textarchive.ru

Главная > Документ



Дослідна фундація ім. О.Ольжича в США

Микола Сивіцький

Історія

польсько-українських конфліктів

Третій том
Переклад з польської Є.Петренка

Київ

Видавництво імені Олени Теліги 2005


ББК 63. З (4 ПОЛ-УКР) 6
С 34

Сивіцький Микола

С 34 Історія польсько-українських конфліктів/Пер. з пол.

Є. Петренка — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2005.

ISBN 966-7601-48-Х

Том третій. — 432 с.
ISBN 966-7601-62-5

Автор у хронологічній послідовності зібрав і упорядкував документи
про події в Закерзонні у 40-х роках XX ст. Показано, хто був винний у
винищенні українського населення. Наведено історію цього регіону.

Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-ук­раїнських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім.О.Оль- жича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.

Переклад з польської Є. Петренка за виданням «Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. Tom trzeci». —

Warszawa, 1994.

ББК 63.3 (4ПОЛ-УКР) 6

ISBN 966-7601-48-Х ISBN 966-7601- 62-5 (том III)

© Mikołaj Siwicki, 1994 © Переклад українською. Видавництво імені Олени Теліги, 2005


Частина перша

Екстермінація
Закерзоння


ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ЛЮДИНОВБИВСТВО

міністру юстиції

речі посполитої польщі у Варшаві

Пропозиція

про початок кримінального розслідування у справі злочинів, здійснених щодо українського населення Закерзоння у 1941—1947 роках

Під час архівних розшуків , які я вів за часів Народної Польщі, ви­падково натрапив на документи, що стосуються польсько-українських відносин і представляють історичні події зовсім інакше, ніж подавалося в історіографії комуністичного періоду В результаті докладних досліджень виникла «Історія польсько-українських конфліктів» (том І і II), яку я опублікував у 1992 році.

Нинішній III том показує винищення українського населення на теренах Закерзоння, організоване владою Другої Речі Посполитої і по­воєнної Речі Посполитої Польщі з метою полонізації цих земель. Про­цес знищення завершився успіхом.

Документи засвідчують, що винними у знищенні є головним чином:

  1. еміграційний польський уряд, який цей процес запланував і ре­алізовував з допомогою підпорядкованих йому партизанських форму­вань і озброєного цивільного населення;

  2. уряд повоєнної Речі Посполитої Польщі, який прийняв від еміграційного уряду проблему деукраїнізації і вирішив його проведен­ням операції «Вісла».

Знищення було дещо пригальмоване, коли третируване населення покликало на допомогу підрозділи УПА зі сходу. Однак незабаром більшість бійців УПА була демобілізована. Недобір був заповнений


призовом місцевого населення. Але ці підрозділи не могли протистояти збройній потузі Польщі, яку підтримували Чехословаччина і СРСР. Тих, кого не вбили, заарештовували і засуджували до покарання на смерть або багаторічного ув'язнення за обвинуваченням у діяльності, спрямованій на відрив південно-східних земель від Польської Держави.

Караючи під прикриттям права і надуманого злочину польських громадян, які захищали від смерті себе і свої родини, органи юстиції припустилися кримінального злочину, чинячи пародію на саме поняття справедливість.

Оскільки конвенція Організації Об'єднаних Націй від 5.ХІІ. 1948 р. визнає людиновбивство за злочин проти людськості без терміну дав­ності,

роблю публічний запит

про початок процесу розслідування з метою:

    1. визнання злочинів, вчинених у 1941—1947 роках щодо жителів Закерзоння української національності, за злочини людиновбивства;

    2. встановлення конкретних винуватців;

    3. притягнення до кримінальної відповідальності безпосередніх виконавців злочинів і осіб, які підбурювали до їх учинення;

    4. визнання осіб, які потерпіли у процесі екстермінації або були незаконно посаджені до в'язниці, жертвами сталінських репресій і визнання за ними з огляду на те права на моральне і матеріальне відшкодування згідно з чинним у РП законодавством;

    5. початку процесу реабілітації українців, засуджених до ув'язнен­ня за приналежність до Української Повстанської Армії на території Закерзоння;

    6. безоплатної передачі Союзу українців у Польщі будинків, спо­руджених у міжвоєнний період українською громадою (наприклад, «Народного Дому» в Перемишлі на вулиці Костюшка, 5).

Про злочин свідчать документи, які додаються. їх підбір не вичер­пує всієї проблеми. Викриттям інших випадків людиновбивства по­винна зайнятись прокуратура.

АВТОР

Варшава, квітень 1994 р.


ВУЛКАНІЧНА ТЕРИТОРІЯ

Терміном Закерзоння називається регіон, який колись належав до Галицько-Волинського князівства, що пізніше потрапило під польське володіння, а після Другої світової війни залишилось у складі польської держави. Цей термін, популярний в Україні, у Польщі вживається дуже спорадично. Напевно, тому, що озна­чає ... українські землі. Нагадування цього факту виводить з рівно­ваги значну частину суспільства, свято переконаного, що це одвічно польські землі. Сьогодні їм відповідала б найкраще назва «постукраїнські», бо після геноциду1 воєнного і післявоєнного періоду тут залишилось небагато українців. Тому в Польщі нада­ють перевагу адміністративній термінології — Любельщина, За- мойщина і Жешівщина, хоч жодна з цих назв не охоплює території всього Закерзоння.

Термін Закерзоння утворено в міжвоєнний період від прізви­ща англійського політика Н. Ґ. Керзона (1859—1925), який 11 ли­стопада 1920 року на конференції у Спа виступив з пропозицією встановити перемир'я у польсько-більшовицькій війні. Він запро­понував розмежувати воюючі сторони вздовж лінії Гродно, Брест, Дoporyськ, Устилуг, Крилів, на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля аж до Карпат. Автор вважав, що саме там повинен

1Genocidium (латинське),genocide (англійське),genocide (французьке) — лю­диновбивство, знищення окремих груп населення, поєднаних спільністю раси, національності чи релігії. Він органічно зв'язаний з фашизмом, внаслідок чого у світлі міжнародного права визнається злочином проти людськості. Термін вжи­вається у польській публіцистиці, але не встиг ще потрапити до польських слов­ників (на час написання книги. — Ред.).


проходити східний кордон Польщі. Тоді проект не прийняли, пе­реговори було зірвано, а 18 березня 1921 року в Ризі підписали мирний договір, який санкціонував приєднання до Польщі україн­ських і білоруських територій, зайнятих у 1919 році польським військом.

Закерзоння стало вулканічною територією від моменту перехо­ду до польських рук. Проблеми почалися з півночі, на Підляшші, де руський кордон пролягав неподалік від Любліна, у Соколові пра­вило руське населення, і тільки Луків був мазовецькою прикордон­ною фортецею. У той час національним консолідуючим фактором була релігія. З ініціативи Католицької Церкви був забитий клин з образі Брестської унії 1596 року. Це призвело до того, що сотні ти­сяч православного населення Підляшшя відмовились від мате­ринської мови, прийняли католицький обряд і таким чином стали поляками, збільшивши чисельність польського народу і спричи­нившись до чергових територіальних здобутків між Віслою і Бу­гом. Цей процес зафіксований видатними польськими істориками. Видатними і порядними, бо історики, як і всі люди, не завжди мають цю прекрасну рису.

Historia est magistra vitae — історія є вчителькою життя. Це ви­словлювання стародавніх римлян нагадав собі Пілсудський, пося­гаючи після відродження польської держави на чужі території і мільйони чужого населення, як це зробив століттями раніше Кази­мир Великий. Під приводом війни з більшовиками він викликав з Франції добірні польські дивізії і задушив новонароджену за­хідноукраїнську державу, розраховуючи на те, що мільйони ук­раїнців збільшать чисельність польського народу і стануть його інтегральною частиною.

Розрахунки не справдились, бо українці за Пілсудського вже не були русинами часів Казимира Великого.

Якщо під правлінням Романових Україна не могла звільнитись від гнітючого комплексу під назвою«Малоросія», то під скіпетром Габсбургів відбувалась величезна праця усвідомлення. Українця­ми стали русини з усієї Галичини, у тому числі й Закерзоння, за винятком частини Лемківщини. І хоча влада міжвоєнної Польщі відібрала в українців здобутки австрійського періоду, ліквідував­ши національне шкільництво, перекидаючи педагогів у Централь-


ну Польщу, закриваючи кооперативи, читальні, культурні устано­ви, забороняючи спортивні організації, навіть відбираючи спор­тивні майданчики (наприклад, справа «Сокола-батька» у Львові в кінці тридцятих років), але не могла забрати найбільшої ціннос­ті — національної свідомості. Причому чим сильнішим був польсь­кий тиск, тим більше зростала національна свідомість. Ледве орга­ни юстиції повісили двох членів ОУН — Біласа і Данилишина за напад на пошту в Галичині (Ягеллонський Городок біля Львова, 1932), а молодь на Волині (не кажучи про ближчі регіони) вже співала гро них пісні1. Національна свідомість формувалась най­перше у галицьких містах, які були опорою поляків, у Львові, Пе­ремишлі, Станіславі, Тернополі, а потім розходилась до всіх закут­ків Західної України, оминаючи різні Сокальські кордони, будила життя у заспаних регіонах Закерзоння, перетворюючи народні ма­си у народ, здатний до державного існування.

У січні 1945 року на конференції в Ялті польський східний кордон було пересунуто на лінію Керзона. Представники пере­можної коаліції відібрали у поляків непольські Східні землі, ком­пенсуючи їх німецькими землями. Тодішня влада сформувала те­орію, що Польща має на ці землі історичні права, бо це були п'ястівські землі, і якщо нащадки П'ястів повертаються на ці землі, то це акт історичної справедливості. Звідси і виникла назва: Від­новлені землі. Тут була нелогічність, якщо врахувати, що раніше Польща обґрунтовувала історичним правом анексію українських земель, а тепер мусила їх віддати. Справа виглядала простіше: кор­дони визначали переможці, не запитуючи жителів — українців, по­ляків і німців. За розпалювання Другої світової війни німців пока­рано зменшенням державної території на користь покривдженої Польщі, за це у Польщі відібрано її непольські землі на користь од­ного з переможців. Пропаганда того, що Польща «відновлювала», «поверталась» і т.д., була наївною, бо на пересування державних кордонів поляки не мали навіть найменшого впливу.

Про згоду на лишения поза кордонами земель, населених ук­раїнцями, не питали також Україну. А це були: Підляшшя і Холм-

1 Ой у славнім Львові сталася новина, Там ляхи забили селянського сина..,


щина, частина Сокальського і Рава-Руського повітів, Любачівсь- кий повіт, долина Сяну, частина Бойківщини і Лемківщина, тобто територія, яка належала кілька століть тому(крім Лемківщини) до Галицько-Волинського князівства й налічувала 19 тисяч квадрат­них кілометрів і приблизно 1,5 мільйона людей. Для керівників ве­ликої коаліції це був неістотний дріб'язок, а для мешканців Закер­зоння— трагедія життя, яка поглинула тисячі людських жертв.

У вогні Другої світової війни польсько-український конфлікт розпалився до білого жару. Шість чи сім відсотків полякіг промос- ковської чи пролондонської орієнтації, які залишились па Волині після радянської депортації, об'єднались у спільній справі — бо­ротьбі з українськими масами. Відповіддю було гасло «Поляки, за Буг!» А за Бугом, на Закерзонні, під гаслом «Українці, за Збруч!» знищували українців. Почалося з окремих осіб, інтелігенції, вчи­телів, священиків, громадських активістів, а потім вбивали усіх підряд — десятками, сотнями, цілими селами. За даними Т.Збиша1 серед 50 тисяч осіб польської самооборони на Галичині майже по­ловина (22796) служила у радянських батальйонах смерті, так зва­них «стребках» (істрєбітєльниє батальйони), створених НКВС для вбивств української молоді. На Закерзонні людиновбивство відбувалось під вітчизняним прапором, спочатку під гаслом по­мсти і боротьби з УПА. Незабаром геноцид охопив також ци­вільних — старих, жінок і дітей, оскільки молоді чоловіки перебу­вали в УПА і в самообороні. Ніхто вже не виправдовувався, тільки бив, бо такою була мета геноциду.

Коли міжвоєнна практика показала, що на тодішньому етапі розвитку національної свідомості полонізація українців була не­можливою, маршалок Ридз-Смігли на початку 1939 року поста­вив перед Радою Міністрів питання (див.: Історія... — Том І. — С. 289):«Як розв'язати (ліквідувати) українську проблему в Польщі?» Оскільки на виконання рішення не вистачило часу, то дискусію відновили «на лондонській бруківці», легко мо­дифікуючи формулювання проблеми: «Як вирішити українську проблему після визволення Польщі?» Рішення було однозначним:

1 Бюлетень: На Рубежі. — 1993. — № 1.


позакривати, віддати під суд, знищити, виселити, викинути за Збруч на поталу «Советам» (дивись документи в II томі ), зали­шаючи очищену землю.

Відповідні накази, а також технічні засоби у формі зброї і боєприпасів було вкинуто на вулканічну територію. Постачальни­ками московської зброї для польських комуністичних формувань були радянські партизанські угруповання. Усе слугувало «очи­щенню території».

У лондонських міркуваннях виникали застереження, що під час здійснення гасла «Українці, за Збруч!» можуть виникнути ус­кладнення: що робити, коли «совєти» не захочуть їх прийняти? І тут з допомогою прийшов польський комуністичний уряд, підпи­суючи умову про добровільне переселення населення. Лондонські плани реалізовувались легально «в дусі» дружби, співпраці і взаємодопомоги, інколи навіть у формі конвоювання радянськими солдатами «добровільно» переселеного люду. Інша справа, що кон­воювання було потрібним для захисту переселенців від польських грабіжників. Траплялися також випадки, коли радянські військові підрозділи припиняли людиновбивчі бажання поляків, а ініціаторів запроторювали до в'язниці. Але оскільки не мали пра­ва судочинства, то передавали їх польським правоохоронним орга­нам, рятуючи злочинців від більших неприємностей. З часом дер­жавний апарат почав безпосередньо відігравати все більшу роль у процесі геноциду.

У цьому процесі брали участь Військо Польське, Управління Громадської Безпеки, КБВ, Міліція Обивательська, ОРМО, а та­кож НСЗ, АК, БХ та інші партизанські формування, інколи бан­дитські, а також цивільне населення, озброєне владою «з метою за­хисту від українських банд». Під час підготовки до нападів чи ви­селення окремих сіл на місце операції приїжджали сотні польсь­ких фур і чекали, коли можна буде почати грабунок. На місці акції залишались згарища, а плани очищення території набирали реаль­них форм. І коли людина читає розповіді свідків цих операцій, то мимоволі волосся на голові стає дибки і виникає питання: хто в них не брав участі?

Екстермінація українського населення на Закерзонні для ши­рокого загалу польського суспільства —terra incognita. В україн­


ській літературі існують досить численні описи цих подій, але все
це — публікації з-за океану, розлогі, малотиражні, а тому і дорогі,
у Польщу вони потрапляють досить спорадично. Ну і не дуже до-
ступні для молодшого польського покоління з огляду на мову.

У різних архівах розміщені зібрання документів підпільних
бойових організацій, які брали участь у польсько-українській бо-
ротьбі, головним чином НСЗ, АК, БХ, УПА. Переглядаючи архіви
у Любліні, Вроцлаві і Жешуві, використовуючи львівські зібрання
і документи колишнього ЦК КП(б)У у Києві, я дійшов висновку,
що операція очищення Закерзоння від українського населення бу-
ла геноцидом.

У віднайдених у бункерах рукописах, машинописах і друкова-
них публікаціях я шукав контраргументи, щоб відкинути цей вис-
новок. У документах польських формувань не знайшов жодної
згадки про пацифікацію українських поселень. Але натрапив у на-
казах БХ на заборону описування бойових дій і перервав пошуки,
дійшовши висновку, що подібні заборони були і в інших справах.
Не більшу користь принесло перегортання післявоєнної польської
літератури, яка описує боротьбу з «українськими бандами». Вона
дуже багата, включає кілька сотень авторів і назв, мільйони при-
мірників, які зводяться також до стереотипного висновку: причи-
ною конфліктів був український різун. Ніхто не досліджував, як
цей тип формувався, вистачає переконання, що українець наро-
дився різуном. Тільки цим можна пояснити факт, що жоден автор
не відзначив явища геноциду, яке майже повністю знищило ук-
раїнське населення на Закерзонні.

Недавно у Львові з'явилась книжка доктора Мирослава Труха-
на1, де відомий український публіцист, який певний час проживав
у Щецині, аналізує явище українця-різуна у повоєнній польській
літературі. У бібліографії наведено понад 200 авторів (крім
збірників праць), з яких дехто має навіть по 5 праць. А оскільки,
наприклад, «Заграви у Бещадах» Яна Герхарда була обов'язковим
чтивом у школах і друкувалась мільйонними накладами, то було б

1Мирослав Трухан. Негативний стереотип українця у польській післявоєнній літературі. — Львів. — 1992. —С. 241.


дивним, якби такий стереотип не утвердився у польському
суспільстві.

Лише у вісімдесятих роках на історико-письменницькій арені
почали з'являтись особистості, які були здатні побачити кривду За-
керзоння, але ще не встигли дати їй правильне визначення — гено-
цид. Першим прекрасним прикладом у польській історіографії є до-
повідь Т. А. Ольшанського (док. 88), завершена висновком:

«Не хотіли мати поміж себе українців, гірше— ми хотіли віри-
ти, що це народ вбивць, гайдамаків і т.п. Не всі, це правда, але до-
статня більшість, щоб ми мусили сказати: народ, сказати — ми. І
вдарити себе у груди».

А коментатор1 додає:

«Той факт, що виступ Т. Ольшанського був зустрінутий у Лодзі
різкими нападами Владислава Серчика і незрозумілою критикою
Рішарда Тожецького, свідчить лише про те, що 40-річна пропаганда
вплинула навіть на, як би там не було, заслужених дослідників
польсько-українських відносин, істориків старшого покоління».

Вагомі слова! їх можна лише доповнити: пропаганда ненависті
має за собою не 40 років, а довгі століття — від вторгнення Казими-
ра Великого на українську землю. Скільки часу треба на зміни
у психіці польського суспільства? Хто і що робить у цьому напрям-
ку? Бо ж правда Ольшанського, Новацького і Левицького, сформу-
льована у Вроцлавському підпільному виданні і повторена в альма-
наху Фундації святого Володимира «Між сусідами» (Краків,
1993. — С. 135—143), доходить до обмеженого грона людей.

Саме час, щоб хтось у Польщі про це подумав. З Парламентом
Речі Посполитої включно.

1Piotr Lemcki. Wychodzenie Ukraińców z getta PRL //Nowa Republika. — 1989. -№ 31.


БОРОТЬБА ЗА ПІДЛЯСЬКІ ДУШІ

Історія Підляшшя увійшла до польської історіографії досить пізно, лише після першого поділу Польщі. Головним чином спричи­нилася до цього втрата незалежності. Оскільки сам факт нездатності держави до захисту своєї території сильно вплинув на народ, король Станіслав Август зібрав усі сили, щоб розбудити патріотизм, підня­ти лицарський дух, нагадати про славу предків, які змогли створити величезну державу, що доходила до передмість Харкова. Правильно також вирішив, що треба наголосити на розвитку історіографії. Це завдання доручив своєму фаворитові Адаму Нарушевичу.

Незабаром у всіх найважливіших архівах Європи з'явились польські посланці, які збирали документи, для них були відкриті родинні зібрання польських магнатів, монастирі, інституції. У 1780—1786 роках було видано «Історію польського народу» На- рушевича (томи 2—6, том І з'явився у 1824 році). Автор — поет і єзуїт — дав волю своїй фантазії. В історії, написаній з думкою про підбадьорювання сердець, він показав образ Польщі, яка тріумфує над Німеччиною і Росією, а всі сумніви, пов'язані з кордоном на лінії Буг—Карпати, трактувались виключно на користь Польщі. Долучена до праці мапа Польщі з часів Мєшка І показувала вели­ку державу від Одри до Бугу і від Балтійського моря до Карпат. Історія Нарушевича стала зразком для численної групи наступних істориків, а школа Лелевеля ще уточнила певні деталі і заповідала її нащадкам як святий заповіт пращурів1. Від Шайнохи почи­

1 Сліди цього заповіту видно і сьогодні, після Другої світової війни. Прикла­дом є «Історичний атлас Польщі» (Atlas historyczny. — Wrocław, 1967. — С. 4), у якому держава Мєшка I перед 981 роком переходить Буг і майже сягає Бродів, за­тримуючись на згині річки Стир.


нається критичне ставлення до Нарушевича і Лелевеля, але це не стосується польсько-руського прикордоння. Навпаки: теорія На­рушевича стала догмою для його нащадків.

Прорив зробив тільки Александер Яблоновський, який від 1875 року і до Першої світової війни видавав «Історичні джере­ла» цінний матеріал для аналізу економічної історії руських воєводств Речі Посполитої XVI століття. Отож на початку другої частини своєї праці1 вчений авторитетно стверджує:

Назва ПІДЛЯССЯ (PODLASIE) як похідна поняття країни, «що розташована під лісами», є зовсім неправильною. Вона виникла під впливом вимови мазурів, діалект яких не знає звуку «ш» і заміняє його на «сь», як «вишня» на «висьня» і т.п. Тому пра­вильніше називати країну ПІДЛЯПІПІЯ як країну, що лежить «ПІД ЛЯХАМИ», у поляків розташована (ПІДЛЯХІЯ). А якщо так, то ця назва не польська; а оскільки слов'янська, а не литовська, то може бути тільки руською (с. 1).

Далі він доводить, що назва не могла прийти з Червенської Русі, яка сама розташовувалась на краю землі ляхів, тільки з близь­кого сходу, з Поліської Русі, пінсько-туровського краю. Варто до­дати, що версія польського дослідника також підтверджує ук­раїнську назву цієї території ПІДЛЯПІПІЯ, бо у випадку похо­дження від українського слова ліс (польське ляс) похідним став би термін ПІДЛІССЯ.

Дослідник зазначає, що назву ПОДЛЯШЕ, ПОДЛЯСЄ застосо­вано до цілого простору пущ, зайнятих на зорі нашої історії напас­ником Ясьвєжем, але звідти її також поступово, але наполегливо зі всіх боків — Мазовша, Малопольщі, а головним чином з боку як ту- рово-пінської, так і червенсько-волинської Русі — витісняли. Цей простір утворювали басейни річок: передовсім середня течія Бугу з його притоками Кжна і Лівець з одного боку, і Муховець та Нурець з другого, а далі верхів'я Нарви з Бебжом і Супраслею. А оскільки Лешек Малопольський і Конрад Мазовецький не мали достатньої сили, то їх витіснив Данило, завдяки чому дрогічинсько-бельська

1 Історичні джерела: Географічно-статистична характеристика Польщі. Т. VI. Підляшшя/ За ред. Александра Яблоновського. — Варшава, 1908.


область під кінець цього ж [XIII] століття досягла у Райгороді прусського кордону [!](с. 4). Лише близько 1320 року Підляшшя зайняли литовці.

Перебуваючи у полоні тверджень своїх попередників, поми­лявся Яблоновський, коли говорив про первинне заселення Підляшшя яцьвінгами. Представник молодого покоління істо­риків і на додаток родовитий підлясяк Єжи Гаврилюк пише про це: «Довгіроки поширювалась, у тому числі в прац,ях з наукови­ми амбіціями, легенда про заселення Побужжя яцьвінгами. Батьком цієї легенди став Ян Длугоги, який у своїх «Щорічни­ках...» назвав Дрогічин столицею цього племені. Цю інформацію повторили Марцін Кромер, Мацей Стрийковський та інші тодішні письменники історичної тематики і навіть деякі істо- рики-аматори XIX і XX століть. Насправді це споріднене з ли­товцями і пруссаками плем'я проживало на північ від Бебжи, на Сувальському приозер'ї. Між Бебжою і Нарвою простягалася лісиста територія прикордонних пустирів, які охоронялися руськими (Сураж, Бельськ, Волковиськ, Гродно) і мазовецькими (Візна, Свенцьк) містами»1.

Показово, що навіть у сучасній енциклопедії ПВН (Т. 3. — 1964. — С. 146) знайдемо інформацію, що Дрогічин виник при­близно у 1060 році як столиця яцьвегів. Це мало переконувати чи­тача, що на той час не могло бути мови про руських осадників. А тим часом, як пише Є.Гаврилюк, посилаючись на описи М. Міськевичової2, археологічні дослідження останніх десяти­літь підтверджують, що вже у VI столітті на Побужжі існувало 12, а в VII і VIII століттях 16 місць поселень дулібів (їх пізніше називали волинянами), які переселилися сюди під тиском аварів. Вони розташувались, головним чином, на північному боці Бугу, де пізніше виросли більші міста Дрогічин, Брянськ, Мельник,

1Jerzy Hawryluk. Podlasie na przestrzeni wieków // Nad Buhom i Narwoju. — 1991. -№1.

2Mańa Miśkiemczowa. Mazowsze Wschodnie we wczesnym średniowieczu. — Warszawa, 1981; Kompleks osadniczy w Niewiadomej na tle osadnictwa Środkowego Pobuża we wczesnym średniowieczu // Dzieje Sokołowa Podlaskiego i jego regionu. — Warszawa, 1982.




Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..