textarchive.ru

Главная > Документ


У вересні 1945 року УПА знищила польську боївку у Войт- ковій, а в жовтні гарнізони і боївки у Дильонговій, Сельниці, Павлокомі, Тарнавці, Сівчині, Ясениці Сівчинській, Лещавці. Було атаковано гарнізон у Жогатині і Бірчі, Волі Коженецькій, Кужміні. У листопаді відбулись чергові напади. У грудні спале­но Великий і Малий Кругель під самим Перемишлем, обстріля­но з гармат місто, знищено міський водогін.

У другій половині листопада військо відновило переселенсь­ку акцію. Крім виселених на першому етапі ЗО сіл, цього разу усунено українців з таких найближчих околиць Перемишля, як Великий і Малий Кругель, Пікулиці, Негрибка, Княжиці, Станіславчик, Лучиці. У грудні настала черга Рокшиць, Бри- линць, Кописна, Риботичів і Риботицької Посади, у січні 1946 ро­ку — Ляхави,. Лімни, Добри, Добжанки, Пйонткови, Руського Яворника, Жогатина, Поремб, Улучі, Грушківки, Війська, Голуч- кова, Тирави Сольної, Волі Крецовської, Пашови, Лещави Ниж­ньої та інших. Усі ці села були дощенту пограбовані. Грабіж і те­рор були передбачені у плані виселення як засоби, що зроблять


неможливим подальше життя для українського населення на цих теренах і змусять його втікати з власного дому та рятува­тися від смерті серед більшовиків.

Повстанська листівка так описувала терор Війська Польсь­кого. В кінці лютого 1946 року в селі Лещава Військо Польське закрило у церкві 120 осіб. В'язні сиділи там цілий тиждень. їх морили голодом, били, купали одягненими у річці й тримали мокрими на морозі. У церкві військові танцювали, стріляли, мордували людей, влаштовували дикі оргії. Інколи на захист змучених людей виступали радянські прикордонники, а особли­во більшовицька військова частина, яка охороняла табори німецьких військовополонених у Негрибці.

Як зазначає звіт з Перемишльського регіону, у період від 20 грудня 1945 до 20 січня 1946 року виселено звідти 70% насе­лення, було вбито 49 і поранено 15 українців, арештовано 357. Спалено 290 господарств. Зґвалтовано 15 дівчат. Відбувся 31 бій, у якому було вбито 47 і поранено 26 бійців УПА. Втрати Війська Польського: 39 вбитих і 40 поранених. Підкреслюємо: звіт охоплює тільки один місяць.

Весною 1946 року УПА добилась численних перемог на Лем- ківщині. У безперервних боях сотні Хріна і Мирона розбили всі прикордонні й місцеві гарнізони, знищили станцію Лупків, за­блокували тунель, взяли у полон понад 150 солдатів. Після роз­мов їх звільнили, за винятком тих, які брали участь у морду­ванні Морохівської Завадки. Значна частина польських солдатів втекла до Словаччини, де їх інтернували. Це була сенсація для світової преси.

У Перемишльському регіоні УПА дошкуляла 9-й дивізії Вій­ська Польського. У березні 1946 року була розбита військова ча­стина в Улучу, у травні — 28-й полк 9-ї дивізії над Сяном, у черв­ні старшинська школа УПА розбила у Корманицькому лісі стар­шинську школу 9-ї дивізії. Було знищено всі прикордонні фільварки, призначені для розміщення ВОП.

15 червня 1946 року закінчився передостанній виселенський бій, у якому Перемишльський регіон, потрапивши під перший во­гонь, потерпів найбільше. До СРСР було виселено майже ъ/а насе­лення, решта переховувалась у лісах. Згоріли покинуті села. Поль-


ські сили мали величезну перевагу — українці не могли виграти цього бою за власний дім.

Не маючи іншого виходу, УПА продовжувала боротьбу, ча­сом переходячи у наступ. У липні 1946 року сотня Громенка розбила частину Війська Польського в Руському Яворнику і змусила її втекти за Сян. 11 серпня відділи УПА розбили біль­шовиків і поляків, які наступали на Нижню Ямну, де готува­лись до чергового свята зброї. 17 листопада вони заволоділи Диновом на лівому березі Сяну, здобувши численні військові трофеї.

Після смерті генерала Сверчевського Сталін дав наказ аген­турним урядам у Києві, Празі й Варшаві спільними силами зни­щити УПА на Закерзонні. Відповідна умова була підписана 7 травня 1947 року. В останньому смертельному бою в рядах «Лемка» взяло участь 8 сотень (рот) УПА під командуванням Бурлаки, Громенка, Крилача, Ластівки, Біра, Бррдича, Хріна і Стаха. Проти них кинули радянську танкову дивізію зі Львова, чехословацькі частини, які заблокували свій кордон, І (Вар­шавську) і IV (Краківську) дивізії Війська Польського, мотори­зовані частини Корпусу громадської безпеки. Армійське з'єднан­ня було повністю оснащене: артилерією, танками, бронемашина­ми і авіацією. Тільки у людській силі була 50-разова перевага. Про порятунок не могло бути й мови. Дві сотні були розбиті у Польщі, дві — у Чехословаччині, три перейшли в Україну, решт­ки пробралися на Захід. Акцією з ліквідації керував один з най­більших бандитів Польщі — міністр внутрішніх справ Станіслав Радкевич. Командування військом очолив командир Краківсько­го військового округу генерал Стефан Моссор, якого незабаром польські сталіністи засудили на довічне ув'язнення. Важливу роль у цій операції відіграв також скромний полковник Малінов з Міністерства громадської безпеки у Варшаві, який після завер­шення відрядження у Польщі дістав велику популярність під справжнім прізвищем. Це був керівник КДБ, генерал-полковник Іван Сєров. Цю таємницю розкрив лише після втечі на захід ви­сокий службовець польського МБП Юзеф Святло, а підтвердив Стефан Корбонський у книзі «Від імені Кремля». Отже, акція «Вісла» потрапила до рук вправних злочинців.


Ця акція розпочалася майже одночасно на всьому Закер- зонні — від Підляшшя до Західної Лемківщини. Головний удар було спрямовано на Перемишльський регіон і Лемківщину. Акція була такою навальною і сильною, що перевершувала всі попередні. Протягом одного дня, 28 квітня 1947 року, в усіх се­лах довкола лісових масивів не залишилося живої душі. Виселя­ли українців і поляків, останніх незабаром звільнили. Обидва регіони перетворились на пустелю. Населення зганяли у табори, де людей катували з метою отримання інформації про парти­занів. З таборів одних забирали до в'язниць, де надзвичайні су­ди нашвидкуруч карали на смерть або багаторічне ув'язнення, інших висилали на примусові роботи до сілезьких шахт. Найбільше вивезено на Повернені землі.


Частина друга

Документи


Документ 1

ШУМУК
ПРО ЗНИЩЕННЯ ПОЛЯКІВ

Данило Шумук (народився 1914 року) сидів у в'язницях і таборах 37 років — спочатку в Польщі за приналежність до КПЗУ, а потім в СРСР за участь в УПА, бо, розчарувавшись у комуністичній ідеології, прилучився до націоналістичного руху, який мав за мету відбудову неза­лежної України. Автор переданих за кордон спогадів «За східним обрієм» (1974), виданих (1983) у розширеній версії під назвою «Пережите і пере­думане», а потім (1984) англійською мовою під назвою «Life Sentence». 2-ге видання книги вийшло в Києві у 1998 році. У них він критикував діяльність бандерівців, зокрема й екстермінацію поляків на українських земляху викликавши широку полеміку в еміграційному середовищі. Від 1987року мешкав у Канаді. (Помер у 2004 році в Україні. — П.Є.)

У німецько-польсько-російському трикутнику, в якому розі­грувалась тоді українська повстанська боротьба на Волині, ситу­ація була дуже складною, туманною і тому трагічною. Я дізнався про ці справи під час перебування на території Січі.

Однієї неділі приблизно об 11 годині перед нашою квартирою, в якій ми перебували як інструктори вишкільних курсів на Січі, несподівано загальмував легковий автомобіль. До нас зайшов ко­мандир підрозділу Сосенко.

  • Слава! — крикнув, виструнчившись по-військовому.

  • Героям! — відповіли ми.

  • Снідали? — запитав Сосенко.

  • Так! — відповіли ми.

  • Тоді підемо в гості до наших сусідів, — сказав Сосенко, хит­ро усміхаючись.

  • До яких сусідів? — запитав я. .

  • О, то побачите, яких ми маємо чепурних сусідів! — загадко­во відповів Сосенко.

Усі ми: Сосенко, Брова, Лісовик і я — вирушили маленьким легковичком через болота. Проїхавши кілометрів два, ми побачи­ли стареньку хатку на краю лісу. З-за рогу у нас ціливсь чорний


ствол кулемета. Звідти почулась гучна команда: «Стій!» Ми зупи­нились, і Сосенко відкрив двері автомобіля. «Гасло!» — Сосенко повідомив. Раптом з хати вискочив і відрапортував Сосенку ко­мандир застави. Ми проїхали ще зі сто метрів і зупинились біля красивого нового будинку.

На моє велике здивування з тієї хати вискочив у повному обмундируванні польський поручник і з притаманним для по­ляків вишколом стукнув підборами, відсалютував двома паль­цями і сказав: «Чолем пану!» Сосенко також став струнко і привітався з поручником. Потиснувши всім нам руку, поручник запросив нас до хати, де розміщувався штаб. З-за столу вийшов капітан і також привітався з Сосенком і з нами. На столі стояла друкарська машинка, перед нею сиділа молода, струнка і дуже вродлива полька.

  • Прошу сідати, панове, —галантним жестом капітан показав на стільці і повернувся на своє місце за столом.

  • Пане капітане, чи не час вже дати хоча б сотню війська для спільної оборони від німців? Давно вже цю справу ми узгодили, — почав Сосенко.

  • Не маємо ні війська, ні зброї на тому боці Бугу, — відповів капітан.

  • То яким чином можете нам допомогти? — запитав Сосенко.

  • Хліба можемо дати, — відповів капітан.


Потім ми ще їздили у дальші місця. Лісовик із Сосенком виру­шали оглядати частини УПА у Володимирському повіті, я з Бро­вою з цією ж метою подався у Горохівський повіт. (...)

Біля дороги господар косив траву. Після привітання поча­лась розмова: що чути на селі, що думають і що говорять тепер селяни.

  • Селяни хочуть миру на землі. Мусимо орати землю, сіяти, худобу годувати. Це ж селянин повинен всіх нагодувати, медом і молоком напоїти, — скромно тихим голосом сказав господар. Я взяв у нього косу і почав косити. Селянин уважно спостерігав.

  • О, так пан добре косить, видно, що хазяйський син, — сказав з захопленням.

  • Всі ми, господарю, люди праці, тільки час такий наступив, що мусили зайнятись чимось іншим.

  • І довго так буде тривати? — спитав, благально вдивляючись в очі.

  • Поки вороги будуть топтати нашу святу землю, вбивати наш народ, до того часу будемо змушені з ними боротись. Свою землю треба любити, обробляти, а в тяжкі моменти захищати, — тихо відповів я йому (...)

Коли на зворотній дорозі ми їхали через відоме вже польське село Домінополь, нам впало в очі, що село ніби вимерло, двері і вікна всюди були відчинені, ніде не було видно живої душі. І по­стерунку під лісом також вже не було. Душу огортав якийсь тяж­кий незрозумілий смуток.

А в селі Вовчак, до якого повернулись, рух був як і перед цим. Усі займались своїми справами. То тут, то там було чути стукіт друкарської машинки.

Ми затримались біля штабу, але не застали там ні командира, ні керівника штабу. Зайшли до бунчужного. Він зустрів нас втом­леним, сумним поглядом. Це був старший чоловік, колишній ви­кладач гімназії у Горохові.

  • Що сталося з Домінополем? — запитав я. Бунчужний поди­вився на нас зі здивуванням і через момент спитав:

  • А де ви були весь цей час?

  • Милувались Горохівщиною, —відповів я.

  • І тому нічого не знаєте ще про Домінополь, — ніби до себе


сказав бунчужний. — Це було гніздо польських шпигунів і база во­рога. Три дні тому Домінополь ліквідовано, — додав.

  • Як це ліквідовано? І людей також? — перепитав я.

  • Так, і людей ... — зітхнув із сумом бунчужний.

Більше ні про що я не питав і вийшов. Брова також вийшов мовчки.

Біля штабу стояв ад'ютант командира частини Ворон з яки­мись двома хлопцями. Хлопці були вбрані у цивільне, але з пісто­летами. Вони весело розмовляли, але при нас замовкнули, а Ворон доповів:

  • Командир загону відсутній. Буде завтра рано.

  • Про що ви так весело розмовляли? — запитав Брова.

  • Оповідали, як били ляхів у Домінополі, — відповів Ворон. — Хороші хлопці, товкли поляків краще, ніж інші. Ось цей, — Ворон кивнув головою на міцного брюнета, — двадцять сім прибрав. — Міцний брюнет став струнко.

  • То розкажіть, як це було з тими поляками, — сказав я Воро­ну. І Ворон почав:

  • Домінополь ми оточили близько дванадцятої. З команди­ром загону і всім почтом підійшли до польського штабу. Я посту­кав у двері. Поручник глянув у вікно і швидко зорієнтувався, що не має виходу, і відчинив двері. Я застрелив його на порозі. Капіта­на я застрелив у ліжку, а друкарка вискочила через вікно, і там її застрелили наші хлопці. А тим часом командир підрозділу вистре­лив зі своєї ракетниці й таким чином дав сигнал, що штаб ліквідо­вано і можна починати. Тоді наші хлопці з СБ почали гуляти по всьому селу. До ранку жоден поляк не залишився живим, — закінчив задоволений Ворон.

  • Знаєте що, хлопці? — сказав я. — Ваше «геройство» є огид­не. Ось у Загорівському монастирі сорок чотири стрільці прийня­ли бій з півторатисячною частиною німців. Бій тривав щось із 18 годин. Вбито приблизно чотириста німців, а наших тридцять три. Причому німці атакували монастир за допомогою трьох літаків і п'яти танків. Ось це є наша гордість! Ось це — слава! А хвалитися вбивством безборонних та ще й сонних людей вам би ніяк не випало. Це буде чорною плямою в історії визвольної бо­ротьби на тлі звитяжних змагань героїв із Загорова.


  • Чорна пляма? — гнівно повторив ображений брюнет з СБ. — А якби вашу маму поляки витягнули за волосся з дому, вбили її на ваших очах і кинули до Бугу, як це було у 42-му році за Бугом? Якби вашого батька розстріляли на ваших очах? Якби вашу сест­ру, 16-річну, зґвалтували, закололи багнетами і вкинули до Бугу? Чи тоді також ви сказали б «чорна пляма»? — зі сльозами в очах, обурений до глибини душі, спитав брюнет з СБ.

  • Злочином злочин не перекреслиш і злом зла не перемо­жеш, — відповів я. — Ці всі страшні злочини 1942 року покрили поляків великою ганьбою перед усім людством, а ви ось перекри­ли їхні огидні злочини власними огидними злочинами.

  • Пан не повинен про це говорити! — твердо сказав Ворон.

  • Так, правду кажете, з вами я не повинен про це говорити, — відповів я.

Данило Шумук: Пережите і передумане. Спогади і роздуми ук­раїнського дисидента-політв'язня з років блукань і боротьби під трьома окупаціями України (1921-1981). - Київ, 1998. - С. 126-132.

Документ 2

ПРОКУРОРСЬКЕ РОЗСЛІДУВАННЯ

Преса опублікувала таке повідомлення:

Головна комісія з розслідування злочинів проти польського на-
роду (Інститут народної пам'яті), яка діяла від 1945 року, провела
приблизно 12 тисяч слідств і вислухала понад 100 тисяч свідків.
Опублікувала сотні наукових праць і джерел, підготувала низку
процесів проти гітлерівських злочинців у країні і за кордоном. З
1989 року, випереджуючи правову ситуацію, вона розпочала мас-
штабне дослідження долі польських громадян на східних землях і
жертв сталінізму в Польщі.

На сьогодні вже проведено 321 слідство у справах про злочи-
ни, скоєні в 1939—1956 роках, з яких понад 80 стосуються масових
злочинів, що завдали шкоди польським громадянам — мешканцям


східних земель. Тільки за останні два роки у цих справах прослу­хано понад 20 тисяч свідків.

Адам Богуміл Дец — прокурор Директор Головної комісії з розслідування злочинів

проти польського народу Інститут народної пам'яті, Варшава

Gazeta Wyborcza. - 1993. - № 270. 19 listopada- S. 13.

Документ З

ВИГАДАНІ ЗЛОЧИНИ...

Аналізуючи у 2-му томі цієї роботи (с. 18—27) публікацію АК на тему вбивств на Волині під час Другої світової війни> я виявив, що кількість жертв, яка спирається на аргумент «за нашими оцінками», є дуже пе­ребільшеною. Таке переконання підтримує автор статті, фрагменти якої наводяться нижче. Він проживав саме там, де відбувались описані події.

Переді мною лежить книжечка«Злочини українських націо­налістів, вчинені щодо польського населення Волині у 1939—1945 роках». Автори — Юзеф Тиравський (правильно: Туровський. — М.С.) і Владислав Семашко. Видавці: Головна комісія з розсліду­вання гітлерівських злочинів у Польщі, Інститут народної пам'яті, об'єднання бійців 27 Волинської Дивізії АК у Варшаві (...) Як оцінити цей твір? Обговорюючи його, правду належить називати правдою, а брехню брехнею. Є таке німецьке прислів'я: з одного зернятка правди брехня спече цілий хліб. Це найкоротша характе­ристика цієї книжки. (...)

На сторінці 118 читаємо: «13 серпня 1943року в селі Малин Ду- бенського повіту за допомогу радянським партизанам (Ковпаку) живцем спалено у церкві й школі 503 особи — поляків і чехів».

По-перше, це сталося не в серпні, а в липні, саме на свято Пет­ра і Павла, тобто 12 липня.


По-друге, надамо слово священику М. Федорчуку з села Ро­манів, що сусідує з Малином. Священик вів щоденник від 1939 ро­ку до 1944, коли його заарештувало НКВД.

«14 липня 1943 року. Сьогодні мені розповіли, що сталося в Малині. Увечері до Малина прибули німці й поляки. Малин — це чеське село з електричним освітленням, з широкими дорогами, обса­дженими деревами. Люди заможні, будинки чудові. Є млин, зал, шпиталь, пожежна служба. Виглядає як містечко.

Отже, німці прибули увечері й таємно попередили, що мають важливу справу. Чехи їх приймали, поїли. Уранці німці наказали всім чоловікам зібратись у залі, а жінкам і дітям сховатись у стодолах і сараях, бо буде бій з українськими партизанами, а у визначених для чехів місцях виставлять варту, тому вони мо­жуть бути спокійними. Чехи повірили. Коли всі зібрались, німці закрили зал і почали кидати гранати у вікна. Зал загорівся, і всі чоловіки загинули. З жінками і дітьми зробили те саме: підпали­ли будинки, до середини вкинули гранати. З того пекла ніхто не вийшов. У варварський спосіб там знищили 600— 700 чехів. Потім німці почали грабувати село і спалили хати. З гарного Малина за­лишився степ.

У малинському шпиталі були хворі. Чоловіків розстріляли, а підвал, де ховалися жінки, закидали гранатами. Але сталось якесь диво: тільки дві жінки були поранені, решта лишились живими. Це насправді якесь диво.

Українських селян намовили, щоб вони пішли до церкви. Коли лю­ди зайшли у церкву, її зачинили і підпалили. Подумайте! Заганяють людей до церкви і підпалюють живцем! Кілька дітей знайдено на палях. Як за татарських часів.

Отже, нема вже Малина, нема чехів, нема українців. Тільки якась сотня щасливчиків чудом залишились живими».

25—27 травня 1993 року — у 50-ту річницю трагедії в Малині було відправлено службу божу за упокій душ безневинних жертв, встановлено пам'ятник. З Чехії приїхала делегація на чолі з відо­мою діячкою Марією Пайковою.

Від імені державної адміністрації Волині запрошую членів 27-ї дивізії АК на згадані зустрічі. Поки ще живуть свідки. Тоді по­


чуєте, кого проклинають люди — німців, упівців чи аківців, які йшли разом з німцями.

Я мешкаю в селі Торчин, а народився і виріс у Гараджі Луцького району. У«Злочинах...» автори пишуть, що в 1943 році у Торчині за­мордовано АДомбровського, а в 1944 за першим разом вбито понад 50 поляків, за другим — приблизно ЗО. Насправді у Торчині жили два брати, поляки, млинарі Домбровські. Один з братів помер трагічно, його вбив пас, який натягують на махове колесо, другий помер при­родною смертю. Не тільки у 1944 році, а й протягом усієї війни в Тор­чині ж не вбито жодного поляка.

Не випадково згадую своє родинне село Гараджу. У «Злочи­нах...» наведено село Цезарин. Але ж нема на Волині такого села. Так називали частину («куток») нашого села. І насправді там жи­ли поляки — три чи чотири родини. Але жодного поляка не вбито у нашому селі. Українців вбито багато, але поляків — жодного.

На с. 132 згадується село Романів, у якому начебто вбито Фелікса Зенде. От тільки поляка з таким прізвищем у Романові ніхто не пам'ятає. Але люди пам'ятають дещо інше.

Отже, повернемося знову до щоденника М. Федорчука:

«1 червня 1943 року німці привезли з-за Бугу 6 тисяч поляків і розташували їх у Луцьку і Ківерц\ях. Першою справою польського карного відділу був напад на цивільне населення у Ківерц\ях. Багато людей було заарештовано і розстріляно на місці. Тих, кого зловили, підвели до завчасно заготовленої ями і також розстріляли. У Ківер­ів було замордовано священика Вітковського з дружиною. Докто­ра Нижанківського заарештовано.

15 червня 1943 року. Вже місяць горять українські села. Німці з поляками нападають на них, палять будинки, вбивають людей і втікають ... Німці утворили у гмінах польсько-українську поліцію...»

Боже! Польсько-українська поліція! Хто туди потрапляв? По­кидьки суспільства, кримінальники, ґвалтівники, вбивці... Ця мішана поліція відзначалася винятковою жорстокістю, садизмом.

«26 червня 1943 року. Після обіду німці з поляками приїхали до Піддубців, спалили 20 хат, вбили кілька чоловіків і від'їхали...




Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..