textarchive.ru

Главная > Документ


Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника

Марія Брус

УКРАЇНСЬКЕ

ДІЛОВЕ МОВЛЕННЯ

Навчальний посібник

для студентів економічних спеціальностей

Івано-Франківськ

Тіповіт

2004

Брус М. П. Українське ділове мовлення: Навчальний посібник для студентів економічних спеціальностей. – Івано-Франківськ: Тіповіт,
2004. – 230 с.

Навчальний посібник є теоретично-практичним курсом з українського ділового мовлення. У ньому вміщено матеріал з культури писемного й усного ділового мовлення, відображено основні норми сучасної української мови, правила написання й оформлення документації, подано практичні завдання, приклади документів, словник економічних термінів, що сприятиме виробленню навичок самостійного грамотного укладання документів.

Для осіб, які здобувають економічну спеціальність, працюють у галузі економіки чи вивчають економіку (викладачів, студентів, економістів, ділових людей різних сфер суспільного життя).

Відповідальний редактор

Ґрещук Василь Васильович, доктор філологічних наук, професор

Рецензенти

Полюга Левко Михайлович, доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник відділу української мови Інституту українознавства імені І.Крип’якевича НАН України

Скаб Мар’ян Степанович, доктор філологічних наук, завідувач кафедри історії та культури української мови Чернівецького національного університету імені Ю.Федьковича

Пахомов Володимир Миколайович, кандидат філологічних наук, доцент кафедри документознавства та інформаційної діяльності Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу

ISBN

© Марія Брус

ПЕРЕДМОВА

У процесі економічного розвитку України, що відбувається в час переходу від адміністративно-командної форми управління до ринкової економіки і характеризується докорінними змінами економічного базису та його надбудови, утворенням підприємств з різними формами власності, проведенням зовнішньоекономічної діяльності та інтеграції у структури світової спільності, формується новий тип економічного мислення, економічних відносин. Перебудова структури економічного мислення, економічних взаємин вимагає володіння сучасною, систематизованою, конкретною економічною інформацією.

Сьогодні економічний розвиток України значною мірою залежить від нагромадження знань, досвіду, досягнень та їх обміну, що здійснюється в діловому спілкуванні. Процес комунікації забезпечує встановлення внутрішньоекономічних і зовнішньоекономічних зв’язків, налагодження ділових партнерських стосунків, вирішення важливих економічних проблем, підвищення ефективності управління, підтримання доброзичливих товариських взаємин. Успішність його залежить від культури спілкування – дотримання моральних та комунікативних установок, знання з етики та психології, вміння застосовувати їх на практиці. Основою культури ділового спілкування є культура ділового мовлення – володіння мистецтвом усного і писемного ділового висловлювання.

У посібнику викладено науково-теоретичний матеріал з культури української мови, писемного й усного ділового мовлення, визначено орфоепічні, акцентуаційні, лексичні, морфологічні, синтаксичні, правописні, пунктуаційні, стилістичні мовні норми. Розкрито особливості ведення документації, подано відомості про документи і їх приклади. Підготовлено практичні завдання з використанням економічної термінології, поданої у кінці книжки.

Навчальний посібник може використовуватися для вивчення культури ділового мовлення, правил документування, для набуття практичних навичок у діловому усному й писемному мовленні.

ВСТУП

1. Поняття мови і мовлення

Мова – це суспільне явище, засіб формування, становлення особистості, пізнання й освоєння світу, засіб спілкування між людьми, передання і набуття досвіду. За тлумачним словником української мови мова – “сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об’єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок” [111, IV, 768].

Як суспільне явище мова виконує комунікативну функцію (спілкування) і мислетворчу (формування і формулювання думок), що є основними, загальними функціями мови. З комунікативною пов’язані такі функції: контактоустановлювальна (налагодження контакту), номінативна (позначення речей), емотивна (вираження почуттів, емоцій), експресивна (самовираження), естетична (вираження смаків, уподобань), волюнтативна (волевиявлення), прагматична (вираження ставлення мовця до висловленого), метамовна (використання мови для опису спеціальної наукової мови). З мислетворчою пов’язані функції: пізнавальна (пізнання світу), акумулятивна (нагромадження знань про світ), культуроносна (засвоєння культури свого народу), ідентифікаційна (усвідомлення своєї належності до певної спільності). Функції тісно пов’язані, відсутність чи неповнота використання якоїсь згубно впливає на мову в цілому.

Мова є загальним, абстрактним поняттям. Вона реалізується у мовленні, без якого стає мертвою. Мовлення – це “спілкування людей між собою за допомогою мови, мовна діяльність” [111, IV, 770]. Мовлення має індивідуальний характер, залежить від віку, статі мовця, його виховання, освіти, становища у суспільстві, темпераменту, стану здоров’я та інших ознак, властивих конкретній людині.

У мові переважає системність, упорядкованість, без чого не можна було б ні засвоїти її, ні користуватися нею. У мовленні можливі різні випадковості, помилки, відхилення. Але будь-які зміни, новації спочатку виникають у мовленні, а потім потрапляють або не потрапляють у мову, тобто з окремого факту стають або не стають явищем соціальним.

2. Українська мова як національна літературна мова

Українська мова є національною мовою. Як мова корінного населення – українців вона проголошена державною в Україні.

Національна мова – це “засіб спілкування нації та засіб її самоідентифікації серед інших націй” [28, 90]. Вона є історичною категорією, пов’язана зі становленням та розвитком нації. Національна мова складається з літературної мови і нелітературних форм спілкування (просторіччя, жаргони, діалекти та інше).

Літературна мова – вища форма національної мови, яка відзначається унормованістю, відшліфованістю, уніфікованістю, стандартизованістю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів. Обслуговує різні сфери суспільного життя людей (державні, громадські, політичні установи, науку, пресу, телебачення, освіту, театр, кіно, художню літературу, побут людей, ділове спілкування) [118, 37-38].

Літературна мова існує у двох формах: усній і писемній. Усна форма характеризується використанням здебільшого простих за структурою речень, невеликим обсягом лексики, меншим дотриманням норм, невідтворюваністю, розрахованістю на слухове сприйняття, застосуванням міміки, жестів, інтонації, а писемна – складним синтаксисом, більш відшліфованим стилем, чіткішою диференціацією за сферами спілкування, вживанням інтернаціоналізмів, термінів, абстрактної лексики, нормативністю, монологічністю, розрахованістю на зорове сприйняття, відтворюваністю, фіксацією матеріалу у просторі і часі, здатністю трансформуватися в усну мову.

3. Місце української мови серед слов’янських мов

Українська мова належить до індоєвропейської сім’ї мов. Крім індоєвропейської, відомі ще тюркська, монгольська, китайсько-тибетська, фінно-угорська, самодійська, семіто-хамітська, кавказька, тунгусо-маньчжурська, аустронезійська, аустроазіатська, тайська та інші сім’ї мов.

Індоєвропейська сім’я містить слов’янську, романську, германську, балтійську, кельтську, індійську, іранську, грецьку, вірменську, албанську, анатолійську, тохарську та інші сім’ї мов.

Слов’янська група складається зі східної підгрупи мов (українська, російська, білоруська), західної (польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька) і південної (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська).

Усі слов’янські мови мають спільне джерело – праслов’янську мову, яка існувала до 5-6 ст. нашої ери. Доказом цього є наявність спільних рис у слов’янських мовах, наприклад: рука (укр.), ręnka (пол.), ruka (серб.). Українська мова, на думку вченого-філолога Ю.Шевельова, постала з праслов’янської мови і формувалася майже тисячу років – з VI ст. по XVI ст. [143, 64].

4. Культура мовлення, її ознаки.

Мовна норма і варіантність

Культура мовлення – це володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формах мовлення, вміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами відповідно до умов і цілей спілкування [38, 5-6].

Ознаками культури мовлення є правильність (дотримання у конкретну історичну епоху діючих правил, за допомогою яких створені норми), точність (відповідність вживаних слів їх мовним значенням), логічність (володіння прийомами розумової діяльності, знання законів логіки), змістовність (вміння продумувати тему й основну думку висловлювання, розкривати тему повністю), послідовність (вміння говорити зв’язно, логічно, не перестрибувати з одного на інше), доречність (вибір мовних засобів відповідно до змісту та характеру повідомлення), виразність (добір мовних засобів, які викликають діяльність уяви), образність (вміння добирати висловлювання для емоційного впливу на слухачів), чистота (використання тільки літературних мовних засобів), багатство (вираження думки, певного граматичного значення різними способами і засобами) та інші.

Невід’ємною ознакою культури мовлення є нормативність. Норма – це “сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі” [89, 19]. Норма тісно пов’язана з поняттям правила. Однак норма – це не сукупність правил: правила відображають у свідомості реальні мовні норми [4, 67]. Нормативність мови виявляється на рівні орфоепії, акцентуації, лексики, морфології, синтаксису, орфографії, пунктуації, словотвору, стилістики

Норми не становлять абсолютно однакових сукупностей ознак, властивих функціонуванню одиниць відповідних мовних рівнів. Характерною для літературної мови є варіантність норм. Варіантність – це “здатність мовних одиниць різними формами передавати той самий зміст” [28, 27]. Наприклад, на морфологічному рівні: буду писати і писатиму, вищий і більш високий.

5. Стильова диференціація мови

Функціональна підсистема мови, закріплена за певною сферою спілкування, називається стилем. Мовний стиль – це сукупність мовних засобів вираження, вибір яких зумовлений змістом, метою та характером висловлювання [89, 6].

Основними стилями сучасної української літературної мови є науковий, публіцистичний, художній, офіційно-діловий і розмовний [89, 6-18]. Деякі мовознавці виділяють ще й інші стилі, напр., епістолярний, конфесійний [114, 287-291, 295-302; 36, 25-26]. Кожний стиль має сферу поширення, функціональне призначення, систему мовних засобів, стилістичні норми, що оберігають її і роблять досить стійким стилем.

Науковий стиль – це стиль наукових праць, теорій тощо. Він призначений для того, щоб повідомляти про результати наукових досліджень, доводити теорії, обґрунтовувати гіпотези, роз’яснювати явища, систематизувати знання. Сферою його поширення є наука, навчання, освіта, техніка.

Науковий стиль має такі різновиди: власне науковий (монографія, наукова стаття, доповідь, повідомлення, тези), науково-популярний (наукова література, представлена у нефахових виданнях), науково-навчальний (підручники, посібники та інша література для навчальних закладів), науково-публіцистичний (література, яка висвітлює наукові проблеми з погляду публіциста), виробничо-технічний (література, яка обслуговує різні сфери господарства і виробництва).

Публіцистичний стиль – це стиль обговорення суспільних явищ, актуальних суспільно-політичних проблем. Він використовується для обстоювання та пропаганди важливих суспільно-політичних питань, активного впливу на слухачів, спонукання їх до діяльності. Сферою поширення цього стилю є громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Різновидами публіцистичного стилю є стиль засобів масової інформації (газети, журнали, листівки, репортажі, інтерв’ю тощо), художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, нариси, політичні доповіді тощо), науково-публіцистичний (літературно-критичні статті, огляди, рецензії), есе (короткі нариси вишуканої форми).

Офіційно-діловий стиль – це стиль ділового спілкування. Він регулює ділові стосунки людей у державно-політичному, громадському, економічному житті, законодавстві, адміністративно-господарській діяльності та обслуговує громадські потреби людей у типових ситуаціях.

До різновидів цього стилю належить: адміністративно-канцелярський (автобіографія, характеристика, доручення, розписка тощо), законодавчий (указ, статут, постанова, конституція тощо), дипломатичний (міжнародна угода, звернення, договір, ультиматум тощо), юридичний (акт, позовна заява, запит, протокол тощо).

Художній стиль – це стиль художньої літератури, що відображає усе багатство національної мови і використовується для різнобічного впливу на думки й почуття людей за допомогою художніх образів, для формування ідейних переконань, моральних якостей та естетичних смаків. Сферою поширення цього стилю є мистецтво, творча діяльність, література, культура, освіта.

Художній стиль поділяється на такі різновиди: епічний (роман, повість, оповідання, новела тощо), ліричний (поема, гімн, елегія, епіграма тощо), драматичний (трагедія, комедія, водевіль тощо), комбінований (ліро-епічний твір, драма-феєрія тощо).

Розмовний стиль – це стиль усного мовлення. Основне його призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, обміну думками, судженнями, інформацією. Цей стиль застосовується у повсякденному спілкуванні в побуті, сімї, на виробництві.

Різновидами розмовного стилю є розмовно-побутовий і розмовно-офіційний, а типовими формами мовлення виступають діалоги і полілоги.

Рекомендована література

Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів, 1990. – С. 5-139.

Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови. – К., 1999. – С. 5-24.

Волкотруб Г.Й. Стилістика ділової мови. – К., 2002. – С. 5-29.

Ділова українська мова / За ред. О.Д.Горбула. – К, 2002. – С. 7-13.

Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова. – Х., 2002. – С. 9-66.

Коваль А.П. Ділове спілкування. – К., 1992. – С. 98-172.

Паламар Л.М., Кацавець Г.М. Мова ділових паперів. – К., 2000. – С. 5-9.

Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. – Тернопіль, 2000. – С. 5-18.

Потелло Н.Я. Українська мова і ділове мовлення. – К., 1999. – С. 174-180.

Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика / За заг. ред. І.К.Білодіда. – К., 1969. – С. 7-40; Стилістика. – 1973. – С. 561-582.

Сучасні ділові папери / С.В.Глущик, О.В.Дияк, С.В.Шевчук. – К., 2001. – С. 13-64.

Шевчук С.В. Ділове мовлення. – К., 2003. – С. 8-39.

Завдання

  1. Розкрити зв’язок між поняттями мови і мовлення.

  2. Яка форма загальнонародної мови є основою спілкування?

  3. Визначити місце української мови серед споріднених мов.

  4. Як досягти високого рівня культури мовлення?

  5. Пояснити зв’язок між мовною нормою і варіантністю.

  6. Навести приклади різностильових текстів.

  7. Охарактеризувати офіційно-діловий стиль.

  8. Дібрати тексти, написані офіційно-діловим стилем.

ПИСЕМНЕ

ДІЛОВЕ МОВЛЕННЯ

Розділ І. Мова ділової документації

  1. Особливості писемного ділового мовлення

Специфіка писемного ділового мовлення полягає в тому, що воно є вторинним стосовно усного. Писемне виникло пізніше від усного і спирається на нього, як на своє джерело.

Писемне мовлення має вироблену систему графічних знаків. Крім літер українського алфавіту, у ньому використовуються різні наукові символи, умовні позначки, схеми, малюнки тощо. Це дає можливість фіксувати інформацію і з допомогою різних технічних засобів забезпечує збереження та відтворення мовлення у просторі й часі. Написаний текст можна при необхідності перечитати, виправити, поліпшити, змінити.

Писемне мовлення відзначається більш суворою регламентацією, ніж усне. Особливо високі вимоги ставляться до мови ділових паперів. Загальнообов’язкові норми графіки, орфографії та пунктуації у писемних текстах ділового стилю підсилюються строгими правилами побудови ділових документів, зокрема правилами вживання стійких словосполучень, вибору лексичних одиниць тощо.

У писемному діловому мовленні особливо чітко проявляється диференціація текстів за сферами спілкування. Так, деякі тексти існують лише у письмовій формі, а інші можуть читатися вголос. Напр., резолюція, наказ, акт можуть бути зачитані, а накладна, квитанція, розписка чинні лише у писемній формі.

Основними рисами офіційно-ділового мовлення є стандартизованість, нейтральний тон мовлення, чіткість і точність висловлювання; лаконічність, стислість і послідовність викладу фактів; документальність, наявність реквізитів, які мають певну черговість; сувора регламентація тексту (виділення параграфів, пунктів, підпунктів); відсутність індивідуальних авторських мовних ознак.

2. Документ як основний вид офіційно-ділового стилю

Основним видом писемного ділового мовлення є документ.

Документ – це діловий папір, оформлений у заведеному порядку, що фіксує і передає інформацію, підтверджує її достовірність та об’єктивність і має відповідно до чинного законодавства юридичну силу [144, 17]. Організація роботи з документами та діяльність щодо їх створення називається діловодством.

Документи виконують різні функції. До загальних їх функцій належить інформаційна (документ зберігає інформацію), соціальна (документ є соціально значущим об’єктом), комунікативна (документ є засобом закріплення та передання культурних традицій).

Специфічними функціями документа є правова (документ є засобом закріплення і зміни правових норм та відносин у суспільстві), управлінська (документ виступає інструментом управління), історична (документ є джерелом історичних відомостей про розвиток суспільства).

Будь-який документ є складовою частиною системи документації.

Система документації – це сукупність певних документів, взаємопов’язаних за ознаками походження, призначення, виду, сфери діяльності та єдиних вимог до їх оформлення.

Документація містить такі складові частини: документи щодо особового складу, довідково-інформаційні документи, обліково-фінансові документи, організаційні документи, розпорядчі документи. Є ще спеціалізована документація, яка стосується певного виду чи окремої сфери діяльності, напр., документи з організації зовнішньоекономічної діяльності, документи з господарської діяльності.

3. Критерії класифікації документів

Основною класифікаційною ознакою документа є зміст, тобто відношення зафіксованої у ньому інформації до предмета чи напряму діяльності. З урахуванням цього визначають різні види документів при їх класифікації, а саме:

  • за найменуванням (заява, лист, довідка, положення тощо);

  • за походженням (службові, що створюють організації, підприємства і службові особи, які їх представляють, та особисті, що створюють окремі особи поза сферою їх службової діяльності);

  • за місцем виникнення (внутрішні, які мають чинність лише в організації, установі чи на підприємстві, де їх складено, і зовнішні, що є результатом спілкування установи з іншими організаціями, підприємствами);

  • за напрямком (вхідні, які надходять до закладу, і вихідні, що адресовані за межі установи, організації);

  • за формою (стандартні, які мають однакову форому, заповнюються у певній послідовності і за суворо визначеними правилами, та нестандартні, що створюються у кожному конкретному випадку для розв’язання окремих ситуацій, друкуються або пишуться від руки);

  • за строками виконання (звичайні, які виконуються у порядку загальної черги, термінові зі встановленим строком виконання і дуже термінові з позначенням „дуже терміново”);

  • за ступенем гласності (несекретні, які призначаються для загального службового користування, і секретні, що мають позначку „секретно”);

  • за терміном зберігання (тимчасові – до 10 років, тривалі – понад 10 років і постійні);

  • за складністю (прості, які відображають одне питання, і складні, що розкривають декілька питань);

  • за технікою відтворення (рукописні і відтворені механічно);

  • за носієм інформації (оформлені на папері, диску, фотоплівці, магнітній стрічці, перфострічці, дискеті);

  • за стадіями створення (оригінал – первинний і основний вид документа, копія – точне відтворення оригіналу з поміткою „копія”, витяг – відтворення частини документа і дублікат – поновлення документа у випадку його втрати).

Документи повинні бути достовірними і відповідати завданням керівництва, тобто базуватися на фактах, містити конкретні і реальні пропозиції або вказівки. Вони не можуть суперечити діючому законодавству і директивним вказівкам керівних органів.

4. Правила складання та оформлення документів

Документи складаються з реквізитів. Реквізити – це структурні елементи документа, які поділяються на постійні і змінні. Постійні друкують при виготовленні документа, а змінні фіксують на ньому у процесі заповнення. Сукупність реквізитів, розміщених у встановленій послідовності, називається формуляром. Кожний вид документа має свій формуляр. Аркуш паперу з відтвореними на ньому реквізитами, що містять постійну інформацію, називається бланком.

Кількість реквізитів у документах не однакова. Вона визначається видом, змістом та призначенням документа. Кожному реквізиту відведено певне місце. Це робить документи зручними для зорового сприйняття, полегшує їх опрацювання.

Держстандарт встановлює максимальний склад реквізитів (31 елемент) і певний порядок розміщення їх у документах: державний герб; емблема організації чи підприємства; зображення державних нагород; код підприємства, установи, організації; код форми документа; назва міністерства або відомства, якому підпорядковується установа; повна назва установи, організації або підприємства – автора документа; назва структурного підрозділу; індекс підприємства зв’язку, поштова й телеграфна адреса, номер телетайпу, номер телефону, номер рахунку у банку; назва виду документа; дата; індекс; посилання на індекс та дату вхідного документа; місце укладання чи видання; гриф обмеження доступу до документа; адресат; гриф затвердження; резоляція; заголовок до тексту; відмітка про контроль; текст; відмітка про наявність додатка; підпис; гриф узгодження; віза; печатка; відмітка про засвідчення копії; прізвище виконавця та номер його телефону; відмітка про виконання документа й скерування його до справи, відмітка про перенесення даних на машинний носій; відмітка про надходження.

Основним реквізитом документів є текст, який розміщується на всю ширину сторінки. Текст може складатися з таких логічних елементів: вступу (зазначається причина укладання документа, викладається історія питання тощо); доказу (визначається суть питання: пояснення, міркування, що супроводжуються цифровими розрахунками, посиланнями на законодавчі акти та інші матеріали); закінчення (формулюється мета складання документа). Текст документа, що містить закінчення, є простим, а який має ше й інші логічні елементи – складним.

Обов’язковим реквізитом документів є дата. Документ датують днем їх написання або затвердження. Місце дати залежить від призначення та форми документа. На бланках дату ставлять у лівій верхній частині разом з індексом. Якщо документ складений не на бланку, то дату ставлять під текстом зліва. Її записують словесно-цифровим способом (у міжнародній практиці та в документах матеріально-фінансового характеру) або цифровим (у всіх інших документах).

Важливим реквізитом документів є підпис. Складовими частинами підпису може бути назва посади, організації, сам підпис і розшифрування його, тобто ініціали та прізвище особи, які не беруться у дужки. Підпис засвідчує законність документа та відповідальність особи за його зміст і наслідки дії.

Реквізитами майже усіх документів є адресат й адресант. Кожний елемент цих реквізитів пишеться з нового рядка, переважно без перенесення. Якщо документ адресовано службовій особі, то назва установи є складовою назви посади адресата. Такі реквізити розміщуються у документі здебільшого перед текстом.

Використання інших реквізитів, визначених Держстандартом, залежить від виду, змісту, форми та призначення документів.

Документи оформляють переважно на одній сторінці паперу. Якщо документ займає кілька сторінок, то не залишають на одній сторінці і не переносять на іншу два рядки тексту або інших реквізитів. Для складання службових документів в установах використовують бланки або папір формату А4, А5.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. УКРАЇНСЬКІ АСТРОНОМИ За матеріалами Вікіпедії станом на 10 06 2012

    Документ
    ... українське Галузь наукових інтересів астрофізика Заклад Ужгородський університет ... 2173 Маресьєв 22 ... — український астроном. Професор Прикарпатськогонаціональногоуніверситету ім. ВасиляСтефаника, ... Київського національногоуніверситету імені Тараса ...
  2. УКРАЇНСЬКІ АСТРОНОМИ За матеріалами Вікіпедії станом на 10 06 2012

    Документ
    ... українське Галузь наукових інтересів астрофізика Заклад Ужгородський університет ... 2173 Маресьєв 22 ... — український астроном. Професор Прикарпатськогонаціональногоуніверситету ім. ВасиляСтефаника, ... Київського національногоуніверситету імені Тараса ...
  3. Физическое воспитание и спорт в высших учебных заведениях интеграция в европейское образовательное пространство

    Документ
    ... освіти України є Прикарпатськийнаціональнийуніверситет імені ВасиляСтефаника, колектив ... на перекладине, брусьях, кольцах). При ... вська Марія Петрівна, д.б.н., професор Фойгт Василь Вікторович ... Великий невидимий ( про українське радіомовлення). Газ. ...
  4. Українська педагогічна бібліографія 1996 рік

    Документ
    ... України. – 1996. – № 3. – С. 78. Про присвоєння імені Г.О.Готовчиця Брусил ... Карби життєвого шляху ВасиляСтефаника: Урок-конференція // ... Національнийуніверситет Києво-Могилянська академія ПДУ – Прикарпатський державний університет ПУПУ – Південно – укра ...
  5. Книжка для вчителя іі частина

    Диплом
    ... інституту української філології та соціальних комунікацій Черкаського національногоуніверситету імені Богдана ...

Другие похожие документы..