББ “Костьольна-8” Тетяна Шевчук, — Печерська районна у місті Києві рада, зокрема її виконавчий орган та створені ними ДКП Печерського району і ЖЕК-301 надавали дозволи на безоплатне перебування в підвальному приміщенні “сторонніх осіб”, наприклад, Музичного центру, майстерні художника та інших. Кошти ж від оренди мали накопичуватися на рахунку ЖЕК-301 для проведення капітального ремонту”. Через адміністрацію, яка не має статусу власника і орендодавця, зі слів пані Шевчук, укладали договори оренди підвальних та горищних приміщень.

Ходіння по муках

Мешканці постійно скаржилися на неможливість приватного проживання в будинку, тому що, з їхніх слів, він перетворився на публічний заклад — щоночі гучна музика, гудіння автівок та інші незручності. “До того ж 1998 року в будинку з’явився новий “суборендар” — ТОВ Будівельна компанія “Нігма”, котра без проектно-дозвільної документації розпочала стрімке самочинне будівництво, і згодом у четвертій частині підвалу було відкрито арт-галерею, де щомісяця влаштовували виставки, які супроводжувалися “пишними” прийомами в приватному просторі парадного під’їзду”, — розповіла Тетяна Шевчук. Із 1999 року в іншій частині житлового будинку без дозволу мешканців було облаштовано ресторан. Протягом семи років у четвертій частині підвалу без жодного дозволу та реєстрації проживає сім’я із трьох осіб. На горищі розмістилися офіси, що є порушенням законодавства.

На війні, як на війні

Щоб захистити свої права, власники житла зібрали ініціативну групу, яка звернулася до Печерської РДА з проханням допомогти провести установчі збори зі створення ОСББ “Костьольна-8”. Співробітники відділу сприяння створенню об’єднань ДКП Печерського району допомогли отримати в ЖЕК-301 копію технічної документації на домоволодіння, в котрій чітко зазначено, що в будинку немає вбудованих приміщень. “Підробку документів пізніше здійснюють в БТІ, — розповідає Тетяна Шевчук. — На зборах таки прийняли рішення про створення ОСББ, обрали правління, голову, але Печерська РДА відмовилася визнати права власників житла на допоміжні приміщення та попередити орендарів про розірвання “договорів оренди”. Внаслідок цього нове об’єднання не зареєстрували в Печерському районі.

Наша пісня гарна, нова, починаймо ізнову...

Після адміністративно-територіальної реформи 2001 року комунальне майно чотирнадцяти ліквідованих районів мали передати до комунальної власності десяти новоутворених. Замість цього приватний житловий фонд домоволодіння № 8 на вул. Костьольній Печерського району було безпідставно внесено до переліку комунальної власності територіальної громади Шевченківського. Практично відбулася незаконна реприватизація приватного майна, чим чинилася протидія законній господарській діяльності ОСББ “Костьольна-8”. Протягом семи років голова правління по судах відстоює конституційні права власників житла на допоміжні приміщення шляхом скасування нормативно-правових актів та актів індивідуальної дії. У липні 2007 року Київрада скасувала своє рішення про внесення цього приватного комплексу до комунальної власності, але Шевченківська райрада офіційно підкріпила це лише у травні 2010 року, а в грудні того ж року нова влада знову вносить приватний житловий фонд будинків до комунальної власності міста.

Хто платить, той замовляє музику

Неодноразово представники ОСББ “Костьольна-8” зверталися до прокуратур усіх рівнів — Генеральної, міста Києва, а також Шевченківського району — щодо порушення конституційних прав власників житла. Але, за словами Тетяни Шевчук, дворові підвали та флігель, що перебували в безоплатній оренді у ГО “Фонд соціальних ініціатив Олега Блохіна”, було продано цій організації. У 2009 році фонд розпочав самочинно руйнувати підпірну стіну домоволодіння. “Зрозуміло, — коментує пані Шевчук, — ці люди мали намір подорожче продати приміщення флігеля будинку та його вугільної та льодової ями, і Шевченківська РДА всіляко сприяла тому”. Громадське обговорення детального плану територій розвитку Шевченківського району, додає Тетяна Шевчук, було сфальсифіковано шляхом наповнення залу працівниками комунальних підприємств. Скарги щодо фальсифікації слухань надсилали до КМДА, Міністерства будівництва України. В офіційних листах-відповідях ініціативній групі територіальної громади міськдержадміністрація повідомляла, що замовник детального плану територій Шевченківського району розробить плани розподілу територій, відповідно до якого всі прибудинкові території буде закріплено за існуючою житловою, громадською та культовою забудовою вулиці Костьольної. Але замість цього навіть житлові комплекси історичної забудови було нанесено в плані як громадську забудову на замовлення “нових власників” допоміжних приміщень будинків, які скористались цим для руйнування підпірної стіни на прибудинковій території, що була їм відведена КМДА. “Приміщення ж будинкового підвалу, що було продано ТОВ БК “Нігма”, перебувають під судовою забороною, — стверджує голова ОСББ “Костьольна-8”. — Річ у тім, що власникам житла випадково стало відомо, що саме ці приміщення підвалів продаються під заклад ігрового бізнесу та ресторану, а попередньо їх було заставлено в банк для отримання кредиту. Голову ж правління публічно в одній із газет забудовник звинуватив у спорудженні того ж таки ресторану”. Тож будинок передається на баланс ОСББ у незадовільному технічному стані та ще й без земельної ділянки і допоміжних приміщень, а судовий спір може бути припинено за умов ліквідації відповідача — райради та її структурного підрозділу.

На думку власників житлового фонду на Костьольній, 8, потрібно негайно створити спеціальну контрольну комісію з перевірки законності діяльності районних органів місцевого самоврядування. Зараз “Хрещатик” з’ясовує позицію інших сторін конфлікту.

Костельна 4 (1887, арх. О. Шілле) — прибутковий будинок у стилі історизм. Шілле першим відступив від однакових для всієї імперії зразків житлових споруд. Центр сусідньої площі очолило його найвідоміше творіння — Міський дім (1875–1941), де містилися Дума, інші установи, крамниці. За його ж проектом Київ прикрасили споруди водогону, зокрема відомі чавунні фонтани.

Костельна 3–5 (1871) — садиби займали чималий простір між сусідніми вулицями. У 1913 р. будинки були з’єд­нані надбудовою двох поверхів та зведено флігель на Михайлівській вулиці. З 1914 р. садибу придбав купець Яків Каплер, відомий кравець і власник громадських лазень.

Його син Лазар, разом з друзями Григорієм Козинцевим та Сергієм Юткевичем згодом стали славетними кінематографістами. Весь радянський народ знав Каплера як ведучого щотижневої освітньо-мисте­ць­кої телепередачі «Кінопанорама». Правда, під іменем Олексія, яким він охрестився, закохавшися в 20-ті роки у графиню Тарнавську.

Слід згадати, що перший київський кіносеанс відбувся 3 січня 1897 р. в будинку Дворянського зібрання (~1855–1978, арх. О. Беретті) на Думській площі. На тому місці нині Будинок профспілок.

Улюбленець жінок Люся Каплер відсидів двічі по 5 років за те, що в нього закохалась донька Сталіна Світлана Алілуєва. За її спогадами, батьки Олексія мешкали у Києві ще аж після війни. Останнім же великим коханням Лазаря Яковича була відома московська поетеса Юлія Друніна.

Костельна 6 (1931, арх. М. Холостенко, конструктивізм) — житловий кооператив будівельників «Сяйво» на місці саду будинку №4.

Костельна 9 (1912, арх. А. Трахтенберг?, модерн) — тут в 1924–25 рр. мешкав у рідного дядька студент КПІ Сергій Корольов — майбутній Генеральний конструктор космічних ракет, академік.

Костельна 7 (1913, арх. Ігнатій Лєдуховський, модерн) — вирізняється пишним декором (скульптор Ф. Соколов, див. фото). Чудові споруди Лєдуховського прикрашають ву­лиці Гончара, Велику Житомирську, Петлюри (колишні назви Безаківська, Комінтерну), Вєтрова.

Михаил КАЛЬНИЦКИЙ

ДЕРИБАН МЕСТНОГО ЗНАЧЕНИЯ

/interesniy_kiev/1461499.html

Особняк на Багговутовской, 14 — один из красивейших на Лукьяновке. Построен ориентировочно в 1910–11 годах. Принадлежал, сколько известно, дворянину (по некоторым данным — офицеру) Александру Козеровскому. Архитектура — яркий образец стиля модерн, своеобразная игра объемов, эффектные лепные и скульптурные украшения. В советские времена здесь был клуб Кабельного завода.

Сведений об авторе здания и скульпторе-оформителе ни в Своде памятников, ни в иных источниках нет никаких. Но я бы предложил обратить внимание на то, что тому же Александру Козеровскому принадлежал еще один шикарный дом в модерне, в самом центре Киева. Речь идет о доходном здании на Костельной, 7. Оно хорошо известно благодаря оригинальной скульптурной группе обнявшихся атлантов на фасаде (нынешние экскурсоводы любят по этому случаю фантазировать на тему сексуальной ориентации домовладельца).

На фасаде дома по Костельной, 7 нетрудно прочесть дату римскими цифрами MDCCCCXIII, т.е.1913-й год. А если присмотреться, то в левом нижнем углу картуша над въездной аркой можно разглядеть прочерченный автограф известного киевского скульптора-декоратора Федора Соколова (сейчас первый инициал выглядит как «О», но на самом деле это лишившаяся поперечной черты буква «фита», с которой начиналось имя Феодор).

Полагаю, нет ничего невозможного в том, что выстроенные почти в одно время особняк Козеровского на Багговутовской и его же доходный дом на Костельной оформлял один и тот же скульптор — Федор Соколов. Можно еще припомнить, что в «тандеме» с Соколовым на знаменитом здании клиники по Малой Владимирской (Гончара), 33 работал архитектор Игнатий Ледоховский — одна из самых загадочных фигур киевского модерна. Это позволяет сделать неуверенное допущение, что Ледоховский мог строить и для Козеровского. Впрочем, до обнаружения достоверных данных это останется всего лишь гипотезой…

Клініка Качковського-Маковського (О.Гончара, 33 б)

Ворота клиники — точная копия ворот парижского

отеля "Кастель Беранже" работы Эктора Гимара

Склеп братів Качковських між Бабиним та Реп’яховим ярами

Архітектор ЛЕДОХОВСЬКИЙ Ігнатій Казимирович працював у Києві на зламі XIX–XX ст. у стилі зрілого модерну. Його найвідоміший твір — особняк і клініка лікаря В. Качковського на вул. Мало-Володимирській 33 (1907 p., ск. Ф. Соколов). Про нього майже нічого не відомо; вважається, що саме він звів за приватними замовленнями ряд вишуканих споруд:

  • прибутковий будинок на вул. Безаківській (нині вул. С. Петлюри) 8 (кін. XIX ст.),

  • житловий будинок адвокатів на вул. Назарівській 19 (1907–11, нині вул. Вєтрова, фото на попередній сторінці);

  • прибутковий будинок лікаря М. Трофимова на вул. Назарівській 21 (1910–11);

  • прибутковий будинок С. Чоколової на вул. Великій Житомирській 32 (1911–12, фото нижче);

  • прибутковий будинокО. Козеровського на вул. Костьольній 7 (1913).

Прибутковий будинок С. Чоколової

на вул. Великій Житомирській 32 (1911–12)

Будинки Костьольної на панорамі Хрещатика воєнних років,

вид з Інститутської вулиці

ЗМІСТ

Олександрівського костьо­лу комплекс 2

Костёл святого Александра 15

Олена МОКРОУСОВА, Тетяна СКІБІЦЬКА. Найстаріший житловий

будинок на розі вулиць Костьольної та Трьохсвятительської 21

Наталія ГАМОЛЯ, Олена МОКРОУСОВА. Київська Голгофа 35

Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ. Панорама «Голгофа» у Києві 41

Дмитро МАЛАКОВ. Як ховали панораму «Голгофа» 66

Григорий МЕЛЬНИЧУК. «Голгофа» для Святого Владимира 69

Олена СТУЛЬЄВА. ОСББ проти орендарів 72

Михаил КАЛЬНИЦКИЙ. Дерибан местного значения 77

12 грн.

Фото кінця 1950-х років. Глобус, встановлений

на честь перших радянських космічних супутників Землі.

Родинне фото В. Лисенка, з архіву М. Кальницького

80

79

3

78

77

5

76

75

7

74

73

9

72

71

11

70

69

13

68

67

15

66

65

17

64

63

19

62

61

21

60

59

23

58

57

25

56

55

27

54

53

29

52

51

31

50

49

33

48

47

35

46

45

37

44

43

39

40

41

Развертка киевской «Голгофы», разделенная на две половины (к сожалению, на имеющейся репродукции несколько неразборчивы дальние панорамы

и многие детали архитектуры Иерусалима, в частности, храм Ирода, — но уж чем богаты...):




Скачать документ

Похожие документы:

  1. Храми святого Миколая в Києві Київ 2009 На обкладинці

    Документ
    ... Руси Русская линия 15.05.2010 rusk.ru/st.php?idar ... -ті — 80-ті роки він наполегливо і методично ходив вулицямиКиєва і фотографував стару забудову — не ... року міський землемір позначив межі костьольної садиби, її південна половина призначалася для ...
  2. «\/іа езt \/ітa» - вважали римляни

    Документ
    ... Америки - до 18 %. Після 2010 р. Америка поступиться другим місцем ... р. побудували Олександрівський костел (вул. Костьольній), у 1857 р. - кірху (вул. Лютеранська ... гетьманства та однієї вулиці (Київ), ткацтва (с. Обуховичі Київської обл.), вишива­них ...

Другие похожие документы..