textarchive.ru

Главная > Документ

1

Смотреть полностью

Серія «Вища освіта в Україні»

НАЦІОНАЛЬНА

ЕКОНОМІКА

3атверджено
Міністерством освіти i науки України
як підручник
для студентів вищих навчальних закладів

Київ «Каравела» 2008

УДК 330.1(075.8) РекоМе31доваН0

ББК 65.01 я73 Міністерством освїти та науки УкраМи

Н 32 (лист лг91.4/18-г 86 від 14. о1. г0ов р.)

Рецензенти:

Ю.В. Ніколенко,
доктор економічних наук, професор;
А.В. Шегда,
доктор економічних наук, професор;
Л.В. Левковська,
к.е.н., ст. науковий співробітник, член-кореспондент
Академії економічних наук України.

Н32 Національна економіка: Підручник. % 3а ред. проф., к.е.н. П.В. Кру­ша. -- К.: Каравела; Піча Ю. В., 2008. - 416 с.

ISBN 966-96076-7-6

Пропонований підручник е узагальненням надбань зарубіжної та вітчизняної економічної науки у сфері питань щодо особливостей форму­вання та функціонування національної економіки як єдиної динамічної системи та підсистеми світового господарства. У ньому висвітлюються теоретичні питання щодо специфіки національної економіки як галузі знань, навчальної дисципліни, наукового напрямку i явища соціально-економічної реальності, а також проблеми формування та подальшого еволюційного розвитку національної економіки України 3 урахуванням сучасного стану ринкових перетворень в державі та суспільстві.

Підручник розрахований на студентів вищих навчальних закладів будь-якої форми навчання, а також молодих науковців, аспірантів, викладачів та всіх тих, хто цікавиться питаннями розвитку національної економіки.

УДК 330.1(075.8) ББК 65.01я73

А втори:

Круш Л.В. (розд. І, V), Тульчинська С.О. (розд. ІІ, VI), Шашина М.В. (розд. ІХ), Підлісна О.А. (розд. VIII), Хринюк О. С. (розд. IV, VII), Кириченко С.О. (розд. ІІІ),КожемяченкоО.О. (розд. ІІІ), Кавтиш О.П. (розд. V), Гречко А.В. (розд. ІІІ), Ткаченко Т.П. (розд. V), Тюленева Ю.В. (розд. ІХ), Кривда О.В. (розд. ІІ).

Iti13N 966-96076-7-6

Круш II. В., Тульчинська С.О. та ін., 2008 Видавництво «Каравела» , 2008

С_) Вицавець СПД Піча Ю. В., 2008

з

3МІСТ

Передмова ................ ................................................................................................5

Розділ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ................ 6

1.1. Предмет i задачі курсу ....................................................................................6
1.2. Економічнітеорії та базисні інститути національної економіки...............19

1.3. Основні економічні показники національної економіки.......................35

1.4. Моделі національних економік ...................................................................46
1.5. Особливості формування та розвитку національної економіки

України .............................................................................................................53

Розділ ІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ ........................................................................72

2.1. Поняття та склад потенціалу національної економіки...........................72

2.2. Природно-ресурсний потенціал ..................................................................76

2.3. Демографічний та трудовий потенціал ......................................................89

2.4. Науково-технічний потенціал .....................................................................96

2.5. Інформаційний потенціал......................................................................................102

2.6. Виробничий потенціал...........................................................................................106

2.7. 3овнішньоекономічний потенціал......................................................................112

2.8. Екологічний потенціал..............................................................................................125

Розділ ІІІ. ГОСПОДАРСЬКИЙ КОМПЛЕКС НАЦІОНАЛЬНОЇ

ЕКОНОМІКИ І ЙОГО СТРУКТУРА ...............................................137

3.1. Основиформування господарського комплексу....................................137

3.2. Промисловийкомплекс............................................................................................139

3.3. Агропромисловий комплекс...................................................................................148

3.4. Будівельний комплекс..............................................................................156

3.5. Транспорт i зв'язок....................................................................................159

3.6. Соціальна інфраструктура.......................................................................................166

І'озділ IV. ЧИННИКИ РО3ВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ...........175

4.1. Економічне зростання як категорія національної економіки..............175

4.2. Типи та способи економічного зростання.........................................................189

4. 3. Фактори економічного зростання...........................................................................195

Розділ V. ТЕОРІЯ РЕГУІІЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ208 5.1. Ринковиймеханізм регулювання національної економіки.....................208

5.2. Корпоративне регулювання вгосподарській системі................................223

5.3. Державне регулювання економіки: бюджетне, податкове, фінансово-кредитне регулювання…………………………………………………………...241

5.4. Мале підприємництво та важелі його державного регулювання в Україні ………………………...257

Розділ VI. ПРОГРАМУВАННЯ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ ………………………...269

6.1. Суть державного програмування, види програм. Цільові комплексні програми розвитку національної економіки…………………………………269

6.2. Програми економічного й соціального розвитку. Міжнародні програми…………………………………………………………………………276

6.3. Прогноз та прогнозування національної економіки……………………..281

6.4. Принципи та методи прогнозування національної економіки..................286

Розділ VII. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ………………………………………………..303

7.1. Концепція сталого розвитку ………………………...303

7.2. Принципи, показники та етапи сталого розвитку………………………..315

7.3. Національні можливості забезпечення сталого розвитку в Україні ………………………...323

Розділ VIII. НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА В СВІТОВОМУ ГОСПОДАРСТВІ ………………………...344

8.1. Світове господарство: структура, тенденції розвитку. Показники відкритості економіки ………………………...344

8.2. Форми i механізми інтеграції національної економіки

у світове господарство ………………………...350

Розділ ІХ. НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА І ЕКОНОМІЧНА БЕЗІІЕКА …..375

9.1. Сутність економічної безпеки національної економіки…………... 375

9.2. Методологічні аспекти визначення рівня економічної безпеки………….390

9.3. Механізм забезпечення економічної безпеки національної економіки…………………………………………………………………...……399

ДОДАТКИ ………………………...408

Додаток А. Індикатори та порогові значення індикаторів для нормалізації показників за першим методом нормування…………………………………408

Додаток Б ………………………...415

ПЕРЕДМОВА

Сучасне суспільство перебуває у стані якісної радикальної трансформації, що проявляється процесами глобалізації, інтеграції, інформатизації усіх аспектів його життєдіяльності. Зміни, в яких перебуває суспільство, торкаються усіх його соціальних інститутів: культурних цінностей, ідеологічних принципів, світогляду, наукової парадигми тощо.

Економічні підвалини розвитку суспільства аналогічно до всіх інших соціальних підсистем життєдіяльності людей перебувають у цьому динамічному стані, і, напевно, як ніякі інші несуть на собі відбиток усіх означених трансформацій.

Економічне буття суспільства трансформується у принципово нову систему взаємовідносин між людьми, суспільними групами, націями, народами, регіонами, державами. Воно набуває якісно нових рис, що визначаються появою інноваційних факторів виробництва, зміною форм i методів проявів економічних відносин між суб’єктами ринкових відносин, пріоритетів економічного розвитку, поглибленням взаємозв’язків між економічною та іншими суспільними підсистемами, появою нових форм та способів регулювання економічних процесів i координації господарської діяльності, поглибленням процесів уніфікації, інтеграції i глобалізації світогосподарських зв'язків.

Економіки стають залежними від над швидких об’єктивних якісно нових закономірностей розвитку людської цивілізації. При цьому вони одночасно перебувають у стані відокремленості (специфічності) та залежності (загальності) від інших економічних систем, моделей економічного розвитку.

У зв'язку з цим перед кожною національною економікою постає питання про можливості та пріоритети подальшого сталого розвитку в умовах радикальних глобальних трансформацій, що протікають у світі. Ці питання торкають проблем національної ідентифікації економічних відносин, оцінки потенціалу національної господарської системи, її структурно-функціональних особливостей, можливостей забезпечення сталого економічного зростання, забезпечення безпеки національної економіки на міжнаціональному ринку, а також умов, факторів, проблем та можливостей побудувати конкурентоздатну економіку в умовах глобалізації.

Саме цим питанням присвячений підручник „Національна економіка", що становить собою авторську спробу проаналізувати зріз означених вище трансформацій крізь призму особливостей становлення та розвитку національної економіки України з урахуванням загальних цивілізаційних тенденцій розвитку сучасних економічних систем та рис, притаманних власне національній моделі економіки України.

Підручник розрахований на студентів вищих навчальних закладів будь-якої форми навчання, а також молодих науковців, аспірантів, викладачів та всіх тих, хто цікавиться питаннями розвитку національної економіки.

Автори з вдячністю приймугь критичні зауваження та побажання читачів.

Розділ I. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ
НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Основні поняття i терміни

Відтворення;

Модель національної економіки;

Економічна система;

Національна економіка;

Економічна теорія;

Система макроекономічних показників;

інститути;

Стратегія розвитку національної економіки

Макроекономіка;

Економіки;

Мезоекономіка;

Суспільне виробництво;

Мікроекономіка;

Сучасна національна економіка.

1.1. Предмет i задачі курсу

Аналіз наукової літератури свідчить, що термін „національна економіка" не має однозначного тлумачення вченими-економістами, а в економічних словниках та енциклопедіях його визначення взагалі відсутнє.

Так, наприклад, російські вчені визначають національну економіку, по-перше, як наукову дисципліну, по-друге, як об’єкт вивчення цієї дисципліни і, по-третє, як явище соціально-економічної реальності.

Як наукова дисципліна національна економікастановить собою комп- лексне систематизоване вчення про закономірності становлення та функ- ціонування господарської системи суспільства, а також теоретичні та ме- тодологічні підходи щодо розро6ки державної політики 3 питань подальшого розвитку національної господарської системи.

Предметомвивчення дисципліни „національна економіка" євся су- купність продуктивних сил, економічних відносин, соціокультурних, по- літичних, морально-етичних традицій i цінностей ведення господарської діяльності, що встановились у певній державі i впливають на особли- вості її економічного розвитку.

Як явище соціально-економічної реальності національна економіка — це єдина економічна система суспільства, в якій стабільними, динамічними, повторюваними та стійкими взаємозв’язками поєднані умови та фактори виробництва, його результати, сукупність економічних агентів i економічних відносин, інститути, традиції, принципи та механізми господарювання, що у своїй взаємодії формують єдиний господарський механізм нації.

Дані визначення національної економіки є спробою пояснити сутність та особливості господарської системи тієї чи іншої держави. Проте, на нашу думку, вони не відображають у повній мірі відмінності між дефініціями „господарський комплекс", „економічна система" i „національна економіка".

Першочергово у визначенні сутності поняття „національна економіка", на наш погляд, слід виходити 3 тих предметних питань та осо6ливостей, які лежать в її основі.

3 таких позицій національна економікапредставляє со6ою економіку певної країни, що має ознаки економічної системи (загальне) та власні осо6ливості i принципи розвитку (особливе), що проявляються в таких формах: економічний потенціал, структура господарського комплексу та галузей господарства, внутрішні чинники соціально-економічного розвитку, господарський механізм регулювання та координації, особливості програмування та прогнозування соціально-економічних процесів, а також осо6ливості забезпечення економічної безпеки держави в умовах погли6лення тенденцій до інтеграції i глобалізації світо господарських зв'язків.

3 такого визначення випливає, що національна економіка i як галузь знань, i як навчальна дисципліна, i як явище соціально-економічної реальності відбиває особливості економічного розвитку даної країни у поєднанні з загально цивілізаційними тенденціями соціально-економічного розвитку і, відповідно, в ній співвідносяться загальне та особливе як діалектичні основи розвитку будь-якого явища суспільної життєдіяльності.

З точки зору поєднання в національній економіці загальних та особливих закономірностей розвитку вона може розглядатись як соціально-економічна модель суспільства, що структурно i функціонально відображає со6ливості прояву форм власності та відносин, які формуються на їх основі, типи господарювання, механізми регулювання та координації економічного буття суспільства, економічну політику та культуру, засаду державного устрою, менталітет та характер, особливості реалізації засад демократичного розвитку, свободи ви6ору, взаємовідносин між традиціями та інноваціями у структурі соціально-економічних відносин суспільства.

З позицій системного підходу національна економіка також може бути визначена і як система організації господарського життя у певній державі. Та оскільки тенденції розвитку сучасних економік світу дають підстави визначати їх у сукупності особливостей та закономірностей функціонування як змішані економіки, що прагнуть найбільш повно реалізувати принципи демократичного розвитку та побудови постіндустріального суспільства, то сучаснанаціональна економіка будь-якої держави — це така модель економіки, яка базується на закономірностях змішаної соціально-економічної системи і одночасно включає національні особливості її функціонування, що проявляються в економічному потенціалі даної країни, особливостях прояву господарського механізму регулювання та координації, галузевій системі організації та господарських комплексах економіки певної країни, державному устрої, особливостях національної економічної політики, традиціях, внутрішніх чинниках розвитку, особливостях забезпечення економічної безпеки держави, місця i ролі економіки у системі світового господарства, рівні продуктивних сил суспільства, культури, техніки i технології, що направлена на формування постіндустріального суспільства.

Національна економіка як ціле, єдина система складається не одразу, а поступово — у процесі еволюції всіх складових життєдіяльності певної спільноти людей. Так, національна економіка не виникає на найнижчих щаблях розвитку людського суспільства (стадо, рід, плем’я, народність), а лише на стадії його оформлення як нації.

Нація це історично сформована спільність людей, що характеризується наявністю наступних системоутворюючих ознак:

  • наявність спільної території проживання та життєдіяльності — принцип територіальної цілісності;

  • спільний координаційний центр, що, як правило, має форму державної інституції;

  • спільність економічного життя (єдиний внутрішній ринок, грошова та податкова системи, принципи господарювання, зв'язки між базовими економічними інститутами, економічне законодавство тощо);

  • спільність психологічного складу, що проявляється у спільності культури, ментальності, загальноприйнятих цінностях i традиціях, мови;

  • суверенітет як верховенство держави на власній території у вирішенні внутрішніх питань розвитку та його незалежність у сфері міжнародних відносин;

  • національна свідомість та ідеологія.

Тобто еволюція людського суспільства від родового строю до формування нації — процес розвитку та ускладнення продуктивних сил, розподілу праці, суспільного виро6ництва, економічних відносин, інститутів у діалектичній єдності з культурною, політичною та іншими сторонами суспільного буття — є процесом становлення національної економіки певної країни. Проте, слід зауважити також на тому, що у процесі розподілу праці, спеціалізації та кооперації, розвитку торгівлі та загалом встановленню інтеграційних зв'язків між окремими державами, регіонами, відбувалась трансформація i структури населення тієї чи іншої держави (асиміляція, міграція). В результаті чого лише показником національної приналежності не можна характеризувати національну економіку тієї чи іншої країни.

Оскільки національна економіка є складною системою, єдиним складним господарським організмом, то її основними ознаками є:

  • Єдина метаусі елементи національної економіки мають свою кінцеву та проміжні цілі функціонування, проте вони з об’єктивною необхідністю (для збереження єдності i цілісності системи) підпорядковані єдиній меті — забезпечити стале економічне зростання суспільства.

  • Структура національної економіки1) якісний розподіл та кількісна пропорційність процесів виробництва, що визначають внутрішньовиробничі зв'язки та залежності, які виникають під впливом суспільного поділу праці, рівня розвитку продуктивних сил та виробничих відносин; 2) співвідношення між галузями та господарськими комплексами, які виражають господарські пропорції i стан суспільного поділу праці.

  • Ієрархічність структури національної економіки - національна економіка має багатоярусну структуру. До її характерних рівнів можна віднести: мікроекономіку (економіка домогосподарств, фірм та підпри- ємств), мезоекономіку або галузеву економіку (первинна економіка, економіка переробки продукції галузей, економіка обслуговування), макроекономіку (господарський комплекс країни в цілому, тобто загальні економічні процеси на рівні всього суспільства).

  • Організаційно—функціональна взаємозалежність між елементамисистемиусі елементи та рівні національної економіки пов'язані тісними економічними взаємозв'язками, продуктивними силами i виробничими відносинами у процесі суспільного виро6ництва на рівні галузей та міжгосподарських комплексів.

  • Незводимість функцій та структури елементів системи до системи як єдиного цілого - кожен елемент та рівень економічної системи суспільства має свою власну структуру та виконує притаманні йому функції, що лише у своїй сукупності та постійній взаємодії формують єдиний господарський комплекс нації.

  • Наявність механізмів самозбереження та саморозвиткуоскільки до складу національного господарства входять основні підсистеми та мета системи, то механізми самозбереження поелементно можна розглядати як певний комплекс форм, методів i важелів управління та регулювання розвитку продуктивних сил, техніко-економічних, організаційнo-економічних та соціально-економічних відносин, суспільного способу виробництва, а також забезпечення взаємоузгодження цих підсистем між собою у процесі їх розвитку та взаємодії. Економічна наука виділяє наступні механізми саморозвитку i самозбереження: ринкове саморегулювання, державне регулювання та корпоративне регулювання економіки.

Керованістьдана характеристика національної економіки забезпечується за рахунок добровільного підпорядкування об’єктивним закономірностям розвитку економічних відносин (ринок) та через опосередковане втручання в економіку єдиного координаційного центру в особі державних органів влади. Громадянське суспільство делегує державі повноваження щодо правового та інститyційного оформлення економічних відносин, i кожен елемент та підсистема національної економіки повинен дотримуватись їх (владний примус). А також через корпоративне регулювання та управління соціально-економічними процесами національної господарської системи шляхом вироблення та застосування альтернативних до ринку та держави механізмів координації.

  • Зворотні зв'язки між елементами системизабезпечуються за рахунок наявності у суспільстві каналів обігу економічних ресурсів (трудові, матеріальні, нематеріальні, фінансові, інформаційні та ін.). До таких каналів можна віднести: ринок з його розгалуженою інфраструктурою, суспільний та корпоративний сектори національної економіки.

  • Динамічністьнаціональна економіка перебуває у постійному саморусі та саморозвиткові. Він проявляється та забезпечується основними формами прояву економічних законів i закономірностей розвитку та об’єктивується у процесах безперервного відтворення усіх складових системи. На даний процес впливають всі регулятори національної економіки, що базуються першочергово на закономірностях розвинених ринкових економік. Так, поряд з класичними факторами розвитку економіки у процесі її еволюції зародились нові чинники, що в сучасних умовах є вирішальними для динамічного та сталого розвитку національних господарських систем. Це - знання, наука, інформація, техніка та технологія, що є головними та безпосередніми продуктивними силами сучасної економіки. Окрім того змінюється співвідношення між галузями та народногосподарськими комплексами, сферами виробництва та послуг. Найбільш розповсюдженими стають ті галузі та сфери економіки, що за рахунок високих технологій, інформаційних систем забезпечують подальший високотехнологічний, наукомісткий та якісний розвиток національних економік.

  • Відкритістьгосподарський комплекс суспільства з нео6хідністю має відкритий характер, що забезпечується законодавством держави i об’єктивними закономірностями прояву ринкового механізму та проявляється у формі зовнішніх зв'язків держави з іншими суб’єктами господарювання (міжнародні, регіональні, світогосподарські економічні взаємовідносини): міжнародна спеціалізація та кооперація праці, міжнародний рук ресурсів, торгівля тощо.

  • Цілісністьзабезпечується наявністю стійких постійно повторюваних економічних відносин виробництва, обміну, споживання та розподілу, тобто тісних взаємозв'язків між галузями, сферами i господарськими комплексами національної економіки.

Враховуючи вказані характеристики національної економіки як системи, складного господарського механізму курс розвитку національної

економіки відображає усю сукупність взаємовідносин між елементами національного господарського комплексу у динаміці їх розвитку та на всіх рівнях їх протікання: макро-, мікро- та мезорівні.

Межі національної економіки не завжди збігаються з державними кордонами: оскільки економічна діяльність національних суб’єктів господарювання може виходити за межі власної країни, а нерезиденти здійснюють свою діяльність i на її території, то межі національної економіки як системи визначаються функціонуванням національних суб'єктів господарювання на її території та за її межами. Тобто, у статиці ми маємо справу з економічною моделлю розвитку певної держави, а в динаміці визначаємо загальний результат від економічної діяльності з урахуванням закордонних операцій національних господарських одиниць.

Оскільки нація складається з політичної, соціально-культурної та економічної підсистем, то на результати функціонування господарського комплексу держави впливають не лише суто економічні, а й політичні, морально-етичні, культурні, психологічні та інші фактори. Саме тому національна економіка як наукова дисципліна не є відособленою від цілого ряду соціальних наук i активно використовує їх понятійний апарат для пояснення тих соціально-економічних процесів i явищ, що протікають в державі. До цих наук можна віднести: психологію, філософію, соціологію, політологію, етнографію, демографію, історію та ін.

Так як національна економіка як науковий напрям має на меті дослідження національного господарського механізму, а також вироблення на його основі рекомендацій для органів державної влади, суб’єктів економіки з метою його раціоналізації i оптимізації, забезпечення сталого економічного зростання, то вона активно використовує у своєму арсеналі методи математичного моделювання, соціально-економічного прогнозування, комп'ютерної обробки даних та побудови складних імітаційних моделей, статистичні i аналітичні методи та моделі.

Проте най6ільш тісні зв'язки національна економіка зберігає з цілим комплексом економічних наук (рис.1.1.1).

Економічна теорія (політекономія) тяжіє до представлення i опису економічних процесів i явищ у чистій, ідеальній формі, оперуючи рядом абстрактних, найбільш загальних категорій i понять, використовує досить приблизні абстрактні моделі для пояснення та відображення об’єктивної реальності. Вона представляє собою загальну методологічну базу для комплексу прикладних економічних наук i має на меті виявлення загальних закономірностей протікання економічних процесів і явищ у найбільш загальному універсальному вигляді. А національна економіка є частиною предмета економічної теорії.

Методологія
економічної науки
Економічна теорія
(політекономія)

Економіка особливих

форм економічних

Конкретно-економічні

Інформаційної

відносин та

організацій

Науки

аналітичні науки

Фінанси

Національна

Економіко-математичне

Кредит

Економіка

моделювання та

Маркетинг

Економіка підприємств

прогнозування

Менеджмент

Економіка галузей

Статистика

Аналіз господарської

Економіка

Регіональна економіка

Діяльності

природокористування

Економіка країн i т.д.

Облік та аудит та ін.

Історико-економічні

науки

Історія економічної
думки
Історія народного
господарства

Рис 1.1.1. Взаємозв'язок національної економіки
з іншими економічними науками

Економіка особливих форм економічних відносин та організацій розглядає певні аспекти протікання економічних явищ i процесів на мікро-, макро-, мезо- та супермакроекономічному рівнях: рух, акумуляція та розподіл фінансових ресурсів, етапи життєвого циклу суб’єктів господарювання, вироблених благ, можливості реалізації проектів господарюючих суб’єктів, управлінські аспекти економічної діяльності, екологічні проблеми як наслідок господарської діяльності та шляхи їх подолання тощо.

Блок інформаційно-аналітичних економічних наук досліджує загальні принципи управління економікою шляхом вироблення кількісних ха- рактеристик та співвідношень між економічними явищами та процесами, взаємозв'язки між економічними величинами на основі застосування математичних моделей i статистичних методів обробки економічної інформації.

Історико-економічні науки досліджують проблеми розвитку самої еко- номічної науки у ретроспективі, накопичують знання про основні етапи її розвитку та економік окремих держав, а також аналізують перспективи та подальші шляхи їх еволюції.

Конкретно-економічні науки займаються дослідженням питань перебігу економічних процесів i явищ на мікро-, мезо- та макрорівнях національної економіки, а також розробляють теоретико-методологічні та практичні ре- комендації щодо шляхів раціоналізації та оптимізації їх розвитку. Отримані на їх базі знання покладаються в основу державної економічної політики, слугують базою дляформування державних програм, проектів тощо.

Національна економіка входить до блоку конкретно-економічних наук. Вона розглядає ті ж проблеми, враховуючи специфіку господарського житгя окремо взятої країни у динаміці її історичного, економічного, соціокультурного розвитку та у діалектичній єдності загальнонаукової теорії i реальних процесів її прояву чи відхилення від неї. Національна економіка відображає загальні підходи до визначення стратегічних напрямків сталого розвитку держави, досліджує конкретні особливості, недоліки та переваги її економічного стану, а з урахуванням інтеграційних та глобалізаційних процесів - також можливості та місце національної економіки у структурі світогосподарських зв’язків.

Будь-яка держава прагне вирішувати питання власної економічної не- залежності та стабільного економічного розвитку. Саме їх торкається на- ціональна економіка як наукова дисципліна та навчальний курс. Вона системно, враховуючи конкретно-історичні особливості розвитку, досліджує господарську систему суспільства: організаційно-функціонanьні, економіко-географічні фактори формування та функціонування господарського комплексу держави, визначає особливості економічного потенціалу національної економіки, чинники її економічного розвитку та механізми управління i регулювання економіки, а також можливості дослідження її реального та можливого (бажаного) стану. 3 урахуванням усіх вказаних особливостей розвитку національної економіки курс „національна економіка" торкається проблем входження економіки певної країни у систему світогосподарських зв'язків та створення умов її економічної безпеки в умовах глобалізації світового ринку.

Національна економіка тісно пов'язана з економічною політикою та стратегією держави. Так, якщо перша покликана проаналізувати, про- слідкувати та систематизувати знання про тенденції, особливості та прі- оритети розвитку господарської системи країни, то остання представляє собою цілеспрямовану систему заходів держави у сфері суспільного виробництва, розподілу, обміну i споживання благ. Економічна політика має за наукову основу „національну економіку" i покликана відображати інтереси суспільства, всіх його соціальних груп i направлена на укріплення національної економіки як явища соціально-економічної реальності.

Курс націонaльної економіки, враховуючи специфіку дляданої галузі знань задач, виробляє власні методологічні принципи та засоби їх дослідження і вирішення. До таких принципів відносяться:

1. ІІринцип системності - дослідження національної економіки як ці-

лісного господарського комплексу, який складається зі взаємопов'яза-

них підсистем, елементів цих підсистем, ієрархічних рівнів та постій-

них взаємозв'язків між ними.

  1. Принцип науковості - намагання відійти від суб’єктивізму в дослідженні свого предмету, подолати власні симпатії та антипатії, вигоди i інтереси, тобто вирішення задач дисципліни об’єктивно, у тому вигляді, в якому вони представляються в об’єктивній реальності.

  1. Принцип діалектичної єдності - врахування при дослідженні гос- подарського комплексу держави загальних, специфічних i одиничних особливостей та тенденцій її розвитку.

  2. ІІринцип історичності - господарський комплекс суспільства повинен розглядатись через призму його історико-економічного розвитку: у ретроспективі та перспективі.

  1. Принцип динамізму i безперервності - національна економіка як явище соціально-економічної реальності є динамічним, рухливим, тобто перебуває у постійному розвитку, так само наукове знання повинно відслідковувати та аналізувати динаміку її розвитку.

  2. Принцип цілепокладання - будь-яке знання повинно отримуватись та використовуватись для досягнення певних цілей. Воно вже у зародковому стані повинно враховувати та обґрунтовувати цілі, кінцеву мету та засоби її досягнення.

  1. ІІринцип збалансованості - тобто необхідної i достатньої кількісної відповідності та оптимального поєднання наукового знання та його практичного застосування.

Кожна наука має арсенал засобів для дослідження власного предмету. Він становить методологію даної науки - сукупність методів пізнання явищ i процесів об’єктивної реальності, категорій та закономірностей їх розвитку.

Національна економіка використовує для дослідження свого предмету загальнонаукові та спеціальні методи.

До загальнонаукових методів курсу національна економіка можна віднести: системний метод, методи аналізу i синтезу, індукції та дедукції, наукової абстракції, поєднання логічного та історичного.

Спеціальні методи національної економіки представляють собою су- купність засобів та заходів, підходів i шляхів вивчення предмету науки, які використовуються i в інших сферах наукового знання. Це такі методи, як: економіко-математичне моделювання, соціально-економічний експеримент, анкетування, позитивний i нормативний економічний аналіз.

Курс „національна економіка" розглядає свій предмет через призму економічного розвитку економічної системи України з позицій виділення загальних тенденцій еволюції економічних систем та особливостей власне вітчизняної практики господарювання.

Цей курс може слугувати основою для формування стратегії національного збалансованого та стійкого соціально-економічного розвитку з урахуванням особливостей вітчизняного ринку, легітимності взаємовідносин між ринком i державою, економічного устрою, історичних, соціальних та геополітичних особливостей українського суспільства, наявного економічного потенціалу, темпів i пропорцій відтворення, інституційних засад економічного буття тощо.

Ефективність національної економіки об’єктивно залежить від рівня розвитку продуктивних сил i виробничих відносин, інститутів та мотивацій усіх членів суспільства та їх груп, структури господарюючих суб’єктів та принципів бізнес-поведінки. Саме принципи та мотиви поведінки господарюючих суб’єктів, певних соціальних груп, прошарків та окремих особистостей лежать в основі реальної господарської діяльності. В Україні відбувається ломка стереотипів командно-адміністративної системи та принципів господарювання. Суб’єкти економіки стають на шлях ринкових перетворень, і, відповідно, повинні змінитись принципи ведення економічної діяльності, узгодження взаємоінтересів різних їх груп, цілі діяльності i способи їх досягнення, система мотивацій підприємницької діяльності.

Невід’ємною складовою нормального функціонування національної економіки є її ресурсний потенціал. До нього входять як традиційні економічні ресурси (праця, земля, капітал), так i нові, що характеризують перехід до інформаційної (постіндустріальної, нової, економіки знань) економіки - новітня техніка i технологія, інформація, знання, наука. Їх обґрунтоване раціональне та оптимальне поєднання з природними ресурсами є основою сталого економічного зростання сучасних економічних систем. Україна має досить потужний економічний потенціал, проте його структура та темпи розвитку значно відстають від тих самих показників розвинених економік. Це Пол’язано з дією ряду об’єктивних та суб’єктивних чинників. До об'єктивних слід віднести те, що в умовах командно-адміністративної радянської системи українська економіка була структурною частиною загальносоюзного потенціалу як неподільного, єдиного народногосподарського комплексу, що підпорядковувався загальним закономірностям та принципам розвитку. До суб’єктивних слід віднести недостатню увагу держави до відновлення та нарощення економічного потенціалу національної економіки на інноваційній основі, а також до обраного курсу трансформації планово-командної системи. Це призвело до того, що після розпаду СРСР вітчизняна наука, техніка i технологія, людський ресурс, природні ресурси втратили зв'язки з іншими елементами системи економічного потенціалу. Процес відтворення та становлення економічного потенціалу України в єдиний комплекс став довготривалим і витратним, потребує зусиль нації у формуванні стратегії та програм їх комплексного оптимального поєднання та використання, управління ними для підвищення рівня конкурентоспроможності вітчизняної економіки на світовому ринку; здійснення переходу до нового типу економічного зростання, який ґрунтується на принципово нових формах поєднання науки з виробництвом, створенні нових елементів продуктивних сил, якісно новому рівні використання особистісного чинника виробництва у відповідності з загальноцивілізаційними тенденціями розвитку сучасних змішаних економік розвинених держав.

Досить актуальними для сучасних національних економік є питання екологічної безпеки та охорони довкілля, оскільки природні ресурси посідають значне місце у структурі народного господарства країни. Зокрема, надійне забезпечення суспільства сировиною, енергією, продовольством; збереження довкілля; освоєння ресурсів Світового океану, дослідження космічного простору, переробка відходів тощо. Загальний економічний закон зростання потреб та зростання чисельності суспільства вимагають залучення все більше i більше природних ресурсів, пошуку оптимальних механізмів управління ними та їх розподілу. Отже, загострюється суперечність між потребами людей та можливостями природи задовольнити їх на даному рівні розвитку продуктивних сил цивілізації. Глобальні проблеми у сучасному світі носять глобальний характер, проте лише за умов, коли кожна країна буде вносити свій вклад у їх подолання, буде досягнуто балансу інтересів між природою i суспільством у світовому масштабі.

Основою будь-якої національної економіки є її соціально-економічна система, що характеризується співвідношенням економічних та неекономічних методів i форм управління i регулювання господарського комплексу держави. Іншими словами, в основі саморозвитку економіки лежать конкретні способи та форми прояву господарського механізму, оскільки основними об’єктами його впливу є потреби, інтереси та цілі окремих індивідів, груп, спільнот, прошарків, суспільне виробництво, окремі його сфери, галузі народного господарства, окремі сфери суспільного відтворення, підсистеми та елементи економічної системи суспільства, продуктивні сили, техніко-економічні, соціально-економічні та організаційно-економічні відносини, підприємства, організації та установи, тобто національна економіка в цілому. Економічна наука та практика господарювання визначає два основні типи господарського механізму: ринкове саморегулювання та державне регулювання i управління економікою. Проте в силу постійного розвитку та ускладнення економічних відносин, продуктивних сил та економічних відносин вони зазнали значних змін i були доповненні соціальним контролем з боку суспільства (ЗМІ, релігій- ні, соціальні, культурні, політичні організації тощо) та крупного бізнесу в особі сучасних корпорацій та надфірмових утворень. Усі вони у своїй сукупності становлять єдину систему механізмів регулюючого впливу на національну економіку країни. В Україні переважає адміністративне (державне) регулювання економічного буття, проте ринкові та позаринкові механізми регулювання i управління економікою хоч i повільно, проте розвиваються i доводять свою ефективність поряд з державним втручанням в господарські процеси. Їх поєднання у структyрі господарського механізму України в кінцевому результаті має привести до формування єдиної комплексної стабільної i оптимальної системи регулювання національної економіки.

Стратегічний розвиток національної економіки, її стале економічне зростання не можливе без використання наукового програмування, моде- лювання та прогнозування. Вони дозволяють у формалізованій та аналітичній формах визначати причини змін економічних явищ i процесів, закономірності цих змін, їх наслідки, можливості та втрати від них, а також прогнозувати економічні процеси. Їх висновки та рекомендації покладаються в основу загальнонаціональної стратегії та програм розвитку держави. В Україні використовуються принципи планування та прогнозування, що залишились ще з часів командної системи управління народним господарством. Проте у сучасних умовах змінюється сам їх характер, внутрішній зміст та зовнішні форми прояву. Індикативне планування на відміну від централізованого планування разом з прогнозуванням виконує в основному функцію перспективної соціально-економічної орієнтації, у ньому беруть участь не лише державні органи влади, а й малий i середній бізнес, корпоративні структури, громадські організації та міжнародні економічні інститути. При цьому повсякденна оперативна діяльність суб’єктів націонaльної економіки забезпечується через механізми ринку.

Сучасні національні господарства в умовах посилення глобалізаційних та інтеграційних зв'язків є вплетеними у систему економічних відносин світової господарської системи через участь у міжнаціональному поділі праці, спеціалізації та кооперації, міжнародну торгівлю тощо. Ринкові правила гри, що діють на міжнаціональному економічному просторі вимагають від національних економік забезпечення належного внутрішнього соціально-економічного розвитку та дотримання міжнародних стандартів у сфері економіки. Саме тому будь-яка національна економіка з метою забезпечення конкурентного становища на світовому ринку повинна прагнути до підвищення внутрішніх стандартів економічного розвитку та їх підняття до міжнародного рівня. За часів СРСР Україна перебувала у відокремленому від світового господарства середовищі i реалізовувала вузькоспеціалізовані вектори зовнішньоекономічного співробітництва. Зі здобуттям незалежності наша країна значно розширила коло взаємозв'язків з іншими країнами світу, різко зріс ступінь відкритості національної економіки. За досить короткий період часу Україна була вимушена формувати умови забезпечення внутрішньої та зовнішньої конкурентоспроможності національних товаровиробників. Було реалізовано ряд важливих перетворень, які заклали підґрунтя для формування системи забезпечення конкурентоспроможності національної економіки на міжнаціональному ринку, проте реалізація цих завдань має ряд недоліків i прорахунків, що й до цього часу не дають можливості провадити в країні чітку зовнішньоекономічну політику. Так, за останні роки за розрахунками Всесвітнього економічного форуму Україна не залишає 56-го місця серед 58 країн за індексом „поточної конкурентоспроможності" i 57-го місця серед 59 країн за індексом „динамічної конкурентоспроможності". За індексами „інституційної якості" Кауфмана-Крея — Зойдо-Лобатона та Ведера Україна має середній показник „-5,8" („-6,4 за індексом Ведера") в той час, як для розвинених країн від має середнє значення 12,6 i загальні межі від — 25 до + 25.

Неабияке значення для збереження власної економічної самостійності в умовах глобалізації має вироблення національної стратегії та програм економічної безпеки національної економіки. Національна безпека держави — це такий стан економіки та інститутів влади, за якого забезпечується гарантований захист національних інтересів, гармонійний, соціально орієнтований розвиток країни, достатній економічний та оборонний потенціал за найнесприятливіших варіантів розвитку внутрішніх та зовнішніх економічних процесів. Вона є не просто однією з найважливіших складових системи державних інтересів, а й виступає вирішальною умовою додержання та реалізації інтересів усіх членів даного суспільства. На основі цих національних інтересів органи державної влади та соціальні структури розробляють цілі та програми внутрішньої та зовнішньої державної політики. У вітчизняній системі економічної безпеки держави й до цього часу існує ряд суперечностей, що носять як об'єктивний, так i суб’єктивний характер: суперечності між ринковими відносинами i залишками командної системи господарювання; суперечності реструктуризації i трансформації господарюючих суб’єктів; суперечності у сфері управління та регулювання економічних процесів i явищ; зовнішньоекономічної політики; суперечності у визначенні векторів розвитку національної економіки. За індикаторами ЄБРР щодо структурної перебудови національних економік (переважно у сфері приватизації, формування фондового ринку, збереження принципів вільної конкуренції та недопущення монополізму, розвиток банківської сфери та ін.) та визначення їх статусу Україна у 2000 р. мала 2,4 при шкалі від 1 (централізована планова економіка) до + 4 (розвинута ринкова економіка), в той час як в Угорщині цей показник дорівнював 3,7, в Естонії та Польщі — 3,5, Чеській Республіці — 3,4.

Проте це не означає, що окреслені питання не можуть i не повинні ви- рішуватись. Лише їх подолання, зведення до мінімуму дасть можливість Україні залишатись економічно незалежною державою i не стати сировинним придаткомдля економічно розвинених держав, оскільки за більшістю міжнародних рейтингових оцінок та інших показників в умовах надстрімких інтеграційних та глобалізаційних змін у всіх сферах життєдіяльності суспільства Україна скоріше тяжіє до країн третього світу, аніж до розвинених, ринкових економік за показниками економічного розвитку.

Саметому ці питання включаються у предметне поле дисципліни та навчального курсу „національна економіка".

1.2. Економічні теорії та базисні інститути національної економіки

Формування національних економік почалось іще за часів формування націй у структурі суспільства, а свого розквіту набуло з початком промислових революцій, на базі яких виникло масове виробництво з притаманною йому глибокою спеціалізацією і кооперацією праці. Саме ці процеси зробили більш залежними між собою окремих суб’єктів господарювання, регіони, галузі, призвели до появи феномену „національна економіка" у його сучасному вигляді.

В цей період з'являються перші гіпотези та напрямки економічної
думки, що обґрунтовують особливості та шляхи розвитку економічних систем окремих країн. Історично вони не є відокремленими від загального шляху розвитку економічної науки.

Так ще у трактатах та нормативних актах мислителів давнини можна зустріти ідеї щодо обґрунтування та пояснення сутності економічних відносин між людьми („Кодекси царя Хаммурапі", Вавилон), шляхів формування багатствадержави (,,Архашастра", Індія) та його справедливого розподілу між членами суспільства (Вчення Конфуція, Китай), механізмів врегулювання господарських процесів („Зведення", Китай), процесів та причин поділу праці у суспільстві (Вчення Аристотеля i Платона, Греція). Значний внесок у дослідження господарських процесів у суспільстві внесла християнська економіка. Вона представляла собою комплекс вихідних положень, принципів та правил щодо розвитку господарства, в яких було відбито закономірності взаємодії праці, власності, влади i управління, розкривалася цінність праці, роль віри у забезпеченні добробуту людини, колективу i суспільства в цілому.

Досить цікавим з точки зору аналізу становлення та розвитку національної економіки є вчення середньовічного мислителя Ібн Хальдуна. Віноднимз перших обґрунтував ідею щодо причин, за якими люди об’єднуються у спільності. Він вбачав головні причини у взаємозалежності вдоволення матеріальних та духовних інтересів людей і їх груп, а також у суспільному поділі праці.

Меркантилізмдещо відійшов від основних засад функціонування національної економіки як єдиної економічної макросистеми i зосередив увагу на питаннях зовнішніх взаємодій між економічними системами держав. І навіть у сфері зовнішніх відносин зосереджено увагу переважно на процесах обігу та накопичення грошових запасів, ведення 30- внішньої торгівлі, оскільки джерелом багатства вважалися гроші у всіх їх видах.

Класична політична економія надала економічним теоріям та гіпотезам дійсно наукового характеру. Вона мала два основні розгалуження: французьку школу (фізіократи) та англійськy.

Фізіократиперемістили дослідження зі сфери зовнішнього обігу у сферу внутрішніх економічних проблем, явищ i процесів в державі. Так, наприклад, Ф.Кене розробив першу „Економічну таблицю", яка становила собою спробу кількісного макроекономічного аналізу натуральних та вартісних потоків матеріальних цінностей у національному господарстві країни. Проте у дослідженнях французької школи були значні недоліки: вони визнавали основним джерелом збагачення нації земельні ресурси i залишали поза увагою ефект від взаємодії та постійного розвитку всього комплексу економічних ресурсів нації, шляхів пошуку оптимізації їх використання.

Англійська політична економіямала поштовх до більш комплексного аналізу засад функціонування національного господарства. Класики досліджували природу та структуру усіх сфер матеріального виробництва національної економіки у всіх його галузях. Вони дали перше науково обґрунтоване визначення процесу функціонування капіталістичної системи господарства на стадії вільної конкуренції, що в той час була притаманна більшості європейських держав; обґрунтувала принципи її розвитку - обмежене втручання держави в економічні процеси, що протікають у державі. Їх вчення містило цілу низку важливих ідей, що розкривали сутність господарської системи держави: уявлення про суспільство як про єдиний живий організм, цілісну систему, що постійно розвивається (У.Петті); аналіз переходу від первісного до (для класиків) сучасного суспільства (А.Сміт); динаміку нагромадження та розподілу матеріальних статків у суспільстві (Д.Рікардо).

ІІершим комплексним вченням про національну економіку вважається марксизм. К. Маркс та його послідовники розглядали суть економічної системи суспільства у діалектичному розвиткові продуктивних сил i ви- робничих відносин (безпосереднє виробництво, обмін, розподіл i споживання), а економічну формацію як спосіб їх вираження i постійної боротьби з метою подальшого поступального розвитку, що й до цього часу залишається об'єктивною істиною суспільного розвитку. Представники даного напрямку прагнули пояснити сутність та природу економічної підсистеми суспільства у тісній взаємодії з іншими її підсистемами, вибудувати структуру взаємозв'язків між ними та способів їх оптимізації з метою формування нового типу господарської системи - соціалістичної держави.

Ще одним важливим кроком у дослідженні національної господарської системи суспільства є прагнення пояснити механізми взаємодії та взаємозалежності між її структурними елементами та підсистемами: роль держави у суспільстві, принципи ціноутворення, процеси відтворення суспільного способу виробництва, обміну, розподілу i споживання, справедливого та істинно демократичного їх розвитку з урахуванням інтересів усіх членів даного суспільства. Проте у працях марксистів щодо аналізу національних економічних систем є значна прогалина. К.Маркс аналізував вище вказані процеси та формування соціалістичної системи господарювання скоріше з позицій розвитку окремих суспільно-економічних формацій, ані ж з погляду розвитку окремих держав чи їх груп. Його суспільно-економічні формації наділені найбільш загальними рисами та відображають тенденції розвитку всього людського суспільства без урахування специфічних рис окремих націй: територія, політико-географічне положення, природні ресурси, рівень розвитку продуктивних сил суспільства, кліматичні умови тощо, що мають досить важливе значення для розвитку національного господарської системи. Тобто у його дослідженні економічних систем в одне ціле злились загальне та специфічне.

Сучасна економічна думка характеризується неоднорідністю, наявністю значного кола напрямків, шкіл та теорій. I це вже пов'язано з прагненням теоретичного відображення економічних інтересів різних суспільних утворень та економічних систем суспільства. Більшість з них зароджується на початку ХХ ст., в епоху значних економічних, політичних, техніко-технологічних, інформаційних та соціальних перетворень. Цей етап прийнято вважати етапом зародження i становлення національної економіки як галузі наукового знання.

Це період активного пошуку шляхів розвитку народного господарства різних за своєю суттю та особливостями розвитку країн, важелів врегулювання основних проблем, що постають перед економікою та суспільством загалом.

Так, неокласичний напрямекономічної науки, що виник у 70-ті роки ХХ ст. зосередив увагу на таких фундаментальних проблемах, як: забезпечення макроекономічної стабільності держави без надмірного втручання останньої в господарське життя суспільства та активний розвиток підприємницької діяльності як гарантії конкурентоспроможності держави та її виробників.

Монета,ризмвідійшов від проблем мікроекономіки i зосередив увагу переважно на проблемах макроекономічного розвитку національного господарства, що на думку представників цього напрямку, першочергово залежать від грошового обігу Саме грошовий обіг за даною теорією є основою зростання ВНП, а його порушення - головною причиною інфляційних процесів та виникнення значних диспропорцій в економіці держави. Грошово-кредитна (монетарна політика) разом з законотворенням для підтримання належного функціонуваннях ринкового механізму виступають головними механізмами державного регулювання національної економіки.

Кейнсіанствовважається матір’ю вчення про національну економіку. Предметом його безпосереднього дослідження на противагу більшості економічних напрямків є безпосередньо механізм функціонування національної економіки - вплив конкретних методів i форм регулювання еко- номіки на її стан. Недоліком праць Дж. Кейнса є те, що він не надто широко акцентував увагу на причинно-наслідкових зв’язках, що присутні в національний господарській системі, а занадто надмірно простежував механізми її функціонування.

Найбільший внесок у розвиток національної економки як наукового знання дали неокласичний синтез та теорія інститутів. Саме вони зорієнтували економічну науку на розмежування загальних закономірностей i принципів розвитку економічних систем та виокремлення тих сутнісних рис, що відрізняють крани між собою за рівнем економічного розвитку.

Неокласичний синтез став своєрідним апогеєм розвитку класичної економічної теорії та сучасних напрямів економічної науки. Його основними методологічними принципами стали наступні: прагнення досягати максимальної корисності від економічної діяльності з урахуванням особливостей розвитку економіки на мікро-, мезо- ї макрорівнях в умовах обмеженості економічних ресурсів, пошук оптимального поєднання ринкового та державного регулювання економічних відносин з урахуванням національних особливостей розвитку.

Історична школав економіцісформувалась у ХІХ ст. в Німеччині. Саме вона ознаменувала зародження національної економіки як галузі знань та наукового напрямку у системі економічних наук. Основними представниками школи, що зробили значний внесок у дослідження теорії національної економіки стали Г.Шмоллер, В.3омбарт, М.Вебер, В.Ойкен та ін.

Представники історичної школи досить критично ставились до суто теоретичних, абстрактних теорій та моделей класичної політичної економії. У дослідження економічних явищ i процесів, що протікають у суспільстві вони внесли конкретизацію, динамічність аналізу, людський фактор, поєднання загального i особливого у становленні та розвитку окремих економік, а також методологію комплексного дослідження суспільної життєдіяльності.

Пошук генетичних підходів до комплексного пояснення економічних структур та механізмів функціонування національної господарської системи, економічні інтереси i стимули, що поєднують у складну систему взаємовідносин суб’єктів національної економіки, а також спонукають їх до зовнішніх економічних відносин, плинність та динамічність у розвитку різних економічних систем, причини змін у господарській діяльності та її мотивах, доцільність державного та громадського втручання в економічні процеси i явища, роль особистості у розвитку економіки країни - це головні теоретичні питання, які досліджувались у рамках даного напрямку економічної науки.

Апогеєм узагальненого національно-історичного напрямку в економіці стали роботи видатного німецького економіста В.Ойкена. У 1939 році вийшла в світ його найвідоміша праця „Основи національної економії", що й до цього часу вважається теорією та методологією дослідження засад функціонування національної економіки. Вихідними положеннями автора виступають не економічна система чи принципи ринку, а економічний досвід та економічна політика, межі економічної свободи та економічного порядку, що й визначають особливості та рівень розвитку національної економіки у ретроспективі та перспективі. Автор відзначає, що «економіцівнутрішньо притаманна рівновага. Вона установлюється стихійно, як дзеркало водної гладі після кинутого каміння. Небезпечні та довготривалі негаразди найчастіше є справою невдалих політиків. Потрібне не лише „тонке" настроювання економічної системи, оскільки вона сама прагне до стабільності, а й опікування тим, щоб політичні дії не наносили прямої шкоди. Функція економічної політики не повинна виходити за межі „пристосування"». Тобто дослідження національної економіки повинно виходити першочергово з таких факторів, як: об’єктивне прагнення до самозбереження та саморозвитку, суб’єктивний фактор в протіканні економічних процесів, раціональне поєднання об’єктивного та суб’єктивного начал як пошук шляхів взаємодоповнення ринкового саморегулювання та державного i громадського втручання в господарські процеси.

Концепція історичної школи стала теоретичною та методологічною базою для становлення інституційного напрямку економічної науки, що не лишепідтримав положення історичної школи, а й системно доповнив та уточнив їх з позицій сучасного розуміння засад розвитку економічних систем та окремих національних економік.

Теорія інститутівстановить собою комплексне економічне вчення, об’єктами дослідження якого є такі інститути, як корпорація, держава, профспілки, ринок, психологічні, моральні та етичні(звичаї, норми, навички, інстинкти тощо) чинникирозвиткусучасної цивілізації та окремо взятих національних господарських систем.

Якщо звернутись до представників вітчизняної економічної думки, то слід відзначити, що майже до кінця ХІХ ст. українська економічна школа перебувала під впливом західних вчень i рухалась за ними в одному напрямку. На початку ХХ ст. українська економічна наука подолала кризу класичної політичної економії i впевнено - в деяких випадках навіть випереджаючи - вступила на шлях інваріантності, яким пішла наука Заходу.

Найбільший внесок у дослідження засад розвитку національної економіки зробили видатні українські економісти інституціонального, історичного та неокласичного напрямків - М.І. Туган-Барановський, О.М. Миклашевський, І.В. Вернадський, А.Я. Антонович, І.І. Янжула, В.Ф. Левитський, Є.Є. Слуцький, В.Я. Железнов, Д.І. Піхно та ін. Їх дослідження та дискусії точились над питаннями, тісно пов'язаними з дослідженням природи національної економіки, її сутності, місця i ролі кожної з її підсистем, взаємозв’язків з іншими елементами суспільного буття, визначенням особливостей розгортання господарського механізму національної економіки, аналізу господарських комплексів та пропорцій між ними. Навіть визначаючи предмет політичної економії, українські економісти виходять з того, що економічна теорія так чи інакше торкається питань національного характеру.

Наприклад, О.М. Миклашевський пише, що „предметом політичної економії є господарське життя, що вивчається з погляду його історичної закономірної доцільності та змінності...". Його думку яскраво доповнює вислів В.Ф.Левитського: „Весь сучасний зміст політичної економії складається із елементів знання, що становлять здобуток окремих економічних шкіл. Майже кожна з них представляє собою плід небезуспішних зусиль до з’ясування явищ господарського життя народів".

3агалом більшість представників вітчизняної економічної школи досить детально аналізували питання про народний добробут та його досягнення, структуру та форми прояву господарського механізму, історичні особливості розвитку окремих економічних систем тощо.

Апогеєм становлення та укріплення самої вітчизняної економічної школи та ії активним поєднанням з загально цивілізаційним економічним знанням, як зазначалось вище, став інституціоналізм. Подібно до представників західної школи інституціоналізму вітчизняні науковці відзначали той факт, що дослідження предмета політекономії (економічної теорії) не можливе без врахування усіх зв’язків, що виникають у суспільстві. з цього приводу Симоненко Г.Ф. пише: „Політична економія не може розглядати народне господарство поза зв’язком з політичними i громадськими установами країни, з її цивільним та адміністративним законодавством, поза впливом на економічний побут релігії, пануючого морального світогляду народу i його побутових особливостей, переважаючого напрямку ідей у певну епоху, загальних успіхів людського знання та техніки, промисловості особливо, одним словом, - поза зв’язком із всім ходом історичного розвитку..." - інститутами суспільства загалом.

Таким чином, суспільніінститути - це такі його елементи, підсистеми та взаємозв’язки між ними, що визначають увесь історичний хід даного суспільства.

Інститутинаціональноїекономіки - це ключові елементи будь-якої економічної системи; механізми упорядкування економічних дій, що становить сутнісну основу економічної системи суспільства. Це поняття с ширшим за „господарський механізм", оскільки відображає не лише форми i способи регулювання та управління економічними процесами, а й способи поєднання ресурсів у суспільному виробництві товарів та послуг на принципах виконання інститутами у суспільстві певних лише їм притаманних ролей та функцій. Іншими словами, система інститутів економіки у їх взаємодії та розвитку i є економічна система суспільства.

Поняття „інститут" еволюціонувало від його розуміння як стійких звичаїв мислення (Т. Веблен), правил гри (Т. Парсонс, О. Уільямсон), мовних символів, традицій i права (У. Гамільтон, Дж.. Ходжсонс), організацій (Д. Лафт) до їх розуміння як закріплених правом та організаціями звичаїв, норм i традицій, що становлять основу упорядкованого розвитку елементів та підсистем певного суспільства.

До основних базових інститутів економіки представники інституціоналізму відносять працю, владу, власність та управління. Вони є спільними для усіх економік, проте конкретні форми їх прояву (у кількісному та якісному вираженні) можуть видозмінюватись i впливати на формування різних моделей національної економіки.

Комбінація базових економічних інститутів - це формування елементів, складних підсистем господарської системи та взаємозв’язків між ними у кожному конкретному суспільстві. Взаємодія та згрупування базових економічних інститутів формує інституціональну матрицю суспільства, що є саморозвивальною i самопідтримувальною підсистемою суспільства поряд з політичною, соціальною, технологічною, демографічною та екологічною суспільними підсистемами.

До інституціональних елементів національної господарської системи відносять: підприємства, робітників, фірми, домогосподарства - мiкрорi­вень національної економіки. У кожному з цих елементів тісно переплітаються праця, управління, власність та влада, формуючи скелет кожного з елементів.

Інституціональні підсистеми національної економіки можна розподілити на два рівні: підсистеми першого i другого порядку. До підсистем першого порядку відносять галузі, сфери суспільного виробництва, - мезорівень господарської системи суспільства. А до другої – законодавство, ринок, державу, ринкову інфраструктуру, як систему забезпечення реалізації інтересів суб’єктів господарювання, надфірмові утворення, господарський механізм їхньої координації — макрорівень національної економіки.

Ще однією важливою складовою інституційного поля національної економіки є норми, традиції, принципи, звичаї, соціально-психологічні особливості нації (ментальність, характер). Наприклад, принципи ведення господарської діяльності, свободи у виборі поля діяльності усіма членами суспільства, традиції ведення справ, культура ділової поведінки, дотримання засад демократичного соціально-економічного розвитку, слідування визначеним правилам звітності тощо. Вони стоять над організаційними формами, що вказані вище, i ставлять їх у залежність від себе. І формальні i неформальні інституційні обмеження ведуть до утворення цілком визначених організацій, що структурують взаємодію в суспільстві.

До інститутів національної економіки також відносять податки, грошову систему, доходи, планування, виробництво, обмін, розподіл, споживання тощо, оскільки вони виступають конкретними формами прояву базових економічних інститутів.

Взаємодії базових економічних інстиryтів в рамках економічної підсистеми певного суспільства визначає основні інститути національної економіки, в яких відбуваються ці взаємодії. До них окрім зазначених вище можна віднести: економічний потенціал держави, господарський механізм регулювання, особливості державного устрою, традиції, менталітет, характер нації, господарські комплекси та галузі економіки, стратегію економічного i соціального розвитку держави, особливості реалізації планування та прогнозування розвитку економіки, специфіку входження та місце країни у світовому господарстві, забезпечення безпеки національної економіки в умовах посилення глобалізації та інтеграції економічних відносин та ін.

Постійна взаємодія інституціональних рівнів, їх комбінація та генезис — це становлення i розвиток національної господарської системи: інституційні обмеження визначають структуру організаційних форм у цій системі; самі організації як відкриті i складні системи здатні змінювати інституційні обмеження i визначати рівень та специфіку розвитку національної економіки i суспільства загалом через наявність в інституціональній системі механізмів координації базових економічних інститутів.

Особлива увага останнім часом, як у країнах постіндустріального типу, так i в країнах з трансформаційною економікою, приділяється таким інституціям, як: демократія та свобода.

Вони є загальними інституціями сучасного громадянського суспільства, що визначають якісний рівень розвитку всіх його підсистем. з філософської точки зору демократія та свобода є всезагальними дефініціями, що у різних сферах суспільної життєдіяльності набувають своїх конкретних рис та форм. А їх загальна сутність полягає в тому, що вони пронизують саму сутність людей i суспільства загалом у процесі його постійного розвитку.

Демократія(грец. demokratia — народовладдя) — форма суспільної владиi держави, що ґрунтується на визнанні народу як джерела влади.

Головнимипринципами демократії, що найбільш повно відображають ії сутність як інституції громадянського суспільства, є: рівноправність усіх громадян, наділення їх соціальними, політичними, національними та іншими правами та свободами, що закріплюються в законі та традиціях, право на участь в управлінні державою i суспільством, підпорядкування меншості більшості.

Основою демократії в економічній підсистемі кожного суспільства, тобто національної економіки, є: економічна демократія, що означає реальну можливість i право реалізувати свої права власності (задеклароване і фактичне) працівника на свою робочу силу, на частку власності (колективної i державної) у формі певної кількості акцій та ії реалізації через механізм привласнення економічного мінімуму дивідендів, або право на частку приватної власності, на управління власністю; право індивідів на власний розсуд обирати сферу діяльності тощо.

Економічна демократіятеорія, практика i наслідки втілення принципів демократії в економічні відносини, демократизація всього господарського механізму суспільства.

Історично економічна демократія розглядалася як складова частина загального процесу демократизації суспільства на шляху перетворення його на суспільство демократичного соціалізму. Економічною передумовою розвитку економічної демократії в капіталістичних i колишніх соціалістичних країнах стала необхідність посилення мотивації праці та підвищення її продуктивності.

Концепція економічної демократії була започаткована у працях фабіанців Е.Бернштейна, австромарксиста К.Репера, теоретика соціал-демократичної партії Німеччини Ф.Нафталі («господарча демократія» ). Після 1945 р. розроблялася в Німеччині, Австрії, в соціал-демократичних партіях Скандинавії. Нові форми економічної демократії з’явилися в Іспанії (Мондрагонська група кооперативів), США (американська програма ESOP (Еmplоye Stock Ownership Plan) план робітничої акціонерної власності), СРСР. І це лише деякі аспекти прояву економічної демократії. 3азвичай більшість з них є чітко встановленими та задекларованими у законодавчій базі держави, а також визначаються базовими елементами діяльності громадських організацій, закріплені у внутрішньо організаційних документах фірм та підприємств усіх форм власності.

На сучасному етапі ідеї економічної демократії розвиваються як на макрорівні через безпосередню участь трудящих в управлінні підприємствами - приватними, колективними i державними, вільне підприємництво, забезпечення реалізації принципів добросовісної конкуренції тощо, так i на макрорівні — в масштабах національної економіки з урахуванням рівня її розвитку.

На рівні національної економіки розвиток економічної демократії передбачає:

  • наявність органів соціального партнерства або економічного самоуправління;

  • процес залучення профспілок до співволодіння підприємством через

збільшення частки участі (фондів) у прибутках підприємств;

  • контроль виробничих рад за значною сферою господарської діяльності (зайнятість, соціальна політика, гуманізація праці тощо).

Діяльність держави повинна бути спрямована на створення сприятливих умов для розвитку демократії національної економіки. саме тому за нею залишаються такі функції, як:

  • забезпечення кредитів та інвестицій;

  • розвиток системи навчання i перепідготовки кадрів;

  • засобів доступу працівників до виробничої економічної та іншої інформації на рівні підприємства, регіону, галузі тощо;

  • визначення стратегії суспільного розвитку;

  • розв’язання загальнонаціональних завдань;

  • визначення пріоритетних напрямів в економіці тощо.

Розвиток демократичної національної економіки гальмує наявність значної бюрократизації суспільства. Тут слід розрізняти бюрократію як невід’ємний елемент ієрархічних систем будь-якого рівня та бюрократизм як крайню форму її прояву.

Бюрократія(фр. bureau — бюро, канцелярія, kratos — сила, влада, держава) — система економічного, соціального, політичного та адміністративного управління і регулювання, що базується на розмежуванні владних повноважень і їх відокремленні від волі окремих членів суспільства та їх груп з метою формування єдиного управлінського центру для координації усіх елементів та взаємозв’язків у системі суспільних відносин.

Надмірне зловживання владними повноваженнями, концентрація їх в окремих руках та привласнення так званого адміністративного ресурсу досить часто породжує свою крайню негативну форму — бюрократизм.

Бюрократизммонополізація у корисливих цілях основних важелів влади та управління в руках працівників спеціалізованого апарату різноманітних економічних i спеціальних інститутів та організацій i орієнтація нижчих ланок апаратного управління i влади на формальне виконання наказів або імітацію їх виконання у разі виникнення ризику відповідальності.

Бюрократизація виникає як реакція на відсутність реальної демократії в суспільстві, існуючій системі державної влади, її надмірну централізацію, егоїзм корпоративних інтересів чиновників, домінування адміністративних методів управління, низький рівень культури, моралі, поглиблення кризових явищ в суспільстві тощо.

Яскравим прикладом забюрократизованого суспільства була економіка колишніх соціалістичних країн. Не виключенням є й Україна.

Бюрократизація національної економіки України також бере свій початок з часів СРСР, оскільки тут існував всесильний, замкнутий, жорсткий механізм влади, яка стоїть над законом i волею членів суспільства, використовуючи при цьому методи категоричних команд. Джерелам формування радянської бюрократичної верхівки був курс на жорстку централізовану систему організації та управління усім народним господарством.

Після розпаду СРСР, коли Україна обрала новий шлях розвитку, перехід до принципів демократичних суспільств з високорозвиненою економікою, у структурі бюрократичного (тобто владного) апарату держави відбулися певні позитивні зміни. Так, зокрема було реформовано основні гілки влади держави, було чітко визначено їх функціональну та організаційну структури, чисельність персоналу його права та обов’язки. Також було закладено засади політичної та економічної демократії, що проявляються у розмежуванні влади та бізнесу (економічна та політична влада), плюралізації власності, забезпеченні реальної участі громадян у всіх формах влади, формуванні відритого суспільства тощо. Тобто у найбільш загальному вигляді через встановлення системи влади в державі було закладено принципи демократичного суспільства.

Але, як вже можна констатувати зараз, принципи демократичного розвитку національної господарської системи України, й до цього часу залишаються переважно у формі декларації, а не її реальної реалізації. Як зазначає ряд вчених, система влади в державі (як політичної, так i економічної) повинна формуватись не стихійним шляхом, а в процесі реалізації чітко продуманої загальнодержавної політики, що, у свою чергу, і забезпечує реалізацію принципів політичної та економічної демократії i свободи. А її стихійний перерозподіл, навіть при формальному декларуванні реальних змін у системі влади, призводить до поглиблення суспільних протиріч. Влада не перетворюється на владу суспільства в цілому, а залишається прерогативою окремих особистостей i груп.

Так, в Україні перші економічні та політичні реформи з „побутовою" ідеології демократичного суспільства заклали засади плюралізму форм власності, економічної свободи вибору сфер діяльності, створили умови для формування власності трудових колективів та загалом населення, рівномірного розподілу економічних ресурсів та благ тощо.

Проте недостатнє інституційне забезпечення даних процесів разом з економічним та політичним нігілізмом суспільства призвели до іншого ефекту — формування так званої економічної та політичної анархії. Вона проявляється у нечіткій i непродуманій політиці державного регулювання економіки, зрощенні влади та бізнесу, надмірній владі груп з концентрованими інтересами та окремих іноземних ТНК, монопольній владі власників підприємств, обмеженні прав дрібних інвесторів, порушенні економічного законодавства та ін.; боротьбі за джерела економічного та адміністративного ресурсу.

Необхідно зазначити, що бюрократія — це природжена властивість будь-якої організації, державного апарату, управлінських структур, підприємств. Але при цьому вона, набуваючи форми бюрократизму, що присутній в національній економіці України, є потужним механізмом гальмування суспільно-економічного розвитку, науково-технічного прогресу, інноваційних процесів, джерелом соціально-економічної кризи національної економіки, знижує ефективність суспільно-економічного життя країни, консервує живу творчу думку.

Длясоціально-економічного розвитку національної економіки, економічного зростання, поглиблення демократизації українського суспільства необхідним є створення повноцінних громадянських інститутів.

Забезпечення права та свобод людини i громадян — це великий комплекс проблем, який включає:

  • соціальні та економічні права;

  • громадянські i політичні права i свободи;

  • основні обов’язки громадян;

  • правосуб’єктність громадян;

  • статус іноземців та осіб без громадянства;

  • права корінних народів i національних меншин;

  • основи соціального захисту;

  • визначення правового режиму власності;

  • правових принципів i гарантій підприємництва;

  • правил конкуренції i норм антимонопольного регулювання. Особливого значення при розвитку демократичної національної економіки набувають права людини.

Права людинирозроблена на основі прийнятої ООН3агальної декларації прав людини сукупність основних прав особистості, які значною мірою визначають соціальну політику розвинутих країн світу.

Головним серед них є право на життя, оскільки позбавлення цього права унеможливлює реалізацію інших прав людини, їхній захист. Пріоритетний принцип концепції прав людини — рівність усіх перед законом, який стверджує верховенство прав особистості. Реалізують права людини — держава, громадські організації, в межах окремої країни, міжнародні, передусім правозахисні організації.

Другим за значенням у концепції прав людини є захист соціально-економічних прав від нерівного й дискримінаційного доступу до економічних і соціальних благ (багатства, освіти, охорони здоров’я, культури та ін.).

У контексті побудови демократичної національної економіки достатньо уваги повинно приділятися порядку та економічній свободі, що є конкретними формами прояву економічної демократії.

Економічний порядокякісна характеристика стану соціально-економічної системи щодо морально-етичних i політичних норм.

Свободав широкому значенні — це здатність окремої людини, трудового колективу, окремих соціальних верств i груп приймати рішення i діяти відповідно до власних інтересів (економічних, соціальних, політичних та ін.) i цілей з урахуванням об’єктивних умов (а отже, об’єктивних законів) та загальнолюдських інтересів i принципів життєдіяльності.

Свобода i вільна свідома діяльність люди — найважливіша риса її сутності i об’єкт дослідження широкого кола наук.

Голландський філософ Б.Спіноза розглядав свободу як свободу людини від рабської залежності від зовнішніх умов, що сковують її життя. К.Маркс — як усвідомлену необхідність (здатність людини, колективу обирати i приймати рішення з усвідомленням справи). В.Вернадський — як свободу думки i віри розумної людини.

Міра суспільної та економічної свободи визначається рівнем розвитку продуктивнихсил, суспільного поділу праці, відносин економічної власності, господарського механізму — рівнем розвитку економічної системи, а також соціальних, правових, політичних, культурних, національних, ідеологічних та інших надбудовних відносин. Свобода визначається також глибиною пізнання об’єктивних законів природи i суспільства.

Найбільше свобода залежить від економічної свободи окремої людини, трудового колективу. Розвиток людської цивілізації довів необґрунтованість тверджень багатьох учених (А.Сміта, Дж.—С. Мілля та ін.), що найбільшого розквіту свобода набуває за найменшого впливу держави на прогрес суспільства. Найважливіша умова свободи людини, трудового колективу залежить від характеру власності на засоби виробництва та відсутності заснованих на них відносин експлуатації. Великого значення при розвитку національної економіки набуває свобода вибору.

Свобода вибору—це:

  • по—перше, вибір кожною країною власної моделі соціально-економічного розвитку, а отже, типу економічної системи i соціальних відносин (у вузькому значенні цієї категорії);

  • по—друге, форма вияву економічної свободи, що передбачає здатність власників різних видів ресурсів (матеріальних, фінансових, інформаційних та ін.) використовувати їх на власний розсуд в рамках існуючого законодавства, а власників робочої сили – здійснювати будь-який вид трудової діяльності, що відповідає їх можливостям, здібностям та інтересам, а також свободі вільного пересування в межах країни з метою пошуку кращого місця роботи та вищої заробітної плати, не виходячи за рамки чинного законодавства.

На нижчій стадії розвитку капіталізму в концепціях лібералізму, передусім у працях А.Сміта, обстоювалася ідея пріоритету свободи особи, її потреб та інтересів порівняно з правовими потребами та інтересами окремої нації чи держави. Така пріоритетність була науково обґрунтованою за панування приватної власності — власності, що належить окремій особі, максимум — сім'ї. Водночас внаслідок посилення колективного характеру виробництва i праці в межах окремого трудового колективу посилювалося значення колективних потреб, інтересів i цінностей, що вимагало узгодження свободи вибору окремого працівника зі свободою вибору колективу. Така переоцінка цінностей зросла на вищій стадії розвитку ринкової економіки, оскільки домінуючим типом i формами власності стають колективні. 3 огляду на це навіть окремі власники i групи власників капіталу змушені узгоджувати свої інтереси в рамках акціонерної форми капіталу.

Щодо окремих держав, то з інтернаціоналізацією національних економічних систем (що найповніше втілено в ЄС), вони узгоджують свої інтереси з наднаціональними органами.

Економічна свободау найбільш широкому значенні — це форми i варіанти економічної поведінки підприємств, сім’ї, окремих громадян у виборі сфери застосування своїх здібностей, знань, професії, способів розподілу доходів, споживання матеріальних i духовних благ.

Основою економічної свободи є:

  • плюралізм форм власності, зокрема існування приватної, колективної, державної, інтегрованої власності та їх різновидів;

  • наявність політичної свободи;

  • досконале законодавство, зорієнтоване на права людини;

  • економічний прогрес;

  • відсутність значної кількості безробітних тощо.

Економічна свобода економічних суб’єктів(суб’єктів господарювання) — це право привласнювати об’єкти власності, обирати сфери прикладання своїх знань, здібностей у межах різних форм власності та організаційно-правових форм господарювання, а також способів придбання ресурсів, розподілу доходів, споживання благ.

Якщо йдеться про економічну свободу окремих суб’єктів господарювання, то вона повинна враховувати інтереси інших суб’єктів, а також поєднуватися з економічною відповідальністю. Врахування інтересів інших економічних суб’єктів здійснюються значною мірою внаслідок прийняття взаємовигідних рішень, дотримання взаємних зобов’язань, прийняття нових та вдосконалення існуючих законодавчих норм тощо. В економічній системі розвинутих країн світу свобода економічного вибору поступово переростає розуміння свободи лише як пізнаної та усвідомленої необхідності у формі безальтернативного вибору. Оскільки існує значна кількість типів i форм власності, а отже, й управління власністю, розподілу ресурсів, витрат доходів тощо, то свобода економічного вибору реалізується у формі двох i більше альтернатив.

Основними економічними суб’єктами виступають домашні господарства, підприємства, фірми i держава (органи державного управління, державні установи).

Економічна свобода у межах домашнього господарстваздійснюється відтворенням людських ресурсів, самостійним прийняттям рішень щодо споживання матеріальних i духовних благ, тому економічна свобода таких господарств конкретизується у свободі вибору споживачів. Переважна їх частина за ринкової економіки — наймані працівники.

Економічна свобода найманих працівниківобмежується тим, що вони володіють лише власністю на свою робочу силу i позбавлені власності на інші фактори виробництва. Щодо такого елемента економічної свободи, як свобода обирати сфери докладання своїх здібностей, то в багатьох розвинутих країнах світу значна кількість найманих працівників, по-перше, не має можливості повною мірою розвивати свої здібності, наприклад, національні меншини, емігранти, тобто особи з найгіршою підготовленістю до праці. По-друге, наявність безробіття свідчить про відсутність для переважної більшості з них можливості вибору будь-якої сфери прикладання своїх здібностей.

Двома основними типами економічних суб’єктів є виробники (товарів, послуг, духовних цінностей тощо) та споживачі.

Економічна свобода виробникаполягає у можливості вибору виду господарської діяльності та організаційних форм господарювання, структури й обсягів виробництва, умов реалізації, цін на продукцію та розподіл прибутку. Водночас така економічна свобода повинна органічно поєднуватися з економічною відповідальністю, тобто зобов’язанням виробника відповідати за якість вироблених товарів i наданих послуг, за дотримання чинного законодавства, за виконання договорів, за заподіяні збитки іншим суб’єктам економічної діяльності тощо.

Економічна свобода споживачівполягає у можливості вільного вибору якісних товарів i послуг, засобів задоволення своїх потреб залежно від величини доходів та цін. Вона повинна поєднуватися з усвідомленням i дотриманням суспільних вимог у цій сфері, а також морально-етичних норм.

Економічна свобода підприємствреалізується у виборі різних організаційно-правових форм господарювання, використання ресурсів тощо.

Економічна свобода фірмпроявляється у виборі на власний розсуд i з урахуванням особливостей ринкової та економічної ситуації партнерів, що входять до фірми з числа усіх суб’єктів економіки, а також укладання таких форм контрактів, що найбільш повно дають можливості фірмі як комплексному динамічному утворенню реалізувати цілі власного існування без обмеження прав i свобод інших суб’єктів господарювання.

Економічна свобода державиозначає можливість формувати свою економічну політику, втілювати її в життя, виконувати основні функції, продиктовані інтересами нації, а не окремих соціальних класів i груп. Таку політику певною мірою можуть здійснювати лише наймогутніші країни світу. Економічною основою свободи в сучасних умовах є оптимальне поєднання приватної, колективної та державної власності. Нині без значної частки державної власності (на засоби виробництва, частку національного доходу тощо) не може бути реалізована економічна свобода держави, без якої неможливе існування самої економічної системи, а отже, й приватної власності.

Економічна свобода i свобода економічного вибору не означають економічної анархії та авантюризму. Вони обмежені нормами чинного законодавства, етики, моралі тощо.

Длярозвитку демократичної національної економіки велике значення також має економічна свобода інформаційної сфери, оскільки в сучасних умовах інформація стає одним з найбільш вагомих ресурсів економіки будь-якої держави.

Економічна свобода інформаційної сфери - реалізоване засобами масової інформації, видавництвами, підприємствами інформаційного зв’язку, особами, які займаються інформаційною діяльністю індивідуально, право самостійно розпоряджатися коштами i майном, одержаними законними методами, та вести власну економічно-господарську діяльність за умови недопущення будь-якого втручання власників вкладених коштів i майна у зміст та форми інформаційної діяльності, її організаційне творче забезпечення, заборони використання економічних важелів з метою впливу на учасників інформаційного процесу.

Економічна свобода інформаційної сфери - основа незалежності засобів масової інформації, свободи слова, плюралізму та демократичних засад інформаційної діяльності загалом. Як правило, вона гарантується конституцією i законами держави. Вона також слугує загальним індикатором стану певного суспільства, оскільки в більшій мірі відбиває засади демократичності.

Дляпобудови демократичної національної економіки в Україні необхідно дотримуватися економічної свободи суспільства для всіх суб’єктів господарювання з урахуванням тісних взаємозв’язків економічної підсистеми з іншими структурними елементами та підсистемами суспільства. Проте більшість досліджень останніх років свідчить, що Україна знаходиться на стадії формування підвалин громадянського, а значить демократичного, суспільного устрою, а не на стадії „існування" в ньому.

Таким чином можна підсумувати, що структурно-функціональний аналіз економічних систем з позицій теорії інститутів дає можливість описувати і досліджувати процеси формування інституційного середовища економіки, перетікання системних функцій між інституційними структурами та підсистемами, домінування одних інститутів над іншими, загибель та появу нових їх організаційних форм. Це i є реальна історія перспективи розвитку людського суспільства загалом і окремих його підсистем (окремі нації). У цьому i полягає принцип поєднання i виокремлення у структурі наукового знання загального та особливого - витоки різних варіантів історичного розвитку, взяті окремо, становлять собою історію окремих країн i цивілізацій, а у своїй сукупності формують історичну канву розвитку людства.

Термінами економічної науки це твердження формулюється таким чином: становлення i постійна трансформація базових економічних інститутів та інституцій веде до еволюційного розвитку економічних систем за загальними закономірностями та, враховуючи специфічні риси суспільств, — окремих типів національних економік.

Таким чином, економічні системи суспільства виступають структурованим комплексом економічних інститутів, набір яких приблизно однаковий у будь-якій національній системі господарювання, проте прояви та форми його реалізації є різними. Так, країни з ринковою економікою стоять на вищих щаблях розвитку громадянського суспільства та адекватних їх розвитку систем політичного устрою i господарювання. А країни з трансформаційною економікою та ті, що розвиваються, перебувають на стадії формування власних підвалин демократичного розвитку, формування структурних та функціональних елементів політичної та економічної підсистем суспільної життєдіяльності. Їх стале зростання, таким чином, залежить першочергово від того, як швидко i на скільки якісно (поетапно, нестихійно, продумано, системно) вони реалізують принципи демократичності у всіх підсистемах суспільства.

1.3. Основні економічні показники національної економіки

Національна економіка - це сукупність всіх галузей, господарських комплексів і регіонів країни, об’єднаних в єдине ціле різноманітними економічними зв’язками; історично сформована в певних територіальних межах система суспільного відтворення. Складовими частинами національного господарства виступають: галузі, народногосподарські комплекси, сектори, сфери, а суб’єктами національного господарського комплексу є домашні господарства, підприємства, держава, фірми, корпорації та нерезиденти (у відкритій економіці).

Їх ефективне функціонування визначається шляхом визначення загальноекономічних пропорцій розвитку національного господарства.

Пропорції суспільного виробництваспіввідношення матеріально-речових елементів виробництва i робочої сили, а також галузей виробництва i частин суспільного продукту в процесі відтворення.

Пропорції загальноекономічні (національної економіки, макроекономічні) - між сукупним попитом та сукупною пропорцією, між сферою матеріального виробництва i сферою послуг, між І та IІ підрозділами суспільного виробництва тощо. Існують також пропорції галузеві, міжгалузеві, територіальні, зовнішньоекономічні тощо.

В країнах з розвинутою ринковою економікою виділяють чотири ключові групи проблем, що визначають рівень розвитку національної економіки, кількісну та якісну зміну загальноекономічних пропорцій:

  • рівень обсягу національного виробництва (структура та динаміка суспільного продукту);

  • рівень зайнятості i безробіття;

  • рівень цін;

  • розвиток міжнародної торгівлі.

Найважливішою проблемою в національній економіці є обчислення обсягу національного виробництва.

Суспільний продуктце узагальнюючий результат діяльності суб’єктів національного господарства; вся маса матеріальних i духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу (як правило, за рік).

Досить тривалий час одним з найбільш загальних показників національної економіки у нашій державі вважався сукупний суспільний продукт (ССП), валовий суспільний продукт (ВСП).

Сукупний суспільний продуктце сума валової продукції всіх галузей матеріального виробництва. До складу ССП враховували як кінцевий продукт сфери матеріального виробництва, так i проміжний продукт галузей i виробництв. В результаті цього відбувалось подвійне рахування результатів матеріального виробництва. Ще одним недоліком цього показника було те, що він не враховував внесок нематеріальної сфери у формування суспільного продукту національної економіки.

Існують різні способи аналізу результатів суспільного виробництва. Найбільш відомі такі способи обліку результатів суспільного виробництва.

Валовий суспільний продукт(ВСП) — це вартість всієї маси товарів i послуг, створених у суспільстві протягом року або сума виробленої за рік валової продукції всіх галузей матеріального виробництва.

ВСП містить у собі, аналогічно до ССП, подвійний розрахунок — результату проміжного виробництва (вугілля, чавун, сталь, прокат тощо), а також незавершене виробництво.

ВСІІ = ССП - нематеріальне виробництво (1.3.1.)

Кінцевий суспільний продукт(КСП — вартість всієї маси товарів i послуг, створених суспільством протягом року для кінцевого використання.

КСП = ВСП — подвійний рахунок i незавершене виробництво (1.3.2.)

У той же час у розвинених країнах світу була поширена система національних рахунків (СНР), уніфікована статистичною комісією ООН.

Система національних рахунківце система основних макроекономічних показників держави з урахуванням внеску у формування суспільного продукту усіх сфер суспільного виробництва.

Головним показниками в СНР вважаються валовий внутрішній продукт (ВВП) та валовий національний продукт (ВНП). Обчислення даних показників було започатковано в Україні у 1988 році як крок до переходу національної економіки на ринкові принципи функціонування.

ВВП i ВНП мають як спільні риси, так i власне притаманні кожному з вказаних показників особливості. Їх спільна особливість полягає у тому, що вони відображають кінцеві результати діяльності людей не тільки в матеріальному, але i в нематеріальному виробництві.

А основна відмінність полягає у тому, що ВВП вимірює сукупну ринкову вартість кінцевих продуктів, створених в межах території даної країни, незалежно від того, чиїми факторами виробництва вони були створені — вітчизняними чи іноземними, а ВНП обчислюється за принципом власності. ВНПце сукупна ринкова вартість усіх кінцевих товарів i послуг, створених національними факторами виробництва, незалежно від того, в якій країні вони виробляли цей продукт.

Кінцеві товари та послуги характеризуються тим, що для них цикл відтворення закінчено i вони доходять до кінцевого споживача, тобто при цьому не враховується проміжний продукт.

Існують три основні методи обчислення ВВП (ВНП):

  • за доданою вартістю (виробничий метод);

  • за видатками (метод кінцевого використання);

  • за доходами (розподільчий метод).

Виробничий метод застосовують переважно для того, щоб уникнути подвійного підрахунку вироблених товарів та наданих послуг. За виробничим методом ВВП визначають як різницю між обсягом виробленої продукції та поточними витратами на придбання сировини, матеріалів, палива, енергії, послуг інших підприємств. Додана вартість включає в себе оплату праці, прибуток, процент.

За видаткамиВВП включає в себе суму видатків всіх макроекономічних суб’єктів на придбання кінцевих товарів та послуг.

ВВП = споживчі видатки (С) +

+ валові приватні капіталовкладення (інвестиції) (І) + (1.3.3.) + державні видатки (G) + чистий експорт (NX)

За доходамиВВПрозраховується як сума усіх факторних доходів суб’єктів господарювання, амортизація та непрямі податки.

ВВП = заробітна плата найманих працівників (ЗП) + рёнта (Р) +

+ процент (П) + прибуток корпорацій (ПК) + (1.3.4.)
+ дохід від індивідуальної власності (ДІВ) +

+ амортизація (А) + непрямі податки (НП)

До ВВП при цьому не враховують: суто фінансові угоди (купівля продаж акції, облігацій); незавершене виробництво; перепродаж старих речей, які були у користуванні; трансфертні платежі (виплати по соціальному страхуванню, допомога по безробіттю, стипендії тощо) та види діяльності, що неможливо точно прорахувати (робота домогосподарств, тіньові операції, бартер). По відношенню до показників ССП ВВП (ВНП) розраховується наступним чином:

ВНП = КСП + нематеріальне виробництво (1.3.5.)
ВНП = ССП - подвійний рахунок i незавершене виробництво (1.3.6.)

З метою порівняння динаміки реальних обсягів виробництва у структурі національної економіки обчислюють реальний (у поточних цінах) та номінальний (у базових цінах) ВВП. Співвідношення між ними прийнято називати дефлятором ВВП.

ДефляторВВП = ВВП номінальний/ВВП реальний (1.3.7.)

В Україні приріст ВВП та промислова активність носять хвилеподібний характер, що більшою мірою визначається змінами пріоритетів національної економічної політики. Так, реальний приріст ВВП становив у 2000р. - 5,9%, у 2001 році - 9,1 °/о, за 2002 рік - 4,1 °/о, а приріст промислового виробництва - 13,2%, 14,2% та 7% відповідно. Тенденція до зростання ВВП в Україні зберігається, проте його темпи з кожним роком стають дещо меншими. Так, у 2006 році середньорічний показник приросту темпів ВВП становив лише 1,6%.

Безробіття -- друга ключова проблема національної економіки; явище, коли значна частина працездатних людей не може знайти собі роботу, стає відносно „зайвим населенням". 3 метою аналізу безробіття застосовують показник ріння безробіття.

Рівень безробіття (u)показує частку сукупної робочої сили, яка не має роботи, але перебуває в активному її пошуку. Він визначається як співвідношення чисельності безробітних (U) до загальної кількості робочої сили (L).

До основних рівнів безробіття відносять: циклічне, фрикційне, структурне, сезонне.

u = (U/ L) х 100% (1.3.8.)

Іноді економісти використовують також показники коефіцієнту участі у робочій силіта показник рівня зайнятості.

Коефіцієнт участі у робочій силі(К) - співвідношення загальної чисельності робочої сили в країні (РС) до чисельності її дорослого населення (з моменту досягнення повноліття) (ДН).

К = (РС/ ДН) х 100% (1.3.9.)

Рівеньзайнятості (РЗ) - це показник, що відображає співвідношення між 1) чисельністю зайнятого населення (ЗН) i чисельності робочої сили (РС); або 2) співвідношення зайнятого та дорослого населення країни.

РЗ = (ЗН/РС) * 100% (1.3.10.)

РЗ= (ЗН/ДН) * 100% (1.3.11.)

Якщо в національному господарстві відсутнє циклічне безробіття, вважається що в країні існує повна зайнятість (3-4 %), а ВВП досягає свого потенційного рівня.

Наслідком безробітна є як негативний стан економіки, так i інших сфер суспільного життя нації.

Третя важлива проблема - інфляція - це переповнення каналів грошового обігу країни масою надлишкових паперових грошей порівняно з потребами обігу в них, що супроводжується падінням рівня заробітної плати та швидкими темпами зростання цін. Для її розрахунку застосовують показники темпу та рівня інфляції. Темпи інфляції показуютьзміну рівня цін в економіці i розраховують як співвідношення рівня цін поточного та базового року. Рівень інфляціївизначається за допомогою індексів цін (промислових або оптових цін, споживчих або роздрібних цін тощо).

До основних видів інфляції відносять:

  • За темпами: помірну, галопуючу та гіперінфляцію.

  • За причинами виникнення: інфляцію попиту та інфляцію пропозиції.

  • За формами прояву: відкриту та пригнічену інфляцію.

Якщо підвищення загального рівня цін супроводжується швидким та значним падінням обсягів виробництва, таке явище називають стагфляцією.

Торговельний балансчетверта ключова проблема будь-якої національної економіки — це взаємозалежність між сукупним експортом та імпортом національної економіки. Коли країна експортує більше ніж імпортує вона має позитивне торгове сальдо, а коли імпорт перевищує експорт, країна має дефіцит торгового балансу. Тоді країна повинна оплачувати імпорт за рахунок іноземних кредитів, що ставить її у залежність від інших держав.

Для більш глибокого аналізу комплексного розвитку національної економіки застосовують також ряд індексів та показників, що відображають системні зрушення у структурі національного господарства країни. До них, наприклад, можна віднести: Індекс людського розвитку, Індекс вартості життя, Індекс споживчих цін, Індекс промислових конкурентоспроможних компаній, Індекс технологічного розвитку, Індекс людського капіталу, Індекс інноваційних можливостей тощо.

Індекс людського розвиткуце спеціальний показник, що поєднує три складові (ВВП, грамотність i тривалість життя) та дає складну оцінку людського прогресу. На сьогоднішній день він модифікований у двох своїх видах: у показниках освіти та доходу (ВВП на душу населення). Вважається, що країни з ІЛР менше 0,5 мають низький рівень людського розвитку; 0,6-0,8 — середній рівень; вище 0,8 — високий рівень розвитку.

Індекс вартості життяхарактеризує зміну цін на товари i послуги, якими користується населення країни. Застосовується для динаміки реальної заробітної плати у країні.

Індекс промислових конкурентоспроможних компанійпоказник відносної конкурентоспроможності виробів національної промисловості, які експортуються и інші країни.

Індекс технологічного розвиткупоказник, що відображає роль техніки та науки у розвитку економіки. Він враховує кількість зайнятого персоналу на НДДКР, кількість патентів та наукових публікацій у розрахунку на мільйон мешканців держави. В Україні цей показник зменшився на кінець 2005 початок 2006 року на 0,053 одиниці у порівнянні з 1995 роком i становив 0,600 (що відповідає 39 місцю серед інших країн світу). Це менше, ніж у Болгарії, Литві, Білорусі.

На низькому рівні знаходиться державне фінансування фундаментальної та прикладної науки в Україні. 3 метою покращення розподілу державних коштів на НДДКР в Україні було створено спеціальний Державний фонд фундаментальних досліджень (ДФФД), що мав би займатись розподілом грантів. Проте i його робота не була відповідним чином налагоджена. Так, від запланованих 9 млн. грн. у 1999 році ДФФД отримав 37%, у 2000- 68%, 2001 — 17%, 2002 — 9%, 2003 - 95%, 2004 — 61%. У 2005-2006роках він повинен був отримати на 8,8 тис. грн. більше, ніж у 2004 році (на 0,01%), але з запланованих коштів отримав лише 29%. Роботу ДФФД, як i більшості фінансованих з бюджету крани науково-дослідних установ, фактично зведено нанівець. За останні два роки відсоток його фінансування з бюджету склав 0,4%. На 2005-2006 рр. було заплановано 0,6%, всупереч чисельним директивам, за якими його фінансування повинно було складати більше 6%.

Індекс людського капіталувключає рівень грамотності + кількість людей, що мають середню освіту + кількість людей з вищою освітою (у відсотках від усього населення країни). За розрахунками Світового Банку в Україні даний показник є досить високим - у 2005-2006 рр. він становив 0,810 або 27 місце серед інших країн світу, що більше, ніж, наприклад, у Німеччині чи Швейцарії. Даний факт пов’язаний, у першу чергу з тим, що в Україні відповідно до традицій СРСР освіті надається досить велика увага, оскільки людина визнається основним фактором інноваційного зростання. Так, частка осіб 3 вищою освітою у віковій групі 20-29 років в Україні становить 12%, в той час як в США цей показник коливається на рівні 9,0 — 9,32%. Проте, внутрішня структура ринку освіти в Україні є досить неоднорідною, попит i пропозиція на певні спеціальності є незбалансованими, що вимагає упорядкування державою заходів у сфері науки та освіти.

Водночас, державні витрати на НДДКР постійно знижуються, а вітчизняний приватний бізнес у більшості випадків ще не має необхідності розвитку науки i техніки. Він орієнтований переважно на активізацію власної специфічної діяльності за рахунок низької оплати праці працівників та використання застарілої матеріально-технічної бази, що не відповідає загальноекономічним тенденціям, які склались на світових ринках товарів та послуг. Лише незначні компанії беруть участь у розбудові вітчизняної фундаментальної та прикладної науки (формування технопарків, відкриття чи фінансування дослідних лабораторій, відкриття учбових центрів, налагодження тісних взаємозв’язків з академічними вузами тощо). При цьому також потрібно враховувати той факт, що в сучасних умовах перевага надається тим спеціальностям та спеціалізаціям, що мають профільне застосування у галузях матеріального високотехнологічного та наукомісткого виробництва і, відповідно, визначають подальший розвиток науково-технічного прогресу, високоякісної невиробничою сфери (медицини, освіти, культури).

Індекс інноваційних можливостей - інтегральний показник, що визначається як сума Індексу людського капіталу та Індексу технологічного розвитку нації. Рівень експорту високотехнологічної продукції України становить лише 5°/о від загальної кількості промислових товарів країни, тоді як у розвинених державах частка експорту високотехнологічної продукції іноді перевищує 60-80% від загальної кількості експорту промислових товарів. Постійно падає рівень інноваційної активності вітчизняних підприємств. Так, тільки 12,3 % вітчизняних підприємств здійснювали (розробляли) інновації у 2003 році, а у 2005 — 7,2% у порівнянні 3 2003 роком (16,5% від їх загальної кількості), тоді як у розвинених країнах даний показник досягає 60-70%. За офіційними даними протягом 2005 року лише 770 підприємств впроваджували інновації, що становить 7,9% від загальної їх кількості. Постійне зниженняІндексу технологічного розвитку в Україні визначає i тенденції до падіння вказаного інтегрального показника. Він знизився 3 0,728 (1995 рік) до0,705 (2005 рік) і така тенденція зберігалась у 2006 році — за рейтингом інновацій Україна протягом останніх 25 років не спроможна подолати позначку „39 місце".

Загалом офіційна статистика надає такі данні щодо рівня інноваційного розвитку вітчизняної промисловості (рис. 1.3.1).

3агальний рівень інноваційної діяльності промислових
підприємств в Україні, %

  • частка підприемств,. що займались інноваціями

  • частка підприемств, що впровадхryвали інновацїі

р частка інноваційної продукцТі, вітчизнячних промислових . підприемств

а2000 2001 2002 2003 2004 2005

роки

Рис. 1.3.1. Рівень інноваційної діяльності
промислових підприємств в Україні, %

Існує також комплексний індекс, розроблений Світовим банком, — Індексекономіки, щобазуєтьсяназнаннях. Вінвраховує такі групи показників, як: режими та форми економічних стимулів, рівень освіти в державі, інновації та інформаційну інфраструктуру. За рядом показників, що входять до даного індексу, Україна займає досить високі позиції. Так, наприклад, вона має один з найвищих рівнів освіти в Європі, займає високімісця у сферах телекомунікації та технічних досягнень. Проте вона знаходиться на найнижчих позиціях за показниками захисту інтелектуальної власності, розвитку економічноїінфраструктури, адміністративних бар’єрів при започаткуванні бізнесу, якості впровадження законодавчих норм, розкриттю інформації.

Україна посідає також найнижчі позиції серед ряду країн за параметрами розвитку інформаційної сфери. За підрахунками Міжнародного союзу телекомунікації Україна посідає 84-те місце зі 178 країн. За ІндексомготовностімережУкраїна у 2004 році знаходилась на 82 місці зі 104 країн.

І, якнаслідок, за інтегральним показником групи Світового банку — Індексомзростання конкурентоспроможності економіки(враховує рівень освіти, якості життя, розвиток ринкової інфраструктури, рівень інноваційної активності, частку імпорту-експорту держави на ринку високих технологій, інституційне забезпечення економіки тощо) — Україна у 2004 році знаходилась на 86-му місці зі 104 країн (між Венесуелою та Малаві).

Хоча в останні роки спостерігається деяке покращення індексу зростання конкурентоспроможності економікиУкраїни, рівня глобальної конкурентоспроможності України(табл.1.3.1), проте за більшістю з указаних показників темпи зростання національної економіки є доситьнизькимиу порівнянні з розвиненими країнами.

Таблиця 1.3.1.

Індекс глобальної конкурентоспроможності деяких країн у 2006-2007 рр.

Країии

Загальний

Ранг

ВВПна душу населення (2005р.)

Індекс

2005-2006рр.

за паритетом купівельної

Ранг

Бал

спроможності, дол. США.

Швейцарія

1

5,81

4

32 571

Фінляндія

2

5,76

2

31208

Швеція

3

5,74

7

29998

Данія

4

5,70

3

34737

Сінгапур

5

5,63

5

28100

США

6

5,61

1

41399

Японія

7

5,60

10

30615

Естонія

25

5,12

26

16414

Індія

43

4,44

45

3344

Китай

54

4,24

48

7204

Казахстан

56

4,19

51

8318

Росія

62

4,08

53

11041

Бразилія

66

4,03

57

8584

Україна

78

3,89

68

7156

* Wor1d Есоnomiс Forum, G1oba1 Competitiveness Report, 2005-2006, 2006-2007.

Так, наприклад, частка високих технологій в експорті України у 2005- 2006 рр. складала в середньому 10-14%, що є досить високим результатом у порівнянні з країнами-членами ЄС, де він становить 20%. Проте, на світовому ринку високих технологій наша держава володіє тільки 0,1% ринку. Для порівняння в Німеччині цей показник становить 16%, Японії - 30%, в США - понад 40%.

3ниження більшості з вказаних показників у структурі вітчизняної економіки говорить про екстенсивний приріст ВВІІ та непродуману стратегію розвитку національної економіки України.

Не менш важливого значення в умовах загострення конкурентної боротьби між державами мають показники національного багатства (НБ) та платіжного балансу країни (ПБ), національного доходу (НД), чистого продукту (ЧП) особистого доходу (ОД), числа зайнятих у суспільному виробництві (Ч), продуктивності суспільної праці (ПП), капіталовіддачі (К), матеріаловіддачі (М), капіталоємності та матеріалоємності тощо.

Національне багатство - цесукупність вироблених i нагромаджених суспільством матеріальних та духовних благ, набутих протягом усього його існування, а також природний потенціал країни. Даний показник відображає загальний рівень розвитку національного господарства у його історичній динаміці.

НБ містить такі складові:

  • Матеріальне багатство(основний та оборотний капітал підприємств, обіговий капітал);

  • Нематеріальне виробництво - грошові цінності у вигляді грошових знаків, цінних паперів, усі людські здібності, досягнення у науці та техніці, культурі i спорті, у мистецтві, а також нагромаджений виробничий досвід суспільства (виражається у загальнолюдському знанні);

  • Природне багатство - це пізнані ресурси: земля, вода, повітря, ліси, розвідані корисні копалини, кліматичні умови.

Національний доход - визначається шляхом вилучення від суми чистого національного продукту непрямих податків.

НД = ЧНП - непрямі податки (1.3.12.)

У структурі НД залишаються врахованими усі види заробітної плати, доходи власності, рентні платежі, прибуток, тобто всі зароблені у державі доходи. Даний показник розраховується у двох формах: вартісній (новостворена вартість за певний період, як правило, за рік) та матеріально-речовій (усі предмети праці, а також засоби виробництва за умов розширеного відтворення).

У структурі національного багатства виділяють виробничі фонди (основні та оборотні), основні фонди соціальної сфери (школи, лікарні, культурно-освітні i спортивні споруди, житлові будинки), а також особисте майно населення (за виключенням товарів короткострокового використання). Національне багатство становить собою сукупні можливості суспільства у подальшому матеріальному та духовному розвитку.

Зниження цього показника свідчить про нестабільність в національній економіці, про порушення основних макроекономічних пропорцій, про те, що економіка характеризується певними кризовими явищами.

Чистий продукт (ЧП) - частина валового національного продукту, яка може бути використана суспільством.

ЧП= ВНП - вартість відшкодованої частини засобів виробництва (вартість предметів праці та витраченої (1.3.13.) на виробництво ВНП частини засобів праці)

ЧП = вартості необхідного продукту (НП) +

+ вартість додаткового продукту (ДП) (1.3.14)

ЧП = Фонд заробітної плати галузей матеріального виробництва +

+ сумарний прибуток в суспільстві (1.3.15.)

Чистийпродукт - це реальний дохід, який суспільство може використати для особистого споживання та розвитку виробництва, інакше кажучи, це новостворена в суспільстві протягом року вартість або національний дохід суспільства.

ЧП=НД (1.3.16.)

Платіжнийбаланскраїни - фіксує всі операції, які мали місце між резидентами даної країни та резидентами інших країн протягом року. Він складається з рахунків поточних операцій (експорт та імпорт товарів i послуг - торговий баланс, отримані та сплачені доходи, отримані та надані трансферти) та рахунку операцій з капіталом та фінансами.

Особистийдохід - утворюється у результаті відрахування з НД коштів на соціальне страхування, податку на прибуток корпорацій, у т.ч, й на нерозподілені прибутки корпорацій, але з додаванням суми трансфертних платежів.

Числозайнятих усуспільномувиробництві - сукупність зайнятого населення у національному господарстві по відношенню до економічно активного населення країни.

Продуктивністьсуспільноїпраці - кількість продукції, що виробляє працівник у сфері матеріального виробництва за одиницю робочого часу (тут, як правило, за рік) - виробіток працівника; кількість часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції чи виконання певної роботи - інтенсивність праці або її трудомісткість. За допомогою показників ВНП, ВВП або НД можна розрахувати ПП у масштабах національної економіки:

ПП = ВНП/Ч = ВВП/Ч = НД/Ч (1.3.17.)

Капіталовіддача - відношення виробленого НД до вартості основного капіталу; характеризує ефективність використання капіталу.

Капіталоємність - показник, що визначається відношенням основного капіталу до виробленої у певний період продукції або її частини - чистого доходу, прибутку, НД.

Матеріаловіддача - показник ефективності використання предметів праці у масштабах суспільства. Визначається як відношення НД до вартості предметів праці, що використовуються в національній економіці.

Матеріалоємність - обернений показник до матеріаловіддачі. Вимірюється відношенням предметів праці до НД.

Уся сукупність показників національної економіки складає цілісну систему i дає можливість за допомогою їхнього детального аналізу i динамічного порівняння досліджувати основні характеристики i пропорції у національній господарській системі.

1.4. Моделі національних економік

Вихідним поняттям для аналізу сучасних моделей національних економік є дефініція „економічна система суспільства". Економічна система суспільства та модель національної економіки співвідносяться як загальне i специфічне.

Деякі вчені ототожнюють ці поняття, визначаючи економічнусистемуяк форму організації національної економіки, її господарський механізм, завдання якого полягає в тому, щоб знаходити шляхи і методи ефективного використання обмежених (рідкісних) виробничих ресурсів. Проте, аналіз сутнісних рис дефініції „економічна система", її складових, структури та форм прояву свідчить, що економічна система може відображати тенденції розвитку як окремих економік, так i їх груп, цивілізації в цілому.

Економічнасистема - поняття, що відбиває закономірності розвитку людського суспільства загалом та окремих націй на певному рівні соціально-економічних відносин, що у ньому склались з урахуванням найбільш загальних для них характеристик. Це свого роду теоретична модель, яка відображає найбільш загальні закономірності еволюції економічної підсистеми людського суспільства чи окремих груп суспільств, окремих суспільств. Основні елементи економічної системи:продуктивні сили, техніко-економічні відносини, соціально-економічні відносини (відносини власності), організаційно-економічні відносини, господарський механізм у найбільш загальному вигляді їх прояву у певний момент розвитку людського суспільства.

Модель національної економіки - відображає тенденції розвитку окремих господарських систем з урахуванням як загальноекономічних особливостей розвитку суспільства (економічна система), так i специфічних, притаманних лише даній господарській системі на певному етапі її еволюції. Дана дефініція визначає, як проявляються загальні закономірності розвитку економічної складової суспільства в окремо взятих господарських системах певного суспільства. Основні елементи національної економіки: продуктивні сили, техніко-економічні відносини, соціально-економічні відносини (відносини власності), організаційно-економічні відносини, господарський механізм, економічний потенціал, особливості державного устрою, традиції, менталітет, культура суспільства у їх динаміці, розвитку з урахуванням найбільш загальних закономірностей розвитку економічних систем та їх переломлення (зміна, еволюція, доповнення новими ознаками тощо) в окремих суспільствах.

Економічні системи суспільства мають кілька класифікацій. Наведемо приклади найбільш вживаних.

1. За типом власності на засоби виробництва (формаційний підхід):

  • Первіснообщиннийлад - економічна система первісної общини базувалась на спільній власності. 3асоби праці були спільною власністю, а вироблений продукт розподілявся в інтересах всієї общини в цілому. Найбільшу долю отримували вожді, мисливці, воїни. Між всіма іншими членами общини продукт розподілявся порівну. Через дану економічну систему пройшли усі суспільні утворення, проте з різною тривалістю часового лагу.

  • Рабовласницькийлад - рабство означало перехід до приватної власності в її абсолютній формі. Власністю рабовласника є не тільки земля, засоби виробництва, але i сама людина, яка на нього працює. Раб не має сім’ї, будинку, господарства. Він - річ серед речей. Дана система була притаманна не всім суспільним утворенням. Так у Греції, Китаї, Римі рабовласницький лад відрізнявся за своєю суттю - у Греції система рабовласницького ладу, наприклад, була демократичнішою, ніж у Китаї. Деякі народи оминули стадію рабовласницького ладу, наприклад, слов’янські народи від стадії первісного суспільства перейшли до феодалізму.

  • Феодалізм - феодалізм розвинув приватну власність в абсолютній формі i в той же час послабив її абсолютний характер. Працівник виступає як суб’єкт i як об’єкт власності. Як суб’єкт власності він має певний наділ, сільськогосподарський реманент тощо. Як об’єкт власності працівник змушений відпрацьовувати на свого господаря повинність (наприклад, відробітковий оброк, та (або) грошовий оброк). 3а даного типу суспільно-економічної формації людина-працівник так само зберігає найнижче становище у структурі засобів виробництва. Як i рабовласницький устрій був притаманний не всім суспільствам i мав свої відмінності (кріпосництво було відмінено у європейських країнах раніше, ніж у слов’ян).

  • Капіталізм - за капіталістичного господарювання, щоб організувати виробництво матеріальних благ, власник засобів виробництва повинен купити робочу силу (фізичні і розумові здібності особи), а не людину. Отже, здійснюється купівля-продаж робочої сили (наймання на poбoтy) i починається капіталістичне виробництво. При цьому стрімко розвиваються ринкові відносини, бартер замінюється товарно-грошовим обміном. Але за даного способу виробництва, як доводить марксизм, людина-робітник все ще залишається від своєї діяльнісної сутності. Капіталізм в європейських країнах поширювався різними темпами, іноді розрив в розвиткові капіталістичної системи господарювання між країнами рівнявся сотнями років.

  • Соціалізм - концепція ідеального суспільства: безкласове суспільство, усуспільнена власність на засоби виробництва та результати праці, рівний розподіл національного багатства, відсутність антагоністичності у взаємовідносинах продуктивних сил i виробничих відносин, відмова від послуг вартості, всебічний розвиток продуктивних сил суспільства. Спроба побудувати подібний устрій була у ряді країн Європи та Азії.

  1. Заструктурно управлінським аспектом розвитку економікиекономічна система розглядається як соціально створений механізм для прийняття економічних рішень у всіх сферах суспільного виробництва: власне виробництві, обміні, споживанні i розподілі. Тобто економічні системи розрізняються за структурою господарського механізму: ринкова економіка, неринкова економіка.

  2. Інституціональний напрямрозглядає розвиток економічних систем та окремих типів національних економік як комплекс економічних відносин між господарськими одиницями та економічними агентами, що розвиваються під впливом економічних, політичних, соціальних, екологічних, культурних, географічних та інших інституціональних i природно-соціальних чинників.

  3. Заступенем індустріально-економічного розвиткурозрізняють доіндустріальне, індустріальне та постіндустріальне суспільство (інформаційне, знаннєве). Специфіку кожного з них визначає рівень техніко-економічних відносин, провідний сектор в економіці та загальний рівень розвитку продуктивних сил суспільства. Це так звані технократичні концепції розвитку суспільства.

  4. Залежно від розвитку людської цивілізації (цивілізаційний підхід) розрізняють такі стадії розвитку економічних систем:

  • 1 гpyna - доіндустріальну (традиційну) цивілізацію, індустріальну цивілізацію, постіндустріальну (постекономічну) цивілізацію;

  • 2 група - традиційну (патріархальну чи авторитарну) цивілізацію, ліберальну та демократичну цивілізації;

  • 3 група - постійний пошук шляхів формування єдиної світової цивілізації.

Так, наприклад, досить цікавою є концепції циклічного розвитку суспільства або зміни цивілізацій (Л. Морган, А. Тойнбі, М.В. Данилевський, А.М. Ковальов, Ю.В. Яковець). 3гідно деяких з цих теорій людство у своєму розвитку пройшло 7 стадій (тобто на зміну одна одній пройшло 7 цивілізацій): неолітична, рабовласницька, антична, ранньофеодальна, передіндустріальна, індустріальна та постіндустріальна, що відповідають еволюції суспільних відносин у всіх сферах людської життєдіяльності. Вони не відображають еволюцію конкретних типів національних економік, проте все ж дають певним чином обґрунтоване логічне пояснення всезагальним закономірностям розвитку людської цивілізації, в т.ч. i її економічної складової.

Існує також класифікація економічних систем у відповідності до взаємозв’язків між виробництвом i споживанням у суспільстві. Вона була розроблена К. Бюхером на початку ХХ ст. Він виділив такі типи економічних систем: замкнуте домашнє господарство; міське господарство та народне господарство, що відрізняють між собою за рівнем споживання та виробництва товарів i послуг, а також тривалістю i кількістю тих стадій, що проходять між ними.

Проте найбільшого розповсюдження набула класифікація економічних систем та типів національних економік за рівнем розвитку соціально-економічних відносин та способом координації та управління економічною діяльністю, оскільки саме дані аспекти економічного буття визначають i характеризують рівень розвитку продуктивних сил суспільства та взаємозв’язки в економіці.

За даним критерієм визначають такі типи економічних систем:

  • Чиста" ринкова економіка(вільний ринок, саморегульована економіка, „чистий" капіталізм, епоха вільної конкуренції) - приватна власність на фактори виробництва; самокоординації економічної діяльності на основі дії загальних об’єктивних закономірностей розвитку (економічний порядок); максимальне невтручання держави в економічні взаємовідносини; свобода підприємництва i вибору діяльності (принцип демократії та економічної свободи вибору); спільна мета для усіх суб’єктів господарювання - отримання максимального прибутку діючи на свій страх i ризик; вільні входи та виходи з ринку за рахунок дії вільної (чистої або досконалої) конкуренції; забезпечується панування споживачів над виробниками, тобто виробляється тільки те, що купується; ціновий механізм є основним координаційним механізмом врегулювання економічних відносин (економічний порядок); ринок для всіх його учасників є „чорним ящиком", він невідомий, i усі суб’єкти змушені об’єктивно підкорятись його законам; розпорошена економічна та ринкова влада; одинична планомірність економічної діяльності (на рівні окремих підприємств).

  • Командна економіка(командно-адміністративна, соціалістична, планова система господарювання) - одержавлена суспільна власність на фактори виробництва і результати праці; панування централізованого планування i розподілу економічних ресурсів та колективне прийняття господарських рішень шляхом тотальної централізації планування економічної діяльності; придушення механізмів ринкового саморегулювання (вільної конкуренції, ціноутворення, розподілу та обміну); відсутність ринкової системи стимулювання i мотивації виробників та працівників; державний контроль над усіма сферами суспільної життєдіяльності; панування єдиної ідеології розвитку i виключення принципів функціонування інших економічних систем (закрита економічна система); панування виробника над споживачем (на ринках при такій системі купується тільки те, що виробляється, вибору у споживача немає). Така модель економічної системи була втілена в СРСР i країнах соціалістичної співдружності та зберігалась до початку ринкового реформування цих економік.

  • Традиційна економіка - панування приватної власності; низький рівень економічного i соціального розвитку суспільства; багатоукладність економіки з переважанням сировинної складової; залежний (колоніальний) характер соціально-економічного розвитку; переважання традиційного (звичаєвого) права у координації економічних відносин; технічний прогрес різко обмежений; демографічні кризи (зазвичай темпи росту населення перевищують темпи росту промислового виробництва); низький рівень розвитку науки та освіти; низька продуктивність праці за рахунок застарілих способів управління та технологічного застарівання; великий державний борг; виключно висока роль держави i силових структур в економіці i політиці. Така економічна система й до цього часу існує близько у 100 країнах світу. Країни традиційної системи є постачальниками сировини i матеріалів для світового господарства, служать ринком збуту готової продукції i є повністю залежними від зовнішніх джерел фінансування.

  • Змішані системи(Принципи "змішаної економіки" розробляли А.Вагнер, С.Чейз, Дж.М.Кейнс, Е.Хансен, П.Самуельсон та інші) - на мікроекономічному рівні відносини регулюються переважно ринковими способами та альтернативними до них позаринковими методами (корпоративна координація); а на макроекономічному рівні синтезованою системою державного та корпоративного управління i регулювання господарських процесів; плюралізм форм власності; переплетення, взаємопроникнення i взаємодоповнення колективного, приватного i державного господарств, а також взаємний перехід одного типу господарства в інший; соціальна орієнтація економіки, підвищення на її основі життєвого рівня людей; визнання людини та її здібностей головною цінністю i продуктивною силою; їх формування визначається переходом від однієї системи господарювання до іншої (перехідний період). Демократична форма управління спроможна забезпечити економічні, політичні та духовні гарантії для найбільш повної реалізації можливостей кожної людини. Змішаними є всі сучасні економіки - як розвинених держав, так i країн ; трансформаційною економікою i навіть слаборозвинених держав. Проте всі змішані економіки окремих країн (моделі національних економік) мають свої специфічні риси.

Так, країни колишнього СРСР розпочали економічне реформування з метою побудови соціально-орієнтованої ринкової економіки з переважанням принципів ринку над державним втручанням в економіку. Темпи та наслідки цих трансформацій, їх цілі та механізми впровадження були істотно різними, в результаті чого частина країн змогла більш швидко адаптувати власні господарські системи до умов світового ринку, а інші частина все ще перебуває на перших сходинках цих реформ.

Південна Корея при переході до нових умов господарювання стала на шлях формування ринкової економіки з переважанням державного втручання в економіку та значним державним сектором економіки i одночасною розбудовою приватного малого та середнього бізнесу, розширила зовнішні контакти з іншими господарськими системами.

Китай у даному аспекті є державою, що формально базуючись на принципах комунізму i соціалізму будує реальну змішану ринкову економіку. В економічній політиці Китаю принципи планомірності i жорсткого державного контролю за економічною діяльністю органічно поєднуються з принципами вільного ринку. Економічна політика Китаю нерозривно пов’язана з демографічною, політичною, соціальною, культурною, науковою, технологічною та екологічною політикою i постійно прагне віднайти баланс між рівнями функціонування національної економіки. ДляКитаю як i інших азійських країн (колишні командні та традиційні економіки) проблеми економічного розвитку при формуванні сучасних змішаних систем полягають у вирішенні наступних проблем: подолання екстенсивного характеру економічного зростання; пошук швидких шляхів вирівнювання економічних диспропорцій, що пов’язані з низьким стартовим рівнем розвитку; визнання активізації розвитку освіти i науки рушієм сталого економічного зростання нації; подолання ідеології закритої економіки i перехід до відкритої системи господарювання.

Сучасні змішані економіки розвинених країн характеризує поняття „модель сучасних ринкових економік". Дотаких можна віднести США, ЄС, Японію, Корею та деякі інші держави, які у своєму соціально-економічному розвитку раціонально спромоглись поєднати національні особливості з загальноцивілізаційними тенденціями розвитку. Їхні моделі національних економік можна ототожнювати з поняттям сучасної змішаної економіки.

Необхідно підкреслити також те, що жодна з названих вище основних економічних систем фактично не існувала i нині не існує в чистому вигляді. Це пов’язано з наступними особливостями розвитку людського суспільства:

  • спеціалізація i кооперація господарських процесів у світових масштабах;

  • акумуляція зусиль людства у вирішенні глобальних економічних, соціальних та екологічних проблем;

  • формування єдиного глобального інформаційного i наукового простору;

  • пошук оптимальних шляхів координації обмежених ресурсів та більш оптимальне їх використання, пошук альтернативних джерел ресурсів;

  • об’єктивний характер постійних трансформацій національних господарств та під їх впливом світового господарства та ін.

Останнім часом значне коло економістів відзначає той факт, що більшість національних економік рухається у напрямку формування так званої „економіки узгоджень" (нова модель змішаної економіки). Концепція „економіки узгоджень" розроблялась для країн Скандинавії на базі спеціальних економічних досліджень з урахуванням національної специфіки цих країн та загальноцивілізаційних тенденцій розвитку. Ця концепція виходить з факту появи синергічного ефекту від раціонального поєднання ринкового саморегулювання, державного втручання та корпоративної координації сучасної економіки („раціональна змішаність"), що проявляється у появі механізмів переговорного характеру – узгодження. Вони, на думку західних вчених, зможуть вирішити проблему стабільності економічних систем на макрорівні та макрорівні, оптимально поєднавши цілі суб’єктів національної економіки для досягнення спільної кінцевої мети функціонування.

Отже, моделі національних економік формуються з урахуванням світових надбань практики господарювання i враховують власні особливості розвитку: історичні, політичні, демографічні, екологічні, природні, соціально-культурні, психологічні тощо. Їхня структура є відображенням діалектичної взаємодії загального (моделі економічних систем) та специфічного (їх прояви в окремих країнах) економічного розвитку суспільства.

Базовою моделлю для різних типів національних економік, як показує сама еволюція сучасної економіки, є модель змішаної економічної системи, що прагне найбільш раціонально та оптимально поєднати в єдиній системі економічних взаємовідносин принципи ринкового саморегулювання i державного втручання в економіку, не відкидаючи можливості появи альтернативних до них механізмів координації; а також обґрунтувати необхідність та найбільш раціонально використати можливості продуктивних сил суспільства, традиційних та нових засобів виробництва з урахуванням загальних та специфічних рис різних за своїми характеристиками національних господарських систем. Модель змішаної економіки найбільш адекватно пояснює сучасні тенденції до інтеграції та глобалізації, при цьому не уніфікує окремі економіки, а наближає їх до розуміння того, що людство може виробити єдині принципи поступального розвитку та розв’язання спільних соціально-економічних та інших проблем у напрямку формування постіндустріального суспільства.

1.5. Особливості формування та розвитку національної економіки України

Національна господарська система України пройшла у своєму розвитку ті ж стадії, що й інші економічні системи: виникнення, формоутворення (формування власних засад відтворення) та розвитку. На останній сходинці українська економіка перебуває й до цього часу. Проте вказані стадії були різними за тривалістю i темпами переходу з одного стану системи в інший.

Стадія виникнення національної економіки України бере свій початок з часів Київської Русі (феодальний лад). Саме в цей період йде активне формування української нації з її характерними ознаками та способами економічного буття. Руські князі значну увагу приділяли формуванню єдиної національної господарської системи держави. Наприклад, за часів князювання Ольги було встановлено чіткі терміни i форми збирання данини, визначено основні види державних податків, території їх збирання та призначено спеціальні адміністрації для означених цілей.

За часів князя Святослава Київська Русь прославилась на всю Європу як могутня військова та економічна держава. У цей період іде активний розподіл i територіальне визначення кордонів держави, розширюються масштаби зовнішньої торгівлі, визначаються пріоритетні напрямки геополітичної стратегії тощо.

Займалися русичі в основному землеробством, скотарством та величезним розмаїттям промислів та ремесел, серед яких бортництво, кожум’яцтво, ювелірна справа, ливарство та ін. Руські ремісничі вироби дорого цінилися у світі, торгові шляхи з Русі розходилися по всьому світу, тут проходив величезний торгівельний шлях „із варяг у греки". До князювання Володимира Великого Русь не мала власної монети, використовувались візантійські, німецькі, польські гроші. Однак з князюванням Володимира Київська держава починає чеканити власну монету – гривню, що визначає появу власної грошової системи.

3а правління Ярослава Мудрого активізувались зовнішні зв’язки з наймогутнішими країнами Європи, що було викликано політичними та економічними вигодами для Русі. Князь велику увагу приділяє освіті, використанні знань для розбудови держави, розробляє принципи мудрого управління та регулювання соціально-економічних процесів у державі («Руська правда»).

Після смерті Ярослава Мудрого розпочинається період занепаду національної господарської системи Русі, що було викликано міжусобними війнами його нащадків за політичну та економічну владу в державі. Міжусобна боротьба зробила Київську Русь вразливою i призвела до того, що українські землі майже до кінця ХХ ст. перебували у колоніальній залежності від інших держав.

Так, перебуваючи територіально, політично та соціально-економічно залежною від Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Московщини Україна мала незначні права у формуванні власної стратегії соціально-економічного розвитку.

На досить короткий період частина українських земель виборола право на політичну та економічну самостійність - період 3апорізької Січі та гетьманства. Проте влада гетьманів за привілеї та політичну i економічну владу звела нанівець усі спроби вибороти незалежність.

3руйнуванням Січі, скасуванням гетьманства, запровадженням губернського устрою було обмежено національну та культурну самостійність України, розпочався процес приєднання українських земель до складу Російської імперії та Польської держави, що призвело до національної, релігійної, економічної та соціальної залежності України від інших держав.

Проте, слід зазначити, що російський та польський наступ на українську державність наштовхнувся на жорсткий опір у вигляді селянських повстань, діяльності масонських лож, створення декабристських угруповань, опір інтелігенції шляхом заснування кооперативного руху, „ходіння в народ", створення Просвіт i т. ін. Це була свого роду спроба відстояти та інституційно закріпити права на власну самобутність та шлях розвитку нації.

Повна втрата економічної та політичної незалежності України розпочалась у 1918 році. У цей період у Радянській Росії відбувається перехід до формування соціалізму швидкими темпами - політика воєнного комунізму. Його основними принципами та цілями були:

  • Повна націоналізація виробництва;

  • 3рівняння усього населення країни у доходах та загальне нівелювання народу;

  • Формування системи свідомого регулювання економічних процесів з метою забезпечення сталого економічного зростання;

  • Усунення ринку та конкуренції, повернення до бартерних відносин;

  • Тотальне одержавлення власності;

  • Перехід до продрозкладки у сільському господарстві;

  • Централізована координація ресурсів, що мало сприяти їх більш раціональному використанню i розподілу та ін.

Проте вже на початку 20-х рр. ХХ ст. стало зрозумілим, що політика воєнного комунізму ще більше прискорює назрівання економічної кризи та веде до активізації процесів соціальної напруженості у суспільстві.

Альтернативою воєнному комунізму стала нова економічна політика (НЕП). Їїсуть полягала в тому, щоб підвищити стимули селян та найманих робітників до більш ефективної діяльності та зменшення соціальної напруги у суспільстві шляхом плюралізації відносин власності та матеріального стимулювання, сфер діяльності, організаційно-правових форм господарювання, формування великих підприємницьких структур у формі трестів та на їх основі синдикатів, заміну продрозкладки продподатком, активізацію товарно-грошових відносин та стабілізаційну монетарну політику тощо. Тобто період НЕІІу - це спроба переходу до формування відкритої економічної системи Радянської Росії та демократизації економічних відносин (спроба повернутись до зачатків ринкової економіки). Політика НЕПу у своєму первісному вигляді проіснувала приблизно шість років i спромоглась вивести країну на довоєнний рівень розвитку національної економіки.

Подальший розвиток господарської системи СРСР відбувався під впливом політичних подій та ідеології, що була започаткована політикою воєнного комунізму. Проте протікали дані процеси у більш завуальованій та згладженій формі.

3а часів СРСР Україна мала де-юре досить значну економічну самостійність, що визначалась законодавчо конституцією СУСР. Проте де-факто, її економічні права i можливості були вплетеними у загальносоюзну стратегію економічного розвитку. Господарський комплекс СРСР представляв собою складну, багаторівневу, ієрархічну i жорстко контрольовану закриту систему. При чому вона була побудована таким чином, щоб окремі її підсистеми (економіки співдружності радянських республік) не могли існувати самостійно без керівного центра. То6то, якщо в одній підсистемі видобували певний ресурс, то його обробка i виготовлення готового продукту з нього відбувалось в інших підсистемах. Нерідко така політика щодо розміщення одиниць господарського комплексу держави була непродуманою та малоефективною, проте її дієвість полягала зовсім не в досягненні високих показників економічної ефективності, а в забезпеченні ідеології єдиної могутньої держави - СРСР та в утриманні, таким чином, під контролем її складових.

3 метою „більш ефективного та дієвого" регулювання економіки було запропоновано повернутись до директивного Планування та прогнозування розвитку національної економіки СРСР. Ринкові механізми функціонування ринку - ціна, попит i пропозиція - були замінені суб’єктивно сформованою системою загальнодержавних планів. Така система державних планів охоплювала усю господарську систему, підкоряючи її тотальному контролю з боку владних політичних сил. В результаті такої політики владної у країні спостерігались диспропорції між галузями народного господарства, спостерігався дефіцит одних і профіцит інших товарів. Формування попиту на товари також набувало директивного характеру, деформуючи структуру людської свідомості i поведінки, ще більше розриваючи ринкові взаємозв’язки в господарській системі країни. Хоча сама система директивного планування вражала своєю єдністю, направленістю до досягнення єдиної мети, структурованістю та внутрішньою узгодженістю.

Ринкові відносини на мікро- та мезорівнях радянської економіки були відсутні i замінені державними планами i директивами. Відбувалась зрівнялівка в доходах різних соціальних верств населення, що у сукупності вело до зниження мотивації праці останніх.

3 метою спрощення механізмів управління i контролю за господарською системою СРСР, а також з метою утримання важелів економічної влади в руках політичної еліти було повністю скасовано приватну власність. Хоча деякі підприємства юридично були оформлені як акціонерні товариства, кооперативи чи інші об’єднання, фактично вони все ж були державною („загальнонародною" чи „суспільною") власністю.

Тотальне одержавлення відносин власності та формування складних за географічними, галузевими та функціональними зв’язками промислових комплексів вело до надмірної монополізації національної економіки Радянського Союзу. Крупні монопольні об’єднання отримували змогу контролювати випуск того чи іншого продукту, деформуючи загальну економічну ситуацію в державі.

Економіка СРСР була перенасичена неприбутковими господарськими одиницями, що функціонували за рахунок державних субсидій та дотацій. Ринок у його західному розумінні - як організм, що саморозвивається i за рахунок дії законів конкуренції здатен сам себе оздоровлювати - не існував. Натомість значна частина державних коштів витрачалась на штучне утримання як збиткових, так i прибуткових підприємств.

Під жорстким тотальним контролем, в умовах „повної відірваності" від зовнішнього світу, тоталітарної ідеології, жорсткого плану та диктату керівного центру Україна перебувала понад 70 років, не маючи, таким чином, жодних альтернатив всебічного та багатоваріантного розвитку.

Були, звичайно, i періоди певних продуктивних змін у координації господарського життя СРСР (50-ті та 60-ті рр.). Наприклад, період „хрущовської відлиги", за якого українським землям було надано деякі автономні права у виробленні власної національної політики (мова, освіта, культура, частково економічна політика тощо). Проте вони не носили довгострокового та всеосяжного характеру, оскільки суспільні підсистеми українських земель все ж залишались частиною єдиного радянського народногосподарського комплексу. Не дали свого результату ані грошова, ані земельна, ані галузева реформи, що розпочались це у 1961 році.

Реальні підвалини для формування національної економіки України були закладені в середині 80-их рр. ХХ ст. цей період прийнято називати „горбачовською перебудовою". Це час усвідомлення того факту, що закрита економіка, позбавлена реальної об’єктивної рушійної сили приречена на загибель. За управління команди М.Горбачова було проведено ряд економічних заходів (активізація товарно-грошових відносин, розробка стратегії для формування відкритої економіки СРСР, формувались механізми вирівнювання диспропорцій у галузевій структурі економіки, закладались підвалини нової грошово-кредитної політики, відносин власності та принципів підприємництва, системи оподаткування тощо), проте їх невідповідність базовим економічним взаємовідносинам у державі, форсованість та непродуманість наслідків реформування, інституційний вакуум, відсутність досвіду проведення економічних реформ, значний тіньовий сектор, політизація економічної системи та боротьба за політичну i економічну владу не дали змоги довести розпочаті реформи до логічного завершення.

Різка дестабілізація економічних взаємозв’язків у середині країни (падіння курсу національної валюти, диспропорції в зовнішніх та внутрішніх інвестиціях, нерівномірність розподілу доходів серед населення, дефіцит на ринку товарів широкого вжитку, збільшення тіньового сектора економіки, зниження якості радянських товарів та застаріла технологія виробництва, що не відповідала міжнародним стандартам, непродумана i нечітка зовнішня політика держави, відсутність мотиваційних механізмів здійснення підприємницької діяльності та ін.) та прагнення радянськими республіками самостійно провадити соціально-економічну політику, фактично призвели до краху радянської імперії. 3 1989 починається розпад СРСР та становлення нових національних господарств колишніх радянських республік.

В результаті того, що Україна фактично увесь період свого існування перебувала в якості не окремої незалежної держави, а як одиниця інших країн, стадія виникнення та формоутворення як дійсної національної господарської системи з усіма вище означеними ознаками нації та національної економіки відбулись з отриманням нею незалежності у 1991 році. Її економічна система до 1991 року - це синтезована залежна від інших економік форма організації та управління господарським життям. Хоча слід зауважити також i на тому факті, що не зважаючи на залежність українських земель від інших господарських систем, Україна все ж не переставала брати участь як своїми ресурсами, так i продуктивними силами у загальноекономічних процесах, що протікали на їх території. При цьому вона набувала досвіду та відпрацьовувала можливі шляхи розвитку власної господарської системи. Тобто формування національної економіки України відбувалось на основі того досвіду, економічного потенціалу, що вона отримала, перебуваючи частиною інших економічних систем.

Після здобуття незалежності перед Україною постала проблема формування та розвитку власної господарської системи:

  • Сформувати структуру економіки за галузями, народногосподарськими комплексами, сферами виробництва та обслуговування, оскільки після розпаду СРСР економіка України не становила цілісного комплексу (до 1991 року в Україні вироблялось лише 20% кінцевого продукту);

  • Створити умови та визначити механізми первісного нагромадження капіталу;

  • Переформувати управлінські та регулятивні органи, що відповідають за розвиток економічної системи суспільства;

  • Створити сприятливі умови для формування ринкової інфраструктури, структури ринків відповідно до нових закономірностей функціонування економіки;

  • Визначити стратегічні напрямки руху національної економіки — модель економічного розвитку;

  • Відповідно до стратегії економічного розвитку сформувати інституційну базу економічних реформ;

  • Закласти підвалини для формування та ефективного функціонування валютної, грошово-кредитної, . фінансової, бюджетної, фіскальної та інших підсистем національної економіки;

  • Створити умови для переходу національної економіки від системи закритого до системи відкритого типу;

  • Реформувати відносини власності;

  • Переорієнтація економіки з аграрно-промислової на промислово-аграрну країну;

  • Створити умови для активізації розвитку підприємництва;

  • Провести повну інвентаризацію господарських одиниць за галузевими, функціональними, організаційними та іншими ознаками з метою формування реєстрів суб’єктів господарювання та економічних ресурсів та ін.

Відповідні економічні реформи було розпочато фактично одразу після здобуття незалежності України, вони тривають i досі. Економічні реформи ознаменували період переходу (трансформації) національної економіки України до нового типу господарювання — змішаної економіки або, якщо говорити більш конкретно, до моделі соціально орієнтованої ринкової економіки.

Розглянемо деякі аспекти економічних реформ в Україні.

1. Реформування відносин власності та формування умов для підприємницької діяльності.Починаючи з 1991 року Верховною Радою України було прийнято серію законів, що визначили основні умови та форми відносин власності i підприємництва в Україні: Закон України «Про власність» (1991 р.), Закон України «Про підприємництво» (1991 р.), Закон України «Про підприємства в Україні» (1991 р.), Закон України «Про господарські товариства» (1991 р.), Закони України «Про приватизацію майна державних підприємств» (велику приватизацію) (1992 р.), Закони України «Про приватизацію невеликих державних підприємств» (малу приватизацію) (1992 р.), Закони України «Про приватизаційні папери» (1992 р.), Указ Президента України «Про корпоратизацію підприємств» (1993 р.), та ряд інших нормативно-правових актів, що визначали плюралізм форм власності та основні засади підприємницької діяльності в Україні.

На даний період в Україні було створено i введено в діло Господарський Кодекс України, що представляє собою зведений нормативно-правовий акт з урегулювання основних господарських відносин. Щороку розробляються держанні та регіональні програми соціально-економічного розвитку, стимулювання та допомоги розвитку підприємництва, створення умов для розвитку малого та середнього бізнесу, оптимізації відносин власності тощо. Щороку приймаються закони України „Про Державну програму приватизації", які визначають основні пріоритетні галузі, підприємства, в яких доцільно змінити форму власності.

Позитивним моментом реформуваннявідносин власності слід вважати те, що за роки незалежності було сформовано критичну масу недержавної власності та розпочато впровадження обслуговуючої ринкової інфраструктури з метою оптимізації її функціонування, розпочалось вирівнювання диспропорцій у галузевій структурі національної економіки, нарощення темпів промислового виробництва у недержавному секторі економіки. Так, наприклад, обсяги промислового виробництва підприємств недержавного сектора зросли з 18,2% у 1992 році до більш ніж 81% у 2002 році. І ця тенденція зберігається протягом останніх п’яти років. Крім того, покращуються загальноекономічні показники діяльності підприємств, що змінили форму власності шляхом роздержавлення, приватизації та корпоратизації.

Проте у сфері приватизації та корпоратизації й до цього часу існує цілий ряд прогалин та невирішених конфліктів. Так, наприклад, за оцінками експертної групи ЄБРР основна проблема низької ефективності приватизаційних проектів в Україні полягає в тому, що й до цього не розроблені та не впроваджені у життя програми щодо передприватизаційної допомоги підприємствам, критерії оцінки ринкової вартості об’єктів приватизації, рейтингові шкали та система аналізу найбільш вдалих груп інвесторів на визначені об’єкти. Крім того, так само невирішеними залишаються проблеми „ефективного власника", власності трудових колективів, конфлікти у сфері корпоративних відносин тощо.

2. Грошово-кредитна та фінансова політика в перехідний період в економіці України. Формування грошово-кредитної та фінансової систем України відбувалось протягом 1991-1994 рр. Метою даної реформи було створення ринкової ідеології та здійснення ринкової трансформації національної економіки, що не можливо без означених систем, а також боротьба з інфляційними процесами, що досить швидкими темпами розвивались у даний період в економіці держави. Результатом впровадження даної реформи було проведення м’якої фіскальної та монетарної політики, а також активне використання зовнішніх запозичень для подолання інфляції та вирівнювання диспропорцій в економіці.

3 1995 року розпочинається новий етап грошово-кредитної та фінансової реформ. У даний період уряд переходить до більш жорстких методів монетарної та м’яких методів фіскальної політики, активно перерозподіляються кредитні ресурси у бік реальної економіки, формуються засади безготівкових розрахунків, припиняється надмірна емісія паперових грошей, а також закладаються підвалини фондового ринку України, відбувається грошова реформа, стабілізується валютний курс, впроваджується система валютних коридорів.

3 2001 року розпочинається процес підвищення ефективності грошово-кредитної та фінансової систем, а також забезпечення загальноекономічного зростання. У цей період уряд країни застосовує досить жорсткі методи регулювання грошово-кредитних та фінансових відносин в економіці. Результатом реалізації даних механізмів стали: досягнення профіциту зведеного бюджету країни, зростання бюджетних надходжень, покращення фінансової звітності суб’єктів господарювання, стабілізація валютного курсу, запровадження режиму регульованого плаваючого курсу гривні, зниження темпів інфляції, зростання реального ВВП, підвищення інвестиційної активності, збільшення доходів населення та зменшення їх диференціації за соціальним критерієм, активізація діяльності кредитних та інвестиційних установ, зміцнення позицій національної економіки у системі світового господарства тощо.

В результаті покращення фінансового стану вітчизняної економіки, стабілізації національної валюти та фіскальної системи Україна спромоглась укласти досить вигідні міжнародні та регіональні проекти, що дають можливість збільшувати інвестиційну активність закордонних та національних інвесторів, активізувати становлення та діяльність національного фінансового сектора економіки, підтримки малого та середнього бізнесу.

Так, наприклад, за підрахунками Виконавчого директора ЄБРР, якщо Україна буде виконувати власні зобов’язання перед міжнародними економічними організаціями та загалом перед ЄС, стабілізує інституційне середовище за означеними вище напрямками, то щорічні обсяги інвестицій в Україну збоку ЄБРР можуть збільшитись до 350-450 млн. євро, а це дасть можливість зробити портфель зобов’язань ЄБРР в Україні з 1,1 до більш ніж до 2,0-2,5 млрд. євро у найближчі роки.

Протягом 2000-2005 рр. за допомогою міжнародних економічних інститутів в Україні було реалізовано такі проекти, як наприклад: створено Український банк мікрофінансування (УБМ), реалізується програма акціонерної участі ЄБРР у капіталах вітчизняних банків загальною вартістю понад 20 млн. дол. (Mu1ti Bank Facility), закладено основи реалізації спільного проекту МБРР та уряду України щодо реконструкції системи державного казначейства, розробляється проект підтримки системи соціального захисту населення, гарантійний проект „Морський старт" тощо.

3. Становлення ринку капіталів в Україні.Це процес формування однієї з головних конструкцій ринкової економіки. Він характеризується нагромадженням, насамперед, грошових активів, матеріальних цінностей і, у подальшому, зростанням ролі людського та інформаційного ресурсів для забезпечення процесів інтенсивного суспільного відтворення. Основними механізмами нагромадження первісного капіталу в Україні стали приватизація та корпоратизація.

Метою приватизації в Україні була потреба сформувати основні групи суб’єктів економіки, що у своїй сукупності здатні забезпечувати розвиток національної економіки: малий та середній бізнес (приватні підприємства); великий бізнес (корпорації, крупні приватні компанії); державний сектор економіки.

Проте й на сьогоднішній день актуальними залишаються питання підтримки та розвитку малого i середнього бізнесу, загальноцивілізаційного та інституційного розвитку великого капіталу, ефективного державного управління i регулювання соціально-економічними процесами в Україні.

Поряд з процесами приватизації для забезпечення функціонування приватизованих та корпоратизованих підприємств відбувалось формування фондового ринку та удосконалення кредитно-фінансової підсистем національної економіки. Протягом 1991 –1999 рр. в Україні було створено Державну Комісію з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР), Національну депозитарну систему України, Депозитарій „Міжрегіональний фондовий союз", Першу Фондову Торговельну Систему (ПФТС), Професійну асоціацію реєстраторів i депозитарії (ПАРД) визначено принципи функціонування ринку цінних паперів в державі, закладено підвалини електронного обігу цінних паперів.

Проте їх робота визначається українськими економістами досить неоднозначно, оскільки за окремими показниками робота фінансових установ України постійно поліпшується, а за іншими знижується або залишається незмінною протягом останніх років (табл.. 1.5.1, 1.5.2, рис. 1.5.1).

Таблиця 1.5.1.

Джерела приросту фінансового потенціалу банківської системи
України та напрямки його використання, щорічний приріст, млрд. грн.

Показники

1998

1999

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

Готівка в обігу

1,0

2,4

3,2

6,7

7,0

6,7

9,2

17,9

7,1

Рахунки суб’єктів

Господарювання

2,3

2,7

4,2

2,4

4,2

10,7

12,2

18,1

8,5

Рахунки домогосподарств

1,4

1,2

2,5

4,6

8,0

13,1

9,2

31,6

16,5

Банківський капітал

0,9

1,1

0,6

1,4

2,1

2,9

5,5

7,0

6,8

Приріст фінансового

Потенціалу

5,6

7,3

10,4

15,1

21,2

33,4

36,25

74,7

38,9

Кредити органів

загальнодержавного

Управління

1,9

2,2

1,0

-0,1

0,0

-0,1

-0,8

-0,6

28,3

Кредити реальному

сектору та населенню

1,6

2,9

7,8

8,8

13,7

25,8

20,7

54,8

24,6

Приріст активів

3,4

5,1

8,8

8,7

13,7

25,7

20,0

54,3

52,9

* www.bank.gov.ua

Таблиця 1.5.2.

Щорічні темпи приросту реальних обсягів фінансових

ресурсів у банківській системі України (%)

Показники

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

Кошти на поточних рахунках

27,1

22,3

34,8

36,1

-18,3

134,0

21,1

Кошти на депозитних рахунках

28,2

56,5

62,9

79,3

19,0

49,4

24,4

* www.bank.gov.ua

1998-2000 2003-2004 темпи приросту

  • банківський капітал

  • рахунки суб’єктів

господарювання

  • рахунки домогосподарств

готівка в o6iry

Рис. 1.5.1. Джерела приросту кредитхихресурсівбанківської системи Украйни, %

3анижений рівень капіталізації економіки України можна пояснити не лише відсутністю сильного фінансового ринку, а й тим, що суспільне багатство не є капіталізованим, воно не має ринкової вартості. Капітал вітчизняних компаній та фінансових установ досить часто є або переоціненим або недооціненим, крім того, вітчизняні фірми досить скептично ставляться до інституту довіри, що є одним з головних якісних їх характеристик поряд з фінансовими показниками.

4. 3міна ролі держави в господарській системі України.В СРСР панувала ідеологія тотального одержавлення усіх сфер суспільної життєдіяльності, виключної ролі держави у процесі переходу до соціалістичного ладу. Неспроможність адміністративно-командної системи до подальшого економічного розвитку, переходу до нової системи господарювання, бажання швидких та результативних змін, поради міжнародних фінансових інституцій та експертів, які фактично фінансували реформування економіки колишніх соціалістичних республік та базували свої рекомендації на основі ідеології ринкового фундаменталізму, породили нову ідеологічну парадигму для держав з перехідною економікою - мінімізацію втручання держави в економічне буття суспільства. Проте перші роки економічних реформ та досвід розвинених держав довели неспроможність ринку повністю самодостатньо забезпечувати сталий економічний розвиток та ефективне саморегулювання і, особливо, за умов, коли він фактично не існував в національній економіці України.

Невідворотні та об’єктивно викликані процесами швидких реформ диспропорції в економіці, значні темпи інфляції, перехід суб’єктів господарювання в тіньовий сектор, активізація корупції, суспільна напруженість та зубожіння більшої частини населення держави визначили необхідність державного втручання в „новоутворену" економічну систему. Крім того, відомі вітчизняні та зарубіжні економісти обґрунтували недоцільність такого політичного курсу та ідеології - ринкового фундаменталізму.

3а роки реформ було переосмислено та трансформовано функції структуру апарату державного управління i регулювання економіки. Так, його структура перейшла на принципи функціонального, ситуаційного управління, індикативного планування, поєднання економічних механізмів управління з адміністративними, було зміщено центри контролю за процесами суспільного відтворення (функції безпосереднього поточного контролю було делеговано місцевим органам самоврядування та безпосередньо суб’єктам господарювання), було активізовано та більш структуровано процеси нормотворення тощо.

Теоретично було обґрунтовано, що основною метою державного втручання в економіку є здійснення політики забезпечення національної злагоди між усіма суб’єктами економічних відносин, різними верствами населення, секторами і галузями економіки, оптимальна координація економічної діяльності та процесів суспільного виробництва спільно p іншими суб’єктами регулювання економічних відносин для здійснення ринкових перетворень i формування економіки нового типу.

І хоча структура механізму державного регулювання економіки містить ряд недоліків (недостатня участь держави у створенні сприятливих умов для приватного бізнесу; у розвитку новітньої фундаментальної i прикладної науки, техніки i технології, інноваційних процесів; у стримуванні процесів надмірної міграції робочої сили, пошуку векторів зовнішнього співробітництва, вирішення економіко-екологічних проблем, розмежування сфер владного впливу влади i бізнесу, а також нагальному вирішенні політичної ситуації в країні, підтримки малого i середнього бізнесу, „тамування" інтересів олігархічних кланів i груп з концентрованими інтересами. Ефективна роль держави у вирішенні соціально-економічних, екологічних та політичних питань повинна посилюватись i надалі, щоб ці питання вирішувались з урахуванням інтересів усього суспільства, а не окремих кланів, політиків та олігархів.

5. Боротьба з тіньовою економікою та корупцією. ПрезидентУкраїни у своєму зверненні до ВРУ "Про внутрішнє i зовнішнє становище України у 2003 році" відзначив, що в умовах, коли перед національною економікою України стоїть стратегічна мета досягнення сталого економічного зростання та формування соціально-орієнтованої ринкової економіки, формування засад демократичного постіндустріального суспільства, важливо усвідомити нагальну необхідність зосередження основних акцентів економічної політики на досягненні відчутних якісних зрушень, зокрема на подоланні тих глибоких деформацій, що сформувалися в період майже десятирічної кризи. Ключовою длядосягнення поставлених цілей є проблема обмеження глибокої тінізації економічної діяльності та корупції.

Потрібно виходити з того, що саме тінізація економіки реально загрожує національній безпеці та демократичному розвитку держави. Значні масштаби тіньової економічної діяльності позначаються на обсягах i структурі ВВП, гальмують соціально-економічні реформи, спотворюють офіційні дані про стан економіки, а корупційна діяльність - впливає на загальний рівень довіри суспільства до влади та його консолідації.

Згідно соціологічного дослідження, проведеного у квітні 2006 року Інститутом соціології НАНУкраїни, рівень довіри громадян до бізнесу i до найважливіших інститутів держави залишається фактично незмінним. Відповідно, рівень довіри до бізнесу коливається між показниками 2,2 - 2,6 балів, а до державних інститутів - між 2,4 та 2,6 балів.

Як відзначають самі політики та науковці, вибір Україною шляху формування ефективної конкурентоспроможної ринкової економіки вимагає подолання зазначених негативних тенденцій.

Томуз метою подолання кризових явищ в національній економіці України державним органам влади, науковцям та підприємцям необхідно сконцентрувати увагу на виробленні нової стратегії детенізації економіки, яка б першочергово розкрила для українського суспільства негативну роль „тіньової економіки" та створила реальні важелі протидії її негативним наслідкам:

  • створення умов для легалізації зайнятості;

  • сприяння розвитку банківської системи та забезпечення ефективної діяльності фінансових ринків;

  • скорочення рівня монополізації виробництва та розвитку конкурентного середовища;

  • підвищення ефективності державного нагляду та контролю за підприємницькою діяльністю шляхом застосування економічних механізмів майнової відповідальності та банкрутства з одночасним обмеженням повноважень державних регуляторних органів щодо адміністративного втручання в господарську діяльність підприємств;

  • посилення захисту майнових прав держави шляхом прийняття законів України: "Про управління об’єктами державної власності", "Про державні підприємства", "Про довірче управління майном"; змін i доповнень до Закону України "Про оренду державного i комунального майна";

  • забезпечення прозорості в діяльності виконавчої влади;

  • підвищення ефективності системи управління корпоративними правами;

  • розробка, з урахуванням світового досвіду, відповідного правового забезпечення процесу легалізації (амністії) доходів, отриманих внаслідок приховування від надмірного оподаткування та ін.

6. Міжнародна економічна парадигма розвитку України.Після розпаду СРСР на пострадянському просторі колишніми республіками було створено ряд міждержавних та міжнародних організацій. Їх формування поклало початок розвитку міжнародних відносин нових незалежних держав у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Наприклад, було сформовано такі структури, як: СНД, ЄврАзЕС, ГУУАМ, ОДКБ, ЦАС, кавказьку четвірку, планується створення єдиного економічного простору (СЕП). Проте практика їх діяльності свідчить, що вони не спроможні у повній мірі забезпечити усю сукупність необхідних умов для розвитку національних економік як відкритих систем у світогосподарській економічній системі.

3 міркувань розширення економічних зв’язків з більш розвиненими економічними системами Україною було взято стратегію на всебічний розвиток міжнародного співробітництва. За роки незалежності національна господарська система досягла у цьому напрямку окремих успіхів. Так, у 1992 році Україна стала учасницею ОБСЄ (у рамках Гельсінського процесу), у 2003 році було укладено угоду про спільне виконання програми «Підготовка шляхів до запровадження інструменту нового суспільства» з Вишеградською трупою, реалізується практична участь України в програмах сусідства „Польща - Україна - Угорщина" та „Угорщина - Словаччина - Україна", їх спільна участь у регіональній програмі центральний адріатичний дунайський південно-східний європейський простір (САD-SES) та ін. 3 90-их років Україна чітко визначилась з пріоритетами соціально-економічного міжнародного співробітництва - підвищити рівень розвитку економічної системи до міжнародних вимог та активізація відносин з ЄС (зараз - це політика прискореного входження в ЄС). Для досягнення поставленої мети Україна уклала ряд міжнародних та державних договорів, за якими вона бере активну участь в Угоді про розвиток вільної торгівлі в Центральній Європі (ЦЕФТА), Угоді про чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС), у роботі НАТО, ТАСІС тощо.

Україна тісно співпрацює з європейськими сусідами у напрямку формування єврорегіонів для забезпечення транскордонного співробітництва: „Буг", „Карпати", „Нижній Дунай". Готові до функціонування вільні економічні зони на інноваційній основі, що можуть дати значний економічний ефект країнам та регіонам-учасникам.

Наша держава ратифікує угоди, використовує у практиці господарювання та управління економікою рекомендації ряду міжнародних економічних організацій (СОТ, МВФ, Група Світового Банку, Європейський Банк реконструкції i розвитку, НАФТА, ГАТТ, НАТО, ООН та ін.). Бере участь у спільних інвестиційних проектах разом з вказаними структурами тощо.

3 більшістю з них укладаються довгострокові угоди зі спільними фінансовими зобов’язаннями за їх виконанням, в деяких Україна є постійним членом груп та органів або вільним членом слухань тощо. Наприклад, за допомогою міжнародних економічних організацій в Україні протягом останніх шести років активно розробляються та реалізуються проекти у сферах стабілізації загальної економічної політики, електроенергетики та теплопостачання, екологічної стабілізації, розвитку міст, підняття сільського господарства, управління державним сектором економіки, соціальній політиці, фінансів тощо.

Проте й на сьогодні основним пріоритетом зовнішньоекономічного розвитку національної економіки України, на що спрямовані більшість з вказаних напрямків евроспівробітництва, залишається членство в ЄС. Угода про партнерство між Україною i ЄС було підписано ще у 1994 році. За цією угодою Україна та ЄС зобов’язувались спільно: підтримувати демократичні реформи та розвиток демократичних реформ, стабілізувати економічну та соціальну ситуацію, зміцнювати політичний діалог між країнами, брати активну участь у регіональному співробітництві, організовувати зустрічі на рівні держав, регіонів тощо. Україна за період співпраці з ЄС набула членства в Раді Європи i ОБСЄ, стала учасником угоди „Партнерство заради миру", ратифікувала цілий ряд міжнародних нормативно-правових актів i розпочала переговори з СОТ (входження в СОТ є однією з умов для вступу в ЄС).

За останні десять років Україна значно просунулась у своїй стратегічній меті щодо вступу в ЄС: спочатку здобула статус країни З перехідною економікою (до 2000 року вона мала статус країни з неринковою економікою), а пізніше й статус країни з ринковою економікою. Проте й до цього часу наша держава не виконує усіх вимог, які ставить ЄС до претендентів на членство в ньому. Насамперед це стосується входження України до СОТ, вступ до якої за оцінками наведеними у„Інформаційно-аналітичних матеріалах з питань вступу України до СОТ" надасть можливість національній економіці нашої держави досягти рівня розвитку постіндустріальних країн.

Проблема також полягає в тому, що в Україні при вирішенні питань щодо стратегії зовнішньоекономічної співпраці не об’єднались головні політичні та економічні сили, суспільство в цілому. І на сьогодні ведуться гострі дискусії щодо необхідності та доцільності багатовекторності в зовнішній політиці або щодо переваги прохідного напрямку розвитку України. Невирішеність даного конфлікту веде до затягування інтеграційних процесів національної економіки.

І хоча Україна намагається дотримуватись обраних напрямків внутрішнього соціально-економічного розвитку i зобов’язань за міжнародними домовленостями:

  • Розвивати первинний i вторинний сектори економіки;

  • Вирівнювати диспропорції між фінансовим та реальним секторами економіки;

  • 3більшити реальний ВВП та знизити темпи інфляції;

  • Збільшити доходи та покращити умови життя та діяльності населення країни;

  • Довести характеристики якості продукції та послуг вітчизняних виробників до міжнародних стандартів якості;

  • Сформувати відповідне середовище мотивації до конкурентної поведінки на ринку, а також інституційне поле для боротьби з тіньовою економікою та корупцією;

  • Усунути диспаритет між секторами економіки;

  • Визначити стратегічним напрямком розвитку національної економіки

техніко-технологічний напрям розвитку, підвищення ролі інформації,

знань та науки в розвитку суспільного виробництва тощо.

Та все ж обґрунтованим науковим критеріємефективної міжнародної політики незалежної національної держави є зовнішня економічна політика розвитку України як незалежної держави, яка б базувалась на загальнонаціональних інтересах соціально-економічного розвитку i балансу інтересів на мікро-, мезо- макро- та мегаекономічному рівнях, що в кінцевому результаті забезпечить їй стале економічне зростання та конкурентоспроможність на міжнаціональному ринку.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

  1. Що таке національна економіка як явище соціально-економічної реальності?

  2. Що є предметом дослідження національної економіки як галузі знань?

  3. Перерахуйте основні економічні науки, з якими національна економіка має тісні взаємозв’язки?

  4. Що таке тип національної економіки?

  5. Перерахуйте основні складові економічної системи?

  6. У чому полягає суть теорії інститутів?

  7. Чому більшість сучасних економічних систем є змішаними?

  8. Що таке національне багатство суспільства? Чим воно відрізняється від національного доходу?

  9. В якій системі макроекономічного рахівництва враховувався проміжний продукт?

  10. Що таке стратегія розвитку національної економіки? Якою вона є в Україні на сучасному етапі її розвитку?

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

  1. Що вивчає національна економіка:

а. Використання обмежених ресурсів суспільства та управління ними.

b. Досліджує питання розвитку окремих галузей народного господарства.

с. Методологічні питання розвитку економічної життєдіяльності суспільства.

d. Питання про доцільність державного втручання в економіку.

е. соціально-економічні явища i процеси, що протікають в економіці

певної країни, а також методологічні підходи щодо їх оптимізації i

розробки державної політики зпитань розвитку національної господарської системи.

  1. Визначте систему базисних інститутів економіки:

а. Праця - управління - влада - власність.

b. Праця - влада - капітал - власність.

с. Праця - влада - наука - управління - власність.

d. Наука - знання - управління - капітал.

е. Праця - управління - влада - техніка.

3. Національна економіка як галузь знань зародилась:

а. У Римі та Греції у V-IV ст. до н.е.

b. У XVІI-XVIІI ст. у руслі класичної політичної економії.

с. У період Великої депресії (30-их рр. ХХ cт.).

d. На початку ХХ ст. у період значних техніко-технологічних, економічних та соціальних зрушень у житті суспільства.

е. У 70-их рр. ХХ ст. у теорії неокласичного синтезу.

4. Визначте основні елементи моделі національної економіки:

а. Продуктивні сили.

b. Техніко-економічні відносини.

с. Соціально-економічні відносини.

d. Організаційно-економічні відносини.

е. Господарський механізм.

f. Усі вище вказані елементи.

5. Які з вказаних економічних систем класифікуються з точки зору формаційного підходу:

а. Первіснообщинний лад.

b. Рабовласницький лад.

c. Індустріальне суспільство.

d. Ринкова економіка.

е. Соціалізм.

6. 3а структурно-управлінським аспектом розвитку економіки розрізняють:

а. Ринкову економіку.

b. Неринкову економіку.

с. Індустріальну економіку.

d. Економіку знань.

е. Феодальну економіку.

7. Інфляція - це:

а. Переповнення каналів грошового обігу країни масою надлишкових паперових грошей порівняно з потребами обігу вних, що супроводжується падінням рівня заробітної плати та швидкими темпами зростання цін.

b. Взаємозалежність між сукупним експортом та імпортом національної економіки.

с. Спеціальний показник, що поєднує три складові (ВВП, грамотність i тривалість життя) тадає складну оцінку людського прогресу.

d. Сукупність вироблених i нагромаджених суспільством матеріальних та духовних благ, набутих протягом усього його існування, а також природнийпотенціал країни.

е. 3агальні зміни цін на товари та послуги, якимикористується населення країни протягом певного періоду часу.

8. Індекс технологічного розвитку відображає:

а. Відносну конкурентоспроможність національної економіки на міжнаціональному ринку.

b. 3міни цін на товари i послуги, якими користується населення країни.
Застосовується для динаміки реальної заробітної плати у країні.

с. Роль техніки та науки у розвитку економіки та враховує кількість зайнятого персоналу на НДДКР, кількість патентів та наукових публікацій у розрахунку на мільйон мешканців держави.

d. Рівень грамотності, кількість людей, що мають середню освіту та кількість людей з вищою освітою (у відсотках від усього населення країни).

е. Сукупність вироблених i нагромаджених суспільством матеріальних та духовних благ, набутих протягом усього його

існування, а також природний потенціал країни.

9. Національне багатство - це:

а. Сукупність вироблених суспільством протягом певного періоду матеріальних благ.

b. Сукупність нематеріальних благ суспільства, вироблених та накопичених ним протягам усього його історичного розвитку.

с. Усе природне багатство суспільства.

d. Сукупність вироблених i нагромаджених суспільством матеріальних та духовних благ, набутих протягом усього його існування, а також природний потенціал країни,

е. Сукупність матеріальних та нематеріальних благ, вироблених як резидентами, так i нерезидентами країни за певний фінансовий період.

f. Грошові цінності у вигляді грошових знаків, цінних паперів, усі людські здібності, досягнення у науці та техніці, культурі i спорті, у мистецтві, а також нагромаджений виробничий досвід суспільства (виражається у загальнолюдському знанні).

10. Перерахуйте основні макроекономічні показники, що відображають розвиток національної економіки (не менше 5 показників).

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

  1. А.Смит. Исследование о природе и причинах богатства народов. - М., Соцэкгиз, 1962. - 684 с.

  1. Ватаманюк З.Г., Панчишин С.М. та ін. Економічна теорія: макро- i мікроекономіка. Навч. посіб. - К.: Альтернатива, 2001, - 607 с,

  1. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань. Навч.пасіб. - К.: Вища школа, 1998, - 544 с.

  1. Генеза ринкової економіки (політекономія, мікроекономіка, макроекономіка, економічний аналіз, економіка підприємства, менеджмент, маркетинг; фінанси, банки, інвестиції, біржова діяльність): Терміни,

поняття, персоналії. / За заг. ред. Г.I. Башнянина, В.С. Іфтемічука. - К.: Магнолія плюс, 2004. - 688 с.

  1. Економічна теорія: Підручник / За ред. В.М. Тарасевича. - К: Центр навчальної літератури, 2006. - 784 с.

  2. Задоя А.А., Петруня Ю.Е, Основы экономической теории: Учеб. пособие. - М.: Рыбари, 2000. - 479 с.

  3. Історія економічних вчень (Сучасна економічна думка): Навч. посіб, / За заг.ред. Мочерного С.В. - Львів: Новий світ-2000, 2004. - 480 с,

  4. Мочерний С.В. Економічна теорія. Посібник, - К.: Академія, 2001, - 656 с.

  1. Основи економічної теорії / За ред. С.В. Мочерного. - К.: Академія, 1998. - 464 с.

10.Основи економічної теорії. Підручник / А.А. Чухно, П.С. Єщенко, Г.Н. Климко, - К,: Вища школа, 2001. - 606 с,

11. Основи економічної теорії. Підручник / За ред. проф. С.В. Мочерного. - Тернопіль: Тарнекс, 1993. - 688 с.

12.Основи економічної теорії. Підручник / Крупка М,І,, Островерх П.І., Реверчук С.К. - К: Атіка, 2001. - 344 с,

  1. Основи економічної теорії. Тести. Задачі. Кросворди / За ред. С.В. Мочерного, О.A. Устенка. - К.: Академія, 1998. - 256 с.

  2. Основи економічної теорії: Підручних. У 2-х кн. / Ю.В. Ніколенко, А.В. Демківський, В.А. Євтушевський та ін.; За ред. Ю.В. Ніколенка. 2-ге вид. - К.: Либідь, 1998.

15.Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / Г.Н. Климко, В.П. Нестеренко та ін.; За ред. Г.Н. Климка, B.П Нестеренка. - К.: Вища школа, 1994. - 559 с.

  1. Основы экономической теории. Учебник / Мочерный С.В., Симоненко В,К,, Секретарюк В.В., Устенко А.А. - К.: Знання, 2000. - 608 с.

  2. Перехідна економіка: Підручник / В.М. Геєць,Є.Г. Панченко, Е.М. Лібманова та ін. - К.: Вища школа, 2003. - 591 с.

  3. Продуктивні сили i регіональна економіка: 3б. наук. праць. У 2-х ч. / РВПС України НАН України. - К.: РВПС України НАН України, 2006. - Ч.1. - 282 с.

  4. Україна i світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть / А.С. Філіпенко, В.С. Будкін, А.С. Гальчинський та ін. - К.: Либідь, 2002.- 470 с.

  5. Ходжсон Д. Экономическая теория и институты. - М., 2003, - 367 с.

  6. Шумпетер Й. Теория экономического развития, - М,: Прогресс, 1982. -455 с.

  7. Экономическая теория. Микроэкономика - 1,2: Учебник / Под общ. ред. Г.П. Журавлевой. - М.: Дашков и К°, 2004. - 934 с.

  8. Якубенко В.Д. Базисні інститути у трансформаційній економіці: Монографія. - К.: КНЕУ, 2004. - 252 с.

Розділ II. ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

НАЦІОЕАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Основні поняття i терміни

Вичерпні природні ресурси;

Нефінансові невироблені активи;

Економічнийпотенціал;

Нефінансові вироблені активи;

Загальне збільшеннянаселення;

Потенційні ресурси;

3агальне зменшення населення;

Природний прирістнаселення;

Людський капітал;

Природні ресурси;

Міжнародний поділ праці;

Природні умови;

Науковий потенціал;

Природно-ресурсний потенціал;

Національне багатство;

Суспільне виробництво;

Невичерпні природні ресурси;

Трудовий потенціал;

Непоновлювальніприродні ресурси;

Фінансові активи.

2.1. Поняття та склад потенціалу національної економіки

У наш час поняття «економічний потенціал», незважаючи на досить широке розповсюдження в науковій літературі, не має однозначного тлумачення. Найбільш поширеним є наступне. Економічний потенціалкраїни характеризує здатність суспільства виробляти товари i послуги та забезпечувати розширене відтворення з метою задоволення потреб населення, поліпшення якості життя її громадян.

Суспільним виробництвомє процес перетворення ресурсів в продукцію необхідного обсягу i якості. У цьому плані воно у вирішальному ступені залежить від наявності i використання взаємопов’язаних i взаємозумовлених ресурсів, що визначають можливості виробництва:

  • основного капіталу та інших нефінансових i фінансових активів;

  • природних ресурсів;

  • людських ресурсів;

  • організації управління;

  • інноваційного потенціалу.

Перші три елементи об’єднуються поняттям національного багатствав традиційному i розширеному розумінні. Вони визначають початкові ресурсні можливості виробництва.

Разом з тим, темпи i якість економічного зростання в сучасних умовах у вирішальній мірі визначаються розвитком науки i інноваційними перетвореннями, що забезпечують приріст виробництва, в основному за рахунок наукомістких товарів i послуг, істотне зниження ресурсномісткого виробництва, а також поліпшенням організації виробництва й управління.

Потенціал економічного розвитку складається не тільки з початкових ресурсів, але також з науково-інноваційного i управлінського потенціалів. Організація управління i науково-інноваційний потенціал тісно пов’язані з національним багатством, проте через їх сутнісні характеристики розглядаються як самостійні елементи економічного потенціалу.

Наявність i використання цих чинників виробництва, у свою чергу, пов’язані з суспільним i економічним ладом країни, зовнішньоекономічною ситуацією i економічною політикою, здатною прискорювати економічний розвиток, якщо вона націлена на довготермінове ефективне відтворення, підвищення добробуту населення, модернізацію виробничого апарату, зростання конкурентоспроможності i забезпечення економічної безпеки. Питання науково-інноваційного потенціалу, а також суспільного i економічного ладу та економічної політики є предметом розгляду в інших розділах підручника.

Найважливішою характеристикою, що визначає потенційні можливості країни з виробництва товарів i послуг, е національне багатство, що характеризує базові чинники економічного зростання, забезпечує збільшення валового національного продукту i валового національного доходу як джерел задоволення потреб суспільства.

Національне багатство є результатом діяльності попередніх поколінь людей i в той же час основою виробничої діяльності поколінь, що живуть зараз. Воно є вартістю сукупності економічних об’єктів, що забезпечують їх власникам можливість отримання економічної вигоди. національне багатство(національний капітал) в традиційному розумінні відображає величину накопичених в країні матеріальних i нематеріальних цінностей, створених для виробництва i споживання, золотовалютних запасів, боргів інших країн (за вирахуванням боргів іншим країнам) i власності даної країни в інших країнах. У цьому плані воно є реальним, речовим багатством, реальними активами національної економіки.

Разом з тим, національне багатство може бути визначене як сукупна вартість всіх економічних активів (як фінансових, так i нефінансових) в ринкових цінах, що знаходяться у власності резидентів країни, за вирахуванням їх фінансових зобов’язань нерезидентам країни. При цьому слід враховувати, що фінансові документи (акції, облігації i інші цінні папери), як правило, мають цінність лише тому, що представляють права власності на речові елементи національного багатства та доходи від них.

Складовими частинами національного капіталу є індивідуальні капітали. Відтворення індивідуальних капіталів в їх взаємозв’язку утворює єдиний процес відтворення всього капіталу суспільства. У цій складній i суперечливій єдності індивідуальні капітали формально виступають як ресурси незалежних виробників товарів i послуг. В той же час вони об’єднуються системою економічних зв’язків, зумовлених закономірностями ринкового господарства - попитом i пропозицією, конкурентними умовами, станом ринків, факторів виробництва i готової продукції i послуг, ринку позикового капіталу та ін.

Згідно системи національних рахунків (СНР), розробленої Статистичним відділом ООН, до обсягу національного багатства входять нефінансові i фінансові активи.

Нефінансові активипідрозділяються на нефінансові вироблені активи i нефінансові невироблені активи. Окремо визначається також обсяг споживчих товарів тривалого користування в домашніх господарствах i прямі іноземні інвестиції.

Нефінансові вироблені активи - це активи, що є результатом виробничої діяльності: основний капітал, запаси матеріальних оборотних коштів i цінності.

Нефінансовими невиробленими активамиє активи виробництва, що не є результатом виробництва. До них відносяться матеріальні невироблені активи (земля, природні ресурси) i нематеріальні невироблені активи, що з’являються в результаті юридичних i облікових операцій (наприклад, права на певні види діяльності).

Фінансові активи - це активи, яким, як правило, протистоять фінансові зобов’язання інших господарюючих суб’єктів. Наприклад, наданий кредит є активом для того, хто надав кредит i борговим зобов’язанням для особи, що його отримала. Активи i фінансові зобов’язання між резидентами країни в основному відповідають один одному. Різниця між активами i зобов’язаннями резидентів країни у взаєминах з нерезидентами характеризує чисту вартість власного капіталу, що входить в національне багатство країни.

Особисте майно населення враховується окремо. До його складу включаються житлові i невиробничі споруди, побутові товари тривалого користування i запаси споживчого призначення. До них відносяться автомобілі, холодильники, пральні машини, телевізори, комп’ютери i інші матеріальні активи, що знаходяться в домашніх господарствах. Включення їх в окрему групу обумовлено тим, що категорія національного капіталу пов’язана з розумінням національного капіталу як сукупності економічних об’єктів, що приносять дохід.

В цілях визначення національного багатства країни складається баланс активів i пасивів. У ньому відбивається вартість нефінансових i фінансових активів країни i фінансових зобов’язань на певну дату. Визначена на цій основі величина нефінансових активів в сумі з чистими фінансовими вимогами до резидентів інших країн характеризує загальну величину національного багатства.

Наявність i ефективність використання національного багатства визначає величину виробництва ВВП в цілому i з розрахунку на одного жителя країни, його приріст, накопичення i дію цих чинників на рівень i якість життя населення. За попередніми даними міжнародних зіставлень, проведених під егідою ООН, розвинені країни у декілька разів випередили інші країни з виробництва ВВП на душу населення.

За рівнем виробництва ВВП на одного жителя Україна відстає від США в 4,5 рази, від Німеччини i Японії - більш ніж в 3 рази. Багатократні відмінності в рівні виробництва товарів i послуг є наслідком об’єктивних процесів. В останній третині ХХ ст. в результаті накопичення знань, розробки нових технологій i їх широкого розповсюдження почалося формування інформаційно-індустріального суспільства, що приходить на зміну індустріальному.

В устрої життя людства відбуваються кардинальні зміни. Нове суспільство, що розвивається, істотно відрізняється від своїх історичних попередників. Воно ґрунтується на розвитку науки i ефективних технологій, новій якості людського капіталу, зміні соціальної структури суспільства, вищому рівні управління, раціональнішому використанні ресурсів, пов’язаними з цими чинниками новими можливостями у виробництві, споживанні i зниженні питомих витрат ресурсів на випуск продукції i послуг. В сукупності ці обставини утворюють новий синергетичний ефект, що обумовлює формування нового суспільства, в якому людський капітал перетворюється на головний чинник економічного розвитку.

Людський капітал - це сума природжених здібностей, загальної i спеціальної освіти, придбаного професійного досвіду, знань, творчого потенціалу, морально-психологічного i фізичного здоров’я, що забезпечують можливість приносити дохід.

Він починає розглядатися як найважливіша частина національного багатства. Відповідно виникає нова розширена концепція національного багатства як категорії, що включає також людський капітал.

Основними сферами діяльності, що формують людський капітал, є науково-освітній комплекс, система охорони здоров’я i сфери, що безпосередньо забезпечують умови життя.

Оцінка людського капіталу як складової частини національного багатства здійснюється шляхом визначення витрат на підготовку працівника, включаючи витрати на виховання, освіту, професійну підготовку, самоосвіту i так далі (на це в сучасних умовах потрібно близько 25 років). В цілях зіставлення національного багатства різних країн проводиться його переоцінка на долари США (або іншу валюту) за паритетом купівельної спроможності валют. В той же час величина людського капіталу може визначатися виходячи з потенційного доходу, який він може приносити.

2.2. Природно-ресурсний потенціал

Природно-ресурсний потенціал (ПРП)країни є важливим фактором розміщення й розвитку її продуктивних сил. Це поняття, що визначається кількістю, якістю, сполученням природних ресурсів території. Він є важливим фактором розміщення господарської діяльності i населення.

Природні ресурси - це всі ті елементи, властивості або результати функціонування природних систем, які використовуються або можуть бути використані в майбутньому для одержання сировини, палива, енергії, продовольства тощо. Тобто, це сукупність природних ресурсів i природних умов, які знаходяться в певних географічних межах, що забезпечують задоволення економічних, екологічних, соціальних, культурно-оздоровчих та естетичних потреб людини i суспільства. Під ними розуміємо все те, що людина використовує для забезпечення свого існування. Це - продукти харчування, мінеральна сировина, енергоносії, повітряний простір, вода, життєвий простір, об’єкти для задоволення естетичних потреб. Природно-ресурсний потенціал регіону впливає на його ринкову спеціалізацію i місце в територіальному поділі праці, визначає тенденції його розвитку.

Категорія «природні ресурси» вказує на безпосередній зв’язок природи з господарською діяльністю людини, що нерідко призводить до негативних суспільних явищ, завдаючи природі великої шкоди. Процес взаємодії людини з довкіллям по суті своїй двоєдиний. З одного боку, це - використання природних ресурсів, а з іншого, - вплив на довкілля i необхідність брати до уваги природоохоронні процеси.

Природні умови - це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя i діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій i невиробничій діяльності людей. Однак природні умови значним чином визначають особливості економічної діяльності людини, опосередковано визначають ступінь їх ефективності.

Таким чином, компоненти природи стають природними ресурсами тоді, коли людина залучає їх у процес виробництва як предмет або засіб праці. У випадку опосередкованого впливу на економічну діяльність ці компоненти природного оточення оцінюються або як природні умови, або як системні компоненти природного середовища функціонування продуктивних сил. Таким компонентом, наприклад, є глибокі надра землі, які ми поки не можемо використати в якості ресурсу, але знаємо про їх існування. ПРП є багатокомпонентним. Сучасні дослідники виділяють такі його складові:

  • земельні;

  • мінерально-сировинні;

  • водні;

  • лісові;

  • фауністичні (мисливсько-рибальські);

  • природно-рекреаційнi ресурси.

Іноді виділяють окремо в якості компонентів ресурсів просторові ресурси, кліматичні, геотермальні, енергетичні ресурси приливів та відливів, ресурси атмосферного повітря тощо.

Природні ресурси оцінюються також за ознаками належності до ресурсної бази розвитку певних видів виробництва:

  • промислові природні ресурси;

  • сільськогосподарські природні ресурси;

  • культурно-ландшафтні ресурси розвитку рекреаційної галузі;

  • ресурси просторового розміщення галузей інфраструктури (транспортних шляхів, ліній зв’язку тощо).

Природні ресурси оцінюються за ознаками вичерпності, за якими вони поділяються на дві групи: вичерпні (більшість ресурсів) та невичерпні (тепло землі й сонця, енергія води та вітру). якщо ресурси можуть бути штучно або через природні механізми відновлені, як-то: лісові насадження, фауністичний світ, ґрунт, водні ресурси тощо, вони вважаються відновлювальними. Усі ресурси оцінюються з різних точок зору для з’ясування можливостей їх використання у виробничій діяльності людей. Так, існують інженерно-технологічиий, економічний та екологічний (еколого-економічний) види оцінки природних ресурсів.

У господарському відношенні можливі для експлуатації природні ресурси поділяються на чотири групи:

  1. зовнішні - енергія Сонця, гравітаційна енергія;

  2. поверхні 3емлі, що в свою чергу поділяються на ресурси фізичного. середовища (поверхні літосфери та гідросфери) та біологічні (наземні, водні, ґрунтові);

  3. земних глибин - мінерально-сировинні (металічні, неметалічні);

  4. паливно-енергетичні.

За цільовим призначенням природні ресурси поділяються на: матеріальні, пізнавальні, естетичні, рекреаційні тощо.

За рівнем необхідності для життя людини природні ресурси поділяються на: вкрай необхідні (повітря, вода, їжа) i відносно байдужі.

У зв’язку з інтенсивним використанням природних ресурсів, їх виснаженням i деградацією вони стають предметом все більшого вивчення багатьох галузей науки: економіки, екології, географії, геології тощо. Комплексність використання природних ресурсів визначає можливість i необхідність варіантного підходу до їх використання. Вибір варіанта, хоч i заснований на всебічному врахуванні природних властивостей ресурсів, але визначається також соціально-економічними i технічними факторами - загальними i локальними.

Розглянемо детальніше, якими природними ресурсами володіє Україна.

Земельні ресурси. До земельних ресурсів належать землі, які використовуються або можуть бути використані різними галузями господарства. Земельний кодекс України визначає кілька основних категорій землекористування залежно від функціонального використання та цільового призначення земель: землі сільськогосподарського призначення, землі населених пунктів, землі промисловості, транспорту, зв’язку, землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, землі лісового фонду, землі запасу, землі водного фонду.

У структурі земельного фонду (територіальний аспект земельних ресурсів) 69,1% становлять сільськогосподарські угіддя, забезпеченість якими одного мешканця країни досить висока - 0,89 га. Площа орних земель становить 32,5 млн. га, на кожного жителя їх припадає 0,69 га. Ліси й лісові площі займають 17,8%, в тому числі вкриті лісом - 14,7%. Чотири відсотки території країни вкрито водою, 1,5% - болота й заболочені території (табл. 2.2.1.).

Таблиця 2.2.1.

Земельний фонд України станом на 1 січня 2005 р.

Види основних угідь

Площа земель

всього тис. га

% до аг. площі

Сільськогосподарські землі

41722,2

69,1

Ліси та інші вкриті лісом площі

10782,2

17,8

3абудовані землі

2442,0

4,0

Всього земель (суша)

57926,7

96,0

Води (території, покриті поверхневими

водами)

2428,1

4,0

Разом (територія)

60354,8

100

На кінець 2005 р. орні землі становили 77,8% загальної площі сільгоспугідь. У центральних, південних i подільських областях рівень розораності земель сягає 86-90% i більше, в решті областей 60-80%.

Лише в 3акарпатті рівень розораності менший (50%). Такі самі відмінності існують i в землезабезпеченості населення - від 0,15 га ріллі на одну особу в 3акарпатті до 1,5 га - у південних районах.

Під багаторічними насадженнями перебуває порівняно невелика площа земель (близько 2,5%), проте в Криму й 3акарпатті - вже 6-7% сільгоспугідь, в Чернівецькій області - 5%, тоді як на Кіровоградщині - менше 2%. Сіножатями кінець 2005 р. було зайнято 2,42 млн. га, найбільше їх у 3акарпатті (20,5%) та на Поліссі (до 15%). Пасовищ 5,5 млн. га.

Площа зрошуваних земель в Україні становить 2,2 млн. га. На них виробляється понад 7% валової продукції рослинництва. Площі земель, які потребують зрошування, становлять понад 10 млн. га.

Структуру ґрунтового покриву України формують 650 видів ґрунтів, які об’єднуються в ґрунтові типи поширені зонально. На Поліссі найпоширеніші дерново-підзолисті, дернові, лучно-болотні, торфові ґрунти й торфовища. В лісостеповій зоні переважають різні типи чорноземів, сірі лісові ґрунти, трапляються лучні, солончакові та солонцеві. У північно-західній частині степової зони поширені чорноземи, а на півдні - каштанові ґрунти, є тут також середньо-, сильно- i слабосолонцюваті ґрунти. Гірські масиви Карпат та Криму вкриті бурими лісовими й сіро-6урими лісовими ґрунтами.

Дедалі більше ґрунтів підкислюється, в них зменшується вміст рухомого фосфору та обмінного калію. 3меншуеться фізична площа зрошування, а сучасний технічний стан зрошувальних i осушувальних систем не сприяє раціональному використанню землересурсного потенціалу України. До 20% земель міських, приміських та індустріальних районів перебуває у кризовому стані. Брак належного фінансування призвів до практичного припинення робіт з проведення протиерозійних заходів та заходів щодо рекультивації порушених земель.

У найближчій перспективі структура землекористування значно зміниться через зростання кількості фермерських землеволодінь i подальшу приватизацію землі. Однією з найважливіших проблем переходу до ринкових відносин є розробка деталізованого земельного кадастру на основі бонітування ґрунтів.

Кількісні параметри агрокліматичних ресурсів у межах України територіально диференційовані. Так, агрокліматичні ресурси півдня Криму дають змогу вирощувати субтропічні культури, а в цілому територія України придатна для вирощування усіх культур помірного поясу. Проте для одержання гарантованих урожаїв на півдні України потрібне штучне зрошування, оскільки тут випадає недостатньо опадів улітку, а також можливі засухи.

На фоні інших держав - Україна має потужний потенціал земельних ресурсів. Із 60,3 млн. гектарів земель майже 70 % становлять сільськогосподарські, 17% - лісові угіддя. Майже 4 о/о території країни забудовано.

У результаті перерозподілу земельних ресурсів у державній власності залишилося 49,7% земель. 3дійснено паювання 26,4 млн. га земель, переданих у колективну власність 11419 підприємствам. Розпочалося масове відведення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі та видача державних актів на право приватної власності на землю. Власникам земельних часток передано в оренду 22,4 млн. га земель.

3апроваджуються економічні механізми регулювання земельних відносин. Однак позитивні досягнення у здійсненні земельної реформи ще не привели до радикального та ефективного оновлення сільськогосподарського виробництва, пожвавлення інвестиційних процесів в інших галузях виробництва, підвищення добробуту населення.

Тому в сучасних умовах є необхідним визначення основник напрямів подальшого реформування земельних відносин з метою забезпечення ефективного використання потужного потенціалу земельних ресурсів держави.

ВУкраїні забудовано 4% земель, 2% складає територія міст, в яких проживає 68% населення i зосереджено 3/4 основних виробничих фондів. Раціональне використання земель міст, населених пунктів як ресурсної складової залишається важливим резервом.

Мінерально-сировинні ресурси.Мінерально-сировинні ресурси (табл. 2.2.2.) належать до невідновних, оскільки процес їх природного відновлення дуже тривалий – десятки й сотні мільйонів років. 3а характером використання мінеральні ресурси поділяють на три групи паливно-енергетичні, рудні й нерудні. Особливістю розміщення мінеральних ресурсів є їх нерівномірне поширення в надрах землі. На даний час в надрах України виявлено близько 20000, розвідано i враховуються Державним балансом запасів 7829 родовищ i проявлень 97 видів природних i техногенних корисних копалин, з яких 3329 родовищ 62 видів корисних копалин залучено до промислового освоєння більше, ніж на 2000 гірничо-видобувних підприємств.

Вструктурі паливних ресурсів України домінує кам’яне i буре вугілля, запаси якого зосереджені в Донецькому i Львівсько-Волинському басейнах.

Донецький басейн розташований на сході України i має площу 53,2 тис. км2. Родовища кам’яного вугілля тут концентруються на трьох ділянках: Старий Донбас – на межі Донецької й Луганської областей, 3ахідний Донбас – Павлоградсько-Петропавлівська група родовищ у Дніпропетровській області, Південний Донбас – на півдні Донецької та Луганської областей. Вугленосні пласти розвідані до глибини 1200-1500 м, всього виявлено 120 промислових пластів потужністю 0,5-2,0 м. Більшість вугілля залягає на глибині 500-750 м, де в 25 пластах зосереджено 75% розвіданих його запасів. Енергетичні марки вугілля (антрацит) залягають на півдні Донбасу, в інших районах поширене високоякісне коксівне вугілля.

Львівсько-Волинський кам’яновугільний басейн займає площу 8 тис. км2. Вугільні пласти залягають тут горизонтально на глибині 300-659 м. 3 60 розвіданих пластів лише 16 мають робочу потужність 0,5-1,0 м. Вугілля має меншу теплотворчу здатність, вишу зольність i довге полум’я при згорянні, що сприяє використанню його для теплоенергетичних потреб. 3 родовищкам’яного вугілля розвідані Роменське (Сумська о6ласть), Петрівське (Харківська область) i Бешуйське (Крим).

Бype вугілля видобувають у Придніпровському буровугільному басейні площею понад 100 тис. км2. Основна маса його залягає в Кіровоградській i Дніпропетровській областях. Тут найбільші родовища – Верхньодніпровське, Олександрійське, Новоалександрівське. Середня потужність пластів – 4-5 м, глибина залягання – від 10 до 200 м, що дає змогу видобувати 2/3 палива відкритим способом.

Таблиця 2.2.2.

Запаси корисних копалин в Україні

Вид

корисних

копалин

Одиниця

Виміру

Запаси

за категоріями

Кількість

родовищ

А+В+С,

С,

Усього

Що розробл.

Нафта, конденсат

тис.т

234848

55500

278

178

Газ природний

млн.м

1148283

333800

336

208

Вугілля кам'яне

тис.т

43219900

109106000

685

257

Вугілля буре

тис.т

2588200

319500

77

11

3алізна руда для

Збагачення

тис. т

26321401

4304375

52

28

Марганцева руда

тис.т

2276397

169192

3

2

Ртутна руда

тис.т

5245

14038

11

4

Сірчана руда

тис.т

665129

145730

12

5

Калійно-магнієва сіль

тис.т

2738099

792246

18

6

Кухонна сіль (кам’яна)

тис.т

16442210

6814828

14

11

Графітова руда

тис.т

125951

38881

5

1

,Цементна сировина

тис.т

3132283

906140

39

24

Цегельно-черепична

Сировина

тис.т

2378572

92882

1825

851

Піщано-гравійна

Сировина

тис.т

3021049

400562

397

104

Бентонітова сировина

тис.т

61330

221

6

2

Каолін вогнетривкий

тис.т

66992

19903

7

5

Доломіти

тис.т

425098

48463

8

4

Флюсовий вапняк

тис.т

2523843

165369

14

7

Пісок формувальний

тис.т

889726

238687

21

8

Мінеральні підземні

Води

млн. мз

64,5

за дабу

0,9

за добу

146

112

Перспектива розвитку буровугільної бази полягає в освоєнні родовищ Лівобережжя - Синельниківського, Оріхівського, Санджарівського. Можлива розробка Новодмитрівського (Харківщина), Сула-Удатійського (ІІолтавщина) родовищ. За оцінками, на Лівобережжі міститься 11% геологічних запасів бурого вугілля. Відоме також Белградське родовище в Одеській області. Загальні промислові запаси бурого вугілля становлять 2588200 тис. т (А + В+ С,) i за категорією С2 - ще 10906000 тис. т.

Україна - один з найстаріших регіонів промислового видобутку нафти та пов’язаного з нею природного газу. Обстежено й розвідано 278 родовищ нафти i 336 природного газу, з них експлуатується відповідно 178 i 208, 3 надр України видобуто на сьогодні близько 350 млн. т i 1700 млрд. м3. Обсяги промислових запасів становлять 234,8 млн. т нафти й 1148,2 млрд. м3 конденсату природного газу. Нафтогазоносні площі зосереджені в трьох регіонах - Передкарпатському, Дніпровсько-Донецькому та Причорноморсько-Кримському. У Передкарпатті відкрито 16 родовищ нафти (найбільші - Долинське, Уличинсько-Орівське) на глибинах 1000-3000 м. Серед основних газових родовищ - Угерське, Рудківське, Більче-Волицьке, нафтогазових - Бабчинське i Битків-Пасічне.

Найперспективнішим є Причорноморсько-Кримський район. Тут відкрито понад 20 площ i родовищ природного газу. Перспективні газові поля лише в Азовському морі оцінюються 1,3 трлн. мз природного газу. Експлуатуються газові родовища Джанкою i Тарханкутського півострова, відкрито Північно- й Східно-Казантипське родовища.

Загальні геологічні запаси горючих сланців оцінюються в 4 млрд. т. Відомі їх родовища на межі Черкаської i Кіровоградської (Болтинське) i в Хмельницькій областях (Флоріанівське), в Карпатах (менілітові сланці).

В Україні відомо понад 1500 родовищ торфу, а геологічні його запаси становлять 2,46 млрд. т, з них промислових 1,84 млрд. т. За загальними покладами виділяються Волинська (Цирське, Турське), Рівненська (Морочне, Дубняки, Кремінне), Чернігівська (Замглайське, Сновське), Київська (Ірпінське, Супійське) та Львівська (Стоянівське, Львівське) області.

Є в Україні також родовища уранових руд, які розробляються Смолінським рудоуправлінням (Кіровоградська область) i виявлені в Побужжі (Південне, Калинівське, Лозоватське), на Волині та Жовтих Водах (Дніпропетровська область).

Загальні запаси залізних руд за категоріями А+ В+ С1 оцінюються 26,3 млрд. т, 3 них 18,7 млрд. т у Криворізькому басейні. Більшість залізних руд зосереджена в 48 родовищах Криворізько-Кременчуцького, Білозерсько-Конкського та Керченського басейнів i Приазовському залізорудному районі.

Криворізько-Кременчуцький залізорудний басейн - єдиний рудоносний масив, який вузькою (2-7 км) смугою простягається на більш ніж 100 км Дніпропетровської області i до півдня Полтавщини. Загальна площа гірничого відводу сягає 700 км2, площа гірничих робіт - 360 км2, загальні запаси залізної руди - 27,1 млрд. т(понад 83% загальних у державі). Розробляється 10 кар’єрів глибиною до 300 м кожний i 26 шахт 3 65 розвіданих з максимальною глибиною 1125 м. Багаті на залізо руди розробляються шахтним способом, бідні - відкритим. Басейн характерний значним порушенням порід та розвитком техногенної тріщинуватості, що спричиняє підтоплення на гірничих виробітках, ускладнює умови видобутку i загострює вкрайнапружену екологічну ситуацію.

У Білозерсько-Конкському басейні поклади залізної руди на 45 км простягаються уздовж лівого берега Дніпра в Запорізькій області, промислові запаси її становлять 0,7 млрд. т, загальні - 2,5 млрд. т.

Керченський залізорудний басейн містить 1,8 млрд. т залізних руд, з них промислових - 1 млрд. т. Руди містять 30-40% металу i залягають неглибоко від поверхні. Руйнування міжгалузевих зв’язків призвело до тимчасової консервації басейну в середині 90-х років.

Приазовський залізорудний район об’єднує кілька родовищ, серед яких найбільші - Базавлуцьке та Гуляйпільське. Він розглядається як першочергова резервна база сировини. Локальні осередки родовищ залізних руд є в Харківській (Вовчанське) та в Донецькій (Мангуське) областях.

3 чорних металів другим за значенням є марганець. Загальні його запаси 3,5 млрд. т, промислові - 2,3 млрд. т, Україна забезпечує 32% його світового видобутку. У Нікопольському марганцеворудному басейні виділяються Нікопольський, Інгулецько-Дніпровський та Великотокмацький райони. В останньому сконцентровано 1,4 млрд. т руди. Залягає вона горизонтальними пластами на глибині 15-170 м, що сприяє відкритому її видобутку. Вміст у ній чистого металу 27-28%. Марганцеві руди є також у Побузькому, Донецькому й Покутському марганцеворудних районах.

До чорних металів належить також хром, руди якого є в Побужжі (прогнозні запаси 2,6 млн. т), а зосереджені переважно в Капітанівському родовищі.

Рівень розвитку кольорової металургії в Україні зумовлений низьким забезпеченням її території рудами кольорових металів. Запаси руд із вмістом нікелю 3-5% зосереджені в 10 родовищах двох труп - Побузькій (6 родовищ, з яких сьогодні експлуатується Деренюське) та Дніпропетровській (Нове, Тернівське, Девладівське). Руди розробляються відкритим способом.

Алюмінієва сировина залягає у вигляді бокситів (Високопільське родовище), алунутів (Берегівське, Беганське, Лопошнянське) i нефелінів (Приазов’я), але експлуатується з них тільки Високопільське. Ртутні руди розробляють на Микитівському родовищі, тут є також запаси сурми.

Родовища титанових руд відомі в Житомирській (Іранське родовище) i Дніпропетровській (Самотканське родовище) областях. Поліметалеві руди виявлено в Берегівському й Беганському родовищах на Закарпатті, у Вінницькій та Луганській областях. Мідні руди є в Донецькій області (біля Артемівська), Рухівському масиві в Карпатах та в Запорізькій області. Перспективними є поклади самородної міді в Рівненській, Волинській і Хмельницькій областях. Молібден виявлено в середньому Придніпров’ї, Побужжі, вольфрам – на Кіровоградщині, олово - у Приазов’ї, ванадій – у Житомирській області.

Знайдені в Україні i запаси золотої руди. Основні її запаси зосереджені в Кіровоградській, Дніпропетровській, Житомирській, Черкаській, Луганській, Донецькій областях та в Мужіївському (Закарпатська область) родовищі. Останніми роками запаси золота виявлено на півночі Одеської області. В цілому відкрито 236 родовищ золота.

Вогнетривкі глини в Україні містяться в кількох основних групах родовищ – Часів’ярське, Новоселівське, Новорайське (Донецька область), Полозьке (Запорізька), Озернянське (Черкаська), Павлоградське i П'ятихатське (Дніпропетровщина).

Близько 4/5 усіх покладів доломітів зосереджено в межах металургійних баз (Криворізьке, Оленівське, Новотрощьке, Ямське), вогнетривів — у межах Кіровоградської, Запорізької ї Дніпропетровської областей (Правдинське, Веселівське). Флюсові вапняки виявлено більш як у 20 родовищах, найбільші з них Оленівське, Каракубське, Новотроїцьке. Формувальні піски (Часів Яр, Горохівське, Бантишівське) i глини (Горбківське на Закарпатті, Пижівське в Хмельницькій області) використовуються в ливарній справі та інших галузях.

Самородну сірку видобувають у Роздольському та Новаяворівському родовищах. Вміст корисної речовини в ній становить 30%. Руда залягає на глибині до 50 м i розробляється відкритим способом. Її запаси повністю забезпечують потреби України й навіть дають можливість експортувати, хоча з точки зору екологічної безпеки слід зменшити масштаби її видобутку.

Загальні промислові запаси кам’яної солі перевищують 16 млрд. т, а основні родовища її розміщені в Донбасі (Артемівськ, Слов’янськ), Закарпатті (Солотвине), Прикарпатті (Болехівське, Долинське, Дрогобицьке), на Харківщині (Єфремівське) та у Присивашші (Генічеське, Східносиваське, Сасик-Сиваське). Калійні солі видобувають як шахтним. так i відкритим способом у Калуш-Голинському родовищі й Стебницькій групі родовищ. Глибина залягання рудних тіл 200-300 м.

Графіт виявлено в Петрівському i Водянському (Запорізька область), Старокримському (Донецька) родовищах, проте розробляється він лише у Завалівському родовищі (Кіровоградська область).

Фосфорити відкриті й розробляються в Ізюмському (Харківська область), Кролевецькому (Сумська), Незвиському (Придністров’я), перспективні апатитові утворення виявлено на Житомирщині та в Приазов’ї.

Україна багата на будівельну сировину. Базальти розробляються в Рівненській (Берестовицьке, Яноводолинське родовища), Донецькій (Волноваське). Дніпропетровській (Криворізьке) областях, мармур – у Карпатах (Лугівське, Тереблянське), Криму (Мраморинське, Севастопольське).

Промислові запаси бутового каменю становлять 2 млрд. мз, мурувального каменю – 375 млн. м3. Вапняки утворюють кілька ареалів – Придністровський, Кримський, Донбаський, а крейда i мергель - Волино-Подільський, Сумський та Східний (Луганська, Харківська, Донецька області) ареали.

Найбільші родовища бентонітів –Черкаське, Камиш-Бурунське родовища. Промислові запаси скляних пісків - 120 тис. т. Вони Містяться більш як у 20 родовищах (найбільші Авдіївське, Новоселівське, Глібівське).

У Волинській i Рівненській областях, Приазов’ї та Кривому Розі є запаси напівдорогоцінних каменів. Трапляються берил, топаз, бурштин, аметист, агат, яшма, гірський кришталь.

Слід зазначити, що Україна має великі можливості для експорту залізної руди, марганцю, титану, сірки, калієвих солей та іншої сировини.

Водні ресурси.Водні ресурси знаходять застосування в енергетичній галузі, є джерелом виробничого й побутового водопостачання, а також Простором розміщення підприємств та шляхів водного транспорту. Рівень забезпеченості більшої частини України водними ресурсами є недостатнім i визначається формуванням річкового стоку, наявністю озер, боліт, штучних водоймищ, підземних та морських вод.

Водні ресурси України становлять 209,8 км3, причому формується в її межах лише 25о/о, решта – надходить з Російської Федерації, Білорусі, Румунії. Об’єм підземних вод – 7 км3, а в господарстві використовується 1 млрд. м3 морської води.

Балансові запаси річкового стоку країни становлять (без Дунаю) 87,1 км3. Водні ресурси зосереджені здебільшого (58%) у басейні Дунаю за річної потреби лише 5% обсягу використання води у країні в цілому. Разом з тим, у Донбасі, Криворіжжі, Криму, де є значні водокористувачі, формується найменша кількість водних ресурсів, що зумовлює їх дефіцит,.

Більшість водоресурсних систем України є природно гостродефіцитними, а нерівномірність їх поширення на території стала еколого-ресурсним детермінантом подальшого розвитку господарства. Природний розподіл водних ресурсів не відповідає потребам водопостачання, а природна вододефіцитність території на фоні виснаження ресурсної бази створює систему факторів обмеження подальшого водогосподарського розвитку. Водні ресурси України формуються переважно за рахунок стоку річок Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця, Тиси. Значна частина річкового стоку є транзитною з територій суміжних держав. Сумарний річковий стік. (без урахування стоку р. Дунаю) у середній за водністю рік становить 87,1 млрд. м3, а в розрахунковий маловодний - 55,9 млрд. мз, у т. ч. транзитний стік з територій Росії i Білорусі - відповідно 34,7 i 24,2 млрд. мз. Майже 65% річкового стоку припадає на басейн Дніпра, 11 °/о - Дністра, 4% - Сіверського Дінця, 3,5% - Південного Бугу. Навіть з урахуванням підземних вод питома водозабезпеченість на 1 км2 території ї на душу населення дуже низька.

В Україні показники природної водозабезпеченості є одними з найнижчих у Європі з розрахунку на одного жителя та одиницю площі. Питома забезпеченість населення України річковим стоком з розрахунку на 1 людину становить майже 1 тис. мз/рік. Аналогічні показники для розвинених країн становлять, відповідно: у Швеції - 2,5 тис. м3 на рік, Англії - 5, Франції - 3,5, Німеччині - до 2,5, США - 6,8, Канаді - 219 тис. мз/рік.

Майже 11 кмз води акумулюють 3 тис. озер, у т. ч. 2,5 км3 прісної; 80 водосховищ i 20 тис. ставків мають запас води 24 кмз. Найбільші озера й лимани розташовані на Поліссі, в басейні Дунаю, на узбережжях Чорного та Азовського морів, у Криму. Штучні водойми створено на Дніпрі, Південному Бузі, Сіверському Донці. Вони займають територію понад 7 тис. кмз (саме таку площу орних земель i сіножатей було вилучено в Україні із сільськогосподарського обороту).

Запаси підземних вод в Україні становлять майже 20 км3 i зосереджені переважно на півночі й заході країни. Глибина їх залягання коливається від 100 м на півночі до 600 м на півдні. Прогнозні ресурси сягають 61690 тис. м3/добу. Забезпеченість прогнозними ресурсами підземних вод по Україні перебуває на рівні 0,3-5,5, а в середньому становить 1,15 мз/добу на 1 людину. Всього розвідано 369 родовищ підземних вод на 999 ділянках із затвердженими експлуатаційними запасами 15760,2 тис. мз/добу, або 26% від їх загальної кількості.

Використовуються підземні води для задоволення різноманітних потреб. У 11 з 27 адміністративних одиниць за їх рахунок забезпечується понад 50% потреб у господарській та питній воді. Водопостачання Львова, Луганська, Тернополя, Хмельницького, Полтави повністю забезпечується підземними вадами. Для решти обласних центрів цей показник близький до 50 % або перевищує цей показник, а у північних районах багато містечок i селищ забезпечують власні потреби тільки за рахунок підземних вод.

В Україні забір підземних вод становить 10287 тис, мз/добу. У територіальному плані запаси їх збільшуються з півночі на південь, потреби водокористувачів i водозабір - у зворотному напрямку.

Серед підземних вод особливо важливу роль відіграють мінеральні, зосереджені в 84 родовищах, з них 35 експлуатуються на повну потужність. У Карпатах, Закарпатській області й на півострові Крим, у Кримських горах на глибині понад 500 м є термальні води, що в Україні ще недостатньо вивчені.

Довжина берегової лінії України становить майже 2 тис. км. В сучасних умовах постає потреба в комплексному використанні природних багатств Чорного й Азовського морів.

Велике значення для перспективного водопостачання міст прибережної частини матимуть у майбутньому субмарині запаси прісних вод в районі гирл Дніпра та Дністра. У лиманах моря є лікувальні грязі. Сприятливі кліматичні умови сприяють розвитку на узбережжі потужного санаторного комплексу.

Лісові ресурси. Лісові ресурси відіграють важливу роль як у збереженні навколишнього середовища, так i в господарській діяльності людей. У свій час ліси були єдиним відомим людині видом палива. Зараз основним господарським призначенням лісів є сировинне забезпечення промисловості, де головним продуктом користування є деревина, тобто промислова сировина для деревообробної, целюлозно-паперової, лісохімічної промисловості. Помітну частину потенціалу лісових ресурсів становлять не деревні ресурси лісу - технічна сировина, лікарська (для фармацевтики), кормова база тваринництва, продукти харчування.

Україна відноситься до країн з порівняно невисокою забезпеченістю лісом. Згідно з даними державного обліку лісів, площа земель лісового Фонду становить 10,8 млн. га. Під лісовою рослинністю перебуває 9,4 млн. га.

Лісом покрито в середньому 15,6% території, у т. ч. на заході й півночі - 30-40%, у Карпатах - понад 40%, на Поліссі - 25,7%, у Криму - 10%, в степових зонах - 4%. Високопродуктивний деревостан мають 75% лісових площ. Загальні запаси деревної маси у лісах України становлять 17736,0 млн. м3. Середній запас деревини на 1 га вкритих лісом земель сягає 185 мз, в Т. Ч. запас деревини на 1 га стиглих i перестійних деревостанів - 237 мз, середній приріст на 1 га вкритих лісовою рослинністю земель - 3,8 мз/рік.

Ліси першої групи становлять майже 56% від загальної площі земель лісового фонду, решта - ліси другої групи. Запаси хвойних порід становлять 54% деревини, у т. ч. сосни - 35% (Полісся). Запаси деревини твердолистяних порід - до 40% (дуб - 22%, бук - 13%, граб - 2%). Серед листяних порід переважають береза, осика, вільха, липа, тополя. Неабияка роль лісу в заготівлі ягід, грибів, плодів, лікарських трав.

Лісосировинна база України практично виснажена. У структурі деревостанів молодняки і середньовікові ліси становлять 76,1%, що є наслідком надмірних вирубок у минулому i не контрольованості їх нині. Як результат – частка пристигаючих цінних дубових, букових i соснових лісів у віковій структурі лісового фонду становить нині 7-8%, а за встановлених лісогосподарських норм тільки 20%.

Україна багата на біологічні ресурси, насамперед на цінні види рослин, у т. ч. лікарські. 3а 1075 видами рослин визнано такими, що мають лікувальну дію, з них 73 види - цінні лікарські рослини, 386 видів безпосередньо пов’язані з лісовими фітоценозами, 312 видів – типові представники безлісих угруповань. Нині українська фармацевтична індустрія використовує всього лише близько 40 видів рослин (до 1991 р. – до 170), що зумовлено не лише складним економічним станом галузі, а й скороченням сировинної бази.

Природно-рекреаційні ресурси.Природно-рекреаційні ресурси становлять собою особливий вид ресурсів, а саме – гармонійне просторове поєднання земельних, водних, кліматичних, культурно-ландшафтних та гідромінеральних ресурсів, яке забезпечує в комплексі відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, що слугує для регенерації здоров’я i підтримки працездатності населення, а також для культурно-освітньої діяльності. До рекреаційних ресурсів відносять об’єкти i явища природного походження для відпочинку i туризму.

3агальна проща потенційно рекреаційних територій займає 7,2% території України (близько 4,4 млн. га), в т.ч. природоохоронних земель 2,2%. Майже в усіх областях України серед рекреаційних домінують санаторно-курортні ресурси. Всесвітньовідомий своїми санаторно-курортними умовами Південь України (Одеська, Херсонська, Миколаївська, Донецька області i АР Крим). Унікальний за своїми можливостями Південний берег Криму. Крім кліматичних ресурсів район багатий на ресурси грязей для організації лікувальних закладів.

Важливим за рекреаційними ресурсами є район Карпат з його сприятливими умовами для організації як літнього, так i зимового відпочинку. У Сваляві, Синяві, Усть-Чорній та інших місцевостях є мінеральні води. Особливо багата на них Львівська область (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любінь, Немирів). Лікувальні грязі є в с. Чорне Івано-Франківської та с. Конопківці Тернопільської областей. На межі Тернопільської та Хмельницької областей відкрито потужні запаси мінеральних вод типу «Нафтуся» (Сатанів, Гусятин). 3 рекреаційною метою використовуються Шацькі озера (3ахідне Полісся).

У Хмельницькій, Вінницькій (Хмільник), Київській, Черкаській, Кіровоградській областях є запаси радонових, а в Полтавській (Миргород) – хлоридно-натрієвих вод. Відомий своїми лікувальними можливостями Слов’яногорськ (Донецька область).

В Україні діє 45 курортів загальнодержавного та міжнародного значення та 13 курортів місцевого значення, понад 400 санаторіїв можуть прийняти на лікування більше півмільйона відпочиваючих. Крім цього, привабливими для громадян України та іноземних гостей є туристичні маршрути по місцях, пов’язаних з історією країни, її видатними історичними особистостями, діячами культури та мистецтва, з архітектурними та культурно-ландшафтними пам’ятниками (Київ, Харків, Одеса, Умань, Львів, Ужгород, Кам’янець-Подільський, Чернігів, Мукачево, Канів) тощо.

Фауністичні ресурси. В структурі природно-ресурсного потенціалу України особливе місце займають фауністичні ресурси. Окрім великої цінності фауни, як невід’ємної складової природного середовища території, яка відіграє важливу роль в його екологічній системі. Досить помітне значення вона має i з економічної точки зору. Основними фауністичними ресурсами, які мають господарське значення, є мисливські, рибні та медоносні ресурси бджільництва. В структурі фауністичних ресурсів України переважають медоносні ресурси. У Південному районі порівняно високою є забезпеченість рибними ресурсами. Мисливські ресурси країни зосереджені в основному на заповідних охоронних територіях. В користуванні фауністичними ресурсами все більшого значення набувають їх охорона та відтворення. Відзначаються багатством та різноманіттям фауни Полісся, Карпати, Південний економічний район Тощо. Потенціал фауністичних ресурсів є найбільшим у південних територіях України за рахунок помітної кількості медоносних ресурсів та рибальських ресурсів річок, лиманів Чорного й Азовського морів. У Чорному морі розвідано 180 представників іхтіофауни. Промислове значення мають білуга, осетр, севрюга, оселедці, хамса, тюлька, кефаль, скумбрія, ставрида, камбала. В Азовському морі налічується 155 видів зоопланктону, 79 видів риб, з них найбільш привабливими для ринку є кефаль, анчоуси, осетр, севрюга, бички, оселедці, судак, тюлька, камбала. 3 прісноводних риб найціннішими є тарань, судак, лящ, короп.

2.3. Демографічний та трудовий потенціал

Населення країничинник її комплексного економічного та соціального розвитку. Його роль особливо зростає в густозаселених регіонах з недостатніми природними ресурсами. Головну роль воно відіграє як елемент продуктивних сил, тобто як трудові ресурси, хоч не слід ігнорувати i його роль як споживача (мається на увазі все населення, а не тільки його працездатна частина).

Від населення значною мірою залежать формування міжрайонних функцій виробництва, потужність i структура потоку продукції, яка вивозиться за межі певної території, розвиток місцевого виробництва. Трудові ресурси створюють можливості для повнішого використання наявних природних ресурсів, сприяючи тим самим підвищенню рівня комплексного розвитку території. На території, добре забезпеченій трудовими ресурсами, розвивається система виробництв з високою трудомісткістю продукції.

Населення як споживач значно впливає на розвиток галузей, які забезпечують його потреби в продуктах харчування i промислових товарах, послугах. За кількістю населення, його статевовіковою структурою, розподілом між містом i селом, рівнем зарплати, культурно-освітнім рівнем визначають обсяги й асортимент продукції галузей виробництва.

Для визначення багатогранного впливу населення на процес економічного i соціального розвитку країни потрібно детально дослідити як його демографічні параметри, так i особливості розселення, трудову діяльність.

Демографічна ситуація в країні визначається значною мірою міграціями населення. Важливим індикатором внутрішньо-регіональних переміщень населення є сальдо міграції між містом i селом.

Головними характеристиками демографічного потенціалу країни є:

  • співвідношення показників природного руху населення, що розглядаються послідовно за певний проміжок часу;

  • статево-вікова структура населення;

  • співвідношення показників механічного руху населення. Основні показники руху населення - народжуваність та смертність, механічний притік та відтік відображаються такими сумарними показниками:

  • природний приріст населення - визначають як різницю між кількістю народжених та тих, хто помер за певний період часу;

  • сальдо міграції - визначають як різницю між кількістю тих, хто прибув до країни, та тих, хто вибув з неї за певний період часу;

  • загальне збільшення населення - сума народжених та тих, хто прибув за певний період часу;

  • загальне зменшення населення - сума кількості померлих та тих, хто вибув з країни за певний період часу;

  • загальна динаміки населення - сума показників загального збільшення i зменшення, або природного приросту, та сальдо міграції населення країни.

Поряд з абсолютними показниками застосовують відносні показники руху населення у вигляді так званих демографічних коефіцієнтів: коефіцієнти народжуваності, смертності, природного приростуi т.д. Демографічні коефіцієнти показують кількість народжених, померлих, природного приросту i т.д. у розрахунку на одну тисячу жителів i обчислюються у проміле (%). В Україні в ХХ ст. зростання кількості межувало з кризами, пов’язаними з Першою світовою війною, голодомором 1932-1933 рр., подіями Другої світової війни на теренах нашої країни. 3 розвитком системної кризи, пов’язаної з трансформацією українського суспільства, з 90-х років починається скорочення населення України (рис. 2.3.1), що на початок ХХІ ст. набуло характеру демографічної кризи - однієї з найбільших загроз суспільному розвитку нації.

1913 1939 1959 1961 1966 1970 1976 1779 1981 1986 1989 1991 1996 2002 2003 2004 2005 2006

~--Всього, млн. —~- Всього млн. міське -~- Всього: млн. сільське

Рис. 2.3.1. Характеристика наявного населення країни з 1913 р.

У 2005 р. в Україні народилося 426,1 тис. дітей. При середньому показнику народжуваності 9,0%, по Україні коефіцієнт народжуваності в сільській місцевості становив 9,4%, а в міських поселеннях — 8,9 %. Така тенденція характерна для країни й зараз. Найвищою кількістю народжених вирізняються в Україні Рівненська, Закарпатська, Івано-Франківська, Волинська, Чернівецька та Львівська області.

Таким чином, для України в останні роки характерним є природне скорочення населення.

При характеристиці статевовікової структури насамперед звертають увагу на наявність диспропорцій у кількості населення в різних вікових та статевих групах населення регіону.

В Україні чисельно жінки переважають над чоловіками, але переважно за рахунок старших вікових груп. Існують значні територіальні відмінності у співвідношенні жінок i чоловіків. Особливо ця різниця відчутна в областях, які характеризувалися великим відтоком населення, передусім сільського. Найгірше співвідношення кількості чоловіків i жінок склалось у північно-східних i центральних областях країни - у Чернігівській області на 1000 жінок сільського населення припадає 828 чоловіків, коли у Закарпатській області 924 чоловіки.

В Україні на 100 народжених дівчат припадає 107 хлопчиків. Перевищення частоти смертності у хлопчиків-немовлят та у віці до 5 років - природний фактор. Та це перевищення зберігається в усіх вікових гpyпах. В Україні перевищення чисельності жінок над чоловіками починається вже у віці 32 роки, тоді як у розвинутих країнах перевищення кількості жінок над чоловіками спостерігається у віці 50-55 років, тобто за межами репродуктивного періоду.

В Україні відмічають скорочення кількості осіб, молодших за працездатний вік; різке збільшення частки осіб, старших за працездатний вік.

Рис. 2.3.2. Кількість постійного населення за статтю та віком (на 1.01.2005 р., осіб)

На рис. 2.3.2 добре видно вплив Першої світової i громадянської війн на показники народжуваності. Друга демографічна криза викликана голодомором 1932-1933 рр. Третя демографічна криза була викликана Другою світовою війною i тривала з 1942 р. до 1945 р. Отже, в першій половині ХХ століття населення України пережило з демографічні кризи, а їх наслідки відчувалися впродовж другої половини століття: другої - у 50-х роках, третьої - у 60-х роках. Упродовж останніх 15 років відбувається нова демографічна криза. Це виражається у постійному зменшенні кількості народжених з середини 80-х років. Статевовікова піраміда має інтенсивне звуження до своєї основи. Це пояснюється глибокою соціально-економічною кризою та погіршенням екологічної ситуації в Україні на рубежі ХХ та ХХІ ст. Форма нижньої частини піраміди показує, що старіння населення відбувається прискореними темпами.

Об’єктивна інформація розселенського потенціалу країни особливо необхідна при здійсненні регіональної соціальної політики, а також при районних плануваннях i реалізації різних інвестиційних програм.

Найбільш елементарним показником розселення є густота населення. Однак при глибшому аналізі з’ясовується, що цей показник має численні „модифікації": густота населення на обжитій території:; густота сільського населення; густота міського населення.

Центрами регіональних систем розселення України виступають найбільші міста – Київ. Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса i Львів. У зоні їх інтенсивного впливу та притягання розташовані території власних та Сусідніх областей.

ІІід трудовим потенціаломрозуміють систему, що має просторову i часову орієнтацію, елементами якої виступають трудові ресурси з урахуванням усієї сукупності їхніх кількісних та якісних характеристик, зайнятості й робочих місць.

Кількіснотрудовий потенціал визначається демографічними чинниками (природним приростом, станом здоров’я, міграційною рухомістю та ін.), потребами суспільного виробництва в робочій силі й відповідна можливостями задоволення потреби працездатного населення в робочих місцях.

Якість трудового потенціалу - поняття відносне. Воно характеризується показниками якості працездатного населення, трудових ресурсів, сукупного працівника або робочої сили. Ці якісні характеристики можуть бути розкриті за допомогою сукупності ознак: демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, психофізичних, моральних та ін.

Одним з основних інструментів регулювання використання трудового потенціалу є баланс трудових ресурсів. Його складають за даними статистичного обліку, демографічними розрахунками, даними відділів з використання трудових ресурсів в обласних адміністраціях, міських бюро з працевлаштування та інформації населення.

Чисельність населення в Україні, Як уже зазначалося, постійно зменшується через від’ємні показники природного приросту, його механічну рухомість та інтенсивний відтік осіб молодого віку за кордон, що зумовлює деформацію вікової структури працездатних. У перспективі очікується зменшення приросту трудових ресурсів, що позначиться на розширеному їх відтворенні та зумовить потребу в орієнтації на впровадження трудозберігаючих технологій.

Нерівномірне розміщення трудових ресурсів у країні, зниження абсолютних розмірів їх природного приросту в більшості адміністративних районів, низький рівень ефективності використання робочої сили в галузях матеріального виробництва зумовлюють потребу в наукових дослідженнях i практичних заходах щодо раціонального використання ресурсів живої праці не тільки в галузях, але i в окремих районах України. У пропорційному розвитку економіки важливу роль відіграє економія не тільки затрат живої праці, а й матеріалів, сировини, енергії, а також раціональне використання виробничих фондів, раціоналізація транспортних вантажопотоків на основі науково обґрунтованого розміщення продуктивних сил. Економія затрат живої праці передбачає впровадження трудозберігаючих технологій, що дасть змогу зменшити виконання робіт вручну.

Чисельність усіх зайнятих у національному господарстві станом на початок 2006 року становила 20,7 млн. чол. Основна частка працездатного населення зайнята у промисловості та торгівлі (40.5%). Далі йдуть сільське i лісове господарство (19,2%), освіта (8%).

На рівень працересурсного потенціалу значний вплив має статевовікова структура населення. Так, затрати чоловічої праці на роботах, що потребують значної фізичної сили, будуть більш ефективними порівняно з такими самими за кількістю i часом затратами жіночої праці.

Багато професій у невиробничій сфері, переважно в охороні здоров’я, освіті, потребує більш високого рівня освіти i тривалої фахової підготовки. Більшість робітників та службовців, зайнятих у національному господарстві - жінки. Найбільше їх у галузях сфери обслуговування - 70-80%.

Сучасне виробництво зумовлює об’єктивну необхідність постійного підвищення якості робочої сили. Високий освітній рівень, широка загальна культура, глибока професійна підготовка i спеціальні знання, творче ставлення до праці та свідома дисципліна перетворюються на обов’язкову умову високопродуктивної праці все більш широких верств працюючих. Зростає питома вага працівників з вищою i середньою спеціальною освітою - 90% зайнятих. У сільському господарстві однією з найважливіших є проблема підвищення ефективності використання трудових ресурсів.У багатьох адміністративних районах сільськогосподарські підприємства сезонно потребують додаткової робочої сили, незважаючи на те, що в цій галузі матеріального виробництва зосереджено 3,9 млн. осіб, або майже 20% середньорічної чисельності зайнятих у господарстві. Причини такого явища неоднозначні. Насамперед різко погіршилася статево-вікова структура сільського населення. Низький рівень механізації й електрифікації виробничих процесів зумовлює значну трудомісткість продукції. Недосконалі також форми організації виробництва й оплати праці. Все це зумовлює порівняно високий рівень зайнятості населення в сільському господарстві. Зазначені причини зумовлюють відтік із сіл (особливо віддалених) трудових ресурсів, насамперед молоді та кваліфікованих працівників.

В умовах переходу до ринкової економіки урізноманітнюються форми зайнятості населення. Зростає кількість зайнятих у кооперативах, малих підприємствах. Багато хто займається індивідуальною трудовою діяльністю. У зв’язку з цим дедалі більше загострюються проблеми забезпечення робочою силою суспільного сектора виробництва, особливо будівництва та сільського господарства.

Разом з тим у країні зростає безробіття. Тому потрібно шукати додаткові можливості для розширення сфери зайнятості населення. Оскільки попит на товари та послуги широкого вжитку високий, а можливості його задоволення незначні, створення нових та розширення діючих підприємств можна вважати досить містким джерелом додаткової зайнятості населення.

Аналіз зайнятості населення в Україні показує, що у нас є певні надлишки працездатного населення, насамперед у малих містах. Наявність їх посилює можливість виникнення безробіття в умовах проведення радикальної економічної реформи.

Безробітнимивважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку через відсутність роботи, яка їм підходить, зареєстровані в державній службі зайнятості, справді шукають роботу та здатні приступити до неї.

За даними Державного комітету статистики України, у 2006 році було зареєстровано близько 2000 тис. безробітних, у тому числі у Дніпропетровській області - 91,9 тис. осіб (5,5%), Донецькій - 140,2 (6,2%), Львівській - 102,4 (8,8%), Харківській - 91,6 тис. осі6 (6,6%). Найменше безробітних у містах Севастополі - 6,3 (3,4 %) та Києві - 60,6 тис. осіб (4,3%).

Проблема безробіття дедалі загострюється, кількість безробітних постійно зростає. Для того, щоб створити умови для реалізації права громадян на працю й забезпечити соціальний захист тимчасово безробітного населення, на всій території України створено обласні, міські та районні центри зайнятості.

При регулюванні використання трудових ресурсів слід враховувати галузеву потребу в робочій силі i територіальний аспект її формування. Потреба в трудових ресурсах за їх прогнозованою чисельністю на цій території визначає зайнятість трудових ресурсів i потребу в них. Звертають увагу на зайнятість працездатного населення протягом року, особливо в областях, районах i містах, де є сезонні виробництва.

Складають також балансові розрахунки додаткової потреби в робітниках i службовцях та джерелах її забезпечення; потреби колективного господарства у робочій силі та джерелах її забезпечення; залучення молоді до праці й навчання.

Реальна вартість робочої сили та її динаміка складаються під впливом комплексу чинників, взаємодія яких між собою формує дві протилежні тенденції. Перша - це зростання вартості робочої сили внаслідок підвищення інтенсивності праці, об’єктивного розширення потреб працівників у споживчих товарах і послугах, рівня освіти і кваліфікації. У зв’язку з цим збільшуються суспільно необхідні витрати на підвищення професійно-освітнього рівня робочої сили i приведення його у відповідність до вимог оновленої матеріально-технічної бази виробництва. Друга - це зниження вартості робочої сили піl впливом зростання продуктивності праці. Враховуючи напрями дії чинників, які визначають динаміку робочої сили, можна дійти висновку, що в економіці України сформувалися тенденції прямо протилежні світовим.

Виділяють п’ять типів регіональних ринків праці в Україні:

  • Перший типмає чітко окреслені ознаки браку трудових ресурсів як у промисловому, так i и аграрному секторах економіки і, тим самим, формує екстремальні умови відтворення робочої сили. Його утворюють поліські, подільські та карпатські області з низьким рівнем індустріального розвитку: Волинська, Житомирська, 3акарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська.

  • Другий тип регіональних ринківнаближається до першого, проте ознаки депресивності та застійності не досить чітко відстежуються. Для нього характерні дещо нижчі темпи падіння обсягів промислового виробництва та більш суттєві зміни в його структурі. До цього типу віднесено ринки праці Вінницької, Київської, Кіровоградської, Львівської, Сумської, Полтавської, Черкаської та Чернівецької областей.

  • Третій тип ринку праціформують індустріальні області - Дніпропетровська, Донецька та Луганська - з досить високо-мобільною робочою силою та глибоким кризовим станом усієї сфери прикладання праці через її високу залежність від економічного стану галузей видобувної i важкої промисловості.

  • Четвертий тип регіональних ринків праціохоплює Запорізьку, Харківську області та м. Київ. Характерними для нього є висока мобільність робочої сили, достатні пропозиції щодо працевлаштування населення, місткість ринку праці.

  • П’ятий тип регіональних ринків праці утворюютьпричорноморські області - Одеська, Херсонська, Миколаївська та Автономна Республіка Крим з високою орієнтацією працездатного населення на різні форми самостійної зайнятості у різних сферах економіки.

2.4. Науково-технічний потенціал

Сучасний період розвитку України характеризує етап прискореного науково-технічного прогресу. Підйом розвитку національної економіки за рахунок науково-технічного прогресу (НТП) на чергову хвилю зростання базується на суттєвих досягненнях в області мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, генної інженерії, використання нових видів енергії, біоніки, ефекту надпровідників, освоєння космічного простору. В багатьох країнах світу найбільш активним елементом відтворювального процесу є нарощування темпів НТП. У розвинених країнах світу пріоритетним напрямом економічного розвитку виступають наукоємні галузі.

Для України важливим елементом досягнення високого виробничого розвитку є реалізація моделі „випереджаючого розвитку" національної економіки. Перехід до неї може відбутися за рахунок підготовки та забезпечення технологічного „прориву", гуманізації основних факторів виробництва, масштабної інтелектуалізації людського потенціалу, прискорення НТП через призму формування нових знань, багаторазове посилення застосування новітніх інформаційних та телекомунікаційних технологій.

Науковий потенціал - це сукупність ресурсів i можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), яка дає змогу за наявних форм організації та управління ефективно вирішувати господарські завдання. Складовими наукового потенціалу є кадри, кошти, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення. Поняття «науковий потенціал» можна застосовувати щодо будь-якої сукупності наукових організацій (об’єднань у галузях господарства, міністерствах, відомствах), а також галузевих наукових організацій, розташованих на відповідній території. Тому можна говорити про науковий потенціал держави, оскільки вона об’єднує наукові організації різного підпорядкування.

Відсутність дієвого механізму впровадження технологій i технологічних рішень, скорочення кадрового потенціалу у вітчизняній науці - основні перепони на шляху зростання реальної економіки. Україну характеризує зростання віку наукових працівників, особливо з науковим ступенем, що свідчить про нарощування «вимивання умів» - відплив талановитих та працездатних наукових працівників за межі країни. Тенденції деградації НТП в Україні у найближчі роки можуть набути незворотного характеру. В цих умовах в Україні за роки становлення держави практично відсутній приріст організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи.

Основна маса організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи в Україні, зосереджена в економічно розвинутих регіонах - м. Київ (27% усіх організацій на початок 2005 р.), Харківській (15,1), Донецькій, Дніпропетровській, Львівській та Одеській областях (6,8 - 4,8%). Характерно, що майже в усіх регіонах кількість організацій дещо збільшилась порівняно з 1991 р., тоді як чисельність працюючих скоротилася майже вдвічі. Це призвело до появи невеликих i порівняно малопотужних наукових колективів. З 1995 р. починається поступове відношення наукового потенціалу країни — значно зросла кількість досліджень теоретико-прикладного характеру.

У період економічної кризи в Україні в першій половині 90-х років ХХ століття найсерйозніші руйнування відбулися в науково-технічному потенціалі країни, що є головним джерелом сучасного економічного зростання. Обсяг науково-дослідних i дослідно-конструкторських розробок скоротився більше ніж у 10 разів, що спричинило різке зниження конкурентоспроможності національної економіки i втрату значної частини потенціалу економічного зростання. Спад ВВП i зростання структурних та цінових диспропорцій у виробництві товарів i послуг відбувалися на фоні гальмуючого впливу скорочення обсягів упровадження вітчизняних науково-технічних розробок i розвитку інноваційних процесів.

Важливою складовою наукового потенціалу, від якої значною мірою залежить успішність виконання науково-дослідних i дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), є матеріально-технічна база організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи — основні фонди, що знаходяться в їх розпорядженні. Вартість основних фондів організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи, перевищує 6,6 млрд. грн., 6лизько 36,5% їх припадає на м. Київ.

Спостерігаються надзвичайно низькі темпи оновлення наукового парку. Більшість машин i устаткування, які знаходяться в користуванні організацій, що виконують НДДКР України, перебувають в експлуатації 11-20 років (11,6% всієї кількості) або й понад 20 років (26,2%).

В Україні в розрахунку на одну організацію, яка виконує наукові та науково-технічні роботи, припадає в середньому 29 розробок.

В цілому спостерігається тенденція до зменшення числа поданих заявок у Держпатент України при одночасному збільшенні ролі патентних відомств зарубіжних країн. Натомість кількість отриманих документів в обох випадках зменшується — найбільші наукові центри України (м. Київ, Харківська, Донецька, Дніпропетровська, Одеська, Львівська області). Однак, у перерахунку на тисячу вчених та інженерів найвищі показники були характерні переважно для західноукраїнських регіонів.

В останні роки в Україні спостерігається стійка тенденція до скорочення асигнувань на науку — нині відповідно до законодавства України питома вага асигнувань на НДДКР має бути не більше 2,7% ВВП. У 2002-2003 рр. частка витрат на науку в Зведеному бюджеті України скоротилася до 0,36-0,22%, що за абсолютними показниками поступається не тільки розвинутим країнам, а й країнам, що розвиваються. Середній вік працівників у сфері НДР загалом у 2005-2006 рр. перевищував 49 років, докторів наук — 61 рік, а кандидатів наук наближався до 53 років (рис. 2.4.1, 2.4.2.).

Рис. 2.4.1. Розподіл фахівців вищої кваліфікації за віком (доктори наук)

Чим більше уваги приділяється державою створенню науково-технічного потенціалу, тим більше коштів на НДДКР витрачають великі компанії. На сьогодні фінансування науки в Україні майже в повному обсязі здійснюється з державного бюджету, комерційні структури фактично не асигнують свої кошти, що позбавляє країну важливого джерела заощадження i нарощування наукова-технічного потенціалу.

  • до 30  31-40 2 41-5Q  51-55 256-60 2 61-70 2 71 і старшому

Рис. 2.4. 2. Розподіл фахівців вищої кваліфікації за віком (кандидати наук)

У 2002-2003 рр. дещо активізувалася інноваційна діяльність промислових підприємств України. 3 початку 2003 р. інноваційною діяльністю в промисловості займалося 9,8% загальної кількості підприємств. Серед підприємств, що займалися нововведеннями, майже 80% здійснювали продуктивні інновації, 35,2% виконували інновації, спрямовані на створення i впровадження нових або значно вдосконалених виробничих процесів. На ринок України було поставлено 4,3 тис. найменувань нової продукції, а також використано 768 нових технологічних процесів, із яких 332 – маловідходні та ресурсозберігаючі. Майже кожне п’яте підприємство купувало i впроваджувало нові засоби механізації й автоматизації виробництва, кожне тринадцяте - нові технології.

У цілому економічна криза в Україні призвела до зниження науково-технологічного потенціалу: через застарілі технології у виробництві; низький рівень впровадження НДДКР для підвищення якості продукції; надзвичайно низьку частку бюджетного фінансування НДДКР, науки, освіти, охорони здоров’я; значне відставання темпів НДДКР від країн – світових економічних лідерів; загрозу перетворення країни на „технологічний смітник", „відпливу умів" за кордон; забруднення навколишнього середовища, руйнування екосистеми.

Поза сумнівом, інноваційна модель розвитку є найбільш ефективною в сучасному світі. 3а інноваційного розвитку реальної економіки використання нових знань, реалізація конкретних переваг, які полягають в НТП, та людського капіталу країни, забезпечують зростання обсягу виробництва, підвищення якості продукту, зміцнення її конкурентоспроможності.

Найбільш узагальнюючими показниками розвитку інноваційної діяльності країни є показники впровадження інновацій на промислових підприємствах. В цілому в 1998-2000 рр. інновації здійснювали лише 18,4% загальної кількості промислових підприємств України (більша частина з них розміщувалась у промислово розвинутих регіонах – Донецькій, Харківській, Львівській, Луганській, Дніпропетровській, Вінницькій та Київській областях i у м. Київ).

Упровадження нововведень на підприємствах, які реалізують інноваційну стратегію власного розвитку, надало змогу їм оновити продукцію, підвищити її технічний рівень та конкурентоспроможність, збільшити обсяги виробництва i розширити ринки реалізації, знизити матеріало- та енергомісткість продукції (рис. 2.4.3).

Інноваційні процеси конкретизуються на просторовому рівні у вигляді нових форм виробництва: регіонів високого науково-технічного розвитку, технополісів, технопарків, бізнес-інкубаторів. Дві перші форми найвищого рівня організації та ефективності інноваційної діяльності в Україні, на жаль, ще не сформувалися.



20000
18000
16000
14000
12000
10000
8000
6000
4000
2000


2000 2001 2002 2003 2004




О6сяг реалізованої інноваційної гіроцукціі; млн грн.

Рuc. 2.4.3. Динаміка обсягів реалізованої інноваційної продукції в Україні

Під технологічним паркомрозуміють науково-виробничий комплекс, до якого входять дослідний центр i компактна виробнича зона, що прилягає до нього, де на орендних чи інших умовах розташовані малі наукоємні фірми, які виконують завдання зі створення та впровадження нових розробок, виготовлення сучасного обладнання та приладів. На початок 2005 року в Україні було зареєстровано вісім технопарків, з яких працювало 4.

Під бізнес-iкyбamopoмрозуміють інноваційну структуру, головним завданням якої є створення локального сприятливого для діяльності малих ризикових фірм підприємницького середовища. В Україні налічується близько 50 бізнес-інкубаторів. Вони, як правило, виникають при реалізації програм зарубіжної технічної допомоги Україні або як реакція на власні потреби підприємницьких виробничих мереж.

Таким чином, пріоритетні напрями розвитку підприємницького сектора в Україні полягають у залученні передового світового досвіду в розбудові нових видів відносин та форм організації в його середовищі та підприємницьких виробничих мереж різного роду.

3агалом розвиток інноваційної діяльності в Україні вирізняється слабкою мірою розвитку – понад 80% промислових підприємств не виконували жодної інноваційної роботи. На його заваді стоять незначна увага держави до реалізації інноваційної стратегії розвитку її регіонів, брак коштів, дуже низька інвестиційна привабливість більшості промислових.

Основні фактори сучасного зростання реальної економіки України залишаються екстенсивними. Економічне зростання 2002-2004 років не пов’язане з підвищенням конкурентоспроможності через поліпшення технологічного рівня. Воно обумовлене прискоренням темпів зростання українського експорту через сприятливу кон’юнктуру зовнішнього ринку.

Активне пожвавлення в економіці, тривалі тенденції зростання обсягів виробництва, капіталовкладень в основний капітал, інші здобутки останніх раків у реальній економіці України не призвели до формуванні основ інноваційної моделі розвитку. Інноваційні процеси в нашій країні пов’язані з використанням науково-технічних надбань минулих років, що пов’язано з відсутністю інвестиційного підкріплення їх розвитку. В 2006 році на 17,8% знизилась частка підприємств, які впроваджували інновації.

Недостатньо ефективно функціонував Держаний банк реконструкції i розвитку - основи дієздатної системи довгострокового інвестиційного кредитування суб’єктів економіки. Не розбудовано інноваційну інфраструктуру, передбачену 3аконом „Про інноваційну діяльність" - спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань інноваційної політики та спеціалізованих небанківських інноваційних фінансово-кредитних установ у регіонах. Основними факторами зниження науково-технічного потенціалу України, яке відбулася за останній час, стали переважання застарілих технологій виробництва, низький рівень упровадження НДДКР з підвищення якості продукції, низький рівень державного фінансування НДДКР, зниження рівня людського розвитку (освіти, охорони здоров’я, соціальної активності, психологічних настроїв, значне відставання темпів HДДKР реальній економіці від країн - світових економічних лідерів та ін.

2.5. Інформаційний потенціал

Інформацію завжди вважали важливою, невід’ємною складовою життя людини. Проте до середини ХХ ст. ця категорія не була об’єктом пильної громадської уваги та аналізу з точки зору її впливу на особистість i державу. Пише із входженням суспільства до нової соціальної стадії розвитку, кали економічне лідерства почало свідомо ототожнюватися з наукоємною продукцією, глибокими знаннями, вмінням швидко нарощувати професійний потенціал завдяки умілому опрацюванню інформаційних матеріалів, сформувалося принципово нове ставлення людства до інформації. 3 того часу її стали визнавати стратегічним ресурсом, що стоїть в одному ряду з природними, фінансовими, трудовими та іншими ресурсами розвитку суспільства i держави.

Інформація перебуває у постійному русі та розвитку, лишаючись основою всіх світових подій та явищ. Залежно від рівня розвитку суспільства, інформація має специфічні форми прояву, по-різному впливає на процеси соціально-економічної розбудови як кожної окремої країни, так i всього світового господарства. Нині, коли людство переживає процеси повсюдного впровадження інформаційних та телекомунікаційних технологій, коли знання набувають рушійної сили в економічному розвитку, коли майже всі країни світу перейшли на шлях ринкової економіки, інформація набуває свого нового значення, перетворюючись на економічну категорію.

Інформація - це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, призначені для передачі в процесі комунікації; зміст повідомлення; абстрактне поняття, що свідчить про застосування інформаційного підходу (теорії інформації або теорії комунікації) для аналізу того чи іншого явища об’єктивної реальності.

Обґрунтовуючи тезу про інформацію як складову національної економіки, виходять, як правило, з таких аргументів:

  • продукування інформації як такої - це вже самостійна виробнича галузь, тобто вид економічної діяльності;

  • інформація нині є невід’ємним фактором будь-якого виробництва, одним із фундаментальних ресурсів кожної економічної системи;

  • інформація вже давно стала товаром (інколи всього один біт інформації може коштувати мільярди доларів. Інформаційний товар є досить специфічним, оскільки, з одного боку, лежить в основі створення інформаційного продукту або інформаційної послуги i виступає як матеріальний товар, а з іншого - набуває товарної форми, тобто визначається не вартістю, а монопольною ціною через рівновагу попиту й рівня платоспроможності покупця);

  • інформація - це елемент ринкового механізму, який поряд з ціною та корисністю впливає на визначення оптимального стану національної економіки та її рівноваги;

  • інформація в сучасних умовах стає одним з найважливіших факторів у конкурентній боротьбі.

Однією із складових економічного потенціалу національної економіки є інформаційний потенціал, який займане особливе місце в економічному розвитку національної економіки та її інтеграції у світове господарство.

Інформаційний потенціал - наявні обсяги інформаційних ресурсів, інформаційної техніки і технологій та інших засобів i можливостей створювати, збирати, накопичувати, обробляти та використовувати різноманітні форми інформації для задоволення інформаційних потреб суспільства.

До національного інформаційного ресурсувідноситься уся належна Україні інформація, включаючи окремі документи i масиви документів, незалежно від змісту, форми, часу i місця їх створення, форми власності, а також кінцеві результати інтелектуальної, творчої діяльності, зафіксовані на будь-яких носіях інформації, доступні для використання особою, суспільством i державою через засоби масової інформації та телекомунікації, архіви, бібліотеки, музеї, фонди, банки даних, публічні виступи, художньо-виконавську діяльність тощо.

Інформаційний ресурс має ряд особливостей, які відрізняють його від традиційних ресурсів, зокрема:

  • інформація впливає на ефективність виробництва без фізичного збільшення традиційних ресурсів;

  • інформація діє на суб’єктивний фактор виробництва - людину, його характер, особливості;

  • інформація прискорює процес виробництва, за рахунок зменшення періодів виробництва та обертання.

Таким чином, можна вести мову про те, що саме інформаційний ресурс здатен значно підвищити ефективність національної економіки, без будь-якого помітного збільшення обсягів використання інших ресурсів (праці, землі та капіталу).

Інформаційний ресурс діє у рамках національного інформаційного простору України, щостановлять собою сукупність суб’єктів, відносин та продуктів інформаційної діяльності, які функціонують у рамках єдиного правового поля для задоволення інформаційних потреб особи, суспільства i держави засобами преси, телебачення, радіомовлення, книговидання та аудіовізуальної продукції на магнітних носіях, а також документних фондів бібліотек, архівів, музеїв.

Матеріальною основою інформаційного потенціалу виступає виробництво та використання відповідного технічного забезпечення.

Сучасний етап розвитку людства характеризується поступовою, але стійкою глобалізацією й інтернаціоналізацією, прискореними темпами розвитку всіх економічних процесів. Якщо промисловим технологіям знадобилося більше двох третин ХХ ст., щоб досягти нинішніх висот, то за останні 20 років інформаційні технології розвивалися прискореними темпами. За деякими оцінками, обсяг ринку інформаційних технологій i систем кожні п’ять років збільшується удвічі, при щорічному темпі у 10-12%. Це дає змогу створювати значну кількість нових робочих місць, збільшувати обсяги внутрішнього національного продукту.

Інформаційні технології - це сукупність методів, виробничих процесів та програмно-технічних засобів, які забезпечують збір, зберігання, обробку, передачу й використання інформації, або, іншими словами, це підсилювачі інтелектуальних можливостей людей i машин, основа розвитку продуктивних сил. Причому всі ці дії спрямовано на зниження трудомісткості процесів використання інформаційних ресурсів, підвищення їхньої надійності та оперативності.

За допомогою телекомунікацій та використання інформаційних технологій, які дають змогу практично миттєво підключатися до будь-яких електронних масивів даних, отримувати інформацію й використовувати її для аналізу, прогнозування, прийняття управлінських рішень у сфері бізнесу, комерції, маркетингу тощо.

В останні десятиріччя відчувається величезний попит на інформацію, а значить, i на комунікації, що зумовлюється діловими зв’язками, обмінами, глобалізацією конкуренції тощо. Цей попит викликаний i підтримуваний значними змінами в самих інформаційних i комунікаційних технологіях, в основі яких лежать три основні сили:

  • розширене використання комп’ютерної техніки;

  • зниження ціни на передачу інформації;

  • поєднання комп'ютерної техніки i телекомунікаційного обладнання.

Швидкість зміни в інформаційних i комунікаційних технологіях, особливо в останні роки, значно зросла. Це спричинило появу нових товарів i послуг: стільникових телефонів, супутникового телебачення, Інтернету з сервісом "світової павутини" (це територіально розподілена гіпертекстова система Інтернет, є сервісом, призначеним для доступу до інформації, організованої за допомогою гіпертекстових зв’язків. Залежно від контексту i змісту інформація може подаватися у вигляді тексту, графіки, звуку, відео чи в будь-якій іншій формі) тощо.

У 2006 р. у світі було зафіксовано майже 1 млрд. користувачів Інтернет (15,7% населення Землі, зростання за п’ять років відбулося у 1,8 раза). Україна за цією статистикою мала 5,3 млн. користувачів (11,4% населення країни, зростання за п’ять років становило 25,4 раза), знаходячись по частці користувачів у загальній чисельності населення європейських країн попереду Молдови (10,6%), Боснії (4,9) та Албанії (2,4%). В Європі найбільша частка Інтернет-користувачів була зареєстрована серед населення Ірландії (78%), Норвегії (68%) та Швейцарії (66%).

Зміни також трансформують методи виробництва та дозволяють значно пришвидшити його процес. Інформаційні i комунікаційні технології, зумовлені розвитком наукових знань, в свою чергу, стають важливим елементом, що прискорює розвиток останніх.

Сучасний етап розвитку національної економіки передбачає впровадження в усі організаційно-управлінські та виробничо-економічні процеси новітніх інформаційних технологій, сучасних машин, механізмів, знарядь праці, використання величезних обсягів інформації і, відповідно, наявність нових та широких знань. Це визначає інформацію та процеси роботи з нею як основний чинник отримання економічних переваг, оскільки вже не потрібно доводити той факт, що країна, яка має високий рівень інформатизації більш самостійна у визначенні своїх свобод, стратегії й тактики розвитку, більш вільна у своїх діях на шляху інтеграції у світове господарство та утвердження свого позитивного іміджу на світовому ринку.

Інформаційний потенціал слід розглядати у поєднанні з технічним потенціалом (потенціалом засобів праці) та технологічним потенціалом.

Інформаційний потенціал в Україні в останнє десятиліття зазнав суттєвих змін. Однією з кардинальних тенденцій сучасного розвитку світової економіки є зростання рівня пріоритетності інформаційних продуктів i послуг порівняно з суто матеріальним виробництвом. 3а прогнозами дослідників, у перспективі до 90% працездатного населення буде пов’язано з виробництвом i виробничо-технологічним використанням інформаційних продуктів i послуг.

2.6. Виробничий потенціал

Спроможність галузей господарства країни виробляти товари та послуги для населення та виробництва називають виробничим потенціалом. В Україні провідного складовою економічного потенціалу є фізичний капітал та рівень розвитку основних виробничих фондів. Дія цих основних факторів з групи виробничих ресурсів економіки конкретизуються через використання основних фондів використання вільних виробничих потужностей, підвищення норм прибутку, запровадження енергозберігаючих технологій, посилення конкурентоспроможності своєї продукції, розвитку підприємництва, малого i середнього бізнесу, виробничої інфраструктури, інформатизації, виробництва, розвитку ТНК, реструктуризації виробництва під впливом змін попиту, ефективності використання природних ресурсів.

Стан основного капіталу в Україні погіршується. Виробничі ресурси характеризує висока міра зносу, вивільнення виробничих потужностей, висока собівартість продукції, матеріало-, енергоємність, фондомісткість виробництва. На підприємствах України фіксується гостра нестача кваліфікованих менеджерів середньої та вищої ланок. Виробництво в Україні переважно низько технологічне, збиткове. Неподоланими залишаються такі негативні явища в економіці, як нецільове використання амортизаційного фонду, вимивання обігових коштів, високий рівень неплатежів, незбалансованість економічної системи, наявність диспропорцій в основних економічних балансах. Обсяг виробничих потужностей у промисловості складає близько 85% від обсягу 1990 р. Середній вік устаткування — 16-18 років i вдвічі перевищує відповідний показник у розвинутих країнах. Вибуття застарілих виробничих потужностей набуває обвального характеру, що багаторазово перевищує введення нових. Спад виробництва у високотехнологічних галузях що орієнтувались переважно на держзамовлення, виявився набагато більшим середнього у промисловості. При цьому парадоксально, що темпи спаду зростали відповідно до підвищення технічного рівня галузі. Рівень цих виробництв скоротився більш ніж у 5 разів, що значно перевищує загальний масштаб економічного спаду. В цих умовах постало складне завдання суспільного розвитку — закладання підвалин нової сучасної економіки. 3а умови, якщо цього не буде досягнуто, соціальних загострень, викликаних стихійним скороченням виробничого потенціалу галузей промисловості, викликаного вибуттям основних виробничих фондів, не уникнути.

3а часів становлення української держави наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. рівень продуктивності праці в окремих галузях економіки знизився майже на 20%. На стільки ж підвищилась енергоємність виробництва. Україну на сучасному етапі розвитку характеризує технологічне відставання від розвинутих країн. Без належного переорієнтування економіки на розвиток високих технологій у виробництві існує значна загроза для країни опинитися на периферії світового розвитку серед країн, які характеризує глибока стагнація.

Найбільшим виробничим потенціалом серед сфер-складових господарського комплексу в Україні характеризується промисловість, що орієнтується як на внутрішній, так i на зовнішній ринки У промисловості створюється майже половина національного доходу країни. Вона характеризується складною, розвиненою галузевою структурою, представлена потужним паливно-енергетичним i металургійним комплексом, сучасним багатогалузевим машинобудуванням, хімічною i нафтохімічною промисловістю, виробництвом будівельних матеріалів, легкою, харчовою галузями тощо.

Міжгалузевий регіональний комплексвизначають як сформоване територіальне поєднання взаємопов’язаних галузей i виробництв в економічних районах, вузлах, центрах, завдяки якому може бути забезпечений максимальний господарський ефект при найменших витратах. Досягнення таких результатів можливе при найбільш раціональному підборі взаємопов’язаних галузей, підприємств i виробництв, забезпеченні економічно ефективних пропорцій їх розвитку, оптимальних розмірів підприємств з урахуванням загальнодержавних інтересів та відповідно до місцевих природних i економіко-географічних умов.

Визначальним у виділенні міжгалузевих комплексів на регіональному рівні є відтворювальний підхід. Він поєднує цільову спрямованість i технологічну послідовність переробки сировинних матеріалів. Характерними для нього є відтворювана цілісність міжгалузевих комплексів на всіх стадіях (виробництво, розподіл, обмін, споживання) та об’єднання підприємств і організацій виробничої та невиробничої сфер господарства.

Найбільш розвиненими міжгалузевими комплексами України є – паливно-енергетичний, машинобудівний, металургійний, хімічний, агропромисловий.

Галузева структура економіки України є вкрай недосконалою. Найбільш розвиненими в країні є види економічної діяльності, які належать до первинного та вторинного секторів економіки. Дуже важливо найближчим часом наростити виробництво продукції машинобудівного, хімічного, агропромислового міжгалузевих комплексів.

Паливно-енергетичний комплекс України розвивається в умовах різкого дефіциту видобутку власного палива – на початок ХХІ століття паливні ресурси країни забезпечують лише 30-40% її потреб. Отже, постачання нафти i природного газу з інших країн відіграє визначну роль для економіки України.

Напружений паливно-енергетичний баланс вимагає якісних змін у споживанні енергії i палива. Особливо важливим є зменшення витрат палива й енергії на виробництво продукції; підвищення якості палива, яке споживається; підвищення питомої ваги споживання енергії, яка отримується в процесі використання нетрадиційних джерел енергії (геотермальної, сонячної, вітрової та ін.). Особливо значним виробництвом палива та енергії в Україні виділяються Донецький, Придніпровський, Карпатський економічні райони.

Виняткове значення машинобудування пов’язане із забезпеченням ним знаряддями праці усіх ланок виробництва.

Загалом машинобудування розміщене досить рівномірно по території України. На цьому фоні особливо виділяються вісім великих машинобудівних міст: Харків, Київ, Дніпропетровськ, 3апоріжжя, Одеса, Львів, Донецьк, Луганськ. На основі дії законів територіальної спеціалізації та комплексного розвитку в Україні сформувалося сім машинобудівних районів:

  1. Харківський(центр – Харків) спеціалізується на енергетичному, транспортному, тракторному i сільськогосподарському машинобудуванні та випуску електротехніки i приладів;

  2. Придніпровський(Дніпропетровськ) – виробництві металургійного устаткування, верстатів, транспортних, енергетичних, електротехнічних i сільськогосподарських машин;

3.Донецький (Донецьк) – спеціалізується на виробництві машин i устаткування для вуглевидобутку i чорної металургії, транспортних засобів;

  1. Центральноукраїнський(Київ) – спеціалізується на випуску верстатів, устаткування для хімічної i будівельної індустрії, транспортних засобів, електротехнічних машин, приладів, ЕОМ;

  1. Подільський (Вінниця) – спеціалізується на сільськогосподарському

i електротехнічному машинобудування, верстато- i приладобудування;

  1. 3ахідноукраїнський(Львів) – спеціалізується на приладобудуванні, виробництві верстатів, підйомно-транспортних машин, автобусів, вантажних несучих конвеєрів, вантажно-пасажирських автомобілів, сільськогосподарських машин;

  1. Південний (Одеса) – спеціалізується на випуску суден, верстатів, сільськогосподарських машин, кранів, приладів.

Україна є провідною металургійною державою світу i має чималі експортні можливості. Подальший розвиток металургійного комплексу потребує поліпшення якості металопродуктів, забезпечення їх конкурентоспроможності на світовому ринку. Динаміка виробництва прокату чорної металургії представлена на рис. 2.6.1.

Виробництво чорних металів зосереджено переважно на підприємствах повного циклу, що розміщені в чотирьох районах у Придніпров’ї`
(Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Запоріжжя), Криворіжжі (Кривий Ріг), Донбасі (Донецьк, Макіївка, Комунарськ, Костянтинівка, Краматорськ), Приазов'ї (Маріуполь). Найбільшими металургійними комбінатами є «Криворіжсталь», «Азовсталь» (Маріуполь), «Запоріжсталь», Донецький i Макіївський.

Хімічна промисловість допомагає замінювати дорогу й дефіцитну сировину дешевою та поширеною, комплексно її використовувати, утилізувати виробничі відходи тієї самої сировини. Найбільшого розвитку i територіального зосередження хімічна промисловість набула в Донбасі, Придніпров'ї та Прикарпатті.

.

1970 1975 1980 1985 1990 1995 2000 2001 2002 2003 2004 2005

Рис. 2.6.1. Виробництво прокату чорних металів, млн. т

Використання різноманітної сировини територіально майже не обмежує хімічну промисловість. Вона характеризується значно більшою свободою розміщення підприємств, ніж інші галузі, маючи можливості маневрувати у виборі ефективного виду сировини для певного виробництва.

Агропромисловий комплекс України покликаний забезпечити продовольчу безпеку країни та має значне експортне значення. Втім, унікальний агроресурсний потенціал країни – найродючіші ґрунти світу, сприятливі для розвитку сільського господарства кліматичні умови, рівнинний рельєф та ін. – використовується не повною мірою.

В Україні сформувалося три інтегральні агропромислові зони - Поліська, Лісостепова i Степова. В межах Поліської агропромислової зони виробляють понад 90% виробництва льону-довгунця, понад 40% картоплі, 20-25% молока i м’яса в Україні. Тут в основному розвиваються молокопереробні, м'ясопереробні, плодоовочево-консервні, картопляно-спиртові, льонопереробні спеціалізовані комплекси.

У Лісостеповій агропромисловій зоні виробляють майже 70% цукрових буряків, 39% зерна, 46% картоплі. Це найбільш інтенсивна сільськогосподарська зона - на одиницю площі ріллі припадає найбільший обсяг виробництва сільськогосподарської продукції. На основі зональної спеціалізації сільського господарства функціонують цукробурякові, плодоовочево-консервні, зернові, картопляно-спиртоні, молочно- i м’ясопереробні комплекси.

Степова агропромислова зона характеризується найбільшою розораністю земель, із яких понад 90%, становлять чорноземи. Степ дає близько 48% виробництва зерна, 100% рису, 81 % соняшнику, 96% винограду. Тут найбільше значення мають плодоовочево-консервні, олійно-жирові, виноградарсько-переробні, ефіроолійні, молоко- i м’ясопереробні комплекси.

На територіях, прилеглих до великих міст та міських агломерацій, сформувалися приміські агропромислові зони. В їх межах агровиробництво зорієнтоване на задоволення потреб міста в малотранспортабельній продукції щоденного вжитку (молоко, овочі, яйця, птиця тощо).

Україна є значним виробником сільськогосподарської продукції. Розбудова розвиненого за світовим стандартами, конкурентоспроможного сільського господарства залишається одним з найважливіших завдань України. На відміну від промислового виробництва на початку ХХІ століття не вдалося досягнути нарощування частки продукції сільського господарства у загальній структурі господарства.

Потенційно основна причина відставання у розвитку одного з провідних видів економічної діяльності пов’язана з незавершеністю реформи на селі – насамперед відсутністю розвиненого ринку землі.

В основі розвитку регіону, ефективності виробничої діяльності лежить стан виробничої інфраструктури в його межах; її розвиток є одним з головних індикаторів господарського розвитку регіону. Без значних інвестицій та постійної уваги державних структур виробнича інфраструктура стає гальмом суспільного росту території. Тому вона є провідним аспектом регіональної політики держави.

Під виробничою інфраструктуроюслід розуміти сукупність галузей, тобто організаційно відокремлених об’єктів, які забезпечують нормальний хід суспільного виробництва через надання послуг з обміну результатами діяльності між підприємствами матеріального виробництва. 3окрема, до інфраструктури належать підприємства i організації електро-, тепло- i газопостачання, транспортні різних видів, матеріально-технічного постачання i збуту продукції, інформаційного та ділового обслуговування тощо.

Ефективний розвиток господарського комплексу регіону можливий тоді, коли високому рівню концентрації i спеціалізації основного виробництва відповідає такий самий рівень концентрації i спеціалізації підрозділів, які забезпечують загальні умови господарської діяльності. Особливе місце у складі виробничої інфраструктури займає енергетична інфраструктура. Вона є невід’ємною частиною господарського комплексу територій усіх таксономічних рангів i включає в себе комплекс об’єктів i споруд електро-, тепло-, газопостачання, а також підприємства i організації, що виконують сукупність робіт енергоінфраструктyрного профілю: проектні, будівельні, монтажні та ін.

До транспортної системи належать: транспортні засоби; шляхи i споруди, що входять до галузевих видів транспорту; засоби технічного забезпечення функціональної готовності транспортної техніки; будівництво i забезпечення експлуатаційної готовності транспортної техніки, транспортних шляхів i споруд; система управління транспортними процесами i галузями транспортного комплексу.

Продукція транспорту не може нагромаджуватись, а ефективність його розвитку залежить від формування вантажо- й пасажиропотоків. Внаслідок цього відбувається взаємодія розміщення транспорту й продуктивних сил. Транспортно-географічне положення зумовлює розміщення окремих галузей виробництва.

Транспортні витрати враховуються в загальних витратах виробництва двічі: 1) на стадії процесу виробництва, коли транспорт доправляє необхідні види сировини, палива, матеріалів, а транспортні витрати входять у витрати виробництва; 2) на стадії процесу обороту — доставка готової продукції споживачам.

ВУкраїні найбільш розвиненими є залізничний та водний транспорт (рис. 2.6.2).

Трубопровідний;4 водний; 2 річковий; 1

морський; 1

залізничний; 17

Рис. 2.6.2. Питома вага окремих видів транспорту в перевезенні вантажів,%

Суспільна криза в Україні на зламі ХХ-ХХІ століть призвела i до зниження ії виробничого потенціалу.

Процес реформування економіки, її матеріально-технічної бази здійснювався в цей період практично без чітко розробленої стратегії досягнення сталого економічного розвитку. Процес реформування виробничих відносин здійснювався без належної оцінки природних ресурсів, перспектив створення ринкових відносин в умовах розбалансованості економіки, обвального дефіциту в усіх його формах i проявах. Ситуацію загострювали недостатня продуманість заходів з реформування економіки, застосування сумнівної ефективності «шокової терапії». Сучасні форми господарювання вкраїні та її регіонах знайшли своє впровадження насамперед у сфері обігу коштів та інформації, але було дуже незначним у виробничій сфері.

Назріла гостра необхідність розробки такої державної політики, яка б, насамперед, поставила вирішення комплексу економічних, організаційних i технічних проблем з відродження i розвитку виробничого потенціалу як матеріально-технічної бази економіки країни. В основу такої політики доцільно покласти концепцію науково-технічного інноваційного шляху розвитку всього економічного потенціалу України.

2.7. Зовнішньоекономічний потенціал

Територіальний поділ праці -- об’єктивний процес виробничої спеціалізації економічних районів чи країн i посилення міжрайонної абоміждержавної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією та послугами. Просторовий суспільний поділ праці взагалі зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їх географічним положенням.

Розрізняють дві форми територіального поділу праці: міакрайонний- у межах однієї країни i міжнародний - між країнами. Відповідно до чинних законів міжнародного ринку країни спеціалізуються на тому виробництві, національні вартості продукту якого нижчі за інтернаціональні. Відтак під міжнародним поділом працірозуміють процес взаємообумовленої спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів для продажу на світовому ринку, що сприяє створенню системи багатосторонніх зв’язків між країнами.

У міжнаціональному поділі праці існують певні суперечності. Це, насамперед, надмірна спеціалізація країни на виробництві кількох видів продукції, оскільки це ставить її господарство у залежність від коливань кон’юнктури світового ринку, а також збіднює його галузеву структуру. Окремі держави обирають галузі спеціалізації, які вони вважають вигідними. Справді, деякі галузі, що використовують дешеву природну сировину, дають країні значні прибутки, хоча часто засновані на важкій фізичній праці й слабо пов’язані з іншими галузями економіки. Інша справа галузі обробної промисловості, в т.ч. машинобудування. Вони тісно переплітаються з іншими галузями економіки країни, оскільки ґрунтуються на розвиненому господарстві i є потужним фактором розвитку всього господарства.

Поступове входження України у світовий економічний простір виявляється в розширенні її економічних, політичних, торгових, фінансово-кредитних, господарських i технологічних зв’язків з іншими країнами світу. За їх допомогою господарство України становить єдину господарську систему, яка розвивається на основі суспільного поділу праці.

Займаючи територію менше 1% земної кулі, Україна має 5 % природних ресурсів світу. Зокрема, її запаси марганцю становлять 80 % його запасів у Європі. Проте вона не може повністю задовольнити свої потреби за рахунок власних ресурсів. Україна й надалі імпортуватиме нафту та горючий газ, ліс i лісоматеріали, бавовну, деякі кольорові метали, вовну та іншу продукцію.

У системі міжнародного поділу праці Україна спеціалізується на виробництві машин (літаки, судна, ракетно-космічна техніка, танкобудування), продукції чорної металургії (залізна й марганцева руди, прокат), продукції АПК, особливо харчової (цукор, борошно, олія, м`ясо, молоко, овочеві консерви, кондитерські вироби), виробництві хімікатів, цементу.

Україна має висококваліфікований науково-технічний i технологічний потенціали в літакобудуванні. Серед семи розвинених країн світу вона має повний цикл проектування й виробництва літаків. За останні роки випущено три принципово нові моделі літаків - «Ан-70» ,«Ан-140» та «Ан-32» , що вважаються перспективними моделями ХХІ ст.

Великі можливості для виходу на міжнародний економічний простір має вітчизняна ракетно-космічна галузь. Вже нині реалізуються міжнародні програми ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» i «Глобалстар», де застосовуватимуться українські ракети-носії «Дніпро», «Зеніт» i «Циклон». Здійснюється низка інших міжнародних проектів.

Девять суднобудівних заводів України спроможні виконувати замовлення на будівництво сучасних суден (транспортних, рибопромислових), суден технічного флоту, військових кораблів, а також забезпечити весь комплекс послуг з їх ремонту.

Реалізуються проекти розвитку танкобудування. Україна входить до п’ятірки країн світу із замкненим циклом виробництва цієї складної i високотехнологічної продукції. За своїми технічними характеристиками українські танки не лише не поступаються передовим світовим аналогам, а й за багатьма параметрами перевищують їх.

Високотехнологічні конкурентоспроможні виробництва є i в інших галузях машинобудування, зокрема, в приладобудуванні, виробництві енергетичного устаткування та важкому машинобудуванні, в окремих галузях чорної та кольорової металургії.

Значними є потенційні можливості України у виході на світовий ринок з продукцією АПК, зокрема на ринок зерна, цукру, олії.

Зовнішньоекономічна політика України щодо експорту зерна має враховувати шалену конкуренцію на світовому ринку зерна i можливий у зв’язку з цим усілякий опір з боку інших країн-експортерів цієї продукції. Це пов’язано з обмеженою місткістю світового ринку продовольчого й фуражного зерна - близько 185 млн. т. В загального обсягу експорту пшениці 75% припадає на Аргентину, Австралію, Канаду i США та країни ЄС, у т.ч. на Францію, а на США - 64% всього експорту зерна кукурудзи. Серйозними конкурентами України на ринку зерна з постсоціалістичних країн є Угорщина, Казахстан, Польща.

Незважаючи на спад виробництва сільськогосподарської продукції, у т.ч. й зерна, Україна вже нині вступила в конкурентну боротьбу за її збут на світовому ринку. 3 урахуванням нинішньої економічної ситуації правомірно ставити завдання щодо експорту 8-10 млн. т зерна i домагатись такої квоти в разі вступу до Світової організації торгівлі (СОТ).

Основними імпортерами зерна нині є 20 держав світу. Найбільш вірогідними партнерами України на ринку зерна будуть Грузія, Азербайджан, Узбекистан, Туркменістан, з якими варто укладати довготермінові угоди. Не виключається також налагодження цього ринку з іншими країнами, передусім Африки.

За висновками німецької консультативної групи при уряді України, щорічно від експорту зерна держава могла б мати майже S 4 млрд.

Щодо світового ринку цукру варто зазначити, що за останні роки основні його виробники збільшили обсяги виробництва i стабілізували його на досить високому рівні. Найбільше у світі цукру виробляють Індія та Бразилія (разом майже 25%). Стрімко нарощується його виробництво в Австралії та Мексиці. На високому рівні стабілізувалося виробництво його в США (6-7 млн. т), Китаї (6 млн. т), Франції та Німеччині (відповідно 4,5 i 4 млн. т). Внаслідок цього Україна змістилася за обсягом виробництва цукру на 11-те місце серед найбільших його виробників.

Експорт цукру у світі за останні роки збільшився на 11,6%, у країнах ЄС - на 27,2°/о, колишнього СРСР — на 9,6%. На Європейському континенті серйозними конкурентами України на ринку цукру є Франція та Німеччина. Виробництво цукру в них є досить конкурентоспроможним, i свій інтерес до цього ринку в країнах колишнього СРСР, особливо Росії, вони виявляють досить активно. На Європейський ринок цукор надходить також з держав Карибського й Тихоокеанського басейнів (АКТ). Так, згідно з Ломейською конвенцією - угодою між ЄС та країнами АКТ, квота поставок цукру цієї групи держав в ЄС нині становить 1,3 млн. т за рік.

Зовнішньоекономічна політика України щодо її місця на зовнішньому ринку цукру має ґрунтуватись на тому, що на цьому ринку йде жорсткий перерозподіл сфер впливу. Тому Україні треба повернути втрачені позиції на ринку країн СНД, насамперед Росії. Потреба російського ринку в імпорті цукру, навіть за умови виконання федеральної цільової програми «Цукор» , становитиме близько 3,5 млн. т.

На Україну припадає понад 7% світового виробництва соняшнику та понад 6% картоплі.

У світовому масштабі Україна виділяється також науково-технічним потенціалом високої кваліфікації. Вона має визнані у світі власні наукові школи та унікальні технологічні розробки нових матеріалів, біотехнологій, в галузі електрозварювання, радіоелектроніки, фізики низьких температур, ядерної фізики, інформатики, телекомунікацій та зв’язку, здатних забезпечити розвиток високотехнологічного виробництва на рівні найвищих світових стандартів.

Відтак порівняно високий економічний, науково-технічний, мінерально-сировинний, земельно-ресурсний i трудовий потенціали, надзвичайно вигідне економіко-географічне та геополітичне положення в центрі Європи створюють об’єктивні умови для забезпечення взаємовигідного міжнародного поділу праці, спеціалізації, кооперування та інтеграції її у світовий економічний простір.

Міжнародна економічна інтеграція розпочалася із створенням Спільного ринку в Європі, що пізніше трансформувався у Європейський Союз (ЄС), i нині здійснюється в країнах Північної Америки, країнах Тихоокеанського регіону під егідою Японії. Основні напрями інтеграційних процесів зводяться до створення умов для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів i робочої сили.

Україна, як i інші нові держави Східної Європи, прагне приєднатися до Європейського Союзу, маючи для цього всі підстави.

Вже встановлено відносини з такими впливовими міжнародними економічними організаціями, як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк. В Світовою організацією торгівлі Україна веде офіційні переговори щодо повноправного членства в ній.

Співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями, зокрема з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком i Європейським банком реконструкції та розвитку. ЄС, з окремими країнами-донорами, допомогло запровадити програми фінансової стабілізації i залучити в економіку країни пільгові кредити. Співпраця із переліченими організаціями ї країнами стала для України принципово новою формою фінансово-економічних відносин, яка вимагала створення відповідної нормативно-правової бази, запровадження жорсткої дисципліни щодо виконання зобов’язань, визначених укладеними міжнародними договорами.

3 моменту вступу в 1992 р. України до Світового банку нашою державою було укладено з ним угоди про надання позик для втілення 17 проектів на суму понад $ 2,5 млрд. Крім того, за період з 1993 по 2000 р. в Україні здійснювалася реалізація 12 інвестиційних проектів, у рамках яких Світовий банк надав позики на суму понад $ 800 млн.

Важливу роль у розвитку української економіки відіграє Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР). Головним напрямом співпраці з цією установою було сприяння розвиткові приватного сектора, зокрема шляхом залучення фінансових ресурсів до підприємств малого i середнього бізнесу, до розвитку приватної банківської справи, інфраструктури, насамперед енергетичної i телекомунікаційної. Так, за допомогою кредитної лінії щодо підтримання малого та середнього бізнесу Світовий банк через українські комерційні банки надав підприємствам малаго бізнесу кредити на суму $ 121 млн. ЄБРР бере також; участь у підготовці до приватизації значної кількості підприємств у сфері енергетики й телекомунікацій. 3окрема, для перед приватизаційної підготовки «Укртелекому» Світовим банком було виділено 100 млн. євро. Ще одним пріоритетом співпраці з ЄБРР для України стало технологічне оновлення теплоенергетики, підвищення ефективності захисту довкілля на ТЕС. У країні реалізуються проекти модернізації Старобешівської ТЕС та фінансування Української енергозберігаючої сервісної компанії, яка виступає координатором проектів енергозбереження.

3а попередні роки Україна уклала угоди щодо фінансового та кредитного співробітництва з такими провідними країнами світу, як Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, США, Японія та Швейцарія. За цей період було оформлено кредитів на суму понад $ 2,5 млрд. i фактично освоєно позичальниками майже 2,2 млрд. Основними напрямами, за якими спрямовувались ці кредити, стали агропромисловий комплекс, охорона здоров’я і медична промисловість, металургія, транспорт, легка промисловість, енергетика, машинобудування, хімічна промисловість.

У сучасних умовах зовнішньоекономічні зв’язки стають могутнім засобом прискорення науково-технічного розвитку та інтенсифікації економіки, оскільки оволодівати найновішими досягненнями науки й техніки без інтенсивного обміну результатами наукових досліджень, різноманітними товарами й послугами означає нераціонально використовувати власні ресурси, втрачати час i темпи розвитку.

Формування i розвиток ринкової економіки в Україні диктують необхідність встановити більш тісні взаємовигідні зв’язки з іншими державами, активно включатися в процеси міжнародної економічної інтеграції. Сьогодні Україна ще слабо інтегрована у світогосподарські структури, i таке становите треба докорінно змінити, щоб зайняти гідне місце у світовому економічному просторі серед розвинених країн, знайти свій напрям ефективної інтеграції, який би якнайкраще відповідав національним інтересам i враховував наявні ресурси, економічно-географічне положення i потенційні можливості.

Економічні зв’язки між країнами здійснюються переважно завдяки торгівлі й інвестиційній діяльності. Зовнішня торгівля та прямі іноземні інвестиції позитивно впливають на економічне зростання, що, в свою чергу, сприяє поліпшенню якості товарів i збільшенню експорту. Вихід України на світові ринки як рівноправного партнера є можливим лише за умови її вступу у Світову організацію торгівлі, але для цього вона повинна зробити певні кроки, спрямовані на поступову реалізацію вимог цієї організації, дотримання кодексів i конвенцій, які мають визначати національні правила та норми регулювання зовнішньо економічної діяльності, зокрема торгівлі.

Аналіз зовнішньої торгівлі України за групами товарів показав, що основну позицію займали чорні метали, водночас знизилася частка продажу високотехнологічних товарів - машин, устаткування, транспортних засобів. Така орієнтованість експорту на продукцію з низьким ступенем обробки ставить Україну в залежність від коливань попиту на ринках країн-імпортерів, від їхніх тарифних i нетарифних заходів щодо українського експорту.

Зовнішня торгівля України зорієнтована переважно на країни СНД в імпорті та інші країни світу – в експорті, причому основна частка торгівлі України припадає на РФ і становить близько 25% експорту i 45% загального імпорту товарів. Така орієнтація значно зменшує конкурентні можливості економіки України й погіршує її загальну інтеграційну позицію.

Тенденції торгівлі ЄС з країнами СНД різко відрізняються від становища у торгівлі з країнами Центральної та Східної Європи. Торговельні відносини між ними спочатку будувалися на підставі Угоди 1989 р. про торгівлю i співробітництво між ЄЕС i СРСР. Тепер на зміну їй прийшли індивідуальні угоди про партнерство i співпрацю, які ЄС уклав з Україною, Росією, Білоруссю, Молдовою, Казахстаном, Вірменією, Азербайджаном i Грузією. Угоди регулюють широке коло політичних, економічних i торговельних відносин між сторонами. У сфері торгівлі вони будуються на принципах взаємного надання не преференційного (не пільгового) режиму найбільшого сприяння. Угоди покликані стимулювати торгівлю, інвестиції та політичні взаємозв’язки, що створить необхідні передумови для розгляду можливості укладання найближчим часом ряду угод про вільну торгівлю. Перші кроки в цьому напрямі уже зроблені: в березні 2003 р. між ЄС i Україною укладено Угоду про доступ товарів i послуг на ринки країн ЄС.

Розвиток відносин з ЄС варта розглядати як один із стратегічних пріоритетів зовнішньоекономічної політики України. Сьогодні Україна має мало спільних економічних інтересів з країнами ЄС, що зумовлено різницею в рівнях їх розвитку, в інституційних структурах тощо. Вступ України до ЄС підвищить її міжнародний авторитет, політичну, соціальну й макроекономічну стабільність. Членства в ЄС дасть, змогу ефективніше використовувати переваги міжнародної кооперації та спеціалізації. Це, а також доступ до капіталу і новітніх технологій сприятимуть зростанню в Україні обсягів торгівлі. 3 огляду на значну місткість європейського ринку, високу платоспроможність населення тощо він є для України дуже перспективним.

Правову основу практичного здійснення зовнішньоекономічної політики формують 3акони України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (1991 р.), «Про вільні економічні зони» (1992 р.), «Про іноземні інвестиції» (1993 р.). Концепція 3акону «Про зовнішньоекономічну діяльність» ґрунтується на використанні можливостей ринкової економіки, яка поступово утверджується в державі. В законі докладно розроблено механізм регулювання зовнішньоекономічної діяльності, який має забезпечувати прогресивні структурні зрушення в економіці та сприятливі умови залучення її до світового поділу праці із збереженням господарського збалансування та рівноваги внутрішнього ринку України.

В Україні не існує поки що чіткої наукової класифікації форм економічного співробітництва. Найчастіше мають місце такі форми зовнішньоекономічних зв’язків: зовнішня торгівля, спільні підприємства на території України, спільні підприємства за кордоном, іноземні підприємства на території України, міжнародні об’єднання та організації, лізинг, залучення іноземної робочої сили, виробниче кооперування, науково-технічне співробітництво, торгівля ліцензіями i технологією, прибережна та прикордонна торгівля, торгівля транспортними послугами, співробітництво в банківській сфері, іноземний туризм, співробітництво у вільних економічних зонах, інші форми міжнародних зв’язків (асоціації, торгові доми, торги та ін.).

В Україні заборонено: експорт з території України предметів, які становлять національне, історичне або культурне надбання українського народу, що визначається законами України; імпорт або транзит будь-яких товарів, про які заздалегідь відомо, що вони можуть завдати шкоди здоров’ю або становити загрозу життю населення i тваринного світу, або призвести до руйнування навколишнього середовища; експорт та імпорт товарів, які здійснюються: порушенням прав інтелектуальної власності.

Товари, що імпортуються на територію України, підлягають обов’язковій сертифікації на предмет їх відповідності фармакологічним, санітарним, фітосанітарним, ветеринарним та екологічним нормам.

3агальна тривала економічна криза в Україні негативно впливає i на стан зовнішньої торгівлі. Нинішній обсяг експорту не відповідає можливостям вітчизняних товаровиробників i не забезпечує потреби держави у валютних надходженнях, необхідних для стабілізації економіки, зниження рівня інфляції та бюджетних витрат. 3а даними Державного комітету статистики України, експорт товарів i послуг у 2005 - 2006 р. становив близько $ 34228,4 млн., що на 5% більше, ніж у 2004 р., а імпорт в Україну приблизно $ 36136,3 млн. - на 25% більше, ніж у 2004 р. Росія залишається найбільшим торговим партнером, експорт у цю країну становив $ 7490 млн., а імпорт удвічі більше ($ 12842,5 млн.). Мільярдний рубіж Україна подолала i в торгівлі з Німеччиною - експорт у 2005 р. становив $ 1285 млн. та Польщею - 1010,4 млрд. С перспективи збільшення обсягів експорту після підписання низки угод з країнами Близького Сходу i Китаєм.

Крім того, дуже неефективною є структура експорту - понад 70% його становлять сировина, матеріали, товари народного споживання. Вивозяться також гостродефіцитні ресурси i продаються на світовому ринку майже за демпінговими цінами. Навіть з країнами близького зарубіжжя Україна має від’ємне сальдо балансу на продукцію виробничо-технічного призначення. Від’ємне сальдо в торгівлі з цими країнами зберігається по енергоносіях, прокату кольорових металів, целюлозі, деревині, каучуку, акумуляторах тощо. У світовий економічний простір Україна інтегрується в ролі сировинного придатка. Адже впродовж останніх років експорт продукції машинобудування у загальному балансі становив 10-20%, а рівень експорту такої готової продукції у світі – понад 50%.

Зовнішньоекономічна діяльність України, зрозуміло, потребує докорінної перебудови. Насамперед необхідно обмежити обсяг експорту сировини, підвищити в ньому частку продукції обробних галузей, а також удосконалити структуру імпорту.

У товарній структурі вивозу переважають вироби чорної металургії, залізна руда i кокс, продукти харчової промисловості. Промисловий потенціал України достатній для надходження валюти, необхідної для сплати державного зовнішнього боргу, закупівлі найнеобхіднішого імпорту та оплати інших загальнодержавних потреб. Реалізація цього потенціалу можлива за відповідної пропускної здатності транспортної інфраструктури, сприятливої соціально-політичної i правової ситуації та здатності зовнішньоторгових організацій, інших виконавчих структур до реалізації продукції.

Експортно-імпортні операції здійснюються як на валютній основі, так i у формі клірингу - системи безготівкових розрахунків, які ґрунтуються на заліку взаємних вимог i зобов’язань i здійснюються через банки або спеціальні розрахункові палати (перша створена в Лондоні в 1775 р.). Використовуються також бартерні операції, тобто операції безпосереднього обміну товарами. Найбільш поширеним був бартер в Україні в 1992 р. (майже 50% загального товарообігу). Однак за такого товарообміну Україна втрачала великі кошти через нееквівалентний вартісний обмін продовольчих товарів (зерна, цукру, олії) на паливно-мастильні матеріали.

Основним напрямком зовнішньоекономічної діяльності України є розвиток i поглиблення торгово-економічного співробітництва з державами СНД, країнами Східної Європи, розвиненими країнами світу, особливо з тими, що мають численну українську діаспору. Зовнішньоторгові організації та інші виконавчі структури України повинні не тільки реалізовувати продукцію на традиційних ринках, а й виходити на нові перспективні регіони (Азію, Африку, Латинську Америку та Австралію).

Нині спостерігається певна диверсифікація зовнішньоекономічних зв’язків з акцентом на країни далекого зарубіжжя. Проте зростання експорту у країни далекого зарубіжжя не завжди свідчить про зміцнення позицій на західних ринках продовольства. Це пояснюється тим, що у країнах колишнього СРСР обсяг вивезення продукції скорочувався швидкими темпами, а по деяких видах зростав повільніше, ніж загальний експорт.

В експорті України у країни далекого зарубіжжя переважають сировина i продукти первинної переробки, тоді як країни СНД i Балтії закуповують ширший асортимент харчових продуктів, у т.ч. поглибленої переробки (консерви, ковбаси, борошно, крупи), обсяги вивезення яких до близького зарубіжжя сягають 99% від загального українського експорту.

Нині товарний експорт та імпорт України характеризуються яскраво вираженою асиметрією у бік Російської Федерації. Це означає збереження монопольної залежності від російських ринків збуту, особливо від джерел постачання імпортних товарів, серед яких домінують енергоносії.

В останні роки простежується негативна тенденція до витіснення України з окремих ринків, насамперед у країнах СНД, де вона посідала ще недавно помітне місце (ринки цукру, м’ясних, молочних продуктів тощо).

Україна - ще молодий суб’єкт зовнішньої торгівлі із зарубіжними країнами, оскільки у складі колишнього СРСР вона мала обмежені можливості для укладання зовнішньотортвельних контрактів та здійснення експортно-імпортних операцій. Через це в державі не було відповідної інфраструктури.

За час своєї незалежності Україна змогла налагодити зовнішньоторговельні стосунки більш як із 180 країнами світу i створити свої торговельно-економічні місії у 34 державах європейського, азіатського, африканського та американського континентів.

У країни далекого зарубіжжя ми поставляємо залізну i марганцеву руди, чорні метали, устаткування для гірничошахтних, будівельних, електротехнічних підприємств, засоби автоматизації, автомобілі, прокатні стани, судна, силові трансформатори, магістральні тепловози, одяг та багато іншої продукції.

В Україну з різних країн світу надходять промислове устаткування, медичне обладнання, різні прилади, хімічні товари, джут, цитрусові, продукція легкої промисловості. Проте для таких товарів, як напої, тютюнові вироби, радіотовари, жувальна гумка i деякі інші, необхідно створювати економічні бар’єри для того, щоб зменшити дефіцит платіжного балансу i підвищити попит на аналогічну вітчизняну продукцію.

Найтісніші економічні зв’язки підтримує Україна з країнами Східної Європи, зокрема з Угорщиною та Польщею. У структурі вивозу в ці країни переважає продукція галузей важкої індустрії: руда, чорні метали, устаткування для гірничодобувної та металургійної промисловості, тепловози, бульдозери, трансформатори, сільськогосподарські машини тощо. Тривалий час експортується донецьке вугілля (щорічні поставки 3-5 млн. т), що визначається попитом на нього як у колишніх країнах РЕВ, так i в ряді інших держав (Італії, Франції, Єгипті). Об’єктивною причиною попиту на це вугілля на європейському, північно-африканському та близькосхідному ринках є недостатня кількість на Землі антрацитового палива, яке має високу калорійність, а головне - не димить.

Залізну руду Україна вивозить до Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії та ін.; самородну сірку - в Чехію, Словаччину, ФРН, Угорщину, Румунію.

З країн Східної Європи Україна імпортує машини, верстати, комплексне промислове устаткування для хімічної, меблевої i харчової промисловості, прилади, продукцію хімічної промисловості, рухомий залізничний склад, судна, побутові електроприлади, медикаменти тощо.

Україна бере участь також в економічному співробітництві з промислово розвиненими країнами світу. Понад 20 країн (Австрія, Голландія, Італія, Норвегія, Франція, Фінляндія, ФРН, Швейцарія, Швеція, США, Канада, Великобританія, Японія та ін.) отримують з України промислову продукцію і промислову сировину: залізну і марганцеву руди, кокс, чавун, прокат чорних металів, графіт, металургійне та гірничошахтне устаткування, штучні алмази, велосипеди, металообробні верстати, прилади, автонавантажувачі, а також одяг, олійне насіння, олію тощо.

До Великобританії з України надходять прокат чорних металів, чавун, руди, феросплави, олійне насіння, одяг, продукти неорганічної хімії, а Україні Великобританія постачає різні машини, нафтопродукти, парфуми i продукцію косметики, фармацевтичні вироби.

До ФРН Україна експортує одяг, чорні метали, мідь i вироби з неї, алюміній, котли тощо, а звідти імпортує різні машини та промислове устаткування, прокат чорних металів, хімічну продукцію.

До Франції з України вивозиться одяг, олійне насіння, руди, органічні хімічні сполуки, білкові речовини, а з Франції в Україну — авіаційні та космічні апарати, автобусні двигуни, котли, обладнання та механічні прилади, фармацевтична продукція. На французьких суднобудівних підприємствах виконуються замовлення Чорноморського пароплавства.

Українські машинобудівники виготовили для США унікальний трансформатор на 500 тис. кіловольтампер, для Фінляндії — комплект устаткування для атомної електростанції. Значно зменшився експорт металобрухту з України в США. Це пов’язано з широким вжиттям антидемпінгових засобів щодо експорту такої продукції з України.

У розвитку зовнішньоторговельних стосунків України i США помітне місце зайняли переговори державної авіакомпанії «Авіалінії України» з транснаціональним консорціумом «Airbus Industrie», атакож американським концерном «Boeing» про придбання американських літаків. Компанія «Airbus Industrie» пропонувала поставку літаків типу А-310, А-319, А-340 на вигідних фінансових умовах. «Boeing» готовий поставити літаки В-767, В-737. Подальшій активізації зовнішньої торгівлі України ї США сприяє діяльність постійно діючої урядової комісії.

3 Китаєм Україна підписала низку міжнародних угод про співробітництво в галузі металургії, енергетики, освоєння космічного простору. Ще багато років наша космічна продукція буде конкурентоспроможною на китайському ринку. Торговельний обіг між Україною i Китаєм у перспективі може становити $ 2-3 млрд.

Україна бере участь в економічному співробітництві також з країнами, що розвиваються. У наданих за часів СРСР цим країнам кредитах на пільгових умовах з відшкодуванням протягом 10-12 років частка України становила майже $ 18 млрд. Традиційні товари експорту країн, що розвиваються, бавовна, джут, вовна, арахіс, рис, оливкова олія, натуральний каучук, какао-боби, кава, цитрусові, тютюн та ін. Україна вивозить до цих країн машини та промислове устаткування. Так, вантажні автомобілі Кременчуцького заводу поставляються до Індії, Латинської Америки, Близького Сходу; помпи із Сумського заводу — до Індії, Пакистану, Сирії; машини, устаткування, прилади для африканських, азіатських i латиноамериканських країн виготовляють з урахуванням їх роботи в умовах тропічного клімату.

Підписано угоду про постачання нафти i газу Ірану в Україну. 3 цією метою створено українсько-ірансько-азербайджанську компанію, яка у майбутньому має збудувати систему трубопроводів через Росію В Україну (по 45% — внески України та Ірану i 10% — Азербайджану). Угода розрахована на 15 років, Україна поставлятиме до Ірану машини i обладнання для гірничо-видобувної та металургійної промисловості, братиме участь у реконструкції металургійних підприємств, доріг та морських портів.

Підписана угода між Україною i Тунісом про співробітництво в галузі іригації, за якою на туніських іригаційних спорудах працюватимуть українські фахівці. Туніс постачатиме Україні фосфорити.

Право на здійснення зовнішньоекономічних операцій надано підприємствам i організаціям усіх форм власності, що сприяло підвищенню активності у зовнішньоекономічній сфері. Зареєстровано більш як 30 тис. учасників зовнішньоекономічних зв’язків.

В економічних зв’язках України із зарубіжними країнами використовується науково-технічне співробітництво (торгівля патентами, ліцензіями, технічним досвідом «ноу-хау» тощо), яке сприяє прискоренню темпів економічного розвитку, втіленню у практику найновіших технічних Досягнень, раціональному використанню природних ресурсів, автоматизації i механізації технологічних процесів, скороченню строків будівництва сучасних підприємств, підвищенню ефективності капіталовкладень, розширенню сфери міжнародних відносин. Науково-технічне співробітництво здійснюється у формах:

  • матеріальній, тобто через обмін продукцією, насамперед наукомісткою, створеною за найновішими технологіями;

  • нематеріальній — у вигляді креслень, формул, обміну інформацією, літературою та ін.;

  • послуг фахівців i технічного персоналу в галузі менеджменту, маркетингу, контролю за якістю.

Науково-технічне кооперування між фірмами здійснюється у формі консалтингу (технічного консультування та експертизи проектів), лізингу (оренди промислового i науково-дослідного устаткування).

У зовнішньоекономічних зв’язках України використовується i така форма економічного співробітництва, як кредити. В сучасних умовах нестабільності економічного розвитку Україна зацікавлена в надходженні іноземних інвестицій в українську економіку. На перспективу Україна зможе надавати цільові кредити в національній валюті зарубіжним державам, підприємствам та іншим споживачам під закупівлю вітчизняної продукції машинобудування. Таке кредитування іноземних споживачів сприятиме зовнішньому конвертуванню української грошової одиниці.

Створення спільних підприємств - одна з форм економічного співробітництва України із зарубіжними державами. Ці підприємства діють самостійно, наділені широкими правами для здійснення експортних та імпортних операцій. Спільні підприємства погоджують ціни на спільно вироблену продукцію i укладають відповідні контракти, їх прибуток розподіляється між учасниками пропорційно вкладу в статутний фонд. На території України діє понад 2,5 тис. спільних підприємств. 3а участю фірм CШA створено 120, Німеччини - 40, Австрії - 22. Найбільше таких підприємств у місті Києві (204) та Одеській області (143).

Перспективним напрямком розширення зовнішньоекономічних зв’язків є створення спеціальних зон «вільного підприємництва» на території України (в районі Одеси, на 3акарпатті та в деяких інших місцях). Такі зони в Україні з часом сприятимуть прискоренню розвитку її економіки на основі створення умов для залучення іноземного капіталу.

У сучасних умовах Україна має розвивати нову державну стратегію, створювати нову модель торговельно-економічних відносин, в основі яких лежить єдність виробництва, експорту та імпорту в процесі обігу капіталу, розширеного відтворення. Істотну роль має відіграти гнучка система протекціоністських заходів, які б дали змогу вітчизняним підприємствам-екепортерам почуватися більш впевнено i захищено.

Важливий вектор зовнішньої політики України пролягає через розвиток співпраці з державами СНД, Балтії i 3ахідної Європи. Нові можливості відкриває перед нашою державою статус непостійного члена Ради Безпеки ООН.

Україна утвердила себе повноправним суб’єктом європейського та світового співтовариства, здобула міжнародні гарантії безпеки, уклала договори про дружбу i співробітництво з усіма сусідніми країнами, стала важливим фактором стабільності на європейському континенті. Вона показала світові приклад ядерного роззброєння, добровільно відмовилася від третього у світі за потужністю ядерного арсеналу. Свою стабільність, передбачуваність i прагнення розвивати добросусідські відносини Україна засвідчила, уклавши Угоду про партнерство i співробітництво Європейським Союзом, Договір про дружбу, співробітництво i партнерство з Російською Федерацією, Хартію про особливе партнерство з НАТО та інші, не менш важливі міжнародні договори й угоди.

2.8. Екологічний потенціал

На порозі нового тисячоліття в Україні, як і в усьому світі, проблеми охорони природи були такими ж важливими, як i у ХХ ст. Природа частими повенями, надзвичайної сили цунамі, посухами, закликала людей не забувати про неї, не послаблювати уваги й ретельної праці з метою її збереження й захисту. Але індустріальний розвиток та зростаюча урбанізація мали й свій зворотній бік: надмірний наступ на природу, нераціональне використання, часто й виснаження природних ресурсів задля потреб людини та виробництва. Наслідками інтенсивної виробничої діяльності людини стають глобальне потепління клімату, зміни фону радіоактивності, танення льодовиків, зміни співвідношення суші та водоймищ в окремих регіонах планети, зникнення цілого ряду рідкісних видів рослин i тварин. Екологічну кризу можна подолати, тільки сприймаючи її як питання існування життя на 3емлі, питання існування людської цивілізації. 3а даними ООН, на початку 90-х років ХХ ст. в атмосферу щорічно викидалося 150 млн. т двоокису сірки, 50 млн. т окису азоту, 300 млн. т двоокису вуглецю, 700 тис. т фреонів, 100 тис. т ртуті, 500 тис. т свинцю тощо.

Екологічна ситуація в Україні є складною. Три основні чинники вплинули на екологічну ситуацію: аварія на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 р.), невміла меліорація земель, розвиток добувної i перероблюючої промисловості при застарілих технологіях і, пов’язана з цим, надмірна урбанізація багатьох районів (Донбас, Придніпров’я).

Чорнобильська аварія призвела до радіаційного забруднення майже всієї території України. Унаслідок того, що вся радіоактивна хмара пішла на захід, особливо сильно забрудненим стало майже все Українське Полісся - зона стародавнього заселення, господарського освоєння, специфічної матеріальної i духовної культури. Якщо враховувати, що в попередній період тут була здійснена надмірна осушна меліорація, то, зрозуміло, Полісся майже до Шацьких озер перетворилося на регіон з надзвичайно несприятливою екологічною обстановкою.

На всій території України залежно від ступеня забрудненості повітря, води i землі можна виділити наступні території: екологічного лиха, надзвичайно забруднені, дуже забруднені, забруднені, помірно забруднені i умовно чисті.

Умовно чистих територій залишилося дуже мало. До них належать майже весь північний макросхил Українських Карпат, Шацьке поозір'я, південна Волинь на межі Рівненщини i Тернопільщини, Придніпров’я на межі Черкаської i Полтавської областей, північ Сумщини i Чернігівщини, центральне Поділля i деякі ареали в гірському Криму, всього приблизно 50 тис. км2, тобто 8,3% площі України.

Помірно забруднені території заходу України (без Полісся) i майже весь північний схід держави, де забруднені i дуже забруднені території украплюються в зони дії великих i середніх міст. Помірно забруднені території складають майже 150 тис. км2, тобто приблизно 24% площі України. Таким чином, умовно чисті i помірно забруднені ареали складають разом трохи менше третини території країни. Решта двох третини це території забруднені, дуже забруднені, надзвичайно забруднені i зони екологічного лиха.

Дуже забруднені (117 тис. км2) i надзвичайно забруднені (61 тис. км2) території займають також майже третину площі країни (29,5 %). Виділяються чотири великі ареали цього забруднення: Полісся, середнє Придніпров’я, Донбас i Південь (окрім південного заходу Одещини i Запорізького Донецького Приазов’я), а також декілька середніх: Пн. Буковина (без гірської частини), південно-східне Поділля, південна Київщина i Черкащина, центральна Полтава. До малих ареалів цього ступеня забруднення відносяться багато центрів гірничодобувної промисловості по всій Україні.

Нарешті, до території екологічного лиха i екологічної катастрофи, яка складає 7,4 тис. км2 (більш за один відсоток площі України), належать, окрім вже названої тридцяти кілометрової зони Чорнобильської АЕС, також причорноморські райони інтенсивного зрошування. У останніх забрудненість вод перевищує нормативну в 5,45, а грантів в 10 i більше разів. Це райони півдня Херсонської області i найбільш північної смуги Криму. Найбільші забруднювачі навколишнього середовища - об’єкти енергетики, в першу чергу ТЕС i ГЕС. Споживаючи велику кількість нафтопродуктів, газу i вугілля, вони викидають в атмосферу мільйони кубічних метрів шкідливих газів аерозолів i сажі, займають сотні гектарів землі шлаком i золою.

Іншим джерелом забруднення природи України є транспорт - автомобільний (2056 тис. т шкідливих речовин у 2005 р.), повітряний, водний, залізничний (95,5 тис. т). У всіх великих містах України частина забруднення повітря від автотранспорту в останній час складає 70-90% загального рівня забруднення.

Шкідливими компонентами навколишнього середовища є також об’єкти, що генерують могутні фізичні поля - електромагнітні, радіаційні, шумові ультразвукові i інфразвукові, теплові, вібраційні (великі радіостанції, теплоцентралі, РЛС, трансформаторні підстанції, ЛЕП, ретрансляційні станції, спеціальні фізичні лабораторії i установки, кібернетичні центри, АЕС).

Сучасний напружений екологічний стан більшості регіонів України (Центральне Полісся, Прикарпаття, Причорномор’я, Крим, Азовське море, Центральне Придніпров’я i Донеччина) є спадком помилкової екологічної політики впродовж останніх років: розвиток територіальних промислових комплексів, енергетики сільського господарства без урахування специфіки природних умов краю, інтересів українського народу, екологічних законів. Підприємства металургії i енергетики щорічно викидають в повітря відповідно 35% i 32% всіх забруднень від стаціонарних джерел, вони є головними забруднювачами повітря України (м. Макіївка, Маріуполь, Харцизьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Дніпродзержинськ та ін.).

Металургійні підприємства оснащені очисними спорудами лише на 30-50%, яке є застарілим або не діє зовсім. У 2005 р. інвестиції в основний капітал на охорону навколишнього середовища становили 1463,3 млн. грн. (81,8% до попереднього року), що значно менше за попередні роки.

Головними джерелами забруднення навколишнього середовища важкими металами, особливо сірчаною i азотною кислотами є завод "Укрцинк" (м. Константинівка), Дніпровський, Микитівський ртутний комбінати.

ТЕС виробляють в Україні понад 45% електроенергії (близько 84,7 млрд. кВт год.); майже всі вони розміщені в містах i промислових центрах i є найбільшими забруднювачами навколишнього середовища серед всіх об’єктів енергетики. Основними компонентами їх забруднень є тверді частинки палива (зола), сірчаний ангідрид, окисли азоту. Загальна кількість викидів енергетичних об’єктів складає близько 2,3-2,5 млн. т за рік. Залишок електроенергії виробляють ГЕС i АЕС. Найбільші гідроелектростанції знаходяться на Дніпрі (Київська, Кременчуцька, Дніпродзержинська, Запорізька, Каховська). ГЕС вважаються екологічно найбільш безпечними, але створення каскаду водосховищ на Дніпрі, які затопили близько 7 тис. км2 прекрасних родючих заплавних земель i за період свого існування перетворилися на водоймища-накопичувачі відходів i забруднень з оточуючих регіонів, призвело до значних негативних екологічних змін (підтоплення 100 тис. га прибережних земель, багаторазове зниження активності процесів самоочищення Дніпра, "цвітіння" водоймищ, зниження продуктивності рибних господарств тощо).

Дуже негативною з точки зору екології є наявність на території України чотирьох діючих АЕС - Рівненської, Хмельницької, Запорізької i Південноукраїнської. 3берігаеться не тільки велика небезпека нових аварій на АЕС, але i додається дуже складна проблема поховання відходів ядерного палива і, в недалекому майбутньому, після відробітку належного ресурсу - поховання i ліквідація самих АЕС - дуже складний, небезпечний i дорогий процес.

Також загрозливою для здоров’я людей i навколишнього середовища України залишається діяльність військово-промислового комплексу. Очисні споруди на військових об’єктах, котельних, пунктах заправки ПММ або взагалі відсутні, або дуже погано забезпечують очищення промислових, побутових стоків. Найбільш небезпечний стан в причорноморських районах, особливо в Криму. Тут на протязі десятків років об’єкти i кораблі Чорноморського флоту забруднювали води Чорного моря (лише в Севастопольській бухті вміст нафтопродуктів перевищує ГДК в 180 разів). Гостро стоять проблеми використання лісів i сільськогосподарських угідь військовими під полігони, стрільбища, мисливські господарства, учбові центри (загальна площа земель перевищує 100 тис. га).

Одним з головних забруднювачів навколишнього середовища є також хімічна промисловість, об’єкти якої викидають в повітря сірчаний ангідрид, окисли азоту, вуглеводні тощо. На території України розташовано майже 1000 хімічних комбінатів. Найбільшу шкоду вони спричиняють в Прикарпатті (Ново-Роздольський сірчаний комбінат, Калуський калійний концерн), на Донбасі, в Одесі, Вінниці, Сумах, Рівно (підприємства об’єднання "Азот"), які забруднюють навколишнє середовище фосгеном, вінілхлоридом, хлористим воднем, фенолом, аміаком - дуже небезпечними токсикантами. Дуже шкодять навколишньому середовищу також хімічні підприємства, які виробляють отрутохімікати (м. Первомайськ, Калуш, Маріуполь, Дніпродзержинськ), синтетичні продукти (підприємства об’єднань "Хімволокно", "Хлорвініл", "Дніпрошина", "Укрнафтохім" та ін.). Погіршує стан також те, що майже всі підприємства хімічної промисловості мають застаріле устаткування, піднімають межі санітарно-захисних зон, не мають ефективних очисних споруд.

Як i інші види промисловості, машинобудівна галузь тяжіє до районів розвитку металургії, сконцентрована в містах i також шкодить їх екологічному стану великими обсягами відходів, забруднень повітря i води. Так, в Дніпропетровську лише одне виробниче об’єднання "Дніпротяжмаш" щорічно скидає в води Дніпра 2365,2 тис. мз забруднених стічних вод, завод прокатних валків - 250 тис. мз У Запоріжжі викиди Дніпровського електродного заводу в атмосферу складають 35% загальноміських, причому 80% є канцерогенними речовинами першого класу небезпеки. До речі, понад 50% всіх викидів в атмосферу цього міста дає ПО "Запоріжсталь" (понад 150 тис. т шкідливих речовин щороку).

Електротехнічних заводів в Україні діє понад сотня. Але, не дивлячись на те, що більшість з них (а також приладобудівних i радіоелектронних) побудовані в останні десятиліття, на багатьох з них газо- i водоочищувальні споруди або несправні, або діють неефективно (одеський „Агро агрегат", миколаївський „Никояд", чернівецький металообробний, дніпропетровський „Південний машинобудівний" тощо).

Також екологічно небезпечною с цементна промисловість. Більш екологічних проблем вона створює в Донецькій, Дніпропетровській областях, забруднюючи навколишнє середовища пилом, сірчаним ангідридом i окислами азоту. Саме у цій області виробництва на підприємствах найбільш повільно виконуються природоохоронні заходи, тому перевищення вмісту пилу у викидах складає майже 5-10 ГДК, а із забрудненими стічними водами у річки щорічно скидаються сотні тон органічних речовин, солей та інших шкідливих з’єднань.

Великої шкоди рельєфу, земельним ресурсам, ґрунтовим водам наносить розробка кар’єрів будівельних матеріалів (вапняку, піску, граніту, лабрадориту) у Житомирській, Вінницькій, Дніпропетровській Кіровоградській областях.

Екологічні проблеми житлово-комунального господарства - це проблеми населених пунктів, територіальної структури виробництва, структурної пропорційності між галузями, які виробляють товари та надають послуги, виробничої структури та інфраструктурних характеристик. Вагомою причиною їх виникнення є процеси урбанізації у багатьох містах України. Перевантаження територій виробничими об’єктами обумовило зростання концентрації населення i неспроможності об’єктів ЖКГ до його обслуговування. Дались взнаки i наслідки економічної кризи, нестачі фінансових коштів, структурної незбалансованості виробництва.

Невідповідність пропорцій між комунальними i промисловими підприємствами, у яких до того ж відсутні технології очищення стічних вод нового покоління, тобто високого ступеня ефективності, призводить до того, що через систему централізованої каналізації у водойми скидаються промислові стічні води, насичені шкідливими речовинами. Це спричиняє руйнацію каналізаційних мереж, порушення технологічного регламенту очищення міських стічних вод. Крім цього, висококонцентровані стічні промислові води не видаляються в процесі біологічного очищення, тобто подальше їх використання, наприклад, у сільському господарстві стає неможливим.

Велика кількість населених пунктів не мають централізованих систем каналізації (27 міст та 499 селищ міського типу), майже у 190 міських населених пунктах каналізаційні системи застарілі та неефективні, через що у водойми щоденно скидається 4,9 млн. м3 неочищених i недостатньо очищених стічних вод. Проблему становить велика кількість осадів та мулу, які накопичуються у каналізаційних очисних спорудах i є продуктом міських та промислових стоків. Це стосується старопромислових міст із спеціалізацією на важких галузях.

Значною небезпекою вторинного забруднення природного середовища є відсутність оптимальних пропорцій між концентрацією населення i виробництв та можливостями переробки сміття, продуктів їх виробничої та споживчої діяльності. Структурно-екологічною проблемою ЖКГ залишається нагромадження сміття у фонді міст і селищ, яке перероблюється на сміттєспалювальних заводах та знешкоджується на міських звалищах. Сьогодні в Україні функціонує чотири таких заводи та 656 міських звалищ, але більшість з них не відповідають вимогам екології й охорони навколишнього середовища. Так, більше, як на 70% звалищ міського сміття відсутні засоби захисту підземних стічних вод та атмосферного повітря.

Безпосередньою причиною погіршення екологічної ситуації в галузі стало помітне скорочення капітальних вкладень у житлово-комунальне господарство, яке у період 1990-2000 рр. становило майже 75%.

Виникнення екологічних проблем у галузях економіки має ланцюговий характер i впливає на природно-ресурсну сферу.

Окремо слід акцентувати увагу на екологічній ролі транспорту i особливостях транспортних забруднень в Україні. Мережа транспортних шляхів в Україні досить густа, кількість i активність автотранспорту в містах висока, i шкоди навколишньому середовищу він наносить дуже значного. Основними причинами є застарілі конструкції двигунів, характер палива (нафтопродукти, а не газ або інші менш токсичні речовини) i погана організація руху, особливо у великих містах. У відпрацьованих газах, які викидаються нашими автомобілями, виявлено до 280 різних шкідливих речовин.

3алізничний транспорт екологічно чистіше, особливо електричний. Стало проблемою лише сильне забруднення полотна залізниць i самої колії. Екологічні i медичні обстеження виявили, що останнім часом, особливо в теплі періоди року, забруднення колій продуктами життєдіяльності стали причиною захворювань значної кількості пасажирів i працівників залізниць хворобами шлунку i легенів.

Досить відчутної екологічної шкоди наносить Дніпру з його водосховищами, Дунаю, Дністру, а також Чорному i Азовському морям водний транспорт, перш за все - від недотримання правил перевезення i перекачування нафтопродуктів, аварій, змивів, через шумо-вібраційні впливи, створення хвиль, які руйнують береги водосховищ тощо.

Все більшою екологічною проблемою міст України, особливо великих i курортних, є проблема очищення комунальних відходів - побутових i промислових, переробка цих відходів. Останнім часом в Україні активізувалися екзогенні геологічні процеси зрушення, сілі, змиви, ерозія, спровоковані антропогенною діяльністю (будівництвом, добуванням корисних копалин, підтопленням територій). Фахівцями в зонах активної антропогенної діяльності зафіксовано більше 15 тис. ділянок зрушень i 2,5 тис. карстово-суфозійних об’єктів.

У річки Сіверський Донець i Дністер щорічно скидається близько 200 млн. м3 перезабруднених стоків. Крім того, Дністер опинився на грані виснаження через непосильні для нього об’єми водозабору для потреб промисловості i меліорації - стік її зменшився з 6 до 3 млн. мз на рік.

Дефіцит води в Україні сьогодні складає близько 4 млрд. мз. Практично всі поверхневі, ґрунтові i частково підземні води забруднені промисловими, побутовими, сільськогосподарськими стоками i не відповідають за якістю навіть прийнятим на сьогодні заниженим санітарним нормам.

Понад 800 сіл України нині втратили власні джерела питної води. Особливо гостро ця проблема відчувається на Донбасі, Криворіжжі i Дніпропетровщині.

Водні ресурси характеризує потужне господарське навантаження, яке в цілому значно перевищує екоємність водоресурсних систем України. 3а розрахунками, загальний індекс навантаження на водні ресурси досяг допустимої межі i складає 0,61. 3начно погіршується стан підземних вод, що пов’язано, перш за все, з порушенням природоохоронної діяльності у сільськогосподарському виробництві, необґрунтованим використанням пестицидів i мінеральних добрив, інтоксикацією землі та водних ресурсів, перетворенням органічних добрив на забруднювачів природного середовища.

Особливістю нинішньої ситуації щодо водних ресурсів у державі є також мінералізація i підвищений вміст важких металів у воді, що значною мірою обумовлене існуванням трьох тисяч накопичувачів для очищення стічних вод.

Разом з тим, проблеми водних ресурсів також мають еколого-економічний характер i можуть вирішуватися шляхом ліквідації причин, що їх породжують. До таких слід віднести:

  • незбалансовану господарську діяльність;

  • структурну незбалансованість між накопиченням відходів виробництва та їх переробкою;

  • незбалансованість обсягів водних ресурсів і виробництва, що призводить до їх нераціонального використання;

  • штучну зміну режиму водних об’єктів, яка не завжди економічно доцільна;

  • наявність високо урбанізованих i високо індустріальних територій, у структурі яких переважають галузі важкої промисловості (металургія, нафтохімія) — потужних споживачів води, на яких деградаційні процеси переважають процеси самовідновлення i самоочищення водних ресурсів;

  • нестачу інвестиційних коштів для оновлення основного капіталу водозабезпечуючого та водоочисного призначення.

За останні 100 років антропогенна діяльність завдала великого збитку тваринному i рослинному світові України. Лише у післявоєнні роки на Донеччині, в Криму зникло близько 40 видів рослин, у Карпатах - 20. У «Червону книгу» України сьогодні занесено більше 800 видів рослин i тварин, яким загрожує вимирання або знищення.

Але, не дивлячись на кризовий стан, екологічні проблеми поступово вирішуються. В Україні діють різні за кількістю i спрямуванням громадські екологічні організації, об’єднання, рухи. Першою національною неурядовою екологічною організацією став "Зелений світ", зареєстрований 1987 р. завдяки активній підтримці прогресивної інтелігенції - О.Гончара, Ю.Щербака, С.Плачинди та ін. "Зелений світ" організував сотні акційдемонстрацій, мітингів, пікетів, конференцій, збирання підписів i відіграє значну роль у припиненні роботи ряду екологічно небезпечних об’єктів. Найсильніші організації "Зеленого світу" діють у найбільш забруднених регіонах - на Донеччині, ІІридніпров’ї, Миколаївщини, Буковині, Тернопільщині, Хмельниччині, в Криму. Зокрема, під впливом акцій "Зеленого світу" було припинено будівництво Чигиринської, Кримської АЕС.

У 1991 р. групою відомих вчених був заснований Національний екологічний центр. Впливовими стали неурядові організації "Всеукраїнська спілка врятування від "Чорнобилів", комітет порятунку Дніпра та малих рік, Національний екологічний центр "Довкілля", Кримська асоціація "Екологія i світ", "Мама-86" (екологічна організація матерів), "Дитина i довкілля", "Екоправо" (мережа еколого-правових організацій Львова, Києва, Харкова, що здійснюють діяльність у сфері застосування юридичних норм стосовно довкілля) та багато інших.

Однією з найвпливовіших екологічних організацій України є "Грінпіс-Україна", заснована як національне відділення всесвітньо відомого "Гріипіс-Інтернешнл", що проводить кампанії із захисту природних ресурсів, за енергозбереження та альтернативну енергетику, проти ввезення на територію України шкідливих речовин. Українська філія Грінпісу звертала увагу громадськості на найгостріші екологічні проблеми, зокрема на небезпеку перетворення України у своєрідний "смітник" для більш розвинених країн Європи, куди звозять для захоронення шкідливі для здоров’я i життя людей речовини.

Значна кількість громадських природоохоронних організацій виникла після чорнобильського лиха, адже люди з біллю й тривогою сприймали екологічні проблеми України й прагнули докласти зусиль до їх розв’язання. Так, у столиці України у 1992 р. виникла міська екологічна організація "Ініціатива матерів Києва на захист дітей" (скорочено "Мама-86"). Метою цієї організації стало захистити здоров’я дітей від наслідків Чорнобиля, від техногенного навантаження великого індустріального міста, здійснювати екологічне виховання батьків та дітей, надавати допомогу в лікуванні дітей. "Мама-86" здійснює медичну діагностику київських дітей, допомагає медикаментами, сприяє оздоровленню дітей в екологічно чистих регіонах. Згодом міська громадська екологічна організація "Мама-86" здобула статус всеукраїнської, i у 2004 р. вона налічувала 19 регіональних представництв.

У 1994 р. в Україні був створений Міжнародний молодіжний фонд "Чорнобиль", що засвідчувало про намагання молоді допомогти найшвидшій ліквідації наслідків чорнобильської аварії на українській землі, при усвідомлення відповідальності за долю планети, забезпечення її екологічного здоров’я, про розв’язання існуючих проблем збереження й охорони довкілля. Ще однією ознакою значного посилення уваги українського суспільства до проблем захисту довкілля стало створення екологічної партії - Партії зелених України (ПЗУ), що була зареєстрована у травні 1991 р. Серед головних положень її партії - формування "екологічно солідарного" суспільства, в якому інтереси людини, груп громадян, кожної нації "гармонійно поєднувались би з вищими біосферними законами природи".

Таким чином, серед національних пріоритетів Української незалежної держави у 1991 - 2007 роки стояла й екологія. Соціальні та економічні труднощі не повинні заступити загрозу екологічної біди, потребу найшвидшого вилікування болісних ран Чорнобиля на українській землі. Україна робила кроки по здійсненню такої важливої функції суверенної держави, як: охорона навколишнього природного середовища, регулювання еколого-економічної діяльності, гарантування прав своїх громадян на екологічну безпеку. Ефективне вирішення проблем охорони довкілля в Україні нерозривно пов’язане з реструктуризацією економіки, утвердженням демократичних принципів розвитку суспільства, високою екологічною свідомістю людей.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

  1. Сформулюйте основні принципи визначення національного багатства в традиційному i розширеному розумінні.

  2. Чим характерний процес накопичення національного багатства н Україні на початку ХХІ ст.?

  3. Дайте визначення природно-ресурсного потенціалу та розкрийте його класифікацію.

  4. Назвіть основні характеристики демографічного потенціалу України.

  5. Вкажіть на регіональні відмінності основних показників відтворення населення.

  6. Які чинники визначають рівень працересурсного потенціалу регіону?

  7. Дайте характеристику типам регіональних ринків праці України.

  8. Назвіть сфери діяльності людини, в яких поступ НТП більш значимим.

  9. Дайте оцінку рівня розвитку матеріальної бази організацій, які виконують наукові та науково-технічні розробки в регіонах України.

  10. Визначте особливості розвитку інноваційної діяльності в Україні на сучасному етапі розвитку.

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

  1. Економічний потенціал - це:

а. маса вироблених у країні протягом року предметів споживання та наданих населенню послуг;

Ь. величина накопичених в країні матеріальних i нематеріальних цінностей, створених для виробництва i споживання;

с. здатність суспільства виробляти товари i послуги та забезпечувати розширене відтворення з метою задоволення потреб населення, поліпшення якості життя її громадян.

  1. Національне багатство - це:

а. величина накопичених в країні матеріальних i нематеріальних цінностей, створених для виробництва i споживання;

b. здатність суспільства виробляти товари i послуги та забезпечувати розширене відтворення з метою задоволення потреб населення, поліпшення якості життя її громадян;

с. сукупна вартість товарів та послуг, які вироблені галуззю, трупою виробників або економікою вцілому.

  1. Сума природжених здібностей, загальної i спеціальної освіти, придбаного професійного досвіду, знань, творчого потенціалу, морально-психологічного i фізичного здоров'я, забезпечують можливість приносити дохід - це:

а. підприємницька здібність;

b. людській капітал;

с. здібність до праці.

  1. Природні ресурси - це:

а. сукупність природних ресурсів i природних умов, які знаходяться в певних географічних межах, що забезпечують задоволення економічних, екологічних, соціальних, культурно-оздоровчих та естетичних потреб людини i суспільства;

b. все те, що людина використовує для забезпечення свого існування;

с. всі ті елементи, властивості або результати функціонування природних

систем, які використовуються або можуть бути використані в майбутньому для одержання сировини, палива, енергії, продовольства тощо;

d. всі відповіді правильні.

  1. Природні умови - це:

а. все те, що людина використовує для забезпечення свого існування;

b. тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя i діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій i невиробничій діяльності людей;

с. величина накопичених в країні матеріальних i нематеріальних цінностей, створених для виробництва i споживання.

6. На які ресурси поділяється природно-ресурсний потенціал країни? Назвіть ще чотири:

а. земельні;

b. мінерально-сировинні;

С. ;

d. ;

е. ;

f. .

  1. Природний приріст населення - це:

а. різниця між кількістю народжених та тих, хто помер у певний період часу;

b. різниця між кількістю тих, хто прибув до країни, та тих, хто вибув з неї в певний період часу;

с. сума кількості померлих та тих, хто вибув з країни за певний період часу

  1. Спроможність галузей господарства країни виробляти товари та послуги для населення та виробництва називають:

а. виробничим потенціалом;

b. природно-ресурсним потенціалом;

с. інвестиційним потенціалом.

  1. Науково-технічне співробітництво здійснюється у формах:

а. матеріальній;

b. нематеріальній;

С. менеджменту;

d. маркетингу;

е. .

  1. До основних проблем водних ресурсів належать:

а. незбалансована господарська діяльність;

b. структурна незбалансованість між накопиченням відходів виробництва та їх переробкою;

с. незбалансованість обсягів водних ресурсів і виробництва, що призводить до їх нераціонального використання;

d. нестача інвестиційних коштів для оновлення основного капіталу водозабезпечуючого та водоочисного призначення;

е. .

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

  1. Статистичний щорічник України за 2005 рік. Державний комітет статистики України. - К.: Консультант, 2006. - 575 с.

  2. Розміщення продуктивних сил i регіональна економіка: Навч. посібник / Є.П. Качан, Т.Є. Царик, Д.В. Ткач та ін. / 3а ред. Є.П. Качана. - К.: Юридична книга, 2005. - 704 с.

  1. Регіональна економіка: Навчальний посібник / За ред. Я.Б. Олійника. - К.: КНТ, Видавець Фурса С.Я., 2007. - 444 с.

  2. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України: Навч. посібник. / За ред. Л.Г. Чернюк: - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 728 с.

  3. Екологічні проблеми розбудови громадянського суспільства в сучасній Україні. - К., 2000. - С. 53.

  4. Спроби захистити бідних i клімат. // Голос України - 2002. 3 вересня.

  5. Екологічні проблеми розбудови громадянського суспільства в сучасній Україні. - К., 2000. - С. 78.

  6. Гарантувати екологічну безпеку планети. Виступ на 19-й сесії Генеральної асамблеї ООН. // Урядовий кур’єр. - 1997, 26 червня. - С. 3-10.

  7. І. Салій. Українські міста: питання власності i муніципального управління. - К., 2001. - 415 с.

  8. Економіка України. - № l (458). - 2000. - С. 60.

  9. Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки. // Урядовий кур’єр. - 12 червня 2001 р. - № 102. - С. 5-6.

  1. Білоцерковець В.В., Лященко А.В. Нова економіка: сутність та ґенеза. - Дніпропетровськ: Січ, 2007. - 221 с.

  2. Економіка й організація інноваційної діяльності: Підручник: / О.І. Волков, М.П. Денисенко, А.П. Гречан та ін.; За ред. проф. О.І. Волкова, проф. М.П. Денисенка. - К.: Професіонал, 2004. - С. 668-737.

  3. Економічна енциклопедія: У 3-х Т. / Відп. ред. С.В. Мочерний. Т. 1. - К.: Академія, 2000. - С. 130, 308, 422.

15.Чухно А.А. Постіндустріальна економіка: теорія, практика та їх значення для України. - К.: Логос. 2003. - 632 с.

16. /

Розділ III. ГОСПОДАРСЬКИЙ
КОМПЛЕКС НАЦІОНАЛЬНОЇ
ЕКОНОМІКИ I
ЙОГО СТРУКТУРА

Основніпоняття i терміни

Агропромисловий комплекс,

Міжгалузевий комплекс;

Будівельний комплекс;

Промисловий комплекс;

Зв'язок;

Ресурси;

Господарський комплекс національної економіки

Соціальна інфраструктура;

Транспорт.

3.1. Основи формування господарського комплексу

Економічний розвиток держави обов’язково супроводжується процесами поглиблення суспільного поділу праці i спеціалізації у господарській діяльності. Але будь-яка спеціалізація доцільна та правомірна тільки при наявності координації діяльності i формування зв’язків між різними галузями i виробництвами. Розвиток i певна фіксація таких зв’язків приводить до тісного поєднання суб’єктів господарювання, тобто до створення господарськогокомплексу національної економіки.

До основних факторів формування господарського комплексу національної економіки слід віднести:

  • економіко-географічне положення;

  • природно-ресурсний потенціал;

  • трудоресурсний потенціал;

  • історія розвитку i рівень господарського освоєння території.

Господарський комплекс України виник на основі соціально-економічного розвитку, міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних інтеграційних процесів. Для нього є характерним:

  • наявність потужної промислової та агропромислової ланки;

  • активна участь у міжнаціональному територіальному поділі праці;

  • надмірно високий рівень зосередження промисловості у промислових агломераціях;

  • паритетність промислового і агропромислового виробництв в більшості областях;

  • екстенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва з недосконалими системами землеробства;

  • недостатній розвиток рекреаційного комплексу, що не відповідає значному рекреаційному потенціалу країни;

  • наявність розгалуженої транспортної системи, що має міжнародне значення;

  • недостатній розвиток ринкової, виробничої, соціальної та екологічної інфраструктури;

  • застарілість технологій, зношеність основних виробничих фондів, слабкий розвиток інноваційної складової;

  • низька забезпеченість паливно-енергетичними, лісовими, водними ресурсами;

  • недостатнє використання потужностей сировинної бази (в т.ч. відходів), зокрема в будівництві.

На рівні галузей економіки можна спостерігати об’єктивно існуючий процес створення міжгалузевих комплексів,які витупають в формі пов’язаних у певному відношенні галузей (підгалузей, видів діяльності) окремої території.

Основними чинниками утворення комплексів i їх територіальної організації є певні види ресурсів. Стимулятором розвитку багатьох міжгалузевих комплексів є локальні природні ресурси. Класифікація міжгалузевих регіональних комплексів, що розвиваються на природно-ресурсній базі наведена на рис.3.1.1.

групи поєднання природних умов i ресурсів

1 1 1 1

морські

лісові

природні умови

мінерально-

ресурси

ресурси

с/г виробництва цтва

сировинні ресурси

1

1 1

1

Типи міжгалузевих комплексів

1

1 1

море-

лісової і лісо-

аграрно-

мінерально-

промислової

промислової

промислоюї

промислової

орієнтації

орієнтації

орієнтації

орієнтації


i i

_l__

i

i

i i 4_ 1 1

солевидо-увна

нафтобазо-

Рибо про-

лісохі-

Дерево-

лісо--

Лісогоспо-

Тери-

Зміша-

будін

хімічні

Машино-

Паливно-

Рудно-

Гірнично-

бувна

хімічна

мислова

мічна

обработна

загатівельна

дарська

торіальні

ні ТК

дустріальні

будівні

Енерге-

Металур-

видобувні

і

АПК

тичні

гійні

.

Рис.3.1.1. Чинники утворення міжгалузевих комплексів

Визначають такі основні підходи до виділення міжгалузевих комплексів.

  1. Цільовий підхід. Міжгалузевий комплекс розглядається як група галузей господарського комплексу або окремих виробництв, які поєднані спільною метою розвитку.

  1. Технологічний підхід.Передбачає групування галузей, які пов’язаніміж собою послідовністю переробки i використання загального матеріалу та однаковим призначенням продукції.

  1. Відтворювальний підхід.Є визначальним у виділенні міжгалузевих комплексів на регіональному рівні. Він поєднує цільову спрямованість i технологічну послідовність переробки сировинних матеріалів.Характерним для нього є відтворювальна цілісність міжгалузевих комплексів на всіх стадіях та об’єднання підприємств i організацій виробничої та невиробничої сфер господарства.

3.2. Промисловий комплекс

Паливно-енергетичний комплекс - це сукупність галузей промислового виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво електроенергії, їх транспортування та використання. До складу паливно-енергетичного комплексу входять галузі паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф’яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідравлічні, атомні електростанції та електростанції які працюють на нетрадиційних джерелах енергії. В структурі виробництва (видобутку) палива в Україні переважає вугілля. Питома вага вугілля складає майже 60%, тоді як на нафту припадає близько 7%, на природний газ - 25%. Разом з тим у споживанні паливно-енергетичних ресурсів домінуюча роль належить природному газу. Вугільна промисловість України своїм розміщенням орієнтується на запаси вугілля, зосереджені в основному в Донецькому, Львівсько-Волинському та Дніпровському басейнах. В загальних запасах вугілля в Україні найвища питома вага належить Донецькому басейну - 87,0% (близько 100 млрд. т), Львівсько-Волинському та Дніпровському буро-вугільному басейні - відповідно 2,0% (біля 2 млрд. т) та 3,5% (4,1 млрд.т). Крім того, запаси вугілля є на території Харківської i Полтавської областей - 8,7 млрд. т та 3акарпатської вугленосної площі - 0,2 млрд. т. Головним завданням розвитку вугільної промисловості є компенсація потужностей, що вибули за рахунок завершення вже початого будівництва i реконструкції ряду шахт.

Нафтова i нафтопереробна промисловість України в своєму розміщенні орієнтується на родовища Передкарпаття - Долинське i Північно-Долинське, Бітків-Бабчинське, Орів-Уличнянське та інші, а також нафтогазоносної провінції на території Полтавської, Сумської та Чернігівської областей, до найбільших з яких належать Гнідинцівське, Леляківське, Глинсько-Розбишівське, Рибальське, Качанівське, Новогригорівське та інші. Розробка цих родовищ стала основною базою для розвитку нафтовидобувної промисловості України у повоєнні роки. Зараз основний видобуток нафти припадає на Дніпровсько-Донецький нафтогазоносний регіон - 111 родовищ, запаси 785,4 млрд. м3. Його питома вага у загальному видобутку нафти в країні досягає майже 80%. У Причорноморсько-Кримському нафтогазоносному регіоні балансові видобувні запаси становлять 3% (17 родовищ, запаси 14,3 млрд. м3) від запасів України, тому видобуток нафти практично відсутній. В Україні розміщені і функціонують шість основних нафтопереробних заводів (НПЗ) - Дрогобицький, Кременчуцький, Лисичанський, Надвірнянський, Одеський, Херсонський. У зв’язку з незначним видобутком нафти в Україні обсяги її переробки в значній мірі залежать від масштабів імпортних поставок. Найважливішим завданням розвитку нафтопереробної промисловості є забезпечення суттєвого зростання технічного рівня виробництва. В першу чергу слід підвищити глибину переробки нафти до рівня країн, що мають розвинуту нафтопереробку, тобто до 80% від загальних запасів.

Газова промисловість України орієнтується в своєму розміщенні на дев’ять нафтогазоносних областей, об’єднаних у три нафтогазоносні райони: Дніпровсько-Донецький (охоплює Сумську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську i Чернігівську області), Карпатський (Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька i Закарпатська області) та Причорноморсько-Кримський (включає Запорізьку i Херсонську області, а також Автономну Республіку Крим). 3абезпеченість споживання газу за рахунок власного видобутку в останні роки становить близько 20%. Решта газу імпортується з Росії та Туркменістану. Перспективи розвитку газової промисловості України пов’язані з розширенням геолого-пошукових робіт, збільшенням обсягів пошукового буріння та прискоренням промислового освоєння відкритих родовищ. Поряд з цим слід широко впроваджувати новітні досягнення технологій i техніки, які дозволятимуть підвищити ефективність видобутку ресурсу.

Торфова промисловість, розміщена в основному на Поліссі природно-географічній зоні для поліпшення забезпечення паливом районів місць зосередження цього виду ресурсів зберігає видобуток паливного торфу, однак повністю забезпечити потреби в ньому неможливо через невеликі його запаси. На території України загальні геологічні запаси торфу становлять 2172,6 млн. т, у тому числі 1555,0 млн. т- придатні для виробництва палива, з яких балансові запаси становлять 724,7 млн. Т. Враховуючи радіоактивну забрудненість багатьох торф’яних родовищ, запаси паливного торфу є ще більш обмеженими для використання у виробництві.

Функціонування виробничої та обслуговуючої сфер неможливе без використання електричної й теплової енергії. Енергетичною основою розвитку продуктивних сил на сучасному етапі та в перспективі є i буде електрична енергія. Сучасна електроенергетика є високомеханізованою, автоматизованою галуззю промисловості. У вартості електроенергії міститься висока частка матеріальних затрат i незначна частка живої праці.

В Україні експлуатують три типи електростанцій: теплові, гідравлічні та атомні, а також ті, які використовують енергію вітру та Сонця.

Основними регіонами розміщення підприємств з виробництва електроенергії є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Харківська та Луганська області - на сході, Львівська та Івано-Франківська - на заході, Вінницька та Київська області - в центральній частині України.

Підприємства, які виробляють i передають споживачам теплову енергію, розташовані в усіх великих населених пунктах України.

Металургійний комплекс Українипредставлений підприємствам и чорної та кольорової металургії. Металургія є галуззю спеціалізації України в міжнаціональному територіальному поділі праці. Чорній металургії належить одне з провідних місць в сучасній економіці України. Великий вплив має чорна металургія на розвиток i розміщення машинобудування, хімічної промисловості, енергетики. В металургії значно розвинене комбінування виробництва, на її відходах працюють виробництво будівельних матеріалів, мінеральних добрив тощо. Металургія є потужним фактором формування територіальних промислових комплексів. В місцях розміщення її основних підприємств зосереджується важке машинобудування, коксохімія, виробництво вогнетривких матеріалів, формуються крупні транспортні вузли. Розвитком i розміщенням металургія орієнтується на схід України, де сформувалися унікальні природні умови для розвитку цього комплексу. Тут знаходяться найкрупніші паливно-сировинні бази чорної металургії - Донецький кам’яновугільний, з коксівними марками вугілля, Криворізький залізорудний i Нікопольський марганцеворудний басейни, значні поклади вапняків, доломітів, вогнетривких глин. Залізорудна база чорної металургії України представлена Криворізьким (18,7 млрд.т), Кременчуцьким 4,5 млрд.т), Білозерським (2,5 млрд.т) та Керченським (1,8 млрд.т) басейнами. В Україні із рідкісних металів, які використовуються в чорній металургії як легуючі добавки для надання сталі певних якостей, є родовища титану (у Житомирській області) та хрому. Головні родовища нерудної сировини (вогнетривів, флюсів тощо), яка використовується в металургії, знаходяться на Донбасі i в Автономній Республіці Крим. Нині в Україні нараховується 50 основних підприємств чорної металургії, у складі яких 14 металургійних комбінатів i заводів, з феросплавних заводи, 16 коксохімзаводів, 6 трубних заводів, 8 гірничозбагачувальних комбінатів і три заводи металоконструкцій.

Найбільшими металургійними комбінатами України, потужність яких становить 5 млн. т i більше металу за рік, є «Азовсталь», «Запоріжсталь» та «Криворіжсталь». Головним виробником коксу є Донецький металургійний підрайон. Він дає більше половини всього його випуску в країні. Практично весь металургійний комплекс України зосереджений в Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій областях, де сформувався один з найбільших металургійних районів світу.

На території країни історично сформувалося три металургійних райони. Придніпровський металургійний район розташований вздовж правого i лівого берегів Дніпра - від Кременчука до півдня Дніпропетровської i Запорізької областей. За своїм значенням цей район є найбільшим виробником сталі i прокату. Донецький металургійний район охоплює металургійні підприємства Донецької i Луганської областей. Це основний підрайон по виробництву коксу i чавуну. Приазовський металургійний підрайон включає дві території: місто Маріуполь з його двома металургійними комбінатами - «Азовсталь» , а також ім. Ілліча, коксохімзаводом, північну i східну частини Керченського півострова.

Кольорова металургія України розвивається на основі розробки родовищ сировинних ресурсів - алюмінію, магнію, руд титану, цирконію, нікелю, ртуті та інші. Алюмінієва промисловість використовує в якості сировини боксити, запаси котрих на території України незначні. Промислове значення мають родовища Смілянське (Черкаська обл.) i Високопільське (Дніпропетровська обл.). Боксити завозять з Угорщини. Дуже важливою сировиною для виробництва алюмінію є каолін. Його родовища є в багатьох областях України, а видобувається він в основному у Вінницькій, Хмельницькій, Дніпропетровській i Запорізькій областях. Головними родовищами калійно-магнієвих солей в Україні є Стебниківське i Калуське у Прикарпатті та сполук магнію - Сиваське и Криму. Виробництво нікелю орієнтується на найбільші родовища промислового значення, якими є Побузьке i Придніпровське. Найбільші родовища титанових руд знаходяться в Житомирській (Іршанське i Стремигородське) i Дніпропетровській (Самотканське). Поки ще не експлуатуються родовища хромітів в Кіровоградській i Дніпропетровській областях, тому потреба України в хромі задовольняється за рахунок імпорту з Уралу та Казахстану. Руди цирконію в Україні відкриті в Самотканському родовищі титанових руд, вони є також в Приазов’ї. В Україні є значні запаси ртуті. Основне її родовище - Микитівське, яке розташоване в межах м. Горлівки, є також родовище в Закарпатті (Вишкове). Розміщення підприємств кольорової металургії зумовлено переважно двома основними факторами - сировинним та енергетичним. Підприємства, які переробляють руди з незначним вмістом основного металу, тяжіють до джерел сировини (виплавка ртуті, нікелю, рідкісних металів). Енергомісткі виробництва (титано-магнієве, цинкове, алюмінієве) розміщують у місцях дешевої електроенергії, як правило поблизу потужних електростанцій. В розміщенні підприємств кольорової металургії в Україні виділяється два основних райони. У Донецькому районі знаходяться Микитівський ртутний комбінат, Костянтинівський цинковий завод «Укрцинк» , Артемівський завод по обробці кольорових металів, який випускає латунь, латунний i мідний прокат, а також Свердловський завод алюмінієвого прокату. В Придніпровському районі розвиток галузі орієнтується також на потужну енергетичну базу Дніпрогесу, теплових й атомних електростанцій. В Запоріжжі зосереджені титано-магнієвий та алюмінієвий заводи, у Вільногірську - Верхньодніпровський гірничо-металургійний комбінат, який працює на титано-цирконієвих рудах Самотканського родовища. У Світловодську, біля Кременчуцької ГЕС діють завод чистих металів i завод твердих сплавів. В Кіровоградській області на базі родовища нікелевої руди діє Побузький нікелевий завод. Виробництво магнію здійснюється також Калуським ВО «Хлорвініл».

Головними напрямками розвитку металургійного комплексу України є підвищення технічного рівня сталеплавильного, прокатного, трубного, i метисного виробництва для забезпечення поліпшення якісних i сортаментних показників готової металопродукції з метою задоволення потреб власних споживачів i підвищення ефективності експортного потенціалу.

Машинобудівний комплексУкраїни значною мірою визначає не лише галузеву структуру промисловості, але й її розміщення. Рівень розвитку машинобудування є одним з основних показників економічного та промислового розвитку країни. Визначальну роль при розміщенні конкретних машинобудівних підприємств відіграють такі чинники:

  • сировинний фактор;

  • споживчий чинник;

  • фактор трудових ресурсів та наукоємності.

На основі технологічних процесів, матеріаломісткості та місця i ролі у виробничому комплексі галузі машинобудування поділяються на:

  • важке;

  • загальне;

  • середнє;

  • виробництво точних механізмів;

  • виробництво приладів та інструментів;

  • виробництво металевих виробів та заготовок;

  • ремонт машин i устаткування.

Важке машинобудування включає виробництва металургійного, гірничо-шахтного, підйомно-транспортного та енергетичного устаткування. Переважна більшість підприємств важкого машинобудування розміщується в Донецькому та Придніпровському економічних районах, де є взаємопоєднання сировини i споживача його продукції. Виробництво устаткування для нафто-, газовидобувної промисловості орієнтується своїм розміщенням на райони зосередження споживачів продукції - Східний, Карпатський тощо.

Енергетичне машинобудування спеціалізується на виробництві устаткування для всіх видів електростанцій, в т. ч. парових гідравлічних турбін, атомних реакторів, генераторів, котлів, дизельних моторів, електроапаратури, кабелю та іншої продукції. Найбільшим центром енергетичного машинобудування є Харків, в якому розташовані заводи: «Електроважмаш», турбінний ім. С.М.Кірова, «Електромашина» та електромеханічний (ХЕМЗ).

Стратегічну роль у машинобудуванні виконує верстатобудування. Центром виробництва важких верстатів є Краматорськ.

У структурі загального машинобудування провідне місце займають транспортне машинобудування. Підприємства ці орієнтуються в своєму розміщенні в основному на споживача готової продукції, а також на наявність металу.

В Україні розвинуте морське i річкове суднобудування. Головним чинником розміщення їх є орієнтація на морське узбережжя та внутрішні магістральні водні шляхи.

Автомобілебудування України випускає великовантажні (Кременчук), легкові (Запоріжжя, Луцьк, Сімферополь, Ужгород) автомобілі, мікроавтобуси. Львівській автобусний завод (ЛАЗ) є найбільшим в СНД.

Літакобудування України є однією з найперспективніших галузей економіки. Його розміщення орієнтується на науково-дослідну базу та висококваліфіковані кадри. Центрами авіаційної промисловості е Київ i Харків.

Сільськогосподарське машинобудування орієнтується в своєму розміщенні в основному на райони виробництва відповідної сільськогосподарської продукції.

Трудомісткі галузі точного машинобудування орієнтуються на великі міста, наявність науково-дослідної бази i кваліфікованих кадрів.

Виведення з кризи машинобудівного комплексу України потребує відповідної програми, яка повинна охоплювати такі заходи:

  • визнання пріоритетності розвитку машинобудівного комплексу на базі новітніх європейських, світових i національних технологій та розбудови його на засадах технологічної й економічної самодостатності;

  • вдосконалення галузевої структури машинобудування, розширення асортименту його продукції за рахунок розвитку виробництв соціального комплексу (виробництва товарів народного споживання) на рівні сучасних вимог якості та конкурентоспроможності;

  • розроблення i впровадження стратегії національної політики в галузі машинобудування, яка б забезпечувала зростання темпів випуску наукомісткої продукції високого рівня; освоєння нових конкурентоспроможних зразків техніки, підвищення якості й ефективності виробництва з орієнтацією на потреби внутрішнього ринку та збільшення експортного потенціалу; розвиток ракетно-космічної, літакобудівної, суднобудівної галузей; формування інформаційних i телекомунікаційних систем тощо.

Хімічний комплексвідзначається особливостями технологічного циклу, в яких, на відміну від інших галузей, основу складають процеси хімічних реакцій. Розміщення хімічної промисловості має свої особливості у зв’язку з тим, що на нього впливають такі чинники:

  • Екологічний чинник. Хімічна промисловість є одним з основних джерел
    техногенної небезпеки й забруднювачів навколишнього середовища.

  • Невисока трудомісткість. Її підприємства можна розмістити у слабо заселених районах. Винятком є виробництва хімічних волокон i фармацевтична промисловість.

  • Споживчий чинниквизначає в основному розміщення підприємств основної хімії (виробництва мінеральних добрив, крім калійних, сірчаної кислоти тощо), та виробництв, що переробляють напівфабрикати хімії органічного синтезу (виробництво хімічних волокон, гумовотехнічні вироби тощо).

У міжнаціональному поділі праці Україна займає одне з провідних місць у галузі хімічних виробництв, володіючи потужною сировинною базою для хімічної промисловості. В надрах України є запаси майже всіх видів мінеральної хімічної сировини: вугілля, природного газу, нафти, сірки, карбонатної сировини, кухонної i калійної солей тощо. Хімічний комплекс використовує в значних обсягах як сировину, так i промислові відходи, які створюються у значних обсягах в деяких галузях промисловості (чорна та кольорова металургія, нафтопереробка, теплова електроенергетика, лісова промисловість тощо).

Провідною підгалуззю хімічної промисловості України є виробництво мінеральних добрив - азотних фосфорних, калійних. Підприємства, які виготовляють азотні добрива, розміщують поблизу крупних коксохімічних заводів у Донбасі i Придніпров'ї (Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Горлівка тощо), а також на трасах газопроводів в районах інтенсивного розвитку сільського господарства (Лисичанськ, Черкаси, Рівне) i в припортовому районі Одеси. Виробництво фосфорних добрив, як правило, тяжіє до районів їх споживання, їх виготовляють у Сумах, Вінниці, Костянтинівці i Одесі, Маріуполі. Виробництво калійних добрив розвивається в Прикарпатті в Калуші (Івано-Франківська обл.), Стебнику (Львівська обл.) та у Запоріжжі.

Україна спеціалізується також на виробництві сірчаної кислоти та соди. Виробництво сірчаної кислоти зосереджено переважно у центрах переробки фосфатів - у Сумах, Костянтинівці, Вінниці i Одесі. Крім того, її виготовляють у Горлівці («Стирол» ), Дніпродзержинську («Азот» ), коксохімічних заводах Донбасу та Придніпров'я. Содове виробництво переважно сконцентроване у Донбасі (Лисичанськ i Слов’янськ), який має великі запаси кухонної солі. Потужне виробництво соди є i на Кримському содовому заводі у Красноперекопську, який працює на солях Сиваських озер. Синтетичні смоли i пластмаси виготовляються в районах зосередження покладів первинної сировини (вугілля) на Донбасі (Горлівка, Сєверодонецьк, Донецьк, Рубіжне), у Придніпров'ї (Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, 3апоріжжя), в Черкасах, Одесі тощо.

Виробництво хімічних волокон відносять до трудомістких тому їх виготовляють у великих містах - Чернігові, Черкасах, Житомирі, Соколі (Львівської обл.). У великих містах, які мають науково-дослідні заклади, розвинена хіміко-фармацевтична промисловість, її центрами є: Київ, Житомир, Харків, Полтава, Луганськ, Львів, Одеса. Найбільші підприємства гумово-азбестової промисловості - шинний завод у Дніпропетровську i Білоцерківський завод гумовотехнічних виробів. Підприємства цієї галузі є також у Харкові, Києві, 3апоріжжі, Одесі, Бердянську тощо. Основну частину лакофарбової продукції виготовляють у Донбасі (Луганськ, Донецьк) i Придніпров'ї (Кривий Ріг, Дніпропетровськ). Виробництво лаків i фарб є також у Києві, Харкові, Кременчуці, Львові, Бориславі, Івано-Франківську, Одесі, Сімферополі.

Більшість підприємств хімічної промисловості знаходяться у трьох районах: Придніпров'ї, Донецькому i Прикарпатті. 3начна їх концентрація спричиняє сильне забруднення довкілля хімічними речовинами, що негативно відбивається на здоров’ї людей, які живуть в цих регіонах. Необхідне проведення заходів для очищення від цих забруднень, використання маловідходних i безвідходних технологій на всіх підприємствах хімічної промисловості.

Лісопромисловий комплекс (ЛПК) об'єднує підприємства, пов'язані з вирощуванням i переробкою лісової сировини. Основний продукт лісу - деревина, яку використовують переважно для виробництва засобів виробництва (круглий ліс, пиломатеріали, фанера, деревні плити, метиловий спирт тощо) i предметів споживання (меблі, папір, оцтова кислота).

Підприємства комплексу здійснюють заготівлю деревини, її комплексну механічну, хімічну обробку й переробку. В її галузевій структурі виділяють лісозаготівельну, целюлозно-паперову, лісохімічну, гідролізну промисловість, виробництво деревостружкових плит, тари, а також меблеву промисловість.

Лісові ресурси України забезпечують потре,и господарства майже на 20%, решту деревини (круглий ліс) Україна постачає переважно зпівнічних i східних районів Росії. На райони зосередження лісових ресурсів орієнтується лісозаготовельна промисловість. Основним споживачем ділової деревини є лісопильна промисловість, яка є базою для наступної обробки деревної сировини. У тісному поєднанні з нею розвивається стандартне домобудування, виробництво меблів, фанери, деревостружкових плит тощо.

Структура i організація ЛПК. Основою ЛПК України є лісове господарство, яке займається вивченням, обліком, збереженням лісів, відтворенням та поліпшенням їхньої якості, підвищенням продуктивності.

Лісове господарство України охоплює переважно Українські Карпати, Полісся, Кримські гори, Лісостепову i частково Степову зони. Основні виробничі підприємства лісового господарства - лісгоспзаги та лісокомбінати.

Лісова промисловість України - сукупність галузей i виробництв, підприємства яких здійснюють заготівлю, комплексну механічну, хімічну обробку та переробку деревини. У її галузевій структурі виокремлюють лісозаготівельну, деревообробну, целюлозно-паперову, лісохімічну, гідролізну промисловість.

Лісозаготівельна промисловістьпроводить лісосічні роботи, вивозить i сплавляє деревину та здійснює її первинну обробку. Продукцією її є ділова деревина (використовують у лісопилянні, фанерному, тарному i целюлозному виробництві, будівництві, гірничодобувній промисловості, дрова (використовують як паливо), а також сировина для лісохімічної промисловості.

Основні лісозаготівельні райони України - Українські Карпати (Івано-Франківська i 3акарпатська обл.) i Полісся (Волинська, Житомирська, Київська, Чернігівська обл.).

Деревообробна промисловістьпереробляє деревину та виготовляє з неї широкий асортимент матеріалів, напівфабрикатів, готових виробів для населення й народного господарства.

Основною галуззю деревообробної промисловості України є меблева, підприємства якої виробляють меблі для житлових, культурно-побутових, адміністративних та інших громадських приміщень. Виробництво меблів сконцентровано у 3акарпатській, Івано-Франківській, Чернівецькій областях, які виготовляють їх понад 25% від загальної кількості. В інших регіонах центрами меблевого виробництва є крупні міста.

3 відходів лісової та деревообробної промисловості в Україні виробляють деревостружкові (ДСП) та деревоволокнисті (ДВП) плити (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Свалява, Дрогобич, Сарни та ін.).

Целюлозно-паперова промисловість об’єднує підприємства, які з рослинної сировини виробляють папір, картон та вироби з них, штучне волокно, фібру i напівфабрикати (деревну масу), целюлозу. Основна сировина галузі — деревина хвойних порід та відходи її обробки, меншаю мірою — солома, костриця конопель та льону, стебла бавовнику, очерет, рогіз, макулатура i ганчір'я. Продукцію целюлозно-паперової промисловості використовують майже в усіх галузях народного господарства та в побуті.

Лісохімічна промисловістьохоплює пірогенетичне (суха перегонка деревини), каніфольно-терпентинне, хвойно-ефірне та дьогтекурильне виробництва. Сировиною для лісохімічної промисловості є: дрова листяних порід, з яких гідролізом одержують деревне вугілля, оцтовий порошок i кислоту, метиловий спирт, формалін, розчинники, флутаційні масла, карбамідні смоли. Соснова живиця i пневий сосновий осмол використовують для виготовлення каніфолі, скипидару та ефірної олії; дубову кору — для дубильно-екстрактного виробництва.

Гідролізна промисловістьоб'єднує підприємства, які методом гідролізу деревини й нехарчової рослинної сировини виробляють етиловий спирт, кормові дріжджі, глюкозу та ксиліт, органічні кислоти, лігнін тощо. Сировиною є тирса та інші відходи деревообробної промисловості, подрібнена деревина, бавовняна та соняшникова лузга, кукурудзяні качани, солома хлібних злаків, лляна костриця.

Перспективи розвитку лісового комплексу пов'язані передусім із зменшенням використання ділової деревини в окремих галузях народного господарства, поглибленням комплексної переробки деревини, розширенням використання замінників деревини. Необхідно збільшувати виробництво паперу, картону, деревно-стружкових плит, меблів, матиме велике соціальне значення.

3.3. Агропромисловий комплекс

Агропромисловий комплекс(АПК) — другий після індустріального виробництва структурний підрозділ господарства України. На галузі, що входять в АПК республіки (включаючи забезпечення його засобами виробництва), припадає майже 40% валового суспільного продукту, майже чверть основних виробничих фондів i чисельності зайнятих працівників.

В АПК входять підприємства i організації, пов'язані з випуском i переробкою сільськогосподарської продукції, її зберіганням, перевезенням

i реалізацією, випуском основних виробничих фондів i ремонтом машин та устаткування, проведенням дослідницької роботи i втіленням результатів у практику землеробства i тваринництва тощо. Всі галузі, що входять до складу АПК, об’єднують в чотири сфери або групи:

1. Фондоутворюючі галузісільськогосподарське машинобудування i будівництво; виробництво обладнання i машин для переробних галузей АПК, торгівлі, громадського харчування; хімія мінеральних добрив; комбікормова промисловість тощо.

  1. Сільське господарствоосновна частина комплексу, складена з рослинництва i тваринництва.

  1. Переробні галyзi - харчова, частково легка промисловість, підприємства зі зберігання i реалізації готової продукції АПК.

  2. Виробнича інфраструктура(транспорт, зв'язок, енерго-, тепло-, водозабезпечення) та система спеціальних навчальних i наукових закладів.

Агропромислові умови України сприятливі для вирощування більшості сільськогосподарських культур помірного поясу i розвитку продуктивного тваринництва.

Підприємства i служби всіх чотирьох сфер взаємопов’язані між собою економічно i технологічно i утворюють складну виробничо-територіальну систему.

АПК виробляє продовольчі товари i непродовольчі, які отримують при переробці сільськогосподарської сировини. Частини АПК, які переробляють певну продукцію рослинництва чи тваринництва, називають галузевими АПК. Найважливішими серед них:

  • на базі рослинництва - зернопродуктовий, бурякоцукровий, плодоавочеконсервний, льонопромисловий та інші;

  • на базі тваринництва — молочнопромисловий, м’ясопромисловий, птахо промисловий тощо.

В територіальній структурі АПК виокремлюють:

  • агропромисловий пунктлокальна форма АПК, яка об’єднує в населеному пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини;

  • агропромисловий центрлокальна форма АПК, яка здійснює в населеному пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини, а більшість населення обслуговує його виробництво;

  • агропромисловий кущлокальна форма АІІК, яка характеризується компактним розташуванням на невеликій території агропромислових пунктів i центрів з їх сировинними зонами;

  • агропромисловий вузол -складне територіальне агропромислове утворення, система компактно розташованих агропромислових пунктів, центрів i кущів навколо адміністративного обласного чи районного центру.

В межах природно-кліматичних зон виділяють зональні АПК, які формуються під впливом природних умов відповідної зони. Вони розташовані у межах Полісся, Лісостепу i Степу України.

Поліська зоназаймає майже 19% площі України, охоплює північну частину України (північ Львівської, Рівненської, Волинської областей, Житомирську, Київську, Сумську області). Для зони характерний помірний клімат з достатньою зволоженістю, дерново-підзолистими ґрунтами.

Сільськогосподарська зона має тваринницько-льанарсько-картоплярський напрямок. Розвинуте молочно-м’ясне скотарство. У центральній i частково західній частинах зони допоміжне значення мають виробництво хмелю і свинини, у південній - цукрових буряків i зерна.

На Полісся припадає 90% виробництва льону-довгyнця, більше 40% картоплі, 20-25% молока i м'яса в Україні. Тут в основному розвиваються молокопереробні, м'ясопереробні, плодоовочеконсервні, картопляно- крохмали-спиртові, льонопереробні спеціалізовані комплекси.

Лісостепова зоназаймає близько 34% площі України. Охоплює значну частину Івано-Франківської, Тернопільську, Хмельницьку, Вінницьку області, південну частину Житомирської, Київської, Чернігівської, Сумської, Кіровоградської областей, Черкаську, Полтавську i Харківську області.

В зоні родючі ґрунти і достатнє зволоження. Тут сформувалася тваринницько-буряко-цукрово-зернова спеціалізація сільського господарства. Переважає молочно-м'ясний напрям скотарства, у сировинних зонах - м'ясо-молочний. Допоміжне значення мас м'ясо-сальне свинарство, птахівництво.

Головною зернового культурою є озима пшениця, з технічних культур - цукрові буряки. Значні площі відведені під кукурудзу, ячмінь, гречку, просо, з технічних - коноплі, соняшник. Поширенні картопля та овочеві культури. На зону припадає більша частка товарного виробництва фруктів.

У Лісостепу виробляється майже 70% цукрових буряків, 39% зерна, 46% картоплі. Це найбільш інтенсивна сільськогосподарська зона.

Степова зона - основне джерело товарного зерна. Вирощують соняшник, льон-кучерявець, рицину, сою, арахіс, рис, лікарські, ефіроолійні; баштанні i овочеві культури. Розвинені садівництво та виноградарство. Недостатньо продуктивна кормова база стримує розвиток тваринництва. У північному i центральному степу розвинуте молочно-м'ясне, в південному - м'ясо-молочне скотарство. Додатковими галузями є свинарство, вівчарство і птахівництво.

Сільське господарство складається з двох основних галузей - рослинництва i тваринництва.

Рослинництво дає 45% продукції сільського господарства. Ця велика галузь охоплює вирощування різноманітних культурних рослин, що дають продукти харчування, сировину для легкої i харчової промисловості, корми для тварин, ліки тощо.

Рослинництво за способом використання земель поділяють на такі галузі;

  • рільництво (вирощування польових культур на орних землях);

  • плодівництво (розведення багаторічних насаджень - садів, ягідників, виноградників);

  • луківництво (використання i покращення природних лук, створення штучних сіножатей i пасовищ).

Зернове господарство охоплює вирощування продовольчих хлібних культур - пшениці i жита; продовольчих круп'яних - гречки, проса, риса; фуражних - ячменю, вівса, кукурудзи; зернобобових.

Технічними називають культури, які переважно є сировиною для промисловості (харчової, легкої). За значенням їх поділяють на волокнисті - льон-довгунець, коноплі; цукроносні - цукрові буряки; олійні - соняшник, льон-кучерявець, соя, ріпак; ефіроолійні - троянда, кмин, м'ята, шавт; тощо; лікарські - валеріана, горицвіт тощо.

Високоякісні продукти харчування дають вирощування картоплі, овочів, баштанних культур. Найбільш поширеними овочевими культурами в Україні є білокачанна капуста, помідори, огірки, цибуля, столові буряки, морква тощо. Баштанні культури є різновидністю овочів, які представлені у нас кавуном, динею, гарбузом, кабачками.

Вирощування кормових культур складає посіви багаторічник i однорічних трав, кукурудзи на силос та кормових коренеплодів. Плодівництво представлене садівництвом, ягідництвом, виноградарством.

В структурі посівів провідне місце займають зернові культури. В Україні вирощують озимі та ярі культури. Їх площі майже однакові. Сіють, як правило, більш озимих культур, бо вони дають вищі врожаї. Однак при загибелі озимих вони пересіваються ярими.

Провідне місце в структурі посівів озимих культур посідає озима пшениця (врожайність 25-38 ц/га). Основними регіонами вирощування озимини є області Степової і Лісостепової зон, де ця культура займає понад 1/4 посівів i 1/2 площ, зайнятих під зерновими.

Цінною продовольчою культурою є озиме жито. Основні райони його вирощування - Полісся i західна частина України. Врожайність культури становить 15-24 ц/га.

Провідне місце в структурі посівів зернових належить ярому ячменю. Він вирощується повсюдно з найбільшою концентрацією у південних районах України. Площі ярого ячменю розширюються у ті роки, коли ним пересівають озимі.

Другою за площею ярою зерновою культурою є кукурудза. Найбільш значна територіальна концентрація кукурудзи спостерігається в північній i центральній частинах степу, на півдні Лісостепу. високими врожаями кукурудзи на зерно відзначаються Закарпатська, Чернівецька, Дніпропетровська, Кіровоградська, Полтавська, Запорізька, Миколаївська i Херсонська області.

Цінною фуражною i продовольчою культурою є овес. Його вирощують в основному у північній та західній частинах України, а на півдні й у центрі республіки його часто використовують для пересіву озимини.

Значні площі в Україні відводяться під гречку – до 342 тис. га. Найбільш значні площі культура займає у Чернігівській, Житомирській, Київській та Сумській областях.

Рис сіють в Степовому Криму, на заплавних землях Дунаю i Південного Бугу. Культивують його переважно при штучному зрошенні, найчастіше з постійним затопленням поля.

В Степовій i Лісостеповій зонах вирощують просо. Значно розширюються посіви зернобобових.

Україна займає провідне місце за рівнем територіальної концентрації посівних площ технічних культур.

Провідною технічною культурою є цукровий буряк, під ним зайнято 44% площі під технічними культурами. Так як культура потребує родючих ґрунтів, достатню кількість тепла, значне зволоження тому основним районом їх вирощування є Лісостеп (понад 85% виробництва цукрових буряків), а також південь Полісся i північ Степу.

Друге місце за посівами технічних культур належить соняшнику. Культура світлолюбива, посухостійка, вимагає родючих ґрунтів. Найкращі умови вирощування соняшнику є в Степовій зоні. Найого посіви припадає 40% усієї площі під технічними культурами.

Основною волокнистою культурою є льон-довгунець, який потребує вологого нежаркого літа, тривалого світового дня. Культура добре росте у Поліссі та передгір'ях Карпат. Коноплі вирощують на сході Полісся i в Придніпров'ї, а також у Миколаївській та Одеській областях.

Лікарські та ефіроолійні культури вирощують в основному на правобережжі Лісостепу та в Криму.

Важливе значення також має хміль, тютюн та махорка.

Частка картоплі у загальній посівній площі становить близько 6%. Третина посівних площ культури знаходиться на Поліссі, близько половини - в Лісостепу. Найбільші врожаї збирають на Поліссі, оскільки тут достатня кількість вологи, супіщані ґрунти з добрим доступом повітря.

Вирощування овочів поширене на всій території країни, але найбільше в Степовій та Лісостеповій зонах.

Баштанні культури вирощують у південних районах Степу – Херсонська, Миколаївська, Одеська області.

Важлива товарна галузь плодівництва – виноградарство. В Україні вирощують майже 50 сортів винограду. Основні площі виноградників зосереджені в південній i центральній частині Степу, передгір'ях Криму i Закарпатті.

Найбільш питома вага кормових культур у південних i південно-східних областях країни, а найменша – у поліських областях та передгір'ях Карпат. Кормовими культурами засіяно понад третину орних земель. 3 них половину займають однорічні та багаторічні трави, близько 40% – кукурудза на силос i зелений корм, а решту припадає на кормові коренеплоди i кормові баштанні культури.

Тваринництво. В структурі валової продукції сільського господарства на тваринництво припадає 55%. Основні його галузі – скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво. До тваринницьких галузей також відносяться ри6ництво, бджільництво, шовківництво та кліткове звірівництво.

Розвиток тваринництва залежить від рослинництва, насамперед від кормо виробництва. Сучасне кормо виробництво складається з вирощування кормових i зернофуражних культур, а також використання відходів i побічної продукції зернових, технічних та інших культур.

Промисловим виробництвом комбінованих кормів зайнята комбікормова промисловість.

Відходи підприємств харчової промисловості, громадського харчування та харчові відходи населення використовують як корм для тварин безпосередньо, без додаткової переробки.

Провідне місце у структурі тваринництва належить скотарству. Галузь поширена по всій території України. Розрізняють скотарство молочного, молочно-м'ясного та м'ясного напрямків. М'ясо-молочними вважаються такі господарства, в яких товарна продукція молока становить менш як 50% від усієї реалізації. Коли на м'ясо припадає 75% i більше від вартості продукції скотарства, то господарство належить м'ясному напрямку. Молочне скотарство розвивається переважно навколо великих міст i наПоліссі, де є достатньо соковитих трав. Для районів з потужною кормовою базою, де висока частка соковитих трав, властивий молочно-м'ясний напрям. Це характерно для Лісостепу, частково Степу, гірських районів Карпат та Криму. М'ясо-молочна спеціалізація скотарства збереглась у господарствах південно-східних частинах посушливих областей (Миколаївської, Херсонської), степового Криму. М'ясний напрям розвивається тільки у спеціалізованих на вирощування молодняка господарствах усіх зон, які виникли при цукрових, крохмале-патокових, спиртових заводах, відходи яких служать висококалорійними кормами.

Потужною галуззю продуктивного тваринництва є свинарство. Воно, як галузь скороспілого тваринництва розвивається в усіх регіонах України. У найбільших масштабах воно сконцентровано у великих вузькоспеціалізованих господарствах приміських зон більших i найбільших міст.

Вівчарство поширене головним чином у Степу, особливо південному, та в Карпатах. У Степу розвивається вовняне, переважно тонкорунне і напівтонкорунне вівчарство, яке дає якісну вовну. На Поліссі i в Карпатах переважає грубововняне, шубне вівчарство, що дає високоякісні, міцні, теплі овчини, з яких виготовляють кожухи.

Птахівництво розвинуте в усіх областях. Розводять курей, гусей, качок, індиків. Найбільша увага приділяється збільшенню поголів'я курей для одержання м'яса i яєць. Створено великі птахофабрики поблизу великих міст, промислових i рекреаційних центрів.

Конярство зосереджене переважно в районах Карпат, 3акарпаття та на Поділлі i Поліссі. Поголів'я коней в Україні становить не менше, ніж 1 млн.

Дедалі важливого значення набуває ставкове рибництво. Розводять переважно коропа. Товарне значення має форель, яка водиться у гірських річках.

Бджільництво поширене у всіх зонах, але найкращі умови для його розвитку на Поліссі та в Лісостепу.

Шовківництво добре розвинуте в степових i частково в лісостепових областях.

Розвивається в Україні звірівництво. 3 хутрових звірів на спеціалізованих фермах i звірогосподарствах розводять сріблясто-чорну лисицю, норку, голубого песця, нутрію.

У лісостепових i поліських областях поширене кролівництво, яке дає вдвічі більше м'яса, ніж вівчарство.

Харчова промисловість є провідною переробною ланкою аграрно-промислового виробництва. В перероблюваної сільськогосподарської продукції 85% як сировина, поступає на підприємства харчової, а 15% - у галузі легкої промисловості. Розміщення окремих галузей цього виробництва має свої особливості залежно від ступеня впливу на них сировинного чи споживчого фактору. У відповідності з цим виділяються три групи галузей харчової промисловості:

1. Галузі, які переробляють нетранспортабельну (або мало-транспортабельну) сировину при високих нормах її витрат i обмежених строках зберігання i виробляють транспортабельну продукцію, здатну до зберігання. Ці галузі орієнтуються на джерела відповідної сировини. До складу цієї групи галузей входять цукрова, спиртова, крохмале-патокова, консервна, маслоробна, олійно-жирова промисловість.

2. Група галузей та виробництв, що переробляють транспортабельну сировину i випускають малотранспортабельну продукцію або продукцію з обмеженими строками її зберігання. Такі галузі розміщуються в районах споживання готової продукції. Це - хлібопекарська, кондитерська, пивоварна, макаронна, молочна промисловість, виробництво безалкогольних та слабоалкогольних напоїв.

3. Галузі, які можуть бути розміщені як в районах зосередження сировини, так i и районах споживання готової продукції (м'ясна, борошномельна). До цієї групи входять i ті галузі, в яких стадії технологічного процесу можуть бути територіальне відокремленими. 3окрема, в районах виробництва сировини здійснюються первинні стадії переробки сировини, а в районах споживання - стадії, що завершують процес переробки напівфабрикатів (тютюнова, виноробна галузі промисловості).

Цукрова промисловістьє традиційною галуззю спеціалізації України. Україна дає до 60% цукру країн СНД. Більшість цукрових заводів розміщені в Лісостепу. До складу галузі входить 214 підприємств у тому числі 192 цукропіскові та 7 рафінадних заводів. Найбільшими виробниками цукру є Вінницька, Київська, Хмельницька, Тернопільська, Черкаська, Полтавська області.

Борошномельно-круп’яна промисловістьє однією з найдавніших галузей. 3начна кількість її підприємств зосереджена як у районах сировини, так i в місцях споживання, зокрема в степових i лісостепових областях. Найбільші центри - Київ, Харків, Дніпропетровськ, 3венигородка, Миронівка, Тальне (Черкаська обл.). Основне завдання - підвищення якості продукції, виробництво борошна i круп вищих сортів.

Хлібопекарната кондитерська промисловість. Їх об'єднує схожа сировинна база та головний фактор орієнтації - споживач. У великих та найбільших містах - Києві, Харкові, Одесі, Луганську, Львові, Житомирі, Донецьку, Дніпропетровську тощо - працюють найпотужніші хлібокомбінати i кондитерські фабрики України.

М'ясна промисловістьщороку дає до 2,5 млн. тонн м’яса, яке надходить у торгівельну мережу в свіжому вигляді, як ковбаси, копченості, м'ясні консерви. Крім цього постачає іншим галузям шкіри, кістки, желатин тощо. Найбільшими виробниками м'яса є Київська, Дніпропетровська, Донецька, Харківська, Вінницька, Чернігівська області та Крим. В структурі виробництва м'яса на першому місці - яловичина та телятина; свинини, м'яса птиці, баранини виробляється менше.

Молокопереробна промисловістьохоплює маслоробну, сироварну, молочноконсервну галузі, а також виробництво продуктів з незбираного молока. На сировину орієнтуються маслоробні, сироварні та молочно - консервні заводи. В районах споживання розміщують підприємства, що впускають продукцію з незбираного молока. В Україні працює близька 500 підприємств молокопереробної промисловості та 10 молоко консервних заводів, всі вони розміщені в районах зосередження сировини.

Олійно-жирова промисловістьвиробляє олію та маргарин. Основою для її розвитку в Україні є значні посіви соняшнику. Галузь щороку дає до 1 млн. тонн олії та 200 тис. тонн маргарину. Комбінати галузі тяжіють до сировини. Найбільшими виробниками продукції є Дніпропетровська, Одеська, Запорізька, Донецька; Чернівецька, Кіровоградська області.

Підприємства плодоовочевої промисловостіздійснюють усі види переробки плодів i овочів, а також їх зберігання. Найбільші підприємства галузі (консервні та овочесушильні заводи, засолювальні пункти) розміщуються в південних та західних областях України (Херсонська, Миколаївська, Одеська, Кіровоградська, Черкаська, Полтавська, Закарпатська, Вінницька, Тернопільська області, республіка Крим).

Виноробна промисловістьяк сировину використовує виноград, фрукти, ягоди. Первинне виноробство розміщене у районах виробництва сировини, а вторинне виноробство та розлив вина розміщені як у районах виробництва сировини, так i у місцях споживання. Найбільшими виробниками різних виноградних вин та коньяків є міста Криму, Одеської, Херсонської, Миколаївської та Закарпатської областей. У Донбасі, Придніпров'ї, деяких обласних центрах лісостепової зони, де багато садків та ягідників, виробляються плодово-ягідні вина.

Спиртова промисловість,як правило, розміщується в невеликих містах, орієнтується на сировинну базу – мелясу, зерно (пшениця, жито, ячмінь.. кукурудза), картоплю тощо. Виробництво винного спирту та спирту-сирцю сконцентровано в Черкаській, Вінницькій, Київській, Чернігівській та інших областях.

Крохмале-патокова промисловістьвиробляє крохмаль, що використовується н основному в харчовій промисловості. Сировинний фактор є вирішальним в картопле-крохмальному виробництві, оскільки для одержання 1 тонни крохмалю необхідно майже б тонн картоплі. Найбільшими виробниками картопляного крохмалю є Чернігівська ї Житомирська області. Останнім часом виробляють крохмаль з пшениці, кукурудзи, рису. На переробці кукурудзи спеціалізується Верхньодніпровський комбінат.

Рибна промисловістьрозміщена у Південному економічному районі та прив'язана до портів Керчі, Бердянська, Маріуполя, Одеси, Севастополя, Очакова, Херсона, Вилкова, Ізмаїла, Кілії. Там переро6ляють i реалізують рибу, виловлену у Світовому океані. У деяких містах, віддалених від моря. переробляють рибу місцевих водоймищ.

3.4. Будівельний комплекс

Будівельний комплекс - це сукупність галузей матеріального виробництва i проектно-пошукових робіт, які забезпечують капітальне будівництво. До складу будівельного комплексу входять такі галузі матеріального виробництва: будівництво, промисловість будівельних матеріалів, виробництво будівельних конструкцій i деталей.

Будівництво охоплює всі регіони країни. Потужні будівельні організації створені у великих містах. Нині виробництво будівельних матеріалів більше ніж наполовину зосереджено в межах будівельної індустрії, тобто в системі підрядних будівельних організацій. Таким чином, будівельна індустрія i промисловість будівельних матеріалів дуже тісно взаємодіють між собою, формуючи специфічні індустріально-будівельні територіальні сполучення.

Будівельний комплекс як одна з найбільш капіталоємних і диференційованих виробничих систем справляє вагомий вплив на визначення темпів, масштабів i розміщення виробництва. Тому при розміщенні капітального будівництва враховується наявність будівельної організації в регіоні. В той же час слабкість 6удівельної бази стримує промислове будівництво, створення великих комбінатів, галузевих i територіально-виробничих комплексів, фондоємної важкої промисловості, які потребують великих о6сягів робіт з капітального будівництва.

Промисловістьбудівельних матеріалів. Необхідність постійного здійснення капітального будівництва визначає велике значення промисловості будівельних матеріалів. Найбільш важливими її підгалузями є: виробництво стінових матеріалів, цементна промисловість, видобуток i первісна обробки мінерально-будівельних матеріалів, склоробна промисловість, виробництво облицювальних, оздоблювальних матеріалів, виробництво санітарно-технічних виробів. Для більшості підгалузей загальною сировинною базою є нерудні корисні копалини, багато з яких зустрічаються повсюдно. За останній час у виробництві будівельних матеріалів все ширше стали використовуватися вторинні ресурси, відходи інших галузей промисловості – доменні шлаки, зола електростанцій та ін. Розміщення промисловості 6удівельних матеріалів визначається переважно обсягами будівельно-монтажних робіт за економічними районами. І розповсюдженість сировинних ресурсів, дешевизна i вантажомісткість сировини i готової продукції, масовість i повсюдність їх використання обумовлюють одночасне тяжіння виробництва i до сировини, i до споживача.

Значення сировинного i споживного факторів для різних галузей, стадій технологічного процесу i типів підприємств є неоднаковим. 3 цієї точки зору можна розрізняти:

  • галузі переважно сировинної орієнтаціїперш за все це первинна обробка природних будівельних матеріалів (граніту, мармуру, бутового каменю та ін.), а також виробництво цементу, цегли, азбоцементних i шиферних виробів, вогнетривких матеріалів, скла, керамічних труб, гіпсу, вапна та ін.;

  • галузі з орієнтацією переважно на споживача виробництво бетону, залізобетонних виробів i конструкцій, м'якої покрівлі, санітарно-технічних виробів та ін.

Видобуток будівельних матеріалів, їх транспортування, виробництво будівельних металів і, нарешті, саме будівництво є джерелом забруднення повітря (наприклад, пил і гази при виробництві цементу) i порушення рельєфу землі (відкриті розробки). Тому у великих центрах розміщення галузі (особливо цементної) є потреба у проведенні системи заходів з охорони навколишнього середовища.

Промисловість будівельних матеріалів об'єднує кілька тисяч підприємств, які розташовані в усіх областях України. Найпотужнішими центрами промисловості будівельних матеріалів є Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Донецьк, Маріуполь

Цементна промисловість. Це матеріаломістка галузь, тому цементні заводи розміщуються в районах видобутку сировини. Найбільші центри цементного виробництва України — Амвросіївка, Краматорськ, Єнакієво (Донецька обл.). Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ (Дніпропетровська обл.), Балаклея (Харківська обл.), Миколаїв (Львівська обл.), Здол6унів (Рівненська обл.), Ямниця (Івано-Франківська о6л.), Кам'янець-Подільський (Хмельницька обл.), Бахчисарай (Автономна Республіка Крим), Вільшанка (Миколаївська обл.), Одеса.

Виробництво збірного залізобетону i залізобетонних конструкцій.Виробничі потужності галузі тяжіють до великих промислових центрів i вузлів, а також до населених пунктів зі значним обсягом житлового i цивільного будівництва.

В країні діє 25 виробничих об'єднань по виготовленню комплектів збірних залізобетонних конструкцій i деталей, основними яких є Харківське, Львівське, Криворізьке, Луганське, Сумське. Домобудівні комбінати розміщені в усіх областях країни (найбільш потужні комбінати зосереджені в Києві, Донецьку, Луганську, Запоріжжі, Одесі).

Виробництво будівельної цегли. Оскільки сировина для її виготовлення є майже всюди, розміщення цих виробництв орієнтується на споживача. Великі центри виробництва будівельної цегли — Київ, Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Чернігів, Івано-Франківськ, Слов'янськ, Бахмут: Багато цегельних заводів споруджено в сільській місцевості.

В будівництві використовується продукція склоробної i фарфоро-фаянсової промисловості. Забезпечує виробництво необхідними матеріалами (фарбою, лінолеумом, пластмасою, смолами тощо) хімічна промисловість.

Промисловість будівельних матеріалів характеризується дуже низьким рівнем механізації та автоматизації технологічних процесів, невеликим асортиментом продукції, низькою її якістю. Тому підприємства галузі потребують модернізації i реконструкції, розширення випуску нових будівельних матеріалів, збірних будівельних конструкцій тощо.

Необхідно нарощувати обсяги виробництва будівельних матеріалів, раціонально розміщувати підприємства, щоб ефективніше забезпечувати потреби будівництва.

У перспективі розвиток галузей промисловості будівельних матеріалів пов'язаний з реконструкцією технічної бази, подальшим впровадженням механізації та автоматизації технологічних процесів, розширенням випуску нових будівельних матеріалів, ефективних збірних будівельних елементів, легких та економічних великомірних конструкцій i виробів поліпшеної якості. Важливим напрямом є комплексне використання сировини, ширше впровадження матеріалів попутного видобутку, вторинної сировини, неухильне підвищення якості виробів для будівництва. Географія галузі має вдосконалюватися з урахуванням подальшого комплексного розвитку економічних районів та областей України, повного забезпечення обсягів будівельно-монтажних робіт.

Особливості розміщення i розвитку будівництвахарактеризуються тривалим виробничим циклом, з нерухомими територіально закріпленими об’єктами, які зводяться (промислові будинки, житлові будинки; електростанції, трубопроводи тощо), а також високою залежністю виробництва від географічних умов.

У процесі спеціалізації виділились окремі види будівництва - промислове, транспортне, житлове, водогосподарське та ін.

При розміщенні об’єктів капітального будівництва слід враховувати наявність будівельної організації, вирішуючи питання доцільності розміщення ще на до проектній стадії. Найважливіші фактори, на основі яких обираються райони i пункти будівництва, — це трудовий, сировинний, паливно-енергетичний, водний та ін. Значний вплив на будівництво чинять кліматичні особливості різних регіонів. Вони впливають, перш за все, на сезонність відкритих будівельних робіт. При виборі конкретних майданчиків для будівництва промислових підприємств, при спорудженні доріг, транспортних i гідротехнічних об’єктів важливе, а нерідко i вирішальне значення набувають такі географічні умови, як рельєф місцевості, ґрунти i ґрунтові води, карстові явища, сейсмічність, які в тій чи іншій мірі впливають на вартість будівництва i його організацію.

3.5. Транспорт i зв'язок

Транспортє важливою сферою інфраструктурного забезпечення населення та народного господарства України, складовою частиною її комунікаційної інфраструктури поряд із зв'язком та електропередачею.

В Україні отримали розвиток всі види транспорту. Об’єднанні транспортними вузлами, вони утворюють транспортний комплекс республіки. Тектонічна стабільність, рівнинний рельєф, давні господарські освоєння території та деякі інші фактори сприяють розвитку транспортної мережі. Велику роль відіграють зв'язки між всіма видами транспорту.

За транспортно-географічним положенням Україна знаходиться в надзвичайно вигідних умовах. Це осо6ливо стосується напрямку захід - схід (з Західної та Середньої Європи до Східної Європи та Азії, i навпаки), а також північ - південь (з Північної Європи до Ближнього Сходу, i навпаки). До сьогоднішнього часу ці переваги транспортно-географічного положення практично не використовувалися.

Найважливіша функція транспорту - переміщення людей та вантажу. Звідсіля витікає розподілення транспорту за об’єктами переміщення на пасажирський та вантажний. За середовищем переміщення виділяють сухопутний, водний i повітряний транспорт. Вищезгадані види транспорту можна розподілити за спосо6ом переміщення. В сухопутному транспорті - це автомобільний, залізничний та тру6опровідний транспорт. У водному - річковий та морський. Повітряний представлений одним видом - авіаційним транспортом.

Залізничний транспортотримав в Україні досить високий рівень розвитку. Займає перше місце за вантажообігом i друге (після автомобільного) - за пасажироо6ігом, відповідно 14,6% i 9,5%. Він виконує важливі функції по перевезенні пасажирів та вантажу у внутрішньодержавному i особливо в міждержавному сполученні. Загальна довжина залізниць становить на 2007 рік 23 тис. км (2/3 3 них - електрифіковані). Приблизно стільки ж (до 25 тис. км) становить протяжність залізниць підприємств (у т.ч. під’їзних шляхів та відгалужень). Середня густота мережі залізниць - 38 км на 1 000 км2 території. Найгустішу мережу залізниць мають промислові райони Донбасу, Придніпров'я та західні області України. Діє п'ять залізниць, що відрізняються напрямком, характером вантажів i функціями. Донецька i Придніпровська залізниці найбільш завантажені, здійснюють великий обсяг перевезень промислової сировини (вугілля, залізні та марганцеві руди) та продукції (сталь, прокат, машини i обладнання тощо). Придніпровська та Південно-Західна залізниці кооперуються з річковим транспортом в районах дніпровських портів. Львівська та Одеська залізниці здійснюють більшу частину експортно-імпортних операцій (Одеська також тісно взаємодіє з морським транспортом). Залізниці здійснюють прямий та транзитний зв'язок України з Росією, Білоруссю, країнами Балтії, Молдовою, Польщею, Чехією, Угорщиною, Словаччиною, ФРН, Румунією.

Основні вантажі (до 90% в залізничному транспорті України займає саме перевезення вантажів i лише 10% - пасажирів): будівельні матеріали, вугілля, залізні та марганцеві руди, чавун, сталь, нафта, зерно, ліс тощо.

Найбільші залізничні вузли: Харків, Київ, Одеса, Львів, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Дебальцеве, Жмеринка, Чоп, Лозова, Стрий, Ковель, Коростень, Шепетівка, Здолбунів, Помішня, ІІ'ятихатки, ст. ім. Т. Шевченка та ін.

Важливою проблемою для України в плані її інтеграції в європейську єдину залізничну систему є приведення ширини української колії (1524 мм) до європейського зразку (1435 мм), як в Польщі, Словаччині, Угорщині, Румунії та ін. Необхідно також ввійти в європейську програму будування швидкісних магістралей (швидкість 200-300 км/год).

Автомобільний транспортміцно утримує перше місце за перевезенням пасажирів та друге - за вантажообігом. Протяжність автошляхів біля 170 тис. км (155 тис. км доріг має тверде покриття), якість їх за європейським стандартами - незадовільна. Недосконалий автопарк та відсутність необхідного сервісу на дорогах роблять автотранспорт одним з найдорожчих видів транспорту. Внаслідок переважно рівнинного характеру рельєфу України автомобільний транспорт розвивається більш менш рівномірно по всій її території, правда, більш густа мережа автошляхів - на заході держави.

Велике значення автотранспорт має для обслуговування АПК, перевезень на великі відстані та доставки вантажів i пасажирів у важкодоступні райони. Україна має досить рівномірно розміщену густу мережу автошляхів (середня густота 280 км доріг на 1000 кв. км території). Важливі вузли:всі обласні i багато районних центрів (Київ, Львів, Харків та ін.). Через територію країни прокладені важливі міждержавні та міжрегіональні автомагістралі: Москва - Київ - Львів - Ужгород - країни Центральної Європи; Санкт-Петербург - Одеса; Москва - Харків - Севастополь; Київ - Дніпропетровськ - Донецьк та ін. В перспективі планується зв'язати Україну сучасними швидкісними магістральними автошляхами з країнами Західної та Центральної Європи. Планується вдосконалення транспортних засобів, перехід на екологічно чисті види палива (поки що автотранспорт - один з найбільших забруднювачів атмосфери), створення розгалуженої авто сервісної мережі i Т.Д.

Морський транспорт. Морський транспорт включає судна різних типів i призначень, морські порти й шляхи, судноремонтні підприємства та суднопідйомне устаткування, засоби зв'язку та електрорадіонавігації тощо. Широко використовується для внутрішніх і, особливо, міжнародних перевезень. Характеризується високою ефективністю перевезень порівняно з іншими видами транспорту; виконує більше половини всіх зовнішньо торговельник зв'язків країни.

Питома вага вантажообігу морського транспорту у вантажообігу транспортної системи країни становить більше 30%.

Морський транспорт концентрується виключно на півдні країни - на побережжі Чорного i Азовського морів, тобто в Азово-Чорноморському басейні, який через Босфор i Дарданелли зв'язаний із Середземномор'ям, а потім – зі Світовим океаном.

Організаційно морський транспорт України складається з трьох морських пароплавств: Чорноморського, Азовського i Українського Дунайського. Головними вантажами є нафта i нафтопродукти, залізна руда, зернові вантажі, будівельні вантажі та ін.

Морський транспорт забезпечує основні імпортні та експортні поставки вантажів, а також здійснює транзитні перевезення.

Морські порти. Найбільші морські порти України розміщені в Азово-Чорноморському басейні.

До складу Чорноморського пароплавства входять морські порти Одеса, Іллічівськ, Південний, Білгород-Дністровський, Миколаїв, Очаків, Херсон, Євпаторія, Севастополь, Ялта, Феодосія. Управління пароплавства розміщене у м. Одеса.

Азовському морському пароплавству (центр управління в Маріуполі) підпорядковані морські порти Маріуполь, Бердянськ, Керч.

До складу Українсько-Дунайського пароплавства (управління в Ізмаїлі) входять морські порти Ізмаїл, Кілія, Рені.

Постійно діють три міжнародні паромні переправи - українсько-болгарська Одеса-Варна, українсько-грузинська Одеса-Поті та українсько-російська Керч-Тамань.

Річковий транспортздійснює перевезення вантажів переважно внутрішніми водними (природними i штучними) шляхами. Довжина внутрішніх судноплавних шляхів, експлуатуються в Україні, становить 4,5 тис. км, у Т.Ч. довжина штучних водних судноплавних шляхів - 2,2 тис. км. Щорічний вантажообіг річкового транспорту не перевищує в середньому 10 млрд. -т/км.

У складі річкового флоту країни понад 1500 різноманітних суден, близько 600 одиниць службово-допоміжного флоту, 9 портів, з суднобудівних i судноремонтних заводи. Найбільшими механізованими річковими портами із сучасними перевантажувальними машинами, портальними i плавучими кранами та іншою технікою є Київський, Дніпропетровський, Дніпродзержинський. Запорізький, Херсонський, Кременчуцький, Черкаський, Миколаївський, Чернігівський. Основний обсяг перевезень вантажів здійснюється по Дніпру та Десні. Особливе значення має Дунай, який зв'язує Україну 3 Румунією, Болгарією, Сербією, Угорщиною, Словаччиною, Австрією, Німеччиною. Річкові порти Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Херсон, Миколаїв та інші зайняті переробкою зовнішньоторгових вантажів. Загалом же річковим транспортом України щорічно перевозиться понад 1,3 млн. т зовнішньоторгових вантажів. Найбільша частка в обслуговуванні зовнішньоторгового обігу належить Миколаївському річковому порту, який здійснює експортні перевезення та забезпечує транзит вантажів через територію України. імпорт вантажів в Україну здійснюють три порти - Київський, Херсонський i Дніпропетровський, але їх частка у перевезеннях імпортних вантажів країни незначна (менше 4%), оскільки такі перевезення здійснюються морськими портами.

Суднами річкового флоту перевозяться вантажі у порти Дніпра і Дунаю, Чорного, Азовського i Середземного морів. Здійснюється регулярне перевезення вантажів на дев'яти основних лініях: Італійська лінія (Трієст, Венеція, Равенна, Генуя, Анкона, Барі); Грецька лінія (Салоніки, Пірей, Александруполіс); Югославська лінія (Масленіца, Рієка, Пула, Спліт, Белград, Кладово); Румунська лінія (Галац, Бреїла, Констанца); Турецька лінія (Стамбул, Зонгулдак, Ізміт, Ізмір, Іскандерон); Болгарська лінія (Варна, Бургає, Русе, Силістра); Дунайська лінія; Кримсько-Кавказька лінія (Туапсе, Новоросійськ, Сочі, Поті, Батумі); Азовська лінія (Керч, Маріуполь, Таганрог). Також налагоджено перевезення вантажів у порти Франції, Іспанії, Північної Африки, Близького Сходу, а також Балтійського i Північного морів.

Судна річкового флоту України перевозять: мінерально-будівельні вантажі (більше 80% вантажообігу річкового транспорту), вугілля i нафто кокс, металобрухт i руди металів, метали різноманітного асортименту, труби i ліс, будівельні матеріали i конструкції, вантажі у контейнерах i ліхтерах, мінеральні добрива, каучук, зерно, плоди, овочі та консерви тощо.

3більшився розрив між обсягами вантажних перевезень водним транспортом у 2007 році порівняно з початком 90-х років. Темпи скорочення перевезень становлять заказаний період 37%. Понад 70% вантажних перевезень виконуються головними власниками транспортного торговельного флоту - Чорноморським морським пароплавством (24% загального обсягу перевезень), Українською Дунайською акціонерною компанією (22%), акціонерною компанією "Укррічфлот" (20%), а також орендним підприємством "Азовське морське пароплавство" (8%).

Морськими i річковими портами переробляється щорічно більше 40 млн. т вантажів. Для морських портів характерним є переробка експортних вантажів (54% до загального обсягу переробки) та транзитних (33%); для річкових вантажі внутрішнього сполучення. Найбільші потоки експортних вантажів проходять через Запорізький i Миколаївський річкові та Іллічівський, Ізмаїльський i Південний морські порти. Імпортні вантажі направляються переважно через Іллічівський i Одеський мавські порти. Половина загальних обсягів транзитних вантажів транспортується через Одеський i Маріупольський морські порти. Найбільшими переробниками вантажів внутрішнього сполучення є Дніпропетровський i Київський річкові порти. Силами i засобами морських та річкових портів обробляється біля 18 тис. суден за рік.

Трубопровідний транспортподіляється на магістральний (загального користування) i технологічний. Він об’єднує магістральні нафтопроводи, нафтопродуктопроводи, газопроводи i відводи від них, а також магістральні водопроводи, призначені для транспортування води на великі відстані, крім того до нього належать етиленопроводи, аміакопроводи, вуглепроводи тощо.

В Україні функціонує велика кількість магістральних газопроводів. Перший магістральний газопровід довжиною 70 км був збудований від м. Дашава до Львова. Від м. Дашава збудований газопровід до Києва. який продовжено через Брянськ (Росія) до Москви. Також діють газопроводи Шебелинка - Харків, Шебелинка - Полтава - Київ, Шебелинка - Дніпропетровськ - Кривий Ріг - Ізмаїл та інші. Споруджено газопроводи із Прикарпаття до Мінська, Риги, Польщі.

Введено в дію магістральний газопровід "Братерство" від м. Долина до М. Шаля.

Територією України проходять газопроводи „Союз" та Уренгой - Помари - Ужгород; трансконтинентальна нафто магістраль „Дружба"; магістральний нафтопровід Лисичанськ--Кременчук; магістральний нафтопровід Центр - Захід; нафтопродуктопроводи від нафтопереробних заводів Кременчук - Лубни - Київ, Кременчук - Кіровоград - Черкаси, Лисичанськ - Нижньодніпровське та ін.

Найбільша густота трубопровідного транспорту відмічається на заході України, дещо менша - в її середній частині. Пересічно в держані на 1 тис. км2 території припадає 71 км трубопроводів. Загальна довжина трубопроводів України складає 40,2 тис. км, з них на газопроводи припадає 34,8 тис. км (87%), нафтопроводи -- 2,5 тис. км (6`%о), нафтопродуктопроводи - 2,9 тис. км (7%). Середня відстань відправлення однієї тонни вантажів трубопровідним транспортом загального користування дорівнює 766 км.

Сучасна система нафто- i нафтопродуктопроводів дозволяє перекачувати більше 120 млн. т за рік нафти i нафтопродуктів. У порівнянні з попередніми роками транзит нафти у 2006 році збільшився на 5%, газу зменшився на 3%,. Загалом же, найбілішого спаду (в 2 рази) зазнало транспортування нафтопродуктів, що пов'язано зі зменшенням випуску продукції на нафтопереробних заводах.

Повітряний транспорт. За об’ємом відправок пасажирів знаходиться на останньому місці (не беручи до уваги трубопровідний транспорт) - 2 млн. пасажирів, або 0,1%. За об’ємом відправлень вантажів також утримує останнє місце - 0,1 млн. тонн, або 0,01%.

Повітряний транспорт - один з наймолодших видів сполучення Його почали ширше використовувати для пасажиро- та вантажоперевезень тільки в повоєнний час. Перевагами повітряного тpaнcпopтy є швидкість, цілорічність функціонування, можливість доставки вантажів у важкодоступні райони. Має важливе значення для перевезення пасажирів, пошти, шинних та термінових вантажів. Здійснює переважну більшість трансконтинентальних пасожироперевезень та перевезень товарів з невеликим терміном зберігання на значні відстані. Недоліки: висока собівартість, залежність від погодних умов. Найбільші аеропорти: Бориспіль, Жуляни (Київ), Донецьк, Одеса, Львів, Запоріжжя, Луганськ, Харків, Сімферополь.

На Київ припадає 1/7 перевезень пасажирів авіатранспортом, біля 1 млн. пасажирів. Для перевезення пасажирів характерна яскраво виражена сезонна нерівномірність. Обсяг відправлень пасажирів влітку в 3-4 рази перевищує обсяг відправлень взимку. Основним видом перевезення є комерційні вантажі i пошта.

В перспективі в процесі все більш тісної інтеграції України в європейські i світові соціально-економічні структури роль авіатранспорту буде збільшуватися.

Структура перевезення вантажів (%):

  • Залізничний 23,3

  • Автомобільний-61,3

  • Трубопровідний 14,4

  • Морський-0,4

  • Річковий-0,5

  • Авіаційний 0,1

Структура перевезення пасажирів (°/о):

  • Залізничний 6,4

  • Автомобільний-33,3

  • Трамвайний-17,6

  • Тролейбусний-33,0

  • Метрополітен-9,6

  • Морський-0,07

  • Річковий-0,02.

  • Авіаційний-0,01

Зв’язок - галузь народного господарства, яка забезпечує передачу та прийом інформації поштовим, телеграфним, радіотелефонним та іншим способами. Обслуговує всі галузі народного господарства, служить для задоволення побутових i культурних потреб населення.

Зараз в Україні завершується перший етап виконання програми створення єдиної національної системи зв'язку яка передбачає модернізацію «верхнього» рівня зв'язку в 23 обласних центрах, встановлення сучасних цифрових АТС, створення волоконно-оптичної лінії зв'язку Північ - Південь, Схід - Захід. Відкрилась міжнародна телекомунікаційна лінія ITUR, яка об'єднала Італію, Туреччину, Україну, Росію сучасним зв'язком. Вона інтегрована із системами TEL («Транс’європейські лінії» ), ТАЄ («Транс-Азія-Европа»), BS-FOCS (Чорноморська волоконно-оптична кабельна система), що дало змогу Україні приєднатись до цифрової мережі європейських країн, Близького та Середнього Сходу, а також до системи FLAG («Волоконно-оптична лінія навколо земної кулі»).

Розпочався також процес створення власної системи супутникового зв'язку, який буде поєднаний із системою мобільного зв'язку. Прийнято відповідну програму. Для будівництва та експлуатації наземної інфраструктури створено підприємство «Укрзв'язоксупутник», яке налагоджує стосунки зі світовими компаніями - власниками систем супутникового зв'язку, а також із виробниками обладнання для супутникових систем.

3.6. Соціальна інфраструктура

Соціальна інфраструктура - це сукупність, або комплекс галузей,

призначенням яких у суспільному поділі праці є задоволення потреб населення у соціально-культурних i соціально-споживацьких послугах.

Соціальна інфраструктура:

  1. Соціально-споживацький комплекс:

    • торгівля;

    • громадське харчування;

    • ЖКГ;

    • побутове обслуговування;

    • охорона навколишнього середовища;

    • громадський транспорт;

    • зв'язок;

    • Кредитування і державне страхування населення.

  2. Соціально-культурний комплекс:

  • Освіта, наука, релігія;

  • Культура і мистецтво;

  • Охорона здоров’я, фізкультура і спорт;

  • Сім’я;

  • Інститути

Розвиток усіх ланок обслуговування населення має бути комплексним. Умовами комплексного розвитку соціальної інфраструктури в регіонах є:

  • врахування регіональних чинників, що визначають обсяг i структуру потреб населення в послугах;

  • розробка і використання нормативів з урахуванням особливостей статей видатків;

  • досягнення оптимальних меж ї внутрішньо регіональних пропорцій у розвитку соціальної інфраструктури;

  • обґрунтоване визначення обсягів капітальних вкладень в галузі соціальної інфраструктури та їх розподіл за підгалузями.

Соціально-споживацький комплекс. Розглянемо особливості функціонування складових соціально-споживацького комплексу.

Торгівля i громадське харчування. 3а формальний показник, який характеризує рівень розвитку торгівлі в регіоні є роздрібний товарообіг. Він відображує дію складної сукупності соціальних i економічних чинників, зокрема, купівельна спроможність населення, розвиненість мережі торгівельних закладів, товарна забезпеченість, інформаційна, транспортна інфраструктура тощо.

В Україні спостерігається регіональна відмінність обсягів роздрібного товарообігу. Він визначається насамперед:

  • динамікою економічного розвитку регіону;

  • структурою економіки;

  • особливістю умов життєдіяльності населення;

  • статевовікові відмінності населення;

  • рівень освіти;

  • середній дохід на одного члена сім'ї.

Товарообіг громадського харчуванняпрогнозують окремим показником i вводять його складовою частиною до загального обігу роздрібного

товарообігу.

Розвиток громадського харчування регіону характеризують такі економічні й соціальні показники:

  • обсяг товарообігу громадського харчування, в тому числі продукції власного виробництва;

  • кількість страв;

  • кількість підприємств громадського харчування та місць у них на 1000 осі6;

  • коефіцієнт забезпеченості населення місцями;

  • чисельність населення, яке користується послугами підприємств громадського харчування.

Потреба населення у послугах підприємств громадського харчування за окремими регіонами неоднакова. Для того, щоб її визначити, треба врахувати місцезнаходження регіону, контингент його жителів, наявність промислових підприємств, навчальних закладів, шкіл тощо.

Житлово-комунальне господарство. Це складний комплекс підгалузей, завданням яких є задоволення комунальних, побутових i соціально-культурних потреб населення.

До складу житлово-комунального господарства входять:

  • житлове господарство;

  • санітарно-технічні підприємства;

  • служби інженерних мереж i споруд;

  • транспорт;

  • енергетичне господарство;

  • всі види зовнішнього благоустрою;

  • служби обрядових i спеціальних послуг.

Важливими даними для розробки заходів регулювання розвитку житлово-комунального господарства є:

  • чисельність населення i його соціальний склад;

  • нормативи забезпеченості житлом i комунальними послугами;

  • перспективні показники розвитку галузей виробничої i невиробничої сфер регіону;

  • обсяг ресурсів, які можуть бути спрямовані на розвиток житлово-комунального господарства.

Треба зазначити, що принципи розвитку i функціонування комунального господарства за радянських часів (система покращення житлових умов, система формування комунальних тарифів, відсутність конкурентного середовища в сфері надання комунальних послуг тощо) в умовах ринкової економіки набули руйнівного характеру. Тому зараз першочерговим завданням є впровадження ринкових механізмів в сферу управління комунальним господарством, а також формування у населення нових стандартів соціальної справедливості.

Побутове обслуговування. Належне побутове обслуговування населення сприяє економії суспільної праці, витрат, раціональному використанню вільного часу, зближенню рівнів життя міських i сільських жителів.

Структура підгалузей побутового обслуговування:

  • ремонт i індивідуальне пошиття взуття, швейних, хутрових, шкіряних виробів, головних уборів i текстильної галантереї;

  • ремонт, пошиття i в'язання трикотажних виробів;

  • ремонт побутових машин та приладів;

  • ремонт i виготовлення металовиробів i меблів;

  • ремонт і техобслуговування індивідуальних транспортних засобів;

  • хімчистка i фарбування;

  • послуги пралень;

  • фотопослуги;

  • будівельні послуги;

  • послуги лазень, перукарень;

  • прокат речей;

  • транспортні послуги;

  • ритуальні послуги.

Для визначення прогнозних показників розвитку сфери побутового обслуговування обраховують такі показники:

  • потрібні виробничі потужності;

  • розміри основних фондів, матеріальних, трудових, фінансових ресурсів i джерела їх формування.

Вихідними для цих розрахунків є такі дані:

  • досягнутий рівень обслуговування населення;

  • потреба в послугах в цілому на одного жителя;

  • можливий приріст чисельності населення;

  • зміни в структурі доходів i витрат населення;

  • дані визначення попиту i ступінь його задоволення;

  • стан i розвиток матеріально-технічної бази;

  • характеристика мережі підприємств побутового обслуговування.

Пасажирський транспорт i засоби зв’язку. Для аналізу роботи пасажирського транспорту в регіоні застосовуються такі показники:

  • кількість перевезених пасажирів у міжрайонному сполученні i пасажирооборот (в тому числі по всіх видах транспорту);

  • середня відстань перевезення пасажирів за окремими видами транспорту;

  • довжина автомобільних шляхів загального користування, в тому числі з твердим покриттям;

  • будівництво нових автомобільних шляхів;

  • реконструкція доріг;

  • о6сяг капітальних вкладень в 6удівництво доріг;

  • площа території i протяжність транспортних шляхів на 100 км кв.

Органи територіального управління повинні особливу увагу приділяти внутрішньо міським перевезенням. Внутрішньо міський пасажирооборот залежить від визначеної на перспективу чисельності міського населення, його транспортної рухомості (кількість поїздок у розрахунку на одного жителя) та середньої дальності поїздок.

Прогнозування розвитку засобів зв'язку пов'язане з розробкою показників приросту кількості відділень зв'язку, телефонних станцій, телефонів-автоматів, абонентів міського i сільського телефонного зв'язку, трансляційних радіоточок, довжини телефонних міжміських ліній.

Соціально-культурний комплекс. Із складових соціально-культурного комплексу більш детально розглянемо народну освіту, культуру i охорону здоров'я.

Народна освіта. Регулювання розвитку народної освіти має охоплювати мережу дошкільних закладів, загальних шкіл, шкіл i груп з подовженим днем, шкіл-інтернатів тощо.

Для задоволення потреб населення в дошкільних закладах використовують дані про чисельність дітей на перспективу. Крім того, враховують зростання кількості осіб, зайнятих у суспільному виробництві, працюючих жінок, у тому числі віком 18-44 роки, а також рівень забезпеченості дітей постійно діючими дошкільними закладами.

На підставі даних про потребу в дитячих дошкільних закладах розробляють зведену програму будівництва цих закладів по регіону.

Регулювання розвитку загальноосвітніх шкіл здійснюється за багатьма показниками, які розраховують по кожному регіону окремо з урахуванням міського i сільського населення. Основним показником є контингент учнів. Його визначають по типах шкіл i групах класів (1-4; 5-9; 10-11).

Кількість класів i класів-комплектів визначають в залежності від загального контингенту, наповненості класів (за нормами гранична наповненість 1-9 класів - не більше 30 чол., 10-11 класів - 25 чол., груп продовженого дня - 20-30 чол., клас-комплекту з двох класів - не більше 30 чол., 3 трьох класів - до 20 чол.

Прогнозування шкільної мережі розпочинають з визначення кількості необхідних класних кімнат за формулою:

К = Ч / (Н*3), (3.6.1.)

де Ч - чисельність учнів;

Н - наповненість класу;

3- коефіцієнт змінності ро6оти школи.

Ефективність роботи закладів освіти значною мірою залежить від забезпечення педагогічними кадрами. Потребу в них визначають за контингентом учнів окремо по групах класів. По 1-4 класах вона відповідає кількості класів. Для 5-11 класів необхідну кількість педагогів визначають за формулою:

Ч = К*С/ В, (3.6.2.)

де К - кількість класів в прогнозний період;

С- кількість педагогічних ставок на один клас;

В- кількість педагогічних ставок на одного вчителя.

Регулювання розвитку галузей культури передбачає вивчення умов формування суспільних потреб в культурному обслуговуванні, а також аналіз ресурсних можливостей їх задоволення.

Потре6у в об’єктах культури визначають за встановленими нормами (кількість місць на 1000 осіб). Розміщення закладів культури здійснюють з урахуванням особливостей розселення та умов кожного регіону.

Систему охорони здоровв містах та сільській місцевості треба розглядати як єдину систему регіону.

Для оцінки якості роботи закладів охорони здоров'я використовують такі показники:

  • тривалість перебування хворого в лікарні;

  • оборот ліжка;

  • рівень госпіталізації.

Потребу конкретного регіону в лікарняних ліжках можна розрахувати за формулою:

Л= Н*Г * П і(Д* 100), (3.6.3.)

де Н - чисельність населення;

Г - процент госпіталізації;

П - середня кількість днів перебування хворого в лікарні;

Д - тривалість використання ліжка протягом року.

3абезпеченість лікарняними ліжками в розрахунку на 10000 чол. відповідно дорівнює:

З = Л * 10000 / Н (3.6.4.)

Потужність амбулаторно-поліклінічних закладів установлюють на основі нормативів кількості відвідувань лікарень одним жителем за рік, загальної чисельності населення i даних про пропускну спроможність існуючої мережі амбулаторно-поліклінічних закладів.

Основними показниками функціонування санаторно-курортних, оздоровчих закладів i закладів відпочинку є кількість ліжок у санаторіях iмісць у будинках відпочинку, пансіонатах i на туристичних базах.

КОНТРОЛЬНІЗАПИТАННЯ

  1. У чому полягає суть поняття „господарський комплекс національної економіки"?

  2. Перерахуйте основні підсистеми господарського комплексу України.

  3. Що таке соціальна інфраструктура i які складові вона включає?

  4. 3 яких основних підсистем складається промисловий комплекс України?

  5. Перерахуйте основні фактори, що впливають на структуру та діяльність суб’єктів агропромислового комплексу України?

  6. Що становить собою побутове о6слуговуаання населення?

  7. Які підсистемі можна виділити у сфері транспорту в Україні?

  1. Визначте особливості розвитку галузі зв'язку в Україні.

  1. Що представляє собою соціально-споживацький комплекс?

  1. Охарактеризуйте сферу торгівлі та громадського харчування в Україні.

ТЕСТОВІЗАВДАННЯ

  1. . Технологічний підхід до виділення міжгалузевих комплексів передбачає:

а досконале вивчення технології виробництва товарів та послуг;

bгрупування галузей, які пов’язані між со6ою послідовністю переробки i використання загального матеріалу та однаковим призначенням продукції;

с розгляд міжгалузевого комплексу як групи галузей національного господарства, які поєднані спільною метою розвитку;

d технологічне вдосконалення виробництва;

e вивчення технологічних можливостей створення міжгалузевих комплексів.

2. У споживанні паливно-енергетичних ресурсів в Україні домінуюча роль належить:

a вугіллю;

b газу;

с нафті;

d торфу;

e іншим паливно-енергетичним ресурсам.

3. Визначальну роль при розміщенні конкретних машинобудівних підприємств відіграють такі чинники:

a сировинний фактор, споживчий фактор, фактор трудових ресурсів та наукоємності;

b енергетичний i споживчий фактор;

c експортно-імпортний потенціал країни;

d екологічний фактор i фактор трудових ресурсів;

e близькість до родовищ залізної руди i водних ресурсів.

4. Більшість підприємств хімічної промисловості знаходяться в таких економічних районах:

a Придніпров'ї, Столичному i Північно-Східному;

b Донецькому, Причорноморському, Центральному;

c Прикарпатті, Придніпров'ї i Донецькому економічному районі;

d рівномірно розміщена по всіх економічних районах України;

е Донецькому i Придніпровському економічному районі.

5. До лісопромислового комплексу входять:

a лісова промисловість;

b лісозаготівельна промисловість;

c ;

d ;

e ;

f .

6. Всі галузі, що входять до складу АПК об’єднують в такі сфери, або групи:

a рослинництво та тваринництво;

b рослинництво, тваринництво та переробні галузі АПК;

c фондоутворюючі галузі, сільське господарство та переробні галузі;

d переробні галузі та виробнича інфраструктура;

e фондоутворюючі галузі, сільське господарство, переробні галузі, виробнича інфраструктура.

7. В структурі посівів в Україні провідне місце займають:

a зернові культури;

b технічні культури;

c овочеві культури;

d бахчові культури;

e Україна характеризується рівномірним розподілом посівних площ між різними культурами.

8. Розміщення окремих підприємств харчової промисловості відбувається з урахуванням таких чинників:

  • Оскільки продукція є нетранспортабельна підприємства територіально орієнтуються на джерела відповідної сировини;

b Для якісного споживання підприємства територіально тяжіють до споживача;

  • Розміщення окремих підприємств має свої особливості залежно від

ступеня впливу на них сировинного чи споживчого фактору;

d Підприємства в основному орієнтуються на транспортабельну сировину, місце переробки визначається рентними витратами;

  • Важливим фактором для розміщення е транспортна інфраструктура.

9. Регіональна відмінність роздрібного товарообігу в Україні зумовлена:

  • динамікою економічного розвитку регіону i структурою економіки;

b особливістю умов життєдіяльності населення;

  • статево-віковими відмінностями i рівнем освіти населення;

d середнім доходом на одного члена сім'ї;

  • всіма вище переліченими чинниками.

10. Основним показником регулювання розвитку загальноосвітніх шкіл є:

  • контингент учнів;

b наявність викладацького складу;

  • загальна площа навчальних приміщень:

d розвиненість інфраструктури поселень (зокрема транспортної мережі).

  • всі вищевказані показники.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

  1. www.ukrstat.gov.ua. розділ Транспорт і зв'язок. Дані станом лютий 2007 року.

  2. Моніторинг макроекономічних та галузевих показників звичайної діяльності залізниць України / Наук. кер. Ю.М. Цвєтов, М.В. Макаренко; Виконав. Н.С. Соколовська, Т.С. Рябчун, Т.В. Горяінова, О.В. Прихненко, О.В. Шевченко, А.І. Білоус, М.Ю. Цвєтов та ін. – К.: КУЕТТ, 2006.-148

  3. Автомобільний транспорт України: стан, проблеми, перспективи розвитку: Монографія / Державний автотранспортний науково-дослідний i проектний інститут; За заг. ред. А.М. Редзюка. - К.: ДП "Державто-трансНДІпроект", 2005. - 400 с.

  1. www.kmu.gov.ua. Українcька залізниця маневрує шляхом реформ // Департамент комунікацій влади та громадськості Секретаріату Кабінету міністрів України. - 2006 р.

  2. Макаренко М.В. Економічна доцільність державного регулювання на транспорті. // Економіст. - 2006. – № 10. - С. 25-27.

  3. Іщук С.І. Розміщення продуктивних сил: теоретико-методологічні основи. - К.: УФІМБ, 1997.

  4. Коротун I.М. Розміщення продуктивних сил України. - Рівне: УІВГ, 1997.

  5. Розміщення продуктивних сил i регіональна економіка: Підручник / С.І. Дорогунцов, Т.А. Заєць, Ю.І. Пітюренко та ін.; За ред. С.І. Дорогунцова. - К.: КНЕУ, 2005. - 988 с.

  6. Розміщення продуктивних сил i регіональна економіка: Навч. посібник / Е.П. Качан, Т.С. Царик, Д.В. Ткач та ін.; За ред. С.П. Качана. - К.: Юридична книга, 2005. - 704 с.

  7. Стеченко Д.М. Розміщення продуктивних сил i регіонал істика: Навч. посіб.- К.: Вікар, 2001.-- 377с.

  8. Хвесик М.А., Горбач JLM., Пастушенко П.ІІ. Розмічення продуктивних сил та регіональна економіка: Навч.посі6н. - К.: Кондор, 2005. - 344 с.

12.Іщук С.І. Промислові комплекси України. Наукові основи територіальної організації: Навч. посібн. - К: Виц. Паливода А.В., 2003. - 248 с.

13.3а6олоцький Б.Ф. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник. - К.: Академвидав, 2002. - 368 с. (Альма-матер)

Сазонець, В.В. Джинджоян, О.О. Чубар. Розміщення продуктивних сил: Навч. посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 320 с.

15.Лишиленко В.І. Розміщення продуктивних сил i регіональна економіка: Нанч. посібн. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 325 с.

I 7 5

Розділ IV. ЧИННИКИ P03BVITKY
НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Основні поняття i терміни

Економічне зростання;

Екстенсивний тип економічного

Економічний розвиток;

зростання;

Інтенсивний тип економічного

Показники економічного зростання;

зростання;

Способи економічного зростання;

Моделі економічного зростання;

Чинники економічного зростаиня.

4.1. Економічне зростання як категорія національної економіки

У найзагальнішому вигляді розвитоквизначається як необоротна, спрямована, якісна, закономірна зміна об’єктів 6удь-якої природи. Розвиток - це рух, який призводить не лише до кількісних змін, а й породжує нову якість. Спрямованість розвитку характеризує його векторний характер. Розвиток породжується внутрішніми причинами, які відповідають природі о6'екта, а не суто зовнішніми обставинами, хоча й мають значний вплив на нього. Однак, рушійна сила розвитку будь-якого об’єкта лежить всередині нього самого. Причиною розвитку е внутрішні суперечності об’єкта.

За характером та швидкістю змін розрізняють два протилежних різновиди розвитку - еволюція і революція.

Еволюція - вид розвитку поступовим характером змін.

Революція - стрімкий вид розвитку із раптовим переходом у нову якість. Ці види розвитку відрізняються механізмами дії закону переходу кількісних змін у якісні.

За направленістю виділяють два напрями процесів розвитку - npoгpeсивний та регресивний.

Прогрес - це рух об’єкта, що розвивається, уперед, по висхідній траєкторії, від нижчого до вищого, від гіршого до кращого, від менш досконалого до більш досконалого.

Регрес - рух об’єкта назад, по висхідній траєкторії, від вищого до нижчого, від кращого до гіршого, його деградація.

Динаміка економічних процесів проявляється в різних напрямах руху - розвитку чи занепаду, які, в свою чергу, можуть мати різні форми.

Економічний розвиток - це перехід від одного стану економіки до іншого, якій характеризується розширеним виробництвом нових товарів i послуг з використанням нових технологій. Економічний розвиток є багатофакторним процесом, який відображає зміни в усіх сферах господарського життя країни.

Для оцінки цього рівня використовують систему показників, яка включає.:

  • валовий внутрішній продукт на душу населення;

  • показники ефективності функціонування економіки, що обчислюються на базі ВВП;

  • виробництво основних видів продукції на душу населення;

  • рівень та якість життя населення.

Інтегральним показником економічного розвитку є індекс людського розвитку. Цей показник розраховується як середньозважена величина від індексів чотирьох показників - очікуваної тривалості життя, рівня грамотності дорослого населення, рівня охоплення населення початковою, середньою та вищою освітою, рівня виро6ництва реального ВВП на душу населення із врахуванням купівельної спроможності.

Співставлення індексу людського розвитку кожної країни із світовими показниками дає можливість визначити її порівняльний індекс та місце. Якщо цей індекс менший за 0,5, то країна має низький рівень людського розвитку; від 0,5 до 0,8 - середній рівень; 0,8 i 6ільше - високий. Україна за індексом людського розвитку (менше 0,8) входить до першої сотні країн світу.

3гідно «3віту ООН про людський розвиток - 2005», Україна перемістилася з 70-го в 2004 р. на 78-е місце в 2005 р., посівши місце між Саудівською Аравією та Перу. У цей же час найкраща за цим показником пострадянська країна - Естонія - посідає 38 місце у світі, Росія - 62, Білорусь - 67. Лідерами рейтингу у 2005 році стали Норвегія, Ісландія, Австралія, Люксембург i Канада.

Однією 3 форм розвитку є економічне зростання, яке має позитивну динаміку. Воно не тотожне економічному розвитку. Економічне зростання є частковим випадком розвитку, може мати різний кількісний та якісний характер змін. Категорії розвитку та економічного зростання співвідносяться як загальне i часткове. Поняття розвитку є більш ширшим та змістовнішим, оскільки характеризує здатність підвищувати якість життя за рахунок сукупності факторів, в тому числі i економічного зростання.

Економічне зростання може відбуватися i без економічного розвитку, але економічний розвиток неможливий без економічного зростання.

Проблема економічного зростання є найважливішою про6лемою економічної теорії та практики на сучасному етапі.

Категорію економічного зростання досліджували економісти ще в XVIII-ХІХ ст. (Ж.Б.Сей, І. фон Тюнен та ін.), а в кінці 30-х років ХХ ст. вивчення цієї проблеми виділилось в окремий напрямок.

Основоположниками теорії зростання вважаються американський економіст Е.Домар i англієць Р.Харрод. Вивчення цього процесу у сучасній економічній теорії проходить за трьома основними напрямами.

Перший напрям - це неокласичні теорії зростання, в основі яких лежать положення про ринкову саморегуляцію, розроблені А.Маршаллом i Л.Вальрасом. Провідним ідеологом цього напряму сьогодні вважають М.Фрідмена.

Другий напрям - ценеокейнсіанські теорії, які поєднують декілька течій (Д.Тобін, О.Сімомура, С.Фудзіно).

Третій напрямспирається на праці К.Маркса, Й.Шумпетера, Дж. Ст. Мілля.

У представників усіх напрямів немає чітких меж між теоріями зростання i теоріями рівноваги циклів i криз, проблемами відтворення, теорії i практики державного регулювання, що відображає зв'язок економічного зростання з багатьма іншими процесами економічного розвитку.

На сьогодні не існує єдиного тлумачення категорії економічного зростання. Суть економічного зростання визначається по-різному. Одні вчені визначають економічне зростання як з6ільшення загальною о6сягу валового національного продукту за певний період а6о як збільшення чистого національного продукту на душу населення. Інші дослідники вважають, що економічне зростання має місце тоді, коли разом із збільшенням населення відбувається аналогічне за темпами зростання національного доходу. Деякі економісти ототожнюють економічне зростання 3 розвитком економіки взагалі (зростання продуктивних сил,суспільного продукту, добробyтy населення тощо). Однак переважає думка, що економічне зростання - це такий економічний розвиток, коли протягом певного періоду кількісно i якісно зростає суспільне виробництво.

Деякі трактування категорії "економічне зростання" наведено на рис.4.1.1.

Економічне зростання національної економіки - це такий її розвиток, який призводить до з6ільшення реального національного доходу за певний період. Тому досягнення певного рівня економічного зростання є однією з головних макроекономічних цілей держави.

Ефективність 6удь-якої системи господарювання можна оцінювати на основі характеристик економічного зростання. Воно проявляється у збільшенні потенційного i реального обсягів продукції, доходу та 6агатства нації. Економічне зростання має певні якісні та кількісні характеристики. Його якісний характер відо6ражае реальний приріст сукупності споживчих вартостей та їх відповідність суспільним потребам. Кількісний характер економічного зростання знаходить свій вираз у рівнях та темпах розвитку національного господарства.

Зміст категорії економічного зростання можна виразити через оцінку змін основних макроекономічних показників.

Економічне зростання

Реальний приріст обсягу валового внутрішнього продукту

в результаті збільшення кількості факторів виробництва

чи вдосконалення техніки i технології

.,

Збільшення реального обсягу валового внутрішнього

продукту на душу населення

`

3більшення потенційного обсягу виробництва через

вдосконалення його факторів

А.Томпсон: це кількісне i якісне вдосконалення продукту

i факторів економічного зростання

П.Самуєльсон: це збільшення реального обсягу продукції

на душу населення

\.

Сучасні теорії: це збільшення виробничих можливостей суспільства; це темпи зростання економічного добробуту чи національного доходу на душу населення

Рис. 4.1.1. Деякі визначення категорії „ економічне зростання "

Оцінка змін економічного зростання, як правило, відображається відносними величинами - індексів та темпів. Індекси показують співвідношення рівнів показників за певний період.

Індекс зростання - це відношення приросту певного показника за звітний період до цього ж показника базового періоду Динаміка економічного зростання визначається його темпами.

Темп зростання показує кількісне зростання суспільного продукту.

Можна виділити два підходи до оцінки та розуміння змісту категорії економічного зростання - на основі абсолютних i на основі питомих показників.

Перший підхід базується на абсолютних оцінках динаміки розвитку країни в цілому ї пов’язує економічне зростання із збільшенням реального валового внутрішнього продукту за певний період часу. Таке тлумачення цього поняття використовується при дослідженні макроекономічних проблем оцінки рівня розвитку країни, формування її бюджету тощо.

Явище економічного зростання за першим підходом до його розуміння графічно можна показати двома способами - на основі кривої пропозиції та кривої виро6ницих можливостей (рис. 4.1.2, 4.1.3).

В класичному варіанті крива пропозиції відображає зв'язок між ціною (Р) i кількістю продукції (Q), яку виробник готовий виро6ити та продати за певного рівня цін. Економічне зростання супроводжується зростанням виробництва товарів i може бути відображене графічно переміщенням кривої пропозиції вправо (показано стрілкою) із положення SІ в положення S2

Ціна, Р

Випуск, Q

Рис.4.1.2. Економічне зростання як переміщення кривої пропозиції

Економічне зростання як з6ільшення кількості товарів i послуг, які створює національна економіка, може також бути відображене як зміна параметрів кривої виробничих можливостей (рис.4.1.3.).

Якщо припустити, що у відносно короткому періоді технологія та організація виробництва, обсяги та комбінація ресурсів незмінні, то кількість виро6ничих благ можна описати кривою виробничих можливостей АВ, яка характеризує обсяги співвідношень виробництва предметів споживання (Qk) та засо6ів виро6ництва (Qp). Вона може бути використана для характеристики варіантів виробничої комбінації ,удь-яких двох змінних (товарів). Крива АВ окреслює i відображає межу виробничих можливостей підприємств, будь-яка точка на ній показує конкретні о6сяги випуску засобів виробництва та предметів споживання (або того чи іншого товару) в певному співвідношенні із граничними абсолютними значеннями Q : Qki або Qp1 О. Неповне чи нераціональне використання ресурсів призведе до зменшення можливих обсягів виробництва. В той же час, збільшення обсягів виробництва понад теперішні виробничі можливості потребує кількісних чи якісних змін у застосовуваних ресурсах чи інших факторах впливу, тобто економічного зростання. Це буде характеризувати уже нові економічні можливості, які на графіку відображені кривою трансформації CD. Нарощування виробничих можливостей відбувається під впливом певних чинників економічного зростання, а її крива відображає взаємодію цих чинників.

Засоби виробництва


Qp

Q

Q

Qk г

Рис.4.1.3. Зображення економічного зростання
як кривої виробничих можливостей

Другий підхід до розуміння економічного зростання базується на питомих оцінках динаміки розвитку країни з врахуванням кількості її населення i виражає його через зростанням обсягу валового внутрішнього продукту на душу населення за певний період часу. Це дає можливість досліджувати соціально-економічні проблеми до6робуту, оцінки рівня життя тощо.

Якщо у певний період ВВТІ відтворюється у тих самих обсягах, що й у попередньому періоді, то це свідчить про нульове економічне зростання. Якщо в розрахунковому періоді обсяг ВВП скорочується, то відбулося від’ємне зростання, i якщо ВВП зріс, то має місце власне