textarchive.ru

Главная > Документ


Антиподи прорадянської групи – лiтератори полiтичної емiграцiї, насамперед поети «празької» та «варшавської» шкiл (усi вони були тiсно пов'язанi з лiтературним життям у Галичинi, зокрема, бiльшiсть спiвпрацювала з «Вiсником» Дмитра Донцова).

Найбiльша колонiя українських iнтелiгентiв-емiгрантiв, зокрема лiтераторiв, перебувала у Празi. Тут працював видатний український поет О. Олесь. З молодшого поколiння «пражан» слiд вiдзначити насамперед Ю. Драгана (1894-1926), автора єдиної збiрки «Сагайдак» (1925). Як учень Г. Чупринки та О. Олеся, Ю. Драган, одначе, виробив власний стиль iсторiософської лiрики, позначений екпресiєю, артистичним лаконiзмом, природнiстю настрою, немовби перейнятого з «Слова о полку Iгоревiм» та українських iсторичних пiсень i дум.

У варшавськiй лiтературнiй групi вирiзняютсья три найталановитiшi поети: Н. Лiвицька-Холодна (1902), автор камерної, iнтимної лiрики, Є. Маланюк(1897-1968), який починав ще в Подєбрадах, i Ю. Липа(1900-1944).

Є. Маланюк – один iз найвизначнiших українських поетiв XX ст. З трагiчною силою висловив любов до «степової Еллади», бiль вигнанства. Вiн – iз тих поетiв, творча енергiя яких сконцентрована в iмперативнiй iдеї. Це – виковування героїчного нацiонального духу в передчуттi нових битв за iсторичне майбуття України з деяким домiшком «донцовської» агресивностi й нетерпимостi, з образами «залiза» й «крові», з лексикою ненавистi, що часом створює враження «дзеркальної» антитетичностi жорстокiй «класовiй» риторицi П. Тичини чи М. Бажана 30-х рокiв. Водночас з великою силою звучать у Є. Маланюка загальнолюдськi iсторiософськi, фiлософськi та екзистенцiальнi мотиви. Вiн – майстер строгої i врiвноваженої форми, але за цим свiдомим самообмеженням (що почасти йде i вiд культури форми неокласичної школи) вiдчувається сильний темперамент; метафорика його водночас разюча й проста; думка в нього стає емоцiєю i народжує образ. Маланюк активно виступав як глибокий, хоч нерiдко i нетенденцiйний критик лiтератури, особливо сучасної йому; вiн гостро i дошкульно полемiзував iз своїми сучасникими – радянськими українськими письменниками, як i вони з ним.

Ю. Липа, син вiдомого одеського лiкаря й лiтератора, за освiтою також медик, вiдзначався рiзнобiчнiстю захоплень: у полi його зору були iсторiя, археологiя, етнографiя й етнологiя, антропологiя, психологiя, фiлософiя, соцiологiя, економiка, полiтика. Йому належить ряд книжок i багато статей з рiзних питань, так чи iнакше пов'язаних з українською тематикою. Писав вiн ще прозу, есе, критичнi статтi, займався перекладами. Його творчiсть не позбавлена патрiотичної дидактики, однак тексти настiльки емоцiйнi, стиль їх настiльки iндивiдуальний, що звичайно ж, це художня лiтература, а не полiтична публiцистика. Не чужi йому були й iнтимна лiрика, i лiрика релiгiйна. Бурхливе й невгомонне життя Ю. Липи урвалося восени 1944 р. в Яворовi, де вiн служив лiкарем у загонах УПА.

Трохи осібно в лiтературному життї Захiдної України та емiграцiї (обидвi цi ланки були пов'язанi, зокрема, i рядом спiльних видань, не кажучи вже про циркуляцiю iдей та особистi контакти) стояла творчiсть поета з Лемкiвщини Богдана-Iгоря Антонича(1909-1937). Проживши коротке життя, вiн залишив невитравний слiд в українськiй поезiї. Бувши на рiвнi сучасних йому європейських естетичних уявлень i водночас дiстаючи наснажливi iмпульси вiд бурхливо зростаючої української радянської лiтератури (насамперед вiд поезiї раннього П. Тичини), вiн створив власний самобутнiй i широкий художнiй свiт. Його панiвний пафос – благоговiйне осягання вселенського буття, включеностi в нього людської долi та людської iндивiдуальностi. У раннiй творчостi Б.-I. Антонич iшов до цього через розкриття – в невичерпнiй i спонтаннiй iмажинiстськiй образностi – глибинних зв'язкiв людини i природи. Потiм вiн еволюцiонував до потужно одухотвореного урбанiзму, а структура його поетичної мови збагачувалася стихiйною асоцiативнiстю й сюрреалiстичними виплесками пiдсвiдомостi. Складний свiт iнтелiгентської самосвiдомостi в нього, з одного боку, «пiдключений» до якогось вселенського пантеїстичного дiйства, метаморфоз самоодухотворливої матерiї, а з iншого – має на собi печать конкретних нацiонально-iсторичних трагедiй i болiв. Б-I Антонич об'єктивно виявився предтечею багатьох пошукiв сучасної української поезiї.

У «генеральному наступi» на всiх фронтах «будiвництва соцiалiзму», в тому числi й на фронтi iдеологiчному, важливе мiсце вiдводилося викорiненню, по-перше, загальнолюдських моральних цiнностей; по-друге, цiнностей нацiональної культури та духовностi, нацiональної самосвiдомостi взагалi, – оскiльки й тi, й тi були перешкодою на шляху до дегуманiзацiї й унiфiкацiї, загального духовного рабства, що звалося цiлковитою iдейно-полiтичною єднiстю суспiльства. Наступ вiвся пiд прапорами класової боротьби, класового свiтогляду, класової полiтики, класової моралi, класової культури тощо. Поняття класовостi мiстифiкувалося й знелюднювалося. Лiтературу змушували брати найактивнiшу участь у перекроюваннi загальнолюдських та нацiональних цiнностей, – i вона це робила. Найбiльше запопадливостi доводилося виявляти в цьому багатьом iз тих, хто вiдчував за собою «вину». Вони воювали з власними гуманiстичними iдеалами i з самими собою – нерiдко у формi викриття нiбито ненависного класового ворога.

З трьох велиих українських поетiв радянської доби – П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан – мабуть, найбiльше був зламаний перший. Саме тому, що вiн був емоцiйно найвитонченiшим i психологiчно найтендiтнiшим, найбеззахиснiшим у своїй душевнiй делiкатностi: генiєм був... М. Рильського почасти рятувала класична урiвноваженiсть натури, самовладання, деяка «олiмпiйська» вiдстороненiсть вiд щоденностi, i його переорiєнтацiя не супроводжувалася такими лютими самокартаннями, виведеними назовнi, на адресу карикатурного ворога... М. Бажан – поет волi й рацiо, поет щонайглибше керованої думки, i йому легше було засвоїти державний тон...

Стрiлецька поезiя

Художнє явище, яке iсторики лiтератури означають як «стрiлецька поезiя та пiсня», репрезентують насамперед В. Бобинський(1898-1938), О. Бабiй(1897-1975) та Р. Купчинський(1894-1978). Якщо твори першого виходили неодноразово (востаннє в 1990) у доволi повному обсязi й посiли певне мiсце в лiтературному процесi, правда, поруч iз такими в стильовому планi вiдмiнними вiд нього поетами, як С. Тудор та О. Гаврилюк, то два наступнi не включилися в жодну радянську антологiю i залишаються досi невiдомими широкому загалу читачiв.

О. Бабiй (народився в 1897 р. на територiї теперiшньої Iвано-Франкiвщини, помер у 1975 р. в м. Чикаго) – син селянина: у лавах сiчових стрiльцiв захищав, як i багато патрiотично настроєних юнакiв того часу Захiдно-українську Народну Республiку вiд польських окупантiв (згодом написав на цю тему поему «Гуцульський курiнь» та повiсть «Першi стежi», 1937); був одним iз фундаторiв, разом iз В. Бобинським та Ю. Шкрумеляком, групи поетiв-символiстiв «Митуса» (1922). Здобувши вищу освiту в Українському педагогiчному iнститутi iм. М. Драгоманова в Празi зi ступенем доктора фiлологiї, брав активну участь у лiтературно-мистецькому життi Львова як письменник i журналiст. Високу оцiнку його збiркам «Ненависть i любов» (1921) та «Поезiї» (1923) дав В. Бобинський уже пiсля того, як дороги їх розiйшлися. У статтi «Лiтературне життя по цей бiк Збруча» вiн вiдзначив у них «справдi своєрiднi i тому беззакиднi майже поезiї, в яких автор хоче дати (й справдi дає) вислiв своєму почуттю, тiсного зв'язку з живим життям народу, в них яскраво виявляється вразливiсть поета на суспiльнi кривди широких працюючих мас i безмiр щирої любовi селянської дитини до своїх найменших i єдиних братiв. Цi поезiї Бабiя найдозрiлiшi, найбiльш мужнi i найсупiльнiшi пiд оглядом взаємовiдношення внутрiшньої i зовнiшньої форми, що виступають тут не в штучному, накиненому, а в конечному, органiчному зв'язку.

Життя й творча бiографiя Р. Купчинського (народився в 1894 р. на Тернопiльщинi, помер 1978 р. поблизу Нью-Йорка) багато в чому схожа з бiографiєю О. Бабiя. Теж воював у сiчовiх стрiльцях, розповiвши згодом про цi подiї в романi-трилогiї «Заметiль» («Курилася дорiженька», «Перед навалою», «У зворах Бескиду»); працював журналiстом, зокрема в редакцiї газети «Дiло». Великою популярнiстю користувалися пiснi на його слова, а часто й з його музикою; багато з них сьогоднi знову повертається до життя («Зажурились галичанки», «Човник хитається», «Накрила нiчка», «Їхав стрiлець на вiйноньку» та iн.), у яких яскрiє багатий дiапазон настроїв – вiд героїчно-урочистого до гумористичного. За життя Р. Купчинський не видав жодної збiрки поезiй, i лише в 1983 р. український поет i критик з Нью-Йорка Б. Бойчук упорядкував i випустив книжку «Недоспiванi пiснi».

Згаданих вище поетiв об'єднувала, принаймнi, на початку їх творчого шляху, зокрема, прихильнiсть до символiзму. У кожного з авторiв вона мала свої особливостi: якщо В. Бобинський прагнув переплавити в своєму стилi витонченiсть версифiкацiї європейських поетiв з українською фольклорною символiкою, передати тонкi порухи пiдсвiдомостi, то О. Бабiй був радше поетом споглядально-рефлективного плану, чиї вiршi порушують проблеми людської цивiлiзацiї, життя i смертi, таємницi буття, у його творах зустрiчається точна й несподiвана метафора, А. Р. Купчинський любить персонiфiкувати природу, при цьому або психологiзує пейзаж, або матерiалiзує через природнi явища власний психологiчний стан, iнодi досягаючи в пейзажi поширеного фiлософського узагальнення.

На жаль, на повну силу не розкрився талант нi О. Бабiя, нi талант Р. Купчинського. Вiдiйшовши вiд захоплення символiзмом на початку 20-х рокiв, вони не знайшли засобу щодо його оновлення й поглиблення; О. Бабiй збивався на багатослiв'я й декларативнiсть у вiршах кiнця 20-30-х рр., а Р. Купчинський майже перестав писати вiршi. Те саме спостерiгаємо i в iнших поетiв цiєї групи: лиш коли-не-коли зблисне оригiнальний образ у вiршах Ю. Шкрумеляка, як, примiром, в «Авелевiй жертвi», Л. Лепкий залишився автором кiлькох популярних пiсень, а М. Голубець, автор кiлькох збiрок у стилi «Молодої музи» й вiршiв з воєнного часу, став вiдомий своїми дослiдженнями з iсторiї українського мистецтва.

Стрiлецька поезiя стала не тiльки i, може, не стiльки фактом iсторiї української лiтератури, як фактором пробудження нацiональної свiдомостi, державницьких змагань народу. Як лiтературне явище вона є перехiдною ланкою мiж символiзмом початку столiття й новим поколiнням поетiв.

Богдан Лепкий та «Молода муза»

Богдан Лепкий народився 9 листопада 1872 р. в родині сільського священика. Батько був людиною освіченою і прогресивною. Він закінчив Львівський університет (класична філологія і теологія), брав участь у виданні часопису «Правда», підготовці підручників до школи. Мав ґрунтовну філологічну освіту, вільно володів польської та німецькою (вірші німецькою мовою навіть друкував у журналах). Згодом Богдан Лепкий назве батька найсуворішим критиком.

Дитинство Богдана було безхмарним, але коли він мав п’ять років, раптово – за одну ніч – померли від дифтерії дві його молодші сестри і брат, що дуже вплинуло на вразливу натуру хлопчика, який і сам ледве вижив.

Першi знання майбутнiй письменник одержав у батькiвському домi. Швидко – за одну зиму – навчився читати, писати й рахувати. Батько розповiдав йому i про пригоди Робiнзона Крузо, i про письменникiв, художникiв, портрети яких висiли на стiнах, старенька нянька, родом з Надднiпрянської України, спiвала чумацьких пiсень, а вiд дiда по матерi Михайла Глiбовицького, який замолоду був знайомий з Маркiяном Шашкевичем, допитливий хлопчина дiзнався про давнi части, iсторичнi подiї на Українi.

Домашнiй учитель Богдана – Дмитро Бахталовський знайомив його не тiльки з основами шкiльної науки, а й з творами лiтератури, завдяки чому його учень вже в дитинствi знав напам'ять багато вiршiв Тараса Шевченка, читав «Марусю» Г. Квiтки-Основ'яненка.

Коли Богдана Лепкого вiддали шестилiтнiм хлопцем до бережанської школи з польською мовою навчання то він потрапив відразу у другий клас.

Пiсля школи Б. Лепкий вступив до гiмназiї в Бережанах. Гiмназiя була польською, з класичним нахилом. Про цей навчальний заклад того часу iснують рiзнi, часом взаємно протилежнi, свiдчення. Бережани були провiнцiйним мiстечком, без залiзничного сполучення з великими мiстами, отже, й вiдiрваним вiд центрiв культурного життя. Не дивно, що iнспектор зi Львова приїздив сюди для перевiрки раз у кiлька рокiв.

В усякому разi, Б. Лепкому i гiмназiя, i Бережани як осередок культурного життя дали немало. В гiмназiї були український та польський хори. Щороку влаштовувались мiцкевичiвський, а згодом i шевченкiвський концерти. Час вiд часу приїздив сюди мандрiвний театр «Руської бесiди».

Українська мова та лiтература спершу в гiмназiї не викладалися зовсiм, потiм їх було введено в программу, коли Лепкий був у п'ятому класi. За свiдченням сучасникiв, конфлiктiв мiж учнями на нацiональнiй основi не було, на концерти й театральнi вистави ходила i українська, i польська молодь. Загострення польсько-українських нацiональних вiдносин Б. Лепкий пов'язує з появою роману Генріха Сенкевича «Вогнем i мечем» про подiї нацiонально-визвольної вiйни українського народу пiд керiвництвом Богдана Хмельницького, зображенi у викривленому свiтлi, що обурило українських гiмназистiв.

Пiсля закiнчення гiмназiї Б. Лепкий вступив у Вiднi до Академiї мистецтв, але навчання у нiй морального задоволення не принесло, вiн вiдчув, що розминувся зi своїм справжним покликанням. Вiн став вiдвiдувати лекцiї у Вiденському унiверситетi, в тому числi й вiдомого славiста Ватрослава Ягича. Став учасником студентського товариства «Сiч», брав участь у дискусiях на лiтературнi та суспiльно-полiтичнi теми, близько зiйшовся з майбутнiм вiдомим фольклористом Фiларетом Колессою, Михайлом Новицьким та iншими студентами-українцями.

Згодом Б. Лепкий переходить до Львiвського унiверситету, де рiвень викладання був не такий високий, як у Вiднi.

На тi роки припадає активна лiтературна дiяльнiсть Б. Лепкого: вiн пише поезiї, оповiдання, перекладає, виступає з доповiдями на засiданнях студентського товариства «Ватра». З 1895 р. його твори починають дедалi частiше з'являтися на сторiнках «Дiла», «Буковини» та iнших перiодичних видань.

Але в тому ж, 1895 р. поет захворiв вiд перенапруження, i лiкарi порадили йому вiдпочити. Вiн поїхав до батькiв, що жили тепер у с. Жуковi, куди перебралися в 1891 р., коли Богдан закiнчив гiмназiю. Село було недалеко вiд Бережан, всього шiсть кiлометрiв. Це було прогресивне село, до якого доходили культурнi вiяння: сюди приїздив театр, виступали сiльськi хори. Частим гостем у родинi Лепких був письмениик, автор повiстей «Олюнька», «В чужiм гнiздi», «За сестрою» Андрiй Чайковський.

У Жукiв Богдан приїздив щороку на «вакацiї», тут вiн задумав або написав цiлу низку вiршiв (цикл «Село») та оповiдань («Мати», «Кара», «Небiжчик»). У Жуковi молодий поет познайомився з I. Франком.

Пiсля закiнчення Львiвського унiверситету (1895) – знову Бережани, гiмназiя, де Б. Лепкий стає вчителем української та нiмецької мов i лiтератур. Вiн швидко здобуває авторитет серед колег, повагу серед гiмназистiв блискучими лекцiями, врiвноваженiстю, прагненням внести свiжий струмiнь у викладання, познайомити слухачiв з новинками лiтератури. Знайоме культурно-мистецьке середовище, близькiсть до батькiвської оселi – все це створювало сприятливий клiмат для творчостi. Цiла низка вiршiв, оповiдань («Стрiча», «Для брата», «В свiт за очi», «Дивак»), перекладiв, лiтературно-критичних студiй (дослiдження про творчiсть М. Конопнiцької) – результат кiлькарiчного бережанського перiоду. Спробував письменник свої сили i в жанрi драматургiї, написавши п'єсу «За хлiбом», яку поставив театр «Руської бесiди».

На початку 1899 р. у Краковi в Ягеллонському унiверситетi було вiдкрито лекторат української мови i лiтератури i викладати цi предмети запрошено Б. Лепкого. I от восени 1899 р. вiн переїжджає сюди з молодою дружиною Олесею. З Краковом вiдтепер зв'язано майже все творче життя письменника.

Кракiв – тодiшнiй центр польської науки i культури з бурхливим громадським i культурним життям – був наче контрастом тихим Бережанам, та душа письменника прагнула цього, i вiн активно поринув у його вир. Молодий український лiтератор швидко заприязнився з польськими письменниками С. Виспянським, В. Орканом, К. Тетмайєром, цiкавився творчiстю учасникiв лiтературної органiзацiї «Молода Польща». Живучи в Краковi, Б. Лепкий не почував себе вiдiрваним вiд українського культурного життя.

В часи Б. Лепкого українська громада була тут доволi чисельною, налiчувала близько 40 осiб. Збиралися вечорами по суботах у читальнi «Просвiта» обговорювали новини лiтератури, спiвали, танцювали. Незабаром оселя Лепких стала своєрiдною «українською амбасадою» у Краковi. Сюди часто приходили Василь Стефаник, Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук, Кирило Трильовський, В’ячеслав Липинський та iншi вiдомi громадськi дiячi, художники, письменники.

По дорозi в Iталiю гостював у Лепких Михайло Коцюбинський, бували у нього письменниця Ольга Кобилянська, фольклорист Федiр Вовк...

У середовищi учасникiв львiвскої лiтературної групи «Молода муза», до якої Лепкий теж належав, його називали професором, хоч був вiн не багато старшим вiд Петра Карманського чи Василя Пачовського, а вiд Михайла Яцкiва – всього на рiк. Але цьому поважному професоровi шматок хлiба давався нелегко: крiм роботи в унiверситетi, де був на посадi лектора, доводилося викладати в приватних гiмназiях, виступати з лекцiями на рiзних курсах. А тут ще несподiвано в 1901 р. помер батько, i треба було допомагати матерi та чотирьом молодшим братам i сестрам. Для лiтературної роботи лишалися ночi, якi Лепкий намагається використати максимально. Одна за одною виходять книжки його оповiдань «З села» (1898 р), «Оповiдання», «Щаслива година» (1901), «В глухiм кутi» (1903), «По дорозi життя» (1905), «Кидаю слова» (1911); збiрки вiршiв «Стрiчки» (1901), «Листки падуть», «Осiнь» (1902), «На чужинi» (1904), «З глибин душi» (1905), «Для iдеї» (1911), «З-над моря» (1913); лiтературознавчi дослiдження «Василь Стефаник» (1903), «Начерк iсторiї української лiтератури» (1904), «Маркiян Шашкевич» (1910), «Про життя великого поета Тараса Шевченка» (1911); переклади польською мовою «Слова о полку Iгоревiм» (1905); та збiрки оповiдань М. Коцюбинського «В путах шайтана» (1906).

Цей далеко не повний перелiк видань свiдчить передусiм про широту творчих iнтересiв письменника та його виняткову працездатнiсть. Його твори починають перекладати польською, росiйською, чеською, нiмецькою, угорською та сербською мовами.

Поступово полегшувалося матерiальне становище: Б. Лепкий склав іспит на професора гiмназiї i, крiм цього, став доцентом «видiлових курсiв» для вдосконалення квалiфiкацiї вчителiв.

Восени 1915 р. Лепкого мобiлiзовують. Немолодого вже письменника послали б на фронт, якби друзi не подбали про його призначення для культурно-освiтньої роботи в табiр для вiйськовополонених.

Незабаром Б. Лепкий опинився в Нiмеччинi. Умови утримання полонених тут були кращi, нiж в Австрiї. Деякий час вiн перебував у мiстечку Раштаттi, а потiм, у 1916 р., перебрався до Вецлара.

Старовинне мiстечко Вецлар над рiчкою Ляном, здається, овiяне романтикою. Тут колись жив великий нiмецький поет Й. В. Гете, все дихало пам'яттю про нього. Та романтичнi легенди i спогади рiзко контрастували з суворою дiйснiстю: тут був розташований табiр з десятьма тисячами вiйськовополонених українцiв.

Праця в таборi була нелегка. Хоч нiмецьке населення ставилося до полонених досить прихильно, вчорашнi солдати вороже сприймали i культурно-освiтню роботу, i створення ремiсничих майстерень i називали зрадниками тих, хто брав участь у виставах, концертах чи працював майстрами. Якось пiд час вистави «На першi гулi» за п'єсою С. Васильченка раптово погасло свiтло i ледь не зчинилася кривава бiйка.

Подiї вiйни знайшли вiдображення у багатьох поетичних i прозових творах Б. Лепкого. Передусiм, у великiй поемi «Буря», з якої, на жаль, лишилися тiльки фрагменти, а також у циклах «Intermezzo”, оповiданнях i нарисах «Вечiр», «Дзвони», «Душа», «Свої» та iн. У 1925 р. Б. Лепкий повертається до Кракова, де стає професором Ягеллонського унiверситету. Знову розгортається його творча праця та видавнича дiяльнiсть.

Пiсля окупацiї Польщi фашистською Нiмеччиною становище письменника стало особливо важким: вiн втратив посаду в Кракiвському унiверситетi. Помер письменник 21 липня 1941 р., похований у Краковi на Раковецькому цвинтарi. В 1972 р. на могилi встановлено барельєф, а його iм'ям названо одну з вулиць мiста.

Поезiї: «Заспiв», «Моя душа, як струна тая», «Нашi гори», «Журавлi», «Бачиш», «Буря», «Василевi Стефаниковi», «Мої пiснi», «Кидаю слова».

Найвищу красу і справедливість Лепкий убачав у здійсненні патріотичної мрії про відродження гетьманської столиці Батурина, про визволення українців. Справжніми висотами духу для Лепкого була самовіддана творчість, опоетизована, наприклад, у посвяті Стефаникові, постійне життєве змагання. Воно піднесене у віршах, присвячених Іванові Мазепі («Мазепа», «Полтава», «Ой гіркі тоті бенкети» тощо). «Візитною карткою» лірика є славнозвісний вірш «Журавлі» («Видиш, брате мій…»). У контексті розділу «Осінь» (тут є мотиви втрати рідної сторони, смерті) цей вірш про далеку і важку дорогу журавлів набув метафористичного значення вимушеної зміни батьківщини на чужину, скажімо, емігрантами. Час та історія надали віршу нових значень. Оскільки «Журавлі» поклав на музику брат автора січовий стрілець Левко Лепкий, а також ще 7 композиторів, то твір став асоціюватися зі збройними змаганнями січових стрільців та відлетом загиблих патріотів у вічність.

До особливого ряду релігійно-патріотичних творів належить прекрасна поезія «В Різдвяну ніч 1915 р.». Він заснований на враженнях від чутих колядок і старовинних історичних пісень. Сприйняття одної з них, імовірно, з княжих часів, про «похід по славу, аж на схід», переросло в ідею оновлення життя пісень, повернення України до минулої слави. Інші святкові вірші, «На Святий вечір», «Великодні дзвони», «На свята» теж уписували у серце віру в кращу долю України. Загалом Лепкий створив приблизно півсотні святкових творів, що розкривають релігійно-моральну природу поезії митця, який слідом за Шевченком плекав християнську духовність (вірш «На Голгофу»). Проза Лепкого відповідала традиції класичного реалізму і була неонародницькою.

Пошук історичного тривання українського народу, його трагізму у минулому склав характерну рису творчості Лепкого 20-40-х років. Княжу Україну белетрист зобразив у добу княгині Ольги й облоги Києва печенігами (повість «Вадим», джерелом якої був Іпатіївський літопис, історія М.Грушевського) та походу на половців Ігоря Святославовича. Головною справою письменника-історика стало написання в другій половині 20-х років циклу повістей «Мазепа». До нього увійшли «Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава». Епопея, що значно переросла задуманий обсяг трилогії, стала пенталогією, завершила повість «З-під Полтави до Бендер», видана вже після смерті автора. У зображенні світового образу гетьмана, про якого писали не лише українські, російські, польські, шведські, а й французькі, англійські автори, Лепкий відмовився від традиції зображувати Мазепу таким собі героєм-коханцем, а зобразив в об’єктивному історичному ключі з власне українського патріотичного погляду, на основі вивчення історичних універсалів Мазепи, листів Карла ХІІ, документів Петра І, праці про війну і художніх джерел відтворив події ХVІІІ ст. Автор різнобічно зобразив образ гетьмана Мазепи як приватної людини і державного діяча-патріота, справжнього європейця, який ненавидить прояви варварства. У системі дійових осіб український гетьман і шведський король-лицар Карл ХІІ протиставлені жорстокому московському царю Петрові І, який лише вдає просвіченого європейця: «Оба молоді, Карло і Петро. Один геніальний варвар, а другий фантастичний герой». Лепкий – майстер портретної деталі (молодечі очі Мазепи; лев’яча манера триматися і мозолясті руки царя), творець оригінальних інтер’єрів палаців Мазепи, що характеризують господаря як естета.

Повість «Мотря» не обмежилася романтичним відтворенням перипетій кохання старіючого гетьмана і його молодої хрещениці Мотрі Кочубеївни, а й увела читачів у скрутну добу України та складне у всіх відношеннях становище Мазепи. Він був змушений зберігати лояльність до Петра І водночас шукати шляхи для виступу проти царя задля порятунку батьківщини. «Мазепа» – визначне явище української історичної белетристики. Це перша талановита епопея про Мазепу відповідно до історичної правди про його боротьби в тяжку історичну добу за незалежність України.

Найкращим пам’ятником митцеві, вченому і педагогові залишився корпус його численних праць. У тім числі перекладних: Лепкий майстерно зінтерпретував українською, польською і німецькою «Слово о полку Ігоревім», твори Т.Шевченка, І. Франка, М.Коцюбинського, а твори П. Б. Шеллі, Г. Гейне, М. Конопніцької, М. Лермонтова, В. Короленка, драму «Саломея» О. Вайльда переклав українською мовою.

Поезія «Молодої музи»

Розвиток української літератури кінця ХІХ- початку ХХ ст. спричинився до появи нових літературно-мистецьких явищ, які значною мірою відрізняються від тих мистецьких постатей, що були характерні для літератури ХІХ ст. постала необхідність змін тих естетичних критеріїв, що усталилися на той час у літературі і були пов’язані передусім із реалістичним зображенням дійсності. Іван Франко у статті «З останніх десятиліть ХІХ віку» писав, що в останні десятиліття ХІХ ст. на українському літературному горизонті виникла група молодих письменників, вихованих на зразках найновішої європейської літератури, яка основну увагу звертає на психологію героя. «Нова белетристика – се незвичайно тонка філігранова робота; її змагання – наблизитися скільки можна до музики… Вона незвичайно дбає о форму, о мелодійність слова, о ритмічність бесіди».

Психологізація літературного процесу того часу була викликана цілим комплексом суспільних, філософських та культурних змін, які стали очевидними наприкінці ХІХ ст. Передусім це був антипозитивістський перелом у філософії, артистична метафізика Ф. Ніцше, волюнтаризм А. Шопенґауера, інтуїтивізм А. Берґсона.

Після поезії Миколи Вороного наступним етапом творення модерністичного дискурсу в українській літературі була літературна організація «Молода муза», що виникла у Львові в 1907-1909 рр. Поети, що входили до «Молодої музи», були дуже неоднозначними, а іноді навіть і протилежними у своїх поглядах: Богдан Лепкий, Василь Пачовський, Петро Карманський, Остап Луцький та інші. Богдан Лепкий згадував, що молодомузівці збиралися в своїй улюбленій кав’ярні «Монополь». Молоді люди, які вважали себе літературною богемою, «на той час студенти чи кілька років по закінченні студій» приходили сюди не лише посмакувати кавою, а й інтелектуально збагатитися в дискусіях. Особливого значення набув приїзд до Львова знаного краківського професора Богдана Лепкого. Краківський гість досить ґрунтовно розповідав про новини: нові підходи до зображення життя у літературі, що найяскравіше проявилися у творах таких письменників «Молодої Польщі», як С. Пшибишевський, С. Жеромський, К. Тетмаєр. Чималий вплив на організацію «Молода муза» мали ідеї польського поета Станіслава Пшибишевського, основні тези якого були опубліковані на сторінках польського журналу «Життя» (Краків, 1899, 1 січня). Цей маніфест цілком відривав мистецтво від життя. Ось деякі положення маніфесту Станіслава Пшибишевського: «Мистецтво не має ніякої мети, його мета сама в собі, воно є абсолютне, бо воно відображає Абсолют, а саме Душу. То ж як абсолют воно не може вкластися в ніякі рамки, воно не може служити ніякій ідеї… Тенденційне мистецтво, мистецтво-насолода, мистецтво-патріотизм, мистецтво, що має моральну чи соціальну мету, перестає бути мистецтвом і стає «євангелієм убогих» для тих, хто не вміє думати чи не має достатньої освіти, щоб читати підручники».



Скачать документ

Похожие документы:

  1. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (розгорнені конспекти лекцій) підготуваламр Таня Гаев Белград, 2008 р. ЗМІСТ: Література перших десятиріч ХІХ століття ... ією з визначальних прикмет літературиХХ віку, в його ... своєрідного симбіозу із сентименталізмом ...

Другие похожие документы..