textarchive.ru

Главная > Документ


Максимальної величини антиукраїнський терор досягнув у

  1. році. У березні того ж року Внутрішні Війська вбили приб­лизно 540 мешканців Старого Люблінця, а в квітні 400 мешканців Горайця (ці дані наводить Новацький). У березні селянські само­оборони з участю якогось лісового підрозділу вбили приблизно 300 українців у Павлокомі, а частина НСЗ — 400 зібраних уже для виселення українців у Піскоровицях. Інший підрозділ НСЗ

1Z walk przeciwko zbrojnemu podńemiu, 1944—1947. — Warszawa, 1966.


у червні 1945 року вчинив напад на Верховину, вбивши приблизно 200 осіб, у тому числі 65 дітей. Численними були також випадки вбивств греко-католицьких священиків, як правило разом з роди­нами, їх усього загинуло понад ЗО. В околицях Сенявського Май­дану навіть сталося так, що польський підрозділ (чи банда) вбив римо-католицького ксьондза, поляка, який засуджував вбивства українців. За даними УБП тільки від березня до червня 1945'року від рук польських підпільних формувань і банд загинуло понад 1500 українців.

Список знущань, убивств і випадків порушення воєнного пра­ва можна продовжувати ще довго, наведемо лише два приклади. Перший — це знищення весною 1947 року української лікарні під Кронгліцею, про що офіційна версія говорить: коли персонал відповів вогнем на пропозицію здатися, то їх намагалися «викури­ти» ракетами, що спричинило вибух нагромаджених там вибухо­вих матеріалів. Але в замітці капітана Турського у «Польщі Збройній» від 21.04.1947 року зазначено, що ракети спричинили пожежу, яку сапери погасили, вкинувши всередину вибухові ма­теріали. Так само Г. Домінічек (Війська охорони кордонів) пише, що до шпитального бункера вкинули не тільки ракети, але й грана­ти. Там загинуло 25 осіб, у тому числі 2 лікарі — українець і ні­мець — та 10 поранених. Цікаво, що Домінічек пише про 15 уби­тих, обминаючи поранених. Другий епізод, який так само, як і ба­гато інших подібних, не варто шукати в літературі, — це вбивства у Терці, де 9 липня 1946 року військо вбило гранатами приблизно ЗО українців, зібраних в одній з хат. Це були попередньо захоплені заручники. З усіх цих ганебних подій у пропаганді, проте, з'явля­ються лише Верховини, причому майже всюди замовчується факт української національності, акцентується на прокомуністичних симпатіях цього села, що, зрештою, відповідає правді.

Українська Повстанська Армія не була, як всюди пишуть, бандами, ані навіть вільним зібранням партизанських підрозді­лів, а військовим формуванням з центральним командуванням, яке реалізує директиви політичного керівництва. Це не означає, що не існувало як українських, так і польських банд. Кожна війна, спричиняючи послаблення соціальних зв'язків і збільшуючи до­ступність зброї, сприяє розвитку бандитизму. У 1945 році, коли


сільські території — не тільки на польсько-украінському прикор­донні — не контролювались ефективно жодною владою, для ба­гатьох людей виникла вигідна ситуація, щоб збагатитися через пограбування, а також звести давні сусідські чи родинні пора­хунки, не обов'язково пов'язані з національними суперечностями. Напевно, ми ніколи не дізнаємося, скільки таких убивств і підпалів було записано на рахунок політичного терору. Так, висе­лення українців до СРСР створило сприятливі умови для грабу­вань, часто в організованій формі, під захистом сільських самообо­рон, зрештою, нема підстав вважати, що тільки поляки грабували майно переселюваних українців. Коли думаємо про ті часи, муси­мо враховувати те, що не всі злочини (очевидно, за винятком ма­сових убивств) мали національні чи політичні мотиви, багато було звичайних кримінальних актів.

Оцінюючи стан УПА на початку 1947 року, важко погодитися з картиною, яку малюють Шота і Щесняк: вичерпані і деморалізо­вані партизани, для знищення яких були необхідні 10—15-разова військова перевага і на додаток виселення цивільного населення з території їхньої діяльності. Не говорячи вже про очевидну супе­речність описаної вище картини, перебіг акції «Вісла» засвідчив, що УПА, хоча справді вже значно ослаблена, і далі залишалася сильним і здатним до боротьби супротивником, а рівень її демо­ралізації (у військовому, а не повсякденному значенні цього слова) не був високим. Якби було інакше, загони УПА, зважаючи на ко­лосальну польську перевагу і величезні власні втрати, не змогли б прорватись як організовані бойові одиниці у Станіславське, Ольштинське чи до Баварії (Громенко привів туди 40 людей приб­лизно з 90, які були в нього у квітні 1947 року).

Перш за все не витримує критики теза про необхідність висе­лення цивільного населення для боротьби з партизанами. Опе­рація повної блокади території, тобто оточення всіх сіл і присілків при одночасному прочісуванні лісів, і навіть розміщення війська у лісах не тільки була можлива без виселення людей, але навіть бу­ла б легшою з огляду на продовольчі мотиви. Таку операцію про­вели війська НКВД у Станіславській області зимою 1945/46 років і досягли часткового, але вирішального операційного успіху. За задумом у цьому мала полягати операція «Вісла», але вже після


виселення мешканців і знищення щонайменше значної частини забудов. Так само польське командування — те саме командування — не вдалося до виселень у боротьбі з «Вогнем», який також діяв у важкодоступних гірських районах і мав підтримку населення, напевно, навіть більшу, ніж УПА.

Якби навіть через вимоги тактики необхідно було усунути на­селення з території боїв, я схильний припустити таку необхідність у клині Бещад на захід від Цісної, між Сяном і чехословацьким кордоном, але жодні військові мотиви не виправдовували висе­лення українців на зовсім іншу територію, їх розпорошення і по­збавлення майна. Це було політичне рішення, і його мотиви муси­ли бути також політичної природи, виселення було поєднане з цілеспрямованим розривом сусідських і навіть родинних зв'язків, з ліквідацією всіх форм українського національного жит­тя, а також і від початку — з неформальною експропріацією, орга­ни безпеки забороняли забирати на місця переселення майно, яке залишалось у покинутих селах! Потім декретом від 27.07.1949 ро­ку у населення забрали майно без відшкодування, а тільки з пра­вом так званої компенсації, тобто замінної ділянки на місці посе­лення. Прихованою метою цієї акції може бути не що інше, як створення умов для швидкої асиміляції українців, принаймні її імітації, а потім ліквідації раз і назавжди українського питання у нашій країні. У цих підходах приховувалась помилка, спільна, зрештою, для шовіністів усіх народів, які завжди недооцінювали силу виживання інших народів.

Шота і Щесняк, як і всі автори, цілком випускають основну причину, через яку стало можливим проведення проти УПА такої масованої військової акції. Нею було вилучення УПА з амністії 1947 року. Ця амністія майже повністю очистила «польський» ліс, у якому залишалась лише жменька найбільш непримиренних. Враховуючи, що й українське населення було втомлене продов­женням війни без шансів на перемогу і терором — УПА дуже да­лась взнаки також українцям, — можна без сумніву вважати, що амністія привела б до розпаду СКВ (сільських допоміжних підрозділів) і виходу з лісу щонайменше значної частини парти­занів, особливо недавно мобілізованих. Сили УПА скоротились би і правдоподібно становили б значно менше ніж 1000 осіб, втрача-


ючи при цьому підтримку сільського населення, яке ПІСЛЯ амністійної «явки з повинною» розраховувало б на те, що військо .захистить його від помсти «лісовиків». Цього всього польський уряд міг досягти одним розчерком пера, але не хотів. Причину та­кого рішення належить вбачати у непольському характері УПА, тодішня «національна єдність» мала обмежуватись поляками.

Трохи вище згадувалося про необхідність проведення рішучої акції проти українських партизанів, — безсумнівно, існувала така необхідність, безумовна необхідність їх ліквідації. Жодна держава не може терпіти на своїй території не підпорядковану їй збройну силу, а тим більше відверто ворожу їй силу, яка веде проти неї збройну боротьбу. Цього факту не змінює оцінка легальності дер­жавної влади і ставлення до неї громадян держави. З іншого боку, визнання необхідності ліквідації антиурядових партизанів (не тільки УПА) не виключає оцінки використаних у її процесі за­собів, як і невживання певних заходів. І незалежно від того, у якій мірі проведення акції «Вісла» у тій формі було суверенно польсь­ким рішенням, а в якій її накинули всюдисущі тоді радянські рад­ники, неможливо визнати справедливим ні масового виселення, ні застосованих при цьому засобів. Не можна також погодитися з ге­нералом Блюмом, що це рішення «заслуговує на... позитивну оцінку історії». Суд історії не може бути аморальним, навіть якби ми погодилися, що політика сокири мусить такою бути.

Неправдивим є також погляд, ніби рішення про проведення акції «Вісла» прийняте під впливом випадкової, — якщо справді випадкової, то не є предметом нашого дослідження, — смерті гене­рала Сверчевського. Вже Герхард у згаданій статті виразно ствер­джує, що виселення розглядалося, тобто підготовлялося, ще у 1946 році, і вболіває, що рішення у цій справі прийняте так пізно, не зауважуючи, зрештою, що до моменту проведення амністії уряд не міг собі дозволити використання проти українців достатніх для такого роду акції сил. Той же Герхард, уже в «Заграві у Бещадах», зв'язує візит Сверчевського в Бещадах саме з підготовкою до акції «Вісла», оскільки вкладає в його уста її недвозначне оголошення. Так само більшість серйозних авторів (за винятком Шота і Щесня- ка) не називають у контексті підготовки до акції «Вісла» смерті Сверчевського, а пишуть про значення вдалого проведення ви­


борів до сейму й амністії. Щодо рішення ПКБ від 17.04.1947 року, то, безсумнівно, тут не могло йтися про прийняття плану чи наміру, а про наказ, який приводив у дію готову машину. Це підтвер­джує визначений у ньому термін початку дій — усього 11 днів від дня рішення.

За розрахунками Шоти і Щесняка до акції приблизно проти 1800 партизанів і правдоподібно кількасот членів самооборони (СКВ), які справді взяли участь у боях, бо більшість із них пасив­но піддалась виселенню, — отже, проти максимум 2500 людей ки­нули приблизно 20 000 солдатів і міліціонерів (на думку українсь­ких авторів це число є заниженим). До речі, Шота і Щесняк при­пускають тут явну маніпуляцію (с.428—431), оскільки сума чи­сельностей окремих куренів і боївок СБ становить 1800, але далі наводиться без жодного обґрунтування число 2500 членів УПА і 3000 осіб в кущах самооборони. З наведеного підрахунку випли­ває, що військо мало майже десятиразову перевагу, а не, як пишуть автори, трохи більшу як триразову. Це є, крім того, глобальна пе­ревага, бо акція «Вісла» проводилась етапами, і на кожному з них польська сторона мала над УПА перевагу в людях (про матеріаль­ну і говорити не доводиться), значно більшу, ніж та двадцятиразо­ва, що, на думку Шоти і Щесняка, необхідна для ліквідації парти­занів. Очевидно, що це ніколи не була перевага у масштабі однієї сутички, того не дозволяв рельєф місцевості. Але попри те певна частина УПА змогла вирватися з пастки.

Як я вже згадував, тільки невелика частина членів СКВ пішла до лісу під час виселення. Це тільки тоді під Влодавою виникла сотня Володі, а відносно нечисленна боївка Смирного в Словач­чині виросла приблизно до 60 осіб. З діяльністю цього, останньо­го, підрозділу пов'язано багато незрозумілого і брехні. Спочатку це була охорона естафетної лінії, що з'єднувала крайове керів­ництво УПА у Східній Галичині з УГВР, вже еміграційним полі­тичним центром. Ця частина, щоб не загострювати відносини з Че- хословаччиною, забезпечувала себе грабунками і конфіскаціями у польській частині західної Лемківщини. Лише після виселень Смирний сформував більший підрозділ, напевно з лемків, які втікали до Словаччини. У Жешівському оборона проти вивезення була практично неможливою, натомість на Любельщині, де воно


почалося пізніше, певна частина українців сховалася з майном глибоко в лісах, не охоплених партизанською діяльністю, також і в старих таборах АК у Сольській Пущі. Після закінчення боїв во­ни повернулися до своїх, часто спалених, будинків, щоб потім довгі роки вдавати себе за поляків.

Операціям проти УПА всюди передувало виселення населен­ня. У Бещадах були виселені також поляки і зосереджені в Завадці Мороховській, Мокрому, Щавному і Куляшному (це була форма, яка згодом у В'єтнамі дістала назву стратегічного села), щоб потім доволі швидко дозволити їм повернутися додому. З виселення інколи вилучали українців, зайнятих на залізниці, у лісництві, на шахтах, а також у Перемишлі і Ярославі. На західній Лемківщині були випадки залишення мішаних родин та ветеранів Червоної Армії і Народного Війська Польського. У таких випадках рішення приймали військові командири й уповноважені УБП — директива передбачала повне виселення.

Правила виселення передбачали надання кожній сім'ї одного товарного вагона. Але з самого початку було прийнято норму: 2 ро­дини на вагон. Це, правдоподібно, випливало з того, що помилкова оцінка кількості українців у Польщі (80 тисяч замість 150) призве­ла до підготовки занадто малої кількості вагонів. «Нормативний» транспорт складався із 40 критих вагонів і 10 платформ, які мали вмістити 300 переселенців (тобто 80 родин по 3—4 особи), 120 голів худоби і ЗО возів1. Отже, вже наперед було встановлено, що більше половини виселених мала виїжджати лише з ручним багажем, хоч майже всі виселені були селянами. Тож вантажилось і більше — у перших 40 транспортах в Ольштинське прибуло 4260 родин, тоб­то більше ніж 100 родин у транспорті. З колишнього Бещадського повіту виселено 34 026 осіб (відповідно 10 000 родин), які забрали з собою 3242 коня, 6796 корів, 7174 вівці й кози, 1353 свині, 2978 возів і 1789 плугів2. Отже, тільки менше третини родин мала віз, кожна третя — коня, кожна п'ята — плуг, трохи більше половини —

1 Дані за виданням:L.Ginalski, L.Wysokiński. Dziewiąta-Drezdeńska. — Warszawa, 1984.

2 Дані за виданням:U. Jadam. Pionierska społeczność w Bieszczadach. — Rzeszów, 1976.


корову. Навіть враховуючи, що перед виселенням вже багато родин насправді могли не мати коней і возів, кількість яких завжди змен­шувала війна, не підлягає сумніву, що диспропорції значною мірою випливають з акції виселення. З розповідей виселених відомі ви­падки, які напевно були швидше правилом, ніж винятком, змушу­вання селян залишати села протягом 2—3 годин, обмеження дозво­леного багажу до 25 кг на особу, а також — головним чином у горах, де військо почувалося невпевнено, — вивезення населення ванта­жівками, що не давало змоги забрати худобу, а якщо додати до цьо­го постійні «реквізиції», в першу чергу коней і возів, то дістанемо достатньо повну картину ситуації. Відомою є інформація про те, що при вивантаженні транспортів в Ольштинському на 1 вантажівці було навіть по 8 родин, тобто приблизно ЗО осіб. Людей буквально обдерли.

У процесі самої акції «Вісла» їй не надавали пропагандистсько­го розголосу. Інформація у пресі була швидше обмежена — трохи про бої з УПА, трохи про прибуття в Ольштинське переселенців з «Жешівщизни» або і з центральної Польщі. Темою дня тоді була так звана битва за торгівлю. Лише у 1956 році в пропаганді почали використовувати тему боротьби з УПА, подаючи акцію «Вісла» як відповідь на смерть генерала Сверчевського і вираження слушного гніву польського народу. Наскільки це було пов'язане з приходом до влади у керівництві ПОРП шовіністичної фракції та ідеології, які з часом дістали заслужену назву ендокомуни, не можу оцінити, але думаю, що ретельніший аналіз залежності пропагандистської політики стосовно національних меншин (крім євреїв, бо це окре­ме питання) від боротьби за владу в ЦК був би дуже повчальним.

Наслідки акції «Вісла» були страшними. Як той, безпосе­редній, значною мірою неминучий, бо ліквідація УПА могла бути лише менш кривавою, але не безкровною, так і цей, опосередкова­ний, — 150 тисяч вигнанців, знищення соціальних зв'язків ук­раїнської спільноти Польщі. Відбудовані заново, вони не поверну­лись до попередньої форми і не досягли стану, до якого привела б їх природна еволюція за минуле 40-річчя. Українці в Польщі ста­ли розпорошеною діаспорою, позбавленою опори на те, що для кожного народу є найважливішим, — малу батьківщину, родинну землю, а також, хоча це вже інша тема, — велику Батьківщину, бо


радянська Україна нічого для них не робить. Усе ще українці в Польщі живуть життям не то емігрантів, не то біженців, досить несміливо — хоча останнім часом усе сміливіше і недовірливіше, — заявляючи полякам про своє існування. Травма тих років дуже глибока, а безглуздя — чи теж продумана антиукраїнська пропа­ганда — продовжує підтримувати та підкріплювати недовіру до Польщі й поляків.

Вину за все це не можемо покласти виключно на уряд. Акція «Вісла» — остання у довгій низці актів насилля в історії наших обох народів — відбулася без будь-якого протесту з польського боку, при загальній мовчазній підтримці. А пізніше ставився не уряд, а народ до українців, які жили серед нас, як до нездоланно­го зла, навіть гірше, хотіли вірити, що це народ убивць, гайда­маків і т. д.

Не всі, це правда. Але достатня більшість, щоб ми могли сказа­ти: народ. Сказати: ми. І вдарити себе в груди.


ПІСЛЯМОВА

Підсумовуючи тритомний перегляд конфліктів між двома слов'янськими народами протягом шести віків, важко сказати, що проблема вичерпана. Розвиток подій показує, що ставити останню крапку ще рано. Щоб краще усвідомити собі проблему і висновки, які випливають з неї, нагадаємо найважливіші факти.

Початком конфліктів було порушення поляками кордону Га- лицько-Волинського князівства у середині XIV століття. Ук­раїнський народ, змушений до безперервної боротьби з татарсь­кою ордою і польською та московською державами, не зміг завою­вати тривалу незалежність. На захоплених територіях поляки про­водили безперервний процес денаціоналізації, який не перервали навіть поділи Польщі. Коли після Першої світової війни українці почали будувати власну державність, більшовицька Росія разом з нововідродженою польською державою ефективно нейтралізува­ли цю діяльність. Боротьба за свободу, якою керувала Організація Українських Націоналістів, перейшла у підпілля.

Оскільки придушення революційного руху виявилось неефек­тивним, польська влада у переддень вересневої катастрофи почала шукати інших способів ліквідації української проблеми. Під час окупації цю діяльність продовжував еміграційний уряд у Лондоні. На всіх землях Західної України, які у міжвоєнний період належа­ли Польщі, мобілізовані від початку війни польські частини поча­ли збройну боротьбу з українцями з метою утримання польської окупації на Волині й у Східній Галичині та повної деукраїнізації Закерзоння. Поряд з націоналістичними формуваннями, підпо­рядкованими лондонському уряду, у боротьбу включились


польські комуністи під московським командуванням, лісові бан­дитські групи, жадібне до грабунків цивільне польське населен­ня — всі пронизані ненавистю до українців за те, що насмілидись боротись за власну державу на власній землі. Після просування фронту на захід поляки підключили до акції військові й поліцейські сили повторно відродженої держави, щоб завершити знищення своїх громадян операцією під кодовою назвою «Вісла».

Як луна минулого звучить сьогодні заява прокурора (доку­мент 2) про початок розслідувань у справі «масових злочинів, вчи­нених зі шкодою для польських громадян — мешканців східних зе­мель у 1939—1956 роках». Проблема має два аспекти —правовий і моральний. Перший дещо заплутаний, оскільки польська держава припинила існування у 1939 році і різанина поляків відбувалася на території іншої держави, яка не підлягала польській юрис­дикції. Можна було б пояснювати, що коли на чужині був уряд, то формально існувала і держава, проте суть у тому, що ця держава окупувала землі силою, тобто беззаконно. Стосовно Східної Гали­чини Рада Послів легалізувала сваволю постфактум на 25 років, але за умови відкриття українського університету і надання йому автономії. Польща не виконала жодної з цих умов і надалі залиша­лась тільки окупантом.

Подібний вигляд має справа і з моральної точки зору. Поляків в Україну ніхто не просив, заштовхнули себе силою. Якби вони по­водились пристойно, то ніхто б їх не чіпав. Бо ж вони мали в уряді Петлюри двох міністрів. Але коли польське населення, що стано­вить на Волині «аж» 6—7%, спробувало домінувати над 80% ук­раїнців, навіть не вагаючись, співпрацювати з рештою окупантів, то ситуація мусила закінчитися різаниною. Вину за це несе польський уряд, який наказував «стояти на сторожі польськості» української землі.

У випадку Закерзоння мету визначено чітко: псувати життя, бити, грабувати, палити — вивести дух автохтонів, котрих нена­виділи більше, ніж німців, які відібрали незалежність. Сповнені життя села у Бещадах перетворено на безкрайній ліс, з яким невідомо що робити: туризм не можна розпочати без персоналу, вирубування — без робітників, а до життя на відлюдді немає бажа­ючих. Хто спробував — утікав. З дотацією на заселення.


1 березня 1994 року польське телебачення показало жахливу картину останків польського населення, після ексгумації в селі Острувек на Волині (Любомльського району). Чи автори знають, скільки таких фільмів можна зняти у бещадських пущах, над Бу­гом, над Сяном, по всьому Закерзонню? Охочих просимо. Адре­си — тут, у розділі «Документи». Тисячі жертв, звалених у ями «як-небудь», лежать на місці злочину, ніхто їх не вивозив, не екс­гумував.

Ексгумація і зйомки фільму велися за згоди української влади. А як би це було у Польщі? Наразі знаємо, що тут бояться навіть таблиці з прізвищами вбитих жертв (документ 49).

Фільм з України не дав відповіді на питання: за що поляки по­лягли? Творці про це промовчали. Бо відповідь могла бути одна — недоречна, але правдива — за польськість чужої землі. А таке зізнання навіть сьогодні не є простою справою. Терпка правда Т. А. Ольшанського (документ 88) обурила провідних польських україністів.

Перевернемо питання: за що полягли українці Закерзоння? Старі люди, жінки, діти — 65 лише в самих Верховинах? За що ви­кинули з родинного дому недобиті рештки, прирікши їх на національне знищення? За що польські комуністи поставили ка­там пам'ятники?

Якби я був кінематографістом, також не хотів би формулюва­ти цю відповідь. Відповісти повинна прокуратура. І до цього я її закликаю на початку тому, переконаний, що справедливість завж­ди і всюди повинна бути найбільшою цінністю.

Історія геноциду велика. Цей збірник — лише вступ до деталь­них досліджень. Документи знаходяться у тих самих джерелах — у іншомовних публікаціях, у тисячах томів судових протоколів, у дер­жавних архівах і у пам'яті людей, які змогли подолати це пекло.

Останнє джерело пересохне вже скоро. Деталі гинуть, як загину­ли люди. Упередження залишаться, а без їх ліквідації важко сподіва­тися на гармонію у відносинах між двома народами. Занадто багато жертв з обох боків лягло в українській землі протягом століть, щоб про них забути. А час іде вперед і несе нові ускладнення.

Від моменту написання передмови минуло наразі три роки, але на сході вже нагромадились політичні хмари. Царський імперіалізм,


прикритий червоним полотнищем Жовтневої революції, повернув­ся під старий прапор з двоголовим орлом, почавши боротьбу за втрачені позиції. Навіть вождь вже був обраний. Підкреслюємо — не призначений, а обраний народом. Щедрий — обіцяв полякам Львів, але трохи нерішучий, він носив мапу з позначеним російсько- німецьким кордоном, виходячи з того, що рано чи пізно Польща по­вернеться під опікунські крила двоголового орла.

Президент Польщі навіть побоювався, що вже розпочалися дії в цьому напрямку, оскільки у малому Крулевці зібрано було сили, рівні силам Війська Польського. Дипломати стверджують, що у великій Росії бракує помешкань для військових. А в Крулевці, схоже, є тропічний клімат. І хіба не можна цих військових де­мобілізувати, якщо знешкоджено ядерні боєголовки?

Падіння СРСР було потужним ударом, але відновлення сил відбувається швидко. До повного відновлення втрат Союзу бракує України, без неї не може існувати імперія. Тому над ліквідацією молодої держави нині працюють політики, а завтра працюва­тимуть генеральні штаби. Якщо тут переможуть, то потім прийде черга на решту «соціалістичного табору».

Майбутнє бачиться в чорних фарбах. Поляки нескоро забу­дуть про волинську різанину на нібито польській землі, а українці живуть з переконанням, що коли жертви лежать на схід від Га- лицько-Волинських кордонів, то вбивці прийшли із західних просторів.

І поки польський народ не усвідомить своєї вини і не вдарить у груди, поки Високий Сейм не наважиться визнати операцію «Вісла» злочином, а Високий Суд назвати людиновбивство лю­диновбивством, до того часу всі польсько-українські угоди і дво,~ сторонні умови не вийдуть за межі декларацій.

Декларації також щось означають, але занадто мало у відно­шенні до потреб.

Бурий ведмідь так довго не буде чекати. Відновить сили, виме­те барліг — і рушить, щоб впорядкувати оточення. Швидка допо­мога з Заходу гарантована.

Варшава, квітень 1994 року.

27*


У ВІДПОВІДЬ ПРОФЕСОРУ ПРУСУ

У процесі підготовки цього тому мені зустрілась нова, ще з за­пахом друкарської фарби, книжечка Едварда Пруса «Операція «Вісла»1. Зі змісту я дізнався, що «цинічно і з якимось диявольсь­ким антипольським задоволенням» дав інтерв'ю Петру Яковчуку для газети «Вісті Рівненщини» від 15.1.1993 року на тему своїх «антилясьісих книжок і публікацій». Інформація підкріплена ци­татами із вигаданого «інтерв'ю».

На жаль, я не мав у житті можливості для надання кому-не- будь і будь-яких інтерв'ю. Про існування Петра Яковчука і «Вістей Рівненщини» довідався вперше. Здібності професора, га- білітованого доктора Пруса до препарування україножерчих пасквілів пізнав уже давно з його публікацій, але не уявляв, що можна так безсоромно брехати.

У науковому світі існує звичай, що при захисті докторської праці докторант складає клятву (цитую з пам'яті):

«Присягаю Всемогутньому Богу, що завжди і всюди буду гово­рити правду і тільки правду».

Хіба професорська кар'єра звільняє від цієї присяги?

1 Wrocław: Nortom, 1994.


Мапи і копії документів







СЛОВО СПОНСОРА

Шановний читачу!

Перед тобою дещо незвичайна книжка. Тематично — тому що це перша спроба комплексного огляду взаємин двох сусідніх на­родів, яких доля примусила жити повністю або частинами в одній державі будь-що-будь понад шість віків, упродовж XIV—XX століть. Друга особливість її полягає в тому, що більшість доку­ментів тритомника, написана поляками, звичайно ж, польською мовою, була переховувана в польських закордонних архівах і трак­тувалася як секретна документація, отже, не була опублікована й стала теоретично доступною читачеві щойно по закінченні строку засекречення, а він налічував десятки років. Після розсекречення копії документів опинилися в Польщі, але тут можливість публікації нікого не привабила: то були ганебні для кожної чесної людини проекти ліквідації української проблеми в Польщі, вино­шувані польською ендецією від її заснування на зламі XIX—XX століть. Згідно з кожним правом, включно з польським, був це зло­чин міжнародного масштабу.

Відродження української державності 1991 року зрівняло ста­тус українця із статусами всіх державних народів, але й примуси­ло формувати нормальні відносини з оточенням, зокрема з поля­ками, де колотнеча тривала найдовше. Треба було їм виразно нага­дати, їхньою таки мовою, хто кого поневолював, починаючи з се­редньовіччя, на чиїй землі йшла безнастанна боротьба за право до життя.

Перша спроба виходу з темою до сусідів вдалася мінімально: «Дзєє конфліктув польско-україньскіх» потрапили в основному до українців, польський читач книжку збойкотував, не наважив­


шись навіть на рецензію. Автором натомість зайнялася прокурату­ра, і якби спроба розкриття історичної правди не збіглася в часі з відродженням Української держави, то напевно авторові довелося б посидіти в польській тюрмі.

Іще один бік проблеми. Польсько-українські конфлікти — це неабиякий період історії України, історії цікавої, насиченої факта­ми, подіями, але спотвореної чужими істориками і політиками. Страшно сказати: мільйони українців, гноблені століттями, не вчилися власної історії, а коли десь щось і чули, то лише паплю­ження власних святощів.

То чи не треба цю правду донести до читачів України ук­раїнською мовою?

Тому я хотіла б, щоб цей тритомник опинився в кожній публічній бібліотеці України (у середніх школах — як обов'язкова лектура), у всіх вищих наукових і культурних установах — скрізь там, де він може спричинитися до піднесення національної гідності.

І нехай та праця буде вічним пам'ятником усім українцям, які загинули внаслідок польських акцій, що в цьому тритомнику удо- кументовані.

Ярослава БАРУСЕВИЧ,

Нью-Йорк


ЗМІСТ

Частина перша. ЕКСТЕРМІНАЦІЯ ЗАКЕРЗОННЯ З

Повідомлення про людиновбивство 5

Вулканічна територія 7

Боротьба за підляські душі 14

Холмщина в облудній історіографії 24

Наслідки облуди 31

Надбужжя під час окупації 40

Надсяння — повстанська республіка 52

Частина друга. ДОКУМЕНТИ 63

  1. Шумук про знищення поляків 65

  2. Прокурорське розслідування 69

  3. Вигадані злочини 70

  4. Українці, за Збручі 74

  5. Повстанське попередження 76

  6. Польська відповідь 79

  7. Ліквідація євреїв і українців 80

  8. Більшовицькі виселення 80

  9. Підляшшя 1945 84

  10. Після німецьких переселень 89

  11. Екзекуції в Дубенці 91

  12. Незавершене свідчення 93

  13. Жертви Надбужжя 96

  14. Очищення Холмщини 107

  15. Зупиніть шаленство! 115

  16. З міліцейських звітів 136

  17. У ПА про погроми 137

  18. Кровопролиття у Верховинах 141

  19. Боївки у дії 145

  20. Вбивства і згарища у Грубешівському 152

  21. SOS із Грубешова 154

  22. Масакра у Жабчі 155

  23. Облава у Пшеводові 157

  24. Королева Польщі і Турковицький монастир 159

  25. Кремлівське визволення 167

  26. До поляків з Варенжа 170

  27. Молодь — найбільший ворог 172

  28. Ласків і Сагринь 173

  29. Промовисті фрагменти 176

  30. Польсько-радянська «співпраця» 185

  31. Жертви парафії Домбрувка 188

  32. Ситуація у Білгорайському 190

  33. Подзвін заради людей і церкви 193

  34. У Старому Люблінці 195

  35. Лежайськ 197

  36. Про Лежайськ із Городенки 200

  37. Курилівка 204

  38. Піскоровиці — Лідице України 205

  39. Трагедія села Гвоздянка 209

  40. Цеплиці... 211


  1. Сурохів 218

  2. Жертви Доброї 220

  3. Домбровиця 221

  4. Лази 221

  5. Радава 226

  6. Терор у Перемишльському 227

  7. Верхня Лещава 229

  8. Могила у Малковичах 234

  9. Геть пам'ятники 235

  10. Знищення Бахова 236

  11. В Уйковицях 238

  12. Добра Шляхетська 239

  13. Звернення Закерзоння 240

  14. Перемишльське восени 1946 247

  15. Надсяння звинувачує! 250

  16. Краківський котел 257

  17. Після Перемишльського котла 266

  18. Зі спогадів з часів воєнного стану 269

  19. Кожениця 273

  20. Знищення Павлокоми 276

  21. Лубно 288

  22. Надсяння під терором 293

  23. В Улучі 298

  24. Вбивства у Гронзьовій 301

  25. У Завадці Мороховській 304

  26. Саноцьке у січні 1946 308

  27. Саноцька літанія 315

  28. Надсяння влітку 1946 316

  29. Трагедія села Терка 321

  30. ВОП в акції проти Терки 331

  31. Громадська безпека у Леську 336

  32. Лемківщина восени 1946 338

  33. Осінь 1946 на етнічних кордонах 346

  34. Метаморфоза Лемківщини 353

  35. Припікання жаром 357

  36. Прощання з виселенцями 361

  37. Втручання чужої держави 364

  38. Ненависть чи бандитизм? 366

  39. Терор АК 371

  40. Звіт для Хрущова 375

  41. Рапорт для Сталіна 377

  42. Навіщо себе винищуємо? 379

  43. Заклик до співпраці 380

  44. Біля джерел УПА на Закерзонні 381

  45. Табір у Явожні 391

  46. Рука «справедливості» 399

  47. Межа витривалості 402

  48. Навколо операції «Вісла» 404

Післямова 416

У відповідь професору Прусу 420

МАЛИ І КОПІЇ ДОКУМЕНТІВ 421

Ярослава Барусевич. Слово спонсора 428


Документальне наукове видання

Сивіцький Микола

Історія польсько-українських конфліктів

Третій том

Переклад з польської Є. Петренка

Редактор О. Веремійчик
Коректори В. Ріжко, Т. Северина

Підписано до друку 24.11.2005. Формат 60x84 уі6. Папір офсетний № 1.
Гарнітура PetersburgC. Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 25,11. Обл.-вид. арк. 24,43.
Наклад 2000 прим. Зам №

Видавництво імені Олени Теліги
Реєстраційне свідоцтво № 21638468, видане 15.02.95
01010, Київ-10, вул. Івана Мазепи, 6

Віддруковано в ОП "Житомирська облдрукарня"
з готових діапозитивів замовника. Зам. 1085.




Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..