textarchive.ru

Главная > Документ


Виконання:

1) Закрити всі напрямки на захід, щоб не дозволити українцям відходити у західному напрямку.


  1. Мати підрозділи, які ввійдуть до українських сіл і вручать листівки... Зібрати всіх на місці збору, вказати їм напрямок руху і випровадити їх далеко в передпілля грубешівському напрямку.

  2. Тих, хто чинитиме опір, слід ліквідувати».

Листівки під назвою: «До українського населення!» були підпи­сані місцевим керівництвом громадянської боротьби і мали такий зміст: «Цю місцевість українське населення повинно залишити не­гайно, найпізніше до 14.IV. 1944р. Напрямок евакуації: схід. На захід однозначно не можна виїжджати. Це розпорядження видано з ме­тою уникнення звичайних суперечок і вбивств. Ті, хто його не вико­нає, безумовно, зазнають нещадних наслідків».

Отже, Представництво і Армія Крайова свідомо підігрівали у південно-східних повітах Любельщини польсько-українську бо­ротьбу, протиставляючи населення двох національностей. Це не було результатом якихось непорозумінь чи помилок. Керівні чинни­ки пролондонських угруповань добре знали, що більшість укра­їнського населення не брала участі в злочинній діяльності україн­ських націоналістів. (...)»

У своєму зведенні, густо переповненому посиланнями з виділен­ням таких джерел, як архів колишнього командування воєводської громадянської міліції у Любліні, Волчев посилається також на доку­менти Групи Представництва уряду РП на край у колишньому архіві Інституту історії партії, добірку матеріалів, з якого ми опублікували у II томі. Судячи зі зведення Волчева, він не бачив цієї добірки, але і так зміг установити, що винищення українського населення на Лю­бельщині не було результатом якихось непорозумінь чи помилок.

Сумно, але правдиво!

«У загостренні польсько-українського конфлікту, — читаємо далі, — брали активну участь і керівні чинники Народової партії, а також кадри включеної в АК Національної військової організації. Осередки НП підбурювали і підігрівали антиукраїнську акцію у повітах зі змішаним населенням. У Білгорайському повіті поряд з підрозділами АК в акціях проти українського населення брав активну участь загін НОВ ФЛжисєнжняка («Отець Ян»).

Позиція керівних чинників СЛРОХ і БХ в українському питанні офіційно збігалася з позицією Командування АК і Представництва. Це виявилося в результаті об'єднання, а також в участі


підрозділів БХ у пацифікаційних, виселенських та у відплатних акціях, які інспірувались офіційними пролондонськими чинниками, і передусім у Грубегиівському й Томагиівському повітах.

Чітку вказівку щодо участі БХ в антиукраїнській акції у квітні 1944 р. видало Головне командування БХ. У спеціальному наказі для командування IV округу в Любліні головний командир БХ після з'ясування цілей акції доручив и проведення виключно стосовно ук­раїнських фашистських і націоналістичних елементів: «У випадку вчинення опору цілими українськими громадами — села палити, а винних в опорі карати». Таким чином, фактично наказано засто­совувати в рамках акції виселення принцип групової відповідаль­ності (...).

Антиукраїнська діяльність, інспірована правим керівництвом пролондонських угруповань на Любельщині, не обмежувалась, зро­зуміло, лише виселенням українського населення, а мала всі ознаки пацифікаційної акції. Як зазначало у своєму звіті окружне правління НП, у Грубешівському повіті тільки у березні 1944 року було спалено 13 українських сіл. У Томашівському повіті в перші дні червня спалено 6 українських сіл. Подібні акції, неодноразово поєднувані з масовим фізичним терором, проводились протягом усієї першої половини 1944 року. У результаті (...) значна частина Грубешівського і Томашівського повітів була зруйнована і збезлюдне­на. А конфлікт на національному тлі у південно-східній Любельщині набрав характеру постійних збройних дій.

(...) Підрозділи АК, які проводили пацифікацію українського населення, намагались уникати будь-яких сутичок з підрозділа­ми УПА і частинами дивізії СС «Галичина», залишаючи польське населення без збройного захисту і допомоги. (...) Польсько-ук­раїнська боротьба врешті була для пролондонських угруповань вигідною оказією для обмеження до мінімуму збройних акцій проти гітлерівського окупанта під приводом використання партизанських підрозділів для захисту польського населення від українських націоналістів. Завдяки цьому пролондонські угру­повання могли відвернути увагу мас у період, коли наближалось визволення на територіях, де проживало змішане населення, від


принципових національних інтересів: боротьби з окупантом і

боротьби за соціальне визволення»1.

Таким чином, на запитання: Чому знищувалось українське населен­ня? — Волчев відповів: Щоб очистити від нього Любельську землю. «Псування життя», виселення, спалювання сіл, знищення непокірних — усі засоби годились для досягнення мети. І про це польська історіо­графія мовчить. Вбивці і недобитки відійдуть у засвіти, документи пролежать під замками, поки буде винесено вирок про знищення, після чого у людській пам'яті залишиться порожнеча

Може, не зовсім: томи «наукових» праць учитимуть нащадків, що українці на польській землі безжально вбивали поляків.

Проте...

Тут залишається ще певна дрібничка. Цитована праця — це відголосок ідеологічної боротьби у Польщі, де комуніст Волчев має нагоду сказати правду про негідну діяльність еміграційного уряду і правиці в краю. Тільки забувається, що решта цієї гро­мадськості — лівиця, яка співпрацювала з радянськими партизана­ми під час боротьби з українським націоналізмом, а де-факто з обо­ронним національним рухом йшла пліч-о-пліч із правицею. І мов- чить про те, що це ліві, польські комуністи, завершили розпочату правими справу ліквідації української проблеми акцією «Вісла».

Підсумовуючи, доходимо того самого висновку: у ліквідації ук­раїнської проблеми проявили солідарність усі гілки польського суспільства, незважаючи на приналежність до різних політичних угруповань, навіть тих, які взаємно поборюються.

Але ці зусилля виявилися марною працею. Бо ось після того, як ми­нуло півстоліття, бачимо, що попри погроми, виселення і переселення, пацифікації, в'язниці, табори, вбивства і смертні вироки українці у Польщі живуть і далі, хоча правом кадука позбавлені Батьківщини. Не тільки живуть, але з кожним роком стають усе більш консолідова­ною, свідомою частиною народу, який тут, поруч, рукою подати, розпо­чав копітке облаштування меблями повернутого дому.

І народ не знищить жодна імперіалістична солідарність.

1Wsiewołod Wołczew. Przyczynek do stanowiska ugrupowań obozu londyńskiego na Lubelszczyźnie wobec kwestii ukraińskiej // Z dziejów stosunków polsko-radziec­kich: Studia i materiały. - Warszawa, 1969. - Т. V. - S. 161-169.


НАДСЯННЯ -
ПОВСТАНСЬКА РЕСПУБЛІКА

Холмщину з Карпатами єднає Перемишльська земля. Майже посередині її перетинає долина зигзагоподібного Сяну, тому народ назвав цей терен Надсянням. Це тут, за Сяном, на лівому березі, на рубежах держави князь Ярослав Мудрий з далекого Києва засну­вав у 1031 році місто, назвавши його своїм іменем. Кілька разів во­но згадувалось у руських літописах як добре фортифіковане, багате на архітектурні пам'ятки, стало тривким доказом приналежності регіону до Київської Русі і Галицько-Волинського князівства. Схо­же, що це тут, у Ярославському єзуїтському колегіумі, свого часу на­вчався Богдан Хмельницький. Ще у міжвоєнні роки разом з 45,3% поляків і 8,8% євреїв у Ярославському повіті мешкало 37% ук­раїнців, які проводили власну економічну і культурно-освітню діяльність. У 1945 році більшість їх виселено в Івано-Франківську область, а решту як небажаний елемент двома роками пізніше виве­зено в Ольштинське воєводство. Пам'яткою після Русі залишилася назва. Так сталося, що ніхто її не змінив, — бачимо, так хотів Бог.

Значно старшу метрику має Перемишль, розташований на 40 км далі на південь, також над Сяном. Збудований на території, яка заселена ще у період палеоліту, тобто від 300 000 до 8000 років до Різдва Христового, він був столицею Перемишльського князівства, одним з трьох (разом з Львовом і Станіславом) головних україн­ських осередків Східної Галичини. Незважаючи на те, що місто було захоплене Казимиром Великим у 1349 році, польську адміністрацію і устрій запроваджено в Перемишлі лише у 1434 році1.

1П.Ісаїв, В.Кубійович. Перемишль — гасло в Енциклопедії українознавства. — Париж - Нью-Йорк, 1970. - С. 2006.


Після того як минули наступні п'ятсот років, за станом на 1 липня 1939 року, за даними повітової народної ради у Пере­мишлі на терені міста і Перемишльського повіту більшість стано­вили ще українці. Отже, поляків було 55 850, євреїв — 21 147, інших — 371, тобто всього 77 368, а українців 79 908і. Ці дані підтвердив також шематизм греко-католицької церкви.

Багато сторінок можна було б заповнити описом запеклої бо­ротьби автохтонного українського населення Перемишльського регіону і самого Перемишля проти натиску поляків із заходу, наполегливих змагань за збереження релігійної і національної ідентичності, за право жити на власній землі, представленням ба­гатого матеріального і духовного доробку, життєписами людей, які творили цей доробок століттями, — але це вже давно зробили інші. Досить звернутись до української, російської, німецької, австрійської, чеської, словацької літератури...

Тільки не польської. Там читач не знайде нічого на цю тему. Візьмемо перший ліпший історичний нарис, краєзнавчий путівник, енциклопедичну статтю на тему «Перемишль». У кращому разі зустрінемо згадку, що регіон колись тимчасово перебував у руському володінні, але це було давно і, як показує текст, усім своїм доробком завдячує приналежності до польської держави. Так, наприклад, у «Великій загальній енциклопедії» ПВН від 1967 року про існування українців на цих теренах нема і згадки, а на тему «Перемишльський повіт» вона інформує:1226 кв. км, 68,7 тисяч мешканців (1964); ха­рактер економіки сільськогосподарський; 31% поверхні займають ліси. І кінець. Принаймні не з причини відсутності місця.

У польських старих і сучасних публікаціях це явище — повсюд­не, воно прекрасно підтримує польський шовінізм. Зрілий, дбай­ливо підтримуваний керівниками державного корабля і увічнений хронікерами. Ось, наприклад, Длугош описує, як у 1412 році ко­роль Яґелло, віддаючи католикам руський собор, прекрасно збудо­ваний з тесаного каменя (як на Русі, бо у Кракові будували з цег­ли), наказав викинути з підземель руських небіжчиків і замінити

1Андрій Кігічак. Населення Перемишльщини напередодні Другої світової війни // Перемишль — західний бастіон України.— Нью-Йорк—Філадельфія, 1961.-С. 151.


його на костел. І коли у 1470 році князівський собор святого Іоанна було зруйновано, щоб використати матеріал для побудови польсь­кого костелу в Перемишлі, богобоязливі католики, кажуть, мили каміння у водах Сяну, щоб очистити його від схизматичного духу1.

І ось через п'ятсот років, коли Іван Павло II наказав поверну­ти українському населенню захоплену свого часу греко-католиць- ку церкву, — підкреслимо: все-таки католицьку, — то богобоязливі фанатики, католики латинського обряду не послухали Папу-поля- ка! В історії Польщі це був безпрецедентний випадок. Чим це за­грожує у випадку можливої дестабілізації громадського порядку — новою Павлокомою? Чи новою війною? Бо ж Павлокома не була винятковим явищем.

Польське суспільство не усвідомлює цієї загрози. Про трагізм воєнних і післявоєнних подій над Сяном, навіть на всьому Закер- зонні, нинішнє суспільство XX—XXI століття не має жодної гадки. Завершується життя покоління, яке творило цю історію. Але Сізі- фовою працею буде пошук картини минулих років на сторінках тодішньої преси, яка писала тільки про банди УПА і про «ге­роїчну» боротьбу з ними органів «народної» влади. У свідомості молодого покоління цей образ закріплює популярна книга «Загра­ви у Бещадах» Яна Гергарда (командира полку, який воював з УПА), рекомендована Міністерством освіти як обов'язкове читан­ня для шкільної молоді. Польська історіографія до цього часу не спромоглася показати правдиву картину дійсності.

Тому подивимось на зворотний бік медалі в описі українського історика Льва Шанковського2.

Зміст передаю скорочено, пропускаючи з-поміж інших і чис­ленні посилання на джерела.

Під час німецької окупації Перемишльський регіон належав не до Дистрикту Галичина зі столицею у Львові, а до Краківсько­го дистрикту Генеральної Губернії. У Краківському дистрикті до українців ставились як до національної меншини, а персонал навіть нижчого рівня адміністрації і поліції становили, головним

1Joannis Długossii. Historiae Polonicae. — Libri IV. — S. 148—149.

2 Лев Шанковський. Дії УПА і українського збройного підпілля на терені Пере- мишлыдини 1944—1947 рр.// Перемишль — західний бастіон України. — С. 180—209.


чином, поляки. Наприклад, у Перемишлі несла службу гранато­ва поліція, на периферії українська поліція була лише у місцево­стях, де переважало українське населення. Поляки не марнували часу, щоб нагадати, в чиїх руках перебуває влада. Німці також підігрівали ненависть, підтримуючи українську меншість на етнічно польських землях, а поляків —там, де більшість станови­ли українці.

У листопаді 1943 року головнокомандувач АК видав наказ роз­почати реалізацію плану «Буря», який полягав у захопленні влади у Галичині, передусім у Львові, саме напередодні вступу Радянсь­кої Армії. З цією метою було збудовано два «коридори» для пере­кидання збройних підрозділів з польських етнічних земель до Львова. Північний коридор проходив з білгорайських лісів через польські села у районі місцевості Нароль, через Яновський полігон до самого Львова. Цей полігон збудували «совєти» під час першої окупації Галичини, попередньо виселивши українське на­селення. У свою чергу німецькі окупанти не дозволили українцям повертатись на територію полігона, тобто польські частини мали добрий доступ до Львова.

Західний коридор проходив з Перемишля через польські села в околицях Самбора, Мостиськ, Рудки і Ягеллонського Городка до польських сіл на південь від Львова. На зламі 1943 і 1944 років Армія Крайова зосередила тут на вихідних позиціях велику кількість підрозділів і військового спорядження, тут також приймали з повітря зброю, розбудовували лісові фортеці.

Щоб захистити Львів від наступу з півночі і рятувати місцеве на­селення від знищення, Головне командування УПА, яке мало на Во­лині значні військові сили, перекинуло частину підрозділів за Буг1.

У боротьбі з УПА під Посадовим у гміні Телятин від 5 до 9 квітня 1944 року формування АК були розбиті, внаслідок чого на північному відтинку фронту план «Буря» провалився. У другій половині квітня УПА витіснила польських партизанів

1 УПА на Волині налічувала тоді понад 30 тисяч членів, з них понад 10 тисяч бойового складу, решта — господарські підрозділи, вишкіл та самооборона. За оцінкою польської радіостанції «Світ» з Англії чисельність УПА у березні становила б тисяч, а в серпні — 30 тисяч.


за річку Гучву, а після її форсування у червні наступ було спря­мовано на Грабовець. 14 липня почався радянський наступ.

Гірше складалася ситуація у Перемишльському регіоні. Тут взагалі не було сил, які могли б протистояти польським діям. Українські «збройні сили» складалися з 308 поліцейських (з них 8 у Перемишлі), розкиданих по 41 постерунку, тоді як АК мала 10 тисяч озброєних до зубів партизанів і постійно поповнюва­лася свіжими силами з польських етнічних земель. Союзна авіація постійно курсувала над західною частиною Ярославсько­го повіту і південною частиною Пшеворського, забезпечуючи тут польську «партизанську республіку» зброєю, набоями і не­обхідним військовим спорядженням. Наприклад, 28 квітня 1944 року над селами Бахуж і Гарта з'явилися сотні літаків со­юзників з вантажем для польських боївок. Привезена союзника­ми зброя використовувалася для знищення українського насе­лення. Згідно з директивою лондонського уряду АК уникала боїв з німцями, бо її завданням було очищення від українського населення тилу для операції «Буря». Від березня до червня 1944 року тут розгромлено понад 20 українських сіл.

Справжнє пекло розлютувалось на цій території після вступу Радянської Армії, а особливо після підписання угоди про ре­патріацію населення. Українців «заохочували» до «добровільної» репатріації спаленням сіл, грабунком майна і масовими вбивствами, що їх проводили міліція і військо за сприяння партизанів і місцевих поляків. У відозві «До польського населення у Перемишльському; Ярославському, Любачівському, Томашівському, Грубешівському та інших повітах» були окремо названі випадки антиукраїнського те­рору, вчиненого громадською міліцією, аківцями і цивільним насе­ленням, які замордували у Павлокомі приблизно 300 українців, Сівчині і Березці — понад 200, у Малковицях — приблизно 200, у Бжужці і Раховій — понад 130, у Скопові — 115, в Ольшанах — 9, у Горайці — 135, у Люблінці — понад 200, у Курилівці — приблизно 200, у Кобильниці — ЗО і сотні людей в інших селах. «У цих вбивствах, зазначається у відозві, —польські бандити застосовували нечуване варварство: живим виколювали очі, відрізали вуха і язики, випалюва­ли на тілі жертв хрести і тризуби, кидали недобитих людей у вогонь, не жаліючи жінок, старих, дітей...»


Зважаючи на повну беззахисність населення, Головне коман­дування УПА на початку серпня 1944 року направило у Пере­мишльський регіон приблизно 2500 бійців та офіцерів, які не тільки організували оборону від нападів, але й знищили найбільш активні польсько-більшовицькі бандитські осередки у регіоні. У кінці 1944 року більшість частин була демобілізова­на, але кадри, що залишились, дали змогу організувати самообо­рону, а потім і місцеві сотні УПА. Територію так було насичено озброєним українським населенням, що у Перемишльському регіоні виникла повстанська республіка з Володжем і Голучко- вим на заході, Ольшанами, Гороховицями і Аксманицями на сході, Ісканем на півночі і Юречковою та Лещином на півдні. До «республіки» впускали після подання перепустки, на «кор­донах» стояла охорона. На цьому терені (під Верхньою Леща- вою) у 15-годинному бою 24 жовтня 1944 року радянський генерал був смертельно поранений, у військовій частині було 207 вбитих. Тут були старшинська школа, школа для санітарів, відбувалися різні військові курси. Тут виробляли цигарки з на­писом «УПА», тютюн, пасту і мило, вичиняли шкури, варили сіль, працювали шевські верстати, швацькі майстерні з пошиття білизни, мундирів, виробляли светри, збирали трави, виготовля­ли ліки. Втікачів з-за Сяну розміщували у селах, залишених по­ляками. Цивільне населення отримувало соціальну допомогу, безоплатно лікувалось у власних амбулаторіях і лікарнях. Пра­цювала внутрішня пошта, гірше було із зовнішніми контакта­ми — листи поверталися з написами: територія зайнята бан­дерівцями, і тому вручити неможливо.

Після повернення додому демобілізовані партизани ор­ганізували нові збройні частини, головним чином СКВ (Само­оборонні кущові відділи). З 15 квітня до 15 травня 1945 року во­ни ліквідували понад 20 постерунків МО. 21 квітня було знище­но польське село Боровниця, де перебували: 30-особова група для спеціальних завдань, 70-особовий постерунок МО і 300-осо- бовий відділ під командуванням Сліпого, який складався з усіх здатних тримати в руках зброю мешканців Боровниці. Село ма­ло 40 станкових і ручних кулеметів, гармати, значні запаси гра­нат і амуніції. Це була фортеця польського шовінізму між Бір-


чою, Дубецьким і Сяноком, відома ще з часів окупації численни­ми нападами на українські села. За часів «народної влади» вона стала одним з найсильніших гніздувань тероризму в районі Бірчі. Після розгрому боївок у Боровниці, Гронзьовій, Добріці, Лещаві і Кужміні «повстанська республіка» розширила свою владу на весь Перемишльський регіон і утримувалась від травня до кінця серпня 1945 року. Польські осередки існували тільки у Перемишлі, Пікуліцах і Бірчі, але їхній особовий склад (військо і поліція) не появлявся в українських селах.

А тим часом польська влада виселила українські села, розта­шовані на захід від Сяну, в околиці Радимина. Після виселення УПА спалила покинуті господарства в селах Острів, Уйковиці, Мацьківці, Батичі, Сосниця, не зачіпаючи, однак, польських гос­подарств. Держава ж мобілізувала засоби для масового виселен­ня, у якому українська «республіка» Перемишльської землі му­сила загинути.

Усе Закерзоння становило у структурі УПА VI Військовий округ «Сян», який поділявся на тактичні дільниці: «Данилів» (Холм), «Бастіон» (Любачів) і «Лемко» (Перемишль). Бойовий склад дільниці «Лемко» ніколи не перевищував 2150 бійців і офіцерів. У другій половині 1945 року ПНР протиставила йому дві військові дивізії у стані боєготовності, а це щонайменше 10 тисяч осіб, численні частини КБВ і ВОП, що в сумі давало більш як п'ятиразову перевагу тільки у людській силі.

1 вересня 1945 року почалось масове виселення. Військові частини оточували села і гнали людей до залізничних станцій або до кордону. При тому солдати грабували селянське майно, били, викручували руки, змушуючи підписувати звернення про «добровільне переселення». Дуже постраждало село Цісова у районі Бірчі. Під час виселення польське військо вбило тут 19 українців, у тому числі 6 жінок і 7 осіб у віці 70—92 роки. Майже всі зазнали тортур, їм ламали руки, обрізали язики, вуха, носи, жінкам груди. 30-річній Марії Сігалін кілком проткнули живіт. З 230 господарств на селі було спалено 180. Тих, хто «зго­лосився» до виселення, пішки погнали до кордону. Господарства негайно були пограбовані польським цивільним населенням з Коженця і Гути.


Селяни кинулись у ліси під крило УПА і тих польських сіл, мешканці яких співчували виселенцям, переховували їхню ху­добу, збіжжя і навіть людей. УПА видала низку листівок, спря­мованих до поляків і Війська Польського, закликала чоловіків до зброї і розпочала боротьбу з тими, хто займався виселеннями. Було зірвано і спалено сотні більших і менших мостів, знищено десятки кілометрів залізниці й телефонних ліній. На дорогах ви­копували рови, насипали вали, звалювали в купи дерева і каміння, будували барикади. Ліквідовано переселенські комісії з офіцерами радянського МВС. Організовано багато атак на ча­стини противника. Розбито частини у Цісовій, Жогатині й Кужміні, організовано триразовий напад на Бірчу, атаки на Пе­ремишль, щоб вчинити паніку, та низку інших акцій.

У жовтні 1945 року було опубліковано різними мовами ве­ликим накладом «Відкритий лист до всього культурного світу» (див. док. 53 — Звернення Закерзоння), який розповсюджував­ся по всій країні, а також був вручений усім послам у Варшаві. Це один з хвилюючих доказів трагічної ситуації українців За­керзоння.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..